Via Combusta, або Випалений шлях

1

Ми завітали до Верболазів з нагоди їхнього приїзду з тривалого закордонного відрядження. «Не щодня дядько приїздить із Японії» — прокоментувала подію Свєтка.

Свєтчин дядько Іван, як на мене, був досить неприємною людиною — бундючний, наче англійський аристократ. Тож споглядаючи його витягнуту, завжди невдоволену мармизу, я був далекий від загальної сімейної ейфорії. Та я був радий зустріти малу.

Мала, до слова, була вже зовсім не мала, хоча дорослою її теж назвати було складно. Останнього разу я її бачив більше трьох років тому. Відтоді вона витягнулася, але була такою ж кумедною та балуваною, як і раніше.

Побачивши мене, вона, вигукнувши бойовий японський клич, кинулася мені на шию, трохи не збивши з ніг, та одразу ж потягнула до себе показувати цікавинки, яких вони привезли цілу купу з далекої та екзотичної Японії. Речі вона навалила великою кучугурою на своєму ліжку. Майя заходилася перекладати їх перед моїм носом і силувалася хоч чимось мене ощасливити, подарувавши як сувенір. До численних покемóнів я був абсолютно байдужим, втім, як і до порцелянових котиків із піднесеною лапкою і блідих ляльок у національному японському вбранні. Також мене мало хвилювали бамбуково-шовкові парасолі, розмальовані квітучою сакурою. Хоча Майї вони, мабуть, дуже подобалися, бо вона безперервно крутила одну, червону, у мене перед носом. Щоб зупинити цю квітучу феєрію, я запитав:

— А ти вже знаєш хоч щось японською?

— Знаю, — швидко відповіла вона, покинула парасольку і, притуливши руку до вуха, як слухавку, проказала: — Мосі, мосі[31]…

— Геніально! — вишкірився я. — А ще?

Майя одразу ж швиденько випалила:

— Аната ва суки да! — й очі в неї задоволено блиснули. Вона вважала за честь остаточно збити мене з ніг своєю ерудицією.

— Чого це ти лаєшся? — засміявся я у відповідь.

— Дурний, — вона легенько вдарила мене кулачком у плече, — «аната ва суки да» з японської — «ти мені подобаєшся»…

— Що, правда? Подобаюся? — я звів брови. Мені приносило неабияке задоволення дражнити її. Вона дуже кумедно надувала губи.

— Ну ти й твердоголовий, — ображено почервоніла Майя. — То вираз такий…

— Ну-ну… — всміхнувся я.

— А ще я вмію складати оріґамі[32] і слухаю японський рок… — продовжувала хвалитися вона.

— А… Японський рок… — закивав я, ховаючи посмішку, — це щось типу естонського репу?

— А що таке естонський реп? — не відчула моєї іронії Майя. І одразу ж забула про своє запитання, бо інформація переповнювала її, й слухати когось, а не говорити самій, їй було не до сили. Вона вела далі, помахуючи ніжкою: — Ми навіть були на концерті самого Ґакта, ну того, який Gackt Camui… Він ще написав пісню до «Фінальної фантазії»… Кажуть, із нього змалювали одного з героїв… До речі, тобі теж сережку в вухо — і будеш вилитий Genesis із «Фінальної фантазії»… Чуприна в тебе на очах годящої довжини…

— Яка ще фантазія? — я прибрав чуб з очей.

— Село ти не асфальтіроване, — скривилася мала, — це така гра комп’ютерна, японська.

— Ну, звичайно ж, японська, — я значуще клацнув язиком і провадив: — А… Genesis[33] — то що, ім’я?

— Ага, — не кліпнула оком Майя.

— Ну, Японія рулить…

Японія рулила не тільки в цьому. Про це я довідався буквально наступного дня.

Майя, хоч і приїхала тільки тиждень тому, та вже встигла облазити горище свого будинку і виявити в квартирі поряд несподіваних сусідів. З горища можна було за ними підглядати. Звісно, у віконечко вентиляційної шахти…

Тому по обіді ми сиділи і підглядали. Мала обожнювала таємничі пригоди.

— Ци-и, — притулила вона палець до вуст, — тут збирається один таємний орден…

— Щось цих таємних орденів розвелося… — посміхнувся я, — та й який же він таємний, якщо ти про нього знаєш?

— Тихіше… — очі в неї заблищали. — Я думаю, що це масони…

— Чому? — озирнувся я на неї.

— Дивися… самі чоловіки, — зашепотіла, вказуючи на тих, хто внизу. І таємниче округливши очі, додала: — Масони на свої зібрання жінок не пускають…

Справді, у велику, занадто простору для приватного помешкання залу сусідської квартири заходили самі чоловіки.

— А чого жінок не пускають? — поцікавився я.

— Бо масон — це теж саме, що і бабай, — прошепотіла мені на вухо Майя.

— Чого це? — витріщився я на неї після цього одкровення.

— Ну ти й тупий… — скривилася Майя.

— Чого це я тупий? — я штовхнув її в бік.

— Заладив «чого це, чого це…» Ма-сон, Ба-бай — і те, і те натякає, що мати спить… Тому і без жінок… А зараз замовкни й дивися… — вона на секунду затримала подих, та не в змозі мовчати, знову гучно зашепотіла: — Певно, одягнуть фартушки й ходитимуть по колу… Як діти, коли матері поряд немає…

Звідкіля в неї взялися такі глибокі знання щодо ритуалів масонів, я не встиг запитати. Бо до кімнати, де вже зібралося й розсілося за круглим столом приблизно п'ятнадцять чоловіків, зайшла жінка. Струнка жінка з пишним рудим волоссям та не менш пишними грудьми. По мармуровій плитці весело зацокотіли її високі підбори. Я не втримався від їдкого коментарію:

— А ти казала, що вони жінок не пускають…

Майя знизала плечима і розчаровано скривила ротик:

— Ну, тоді це, мабуть, не масони…

Тим часом зібрання почалося. Майже одразу з доповіді Пишногрудої. В неї був професійно поставлений низький голос у поєднанні з неприємною манерою розтягувати слова.

— Якщо дехто думає, що за індустріальною епохою почалася інформаційна, — почала вона, — то він дуже помиляєтеся. Навіть біотехнології — це вже не актуально. Наразі перед нами — епоха психотехнологій. Для вирішення майже всіх нагальних питань використовується психонетика[34], видатна роль у розвитку якої належить японським ученим.

— Щось мені вже нудно, — позіхнула Майя. — Сьогодні, либонь, не буде нічого цікавого…

— Цить! Потерпи трохи… — попросив я, бо мене доповідь зацікавила.

Тим часом Пишногруда вела далі:

— До слова, наша країна посідає друге місце у світі з теоретичних розробок у цій галузі! — жінка зробила багатозначну паузу. Присутні задоволено загомоніли. А вона провадила: — Багатоканальне мислення, мнемотехніка[35], пряма передача навиків та формування на базі всіх цих розробок нових індивідів із надможливостями вже реалізується нашою країною. Ми вже здатні керувати еволюцією окремої особистості, тому всі, хто зібрався, чудово розуміють, що на часі управління еволюцією людства…

Пишногруда на мить змовкла — налила собі до склянки води з графина, що стояв поряд.

— Як ви оцінюєте ті еволюційні процеси, які вже відбуваються? Чи здатні ми їх контролювати? — пролунало запитання від одного з учасників.

— Неконтрольоване пробудження надсвідомості несе нам неабияку загрозу, — значуще відповіла вона, піднявши склянку. Відпила трохи води, поставила склянку на стіл та вела далі: —Тому наше першочергове завдання — зупинити неконтрольований розвиток. Це можливо здійснити за рахунок новітніх технологій зі впливу на певну зону свідомості. Знову ж… Японія поки що обганяє нашу країну в цій галузі. Та наразі з’явилася нагальна потреба зведення всіх розробок в один глобальний наддержавний проект. Тепер я можу повідомити вам приємну новину: керівництво цим проектом планується здійснювати одночасно з території України і Японії!

Зібрання на ці слова Пишногрудої вибухнуло оплесками.

2

Того дня ми з Майкою сиділи в бібліотеці. Її батько, дядько Іван, поїхав у справах до міністерства, а мати з молодшим братом ще до нашого приїзду подалися до санаторію. Тож Майка, що завжди потребувала до себе уваги, розважалася, як могла. Здебільшого у моєму товаристві.

За вікном періщив весняний дощ, і, як завжди у таку погоду, надворі була напівтемрява. В кімнаті горіла настільна лампа під зеленим абажуром, і від цього робилося доволі затишно і якось навіть тепліше. До того ж не так безнадійно нудно, як у решті величезного холодного будинку.

Отож, сидячи на просторому чорному шкіряному диванові, ми з Майкою грали в карти. Тут двері прочинилися, і до кімнати зазирнула Свєтка.

— Не скучили за мною? — запитала.

— Скучили! — відповіла Майка, зосереджено розглядаючи свої карти. — З ним неможливо грати, навіть якщо в тебе самі козирі, він усе одно виграє!

Тим часом Свєтка підійшла до маленької шафи, яку ми колись із нею совали. Там, на полиці, стояла жабка з монеткою в роті.

— Що це? — запитала вона у малої.

— Це феншуй такий… Не японський… — наморщила лоб Майя, відірвавшись від споглядання своїх козирів, — китайський, здається. Її ставлять в домівці для грошей. Бачиш — вона тримає золоту монетку в роті. Спеціальну таку. З отвором.

— Жаба… Вона ж з трьома лапами! — несподівано вражено прошепотіла Свєтка, роздивляючись «феншуй». — Вона живе на місяці й варить там зілля безсмертя… Жаба і вода! Де словники?

— Он там, на полиці,— байдуже змахнула головою в бік другої, велетенської шафи Майка, — дивися скільки влізе!

— Мені потрібно знайти дещо, — заклопотано прошепотіла Свєтка, оглядаючи полицю. І нарешті знайшовши потрібну книгу, витягла її і проказала незрозуміле слово: — Тринітаризм.

Поки Свєтка шукала в словнику значення свого «тринітаризму», ми знову грали в дурня. Майя вкотре програла у мене й ображено надула губи:

— Свєто, ну хоч ти б з нами пограла…

— Гаразд, — нахмурила чоло Свєтка і знову зашурхотіла сторінками, — трохи згодом… Ну! І хто так пише: «тринітаризм» — дивися «трійця»! Що, одразу не можна написати?

Вона ображено відклала словник, а Майя, перетасовуючи колоду, знову вимогливо запитала:

— Ну, то як? Граєш?

— Добре! Тільки спочатку я розкажу вам казочку… — Свєтка підійшла і сіла до нас на диван.

— Годиться, — відклала вбік колоду Майя і посунулася до неї ближче. — Я люблю казочки…

— Жив собі на світі хлопець і звали його Тристан, — почала Світлана. — Одного разу він зустрів прегарну дівчину, яку звали Ізольда. І закохався у неї… Його любов була палкою, як вогонь.

— Сядь до нас поближче, щоб було ліпше чути, — обернулась до мене Майя, і очі в неї стали загадкові, як японська культура.

Я підвівся з дивана, але сів не поряд із нею, а у крісло, що стояло з того боку, де вела свою казочку Світлана. Майя скривилася і зітхнула.

— А Ізольда була холодною крижаною красунею, — вела тим часом Свєтка, — бо насправді вона і була крига. Це було чутно навіть в її імені. Ізо-Льда. Тобто із льоду. Любов Тристана була гарячою, як сонце, що цілує кригу… Коли він приходив до Ізольди, серце її відігрівалося і робилося грайливим, як хмаринка. Ізольда теж покохала Тристана. Бо він відкрив три стани, що були сховані в ній. В минулому, коли його не було поряд, вона була закам’янілою кригою… Тепер, коли він з’явився, вони зробилася парою. А коли вони з’єднаються у коханні — вона проллється краплями животворної води, і від їхньої взаємної любові на небі заграє веселка. Так вони і танцюють — то ближче одне від одного, то далі. Їхній танок проходить від минулого в майбутнє і знову по колу… Від абсолютного порядку до абсолютної свободи. А завдяки їхньому коханню на небі з’являється райдуга… Коли побачите її на небі, згадайте про Тристана й Ізольду.

— Цікава версія легенди, — я закинув руки за голову і потягнувся. — Головне — свіжа…

Свєтка задумливо провадила:

— От така свята трійця виходить — віра, надія, любов. Надія — надійна крига, розум. Віра — мрії, вирій, пара — в хмарках літає. І вода — любов. Крига, вода і пара. Вони і різне, вони й одне… Саме так я й розумію тринітаризм…

— Згадується мені, щось схоже ти мені говорила про місяць, — єхидно зауважив я.

— Хм, — вона невдоволено стулила губи, а потім прорекла: — А тут ніяких протиріч немає. Місяць теж має три фази. І він символізує три стани. Тобто це одне й те ж, зрозумів?

— Слухай, Світлано, а для чого ти нам оце тут розказуєш? Яка з цього користь? — мені було справді цікаво, як вона спустить на грішну землю ці свої казочки.

Свєтка скривилася і помахала перед моїм лицем двома пальцями:

— Це дуалізм…

— Ну і…— я іронічно скривився.

— Є дві сили, два ордени, — продовжувала махати рукою перед моєю пикою Свєтка. — Умовно їх можна назвати «ті, які за абсолютну владу» і «ті, хто за абсолютну свободу». Вони протистоять одне одному…

— А ми повинні стати на бік добра? — криво всміхнувся я.

— Якби було все так просто… — глузливо затрусила головою вона, — два ордени — один хороший, другий поганий, вибираєш потрібне — і все. Та в цій боротьбі кожен вважає, що добро — то він. Згоден?

Нарешті я від неї почув тверезу думку.

— Ну, згоден! — кивнув головою.

— Але є третій стан, — вела далі Свєтка, — він як тоненький місточок. І його кожен знаходить сам…

— Мені вже набридло слухати про якість стани, — завередувала Майя. — Ну що, ми будемо грати?

Свєтка взяла до рук карти:

— До речі, третій стан — це любов.

— Да-а? — зацікавлено подивилася на неї Майя.

— Дивись сюди, — вела далі Свєтка, показуючи Майї карти. — Піка — лід. Трефи — повітря. Чирва — вода. А бубни — вогонь, вони ж — золоті монетки і червоні рути…

Майя закотила очі:

— Ти просто нестерпна!

3

…Була ніч. Повний місяць загадково блищав на темному, як чорнило, небі. Я сидів на березі моря. Навколо мене з камінців було викладене коло. Уламки величних колись колон, що охороняли його периметр, біліли в місячному світлі, як привиди. Перед моїми очима височіли чотири примарні стовпи, що разом із половиною кола були занурені у прозору морську воду. Я сидів у центрі, на березі.

Мені здавалося, що я повинен щось згадати.

Важливе. Необхідне. Те, без чого моє життя не має ніякого сенсу.

Та не згадувалося… Тому я сидів і сумно дивився на тиху морську гладінь, осяяну доріжкою місяця.

А потім я побачив її. Я майже перестав дихати, бо всередині все защеміло від передчуття чогось неймовірно прекрасного і таємного. Вона йшла до мене просто по воді, по місячній доріжці. Її босі ноги ступали легко, не сколихнувши води, без жодного звуку. Біло-золоте волосся трохи розвівалося вітерцем. Срібляста сукня сяяла неземним мерехтливим світлом. Яка ж вона була гарна…

Я підскочив і простягнув до неї руки. Вона всміхнулася…

І тут я почув, як у мене за спиною загуркотіли мотори. Я озирнувся. До берега під’їжджали важкі броньовані танки. За мить вони зупинилися. І я побачив, як повільно піднімаються і розвертаються до мене здоровезні темні гарматні цівки…

— Ні! — заволав я.

Та мій крик захлинувся в гучному гуркоті, а кругляки гігантських гармат, прицілюючись, вже дивилися мені в очі.

— Не треба! — знову заволав я і…

…прокинувся.

4

Їх було троє. Вони вели розмову в кабінеті дядька Івана, а я знову підслуховував. Проходивши повз кімнату, я почув незнайомі голоси. Вони видалися мені підозрілими, і я зупинився біля прочинених дверей. Зазирнув туди тільки на хвильку — і, на щастя, мене ніхто не помітив.

З усіма співрозмовниками я вже зустрічався раніше. Тільки не міг уявити, що коли-небудь побачу їх усіх разом. Як не дивно, перше знайомство з кожним із них теж було пов’язане з підслуховуванням. Кульгавого Цабе я мав щастя підслухати у вентиляційній шахті над кабінетом Зарніка; професора — притуливши вухо до дверей у його власній квартирі, а третю… Так, третьою була жінка. Та сама граційна випещена пані, яку ми підслуховували з Майєю на зібранні «бабаїв». Як і тоді все в ній, від високих підборів до маківки фарбованого рудуватого волосся, натякало на роботу висококласних спеціалістів. Та цей її «гламурний» вигляд мене насторожував. І не тільки він. Її слова мені теж не подобалися.

— Ви повинні розуміти, пане Верболаз, що для нашої спільної мети ви маєте віддати нам цього хлопця, ким би вам він не доводився, — воркотіла гламурна Пишногруда до дядька Івана.

— Але він… Син подруги моєї сестри. І я не можу… — нервово відповів той.

Після цих його слів мене аж підкинуло. Я не сумнівався, що розмова йшла про мене, але… Як?! Що, я опинився в Ангеліни невипадково? Вона знала мою матір?! І нічого… нічого ні разу не сказала… В мене забракло повітря…

Тим часом кульгавий на протести дядька Івана заскрипів:

— Ні — ви можете… І не тільки можете, але й зобов’язані віддати його нам. Чи ви ще не полишили ці дуrні забавки вашої юності? Дивно. Ви ж пrекrасно знаєте, на чиєму боці сила… Якщо ваша сестrа цього не rозуміє — це її пrоблеми. Сподіваюсь, вона не плекає надію самостійно викоrистати дrабину? Це було б укrай необачно з її боку…

— Якщо ви не співпрацюватимете, ми застосуємо інші методи впливу, — солодко провадила Пишногруда. — Я не думаю, що вони вам сподобаються. Тим більше вони не сподобаються вашій сестрі…— вона захихотіла.

— Кх, — нервово кашлянув дядько Іван. — Але ж ви обіцяли… не чіпати її школи…

— Ситуація змінилася. Потому як Ангеліна втrутилася в нашу гrу… — в такт своїм гаркавим словам застукотів палицею кульгавий.

— Ви повинні зрозуміти ситуацію, пане Верболаз, — єлейно потягнула Пишногруда, — і не вступати в дурні дебати. Чи ви недостатньо лояльні до своїх роботодавців?

— Кх-кх… Гаразд. Але ж не зараз! В моєму домі…

— Ми самі визначаємо час, коли нам діяти! — відрізав кульгавий. І додав: — І не забувайте про свою дочку…

Від його останніх неголосних слів війнуло неабиякою загрозою.

— Кх-кх, — знову закашлявся дядько Іван і затих. Кульгавий вимогливо стукнув палицею.

І за секунду я почув відповідь:

— Добре. Кх. Буде так, як ви хочете… скажіть коли, і я все зроблю.

Я знайшов Ангеліну на кухні. Вона саме шаткувала капусту на борщ. З порогу я відразу ж випалив:

— Чому ви мені нічого не розповіли про мою матір?

— Хто тобі сказав? — Ангеліна відклала ніж і зблідла.

— Я все чув… Вони… Двоє… Кульгавий та Пишногруда… — дихання в мене збивалося, і я не міг навіть як слід сформулювати речення.

Після моїх слів вона вражено опустилася на стілець:

— Гросмейстер і Мирослава… — прошепотіла, і її зіниці звузилися, а губи стиснулися в нитку.

Я злісно, неначе вогняною кулею, жбурнув в неї питаннями:

— Що ви знаєте про мене? Що ви знали про мою матір? Чому вона померла? — і дивився їй просто в очі, бо більше не мав наміру знову грати в мовчанку.

Ангеліна лагідно сказала:

— Сідай послухай, — її очі потепліли, вона секунду помовчала і нарешті відповіла: — Так, я знала твою матір. Заспокойся, я все тобі розповім…

Я сів поряд на стілець, але ноги в мене нервово трусилися.

— Ми з твоєю матір’ю були подругами, — тихо вела далі Ангеліна, — але так сталося, що твоя мати померла дуже молодою…

— Як вона померла? Її вбили? — запитав я, і моя рука автоматично вп’ялася в холодне металеве бильце стільця.

— Ні,— хитнула головою Ангеліна. — Вона сама так вирішила. У неї були важкі пологи, і коли прийшов час вибирати, кому жити… Вона вибрала дітей.

— Дітей?

— Ну, дитину… Тобто тебе, — опустила очі Ангеліна.

— Як ви могли нічого мені не сказати?! Як? — я дивився в її обличчя, яке за роки, проведені разом, вже стало для мене рідним, і відчував, що вона знову щось від мене приховує. Від цього мені щосекунди ставало дедалі мерзотніше.

Ангеліна знову лагідно поглянула на мене:

— Я не хотіла зробити тобі боляче… Коли прийшов би час, я б тобі все розповіла…

— Вони торгувалися з дядьком Іваном за мене… І він мене здав! — підскочив я на ноги. — Звідкіля вони знали, що я тут? Як ви мені це поясните?!

— Заспокойся! Сядь!

— Ні,— я розпачливо хитнув головою. — Ні! Подумати тільки, а я вважав, що знайшов собі сім’ю!

— Сядь! — теж підвелася Ангеліна і простягнула до мене руки. — Тобі нічого не загрожує, поки ти зі мною!

Я відступив від неї на крок. І несподівано прозрів:

— Ви… ви теж хочете мене використати! Як і всі інші!

— Ні… ні…— безпорадно захитала головою Ангеліна. — Я не хотіла тебе використовувати…

Я був уже далеко не дитиною… І не вірив їй. Я більше нікому не вірив. Тому розвернувся і побіг із цього будинку геть.

5

Я йшов туманними міськими вулицями і почувався препаскудно. Хижий світ укотре оскалився на мене фальшивою доброчесністю, і з його рота звично стекла порція всюдисущої брехні.

У серці відбувалося щось незрозуміле. Таке враження, що в ньому відкрилася гігантська дірка. А через неї прошелили трубу, зіткану з крижаного вакууму. Труба тягнулася з безкінечних темних глибин безповітряного простору й губилася з протилежного боку космічної безодні. Дірка в серці пульсувала, і моїми жилами, замість живої крові, розтікалася чорна отруйна порожнеча…

Я довго блукав темним містом. Поночі зробилося зовсім холодно, я застромив руки в кишені джинсів, але вони все одно були як дві крижинки. Інстинкт самозбереження потягнув мене спочатку в людніші місця, а потім і до бару.

Бар мав назву «Пілот» і був оздоблений під воєнний літак. Я зайшов у напівтемне приміщення і мовчки сів біля сяючої хромованої стійки. Худорлявий бармен із сумними темними очима незворушно оглянув мене і запитав:

— Що будемо?

Я знизав плечима. Мені було однаково.

— «Б-52», — лаконічно запропонував він.

Я кивнув. За хвилину він поставив переді мною склянку і підпалив суміш.

Ну, що ж… Полетіли… Я швидко сьорбнув коктейль через соломинку. Так… Непогано… В грудях відразу потепліло. Політ наче розпочався нормально.

Потім я випив «Б-53». З абсентом. Після нього світ уже не видавався мені таким мерзотним.

Потім був «Допрацьований парашут»… кльова штука… видовищна. В мені знову прокинувся смак до життя. Коли я дійшов до «Лондонського туману» в якому й збирався тихо приземлитися, до мене підсіла довгонога білявка.

— Привіт, — звабливо всміхнулася і кокетливо повела плечиком. — Ти мене пригостиш?

— Звичайно! — автоматично кивнув у відповідь. — Ноу прóблем!

Замовив іще два «тумани» і поглянув на мою несподівану сусідку. Щось у ній було… Чорне коктейльне плаття, сережки у вигляді пікових сердечок… сірі очі, трохи кирпатий ніс… Крізь «лондонський туман» проступали до болю знайомі риси. Очі в мене розширилися — я раптом її впізнав:

— Миша?! — здивовано вилетіло в мене.

— Якщо ти забув, мене звуть не Миша, а Лариса… — всміхнулася вона нафарбованими блискучими губами.

— Та яка різниця, — п’яно всміхнувся я і подумав: «Миша чи Криса-Лариса»…

Бармен поставив перед нами ще «Лондонського туману». А я знову витріщився на неї, намагаючись зрозуміти, що в ній не так.

— Ти що, Мишо, зуби підпиляла?

— Я теж тебе люблю, Рудий! — єхидно відбила Миша.

— Лоро, не ображайся, — миролюбно провадив я і наново оглянув її.— Ти ж капітально змінилася, не впізнати. Справжня красуня…

Миша задоволено посміхнулася і знову кокетливо сіпонула плечиком.

— І ці в тебе, — я показав перед собою груди, — теж що треба!

Миша блиснула очима, але удавано нахмурила брови і млосно відказала:

— Який ти невихований! У сімнадцять років уже слід уміти робити жінкам компліменти…

— Та ну! — всміхнувся я. І з цікавістю знову вилупився на неї.— Ну, а що ти тут робиш?

— Ну… — вона, немов соромлячись мого відвертого погляду, скромно опустила очі.— В мене завдання…

Її рука з нафарбованими червоними нігтями потягнулася по коктейль.

— Класні у вас завдання… По барах пиячити… — прокоментував я.

— Та ні,— захитала головою Миша і показала рукою, — я тут з одним приятелем. Він о-он там сидить…

Я подивився на опецькуватого юнака і гмикнув:

— Це що, твій хлопець?

Миша скривилася:

— Ні. Так, однокурсник. Розслабляємося після екзамену. Взагалі-то у мене завдання адаптуватися до життя в Україні. Завести потрібні знайомства… Тож я поки вчусь. В університеті…

— А хтось із наших тут іще є?

Миша заперечливо захитала головою:

— Не знаю… Чула тільки, що нібито Тарапату понизили і перевели працювати в Київ, на побігеньки. Та невдахи мене не цікавлять…

— Тарапата? — я був радий чути це ім’я. І виразно подивився на Мишу. — Лоро, а ти мені не допоможеш його знайти?

— Ну… — Миша хитро зморщила кирпатий носик. — Якщо…

— Якщо що? — всміхнувся я їй у відповідь.

Вона удавано зітхнула:

— Тобі неможливо відмовити… Гаразд, записуй координати.

Ага, кажеш, невдахи тебе не цікавлять. Не така вже ти й проста, якою хочеш видаватися, Мишо…

Я попросив у бармена ручку і нашкрябав номер телефону Тарапати та робочу адресу просто на паперовій серветці.

Миша, покинувши своє питво, весь час загадково дивилася на мене, звабливо усміхаючись та покручуючи в руках своє ідеально біле довге волосся. Потім якось непомітно підсунулася ближче, і я незчувся, як вона опинилася зовсім поряд. Секунда — і Миша тихо і ненав’язливо обвила мене, немов ліана: одна її рука ніжно торкнулася моєї потилиці, а друга обличчя. Я побачив її великі сірі очі з розширеними зіницями і яскраві губи, що пахли суницею, прямо перед собою. Серце в мене забилося швидше. Потім вона несподівано присунулася ще ближче, і через секунду мені нічого не лишалося, як відповісти їй на поцілунок. Серце гупало вже, як навіжене, і я в цю мить був готовий іти за Мишею туди, куди вона накаже.

Та вона так само несподівано відсунулася, і поки я збирав докупи свій палаючий мозок, встигла видобути з маленької шкіряної сумочки люстерко і незворушно підвести губи помадою. Потім підсунула до мого недопитого коктейлю свою серветку, зверхньо посміхнулася до мене, геть очманілого:

— Губи витри!

Поки я незграбно витирав губи, Миша граційно зістрибнула з високого барного стільця і пішла геть, спокусливо похитуючи стегнами.

Деякий час я вражено дивився її услід.

6

Тарапата стояв і палив у внутрішньому дворику біля дверей офісу. Він був таким, як завжди: з трохи розтріпаним волоссям, неуважливим поглядом і цигаркою в роті. Я підійшов і став перед ним. Усміхнувся:

— Привіт!

— Обранець долі! — Тарапата округлив очі, розквітнув усмішкою і відкинув недопалок. Та вмить спохмурнів: — Як ти мене знайшов?

— За адресою, — незворушно відповів я.

— А хто тебе вивів на мене? — запитав підозріло.

— Миша, — відповів я.

— А-а! Тоді зрозуміло, — Тарапата у ту ж хвилю витяг із кишені чудний прилад з вусиками і діловито кивнув мені: — Ходім!

Ми вийшли на вулицю, де було доволі шумно від людей і машин, що, розбризкуючи грязюку на першу зеленіючу травичку, мчали дорогою повз нас. Тарапата одразу ж заходився водити приладом по мені.

— Миша, кажеш? — протягнув Тарапата, затримав прилад біля лівого боку моєї сорочки і завмер, як кіт, що чатує на здобич. А потім швидким рухом заліз до мене в кишеню і витягнув з неї маленьку, розміром з канцелярську скріпку, штуковину. — Тоді вона тебе ним і нагородила!

— Що це?

— Жуч-чок… — клацнув язиком Тарапата і поклав жучок на долоню.

Я здивовано вирячився на цю маленьку річ. А Тарапата, вільною рукою поправивши на носі окуляри, сказав:

— Недобре, якщо за тобою стежитимуть, — підморгнув мені.— Правда ж, обранець долі?

І підхопивши жучок двома пальцями, витяг із кишені жуйку. Трохи пожував її та, виплюнувши на долоню, повів далі:

— Ну, нічого, ми його от так, — і приліпив жучок жуйкою до капота автомобіля, припаркованого на тротуарі поряд. — От і все!

«Ну ти й падлюка, Миша…» — подумав я.

А Тарапата нарешті розкрив обійми:

— Ну, привіт, обранець долі!

У Тарапати був доволі просторий особистий кабінет, правда, завалений ящиками з паперами. Комп’ютерної техніки теж було вдосталь.

— Робота нуднюща… — сказав він, всідаючись у високе шкіряне крісло. — Треба перевести в цифру всі архівні документи…

Я теж усівся на вельми зручний диванчик, оглянув численні купи паперу і згодився:

— Так… Тобі не позаздриш.

Тарапата відкинувся на спинку крісла і, витягнувши ноги, зручно прилаштував їх на стілець, що стояв поряд, і глянув на мене ясним поглядом:

— Ти не уявляєш, обранцю, як я радий тебе бачити живим та неушкодженим! Після того, що тоді сталося, я вже й не знав, що думати…

Я поглянув на нього, і серце в мене стислося. Той день, коли ми з Шулею тікали, знов постав переді мною — моторошно-реальний, неначе він був тільки вчора. Я відвернувся до вікна і проковтнув клубок у горлі. А потім якимсь чужим голосом запитав:

— А Шулю… Шулю поховали?

— Так, — кивнув Тарапата і опустив очі,— коли ти втік, Зарнік лютував неймовірно…

Це ім’я відгукнулося в мені, як давно забутий зубний біль.

— Зарнік… Живий, зараза, — скривився я. — Це він убив Шулю…

— Так, — Тарапата задумливо поправив окуляри на носі,— я знаю…

— Та якби не я, з Шулею нічого б не сталося…

— Не накручуй, — заперечливо хитнув головою Тарапата, — нічого ти не міг вдіяти супроти Зарніка…

Я мовчав.

— Ти досі в собі це носиш? — з якоюсь новою для себе проникливою інтонацією запитав Тарапата.

Я схилив голову. Мені чомусь не хотілося дивитися йому в очі.

— Може, по пиву? — за деякий час тихо запропонував він.

Я мовчки кивнув і знову проковтнув клубок у горлі.

— Знаєш, в моїй нинішній роботі є деякі плюси, — удавано бадьоро вів далі Тарапата, — начальство далеко!

Він крутнувся на кріслі й, дзвякнувши ключами, відчинив величезний броньований сейф і дістав із нього дві пляшки пива. Підморгнув. Хвацько відкрив їх просто об стіл і одну простягнув мені:

— Пригощайся!

Пиво було гірке і холодне, на смак трохи схоже на мій біль. Деякий час ми мовчки пили. А коли з пивом було покінчено, Тарапата потягнувся і сказав:

— На цій роботі є ще один плюс, я можу піти додому, коли мені заманеться… Здається, у мене вдома нам буде розмовляти зручніше… А нам же є про що погомоніти?

— Певна річ, — сумно усміхнувся я.

Ми стояли з Тарапатою на балконі останнього поверху висотки і плювали вниз на величну, розкинуту як павутиння, сяючу сітку міста. Ми вже переговорили на всі теми, і на балконі вишикувалися численні порожні пляшки від пива. Тепер Тарапату потягнуло на філософію.

— Справи кепські,— він затягнувся цигаркою і провадив: — Якщо так піде далі, то слідкувати будуть за всіма. Технічні можливості вже є…

— І що, нічого не можна вдіяти? — запитав я, вдивляючись у далекий обрій запаленого нічними вогнями краєвиду.

— Я не борець… В мені немає твого запалу… — гмикнув Тарапата. — А тобі від мене велика порада. Тікай… Тікай світ за очі, куди-небудь, де тебе ніхто не знає. В якусь маленьку забуту Богом країну. Поки технології туди дійдуть, можливо, ти встигнеш пожити. Забудь про свої здібності… Заляж на дно. Тільки в цьому разі ти маєш шанс на нормальне життя.

Він знову затягнувся і дивно глянув на мене:

— А втім, ти, мабуть, не втечеш… — в його очах з’явився божевільний вогник.

— Чому? — запитав я.

— Ти вважаєш, що світ реальний? — п’яно прищуривши очі під окулярами, несподівано запитав Тарапата. І сам відповів, ледве проговорюючи слова, бо язик у нього вже остаточно заплітався: — Навколишній світ, що ти бачиш — то тільки відображення… твого внутрішнього світу. Тому втекти неможливо… Від себе не втечеш.

Я лежав на м’якому Тарапатиному дивані, дивився у темряву і ніяк не міг заснути. Сп’яну трохи крутилася голова, і думки лилися нескінченним потоком.

Я думав про наш божевільний світ, що стрімко наближався до суцільного тотального стеження за кожним. Зі всіма цими жучками та прибамбасами — чипами, вмонтованими навігаторами, таблетками… Тарапата розповів мені багато чого… Тож свободи не лишається… Ще трохи — і воля людства буде підкорена остаточно. Тільки суцільний страх буде смикати людей за ниточки. І досмикається. Всі будемо машинами вже цілком і назавжди. Раціональними, холодними, жорстокими, як Модест чи Зарнік, а може, ще гірше. Як кульгавий. Все — труба. А ті, хто смикає, не відмовляться від влади. Вони не підуть самі. Ніколи. Виходу немає…

А якщо навколишній світ — це віддзеркалення мого внутрішнього, то… від раптового прозріння мене аж трясонуло… виходить, немає ніяких шансів. І в неї теж. Я зрозумів тільки зараз, що моя прегарна золотоволоса жінка, моя Біла Богиня і є другий бік моєї особистості. І їй нічого не світить. Бо я, яким я є зараз, не збираюся зникати. Моє «я» ніколи на це не згодиться. Розчинитися в невідомому… В цю мить я відчув панічний страх. Страх темний глибинний, ірраціональний. Втратити себе? Довіритися їй? Добровільно від себе відмовитися? Ні, я не зможу пройти цією темрявою…

Але що ж тоді? Що ж тоді — прекрасний справедливий світ приречений? Біла Богиня, яку так важко побачити, так і залишиться на тому березі? І ніколи не допливе до мене? А якщо спробує, її розстріляє важка артилерія мого вмонтованого комп’ютера, який хоче все контролювати і залишитися при владі будь-якою ціною? Будь-якою, навіть ціною життя. І мені вже ніколи її не побачити… Залишиться тільки неясне відчуття, що чогось не вистачає, від якого буде тоскно на душі.

Повільна смерть, коли частини тебе відмирають і робляться механічними. Я пригадав механічну руку Зарніка. В мене шкірою пробіг мороз. Менш за все я хотів бути схожим на нього.

Але більше думати про це в мене просто забракло душевних сил. Зараз я хотів тільки одного — щоб від мене всі хоч на деякий час відчепилися. Лишили мене в спокої. Щоб не лізли в моє життя. Хіба ж я хотів багато?

7

Наступного дня я знову поперся до Тарапати на роботу. Він обіцяв мені допомогти поритися в архівах. Я сподівався знайти сліди таємничого зниклого ордену, до якого належали Ангеліна і Верболаз.

Нарили ми значно більше, ніж сподівалися. Тарапата, вдивляючись у монітор комп’ютера, присвиснув:

— Твоя мати дійсно народила двійню. Теоретично в тебе є сестра. Тільки ніхто не знає, де вона і чи взагалі жива.

— Сестра? — недовірливо гмикнув я.

— Шухляда номер 130/33. Зазирни, там папери… того самого ордену, — провадив Тарапата. — До речі, орден мав назву «Білий єдиноріг»…

— А я гадав, що це уявний вірогідний противник! — своєю чергою присвиснув я.

— У твоєї матері було ім’я — Лілія Радна…

— Я знаю, — відповів я і зітхнув.

— Так, і саме під цим ім’ям вона і проходить по справі,— торохтів далі Тарапата. А от цього, вірогідно, ти не знаєш: — Вона походить зі старовинного роду, який корінням сягає XIII сторіччя. Тут руські, литовські, польські князі та французькі королі. Символом цього роду була біла лілія. Вона навіть у них на гербі була… Біла лілія на червоному тлі.

— Лілія? — приголомшено перепитав я.

— Твоя мати і Зарнік якимось чином здибалися, — продовжував розповідати Тарапата, — і втекли разом. Зарніка вважали зрадником. Бо твоя мати була з протилежного табору. Ангеліна теж зрадила свою подругу, вона розповіла, де втікачі переховуються.

Прибитий цією інформацією, що звалилася на мене, як лантух на голову, я побрів до тої шухляди, про яку говорив Тарапата.

Копирсаючись серед старих, трохи пожовклих паперів, я спочатку натрапив на дивну велику карту. Такі наче мають назву тарó.

На ній була зображена гола пустинна рівнина, що вдалині непомітно, майже без лінії обрію, переходила у темне беззоряне небо. У вишині сяяв молочно-сріблястий місяць. У цьому непевному світлі зміїлася вузька стежина, яка тягнулася через усе зображення ясною стрічкою. Вона вся була вкрита яскраво-червоними краплями і калюжами крові. Стежка губилася у туманній далечіні між двома пірамідами, що ледве намічалися в тумані. На першому плані обабіч стежини були зображені пес і вовк, що вили на місяць. А зовсім попереду — калюжа води, до якої задкував чорний рак.

Я дивився на неї і наче здалеку чув голос Тарапати:

— Тебе довго шукали, ту, другу дівчинку — теж. Тебе таки знайшли, Зарнік перший. Він тебе навмисно забрав до себе. І шукав твою сестру. Бо ви можете залишитися живі, лише коли будете разом. Хоча і не зрозуміло з тексту чому… Але сестри твоєї не знайшли. Ймовірно, Ангеліна про неї теж щось знає. Бо до неї підіслали її брата, який за нею стежив. Вона з якоюсь метою забрала тебе. Хоча знову до кінця не зрозуміло чому…

Я застигло тримав перед собою дивну карту, і настрій у мене робився не кращий, ніж це похмуре зображення.

— Ось іще, дуже цікаво, — вивів мене з задуми Тарапата. — Ті, в кого є у відповідній пропорції ця кров, пробуджуються на випаленому шляху. Тут навіть є пророцтво. Слухай: «Близнюки повинні зустрітися і провести нас через калиновий міст… Тоді ми з’єднаємося з прекрасним світом і пізнаємо себе…»

— Чому тоді, якщо вони так і не знайшли моєї сестри, вони все ж полюють на мене? — запитав я і нарешті відклав карту вбік.

— Може, вони не хочуть «з’єднатися з новим прекрасним світом і пізнати себе»? — реготнув Тарапата. — Розумієш? Вони хочуть ввірватися туди, щоб підкорити його. Тому ордену «Крижана безпека» не потрібна та, друга частина драбини. Їм не потрібно шукати твою сестру…

Я вже не дуже дослухався до Тарапати, який іще щось говорив про червону і блакитну кров, про якісь її золоті пропорції, бо знову знайшов дещо.

Я натрапив на світлину матері. Фото було майже таке, яке запам’яталося мені з дитинства. Воно стояло у бабусі на полиці. Молода усміхнена білява жінка з довгим хвилястим волоссям…

Час зупинився, як зупиняється хвиля цунамі, перш ніж обвалитися. Я повільно перегорнув знімок. На зворотному боці рівним упевненим почерком Зарніка було написано:

Моїй коханій Лілії, коштовному каменю Йурі

Листя осіннє спадає у Руйі[36],

І з цим я нічого не вдію…

Лиш місячна квітка, чарівна Йурі,

Несе на безсмертя надію…

Хвиля обвалилася, й у мене неймовірно запекло у горлі.

— Слухай, я піду за пивом, — не дивлячись на Тарапату, проказав я. Пива мені не хотілося. Я хотів побути на самоті.

— Певна річ, — кинув, не обертаючись, Тарапата. — Крамниця за рогом.

До крамниці залишалося буквально декілька кроків, коли я почув за спиною скрегіт коліс. Я не встиг озирнутися, лише відчув, як хтось ухопив мене за руку і штрикнув голкою в плече.

Коли я побачив Зарніка, Модест викидав шприц в урну. Сині очі Зарніка були моторошно холодними. Він відвернувся. А Модест радо заїхав мені по пиці. У роті з’явилася солонувата кров із присмаком заліза…

8

Вони підготувалися до ритуалу зі знанням справи. Куди там Свєтці з її намальованим крейдою колом. Коло, яке чекало на мене, було акуратно викреслене на білій мармуровій плитці підлоги чорною фарбою. Всі риски були рівними, немов зробленими за допомогою гігантського кульмана. Ключі біля воріт сяяли бездоганною каліграфією. Тільки ніякого ножа в колі я не помітив. Точно… ніхто мене й не збирався повертати… Навколо кола вже зібралися дванадцятеро. Всі в довгих чорних плащах із каптурами.

Слабкуватою надією жевріло запитання. Як вони збираються мене примусити ввійти в потрібний стан? Потім, коли мене запхнули всередину, я все зрозумів… Ці дванадцятеро, що розмістилися по колу, почали формувати довкруж мене гігантську мерехтливу енергетичну сітку. Мені нічого не потрібно було робити. Мене тупо використовували, як бездушний предмет.

…Я просто ключ, щоб відімкнути двері.

Вогняна сітка вирувала навколо мене. Невдовзі чорні фігури затулив щільний білий туман. А потім світ обсипався, як бите скло. Під ногами з’явилася чорна безодня космосу. Я підвів голову. Над головою в синюватій димці атмосфери велично пливли блакитні хмари. Я звисав над голубою планетою, поступово розуміючи, що рано чи пізно я зірвуся і впаду. Тяжіння невідомого світу відчувалося дедалі сильніше. Тому я не став чекати. Я розкинув руки і приготувався полетіти до незнайомих континентів. Десь там мене чекала моя смерть. Вона, як Біла Богиня з мого сну, вже простягала до мене руки…

І раптом я почув, наче здалеку, відчайдушний зойк Ангеліни:

— Зупиніться! Вона жива! Його сестра жива! Я знаю! Не робіть цього! Якщо ви спробуєте відкрити портал без неї, то просто його вб’єте!

— Ну, тоді,— кульгавий дрібно засміявся, — це й буде необхідна жертва… Так Зарніку? Ти готовий до неї? Щоб спокутувати свій гріх?

— Зарніку! Зупинися! Це ж твій син! — продовжувала кричати Ангеліна.

Космос зник. Світ перекинувся. Стіни перестали мерехтіти зорями, і за пеленою знову вималювалися контури людей, що обступили коло.

— Зарніку! Поглянь на нього! Він як викапаний схожий на Лілю! — знову почувся голос Ангеліни.

Я побачив навпроти бліде обличчя Зарніка. Його очі, кольору товченої криги змішаної з купоросом, холодні й отруйні, дивилися просто на мене.

— Стули рота цій навіженій! — роздратовано кинув Гросмейстер.

До Ангеліни підбігли охоронці. Вона почала відбиватися, жбурляючи в них вогняні кулі.

— Ти не зробиш цього! — захекано провадила вона. — Я знаю, ти здатен все згадати! Згадай!

Обличчя Зарніка ще більше зблідло, він скривив рот — і несподівано сіпонувся з кола.

— Стій, Зарніку! Не слухай її. Ти що, забув, що вона зрадниця? Вона бреше! Не розмикай кола! Ти знаєш — хто розімкне коло, той загине! — попередив його Кульгавий. — У тебе вже немає вибору. Будь мужнім і принеси нам цю жертву!

— Так, у мене немає вибору… — Зарнік опустив очі та стулив губи так, що вони в нього побіліли.

— Неправда! У тебе є вибір! — відчайдушно вигукнула Ангеліна.

Все інше відбулося, як у якомусь сні. Енергетична сітка розпалася. Я бачив, як летіли вогняні кулі, що їх кидала Ангеліна, відбиваючись від охоронців. Я бачив, що весь квіт ордену лежить довкруж кола і звивається в корчах. Ангеліна щось кричала про те, що потрібно швидше тікати, поки ті, що тримали коло, не вийшли з шоку і не набрали сили. Кульгавий уже майже оклигав і сіпався піднятися, спираючись на ціпок.

Ангеліна простягала мені руку, щоб висмикнути з кола. Та я відвернувся від неї. До мене поверталися сили вкупі з пекучою ненавистю. Я підійшов до кульгавого і ногою вибив ціпок із його руки. Гросмейстер безпомічно гупнув на підлогу. Його рука шкрябнула долівку. Я щосили хрякнув ногою по його безпомічній руці, так що вона хруснула. Гросмейстер завив від болю, і я відчув раптову гірку насолоду.

А потім я побачив його. Він був єдиним, хто лежав непорушно. Лице Зарніка було спокійне. Його розплющені очі немов дивилися в небеса невідомої планети, і в них віддзеркалювалася її блакитна велич.

Я деякий час постояв біля нього, а потім розвернувся і пішов. Я теж зробив свій вибір. Мені було начхати на їхні пророцтва. Я не хотів бути ні ключем, ні драбиною. Тому я пішов від них усіх просто у темряву…