Victory Park

1

Віля прокидався важко, насилу вибираючись із глейкого передранкового кошмару, але прокинувся швидко й одразу ж, відкинувши ковдру, сів. Було тихо й похмуро. Він не пам’ятав, що йому снилося, і не розумів, де перебуває. Віля вперше бачив кімнату, в якій провів ніч: громіздка полірована шафа, якийсь непотріб, звалений нагорі, телевізор на тумбочці — здається, «Електрон», на підлозі дешевий килим, вішаки й полиці на стінах. На килимі валялися його черевики, джинси й похапцем скинута жіноча білизна. Тхнуло пилюкою, брудним одягом. Смерділо остогидлим, занедбаним житлом, будинком, в якому живуть поспішаючи, без задоволення, залишаючи поза увагою милі дрібниці, які здатні якщо не додати життю якогось сенсу, то хоча б скрасити його сумну безпритульність. А Віля любив дрібниці. Він був майстром деталей.

— Мишко, — пролунав із-за спини сонний голос, — не спиш уже?

Мишко... Ну так, звичайно. Віля обережно повернув голову. З-під ковдри визирали округле коліно і пухка жіноча рука. Судячи з обручки — права. Віля задумливо погладив коліно: як же її звуть?

— Так, люба. І дуже хочу кави.

— Тоді звари і мені теж. Кава в банці на столі біля плити...

Віля розраховував почути інше, але сперечатися не став.

— Звичайно, сонечко, — його рука повільно попливла по гладкій шкірі жіночого стегна і зникла під ковдрою. З-під подушки долинуло задоволене муркотіння.

— Звари кави і приходь швидше, любий.

«Тепер усім подругам розповість, що Боярський їй каву в ліжко приносив», — посміхнувся Віля.

Піднявшись із дивана, він натягнув потерті «лівайси» і, шукаючи сорочку, ще раз оглянув кімнату. Джинси Віля купив минулого літа. Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з «Ленінської Кузні» у валютному барі «Либіді». Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку. А той уже за двісті загнав її на «точці». Віля не фарцював постійно, тільки іноді бомбив випадкових фірмачів. А в Белфаста ця справа була неабияк поставлена.

Сорочка «Wrangler» валялася на підлозі, у кутку між стіною й шафою. Збившись у тугий жмуток у пилюці під дзеркалом.

Віля з дитинства не любив дзеркал, особливо в сутінках порожніх напівтемних квартир. Він боявся води, темряви і дзеркал. Подорослішавши, він сяк-так зумів налагодити стосунки з дзеркалами в блиску вогнів освітлених залів і студій, але від скляних поверхонь, що відбивали темряву, його й досі відкидало, перш ніж він устигав хоч щось збагнути. Ця реакція залишалася незмінною.

Застібаючи сорочку, Віля вийшов із-за шафи і, таки насмілившись, спробував розгледіти своє відображення. У напівтемряві спальні можна було розгледіти хіба що розкішні «боярські» вуса, які виразно темніли на обличчі, що ще не встигло засмагнути.

У сусідній кімнаті його зустріли руїни нещодавнього бенкету. Хліб черствів, зелень в’яла, зморщені огірки сумували поряд із підсохлими помідорами. Велика муха важко піднялася з фінського сервелату і, зробивши коло над столом, опустилася на залишки оселедця. Порожня пляшка з-під віскі лежала на підлозі біля балконних дверей. Коньяку і цукерок на столі не було: мабуть, Белфаст і подружка Афродіти прихопили їх, ідучи.

Афродіта! Ось як звуть володарку коліна й обручки, що дрімає за стіною в очікуванні ранкової кави.

Віля кинув до рота шматок ковбаси, потім ще один, підчепив виделкою оливку із салату і почалапав на кухню.

У цей будинок напередодні ввечері їх привіз Белфаст. О шостій, закінчивши роботу, Віля зачинив фотоательє в парку Шевченка і бульваром рушив до Хрещатика. На повну квітнув бузок, затоплюючи і парк, і прилеглі двори густим нудотним ароматом. Дівчата на чорно-білих портретах, виставлених у вітрині ательє, загадково посміхалися Білі, одна одній і всім, хто цього раннього вечора опинився в парку. З Ботанічного саду вже тягнуло свіжістю, а вгорі, над коричневими дахами будинків, освітлених сонцем, що вже хилилося до заходу, перекрикуючи одне одного, носилися стрижі. Стояв травень — такий, яким він буває тільки в Києві.

Віля йшов легко. Попереду був вечір, який він поки що не знав чим зайняти, а в перекинутій через плече шкіряній сумці лежала пара кросівок «Puma» улюбленого жінками тридцять шостого розміру. В обід він обійшов свої адреси: «Театральну» й «Інтурист» на Леніна, «Ленінградську» й «Україну» на бульварі Шевченка. В «Україні» поталанило: чергова на четвертому поверсі Ніночка завела його в номер до бундеса, і той віддав Вілі ці кросівки всього за п’ятдесят. Белфаст, Харлей чи Алабама забрали б їх у Вілі за сотню не роздумуючи, але якщо не поспішати і пошукати покупця самому, то новенькі червоно-білі «пуми» можна здати і за сто сімдесят.

Вийшовши до Бессарабки, Віля на хвилину зупинився, роздумуючи, куди б сьогодні чкурнути. Хрещатик вітав його, полихнув відбитим сонцем у вікнах верхніх поверхів. Вирішивши, що це знак, Віля пірнув у підземний перехід і опинився під каштанами непарної сторони. На нього озиралися студентки молодших курсів, тридцятирічні «фам фаталь», яких завжди чимало на київських вулицях, і їхні ревниві супутники, що передчасно погладшали на жирних борщах і лінивих варениках. Озиралися взагалі всі. Віля надів італійські окуляри і начебто зник за їхнім затемненим склом від надокучливих поглядів. Насправді ж — і він про це знав, його схожість із головним мушкетером Радянського Союзу з появою окулярів досягла апогею.

— Боярський! Дивись, Боярський, — підломлювалися коліна в київських красунь. — Матінко Божа, точно він!

Віля крокував по асфальту Хрещатика, ніби червоною килимовою доріжкою за безперечно заслуженим Оскаром, хіба що не зупинявся, щоб посміхнутися камерам або дати автограф фанаткам, шаленіючим від захвату.

Але Хрещатик — не тільки місце неспішних прогулянок попідруч із подружкою і з вафельним стаканчиком вершкового пломбіру за дев’ятнадцять копійок, що неодмінно протікав. Для багатьох це верстат, мартен, конвеєр — інакше кажучи, мережа точок. Першу точку — біля виходу з переходу — Віля звично минув без зупинки, як тролейбус, що їде в депо. Тут усе дуже добре проглядалося, прострілювалось, було майже неможливо сховатися від зайвих поглядів. Натомість другу — біля Мічигану — так просто він пройти вже не міг. Саме минувши «Болгарскую розу», Віля помітив попереду знайому фізіономію. Веня «Мінус сім діоптрій» так довірливо кліпав очима, роздивляючись стрижів у київськім небі, що випадковий покупець нізащо не запідозрив би в цьому довготелесому інфантильному типі найдосвідченішого фарцовщика на Хресті. Його брали десятки разів, але завжди відпускали. Можливо, дійсно справа в тому, як безпорадно Веня зазирав в очі й довірливо кліпав віями, упритул підсовуючи лисіючу голову вічного хлопчика до форменого кашкета лейтенанта Житнього.

— Як ви сказали? Чим фарцюю? Вибачте, я майже нічого не бачу. Я інвалід із зору. У мене і довідка є, не бажаєте подивитись?

— Та знаю я, знаю, — відмахувався Житній. — Бачите ви погано, громадянине Соколе, але ж чуєте добре.

Веня Сокіл і чув, і бачив чудово, набагато краще за лейтенанта Житнього. Шість років тому він пішов з Театру російської драми, залишив сцену, вибравши кар’єру фарцовщика, і відтоді жодного разу про це не пошкодував. Тепер, зі своєї точки, він міг дивитися на рідний театр хоч цілий день, а якби раптом вирішив сходити на будь-яку виставу, то місце в партері за проходом йому було б гарантоване. Але Веня зневажав Театр російської драми і місце за проходом займав тільки тоді, коли з гастролями приїжджали москвичі або грузини. «Кавказьке крейдяне коло» Брехта у постановці Роберта Стуруа він бачив рівно стільки разів, скільки давали його тбіліські гастролери.

Грузинські актори, які чимало бачили і в Тбілісі, і в Москві, надовго запам’ятали елегантного київського красеня, який подарував на прощальному бенкеті всім чоловікам по пляшці ірландського віскі, а дамам по комплекту французької білизни. Причому розмір білизни якимось дивним чином підійшов усім без винятку актрисам. Якби на тому банкеті з якоїсь неймовірної примхи міліцейської долі раптом опинився лейтенант Житній, то він ніколи не впізнав би напівсліпого, шепелявого Веню «Мінус сім діоптрій».

Але поспілкуватися з Веніаміном цього дня Вілі не судилося. Щойно він минув магазин тканин, де перші тонкі бризки фонтану, облаштованого міською владою перед Мічиганом, затуманили поляризовані стекла його італійських окулярів, як навперейми Вілі кинувся опецькуватий і лисуватий невисокий чоловік.

— Правильним шляхом ідете, товаришу! — театрально гаркавлячи, вигукнув він і обійняв Вілю так, ніби не бачив його кілька років. — І шлях цей веде вас до мене.

— Здоров був, Белфасте! — Віля подумав про кросівки, що лежать у сумці, і вирішив нічого про них поки не казати.

— Сподіваюся, ти сьогодні вільний? — Белфаст узяв Вілю попід руку і потягнув за собою. — Вечір тільки розпочався, і хоч зірки ще не з’явилися на нашому південному небосхилі, вони вже обіцяють нам романтичну ніч. Ти готовий?

Насправді привабливого в пропозиції Белфаста було небагато. Віля прекрасно знав, що «романтична ніч» — тільки чергова гулянка з якимись бабами з головного управління торгівлі Міськвиконкому, Київлегхарчопостачзбуту, Укрювелірторга або Укрінвалютторга. Немов навмисно для цих старіючих хтивих шмар було створено незліченну безліч управлінь, трестів і контор. Замуленими руслами цих номенклатурних каналів, прокладених у напівпустелі соціалістичного господарства, струмочками, що слабшали з року в рік, текла продукція іноземних фірм і вітчизняний дефіцит. Пещені руки чиновних дам майстерно відкривали шлюзи або опускали засувки, а в результаті одні поля колосилися і зеленіли, а інші безнадійно всихали.

А які ж недосяжні були вони у своїх кабінетах, заставлених типовими лакованими меблями, з незмінними профілями вождя на одній стіні й анфасом генсека на іншій! Як презирливо позирали на відвідувача крізь приспущені вії! Як уміли посміхатися, передаючи ледь помітним рухом нафарбованих губ найтонші градуси пихи і бридливої байдужості!

Але всі ці хитрощі були смішні для Белфаста. Він знав, чим їх узяти, знав, де шукати непомітні на перший погляд щілини в чиновницькій броні. Навіть тих, у кого було все, тих, що звикли їсти з руки одного господаря й скажено обгавкували чужинців, не слухаючи ані натяків, ані спокусливих обіцянок, він брав одним ім’ям — Боярський! І одразу ж у холодних очах чиновних лярв з’являвся живий блиск. В усмішках, ще недовірливих, з’являлися увага, готовність вислухати, зустрітися десь поза мертвих стін лакованого кабінету. Зняти броню і замінити її на гарненький італійський костюмчик, який досі не було нагоди надіти.

— Невже Мишко в Києві?..

— Так-так, тільки два дні. Єдиний вечір, а потім він відлітає. Запросили на кіностудію обговорити новий сценарій...

— Яке диво, Мишко в Києві! Так, може, він і заспіває?

— Мишко — актор, творча особистість, не будемо про це забувати. Можливо, заспіває, а може, й ні...

Ах, ця артистична непередбачуваність, дражлива невизначеність так приємно різноманітять сумну повсякденність, в якій усе розкреслено, розписано і затверджено раз і назавжди: це можна, це не можна, а ось цього не можна в жодному разі. Заспівати із самим Боярським, поклавши руку на його плече, відчуваючи аромат його французького парфуму, — ну, зрозуміло, не «Шипром» же йому пахнути!..

Белфаст загадково посміхався, нічого не обіцяв, і в цій ухильній манері причаїлося куди більше спокуси, ніж якби він одразу ж пообіцяв і пісні з «Мушкетерів», і танці зі знаменитим «Мишком» під «Арабески».

Насправді все у них з Вілею було давно домовлено й відпрацьовано. Віля запізнювався, приходив на годину-півтори. пізніше призначеного часу, коли чиновні дами, злегка розімлілі від очікування, встигали хильнути по першій, закусити найніжнішим баликом, виловленим Белфастом у надрах УРСа Головрічфлоту, повторити і перейти до кав’яру.

Віля вривався, як весняний вітер, до їхніх затхлих віталень із шифоном і оксамитом на вікнах, велюром і вельветом на меблях. Він білозубо сміявся, з ходу, не встигнувши сісти, випивав, цілував дамам ручки, розповідав новий анекдот, випивав ще раз, і навіть не закушуючи, нашвидку переказував свіжу пітерську плітку. Потім вибачався, обіймав Белфаста і скаржився, що терміново викликають до театру, на запис, на зйомки, що таксі до Борисполя чекає на нього біля під’їзду. І дійсно — у вікно було видно «Волгу» з шашечками, і жовтий вогник у правому верхньому кутку лобового скла світився докірливо і тривожно.

— Ну хоча б фото, Мишко! Світлину на пам’ять!

Зрозуміло, Мишко, тобто Віля, не відмовляв. Перш ніж помчати в прекрасні захмарні далі, він покірно сідав на велюровий диван в оточенні перезрілого квітника. Білозубо посміхався, делікатно притискаючи до себе заплилі сальцем боки сусідок, відчуваючи на шиї їхні ласкаві пальці, унизані холодними каблучками з діамантами, а на обличчі — їхнє дихання, котре тхне горілкою, гострими закусками і невдалими вправами вітчизняних стоматологів.

— А заспівати, Мишко! На прощання, а? Ось цю: «А-ап, и тигры у ног моих сели!..» — нахабніли і перетинали межу дозволеного дами. — Ось і гітара!

І Віля посміхався їм: ласкаво, але з легким докором. Мовляв, не забувайте, шановні дами, хто з вами, і куди тягнуть його вітри всесоюзної слави. У цій усмішці не було ані грубої бундючності, ані відразливої зарозумілості, яку тут розпізнали б моментально. Ні, тільки жаль із приводу неможливості залишитися якомога довше в цій чудовій компанії — і легка втома від того, що доводиться вести настільки квапливе і насичене подіями життя.

Віля, можливо, і заспівав би, якби міг. Але його схожість із Боярським була чисто зовнішньою, а музичного слуху вусатий фотограф з парку Шевченка був начисто позбавлений.

«Мишко» прощався, таксі зривалося з місця і неслося в ніч, а Белфаст залишався зі спітнілими розімлілими дамочками, нескінченно вдячними йому за ці рідкісні миті. І те, що Михайло не співав, було тільки на руку Белфасту. Тож, є їм чого ще чекати від життя, тож, заспіває їм Боярський під час наступної зустрічі. Обов’язково заспіває, нікуди не дінеться. І «А-ап!», і «Городские цветы». І порадіють вони на своєму віку, і стане в пригоді їм Белфаст — корисна людина, що має видатного друга.

Ось тільки друга ці вечірні маскаради не втішали. Зрозуміло ж, що рано чи пізно ошуканство розкриється. І що тоді? Ні, вони не шахраї, грошей у довірливих статс-дам ніхто не вимагав. Корисливих мотивів — нуль, особливо, у Білі. Але щоразу, уявляючи можливу помсту ошуканих жінок, він завмирав від жаху: їхні забави могли закінчитися вкрай неприємно. Белфасту що, він усе одно відмажеться. Скаже: так я й гадки не мав, обдурив мене цей вусатий пройдисвіт. А Вілі потім вигрібати самотужки...

— Знаєш, друзяко... — Віля акуратно вивільнив лікоть і опустився на лаву під каштаном, Белфаст улаштувався поруч. — Щось мене ці виступи перед підшефними колгоспами втомили. Давай закінчувати з Боярщиною. Побудемо трохи собою.

— Вілю, я розумію тебе як ніхто. — Белфаст по-батьківськи опустив руку на його плече. — Ти знаєш, я рідко прошу про щось для себе. Тільки заради справи. Але сьогодні — особливий випадок. Може, вперше це необхідно особисто мені. Твоєму другові. Я вже сказав їм, що зі мною буде Боярський. Не повірили, шльондри. Ну, ми їм покажемо...

— Кому — їм? — зітхнув Віля, розуміючи вже, що цього разу не відчепиться.

— А з нею подруга буде. Ну і нехай. Так навіть веселіше.

І Віля погодився.

Вони вирушили на Бессарабку, щоб до пляшки віскі, сервелату і банки чорної ікри, які вже лежали в кейсі Белфаста, додати оселедця, зелені і солінь, здатних прикрасити вечір двох ділових людей вільних поглядів і професій. І не встиг Віля прицінитися до кримських абрикосів, як Белфаст, помахавши комусь, міцно взяв його за руку і завів до кабінету санлікаря. Туди ж, швидко перебираючи короткими ногами, невисокий вусатий чоловік у білому фартуху негайно доставив ананас і гроно бананів. Белфаст гидливо, двома пальцями помацав фрукти і ледь помітно кивнув. Потім ще один, так само вусатий і коротконогий, приніс пляшку «Наполеона», «Кримського ігристого» і коробку «Вечірнього Києва».

Десять хвилин потому «вісімка» Белфаста вже звертала з вулиці Кірова на Петровську алею, щоб потім промчати по мосту Метро, минувши Гідропарк і Лівобережну, повернути на Комсомольський масив і зупинитися біля блокової дванадцятиповерхівки, вибудуваної півкільцем.

— Так ми майже до мене додому приїхали, — озирнувся Віля, вийшовши з машини. — Ось парк «Перемога», я тут колись фарцював в Алабами, там — метро «Дарниця». До мого вігвама звідси хвилин двадцять пішки або п’ять на колесах. І двісті четверта школа поряд. Сім років тому я закінчив двісті четверту школу, Белфасте! І відтоді, кажуть, мало змінився. Тільки вусів я тоді не носив. Мене на цьому масиві кожна шалава знає. Ще раз повторюю: не варто мені тут «включати Боярського».

— Вілю, не ремствуй, — поплескав його по плечу Белфаст і, взявши в оберемок згортки з покупками, попрямував до дверей. — Нумо швидше, дівчата холонуть. А про страхи свої забудь. Вона з Литви. Звати Афродіта. Не знає тут нікого, і хоча, можливо, має деякі сумніви, але, як усі баби, вірить у диво і чекає на зірку в гості. Ну ж бо, створімо диво, якщо це так просто!

Белфаст мав рацію. Утім, як і завжди.

Легкий сумнів, що ховався за ввічливими посмішками Афродіти і її старшої подруги Олени, розсіявся миттєво, ледь на стіл у вітальні лягли банани й ананас, а до «Наполеону» приєдналися пляшка скотча, продукт фінських ковбасників і чорна ікра. Від днів створення цього столу на ньому ще не лежало подібних казкових розкошів. І якби обережним дівчатам раптом не вистачило абсолютної зовнішньої схожості гостя з улюбленим актором, то дари говорили і за себе, і за нього. Хто ж ще міг явити все це в київській малометражці на околиці міста, біля самого лісу?

— Дівчата! — рішуче розпорядився Белфаст. — Ріжемо бутерброди, оселедець, дістаємо приховані салатики. Хоч ми гості майже несподівані, але я впевнений, що кілька салатиків у вас знайдеться. У Мишка час є, а вже для вас точно є, але його вкрай мало. На десяту вечора замовлено таксі до Борисполя, а вже завтра заслуженого артиста Росії чекають у Театрі Лєнсовєта. Крім того, артист зголоднів. Він цілий день провів серед чиновних пик на кіностудії Довженка. Тож хутчіш! Час працює проти нас, але за нас — що? Кохання!

Белфаст був людиною розумною і успішною, проте межу між доречним пафосом і вульгарністю не завжди міг уловити. Можливо, саме тому, що він ніколи не відволікався на такі дрібниці, і досі залишався успішною людиною.

— Дітко, — вискочила на кухню після цієї промови подруга Афродіти Олена, її приголомшені очі ледь уміщалися на круглому українському обличчі, — це справжній Боярський! А я, дурепа, не вірила...

— Ага, — розгублено кивнула Афродіта, не припиняючи швидко-швидко кришити огірки, — і я сумнівалася. — Дістань варені яйця з холодильника... І майонез там у баночці.

Довіривши дамам сервірування, Віля з Белфастом вийшли на балкон. Унизу зеленів тихий київський двір, ще не вигорілий, ще не вицвілий до жовтизни під розпеченим літнім сонцем. У тіні шістнадцятиповерхових веж мирно вистигали абрикоси і вишні, кричали діти, двірники поливали асфальт.

— Як вони тобі? — запитав Белфаст, дістаючи пачку московської «Яви».

— Афродіта, звичайно, гарна, — посміхнувся Віля, дивлячись на знайомий двір. — А Олена просто красуня, хоча їй, зрозуміло, вже не двадцять. Але я тобі скажу: таких, як вона, я завжди побоювався. І чоловік у неї точно висить у шафі на вішаку. Вона його знімає, коли захоче, а потім відправляє назад у нафталін. Хоча від таких, як вона, чимало шаленіють.

— Гаразд, — реготав Белфаст, — ти тільки попрацюй години дві, а далі я сам. І я твій боржник, Вільку.

— Гаразд, — відмахнувся Віля.

Усе цього вечора могло піти як зазвичай, по неодноразово відпрацьованій програмі, якби не, так би мовити, «напівофіційний» статус зустрічі. Не відчуваючи особливої відповідальності, Віля розслабився і після двох програмних чарок віскі дозволив собі третю, а під ніжний оселедець із дивним салатом, приготованим ласкавими руками Афродіти, ще й четверту. І Афродіта, і її подруга Олена (яка теж виявилася не корінною киянкою, вона приїхала з Донецької області й оселилася тут кілька років тому з мамою, донькою і чоловіком) так затишно влаштувалися по обидва боки від Вілі, що його мушкетерські руки самі обняли обох, не відпускаючи ні ту, ні іншу до Белфаста, що опинився на самоті. І якщо з Оленою Віля був готовий розпрощатися в будь-який момент на користь сумуючого приятеля, то Діту, що притискалась до нього повним теплим стегном і тонко пахла ніжним бузком ризької фабрики «Дзінтарс», відпускати від себе він не збирався. З голови у нього начисто вилетіло, що приїхали вони сюди тільки тому, що Белфаст сподівався продовжити недавнє знайомство з Дітою. Єдине, що зараз турбувало Вілю, — як би не забути, що він усе ще «Михайло Боярський».

Белфаст, хоч і сердився на друзяку, але делікатність ситуації просік і чекав десятої години. Тобто появи таксі, на якому Віля помчить не в Бориспіль, зрозуміло, а додому або куди завгодно, залишивши його наодинці з дівчатами. Ось тоді проб’є і його час. Час справжнього господаря цього свята.

Хто ж знав, що захмелілий Віля, який відчув себе мушкетером, навіть слухати не стане про таксі, коли воно нарешті з’явиться, і навідріз відмовиться їхати.

— Як же мені добре з вами, дівчата, — задоволено мружився Віля, допиваючи віскі і переходячи до коньяку «Наполеон», — не поїду я нікуди. Ну навіщо мені всі ці зйомки, записи, Лєнсовєти, коли у мене така чудова компанія!

— А-а! — підстрибнула Олена, немов щойно виграла в лотерею «Москвича». — Мишко залишається!

Афродіта відреагувала не так бурхливо — позначався литовський темперамент, але вдячний потиск руки підказав Вілі про те, як вона прийняла його рішення.

— Мишко, відпадає. — Белфаст очманіло втупився у Вілю. — У тебе ж літак! Ти забув? Лі-так! У Ле-нін-град! Нумо, поквапся! А то розжалують — і озирнутися не встигнеш. Був заслуженим, а станеш застудженим, — згадав він старий жарт і діловито підвівся, аби допомогти Вілі вибратися з-за столу, дійти до ліфта і розчинитися в теплій київській ночі.

— Отакої! — обурилася Олена, заступивши шлях Белфасту. — Навіщо людям свято псувати! І не треба гнати, ніхто Мишка не розжалує. Якби він був капітаном, як деякі, — підморгнула вона Діті, — то ще могли б. А він мушкетер! Мушкетерів не розжалують.

— Його можуть тільки вбити, — несподівано погодився Белфаст. Робота навчила його стійко приймати дрібні удари долі й ухилятися від великих. — Отже, Мишко залишається! Гаразд! Тоді заспіваємо. Заспівай, Мишко!

— Ось це інша справа, — підтримала Белфаста Олена. — Заспівай нам, Мишко, ось цю: «А-ап — и тигры у ног твоих...»

— Є в цьому будинку гітара? — продовжував підривну діяльність Белфаст. Таксі ще стояло біля під’їзду, і він розраховував, що коли зараз натиснути на Вілю, то він усе ж таки втече, залишивши за ним поле битви.

Але хоч гітара не знайшлась, Віля несподівано прийняв кинутий виклик.

— Заспіваймо, — рішуче піднявся він з дивана, але одразу ж хитнувся, і якби не дбайливо підставлене плече Діти, цілком міг би опинитися на підлозі. — Заспіваймо, — повторив він, важко спираючись на Афродіту, — тільки тихо заспіваємо. Тихесенько. Ось це: «Па-ад кры-лом са-ма-ле-та...»

— Народний артист Росії втомився, — сумно констатувала Олена. — Який тут Ленінград? Йому далі цього дивана вже не можна.

— Заслужений, — ревниво поправив Белфаст і подумав, що цей вечір він іще пригадає Вільці. — Ну що ж, Оленочко, тоді я відпущу таксі, а тебе можу підвезти додому. Час пізній, а в мене тут автівка.

— Та мені й пішки недалеко, — знизала плечима Олена, але відмовлятися від пропозиції не стала.

Вілю відвели в сусідню кімнату і поклали. Якийсь час із вітальні долинали голоси, хтось телефонував. Потім почувся шум ліфта, що спускався, і все стихло. Почекавши ще хвилину, Віля прочинив двері. Світло у вітальні було вимкнено, але на кухні лилася вода. Діта мила посуд.

Віля тихо підійшов до неї ззаду, обійняв і, легенько лоскочучи вусами, сказав на вухо:

— Можливо, і не народний, але п’яного як чіп зіграти можу непогано, чи не так?

— Непогано, — здригнулася від несподіванки і раптом тихо розсміялася Афродіта, і Віля нарешті розрізнив в її інтонації той легкий литовський акцент, якого йому бракувало весь цей вечір. Кинувши посуд, Афродіта вимкнула воду і повернулась до Білі. — Але й не дуже добре. Адже я здогадалася.

Притиснувши її до себе міцніше, Віля хотів запитати, чи не здогадалася вона ще про щось, але вирішив не спокушати зайвий раз долю. Сьогодні та була до нього ласкава.

2

Піднявшись над пласким дахом ще не добудованого «Дитячого світу», сонце заливало кухню яскравим світлом, нещадно підтверджуючи гіпотезу Вілі, що мешканці квартири не люблять своє житло, та й узагалі мало радіють життю, чи то не вміючи, чи то не маючи такої можливості. А між тим, увесь його досвід упевнено говорив, що Афродіта, яка в легкій напівдрімоті чекала зараз у спальні на нього і чашку ранкової кави, готова багато на що, аби наповнити чиєсь життя радістю. Наповнити по вінця, щоб плескатися в ньому, як у басейні під ласкавим літнім сонцем, забувши про все. І навряд чи вона сильно засмутиться, дізнавшись, що її новий знайомий зовсім не знаменитий артист, а звичайний фотограф із ательє в парку Шевченка. Що їй, зрештою, Боярський? Вона зустрічалася б з ним, якби раптом припустити, що таке взагалі могло б статися, у кращому разі раз на півроку. А Віля тут, завжди поруч, завжди вільний. Якщо, звичайно, і вона вільна для зустрічей з ним.

Віля поставив на вогонь джезву й оглянув кухню, шукаючи цукор. Цукру не знайшлося. Віля понишпорив у шухлядках, відчинив один настінний пенал над мийкою, потім інший, але безрезультатно. У третьому, що висів на протилежній стіні і вочевидь не був призначений для продуктів, цукру не було теж. Зате там він виявив міліцейський кашкет.

«Так от воно що! Наша Діточка — мент», — розсміявся Віля, і ця думка анітрохи його не засмутила. Була в цьому якась гострота, проглядалася легка усмішка долі. Жінок з погонами у Вілі ще не було.

Однак слідом з’явилася інша думка, протверезіла. Віля покрутив кашкет у руках і одразу ж зрозумів, що помилився. У Діти не могло бути п’ятдесят восьмого розміру. Цей кашкет носив чоловік, не надто охайний, якщо зважити на те, як засмальцьовано тканину на обручі, а якщо придивитися до масної плями в тому місці, де кашкета торкалася маківка, — ще й лисуватий. Обручка, міліцейська уніформа в будинку... Усе це слід було обміркувати.

Занедбана квартира, в яку вчора привіз його Белфаст, була справді схожа на квартиру мента. Не мента-сибарита, ситого даїшника або підполковника, що осідлав якусь синекуру в республіканському управлінні внутрішніх справ, але мента-слідака, фанатика, що оре по тридцять годин на добу, навіть уві сні вимальовує кримінальні схеми, що не вилазить із відряджень і згадує про будинок, коли прибиральниця прийде замкнути його кабінет. А про дружину — тільки переступивши поріг свого будинку. Але навіть із таким ментом, і, скоріш за все, саме з таким, Віля не хотів би зіткнутися на цій пустельній кухні з мийкою, повною недомитого посуду.

Тому, розливши гірку каву без цукру по горнятках, Віля вирішив поміняти плани на найближчий час. Треба негайно звідси давати драла. Під будь-яким приводом. Узяти в Діти телефон, пообіцяти зателефонувати, коли буде в Києві, і виносити ноги...

Та тільки-но Віля увійшов у спальню, як одразу ж ледь не відмовився від цієї розумної та єдино правильної в його становищі думки — такою спокусливою була Афродіта, що вже прокинулася, але все ще манірилася в ліжку, очікуючи на його появу. Ковдра начебто випадково, хоча, звичайно ж, зовсім не випадково, лежала так, що Віля негайно згадав, як ласкаво цієї ночі лягали йому в руки груди Афродіти, як ніжно торкалися його ніг її стегна і які вимогливі були рухи її губ і язика.

— Кава, — повільно потягнулася Афродіта, повертаючись на бік і на коротку мить вислизаючи з-під усіх покривів. Потім вона сіла на ліжку, закутавшись у ковдру якось так, що вона начебто і прикривала її трохи повненьке тіло, але водночас майже нічого не приховувала. І нарешті взяла філіжанку з рук Білі, що стояв увесь цей час, немов бовдур.

Проковтнувши залпом уже злегка захололу каву, Віля нарешті знайшов у собі сили відмовитися від усього, що так красномовно, хоч і без слів, щойно пропонувала йому Діта. Відірвавши погляд від її засмученого обличчя, він оголосив, що йому потрібно мчати, що, не полетівши вечірнім рейсом, він просто зобов’язаний летіти ранковим, хоча спізнюється вже і на цей рейс, і що за першої ж нагоди зателефонує, якщо Діта дасть йому свій номер, а як тільки він знову опиниться в Києві, вони зустрінуться, бо Київ для нього відтепер — це Діта. І вже тоді він обов’язково заспіває все, що вона тільки забажає.

Говорити Білі довелося коротко і швидко, інакше Діта, якби вона була хоч трохи наполегливішою, одним довгим поцілунком могла змусити його і замовкнути, і змінити це непохитне рішення.

Афродіта написала номер телефону на аркушику, вирваному із записника, що потрапив на очі. Потім, накинувши сукню, в якій була напередодні, провела до дверей. Легко поцілувала на прощання, зачинила двері та довго дивилася у вічко, як він очікує на ліфт, і дивувалася про себе: треба ж, біля наших сходів стоїть Михайло Боярський і чекає, коли підніметься кабіна. Так само, як і всі інші мешканці. Про все, що було до цього, вона поки не була готова навіть думати.

Нарешті двері ліфта розсунулися. Віля помахав Афродіті на прощання, немов знав, що весь цей час вона спостерігає за ним.

На першому поверсі, виходячи з ліфта, Віля зіткнувся з великим кучерявим, але вже лисіючим блондином, який здався йому трохи знайомим. Однак він так і не зміг згадати, де і коли його бачив.

А Йонас Бутенас, старший оперуповноважений БРСВ, який повернувся з відрядження до Вільнюса на дві доби раніше терміну, Вілю згадав. Не відразу, але згадав, оскільки фотограф перебував «у розробці» у його відділу, як і всі спекулянти, що контактують з іноземцями. І не те щоб капітан Бутенас сильно здивувався, але все ж його спантеличила ця зустріч.

1

Повітря було насичене запахами близького лісу,і мокрого, щойно вимитого асфальту, і травневого ранку, що повільно набирав силу. Якби Пелікан вирішив, що цей день йому, як зазвичай, потрібно провести в університеті, і поїхав на трамваї в бік Ленінградської площі, щоб сісти там на чотирнадцятий автобус, то через три-чотири зупинки він звично побачив би, як над димарями й градирнями заводів гігантської промзони на північному сході міста піднімається сонце. У ці ранкові години обриси сонячного диска в потоках гарячих викидів, що спрямовуються вгору, завжди здавалися розмитими і нечіткими.

Але тут, на Комсомольському, близького сусідства великої хімії майже не відчувалося. І тільки коли східний вітер ставав особливо наполегливим, характерний ріжучий запах сірчистого ангідриду змішувався з ароматами квітучого бузку й акації. Від нього злегка блідли бордові троянди, висаджені під вікнами п’ятиповерхових «хрущоб» їх хазяйновитими мешканцями, текли сльози у дітей у пісочницях і надсадно, більше ніж зазвичай, заходилися, кахикаючи, старі, що дрімали з газетами поблизу.

Пеліканові слід їхати в університет хоча б тому, що в розкладі, що вже тиждень висів на дошці оголошень біля деканату, саме сьогодні його група мала складати залік із матфізики. Але замість цього він вирушив до парку.

І справа тут, звичайно, не в матфізиці. У найдобрішого професора Ліпатова він отримав би необхідний запис у заліковці швидко і майже не напружуючись. І напевно отримає — завтра, післязавтра, наступного тижня. Та коли завгодно! Але тільки не сьогодні. Сьогодні — не до Ліпатова, тому що сьогодні день народження Ірки! А в нього досі немає для неї подарунка. І грошей на подарунок теж немає!

Тому, вийшовши з дому, Пелікан повернув не до трамвайної зупинки, а в напрямку парку. Він пройшов дворами повз ще зачинений пивний ресторан «Казбек» і опинився на вулиці Бойченка. Там, біля гастроному, на вкопаній у землю довгій металевій трубі, як голуби на перилах балкона, уже сиділи особи, знемагаючі від похмілля. До одинадцятої було далеко, але в компанії таких самих страждальців, які розуміли значення кожного подиху і таємний сенс кожної гримаси ближнього, вони відчували себе краще, ніж у товаристві галасливих дружин, що вмикали незмінні електропили заздалегідь, не чекаючи навіть на пробудження страждальців.

Часом засилали гінця до гастроному або до Любки, або до Каті, щоб витонченими натяками і брехливими обіцянками виманити у повелительки консервованої салаки і шоколадного «Каштана» хоч одну пляшку на всіх. А там уже й до одинадцятої можна якось домучитися. Але ті залишалися непохитними, зарозумілими, як доньки фараона, і нещадними, як Геродотові амазонки. Один за одним гінці поверталися, безнадійно розводячи руками і спльовуючи в бік непрацюючих автоматів із газованою водою.

Дух невдоволення і вільнодумства поривався злетіти під стінами гастроному, але пульсуючий біль у скронях і лобових частинах присутніх не давав йому набрати висоту, підсікаючи на зльоті.

— Суки, — злився народ, маючи на увазі Любку й Катю, а з ними і директора гастроному Соломона Ізраїльовича, якого старожили пам’ятали струнким сором’язливим юнаком у круглих окулярах і двобортному костюмі на два розміри більше, а тому й тепер, два десятка років по тому, звично звали Сьомою.

— Довбані суки, — продовжував обурюватися народ, звертаючись цього разу до керівництва Дніпровського райхарчоторгу і всієї системи радянської торгівлі, яка не дозволяє звичайній людині похмелитися, коли їй без цього ніяк, а не чекати в тортурах дозволених триста шістдесят першою постановою Радміну СРСР одинадцятої години ранку. Ніби самі вони там, у своєму Радміні, теж похмелялись після одинадцятої, а не коли організм вимагає.

— Вишкребки паскудні, — клав народ уже на адресу Радміну з його президією і Центрального Комітету партії з його ленінським Політбюро.

Висловивши наболіле, народ безсило завмирав на холодній залізній трубі, підставляючи обличчя сонцю, що повільно підіймалося між панельними стінами дев’ятиповерхівок.

Минувши цей лазарет, Пелікан забіг до гастроному випити кави. Там уже тупцювала, перекочувалася по залі строкатими кільцями, верещала дітьми й істеричними матусями черга, чекаючи на автівку з бази.

Очікування автівки — це ритуал, акт колективного ворожіння на кшталт викликання дощу в посуху або порятунку колгоспних полів від навали сарани. Автівку необхідно випросити, вимолити у вищих сил, невпинно втовкмачуючи сусідкам по черзі й — опосередковано — богам радянської торгівлі, як потрібні, і саме сьогодні, матері родини свинячі реберця або голландський сир, домашній сир, молоко і яйця. Але просити абищо не можна, якщо просиш що не попадя, про запас, ризикуєш не отримати нічого. Треба через вірних людей дізнатися, з чим саме повинна прийти автівка, і саме про це говорити, саме цей асортимент випрошувати в долі, подумки прокладаючи водієві безпечний шлях через двори, минаючи інші магазини, очевидні й таємні пастки, що чекають на безцінний вантаж.

Цього ранку обіцяли докторську ковбасу, сардельки «Молочні», обіцяли навіть вершкове масло в пачках по тридцять чотири копійки, але коли буде автівка і чи буде сьогодні взагалі, господині не знали, а Любка з Катею на всі питання знизували плечима. Любка — нервово і зі злістю, Катя — велично.

— Привіт, Гантеле. Звари мені подвійну половинку за двадцять вісім, — попросив Пелікан Любку, що похмуро дивилася кудись повз нього.

— Спочатку тобі подвійну половинку, а потім пляшку оковитої попросиш? Скажеш, запити нічим? — суворим тоном людини, яка все знає наперед і не ведеться на дрібні провокації, припустила продавчиня. Перші вісім років вони з Пеліканом вчилися в одному класі. Потім Пелікан перейшов до фізматшколи, а Любка — до торгового технікуму. Школа не дала їй нічого, крім прізвиська «Гантеля».

— Що ти, Любасю, з ранку на людей кидаєшся? — з підсобки виплила друга продавчиня, Катя. М’яко відсунувши Гантелю, вона обперлася на прилавок і ласкаво посміхнулася, демонструючи Пеліканові глибоке декольте. — Це ж Пелікан. Яку тобі каву?

— Мені, Катю, по-ірландськи — з віскі та вершками.

— Ти ж моя пташко. — Катіна посмішка стала ширшою. — Звідки в нас кава по-ірландськи? Ти гастрономом помилився.

Пелікан озирнувся. Черга росла на очах, шумно переминалася біля порожніх прилавків. Прибиральниця ліниво ганяла шваброю коричневу калюжу по підлозі з мармурової крихти. У вікно заглядали тужливі фізіономії алкоголіків.

— Скоріше, країною, ніж гастрономом. Давай звичайну подвійну половинку.

Катя неквапливо варила каву і дивилася в очі Пеліканові. Потім, не рахуючи, кинула його дрібняки у касу, простягнула філіжанку — червону, у великий білий горох;— і ще раз ласкаво посміхнулася. — Обережно, гаряча! До речі, матусю Іркину вчора знову серед ночі коханець привіз. На новенькій вісімці. Де вона тільки знаходить таких? Хоч би мені одного підігнала.

— А ти попроси. Замість того, щоб вести журнал обліку: хто, кого, куди і о котрій привіз.

Каті було двадцять вісім, вона жила з Іркою через стінку — на одній сходовій площадці. Півроку тому Катя виставила чоловіка. З вереском, з розквашеними пиками, з викиданням на сходи чоловікової дублянки, костюма й телевізора. Телевізор став останнім і найвагомішим аргументом. Чоловік зрозумів, що коли вже дійшло до телевізора, то він тут точно небажаний, і більше не з’являвся. Відтоді Катя шукала нового мужика. На Пелікана у неї планів не було. Катя знала, що він закоханий в Ірку, але на це вона могла б і наплювати, якби Пелікан їй підходив. Та тільки він Каті не підходив. Тому що молодий ще і справжні гроші почне приносити років через десять, не раніше. А в Каті доньці вісім місяців, і життя проходить, як у кіно — повз і крім. Однак про всяк випадок вона спілкувалася з Пеліканом напівнатяками і привабливими поглядами — хтозна, як воно буде, мало що. Але в цей непередбачений поворот Катя і сама не дуже вірила.

— Який журнал, Пелікане? Уранці знову була сварка на весь будинок. Федірсанич спершу з класики декламував, а потім у ванній ридав.

— Де він уже тільки не ридав, Катерино: на кухні, у ванній, на балконі, у дворі на лавочці, в парку на колесі огляду. Для нього весь світ театр, а він в ньому — єдиний трагік. Решта — глядачі. До речі, ти будеш увечері в парку? В Ірки день народження сьогодні.

— Не годиться так жартувати над самотньою жінкою. Пізно мені вже з вашою компанією швендяти по болотах. Мені б когось з автом і доставкою додому. А Ірку я ще вранці привітала. Теплу, сонну — таку, якою ти хотів би її з’їсти, та не зможеш.

— Я ж не дракон, Катю, і не харчуюсь незайманими зі спальних районів. Зате від твоєї кави, схоже, починаю прокидатися. Гаразд, побачимось сьогодні.

— Щось не схоже, — зауважила Катя навздогін Пеліканові, який виходив з гастроному. — Якби почав прокидатися, то побачив би, що матуся в Ірки — шалава. А Ірка вся в неї. І вона всім їм ще покаже. Уже показує...

— Ірка, Ірка, в дупі дірка, — байдуже бовкнула на це Гантеля і пішла в підсобку.

2

Поки Пелікан пив каву, біля входу в гастроном якось зненацька, сама собою, виникла тиснява. Ґаздині, що вже зайняли чергу, вирішили, що їхній обов’язок — зустріти автівку, та й дітям слід було б подихати ранковим повітрям на ґанку. Далеко відходити матусі не наважувалися, адже ситуація в черзі вимагала пильної уваги, але й залишати поза увагою своїх чад вони не могли. Тим часом, підходили все нові дами, і деякі теж з дітьми. Вони прагнули скоріше проникнути до магазину, але їм заважали старожили черги, що зібралися на ґанку і перегородили доступ до нешироких скляних дверей. У натовпі почувся дитячий плач, його одразу ж підхопили інші діти, а жінки зчепилися в лютій сварці. Похмільні страждальці спробували заспокоїти їх прагматичною лайкою, після чого дами об’єдналися і виступили єдиним фронтом проти алкашів.

Із цього Пелікан зробив висновок, що ранок у гастрономі закінчився, почався робочий день. Він сяк-так протиснувся поміж супротивників, що зійшлися в словесному двобої, прорвався до автоматів з газованою водою, а звідти — на вільний простір вулиці Бойченка.

Його настрій, і без того сірий після розмови з Катею і Гантелею, зіпсувався остаточно. Начебто нічого особливого не було сказано, але і далі миритися з думкою, що в Ірки день народження, а в нього немає не тільки подарунка, а й грошей на нього, Пеліканові вже не вдавалося. Ні того, ні іншого. Що може бути гірше?

3

Вулиця Бойченка давно вже не головна магістраль Комсомольського масиву. Але років п’ятнадцять тому, коли на вулицю Малишка ще тільки завозили фундаментні блоки для майбутніх універмагів і універсамів, а на узбіччях Дарницького бульвару можна було збирати маслюки, Бойченка була головною в житті Пелікана. Нею він повертався додому зі школи. І ця пряма, без будь-яких витребеньок, вулиця раз у раз в’язалась дивовижними вузлами, приводячи Пелікана то до Вовчої гори, де, підкоряючись реактивній силі, злітали в небо пляшки, набиті карбідом, то до трамвайних колій біля кінотеатру «Ровесник», де на рейки викладалися й ефектно вибухали під чавунними колесами малокаліберні гільзи, набиті сіркою, стертою із сірникових голівок.

Це бездумне і легке життя міського мілководдя могло тривати усі десять шкільних років, але після восьмого класу Пелікан разом із другом Багілою склали іспити і перейшли до фізматшколи. Таким було його перше самостійно прийняте рішення, і більше за інших воно здивувало батьків.

Пелікани в трьох поколіннях вивчали вітчизняну історію і навчали неї студентів. Щоліта вони проводили в експедиціях. Там було все найцікавіше, а міське життя присвячувалося обробці даних розкопок і підготовці до нових польових сезонів. Саме під час розкопки під Черніговом, на березі Десни, у середині шістдесятих, познайомилися батьки Пелікана, і всім було абсолютно зрозуміло, чим займатиметься їхній син, коли підросте.

У дитинстві Пелікан охоче підтримував цю переконаність. Так, він не проти стати археологом. Їхня домашня бібліотека складалася переважно з праць з історії, і, не надто розрізняючи, дитяча у нього в руках книжка чи не дуже, він читав усе підряд.

На полицях корінець до корінця стояли роботи прадіда — приват-доцента Пелікана і діда, червоного професора Пелікана. Вони займалися одним і тим же періодом — Хмельниччиною, але, як раптово здогадався юний Пелікан, займали глибоко ворожі позиції та люто громили один одного на сторінках наукових журналів і монографій. Утім, ані приват-доценту, ані професору з цього не було жодного зиску: одного ув’язнили в тридцять четвертому, другого розстріляли в тридцять восьмому.

Батько Пелікана вибрав більш віддалений і спокійний період — княжу добу. Але і в цій тихій заводі, що годувала не одну сотню науковців-карасів, час від часу молотила хвостом і роззявляла зубасту пащеку чергова партійна щука, яка здавалася переляканим карасям середнім за розміром крокодилом. І тоді сіріли обличчя батьків, на кухні, за зачиненими дверима, обговорювалися складні тактичні схеми відступів і поступок. Відступати слід було так, щоб згодом мати можливість повернутися, а поступатися не в принципових питаннях, а в дрібницях. Головне слід було завуалювати, але попри все зберегти. Якщо, звичайно, вдасться. А якщо не вдасться, то зберегти хоча б дух істини.

У більш спокійні часи батьки Пелікана любили пожартувати над дивацтвами буття вітчизняної історичної науки, і він разом з ними сміявся і над тонкими, доступними лише обізнаним, дотепами. Але коли Багіла заявив, що вирішив вступити до фізматшколи і йде з вічно сонної двісті четвертої, Пелікан вирішив наслідувати його приклад. Будь-яка робота повинна мати результат, точний, переконливий і остаточний. Займатися історією він більше не бажав.

4

Навпроти магазину «Світлячок» Пелікан ледь не налетів на сіру фігуру, яка несподівано жваво виповзла з кущів на тротуар.

— Миколо, Миколо, Миколо, — швидко забурмотіла фігура і, втягнувши лису, вкриту ґулями, голову в плечі, злякано зиркнула на Пелікана. — Пелікан!

— Миколо, — упізнав Пелікан місцевого дурника. — Що ти робив у кущах?

— Квіти... — Микола піднявся на ноги і посміхнувся щасливо. Рукава його старого піджака і роздуті на колінах темно-сині штани були заляпані чорноземом. У руках Микола стискав щойно зірваний, але вже пожмаканий тюльпан.

Микола любив квіти. Навіть узимку він завжди тягав із собою якусь загиблу рослину, що мертво зеленіла в його синяво-червоних задубілих руках.

— Ходімо звідси, а то за цю ботаніку зараз буде тобі на горіхи.

— Ходімо, — швидко погодився Микола. — Не хочу на горіхи. Не треба.

Разом вони вийшли на вулицю Юності та, залишивши за спиною двісті четверту школу, минувши ресторан «Олімпіада-80» з мозаїкою, що зображувала чотирьох босоногих м’язистих греків, спрямованих до чаші з олімпійським вогнем, попростували до парку. Недоладна пара — високий, сухорлявий, світло-русявий Пелікан і маленький, всохлий Микола зі своїм голим, укритим ґулями, черепом.

Микола йшов швидкою пташиною ходою і постійно нервово озирався. Більшу частину життя він провів у лікарні, а коли його ненадовго випускали, їздив у метро. Він заходив у вагон мовчки, затиснувши в одній руці квітку, в іншій — брудну картонку, на якій розмазаними буквами було написано: «привіт я тебе бачив мене звуть микола». Сумирно посміхаючись, ні на кого не дивлячись, не промовляючи ані слова, Микола проходив усі вагони — від першого до останнього. Він ніколи не просив грошей і, здається, не розумів, чому йому подають.

Пелікан знав Миколу з дитинства і вже не зміг би сказати, коли вперше побачив його згорблену фігуру. У молодших класах двісті четвертої школи вважалося: зустрів Миколу перед уроками — чекай на двійку. Що буде, якщо зустріти його після уроків, точно сказати не міг ніхто.

Микола майже не змінився з того часу, тільки на лисій голові стало більше ґуль і шрамів. Вочевидь, Миколу били в лікарні, тому що на Комсомольському його знали всі і ніколи не кривдили. Лише раз Пелікан бачив, як зграя прийшлих малоліток загнала Миколу в озеро за парком і стала закидати камінням і брудом. Було це влітку минулого року, Пелікан з Багілою виїхали на велосипедах — позагоряти на Десенку. Вони швидесенько розігнали Миколиних кривдників, а його самого якось витягли з озера і, пожертвувавши Десенкою, дочекалися, поки він обсохне. Відтоді Микола запам’ятав Пелікана і по-своєму радів, зустрічаючи його.

Так вони пройшли разом Дарницький бульвар до вулиці Жмаченка і там помітили Вілю — той рухався з боку готелю «Братислава». Віля крокував енергійно, високо піднявши голову. Він дивився поверх Миколи і Пелікана, поверх невисоких сосен, що відділяли парк і залишки старого болота від житлових кварталів Комсомольського масиву.

— Вусатий, — сказав Микола й обережно став так, щоб Пелікан опинився між ним і Вілею, що наближався широким упевненим кроком. Видно, було щось таке між ними в минулому, і це змушувало Миколу триматися від Вілі подалі. Але Пелікан не звернув уваги на Миколин маневр. Він дивився на Вілю і думав, що перед ним саме та людина, яку він шукає. Адже не може ж бути, щоб тут, біля парку, практично на краю міста, в той момент, коли йому потрібен подарунок для Ірки, назустріч так просто попався єдиний фарцовщик, з яким він давно і добре знайомий. І зустріч ця чогось таки варта. Перст долі не може вказувати в порожнечу.

— Привіт, Пелікане, — нарешті помітив обох Віля і помахав рукою. — Сесію склав?

— Ні, Вілю. Навіть не почав.

— І що ти можеш сказати на своє виправдання?

— Тільки те, що сьогодні день народження Ірки з другого будинку, а в мене немає подарунка.

— Пелікане, — погляд Вілі, що залишався розсіяним і мрійливим від самого моменту розставання з Афродітою, миттєво став осмисленим, — тобі потрібен подарунок? Ну-мо, дивись сюди! — Він кинув сумку прямо на тротуар, присів поряд і витягнув з неї жіночі кросівки. — Те що треба?

У повсякденному житті Пелікан не відчував трепету перед гарним шматтям, та й марудна метушня, що завжди супроводжувала придбання будь-якої хоч трохи пристойної речі, позбавляла її чималої частки привабливості. Але на кросівки, що з’явилися з чарівної сумки, яка стояла на асфальті, Пелікан зараз дивився не звичайним критичним поглядом, а очима дівчиська з панельної п’ятиповерхівки з вулиці Юності. І ці кросівки були прекрасні! Червоні «пуми» тридцять шостого розміру з товстою і пружною білою підошвою, на якій поряд з брендом «Puma» була відтиснута хижа дика кішка, що летіла в стрибку. По червоному нубуку, згинаючись і витончуючись до задника, тяглася біла шкіряна смуга, а над нею, поряд зі шнурівкою, стирчала червона шильда з білим написом «Puma California». І на шильді, над літерами, теж ширяв легкий котячий силует.

Навіть Пелікан, що ані біса не тямив у дизайні спортивного одягу, помітив, до чого відрізнялися ці «пуми» від звичних Адідас сімдесятих, які злизали нашвидкуруч не тільки спритні цеховики, але й неповоротка радянська промисловість. Кросівки були ідеальним подарунком, і упускати їх було не можна.

— Ну що, береш? — Віля сховав кросівки, затягнув блискавку сумки й озирнувся. Він не мав права тут фарцювати — не його район. Парк — територія Алабами. І те, що вони стояли через дорогу від парку, коли випадково щось трапиться, навряд чи могло послужити виправданням. Чесно кажучи, у Вілі свого району взагалі не було: відтоді, як він пішов від Алабами, він ні під ким не ходив і, отже, повинен був або здавати товар, або продавати його на дому. Зазвичай Віля працював з Белфастом, але, опинившись у парку, міг віддати його, наприклад, Алабамі. Але не прямому покупцеві.

— Беру, звичайно, — з поспішною необережністю відповів Пелікан.

Насправді він непогано вмів торгуватися; всякий, хто виріс поряд з Лісовим ринком, це вміє. Пропонувати ціну вдвічі нижчу за дійсну і презирливо кривити губу, коли продавець намагається її підняти, робити вигляд, що товар тобі нецікавий і крутиш ти його в руках тільки з байдужої цікавості, іти, обірвавши продавця на півслові... Нехитрий набір прийомів, який Пелікан засвоїв ще підлітком, можна було використовувати і тепер, але зараз усе це виглядало б смішно і безглуздо. Йому потрібні були ці «пуми», і Віля все прекрасно розумів.

— І я беру, — несподівано висунувся з-за спини Пелікана Микола.

— Зараз аукціон улаштуємо, — засміявся Віля, але очі його недобре потемніли. — Ось прямо тут, біля дороги. Біля парку.

Без якоїсь паузи він раптово заревів:

— А ну пішов звідси, кретин чортів!

Микола злякано зіщулився, але відступив лише на крок і спробував знову сховатися за Пелікана. Віля схопив палицю і замахнувся, по-звірячому витріщивши очі. Микола відскочив, не втримався на ногах, упав, сяк-так підвівся і важко потрусив у напрямку лісу.

— Навіщо ти його так? — засмутився Пелікан. — Він же зовсім нешкідливий.

— Він на мене ментів одного разу навів. Я розумію, що не навмисно, а з дурного розуму, але мені ж від цього не легше, еге ж? Недарма базікають, що зустріти його — погана прикмета.

— Та цур тобі, Вілю! — Пелікан тільки здивувався, як довго живуть давні дитячі забобони.

— Я його як побачу — відразу жену. І зараз треба було гнати, так щось розслабився. У мене така ніч була, Пелікане... — настовбурчив вуса і заплющив очі Віля, але одразу ж себе і обірвав: — Гаразд, на лірику немає часу. Мені на роботу час. Я додому хотів заскочити, та не встигаю вже. Застряг тут з вами. То що? Забираєш кроси?

— Вілю, ти б хоч ціну назвав, — знизав плечима Пелікан. — Ходімо, я тебе до «Братислави» проведу...

— Ну... що ціна? — Віля розвернувся і попрямував у той самий бік, звідки з’явився чверть години тому. Пелікан рушив за ним. — Я хотів сто сімдесят узагалі-то. Для тебе четвертак можу скинути. Сто сорок п’ять. Гаразд, сто сорок — для круглого. Але це межа, Пелікане, нижче не можу.

— Сто сорок? — спантеличено перепитав Пелікан. Основним його доходом була підвищена стипендія — п’ятдесят п’ять карбованців на місяць. Він розраховував отримати її наступного тижня.

— У Алабами ти їх менше ніж за двісті не візьмеш, — поплескав його по плечу Віля.

— Ясна річ, — звикнувши мислити системно, Пелікан одразу ж розклав ситуацію на складові. — Ці капці мені потрібні, і я їх беру. І потрібні вони мені сьогодні, завтра буде пізно. Але грошей немає. Тобто, при мені. Тому давай так: ти зараз віддаєш мені капці, увечері я приношу тобі половину, а другу половину — наступного тижня. У мене саме стипендія.

Пелікан ще не знав, де візьме другу половину, і тим більше не уявляв, як за сьогодні роздобуде першу, але упустити Вілю він не міг.

— Знаєш, Пелікане, — несподівано пригальмував Віля, — я зробив помилку. Треба було гнати звідси не того дурня, а тебе. Або вас обох. А якщо я зараз, у хворому розумі і невиразною пам’яттю, раптом прийму твою пропозицію, то гнати треба мене самого. І добивати в спину торішніми жолудями з рогатки. Зрозумів?

— Зрозумів, — дивлячись убік, кивнув головою Пелікан.

— Тільки тому, що ми з тобою з однієї пісочниці, я готовий чекати до шістнадцятої нуль-нуль. О четвертій зателефонуєш в ательє і скажеш, дістав гроші чи ні. Якщо дістав, то ввечері, о шостій, зустрічаємося в парку під колесом. Ти приносиш усю суму, не половину, не дві третини, а всю — сто сорок тугриків, і тоді я віддаю тобі «пуми». Якщо немає, твій кредит довіри вичерпано. Згоден?

— Домовилися. О четвертій зателефоную.

Що іще міг відповісти Пелікан?

Віля помахав на прощання і повернув у вузький прохід між двома дванадцятиповерхівками. Тут пролягав найкоротший шлях до станції метро «Дарниця».

«Треба буде сказати Вільці, що він став до очманіння схожий на Боярського. А може, просто здалося»? — подумав Пелікан, перейшов дорогу і попрямував у глиб парку.

У нього було сім карбованців, і з цими грошима він цілком міг дотягнути до стипендії. Можна було попросити у батьків ще десятку і навіть отримати її, якби вдалося переконливо пояснити, для чого знадобився червінець поверх норми. Більше все одно не дадуть. Але де роздобути за день сто сорок карбованців, Пелікан просто не уявляв.

Утім, поки це його не засмучувало. Якщо тільки півгодини тому у нього не було ані грошей, ані подарунка, то тепер з другим пунктом вималювалася якась зрозумілість. Залишався перший пункт — можна вважати, півділа зроблено. Тепер слід було спокійно обдумати ситуацію і вирішити, де взяти гроші. Поки було лише два варіанти: позичити або заробити. Але досі йому ніколи не траплялося заробити сто сорок рублів за день, і Пелікан сильно сумнівався, що це вдасться йому саме сьогодні.

Він минув «Ровесник» — сумний бетонний саркофаг, який збирав на свята піонерів з навколишніх шкіл, а в інші дні — «тих, кому за тридцять», перетнув центральну алею і попрямував до атракціонів. До десятої залишалося менше півгодини, більшість атракціонів не працювали, і тільки двері квиткової каси біля колеса огляду було відчинено. Поряд із касою, гріючись під травневим сонцем, курив рудий Серьога Бєлкін, колишній афганець, комісований через поранення. Він приходив до парку першим і з ранку до вечора порався з механізмом свого циклопічного атракціону. Бєлкін був при ньому робочим. Цілими днями він крутився при своєму колесі, і якби прізвище не підтверджувало прямий зв’язок Серьоги з лісовим гризуном, то цей зв’язок установили б паркові, не питаючи згоди ні в Серьоги, ні в білок. Два великих жовтих верхніх різця і щетина яскравої, абсолютно білячої масті посилювали схожість.

Після того як уламком лопаті з підбитого гвинтокрил Серьозі знесло третину черепа, лікарі заборонили йому палити, грізно попередивши, що будь-яка цигарка може стати для нього останньою. Але Серьога їм не повірив; цигарки в нього відлітали пачка за пачкою, і жодна з них не ставала фатальною. Це додавало йому впевненості в тому, що, не слухаючи медиків, він живе правильно. Він міг би зовсім не працювати, але ставати пенсіонером-інвалідом у двадцять із чимось років Серьога не схотів, вирішивши, що з цим устигне. Вовняна шапочка приховувала знівечену маківку, але праве вухо, точніше, змилок складної форми, який хірургу вдалося зберегти, завжди стирчав на видноті. Серьога від народження був клаповухим, і тепер тільки його ліве вухо нагадувало про те, який вигляд він мав до армії.

— Пелікане, — зрадів Серьога. — Ти мені потрібен. Крутнешся хоч раз? Хочу перевірити, трясе чи не трясе нагорі! Тільки раз, га?

— Гаразд, — погодився Пелікан. — Можливо, хоч зверху побачу щось нове.

1

Колесо завібрувало тієї ж хвилини, щойно Бєлкін його запустив.

— Серього! — крикнув Пелікан, коли кабінка піднялася над квитковою касою. — Трусить, як віз на бруківці! Я трохи язика не прикусив!

— Потерпи хвилину! — прокричав у відповідь Бєлкін, піднімаючись сходами до лівого мотору атракціону. — Зараз підрихтую трохи, і все буде гаразд!

Після цього колесо затрусило ще сильніше. Пелікан щосили вчепився за залізний поручень, що стирчав перед ним, — тепер кидало не тільки вгору-вниз, але і теліпало з боку в бік. Дерева і будинки миготіли перед очима, почало навіть нудити, і якби він вирішив ще раз щось крикнути Бєлкіну, то навряд чи у нього це вийшло б. Але тут колесо оглушливо зойкнуло, сіпнулося, мало не викинувши Пелікана з кабінки, і завмерло.

Усе стихло. Пелікан бовтався майже на самому верху, вище дерев, урівні з дахами будинків. Вітер тут був різкішим, ніж унизу, він налітав поривами, розгойдуючи колесо, а сонце, якому не заважало листя і навколишні будівлі, гріло на повну.

— Не сци, Пелікане, — долинув знизу голос Бєлкіна, — усе гаразд! В автоматі пружина полетіла. Але в мене запасна є — збігаю принесу. Посидиш поки?

— Ні, візьму і полечу, — пробурчав Пелікан. — Давай швидше! — крикнув він Бєлкіну. — У мене справ до біса.

— Чекай! Я миттю, — відповів той, замкнув касу і зник.

Небо над містом було чистим, і тільки на сході, десь над Броварами, вгадувалися далекі хмари. Пелікан сидів обличчям до сонця, а позаду залишалися Микільська слобідка, Русанівка, палаючі в променях сонця куполи Лаври і простягнута вгору Андріївська церква. Нависав над Дніпром високий Правий берег.

Це там, на правобережних горбах, майбутній князь Олег видав себе за купця довірливим Аскольду й Діру, після чого обох їх зарізали його дружинники-вікінги. А шістдесят років по тому Ольга, невістка Олега, віддаючи наказ закопати живцем у землю посольство древлян, не забула поцікавитися, чи немає у гостей претензій до регламенту зустрічі.

Усе, про що пізніше писав Нестор, усе, про що розповідали нудьгуючим школярам учителі історії, відбувалося на Правому березі. Там хрестив киян князь Володимир, перемагав половців і зводив Святу Софію Ярослав, конав у блювоті й судомах отруєний боярами Юрій Долгорукий.

Лівий берег — пасинок історії. Тут під теплим сонечком цвіли оболоні, пахли смолою й суницею соснові ліси, жиріли кулики на болотах, і тільки де-не-де вздовж доріг виникали невеликі села з назвами, підказаними їхнім мешканцям місцевою флорою: Осокорки, Вишняки, Березняки, Очерети...

Замріяна Кліо, муза історії, звернула увагу на малолюдні лісові простори за Дніпром, тільки коли від Києва залишилася лише тінь колишньої величі. Але, ковзнувши по них поглядом, вона не знайшла там нічого цікавого. Утім, один билинний персонаж усе ж таки був нею зафіксований, але якось невиразно і не надто достовірно. Десь тут, поряд із «доріжкою прямоїжджою», нинішнім Чернігівським шосе, сповіщав околиці своїм молодецьким посвистом Соловей-розбійник. Вправи ці не припали до душі князю Володимиру Красне Сонечко: хреститель Русі і розбійник розійшлися в поглядах на мистецтво художнього свисту, і тоді на роль третейського судді був запрошений Ілля Муромець, який швидко і вкрай дохідливо розв’язав усі розбіжності естетичного характеру.

Лівий берег не був Києвом навіть юридично — усі прибережні села і слободи здавна належали до Остерського повіту Чернігівської губернії. Підносячись до неба вежами замку воєводи на Хоревиці, дзвіницями Лаври і Софії, він, за потреби, міг бути чи то Польщею, чи то Росією, але невеликі поселення Лівобережжя, що загубилися між старицями Дніпра і безіменними лісовими болотами, що причаїлись у прибережних очеретах поряд із густими сосняками, завжди залишалися Україною. Тут ловили рибу і полювали, возили здобич на базари Подолу і продавали її там за копійки. Звідси йшли на Січ і не поверталися. Тут з недовірою поглядали на Київ, хоч і близький, але чужий, відводили, але не опускали очі, розмовляючи з владою, і довгими важкими поглядами проводжали фельд’єгерські екіпажі, що мчали з півночі по старій Чернігівській дорозі до дніпровської переправи.

Після Кримської війни указом Олександра Другого ділянку соснового лісу між Чернігівським шосе і Воскресенською слободою було віддано артилерійському відомству. Майже вісімдесят років, аж до початку Другої світової, на полігоні били гармати і гаубиці Київського військового округу. Тут поручик Нестеров улітку 1913 року провів перші спільні навчання авіації й артилерії, і саме тут у середині тридцятих відбувалися стрільби найбільших довоєнних маневрів Червоної армії.

Київ прийшов сюди після війни, несподівано і стрімко. Міські архітектори не стали забудовувати Лівий берег рівномірно, рухаючись від Дніпра на схід. Вони зайшли з тилу, з боку Дарниці. Спершу полонені німці звели цілком патріархальні дво- і триповерхові котеджі Соцміста для робітників вагоноремонтного заводу і Хімволокна. Потім цегляні п’ятиповерхівки нового покоління за лічені роки заполонили Дарницю і рушили до Дніпра. Слідом, розвиваючи наступ у північному та північно-західному напрямках, в атаку на старий полігон і Воскресенку були кинуті легіони типових панельних новобудов. Лівобережні слободи і села опинилися в кільці і почали зникати одне за одним, залишаючи у спадок новим районам міста свої назви. І тільки Очерети, древнє рибальське поселення з присадкуватою церквою, що по вікна пішло в піски між Куликовим болотом і заростями дніпровських стариць, устояло перед масованою атакою новобудов.

Підрозділи п’ятиповерхових блочних коробок наступали на Очерети з боку Миропільської, уздовж Чернігівського шосе, трьома головними колонами: по вулицях Юності, Бойченко і Малишка. Додаткові сили підтягувалися по Космічній, Дарницькому бульвару і вулиці генерала Жмаченка. Їм належало форсувати невеликі мочарі, зломити опір Очеретам і переможно вийти до берега Дніпра. У планах будівельників Комсомольського масиву усі дати і деталі були розписані й затверджені. Комсомольці брали зустрічні плани і перевиконували їх під чуйним керівництвом товаришів з райкому партії.

Потужні «Урали», навантажені глиною, піднятою метробудівниками з двохсотметрової глибини, рушили засипати невелике болітце. На карті-схемі майбутнього житлового масиву його можна було закрити долонею, а на карті міста — копійчаною монетою. Щодоби в каламутні води лісової водойми, немов у бездонну прірву, самоскиди Дарницького будівельного тресту вивалювали сотні тонн глини. Але минали дні, минали тижні, а болітце не стає ані менше, й ані трохи не обміліло. План зривався, на будівельних планерках летіли пух і пір’я, сухо потріскувало наелектризоване повітря в кабінетах міськвиконкому, але болото не бажало помічати зусиль будівельників.

Район відставав, руйнувалися зведені плани-графіки. На нараді в міськкомі особисто відповідальним за ситуацію на болоті був призначений голова Дарницького райвиконкому Петро Тертичний. І вже наступного дня кількість самоскидів із глиною, що йшли у на Комсомольський масив, було подвоєно за рахунок інших будівельних трестів. У лісок висунулися бульдозери та екскаватори — розчищати і засипати.

По всьому Лівому берегу кипіла робота. Стрімко просувалося будівництво Воскресенки, усе чіткіше промальовувався вигляд Русанівки, місто обійшло Очерети з флангів і рушило далі, а лісове болото здаватися і не думало. Тим часом, Дарницькі Будтрести, позбавлені самоскидів, теж почали відставати від графіків, і на Петра Тертичного, бездоганного бюрократа і комуніста, стали скоса поглядати в міськкомівських кабінетах, тому що в його болоті міцно загрузли показники всього міста.

Утім, метушня з болотом була не зовсім марною: неможливо, щоб десятки екскаваторів щось черпали і нічого не вичерпали. Будівельникам удалося розчистити давно занесені мулом та сміттям підводні ключі, і вода в південній частині болота стала помітно чистішою. Тепер це було вже не болото, а мальовниче озеро на околиці лісу. Залишалося прибрати понівечені будівельниками дерева і привести до ладу розвалені технікою береги. Уже була підказка, натяк, але не такою людиною був Петро Тертичний, щоб пасувати перед труднощами. Він виконував рішення міськкому і нічого не бажав знати про озеро. Тертичний розпорядився кинути на болото всі, що малися, самоскиди Будтресту, а глину додатково брати в кар’єрах за Пироговим. Ця його прямолінійна завзятість нарешті увірвала терпець міськкомівських чиновників. Хіба так має діяти справжній комуніст? Будь наполегливий, але якщо проблема не дається в лоб, шукай обхідні шляхи, компроміси. Тобто, склалася думка, що з Петром час щось вирішувати, і на найближчій нараді йому вліпили догану, відсторонили від посади і перевели в резерв.

Тут, несподівано, але дуже до речі, з’явились учені і оголосили Покровську церкву в Очеретах пам’яткою історії. Сімнадцяте століття, козацьке бароко. І хоча на плані нового району замість церкви давно вже мав височіти торговий центр із гастрономом, кінотеатром і бібліотекою, міське начальство вирішило скористатися ситуацією. Новим головою райвиконкому була спущена команда упорядкувати озеро і паркову зону, а Очерети і церкву, якщо вже вона являє таку цінність, не чіпати. До особливого розпорядження.

І відразу все якось заспокоїлося. Будівельна техніка пішла на північний схід, у бік Воскресенки і на Лісовий масив, який тоді саме починали будувати поряд із Водопарком. Зеленбуд трохи прорідив ліс, проклав алеї і насипав меморіальний курган. До чергового дев’ятого травня розчищену ділянку з озером назвали парком «Перемога». Потім змонтували атракціони, відкрили танцмайданчик, а через озеро перекинули ажурний місток. Там же незабаром оселилися качки і пара лебедів, немов заради них усе і затівалося.

Тільки тоді Очерети, не до кінця ще вірячи у своє чудесне спасіння, зі свого боку болота, яке несподівано стало озером, почали обережно придивлятися до непроханих сусідів, що заполонили колишній полігон.

Комсомольський масив був молодим і на радянський лад космополітичним. Скромні квартири в нових панельних будинках, де на кухнях ледь могли розминутися двоє, заселили колишні випускники мінських, одеських, бакинських, ленінградських вузів. Поряд з ними жили лейтенанти і старлеї, яких щаслива доля замість Амдерми, Кушки або острова Дамаського призначила в теплий і мирний Київ. Нові квартири отримували робітники заводів «Арсенал», «Більшовик» і ті, хто нещодавно будував Комсомольський масив, чорна кістка Дарницьких будівельно-монтажних управлінь — штукатури, кранівники, водії.

Усі вони доволі небагато знали про Київ, а те, що знали, легко вміщувалося в тісних рамках шкільного курсу історії. Тому в їхніх головах завжди залишалося досить вільного місця для бувальщин і зовсім уже неймовірних байок. Вони не бачили ні колишнього Хрещатика, ні довоєнної площі Калініна. Не знали вони й Україну, уважаючи її тією ж Росією, тільки хіба що дещо дивною. Тому й Очеретів жителі Комсомольського спершу просто не помічали, точніше, не вважали за потрібне помічати. Який зиск у цих допотопних дерев’яних руїнах, корівниках, старих рибальських повітках і кумедній церкві? Країна рветься в космос — на Місяць, на Венеру, підкорює мирний атом! Що спільного може бути між будівельниками майбутнього і непривабливим дерев’яним минулим?! Усі ці халупи простоять тут щонайдовше рік-два, а потім на їхньому місці з’являться висотні новобудови, ще кращі за тих, якими забудований Комсомольський масив.

Очерети на Комсомольський дивилися інакше, і хоч думки про нього тримали при собі, але висновки робили.

Забудова Лівобережжя йшла так стрімко, що область не встигла передати місту землю і відповідні повноваження. Десь устигла, а десь руки не дійшли. Та й що за формальності між своїми — влада всюди наша, радянська! Не передали сьогодні — передамо завтра. Так і сталося, що оточені з усіх боків містом, притиснуті до Дніпра Очерети як і раніше залишалися колгоспом із законним головою, функціонуючою сільрадою та іншими органами місцевого самоврядування. У цих органах знайшлися люди, які зуміли підрахувати різницю між оптовою закупівельною ціною молока (50 копійок за 40 літрів) і роздрібною торгівлею (32 копійки за літр) у магазинах. Виходить, якісь п’ять бідонів молока могли принести небагатому колгоспу фантастичну суму — 50 карбованців чистими на день!

І вже дуже скоро на вулицях Юності, Бойченка і Космічній, неподалік від трамвайних зупинок і гастрономів, рано-вранці стали з’являтися молочниці в білих фартухах. Вони не були кругловидими й зухвало червонощокими — звичайні сільські тітки, які пережили війну і голод, злегка пригнічені своєю новою роллю, але від того не менш рішучі чи голосисті.

— Мо-ло-ко! — понеслося над сплячими кварталами Комсомольського масиву. — Мо-ло-кооооо!

Алюмінієвими ковшами з довгими ручками тітки розливали свіже молоко ранкового доїння в хазяйську тару. Тонкі цівки лилися на асфальт, залишаючи в пилу темні плями.

А до вечора в літрових банках, дбайливо поставлених господинями в холодильник, утворювався шар вершків завтовшки сантиметра в три — вірна ознака якості продукту і його найкраща реклама. Тому з перших же днів до молочниць з Очеретів почали шикуватися черги. Молоденькі киянки в туфлях на шпильках й італійських платформах, з «кінськими хвостами» і запаморочливими «бабеттами» поспішали запастися «домашнім» молоком, перш ніж мчати на роботу. Звичка народжує прихильність, і незабаром у багатьох з’явилися «свої» молочниці, яких можна було попросити привезти і «відкласти» півкіло свіжого сиру або пару кілець домашньої ковбаси.

За товарообміном пішов обмін ідеями. Чим лікувати ячмінь у дитини — золотою каблучкою або компресом з відваром насіння кропу? Чи достатньо при гаймориті натерти шкіру часником або потім усе-таки треба на півгодини прикласти березове вугілля із соком кореня лопуха? А якщо чоловік... ну... коротше кажучи, дивно поводиться? Як дізнатися, може, хтось у нього завівся?..

Незабаром з’ясувалося важливе: виявилося, що в Очеретах живе старий. Одні звуть його дід Максим, інші — старий Багіла. Крім старого в селі є ще й бабця-шептуха. Баба Галя лікує, але може, якщо треба, і поворожити на картах або по руці, а Багіла бачить таємне і майбутнє. Він не лікує, тільки бачить, але так, що перш ніж іти до нього, краще добре подумати, не поспішаючи, чи хочеш ти знати про те, що йому відкриється. Адже потім із цим жити.

Ах, які сумніви, якщо тобі двадцять років або навіть двадцять п’ять? І незабаром тонкі підборчики киянок застукали по бетонних плитах в алеях парку «Перемога». Далі вони обережно пробиралися між каменями старої дороги на Погреби і Літки, яка відділяла Очерети від Комсомольського, і нарешті, потопаючи в піску і глині небрукованих вулиць села, гублячи підбори, сяк-так діставалися до старої хати баби Галі або міцного подвір’я діда Максима. Діставалися, зазвичай, уже не поодинці, тому що без жалю бачити страждання фей на французьких шпильках очеретянські хлопці не могли. Перш ніж ті з’являлися біля першого перехрестя центральної очеретянської магістралі — вулиці Червоних козаків — з безіменним козячим провулком, кожній пропонувалася міцна чоловіча рука і доскональне знання тутешніх вулиць, тупиків, прохідних і непрохідних багнюк. І те й інше охоче приймалося, адже без місцевого гіда розібратися в топографії Очеретів не зміг би і чемпіон зі спортивного орієнтування.

Незабаром з’ясовувалося, що підтримка і досвід мали на увазі шлях в обидва боки. Повертатися відчайдушним дівчатам з Комсомольського доводилося, зазвичай, увечері, і попереду на них чекали не тільки сільські провулки, але і темні алеї парку «Перемога», котрі набули поганої слави. Ледве виникнувши, парк став такою собі нічийною землею, нейтральною смугою, яка не тільки розділяла Комсомольський масив і Очерети, а й дозволяла їм, не привертаючи уваги сил правопорядку, з’ясовувати спірні питання.

Таких місць на рубежах Комсомольського утворилося три. Головним нервовим вузлом, звичайно, виявився танцмайданчик, що приліпився скраю парку і до нього вже, начебто, відношення не мав. Хто знає, про що думали архітектори, коли огороджували цю круглу споруду, немов територію режимного об’єкта, ровом із водою і металевими ґратами? Досвід яких будівництв Сибіру і Північного Казахстану став їм у пригоді? Але, так чи інакше, із завданням своїм проектувальники впоралися, і потрапити на танцпол жодним іншим способом, окрім як минувши вузьку бетонну плиту, перекинуту, немов підйомний міст, через рів, було неможливо. Мир і злагода зійшли на цей яскраво освітлений п’ятачок. Зате які пристрасті вирували під в’язкі звуки саксофона пізніми літніми вечорами із зовнішнього боку кріпосного рову! Тут стикалися не тільки інтереси Соцміста, очеретянських хлопців і Комсомольського. Екстериторіальний статус танцмайданчика визнали всі — його могли відвідувати навіть чужинці з Воскресенки або Русанівки. Але одна справа — безкарно з’явитися на танцях, і зовсім інша — піти, не відповівши на питання, поставити які були завжди готові люди, не байдужі до дрібниць у нашому житті. Тимчасові коаліції після танців складалися найнесподіваніші, і нерідко союзниками в них ставали бійці, які за інших обставин не раз сходилися в нещадних битвах між собою. Так, хлопці з Комсомольського і Соцміста біля танцмайданчика діяли спільно, а всі конфліктні питання вирішували на Вовчій горі.

Щоб отримати шляхетне найменування «гора» на Лівому, пласкому, як стільниця, березі достатньо підніматися над навколишніми плішинами метрів на п’ять. І цих п’яти метрів Вовчої гори цілком вистачило. До того ж, цю купу піску серед рідкісних сосен назвали горою ще задовго до того, як поручик Нестеров використав її як спостережний пункт на спільних навчаннях авіації та артилерії.

Утім, про славетне бойове минуле Вовчої гори ані на Комсомольському масиві, ані в Соцмісті в ті часи нічого не знали. Просто вона всіх улаштовувала. У хлопців із Соцміста, зазвичай, був певний кримінальний досвід і поняття про принципи світоустрою. Але і в хлопців з Комсомольського були свої погляди на життя. Тому в травні, коли свята йшли один за одним і пити набридало, або в період літнього сонцестояння, коли вечори все тяглися і тяглися, не закінчуючись, і здавалося, що життя триватиме вічно, на Вовчій горі і біля її підніжжя розгорталися запеклі бої. Соцмісто прагнуло довести Комсомольському, що жовторотим «щигликам» зарано мати власну думку, і далі крамничок біля під’їздів новеньких п’ятиповерхівок носи їм висовувати поки не слід. А Комсомольський, відмахуючись важкими кулаками, пояснював Соцмісту, що зась лізти до сусідів, коли в тебе є свій район і свої малинники.

Сили протиборчих сторін були приблизно рівні, а погляди на життя хоч і відрізнялися, але не спростовували один одного, а, скоріше, доповнювали. Тому вже через кілька років, у кінці шістдесятих, коли Комсомольський масив був забудований, конфлікти на Вовчій горі вщухли і зійшли нанівець.

Від днів кривавих бійок уціліли тільки прізвиська: до кінця сімдесятих Соцмісто називало мешканців Комсомольського масиву «щигликами», а Комсомольський, натякаючи на смердючу атмосферу району, прилеглого до хімкомбінату, продовжував дражнити його мешканців «протигазами». І ще «німцями» — як згадку про військовополонених-будівельників. Утім, покоління вісімдесятих вже майже нічого не знало і про це. Для нього Вовча гора стала місцем, де можна спокійно хильнути в затишній компанії. Відлуння чуток двадцятирічної давнини нікого не цікавили — усе це пішло, згинуло за небокраєм часів і вже ніколи не повернеться.

Інша справа — парк «Перемога», місце хоч і не найспокійніше, але глухе і віддалене від магістралей. Тут зустрілися дві цивілізації і завмерли від здивування. Звичайно, очеретянські й раніше бували в Києві, і не раз. Вони потрапляли в місто по Русанівському мосту, а потім по мосту Євгенії Бош. Під час війни старі мости підірвали, а новий Русанівський та міст Метро на їх місці з’явилися тільки в середині шістдесятих. Діставатися ж до моста Патона з Очеретів було далеко і незручно. Тому, коли в них з’являлися справи в місті, очеретянці заводили мотори старих баркасів і брали курс на Річковий вокзал.

Дорога з Очеретів до Києва забирала не менше години, переправа через Дніпро перетворювалася на справжню подорож, а Комсомольський, з його гастрономами і господарськими магазинами, зручно вмостився близенько, за якихось десять хвилин їзди на велосипеді. І ледь відступила загроза, що новобудови сліду не залишать від старого села, прийшов час використовувати нові можливості. Торгуючи на Комсомольському масиві молоком й іншою їжею, Очерети непогано заробляли, а зароблене витрачали в гастрономі на Дарницькому бульварі, у «Світлячку» на Бойченка, пізніше — в «Алмазі» і «Ровеснику». Очерети не прагнули війни, тому що користь від сусідства з Комсомольським була надто очевидною. Але і визнавати зверхність прибульців вони не збиралися.

Комсомольський не відразу зацікавився Очеретами. Спочатку село не помічало, точніше, не виділяло його з навколишніх краєвидів, адже відразу за житловим масивом починався ліс, далі йшли заливні луки, а за ними тихо шаруділи очерети, і тяглися вони до самого Чортория. Що цікавого в якомусь старезному сільці десь між заростями очерету і лісом, коли навколо така краса? Навіть обережні вилазки довірливих киянок до діда Багіли і баби Галі мало що змінили в думках допитливих городян. Але перша ж великодня всеношна в Очеретах, зі дзвоном, що сповіщав про хресний хід, підняла на ноги весь Комсомольський масив. Висипавши на балкони, напівсонні городяни здивовано слухали «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, Ангели співають на небесах» і витріщалися на ходу. Слідом за старостою з ліхтарем і батьком Миколою з кадилом паства обходила храм, що стояв на невеликому майдані. «Христос Воскрес!» — лунало потім до пробуджених кварталів Комсомольського.

— Воістину Воскрес, — повторювали вслід за очеретянами одні, а інші, зачинивши балконні двері, щоб не чути святкового передзвону, сідали писати доноси в міськком партії. Вони вимагали знести стару церкву і «негайно знищити осередок мракобісся і клерикалізму». Але часи, коли в Києві легко і охоче руйнували храми, уже минули, та й не було інших церков на Лівому березі. Церкву Іоанна Рильського в Передмостовій слобідці, разом з усією слобідкою, знищили в сорок третьому німці. Згинула і церква Микільської слободи, в якій колись вінчалися Ахматова й Гумільов. Покровська в Очеретах, найстаріша і найбільш незвичайна серед усіх, уціліла дивом. Вона вистояла в тридцяті, пережила окупацію, а тепер, під захистом істориків і впертих очеретян, їй уже майже ніщо не загрожувало. Коли ж у Дарницю провели метро, і в Очерети стали навідуватися іноземні туристи, усе вирішилося саме собою: церковний майдан заасфальтували, від метро до центру села почав ходити автобус, а відповіді страждаючим від безсоння атеїстам від секретаря міськкому з ідеології приходити, навпаки, перестали. Зате паства отця Миколи за перші кілька років після появи Комсомольського масиву майже подвоїлася. Це була перемога Очеретів, і далеко не остання.

Чотирнадцятого серпня, на Медовий Спас, біля танцмайданчика, та так, що не помітити його з шосе було просто неможливо, з’явився неабияких розмірів маковій — опудало з очерету, осоки, трав, маку та кукурудзи, з гарбузом замість голови. Інший маковій, ще більш значний за розміром, стояв біля повороту на Очерети. А при в’їзді в село був укопаний величезний дерев’яний хрест з іконою, прикрашеною травами й квітами. Давній цей звичай захищатися від бродячої нечисті, відлякуючи її освяченим маком, забутий уже майже всюди, крім, хіба що, півдюжини сіл між Фастовом і Білою Церквою. Ще й Очерети міцно трималися за старе, вперто не бажаючи відступати і поступатися Києву.

Водії автомобілів, що повертали з Броварського шосе на Воскресенку, вітали появу маковіїв захопленими гудками — настільки яскравий і незвичний вигляд мали середньовічні опудала на узбіччі сучасних автомагістралей. А в суворих кабінетах міськкому і Дарницького райкому партії цілий день деренчали телефони і хрипіли в трубках чиновні голоси — влада не знала, як бути з несподіваним рецидивом язичництва. Одна справа, коли обереги виставляють у сільській глушині, де і не бачить їх ніхто, крім тих, хто ставив, але зовсім інша, якщо вони з’являються поблизу нових столичних кварталів. Масив-то Комсомольський, а тут якісь гарбузи на палицях. Неподобство та й годі... Хоча можна на це й інакше подивитися. Ліплять же взимку нешкідливих снігових баб з носами-морквинами і дитячими відерцями на підталих головах. Ці зимові забавки теж тхнуть язичництвом, а проте бригади добровільних дружинників не ходять по дворах і дитсадках, не збивають голови сніговим бабам і не топчуть бляшані відерця. Що ж тоді страшного в «літніх снігових хлопцях» — маковіях?

У перший день так нічого і не вирішили, призначили нараду на завтра, викликали заразом голову сільради і отця Миколу з Троїцької церкви — нехай пояснять, що коїться у підопічному селі.

Однак вночі маковіїв поцупили. Хрест з іконою не чіпали, а опудала на жердинах забрали. Утім, болотна нечисть у викраденні замішана не була, й обереги незабаром знайшлися: трохи менший стояв тепер на перетині вулиць Космічної та Юності, скалячи нерівно вирізані зуби в бік сто вісімдесят третьої школи, а більший знайшовся там, де вулиця Юності впадає в Дарницький бульвар. Тут уже в райкомі довго не роздумували: ризику образити почуття віруючих більше не було, і до обіду обидва опудала прибрали. Нараду щодо посилення боротьби з пережитками проте провели, зобов’язали Очерети активніше вести роз’яснювальну роботу з населенням і надалі не виставляти обереги за межами села.

На цьому, з точки зору райкому, історія закінчилася, хоча насправді вона тільки почалася. Тому що немає більшої образи для села, ніж викрадення його маковіїв чужинцями. Маковій — не тільки оберіг, який має простояти від Медового Спаса до Яблучного, а потім згоріти, захистивши від відьом і лісових упирів жаринками всеочищувального вогню. Це ще й важливий символ незалежності села на своїй території. В Очеретах чули, що маковія можуть викрасти, але стикнулися з цим уперше, і чим відповісти на недружню акцію Комсомольського масиву, довго не могли вирішити. Відкритого конфлікту не хотів ніхто, а невеликі акції відплати або залякування справи не вирішували. Але тут дуже до речі на кордоні парку і лісу біля озера зустрілися дві групи — одна з Очеретів, інша з Комсомольського. До бійки справа не дійшла, але в розмові з’ясувалося, що викрадачі навіть не уявляли, як в Очеретах сприймуть крадіжку. Обереги забрали в глиб масиву просто тому, що вони всім сподобалися, а своїх гарбузів у городян не було. Не купувати ж їх на базарі, щоб потім насадити на жердину! В Очеретах вирішили, що на перший раз пробачать городянам, а в майбутньому і самим не треба ґав ловити, адже традиція вимагала охороняти маковіїв цілодобово, а особливо вночі.

Невелика галявина за парком «Перемога», в лісі біля озера, стала в результаті не тільки місцем бійок Комсомольського й Очеретів, хоча і без них, звичайно, не обходилося, скільки коридором, крізь який ішов обмін ідеями. А кращому засвоєнню нових ідей незмінно сприяв відмінний буряковий шмурдяк, який очеретянські парубки майстерно викрадали з батьківських запасів.

Здавалося, що в негласному змаганні двох способів життя Очерети ще на старті вирвалися вперед на два корпуси. Але вже за кілька років з’ясувалося, що ніякого змагання немає і не було, а цивілізаційні відмінності неміцні і легко стираються через покоління.

У сімдесятих Очерети не тільки вросли в місто, а й офіційно стали його частиною. Колишнє село відбудувалось, покрило дахи бляхою, огородилося кам’яними огорожами, його вулиці заасфальтували, а дерев’яні халупи і старі рибальські повітки прибрали. Очеретянську восьмирічку закрили, будівлю знесли, і першокласники пішли вчитися спершу в українську сто вісімдесят третю школу, а потім і в російську двісті четверту.

Ну а ще десять років по тому село вже нічим не відрізнялося від інших київських кварталів, забудованих приватними будинками. Від старих Очеретів на майдані, що теж якось усох і зіщулився, залишилася тільки Покровська церква, що пішла на півметра в асфальт і на століття в історію. І якби Пелікан не знав, де шукати, то з верхівки колеса огляду міг би і не розгледіти її темно-зелений грушоподібний купол серед дахів, виблискуючих бляхою і нержавійкою.

2

Хоча вітер, що вперто переслідував хмари зі сходу і півночі, більше не здавався пронизливим і нестерпним, Пелікан усе ж таки змерз. Він просидів у кабінці хвилин із сорок, чекаючи, поки Серьога полагодить зламаний механізм, і цей час не був згаяний дарма. Пелікан уже вирішив, як добути гроші для Вілі. Тепер треба було діяти, не міг же він постійно бовтатися між небом і землею. Час від часу Бєлкін кричав знизу слова підтримки: «Не сци, Пелікане, запустимося!» — мовляв, потерпи, брате, потерпи ще трохи, тут роботи залишилося на кілька хвилин. Але за кількома слідувало ще кілька, а колесо вперто стояло нерухомо і тільки скрипіло, коли вітер, розігнавшись над верхівками парку, налітав на його металевий каркас.

Нарешті Пелікан вирішив, що і йому час крикнути Бєлкіну щось підбадьорююче, щоб той не думав, ніби в запасі в них цілий день і можна відтягувати запуск до самого вечора. Але Бєлкін сидів десь глибоко під колесом і назовні виходити вочевидь не збирався.

А внизу, між атракціонами, на своїх «Українах» і «Мінськах» гацали школярі. Закінчивши сніданок, бабусі з вулиці Жмаченка виводили малолітніх онуків у тінь соснового лісу — подихати фітонцидами та ефірними маслами, про які так докладно і зі знанням справи пише журнал «Здоров’я». Київські бабусі уважно читають «Здоров’я», але знають і чимало такого, про що журнал мовчить. Вони впевнені, що дитину потрібно годувати сухим печивом, і тоді вона виросте високою. Справжня бабуся ніколи не купить онуку лимонад. Ніякого лимонаду! Тільки «боржомі» з варенням. Щоб хлопчик був сильним, він буде їсти м’ясо корови похилого віку. Стару-червону-яловичину! А щоб добре дихав, щоб легені не хворіли, потрібно годувати дитя жирною їжею. Що значить «не хоче»? А ви додайте в кефір сметану і скажіть йому, що це морозиво!

Стежачи за бабусями і велосипедистами, Пелікан не відразу помітив незвичайну пару, що з’явилася на центральній алеї. Напевно, це були батько і донька — так здавалося йому здалеку, поки він не бачив їхніх облич. І дійсно, чого б це великому лисіючому брюнету не ходити вранці по парку з юною донькою, по-батьківськи напівобіймаючи її за талію, і чого б тій не сміятися з його ранкових жартів? Потім пара на кілька секунд зникла за курганом Слави, а коли Пелікан побачив їх знову, то зміг розгледіти вже абсолютно чітко. У подиві він схопився на ноги, з розмаху приклався маківкою об металеву штангу, оступився і ледь не вивалився з кабіни: його улюблена Ірка йшла попідруч з якимось мерзенним типом! Тим самим знайомим жестом відкидала вона волосся, так само схиляла голову, слухаючи співрозмовника, і сміялася вона так само легко, як сміялася, ідучи поруч із Пеліканом. Стерпіти цього Пелікан не міг. Клянучи все на світі, він заметушився по кабінці, не знаючи, чого в цей момент хоче більше — негайно опинитися на землі або, навпаки, — зачаїтися тут, нагорі, над верхівками тополь і каштанів. Ні! Він люто і пристрасно бажав, щоб усе навколо просто зараз провалилося під три чорти і зникло навіки: і цей парк, і дурне колесо огляду на ранковому вітрі, й Ірка з її голомозим татунем.

— Пелікане! — долинув знизу голос Бєлкіна. — Тримайся там! Запускаю!

Цей крик чули всі, хто на той момент перебував неподалік. Школярі кинули велосипеди і, роззявивши роти, дивились на колесо, озирнулися в їхній бік бабусі, перервавши на півслові свої монологи, і тільки Ірка із супутником, не помічаючи нічого навколо, пройшли алеєю до кінця парку, сіли у вишневу шістку, припарковану біля ресторану «Братислава», і поїхали в напрямку Дарниці.

Ірка не була схожа на жодну з його колишніх подружок. Із тими все було зрозуміло, усе бачилося на роки вперед, усе читалося, як на папері: кожен їхній сором’язливо-розважливий погляд, кожен крок, прорахований на сімейній раді з мамою і бабусею, і прорахований, звичайно ж, з безглуздими, нестерпними помилками.

А Ірка нічого не рахувала, її несло, причому одночасно в різні боки, здавалося, що скажена вітальна енергія одного разу її просто розірве. Коли вона була поруч, адреналін у Пелікана вихлюпувався якимись жахливими дозами, не передбаченими медициною та іншими науками про людину. Одного її дотику, легкого мінливого руху сухих прохолодних пальців по руці, швидкого погляду було достатньо, щоб його зрадили всі почуття разом. Поруч з Іркою в Пелікана зносило дах, і все було неважливим: і те, що їй було тільки шістнадцять, і те, що вона зустрічалася бозна з ким, і те, що школа щасливо розпрощалася з нею після восьмого класу, і мати відрядила Ірку до якогось швейного ПТУ.

— Ну як? — зустрів унизу Пелікана Бєлкін. — Чи не розтрусило?

— Чудово, — обійняв його Пелікан. — Я чудово провів час.

— Ну вибач, вибач... Я ж не знав, що так вийде. Замерз? Або заколисало? Хочеш пихнути? — Він усе ще намагався спокутувати провину. — У мене тут «п’ята» забичкована. Доб’ємо?

— Не можу, Серього. Не зараз. — Пелікан збіг сходами на землю і махнув Бєлкіну рукою. — Увечері побачимося.

«Таки образився», — вирішив Бєлкін і помилився. Пелікан не був скривджений. Він прийшов у парк, щоб позичити грошей у хлопців з атракціонів — у Гоцика з автодрому, у Рубля з гойдалок-човників, у того ж Бєлкіна. Просити гроші в борг — неприємна і клопітка справа, без якої Пелікан з радістю обійшовся б, але іншого способу здобути їх зараз він не знав. А тепер знає, тож недарма мерз на колесі.

Ну а Ірка... Поки колесо, так і не відремонтоване Бєлкіним, хвицаючи і здригаючись, опускало його на землю, Пелікан переконав себе, що ніщо не може пов’язувати її із цим мерзенним лисим суб’єктом. Це ж абсолютно очевидно. А отже, усе якось з’ясується. Усе буде добре.

1

Льоня Бородавка висадив Ірку біля бурси. Вона легко, не озираючись, перетнула двір училища, піднялася на ґанок, зустріла там когось знайомого і зникла за дверима, а Льоня курив, відкинувшись на водійському сидінні, і не поспішав їхати на комбінат.

«Малолітки таки бадьорять, — розмірковував Льоня. — Тупі, як пінопласт, звичайно, але дзиґльовані й кумедні. Якихось півгодини погуляв з нею парком, а відчуття — ніби самому знову сімнадцять... Ну добре, не сімнадцять — двадцять сім. У неї й мати така сама, невдовзі тридцять п’ять, а мозок, як у семикласниці».

Він зустрів Ірку вранці біля будинку випадково, привітав з днем народження і сам не помітив, як зачепився — слово за слово... У Льоні ще з комсомольських років збереглася звичка забивати баки співрозмовника анекдотами, жартами, вигаданими і напіввигаданими байками. На комсомольській службі без цього складно: або співай під гитарку, або, якщо слуху немає, — жартуй жартики. Треба ж якось привертати увагу і викликати схвальні усмішки в начальства, виділятися серед сексотів-кар’єристів з комсомольськими значками і чавунними лобами. А дівчата, будь їм хоч тридцять п’ять, хоч сімнадцять, від комсомольського начальства в цьому сенсі мало чим відрізняються — так само мліють під зухвало-відданими поглядами, так само люблять балаканину ні про що, але з підтекстом, з подвійним змістом, хвилюючу і захопливу. Утім, був у Льоні недолік — найбільш довірливі з них наганяли на нього нудьгу і швидко набридали. Теж саме і з комсомолом — після аспірантури він міг залишитися в інституті Легкої промисловості, стати секретарем комітету, а потім обійняти посаду інструктора в райкомі. Але існувати в порожній, мертвій тузі й нудоті чиновницького світу було понад його силу. Льоня відчував, як безповоротно, в нікуди зникають години, просиджені на зборах, на райкомівських нарадах і семінарах. Кажуть, нервові клітини не відновлюються. Маячня! Не відновлюється тільки згаяний час.

Закінчивши аспірантуру, Льоня здивував усіх: пішов на завод — інженером в об’єднання «Хімволокно». Секретарі Печерського райкому комсомолу, з одного боку, були раді, що небезпечний конкурент зійшов з дистанції, з іншого ж, підозрювали в несподіваному кар’єрному зиґзаґу Бородавки прихований підступ. Але підступу не було, йому просто хотілося робити щось варте уваги, не базікати, а робити і бачити результат роботи.

На виробництві Льоню зустріли стримано — нечасто люди з такою біографією приходили сюди добровільно. Зазвичай, кар’єрних комсомольців і комуністів на завод відправляли «на заслання», і вони ніколи потім до пуття не працювали, тільки пиячили, інтригували в парткомі і мріяли повернутися в ті піднебесні сфери, звідки були вигнані несправедливо і незаслужено. Але Бородавка розпрощався з минулим твердо і назавжди, а такі речі відчуваються безпомилково.

Пропрацювавши три місяці в цеху поліамідної нитки, він підготував записку, в якій запропонував, як переналагодити обладнання, щоб заощадити приблизно п’яту частину сировини — поліетилентерефталату, який у Радянському Союзі ласкаво називали лавсаном. Начальник цеху, замість того щоб зненавидіти занадто розумного і неспокійного новачка, а потім тихо вижити його з виробництва, передав записку директору. Пропозиція здалася корисною, її не стали навіть обговорювати на спільній нараді керівників об’єднання і дали «добро» на проведення експерименту. Але експеримент не вдався. Ні, всі розрахунки Льоня зробив правильно, і «Хімволокно» дійсно стало економити ті самі двадцять відсотків лавсану, заради яких усе і затівалося. Тільки ніхто не звернув уваги на те, що за новою технологією різко скоротилася кількість відходів. Здавалося б, що тут поганого? Але відходи цеху поліамідної нитки були сировиною для іншого цеху, що випускав субстанцію, яка йменувалася «вторинний гранулят».

У результаті суміжники залишилися без сировини, план з виробництва грануляту був зірваний, а замість премій і грамот за економію керівництву об’єднання довелося синіти обличчям під грізне ревіння секретаря промвідділу міськкому партії: «Не порадилися! Не обговорили! Авантюристи й шкідники!», а потім, вибравшись до приймальні, ковтати нітрогліцерин і терпіти співчутливі погляди секретарки. Добре, хоч обійшлося без строгача та інших оргвисновків.

Дивним у цій історії було те, що користь експерименту, запропонованого Льонею Бородавкою, розуміли всі, навіть горласті міськкомівці. Об’єднання заощаджувало, отже, економила й держава. А гранулят... Якщо виробництво невигідне — його закривають! Можна подумати, в країні не вистачає грануляту!

Але це в ідеалі, в тих правильних схемах, які Льоня вивчав у рідному легпромі. А в соціалістичному плановому господарстві все по-іншому, там працюють інші схеми, і все вирішує не економічна доцільність, зовсім не вона.

Лінію з виробництва поліамідної нитки повернули на колишній режим — дідько з нею, з ефективністю, аби в міськкомі вгамувалися. До речі, Льоню і після цього випадку ніхто не став карати, навпаки — незабаром призначили заступником начальника цеху. Він виявився тямущим фахівцем, які до нього претензії? Усі ж усе розуміли.

Розумів усе і Льоня, тільки радості це знання йому не додало. Не для того він йшов на виробництво, щоб гаяти час так само, як колись гаяв його з комсомольськими діячами. Спершу він навіть хотів звільнитися, повернутися до інституту на викладацьку роботу, але місце давно було зайнято і вакансій не передбачалося.

Колишній науковий керівник, Жорж Михайлович, якому Льоня виклав свою історію, запросив його — постраждалого — до ресторану, де за яловичою відбивною, під горілочку, повідав, як у точнісінько такій самій ситуації опинився в кінці сорокових майбутній Нобелівський лауреат у галузі економіки Льоня Канторович, якого він знав ще з довоєнних років — разом училися в Ленінграді у Фіхтенгольца. Канторович удосконалив систему розкрою сталевих листів на ленінградському вагонобудівному заводі і заощадив при цьому теж близько двадцяти відсотків сталі. А потім вагонобудівний не виконав норму зі здачі брухту, і, як наслідок, Череповецький металургійний комбінат завалив план з виплавки сортової сталі. Скандал докотився до Політбюро, а справа була ще за життя Сталіна, і Канторовича ледь не віджарили за шкідництво. І систему його, зрозуміло, скасували.

— Ти, Льоню, я бачу, вирішив, що тобі зламали хребет, — обіймав Бородавку за плечі професор, який уже встиг добряче хильнути. — Ні, шановний, тобі лише злегка наступили на хвіст. З тобою взагалі повелися дуже і дуже делікатно. Такі речі треба цінувати. Тож відіспись, відпочинь — і нумо працювати. Усе буде добре.

— Але, Жорже Михайловичу, так не може тривати вічно.

— Ти про що, Льоню? А-а, в глобальному масштабі? Ну, любий мій... Може — не може... Майже сімдесят років якось тягнемо. Але ж було гірше, набагато гірше. Зараз, якщо порівнювати, — золоті часи. Тож якось ще поживемо.

Жорж Михайлович обіцяв дати знати, якщо виникне вакансія в інституті, і Бородавка повернувся на завод.

Ще коли він починав готувати експеримент, з’ясувалося, що обладнання в цеху налаштоване під стару модифікацію лавсану, хоча постачальники давно вже, півтора року тому, перейшли на нову. Тоді Льоня не став повідомляти про це начальство, не було слушної нагоди, а тепер від його пропозицій не те щоб сахалися, а просили почекати трохи, поки все затихне. Тим часом з нової сировини можна було робити міцнішу поліамідну нитку, а головне — тоншу. Цех легко міг збільшити випуск відсотка на три-чотири. І крім Льоні ніхто цього знати не бажав. Якби він сам переналаштував лінію і почав вивозити невраховану продукцію, ніхто б узагалі нічого не помітив. «Тільки що потім з нею робити, з цією поліамідною ниткою? Не на базарі ж нею торгувати?..» — розмірковував Льоня, розглядаючи у вікно сусідні корпуси Дарницького шовкового комбінату.

На розробку першої схеми в нього пішло майже півроку. Пізніше він зрозумів, якою вона була громіздкою і неохайною, і вже запущену на повну, коли та вже приносила живі гроші, шліфував її ще кілька років, прибираючи непотрібні ланки, усуваючи все зайве. Менше людей — менше витрат. І менше ризику. Але навіть у найсирішому варіанті його схема вирішувала головну проблему — збут. Поліамідна нитка була тільки сировиною — прогнавши її крізь цех шовкового комбінату, а потім крізь майстерні будинків побуту, він отримував на виході гостродефіцитну продукцію: тканини й одяг, які в тих же самих Будинках побуту знаходили покупця. Самого Льоні у схемі не було — жодного підпису, жодного узгодження. Він добре платив людям на ключових місцях, його власний начальник цеху отримував додаткову тисячу карбованців щомісяця. Звичайно, гроші вирішували багато, і тим дивнішим виявилося відкриття, яке Льоня зробив наприкінці першого року роботи: навіть у його схемі багато працювали не тільки заради грошей. Абсурдність застійного ділового життя гнітила всіх, і набагато глибше, ніж люди готові були це визнати. Одні встигли звикнути і зжитися з нею, як з поганою погодою, інші, хоч і не могли звикнути, змушували себе не дратуватися і ні на що не реагувати.

Ставши ланкою в схемі Бородавки, вони раптом занурювалися в середовище розумних і зрозумілих рішень, а гроші, які Льоня старанно розвозив раз на тиждень, слугували вагомим підтвердженням того, що їхня праця і знання коштують більше, і що можна по-людськи працювати навіть тут.

2

— Льоню, я ж просив попереджати, якщо запізнюєшся, — начальник цеху зустрів Бородавку незадоволеним бурчанням.

— Сан Степаничу, я закохався! — картинно скинув руки Льоня.

— Отже, попереджай, коли закохуєшся.

— А якщо це спалах неприборканої любові до батьківщини? — Бородавка підсів до столу начальника. Той був не в гуморі й не намагався це приховати.

— Любов до батьківщини, Льоню, ще нікому не заважала приходити на роботу вчасно.

— Щось ти, Степаничу, суворий якийсь сьогодні. Невже начальство вже встигло відзначити тебе своєю прихильною увагою?

— І тебе теж. Нас обох. Уранці головний інженер надіслав нам студента.

— Я не замовляв студента. А ти?

— Ніхто не замовляв. Ти можеш мене вислухати нарешті?

— Я слухаю уважно, але ти ж нічого не кажеш. Тільки буркотиш і сердишся. Так у чому справа? Сподіваюся, це не курсант вищої школи міліції?

— Наше рідне об’єднання підписало договір з Інститутом кібернетики. Тепер вони тут усе рахуватимуть та оптимізуватимуть. Ти в курсі?

— Уперше чую. Напевно, ідея головного інженера.

— Уже не важливо чия. Важливо, що людина сидить ось тут, за стінкою, у кімнаті відпочинку персоналу. Їй потрібні цифри, точні цифри, розумієш? Другу годину сидить і чекає.

— Ну, тоді людині пощастило — вона дочекалася. Зараз піду, поговорю. Це все?

— Поки так.

— Так у нас же все відмінно. Пий каву, Степаничу, не хвилюйся.

3

Ніяких цифр Льоня надавати не збирався, тим паче якомусь там студенту — ще чого! Але поговорити з ним слід. Аби зрозуміти, що відбувається і як поводитися надалі. І зі студентом, і взагалі. А то ж як буває: тобі здається, що з урвища скотилася грудка сухої глини, а це почався зсув.

«Треба бути уважнішим, у жодному разі не можна розслаблятися», — сказав собі Льоня і штовхнув двері сусідньої кімнати. Студент був на місці. Хлопчисько як хлопчисько, більше схожий на боксера або спортсмена-багатоборця, ніж на математика. Математика-кібернетика.

— Вітаю, — діловито привітався Льоня. Він вирішив бути винятково ввічливим. Увічливим і стислим. — Мені доручили зустрітися з вами і відповісти на запитання. Завдання дуже важливе, усі це розуміють. Моє прізвище Бородавка. Що вас цікавить у роботі нашого цеху?

— А-а... Добридень... — підкоряючись напору Льоні, студент скочив на ноги, перекинув табуретку і впустив на підлогу теку, що лежала в нього на колінах.

О Льоня залишився задоволений початком розмови.

— Що це у вас? Питання? — запитав він, дивлячись, як студент збирає папери. — Давайте сюди, мені простіше буде відповідати.

— Ні-ні, це я для себе підготував... Робочі записи.

— Давайте-давайте, — вимогливо простягнув руку Льоня. — На все я відразу не відповім, але зрозумію проблему в цілому. Може, ви б спочатку представилися? Як вас звати?

— Мене? Іван. Іван Багіла.

— Дуже добре... Дуже добре... — Не відриваючи погляду від папірця з питаннями, Льоня неуважно потиснув хлопцеві руку. — Я все зрозумів, Іване. Вас направили не зовсім за адресою.

— Але... Головний інженер...

— Так, я знаю, знаю. У головного вас направили до нас. Але ми тут усі вузьколобі практики, розумієте? План даємо — і тільки. Стежимо за чистотою і протипожежним станом цеху. Дотримуємося норм технічної безпеки. А цифри, які вам потрібні, можна отримати — загинайте пальці, але краще записуйте: в плановому відділі — раз, у відділі збуту — два і в архіві — три. Щоб не відволікати зайнятих, а тому нервових людей, раджу вам одразу попрямувати в архів. Там працюють досвідчені фахівці. Хочете, покажу, як пройти?

— Так, красно дякую, — зрадів Багіла. Сам він нізащо б не подумав про архів, але ж це простіше простого. Яка різниця, отримає він цифри минулого року або п’ятирічної давнини? Та жодної...

— Тоді вперед! — Бородавка стрімко попрямував до виходу, і Багіла, на ходу запихаючи в теку свої аркушики, поспішив за ним.

— Чи надовго до нас? — запитав Льоня, вже спускаючись сходами. — На місяць? На два?

— Ні, що ви, — засміявся Багіла. — Усього на два тижні. Я на стажуванні. А потім — сесія.

— Ну, за два тижні не так уже й легко все встигнути, — зі співчуттям подивився на нього Льоня, вирішивши перейти на «ти», і подумав, що студент не тільки нічого не встигне, але і не зрозуміє ні біса. Навіть не розбереться, що саме слід зрозуміти.

— Мені здалося, — чесно зізнався Багіла, — що в інституті ці цифри нікому особливо і не потрібні.

— Гадаю, так і є, — погодився Льоня. — Вони взагалі нікому не потрібні. Але ти їх усе одно принесеш. В архіві тобі допоможуть.

— Так, я зрозумів!

— До речі, Іване, ти вже снідав? — запитав Бородавка, коли вони проходили повз їдальню. — У нас тут майже комунізм — дешево і смачно. У місті так не поснідаєш.

— А комунізм і буває тільки «майже», і то місцями. Плямами, — засміявся Багіла. — Ні, не снідав.

— Тоді пропоную по склянці кефіру із сочниками для розгону, а решта — на твій смак. У нас печуть дивовижні сочники. Заодно розкажеш мені про родимі плями комунізму.

— Плями комунізму — це повний аналог сонячних плям. Вони виникають у результаті збурення силових ліній. Наприклад, лінія Токіо—Лондон напружена до останньої межі. Протиріччя капіталістичної системи розривають нашу планету, а конкретно цю силову лінію шматують японські мілітаристи з одного боку і британські колоніалісти з іншого. На британському боці шахтарі розпочинають безстроковий страйк, на японському — вісімдесят три гірники гинуть у шахті Омута. На британському Ірландська республіканська армія готує замах на Маргарет Тетчер, на японському — Какуей Танака отримує чотири роки в’язниці за хабар у два мільйони доларів. На британському...

— Дякую, я зрозумів, — перебив Багілу Льоня. — Складна міжнародна ситуація. Далі що?

— І на все це накладається протистояння Землі та Марса! Як силова лінія витримує цю грандіозну напругу — не розуміють ані вчені Ліверморської лабораторії, ані астрономи Кримської обсерваторії Академії наук, ані навіть співробітники Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Вона просто зобов’язана лопнути! За всіма законами фізики її має буквально розірвати! І вибухне вона так, що Лондон і Токіо сповзуть у море з усією своєю історичною спадщиною і мільйонами мешканців. Їх більше ніщо не буде втримувати! І ось, у цій вибухонебезпечній обстановці, в трикутнику Свердловськ—Астрахань—Мінськ закономірно виникає обурення — пароксизм щастя, викликаний масовим припливом любові до генерального секретаря ЦК КПРС товариша Костянтина Устиновича Черненка. Відбувається це так: спершу окремі комуністи, відірвавшись від токарних верстатів і подивившись у бік Кремля, спалахують в ультрафіолетовому діапазоні. Американські супутники стеження негайно фіксують ці спалахи. Тим часом нові потужні ультрафіолетові джерела починають упливати на силову лінію Токіо— Лондон, знижуючи швидкість обміну енергетичними потоками між мілітаристами й колоніалістами і тим самим послаблюючи її напругу. Успіх завжди привабливий, і ультрафіолетова пожежа стрімко поширюється, поглинаючи все нові міста і селища міського типу. Захоплюючи навіть тих, хто не стояв біля верстата і не дивився в бік Кремля. Щастя резонує в серцях людей. Так виникають плями комунізму.

— В ультрафіолетовому діапазоні? — уточнив Бородавка.

— Зрозуміло. А як інакше?

— Гаразд, гаразд. І чим усе закінчується?

— Чим це може закінчитися? Напруга рано чи пізно спадає — світ урятувати, і це головне. Згодом справжні комуністи згоряють, генсек умирає без їхньої підтримки. І все згасає. До наступної плями.

— А Токіо і Лондон?

— Якщо їх і не знесло в океан, то якийсь час там міцно штормить. Британські шахтарі переривають безстрокове голодування, ідуть маршем на парламент, зносять кордони поліції і приносять до Вестмінстера торбинки з віскарем і закускою. Після тижневої пиятики навіть королева, вимушена втрутитися в конфлікт, не може відрізнити шахтарів від торі й вігів, тому всіх виганяють із Вестмінстера, залишаючи тільки тих, хто ще здатний упізнати свою королеву в обличчя і назвати її ім’я. Решту поліція відвозить назад у забій. Нехай голодують безстроково, якщо обіцяли. Британський шахтар відповідає за свої слова. А їхні японські побратими, вибравшись із шахти Омута, просто дують саке каністрами і вимагають повернути Північні території. По одній території на руки. Щоб усім вистачило. Щоб принцип соціальної справедливості і шахтарського братерства не був порушений. Але вимагають чомусь не в Радянського Союзу, а в нового британського парламенту.

— Усе зрозумів, дякую, — ввічливо подякував Бородавка. — Про плями комунізму в інших діапазонах розкажеш наступного разу. Мені давно час іти в цех, а то ми не влучимо в ті цифри, які тобі ще належить зібрати й обробити. Ось тобі візитівка: Леонід Бородавка — це я. Якщо будуть питання щодо поліаміду — телефонуй.

— Так де ж таки архів?

— Та поряд. Прямо по коридору, останні двері перед поворотом. І спробуй сирок, він у нас свіжий, щоранку з Очеретів привозять. А я побіг.

— Ага, отже, Очерети ще й сюди свій сирок присобачили, — засміявся Багіла. — Я ж теж з Очеретів.

— Багіла з Очеретів? — раптом згадав Бородавка і здивувався. Він чув це ім’я багато разів від різних людей.

— Багіла з Очеретів — це мій дід. Його всі знають. А я так... Загалом, теж Багіла.

4

— Усе, Степаничу, — начальника цеху Бородавка відшукав у курилці, — студент знешкоджений, відправлений до архіву, і там, сподіваюся, загубиться до кінця стажування.

— Льоню, ти геній. Як я сам не здогадався збути його в архів? Ідеальне рішення.

— Рішення очевидне, нічого особливого. А ось хлопчик непростий виявився. Його прізвище Багіла. Тобі це ні про що не говорить?

— Ні. Навіть не уявляю, про що ти.

— Ти не місцевий, чи що, Степаничу?

— Я з Оболоні, Льоню.

— Зрозуміло. Темні ви там у себе, на Оболоні. А я комсомолець із Комсомольського. Тут про старого Багілу всі чули, але ніхто нічого не знає напевно. Особистість загадкова, але вкрай популярна.

— Ось ти завжди так, — начальник цеху витрусив з пачки чергову цигарку, — сам не знаєш, а від мене вимагаєш. Можу пояснити це лише однією обставиною.

— Якою ж? — зацікавився Бородавка.

— Ти мене підсидіти мрієш. Мітиш на моє місце.

— Звичайно, мрію, — не став сперечатися Бородавка. — Будь-який підлеглий мріє з’їсти свого начальника, щоб заволодіти його старою дружиною, захаращеною суміжно-роздільною двушкою та іржавим «Запорожцем».

— Смієшся?.. Ти, ділку-підпільнику, слуга чистогану. ..

— Хай йому грець, Степаничу, — підхопився Бородавка, — вчасно нагадав. Мені ж сьогодні треба бути в Будинку побуту на Бойченка. Спершу на Бойченка, а потім на Тельмана. Треба гроші забрати і розкидати по ланцюжку, а ввечері я ще на один день народження збираюся встигнути.

— Ось-ось, краще чимось корисним займися, — пробубонів Степанич так, ніби і в їхньому підпільному і незаконному підприємстві, за участь у якому кожному загрожувало десь років по п’ятнадцять тюрми, головним був теж він, а не Льоня.

1

Іван Багіла давно звик до того, що тут, на Комсомольському, почувши його ім’я, майже завжди запитують про діда. А якщо і не питають, то все одно на якісь миті занурюються в себе, намагаючись пригадати, звідки ж його знають.

Для Івана, який виріс поруч із дідом Максимом і міг спостерігати його за усіляких обставин, той залишався постаттю такою ж загадковою і незрозумілою, як і для будь-якого гостя. А гості були в них увесь час, скільки Іван себе пам’ятав. Вони приїжджали, приходили пішки, сиділи на лавці біля будинку, стояли в черзі, намагалися розмовляти з Іваном, пригощали його якоюсь гидотою — цукерками, горіхами, мармеладом у брудній цукровій пудрі. Вони розпитували Івана про діда — ставили дурнуваті, порожні запитання. Але нічого особливого, такого, чого б не знали про діда Максима будь-хто в Очеретах, Іван розповісти не міг. Та якби й міг, усе одно не став би — з якого ще дива? І те, що він частіше за інших ловив уважний погляд цього невисокого чоловіка зі щіткою жорстких, колись чорних, а тепер сірувато-сивих вусів, у поношеному костюмі та старому картузі, не змінювало абсолютно нічого. Він здогадувався, що дід Максим чогось чекає від нього, але не розумів, чого саме.

У діда було двоє дітей і двоє онуків — Іван і Дарка. Донька Тетяна жила з ним в Очеретах, а син Семен, батько Івана, років п’ятнадцять тому, посварившись із дідом, завербувався на Північ. Відтоді він з’являвся в Очеретах двічі, немов не міг спокійно жити, не довівши сварку із родиною до повного й остаточного розриву, і обидва рази, протримавшись у Очеретах менше тижня, їхав назад у селище Ігрім Ханти-Мансійського національного округу. Там він спершу працював бульдозеристом, але все життя борсатися в бруді й солярці не збирався — кілька років по тому заочно закінчив Московський нафтовий інститут і до початку вісімдесятих став помітним цабе у тресті «Тюменгазпром». З’явилася в Семена і нова родина, знати яку дід Максим не бажав.

Щоб зрозуміти причини конфлікту, треба було добре уявляти всі виверти відчайдушної біографії самого діда Максима. А про неї не тільки Іван не знав майже нічого, але і його тітка Тетяна були знайома лише з ретельно відредагованою версією.

У першій половині двадцятого століття Україна виявилася найнебезпечнішим місцем у Європі. Тут виживали не люті, а гнучкі й обережні. Розвинений інстинкт самозбереження був важливішим за всі інші разом узяті природні таланти. Чи треба дивуватися, що багато хто потім не наважувалися або просто не хотіли розповідати дітям, як жили з початку Першої і до закінчення Другої світової війни. Ось і про Максима Багілу навіть найближчі йому люди знали небагато.

Його мобілізували петлюрівці взимку дев’ятнадцятого, Максиму тоді щойно виповнилося вісімнадцять. У вересні під Уманню він перейшов до Махна і воював у батьки понад рік — спершу проти Денікіна, потім проти Врангеля. Пізньої осені двадцятого, вже в Криму, коли Врангель був розбитий, частини Четвертої армії червоних Оточили загони Махна і зажадали їхнього саморозпуску і роззброєння. Кавалерії Махно тоді вдалося вийти з оточення і навіть вирватися з Криму, але на шляху до Гуляйполя її таки наздогнали, і ось із того, останнього, бою вийшли живими і з’єдналися з основними військами батьки тільки три неповні сотні. Максим Багіла в Гуляйполі не з’явився, і про те, де він провів наступні п’ятнадцять років, невідомо нічого. Від кінця двадцятих в Очеретах його вже не чекали, але в тридцять п’ятому, кульгаючи, він повернувся і тихо прожив у рідному селі майже два роки. Це здавалося дивним і незрозумілим. Утім, у тридцять сьомому дивацтва закінчилися, все стало на свої місця: Багілу заарештували за шпигунство на користь Румунії — нібито ще в двадцятих він пішов до Румунії із залишками махновців, але там покинув батьку, був завербований Сигуранцею і, отримавши завдання, повернувся в Україну. Багілі дали десять років, і — дивно — через десять років, у сорок восьмому, коли майже всім, хто відмотав своє, нерідко додавали терміну і давали повторно вже не по десять, а по двадцять п’ять, він знову повернувся в Очерети. Але повернувся іншою людиною.

У селі це зрозуміли, коли Максима Багілу знову заарештували, а потім негайно, немов обпікшись, відпустили. Які слова тоді були сказані, ким і кому — невідомо, але в Очеретах точно знали, що після цього за порадою до старого неодноразово особисто приїжджав міністр внутрішніх справ УРСР товариш Строкач. Причому навідувався сюди міністр як до своєї недовгої опали, що сталася навесні п’ятдесят третього, так і після неї, до самого переводу до Москви. А слідом за ним потягнулося до Багіли в гості й інше керівництво.

Івану дід Максим здавався людиною непередбачуваною, а рішення його дивними. Ось заборонив він синові Семену їхати на Північ, тому що сам уже відпрацював там десятку, а двох забайкальських комсомольців у родині бути не повинно — одного вистачить. І нічого про те, що там масштаби, перспективи, гроші, нарешті, а Київ — глухе сонне болото, де без дозволу органів навіть ропуха не кумкає, старий Багіла не бажав і чути. Тому що насправді — одного разу він не стримався — причина була в іншому.

— Я забороняю тобі змішувати мою кров казна з ким, — сказав дід Максим синові в його останній приїзд. — Ти українець, у тебе кров козацька. Багіли ще із Сагайдачним Кафу брали і на Москву ходили. І ні з якими якутами я не поріднюсь, хоч ти тут усю дупу на тин натягуй. А якщо жінка твого поганого характеру не винесла і пішла від тебе, так це не означає, що тепер треба на край землі з рідного села тікати.

Наступного дня Семен поїхав назад до Ігріму і в Очеретах більше не з’являвся.

Після цього випадку минуло два роки, Івану Багілі виповнилося сім, і тітка запитала діда, до якої школи віддавати онука, російської чи української? Той твердо звелів записувати до російської.

— Українською він і так базікати не припинить — рідне не забувається, а мову влади треба знати краще, ніж вона сама. Її треба знати досконало, щоб угадувати кожну заковику між рядків. І що ти мене питаєш?! — сердився Максим на доньку. — Російська, українська... Немає різниці, якою мовою йому казки про Леніна розповідатимуть. Ось якби до греко-латинської академії можна було віддати малого, тоді б ще було про що говорити! Леніна ж латиною не перекладено? Або вже переклали?..

Першого вересня Іван дізнався, що російська двісті четверта школа на двісті метрів ближча до його будинку, ніж українська сто вісімдесят третя. І всі вісім років навчання, щоранку, запізнюючись уранці до школи і влітаючи за мить до дзвоника, він радів, що дід зробив правильний вибір!

Була і ще одна розмова в Максима з Іваном, але вже віч-на-віч і без тітки. Восени, в дев’ятому класі, Івана з приятелем пов’язали менти. На Малишка, біля пошти, хтось перекинув тютюновий кіоск і виніс увесь крам, а вони випадково, але дуже недоречно, опинилися поряд. Було це пізно ввечері, і їм пощастило, що третій з їхньої компанії забарився, а потім зміг непомітно втекти від ментів. Уже за годину в Очеретах усі знали, а на ранок дід Максим сам приїхав до мавпятника на Червоноткацьку забирати «бранців». На той час потрібні дзвінки пролунали, команди були віддані, помилки визнані, тому старому без зайвих розмов від-дали і хлопців, і протокол допиту Івана.

Ось про цей протокол дід і побажав поговорити з ним наступного дня. Він викликав онука до себе в повітку — улітку Максим жив окремо від родини — і посадив за стіл, як садовив усіх своїх гостей. — Тебе що там — били? — запитав він онука.

— Ні.

— Пальці дверима затискали? Теж ні? А навіщо тоді ти все це наговорив? — Дід з огидою кинув на стіл протокол.

Іван мовчав. Правда прозвучала б дуже дивно — він підписав протокол через увічливість. Іван не міг відмовити старшому, коли той просив, бо так його виховала сільська тітка Тетяна. Опер був коректний, не вимагав зізнань, не кричав і не розмахував руками. Він тихо і спокійно ставив питання. Наприклад, такі:

— Коли ви вирішили пограбувати кіоск?

— Ми не вирішували нічого, — відповів Іван.

— Тобто ви не хотіли його грабувати?

— Ні.

— Тоді я запишу це в протокол, ти не проти?

Іван, звичайно, не був проти, і в протоколі з’явилася фраза, що до пограбування кіоску вони заздалегідь не готувалися. Йому не було з чим сперечатися, проти логіки слідчий не грішив. А наполягати на інших формулюваннях Іванові не дозволяло виховання.

Фраза за фразою лягали на папір, слідчий ткав павутину протоколу, як павук-хрестовик свої тенета. Як і павук, він працював уночі, щоб до ранку в липких нитках уже борсалося двійко дурних комах.

— Малюче, був би ти на рік старший, цей протокол гарантував би тобі шість років загального режиму, — дивувався дід безглуздості онука. — А хлопці з НКВС, бачиш, теж часу не гаяли і різному встигли навчитися — у мої часи вони б спершу тобі пику на м’ясо розкров’янили б і тільки потім запитали, як звуть і скільки років.

Іван подумав, що якби почали з морди, то було б набагато простіше — він нічого не сказав би взагалі.

Дід Максим узяв зі столу протокол і старанно його розірвав.

— Коли говориш з людиною, навчися одночасно робити шість справ. Три пасивних: слухати, спостерігати і захищати від нього свої думки. І три активних: бути переконливим, говорити тільки необхідне і відчувати, що він думає насправді. Мене вчили, що перші дві пари — зорова і словесна — допоміжні, і в діалозі-поєдинку їх використовують, щоб збити з пантелику супротивника, заплутати сліди: кажуть не просто не те, що думають, не тупо брешуть, але розставляють помилкові цілі. Як птах, як зяблик або мухоловка веде мисливця від гнізда, нібито підставляючи себе під загрозу. У кожної людини в голові лежить сміття — купа сміття — і це сміття гниє. Виділяється тепло, тепло гріє людину, і їй здається, що вона мислить. Насправді це просто гниє сміття. Якщо зумієш розворушити її сміттєву купу, вона забуде про тебе і турбуватиметься про себе — надовго зариється у свій непотріб. Звичка зажадає поскладати все так, як воно лежало до вашої розмови. Захищати непорушність купи, впізнаваність її контурів — головний сенс життя людини. Купа — символ її особистості. Адже вона особистість, не хто-небудь! Але якщо ти зможеш перетрусити це сміття по-новому, скласти з нього свою купу, то людина почне думати так, як тобі треба. І ніколи не здогадається про це. Ось чому важливо отримати доступ до чужої купи.

— Одні, — продовжував дід, — і їх більшість — зовсім не ховають свої купи, вони самі не знають, що з ними робити. Приходьте, люди добрі, кидайте своє сміття на мою купу. Чим більше накидаєте, тим вона красивішою стане, тим розумнішою я буду здаватися. Вони розмовляють десь підслуханими фразами і вичитаними словами. Це дурні. Інші захищають підходи до своєї купи і приховують шляхи до неї. Вони стежать, щоб сміття там було першокласним, підібраним тільки ними. Теж дурні. Купа сміття завжди залишається купою сміття.

— Але чому сміття? Можливо, там щось корисне і важливе.

— Гм, корисне... Ну що ти знаєш корисного? Правила дорожнього руху? Так завтра їх поміняють. І без того півсвіту живе за іншими правилами. Що ще ти знаєш? Таблицю множення? Вірші про батьківщину? Усе дійсно корисне вже закладено у тебе в генах. І в інстинктах. А решта — сміття, сміття, лише сміття... Вигадки, плітки, пропаганда. Зрозумів?

— Зрозумів...

— Ну й гаразд. — Дід Максим простягнув онукові яблуко, соковитий, тільки-но достиглий «сніжний кальвіль». — Іди. І не стирчи ночами у своєму гнилому парку. Як було там болото, так болото і залишилося. Смердить на всі Очерети.

—...І часто крадькома я утікав в прекрасний сум занедбаного саду... — Іван узяв яблуко.

— Сум занедбаних садів нікуди не дівається, він на тебе терпляче чекає, малюче...

А далі дід заговорив про речі ще більш дивні й незвичайні. Про те, що причаїлося у вічних сутінках старих садів, куди забрідають шукачі таємниць і скарбів, ступаючи по чиїхось безіменних кістках. Про їхніх загадкових мешканців — двоголових амфісбен, василісків з подертими на лахміття червоними гребенями, борсуків, що набивають шлунки жирною землею, чотирирогих катоблепасів, чий погляд смертельний, і білих птахів каладріусів, що пророкують швидку смерть. Кожен, хто потрапляє до їхніх володінь, стає здобиччю справжніх господарів саду, що б не було написано на табличці біля головного входу, чиє б ім’я не було висічено на ній. Людовик XIV розбивав сади для коханок, німці — для романтичних фантазій, голландці — для порядку, цар Петро — наслідуючи голландців, британці привнесли у свої сади дух модного лібералізму. Добре, якщо в саду, де є водойма, оселиться пелікан, благородний птах, здатний жертвувати собою заради свого потомства, але це рідкісна удача. Зате всюди, у кожному саду, живуть гадюки, отруйні єхидни й одуди, що будують затишні гнізда з людського лайна...

— Хто був першим садівником, малюче? — закінчив дід. — Господь. Але навіть у його саду жив змій. І, гадаю, він був там не самотній.

Наступного дня Іван узяв у бібліотеці «Ловців привидів», просторікувату атеїстичну працю якогось Н. Пітонцева. Автор старанно розвіював усі види релігійного дурману, але цілих тридцять сторінок цієї монументальної монографії були присвячені середньовічним бестіаріям, і тепер кожному парковому хлопаці Багіла міг підібрати відповідне страховисько.

Лише кілька тижнів по тому він раптом зрозумів, що монолог про сади був лише демонстрацією, практично другою частиною уроку. Дід з легкістю переворушив його сміття.

2

Архів, звісно, був зачинений. Звичайна справа: якщо приходиш до хімчистки у середу, то виявляється, що вона працює по вівторках і четвергах, а якщо з’являєшся у вівторок, то виявляється, що робочі дні — середа і п’ятниця. У понеділок державні установи краще взагалі обминати десятою дорогою. У цей день службовці готові зробити все, щоб їхній важкий день став твоїм. Ось і архів виявився учасником цієї змови бюрократів. Із розкладу на дверях випливало, що на Йвана чекають завтра з десятої до дванадцятої. А сьогодні йому тут робити нема чого.

Він пройшов крізь невеликий сквер, розбитий перед старим корпусом «Хімволокна», озирнувся і вирішив попрямувати до Очеретів пішки. Погода все ще була сонячною, хоча перші хмари вже стояли над ДВРЗ і Харківським масивом. Багіла розраховував, що на дорогу в нього піде хвилин сорок. Щонайбільше — година. Але помилився.

Пройшовши метрів двісті, він помітив попереду Льоню Бородавку. Льоня рухався кумедною ходою маленької і надто тлустої людини, викидаючи ноги далеко вперед і розмахуючи руками майже за спиною.

Іван зменшив темп і пішов за Льонею. Так вони йшли досить довго, поки Бородавка не повернув до невеликої платної автостоянки. Там він знайшов вишневу «шістку», нашвидку протер лобове скло і вже зібрався їхати, але раптом завмер, спираючись на відчинені дверцята автівки.

Спостерігаючи за ним, Багіла намагався зрозуміти, чому його новий знайомець, такий непристосований до піших переходів, не залишає свою автівку на стоянці «Хімволокна». І навряд чи прогулянку промзоною він зробив виключно заради підтримки фізичної форми.

Тим часом Бородавка все ще стояв біля заведеної автівки. Простеживши за його поглядом, Багіла виявив на протилежному боці вулиці, в тіні кволих кущів бузку, кінокефала і Прекрасну Пантеру. Спершу він не зрозумів, що вони роблять тут, між ДШК і «Хімволокном» — у далеко не найкращому місці для романтичних побачень, але одразу ж зрозумів, що Ірка, вона ж Прекрасна Пантера з його бестіарію, вчиться в тутешній бурсі — швейному училищі, а кінокефал — Толик Кермо, мабуть, заїхав по неї, щоб відвезти додому. Або ще кудись. Якщо Толик Кермо тут, десь за кущами повинен стояти і його «Чезет».

У профіль Толик здорово нагадував тер’єра — голова руда, прямокутна, щелепа випирає, міцна. Особливої краси в ньому не було, і характером він зовсім не був схожий на дружелюбного тер’єра. На думку Багіли, Толик був підступний і підлий. Але рік тому він виграв кубок України з мотокросу, став зіркою, і за те, щоб увечері красиво підкотити до танцмайданчику на «Чезеті» з Кермом за кермом, паркові дівчата ладні були дозволити йому чимало.

Та й зараз справи в нього йшли непогано. Він щось шепотів Ірці на вухо, міцно обхопивши її, притулившись іззаду і вклавши їй на плече свою руду собачу морду. Його руки в темно-коричневих рукавичках вільготно розташувалися на грудях і талії Ірки, як було видно здалеку, і, схоже, це видовище зовсім не подобалося громадянину Бородавці. Коротко вилаявшись, Льоня сів в автівку і, з силою грюкнувши дверима, став вирулювати до воріт стоянки.

Чи то почувши грюкіт дверцят вишневої «шістки», чи то закінчивши обговорювати непрості відносини, котрі пов’язували обох, Ірка смикнула плечем. Толик Кермо відразу відпустив її, вивів із-за кущів червоний «Чезет», і через півхвилини вони вихором помчали в бік Комсомольського.

Залишившись на самоті, Багіла вкотре подумав, що Пеліканові з Іркою не пощастило. Утім, і сам він, і всі їхні друзі попереджали Пелікана, що так воно і буде, і ці передбачення цілком збувалися, навіть занадто. Але для Пелікана всі ці слова були нічого не варті.

Але ж є на Комсомольському дівчата, ладні знов і знов траплятися на шляху Пелікана, коли він іде в парк або купує квас біля «Алмаза». Ось як, питається, вони дізнаються про маршрути Пелікана? Напевно, інстинктивно, як птахи. Щоправда, Пелікан їх не помічає. Зате помічає Багіла.

3

Пелікан і Багіла були знайомі з першого класу, а дружба їхня почалася з пошуків партизанської землянки.

Кожен школяр Комсомольського масиву в ті часи знав, що за болотом, у лісі, у найвіддаленішій його частині, куди алеї парку дістануться ще нескоро, з часів війни залишилася партизанська землянка. Ті, хто там побував, стверджували, що в землянці на стіні висить карта підземних ходів, а під картою, на ящику з гранатами, сидить скелет німця в повній формі і рогатій касці. Руки німця скуті ланцюгом. Пеліканові повідали про це знайомі третьокласники і пообіцяли взяти його з собою, коли наступного разу вирушать за гранатами. Але час минав, а експедиція все відкладалася. Потім задощило, почалася зима, випав сніг, а навесні стало не до того.

Наступної осені Пелікан зустрів колишніх третьокласників і запитав, коли вони все ж таки покажуть землянку, але ті відповідали, що побували там зовсім недавно, і гранати вже забрали, тож сенсу плентатися туди більше немає. А якщо Пелікану несила, нехай вирушає сам, не така вже це і небезпечна справа. Пелікан, може, і пішов би, але він не знав напевно, де шукати землянку, та й узагалі тоді нічого не знав ані про парк «Перемога», ані про ліс, ані про болото. Крім, хіба що, одного: болото досі небезпечне, і щороку там гинуть люди: ось, наприклад, нещодавно одна дівчина зі сто вісімдесят третьої пішла після уроків не додому, а в парк, і зникла. А потім її портфель знайшли біля болота.

Учителі лякали їх навмисно і витончено, напевно навіть обмінювалися досвідом — як сильніше налякати учнів, щоб ті трималися якнайдалі від парку. Пелікан, зрозуміло, побоювався, як і всі, але з землянкою слід щось вирішити раз і назавжди. Він викликав для розмови Багілу — єдиного очеретянця в їхньому класі — і запитав, чи бував той у землянці. Багіла теж дещо про неї чув, але не бачив жодного разу. Усю зиму Пелікан і Багіла готували експедицію, прикидаючи, як вчинити зі скелетом німця і картою підземних ходів. Зрештою було вирішено, що карту вони візьмуть із собою, а потім першими обстежать усі ходи. Було навіть трохи дивно, що ніхто досі цього не зробив. Що стосується дохлого німця, то він їх не надто цікавив.

Експедиція мала відбутися навесні, але в квітні Пелікан захворів, і весь травень його забирала зі школи бабуся. Тому довелося ще раз змінити плани і перенести терміни. Тепер уже на осінь.

Нарешті в середині вересня була оголошена тижнева готовність. Пелікан відповідав за ліхтарик і мотузку, Багіла обіцяв принести мішок і ніж; дві двометрові жердини були заховані в траві неподалік від центральної алеї. У суботу вони зустрілися біля входу в парк навпроти Дарницького бульвару. Замість підручників у Пелікана в ранці лежали гумові чоботи. Багіла прийшов без портфеля, але з рюкзаком.

Маршрут був придуманий і накреслений давно, однак, звернувши з головної алеї, вони одразу ж з’ясували, що слідувати йому неможливо: то доводилося обходити непролазні чагарники, то лінія пошуку взагалі опинялася за межами парку. Тоді рушили навмання, розуміючи, що навряд чи щось знайдуть, хіба що випадково, але і не бажаючи здаватися, ледь розпочавши пошуки.

Коли дісталися болота, навколо стало зовсім тоскно: прохідні ділянки були виходжені і затоптані, і ніякої землянки там, звичайно, не було, а на непрохідних і заболочених її просто не могло бути. Хто стане рити землянку у воді? Почався дрібний дощ, хотілося їсти і час було розходитися по домівках. Але кинути все ось так, без результату, здатися, визнати, що експедиція провалилася, вони теж не могли.

— Я все зрозумів, — сказав Пелікан, коли вони вийшли до невеликого березового гайка. — Просто землянку засипали. Треба шукати засипану землянку. Ти нічого схожого не бачив?

— Звичайно, бачив, — зрадів Багіла. — Було одне таке місце, я навіть подумав, що схоже на засипану землянку.

— Треба повернутися і подивитися, що там. — Пелікан рішуче розвернувся і попрямував у бік болота.

— Гадаєш? — невпевнено запитав Багіла. Йому вже не хотілося повертатися. — Ну гаразд.

Тут Пелікан необережно ступив на вмить розмоклу під дощем стежку, послизнувся і гепнувся в бруд.

— Слухай, — запропонував Багіла, дивлячись на мокрого і брудного Пелікана, — давай ми її роздивимось, коли дощу не буде. Адже ми, власне, її вже знайшли, знаємо, де вона. А зараз краще підемо до мене. Тут недалеко...

Так Пелікан уперше потрапив в Очерети і познайомився з дідом Максимом. Старий з’явився, коли, відмиті і переодягнені в сухе, хлопчики вже сиділи за обіднім столом. Приятель онука був представлений дідові за всіма правилами.

— Пелікан — старе шляхетне прізвище, — пригадав Максим Багіла. — Так ти поляк?

— Ні, — здивувався Пелікан. — Я не поляк, — він звик, що на його «пташине» прізвище постійно звертають увагу. Йому це навіть подобалося. Тільки поляком його ще ніхто не називав. — Я російський Пелікан.

— Гаразд, — дід Максим сперечатися не став, але посміхнувся широко й весело. — Ніколи не бачив російських пеліканів. Ти перший[1].

4

Багіла повертався в Очерети найкоротшим шляхом. Пройшовши половину вулиці Малишка, відразу за хлібо-молочним магазином він звернув і далі рушив дворами навпростець — щоб вийти на вулицю Юності вже за двісті четвертою школою. Напевно, і в дитячі спогади він занурився через те, що наблизився до рідної школи на небезпечно близьку відстань. Чи то вона наганяла на нього ностальгічний туман, чи то десь неподалік вештався сам Пелікан. У Багіли нерідко так бувало: варто було подумати про Пелікана, і він одразу ж звідкись з’являвся.

1

Комсомольський масив — заповідні котячі місця.

Коти і люди обживали його одночасно. Обережно оминаючи котловани майбутніх будинків, коти прокладали мисливські стежки, щедро мітили кути новобудов, перші саджанці кленів і каштанів, дрімали на пологих гілках старих сосен, що збереглися подекуди у дворах. А коли слідом за деревами виросли ще й чагарники, усі ці спіреї Тунберга, сніжноягідники і гордовини, коли бузок піднявся на два людських зрости, перетворивши двори на розкішні мисливські угіддя, коли нарешті в палісадниках зацвіли абрикоси та вишні, коти заволоділи цими землями остаточно і вирішили не ділити їх ні з ким.

У дворах собаки котам не конкуренти і не суперники. Собака живе або з людиною, або з іншими собаками — зграєю. Самотній собака, навіть якщо його люблять діти всього будинку, усе одно довго не протримається — піде до своїх. А собачим зграям у місті не місце, їх або відловлюють, або витісняють у ліс. І якщо травневого ранку перетнути весь Комсомольський масив — від трамвайної зупинки «Вулиця Юності» до станції метро «Дарниця», причому йти не тротуарами основних магістралей, а дворами, повз під’їзди, старі смітники, дитячі садки і голуб’ятні, підраховуючи при цьому зустрічних котів і собак, то навряд чи за час шляху вам удасться помітити понад дюжину собак. Зате котів зустрінеться не менш як три десятки.

Більшість міських собак нервові і напружені: одних тримає в напрузі близькість непередбачуваного господаря, інших турбують проблеми виживання в сучасному мегаполісі. Рідко зустрінеться пес, що безтурботно спить на сонці, відкинувши хвіст і висунувши язика. Коти ж, якщо не зайняті полюванням і не домагаються уваги прекрасної дами, — спокійно медитують на підвіконнях перших поверхів або на лавках біля під’їздів. Вони дивляться на нас ліниво і зверхньо, бо цей світ належить їм.

Нарахувавши вісімнадцять котів на шляху від парку до вулиці Малишка, Пелікан підійшов до будинку букініста Малевича. Дев’ятнадцятий кіт потрапив йому на очі вже біля входу в під’їзд. Двадцятий — пухнастий сибірський велетень Ячмінь — чекав на нього в квартирі букініста.

— Сьогодні Ячмінь пошматував вітчизняну цензуру, — зустрів Пелікана Віталій Петрович Малевич. — Я завжди підозрював у ньому прихованого ліберала.

— Вибачте, Віталію Петровичу, — не вірю. Привиди, примари і вітчизняну цензуру пошматувати неможливо. Попри всю мою пошану до талантів Ячменя. Кожному піонеру відомо, що їх у природі не існує, а цензури в нашій країні — особливо.

— Хіба я сказав, що він знищив неіснуючу радянську цензуру, Пелікане? Від його пазурів постраждав збірник цензурних укладень: три статути, циркуляри, постанови. З петровських часів до царювання Олександра II Визволителя.

— Не лібералом він себе показав, Віталіку, а звичайним невихованим котом і стихійним анархістом, — долинуло з вітальні. — Саме ліберали якраз і намагалися впорядкувати люту російську цензуру. Підпорядкувати її хоч якимось правилам. Якщо вже без неї ніяк. Ці прекрасні люди вірили, що в Росії це можливо.

У вітальні на журнальному столику вже стояла почата пляшка «Слънчева Бряга» і два келихи.

— Жорику, вони помилялися. Росія не в змозі жити за правилами. Ані за своїми, ані за чиїми б то не було. Ніколи не жила і зараз не збирається. Ми тільки те й робимо, що порушуємо їх. Уся країна, кожен з нас. — Пелікан потиснув руку високому брюнету зі шляхетним обличчям, порізаним глибокими вертикальними зморшками. Дивлячись на нього, можна було припустити, що Жорик провів роки в експедиціях у Заполяр’ї або в Сибіру, що життя його було сповнене небезпек і поневірянь. Насправді він просто багато і регулярно пиячив. Утім, небезпек у його житті теж вистачало — він заробляв торгівлею самвидавом і книгами зарубіжних видавництв, — Узяти хоча б нас із вами. Саме зараз я повинен складати залік з матфізики у двісті восьмій аудиторії фізфаку, Віталій Петрович — стояти біля кульмана в майстерні на третьому поверсі Київпроекту, а ти, Жорику... навіть не можу сказати, чим саме ти повинен займатися. Коли ми бачилися востаннє, ти значився інженером в автопарку і, до речі, обіцяв дістати мені «Острів Крим».

— Якби, Пелікане, я займався тим, чим повинен, то ти не нагадував би зараз про Аксьонова. Просто зайшов би до мене в магазин — у мене був би невеликий книжковий за Пасажем, на вулиці Заньковецької, — і вибрав будь-яке видання «Острова».

— Пропонуєш дочекатися тих часів, коли станеш власником магазину?

— Ні, тільки тих, коли прийде наступна партія книг зі Штатів. Тому що постачання, на яке я розраховував і в якому був твій Аксьонов, місяць тому затримали в Шереметьєво. Адже тут, Пелікане, момент делікатний — так, я порушую їхні правила, але самі ці правила абсурдні у і безглузді. У більшості країн світу моє бажання продавати книги нікого б не здивувало — відкривай магазин, торгуй, сплачуй податки, та й годі. Але тільки не в нас. У нас я асоціальний тип і ходжу під статтею, хоча, за конституцією, і в тебе, і в мене, і в будь-кого є право користуватися досягненнями культури. Я вже не кажу про свободу слова, про неї я вважаю за краще вільно мовчати.

— Ходімо на кухню, Пелікане, зваримо каву. — Малевич прихопив Пелікана із собою. — А тепер розповідай, чому ти тут, а не на заліку.

— Хочу запропонувати вам одну книгу, Віталію Петровичу. Мені конче гроші потрібні. Сто сорок карбованців.

— Ого! Якраз половина моєї зарплатні. Ні, так швидко не вийде, Пелікане. Наприкінці тижня, та й то... А що за книга?

— «Сади і парки» Курбатова. Санкт-Петербург, тисяча дев’ятсот шістнадцятий.

— Ага, Курбатов. За сто сорок, та ще й терміново... Навіть не знаю, що сказати.

— Сьогодні потрібні, Віталію Петровичу. О шостій годині.

— Майже неможливо. Вона і не коштує стільки. Тобто коштує, але для мого покупця. А в тебе я можу її тільки за сотню, не дорожче. Та й то якщо в ідеальному стані.

— Ось тому я і прийшов саме до вас. Ніхто інший не зможе її продати за справжню ціну.

— Книга хоч з тобою?

— Зараз принесу. Тут за два кроки, ви ж знаєте.

— Принось, треба глянути. До мене сьогодні має заїхати одна людина. «Сади і парки» саме зараз можуть її зацікавити.

— Тож я хутко?

— Та не поспішай ти так. Ідемо, кави вип’ємо.

2

Пелікан і Малевич познайомилися два роки тому в букіністичному відділі письменницького магазину «Сяйво». Вони одночасно помітили на найвищій полиці темно-коричневий корінець кишенькового географічного атласу Маркса, виданого на початку століття, і миттєво в нього вчепилися. Книга була казкової краси — з гербами європейських держав, із зображенням монет усіх країн світу, включаючи екзотичні еритрейські ліри і туніські франки, з дивовижною статистикою. Хто зараз знає, що торговий флот Британії в ті роки був як французький, німецький та російський разом узяті? А Маркс про це знав.

Атлас коштував усього десятку, і Пелікан не міг випустити його з рук, як дитина не може розлучитися з яскравою іграшкою. А у Малевича два таких самих, тільки виданих кількома роками раніше, уже стояли вдома в шафі, чекали на покупця. Звичайно, він з легкістю міг попросити Жанну, якій рік тому допоміг улаштуватися продавчинею у «Сяйво», продати атлас йому, але не став і поступився книгою нахабному десятикласникові. На цьому він виграв двічі, отримавши хоч і не дуже заможного, але постійного покупця, а головне, у нього з’явився новий друг. Малевич увів Пелікана до вузького кола своїх знайомих, назвати який вузьким можна було лише тому, що існував ще й широкий, чиї межі не взявся б окреслити і сам Віталій Петрович.

Бовтаючись зранку на колесі огляду і роздивляючись з його висоти алеї парку, Пелікан раптом згадав про Курбатова. Потім подумав про «Сади і парки» й одразу ж зрозумів, що коли Малевич погодиться, то він зуміє дістати гроші на подарунок для Ірки. Ну, а якщо не зможе Малевич, то тоді взагалі сподіватися нема на що.

Півгодини Пеліканові мало б вистачити, аби збігати додому і повернутися з книгою. Жив він неподалік, у старій панельній п’ятиповерхівці, одній із тих, з яких колись починався Комсомольський масив. З його верхнього, п’ятого поверху, з-під навісу, сяк-так залитого бітумом плаского даху, що постійно протікав, спочатку було непогано видно дзвіниці Лаври та Софії — весь київський Правий берег. А одного разу Пелікан розгледів з балкона величезну літаючу тарілку, що приземлилася на споруджуваний Будинок торгівлі. Він спостерігав за нею кілька днів, і весь цей час тарілка стирчала на даху, нікуди не відлітала, а ночами її навіть підсвічували. Напевно, вивчали. Тоді Пелікан вирішив, що обов’язково має побачити її зблизька.

Удвох з Багілою вони вирушили до Будинку торгівлі — проінспектувати інопланетян. Тоді вони вчилися чи то в третьому, чи то в четвертому класі, і подорож на Львівську площу вразила їх, мабуть, сильніше, ніж будівництво нової висотки. Це ж таки Правий берег — не Лівий, що там не кажи. Тим більше що ніякої тарілки не виявилося — замість тарілки була біла куля метеорадара, що виднілася нагорі між стрілами двох підйомних кранів, саме її Пелікан і бачив. Поблизу нітрохи не схоже на тарілку.

Ну а потім якось швидко, мало не за рік, простір перед його будинком забудували, і з вікон Пелікана тепер було видно лише стіни і вікна шістнадцятиповерхових гуртожитків. Ніякого тобі Правого берега — ні Софії, ні Лаври, тільки Будинок торгівлі якийсь час ще маячив удалечині. А потім новобудови заступили і його.

Усі ці зміни так розлютили Пелікана, що він навіть хлюпнув жовчі у шкільний твір на цілком безневинну тему «Краєвид з мого вікна». За твір він отримав трійку з двома мінусами, що мало не продерла наскрізь зошита. До оцінки додавалося роздратоване резюме: «Дивитися потрібно вище! І ширше!»

3

Минувши ненависні гуртожитки педінституту, він підійшов до свого будинку і біля входу в під’їзд звично перевірив поштову скриньку. Газет не було, листів теж, зате була повістка з військкомату. Пеліканові пропонували через п’ятнадцять днів з’явитися для проходження медогляду на вулицю Лебедєва. Цього разу про нього не забули.

Його повинні були загребти ще минулої осені, після першого курсу. Але чомусь не загребли. Може, його справа потрапила не до того стосу, не в ту шухляду, лягла не на той стіл, не до тієї дівчини-прапорщика. Невідомо, що там сталося, але літо минуло, закінчувалася осінь, однокурсники Пелікана один за одним отримували повістки і йшли до армії, а Пелікана до військкомату все не викликали. І не викликали. Зате під кінець зими запросили до військової прокуратури.

— Як здоров’я, як себе почуваєте? — не відриваючи погляду від медичної картки Пелікана, поцікавився прокурор.

— Дякую, непогано.

— Як навчання?

— Навчаюся, — відповідав спантеличений Пелікан.

— Якщо у вас усе непогано, то чому ж ви досі не в армії? — прокурор подивився на Пелікана так, немов той негайно повинен був зібрати рюкзак і бігти шикуватися.

— Так ви ж і не кличете. А без запрошення якось не годиться.

— Дійсно, не кличемо. І це дивно. Усіх кличемо, а вас чомусь ні. Як це пояснити?

— Загадка, — знизав плечима Пелікан.

— Може, ви заплатили комусь? Воєнкому, наприклад? — прокурор раптом посміхнувся, широко і подружньому. — Кажіть, не бійтеся — ми покараємо його, а не вас. Або це ваші батьки тицьнули йому хабара, га?

Тут Пелікан подумав, що прокурор, мабуть, копає під воєнкома — навіщо йому якийсь Пелікан? Але як поводитися, коли, бризкаючи слиною і чорнилом, зчепляться юристи і військові, він не знав, тому просто сидів і мовчки дивився прямо в очі прокурору.

— Ну гаразд, — сказав той за хвилину. — Ми розберемося, а вас іще викличемо. Ви ж нікуди виїжджати не збираєтеся?

— До літа я точно в Києві, — кивнув Пелікан.

У результаті його не призвали і навесні. Розбиралися, напевно, з військкомом. Але тепер, у кінці травня, раптом прислали повістку — тож восени замість квантової механіки він вирушить товкти Статут гарнізонної та вартової служби. Отже, усе остаточно прояснилося: попереду сесія, літо, а потім — два роки армії.

4

— Які тут акварелі Остроумової-Лебедєвої, а я ж і забув про них! — захоплювався Малевич, неквапливо гортаючи сторінки «Садів і парків». — Ти не пам’ятаєш, Пелікане, вона писала їх спеціально для Курбатова?.. Хоча, ні, навряд чи... Але так чи інакше, вони припали дивно до місця. Що й казати, чудова книга. І вигляд бездоганний — навіть відміток магазинів немає. Ризикну припустити, що ти придбав її не в магазині, а позичив зі старої, добре підібраної бібліотеки, де вона і пробула щонайменше сімдесят років. Утім, це не має значення. — Малевич легко погладив світло-бежеве парчеве плетіння й відклав важкий фоліант. — Просити за неї сто сорок — це, звичайно, безмежне нахабство, але і не просити начебто немає причин. Принаймні, я їх не бачу.

Малевич не помилився, «Сади і парки» були бабусиним спадком. Правда, від її легендарної бібліотеки, яка займала колись цілий зал у старій квартирі на розі Володимирської та Великої Житомирської, залишилися лічені томи. Батькам Пелікана дісталося тільки шість. Тепер виходить, п’ять.

— Усе залежить від покупця, — продовжував Малевич, — хтось за неї і десятку пошкодує, а наш може і півтори сотні заплатити. Тут уже як поталанить. Ти, Пелікане, іди, напевно, погуляй годину-півтори, а потім зателефонуй мені, гаразд? Не будемо хвилювати клієнта.

— Гроші не люблять сторонніх поглядів, — з розумінням кивнув Пелікан.

— Ти молодий нахабо! Якщо покупець побачить тут незнайому людину, та ще з такою задиркуватою фізією, то розвернеться, піде і забуде цю адресу. І правильно, між іншим, зробить. Тож забирайся геть, не гай мого часу і не заважай працювати. У мене сьогодні бібліотечний день, а він буває лише раз на тиждень...

— Просто хотілося подивитися, до кого піде мій Курбатов, — пояснив Пелікан. — Він таки мені рідний. Я з ним обійнявшись виріс. Але гаразд — не можна так не можна.

Від Малевича він вийшов з таким почуттям, ніби день уже закінчився. Він зробив усе що міг, а решта від нього не залежала. До того ж він був упевнений, що букініст продасть «Сади і парки», а отже, гроші будуть, і подарунок для Ірки теж.

Погода, між тим, псувалася. Небо затягло якоюсь сірою гидотою, і про ранкове сонце вже ніщо не нагадувало.

У глибині двору, на невеликій саморобній лавці біля високого зеленого голубника, нагодувавши птахів, відпочивав Лисий Матрос. Він сидів, трохи скоса і витягнувши далеко вперед покалічену ліву ногу. Ще в ті часи, коли був він молодий і жив на Подолі, в Києві стався черговий напад боротьби з голубами і голубниками. У двір до Матроса з’явилася комісія, що складалася з кербуда, його заступника і двох робітників. Кербуд сказав, що цей похилений курник давно всім набрид, є постанова виконкому, і буде краще, якщо Матрос сам його зруйнує — по-доброму. Але Матрос по-доброму не захотів, піднявся на дах голубника і заявив, що не піде звідти, а якщо його голуби заважають радянській владі, то нехай ламають голубник разом з ним.

На вмовляння час гаяти не стали. Робочі швидко підпиляли опори, на яких стояла дерев’яна конструкція, і та завалилась набік під шалений рев Матроса і голосіння сусідок. Лисий Матрос зламав ліву руку і ногу. Руку лікарі абияк полагодили, а нога зрослася неправильно і відтоді не гнулася.

— Привіт, Матросе! Уже надійшов свіжий голубиний прогноз? Дощ буде? — сів поруч із ним Пелікан.

— Обов’язково, — відгукнувся Матрос.

Колись Пелікан і Багіла нарахували на Комсомольському масиві два десятки голубників. Колишні мешканці лівобережних слобідок, та й кияни, переселенці з Сталінки, Звіринця, Сирця, з комуналок Подолу й Печерська, не бажали розлучатися зі своїми птахами. І замість голуб’ятень, знесених одночасно зі старими будинками і міськими садибами, будували для улюбленців такі ж самі на новому місці.

Голубникам наша влада ніколи не довіряла. Ні до війни, ні після. Поштовий голуб — це зв’язок, а в досвідчених руках він діє ефективніше за портативний радіопередавач — повідомлення можна відправити за сотні кілометрів, навіть за тисячі. Тому й німці під час окупації забороняли киянам тримати голубів, регулярно розстрілюючи порушників наказу.

Відлік спокійного життя українські голубники вели від середини шістдесятих, з того часу, коли Щербицький спершу очолив український уряд, а потім і ЦК республіканської компартії. Про його голубники на Печерську і у Вишгороді ходили легенди, а відставного полковника, який відповідав за голубів першого секретаря, на київському пташиному ринку знали в обличчя. Навряд чи він дійсно був полковником, а й це стало частиною легенди про те, як продавали кращих породистих голубів для Щербицького, як поступалися навіть тими, з якими не хотіли розлучатися, як на додаток до оплати отримували хто машину зерна, хто талон на новий «Запорожець». Спробуй роздобути зерна для птахів, якщо ти не голова колгоспу, а звичайний міський голубник-любитель!

Ну і, звичайно, мало не в кожного були «голуби зі зграї Щербицького» або їхні нащадки.

— Он Той, червоний, віденський, з білими плямами на крилах. У нього кров Щербицького, — завжди показував гостям незвично великого птаха Матрос. — Але я більше наші породи люблю — ніжинських, російських барабанщиків — шибеники, бісенята, і ще київських світляків. Он, глянь, який красень — сам чорний, шия біла, голова біла, а над дзьобом темно-сіра мітка.

Пелікан був упевнений, що Лисий Матрос зараз не бачить ні плям, ні відмітин на оперенні своїх голубів і розповідає про них тільки з пам’яті. Повіки його були у напівприкриті, немов він дрімав, хвора нога витягнута, а обличчя піднято до птахів, що вмостилися на припічку і даху голубника.

— Це не твій приятель іде? — не повертаючись і навіть не розплющуючи очей, раптом запитав він Пелікана. І дійсно: з боку вулиці Малишка, з-за рогу дитячого садка, просто до них прямував Багіла.

«Так хто з нас ні біса не бачить?» — замислився Пелікан.

Слідом за Багілою у двір повільно в’їхала чорна «Волга» і зупинилася біля під’їзду Малевича.

— До кого б це? — вголос подумав Пелікан, уже здогадуючись, що прибув його покупець.

— До Петровича, — підтверджуючи його здогад, упевнено промовив Лисий Матрос. — Не перший раз його тут бачу.

— Пелікане! — засміявся Багіла, підходячи до голубника. — Я знав, що ти десь тут. Твої сліди і таємні мітки — по всьому масиву.

— Навіть не мрій сховатися, якщо твого друга звуть Багіла, — неголосно сказав Пелікан, уважно роздивляючись міцного, коротко стриженого блондина у світлому костюмі, енергійно крокуючого від «Волги» до під’їзду Малевича.

— Багіла у нас у родині не я, сам знаєш.

— Та всі у вас у родині — Багіли. Що твій дід, що ти, що Дарка.

— Ось Дарка — мабуть, — погодився Багіла. — Старий останні місяці її при собі тримає, цілими днями не відпускає. А сам уже ледве ходить. І гостей більше не приймає.

— Облиш, — легко відмахнувся Пелікан. — Він ще всіх нас переживе. Скільки старому? Вісімдесят?

— Вісімдесят три...

— Не нам судити, — раптово погодився Пелікан. — Я, до речі, в армію йду. Сьогодні повістку отримав.

— В армії треба послужити, — раптом заявив Лисий Матрос. — Кажуть, армія — школа життя, але насправді це дурниця! Головне, що в армії розумієш, — як улаштована влада. А вона влаштована дуже просто. Один раз потрібно це відчути і потім усе життя користуватися. Армія — школа влади. Я сім років на Північному флоті відтрубив, це багато, звичайно. Три, як зараз служать, — було б нормально.

— Старий сказав, що в армію можна йти тільки головнокомандуючим, — посміхнувся Багіла. — А витрачати життя на те, щоб виконувати накази мудил у погонах, — злочин. Мені навіть повістку не надсилали. І не надішлють.

— Армія допомагає правильно виставити приціл, — не погодився Лисий Матрос. — Після неї світ бачиш, який він є. І хибиш рідше.

— Матросе, а ти б зазирнув якось до нас у парк десь так о шостій, — похмуро порадив Багіла. — Там якраз ці, з виставленим прицілом, розкумарюють. Їм Афганістан на все життя приціл виставив. Жоден наркодиспансер уже не допоможе.

— Я ж не про те, — запротестував Матрос. — Афганістан... Дурня тупа! Навіщо взагалі туди полізли?! Історії не знають?

Сперечатися про те, служити або не служити, Пелікан не збирався. Намагатися відкосити від армії — добровільне приниження. Служба в армії передбачає підпорядкування, тому теж пов’язана з приниженнями, але вже вимушеними. А це все ж таки дещо інше. Для нього питання було вирішене.

— Послухай, Іване, ти в парку сьогодні ввечері будеш?

— Ні, хай йому, — позіхнув Багіла. — Дощ скоро почнеться. Що там робити під дощем?

— У Ірки день народження сьогодні, забув? Усі зберуться.

— Пелікане, — зітхнув Багіла, — ходімо, прогуляємося, поки сухо.

Йому не хотілося псувати настрій другові, але і мовчати про те, що бачив Ірку з висхідною зіркою мотоспорту, він не збирався. Багіла не любив Ірку.

— Гаразд, щасти, — попрощався Пелікан з Лисим Матросом. — Тобі допомогти підвестися?

— Сам упораюся, ідіть. — Матрос навіть не глянув у їхній бік, але все бачив і чув.

— Тільки недалеко, — відразу попередив Багілу Пелікан, — у мене тут справи ще залишилися.

— Ти як хочеш, можеш і далі блукати по району, а я — додому. Спати хочу. Я сьогодні весь ранок простирчав на «Хімволокні». А там, сам знаєш, — чисто поріг пекла. Навіть не уявляю, як би я там працював: з ранку до вечора, весь день серед цих корпусів, нескінченних залізничних гілок і тупиків, під’їзних шляхів до складів і баз, іншої чортівні. Природа радить людині йти в сади і парки, розводити голубів, як Матрос, насолоджуватися мистецтвом...

— Спокійно, Іване, — засміявся Пелікан. — А то наврочиш... Ох, дідько, пізно!..

— Чого? Про що ти?

— Глянь, хто там махає нам ручкою? Бачиш цього рожевого пупса в черепахових окулярах і блакитному костюмчику? Це Іркин вітчим, Федірсанич Сотник, артист малих ролей кіно і російської драми. Зараз нам буде представлений уривок з Есхіла у вільній обробці. Інтерпретація одна й та сама: боги, як і раніше, суворі до головного героя, а до Еринії, як і належить, нещадні.

До Федірсанича Пелікан ставився ніжно, але не без іронії.

Багіла, однак, одразу ж став на бік Сотника.

— Та я, Пелікане, якби потрапив до цієї сімейки, ще й не так завив би. До речі, я сьогодні Ірку бачив...

— Вітаю, я теж.

— Пелікане, як же ти вчасно! — закричав Федірсанич мало не з протилежного кінця двору і попрямував до них. Багіла вирішив поки відкласти розповідь про Ірку. — Я змучений. Я страждаю вже майже добу. Що, добу?! Ні — сьомий рік поспіль! Ця жінка поводиться зі мною так, наче я — то дрібниця в її багатому на пригоди житті. Вона повертається додому вночі, від неї тхне дорогим алкоголем, вона привозить ікру і цукерки! З ким вона їла їх, ці цукерки? Де вона взяла цю ікру? Що я повинен думати, Пелікане?! Скажи!

— Слухай, Пелікане, слухай, — отруйно посміхнувся Багіла. — Слухай уважно. Це і про Ірку теж...

— О, ні. — Сотник стрімко підвів голову, трясучи пухкими щоками, і з кумедного товстуна, якого дружина має за ніщо, негайно перетворився на ревнивого і гордого батька. — Ірочка не в неї. О, як би я хотів сказати, що в ній є і мої гени! На жаль, я познайомився з Оленою, коли її дочці було вже десять, але я виховував її як рідну! Я — актор! Але не театр став їй домівкою...

— Я знаю, — лагідно погодився Пелікан, — це ваша домівка став театром.

— Так! Я граю! Я не можу не грати! Але мій талант нікому не потрібний. Мені потрібна сцена «Глобуса», «Комеді Франсез», «Соврємєнніка»! Мені до снаги ролі у великих драмах. А що натомість? «Не був... Не було у складі... Не брав участь». «Я, звичайно, людина маленька». Інакше кажучи, «З життя комах». Хто мені дорікне, що я граю в житті те, чого не можу зіграти на сцені?!

— А оточуючі, як можуть, підігрують, але досить посередньо.

— Що ж, можливо, ти і маєш рацію, можливо, планка зависока. Тому я і поблажливий. Я пробачаю Олені те, що інший не пробачив би ніколи і ні за що. І до цього ж закликаю вас! Пробачайте ближніх своїх. Пробачаючи, ви їх звеличуєте. Їх, а не себе, як усі ми чомусь гадаємо.

— Пелікане, мені подобається ця людина, — зауважив Багіла. — Він, звичайно, неправий, але при нагоді треба б з ним випити і продовжити цю розмову.

— О Господи! — як завжди переграваючи, схопився за голову Сотник. — Саме про це я і хотів з тобою говорити, Пелікане. Сьогодні в Іринки день народження. Звичайно, я не філософ, не пророк, а лише безіменний артист, але можу заприсягтися — це її останній день народження вдома. Наступного року її тут уже не буде.

— Куди ж вона подінеться? — одночасно вигукнули Пелікан і Багіла.

— Вийде заміж і випурхне. Через рік усе буде інакше, ось побачите. І тому...

— Ірка збирається заміж? — перебив Пелікан.

— Ні-ні, це я... пророцтво, так? Я ж знаю її, і ти її знаєш. Ми всі знаємо її достатньо, щоб розуміти — щойно їй виповниться вісімнадцять, Іринки тут не буде. Вирветься на волю і понесеться бозна куди... Навіть уявити не можу куди. Але Олена її просто так не відпустить, і тому вона вийде заміж. Як то кажуть — за першого-ліпшого. Можливо, і за тебе, Пелікане, хто знає. Але я цьому першому анітрохи не заздрю. Нещасна людина!

— Ось вона, жорстока правда, — Багіла поплескав Пелікана по плечу.

— Це мене тут через рік не буде, Федірсаничу, — ігнорував репліку приятеля Пелікан. — Восени йду до армії.

— Отже, тобі пощастило, — з похмурою іронією зауважив Сотник. — Але до цього ще треба дожити. А сімнадцять їй виповнюється вже сьогодні. І оскільки це її останній день народження вдома, я хочу, щоб вона його запам’ятала надовго. Я вже домовився з адміністратором — зала «Олімпіади-80» на цей вечір наша. Тільки уяви, уся зала! Але потрібна горілка. Ресторан дає ящик «Руської», більше в них немає, а що таке ящик? Крапля в пустелі! І я не дозволю собі труїти вас «Руською». Принаймні почнемо ми не з неї, а вже там як піде... Тому потрібно злітати на базу Дніпровського тресту їдалень, узяти два ящики «Зубрівки» і три ящики Масандрівської «Алушти» — усе вже домовлено. А після цього і «Руська» піде залюбки. Я б сам поїхав, але треба взяти ще ікри і балику, а це інший кінець міста, інші люди і зовсім інші зв’язки. Там за цидулкою не дадуть, тільки особисто: з рук в руки, очі — в очі. Тому благаю тебе слізно, буквально плазую в пилу, і цим же прахом посипаю свій лисуватий череп: поїдь за спиртним. Бери таксі, вирушай прямо зараз, і до сьомої встигнеш повернутися.

— Неможливо, Федірсаничу. У мене на шосту в парку під колесом зустріч. Подарунок для Ірки принесуть. Зрозумійте — ну ніяк не можу.

— Так, можеш, звичайно, — засміявся Сотник. — Що там подарунок... Ну попроси кого-небудь, ось хоча б свого друга. Це ж нескладно, зовсім нескладно, а стільки проблем відразу вирішиться, еге ж? — Сотник міцно схопив Багілу за зап’ястя, притягнув до себе і уважно зазирнув йому в очі. — Адже так?

— Гаразд, — погодився Багіла, хоча на той момент йому не хотілося ні з ким зустрічатися о шостій вечора під колесом. Зараз би додому. Втомився. Напевно, це через погоду.

— І чудово! — ляснув у долоні Сотник. — Отже, усе владнали. Тоді запам’ятовуй, Пелікане: скажеш, що ти приїхав замість мене від Алабами. Усе легко. Туди береш таксі — ось, тримай два червінці, а тому приїдеш з вантажником на їхній автівці. Горілку з білими накладними проведуть через ресторан, тож тут усе чисто, і оплата не твоя турбота. Усе зрозумів?

— Не знав я, Федірсаничу, що ви такий наполегливий і діловий, — здивувався Пелікан.

— Я граю ділового, Пелікане, — підморгнув Сотник, — я ж артист. Можу зіграти короля, можу могильника, можу і череп Йорика.

— Він мене таки здивував, — сказав Пелікан Багілі, дивлячись услід Іркиному вітчиму, що віддалявся кумедною ходою, немов котився. — Це може здатися безглуздим, але мені здається, що він грає.

— Грає в актора, ти хотів сказати?

— Саме так. Ну що ж, із цим усе зрозуміло. Час телефонувати Малевичу. Внутрішній голос наполегливо твердить мені, що мої гроші вже у нього.

1

Усю ніч Федір Олександрович страждав.

Перед світанком, коли вдома усі ще спали, він замкнувся у ванній, включив гарячу воду і почав звично читати монологи Едіпа та Аякса. Потім він ридав, читав ще щось, не відповідаючи на стукіт і грубі вимоги тещі припинити виття. Коли вода зовсім охолола, він раптом усвідомив, що декламує передсмертний монолог Ромео:

Тут би йому і зупинитися — який з нього Ромео? Ці страждання здавалися смішними вже і йому самому, а катарсису все не було, катарсис вислизав. Але Федір Олександрович уперто взявся читати з середини роль Вертера з давньої студентської вистави, де Вертера грав зовсім не він.

Минулої ночі він узагалі не лягав: спершу чекав на дружину, курив, намагався читати сценарій — роль у нього була невелика, але інших не пропонували. Потім з вулиці, знизу, долинув сміх Олени і якийсь чоловічий голос. Федір Олександрович спершу вирішив, що здалося, а коли вискочив на балкон, то встиг розгледіти тільки «вісімку», що зникала за рогом.

Якийсь час після цього він проплакав на балконі, не наважуючись повернутися до кімнати. З Оленою тепер краще не зустрічатися до ранку. Скільки вже було цих скандалів, безглуздих і огидних. Так, вона жила як хотіла, а в нього не було сил хоч щось змінити.

Дочекавшись, поки дружина засне, Федір Олександрович вирушив до кухні і побачив на столі почату коробку «Вечірнього Києва», а в холодильнику напівпорожню скляну баночку чорної ікри. Він поставив чайник, потім довго пив дуже солодкий чай, намазуючи ікрою один за іншим величезні, як підбори солдатських чобіт, бутерброди. Ікра відливала шляхетним сріблом і виявилася в міру просоленою і невимовно смачною. Федір Олександрович їв не поспішаючи, смакуючи, і не зміг зупинитися, поки не спустошив баночку. Потім він витер скоринкою дно баночки, не залишивши жодної ікринки.

Увесь цей час він обмірковував план помсти. Він хотів помститися дружині, помститися рішуче, безжально і водночас так вишукано, немов усе сталося не за його участі. У найгіршому разі — у ролі малопомітного статиста. І на сцені, і в житті він звик триматися в тіні. Нехай його доля — епізоди, але він покаже, на що здатний король ролей другого плану!

Федір Олександрович думав над цим цілу ніч, іноді задрімавши в кріслі на двадцять хвилин, на півгодини, і завжди прокидаючись із думкою, що ніколи не вигадати йому помсти, щоб вона хоч почасти була б настільки ж жагуче образливою, як останні роки його життя з Оленою. І тільки вранці у ванній, вимовляючи усіма забутий монолог юного Вертера, де той говорить, що стоїть перед лицем Господа немов пересохлий колодязь, немов розсохле цебро, і молить про очищувальні сльози, Федір Олександрович несподівано спотикнувся на півслові — він згадав, що сьогодні день народження Ірки. І казковий план помсти дружині раптом розквітнув перед його уявним поглядом пишною отруйною квіткою. Якби в уявних квітів був запах, то цей цнотливо пахтів би вишневими кісточками — тобто смертоносним ціанідом, синильною кислотою.

З ванної він вийшов, гостро поблискуючи окулярами, ретельно поголений, енергійний і рішучий. В отворі кухонних дверей одразу ж з’явилася мати Олени, уже налаштована на ранкову сварку, але Федір Олександрович, не кажучи ані слова, навіть не зупиняючись, спритно зловив і поцілував її руку, і теща зашкварчала, як розпечена пательня, на яку гепнувся перший кусень парної телятини. Якщо все вийде, то свій удар він завдасть увечері. Справжнього, крупнокаліберного, нищівного удару. Тому немає ніякого сенсу розмінюватися зараз на дрібні сутички, знесилюючись і даючи противнику можливість і час підготуватися. На нього чекала розмова, від якої багато що залежало цього дня.

Останні сторінки старого записника Федора Олександровича були покреслені якимись випадковими нотатками, телефонами без імен і прізвищ, загадковими схемами, сенс і призначення яких не міг зрозуміти вже ніхто. З-під цього культурного шару, нагромадження дитячих каракуль, гротескних профілів і силуетів проглядав передостанній виразний запис: «Шума — Г4-12-54». Поряд з ним, ясніший і чіткіший, останній: «Толик Шума — 24-49-51». Сторінки, відведені для літер Щ, Ю, Я, у старій книжці не збереглися.

У новій усе було інакше. Останні букви алфавіту акуратно займали свої місця на останніх сторінках, але запис «Шумицький Анатолій Якович (Шума) 513-80-00» як і раніше замикав список знайомих Федора Олександровича.

По-різному поводяться друзі дитинства. Одні і в високих чинах вимагають, щоб у компанії давно облисілих і роздобрілих однокашників усі, не панькаючись, називали їх шкільними прізвиськами, радісно обіймаються навіть із тими, кого не пам’ятають, і презирливо кривлять губу, коли хтось цікавиться їхніми званнями і нагородами. Ніби все їхнє життя не витрачене на те, щоб домогтися цих зірок на погонах і орденських колодок на парадних кітелях.

Шума ж, навпаки, поступово забував і ті часи, коли він був Шумою, і тих, для кого він ним був. До високих чинів він не дослужився — у системі Ресторантреста не носять погонів, — але якусь кар’єру все ж робив, а тому впевнено почувався Анатолієм Яковичем для всіх без винятку. Ну і добре.

Аж ось приблизно рік тому пролунав дзвінок, і Анатолій Якович сказав:

— Привіт, Федю, це Шума, впізнав?

Сотник не впізнав шкільного приятеля, але легко здогадався, що тому від нього щось потрібно, а інших аргументів, крім хистких і непевних дитячих спогадів, у Анатолія Яковича не знайшлося. Тому він готовий був знову ненадовго стати Шумою.

На той час, відчувши, що вже досить обріс зв’язками, зарядився досвідом і здатний існувати автономно, Шума став адміністратором «Олімпіади-80». Він довго шукав ресторан для себе і вибрав цей, на Дарницькому бульварі. Кілька років тому, готуючись до Олімпіади, там зробили неабиякий ремонт, обробивши зал дзеркалами і обладнавши його німецькою світло-акустичною системою. Але телефонував Шума Сотникові, звичайно, не стосовно ресторану — у нього з’явилася нова подружка, випускниця київського іняза, дівчинка тонка, вихована, з шановної родини. І якщо колишнім його коханкам цілком вистачало столика в «Олімпіаді», шмаття з «Берізки», а влітку номера в готелі «Ялта», то у цієї були ще й не дуже зрозумілі для Шуми духовні запити. Він купив дівчинці відеомагнітофон — ну не в кіно ж йому з нею ходити?! Але виявилося, що можна і в кіно, якщо це, наприклад, французький тиждень у Будинку кіно. Ось тут Шума і згадав про однокласника. Він пообіцяв Сотникові столик у ресторані і відмінне обслуговування в будь-який час. І хоча Федір Олександрович тоді пробурмотів щось на кшталт «Мене і в рідному Будинку кіно непогано нагодують», але запрошення для Шуми і його дівчинки здобув, а потім і пропозицією адміністратора скористався. Тому що в Будинку кіно завжди почуваєшся прищиком на носі — усі тебе бачать, усі знають, із ким ти зустрічався і коли. Ти ще кави не допив, не розплатився, а тусовка вже знає до дрібниць і про що домовилися і, особливо, про що не змогли. Добре, якщо просто приїжджали друзі-поляки, і ти побажав понтонутися, але десь же треба і про справи поговорити без свідків.

Потім, на початку травня, був Усесоюзний кінофестиваль, і він знову дістав для Шуми і його подружки Олі запрошення. Щоправда, дивитися там виявилося нічого: радянське кіно само вже позіхає від нескінченного воєнно-польового роману і, здавалося, здатне прокатувати стрічки без свідків. Сотник повів дружину і доньку тільки на грузинську комедію, йому хвалили «Блакитні гори» Шенгелая. Але фільм виявився таким же безрадісним і тужливим, як «Суліко» на концерті на честь Дня міліції.

Після показу засіли по-родинному в барі на другому поверсі: Шума з Олею і Сотник з Оленою й Іркою. Ірка длубала морозиво і нудьгувала, вона не розуміла, чому цю потерть називають комедією. З усього фільму їй сподобалися тільки мотоциклісти. Нудьгувала й Олена, але в неї було заняття: вона роздивлялась обличчя за сусідніми столиками і шукала знайомих. Сотник щось патякав про сміливість режисера, про те, що в Україні такий фільм не дали б зняти. Ніколи, нікому і нізащо. І на фестиваль до Києва картину привезли тільки тому, що Шенгелая — велике цабе в грузинському кіно. Але рішуча Оля не погоджувалася, гнівалась і казала, що фільм тільки здається сміливим, а насправді — звичайна грузинська дуля в кишені радянських штанів. Сміливість режисера не в тому, щоб нудно розповідати про те, що всі і без нього знають.

Тут зраділа і заплескала в долоні Ірка — вона зрозуміла, що фільм їй не сподобався не тому, що вона дурепа малолітня і нічого не розуміє, а тому, що він і справді нікудишній. У Сотника тоді промайнула думка, що Оля, мабуть, ближче до Ірки, ніж до Олени. А Шума тягнув коньяк і не слухав свою коханку і мовчки погоджувався, чи взагалі ні про що не думав і просто пив.

— Слухай, кіномане, — набираючи номер Шумицького, Сотник, звичайно, пам’ятав про їхні посиденьки на фестивалі, але заговорив про інше. — Наступного тижня буде закритий показ. «Місто жінок» Фелліні. Можу замовити для тебе два запрошення, якщо цікаво, звичайно. Фільм саме для таких, як ми з тобою, тих, хто героїчно подолав кризу середнього віку, навіть не помітивши її.

— Клас! — зрадів Шума. — Бери! Твій Фелліні, звичайно, наскрізь гнилий, але не тухлий.

— Сам вигадав?

— Ні, це мені Ольга нещодавно пояснила.

— Влучно, — засміявся Сотник. — Гаразд, тож я замовляю для тебе два запрошення. І ще ось що: сьогодні у моєї Ірини день народження. Я вас з Олею запрошую. Ти вільний увечері?

— Увечері... Взагалі-то так, дякую. Де відзначати будете?

— У тебе в «Олімпіаді».

— А, відмінно... І йти недалеко. Так тобі столик? — здогадався Шумицький.

— Мені, Шумо, потрібна зала на весь вечір.

— Отакої! І ти повідомляєш мені про це сьогодні вранці?

— Кому мені ще про це сказати?

— А якщо на сьогодні вже прийняті замовлення? Я ж так не пам’ятаю.

— Один-два сторонніх столики не завадять. Але інші мають бути наші.

— Ну, гаразд, — погодився Шумицький. — Я гадаю, вирішимо.

2

Федір Олександрович народився в Києві за три роки до війни, але справжнім киянином себе не вважав. Його батько, Олександр Сотник, у тридцять сьомому став секретарем одного з київських райкомів, а в тридцять восьмому його заарештували і дали десять років без права на листування. Коли це сталося, Роза Львівна, мати Федора Олександровича, знайшла місце вчительки музики в Чернігові, і родина тихо зникла зі столиці, а з початком війни переїхала на Урал.

До Києва вони повернулися тільки в сорок шостому. Брата Рози Львівни, Семена Смілянського, у ті роки багато хто знав, під час війни він командував великим партизанським загоном, що входив до загону Ковпака, і після перемоги допоміг сестрі знайти роботу і житло в зруйнованому місті. У сорок восьмому, коли з моменту арешту чоловіка пройшло десять років, Роза Львівна вирушила на Володимирську, 33, щоб дізнатися про його долю. Їй швидко і без звичайної тяганини видали довідку, що Олександр Вацлавович Сотник був розстріляний 1939 року за рішенням трибуналу Львівського військового округу.

Що означає «десять років без права на листування», на той час усі вже знали, і отримана відповідь Розу Львівну зненацька не захопила. Вона не зрозуміла тільки, до чого тут Львівський військовий округ, якщо чоловіка заарештували в Києві, здивувалася і пішла за порадою до брата.

Смілянський здивувався навіть сильніше за Розу Львівну, але не тому, що зятя розстріляли в Західній Україні — де захотіли, там і розстріляли, які тут можуть бути питання? — просто він абсолютно точно знав, що в тридцять дев’ятому ніякого Львівського військового округу не існувало, він був створений тільки в сорок четвертому, та й то ненадовго. Однак з’ясовувати, що означає ця дивна помилка, він сестрі не радив, можливо, з часом дещо проясниться само собою. Але з часом нічого не прояснилося, а тільки ще більше заплуталося.

У п’ятдесят першому в Київ на запрошення Верховної Ради України приїхала делегація з Кракова. Роза Львівна звично розгорнула «Правду України» і на світлині мітингу на честь українсько-польської дружби побачила свого чоловіка, розстріляного дванадцять років тому. Знімок був не дуже чітким, Роза Львівна могла помилитися, але немов навмисно, щоб вона не мала сумніву, під ним ішов підпис: «Виступає другий секретар Краківського міського комітету ПОРП Олександр Сотник». Роза Львівна ще раз уважно вивчила текст і світлину і знепритомніла, а прийшовши до тями, довго мовчала, здивовано розглядала і не впізнавала оточуючих. Перелякавшись, Смілянський записався на прийом до Ковпака, який у ті роки був другою людиною у Верховній Раді. Його колишній командир домовився з польськими товаришами — і Сотник пообіцяв зустрітися з Розою Львівною в готелі «Україна».

Ця історія могла стати мелодрамою, могла — драмою, але закінчилася фарсом.

У вестибюль готелю до Смілянського та Рози Львівни повільно спустився страшенно худий, високий і безмежно сумний чоловік.

— Добридень, пані, — чемно схилився він до руки Рози Львівни. — Ви хотіли мене бачити?

— Ні, — розгубилася вона, — не вас. Мені потрібен Олександр Сотник.

— Я і є Олександр Сотник, — меланхолійно кивнув поляк.

— Ні! — Це була груба і очевидна брехня. Роза Львівна пам’ятала свого Сотника невисоким, міцним, неймовірно рухливим і енергійним. Звичайно, він міг за ці роки схуднути, постаріти і розгубити енергію. Але аж ніяк не міг вирости на цілу голову. — Ось Сотник, — вона простягнула газету зі світлиною.

— Пані, — сумно похитав головою поляк, уважно розглянувши світлину. — Це помилка. Журналісти нерідко помиляються. У нашій делегації немає нікого схожого. Напевно, це якийсь український товариш. А Олександр Сотник — це я. Мені дуже шкода, пані... — Поляк ще раз поцілував її руку на прощання і піднявся нагору.

Увечері Роза Львівна знову знепритомніла, а після вже нікого не вгадувала. Склавши на колінах руки, вона цілими днями сиділа на краєчку табурета біля круглого столу; вона завжди тримала спину дуже прямо і дивилася в найдальший, найтемніший куток. Якщо її пересаджували на інший стілець або на диван, Роза Львівна не пручалася, але незабаром знову опинялася на старому дерев’яному табуреті. Вона мовчала, і хоча все чула і, ймовірно, частково розуміла, але на прохання і вмовляння не відгукувалася.

За тим же круглим столом Федір робив уроки. Одного разу він помітив, що мати слухає, як він намагається завчити вірш. Він і сам не знав, як про це здогадався, — Роза Львівна не повертала голови, не дивилася на нього і вже, звичайно, не думала про нього. Як завжди, вона дивилася в куток кімнати, але Федір був упевнений, що вона його чує.

Тоді він став читати їй шкільну хрестоматію, починаючи зі «Слова про похід Ігорів», — інших книг з віршами вдома не було. Федір далеко не все розумів, не міг устежити за думкою автора, але, дійшовши до «Плачу Ярославни», раптом розплакався, і одразу ж побачив, як Роза Львівна впустила дві важкі сльози.

Вона померла через три роки після зустрічі з фальшивим Сотником у готелі «Україна», а Федір Олександрович, закінчивши театральний інститут, виїхав з Києва, працював у провінційних театрах, рідко затримуючись у них довше, ніж на один сезон, і тільки через п’ятнадцять років повернувся до столиці.

Після смерті матері він протягом багатьох років не міг позбутися відчуття, що грає для неї. Іноді йому здавалося, що він і сам бачить себе збоку. Так було на сцені, а згодом і в звичайному житті його стало переслідувати відчуття, що невидимий глядач — ким би він не був — десь неподалік.

— Зберігаючи гроші в ощадній касі, ви допомагаєте суспільству, але шкодите своєму здоров’ю! — Рівно об одинадцятій Сотник увійшов до невеликого кабінету Шумицького. Перед цим він провів півтори години в липкій задусі Ощадкаси, чекаючи, поки отримають свої пенсії півтора десятка людей похилого віку. Черга ледь рухалась, пенсіонери не бажали нічого розуміти, писали не те, розписувалися не там, касирка кричала на них, вони огризалися, ковтали пігулки, операціоністка бігала по воду...

Йому потрібно було зняти дві сотні, щоб виплатити Шумі аванс. Але коли підійшла його черга, двохсот карбованців у касі не виявилося — не вистачало тридцятки, усе забрали пенсіонери. І якби відразу за Сотником у черзі не стояли дві матусі з комунальними платежами, то заповітної суми він би так і не отримав. А так, можна вважати, пощастило.

Шумицького негаразди Сотника не цікавили — якщо ти влаштовуєш свято, то будеш святкувати і не скаржся.

— Отже, щодо твоєї справи, Федоре, у мене часу обмаль, мені їхати за півгодини.

— Ну то їдь, — зрадів Сотник. — Що там з попередніми замовленнями? Багато буде «підселенців»?

— Жодного, усе для тебе. П’ятнадцять столів тобі вистачить? П’ятнадцять столів по шість осіб. Дев’яносто гостей. Якщо не вистачить, можу ще кілька додати.

— Оце так, — раптом злякався Сотник. — Дев’яносто!

— Що, багато? Але я не можу скоротити, план є план. Знизу мене тримає план, а зверху — санітарні норми, розумієш? А я кручусь між ними.

— Нічого, нехай дев’яносто. Це навіть добре.

— Тож вирішено, дев’яносто. Тепер меню. З горілки — тільки «Російська»...

— Толику... — Сотник розгублено зупинив Шумицького.

— Що «Толику»? Тільки «Російська». Іншої немає. І тієї залишився один ящик.

— Але цього ж мало! І горілка паскудна.

— Горілка як горілка, але одного ящика замало, згоден. Давай зараз розберемося з їжею, а потім поговоримо про горілку. Горілка — вирішуване питання.

Шумицький працював за звичною, давно обкатаною схемою: спершу він змушував клієнта поспішати, потім ошелешував неприємною новиною, а потім уже спокійно диктував умови. І той погоджувався. Те, що сьогодні клієнтом був Сотник, нічого не змінювало — Шумицький має заробити своє. Інакше чим він потім розплатиться з Ресторантрестом? Шкільними спогадами? І нехай би ще Ресторантрест, а решта?

Сотник покірно погодився на найдорожчі салати та гарячі страви — тут не обійшлося без жульєну і котлет по-київськи. Дев’яносто котлет по-київськи з маргарином замість вершкового масла, дев’яносто салатів «Олів’є» з «Лікарською» по два двадцять замість телятини. І п’ять відсотків зверху. Цей день Шумицький прожив недарма.

— А що це за дев’яносто карбованців? — розгублено запитав Сотник, побачивши п’ятивідсоткову надбавку. Сума в графі «Разом» трохи не дотягувала до двох тисяч, але на неї він намагався взагалі не дивитися.

— Це, Федоре, за терміновість, — терпляче пояснив Шумицький. — Через вісім... уже через сім з половиною годин мені доведеться нагодувати дев’яносто осіб. Три салати, три закуски, два гарячі страви, десерт — кожному. А кухня про це ще нічого не знає. Ось ти приймав удома гостей? Осіб десять хоча б? Скільки днів твоя Олена для них готувала? Бігала по магазинах, купувала, чистила, нарізала, варила, смажила, пекла торти? Три дні? П’ять? Тиждень? А в мене на все сім годин. П’ять відсотків за терміновість, Федоре, — це норма, затверджена прейскурантом. Можеш піти в «Братиславу», тут недалеко, запитати їх і порівняти. Тільки «Братислава» замовлення «сьогодні на сьогодні» в тебе не прийме.

— Зрозуміло, Шумо. Так я ж не сперечаюся...

— От і добре. — Шумицький ще раз перевірив розрахунки. Ці п’ять відсотків він брав собі, ні з ким ніколи не ділився і сьогодні не збирався. Увечері, коли Сотник стане розплачуватися, він напевно не зверне уваги, що в екземплярі рахунку, який потім піде в бухгалтерію, немає надбавки за терміновість, а сума стоїть зовсім інша. Але Сотник напевно буде п’яний, рахунок випишуть нерозбірливо — головне, що він уже погодився розлучитися з грошима і вніс завдаток. Увечері він просто не встигне за всім простежити.

— Але як же бути з горілкою?

— Горілка... — Шумицький дістав записник. — Зараз будемо вирішувати. Ти не знайомий з Алабамою? Ні? Ну ось, заразом і познайомишся. Алабаєв Фридрих Атабайович... Телефонувати?

— Телефонуй. Він казах, чи що?

— Тільки зовні. Очі вузькі, вилиці монгольські, здоровезний, падлюка, і сильний, як носоріг. Азіатський косоокий носоріг. А по суті, звичайно, німець. Усе січе, усе пам’ятає, копійки не вибачає — справжній бош.

Але якщо Алабама пообіцяв, то зробить усе, як домовилися. Нікого ще не підвів.

— Телефонуй-телефонуй...

— Алабама, це Шумицький з «Олімпіади». Вітаю... Мій шкільний товариш сьогодні хоче відзначити день народження доньки, а з алкоголем в «Олімпіаді» як завжди, сам знаєш... Так, чудовий хлопець, ми з ним усе вже обговорили, тільки з горілкою потрібно допомогти... Він артист... Так, зрозуміло, усі ми потроху, але він справжній... Підійде, звичайно. Як скажеш, до третьої — отже до третьої... Ти будеш у парку, як завжди? Домовилися... Цидулку писати?.. Так, я теж думаю, що не помилиться. Скаже, що від мене... Так, обов’язково...

— До третьої? — перепитав Сотник, коли Шумицький поклав трубку.

— Так. У парку біля «Ровесника» є кафе «Конвалія». Знаєш?

— Знайду.

— Воно там одне, інших немає. О третій годині Алабама обідає в «Конвалії». Він на тебе чекає.

— Дякую, Шумо.

— Та немає за що. З грошима у тебе все гаразд?

— Гроші є, їх тільки з книжки зняти потрібно.

— Що, збирав на автівку, а тепер пропиваєш? — підштрикнув Шумицький і майже вгадав. Сотник знімав гроші з рахунку, про який Олена й гадки не мала. На книжці накопичилося вже тисячі чотири, і він дійсно думав про автівку.

— Класичний випадок, — засміявся Сотник. — Устигнути б їх ще сьогодні зняти.

— Із цим я тобі допоможу. — Шумицький знову потягнувся до телефону. — У мене добра знайома — завідуюча ощадкасою на Алішера Навої. Видасть скільки потрібно. І обслужить без черги. Телефонувати?

— Дякую тобі, Шумо, — розчулився Сотник.

— Та годі вже, — відмахнувся Шумицький. — Ми ж як-не-як друзі. Тридцять років знайомі. Або більше?

3

«Азіатський носоріг», — згадав Сотник, ледь побачивши Алабаму за столиком біля кафе «Конвалія». — Цікаво, це теж Оля помітила чи Шума сам вигадав?

Азіатський носоріг Алабама обмацував околиці сонним поглядом. За столиком разом із ним нудьгували молода, орієнтальної зовнішності, брюнетка з яскравою плямою помади на блакитно-блідому обличчі і худий суб’єкт у темних окулярах з неприємними коричневими плямами на шкірі і змазаними рисами.

— Ага, артист, — упізнав Сотника Алабама, злегка пожвавився і кивнув у напрямку вільного стільця. — Сідай. Їсти будеш?

— Дякуємо. Я до вечора потерплю. Зараз не встигаю.

— Гаразд, — відмахнувся Алабама. — Куди поспішати? Тут манти нормально роблять. Я їх сам навчив. Довго дресирував, але зате тепер є місце, де готують справжні манти. Поснідай з нами, не поспішай. А то ти вже схожий на пожмакану серветку. Навіщо жмакати життя — живи хоч би собі в радість, якщо іншим набрид. Повір мені, ти набрид, тебе ледве терплять. І мене також. Коли людині п’ятдесят, вона уже всіх дістала, від неї втомилися, і тут нічого не поробиш. Так що начхай на них. Ось ти влаштовуєш доньці свято, отже, хочеш радіти життю і повинен мене розуміти. Жити потрібно так, щоб не було нестерпно боляче, коли до тебе прийдуть із обшуком. Чи не так?

— Ну, — погодився Сотник. Йому було байдуже, з чим погоджуватися, аби якнайшвидше домовитися про горілку.

Він уже зняв гроші з рахунку, злітав у театр, запросив тих, хто був на денній репетиції, і зустрівся з Веніаміном Соколом, тому що ресторан — це для нього, а доньці потрібен подарунок. Зараз він поговорить з Алабамою, а потім доведеться знову мчати в центр, знову зустрічатися з Веніаміном і ще раз бігти в театр — запрошувати тих, хто прийде на вечірню репетицію. Добре, що сьогодні немає вистави. За цей довгий день Сотник устиг більше, ніж зазвичай устигав за тиждень, і це був тільки початок.

— Торпедо, скажи, щоб несли манти, — велів Алабама плямистому.

— Я не хочу манти, — поворушила плямою помади брюнетка. — Це шкідливо.

— А що ти хочеш?

— Я хочу морозиво і лікер.

— Манти з молодої баранини для неї шкідливі, а жир, лід і алкоголь — корисні, — повідомив Алабама Сотникові. — Гаразд, вона хоче морозиво з лікером, і я їх для неї замовляю. Гадаєш, вона мені за це вдячна? Ось ти, артисте, як ти гадаєш?

— Треба у неї запитати. Так найпростіше.

— Запитай, — охоче дозволив Алабама. — Вона відгукується на російське ім’я Каріне.

— Я так і знала, що знову доведеться жерти твої манти. Вони мені вже в рот не пхаються, — скривилася Каріне. — Чути не можу! Щодня манти! З глузду можна з’їхати!..

— Сам бачиш, — знизав плечима Алабама. — Жодного слова подяки від примхливої вірменської красуні. Ані краплини. Ані грама... У чому зараз годиться вимірювати подяку?

— У нематеріальних одиницях, — швидко відповів Сотник. — У балах емоційних коливань. Як землетрусу і цунамі.

— Так? Хоч і звучить загрозливо, але коли справа тільки в емоціях, то все ще не так погано. Емоцій у неї вдосталь, і, головне, не вона ними керує, а вони нею. Давай так, — Алабама злегка обійняв вірменку, — спочатку ти їси манти, потім — морозиво з лікером.

— Тоді взагалі нічого їсти не буду!

— Ну, поголодуй. Тобі не зашкодить, — погодився Алабама і підморгнув Сотникові. — Насправді раніше вона манти любила, усе з’їдала, скільки не дай. А то, що ми зараз бачили, — це захисна реакція її психіки. Тому що тепер манти в моєї вірменської красуні — це я, старий жирний баран. Це я шкідливий для її здоров’я. Це мене вона не хоче, мене вона здатна згодувати ментам з усіма тельбухами. Відмовляючись від мантів, вона відмовляється від мене, тільки сказати про це боїться. А собі воліла б знайти щось освіжаюче, щось легконоге, мускулисте, засмагле. Солодке й міцне, як лікер. Як дешевий лікер, тому що іншого в «Конвалії» не буває. Тут узагалі все — лайно, тільки манти роблять як годиться. Ось в «Олімпіаді» у Толика непогано готують. Та він узагалі молодець: і другу допоможе, і про себе не забуде. Чи не так?

— Звичайно, — знову погодився Сотник. — Ви приходьте ввечері. О сьомій. Я вас запрошую.

— Але ж ти не думав про це заздалегідь, — зауважив Алабама. — Не шукав слушного моменту, щоб вчасно запросити «нужняка». Душевний порив, а я ціную такі речі. Загалом, дякую за запрошення. Ми прийдемо. Тільки ти скажи: у тебе риба буде? Балик, лосось малосольний, ікра?..

— Ні, не буде. Мені Шума не пропонував.

— Я знаю. У нього з рибою завжди погано. Той, хто в Ресторантресті сидить на рибі, сам хотів сісти на «Олімпіаду», але Толик зумів його відсунути. Тепер він з «Олімпіадою», але без риби. А я, розумієш, увечері не їм м’яса. Манти — вдень, а ввечері — риба. Тому в мене до тебе прохання — знайди час заїхати до директора Центрального гастроному і передай йому від мене цидулку. Він дасть рибу і трохи ікри. На все твоє весілля, звичайно, не вистачить, але два-три столи шанованих гостей нагодуєш. Це все. Увечері побачимося!..

— А що ж з горілкою? — нагадав розгублений Сотник.

— Про твою горілку ми ще вранці домовилися. Я хіба не сказав? У Дніпровському тресті їдалень на тебе чекають два ящики «Зубрівки» і три ящики Масандрівської «Алушти». Туди можеш кого завгодно відправити, хоч дружину, там накладні білі, і все чисто. А до директора гастроному — сам. Так мені буде спокійніше.

1

Весна закінчувалася. Задушливою хвилею на місто накочувало літо, а Алабама не міг вирватися до моря навіть на тиждень. Для нього парк «Перемога» перетворився на джунглі — обплутав його ліанами і намертво, як до пальми, прив’язав до столика «Конвалії». Поки два тихих алкоголіки, підполковники-відставники, — директор парку і головний інженер — дудлили горілку, зачинившись у кімнаті сміху з давно перебитими дзеркалами, Алабама працював. Щодня з полудня до пізнього вечора він стежив, щоб на центральних алеях і в глушині, по всій території — від танцмайданчика до озера, було тихо. Щоб спокійно працювала фарца, щоб шаленіючі без шмалі афганці не кидалися на продавців анаші, а наряди ментів не бачили більше того, що їм належить бачити. Він зберігав баланс, утримував рівновагу. На ньому, як земля на велетенській черепасі, трималося тут усе, і довірити своє господарство хоча б на тиждень він не міг нікому. Алабама відчував себе досвідченим виробничником, змиленим директором заводу, від якого залежить ціла галузь. Але директори, та що там директори — усі в цій країні мали право на відпустку — двадцять чотири дні плюс вихідні в білому санаторії з широкими вікнами на березі теплого синього моря. Або ті ж двадцять чотири тихих дні з вудкою в шурхотливих заростях верболозу на піщаному березі Десни. Або на дачі, гаруючи на щедро политих інтелігентським потом шести сотках, у битві за огірки й кабачки. Кожен вибирає за смаком. І тільки Алабамі, масовику-витівнику, за штатним розкладом — режисерові масових видовищ, у відпустку піти не можна було. І в цьому він бачив зловтіху вищих сил.

Зверху за нами стежать зацікавлено, ми їм не байдужі. Наші прохання рано чи пізно виконуються. Ми довго і багатослівно просимо вищі сили про якусь нісенітницю, а потім, отримавши її, розгублено витріщаємося, не розуміючи, навіщо вона потрібна і що тепер з нею робити. І навіть якщо ми не просимо нічого, якщо живемо, вперто домагаючись кожної дрібниці тільки власною хитрістю, наполегливістю і силою, усе одно на нас поглядають із легкою іронією, як на молодого і недосвідченого кота, який затіяв на очах у всіх полювання на голуба. Задум дорівнює проханню, і одного разу кіт отримає свого голуба. Не відразу, але отримає. А потім буде довго відпльовуватися від пуху і пір’я, які забили рот, запорошили очі, обліпили всю очманілу від несподіваної удачі котячу пику. Відмившись, відчистивши вуса й ніс від голубиних нутрощів, молодий кіт раптом запитає себе: а чи варто було це сумнівне задоволення тих годин, що він провів у пилюці під сонцем і в грязюці під дощем? Адже вдома в мисці чекав на нього, плаваючи в соку, чималий кусень курячої печінки. Так, за час полювання печінка ця злегка підсохла, але вона там була, є і буде до кінця котячих часів. «Тож, чи варто було?» — запитає кіт. Гаразд, кіт, може, і не спитає... Але Алабама себе запитував. І не міг позбутися відчуття, що там над ним насміхаються.

Своє життя він будував так, щоб не мати нічого спільного ані з цією владою, ані з цією державою — він зрозумів про них усе, що слід було зрозуміти, ще в дитинстві, і більше нічого знати не бажав. Можливо, існують країни, де йому б це вдалося, але нашої в їхньому переліку точно немає. І ледь Алабама вирішив, що, нарешті, вільний і незалежний, як одразу ж з’ясувалося, що насправді він безвилазно загруз у трясовинні. І як тепер вибиратися — не знає ніхто.

Батька Алабама не пам’ятав, той зник перед війною, залишивши Синові російсько-татарське прізвище, ген азіатської незворушності й казахське по-батькові. Розпитати про нього не було кого, бо мати Алабами, Елла Адлер, померла від запалення легенів у грудні сорок першого року, через кілька місяців після висилки херсонських німців у Казахстан. Алабама звик думати, що німецьке ім’я, а разом з ним точність, пунктуальність і завзятість він успадкував від матері. Неповних півроку він прожив у її родичів Адлерів в Єрментау, а потім його віддали до Акмолинського дитячого будинку.

За ці місяці Адлери встигли зробити для Алабами всього дві, але дуже важливі речі. Втрачати їм було нічого, гірше за голод і життя посеред голого, наскрізь промерзлого степу десь у дідька на рогах бути нічого вже не могло, і Адлери не мовчали — вони несамовито проклинали більшовиків і всю Росію з її божевільним комунізмом. Алабама отримав відповіді на ті питання, про що й запитати тоді толком ще не вмів. Він отримав їх авансом, наперед, на багато років уперед. А крім того, зовсім уже випадково, його дядечко Віллі, до депортації — диригент невеликого хору, виявив у племінника музичний слух і встиг трохи позайматися з ним вокалом. Дивно і неможливо звучали старовинні лютеранські гімни на околиці Єрментау, у будці для засланців, що зовсім трохи відрізнялася від великої собачої будки.

— Фрице, — обійняв Алабаму дядько Віллі перед тим, як посадити його на вантажну попутку і відправити до Акмолинська, — обіцяй усім казати, що добре співаєш. Обов’язково запишись до хору. У тебе прізвище не наше, можливо, хоч так ти вирвешся із цього пекла.

Добряк Віллі не сумнівався, що в дитячому будинку є хор. Який же це дитячий будинок без хору?.. Коли руйнується звичне життя, людині важко повірити, що воно руйнується повністю і вщент. І навіть коли все зрозуміло, коли надії взагалі немає, він продовжує вірити, що катастрофа локальна, у неї є межі, і хоч у когось життя складеться краще. Не може ж бути погано всім і всюди. Це просто неможливо!

Виявилося — можливо. Про п’ять років, проведених у дитячому будинку, Алабама не розповідав нікому, та й сам намагався про них не згадувати. Щоденні криваві бійки за тушонку, за хліб, за мерзенну баланду, яку там називали першою стравою, не варті спогадів. Їх намагалися чогось навчати, але ледве зуміли навчити писати. Звичайно ж, ніякого хору в дитячому будинку не було й сліду.

Після сьомого класу Алабама поїхав до Алма-Ати і ніколи більше не повертався до безрадісного двоповерхового дерев’яного міста, яке наскрізь продували шалені вітри, змішані з піском, і яке випадково стало містом його дитинства. Він спробував забути Акмолинськ назавжди, і це йому майже вдалося. Тільки спогади про жахливі піщані бурі на півнеба не покидали його і десятиліття потому. І якщо йому раптом снився Акмолинськ, то завжди цей сон закінчувався відчуттям глухої важкої тиші. А потім шквал піску і пилу налітав на нього, вичавлюючи повітря з легенів, затьмарюючи сонце, прагнучи обірвати тонку нитку свідомості.

«Піщаний сон» неодмінно віщував про важкий день, повний складних і марудних справ, які вимагали від Алабами виняткової концентрації уваги. Ситуація в будь-який момент могла вийти з-під контролю і вщент рознести невелике, відмінно налагоджене і бездоганно працююче підприємство — парк «Перемога». Тому якщо вночі йому снилася буря, на ранок Алабама оголошував вихідний. Він, як завжди, приходив у парк, але тільки для того, щоб відпочити. У такі дні він займався дрібницями, відкладаючи все важливе і термінове. Викликав Каринку — любив, щоб вона була з ним від самого ранку, — і Борю Торпеду. А якщо раптом спливало щось уже зовсім невідкладне, то доручав справу Торпеді.

Торпеду йому нав’язав начальник Дніпровського ВВСправ полковник Бубон. Уважалося, що Боря у них для зв’язку. Вони це так і називали — «стукати в бубон». Звичайно, Боря передавав Бубну багато більше, ніж йому доручалося, і Алабама це відчував, у таких речах він не помилявся.

Він почав фарцювати в парку «Перемога» п’ять років тому. Готель «Братислава» тоді ще тільки будували, але Алабама все розрахував, і коли до Олімпіади «Братиславу» відкрили, мимохідь вилизавши прилеглі квартали, парк негайно перетворився з глухої околиці спального житлового масиву на живе і велелюдне місце. Сюди стали приїжджати родинами з усього Лівого берега, і створена Алабамою на той час мережа фарцовщиків запрацювала на повну.

Алабама поставив своїх хлопців у парку і всім без винятку, крім Маріка Гронадера, що неабияк знав англійську і німецьку, білозубого, доброзичливого і чарівного, як Гамфрі Богарт, заборонив з’являтися біля «Братислави». Нема чого зайвий раз дратувати міліцію і КДБ. З фірмачами зустрічався Марік, і тільки він. Марік ніколи не торгував, і його було складніше звинуватити в спекуляції: вважалося, що речі він купує виключно для себе. Насправді все, куплене ним, призначалося для Алабами.

Сам Алабама бував у «Братиславі» рідко і ніколи — у справах, хоча з директором готелю він був близько знайомий, і якщо виникала необхідність, номер для його гостей завжди на них чекав. Спочатку ділові зустрічі відбувалися в «Олімпіаді-80» — йому подобався цей ресторан після ремонту, але щось заважало відчувати себе там спокійно і впевнено. Та й до парку було далеченько. Довелося пробити через трест столових ще одне кафе в парку, подалі від людних алей. Так виникла «Конвалія». Ось туди і потягнулися для розмов з Алабамою бомбили-одинаки, довірені люди київських завідувачів базами і кур’єри кавказьких цеховиків зі зразками. З місцевими Алабама намагався не працювати, щоб зайвий раз не ризикувати.

Це були казкові часи. Йому майже не заважали, а про підготовку міліцейських рейдів завжди попереджала своя людина у ВВС. Утім, і рейдів було небагато, адже парк «Перемога» — не Хрещатик. Поки на Хресті лютував лейтенант Житній, поки тамтешню фарцу замітали, не панькаючись, поки з валютних барів «Русі», «Дніпра» і «Либіді» густими тенетами вигрібали всіх, від шмаркачів-гамщиків до досвідчених штальманів, Алабама спокійно заробляв на тихій київській околиці. Він завжди знав, що головне в роботі — це стабільність, і тому не можна розраховувати на вередливих фірмачів: сьогодні вони є, завтра їх немає, а парк має працювати щодня без перебоїв. Тому Алабама прискіпливо й уважно вибирав постійних партнерів. На це він витратив приблизно рік — відбракував бакинців і батумців, виштовхав з парку один за одним три циганських табори і зупинився на двох підпільних родинних підприємствах з Єревана. Восканяни шили туфлі під Італію та Німеччину, а Мікаеляни строчили джинси і куртки улюблених народом американських брендів. Взуття вірмени робили дуже непогане, в іншому житті і в іншій країні на ньому не соромно було б ставити власне ім’я і не ховатися під марками «Gabor» і «Tamaris». А ось самострок із лейблами «Lee», «Wrangler» і «Levi’s» помітно відрізнявся від оригіналів. Хоча що означає помітно? Комусь помітно, а комусь і думати про це не хочеться. Чи всіх цікавлять ідеальна форма шва, довжина стібка і бездоганна лінія строчки на штанях? Алабаму влаштовувало те, що вірмени працювали обережно й охайно, а решта... У фірмових джинсах, якщо придивитися, теж повно ґанджу.

Якось Алабама прийняв запрошення Мікаелянів і змотався до Єревану. Відлітав він один, а повернувся з Каріне. Так уже сталося. У справах він завжди був винятково точним, не визнавав дрібниць, двічі-тричі обмірковував уже укладені угоди, відшукуючи власні промахи і слабкі місця, щоб не повторювати помилок.

Але в його особистому житті все складалося інакше, і думка забрати із собою випадкову єреванську знайому, яка була молодша за нього майже на двадцять п’ять років, майнула у голові миттєво. Пізніше Алабама зрозумів, що це було не таким уже й невдалим рішенням. Каріне нікого не знала в Києві, а отже зосереджувалась на ньому, він міг її контролювати. І він виховував її так, як уважав за потрібне.

Спокійні часи закінчилися з появою в парку афганців. Небезпека приходить на м’яких лапах, виглядає скорботно, жалібно або зовсім безневинно, і ніколи не знаєш напевно, чого боятися, а чому радіти. Дещо спочатку здається простим і очевидним, але життя перевертається миттєво, каменем пірнає в темні води минулого, і вже незрозуміло, за що хапатися і що рятувати.

Спочатку їх було небагато, і особливої уваги на них не звертали. Але ж тоді Алабама з легкістю міг виштовхати їх з парку і близько до нього не підпускати. Вони знайшли б собі інший гайок або сквер — на Лівому березі вистачає тихих місць. Але тоді про афганців ніхто не думав як про ворожу силу, якій рано чи пізно доведеться протистояти — вони були лише покаліченими хлопцями, їм потрібно було десь заробляти на життя. До того ж директор парку несподівано протверезів і згадав про своє «бойове» минуле. Він, бачте, підполковник запасу і повинен допомагати ветеранам та інвалідам. Ось і допоміг. На початку вісімдесятих ще незвично і дивно було називати ветеранами двадцятирічних шмаркачів.

Вони поверталися з якогось незбагненно дикого світу, про який тут не знали майже нічого, та й не надто хотіли знати. Це колишні, «правильні», ветерани колись захищали і звільняли країну, а тепер справно ходили на урочисті мітинги, терпляче вистоювали на трибунах, брали квіти у піонерів. Їх не трусило від образи й люті, тому що вони знали, за що воювали. А афганці не встигли нічого зрозуміти, навіть коли повернулися додому. І навіть у тих з них, кого начебто не зачепило, хто вцілів фізично, не став кінченим наркоманом і не втратив здатності радіти сонячному дню, усе одно — якщо не після третьої чарки, так після четвертої, відмовляли гальма. Вони починали квапливо і невиразно щось пояснювати сусідам по столу, випадковим друзякам по чарці, не розуміючи, чому ті спочатку намагаються вислухати і зрозуміти, а потім обережно відходять убік, залишаючи їх сам на сам зі спогадами, яких ті не в змозі витримати на самоті.

Афганці знаходили один одного, впізнавали в натовпі за виразом глухої відлюдькуватості, крізь навіть найспокійніший і впевнений погляд. Минуле збирало їх докупи, і навіть якщо вони просто сиділи мовчки, то мовчали про одне й те ж.

Спершу їх було шкода, але жалість швидко змінилась роздратуванням. В афганців мали бути якісь пільги, дещо вони могли купити дешевше і без черги, але держава вічних черг, що стрімко зубожіла, вже не могла виконати всього, що наобіцяла ветеранам усіх своїх явних і таємних воєн. Чиновники ще були здатні хоч якось підтримувати покоління людей похилого віку, ветеранів Другої світової, але хлопчаки, які повернулися з-під Кабула, Герата і Джелалабада, ледь не в кожній інстанції чули: «А ми вас до Афганістану не посилали».

Афганці накочувалися хвилями, щопівроку, після чергової демобілізації, їх ставало все більше. Міліцейські звіти і звіти наркодиспансерів свідчили про одне й те саме: Афганістан спричинив в Україні нечуване зростання наркоманії. Квітучі макові поля, краса і гордість південних областей — червоні, багряні, бордові, тремтливі на вітрі, зникаючі за небокраєм, миттєво у перетворилися на смертельну загрозу. Ними більше не милувалися — спалювали і переорювали. Але це нічого не змінювало і змінити вже не могло.

Коли афганцям, які облаштувалися в парку «Перемога», одного разу не вистачило грошей на шмаль, першими постраждали фарцовщики. Їм злегка натовкли пики, але у двох забрали товар і гроші. Алабама швидко все владнав, збиток відшкодували, вибачення попросили, проте він розумів, що це тільки початок. Прибрати афганців з парку Алабама вже не міг — це треба було зробити відразу, а тепер важелів тиску на них у нього не було. Так, того разу він домовився: натиснув авторитетом, злегка налякав, дещо пообіцяв — Peitsche und Zuckerbrot[2], як говорили його німецькі брати. Але що робити далі? Адже прийдуть нові, зовсім без гальм. Їм якось теж не вистачить грошей на анашу або на горілку, або не буде чим ширнутися, або порив крижаного вітру вимкне світло в їхніх завжди хворих макітрах — і тоді все повториться, повториться ще не раз. І пряників на всіх не напасешся.

Ця ситуація вирішилася несподіваним чином, і Алабамі це було зовсім не до вподоби. Якби він міг, якби в нього був вибір, він, звичайно ж, спробував знайти інше рішення. Але вибору йому не залишили.

Півтора року тому, взимку, у Дніпровському ВВС змінилося керівництво, і на вулиці Червоноткацькій запанував Бубон. До Києва його перевели з міста Фрунзе, столиці Киргизької РСР. Людина Алабами в Дніпровському ВВС передала, що полковника в главку вважають досвідченим борцем з наркоманією, для того його і перекинули в Україну. Це була остання інформація від довіреної людини, тому що Бубон насамперед почистив штат райвідділу, відправивши на пенсію серед інших і прапорщика, що зливав Алабамі міліцейські чутки і плітки.

Алабама цим новинам не зрадів. Він залишився без надійного, перевіреного «щура» саме тоді, коли той був потрібен як ніколи. Досвід підказував, що нове, ще не обтерте ментовське керівництво завжди небезпечне, а інтуїція підтверджувала, що полковник Бубон не залишить поза увагою паркові збіговиська афганців. Тому він відчайдушно шукав нового «щура». Справа ця була складною, вимагала часу, і в результаті він не встиг.

Навесні, коли було ще зовсім зимно, на Масляну, в сіруватій імлі близького вечора, коли кияни з дітьми вже поверталися з парку додому, усю паркову фарцу, з крамом і виручкою, скрутили прямісінько на точках. Одночасно взяли Алабаму і для чогось увесь персонал «Конвалії».

Якби подібну операцію здійснив московський, ленінградський або навіть київський «центровий» мент, Алабама з перших днів затримання почав би готуватися до суду. У цих затюканих слов’ян усе зрозуміло і просто: якщо тебе взяли, тож будуть слідство і вирок. Ти можеш спробувати відкупитися, і якщо сума виявиться настільки значною, щоб переважити моральний кодекс офіцера і будівельника комунізму, угода цілком може відбутися. Та коли вони йдуть тебе брати, вони не думають про угоди, не думають про торгівлю. Це може прийти пізніше. А може і взагалі не прийти.

Однак полковник Бубон прибув із Середньої Азії, і хід його думок цілком міг виявитися іншим. Можливо, це запрошення до щирої розмови? Або він просто хоче познайомитися з Алабамою і демонструє йому свої можливості?

Обміркувавши ситуацію, Алабама вирішив, що Бубон зажадає частку, і приготувався до торгів. І хоча торгуватися дійсно довелося, говорили вони зовсім про інше. Бубон справді виявився фахівцем з боротьби з наркотою. Одного погляду на мапу Дніпровського району йому вистачило, щоб визначити, де можуть збиратися місцеві нарколиги, а оперативні дані це незабаром підтвердили. Але, перечитуючи старі доповідні оперів, він зловив себе на тому, що вірить їм не більше, ніж шпальтам у газеті «Правда» — неважливо, описують вони страждання робітничого класу під гнітом капіталу або велич трудових звершень радянського народу. Доповідні були взяті з повітря, але складені ухильно, немов з чужих слів — у них не було тієї точності, яка відрізняє учасника подій. Бубон добре знав, що це може означати: парком керувала людина, що зуміла вивести його з-під контролю системи. Після цього вийти на громадянина Алабаєва Фридриха Атабайовича було ділом техніки.

Коли Алабаму привели на допит до кабінету начальника Дніпровського ВВС, він уже зрозумів, що всі головні пропозиції будуть зроблені йому саме в цій розмові. Він не хвилювався, страху не відчував, скоріше, йому було цікаво. Але коли розмова закінчилася, він зрозумів, що зіткнувся з людиною, з якою краще б зовсім не зустрічатися. Утім, нічого змінити він усе одно не міг.

Бубон почав розмову з того, що за сто п’ятдесят четвертою статтею КК УРСР його хлопцям світить від двох до семи з конфіскацією, а самому Фридриху Атабайовичу, проти якого учасники його злочинної групи вже дають свідчення, — від п’яти до десяти.

Алабама розуміюче кивнув. Стало абсолютно ясно, що Бубон бере його на понт. Його люди добре знали, що казати під час затримання, і згадувати Алабаму ніхто з них не став би. Алабама на волі — це їхній рятувальний круг. Хто, крім нього, знайде тямущого адвоката і витягне їх на волю? А доказів проти Алабами у ментів немає. Щоб їх нарити, Бубнові доведеться щонайменше рік займатися виключно парком «Перемога», а він ще чотири місяці тому бревкав ферганські дині і ні про що таке не думав.

Але полковник одразу ж продемонстрував, що може спиратися не лише на слова фарцовщиків, і виклав на стіл протокол обшуку. Нібито в «Конвалії» в присутності понятих вилучено два кілограми гашишу, і свідки показали, що наркотики належать особисто Алабамі, а зберігав він їх для продажу. Папір був зліплений не надто акуратно, як і вся ця підстава, і Алабама тільки мовчки знизав плечима. Бубон почекав, чи не почне той обурюватися, заперечувати і доводити свою непричетність, але затриманий тільки невизначено кивнув і повернув папір. Час було переходити до головного.

Бубон твердо знав, що коли в парку облаштувалися наркомани, тим більше афганці-наркомани, то вичавити їх звідти практично неможливо. І не потрібно. Нехай краще скупчуються на краю лісу, ніж серед житлових кварталів. Їх не можна прибрати, не можна посадити всіх і відразу, з часом їх стане тільки більше, тому що війна триває, і дембеля повертаються кожні півроку. Усе, що може зробити Бубон, — це сісти на вентиль, вірніше, посадити на нього відповідну людину. Наприклад, того ж Алабаму. Цей казахстанський німець уже запустив у парку ефективну мережу фарци і протримався кілька років — отже, вміє працювати. Нехай тепер додасть до неї двох-трьох продавців шмалі, це не надто складно. Влада у того, хто сидить на вентилі, хто відкриває і перекриває кисень: коли все йде добре, то більше і дешевше, а коли щось не так — менше і дорожче. Контролювати вентиль Бубон розраховував особисто, а в тій розмові в кабінеті запропонував Алабамі стати, так би мовити, оперативним керівником, попередивши однак, що час від часу по одному торговцеві доведеться здавати. Зрештою, їхнє завдання боротися з наркоманією, а не розвивати її.

Бубон не сказав тільки про одне: коли йому знадобиться гучний успіх, а це неодмінно станеться, тому що навіть погони полковника — не межа його кар’єрних амбіцій, то він зіллє й Алабаму. Але Алабама все це розумів. Вибір у нього був, але це був поганий вибір. Складно торгуватися, ще складніше висувати умови, коли за спиною у тебе тюремна камера, а домовлятися доводиться з людиною, яка вирішує, вийдеш ти сьогодні на волю або повернешся на нари і будеш гнити там до суду...

Однак у цілому вони швидко зрозуміли один одного і про все домовилися. Поставки наркотиків до парку йшли через Бубна. Переважно середньоазіатський гашиш — Бубон використовував старі зв’язки. Алабама відповідав за продаж. Щоб не світитися самому, полковник дав йому для зв’язку Борю Торпеду. Бубон привіз його з собою із Фрунзе, тому Борю в Києві ніхто не знав. Манера поведінки і звички Торпеди вказували на кримінальне минуле, характер у нього був ще той, але Алабама вмів знаходити спільну мову і не з такими. І хоча Боря ніколи не забував, хто його господар і на кого він працює, але обов’язки «ординарця» Алабами і його заступника в ті рідкісні дні, коли той їхав з міста, він виконував старанно.

...З «мавпятника» на Червоноткацькій Алабама вийшов бузковими сутінками раннього березневого вечора. За ті дні, що він провів у камері, мороз відступив, у місті потеплішало, старі замети осіли і потекли, заливаючи бурою водою тротуари, двори й підворіття. На сухому острівці асфальту біля входу у відділок троє ментів палили й реготали з анекдотів. Повз автобусну зупинку чвалали похмурі городяни.

Алабама помітив таксі, що стояло неподалік — забризкану багнюкою стару жовту «Волгу» — і повернув до нього, щоб їхати додому, але дверцята автівки раптом розчинилися, і йому назустріч, хлюпаючи через калюжі, через потоки весняної води, по сніговій каші кинулася Каріне.

І того дня Алабама більше не думав ані про Бубна, ані про Торпеду, ані про те, що тепер він не вільна фарца, а залежний до кожної дрібниці, зв’язаний по руках і ногах парковий торговець шмаллю.

2

Цієї ночі Алабамі знову наснилася піщана буря в Акмолинську, і він автоматично оголосив вихідний. Викликавши на дванадцяту до «Конвалії» Торпеду і Каріне, він улаштувався у себе на кухні, не поспішаючи зварив каву і довго пив її з сухими галетами. Зазвичай він узагалі не снідав, а обідав у парку не раніше третьої години дня.

Він звик існувати сам-на-сам, наодинці, йому не вдавалося ні з ким ужитися в одній квартирі — ні з жінкою, ні з «ординарцем». Тому Каріне був куплений двокімнатний кооператив на Печерську. А Торпеду житлом забезпечив Бубон.

В останні місяці Алабама почав відчувати, що Каріне від нього йде. Не до когось іншого, це він відчув би одразу, а просто віддаляється, наче якесь космічне тіло, що спершу було захоплене гравітаційним полем іншого, більшого, об’єкта, але потім раптом змінило орбіту, вирвавшись на незалежну траєкторію і нестримно пірнаючи у далекий космос.

Усі жінки хочуть одного: дітей, родину, звичайного щастя. Це інстинкт. Тільки в одних він проявляється відразу, з дитинства, з перших ляльок, а в інших — трохи згодом, надаючи їм можливість відчути смак ризику і небезпеки, побути поруч із сильними чоловіками, пожити їхнім життям, залишаючись при цьому жіночними і крихкими. Чому у них усе так по-різному?

Алабама хотів сам зрозуміти, як бути з Каріне. І цей сонячний ранок, і майбутній вихідний якнайкраще для цього підходили. Знати б тільки, з чого почати...

Але навіть і почати не вдалося, тому що задзвонив телефон, і Толик Шумицький з «Олімпіади» попросив про горілку для якогось артиста. Дістати горілку для незнайомої людини — це не робота, це розвага, тим паче Алабама давно вже хотів поговорити з хлопцями з Дніпровського тресту їдалень. Вони трохи заборгували і якось усе забували повернути борг. Алабама не любив забудькуватих. Тому подумати про Каріне він знову не зміг, але вирішив, що спочатку поговорить із нею. Можливо, він узагалі даремно хвилюється, і нікуди вона не йде, не відлітає в нескінченний безпросвітний космос.

Якби Алабама уважніше прислухався до себе, то, мабуть, зрозумів би, що тільки радий дзвінку Шумицького. Він не хотів і навіть боявся думати про Каріне та її наміри. Він просто не вмів цього робити.

3

— Ось: артист, богема, мешканець мерзенного й продажного світу, а людина, відразу видно, непогана, — зауважив Алабама, дивлячись, як Сотник квапливо котиться вузькою бічною алеєю в напрямку Дарницького бульвару. — Що, Карінко, проведемо вечір у товаристві майстрів провінційної сцени?

— Він не богема, — яскраві губи Каріне здригнулися в усмішці, — він домашній терпила, спітнілий підкаблучник. Ти що, не зрозумів? На ньому дружина верхи їздить, а тепер його ще й донька осідлала. Буде, як верблюд, возити обох.

— Не плутай компот і купорос. Він їх любить, йому це в радість. Про дружину, утім, нічого не скажу, не знаю, навіщо ти її сюди приплела. А доньку — точно.

— У нього спина від сідла стерта, на ребрах рубці від шпор і кути рота вуздечкою пошматовані. Донька не встигла б так його заганяти. Коханки у нього немає, це зрозуміло. Тож дружина, більше нікому.

— Уважна ти, — посміхнувся Алабама. — Бачиш те, чого немає, і одразу ж робиш висновки.

— Що гірше, — підняла на нього погляд Каріне, — бачити те, чого немає, або не бачити того, що є?

— Друге, звичайно, — впевнено відповів Алабама.

— Чому? — здивувалася Каріне.

Питання було риторичне, і прямої відповіді вона не чекала.

— Тому що коли ти бачиш те, чого немає, це маячня, і вона рано чи пізно мине. Але якщо ти не бачиш того, що є, це сліпота. Хто знає, чи вдасться її вилікувати.

— Ти все зводиш до медицини, — позіхнула Каріне. — До симптомів і діагнозів. Це нудно.

— А чого ж ти чекала? Філософських узагальнень?

— Прозрінь і одкровень. Жінці недостатньо, щоб поруч сидів довідник із вмонтованим калькулятором. Ти повинен дивитися глибше і бачити більше.

— Ти щось конкретне маєш на увазі? — запитав Алабама.

Каріне знову вередувала. Він бачив, що зараз йому нізащо їй не догодити, що б він не сказав і не зробив, і це починало не на жарт дратувати. Це не в Сотника були рубці від шпор на ребрах, а в нього.

— Конкретніше не буває! Я тебе маю на увазі, про тебе кажу. Ти перетворився на тлустий записник з крихітними очима і таблицею множення на обкладинці. Ти робот, машина, на тебе навіть дивитися шкода, але ж раніше тобі достатньо було лише одного погляду на людину, аби все зрозуміти й відчути. Будь-кого!

Тут Алабамі здалося, що іще одна-дві фрази, і він уловить те, чого від нього домагається Каріне. Але вона раптом відвернулася, і розмова пішла вбік.

— Подивися, он іде якийсь безхатько, — тицьнула Каріне пальцем в обдерту постать із ромашкою в руці, що рухалася алеєю безглуздою підстрибуючою ходою. — Раніше ти б за лічені секунди вгадав і що він тут робить, і куди йде. А тепер спробуй...

Подача була занадто легкою, і Алабама не втримався.

— Миколо! — покликав він, коли постать наблизилася. — Як ся маєш, Миколо?

— Алабай, алабай, алабай, — пробурмотів Микола, боязко поглядаючи в бік їхнього столика.

— Іди-но сюди, Миколо, — покликав Алабама. — Іди, поїси.

— Так нечесно, — надулася Каріне. — Ти його знав. Експеримент не вдався. Результат не зараховано.

— Як скажеш. — Алабама покірно схилив голову і задоволено посміхнувся.

— І ще... — Каріне гордовито глянула на Алабаму з Торпедою. — Якщо хочете сидіти з ним за одним столом, то сидіть самі. А я не буду. Від нього смердить.

— Їдь, напевно, додому, — не став сперечатися Алабама. — Причепурися. А ввечері я по тебе заїду.

Високі підбори Каріне гнівно простукали у нього за спиною і віддалилися. Алабама навіть не обернувся — струнка постать дівчини і без того чітко відбивалася в темних окулярах Торпеди. Боря делікатно мовчав увесь цей час, мовчав він і тепер, не звертаючи уваги на переляканого Миколу, який нарешті дістався столика.

— Сідай, Миколо. — Алабама кивнув на вільний стілець. — Їстимеш манти? Чи тобі теж морозива з лікером?

— Микола гуляв. — Дурник сів на краєчку стільця й одразу ж неспокійно закрутив головою. — У лісі птахи. Квітка. — Він поклав на стіл ромашку.

— Борю, попроси, щоб йому принесли манти. — Алабама уважно подивився на своє відображення в окулярах Торпеди. Той мовчки піднявся і зник у кафе.

— Як ся маєш, Миколо? Чи не ображають? — Алабама витягнув ноги і відкинувся на стільці. Він так і не зрозумів Каріне, але ж був зовсім близько. Здавалося, ще трохи — і дотягнеться до її думки. Але не вийшло.

— Кривдять, — стиснув губи Микола. — Миколу ображають.

— Хто тебе кривдить, Миколо? — неуважно запитав Алабама.

— Вусатий. Миколі не дав кросівки. Пеліканові дав. Миколу прогнав.

— Зараз принесуть, — повернувся з «Конвалії» Торпеда.

— Гаразд. Нехай поїсть. А то його якийсь вусатий ображає, — кивнув головою Алабама. — Що ще за вусатий, Миколо?

— Вусатий... — понуро повторив Микола. І раптом трохи примружив праве око, посміхнувся і якимось невловимим рухом поправив уявний лівий вус — та так, що Торпеда з Алабамою безпомилково впізнали Вілю. — Миколу прогнав. Кросівки Пеліканові.

— Вілько, чи що? — обережно перепитав Алабама і здивовано подивився на Торпеду.

Торпеда раптом зняв окуляри і втупився жорстким поглядом у Миколу.

— Вусатий продав Пеліканові кросівки?

— Так, — Микола схопив ромашку і почав швидко-швидко ламати стебло.

— Тут? — в один голос запитали Алабама і Торпеда.

— Тут, — не зрозумів і про всяк випадок повторив за ними Микола.

— Де?

— Де.

— Ти біса не гони, папуга довбаний. — Торпеда схопився і навис над Миколою.

Микола заверещав, кинувся від столу і разом зі стільцем перекинувся навзнак. Потім перекинувся через голову і, дурнувато підстрибуючи, кинувся вглиб парку.

— Півень компостований, — кинув йому навздогін Торпеда.

— Благодійний обід не відбувся, — зітхнув Алабама. — Даремно ти, Борю, дурника погнав.

Насправді Алабама був упевнений, що справа не в Торпеді і не в Миколі, та й з Каріне він у будь-який інший день міг би домовитися. Але тільки не сьогодні. Якщо наснилася піщана буря — отже, дню гаплик. Краще взагалі нічого не робити піщаними днями. Не підводитися з дивана. Читати газети. Телефон вимкнути, з будинку не виходити! Усе одно нічого не вийде, усе піде під три чорти.

— Тут кажуть, що зустріти його — паскудна прикмета, — чи то нагадав, чи то спробував виправдатися Торпеда.

З «Конвалії» принесли манти для Миколи.

— А з цим що?.. Давай навпіл! — Алабама не звернув уваги на слова Торпеди. Він і без паркових прикмет знав, що в усьому винен піщаний день. Але говорити про це нікому не збирався.

Вони розділили Миколину порцію порівну і довго, не поспішаючи, жували соковиту баранину.

— З Вільком що будемо робити? — нарешті запитав Торпеда. — Зовсім вони з Белфастом знахабніли. Порядок забули — барижать де заманеться.

Колись Віля фарцював у парку, але потім пішов від Алабами. Це сталося приблизно через місяць після появи Торпеди. Боря вирішив, що Віля не захотів працювати особисто з ним, і зачаїв на фотографа образу.

— Ти не поспішай, Борю, — скривився Алабама. — Звідки інформація? Від Миколи. Це ж смішно? Він і сам до пуття не скумекав, про що його питали.

— Усе він зрозумів. — Торпеда сховав незадоволений погляд під окулярами.

— Ось що: я Вільці зателефоную днями... Не завтра, так післязавтра. І викличу сюди задля розмови. Тоді все і з’ясуємо.

— Так він тобі й зізнається.

— Можливо, не зізнається, — знизав плечима Алабама, — але й потикатися сюди більше не стане. А от якщо після цього попадеться, то відповість згідно з усією суворістю соціалістичної законності.

Торпеда ворухнув бровою, але промовчав.

Близько п’ятої Алабама зібрався йти.

— Сьогодні ввечері в парку щось буде? — запитав він Торпеду.

— Так... Дурня якась. День народження однієї малолітки.

— Тут день народження малолітки, там день народження малолітки... Слухай, — раптом засміявся Алабама, — а це, випадково, не той самий день народження? Хоча, яка різниця? Ти до пів на восьму потуси тут, простеж, щоб усе спокійно пройшло. Відчуваєш, яка задуха? Дощ буде. Вони самі розбіжаться. А потім приходь в «Олімпіаду».

— Мене не запрошували.

— Я тебе запрошую, Борю, — піднявся Алабама. — Твої сірі будні — це менти, бариги і паркові шалашовки. А в житті є чимало прекрасного. Актриси наприклад.

1

Фотоательє номер чотири від бульвару відокремлювали густі кущі бузку і кілька каштанів.

Автівок тут майже не було чутно, зате відчайдушно дерли горлянки дрозди та істерично тріщали сварливі шпаки. Запах живої весняної свіжості пробивався крізь зарості від паркових фонтанів до ательє, витісняючи до бульвару нудотні аромати бузку.

Віля любив парк Шевченка, а широких алей парку «Перемога» досі побоювався. Можливо, тому, що там він майже рік фарцював у Алабами, і це був не найспокійніший рік його життя. А тут Віля — звичайний фотограф зі звичайного ательє.

Життя в парку «Перемога» було не те щоб небезпечним — усе ж таки Алабама надійно прикривав своїх, — але нервовим і неспокійним. А тут воно тече мирно і нічим не загрожує. У парку Шевченка немає фарци, і Вілю це радувало: менший ризик потрапити під випадкову роздачу. Зате центральні готелі під рукою, і всього п’ять хвилин до Хрещатика. А те, що неподалік від шахістів збираються голубці, так його це не обходить.

Віля відчинив ательє і звично подзвонив на пульт охорони, знімаючи об’єкт із сигналізації. Він був сам, директор раніше одинадцятої не приходив, а касир повинен був ось-ось з’явитися. Клієнти поки теж не поспішали за фотокартками.

Віля влаштувався на лавці біля входу. Поруч, на алеї, рятуючись від нав’язливої опіки мам і бабусь, гасали діти. Вони радісно сповіщали світ, що нарешті вирвалися на волю з домашнього полону. Бабусі метушливо поспішали слідом, вигукували щось, напучуючи, але в жодному разі не погрожуючи, щоб не злякати і без того неспокійний виводок.

Галасливі гонки трьох поколінь траплялися тут щоранку. І закінчувалися однаково — безумовною перемогою досвіду над юним безглуздям. Спершу вони розважали Вілю безліччю кумедних епізодів, але результат був стовідсотково передбачуваний, і врешті-решт усе це йому набридло.

З вітрини ательє на нього насмішкувато поглядали чорно-білі красуні. Кожна залишилася короткою історією в його багатій пригодами біографії, і тепер, розглядаючи їхні світлини, Віля зловив себе на тому, що метикує, де б повісити портрет Афродіти. От би прямо зараз покликати її і посадити перед об’єктивом камери. Тільки зараз він зрозумів, що Діта на диво фотогенічна. Він зняв би її просто — анфас, без усіляких прийомів, які так люблять фотографи, без зайвих деталей. Афродіта на п’ять-сім років старша за дівчат на вітрині, а вік — це завжди додаткові штрихи на портреті. Зморшки в куточках очей, трохи втомлений погляд, в якому сліпуче світло майбутнього вже приглушене першими поразками і розчаруваннями, а дитяча впертість змінилася готовністю слухати і погоджуватися, трохи важкувате прибалтійське підборіддя, обручка. Тут важлива кожна рисочка, і Віля відчував, що портрет Афродіти міг би стати його найкращою роботою. Найсвітлішим і м’яким образом серед тих, що зібрані у вітрині. І повісити його слід не в центрі, але так, щоб кожен, заходячи до ательє, відразу його бачив.

Решта фото доведеться поміняти місцями. Поряд із Дітою слід помістити двох брюнеток, Віку й Риту.

У Віки рот ледь торкає усмішка, ніжна нижня губа, яку так любив цілувати Віля, злегка опущена і демонструє рівні білі зуби, і так само, тільки трохи менше, будуть розтулені губи Діти. Але Віка дивиться з портрета трохи знизу вгору — такою її запам’ятав Віля і такою відзняв, а Діта буде ширяти і над глядачем, і над Вікою з Ритою.

Діти й старі нарешті понеслися кудись у бік пам’ятника Шевченку, і відразу ж слідом, немов тільки для того, щоб заповнити спорожнілу алею, один за одним до фотоательє підійшли два перших клієнти. За ними, ледь помітно кивнувши Вілі, протрусив приймальник-касир Рувим Ісайович. А за касиром раптом виник Мишко Яблозинський, старий приятель Вілі, і не тільки Вілі, а, мабуть, усього Києва.

Колись Михайло з Вілею вчилися фотографії в ПТУ Міськпобутуправління на Курській. Але Віля, як і збирався, зараз працює фотографом, а Мишко фотографом не став. Мишко став поетом. І музикантом. І художником теж. Жодне з цих трьох занять не приносило Яблозинському грошей, тому заробляв він, паяючи педалі для електрогітар.

— Вільку! — крикнув Мишко. — Олені часу несуть мене до тебе. Адже ти й сам олень — очі твої гіллясті!

— Що-що у мене з очима? — не зрозумів Віля.

— Я хотів сказати — роги! — засміявся Мишко. — Твої роги оленя гіллясті.

— Ні, очі таки краще.

— Ну, як хочеш, — не став сперечатися Мишко. — Мені з тобою поговорити треба.

— Вілю, ви вже будете фотографувати людей? — втрутився в розмову Рувим Ісайович. — Вони тут цілу годину чекають! Або мені самому встати до апарату?

— Мишко, приходь в обід, о другій годині. Зможеш?

— Домовилися! Буду о другій.

— Рувиме Ісайовичу, — Віля подивився на годинник, — звідки вам знати, що робили ці люди годину тому, якщо ви тут лише п’ять хвилин? Це ваші родичі? Племінник і онук?

— Вілю, не мудруй, — відмахнувся приймальник, дістав з кишені яблуко і відкусив одразу половину. — Іди працюй. А то зараз почнеться, ти ж знаєш.

І дійсно почалося.

Поки Віля фотографував двох перших: одного — три на чотири для комсомольського квитка, другого — п’ять на шість для паспорта, підвалила відразу дюжина дам різного віку і габаритів з Музею російського мистецтва — у них одночасно закінчився термін дії посвідчень. Коли він закінчував з першою партією, виявилося, що буде ще й друга, просто директор не захотів залишати музей без персоналу. Більшість музейних тіток Віля знав. Не тому що любив російське мистецтво — у музеї він бував тільки тоді, коли навчався в школі, раз чи два, не більше. Але парк невеликий, і обличчя всіх, хто працює по сусідству, встигають набриднути.

Між першою і другою групами музейниць вклинилися дві дитсадкові виховательки з п’ятьма дітьми, їм терміново потрібно було оформляти якісь путівки до санаторію. На світлину однієї дитини часу йде, як на трьох дорослих, і на той час, коли Віля закінчував з четвертим дитсадівцем, біля входу в ательє зібрався неабиякий натовп з екскурсоводів і студентів університету, що до них приєдналися.

Тут нарешті з’явився директор ательє і ледь зміг пробитися до входу — черга не бажала його пропускати. Тому перш за все він облаяв Вілю за те, що той повільно працює.

— Просто починати потрібно вчасно, — підтакнув Рувим Ісайович, діставши друге яблуко і знову відкусив половину.

До обіду Віля так і не встиг розкидати всіх присутніх. Невдоволено буркочучи, черга запам’ятала, хто за ким, і розійшлася. З музейних на лавці біля входу залишилася одна дівчина, яку він раніше не зустрічав у парку.

— Ой, а ви не могли б мене скоріше сфотографувати? — попросила дівчина. — Мені дуже потрібно піти з роботи зараз. Директор уже відпустив, тільки сфотографуватися треба. Я саме влаштовуюся в музей, ще стільки справ треба зробити. А завтра вже буде пізно, усі терміни зведуться нанівець.

— У мене перерва, — казенно-нудотним тоном відповів Віля і подивився на годинник.

Мишко запізнювався. Якщо не з’явиться за п’ять хвилин, доведеться йти обідати самому. Не сидіти ж з дівчам-екскурсоводом на лавочці і пояснювати, що в нього немає часу її сфотографувати. Якось уже зовсім недоречно вийде.

— Зрозуміло, — зітхнула дівчина з музею і приготувалася терпляче чекати. Але вже за кілька секунд запитала: — А це ви робили всі ці портрети?

— Звичайно я.

— Гарно. Навіть шкода, що мені тільки три на чотири треба, а не такий портрет. Я б хотіла.

— Гаразд, ідемо зніматися. — Віля клюнув на її лестощі. — Я на приятеля чекаю, але він спізнюється. Встигнемо нашвидкуруч.

— А портрет? — зістрибнула з лавки дівчина.

— Портрет наступного разу, — задоволено ворухнув вусами Віля, пропускаючи її вперед. Він любив жіночі портрети.

— Вам не казали, — запитала дівчина хвилин п’ять по тому, коли вони вийшли з ательє, — що ви дуже схожі на Боярського?

— Та невже? — мимохіть перепитав Віля. Цю байдужу, трохи відсторонену інтонацію в поєднанні з холоднувато-здивованим виразом обличчя він відпрацьовував старанно і довго. — І чим саме?

— Вусами, звичайно, — одразу ж почала загинати пальці майбутній екскурсовод Музею російського мистецтва, — і виразом очей, і посмішкою... Ось посміхніться!

— Та він про все це знає, дівчино, — почувся голос Мишка, що виник звідкись. — Він ці вуса ще в училищі культивував, як елітні сорти кубанської пшениці. То трохи більші й світліші, то трохи менші, але темніші. А ще закручені, пишні, хвилясті. Як Мічурін — вирощував науковими методами.

— Дійсно? — здивувалася дівчина.

— Ну кого ви слухаєте? — Віля поплескав Мишка по спині. — Мишко — поет, в його уяві вуса і на Марсі будуть, як яблуні, цвісти. Чекаю на вас завтра по обіді за світлинами. Тоді і про портрет поговоримо.

— Ти навіщо дівчинку цькуєш?

Щойно вони вийшли з парку і попрямували до «Ленінграда», Віля замахнувся, щоб вліпити Мишкові запотиличник, але замість цього обійняв його.

— Та вона не з боязких, — засміявся Мишко, — вчепилася в тебе, як акула. Ще не знатимеш, як звільнитися. Ногу відрубає, ось побачиш. Або руку.

— Нічого, головне, щоб не голову. Якось раніше я давав їм раду і тепер розберуся. Як у тебе справи? Як і раніше, паяєш педалі?

— Ну. Я цю справу тепер на потік поставив. Виробництво налагоджене, але збут кульгає на обидві ноги, тобто на обидві педалі. Я про це і хотів поговорити.

— А деталі? Ти ж минулого разу скаржився... Чого смієшся? «Будинок радіо» розширив асортимент і на голову обійшов радіоринок?

— Вілю, дорогу до «Будинку радіо» я забув назавжди. Я туди не поткнусь, навіть якщо татаро-монголи потягнуть мене туди на аркані. Чинитиму опір і плюватиму жовчю у зустрічних. Мої очі розплющилися, як шлюзи Дніпрогесу перед теплоходом «Леся Українка», і я побачив, що радіоринок — це дитячий сад! Просто магазин «Юний технік» порівняно знаєш із чим?

— Із чим?

— Із заводом «Маяк».

— Магнітофони, чи що? — не зрозумів Віля.

— Патефон на транзисторах, — із жалем подивився на нього Мишко. — Пам’ятаєш, як у вересні минулого року наші збили над Сахаліном південнокорейський «Боїнг»?

— Ще б пак! Усі пам’ятають.

— Так ось, на тій «Сушці», тобто на Су-15, який здійснив бойове перехоплення, стояло обладнання, випущене на нашому «Маяку». І спрацювало воно без збоїв, точно і надійно. Коли розбір польотів було закінчено, хлопці на заводі відсвяткували успіх. Тихо. Неофіційно. У вузькому колі фахівців.

— Тож, твої педалі працюють на кращих транзисторах країни?

— Точно!

— У чому ж тоді справа?

— Я ж сказав: збут. Три готові лежать удома — не можу продати. Познайом мене з Белфастом.

— Белфаст самопальною електронікою не торгує.

— Неважливо, — вп’явся в нього Мишко. — Він просто не знає, як це кльово. А там подвійний підйом.

— Мишко, ну не сміши ти мене. Подвійний підйом у них на фірмовому шматті, а твій металобрухт гроша не вартий... Слухай, може, тебе з Харлеєм познайомити?

— Не треба. З Харлеєм я вже говорив. Він зараз на косметиці сидить. Мені потрібен Белфаст.

— Мишко, давай з Белфастом кілька тижнів почекаємо.

— Чому?

— Я вчора у нього даму відбив. Ну, так вийшло. Я не хотів, розумієш? Вона сама в руки йшла. І прийшла.

— Тебе Белфаст тепер посадить на кіл. А після у рот заб’є свинцевий жорсткий кляп. І спати піде — з твоєю бабою...

— Бодай тобі пипоть на язик...

— Експромт, між іншим, — задоволено посміхнувся Мишко, проте з теми одразу ж з’їхав. — Але я ж на тебе розраховував, Вільку! Думав, продам зараз три педалі й гайда до моря.

— Вибач, не виправдав, — раптом розізлився на приятеля Віля. Ну чому його постійно втягують в якісь дурнуваті, нездійсненні плани, навіть не попереджаючи, розраховують на нього, а потім, коли все розвалюється, на нього ж і ображаються? Він тут до чого? — Усе, Мишко, мені час працювати. Телефонуй.

— Тільки не забудь сказати, коли у вас із Белфастом налагодиться, — жалібно попросив Мишко.

— Це інша справа.

2

Пелікан зателефонував, як і обіцяв, рівно о четвертій.

— Вілю, гроші є. Сто сорок, як домовлялися. Ти капці ще нікому не продав?

— Щосили тримаю для тебе, — заспокоїв Віля. — Усім відмовляю.

— Тоді зустрічаємося, як домовлялися. О шостій біля колеса, — зрадів Пелікан. — Тільки сам я підійти не зможу. Замість мене прийде з грошима Багіла. Ти його знаєш?

— Знаю, — підтвердив Віля, роздумуючи, чи немає тут кидка. Але головного правила — не допускати зазору між передачею товару і отриманням грошей — Пелікан не порушував. Гроші він отримає, кросівки віддасть, решта — не його головний біль. Пелікан з Багілою нехай самі розбираються. — Гаразд, домовилися. О шостій я чекаю Багілу під колесом. Нехай не запізнюється.

— Дякую, Вілю! А то мене тут завантажили. Раніше, ніж о сьомій, не вирвуся.

До п’ятої біля входу до фотоательє знову стало порожньо. Студенти закінчили свої заліки та іспити відразу по обіді й до четвертої вже розійшлися, а до вечірнього вигулу дітей залишалося менше години. Клієнтів більше не очікувалося. Директор пішов дві години тому, і Рувим Ісайович теж почав поглядати на годинник.

— Рувиме Ісайовичу, — став у дверях Віля, — учора я зачиняв ательє і здавав під охорону. А сьогодні відчиняв і знімав з охорони. Вам не здається, що це занадто?

— Це нормально, Вілю.

— Нормально буде, якщо сьогодні саме ви поставите його на сигналізацію, а завтра — знімете.

— Не грубіть старшому товаришеві.

— Мені треба терміново бігти, Рувиме Ісайовичу. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє був удома.

— За це...

— За це я сфотографую вашу коханку без черги.

— Яку коханку? — сполошився приймальник. — У мене немає коханки. У мене внуки.

— Ось коли буде, тоді і сфотографую, — прощаючись, поплескав його по плечу Віля, підхопив сумку з кросівками та вийшов у парк. — Усе одно ось-ось дощ піде! — крикнув він. — А під час дощу краще сидіти під надійним дахом.

Це була розумна порада — усі ми любимо і вміємо давати розумні поради.

Коли Віля вийшов з переходу біля метро «Дарниця», дощ уже починався. Якби біля колеса огляду його не очікував Багіла, то Віля і сам зараз поспішив би в сухе тепло своєї однокімнатної бетонної будки наприкінці вулиці Юності та нарешті відіспався. А наступного дня зателефонував би Дітці. Аркуш із записника з її телефоном як і раніше лежав у боковій кишені сумки.

Віля йшов на зустріч із запасом — не любив запізнюватися. Дощу він не боявся — в парку можна сховатися де завгодно, наприклад, у Гоцика на автодромі. Зате можна буде поговорити з Бєлкіним і навіть з Алабамою, якщо той раптом опиниться тут. Віля не бачив обох понад рік. Він не збирався укладати угоду прямо під колесом — там він просто зустрінеться з Багілою, щоб потім разом піти. Віля доволі довго фарцював в Алабами, знав його правила і навіть не збирався їх порушувати.

Парк стрімко порожнів. Дрібний дощ швидко розігнав відпочивальників, але фарца не розходилася. Усі потроху збиралися під дахом автодрому, сюди ж підтягувалися афганці та інші паркові.

— Вілько, старий коняко! — зрадів Гоцик і обійняв Віля. — Хрін Боярський! Усе телиць знімаєш? Нічого, Алабама незабаром і в нас фотоательє відкриє. Тоді не відкрутишся, підеш директором.

— Директором я не зможу. Я ж крім витримкм і діафрагми ні в чому не тямлю.

— Та облиш ти. Раз фарцюєш, тож розбираєшся. А директор що повинен уміти? Бухати з потрібними людьми і знати, де підпис поставити.

— Щось знайомих зовсім мало, — озирнувся Віля. — Де Шляпентох? Де Мічений Михасик? Алабаму чомусь не бачу.

— Алабама поїхав годину тому. А решта, — знизав плечима Гоцик, — розбіглися хто куди. Тут багато що змінилося, нових повно. Торпеда... Пам’ятаєш Торпеду?

— Звичайно, пам’ятаю, тільки і його не видно.

— Торпеда десь тут. Шифрується, як зазвичай. Він уже знаєш скількох з парку вичавив?.. Це, звичайно, не моє діло, я не під ним, у мене чисто — ані фарци, ані шмалі, одні машинки на електричному ходу, але я ж усе бачу.

— А Багіла де? Ми з ним о шостій під колесом домовилися зустрітися.

— Раз домовилися, отже зустрінетеся. Сьогодні багато хто збирався бути — день народження в Ірки. Пам’ятаєш Ірку?

— Ні, — чесно зізнався Віля. — Хто це?

— Ну так, — зрозумів Гоцик. — Вона ж зовсім малолітка. Коли ти тут терся, вона на горщик ще ходила. Але зараз Ірка в нас перша красуня: і Льоня Бородавка за нею ходить, як бичок на припоні, і Пелікан, і ще мало не півпарку.

— Так, точно, — зрозумів Віля, — Пелікан щось говорив про день народження. Гаразд, піду шукати Багілу. Можливо, ще побачимося сьогодні.

— Ти не зникай, — попросив Гоцик. — А то коли всі разом зникають, життя ніби рветься. Зв’язок утрачається, розумієш?

— Зв’язок часів?

— Саме так.

Віля завернув за ріг автодрому. Там було темніше, ніж біля входу, і дощ ще не пробивався крізь крони каштанів і кленів. У напівтемряві на невисокій металевій огорожі сидів Торпеда. Віля помітив його не відразу і з розгону ледь не наступив йому на ногу.

— Обережніше, Вілю, — підвів руку Торпеда, але навіть не зрушив, немов сам хотів, щоб Віля налетів на нього. — Прийшов у парк і не вітаєшся. Впритул не бачиш.

— Привіт, Борю. — Віля не знав, про що говорити з Торпедою. — Вибач, не помітив. Ти ж завжди маскуєшся в складках місцевості.

— Зате тебе здалеку видно. Ходімо, — Торпеда піднявся з огорожі і ретельно обтрусив штани, — треба поговорити.

— Вибач, Борю, на мене чекають. — Віля був упевнений, що мова піде про фотоательє. — Давай я завтра зайду, тоді і поговоримо, а то сьогодні такий день важкий. І мокрий.

— Завтра не вийде, Вілю, — злегка підштовхнув його Торпеда. — Ну ж бо, греби.

Торпеда вийшов перевірити, як працюють хлопці біля входу в парк, і засік Вілю, ледь той з’явився на центральній алеї. Торпеду мало не розірвало від люті: зовсім знахабнів пацан, фарцує в парку, як у себе на кухні! І нікому нічого не платить!

Такі речі не повинні сходити з рук, і поки фотограф базікав із Гоциком, Торпеда встиг прихопити двійко незнайомих з Вільком афганців — Бухала та Кухту-Подільського.

Кухту він відправив до натовпу перед автодромом — стежити за порушником конвенції, Бухала поставив у тилу біля стежки, що веде в зарості. А сам сів неподалік.

Тепер у Вілі не було шляхів до відступу. Узагалі не було — його перехопили б усюди, але план Торпеди спрацював просто ідеально: Віля вийшов прямо на нього, і ніхто цього не бачив.

— Куди йдемо? — запитав Віля, слухняно крокуючи за Торпедою.

— За мною, — не обертаючись, кинув той. Якось непомітно до них приєдналися ще двоє. Судячи з вигляду — паркові афганці, а може, і фарца, але Віля їх не знав. Тепер Торпеда йшов першим, Віля — за ним, а ззаду — ці двоє. Виходило, що Віля йде не сам, що його ведуть, і втекти не вийде. Усе сталося якось тихо і так швидко, що він занервував тільки тоді, коли вони минули людні місця і почали заглиблюватися у вербові зарості.

— Борю, нікуди я далі не піду. На мене люди чекають. — Віля зігнувся і спробував кинутися вбік, але його одразу ж перехопили ті, що йшли позаду, і з силою штовхнули вперед.

— Та зачекай, не кіпішуй, — ліниво розтягуючи слова, посміхнувся Торпеда, смикаючи плечима: дощ уже не накрапував, а періщив рівним і щільним потоком. — Ми вже майже на місці.

Вони вийшли до озера, і Торпеда несподівано відступив праворуч, пропускаючи Вілю вперед. Віля обернувся. Тепер за спиною у нього була вода, а від парку його відсікали ці троє.

— Покажи сумку, — велів Торпеда.

— Ще чого! — обурився Віля і притиснув сумку до грудей.

Бухало відразу ж коротким ударом збив Вілю з ніг, а Кухта упівсили штовхнув його ногою, потім нахилився, відібрав сумку і передав Торпеді.

— А міг же і сам показати, — знизав плечима Торпеда. Він розстебнув блискавку, дістав кросівку, покрутив у руках і кинув на землю. — Що, Вілю, забрів за старою звичкою, трохи пофарцювати для душі? — Торпеда примружився.

— Я й не думав фарцювати в парку, — сяк-так підвівся на ноги Віля.

— Так-так, — не став з ним сперечатися Торпеда, дістав із сумки другу кросівку і теж кинув під ноги Вілі. — Якось мимохіть вийшло. Спочатку вранці, потім увечері, чи не так?

Торпеда жбурнув сумку кудись за спину. Тільки тепер Віля зрозумів, що привели його сюди не випадково, що хтось доніс Торпеді про його ранкову зустріч із Пеліканом.

— Та не фарцював я тут ані вранці, ані ввечері! — вигукнув Віля, але тепер уже сам Торпеда, засліплений спалахом ненависті, різким ударом кулака розсік йому вилицю і перекинув горілиць. Віля звалився у воду, кров, перемішана з водою, миттєво залила очі, але він одразу ж перевернувся і, відкашлюючись, встав на карачки. У каламутній поверхні озера відбилося його розбите обличчя. Вілю затрусило.

Він усе це колись бачив, і не раз. Власне обличчя за мить до смерті — воно ввижалося йому у снах, у давніх напівзабутих кошмарах. Віля знав, що зараз станеться, знав змалечку, навіть тоді, коли був іще немовлям. У всіх темних дзеркалах відкривалася йому ця картина, і тому він давно і назавжди заборонив собі в них заглядати. Зараз його будуть убивати і вб’ють — нікуди він не дінеться, бо порятунку від них немає. Марно чекати на допомогу та розраховувати на диво — треба негайно прориватися, пробиватися крізь цих костоломів. Ніхто йому не допоможе, і якщо зараз він не вирветься сам, то його задушать, заріжуть, а потім утоплять. Йому не дадуть піти! Він мусить прорватися, інакше це його останній день!

Торпеда, однак, зовсім не збирався вбивати Вілю. Фотографа треба було покарати у якийсь особливий — смішний і в той же час ганебний спосіб. Поки вони йшли до озера, Торпеда ще не знав, як це зробить, він навіть не був цілком упевнений, що Віля дійсно в чомусь винен. Що у нього було проти Вілі? Миколині слова? Навіть не слова — якась гримаса і бурмотіння.

Але Віля не просто так з’явився сюди цього вечора, у Ось навіщо він приперся в парк під дощем? Торпеда був упевнений, що відповіді на ці питання лежать у Вілі в сумці. І коли там виявилися кросівки, все встало на свої місця. Тепер залишалося тільки вирішити, як учинити з Вілею. Але поки Торпеда обмірковував глузливі й уїдливі слова, які зараз скаже, Віля несподівано кинувся на нього. Цього ніхто не очікував, і перешкодити йому не встигли. Він учепився Торпеді в горло, перекинув його, сам навалився зверху, й обидва покотилися в кущі. Але вже за хвилину Вілю відтягли від Торпеди і стусанами загнали в озеро.

— Ти, лайно, ну-бо, пливи звідси, — прохрипів Торпеда. Глибокі криваві подряпини тягнулися від його підборіддя до ключиць. Кров’ю, що сочилася з них, уже була залита сорочка, під оком у Торпеди набрякав синець на півобличчя. — У парк я тебе більше не пущу. Гайда у воду!

Віля не міг іти в воду. Він не вмів плавати, але справа була навіть не в цьому. Віля боявся цієї води більше за Торпеду з його афганцями.

Торпеда думав, що дає Вілі шанс. Ганебну і безславну, але вірну можливість піти. Насправді цієї можливості він його позбавив.

Віля вдав, що дійсно готовий відплисти, і навіть зробив якийсь непевний крок, немов намацуючи дно, але плисти він нікуди не збирався. Замість цього Віля злегка присів, а потім знову кинувся на Торпеду, і вони знову покотилися по слизькому брудному берегу. Швидко темніло, Кухта і Бухало, що кинулися на допомогу Торпеді, уже не бачили, кого місять, і молотили абикуди, не розбираючи. Вілі й Торпеді дісталося приблизно порівну. Торпеда несамовито волав і лаявся, хрипко кричав і Віля. На мить здалося, що Віля зараз відірветься, залишить Торпеду на землі, а сам сховається в чагарнику, але тут він раптово осів, заскиглив і затих.

Торпеда вибрався з-під нього, відштовхнувши тіло до води. Віля впав обличчям у воду і більше не ворушився. Торпеда вмився, ретельно вимив в озері ніж, сховав його в бічну кишеню штанів і, трохи похитуючись, рушив у напрямку парку. Слідом потягли Кухта і Бухало. Не по-весняному холодний дощ ще тільки набирав силу.

1

Ірка забігла додому тільки на хвилину. Толик Кермо чекав унизу — вони зібралися на Дніпро купатися. Сонце вже сідало в якийсь каламутний серпанок, і треба було поспішати.

Їй пощастило — батьків удома не було, а бабуся, напевно, спала і не чула, як вона увійшла. Ірка швидко вдягла купальник, натягнула джинси і червоний батник, кинула в сумку куртку — вона не збиралася повертатися до пізнього вечора. Це її день народження, і, отже, вона буде робити те, що їй заманеться.

Узагалі-то Ірка і в інші дні жила як хотіла, не надто цікавлячись думкою оточуючих. Федірсанича вона не поважала і не намагалася це приховувати. Він був м’якою людиною, жити Ірці не заважав, але завжди здавався їй хмарою диму або туману, крізь яку можна легко пройти. Він не вмів чинити опір — ані їй, ані її матері, ані взагалі життю. Тому і залишався актором на епізоди. Це тонке спостереження Ірка зробила не сама: одного разу вночі під час батьківського скандалу вона почула, як мати вліпила ці слова Федірсаничу, як ляпас, і подумала, що мати має рацію, так воно і є. Від бабусі Ірці зазвичай вдавалося швидко втекти і не слухати голосінь, але від матері піти було б нелегко. Вони були дуже схожі, і ця подібність лякала обох.

Олена бачила, що в Ірки характер точнісінько, як у неї, — тож їм нізащо не ужитися. Ще рік, щонайбільше два, і вони спершу посваряться, а після на все життя зненавидять одна одну. Немов готуючись до цього майбутнього вже зараз, Олена не поступалася доньці ні в чому, жорстко підпорядковуючи її, нав’язуючи свою волю навіть у дрібницях. Ірка теж розуміла, що занадто схожа на матір. Вона, як могла, чинила опір агресивному диктату Олени, проявляючи при цьому ті ж самі якості, і від цього ставала ще більше на неї схожа.

Закінчивши з одягом, Ірка на кілька секунд замислилася, вибираючи помаду, потім взяла найяскравішу і швидко подивилась у дзеркало. У розсіяному денному світлі відбилися суворі, майже класичні риси обличчя, високе чоло, уважний і водночас жорсткий погляд сірих очей. Ірка посміхнулася відображенню, відображення посміхнулося у відповідь. Вона мазнула по губах помадою, кілька разів провела щіткою по русявому волоссю і вийшла в коридор.

Там уже чатувала стара.

— Я пішла, буду ввечері, — кинула Ірка, щоб уникнути розмови. Але не допомогло.

— У тебе сьогодні день народження, — проскрипіла та, намагаючись стати між онукою і дверима. — Могла б побути вдома. З нами.

— З ким? Немає ж удома нікого! — Ірка швидко взула босоніжки і спробувала обійти бабцю, але та відступила, затуливши спиною дверний замок.

— Незабаром будуть. Федір усіх запросив до ресторану.

— Точно! Добре, що нагадала, а то я забула. Отже, там і побачимось! — Ірка спробувала відсунути стару, але та не збиралася відступати, вважаючи, що розмова не закінчена.

— Відійди, ба, на мене чекають. — Ірка обхопила її за талію і миттєво перемістила на кілька метрів назад. Шлях на сходи був вільний.

— Ти що, ненормальна? Ти могла мене вбити! — викрикнула їй навздогін бабка. — Кістку могла зламати!

— Наступного разу обов’язково! — уже знизу відповіла Ірка. — Тільки попередь заздалегідь яку!

Побачивши Ірку, Толик завів свій «Чезет», і вони рвонули в напрямку Воскресенки. Мотоцикл летів, з ревом розсікаючи квартали міських околиць, а коли старі п’ятиповерхівки залишилися позаду, повернув до Московського мосту, і Толик дав повний газ. Повітря, туге й щільне, вдарило Ірці в обличчя.

— Кермо, жени! — закричала вона і в захваті розкинула руки. — Додай ще!

— Та куди ще, чума? — засміявся Толик. — Уже майже доїхали. За Десенкою з’їжджаємо.

Перед Московським мостом вони звернули в бік головної алеї парку, але поїхали не по ній, а бічними стежками, намагаючись триматися ближче до берега, щоб вибрати безлюдне місце з чистим піском.

— Гальмуй тут, — упевнено веліла Ірка Толику, коли вони під’їхали до невеликого тихого пляжу. — Сюди ніхто не з’явиться.

Зіскочивши з мотоцикла, вона закотила джинси і, не чекаючи на Толика, побігла до річки.

— Підстава! Зовсім холодна! — Ірка вдарила ногою по воді. — І сонця немає.

Вона пройшлася по дну уздовж берега, але купатися не стала і повернулася до Толика, який прилаштовував мотоцикл між вербовими кущами.

— Ти чому не роздягаєшся? — запитав він, закінчивши.

— Холодно, Кермо. Вода крижана, ніби з гір. А сонце сховалося.

— То що, даремно їхали? — насупився Толик.

— А ти що, тільки плавати вмієш? — Ірка поклала йому руки на плечі і посміхнулася.

— Ні, звичайно. — Толик одразу ж охрип, але швидко облизав губи і притиснув Ірку до себе.

— Тоді навчи мене їздити на мотоциклі.

— Та ти що, мала? — Толик чекав зовсім іншого. — Це ж мій бойовий кросовий «Чезет». Я його відчуваю, як своє друге...

— Яйце?

— Серце!.. Ти ж його за п’ять хвилин на мотлох рознесеш, — безнадійно закінчив Толик.

Ірка притулилася, взяла його голову в руки і підвелася навшпиньки. Сил чинити опір у нього не залишилося.

— Кермо, ти ж усе можеш... — прошепотіла Ірка, торкаючись губами його губ. Той потягнувся до неї, але дотик був легким, майже нечутним, і вже за мить про нього нагадував лише слабкий смак якихось лісових ягід. — Я вже їздила. Мені тільки згадати.

— Гаразд, — здався Толик і хотів ще раз поцілувати Ірку, але вона вже відпустила його руду голову, вислизнула з рук і йшла до мотоцикла.

— Не так, — пробурмотів Толик, дивлячись, як Ірка сідає на байк. — Ти сидиш, як на старій шкапі, яка може тільки крокувати та й то на великі свята. — Він звично повторював слова свого першого тренера, з яких колись починалося і його навчання. — Треба сісти, сильно нахилившись уперед, і обхопити колінами бензобак. Так хребту буде легше. І дивись уперед, а не перед собою. І взагалі — злазь поки, я викочу його з піску.

Вони вивели мотоцикл на стежку, і Ірка легко скочила в сідло.

— Я що сказав? — він із силою провів долонею по її спині. — Нахилися! Тепер треба навчитися вмикати зчеплення, регулювати газ і перемикати передачі буквально на автоматі. Це найголовніше під час старту, та й узагалі найголовніше. Спробуй спочатку «всуху»: зчеплення, передача, газ.

— Це я пам’ятаю, — перебила його Ірка. — А гальмувати треба заднім гальмом. Де у тебе заднє?

— Ось заднє, але я ж сказав: спочатку «всуху».

— Та в яку... Відійди! — Ірка рішуче відштовхнула Толика, мотоцикл завив, і вона понеслася стежкою між кущами.

— Куди?! — закричав Толик і кинувся за нею, але її червоний батник уже зник у заростях калини, бузини й ожини.

— Уб’є машину... — Толик зірвав з себе куртку і торохнув нею по кущу. — Дурепа чумна!

Тим часом Ірка вимахнула стежкою на центральну алею парку, додала газу, пролетіла по ній до кінця, до того місця, де алея закруглюється, там плавно розвернулася і помчала назад. Вона була спокійна і впевнена в собі, не нервувала і нічого не боялася, вона обережно об’їжджала поодиноких пішоходів, але, доїхавши до початку алеї, до самого виїзду на шосе, раптом зрозуміла, що пропустила і вже не зможе знайти свою стежку. Вона не запам’ятала місце, де виїхала на алею, і тепер не знала, де повертати.

Тоді Ірка повернула на першу-ліпшу доріжку, що веде до Десенки, вирішивши, що головне — дістатися берега, а коли вона поїде уздовж нього, то Кермо точно попадеться їй на очі. Загалом, так і вийшло, але тільки перш ніж дістатися до місця старту і побачити панічне метушіння Керма, вона злякала парочку, що розташувалась у кущах. Обраний ними невеликий пляжик був ще більш усамітнений, ніж той, який зайняли Ірка з Кермом. З боку стежки парочку прикривали густі кущі, а з боку води — міліцейська «шістка». На відчинених передніх дверцятах «Лади» бовталася сіро-блакитна формена сорочка, а поверх неї — значних розмірів бюстгальтер.

Ірка не збиралася зганяти капітана з його дами, але стежка несподівано вильнула під колесами, і «Чезет» виніс її на невисоку купину, з якої, як з невеликого трампліна, вона пішла спершу в небо, а потім у ті самі кущі, де відпочивав від служби мент із подругою. Політ пройшов нормально, але місце приземлення було вибрано невдало. Мотоцикл з Іркою, що ледь утрималася в сідлі, плюхнувся за метр від зіщуленої у хтивій судомі спітнілої пари середніх років — і прямо на махровий рушник, на якому були розкладені малосольні огірочки, відварна молода картопелька, щедро нарізані скибки підчеревини і помідорів. Усе це вже було скуштоване, десь навіть переполовинене, але капітан явно розраховував повернутися до скатертини-самобранки після завершення головного пункту культурної програми.

І тут Ірка, що буквально звалилася з неба, все зіпсувала. Колеса байка перетворили помідори на криваві лахміття, перемололи на кашу огірки й картоплю. В обличчя капітанові і його враженій супутниці полетів брудний рушник, а слідом прямо в очі вдарив фонтан піску. Капітан захрипів матюками, несамовито заверещала тітка, але потужний «Чезет» уже виніс Ірку на стежку. Хвилиною пізніше вона зупинила мотоцикл саме там, де чекав на неї Толик.

— Що? — запитав він, дивлячись в її сірі очі, потемнілі від адреналіну, що затопив їх, і посміхнувся. — Трусить? Наклала в штани?

— Кермо, хутко поїхали звідси, — нічого не пояснюючи, Ірка відсунулася, поступаючись йому місцем на сидінні. — Хутко!

Толик перекинув ногу, займаючи місце водія, й одразу ж побачив синьо-жовту «Ладу», що неслась до них, з прищепленим дверцятами сірим ліфчиком, який теліпався на вітрі з боку на бік. За кермом сидів мент у майці і кричав щось нечутне, але від того не менш зрозуміле і грізне. Мент вимагав сатисфакції. Слідом за машиною трусила напівгола тітка. Вона, без упину верещала: «Петю! Петю! Петю!» — вочевидь, хотіла повернути бюстгальтер, але мент не бажав ані помічати її, ані чути. Його метою була Ірка.

— Халепа! — видихнув Кермо. — Ірко, тримайся!

Вони рвонули з місця, жбурнувши заднім колесом зім’ятий шматок дерну на капот «шістки».

— На шосе вони нас візьмуть! — крикнула Ірка, побачивши, що Толик спрямував «Чезет» до алеї. — Поганяй його по ямах і зажени в болото!

Але до болота справа не дійшла. Підступна паркова стежка виконала з розлюченим ментом такий самий зрадницький трюк, що і з Іркою. Тільки там, де легкий мотоцикл просто злетів у набухле важкими хмарами небо, «шістка» пройти не змогла. Втративши рівновагу, машина нахилилася, лягла на бік, а потім, скажено обертаючи колесами, повільно перекинулася.

Кермо з Іркою вилетіли на алею парку і вже звідти, зверху, побачили, як бойова подруга допомагає своєму кавалеру вибратися з перевернутого «жигуля».

— А-а-а! — захоплено вигукнув Толик, вичавлюючи газ. — Ну ти й чума!

— А ти не знав? — засміялася Ірка.

Вони поверталися, і туге повітря не давало говорити, забиваючи слова назад у гортані й легені. Біля кінотеатру «Аврора» мотоцикл потрапив під дощ, Толику довелося скинути швидкість, але його все одно трусило від скаженого відчуття повноти життя, чистого драйву, замішаного на крутому адреналіні.

— Помнишь, девочка, гуляли мы в саду! — закричав Толик. — Я бессовестно нарвал букет из роз! Дай бог памяти, в каком это году-у-у, — вони мчали по мокрому бульвару Перова до парку «Перемога», розсікаючи просочене вологою в’язке повітря. — ... Надрывались от погони сторожа!..

2

У парку на них уже чекали. За іншої погоди, не будь дощу — наприклад, теплого травневого вечора, усі сиділи б на залишках роздовбаних лавок між колесом огляду і автодромом, ганяючи по колу пару косяків і кілька пляшок оковитої. А так — щулилися, тулилися під дахом автодрому, розбившись на кілька компаній, мусолили якісь давні новини, тому що свіжих тут давно вже не було. Парк «Перемога» — сонне болото.

Фарцовщики — люди ділові — цього разу до них навіть не приєдналися. Там у кожного свої інтереси, та й Ірку вони не надто знали. Зате афганці підтягнулися майже у повному дембельському складі, й інша паркова тусовка, обидва її крила — комсомольські й очеретянські, теж були тут.

Тихенько осібно від усіх курив Лосось. Його намагалися не чіпати без потреби, але давно вже було відмічено, що в бійках він завжди валить суперника першим ударом. Жодного разу не скіксовав. Такий ось Лосось.

Унтер скалився, як зазвичай, жарив бородаті анекдоти: «Бачив, телиця пройшла. Ну, бачив. Вона мені посміхнулася. Тільки посміхнулася? Ти пригадай, як я іржав півгодини, коли перший раз тебе зустрів».

Закривши через дощ колесо раніше, ніж зазвичай, підійшов Серьога Бєлкін. Він обійняв Буратіно, потиснув руки Худому і Турку, дістав забичковану «п’яту», пригостив друзів.

На півхвилини зазирнув Іван Багіла і, побачивши Бєлкіна, протиснувся до нього крізь натовп.

— Серього, ти Вілька не бачив сьогодні? Ми з ним на шосту під колесом стрілу забивали. А вже пів на сьому.

— Не було його о шостій під колесом, Іване, — упевнено відповів Бєлкін. — Зуб даю.

— Я бачив Вілька, — почув їхню розмову Худий. — Він з Гоциком базікав. Запитай у Гоцика, куди він пішов.

— Красно дякую! — зрадів Багіла. — Зараз запитаю. Де він? Гоцику!

Гоцик з ходу підтвердив, що Вілю бачив і що той збирався рівно о шостій зустрітися з Іваном під колесом.

— Гаразд, — знизав плечима Багіла. — Піду шукати.

А паркові все підтягувалися. Дімка Джеймсон, бармен з «Братислави», пустив по колу пляшку «Столичної».

— Де іменинниця? — запитав він, зображуючи легку байдужість. — Мені за десять хвилин треба повертатися, коктейлі каламутити інтуристам.

— Джеймсоне, ми її за тебе привітаємо, не переймайся, — відповіли з натовпу. — Залиш нам те, що в сумці, і можеш повертатися до своїх коктейлів хоч зараз.

Той хотів образитися, але не встиг. З глибини парку, з боку Воскресенки, долинув тріск мотоциклетного движка. На нього не звернули уваги, багато хто просто не розчув серед загального гомону, але за кілька секунд «Чезет» з Толиком та Іркою вилетів із-за кургану Слави і зупинився біля автодрому.

— Пацани! — закричала Ірка, зістрибуючи з мотоцикла.

— А-а-а! — радісно заревіли паркові. — Ірко, привіт! Ірко, з днем варення! З днюхою, мала!

— Тримай склянку. — Джеймсон протиснувся в перший ряд і простягнув Ірці гранчак, потім дістав із сумки пляшку червоного шампанського.

— Шампунь! — зойкнула Ірка, й одразу ж рожевий струмінь ударив з-під руки Джеймсона. — А-а-а! Який кайф!

Джеймсон налив Ірці шампанського, цокнувся з нею пляшкою, випив сам і передав пляшку в натовп.

— Ірко, щастя тобі!

Ірка разом випила весь стакан і повисла у Джеймсона на шиї.

— Дімасю, дякую! Я тебе люблю!

— Мала, ми тебе теж любимо, — закричали очеретянські, — іди до нас, у нас смага є!

— Смага у вас щодня є, а червоний шампунь мені раз на рік приносять! — засміялася Ірка й одразу ж пішла обійматися до очеретянських. Але не дійшла.

— Що це ти, красуню, не вітаєшся? — запитав її ззаду і зверху знайомий голос, і сильна рука стиснула Ірку так, що вона не тільки йти вже не могла, але й дихала ледь-ледь.

— Калаше! — тихо зраділа Ірка. — Тебе ж учора ще не було!

— Сьогодні повернувся. Дві години як з вокзалу. У мене для тебе подарунок приготовлений, але це вже завтра, еге ж?

Калаш — загадкова особистість. Він живе пунктиром: то з’являється в парку на тиждень, то на місяць зникає. Усі гадають, що Калаш — це поганяло, і воно б підійшло йому, як нікому іншому, але насправді це його прізвище. Не Калашников, а саме Калаш. Він теж з афганців, але його хлопці не п’ють, не курять і не колються. Вони качаються і бігають кроси — для них армія триває. Четверо з компанії Калаша — студенти: історик, філософ і два економісти. Решта — роботяги з Арсеналу. Калаш живе з Іркою в одному під’їзді — поверхом вище, і її сусідка Катя вважає Калаша за головну і ласу здобич. Хоча, як і Ірка, майже нічого про нього не знає.

— Так, звичайно, заходь до мене завтра.

— Зайду, сусідко. А ти зараз що, з Кермом зустрічаєшся?

— Ревнуєш? — засміялася Ірка. — А Кермо мене півдня на своєму байку катає.

— Ні, катайся з ким хочеш. Кермо так Кермо — твоя справа. Просто я з Пеліканом хотів поговорити, але не бачу його. Куди він подівся?

— Слухай, точно, — озирнулась Ірка. — Немає Пелікана. Він мені вчора двічі сказав, що буде сьогодні в парку. Ну, я йому видам на горіхи, коли побачу!

— Що ж ти, сусідко? — реготав Калаш. — Ти ж з Кермом приїхала. Тобі радіти треба, що його немає.

— Якщо приїхала з Кермом, не означає, що з ним би і поїхала, — спохмурнівши, огризнулася Ірка, ще раз уважно оглянувши натовп. — А тепер точно з ним поїду.

— Гаразд, я в твої справи не лізу. Отже, завтра побачимось?

— Так, Калаше, завтра, — попрощалася Ірка.

Звичайно, дощ зіпсував їй свято. Та ще й не прийшли чомусь багато. Ні Льоні Бородавки, а вранці він майже на цьому місці пісні співав і клявся бути з квітами. Ні Багіли, але це добре, без Багіли можна і обійтися. А от де Пелікан?

Тут Ірку все-таки обступили очеретянські. Ці поки особисто не привітають і не наллють самогону, щоб кожен випив з іменинницею, — не заспокояться. Сільське виховання. Ірка хоч і намагалася пити щоразу не повну, і навіть не половину, але з незвички і без закуски після п’ятого тосту раптом відчула, як земля втрачає стійкість і надійність.

— Кермо, — покликала Ірка. — Кермо, ти де?

Але з наступаючих сутінків виринув не Кермо, а тихий дідок Володимир Матвійович. Колись він викладав французьку літературу на інязі. Через зморщену від багаторічного пияцтва фізіономію Володимира Матвійовича в парку називали Дулею, він завжди посміхався, нікому не заважав, був послужливий, коли потрібно — мовчазний, а коли потрібно — балакучий. Дуля пив, якщо наливали, їв там, де пригощали, і сьогодні зазирнув до автодрому, розраховуючи перехопити халявні сто грамів. Очеретянські жмикрути сотку йому не налили, але п’ятдесят грамів чистого картопляного Дулі все-таки дісталося. Однак він ніколи не дивився, з чого починає. Слідуючи мудрій пораді, зрів у корінь — його цікавило, скільки залишилося в пляшці, а там ще дещо було.

— Ірочко, — підняв склянку Дуля і відступив на крок, щоб бачити одночасно і Ірку, і пляшку самогону в руках очеретянських, — усякому діаманту потрібна оправа. Ти — діамант серед нас, тут немає тобі рівних. Ми — твій захоплений почет, варто тобі захотіти чого завгодно, і кожен буде щасливий знайти, добути, негайно принести це до твоїх ніг. Навіть випивши, — Дуля хильнув свої п’ятдесят, видихнув, простягнув порожню склянку назустріч пляшці самогону, і йому одразу ж плеснули, цього разу вже не відміряючи грами і не стримуючи руку, — а можливо, саме випивши, ми стаємо особливо уважні і чемні. Ми нічого не чекаємо від тебе, ніякої оплати. Можливо, тільки посмішки. Легкої посмішки вдячної і благородної принцеси.

Тут Ірка відчула, що обличчя її не слухається, і хоч вона намагалася посміхнутися у відповідь на святкові теревені Дулі, але зовсім не була впевнена, чи вдається їй це. Утім, травневі сутінки давно вже сховали парк, і навряд чи хтось бачив її обличчя. Ірку гойдало і відносило.

— Але хто ми, поруч з тобою? І хто ти серед нас? — продовжував Дуля. — Чия ти принцеса, і що ми за почет? Адже ми тут звірі. Сьогодні — мирні і п’яні, — він простягнув порожню склянку, і здивовані очеретянці втретє її наповнили, — але в інші дні — хижі і дикі. Нас приборкували, нас майже приборкали, і все ж у душі ми як і раніше дикі. Ми кровожерливі, немає на нас управи. Можливо, тільки краса здатна з нами впоратися. Вона — єдина влада в цьому світі, тимчасова, слабка, невірна і зовсім не абсолютна. Але іншої немає. Усе інше — не влада, усі інші — узурпатори, брехливі і нелегітимні тимчасові виконавці. Тільки красі, твоїй і нашого дивовижного парку, ми ладні підкорятися цього вечора. Адже ти — його частина, ти така ж, як він. Я бажаю тобі щастя. Хоча б тобі... За тебе, Ірочко! За те, щоб наш парк «Перемога» сяяв тобою і для тебе. І для нас, беззубих, але ще не до кінця приборканих хижаків... Налийте ж, жмикрути! Я вам не секретар парткому — штовхати такі монологи всуху!

3

Гості з’їжджалися своєчасно.

Зустрічаючи їх біля входу, Сотник цілував і обіймав кожного, сміявся щиро і весело, так, ніби не бачив їх лише кілька годин тому в театрі на денній репетиції. Звичайно, серед запрошених був і головний режисер із дружиною. Прийшов і директор театру, куди без нього? З’явилися й інші особи, від яких залежало, залишиться кар’єра Сотника і надалі так само скромною і непримітною широкому радянському глядачеві, чи він усе ж зуміє хоч трохи розправити крила, вже добряче понівечені міллю і часом.

Важко відсапуючись і пофиркуючи, піднявся сходами Баняк, режисер студії Довженка, творець двох касових шедеврів: «На радарі не з’являвся» і «Державного кордону не перетинав». Слідом обійняли Олену і Сотника та привітали з днем народження доньки Петро Михайлович, заступник директора «Ленфільму», і Петро Михайлович, заступник директора Свердловської кіностудії, які прилетіли до Києва для ділової зустрічі з Баняком.

І взагалі цього вечора зібралися дуже різні люди. Був тут і Веня Сокіл, що не поступався в елегантності, як запевняли київські люди похилого віку, Мойсееві Соколу, своєму дідові, молодому і щасливому біржовикові, зарубаному в дев’ятнадцятому чи то петлюрівцями, що відступали, чи то денікінцями, що наступали. На прохання Федірсанича Веня прийшов з юною красунею Оленою Менжерес. Старожили стосовно цього пригадали, що якихось двадцять років тому Веня витанцьовував бугі-вугі на київських вечірках із мамою Олени, румункою Мері Попеску. Ось і ламай тепер голову, кого сьогодні вивів у світ нев’янучий Веня — доньку або нову подругу?

Прийшли і художники — Тинчук і Бара. Зазирнула, відразу оголосивши, що ненадовго, родина скульпторів, авторів тієї самої Стіни на тому самому кладовищі. Аніматор Валик Дон, лауреат фестивалю в Саппоро, прийшов із молодшою сестрою. Валику до «Олімпіади» — близенько, він живе зовсім поряд, на Жмаченка.

Були всі, кого хотів бачити і покликав Федірсанич, не тільки «потрібні» люди, а й друзі — його й Олени, а головне — артисти рідного театру. І все ж, коли зала вже майже заповнилася, а загальне світло ще не приглушили, багато хто помітив цікаву особливість. Більшість тих, що сиділи за столиками, виявилися молодими актрисами трохи за двадцять, але ще далеко до двадцяти п’яти. Ця обставина зіпсувала Олені весь вечір. До того ж, чоловік, представляючи їй кожну, докладно розповідав, яка та талановита, як всі люблять і її, і її багатогранний талант.

Олена тримала себе в руках і жодного разу не поцікавилася, про які саме таланти йдеться, але вже за півгодини залишила Сотника зустрічати гостей на самоті. Зараз вона шкодувала, що не може піти негайно, і вже підшукувала привід утекти з банкету. І все тому, що раптово виявила вбивчий факт: вона старша чи не за всіх присутніх тут жінок. Її оточували молоденькі і гарненькі мармизочки, не позбавлені чарівності і, можливо, навіть таланту. І поруч з ними вона здавалась... Олена навіть думати не хотіла, який вигляд має в оточенні цього квітника. Добре ще, що немає Ірки. До речі, де вона вештається? Хіба це не її день народження?

Олена повернулася до Федірсанича, що чекав на останніх гостей, і запитала, де донька. Але той тільки знизав плечима і відмахнувся.

— Прийде, куди дінеться? Я ж з нею не сидів увесь день. Запізниться, в крайньому разі. Погано, звичайно, але потерпимо, що робити? А починати доведеться без неї.

Тут з’явилися Алабама з Каріне, і Федірсанич миттєво забув про Олену.

Тобто, не забув, звичайно. Тому що все це свято, що коштувало йому, коли порахувати, рік виснажливої роботи на виїзних концертах і марудних халтур, увесь цей пишний бенкет він улаштував заради неї. Нехай подивиться на цих молоденьких грудастих сосок, нехай подумає, чи так уже потрібна вона комусь, крім нього. Нехай замислиться хоча б зараз, якщо ця проста думка досі не висвітлювала сутінки її розуму. Вечір ще не почався, тож усе попереду.

Пелікан теж не міг зрозуміти, куди зникла Ірка. Його поїздка за горілкою, звичайно, затягнулася. У тресті їдалень Пелікана зустріли з кам’яними пиками, і хоча нічого не казали прямо, але «Зубрівку» і вино давати не хотіли, тягнули з відвантаженням, чекали кінця робочого дня. Він не відразу зрозумів, що відбувається, і якийсь час намагався спокійно домовитися, але потім не витерпів, розлютився на сонне злодійське болото і накричав на найбільш ледачого кам’янопикого дядька. Потім зв’язався з «Олімпіадою», сказав, що алкоголю не буде, тому що в тресті повальне розм’якшення мозку. І тільки коли з «Олімпіади» у трест став надзвонювати якийсь Шумицький, спиртне таки відпустили. У результаті Пелікан приїхав у ресторан о сьомій, і бігти в парк було пізно. Він вирішив, що зустріне Ірку тут, але вона не з’являлася, і навіть Федірсанич не знав, де вона вештається. Не прийшов о сьомій і Багіла, що було вже зовсім дивно.

Пелікан зайняв місця собі й Івану і вийшов у вестибюль. Гості все йшли, їх було багато, але Пелікан нікого з них не знав, а тих, на кого чекав, як і раніше не бачив.

Приблизно о пів на восьму, останніми з’явилися Алабама з Каріне. Федірсанич поспішив їм назустріч і квапливо заговорив, раз у раз знизуючи плечима, дякував, напевно, за горілку, і особисто повів у залу. Каріне йшла під руку з Алабамою, дивлячись кудись угору і вдалину, хоча в «Олімпіаді», якщо дивитися вгору і вдалину, крім дзеркальної стелі, що відображає підлогу і столики, взагалі нічого не побачиш. Але, проходячи повз Пелікана, Каріне раптом ледь помітно повернула голову і посміхнулася.

Це було дивно і несподівано. У парку вони бачилися кілька разів, не більше, і то мигцем. Не могла ж вона його запам’ятати? Та й навіщо він їй? Посмішка подруги Алабами не розвіяла поганого настрою Пелікана, бо не цю посмішку він хотів би бачити цього вечора. Але все ж вона злегка розбавила глухий морок, що стояв у його душі.

Тим часом Сотник вирішив більше нікого не чекати і попросив Шумицького починати. Без Ірки.

«Ось це так! — здивувався Пелікан. — День варення без іменинниці. Кому ж вони будуть бажати любові, здоров’я, щастя?»

Але виявилося, що гостям все одно кого вітати, і якщо немає іменинниці, яку вони все одно знати не знають, то можна і батьків. Батьків навіть краще!..

І понеслося! Тост, зубрівка, закуски, закуски, тост, зубрівка... Сотник виявився відмінним тамадою, і навіть актори, звичні до застільного плетіння словес, незабаром завелися і пустували, як діти.

— Ти подивися, — сказав свердловський Петро Михайлович ленінградському, — як ці хохли живуть. У нас звичайний актор ніколи такого банкету не забабахає. Я тобі чесно скажу, Петре Михайловичу, у нас навіть на обкомівських прийомах не завжди так годують і рідко коли так наливають. Хіба що на Кавказі. Ну ж бо! За здоров’я іменинниці, яку ми ніколи не бачили і, здається мені, навряд чи побачимо!

Сотник посадив Алабаму поруч із Шумицьким, але хто ж знав, що їхні подруги, Каріне і Оля, миттєво не злюблять одна одну. Вони й самі про це не підозрювали, поки не опинилися за одним столом. Але досить було короткої, цілком нейтральної фрази, яку він виголосив Олі, навіть не фрази, однієї лише інтонації, як система розпізнавання вірменки привласнила подружці Шумицького мітку «чужа». Оля миттєво відповіла тим же. Утім, дівчата були вишколені і, не надто напружуючись, удавали, що одна одну не помічають.

— Що, Толику, — запитав Алабама, обережно потикавши виделкою котлету по-київськи, — знову на вершковому маслі заощадив?

— Та хто тут це помітить, — не став пручатися спійманий за руку Шума. — А тобі що? Ти ж Федору окремо рибу замовив.

— Ось тому і замовив, — посміхнувся Алабама. — Знаю я твої штучки. Не вистачало на старості років псувати печінку кепським маргарином.

Тим часом художник Бара затягнув до себе за стіл Сотника. Навпроти метро «Дарниця» вони з Тинчуком примітили недобудований «Дитячий світ».

— Це Тетянич? — запитував Бара, збуджено смикаючи Сотника за рукав. — Я йшов і всю дорогу від метро згадував: декоративне оформлення «Дитячого світу» — це ж Фрипулья?

— Слухай, Баро, я не знаю. Можливо, й він.

— Точно він. Вам тут пощастило! Це те ж саме, що Сікейрос. Те ж саме, що Філонов! Ти бачив його «Козака Мамая»? Фрипулья абсолютний геній, по-справжньому вільний чувак. Уяви: п’ять років тому, на дворі сімдесят, припустимо, дев’ятий. У Будинку художників партзбори. І тут заходять Фрипулья з приятелем — обидва в костюмах інопланетян. У президії виття, крики: «Товаришу Тетяничу, що ви собі дозволяєте?» А що він дозволяє? Ну, костюм у нього такий. Він же не Штирліцем одягнувся. Де тут антирадянщина? Та в цьому муркотанні її більше, ніж в ідеях Фрипульї!

Муркотанням Бара назвав солодкий компот з італійських мелодій останніх років, яким заливав зал «Олімпіади» невеличкий оркестр.

— А знаєш, — сказав Шумицькому Алабама, поглядаючи на лабухів, — я ж, коли втік після дитбудинку до Алма-Ати, теж по шинках співав.

— Що, кортить згадати молодість і повернутися на сцену? — пожартував Шумицький.

— Ти будеш сміятися, але буває.

— Так просимо...

— Ну, ні, — погрозив йому пальцем Алабама. — Для цього я ще замало випив.

— Заспівай, Алабамо, — попросила Каріне.

— Усе. Розмову закінчено, — відрізав Алабама, і Каріне відвернулася.

— Якого біса я взагалі сюди прийшла? — голосно запитала вона, але Алабама вдав, що не чує питання.

— А знаєте, — згадав раптом ленінградський Петро Михайлович, адже Мишко Боярський співає кумедні пародії на ці італійські макарони. На всіляких там тотокутуній і рікардофолій... Коли він наступного разу приїде до Києва, ви його попросіть. Вони у нього на рідкість смішні, чесне слово.

— Боярський сьогодні вранці полетів до Ленінграда, — підняла на нього очі Олена.

— Сьогодні? З Києва? — перепитав той. — Не думаю. І навіть дуже сумніваюся.

— Я точно знаю, — впевнено посміхнулася Олена, перехопивши боковим зором здивований погляд Сотника. — Учора він був на студії Довженка і ввечері мав їхати до Борисполя. Але не поїхав і полетів тільки вранці.

— Я вас засмучу, Оленочко, — похитав головою Баняк, — але вчора на студії Михайла не було.

— І бути не могло, — підтвердив ленінградський Петро Михайлович, — бо театр Лєнсовєта вже два тижні на гастролях. Польща, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія. Повернуться за десять днів.

Олена здивовано підняла брову, але промовчала. Зате тепер вона точно знала, про що наступного разу буде говорити з Белфастом.

Ірки як і раніше не було, і про неї ніби ніхто не згадував. Хоча насправді й Олена, й Сотник думали про неї весь час. Але що вони могли вдіяти? Не розумів, що робити в цій дикій ситуації, і Пелікан. Він тупо жував котлету по-київськи, не відчуваючи ані смаку, ані задоволення. Цей дивний день народження все більше його дратував. Напевно, краще піти звідси і рушити в парк. Хоча кого він знайде в парку під дощем о дев’ятій годині вечора? Ірку? Її напевно там давно немає. І де вона зараз, незрозуміло. Багілу? А він де? Куди він подівся?

Тут, немов вирішивши відповісти Пеліканові хоча б на частину питань, до зали «Олімпіади» зазирнув наскрізь змоклий Багіла.

— Іване, у тебе губи сині, — сказав Пелікан, наливаючи Багілі «Зубрівки».

— Перекупався, — похмуро відповів той, випив і підтягнув до себе тарілку з салатом. — Значить так, Вілька я не бачив...

— Чому?

— Тому що під колесом о шостій годині вечора його не було. І о пів на сьому не було. І о сьомій теж. Ось твої гроші, тримай.

— От падлюка. Я ж навмисно йому телефонував удень, і він сказав, що буде.

— Пелікане, це все дивно, тому що Вілька в парку бачили. Він приїхав вчасно, але під колесо не прийшов.

— Можливо, ви розминулися?

— Ні. Чомусь я більше ні з ким не розминувся, тільки з ним. Дивно, згоден?

— Згоден. А Ірка де?

— Хіба її тут немає?

— Сам не бачиш.

— Зараз доїм і подивлюся, а поки вибач. Так жерти хочеться. Налий ще, будь ласка, а то я зовсім замерз, поки по парку туди-сюди під дощем вештався.

— Так що, її теж у парку не було?

— Була, була. Але очеретянські досить швидко накачали Ірку самогоном, і Кермо її кудись повіз. Я гадав, вона тут.

— Кермо? А що там робив Кермо?

— Пелікане, — зітхнув Багіла і витягнув утомлені ноги. — Я ж тобі казав, здається, що для Ірки ти не надто дорогий. Це моя приватна і свідомо помилкова думка. Так мені здається. Сьогодні у неї Кермо. Завтра буде якийсь Гальмо. А твій номер в її житті двозначний. Вибач за відвертість.

— Жери свій жульєн, — образився Пелікан. — Багато ти розумієш.

— А що тут складного? Удень я бачив їх обох біля Іркиної бурси. Потім вони поїхали купатися на Десенку. Звідти Кермо привіз Ірку до парку і за годину відвіз, п’яну як чіп, у невідомому напрямку.

— Дідько! — Пелікан бачив, як уранці Ірка йшла по парку з якимось товстуном. І це був не Кермо. Напевно, Багіла мав рацію — він Ірці на фіг не потрібний. Тож, зараз треба валити з ресторану. Що, власне, він тут робить?

— Диви, Алабама з Каріне, — наситившись, Багіла став роздивлятись публіку. — Звідки вони тут узялися?

— Федірсанич запросив.

— А подивися, скільки навколо красивих дівчат. Пелікане, тебе з цією Іркою не туди занесло, чесно. Просто викинь усе з голови, озирнися, підсядь зараз до будь-якої і проведи нормально вечір.

— Гаразд, Іване. Піду я додому напевно. Вибач, що так вийшло, і ти через мене промок. — Пелікан підвівся. — З Вільком потім будемо розбиратися. Хоча, може, й на краще, що він не прийшов. Що б я зараз робив з цим подарунком?

— Ну ти зовсім якось... Не журись так, Пелікане, — спробував підтримати його Багіла.

— Завтра зателефонуємо, — Пелікан потиснув Іванові руку і, не прощаючись ні з ким, вийшов із зали.

Він зупинився біля дверей, що ведуть на ґанок. Злива лютуючи била по асфальту Дарницького бульвару, потоки води, набираючи швидкість, прямували в напрямку парку. Не було сумнівів, що дощ зарядив надовго. Іти з «Олімпіади» не хотілося, але й залишатися тут Пелікан не міг.

За спиною почувся стукіт підборів. Швидким кроком із зали ресторану вийшла Каріне.

— Тікаєш? — запитав Пелікан, так, немов вони й раніше зустрічалися щотижня, щоб поговорити про всяку нісенітницю.

— Дістав він мене. — Каріне окинула швидким поглядом вулицю, зіщулилась і стала ритися в сумочці. — Мудило старий. Це він світське життя собі так уявляє. Так у мене в Єревані... Отакої, сигарети на столі забула! У тебе немає закурити?

— Ні, — відповів Пелікан, розглядаючи дівчину. Адже вона не випадково вийшла за ним. І посміхнулася йому не випадково. Він відчував, що цього вечора між ними виникло силове поле, і його напруженість зараз росла.

— Ну не повертатися ж за ними, — вірменка безпорадно підвела очі на Пелікана і зустріла його погляд. — Що? Що ти хотів?

Він узяв її за руку і потягнув до себе. Каріне швидко озирнулася. У вестибюлі нікого не було, але із зали будь-якої хвилини могли вийти.

Не кажучи жодного слова, не випускаючи її руку, Пелікан вийшов з-під навісу і відразу завернув за ріг ресторану. Уздовж торцевої стіни будівлі тягнувся навіс, під яким зазвичай вивантажували продукти. Під навісом, біля запасного виходу, удень завжди хтось крутився, там курили кухарі й офіціантки. Але зараз біля виходу було темно і порожньо, а двері замкнені.

Пелікан дійшов до середини навісу і обернувся. Навіс закривав не тільки від дощу, тепер їх не можна було побачити і від входу в ресторан. Каріне слухняно йшла слідом, і він раптом відчув, що у нього є влада над цією дівчиною. І вона її визнає. З Іркою такого не траплялося ніколи.

Він ледь розрізняв обличчя Каріне, але навіть у бурій темряві її губи червоніли яскраво і зухвало. Пелікан обійняв її, легко провів пальцями по відкритій шиї, прибрав з обличчя темне вологе волосся і поцілував. Можливо, вона й не чекала цього, але чого ж тоді вона чекала?

Спочатку Каріне начебто обурила його безцеремонна рішучість, але вона одразу ж поступилася Пеліканові, як поступається чоловікові жінка, коли розуміє, що він знає, що робить і бере на себе відповідальність за все, що трапиться. Їхній час тепер рухався повільно, поштовхами, іноді трохи розганяючись, потім гальмуючи. Від одного удару серця до іншого. Руки Пелікана м’яко нишпорили по її тілу, і кожен його рух озивався глибоким видихом Каріне.

— Хочеш до мене? — беззвучно, ледь стримуючи себе, запитала Каріне. — Поїхали звідси.

— Поїхали, — погодився Пелікан. Ще якийсь час він не відпускав її, не хотів поступатися, але потім злегка відсторонився, і Каріне глибоко зітхнула, ніби приходячи до тями.

Вони відійшли від ресторану недалеко, але так, щоб їх не можна було побачити з ґанку. Дощу тепер майже не існувало, вони його не помічали. Кілька хвилин по тому Пелікан зупинив брудно-зелену «копійку», що мляво тягнулась по бульвару, вони сяк-так втиснулися на заднє сидіння, і, хрипко буркочучи вбитим мотором, автівка звернула на вулицю Малишка, у напрямку мосту Метро.

4

Алабама не відразу зрозумів, що Каріне до зали не повернеться, але коли зрозумів, вирішив, що так навіть краще. Нехай розбереться в собі. Якщо захоче піти, він її тримати не буде. Це в ділових відносинах потрібно тиснути, вибиваючи своє, а з жінкою...

— Коли я приїхав до Києва, мені допомогли влаштуватися торгувати пивом на «Лісовому»... — Згадавши одну давню історію, Алабама повернувся до Шумицького. Історія була не про Каріне, і взагалі ні про що. Чому б не розповісти її за хорошим столом? — І ось ні біса в мене не виходило. Пиво я наливав повільно — піни виходило півкелиха, навіть більше. Поки відстоїться, поки те та се. І не доливати не виходило, в черзі самі мужики, і кожен стежить у чотири ока. Трохи недолив — відразу з матюками, а якщо відповіси, так і кулаками махати починали. Увечері я сідав підбити бабки, і щоразу опинявся в мінусі. Коротше, з усіх боків засідка. І так мене це діставало, що одного разу, коли черга знову мені кадик рвати полізла, я психанув, повернув кран хоботом до них і сказав, щоб наливали самі.

— Та ти що? — засміявся Шумицький. — І як?

— І добре. Тепер кожен відповідав за власне пиво, а якщо мало налив, то до мене жодних претензій. Хто ж зізнається, що сам собі не долив?

— А якщо перелив? Або взагалі на підлогу?

— Куди? їм же відступати нікуди, позаду черга. Якщо у когось довго відстоювалося — на нього свої ж кричати починали, бо всі поспішають, ніхто не хоче чекати. А якщо хтось хоч краплю переливав, то одразу ж без розмов отримував у диню, тому що через нього черзі пива могло не вистачити. Таке у нас не вибачають!

До мене з інших яток почали підходити. Говорили, мовляв, я потім з базою не розплачуся, що так узагалі не роблять. А у мене виторг зріс одразу відсотків на п’ятнадцять.

— Самоорганізація!

— І так у всьому. Людина собі довіряє більше, ніж чужому дядькові. Ось, дивись, ті ж музиканти. Їм що було сказано грати?

— Італійців. — Шумицький прислухався. Клавішник і сакс неголосно вели якусь джазову тему. — Зараз піду і дам по голові.

— Ну навіщо? Адже добре грають, і на біса нам ці італійці? Давай ще по одній, і я заспіваю.

Вони випили і, дивлячись, як важко, вибравшись з-за столу, Алабама йде до оркестру, Шумицький подумав, що Фриц здає. Від нього демонстративно пішла баба, а він тут зараз буде пісні співати. Й ідеї у нього якісь... анархістські. Яка, до біса, самоорганізація? Якщо Шумицький хоч трохи послабить контроль в «Олімпіаді», то тут розкрадуть усе. Навіть мозаїку з греками-бігунами здеруть зі стіни і винесуть. І будуть ці греки якусь дачу в Осокорках прикрашати. Слідів потім не знайдеш.

Тим часом Алабама поговорив з клавішником, узяв мікрофон і вийшов у зал.

— Слова і музика моїх німецьких братів — Бертольда Брехта і Курта Вайля, — без довгих передмов оголосив він. — Вільний переклад мій... Місяць над Алабамою!

— У-у-у! — у захваті заверещали актриси Театру російської драми.

неголосно почав повільним речитативом Алабама. І хоча він вимовляв слова, притиснувши мікрофон до губ, спочатку його майже не було чутно. А потім чи то слухачі звикли до тембру його голосу, то чи Алабама додав гучності, але далі все звучало чітко і ясно.

Склавши руки навхрест, Алабама зобразив умираючого під стіною. Він не поспішаючи пройшов до вхідних дверей, даючи оркестру можливість пограти, і тільки потім повернувся на сцену.

Він ще грав, ще клеїв дурня. Але після цих слів, пославши легкий повітряний поцілунок столику з чотирма захопленими дівчатами, Алабама почав стрімко нагнітати напругу:

Це було і сильно, і несподівано водночас. Гості завмерли, не знаючи, як реагувати на дивний фінал.

Першою заплескала Оля, до неї одразу ж приєдналися Шумицький, Сотник, Олена, а потім і весь зал радісно закричав: «Браво!»

Алабама з ненавистю подивився на них, віддав мікрофон музикантам і вийшов у вестибюль. Там було порожньо і сумно. Каріне, звичайно, давно пішла. І чомусь не прийшов Торпеда, але ж Алабама велів йому бути як штик!

Біля ґанку «Олімпіади» на мить зупинився байк «Чезет». З нього повільно сповзла Ірка, і мотоцикл, розсікаючи потоки дощу, негайно помчав по вулиці Юності. Ірка важко піднялася сходами і, не помічаючи Алабами, увійшла до зали ресторану.

5

Стійкі паркові вирішили гуляти всю ніч. Випито і викурено було достатньо, щоб ніхто не помічав ані дощу, ані холоду. І якби Толик Кермо вчасно не вичепив уже вгашену, але ще здатну мислити Ірку, то, напевно, вона б там так до ранку і залишилася.

— Ти в сідлі зможеш триматися? — запитав Толик, із сумнівом дивлячись, як Ірка намагається піднятися на мотоцикл.

— Кермо, погнали, — старанно вимовляючи слова, звеліла Ірка. — Тільки скажи, куди ми їдемо.

— До мене їдемо. — Кермо завів двигун, і мотоцикл не поспішаючи рушив парковою алеєю в бік вулиці Жмаченка. — Ти у мене в гаражі була?

— У гаражі? — засміялася Ірка. — Мене в ресторані чекають. У мене день народження!

— Мала, ти подивися на себе! Який ресторан? Тобі висохнути треба і зачесатися хоча б.

— Тоді погнали, — не те щоб погодилася, швидше, просто не захотіла сперечатися Ірка. Кермо таки був нудним. «Чезет» у нього класний, а сам він нудний.

Гараж Толика стояв на краю лісу, на самому початку Комсомольського, навпроти психдиспансера. Стандартна металева коробка, пофарбована в коричневий колір, серед таких само сірих і зелених коробок.

Толик увімкнув світло, завів мотоцикл усередину і покликав Ірку. Гараж нагрівся за день і ще не встиг охолонути під дощем. Автівки в Толика не було, він тримав тут тільки свій «Чезет» і запчастини для інших байків, тому вільного місця вистачало. По стінах тяглися полки з розкладеними на них деталями, банками та балончиками з фарбою, коробками, підписаними латиницею. Тільки одна стіна залишалася вільною, на ній висіли, один на іншому, два старих килими. Впритул до килимів стояла вузька кушетка, застелена якоюсь зеленувато-рудою ганчіркою.

— Сідай, мала, не стій, — кивнув на кушетку Толик. — Я зараз поставлю чай. Тобі треба зігрітися і протверезіти. Хоч трохи.

— Не хочу сідати, я мокра.

— Тоді перевдягнися. Я тобі зараз знайду щось. Куртку якусь.

— Навіщо мені ще одна куртка? — засміялася Ірка. — У тебе тепло. — Вона зняла мокрий батник і спробувала його віджати. Вийшло погано. На вулиці дощ і свіже повітря змушували її організм пручатися сп’янінню, а тут, у задушливо-затхлому теплі, алкоголь одразу ж почав розгойдувати стіни гаража.

— У мене взагалі класно, — відгукнувся Толик. — Зараз чай скипить.

— Куди повісити одяг? — обережно, щоб не спотикнутися у слабкому світлі лампочки, Ірка підійшла до Толика. Вона залишилася в одному купальнику, і її струнке, ще не засмагле тіло сріблясто мерехтіло в напівтемряві гаража.

— Он мотузка між цвяхами натягнута. — Толик вовтузився з електроплиткою, заварював чай і в бік Ірки не дивився. Але зараз, коли вона раптом виникла поруч, він одразу ж забув і про чай, і про плитку.

Він узяв у Ірки вологий батник і мокрі джинси, сяк-так розвісив на мотузці, потім легко підняв її на руки і відніс на кушетку. Від Ірки пахло дощем і самогоном, мокре волосся лежало на обличчі темними смугами. Вона уважно дивилася йому в очі, але не можна було зрозуміти, що вона при цьому бачить і що думає. Усе це тільки сильніше заводило Толика.

Він уклав Ірку і навалився зверху, по-собачому облизуючи її мокре обличчя і шию, одночасно намагаючись стягнути з неї купальник. Ірка лежала мовчки, не допомагаючи йому, але і не заважаючи, немов те, що відбувається, було їй не дуже цікаво. Їй здавалося, що вона все розуміє і повністю контролює ситуацію, просто не відчуває при цьому нічого, ані відрази, ані навіть цікавості. Ірка немов збоку спостерігала сцену в гаражі. Вона залишалася вологою і прохолодною під спітнілим, вже важко дихаючим Толиком. Такою ж вологою і прохолодною, як недавно увійшла в гараж. Тільки коли він піднявся над нею і потягнув кудись убік її голу праву ногу, Ірка спокійним, відсутнім голосом запитала:

— Целку будеш ламати?

Толик завмер на якусь мить, і здалося, немов він про щось замислився. Насправді думати він ні про що не міг і, швидко викинувши з голови Іркине питання, знову навалився на неї, як і раніше відсторонену і обурливо незалежну.

Але тут Ірка завила і боляче вдарила його п’ятою по куприку.

— Та тихо ти, — прохрипів Толик, зім’явши Ірку разом з ганчіркою, на якій вона лежала, і спробував ще раз. Але вийшло навіть гірше: Ірка закричала, вирвалася, сильно вдарила Толика ліктем в обличчя і перекинулася на бік.

— Пішов геть, козел, — прошипіла вона, відчуваючи, як з розбитого носа Толика тепла кров крапає їй на стегно. Толик підвівся і мовчки пішов в інший кінець гаража. В кутку, на плитці, википав забутий чайник. За хвилину звідти прилетіли мокрі Іркині джинси і куртка. Слідом за ними, не долетівши до кушетки, впав на підлогу червоний батник.

— Одягайся, — сказав Толик. — Чаю не буде. Википів.

— А кажуть, алкоголь — це анестезія. — Ірка відчувала себе тверезою, змерзлою і злою. Кушетка липнула до тіла, і вже було не розібрати, де її кров, а де Толика. Вона вдяглася і штовхнула ворота гаража. — Кермо, я ж казала, мені треба в «Олімпіаду». Заводь!

— Та там же дощ, — скривився Толик, але слухняно вивів мотоцикл із гаража.

— Ось так болять трудові мозолі, — закусила губу Ірка, сідаючи за спиною Толика. — Поїхали, Кермо. Ґвалтівник із тебе хріновий. Краще тобі з «Чезета» взагалі не злазити.

Дві хвилини потому мокра Ірка качиною ходою увійшла до зали ресторану.

6

Після виступу Алабами «Олімпіада» пішла гуляти на всі заставки. Дівчата хотіли танцювати, і музиканти покірно повернулися до італійської естради. Актрис не бракувало, і Багіла щоразу обирав нову партнерку. Шумицький танцював тільки з Олею, а Сотник після першого медляка з Оленою залишив дружину з тещею і танцював з дівчатами з театру.

Появі Ірки, звичайно, зраділи. Доволі дивний був би день народження, якби іменинниця не прийшла. А так — усе гаразд, ну запізнилася, буває.

— Ти зовсім мокра, — квохтали над нею мати і бабуся. — І перевдягнутися нема в що.

— Та не треба перевдягатися, — відмахнулася Ірка і про всяк випадок застебнула верхній ґудзик батника. Щоб зайвого не побачили, а то хто знає, які сліди залишили рученята Толика. — Це я промокла трохи, поки від парку дійшла. Дайте хоч пожерти на власному дні народження. А то зранку нічого не їла.

Їй принесли і салати, і гаряче. Від вина Ірка відмовилася — пити вона більше не могла.

Тим часом італійців змінили простіші пісні. Шумицький замовив «Вези мене, візнику».

— О! — зрадів свердловський Петро Михайлович, на хвилину прокинувшись. — Це наша пісня. З Уралу.

— Хіба? — здивувався настільки ж драматично п’яний ленінградський Петро Михайлович. — А я гадав, це хтось з емігрантів.

— Яких ще емігрантів? — свердловський Петро Михайлович образився за Урал. — Це Саша Новіков. Наш хлопець. Бачиш, яка слава у хлопчака — на весь Союз. Другий Висоцький буде. Якщо не посадять, звичайно.

Ірка жувала салати, пила мінералку і розглядала присутніх.

— Іване, — зупинила вона Багілу, що пробігав повз, — куди подівся Пелікан? У парку його не було. Тут теж немає.

— Його Федірсанич удень за горілкою в трест столових посилав. Ось за цією, — Багіла потряс порожньою пляшкою з-під «Зубрівки». — Тому в парк він не встиг.

— А зараз він де? — не вгамовувалася Ірка.

— Уже пішов. Йому сказали, що ти поїхала з Кермом, і він не став чекати. Приблизно півгодини тому.

— Зрозуміло.

У Ірки не було сил злитися ані на Пелікана, ані на себе. У неї взагалі не було ніяких сил. Здавалося, якщо зараз її залишать у спокої, якщо не будуть чіплятися, не стануть нічого говорити, то, можливо, усе обійдеться. Але не обійшлося.

Після «Кучера» актриси закричали: «Пам’ятаєш, дівчинко!»

— Не дай Боже. — Ірці стало погано. Її нудило від однієї думки, що зараз вона ще раз почує цю пісню.

— Помнишь, девочка, гуляли мы в саду? — під радісний вереск присутніх жінок запитав м’який баритон вокаліста. — Я бессовестно нарвал букет из роз. Дай бог памяти, в каком это году...

Ірку знудило. Вона не встигла навіть підвестися, щоб вибігти з зали. Стіл несподівано поплив убік і хитнувся так, що вона ледь усиділа.

Потім вона сповзла на підлогу, і її вивернуло ще раз.