Victory Park

1

Полковник Бубон форму не любив і вдягав її рідко, тільки коли викликали до Управління або на розширену колегію МВС. А в звичайні дні він носив класичні трійки, вважаючи за краще сірі світлих тонів. Світлі дозволяють відчути фактуру матеріалу, але головне — візуально збільшують об’єм.

Бубон був сухорлявий, невисокий на зріст і з засмаглим раз і назавжди обличчям. Йому пасували світлі костюми. Спочатку полковника обшивав кращий кравець міста Фрунзе. У Києві йому порадили Вороніна, і той зшив Бубнові непогану літню пару, але Вороній був занадто зайнятою людиною, він завжди поспішав, а полковник любив неспішні примірки з чаєм і розмовами про дрібниці, про нові фасони, про модні тканини. Усе те, чого він не терпів на службі, усю цю тягучу неспішність роздумів уголос він переніс до примірочної. Якщо ти прожив півжиття на Сході, то Схід залишиться в тобі назавжди. Бубнові подобався розсіяний погляд кравця поверх окулярів. Це був погляд людини, яка чітко бачить майбутнє або хоча б малу і не найважливішу його час-тину — новий костюм постійного клієнта. Урешті-решт він знайшов гідного майстра в Будинку побуту поряд із Володимирським базаром, і одягався тільки в нього. Бубон не носив імпортного одягу — його костюми були зшиті краще, утім, і коштували вони дорожче.

На ранковій нараді йому доповіли про перші подробиці вбивства в парку «Перемога». Тіло виявили два рибалки-пенсіонери о пів на шосту ранку, ледь закінчився дощ. Опергрупа виїхала на початку сьомої і поки не повернулася. За попередніми даними, вбивство сталося ввечері, між шостою і восьмою годинами. Смерть наступила від ножового поранення, на тілі виявлені сліди побоїв, зламано ребро. На місці злочину знайдено сумку з документами на ім’я Коломійця Білена Григоровича, і, судячи з усього, сумка і документи належать убитому.

Бубон слухав мовчки, ледь помітно кивав, намагався висмикнути тонку нитку, що вибилася з підкладкової тканини крізь шов на рукаві нового піджака. Нитка виявилася напрочуд міцною, не рвалася, а морщила тканину, тягнула за собою. Полковник подумав, що треба не забути обрізати її після наради — не перекушувати ж прямо зараз! Його дратувало, що нитка стирчить і не рветься, хоча це означало тільки те, що на підкладку кравець, як і обіцяв, поставив якісну тканину, якусь із нових, експериментальних. І дратувало навіть сильніше, ніж питання, чому про мерця в парку він дізнається тільки вранці з оперативного звіту, а не напередодні ввечері від Торпеди або Алабами. Адже він повинен чітко розуміти, в якому напрямку повернути розслідування. Усе, що стосується парку, має робитися акуратно, тут не можна діяти наосліп.

Коли нарада закінчилася і Бубон залишився в кабінеті сам, на панелі селектора блимнула лампочка внутрішнього зв’язку.

— Товаришу полковнику, — доповіла секретарка, — вас питає майор Грек.

— Який ще, на біса, Грек?.. — не збагнув Бубон, але одразу схаменувся: — З’єднуй. І принеси ножиці нарешті.

Майора Грека він вигадав півтора року тому, щоб Торпеда міг терміново зв’язатися з ним по міському телефону, не привертаючи зайвої уваги чергової частини і секретаря. Хіба мало в Києві майорів міліції, яким кортить поговорити з начальником Дніпровського РВВС? Досі Торпеда обходився без уявного Грека, але сьогодні згадав про нього, і згадав доречно.

— Що там у вас? Можеш пояснити? — не привітавшись, запитав Бубон.

— Так, — глухо відповів Торпеда.

— Тоді зустрічаємося як зазвичай.

— Гаразд. Тільки я не можу вийти з дому.

— Ноги промочив, чи що? — Бубон невдоволено покосився на годинник. — Гаразд, зараз приїду. Нагадай адресу.

Він сказав секретарю, що їде до райвиконкому, водія вирішив не брати і сам сів за кермо «Волги».

2

Була якась іронія в тому, що кооперативний будинок, на першому поверсі якого рік тому купив квартиру Торпеда, стояв поряд із міліцейським гуртожитком, ніби трохи відсуваючи його від проїжджої частини і невеликої каштанової алеї до пустиря. Насправді все це, звичайно, дурниця, абсолютна випадковість. Торпеда міг купити квартиру в будь-якому кооперативі, а цей вибрав, тому що парк був за чотири квартали звідси.

Їдучи з Фрунзе, Бубон узяв із собою до Києва тільки Торпеду. Навіть дружині велів залишатися в Киргизії з дітьми та батьками, поки він не облаштується на новому місці. А то хтозна, як повернеться доля.

І дійсно: спочатку справи у нього йшли з натугою. Бубна запросили заступником начальника «вісімки», управління по боротьбі з незаконним обігом наркотиків. Але коли він уже закінчував підписувати обхідний лист, зателефонували київські друзі і попередили, щоб не поспішав звільнятися, бо на його місце несподівано надіслали людину з Москви. Що значить «не поспішати», коли все зроблено і задній хід давати пізно? Бубон не міг цього зрозуміти, тільки розлютився і негайно вилетів в Україну — рятувати мало не зруйновану кар’єру. Це був майже безнадійний крок: що він міг зробити в міністерстві чужої республіки, практично без підтримки? Але відчайдушна наполегливість, підкріплена липкою східною настирливістю, нудотними лестощами й коштовними подарунками, відмінно впоралися там, де розбиваються лоби напористі й нетерплячі.

Посада начальника районного ВВС, яку Бубну зрештою запропонували натомість, улаштовувала його навіть більше. У міністерстві ти як на долоні. У колі чиновників, давно й добре знайомих, нову людину чатують десятки очей. А у себе в районі він автономний, хто за ним простежить? І якщо під рукою є надійні люди, то свій район куди вигідніший, ніж високий кабінет у міністерстві. Але звідки на новому місці взятися надійним людям? їх потрібно привести з собою! Але районний відділ внутрішніх справ — не той рівень, щоб через півкраїни тягти сюди свою команду. Тому на службі Бубон почав не поспішаючи підбирати вірних людей. А ось у парку йому була потрібна лише одна людина — Торпеда.

Бубон відмазав цього вихідця з села Біловодського, нащадка чорноморських греків, переселених Сталіним до Середньої Азії, в одній дрібній справі, ще коли служив опером. Він відмазав не одного Торпеду — у киргизькому кримінальному світі було чимало людей, особисто зобов’язаних Бубнові. Він засівав ними місцеві банди, як тополя засіває в травні пилові міські двори. А потім дивився, що з цього вийде. Як правило, не виходило нічого, його люди незабаром гинули, безслідно зникали. Не тому, що хтось виявляв їхній зв’язок з Бубном, просто життя у бандитів занадто коротке. З уцілілих чимало згоріли від героїну, а деякі раптом створювали родини і йшли з блатного світу.

Лише кілька людей із «посіяних» Бубном не сіли на голку, не потрапили під ніж, не зв’язали себе дружинами й дітьми й потроху стали авторитетними злодіями. Серед цих розумних, обережних і розважливих Торпеда, можливо, не був кращим, але його відрізняло вміння контролювати будь-які ситуації, не виходячи з тіні, і потім незмінно зникати непоміченим. Торпеда не був схожий на злочинця, і, залишаючи Фрунзе, Бубон уже точно знав, хто знадобиться йому в Києві.

3

Він залишив автівку біля брудного овочевого магазинчика на Бойченка і пройшов дворами квартал до будинку Торпеди. Бубон не хотів, щоб автівку помітили з вікон міліцейського гуртожитку, тому що цю «Волгу» його мешканці знали надто добре.

Обличчя Торпеди було схоже на грубу маску клоуна: права половина розпухла, налилася гігантським чорно-ліловим синцем, а ліву перетинали три глибокі паралельні подряпини.

— У тебе морда фірми «Адідас», — пробурмотів полковник, заходячи в квартиру. — Тільки лілії на лобі не вистачає.

— Смішно, — ледь ворушачи губами, погодився Торпеда.

Зрозуміло тепер, чому він не захотів виходити на вулицю. І правильно.

— Де це тобі вломили? — запитав Бубон, уважно розглядаючи пику Торпеди, але раптом уловив дивну гримасу, що ковзнула по роздряпаній половині, потім помітив, що Торпеда уникає його погляду, і відповідь йому вже була не потрібна.

— Шляк би тебе трафив, — не відразу повірив собі Бубон. — Це ти, бовдуре, замочив його? Що ти накоїв, трясця?

— Та він сам мене трохи не придушив! Зубами глотку рвав. Агресивний виявився, козлина!

— Давай детально, — зажадав Бубон. Він утупився поглядом у розпухле обличчя Торпеди і ледь стримався, щоб не врізати йому кулаком у щелепу. — По хвилинах. По секундах!

— Ми цього Вілька давно знаємо. Він фарцював під Алабамою і пішов приблизно рік тому.

— До кого пішов? Під ким працював?

— Та ні під ким. Фірмачів бомбив потроху, а потім сам усе збував або здавав Белфасту. Пічкур, дрібнота. Ми вже й забули про нього. І раптом учора чутка пройшла, що він уранці фарцював у парку. Алабама сказав, щоб я розібрався. А через дві години після розмови він знову до нас припхався. Украй знахабнів.

— Коли це було?

— О шостій. За п’ять хвилин, за десять хвилин, щось таке.

— У нього стрілка була з кимось забита?

— Так. Я потім уже дізнався. Його о шостій під колесом чекав Багіла.

— Це хто?

— Та ніхто. Студент.

— Отакої, гаразд! Увійшов він у парк, і далі що? — запитав Бубон.

Слухаючи Торпеду, перепитуючи, уточнюючи деталі, він уже приміряв на цього випадкового студента відповідну роль у вбивстві спекулянта.

— Де знаряддя вбивства? — запитав він, вислухавши Торпеду до кінця. — У кого ніж?

— Тут, у мене.

— Чому відразу не знищив? Неси сюди. І пальчики зітри.

Торпеда приніс ніж. Стара фінка зі стертою потемнілою дерев’яною рукояткою.

— Із собою привіз? Пам’ять дитинства? — Полковник загорнув ніж у газету. — Хто ще знає про це?

— Алабама знає, я з ним говорив сьогодні вранці. І ті два афганці, що були зі мною, — Бухало та Кухта.

— Афганцям скажи, щоб по домівках сиділи, носа не висовували і мовчали як німі. Вони співучасники, це зрозуміло? Завтра відправлю їх до сонячного Киргизстану, нехай там перекантуються, поки тут не вщухне. Крім Алабами ще хтось може знати? Думай швидко, потім буде пізно!

— Я більше ні з ким не говорив. Бухало та Кухта — теж. Ніхто нічого не знає!

— Ніхто... Усі так спершу думають. А коли опер почне розкручувати справу, виявиться, що півміста вже в курсі. Коротше кажучи, ти завмри на тиждень, я попрацюю над цим, щоб слідство зайвого не нарило.

— А з новим товаром як бути?

Гашиш і колеса йшли в парк тільки через Торпеду.

— Товар прийде завтра. Ось гроші. — Бубон поклав на стіл дві упаковки сотенних купюр. — Поїдеш, отримаєш, як зазвичай, і привезеш сюди. Потім сюди ж викличеш Алабаму і передаси йому. Зроби все так, щоб з місцевих тебе ніхто не бачив.

— Я зрозумів. Катта рахмат, ака.

— Дякувати потім будеш. А до речі, з ким убитий учора вранці зустрічався в парку?

— Хто, Віля? Не пам’ятаю. Хоча ні. Пам’ятаю. Микола сказав, що з Пеліканом.

— Це що за птах?

— Та теж студент. Друзяка Багіли.

— Так що ж ти мовчиш! Ось їх уже і двоє. І ще Микола якийсь. Це хто?

— Микола не годиться, він дурень.

— У нас півкраїни дурнів. А решта йолопи. І нічого, комунізм будуємо.

— Микола — дурень із довідкою. Він у лікарні стирчить більше, ніж на волі гуляє.

— Маніяк-убивця? Теж варіант. Ось уже три людини в справі. Слідству буде з ким попрацювати.

Тут Торпеда не витримав і беззвучно розсміявся. Сміятися було боляче, і він, як міг, притримував рукою фіолетову половину обличчя. Глянувши на нього, Бубон теж косо посміхнувся, узяв газету з ножем і пішов до дверей.

— Сиди тут тихо, лікуй пику й нерви. У парк не пхайся, чекай на дзвінок. Можеш не проводжати.

Повертаючись тими ж дворами до машини, Бубон раптом подумав, що ці квартали блокових п’ятиповерхових будинків начебто однакові по всьому Союзу, але все-таки дуже різні. У Петропавловську-Камчатському вони стирчать на голій сопці над Авачинською бухтою, і їхні бетонні стіни зміяться тріщинами, сяк-так замазаними чорним гудроном. У Двадцятому кварталі Семипалатинська двори вже поросли хирлявою зеленню, але коли піднімається східний вітер, у вікна всіх п’яти поверхів б’є пісок — і дихати неможливо, і жити не хочеться. Восьмий мікрорайон Фрунзе найбільше схожий на ці київські околиці, але там у всьому напружено пульсує суперництво Півночі та Півдня, Чуйської долини і гір, внутрішнього Тянь-Шаню. А тут повільно, неспішними теплими річками, тече сонне, ліниве життя в тіні дозріваючих вишень і абрикосів, що наливаються м’яким соком після нічних дощів. На Комсомольському масиві так тихо і зелено, що навіть убозтво п’ятиповерхових халуп не дратує погляд уважного і чуйного спостерігача.

Займаючись наркотиками, відстежуючи маршрути їхнього транспортування, Бубон багато їздив по Союзу і соцкраїнах. Відрядження були нелегкими, але цікавими. На сході він діставався до Владивостока і Камчатки, на заході — до балтійських портів Польщі та Адріатичного узбережжя Югославії. У цих поїздках Бубон чітко побачив, що архітектори демаркують кордони імперій не гірше за топографів. А коли імперії руйнуються, розламуючись на шматки, то замість спостережних вишок і прикордонних стовпів більше не існуючих кордонів залишаються вулиці, площі, іноді цілі міста. Ось тому на всьому просторі від Адріатичного узбережжя Югославії до Праги і Львова, як і раніше викарбувані в камені й відлиті в бронзі зверхні та пишні риси імперії Габсбургів. А на центральній площі будь-якого великого міста між Владивостоком і Гельсінкі мандрівник безпомилково визначить, що він як і раніше в Російській імперії, як би сьогодні не називалася ця країна, як би вона не називалася завтра.

Убивство в парку, безглузде і випадкове, уже оформлене як кримінальна справа, в ці хвилини наповнюється звітами, актами експертизи, першими показаннями свідків. Бубон не сумнівався, що зуміє відвести слідство від Торпеди і нацькувати його на більш підходящих підозрюваних. Якщо це вдавалося у Восьмому мікрорайоні Фрунзе, то чому має бути інакше тут, на Комсомольському?

Перш ніж їхати в парк, Бубон зайшов випити кави до гастроному на Бойченка. На трубі галасувала зграйка алкоголіків. Вони мляво розмахували руками і сперечалися про вічне. Горілка в магазині закінчилася ще о дванадцятій, але всі, як завжди, встигли похмелитися, і тепер чекали, чи не буде нової машини з бухлом. І хоча від директора гастроному Сьоми давно вже передали, що машини сьогодні не буде, але ж Сьома міг і збрехати. А потім, бувають же і в звичайному нашому житті дива.

Коли Бубон проходив повз, алкоголіки раптом затихли, немов птахи перед грозою. Це було б зрозуміло, якби він був у формі, а так усіх їх разом накрило гарячою і тугою хвилею влади. Вона накочувала слідом за Бубном, як за невеликим, але потужним катером на підводних крилах, і алкоголіки ледь усиділи на трубі.

У магазині тупцявся короткий недогризок черги; утім, і на прилавках їстівного не було нічого, крім залитих парафіном голів пошехонського сиру.

Бубон не .поспішаючи роздивився в сутінках торгового залу і розгледів кавову машину, а поряд із нею, за прилавком, Катю з її казковим баварським декольте. Катя теж помітила засмаглого чоловіка в бездоганній світло-сірій трійці і посміхнулася. Посміхалася вона навіть не Бубнові, а зразковому самцеві середніх років, спортивному й елегантному, немов щойно зі сторінки каталогу «Отто». Хто заборонить помріяти матері-одиначці, продавчині гастроному на вулиці Бойченка, коли чоловік її мрії перетинає по діагоналі зал гастроному? Бубон ішов легко й швидко, так, немов вийшов на полювання, і цієї хвилини Катя була не проти опинитися тією дичиною, яку він сьогодні вполює.

— Зробіть мені каву, — він поклав на стійку п’ятірку. — І цукру побільше.

— Може, з коньяком? — запропонувала Катя й уважно подивилася в очі Бубнові. В його погляді була глейка східна напівтемрява, клубочився дим, ворушилися важкі тіні. Якби Каті було вісімнадцять, вона б злякалася. Але в двадцять шість вона боялася тільки самотності.

Бубон ледве відвів погляд від Катиного декольте і швидко оглянув ряди трилітрових банок з томатним і березовим соком, що подекуди перемежовувалися пляшками «Миргородської».

— Щось я не бачу тут коньяку.

— Це «Ужгородський», коньяк-невидимка, — мружачись, промуркотала Катя і дістала почату пляшку з-під прилавка. — Його можна побачити тільки у мене в руках.

Вона вже відчула, що цей стрункий тренований чоловік запав на неї, він намагається вловити її флюїди, відчути настрій, відчути струми її бажань. Він думає, що почав полювання, що це йому не допоможе... Тому що тепер на полювання вийшла і вона, а природа на боці жінки.

— Дійсно, — погодився Бубон. — Тепер бачу.

— Скільки? — запитала Катя, дістаючи мірний стаканчик. — П’ятдесят? Сто? Сто п’ятдесят?

— П’ятдесят, — ледь помітно посміхнувся Бубен. — Я і за кермом, і на роботі.

— Коньяк зміцнює руку. Чоловіка він робить твердішим, а жінку тоншою.

За інших обставин ці слова прозвучали б банально і, мабуть, вульгарно, але полковник був налаштований розрізнити їхній прихований головний сенс, тому почуте здалося йому мудрим і глибоким. Катя відміряла п’ятдесят грамів і перелила в чарку.

— А вам? — запитав Бубон.

Вона поставила поряд таку ж саму чарку, наповнила по вінця і підняла. Бубон узяв свою, і, беззвучно цокнувшись, обидва випили.

— Ну от, — задоволено кивнув Бубон, ковтаючи слідом за коньяком солодку каву і милуючись, як зашарілися від коньяку Катини груди. — Тепер моя черга пригощати. Де б ви хотіли сьогодні повечеряти? У «Братиславі», у «Салюті», у «Москві»?

— «Салют» — непоганий ресторан, — уголос подумала Катя.

— Тоді не будемо зволікати. О восьмій вечора буду чекати біля виходу з магазина.

Бубон вийшов з гастроному, і Катя помітила, як з його появою напружилися алкоголіки на трубі. Але він пройшов швидко, не помічаючи їхньої безсилої ворожості, сів у сіру «Волгу», припарковану біля овочевого, і покотив у бік парку «Перемога».

«Напевно, дипломат, — подумала Катя, ополіскуючи кавову чашку і чарки. — Або з міністерства. Може, заступник міністра. Цікаво, навіщо він сюди приїжджав? Що, йому кави випити ніде?»

4

— Салам. Обідаєш? — запитав Бубон, сідаючи навпроти Алабами. Біля «Конвалії» було тихо і безлюдно, тільки з боку центральної алеї долинали дитячі голоси і велосипедні дзвінки.

Алабама був упевнений, що полковник викличе його для розмови, але не очікував побачити Бубна у в парку. Перший і єдиний раз він з’явився тут у березні минулого року, коли брали Алабаму, а з ним і всю паркову фарцу. Полковник був обережний, зустрічалися вони рідко і завжди так, щоб разом їх не бачили.

— Ассаламу алейкум. Манти ось-ось будуть готові, — ввічливо запропонував Алабама.

— Ні, не треба, — похитав головою Бубон. — Я не їм удень. Для їжі й відпочинку Аллах створив вечір. А день існує, щоб ловити і садити злодіїв і злочинців на кшталт тебе. Ми, комуністи, знаємо це краще за інших.

— Кава? Чай? — Алабама пропустив отруйний жарт повз вуха. Не перший і не останній, він звик.

— Чай.

За столиком у «Конвалії» Бубон був гостем Алабами, а тому не міг відмовлятися від запропонованого частування. Виховання не дозволяло. І те, що він уже почав готувати зміну влади в парку «Перемога», зараз не мало значення. Незабаром він замінить Алабаму на Торпеду, але це не привід ображати людину за його столом.

— Розкажи мені, — попросив Бубон, — що тут говорять про вбивство.

— Хлопці нервують, — знизав плечима Алабама. — Вілю добре знали. Росли разом.

— Когось підозрюють?

— Напевно — нікого, і нічого конкретного не знають. Гадають, що бісогони зальотні його пограбувати хотіли, а обернулося на мокруху. Ти ж знаєш, як буває.

— Буває, що кіт калоші взуває. А вбивства просто так не трапляються. — Бубон важко подивився в очі Алабамі. — Хто може знати або хоча б підозрювати, що це Торпеда?

— Ніхто.

— У наших інтересах — твоїх і моїх — щоб ніхто і не дізнався. Ті двоє, що були з Торпедою, в парку більше не з’являться. У них тепер інше життя, можеш про них забути.

— Зрозуміло.

— Завтра тут буде крутитися опер, ставити питання: з ким небіжчик того дня зустрічався, кого шукав у парку, на кого чекав... Треба, щоб кілька людей назвали прізвище Багіли. Зроби обережно, не тисни ні на кого, просто нагадай між іншим, що Віля цього вечора з Багілою стрілку забив, причому саме на той час, коли його грохнули.

Алабама слухав Бубна, і картинка, що дробилась у його свідомості після ранкового дзвінка Торпеди, нарешті почала складатися. Зрозуміло, що полковник не допустить навіть згадки про Біловодського грека в цій справі. Досить якомусь допитливому менту зіставити час появи в Києві Бубна і Торпеди, як у слідства відразу з’являться кілька неприємних питань до полковника. Звичайно, це повинен бути не хлопчисько з Дніпровського РВВС, а мінімум важняк зі слідчого управління, важкоатлет.

У Алабами нарешті з’явиться зброя проти Бубна, але їхні стосунки від цього вкрай загостряться, тому що начальник РВВС не визнає жодної залежності. Зараз, поки Торпеда сидить удома з розбитою пикою, Алабаму прибрати складно, але мине кілька днів, мине тиждень — і все зміниться. Отже, у нього лише тиждень.

— І ось ще. — Бубон відсунув чашку і підвівся. — Підшукай кілька надійних хлопців. Коли тут усе владнається, ми до гашишу й коліс додамо героїн. Пробився непоганий канал, тож роботи побільшає.

— Он як, — невизначено зауважив Алабама, але спробував зробити вигляд, що новина йому цікава. Насправді це була кепська новина, тому що героїн — не косяк з анашею, разом з ним приходять справжні проблеми. Фарца — справа сама по собі нервова, так навіщо ще нагнітати? Якщо в парку з’явиться героїн, тут буде вже не до фарци, тому що звичайний, спокійний покупець сюди більше не піде. Але Бубон рахує інші гроші і рахує їх інакше, а тому для нього героїн цікавіший за мирну торгівлю фірмою і самостроком.

— Саме так, — з напором підтвердив полковник, почувши в інтонаціях Алабами чи то невпевненість, чи то незадоволення. — Усе! Великий привіт з великого БАМу!

Бубон ляснув Алабаму по плечу і рушив у глиб парку, у напрямку озера.

Дивлячись навздогін полковнику, що крокував до місця загибелі Вілі, Алабама навіть краще за Бубна знав, що на того теж очікують кілька непростих тижнів. Зараз він спробує підставити Багілу, і це може стати його головною помилкою. Мабуть, Бубон ще нічого не знає про старого, інакше божевільна думка вивести слідство на молодшого Багілу не спала б йому на думку. Зробивши це, він уб’є себе сам, Алабамі залишиться тільки все розповісти старому, а потім зайняти місце в залі для глядачів. Максим Багіла зробить решту.

Офіціант забрав недопитий чай і поставив на столик манти. Кілька хвилин Алабама дивився, як гарячий ароматний пар піднімається над тарілкою, і раптом зрозумів, що зараз не може навіть дивитися на свою улюблену страву, і тим паче на самоті.

Телефон Каріне мовчав, і це дратувало і водночас турбувало Алабаму. Відтоді, як учора вона втекла з «Олімпіади», від неї не було ані звісток, ані дзвінка. Нічого.

5

Повернувшись на Червоноткацьку, Бубон зажадав усі матеріали щодо вбивства в парку «Перемога» і викликав капітана Падовця, якому було доручено цю справу.

Падовець був лисіючим тридцятисемирічним блондином зі специфічною зовнішністю запеклого бюрократа. В якомусь райвиконкомі, наприклад, у відділі розподілу житла, він був би як рідний зі своїми роговими окулярами і наміченими складками.

Капітан завжди чітко вловлював настрої начальства. Коли Бубнові було потрібно, Падовець оформляв справу за лічені дні, але якщо він здогадувався, що шеф не хоче поспішати, то тягнув її місяцями, переконливо пояснюючи, чому результату немає і кінця слідству не видно. Падовець не очікував на чіткі команди — і цим був цінний, а в справі про вбивство в парку Бубон не хотів нічого говорити прямо. Тут потрібна інтуїція виконавця, фірмовий стиль Падовця.

Бубон уважно розглядав фото: тіло вбитого на березі озера — ноги на суші, голова у воді; шкіряна сумка в кущах; новенькі жіночі кросівки, що валяються на березі. Він уже побував на місці злочину, бачив цю потоптану жирну землю, ще не просохлу після дощу, зламані кущі на місці бійки Коломійця і Торпеди, сіру спокійну воду озера зі зграйками мальків на мілководді і рибалками на протилежному березі. Тепер чорно-біла реальність знімків з кримінальної справи накладалася на спокійний озерний краєвид, який зберігався у нього в пам’яті, і ранкова розповідь Торпеди наливалася важкою й похмурою силою.

— Ну що ж, порадуйте мене яскравими, оригінальними, життєздатними версіями, — велів Бубон, продовжуючи перегортати сторінки з фото.

— Про версії говорити поки зарано, товаришу полковнику, — обережно потер руки Падовець і побіжно, з-під окулярів, глянув на Бубна. — Лабораторія ще не дала усіх висновків.

— Як це зарано? — не зрозумів Бубон. — До чого тут лабораторія? Ви повинні були перевірити, з ким убитий зустрічався в день смерті, чому під дощем він з’явився в парк, а не вирушив додому пити в затишку чай і читати «Вечірній Київ» перед телевізором. Що він узагалі робив у парку того вечора? Що це, нарешті, за кросівки на березі? Ви ж капітан міліції, Падовець, є досвідченим фахівцем, а посилаєтеся на лабораторію.

— Кросівки західнонімецької фірми «Puma», тридцять шостого розміру, жіночі, нові.

— Ну ось! Можна подумати, у нас по всіх берегах водойм валяються гори нового імпортного спортивного взуття! Не валяються? А ця пара що робила на місці злочину? Там що, дівчину роззували? П’яти їй почухати? Не знаєте? А що ви взагалі знаєте?! Скільки людей були присутні на місці вбивства?

— Імовірно двоє. Або троє.

— Імовірно... Якісь особливі знахідки?

— Особливі... Ні. Тільки сумка і в ній документи.

— Сумка з документами... — повторив Бубон. — Так, гаразд. Незабаром п’ята, залиште справу в мене, хочу ще погортати. Завтра вранці заберете її у секретаря, потім усією слідчою групою вирушайте в парк. Ви повинні по хвилинах розписати останній день убитого — з ранку і до шостої. З ким, де, коли і з якої причини він бачився. Зрозуміло?

— Так точно, — піднявся Падовець.

— Ідіть.

Тепер Бубон не сумнівався, що через день-два прізвища Багіли і його приятеля спливуть самі собою, а Падовець, який уже все зрозумів — повинен був зрозуміти, вчепиться в цих студентів і не відпустить, поки не випатрає до кінця.

Він ще раз переглянув усі світлини, зібрані в справі. До тих, що були зроблені на місці злочину, акуратний Падовець додав знімки речдоків — усього мотлоху, який вигребли з сумки Коломійця. На одному з них Бубон побачив складений удвічі аркуш з ім’ям «Діта» і номером телефону, швидко, але охайно виведеним округлим жіночим почерком. Щось знайоме, якась слабка тінь спогаду промайнула в пам’яті полковника й одразу ж зникла. Номер починався з цифр 513 — значить, ця Діта жила десь поруч, на Комсомольському масиві, але він і не чув про жодну з таким іменем.

На шосту в Бубна була призначена примірка в Будинку побуту на Тельмана. Він їхав по проспекту Возз’єднання у напрямку моста Патона і згадував денну бесіду з Алабамою. Бесіда йому не сподобалася, і Алабама йому цього разу зовсім не сподобався. Бубон остаточно вирішив, що німця пора прибирати, а розмову про героїн, вочевидь, уже непотрібну, зайву розмову, він завів тільки тому, щоб подивитися на реакцію Алабами. Реакція була саме такою, на яку він очікував: Алабама повівся так, наче від нього щось залежить, немов його думка чогось варта. Він нічого не зрозумів за минулий рік, він усе ще живе якимись спогадами, давніми ілюзіями, і у Бубна немає часу, та й бажання, щось пояснювати, в чомусь його переконувати. Тут у всіх один керівник — у Торпеди, у Алабами, у капітана Падовця — і його думки слід хапати на льоту, як це робить Падовець. Підстрибувати якомога вище, звиватися в повітрі, тягнутися мармизою, гублячи слину й піну, і хапати зубами. А потім мчати до нього, аби похвалив, аби милостиво поплескав по загривку, пригинаючи голову і махаючи хвостом. Хто вчасно не встиг, той, вибачте, сам винен. Таке життя, такі правила тут установив полковник Бубон.

Під’їжджаючи до Будинку побуту, він ще раз прикинув час: примірка закінчиться о сьомій, і до восьмої він цілком устигне повернутися на вулицю Бойченка за Катею. Щось було в цій продавчині, якась тягуча, щемлива нота звучала в розмові, і цю ноту Бубнові хотілося почути ще раз.

Він залишив автівку на подвір’ї і звично увійшов до будівлі крізь непоказні бічні двері. У вестибюлі панувала вічна суєта, було задушливо, спекотно і волого, пахло хімією, до віконець видачі речей з ремонту і з хімчистки тягнулися черги. Бубон йшов повільно, даючи людям можливість розступитися, звільняючи йому дорогу. І вони слухняно, покірно розступалися, а потім мовчки стуляли за його спиною ряди. Так він вийшов до сходів, що вели на другий поверх, де в тісних кабінках працювали кравці.

Сходами назустріч Бубнові, не дивлячись під ноги, не помічаючи полковника, але уважно оглядаючи забитий людьми зал, спускався капітан міліції. У руках у нього був потертий шкіряний портфель, на голові — глибоко насунутий кашкет, пожмакана форма сиділа на капітані абияк, і Бубон одразу ж упізнав його, хоча бачив лише раз, майже два роки тому. Навіть дивно, що вони досі не зустрічалися на нарадах, у коридорах міського управління або міністерства. Ну що ж, не зустрічалися там — отже, зустрілися тут.

Їх познайомили на дні народження одного чину з міського управління, коли доля Бубна ще не була вирішена. Це тепер у нього життя налагоджене, і всі його нитки він міцно тримає в руках. А тоді все висіло в повітрі, небезпечно розгойдуючись, тремтіло від випадкових протягів, і Бубон шукав нових зв’язків, не знаючи, хто і коли, якщо знадобиться, зможе підтримати його. Капітан відділу БРСВ навряд чи міг стати в нагоді, але Бубон запам’ятав і капітана Бутенаса, і його дружину Афродіту, що нудьгувала за столом серед стрімко п’яніючих мужиків.

— Як справи, капітане? — зупинив він Бутенаса. — Полковник Бубон, Дніпровський РВВС. Так ми ж знайомі, чи забув?..

Капітан полковника, зрозуміло, не пам’ятав, але його відсутній погляд негайно ожив і здивовано ковзнув по костюму полковника.

— Так, звичайно, — без особливої впевненості підтвердив Бутенас і міцно стиснув долоню Бубна. — Але ж дуже доречно я вас зустрів. У мене в Дніпровському районі одна справа вимальовується.

— Тоді заходь, — Бубон скинув вільну ліву руку так, немов збирався обійняти капітана. — Завжди допоможемо. Тут теж у справі?

— Так, усе через неї. Тут одна цікава тканина з’явилася, ось погляньте. — Він відкрив портфель і витягнув зразок тканини в поліетиленовому пакеті. — Кримінальна мануфактурка...

— Схожа на підкладочну, — визначив Бубон. Розстібнувши піджак, він провів рукою по підкладці. — Ось на цю.

— А ви де купували костюм? — Бутенас одразу ж почав мацати піджак Бубна.

— Два тижні тому мені його пошили в цьому самому Будинку побуту. Кравець сказав, що тканина нова, експериментальна. А сьогодні зі шва полізли нитки.

— Експериментальна, — засміявся капітан Бутенас і сховав зразок. — Я до вас зайду найближчими днями. Усього найкращого.

— Заходь, капітане, — махнув на прощання Бубон. І тут він несподівано для себе запитав: — Ти все там же живеш, на Комсомольському?

— Куди ж я подінуся?

— А нагадай мені свій домашній: 513... А далі?

І капітан Бутенас назвав ті самі цифри, які полковник годину тому бачив на невеликому аркушику, наспіх вирваному з блокнота.

Бубон застебнув піджак і, дивлячись услід Бутенасу, уявив, як потішить опера цидулка з його домашнім телефоном у справі про вбивство фарцовщика. Якщо, звичайно, він коли-небудь йому її покаже.

Ну ось навіщо, питається, хапати руками чужий одяг? Бубон не любив таких людей.

1

Після вечірнього дзвінка з Вільнюса Гончаренко злякався не відразу. Новина була неприємною: удень литовська міліція затримала при в’їзді в місто його рафіки з тканинами, костюмами й упаковками поліамідної нитки. Але договір з вільнюською базою Гончаренко склав ретельно і копії транспортних накладних зберігав удома саме на випадок непередбачених проблем на кшталт цієї. Завтра вранці він проведе заарештовану партію через бухгалтерію і буде готовий зустріти будь-яку перевірку широкою посмішкою, накритим столом і бездоганними фінансовими документами. А триденна затримка з оформленням накладних — це не кримінал: закрутився директор ательє індпошиву, забігався, забув, з ким не буває... Зате план ательє перевиконує на два з половиною відсотки. Ось і оголосіть йому догану в усній формі і не позбавляйте прогресивки, бюрократи казенні!

Гончаренко бадьорився і переконував себе, що все продумано до останньої дрібниці, все прораховано, але під ранок на нього раптом накотив страх. Так бояться люди діяльні й рішучі, коли не можуть нічого змінити, коли хоч малою мірою змушені підкоритися обставинам. Що там насправді сталося, в цьому Вільнюсі? Чому зупинили машину і потім не відпустили? Випадковість? Але раніше такого ніколи не бувало. Так, затримували, але незмінно відпускали. Якщо водій щось порушував, то його штрафували, і на цьому все закінчувалося. А тут, як на біду, в одній машині — і тканини, і нитки, і костюми, немов він сам вирішив підказати слідству, в якому напрямку працювати.

Якщо машину зупинили випадково, то все, звичайно, минеться. Ну, а раптом литовський ВБРСВ з якихось своїх причин вийшов на вільнюську базу Легпромоптторга і почне перевіряти всі договори, усі контакти? Адже тут легко можуть спливти подвійні накладні, а серед них і його папірці не загубляться. Минулого року він відправив до Вільнюса товару на сімдесят п’ять тисяч, з них третина пройшла повз бухгалтерію.

Плутані, в’язкі думки відганяли сон. За вікном світало. Гончаренко раптом замислився: дивно, що страх виник тільки тепер. Він не боявся, коли домовлявся з Бородавкою, коли з власної волі плів павутиння подвійної бухгалтерії, підроблених накладних і неврахованих залишків. І спокійно йшов на ризик, підписуючи фальшиві договори з базами у Вільнюсі, Ростові і Сочі. Ось коли йому треба було труситися, завмираючи від жаху в передчутті цієї ночі і тих, що прийдуть слідом за нею. Але ні — тоді він був діловитий, енергійний і сповнений ідей. Офіційний план він виконував на сто два з половиною відсотка. Це ж просто смішно! А сто вісімдесят не хочете? Та він би й двісті видав, його ательє цілком могло шити вдвічі більше, але хто стане гарувати за зарплатню в сто сорок карбованців? За сто сорок отримаєте сто два з половиною. А за решту він кожному закрійникові особисто доплачував ще триста. І у людей з’явився вогник в очах, знайшовся час, перестали хворіти діти, вони не мчали додому рівно о шостій, а замість двадцяти чотирьох днів відпустки плюс вихідні всім цілком вистачало дванадцяти.

Цієї ночі Гончаренко зрозумів, що страх і раніше був поруч. Він стояв за ледь причиненими дверима, за погано запнутою шторою, ховався за шелестом накладних, за нічними телефонними перемовами. Поки все було спокійно, він лише нагадував про себе нападами поганої, важкозрозумілої туги. Але ось пролунав перший тривожний дзвінок, і страх навалився всією вагою, підім’яв пухке тіло директора ательє, залив потом подушку, позбавив сну і змусив зовсім не боязку людину лякливо перевертатися в темряві, продумуючи, придумуючи, прикидаючи, але все одно не знаючи, з якого боку чекати біди.

Ранок усе прояснив. Ледве Гончаренко з бухгалтером підшили документи на партію, затриману в Литві, і він видихнув, хоч ще і не цілком спокійно, але знаючи, що головне зроблено, як до кабінету без стуку ввалився капітан міліції і тицьнув йому прямо в обличчя посвідчення. Гончаренко вичепив поглядом литовське прізвище, і його голову негайно наповнила ватяна порожнеча. Отже, не випадково взяли машину, отже, давно вже менти крутили цю справу, якщо так швидко прибув цей литовський капітан.

Капітан, правда, виявився не литовським, а місцевим, київським. Він з цікавістю розглядав аскетичну обстановку кабінету Гончаренко, стіл з ДСП з перекидним календарем на дешевій пластмасовій підставці, вимпели «Переможцю соцзмагання» на вигорілих шпалерах, сирійську троянду, дбайливо политу прибиральницею цього ранку.

— А тут у вас зібрана документація? — капітан підійшов до заскленої шафи, полиці якої були щільно заставлені теками.

— Не вся, тільки частина, — байдуже відгукнувся Гончаренко. — Фінансові справи зберігаються в бухгалтерії.

— Дуже добре, — капітан говорив з помітним акцентом, трохи розтягуючи слова, і від цього вся розмова нагадувала Гончаренку якусь виставу. Немов він дивиться кіно про наших і німців — сцену допиту партизанського командира гестапівським катом. Кат удає із себе свого хлопця, пригощає цигарками, трофейним американським шоколадом і говорить ламаною, але зрозумілою глядачеві мовою. Однак Гончаренка не обдурять — зрозуміло ж, що скоро той скине маску, забере і шоколад, і недопалок, і почнеться те, заради чого цей фашист сюди з’явився. Почнуться тортури. — Не хочеться відривати вас від роботи, але нам необхідно познайомитися з частиною документів вашого ательє, а саме з усім, що стосується поставок на базу Легпромоптторга у Вільнюсі. Скільки вам знадобиться часу, щоб підготувати документи? Трьох днів вистачить?

— Вистачить. Учора мене повідомили, що там затримали нашу машину.

— Ви вже в курсі? Не хвилюйтеся, це лише формальність. Накладні на товар у порядку, тож ваш рафік повернеться, щойно закінчиться перевірка бази. Це займе день-два, не більше. Давно ви, до речі, з ними працюєте?

— Близько року, — знизав плечима Гончаренко.

— Отже, за три дні впораєтесь, — кивнув капітан, подивився на нього повільним, цілком доброзичливим поглядом і попрощався.

Спершу Гончаренко зрозумів лише одне: сьогодні зірки на спині йому вирізати не стануть, можна видихнути і перехреститися. Піти поговорити з головбухом, перевірити, як справи у кравців, спокійно перекусити, нарешті. Та тільки-но подумавши про це, він зрозумів, що їсти не хочеться, і апетит, схоже, повернеться не скоро, а майбутні три дні уявної волі будуть заповнені нервовою, виснажливою метушнею з документами, що за ці дні він зненавидить головбуха і весь персонал ательє, тому що тепер будь-хто з них — загроза його звичному життю і волі. Тож катування вже почалося. Капітан відмінно знав свою справу.

2

Льоня Бородавка приїхав до ательє на Бойченка відразу по обіді. Гончаренко сидів, виклавши на стіл кулаки, як академік Павлов на портреті роботи Нестерова. Замість білої азалії в горщику перед ним стояв телефон. Гончаренко дивився на телефон із утомленим подивом у погляді.

— Як справи, колего? — бадьоро запитав Льоня, хоча у самого настрій був плюгавенький. Даремно він уранці розмріявся щодо Ірки, куди йому? Руді мотоциклісти — ось хто чіпляє малоліток з Комсомольського масиву.

— Капітан з ВБРСВ приходив, — безбарвним голосом відповів Гончаренко, не відриваючи погляду від телефону. — Через три дні знову прийде.

— Він приходив попередити, щоб ти готувався до наступного візиту?

— Саме так. Сказав, щоб я зібрав документи по Вільнюсу.

— Класний хлопець. Побільше б таких.

— Я теж спочатку здивувався, але потім зрозумів, що коли вони Вільнюс придушили, то від мене вже майже нічого не залежить.

— Що за Вільнюс, до речі? — здивувався Бородавка. — Уперше чую.

— Тобі це навіщо? Ти ж не питаєш прізвища моїх покупців. Тобі важливо, щоб товар пішов. А хто його купив, тобі має бути байдуже.

— Це так, якщо покупець звичайний Іван Іванович. Він купив костюм або труси, швендяє в них по будинку, дивиться «Клуб кіноподорожей» і їсть кефір з чорним хлібом. Усе! Але якщо у тебе незадокументований лівак іде на державну базу — зовсім інша справа. Ти що, шановний, простих речей не тямиш? Ти збільшуєш ризик для всіх, навіть для тих, з ким безпосередньо не контачиш, про кого ти взагалі не знаєш.

— Ну, ти зате чистий, — роздратовано кинув Гончаренко. — Твій цех узагалі ніяк не засвічений.

— Тому й не засвічений, що думаю про наслідки до того, як починаю справу! А тепер давай усе від самого початку. І спробуй нічого не забути, розповідай по порядку.

Гончаренко почав згадувати. Розмова мобілізує, допомагає зосередитися, і вже скоро він відчув, що стан безпорадності і тупого безсилля минає. Підготувати документи по Вільнюсу — справа кількох годин. Але крім Вільнюса він працював з Ростовом, Сочі, Мінськом. Усі кінці не сховаєш, але тепер є час їх підчистити. І треба не забути попередити своїх.

Слухаючи директора ательє, Бородавка думав про те, що терміново, завтра ж, треба закривати цех на техобслуговування і швидко переналагоджувати верстати.

Нехай усе заспокоїться або хоча б проясниться. З одного боку, боятися йому нічого, бо його продукція незмінно йшла неврахованою. Не існує жодного папірця, що підтверджує його участь у справі. З документами все ідеально, але люди... Люди — найненадійніша, найнепередбачуваніша, а тому найнебезпечніша ланка в усіх каналах. І тут, і на ДШК, і в інших Будинках побуту багато хто бачив, як він, Льоня, щось привозив, відвозив, платив гроші. Якщо справу почнуть розкручувати всерйоз, то свідчення проти нього рано чи пізно будуть. Швидше рано, ніж пізно. Але свідчення — це одне, а ось докази... Нехай шукають документи, недостачу сировини в його цеху. Їх немає і не було! Зате тканини і поліамідну нитку з усіх будинків побуту треба негайно вилучити та звезти, скажімо, на чиюсь дачу. Хоч би і до Гончаренка. Ні, у Гончаренка вже гаряче, потрібна людина зовсім стороння...

Вони просиділи в кабінеті директора до пів на восьму. На вулиці лило. Льоня запропонував підвезти Гончаренка до метро і тільки тоді згадав, що о п’ятій збирався бути в парку — сьогодні ж день народження Ірки! Утім, який там день народження, коли ллє такий дощ, на загривку вівчаркою хрипить ВБРСВ, а Ірка воліє молодих мотокросменів непоказним власникам вишневих «шісток». Тому він одразу ж скасував пропозицію, вирішивши, що краще взяти в гастрономі пляшку і продовжити вдома.

Гончаренко миттєво погодився: не хотів їхати до себе, боявся залишитися наодинці з дружиною. Він ще не знав, що можна їй сказати, а про що варто мовчати. І цього вечора Льоня Бородавка був єдиною людиною, з яким директор почувався впевнено і майже спокійно.

Вони взяли банку консервованих патисонів, півкіло якоїсь вареної ковбаси, вже підсохлий шматок сиру, дві банки кільки в томаті і буханку свіжого, ще теплого «Українського» хліба, який, як завжди, привезли якраз перед закриттям. Горілки в гастрономі і сліду не було.

— Гаразд, дідько з нею, — сказав Бородавка, — поїхали, у мене вдома є пляшка «Столичної».

Улаштувавшись на кухні, Гончаренко відтяв від буханця кілька скибок, сяк-так набатував ковбасу і сир. Бородавка поставив варитися картоплю, почистив цибулину, потім дістав з холодильника горілку і відкрив консерви.

Не чекаючи, поки звариться картопля, випили по першій і закусили тим, що було на столі. М’яка крижана горілка пішла ласкаво, змиваючи сліди істеричної напруги важкого дня. Закушуючи, Гончаренко наліг було на кільку з хлібом, але незабаром відклав виделку. Посидів мовчки, примруживши очі і відчуваючи, як горілка розчиняє намерзлу за день крижану скоринку страху. Відчуття життя — теплого, звичного, затишного — повернулося до нього, і тепер він намагався утримати його будь-що-будь.

Випили по другій, розмова зайшла про дрібниці. Льоня поніс про якусь мамонтятину, яку ще за часів будівельних загонів доводилося куштувати на Ямалі, коли в них закінчувалося м’ясо, а Гончаренко — про те, що полуниця у нього на дачі цього року вродила неабияка, кожна ягода — розміром з гусяче серце.

Про картоплю начисто забули, і та ледь не згоріла. Льоня швидко розкидав по тарілках гарячі картоплини, розрізав навпіл цибулину. Випили ще по одній, соковито захрустіли цибулею. Базікати про дрібниці перехотілося.

— Я одного тільки не зрозумію, Льоню, — раптом промовив Гончаренко, присолюючи картоплину. — Ну чому ми з тобою злочинці? Ми когось убили чи пограбували? Або щось украли? Чому ми повинні ховатися і боятися ментів? Адже все навпаки: не тільки не вкрали, не зазіхнули на соціалістичну власність, а тільки додали, хоча могли цього не робити, і жили б спокійно. Я б гнав план, отримував премії і бив байдики. У країні дефіцит якісного одягу, і мої костюми візьме будь-яка база. Не віриш? Давай прямо зараз зателефонуємо в Одесу, в Ленінград, та хоч в ту ж Москву. Ніхто не відмовиться! Скажуть — завтра ж відвантаж. Так чому у мене жижки трусяться побачивши капітана ВБРСВ? А тому, що, за їхньою логікою, за їхніми законами, ми не додали, а привласнили. Там, де ми бачимо плюс, вони пишуть мінус. Їм начхати на порожні полиці магазинів, вони дивляться в мій гаманець. Зайві п’ятнадцять тисяч у моїй кишені — смертельна загроза державі! А потім, коли вони почнуть підраховувати збитки і прикидати, на скільки років мене запроторити, то скажуть, що я користувався їхніми верстатами й електроенергією. А чому б відразу не сказати: за електрику заплатиш стільки-то, за амортизацію обладнання ще стільки-то — що, хіба я б не заплатив? Так з нашим задоволенням, аби дали працювати! А вони як собака на сіні. Де логіка, Льоню? Я її не бачу.

Знав би Гончаренко, скільки разів Льоня Бородавка ставив ті ж питання своїм ученим наставникам, друзям, випадковим знайомим на комсомольських конференціях, і під горілочку, і без неї. Колись говорити про це було небезпечно, але ті часи давно минули. А тепер здавалося, що говорити пізно, та й безглуздо. Скільки можна про одне й те саме? Треба або щось робити, або не робити нічого. Скажімо, колекціонувати марки або сірникові коробки. А витрачати час на порожні балачки нема чого, набридло. Навіть якщо це розмова з людиною, яку через місяць посадять за розкрадання у великих чи особливо великих розмірах.

Льоня розлив по чарках залишки горілки, із сумом подивився на спорожнілу пляшку і невпевнено подумав про подарункову «Тису», що стояла у нього в барі. Випили.

— Ти шукаєш сенс, а сенсу в цьому немає — колись був, але давно випарувався. Залишилася традиція. Наприклад, в більшості країн пишуть зліва направо. Але в деяких — справа наліво, а ще десь — зверху вниз. І якщо в країні, де пишуть зліва направо, ти почнеш писати справа наліво, то тебе не зрозуміють. Ось і тут тебе не розуміють. А традиція є традиція, в ній немає логіки. Її треба просто дотримуватися, навіть якщо ніхто до пуття не знає, навіщо вона здалася.

— Горілка скінчилася, — скрушно зауважив Гончаренко.

— Ти будеш пити коньяк після горілки? Релігійні переконання дозволяють?

Гончаренко не став питати, яка релігія забороняє змішувати коньяк із горілкою, і вони швидко покінчили з «Тисою», але алкоголь того вечора їх не брав.

Близько одинадцятої, під тим же самим нескінченним дощем, Гончаренко побрів у напрямку метро «Дарниця», а Бородавка заснув легким і глибоким сном.

3

Уранці весь двір тільки про те й говорив, що про день народження Ірки, який Федірсанич напередодні закотив в «Олімпіаді-80». Бабки з Іркиного під’їзду знали навіть про те, що запрошених виявилося на сім більше, ніж місяць тому на весіллі сина районного прокурора. Та й гості у Федірсанича були неабиякі: сім заслужених артистів, три народних і один усіма улюблений народний СРСР. Це вам не ментівсько-прокурорська шушваль, яка і в звичайному житті гірша за кліща за вухом.

Федірсаничу пробачили навіть його публічні страждання, зарахувавши їх по розряду дивацтв великого артиста. У ці ранкові години його дворовий авторитет розростався як на дріжджах, обіцяючи вже до обіду досягти небачених висот і розмірів.

У минулі часи Бородавка присів би на лавочку — послухати місцеві новини, однак сьогодні він поспішав, справ була сила-силенна. І вже зібрався було від’їхати, але тут з під’їзду вийшла Олена і заспішила повз, не помічаючи його. Обличчя в неї було похмуре, погляд важкий. Зовсім не так мала б виглядати щаслива матуся після такого приємного дня народження улюбленої дочки.

— Оленочко, — неголосно гукнув він її. — Тебе до метро підкинути?

Але Олена ніби й не почула. Вона дійшла до місця злиття вулиць Юності та Бойченка і зникла за кущами бузку.

«Правильно, — подумав Льоня, — і нема чого. У мене і без неї клопоту повно, а ще й Степаничу треба буде якось усе пояснити».

Коли він з’явився на роботі, начальник цеху їв консервовані персики. Сан Степанич виловлював їх виделкою з дна дволітрової банки, що стояла на робочому столі, швидко облизував і не поспішаючи заштовхував у широко роззявлений рот. Сироп повільними краплями стікав по його губах і підборіддю. Задоволений Степанич витирав обличчя білим махровим рушником.

Бородавка сів навпроти і завмер, дивлячись, як майстерно вправляється з фруктами начальник цеху.

— Щось ти рано сьогодні, Льоню, — подивився на годинник Сан Степанич. — Хочеш персик?

— Їж сам, — похитав головою Бородавка, — наїдайся. У в’язниці таких персиків тобі не бачити.

— Бодай тобі заціпило... — невдоволено буркнув Сан Степанич і відставив банку. — Ну що там? Увесь апетит зіпсував...

— Доїдай. А потім оголосимо техобслуговування. Треба негайно переналагодити верстати. Зробимо все, як було раніше. Ти добре зрозумів?

— Льоню, я тебе зрозумів. Усе зробимо, але техобслуговування за графіком у нас у липні. Ти раніше не міг сказати?

— Степаничу, — терпляче посміхнувся Льоня, — усі претензії до ВБРСВ. Вони можуть з’явитися навіть сьогодні.

— І про це ти міг би сказати заздалегідь. Але з техобслуговуванням сьогодні все одно нічого не вийде. Не раніше ніж через тиждень.

Льоня взяв банку з недоїденими персиками і подумав, що добре б розбити її у начальника цеху прямо на туподумній голові. Без будь-якого попередження.

— Ні, сьогодні.

— Гаразд, — зітхнув Сан Степанич, немов Льоня виканючив у нього червінець у борг. — Завтра.

— Степаничу...

— Ну не можна сьогодні, ти що, не тямиш?! — раптом заволав начальник цеху. — Не можна! Заявку на термінове ТО потрібно подавати за тиждень. Але я людина розуміюча, заради тебе я її за день проштовхну! Завтра вранці зупинимо лінії і все переналагодимо, а сьогодні не можна, зрозуміло тобі?!

— Гаразд, дідько з тобою, — махнув рукою Льоня. — Сподіваюсь, один день нічого не вирішить. Пиши заявку і жуй свої персики.

— Лякати він мене надумав, — уже заспокоюючись, посміхнувся Сан Степанич і простягнув до Льоні руку. — Банку хоч поверни!

Лише кілька місяців по тому, коли допити Бородавки, які вів капітан Бутенас, стали схожі на дружні бесіди, Льоня зрозумів, що в цій суперечці, скоріш за все, мав рацію не він, а Степанич. Їх усе одно взяли б у процесі переналагодження верстатів, і неважливо, коли б це сталося — наступного тижня або в липні. А отже, кваплячи Степанича, він, Бородавка, щосили наближав день свого арешту.

4

— Ви, естонці, такі нетерплячі! — зауважив Йонас Бутенас, коли його друг Аксель Вайн утретє натякнув, що вільнюську базу Легпромоптторга вже давно час брати.

— Ми не тільки нетерплячі, ми ще й стрімкі, як балтійський шторм, — солідно погодився підполковник Вайн.

Кілька років тому Аксель Вайн виявив у Таллінському порту канал контрабанди. Двоє молодих митники вступили у змову з командою шведського туристичного лайнера: в обмін на «Столичну» шведи доставляли в порт джинси й цигарки. Згодом митникам удалося розширити мережу постачальників, і контрабанду почали возити команди ще одного шведського, двох фінських і одного данського судна. Схема працювала кілька років, тому що митники діяли обережно — вони не продавали товар в Естонії, а переправляли на торгову базу в сусідню Литву.

Коли весь ланцюжок незаконного підприємництва вже чітко простежувався, базу ретельно перевірив місцевий ВБРСВ і виявив не зовсім зрозумілі зв’язки з Україною. Для розслідування «Справи оптовиків» Литовське МВС створило міжреспубліканську групу, яку очолив підполковник Гедимінас Пятруліс.

Капітан Бутенас був знайомий з Вайном і Пятрулісом багато років, колись вони разом вчилися на юридичному факультеті Вільнюського університету. І тепер, працюючи над розкриттям злочинної мережі в команді з друзями-однокашниками, Йонас Бутенас був просто щасливий. Він знав їх і довіряв їм, як собі, вони вчилися за одними і тими ж книгами, однаково думали й однаково бачили світ. Йонасу було з ними легко, як ні з ким і ніколи не було в Києві. Він не розумів українців, а українці не розуміли його. Може, тому Аксель і Гедимінас уже підполковники, а він усе ще капітан?..

«Справа оптовиків» стала найскладнішою, але й найцікавішою в його кар’єрі. Нитка, потягнувшись від Вільнюської бази, привела його до заплутаного клубка, що зв’язував кілька ательє, Будинків побуту, цехи Дарницького шовкового комбінату та об’єднання «Хімволокно». Крім Литовського оптторгу у справі брали участь оптовики з Кишинева і Ростова. При цьому одні периферійні ланки навіть не підозрювали про існування інших. Але хтось сидів у центрі цієї павутини, і цей хтось знав усіх і кожного.

Продукція київських швейних підприємств йшла в кілька міст, але найдивнішим було те, що за два роки капітану Бутенасу так і не вдалося виявити джерела сировини цеховиків. Десь розкрадалося державне майно, а потім пускалося в приватний оборот. Одяг і тканини виникали немов з нізвідки. Хто це робив і де?

Зібрана інформація привела капітана Бутенаса до цеху поліамідної нитки на «Хімволокні», але найприскіпливіша й детальна перевірка показала, що цех випускає саме стільки нитки, скільки і повинен, — ані кілограма зайвої сировини не надходило в переробку.

Півроку тому на роботу в цех улаштувався офіцер українського ВБРСВ, але і він не виявив нічого підозрілого.

Після двох років роботи в капітана Бутенаса не було головного підозрюваного, через це відкладалося завершення всієї справи. Він підводив друзів, псував показники звітності відразу в трьох республіках, поводився егоїстично, але не міг дати добро на початок операції, не виявивши повністю київської мережі.

— Тобі потрібно піти на загострення, — порадив Бутенасу Аксель Вайн.

— Усіх заарештувати?

— Отакої! Ти ж не Берія. Якщо незрозуміло, як працює мурашник, — кинь туди гусінь і подивися, що вийде.

— Гусінь... — повторив за ним Бутенас. — Акселю, я щось не зрозумів цієї твоєї метафори.

— Йонасе, давай нарешті візьмемо вільнюську базу! Дізнавшись про це, твої підопічні в Києві негайно увімкнуть резервні схеми. Розумієш? Ти спостерігав їх в одному режимі, а тепер побачиш в іншому. Перед тобою відкриється зовсім інша картина. Можливо, якраз її тобі і не вистачало весь цей час?

— Саме так. Вони просто припинять будь-яку діяльність і ляжуть на дно.

— Припустимо. І тоді стане зрозуміло, що операції здійснювалися саме там, де ти їх не бачив. Розумієш? Потрібно знати, як виглядає штиль, щоб зрозуміти, що таке вітер.

— А ось це я розумію, товаришу підполковнику, — здався Бутенас.

— Тож коли захоплення Бастилії, командире? — запитав Вайн у керівника групи й енергійно потер руки, — Ви, естонці, такі нетерплячі! — посміхнувся О у відповідь підполковник Пятруліс.

5

Капітан Бутенас вилетів з Вільнюса першим рейсом і прибув до Борисполя близько восьмої ранку. Напередодні оперативники Пятруліса затримали директора і ще двох осіб з бази Легпромоптторга. За випадковим збігом, саме в цей день там чекали на чергову автівку з Києва. «РАФ» зупинили даїшники при в’їзді у Вільнюс.

Бутенас переглянув накладні на товар, який везли на базу, прочитав протоколи перших допитів і, не чекаючи результатів обшуку, поїхав до аеропорту. Він усе ще сумнівався, що вчинив правильно, погодившись із Вайном і Пятрулісом, але змінювати нічого не збирався.

Удома він виявив сліди недавньої пиятики. Діта дивилася здивовано, злегка розгублено, і Бутенас тільки зараз зрозумів, що, не попередивши, повернувся на день раніше, ніж збирався. А може, і на два — він уже не пам’ятав, що сказав Діті перед від’їздом.

— Повертається чоловік з відрядження, — пожартував капітан, скидаючи кітель, — а в холодильнику вчорашній вінегрет...

— Олена вчора приходила з друзями. Посиділи.

— Я зараз помиюся і доїм, гаразд? — Бутенас спробував пригадати, хто така Олена, але так і не зміг. — І якщо ще щось залишилося, теж не відмовлюся.

— Гаразд, — нервово позіхнула Діта. — Зараз дістану.

— Я тебе розбудив, так? Ти спи. Я помиюся, поснідаю і відразу втечу у справах.

— Нічого, — зіщулилася вона. — Я вже не засну, та й на роботу скоро. Там ще картопля залишилася і риба. Іди, мийся, я зараз розігрію.

— А знаєш, — уже в одних трусах зазирнув до кухні капітан, — унизу, біля ліфта, я зустрів одного тутешнього фарцовщика. У нього зовнішність яскрава, легко запам’ятовується. Цікаво, що він тут робив так рано?

— Цікаво, — байдуже погодилася Діта. Вона звикла, що чоловік думає і говорить тільки про цеховиків, гендлярів і фарцовщиків. Її ці персонажі не цікавили.

Помившись, Бутенас не став снідати, а відразу засів за телефон. Він розшукав двох своїх лейтенантів, велів їм узяти машину і вирушити на вулицю Бойченка — придивитись до Будинку побуту третьої фабрики індпошиву. Там, на другому поверсі, міститься ательє, чию автівку напередодні затримали у Вільнюсі.

Потім капітан швидко проковтнув знову захололу картоплю, вінегрет і якусь рибу, стрімко зібрався і теж вирушив до Будинку побуту. Йому належало пройти всю вулицю Бойченка від кінця до початку. Пішки — п’ятнадцять хвилин, не більше.

6

День, що почався так динамічно, в результаті не приніс майже нічого. Капітан Бутенас провів його в управлінні. Складав звіт про відрядження, чекав дзвінка від оперативників, спостерігав, як сонячний ранок перетворюється на важкий каламутний вечір, і прислухався до головного болю. Він то здавлював мозок швидкими, сліпучими судомами, то ненадовго відпускав.

Удень його повідомили, що в ательє до Гончаренка приїхав Бородавка з «Хімволокна», а коли стемніло, надійшла доповідь, що об’єкти взяли закуску і вирушили додому до Бородавки.

— Бухати зібралися, — впевнено визначили опера.

«І я б зараз з ким-небудь випив», — подумав Бутенас, відпустив лейтенантів і поїхав додому. Рішення підштовхнути тіньовиків уже здавалося йому гіршим з можливих. Безглузда, безумовно шкідлива ідея.

— Може, нам виїхати звідси? — запитав він увечері дружину.

— Виїхати? — здивувалася Діта. — Куди?

— Пятруліс кличе мене до Вільнюса. Давай повернемося, га?

Підполковник Пятруліс дійсно кликав, але насправді Йонас Бутенас не збирався повертатися до Литви. Якби Афродіта уважніше прислухалася до слів чоловіка, можливо, і зрозуміла б, що так він скаржиться на тривалу, довжиною у два роки, смугу невдач у «Справі оптовиків», на те, що він досі капітан, а його однокурсники, що залишилися служити, уже підполковники. На те, що на вулиці періще безпросвітний дощ, і так недоречно розболілася голова.

— У Вільнюс? Я б у Ленінград поїхала.

— Чому в Ленінград? — не зрозумів Бутенас.

Діта знизала плечима й усміхнулася якоюсь незвичною й неприємною посмішкою.

7

Наступного дня Бутенас вирішив забути про невдалу спробу спровокувати незрозуміло кого незрозуміло на що. Працювати треба з тим, що є на руках, — розкручувати зв’язок Гончаренка з Вільнюсом і намагатися витягнути з директора ательє додаткову інформацію. А інше — тільки самообман.

Півдня капітан готувався до допиту Гончаренка: комбінував питання, перемежовуючи важливі малозначними, щоб той не здогадався, де на нього чатує небезпека, а де просто відволікаючий фінт, обманка. Він намагався формулювати їх так, щоб логічно підвести підозрюваного до необхідних показань, створював складний, розгалужений лабіринт із безліччю поворотів і помилкових ходів, кожен з яких незмінно закінчувався глухим кутом. І тільки один, справжній, вів до виходу.

Ось саме там, біля виходу, він і буде чекати на цього Гончаренка. Нехай сам прийде до рук. Бутенас дав директору три дні, але насправді стільки чекати він не збирався. Допит і арешт Гончаренка був запланований на завтра.

До четвертої години список питань був готовий, і Бутенас вирушив до Будинку побуту на Тельмана — тиждень тому надійшов сигнал, що там теж шиють з лівої тканини. Сигнал підтвердився. Капітан з першого погляду впізнав продукцію тих самих невловимих цеховиків. Він навіть не став дивитись документи. Навіщо лякати людей завчасно? Напевно тут, як і всюди, папірці в порядку.

Його думки знову повернулися до майбутнього допиту Гончаренка, тому, вже спускаючись сходами на перший поверх Будинку побуту, він не відразу помітив полковника Бубна. Полковник належав до тієї породи випещених міліцейських чинів, яку вони з Акселем і Гедимінасом недолюблювали — і це ще м’яко сказано. На Бубнові був вишуканий світлий костюм, і коли раптом з’ясувалося, що костюм цей — теж виріб підпільної індустрії, Бутенас тільки гмикнув. Утім, це йому було б огидно носити одяг, зшитий цеховиками, а полковнику, скоріш за все, на це начхати.

Бутенас повернувся додому раніше звичайного і застав дружину біля телефону.

— Олено, це правда? — питала Діта. — Це правда? Ти впевнена?

Мабуть, Олена на іншому кінці лінії була впевнена, але Діта все одно перепитувала: «Олено, він точно це знає? Він не міг помилитися?»

При цьому обличчя у Діти було навіть не засмучене, а по-дитячому здивоване. Вона ніяк не хотіла повірити цій Олені.

А вранці, коли арешт Гончаренка був уже справою вирішеною і підготовленою до останньої деталі, раптово зателефонувала його людина, яка працювала на «Хімволокні».

— Товаришу капітане, — вимовив він те, на що так чекав Йонас Бутенас, — цех поліамідної нитки зупинили на техобслуговування. Але за планом ТО має бути тільки в липні. Робітників відправили на склад — перекантовувати готову продукцію, тому я не в курсі, що зараз відбувається в цеху.

— Зате я в курсі, — швидко відповів капітан, і його литовський акцент був цієї хвилини помітний як ніколи. — Чекайте. Зараз приїдемо.

Цього дня він узяв і Гончаренка, і Бородавку. Допити тривали всю ніч і закінчилися лише вранці. Потім увесь день тривали наради: обговорювали здобуту інформацію, планували роботу на наступний місяць. Бутенасу передали в підпорядкування старшого лейтенанта і ще одного лейтенанта-оперативника. Справа зрушила з місця!

Увечері Діта несподівано згадала, що він пропонував їй виїхати.

— Я подумала, — повільно промовила вона, — можливо, нам і справді варто повернутися до Вільнюса.

— Навіщо? — не зрозумів Бутенас.

— Тебе ж кликав Пятруліс. Поїхали. Купимо будинок, наприклад, у Пилайті. Біля входу я посаджу квіти. І сад. Будинку потрібен сад...

— Так, Пятруліс мене кликав, але, знаєш, працювати в командира-однокурсника — це якось... А майора мені і тут незабаром дадуть.

— Правда?

Йонас Бутенас гарував два дні, не спав ніч, але знову відчував себе сильним і впевненим. Він ризикував, він скажено ризикував, коли послухався поради Вайна. Це була чиста авантюра, але йому несподівано пощастило, як не щастило вже багато років. І Діта відчула це в чоловікові.

— Герай-герай[3], товаришу майоре, — тихо посміхнулася вона, коли Йонас, обійнявши, притиснув її до себе.

Кар’єра винятково чесного, але простакуватого чоловіка Діту давно вже не цікавила всерйоз. І так зрозуміло, що майора йому рано чи пізно дадуть, а генералом він ніколи не стане. І навіть полковником. Чого ж чекати від такої кар’єри?

Уночі, уже засинаючи, Діта подумала, що, мабуть, немає нічого страшного в тому, що Боярський виявився зовсім не Боярським. Адже вона з самого початку це підозрювала, і лише потім для чогось дозволила себе переконати. Але їй було неприємно чути співчуття в голосі Олени, і вона переконала себе, що співчуття це нещире. Так було легше.

1

Скільки коштує мрія? Наприклад, заступник начальника Північного міжрайонного відділу КДБ в місті Києві Роман Галицький придбав мрію за сто п’ятдесят карбованців.

Дружина Галицького працювала у Військово-медичній службі КДБ і раніше, ніж чоловік, дізналася, що восени співробітникам контори будуть роздавати ділянки на Ірпені. Галицькому не потрібна була ніяка ділянка, а думки про будівництво, про город з огірками і картоплею, самі слова підгортати і отрутохімікати викликали в його душі сіру, тужливу каламуть. Таку ж сіру і тужливу, як розмови про ремонт, які щосуботи заводила дружина. Галицький не хотів думати про ремонт, і тим більше не хотів говорити про нього. Уже багато років щовихідні він писав пулю з двома приятелями і не бажав витрачати цей дорогоцінний час на добування лісу, цегли, арматури та іншого цементу.

Галицький сподівався, що, як і у випадку з ремонтом, дружина подзижчить і відстане, але вона не вгамовувалась, а замість цього, нічого не сказавши чоловікові, написала за нього заяву, і він раптом виявив себе в списках на отримання землі. Відмовлятися, просити, щоб його викреслили, Галицький не міг, це був би крок дивний і нелогічний, а в конторі завжди звертали увагу на нестандартні вчинки співробітників.

Розподіл ділянок замість простого жеребкування перетворився на люту сварку між офіцерами і тривав до кінця березня. Одні хотіли будуватися ближче до міста і зупинки автобуса, інші, навпаки, — подалі від дороги, під лісом. Галицький сподівався, що під час чергового перетасування його викинуть зі списку, але дружина мобілізувала всі зв’язки, і їх не чіпали.

У середині квітня, коли ночі ще були холодними і калюжі примерзали до асфальту, а вдень уже відчувалося весняне тепло, Галицький поїхав подивитись на свої угіддя. Його земля, яка ще не просохла після зими, в’язка, жовтувато-коричнева, вкрита клаптями бурої торішньої трави, вся в якихось купинах і брудно-сірих плямах напіврозталого снігу, була прекрасна. Нерівними хвилями вона спускалася від узлісся старого змішаного лісу до річки. У ній не було нічого дратівного або гнітючого, і Галицький, зробивши всього кілька кроків, раптом відчув, що це місце його прийме. Він зрозумів, що зможе тут жити.

На ділянці, майже посередині, ріс міцний дуб, а нижче, біля води, тулилися один до одного два кущі калини зі зморщеними, ще не скльованими птахами за зиму червоно-бурими ягодами. Тут можна було посадити ще дві-три липи, щось квітуче, запашне, наприклад, бузок або черемху, — адже не обов’язково добровільно заганяти себе на городні грядки, щоб потім, не розгинаючись, без кінця щось там полоти і підгортати.

Галицький став мріяти про маленький парк, про ранкові трелі дроздів, про будинок із верандою, обплетеною виноградом, нічний шум верхівок близького лісу, мерехтіння бабок опівдні над Ірпенем і світлу свіжість річкової води. Тепер усе це стало доступно і можливо.

Раніше він працював у «п’ятірці», але займався не ідейними дисидентами, а дрібною потолоччю — самвидавниками, розповсюджувачами емігрантських книжок та їхніми необережними покупцями. Всерйоз вони нікого не цікавили, а згадували про цю самовпевнену, але полохливу публіку лише під час чергової кампанії, коли від відділу чекали звітів із цифрами затриманих і викритих. Усіх їх без зусиль можна було садити за ґрати, але, зазвичай, термін давали одному-двом, а інших вербували і розпускали по домівках. Робота була нескладною, але Галицькому вона подобалася, оскільки нагадувала улюблений преферанс. Правда, в цій грі він знав прикуп.

Багато співробітників після довгих бесід з ідейно незрілими, але непогано освіченими елементами самі ставали бібліофілами і збирачами рідкісних книг. Подейкували, що навіть начальник п’ятого управління КДБ СРСР Філіп Денисович Бобков був великим театралом і зібрав пристойну колекцію раритетів. Галицького книги не цікавили — він любив преферанс.

Так Галицький пропрацював шість років, а коли в столиці були створені кілька міжрайонних підрозділів контори, йому дали підполковника і перевели в Північний відділ заступником начальника. Йому довірили культуру і зв’язки, він повинен був наглядати за всім: від візитів делегацій містечка-побратима Шалетт-сюр-Луен в Дніпровський район до вистав драмгуртка пенсіонерів при якомусь забутому Богом і міською владою жеку. Йому підпорядкувались двоє людей, і з перших днів Галицький зажадав від них створити найширшу мережу інформаторів, регулярно збирати відомості, самостійно фільтрувати вигадки і плітки, а все істотне сортувати і доповідати йому раз на три дні. Підлеглі призвичаїлися досить швидко, і життя Галицького знову стало заростати ряскою незворушного неробства.

Але навесні, коли він повернувся з-під Ірпеня, усе змінилося. Тепер, заплющуючи очі, Галицький щоразу бачив пологий берег річки, шосе з поодинокими автівками вдалині і могутні старі сосни, що підносяться над темним підліском. Він почав розраховувати на папері, які дерева і де варто посадити на ділянці, але незабаром зрозумів, що і тут, мабуть, є своя наука. Якщо щось робити по-справжньому, то робити треба один раз і потім уже нічого не змінювати.

Галицький не хотів походити на дилетанта, тому заглянув до старої картотеки і, переглянувши її, вибрав кілька інформаторів. Уперше йому знадобилася книга. Він ще не знав, яка саме — що-небудь про парки, але не підручник для ПТУ, не методичка «Зеленбуду». Галицький шукав книгу, конгеніальну щодо його задумки. Йому не лише треба було вписати в непомітний ірпінський пейзаж невелику ділянку обабіч лісу, але зробити це так, щоб навіть випадковий гість, вийшовши на веранду, раптом відчув подих свіжого вітру з інших садів, що належать іншим часам. Благородні тіні Потсдама і Шенборна мріяв побачити Галицький з вікна свого ще не існуючого будинку.

Звичайно, інформатори заметушилися — дзвінків від нього не надходило вже кілька років. До того ж підполковник, якого вони за старою звичкою називали товаришем майором, не міг до ладу пояснити, що йому потрібно, — ані назви книги, ані автора він не знав. А вони, між тим, ціпеніли від жаху, почувши його голос у слухавці, від того, що про них не забули, пам’ятають, а отже, тримають їхні імена в якихось таємних списках. Його дзвінок нагадував про те, що вони намагалися забути, щосили витіснити за межі кола звичайних думок. І поки Галицький роз’яснював про сади, про стилі, про традиції, його співрозмовники чули лише глухі удари власного серця й огидний скрип маховиків долі.

Тому вони щось мимрили у відповідь, жували слова, обіцяли пошукати потрібну книгу, але від відчаю і туги навіть самі впевнені в собі починали пити і пили тижнями, намагаючись забути і про підполковника, і про його дзвінок. Лише Жорик, оперативний псевдонім «Джон», спокійно вислухавши Галицького, попросив дві доби на пошуки, але вже наступного дня продиктував телефон і адресу букініста Малевича, який береться знайти будь-яке видання, якщо тільки воно є в Києві.

Галицький виявився непоганим, хоч і виснажливим покупцем. Побіжно переглянувши книги, розкладені на журнальному столику, він брав відразу все, немов у передпокої вже сопіли і стримано покашлювали конкуренти, готові схопити і забрати непомічений ним том. А потім починав не поспішаючи розглядати кожну, пояснюючи, чому саме вона йому не підходить.

Малевич досить швидко зрозумів, що ніколи не знайде книгу, потрібну Галицькому, якщо спробує наслідувати його невиразним побажанням, і тільки метод килимових бомбардувань може привести до випадкового потрапляння, тому бомбив він Галицького щиро, не шкодуючи його грошей. Поряд із працями про парки і сади Малевич викладав книги з мистецтва, дійшло навіть до «Альбому архітектурних стилів» Брунова і дрезденського видання «Kunst und Umwelt» данського комуніста Бробі-Йохансена. Галицький справно поглинав усе, що пропонував букініст, але як і раніше чекав на появу Головної Книги. Акуратний Малевич записував його покупки в товстий загальний зошит. Перелік розтягнувся на кілька сторінок, там було все що завгодно — від античних поем про землеробство і середньовічних філософських студій до керівництв щодо догляду за плодовими деревами і старезних довідників агронома.

Покінчивши з торговими справами, відкорковували «Слънчев Бряг». Пили іноді в компанії Жорика, але частіше вдвох. Розмовляли про книги, про архітектуру, причому Малевич частіше відмовчувався, не забуваючи, хто його співрозмовник. Зате Галицький курликав безупинно, як останній осінній журавель, поспішаючи розповісти букіністу про все, що за останні три тижні він устиг зрозуміти про стилі в мистецтві й архітектурі. Малевич вислуховував підполковника уважно і терпляче, ніби й гадки не мав ні про що подібне. Обстеживши з десяток видань, Галицький раптом виявив, що Комсомольський масив потворний, а тулитися в п’ятиповерхівках жебрацької чотириста вісімдесятої серії для радянської людини образливо.

— Зате багато зелені і мікрорайони непогано сплановані, — зітхав Малевич, заступаючись за Комсомольський.

— І це ви називаєте сучасною архітектурою? — захлинався підполковник. — Покажіть мені хоч один гідний зразок! Яскравий! Виразний! Вільний!

«Де я тобі візьму вільну архітектуру? Самі ж і добили її залишки в шістдесятих», — сердився, але продовжував відмовчуватися Малевич.

Поява на журнальному столику «Садів і парків» Курбатова нарешті позбавила його від цих затяжних розмов. Галицький миттєво помітив книгу і поспішно висмикнув її зі стосу.

— Сто п’ятдесят? — не повірив він, почувши ціну. — Нічого собі! Скинь, Віталію, не будь скнарою!

— Книга не моя, — розвів руками Малевич, — а господареві дуже потрібні гроші. Інакше він її взагалі продавати б не став.

— Скинь хоча б десятку, адже останній карбованець забираєш. Сто сорок, еге ж?

— Не можу, — сумно похитав головою букініст, і було видно, що якби він міг, то вже, певно, поступився б. — Інакше самому доведеться доплачувати.

— Ох, жмикрути! — засміявся Галицький, але Курбатова з рук не випустив. — Чому б господареві книги не піти і не заробити ці гроші якимось іншим чином. Наприклад, вагон із цементом розвантажити. Сто п’ятдесят... Тоді ось що: цю я купую, а решту брати не буду.

Галицький перегорнув «Сади і парки», побіжно розглядаючи гравюри і відчуваючи, що нарешті знайшов ту саму книгу, яка абсолютно необхідна йому, щоб піднятися до рівня своєї мрії.

Підполковник вихопив уривок фрази з випадково розкритої сторінки, зрадів і негайно вирішив, що із «Садами і парками» вже не розлучиться ні за що. Він мріяв про це видання, він шукав його, і він його знайшов!..

А ввечері дружина влаштувала йому грандіозний скандал. Галицький уперше зважився розповісти їй, якою стане їхня ділянка на Ірпені, намалював майбутній будинок, розвернувши його верандою до річки, показав, як від будинку до дуба і далі, до кущів калини, спускатиметься алея. Він уже збирався дістати з портфеля Курбатова, щоб вона відчула, як ґрунтовно він підготувався, щоб зрозуміла — помилок не буде, він створить щось приголомшливе... Але до «Садів і парків» справа не дійшла.

— А яблуні посадимо? — обережно запитала дружина. Вона вже здогадувалася, що Галицького занесло кудись не туди, і зараз їй доведеться все виправляти.

— Ні, навіщо, — недбало кинув він, — ані яблунь, ані ананасів. Тільки благородні листяні породи.

— І городу не буде? — про всяк випадок уточнила вона, хоча вже чітко розуміла, якою буде відповідь.

— Звичайно, ні.

— Ти довбень, Галицький, — тихо сказала дружина. — Дурень набитий і повний йолоп. Тобі мало лісу на горі, ти хочеш посадити його і на нашій ділянці? А взимку що ти будеш їсти? Липову кору? Варення з соснових шишок? Навіть не думай про всю цю нісенітницю! — розлютившись, закричала вона. — Чуєш? Викинь із голови цю маячню! Восени посадимо три-чотири яблуні, а з наступного року займемося городом: картопля, полуниця, помідори, огірки, смородина. Можеш записати в робочий щоденник, щоб не забути!

— Навіть не сподівайся! — прогримів у відповідь Галицький.

Уранці він відвіз «Сади і парки» на роботу, побоюючись, що коли його не буде вдома, дружина викине книгу. Або подарує на день народження якійсь подрузі. З неї станеться.

День обіцяв бути спокійним, і він сподівався розглянути того Курбатова у всіх деталях. Ніякого городу на своїй землі він, звичайно, не допустить.

На робочому столі, як і завжди, на нього чекав звіт щодо пригод по місту за минулу ніч. Зазвичай він нашвидку його переглядав і одразу ж забував, тому що крадіжки, бійки, аварії з людськими жертвами, навіть якщо траплялися в зоні відповідальності його відділу, до культури і культурних зв’язків відношення не мали — вони йшли по лінії інших заступників. Цього разу було інакше. Вбивство в парку «Перемога», ще невідомо ким і чому вчинене, відбулося на території, за яку відповідав він, а звіт на кшталт того, що лежав на його столі, цієї хвилини читали на різних поверхах будівлі на Володимирській. Отже, будь-якої миті міг пролунати дзвінок: «Що там у вас коїться, Галицький?» Звичайно, він — не МВС, за карні злочини не відповідає, але комітет повинен бути в курсі всіх подій. Для того його сюди і призначили.

Підполковник замкнув «Сади і парки» в сейф, потім звично склав план заходів з контролю за розслідуванням убивства невідомого в парку «Перемога». Пунктом першим там значилася нарада, потім бесіди з керівництвом парку, з джерелами з оточення керівництва і спільні дії зі співробітниками Дніпровського ВВС. Поставивши вгорі гриф «ДСК», Галицький віддав аркуш із планом секретарю. З цього моменту, відповідаючи на будь-який дзвінок зверху, він міг сказати, що робота ведеться, і його слова підтверджував папір, належним чином оформлений і зареєстрований. Документ ще належало затвердити у начальника відділу, але секретар зробить це без нього.

Далі Галицький викликав капітанів Ломако та Невідомого, своїх Бобчинського і Добчинського, і дав їм сорок хвилин на підготовку до наради щодо парку «Перемога». А годиною пізніше в його кабінеті вже щосили летіли пух і пір’я з общипаних спин обох капітанів.

— Ледащо! — кричав Галицький. — Що у вас коїться під носом? Ні дідька лисого не знаєте, нероби! Ви для чого тут поставлені — в морський бій різатися цілими днями? Хто з ваших джерел бачив убивство, хто хоч щось знає? У вас узагалі є інформатори в парку? Або одні мертві душі на болоті?

Коли Галицький тільки починав працювати в Північному відділі і у нього вперше з’явилися підлеглі, він і сам дивувався несподіваному розмаїттю риторичних фігур, які немов з нізвідки виникали під час таких розносів. Але ж і Боб з Добом (так коротко називали капітанів), і сам він добре знали, що гнів його награний, а лють театральна. І рев у кабінеті, і вигадливі загрози потрібні були лише для того, щоб пильніше дивились капітани, швидше ворушилися і не спали на ходу. Погаласувавши з чверть години, підполковник узяв півтону нижче — до його наставників, які вийшли зі сталінської ще шинелі, Галицькому було далеко, та й темпераментом він до них не дотягував, — і капітани нарешті доповіли про результати. Чинний інформатор серед осіб, що тиняються біля атракціонів і готелю «Братислава», знайшовся лише один. Не бозна-що, але кадр старий, перевірений — Володимир Матвійович Дулецький, колишній викладач, а нині — питущий пенсіонер, що відгукується на паркове прізвисько Дуля. Крім нього за документами в інформаторів значився колишній афганець Панченко, але минулої осені помер від інфаркту. Несподівано, у віці двадцяти трьох неповних років.

Якісь відомості міг підкинути і директор парку, проте на старого алкоголіка-відставника, який уже багато років віддає перевагу портвейну, а не марочним коньякам, особливо розраховувати не доводилося.

Розмову з директором Галицький доручив Бобу з Добом, а сам велів сьогодні ж увечері організувати йому зустріч із Дулею.

Тим часом секретарка принесла план, затверджений шефом, капітани з приглушеним жереб’ячим іржанням поскакали в парк, і в кабінет Галицького повернулася тиша. Він уже готовий був витягти із сейфа Курбатова, але зателефонувала Білецька з відділу культури райвиконкому.

— Романе Гнатовичу, — проспівала вона медовим голоском, — нам кінотеатр «Ленінград» надіслав на затвердження план показів на третій квартал.

— Радий за вас. Якщо є щось про чекістів, залиште мені зайвий квиток, — пожартував Галицький.

— Про чекістів нічого, на жаль. — Жарт зрозумілий. — Але на вересень адміністратор «Ленінграда» запланувала ретроспективу фільмів Тарковського, усього чотири картини: «Андрій Рубльов», «Солярне», «Сталкер» і «Дзеркало». Причин відмовляти начебто немає, до того ж під ретроспективу відводяться ранкові сеанси. Але про всяк випадок я хотіла уточнити...

— А що тут уточнювати? — здивувався Галицький. — Ви виконавча влада, вам і вирішувати. Ми тиснути на вас не можемо, не маємо права. Хіба що інформацією поділитися...

— Так-так, поділіться, будь ласка, вашою інформацією.

— Кінорежисер Тарковський четвертий рік живе за кордоном, хоча вже давно мав повернутися до Радянського Союзу. Що він там робить, із ким і про що домовляється, невідомо. Не виключено, що найближчого часу його позбавлять радянського громадянства.

— Ой, правда, чи що? — по-жіночому занепокоїлася Білецька, забувши про нудотний тон. — Я ж не знала — ось і телефоную...

— Так що самі вирішуйте, узгоджувати ретроспективу такого режисера чи ні.

— Та що ви! Ніколи!

— Вам вирішувати. Однак попрошу ось про що: викладіть цей епізод на папері у вільній формі і передайте мені найближчими днями. Зможете?

— Так, Романе Гнатовичу, звичайно.

— І прізвище адміністратора спом’янути не забудьте.

— Усе зрозуміла, — підтвердила Білецька. — Зробимо.

2

Увечері, о пів на сьому, Дуля сидів на центральній алеї парку під каштаном. Він нервував, злився і був тверезий. Капітан Невідомий перехопив його по обіді, на виході з під’їзду, і замість змістовної розмови біля пивного автомата із Семеном Мойсейовичем і Гречкою з дев’ятнадцятого будинку по Дарницькому бульвару Дулі довелося вислухати безглуздий інструктаж. З ним побажав поговорити шеф Невідомого, тому капітан вирішив про всяк випадок роз’яснити, про що можна говорити начальству, а про що краще мовчати.

Дуля просік, що кедебешник щось крутить, на щось натякає, але відверто говорити не хоче. Це було неприємно, це дратувало, але лише доти, поки Дуля не зрозумів, у чому справа: останнім часом Невідомий лінувався зустрічатися з ним, і всі донесення інформатора складав сам. Тепер він побоювався, що фальсифікація розкриється, але попросити прикрити його теж не наважувався. Дуля впевнено ляснув капітана по плечу і оголосив, що все розуміє. Проблем з ним не буде.

— Ну, тоді ось що, — покінчивши з делікатним питанням, капітан відчув себе впевненіше, — минулої ночі в парку сталося вбивство.

— Дощ був, — недоречно згадав Дуля. — Кого хоч убили?

— Ось на це питання, Володимире Матвійовичу, в найширшому, звичайно, сенсі, ви і повинні ввечері відповісти моєму шефу.

Дуля повернувся до капітана з питальною посмішкою і подумав, що контора дуже швидко перетворюється на дитячий садок для розумово відсталих. Якби тридцять років тому його спробував завербувати ось такий Невідомий, то своє життя він прожив би набагато приємніше і зараз спокійно попивав би собі пивко з Гречкою та Семеном Мойсейовичем, а не вислуховував дурощі від цього життєрадісного шмаркача. Але його вербували грамотно, з підставою, з шантажем, за всіма їхніми хитромудрими правилами, тому що органам був потрібен молодий і привабливий викладач французької, фрондер, улюбленець студенток. Гаразд, справа давня, що вже тепер...

— Ви хочете, щоб я нашвидкуруч розслідував вбивство і за кілька годин усе доповів вашому начальнику? У найширшому, зрозуміло, сенсі.

— Не меліть дурниць, — скривився Невідомий.

— Ні, шановний мій, це ви не меліть дурниць, — розлютився Дуля. — Я вам не опер і не слідчий, і не треба валити на мене роботу, за яку вам платять зарплатню. Зовсім заледащіли!

За інших обставин Невідомий нагримав би на Дулю, але сьогодні не слід було сваритися зі старим.

— Володимире Матвійовичу, ви мене неправильно зрозуміли. У широкому сенсі — це означає докладно розповісти підполковнику про життя в парку. Усе, що вам відомо. І тільки.

— Добре, що хоч не за п’ять хвилин попередили.

Увечері Дуля чекав на керівництво капітана Невідомого на другій лавці від далекого кінця центральної алеї. Він приблизно уявляв, про що його зараз спитають, і ще не вирішив, чи варто відповідати.

3

Підполковник Галицький зупинився біля головного входу.

Парк лежав перед ним як на долоні. Занадто плаский, занадто чітко розпланований, розкреслений прямими лініями алей. Тут, на Лівому березі, іншим він і бути не міг, але Галицький зробив би все інакше. Плаский ландшафт — це вульгарно! Рельєф, ось що робить світ об’ємним! Він насипав би тут три пагорби різної висоти і висадив на них клени і граби — вони швидко ростуть. І центральна алея не повинна бути такою широкою, це не Бориспільське шосе, і тим більше, не прямою. Він пустив би її по низині, серед сосен, а периферійні алеї спрямував би до вершин пагорбів, щоб потім вони неспішними петлями спустилися до підніжжя і знову з’єдналися внизу.

Але почати слід було б із «Кургану Безсмертя» — начисто стерти з лиця землі цей безглуздий бугор, цей прищ, що стирчить посеред парку. Його курган був би величним і прекрасним, найвищою точкою парку, всього Лівого берега, і ні в чому не поступався б гордовитим правобережним кручам. Нагору вели б довгі-довгі сходи з пологими східцями. 1418 днів війни — 1418 східців...

Галицький ще не увійшов до парку, лише минув ворота, але багато чого тут йому вже не подобалося. Його дратувала похмура і жорстока музика, що важко бухала десь біля атракціонів. За інших обставин він просто звелів би директору розібратися, що там у нього крутять на колесі огляду, і негайно навести порядок.

Але сьогодні саме ця музика була важлива для нього, тому що там, де слухають метал, найчастіше відбуваються вбивства. Це речі безсумнівно пов’язані між собою. В його парку звучало б щось легке, інструментальне, а насправді, якщо на хвилину відволіктися від необхідності культурної освіти трудящих, ніякої музики взагалі бути не повинно. У парку треба слухати шум сосен, дріб дятла, спів дрозда, зяблика або якоїсь славки садової, яку неозброєним оком у кущах і не розгледіти.

Узагалі-то підполковник охоче обійшовся б без людей, вони все тільки псують, але не виходило. Без людей ніколи нічого не виходило. Ось і тепер один з них чекає на нього на лаві в кінці алеї.

— Вам не здається, Володимире Матвійовичу, — запитав Галицький, піднявши Дулю з лавки і змусивши того слідувати за собою в глиб парку, — що цій місцевості не вистачає характеру? Бракує перепадів висот, тут відсутня різниця потенціалів. Не перехоплює дух від довгих виснажливих підйомів, не завмирає серце від стрімких спусків. За рогом алеї не чекають нові пейзажі, не відкриваються несподівані простори. Ні пагорбів, ні ярів — нічого.

Дуля човгав підошвами мовчки, скоса поглядаючи на невисокого лисіючого блондина з гострим носом і злегка виступаючим підборіддям. Він бачив-перебачив безліч дебістів — мовчазних, балакучих, грубих, делікатних, і точно знав, що ані їхня поведінка, ані манери не мають жодного значення. У конторській людині важливі тільки дві речі: розумний він або дурень, це по-перше, а по-друге — чи може він змусити всіх танцювати по-своєму, незалежно від того, має він рацію чи ні. Зрештою, і для будь-якої людини важливі тільки ці якості, але для особи, що має владу, вони важливі критично. Якщо серйозна розмова починається з якоїсь маніловщини, то або співрозмовник держить Дулю за дурня, або він сам дурень. Ні те, ні інше Дулі не подобалося.

— Ніякі пагорби тут неможливі, — байдуже знизав плечима Дуля. — І ярів тут бути не може, тому що половина парку раніше була болотом. Та й зараз це болото. У широкому сенсі, звичайно...

Під час розбивки парків багато що залежить від характеру ґрунту. Усього кілька годин тому Галицький прочитав про це у Курбатова і, звичайно, одразу забув.

— Ось тому що неможливі, так усе і виходить. — Галицького вчили не визнавати помилок, якщо тільки таке визнання не становить частину заздалегідь продуманого плану. — Розкажіть-но, що вам відомо про вчорашнє вбивство.

— Давайте будемо послідовними, — запропонував Дуля. Шеф Невідомого йому не сподобався, але кураторів не вибирають, працювати доводиться з такими, які є. — Чи не хочете продовжити розмову про парк?

— Гаразд, — здивувався Галицький.

— Тоді скажіть, що ви чули про Алабаму?

— Нічого. Хто це?

— А про Торпеду?

— Уперше чую.

— Про начальника Дніпровського РВВС полковника Бубна?

— Так, його я трохи знаю. Бубон служить у Києві недавно, але в нього непогана репутація. Вольовий, розумний, грамотний офіцер.

— Зрозуміло. Тоді я коротко. У парку... хоча ні: пропоную для правдоподібності називати його лісом.

— Для правдоподібності?

— Саме так. П’ять років тому в нашому лісі завелися вовки. Вовки, як відомо, тварини соціальні, вони полюють зграєю і підкоряються ватажкові. На кого полюють вовки? — Дуля за старою звичкою дробив лекцію на дрібні питання й одразу ж сам на них відповідав. — Здобич вовків — це кабани, лосі, козулі, зайці, їхні гастрономічні інтереси можуть поширюватися на мишей і навіть на жаб. Вовки не гидливі й обережні, але завзяті й готові ризикувати. Я б сказав, що це до біса відчайдушні хлопці, і тому вони так цінують єдність зграї. Якщо зграя виганяє якогось звіра, то для нього це може закінчитися смертю. Слабкий вовк не виживе самотужки, але сильний звір, навпаки, нерідко сам прагне одиночного полювання. І кращими ватажками стають колишні одинаки, бо вони володіють унікальним досвідом. Взаємини зграї й вигнанця завжди визначає ватажок. Він може дати команду загризти одинака, розірвати його на шмаття, якщо раптом мисливські стежки такого вовка і зграї перетнуться. У цій ситуації все залежить від ватажка.

— А у нашого ватажка є ім’я або прізвисько?

— Я йому не представлений, бо не є частиною зграї. Я ж і не вовк навіть, тому можу тільки здогадуватися. Є три варіанти, я їх назвав. Але як саме серед цих трьох розподілені ролі, я сказати не можу. Тому що не знаю. Надто вже в нашому лісі все заплутано.

— Вам би, Володимире Матвійовичу, писати в «Лісову газету» під псевдонімом. Ні за що не повірю, що ви не знайомі з ватажком.

— І даремно. Чому не варто надто вірити, так це моїй розповіді. Адже a beau mentir qui vient de loin[4].

— Я не розумію французьку. Говоріть по-людськи! — Галицький зупинився і сердито втупився на Дулю.

— Не можу, шановний, — скорчив дурнувату пику Дуля. — Мені терміново потрібно випити. Вимагаю пива! Або горілочки — на ваш смак. Інакше я остаточно перейду на французьку.

— Не клейте дурня, Дулецький! — гаркнув підполковник. — Відповідайте на запитання. Хто тут усім керує?

— Чим «усім»? Вовками? — по-дитячому здивувався Дуля. — Та звідки у нашому місті хижаки? їх тут немає і бути не може, а мої казки, ви маєте рацію, годяться тільки для «Лісової газети». Навряд чи я зможу допомогти вам чимось іще. Хіба що скромною порадою: якщо збираєтеся в ліс, будьте обережніше з вовками. Навіть дуже добре озброєний мисливець, досвідчений, підготовлений, упевнений у собі, може виявитися несподівано легкою здобиччю. Це я не до того, щоб вовків боятися, просто в ліс потрібно ходити відомими стежками, розумієте? А то ж тут chacun pour soi[4]...

Дуля ледь помітно вклонився і навпростець, минаючи алеї, поспішно попрямував у напрямку Дарницького бульвару, залишивши Галицького одного в глухому куті незнайомого парку.

1

У червні сесія розігналася, набрала швидкості і понеслася згори, підстрибуючи на купинах іспитів і лунко ухаючи: історія партії, радіоелектроніка, оптика, електродинаміка, теорія ймовірності... Напівсонне життя навчального семестру скінчилося, Пелікан летів разом із сесією, ледь помічаючи, що коїться навколо. Та й що там могло відбуватися? Наступного дня після їхньої зустрічі Каріне полетіла в Єреван. Ніч з Пеліканом була її прощальним подарунком Алабамі, але Пелікан цього не знав і згадував шалену вірменку зі щемливою ніжністю і смішним навіть для нього самого напівдитячим захопленням. А ще через день Олена відправила Ірку на все літо до сестри в місто Жданів. Жінки розлетілися, немов для того, щоб не заважати Пеліканові.

Ще не було покінчено із заліками, а історія КПРС уже пхала свій свинячий писок у пшеничне тісто природничих наук. Вона завжди прагнула бути першою, і на факультеті з її повноважними представниками, доцентами Рудим і Ласкавим, намагалися не конфліктувати. Навіть першого вересня першою лекцією для першокурсників, ламаючи розклад, складений деканатом, завжди стояла історія партії. Її читали виключно українською. Для інших дисциплін системи не було, викладачі обирали мову самі: математичний аналіз і квантову теорію поля Пелікан слухав українською, математичну фізику і теорію функцій комплексного змінного — російською. Але історія партії в лекційних аудиторіях і на семінарах завжди звучала тільки українською. Напевно, виявлялася в цьому якась збочена логіка партійних бонз, адже хто може з упевненістю сказати, що за ідеї в’ють гнізда у їхніх головах?

На іспиті доцент Ласкавий поставив Пеліканові додаткове питання: попросив однією фразою охарактеризувати відмінності в позиціях більшовиків і меншовиків на П’ятому з’їзді РСДРП у Лондоні.

Перш ніж відповісти, Пелікан мовчав з півхвилини, і Ласкавий уже вирішив, що зловив його. Насправді фразу з підручника, яку розраховував почути екзаменатор, Пелікан пам’ятав, але пам’ятав він й іншу фразу з незакінченої статті, що передувала публікації протоколів П’ятого з’їзду. Синій том зі статтею, випущений Партвидатом у тридцять п’ятому році, позначений автографом діда, дивом уцілілий наприкінці тридцятих і під час війни, Пелікан прочитав років зо три тому, ще коли навчався в школі.

— Обидві фракції, і більшовики, і меншовики, стверджували, що стоять на позиціях марксизму. Але безпорадність меншовиків, нездатність керувати класовою боротьбою пролетаріату, вміння тільки заучувати слова Маркса і неготовність застосовувати їх на практиці вже тоді показали, що меншовики не стоять, а лежать на позиціях марксизму. Більшовики стояли, а меншовики лежали, в цьому і була їх відмінність.

Таких відповідей доцент Ласкавий не чув, напевно, ніколи.

— Що за блюзнірство, Пелікане! І не жартуйте такими речами. По суті, відповідь ви дали правильну і на білет відповідали правильно, але я ставлю вам четвірку. Серйознішим треба бути.

— Я зрозумів, — відповів Пелікан і вирішив не повідомляти доценту, що майже дослівно процитував репліку Яна Тишка, давно забутого польського соціал-демократа, чиї слова, у свою чергу, процитував Йосип Джугашвілі у своїй незакінченій статті про з’їзд соціал-демократів для газети «Бакинський пролетар», підписаній псевдонімом Коба Іванович.

Після іспиту, спускаючись сходами, він випадково потрапив на очі жінці з деканату.

— Пелікане, — дама підняла на нього Невдоволений погляд, — тебе забирають до армії?

— Так, — зізнався Пелікан.

— Що ж ти мовчиш? Це ж неподобство, — обурилася вона. — Вирішив піти посеред сесії? Негайно йди до заступника декана, зараз же, чуєш? І запишись до групи студентів-призовників. Складеш іспити за прискореним графіком. Не вистачало ще відповідати за вас, нероб.

Дама вирішила, що Пелікан потрапив до весняного призову і йде служити вже днями. З таких студентів зібрали групу; іспити у них приймали швидко і трійок не ставили. Зрозуміло ж, що за два роки служиві все забудуть, тому вчитися, так чи інакше, їм доведеться заново. Пелікана забирали тільки восени, і він збирався складати іспити разом з усіма, але якщо деканат наполягає, навіщо зайвий раз сперечатися?

Десять днів по тому із сесією було майже покінчено, залишалося скласти пропущений у травні залік з матфізики. Професор Ліпатов, на якого Пелікан ледь не налетів біля входу на факультет, винувато подивився на нього поверх окулярів і сказав, що коли вже він устиг підготуватися, то може приїхати завтра о дев’ятій ранку до нього додому. О десятій професора чекають в інституті на семінарі.

Ліпатов завідував відділом в Інституті теоретичної фізики і жив неподалік, у Феофанії, у будинку, побудованому для співробітників інституту. Без малого двадцять років тому він приїхав до Києва з Москви, а слідом за Ліпатовим приповзла спочатку невпевнена, але потім швидко набула підтвердження чутка, що перебрався він в Україну не просто так, а дуже образившись на москвичів. Ще зовсім молодим ученим Ліпатов запропонував витончену теорію, яка описує взаємодію частинок і хвиль у плазмі. Свою роботу він відправив у журнал, але впливовий московський академік попросив головного редактора притримати публікацію, щоб дати можливість прокукурікати першими двом його протеже, які працювали над тією ж темою. У результаті офіційна наука вважала за авторів теорії академіка з його учнями, але симпатії московських і київських фізиків були віддані Ліпатову.

Якщо поглянути на мапу, то може здатися, що найвіддаленіший від Комсомольського масиву район Києва — це Святошино. Насправді від Комсомольського до Святошина всього сорок хвилин на метро. Феофанія — справа інша. Щоб потрапити туди, потрібно спершу труситись трамваєм до Ленінградської площі, пересісти на чотирнадцятий автобус і на ньому доповзти до Виставки, а вже там дочекатися шістдесят третього, який їде до Феофанії. У шістдесят третього автобуса вільний розклад заміського маршруту, і ніколи не знаєш, скільки доведеться чекати цей жовтий «Ікарус» — п’ять хвилин або півгодини. Спізнюватися на залік Пелікан не хотів, тому вийшов заздалегідь, задовго до призначеного часу, приїхав рано і ще хвилин тридцять прогулювався між інститутом і будинком Ліпатова доріжками, викладеними щербатими бетонними плитами.

Будинок стояв на краю великого лісопарку, в якому за дубовими гаями ховалися кілька зарослих ставків і занедбана церква між ними. А там, де парк закінчувався, відкривалися засіяні ячменем і вівсом поля, вулиці села Хотів і дорога, по якій можна потрапити на Одеське шосе.

Пелікан подумав, що час уже і йому змотатися куди-небудь на південь, до Одеси або до Криму, бо після заліку у Ліпатова робити в Києві буде абсолютно нічого. Узагалі-то він збирався вирушити до батьків під Чернігів, вони розкопували там улюблене городище. Але два червневі тижні, що несподівано звільнилися, відкривали простір для маневру. Може, він устигне потрапити до якоїсь з причорноморських експедицій Інституту археології. Там завжди потрібні дешеві робочі руки, здатні дробити киркою каміння і суху землю, розчищаючи розкопки для вчених.

Рівно о дев’ятій Пелікан подзвонив у двері квартири Ліпатова.

— Дуже добре, що ви вчасно, — професор провів Пелікана в кабінет і запропонував сісти за невеличкий столик біля вікна. — А то, знаєте, у студентів чомусь автобуси завжди спізнюються і ламаються в найвідповідальнішний момент. Та й у аспірантів теж. Тільки з віком транспорт починає ходити точніше. Ось таке спостереження. Ви що ж, прийшли складати іспит з матфізики?

— Залік, — уточнив Пелікан.

— Тільки залік? — здивувався Ліпатов. — Я чомусь вирішив... Гаразд, гаразд. Тоді розкажіть мені про потенціал об’ємних мас. Якщо пам’ятаєте, там є ряд тверджень, які потрібно доводити...

— Про умови, за яких об’ємний потенціал безперервний і має безперервні похідні першого порядку?

— Так, хоча б це. Гадаю, цього буде достатньо... А що, ви теж збираєтеся до армії?

— Два тижні тому отримав повістку.

— Он як... Добре, готуйтеся, не стану заважати. — Ліпатов вийшов у коридор, залишивши двері кабінету відчиненими.

Пелікан почав заповнювати формулами аркуш паперу. Питання було нескладним, і, звично записуючи інтеграли, він часом відривався і поглядав у вікно. З високого дев’ятого поверху було видно зарослі очеретом озера, зелені поля, що йдуть до небокраю, два далеких села — Чабани на Одеському шосе і ще одне, назви якого Пелікан не знав. Колгоспна пастораль.

— Славко, хто там у тебе? — крізь відчинені двері долинув жіночий голос із глибини квартири. — Черговий двоєчник?

Пелікан кинув розглядати пейзажі і прислухався до розмови. Судячи із сильного і дзвінкого голосу, то з Ліпатовим говорила дочка або навіть онука. Але вона називала професора на ім’я... Утім, і так нерідко буває.

— Ні, Сашенько. Цього разу — майбутній призовник.

— Стривай, я щось пропустила? Ти ж, здається, нічого не читав на першому курсі.

— Я і зараз нічого не читаю. Це другий курс.

— Славко, вони зовсім з глузду з’їхали. Гребти до армії після другого курсу... До яких же пір цією країною правитимуть йолопи!

— Сашенько, говори, будь ласка, трохи тихіше.

— А що це змінить? Вони порозумнішають? Ні, ти пам’ятаєш, як Андрій Дмитрович нам розповідав, що в сорок першому весь його курс евакуювали до Ашхабада. Це в сорок першому, коли німці були на околиці Москви! А сьогодні що відбувається? Країна в кільці фронтів? Ворог біля стін Кремля? Ні, просто генералам завжди не вистачає м’яса.

— Сашо...

Ліпатов намагався говорити напівголосно, але його співрозмовниця, схоже, не бажала цього помічати. І навряд чи вона була дочкою професора, напевно, все-таки дружиною. Що, звичайно ж, нічого не змінювало.

— Так от, евакуйований у сорок першому Сахаров дванадцять років потому розробив для них водневу бомбу. Не загинув під Можайськом, героїчно відстрілюючись від німецьких танків із трилінійки, а створив зброю, що захистила країну на десятиліття. І тепер вони думають, що їм уже нічого не потрібно, наука їм більше ні до чого. Вони відчувають себе в безпеці. Вони — так, можливо! Але не ми. Ми всі постійно в небезпеці, поки країною правлять напівдохлі, дрімучі, але від того не менш злісні носороги.

— Щось ти захопилася... Час перевірити, що там склав твій підзахисний.

Ліпатов повернувся до кабінету, причинив двері, швидко переглянув записи Пелікана і поставив кілька запитань. Потім попросив нагадати, який вигляд має функція Гріна для Лапласіана, і поки Пелікан писав формулу, Ліпатов уже тягнувся за заліковою книжкою.

— Що ж, бажаю вам успішно скласти сесію, — професор проводив його до вхідних дверей. Пелікан очікував, що в коридорі з’явиться жінка, чий пристрасний монолог він чув крізь відчинені двері. Але було тихо і здавалося, що крім них із професором у квартирі нікого немає.

— Дякую, — посміхнувся Пелікан. — Щойно ми з вами це вже зробили. Матфізика була останньою в моєму списку.

— Отакої? Тоді я сподіваюся знову побачити вас через два роки на своїх лекціях.

Як не завжди вдається розгледіти кордон між синім і зеленим, плутаючись у відтінках, так і Пеліканові тієї хвилини було важко розрізнити межу між співчуттям і провиною у погляді Ліпатова.

2

Старий корпус Інституту археології стояв на задвірках Видубицького монастиря. Над ним, на пологому схилі пагорба, був розбитий ботанічний сад. І коли задував південний або західний вітер, нудотні запахи квітучих чагарників і якихось екзотичних рослин із ботсаду заповнювали невеликий монастирський двір, а потім стікали далі, до Дніпра. Десь тут, якщо вірити улюбленій киянами казці, дніпровською хвилею прибило до берега ідол Перуна, верховного божества слов’янського пантеону, «глава його срібло, а вус злат». Перун був скинутий у річку за наказом князя Володимира, і новонавернені християни не дозволили витягнути його на сушу. Язичницькому громовержцю прив’язали на шию камінь і знову втопили в Дніпрі. А щоб погане місце не залишалося без нагляду, сто років потому онуки Володимира заснували тут монастир на честь войовничого архангела Михайла. Перуна відтоді у цих місцях не бачили.

Пелікан піднявся на другий поверх інституту і відшукав потрібні двері.

— Вітаю, студенте, — зустріла його начальник відділу кадрів Зоя Павлівна. — Знову зібрався в землекопи? Куди тебе записувати? До батька, до Чернігова?

Зоя Павлівна сиділа в цьому кабінеті років двадцять, знала в обличчя всіх і кожного, і потрапити на роботу в інститут, минаючи її, було неможливо. Рік тому вона видала Пеліканові трудову книжку. Тоді він уперше поїхав в експедицію робочим з окладом дев’яносто карбованців на місяць.

— Я б, Зоя Павлівно, цього року в Криму попрацював. До Херсонеської експедиції ще є місця?

— Ти що, хочеш до Таранця? — Не кожний літній ранок приносив кадровичці новину, з якої можна скроїти добру плітку. Але цей ранок, схоже, згаяний недаремно. — А батьки в курсі?

Батько Пелікана навчався з Семеном Таранцем на одному курсі. Колись вони дружили, але чверть століття — достатній термін, щоб дружба людей дуже різних поглядів устигла мутувати у щось невиразне і в’язке. До відкритої ворожнечі справа не дійшла, і обидва сподівалися, що не дійде. Зустрічаючись, вони гаряче тиснули один одному руки, але весь інститут знав, що територія суперництва старшого Пелікана і Таранця давно не обмежується однією наукою.

— Знають, звичайно, — спокійно збрехав Пелікан.

— До-о-бре! — проспівала Зоя Павлівна та зашаруділа сторінками книги обліку співробітників. Вона миттєво розпізнала брехню Пелікана і запросто могла сказати, що вакансій лаборантів — так у штатному розкладі іменувалися робочі — до Херсонеської експедиції вже немає, після чого відправити Пелікана до Чернігова. Але життя проявляється в зіткненнях протилежностей, і Зоя Павлівна завжди намагалася в цьому йому не заважати. — Трудова із собою?

— Завтра занесу.

— Та-ак, дивимося... Одне місце залишилося, останнє. Напевно, на тебе чекало. До завтра можу потримати, але і ти мене не підведи. Дивись, щоб уранці, о десятій, трудова лежала у мене на столі. Домовилися?

— Звичайно! — зрадів Пелікан.

— Дуже добре. Ти повинен бути у Таранця за тиждень, двадцятого червня. Квитки до Севастополя дістанеш?

— Постараюся.

— Якщо не вийде — телефонуй, спробуємо допомогти, хоча влітку з квитками сам знаєш як... І пропуск у міліції обов’язково отримай. Севастополь — закрите місто. Усе, друже, до завтра.

Ще напередодні Пеліканові здавалося, що, склавши сесію, він звільниться на все літо. Ще вранці у нього не було навіть приблизного плану на завтра, а тепер він точно знав, що робитиме до кінця серпня. Оформиться в експедицію до Таранця, пройде медогляд у військкоматі — весь цей час повістка валялася у нього на столі, і, нарешті, отримає дозвіл на в’їзд до Севастополя. На нього очікувала біганина по чиновницьких лігвах, пропахлих потом вічних черг, — час, згаяний без користі, убитий без сліду. Але Пелікан уже бачив, як за низкою цих безрадісних днів над густо-синьою смугою моря встає розпечене сонце Херсонеса.

3

Біля гастроному на Бойченка курили зневірені домогосподарки, погиркували на дітей, роздратовано поглядали на алкоголіків. Ті сумирно дрімали на теплій трубі, не бажаючи ні з ким конфліктувати. І цим тільки сильніше дратували домогосподарок.

Тут нічого не змінювалося десятиліттями: так само безсило обурювалася черга, залишившись без м’яса або більш-менш їстівної ковбаси, так само безтурботно тусувалися районні алкаші. Тільки труба біля входу в магазин рік за роком іржавіла все помітніше і автомати з газованою водою все гірше справлялися зі своєю копійчаною роботою.

— Пелікане, — зраділа Катя, помітивши його в дверях магазину. — Щось ти давно не заходив.

— Сесія, Катю. — Пелікан підійшов до стійки з кавовим автоматом. — Сьогодні закінчив.

— Гаразд, — широко посміхнулася Катя. — Яка там сесія? Тебе не було відтоді, як матінка заслала Ірку в село. Не потрібні тобі ми з Гантелею, не любиш ти нас. Ні Гантелю, ні навіть мене. Але хоч каву будеш?

— Буду, Катю. Подвійну половинку, як зазвичай.

— А в мене мужик завівся, — повідомила задоволена Катя. — Загадковий весь такий. Але заможний. По ресторанах водить, грошей не рахує. У «Салюті» вечеряли, у «Москві» і в «Куренях» — двічі. Зараз літо, тепло, тому, напевно, мені в «Куренях» найбільше сподобалося — там зелень, повітря, зорі над головою.

— Вигляд у тебе задоволений. — Пелікан уважніше подивився на Катю. — А що за мужик? Де працює?

— Не знаю. Але елегантний. І каже начебто з акцентом ледь-ледь. Може, дипломат... Теж спершу кави зайшов випити. Наступного дня після того, як Вілю в парку вбили.

— Кого вбили? — в очах потемніло, стійка кафетерію заковзала під миттєво спітнілими долонями Пелікана.

— Так Вілю вбили, ти що, не пам’ятаєш його? Він у парку раніше фарцював. На мені ось зараз від нього джинси. Узимку купувала, якраз перед тим, як свого випровадила...

— Послухай, я не в курсі. У мене справді сесія була — голови не підвести. А після Іркиного дня народження я до парку і не заходив... Коли вбили?.. Хто?..

— Звідки мені знати? Менти тепер щодня в парку труться, усіх трусять, теж, напевно, хочуть довідатися — хто. Це сталося саме того вечора, коли усі Іркин день народження святкували.

— На Іркин день народження... Він же мені для неї кросівки повинен був принести. І не прийшов...

— Та ти що?.. Того самого дня?

— Ну так. Але я тоді в «Олімпіаді» крутився. Мене Федірсанич запряг, вирватися ніяк не виходило.

— Нічого собі фінт... Може, тобі ще кави зробити?

— Налий мені краще коньяку, Катю, і піду я додому. Є в тебе коньяк?

— Щось іще залишилося, — відповіла та, намацуючи під прилавком напівпорожню пляшку.

— А де твоя Гантеля? — Пелікан глянув на напіввідчинені двері в підсобку.

— Пішла недавно. У неї сьогодні короткий день...

Гантеля чекала на нього на вулиці біля службового виходу.

— Пелікане, — тихо покликала вона. — Ти в парку сьогодні будеш?

— З якого дива? — здивувався Пелікан. — Не збирався. А що?

— Тебе Калаш хотів бачити. Він щодня о сьомій вечора качається зі своїми пацанами в березовому гаю. Приходь сьогодні.

— Я ж не спортсмен, — здивувався Пелікан. — Навіщо я йому знадобився?

— Там про все дізнаєшся. Він тебе не за тим кличе.

— Що, через Вілю?

— Якого Вілю? А, того фарцовщика, якого зарізали... Ні. Фарца — кровопивці, вороги народу. Калаш за них мазу не тягне.

4

Березовий гай — найдальший і безлюдний кут парку «Перемога». До нього веде тоскна алея, декорована битими ліхтарями і скелетами рознесених на друзки лавок. Колись тут був густий березняк, оточений глухим болотом, а відразу за ним починався сосновий ліс, що тягнувся до Воскресенки. Потім частину болота осушили, прибрали гнилі пні, розтягнули осикові завали і прорідили берези. Решта дерев одразу ж відчули волю, і всього за кілька років за чагарниками осушеної пустки раптом піднявся молодий гай, світлий, наскрізь зелений, що рветься до сонця. У перші роки земля тут була пошматована дренажними рівчаками, що нагадували окопи лінії оборони, але з часом вони заросли травою, їх засипало опалим листям, тож людині сторонній навіть розгледіти ці борозни між деревами стало нелегко.

Від лісу гай відділяла широка і майже не забудована вулиця Алішера Навої, а від села, після того як не стало болота, не відділяло вже нічого, крім давніх упереджень очеретянців.

Пелікан прямував до гаю не парком, а старою звивистою стежкою, по якій з Очеретів ходили на полігон ще за тих часів, коли Комсомольського масиву не було навіть у планах Київміськбуду.

Калаш з його афганцями саме закінчували тренування. Їх було восьмеро. Наприкінці, як завжди, вони розбилися на дві групи і зійшлися врукопашну — чотири на чотири, так що кожен був начебто за себе, боровся зі «своїм» супротивником, але одночасно страхував партнерів. Боролися вони прямо на землі, серед трави і старих пнів, валили один одного в торішнє листя, скочувалися в старі рівчаки, вовтузилися там, хрипко вигукуючи і лаючись, потім знову підхоплювалися на ноги і продовжували кружляти, вибираючи момент для атаки, — і водночас стежили, як ідуть справи в інших, щоб допомогти відбитися, якщо комусь доведеться зовсім скрушно.

Пелікан не став підходити близько, але його все одно помітили, хтось коротко свиснув, і сутички відразу припинилися. Червоні і мокрі, усі вони рушили до Пелікана, потроху обходячи його так, щоб потім зімкнути кільце у нього за його спиною. Вони йшли на нього, ще не охолонувши від напруги раптово перерваного бою, ішли, як на чужака, який проникнув на територію зграї, не впізнаючи його і самі не схожі на себе.

— Стоп! Це Пелікан! — неголосно кинув Калаш. І напруга, що згустилася над невеликою галявиною, миттєво розчинилася у вечірньому повітрі.

— Пелікане, — сміялися хлопці, ляскаючи його по спині. — Ну, ти, дідько шифрований! З болота підійшов, лисицею прокрався!

— А ви, виходить, злякалися? — Пелікан плескав їх по крутих плечах у відповідь і теж сміючись, упізнаючи нарешті в цих хижаках сильних і небезпечних друзів з Комсомольського.

— Усе! Усе! Тренування закінчене, — плеснув у долоні Калаш. — Хто сьогодні в караулі?

— Горець.

— Отже, Горець — зі мною, інші вільні! Завтра з п’ятої до сьомої тут!

Невисокий темноволосий Горець, із жорстким поглядом і збитими кісточками пальців, підійшов до Калаша.

— Я готовий.

— Давай, за нами, — кивнув Пеліканові Калаш. — Є розмова.

Калаш з Горцем вийшли на алею і побігли в напрямку лісу. Пелікан не розумів, куди вони біжать і навіщо, але слухняно рвонув слідом. Попереду, в тренувальних штанях і мокрій від поту майці, нісся Калаш. Він був старший за Пелікана років на шість. Якось одного разу ще в школі, на уроці фізкультури, Калаш заміняв у них учителя. Він тоді закінчував десятий, Пелікан з Багілою — п’ятий, була весна, квітень, а може, травень. Вони так само бігли за Калашем по шкільному стадіону, тільки майка, яка щільно обтягувала потужні мускулисті плечі Калаша, була сухою і чистою, не було на ній ні слідів зелені, як зараз, ні темних плям поту. П’ятикласники зробили з ним коло по шкільному стадіону, а коли Калаш пішов на другий, Пелікан з Багілою, не змовляючись, рвонули в напрямку школи — нехай дурні намотують кола на стадіоні слідом за цим лосем-десятикласником, а їм і без того було чим зайнятися.

Жовтувато-рожеве світло вечірнього сонця косо пробивало гай навиліт. Калаш, Пелікан і Горець бігли, перетинаючи смути передзахідного сонця, пірнали в тінь дерев, як у густу воду теплого озера, виринали і неслися далі. Коли гай закінчився, вони, не зупиняючись, перетнули порожню вулицю Алішера Навої і по присипаній сухою сосновою хвоєю стежці заглибилися в ліс. Там було вже сіро, сутінки слоїлись між стовбурами сосен, приховуючи від Пелікана стежку. Але Калаш із Горцем добре знали дорогу. Біля старої сосни з роздвоєним стовбуром Калаш різко звернув, махнувши Пеліканові рукою, а Горець рушив далі, але теж не стежкою, а якоюсь окремою траєкторією.

Нарешті Калаш зупинився. Зупинився і Пелікан. Вони стояли мовчки, чекаючи, поки наздожене Горець.

— Нікого, — доповів той, зробивши широку петлю по лісу і повернувшись назад.

— Дуже добре! — Калаш швидко розкидав сухі гілки у себе під ногами, і виявилося, що весь цей час він стояв на круглій металевій кришці.

«Небезпечно! Газ!» — було написано на ній білою фарбою.

— Пелікане, ти, коли в школі вчився, про партизанську землянку нічого не чув?

— Чув. Навіть ходив її шукати. Тільки не тут.

— А треба було тут, — засміявся Калаш. — Підняли! — скомандував він Горцю.

Під кришкою виявився ще один люк, замкнений ізсередини. Калаш постукав і щось тихо промовив. Знизу долинув скрегіт металу. Люк відкрився, різко запахло вологою землею, в круглому отворі показалися металеві сходи. Калаш спустився першим, Пелікан за ним. Горець залишився нагорі. Уже стоячи на нижніх сходинках, Пелікан побачив, як той підтягує кришку, щоб завалити нею вхід.

Унизу їх зустріла Гантеля.

— Товаришу командир загону, — доповіла вона Калашу. — За час мого чергування надзвичайних подій не трапилось. Чергова штабу боєць Гантеля.

— Вільно, боєць, — скомандував Калаш. — Завари нам чай. Чай — справжній пролетарський напій, хіба не так, Пелікане?

— А я думав, горілка, — відповів Пелікан, оглядаючись. Землянка виявилася досить великим прямокутним приміщенням, метра три на чотири, зі стелею, оббитою листами фанери, і стінами, обшитими обаполком. Сюди було проведено електрику — на стінах горіли два невеликих пласких світильники, закипав увімкнений Гантелею електрочайник, а на підлозі, в кутку, Пелікан помітив обігрівач.

Посеред приміщення стояв стіл з розгорнутою малою світу, поряд з ним — дві довгі лави. Такі ж самі були у шкільному спортзалі — звідти їх, напевно, і притягли.

На стіні, навпроти входу, трохи навскоси, висів прапор Радянського Союзу, і якось відразу, з першого погляду, було зрозуміло, що його не купували в магазині «Пропагандист», а десь зняли і спеціально привезли сюди. Грубе полотнище вигоріло і обшарпалось, воно було не червоного, а, скоріше, цегляного кольору, але вишиті золотом серп і молот з п’ятикутною зіркою над ними як і раніше поблискували зухвало і яскраво. Зазвичай погляд Пелікана байдуже ковзав повз прапорів, що майорять на незліченних флагштоках усюди, не помічаючи їх, як не помічають наочну агітацію, що заповнює міський простір. Але тут, у лісовій землянці, розтягнутий на грубому обаполку радянський прапор здавався на диво доречним.

На двох інших стінах бовталися вішаки з одягом — кілька ватних бушлатів, плащ-намети, поношені солдатські шинелі з погонами сержантів і старшин. Поряд із вішаками — книжкові полиці. Пелікан підійшов ближче, розглядаючи корінці: Ленін, Маркс, Микола Островський, знову Ленін, Барбюс, Горький, атлас Радянського Союзу, Арагон, ще один Ленін, Борис Польовий... Усе це були недорогі видання останніх років в паперових або картонних палітурках, багато разів читані і сильно пошарпані.

Горілкою в землянці не пахло — схоже, тут дійсно пили тільки чай. І, звичайно, вона не могла бути партизанською — на сосновому обаполку ще не застигла смола.

— Коли ви все це... побудували? — покружлявши по землянці, запитав Пелікан.

— Минулого року. Але ж схожа на справжню, скажи?

— Напевно, схожа, — не став сперечатися Пелікан. — А раніше що тут було?

— Нічого не було. — Калаш знизав плечима. — Яма якась.

— Класно зроблено, — погодився Пелікан. — Спеціаліст працював.

— У нас свій сапер. Сідай за стіл. Чай готовий.

— Тут не вистачає рації, — раптом зрозумів Пелікан. — У кіно у партизан у землянці завжди стирчить рація.

— Партизани зв’язувалися з центром, з Великою Землею. Їм звідти боєприпаси слали, газети, продукти. Постанови ЦК. А в нас ніякого центру немає, його давно захопили зрадники. Ми самі собі ЦК і Раднарком, великий і малий. Тому рація нам, Пелікане, ні до чого. Говорити нам нема з ким. Хіба що з ментами.

— Що значить «центр захопили зрадники»?

— Це означає, що справжньої радянської влади давно немає. Леніна продали, не виносячи з мавзолею. Маркса перебрехали і забули. Ми повинні були будувати комунізм, у цьому сенс існування Радянського Союзу. А що побудували?

— Поки нічого, — знизав плечима Пелікан.

— Не треба, — зупинив його Калаш. — Не треба себе обманювати. Уже побудували. Держава злодіїв усіх мастей і тухлих брехунів. Вони кажуть «комунізм», О а самі будують дачі. У Леніна не було дачі, у Сталіна взагалі нічого не було! Навіщо комуністу дача? Йому потрібні тільки ліжко і шинель. На дачі можна грати в лото, варити варення з вишень і аґрусу, страждати від нерозділеного кохання. А комунізм на дачах не будують, зрозумів? За комунізм треба боротися, іти в бій, не шкодуючи життя, не боячись крові! Хто зараз на це здатний? Справжніх комуністів у Радянському Союзі не залишилося, владу в країні захопили обивателі. А обивателям усе байдуже, окрім їхніх теплих нір. Вони риють нори і більше нічого не бажають бачити. Саме тому й розплодилися злодії. Скрізь, навіть в армії. Навіть у нашому парку — злодії, цеховики і фарца. Подивися, скільки їх там! їм уже тісно, їм мало місця, вони горлянки рвуть один одному за рваний, засмальцьований карбованець. Але боротися ми будемо не з ними, бо не вони причина хвороби. Вони — висип, який мине, коли ми вилікуємо країну. Потрібна нова революція. І вона скоро почнеться. Ти готовий до революції?

Тут Пелікан згадав пісну фізіономію доцента Ласкавого і подумав, що хоч Калаш і верзе зараз нісенітницю, дрімучу і безпросвітну, в чомусь він має рацію. Але рація Калаша була байдужа Пеліканові, бо комунізм його не цікавив, тим більше інший. Немає ніякого іншого комунізму, є тільки той, який нам дістався, а все інше — від лукавого. Але сперечатися не хотілося — Пелікан розумів, що Калаша йому не переконати. Тож, по суті, і говорити нема про що.

— Гаразд, давай до справи, — допив чай Калаш. — Ти в університеті вчишся? На хімічному?

— На фізичному.

— Так? А мені казали, що на хімічному. — Він швидко глянув на Гантелю.

Та затрусила головою: я про нього взагалі нічого не говорила.

Увесь цей час вона не відривала захопленого погляду від Калаша. Так, мабуть, слухали апостола Павла новонавернені християнки в якійсь Каппадокії.

— Вона тебе не любить, — посміхнувся Калаш. — Ти їй у першому класі в портфель надзюрив.

— Що за маячня? — обурився Пелікан.

— Жартую, жартую... Зате ти назвав її «Гантелею». Пам’ятаєш, як це було?

— Ні, не пам’ятаю.

Тут Гантеля чи то засміялася, чи то закахикала.

— Гаразд, зі шкільними спогадами самі потім розберетеся, — з’їхав з теми Калаш. — Погано, що ти не на хімічному. Мені реактиви потрібні. Зможеш дістати?

— Та де ж? Це не до мене.

— А що можеш? Рідкий азот можеш?

— Азот у нас є. Але навіщо тобі?

— В азоті можна так охолодити метал, що він розкришиться навіть від слабкого удару.

— Ти, Калаше, фантастики начитався. Це там варто тільки хлюпнути рідким азотом на дверцята сейфу, як вони на порошок розсипляться. Метал, звичайно, можна охолодити до температури, коли він стане крихким, але зробити це зовсім нелегко.

— Як охолодити — це моя справа. Тож, дістанеш азот? Кілька літрів для початку вистачить.

— Добре, я дізнаюся... Тільки за тиждень я їду в експедицію. А коли повернуся, приблизно через місяць піду в армію. Можу не встигнути...

— А ти встигни. І з чистою совістю йди служити. Можу провести курс молодого бійця, хе-хе... Онучі намотувати вмієш?

— Припини вже...

— Я серйозно. Якщо знадобиться, приходь. А про азот я тобі у вересні нагадаю, тому що він мені потрібен. Ще чаю?

— Ні, дякую. — Пелікан підвівся. — Прапор у тебе цікавий.

— Прапор історичний. Якось розповім про нього. Ось ти не віриш, а ми його ще побачимо над Кремлем.

Калаш двічі вдарив по кришці, що закривала вхід у землянку, і кілька секунд по тому Горець відтягнув її вбік. Калаш вибрався нагору.

— Це дійсно правда, що «Гантелю» придумав я? — запитав Пелікан чергову штабу, вона ж продавчиня гастроному.

— Давай, греби до свого Багіли, — не дивлячись на нього, відповіла Гантеля.

1

Максиму Багілі знову наснилося повернення в Очерети.

Холодним ранком раннього жовтня він плив на старому човні-довбанці через Дніпро. Човен тихо ковзав крізь туман, тільки вода злегка сплескувала, перекочуючись по днищу. Максим стояв на кормі і звичними рухами короткого і вузького весла направляв довбанку по тихій воді Чортория. На ньому були нові англійські черевики, довга шинель і насунута на очі овеча шапка. Лівий черевик нестерпно тиснув, і від цього німіла нога, але він стояв, не сідав, удивлявся в туман, знаючи, що десь тут за літо намиває піщану мілину, і треба обійти її трохи нижче за течією.

Берег з’явився, як завжди, несподівано, але Максим устиг його помітити, стрибнув у воду, витягнув човен на пісок і, кульгаючи, пішов до села. Тут усе було, як завжди, — лежали перевернуті човни, сохнули тенета, пахло немов восени, димом, рибою і напівсонною рікою. На краю села стояли люди, але Максим не впізнавав їх, а вони не помічали його і дивилися в далечінь, за Дніпро, на Київ. На глибоко втоптаній у землю старій вулиці біля хати стояли і його батьки, мовчки дивлячись туди, звідки він тільки-но приплив. Нарешті, не витримавши загального мовчання, Максим Багіла озирнувся і за мить до пробудження побачив, як зметнулася над поріділим туманом гігантська заграва пожежі, що поглинала місто.

Цей сон уперше наснився йому восени дев’ятнадцятого року після запеклої, але несподіваної атаки махновців на позиції сімферопольського офіцерського полку Слащова. Кіннота батьки виходила з оточення під Уманню, бій тривав два дні, не припиняючись. Від Махна чекали втечі, але замість цього, розвернувшись, він наказав атакувати супротивника в лоб і від шести рот білогвардійців, укомплектованих досвідченими бойовими офіцерами, залишилася неповна сотня. У тому бою під Багілою убили коня, а сам він був поранений у ліву ногу. Він кульгав усе життя, а коли постарішав, нога зовсім перестала його слухатися.

У рідне село Багіла повертався двічі — у тридцять п’ятому та після табору, в сорок восьмому. Обидва рази зовсім не так, як йому снилося, але сон не бажав про це нічого знати і вперто повторювався, приводячи за собою біль у нозі, який потім не покидав старого ще кілька днів. І навіть у шістдесятих, у сімдесятих, коли все навколо змінилося, коли Київ став нічим не схожим на той, яким його пам’ятав Максим Багіла, коли багатоповерхові новобудови, що з’явилися на Лівому березі, відтіснили Очерети від Дніпра, та й саме село стало частиною міста, сон приходив до нього ще і ще. І знову він витягав на пісок довбанку там, де берег давно залитий асфальтом і втиснуті в ґрунт бетонні плити набережної, знову крокував вулицею між похиленими тинами, хоча навіть уві сні знав, що зараз його вулиця затиснута між високими цегляними парканами, що огороджували двори заможних очеретянців. Тільки обличчя батьків з часом він перестав упізнавати, вони поблякли, і розгледіти їх ніяк не вдавалося.

Спочатку, у роки поневірянь, і потім, у таборі, найважливішим епізодом цього сну він уважав дорогу додому, повільний важкий шлях від берега річки старою сільською вулицею. Багіла бачив її в найдрібніших деталях і щоразу з радістю переконувався, що все уві сні залишилося як і раніше, усе на місці, як було, як він пам’ятав. Нічого не змінювалося. Але пізніше, вже остаточно повернувшись в Очерети, коли в будь-який момент він міг вийти з двору і пройтися вулицею від будинку до річки, а потім назад, коли він уже знав, що колишньої вулиці немає і ніколи вона не стане такою, якою сниться, старий подумав, що сон його взагалі про інше. Напевно, про ті вогні, які залишали вони за собою, полишаючи в сідлі або на тачанках тихі повітові міста, що зачаїлися за міцними віконницями чорних будинків. Він давно був готовий забути про часи своєї юності, так далеко позаду вони залишилися. Мабуть, тільки цей сон і біль у нозі, що все частіше повертався, змушували його пам’ятати про нього.

А може, це був сон про батьків, яких він не бачив з тієї морозної ночі в січні вісімнадцятого року, коли його і ще трьох мобілізованих очеретянських хлопців відвели до Микільської слобідки, а звідти до казарми саперного полку. Після того як він пішов від Петлюри до Махна, тих хлопців він теж ніколи більше не бачив. В Очерети вони не повернулися.

Зовсім недавно Багіла помітив, що у батьків у цьому сні обличчя його онуків — Івана і Дарки. Він хотів роздивитись їх краще, намагався підійти ближче, але боліла нога, минав час, і, підкоряючись безжальній фабулі сну, він знову не встигав навіть зловити їхні погляди. Замість цього знову і знову ніяково озирався, щоб усоте побачити за спиною палаючий Київ.

Прокинувшись цієї ночі у своїй повітці, старий намацав милицю, накинув кацавейку і вийшов на двір. Він улаштувався на звичному місці під горіхом і закурив, роздивляючись вікна новобудов, що піднялися вздовж вулиці Жмаченка.

Комсомольський масив ніколи не спав, і не було такої ночі, щоб його будинки стояли зовсім темними. Поки опівнічники просиджували до ранку на кухнях за довгими розмовами про шляхи і долі батьківщини, що легко і природно перетікали в плітки, поки їхні вікна плавилися олійною жовтизною, по сусідству, за тонкими перетинками, запалювалися такі ж самі жовті лампи під курними абажурами, і сонні люди починали збиратися на роботу.

Так, Київ горів тільки в його снах. Насправді він стискав Очерети у своїх лещатах, упорскував у вени газ і простягав під їхньою шкірою телефонні кабелі. Дурнувате колесо огляду нависало над селом, паркова музика дробила вечірню тишу рваними ритмами. Музика дратувала, вона була огидною, але Багіла розумів, що безсилий проти неї, тому що ритми музики — це ритми часу. Час змінювався стрімко, і з ним разом змінювалося життя.

Одне по-справжньому дивувало старого, і про це він думав, роздивляючись жовті і чорні прямокутники на стінах будинків Комсомольського масиву. Яким чином червоним удалося осідлати час і протриматися так довго? Колись вони були його ворогами, і єдиним почуттям, яке відчував Максим Багіла до більшовиків, була ненависть — люта, пекуча, як окріп, ненависть до сильних і підступних ворогів. Він не забув жодного їхнього зрадництва, довго пам’ятав і не бажав пробачати їм загибелі друзів, захоплених у полон, а потім розстріляних або порубаних на майданах українських містечок на очах у переляканих, але здебільшого байдужих обивателів. Він не пробачав їм навіть ворогів: адже присягався ж Фрунзе зберегти життя білим, які залишилися в Криму, а замість цього більшовики за наказом секретарів Кримського обкому Бели Куна і Розалії Землячки, доньки київського купця Самуїла Залкинда, десятками тисяч стратили не тільки офіцерів, але і гімназистів, священиків, сестер милосердя. Топили в морі, розстрілювали, рубали і навіть не ховали по-людськи.

З роками все притупилося, ненависть змінилася втомою. Але безсонними ночами Багіла дивився на новобудови Комсомольського і продовжував дивуватися.

Більшовики завжди трималися на брехні та терорі, але зараз терор відступив, залишилися тільки спогади про кривавий жах, та й то лише в людей немолодих, на кшталт нього. Виросло нове покоління, яке в брехню більшовиків більше не вірить, їх самих не боїться, і якщо нічого не зміниться, ця влада, якою б міцною вона не здавалася, незабаром розвіється за вітром липкими клаптями, як туман над Чорториєм. Або вони знову повернуть табори і заженуть до них півкраїни, або весь їхній Радянський Союз розвалиться, як звалилася колись царська Росія, коли народ перестав боятися влади і втомився вірити в Бога.

Імперії гинуть по-різному, але їхній загибелі завжди передує ослаблення влади, а це неминуче веде до появи в провінціях дрібних деспотів, чия сила зростає непомітно і потроху стає абсолютною. І події в парку підказували старому, що зовсім поруч, у нього під боком, один такий уже завівся.

Колишній боєць батьки Махна знав краще за будь-кого, що означає влада степового отамана на зламі часів.

2

Слідчий з райвідділу заявився несподівано. Перш — ніж постукати у ворота, він допитливою дворняжкою пробіг вулицею з кінця в кінець, уважно розглядаючи випадкових зустрічних. Відкрила йому Тетяна, донька старого.

— Капітан Падовець, — привітався він. — Я б хотів поговорити з Іваном Багілою. Тут такий мешкає?

Тетяна здивувалася. Їй давно здавалося, що в Києві та околицях не залишилося людини, яка б не знала, хто тут живе. Вона попросила слідчого почекати і вирушила радитися з дідом Максимом.

— Нехай заходить, — дозволив старий, — тільки заводь одразу до мене. І малого клич сюди.

Падовець пропрацював у Дніпровському РВВС сім років і, звичайно, знав, до кого прийшов. Але, по-перше, він нічого такого знати зобов’язаний не був, а по-друге, він таки не до старого — йому потрібен Іван.

Метушливою риссю, обережно оминаючи здоровенного Рябка, що казився на ретязі, Падовець протрусив через двір до прибудови діда Максима. Чим може бути небезпечний повненький чоловік в окулярах і пожмаканому костюмі з роздутим пошарпаним портфелем? Сором’язливий, навіть доброзичливий погляд, невпевнені рухи. Падовець не хотів одразу ж лякати підозрюваного. На все свій час.

— Чи дозволите? — обережно посміхнувся він, відчинивши двері.

Дід напівсидів на улюбленій лежанці. Спочатку на кухні, за стіною, яка відділяла прибудову від будинку, була піч, а тепер стояв газовий котел, тому лежанка завжди залишалася теплою.

— Заходь, громадянине начальнику. Сідай он до столу, на стільчик.

Ані вітатися з ментом, ані хоча б робити вигляд, що збирається це зробити, старий не став. Від Падовця пахло кліткою, і він добре пам’ятав цей запах.

Слідом за капітаном увійшов Іван.

— Ось, капітане, записуй, — представив онука старий, — Іван Багіла, 1966 року народження, українець, не судимий.

— Навіщо так офіційно? Я зайшов лише поставити кілька питань.

— Краще відразу офіційно, тоді він швидше звикне. А то ж злий слідчий і добрий можуть непогано і в одній людині уживатися, змінюючи один одного, як на чергуванні. Чи не так, капітане?

— Я бачу, ви людина досвідчена, — цей дід уже заважав Падовцю.

— Стаття п’ятдесят вісім, тринадцять. Ти, начальнику, і статей таких, напевно, вже не знаєш. Активна боротьба проти революційного руху...

— Я зрозумів, що у вас багата біографія. Мені б поговорити з вашим онуком віч-на-віч.

— Говори тут. Іншого приміщення для розмови все одно немає, а виходити на двір мені важко. Говори, не соромся...

Падовець подивився на Івана і спробував не думати про старого.

— Усього два питання, Іване. Вважайте, що це лише формальність. Убито людину, іде розслідування, ви ж розумієте...

— Він розуміє, капітане, — глузливо підтвердив Максим Багіла. — Він усе розуміє.

— Іван, ви були знайомі з Віленом Коломійцем?

— Так.

— Хто це? — тут же встряв з питанням старий.

— Фарцовщик з Комсомольського. Його вбили наприкінці травня, — пояснив дідові Іван.

— Коли ви востаннє бачили Коломійця, Іване?

— Давно. Дуже давно, і точно не пам’ятаю, коли саме. Близько року тому.

— Як же ви призначали йому зустріч?

— Я йому нічого не призначав.

— Ви ж повинні були зустрітися з ним у день вбивства?

— Але він не прийшов...

— Ось як у нас виходить: ви Коломійця рік не бачили, але повинні були зустрітися, а не зустрілися, бо саме в цей час його вбили. Правда, дивно?..

— Нічого дивного, начальнику, — замість Івана відгукнувся дід. — Малий його не бачив і не зустрічався з ним ані того дня, ані раніше. До того, що когось убили, він відношення не має. Усе інше — твої фантазії.

— Не зустрічався, припустимо... Але домовлявся. І саме на цей час.

— Я і не домовлявся, — знизав плечима Іван. — Мене Пелікан попросив.

— А чому він сам не пішов? — здивувався старий.

«Пелікан», записав Падовець у блокноті і обвів прізвище красивою фігурною рамочкою.

— Його Федірсанич Сотник запряг. Федірсанич улаштовував день народження для Ірки в «Олімпіаді» і не встигав поїхати в трест їдалень за горілкою. А тут ми з Пеліканом. У результаті в трест поїхав Пелікан, а я замість нього пішов зустрічатися з Вілею. Пелікан горілку привіз, а я з Вілею не зустрівся. Ось так усе було.

— І що ви зробили потім?..

— Пішов у «Олімпіаду» сохнути і грітися. Увечері був сильний дощ.

— Дійсно, був, — погодився Падовець. — Клятий дощ. Собаки слід не взяли.

— Мені здається, все зрозуміло, начальнику. Один поїхав за горілкою, другий під колесом чекав, промок як цуцик, замерз, як щур на морозі, бо весна — не літо, дощі в травні холодні. Тут говорити нічого — хоч говори, хоч мовчи, а рот не город — не загородили. Люди — собаки божі, на кого хочуть, на того і брешуть. — Старий відвернувся до стіни. — Спати буду.

— Так, усе зрозуміло. Звичайно, звичайно, — заметушився Падовець. — Але якщо раптом... Можливо, мені ще доведеться... Якщо виникне така потреба, повісткою, щоб вас не турбувати...

Падовець вийшов на вулицю оскаженілим. Бубон викликав його щодо цієї справи двічі на день і сам вирішував, з якими версіями працювати далі, а які відкидати. Весь цей час полковник знаходив час випадково запитати: «Що там із цим студентом? Ти його допитував?» Та який сенс допитувати, якщо тут працювати ні з чим? І цей дід іще...

Бубон грав його наосліп, і Падовець це розумів. Він був не проти підіграти начальнику, коли ризику немає, а сенс є. Але надто очевидно, що з Багілою, і взагалі з цим убивством у парку все інакше. Усе зовсім інакше.

Коли Тетяна рипнула воротами, випускаючи Падовця, а Рябко нарешті замовк, Максим Багіла знову викликав до себе Івана та велів детально розповісти, що ж таки відбулося в парку. Він слухав онука уважно, перепитував про деталі розмови із Сотником, про все, що відбувалося ввечері біля колеса огляду, про те, хто крутився біля автодрому, і намагався зрозуміти, чому так не сподобався йому слідчий, чому здався йому таким небезпечним.

А наступного дня до старого прийшов Алабама.

3

За сніданком Алабама пив каву і гриз улюблені галети з ненависним сливовим джемом. Каріне залишила на згадку про себе ледь почату літрову банку. У свій останній візит вона зажадала солодкого, і солодке — морозиво, джем, мармелад — було їй доставлено. Морозиво з мармеладом Каріне з’їла без залишку, але на джем її не вистачило. Дівчина поїхала, а джем у холодильнику залишився. Що ж його, собакам викидати?

Зараз Алабама думав не про Каріне. Напередодні в парку знову з’явився Торпеда. Цього разу він заїхав на хвилину — забрати виручку від продажу шмалі. Темні окуляри закривали жовте обличчя Торпеди на третину, але він був бадьорий. Синці сходили, подряпини підсихали, і говорив він уже цілком розбірливо. Через два-три дні Торпеда повернеться остаточно, і якщо Алабама готовий до війни з Бубном, то чекати цього не можна, починати потрібно зараз. Готовий, не готовий... Яка різниця? Або Алабаму приберуть, і настануть нові, героїнові часи, або він сам піде, але піде живим. Війна знесе тут усе, і вже точно кілька років працювати в парку буде неможливо. Доведеться налагоджувати нову справу в іншому місці, скоріш за все, в іншому місті. Йому не звикати, звісно, але хотілося нарешті десь осісти. Скільки можна все починати спочатку?..

Під рукою частими міжміськими дзвінками задеренчав телефон.

— Викликає Єреван, — сварливо крякнула телефоністка. Відповідайте Єревану.

— Алабамо, — одразу ж, без якоїсь паузи, почув він низький голос Каріне, його холостяцька кухня хвилею запахкотіла її парфумами. — У тебе залишилася моя О банка сливового джему.

— Тобі в Єревані не вистачає джему? — здивувався Алабама.

— Я хочу, щоб ти привіз мою банку.

— Боюся, вона приїде майже порожньою. Весь час, поки тебе не було, я їв джем.

— Ти їв мій джем? — засміялася Каріне. — Не вірю! Ти ж його бачити не міг!..

— І зараз не можу, але заплющую очі і їм. Я снідаю: кава, печиво і бісів джем. Не міг же я віддати його якійсь сусідці.

— Алабамо, — поскаржилася Каріне. — Мені тут самотньо. Мені не вистачає тебе.

— Так повертайся, ім ахчі[5].

— Ні, не хочу більше в цей Київ. Тут мені самотньо, а там погано. Усі ці люди... Я їх не розумію і боюся. Приїжджай краще ти до мене.

— Але якщо я до тебе приїду, то приїду назавжди, і тоді ти від мене вже нікуди не втечеш. До того ж, джему в банці майже не залишилося. Тобі буде замало, я впевнений. Подумай, чи варто?..

— Я вже подумала, — сказала Каріне. — Якщо ти до мене приїдеш, то я більше нікуди не подінуся.

— Завтра. Ти готова приїхати завтра до Звартноца, щоб зустріти старого напівнімця з напівпорожньою банкою сливового джему?

— Завтра — це гірше, ніж сьогодні, але набагато краще, ніж обов’язково або незабаром. Та й весь джем за один день ти не з’їси. Приїжджай...

Вона поклала слухавку.

Як змінився світ за кілька коротких хвилин! Усе, що здавалося каламутним, похмурим і важким, після дзвінка Каріне стало зрозумілим і вишикувалося в послідовність простих і зрозумілих дій. Один день — це дуже і дуже багато. Якщо точно знаєш, що робити, звичайного дня може вистачити на все. Один день вартий цілого життя! Як чудово, що на планеті є Єреван, де, рятуючись від нудьги, ховаються примхливі вірменські красуні, які жити не можуть без сливового джему!

Алабама відчував себе так, ніби йому знову двадцять. Але в двадцять він дивився на світ молодим звіром. У двадцять він нізащо не поступився б — ані Каріне, ані Бубну з Торпедою, а тепер запросто міг собі це дозволити.

Він утратив колишню жорсткість, зате став сентиментальним. Тому після опівдня прогулявся центральною алеєю парку «Перемога» і поговорив з хлопцями. Прощатися він не міг, ніхто не повинен був знати, що він їде. Тому Алабама вирішив просто поговорити з ними.

З Сашком Карабінчиком — про риболовлю. З Геною Півсклянки — про джаз. З Борманом-Бараном згадали старий анекдот про єврея, який пише другові великого листа. І ще з Шиттом, Шампаніром, Фактором, Гоциком, Судаком, О’Рурком, Рибою, Поляком, Альбертом і Нюрнбергом, Де Молінарі, Маргідеєм і Гельблюмом, з Ущербовим і Тахтамишем-Унавою.

Нікого не забув Алабама, усі були тут... Ні, не все: Бухало та Кухта-Подільський зникли тиждень тому, і коли повернуться, невідомо. Бухала та Кухту, а з ними і Віля, Алабама ще запише на рахунок Бубна і Торпеди. Недовго залишилося, рахунок уже майже складено.

У «Конвалії» на Алабаму чекали манти, справжні манти з бараниною, цибулею і курдючним салом. Усе було зроблено саме так, як він колись навчив кухаря Мишу Колосова. Відмінного повара Алабама подарував парку «Перемога». Колосов ще не раз нагодує хороших людей правильними мантами.

— Мишко, — попросив Колосова Алабама, — ось конверт. Післязавтра передай його Торпеді. Діло неспішне, але мене не буде дня три-чотири — треба злітати до Москви у справах.

— Звичайно, — взяв конверт кухар, — передам обов’язково.

У конверті лежали гроші і список людей, з якими Алабама не встиг розплатитися. Він довго сумнівався, чи варто передавати список і гроші Торпеді. Це було небезпечно. Ні Торпеді, ні Бубнові не слід завчасно знати, що він їде назавжди. Звичайно, Алабама міг просто зникнути, відкласти розрахунки до більш спокійних часів. Хто стане шукати його в Єревані? Хто знає, куди він їде? Але він звик закривати справи красиво. Він провів у Києві десять не найгірших років і хотів залишити по собі добру пам’ять. Хтозна, як потім повернеться? Можливо, з кимось із київських знайомих ще доведеться попрацювати.

— І ось що, — додав Алабама, — загорни мені дві пляшки горілки і манти, якщо там щось залишилося.

— Ти ж не їси м’ясо вечорами.

— Я і не п’ю на самоті.

— На пікнік зібрався? З дамою? — підморгнув кухар. — Зараз такі вечори на Десенці, так гарно сонце сідає... Тільки від комарів візьми щось.

— Досвідчена ти людина, Мишко, — не став заперечувати Алабама. — Усе вмить розумієш.

— У мене око ого-го яке... Життєве! Помідорів ще можу покласти, не хочеш?

— Давай і помідорів.

За півгодини Алабама з пластиковим пакетом в руках стояв біля воріт садиби Максима Багіли. У пакеті щось булькало, а коли Алабама прилаштував його на лавочку, звучно чавкнуло, немов кухар відловив в озері і наспіх запакував здоровезного молюска.

4

— Там до тебе бандит з парку, — розбудила старого донька Тетяна. — Незабаром вечір, може, вже годі спати?

— Як звуть бандита?

— Фридрих Атабайович.

— Звучить, — почухав потилицю старий і сів на лежанці.

Космос невичерпний, його різноманітність описати неможливо, але діє він за на диво простим, що раз у раз повторюється, сценарієм. Надіславши одного разу старому Падовця, космос ніби взяв на себе зобов’язання висунути і його антипода. Він міг зробити це тисячу років потому, але Фридрих Атабайович з’явився вже наступного дня після візиту небезпечного капітана. Чи означає це, що космос поспішає?

— Давай його сюди.

— Івана теж покликати?

— Ні. Обійдемося. Тут, я думаю, зовсім інша розмова буде. Дай нам горілки.

— Він оковиту приніс, — невдоволено скривилася Тетяна.

— Он воно як: ми з ним ще не знайомі, а вже один одного зрозуміли. Але ти все одно постав пляшку. Про всяк випадок...

Алабама приніс не тільки «Столичну». З роздутого пакету були вилучені помідори, слідом з’явилися манти, малосольний лосось і звичайний оселедець із маринованою цибулею, літрова банка салату «Дністер», півкіл о сиру «Чеддер», буханець українського хліба і, нарешті, півтора десятка свіжих огірків.

«Як усе-таки широко розуміє Микола помідори», — здивувався Алабама, розвантажуючи харчі.

— Зараз попросимо Тетяну насмажити картоплі, і можна сідати розмовляти, — схвалив меню Багіла.

Розмову почали з найважливішого — з обговорення несправедливості в родині лососевих. Ось чому найкраща ікра в цьому благородному роді у горбуші, риби дуже середніх достоїнств? Знаючі люди віддають перевагу не горбуші, а чавичі, а між тим, ікра чавичі нічого не варта. Звідки взялася в природі така невідповідність? Алабама грішив на товарознавців далекосхідних рибгоспів — кому ще вигідно підсунути погану ікру як додаток до гарної риби? Але дід копав глибше: до революції у чавичі ікра була першокласна, ні з якою іншою незрівнянна. Це більшовики своїми декретами все пересрали. Як і в усьому іншому.

Після ікри перейшли до мантів.

Вони неспішно допивали другу пляшку «Столичної», верзли нісенітницю, яку видавали за випадки з життя, і вже оцінююче поглядали на горілку старого. Здавалося, і Багіла, і Алабама давно п’яні, насправді ж вони тільки придивлялися один до одного. Старий хотів зрозуміти, чи може він довіряти цьому казахському німцеві, що перетворив парк «Перемога» на процвітаючий підпільний універмаг. А Алабама кумекав, чи настільки вже великі можливості діда, як базікають про них на Комсомольському. Чи схожий він на довірену особу ментівських і дебешних генералів, чи часом не брешуть, як зазвичай, київські обивателі?

Відзначивши про себе, що градус горілки старого вищий, ніж у «Столичної», Алабама раптом розповів, як за півсклянки самогону співав Вертинського і «Ципльонка жареного» в алматинських шалманах у п’ятдесятому. А Максим Багіла у відповідному тості пообіцяв навчити німця правильно мити золото. Може, стане в нагоді в житті, мало що. Потім вони поговорили про піщані бурі в Казахстані, про зустрічні атаки кавалерії Махна, а десь у середині розмови Алабама раптом помітив, що вже розповів Багілі про вбивство Вілі, а тепер згадує про розмову з полковником Бубном за столиком кафе «Конвалія». Він пам’ятав усе в найменших подробицях і зараз викладав перед зосереджено-мовчазним старим найтонші, ледь жевріючі в пам’яті деталі тієї неприємної зустрічі.

— Ну, це ми йому поламаємо, — спокійно пообіцяв Багіла і підморгнув Алабамі, але тут, видно, хвиля холодної люті накрила старого. Він узяв два помідори, підніс їх до обличчя Алабами, наблизився до нього сам і миттєво з такою силою здавив їх, що сік бризнув на всі боки зі щільно стиснутих кулаків. Густий червоний струмінь ударив в очі Алабамі. Старий продовжував дивитися, не відводячи очей, поки червона м’якоть сповзала по їхніх щоках. — З хребтом поламаємо...

Раптово Алабамі привиділося, що з двору доноситься глухий тупіт копит, хрип і приглушене іржання коней, збуджені голоси. Басовито ухнув Рябко і захлинувся гавкотом.

— Наші захопили Очерети. — Багіла простягнув Алабамі чистий рушник. — Витри, а то тебе ніби шаблюками порубали.

— Хто захопив? — не зрозумів Алабама.

Але старий не відповів — спокійно дочекався, коли Алабама утреться, підняв склянку, глянув, і мана розсіялася.

Вони допили дідову горілку, двічі заспівали похідний марш махновської кавалерії «Розпрягайте, хлопці, коней» і довго обіймалися біля воріт.

Рябко гримів ланцюгом, невдоволено дивився з будки і намагався неголосно підвивати.

— Паскудне у тебе прізвисько, Алабамо, — зауважив Багіла. — Я б тебе називав Старим Фрицем, як короля Пруссії. Але не можу.

— Чому? — засмутився Алабама. Він був готовий зватися, як король Пруссії.

— Тому що ти на тридцять років молодший.

Вони заспівали «Розпрягайте, хлопці, коней» утретє, ще обійнялися на прощання, і Алабама пішов через парк назустріч величезному жовто-бурому місяцю, що важко висів над градирнями промзони. Він стискав у кулаку порожній пакет, і крім ключів від квартири в його кишенях більше не було нічого.

Місяць ледь помітно вібрував у потоках теплого нічного повітря. Масляні густі краплі стікали по його круглих боках і, червоніючи на льоту, стрімко зривалися в темряву.

1

Дарка Багіла почала впізнавати себе на давніх сімейних світлинах, коли їй виповнилося тринадцять. Два десятки твердих прямокутних картонок з тисненою золотом назвою закладу «Уніонъ» і адресою: Кіевъ, Костантиновская, 13 лежали упереміж з більш пізніми — м’якими, обгорілими, обшарпаними, покресленими, обрізаними і розірваними, старими і зовсім недавніми, уже кольоровими, — в коробці з-під настільного годинника «Весна».

Годинник виявився нікчемним, хоча і коштував вісімнадцять карбованців. За добу він тікав уперед на чверть години. Тому щоранку стрілки доводилося переводити назад. Але іноді його забували перевести, а іноді, навпаки, переводили двічі. У будинку Багіли час не бажав підкорятися жодним законам. Зрештою цей убогий пристрій зупинився остаточно.

Зате міцна, обклеєна шкірзамінником коробка виявилася надійнішою і ширшою за будь-який фотоальбом. Діставали її лише іноді, тільки щоб додати до родинного архіву нову партію знімків. Тоді ж заново перебирали старі, розглядали обличчя, обстановку і одяг, пильно вдивлялися в очі бабусь, прабабусь, їхніх кузин і кузенів.

На картках «Уніонъ» були відображені дивні люди в неймовірних інтер’єрах. Вони не вміли посміхатися, намагалися дивитися в об’єктив гордовито, але все одно виглядали перелякано. Великоокі і довгодзьобі лебеді пропливали позаду них повз класичної ротонди; море обрушувало бутафорські хвилі на картонну скелю.

Вони стояли перед камерою, коцюбіючи від напруги, або сиділи на курному предметі з пап’є-маше, що зображував замшілий камінь. Вони недовірливо дивилися в об’єктив, тому що так велів їм фотограф, а недовірливому глядачеві здавалося, що вони тривожно вдивляються в майбутнє.

Це майбутнє не обіцяло їм нічого хорошого.

— Цю заслали... Цю теж... Цього судили, дали десятку, і він згинув потім, не знаю де... Цей під час війни загинув. І цей... І ця... Цього розстріляли. Цей в Аргентині. — Максим Багіла не любив старі сімейні фото. Вони заважали пам’ятати минуле таким, яким воно було насправді, тому що фотограф з Костянтинівської вулиці не зупиняв мить, а вибудовував її на власний смак. Люди на знімках з ательє «Уніонъ» жили бутафорським життям, картонним та гіпсовим, а старий пам’ятав їх співаючими, усміхненими, іноді в сльозах, молодими... Донька Багіли Тетяна дивилася на родинні світлини інакше. Людей цих вона не пам’ятала, але зате всіх знала поіменно. Узявши в руки картку, майже не дивлячись на зображення, Тетяна перераховувала, вказуючи пальцем на обличчя, немов читала шкільний віршик: баба Катя, баба Віра, дід Никифор, дід Петро...

Але крім імен та ступеня спорідненості мати Дарки майже нічого не знала про людей, які зібралися у фотоательє під покровом штучних пальм.

Баба Олена, дід Михайла, дід Порфирій, дід Василь...

Дитячий погляд часто запинається об дрібнички, яких не помічають дорослі, звично ковзаючи від однієї знайомої деталі до іншої, не стільки намагаючись побачити нове, скільки підтверджуючи, що на здавна знайомій картинці нічого не змінилося.

В дитинстві Дарка Багіла розглядала на старих картках не людей — вона нікого не знала особисто, тому рідня була їй не цікава, а спорідненість ні про що не говорила і нічого не значила. Її цікавили деталі: на одному знімку грубо намальований задник було перетягнуто, і по озеру, зображеному на полотні, променями розбігалися справжні, хоча й неприродно прямі, хвилі; на іншому зрадницьки білів виступ скелі — за нього трималися клієнти, і тому з гіпсового бескиду майже повністю зійшла фарба. Але одного разу, покінчивши з вивченням смішних і ненатуральних інтер’єрів, Дарка зацікавилась людьми.

Довговидих, широкооких Багіл відрізняли хижі й гострі фамільні носи. Озброєні ними обличчя чоловіків притягували і міцно утримували погляд, а жіночі, навпаки, відштовхували. Принаймні, ці носи надійно виділяли їх серед інших очеретян — вилицюватих, з безформними носами-картоплинами на широких обличчях.

Між собою Багіли відрізнялися обрисами брів і губ. Великогуба Дарка уважно вивчила весь пантеон предків. Тільки в однієї, зовсім молоденької дівчини на найстарішому знімку були такі ж самі губи, як у неї, і такі ж брови — високо підняті, немов дівчину щойно здивували. І точнісінько таке ж підборіддя, рішуче висунуте уперед, і ніс...

— Баба Катя, — впевнено визначила Тетяна, потім присіла поруч, уважно розглядаючи очі, ніс і губи доньки, ніби не бачила їх по багато разів щодня, усі тринадцять років поспіль. — Ви з нею на один штиб. Це твоя прапрабабка, бабка діда Максима.

Новину повідомили старому, але той тільки глузливо посміхнувся у відповідь: «Гадаєте, талант знову повертається до бабів? Подивимось, подивимось...»

Минув рік, а дивитися виявилося ні на що — ані Іван, ані Дарка ніяких видатних здібностей як і раніше не демонстрували. Утім, Максим Багіла зі свого досвіду знав, що прояв таланту не можна ані поквапити, ані спровокувати. Він покаже себе сам, коли настане час. Так було з ним, так було і з іншими.

У Багіл талант передавався по жіночій лінії — від матерів до дочок. Ніхто заздалегідь не міг сказати, в чому він проявиться, чи зможе нова стара бачити хвороби і лікувати людей, читати думки або передбачати. Щоразу талант дивно переломлювався в його носієві. У родині пам’ятали поодинокі випадки, коли талант містив одразу кілька здібностей. Так, бабка діда Максима — баба Катя, на яку ставала схожа Дарка, бачила крізь стіни, читала думки і співала в церкві все життя, до самої смерті, чистим, дзвінким сопрано.

Усього двічі талант діставався чоловікам. Він був у діда Мирона, про якого не пам’ятали нічого, крім того, що він служив писарем у київському магістраті й одного разу назвав імена п’яти поспіль майбутніх міських бурмистрів. Другим старим став дід Максим. Ні в його батьків, ні в його дітей таланту не було, та й самому Максиму він дістався в дивному, мерехтливому й усіченому вигляді. Талант то з’являвся, то зникав на роки, і щоразу О незрозуміло було, чи повернеться знову. В останні два роки він покинув Максима Багілу. До старого вже і гості перестали приходити. Багіла сміявся: мовляв, я старий на пенсії, і сам не розумів, то чи радий тому, що виснажливий дар його покинув, або все-таки хотів би ще раз почути від незадоволених дочок, що знову через гостей до будинку навіть своїм не пройти.

До сорока п’яти Максим Багіла жив звичайною людиною. Ніколи не приміряв на себе родинний дар, навіть не підозрював, що на роду йому написано стати старим, і вже найменше думав про це на хабаровській пересилці того вечора, коли зчепився з одним товстим бурятом за яблуко, заховане і забуте кимось із партії, яка щойно відбула на навантаження. Яблуко, казковий сніжний кальвіль, золоте з червонуватим відливом, глянсове, дивом збережене і відполіроване долонями невідомого зека, саме викотилося з-під нар під ноги Багілі й буряту. Обидва миттєво кинулися на нього, відштовхуючи один одного, молотили ногами, ламаючи пальці, вивертаючи руки.

— Та на біса ж воно тобі? — безуспішно намагаючись відідрати від шиї спітнілі клешні бурята, прохрипів Багіла. — Адже здохнеш через три тижні. Замерзнеш у Магадані і дві доби будеш валятися мороженою тушею!

Бурят повільно, немов просочуючись змістом почутого, послабив хватку і поступово відпустив Багілу. Потім поповз під стіну, сів там, підібравши під себе ноги, не думаючи більше про яблуко, не думаючи про Багілу, подумки повторюючи моторошні слова про дві доби і три тижні. Він чітко бачив себе вмерзлим у брудний замет. Поверх злежалого снігу вітер гнав повз жмути клоччя. Чорно-білі сопки далеко йшли в похмуре небо. Бурят зрозумів, що саме так усе і буде.

Старий підняв яблуко і сховав у кишеню тілогрійки.

Легке сяйво дива на кілька коротких миттєвостей освітило кут барака й обличчя зеків, які спостерігали за бійкою. Після перших миттєвостей зніяковіння Багіла зрозумів, що сталося: ламаючи усі звички, заздалегідь перевертаючи майбутнє життя, хоч би скільки його залишалося — день, рік або півстоліття, на нього обрушився родинний талант. Одночасно дала про себе знати ще одна незвичайна властивість: старий не тільки сам бачив майбутнє співрозмовника, а й умів його показати. І робив це так переконливо і яскраво, що не потрібно було нічого підтверджувати або роками чекати, поки передбачення здійсниться. Завдяки цьому передбачення здавалося рівносильним його виконанню.

Відтоді минуло понад сорок років. Спершу в таборі, пізніше тут, в Очеретах, до старого приходили тисячі людей. І хоча вперше дар Максима Багіли проявився на етапі, дорогою з Лук’янівки на Колиму, головними гостями старого, що забезпечили йому майже півстоліття спокійного життя, стали високі чини міліції та КДБ, що носили по дві, а то й по три великих зірки на погонах, їхнє заступництво було негласним, іншим воно і бути не могло. Багіла вмів мовчати, генерали теж не випускали дорогоцінну інформацію далі вузького дружнього кола. Але часом то один, то інший привозив до старого близького приятеля, якому терміново була потрібна допомога.

— Зараз покажу тобі справжнього махновця, — обіцяв київський генерал московському, зручніше влаштовуючись на просторому задньому сидінні «Чайки». — Таких ти точно не бачив.

— Я всіляких бачив, — поблажливо кидав через губу московський чин. І сумніватися в його словах не доводилося. Він дійсно бачив усіляких.

Глузливо поглядаючи на юрбу простих гостей, він проходив крізь неї в будинок до невисокого, коротко стриженого сивого чоловіка з вузьким обличчям і хижим гострим носом. А лише кілька годин по тому, виходячи з двору Багіли, начисто забував про столичні понти. Він мовчки повертався до Києва, і тільки в кінці шляху говорив київському генералу: «Ви тут бережіть його. І не показуйте... кому не слід».

Утім, варто було тільки згадати нескінченну чергу біля воріт старого, щоб це побажання здалося і дивним, і нездійсненним. Як це — не показувати? Але московський генерал мав на увазі не рядових співгромадян, до яких йому було байдуже, а конкурентів, членів ворожих кланів, хижих тварин, що мешкають у підкилимних світах найвищих кабінетів. І київський супутник відмінно розумів сказане.

Старий не любив цих вельмож. Їхні прохання незмінно виявлялися дрібними, але важко здійсненними. Простежити якусь диявольськи заплутану лінію витончених чиновницьких інтриг, відсіяти помилкові ходи, відшукати єдино правильне рішення і не помилитися було куди складніше, ніж прочитати долю очеретянського хлопця від народження до самої смерті. Але і тих, й інших приводила до нього невпевненість. Вони не знали, що робити, і хотіли, щоб він узяв на себе їхню відповідальність. Адже відповідальність буває різною. Мало хто готовий усім життям, іноді і не тільки своїм, заплатити за єдину помилку...

Щоб відповісти на найпростіше запитання, старому доводилося занурюватися в неприємну темну і в’язку субстанцію. Вона була сповнена мерехтливих образів, які могли б стати майбутнім, але ніколи ним не стануть. Легким текучим туманом струменів старий між смутних образів, яким не судилося реалізуватися. Серед тьмяних і неживих, як бурі водорості, він шукав найяскравіші і живі, а коли знаходив, упізнавав їх безпомилково. Правильні відповіді на питання гостей завжди чимось нагадували старому великі золоті яблука з легким пурпурним відливом.

Казковий сніговий кальвіль.

2

Як звернутися до великого чину? Як привернути його увагу до своєї незначної проблеми? Як пройти по тонкій межі, не понизившися надмірно, бо прохання завжди пов’язане з приниженням, але і не викликавши вельможного здивування або гніву?

Усякий, хто має розмову з високим керівництвом, вибирає стиль і засоби, виходячи з уявлень про своє місце і місце людини, від якого залежить вирішення питання.

Максиму Багілі теж треба було вибрати. Але не фрази, в які він зодягне своє прохання, а чиновника, з яким належить домовлятися. Генералів, які в різні роки обіцяли йому допомогу за першим дзвінком, у старого вистачало. Усі привітно тиснули його руку, прощаючись, і пропонували звертатися в разі потреби. Так, деякі, траплялося, допомагали. Але зараз його талант пішов і повернутися не обіцяв. Можливо, і не повернеться ніколи. Варто зараз одному чиновнику в погонах відмовити, і за цим піде лавина відмов. Тому вибір має бути безпомилковим, а прохання — здійсненним. Він не міг сказати прямому начальнику Бубна, що його підлеглий за два роки перетворив парк «Перемога» на місце збору наркоманів усіх лівобережних районів, що в парку діє кримінальна група, ватажка якої Бубон привіз із собою з Киргизії, що вбивство в парку Бубон розслідувати не збирається, тому що занадто тісно пов’язаний з убивцею, а замість розслідування збирається посадити невинних, серед яких і його онук.

Усе це щира правда, але навряд чи заступник міністра внутрішніх справ готовий почути таку правду про начальника РВВС навіть від Багіли, якого знає багато років і якому зобов’язаний кар’єрою. Він вирішить, що це безпросвітне безглуздя, і якщо старий так ополчився на чесного офіцера, отже, Іван Багіла серйозно влив, і нехай ця справа котиться своїм ходом, бруднитися об неї не варто. Ось тоді допомоги старому більше ні від кого не дочекатися.

Тому з міліцейським керівництвом старий вирішив говорити тільки про онука. Це відразу зробило завдання розв’язуваним. Керівництво знало, як працюють слідчі в райвідділах, воно само колись пройшло цей ступінь кар’єрного зростання, а тому анітрохи не дивувалося, що, відпрацьовуючи різні версії, там могли залучити і когось випадкового, не того. Всяке буває, але якщо помилку вчасно помітити, то виправити її можна без особливих зусиль.

Заступник міністра пообіцяв Багілі, що сьогодні ж візьме справу на контроль. І якщо Іван ні в чому не винний, слідак з Дніпровського РВВС про себе більше не нагадає.

Багіла про більше не просив і в цій розмові не промовив ні слова про Бубна. Зате докладно поговорив про полковника, і тільки про нього, з іншим генералом з іншого закладу.

КДБ і МВС, зрозуміло, служили одній справі і завдання вирішували спільні, але стежили одне за одним — як дружина за коханкою, як коханка за новою секретаркою коханого, і якщо з’являлася можливість тицьнути конкурентів пикою в лайно, то ні ті, ні інші такого шансу не упускали. Генерал з контори пообіцяв старому обережно промацати ментівського полковника.

Обидві ці розмови зовсім не були схожими. В першій Багіла, хоч і тримався зі співрозмовником як старший, виступав прохачем, у другій він був обуреним громадянином, максимально стриманим у словах та інтонаціях, але відстоював справедливість.

І все ж одна спільна деталь об’єднувала ці розмови. Генералів двох відомств щиро цікавило питання здоров’я старого — точніше, ті його загадкові властивості, завдяки яким колись так стрімко просунулися кар’єри обох. Але нічого обнадійливого Максим Багіла сказати не міг.

«Шкода», — подумали обидва генерали після розмови зі старим.

«Щоб вас усіх...» — подумав старий після цих бесід.

3

Сонячний київський червень — гарячий, яскравий, повний синяви і зелені, несподівано став медовим місяцем для Каті і Бубна. Вечорами полковник у своїй незмінній світло-сірій парі чекав Катю біля будинку і віз вечеряти. Він вибирав ресторани з відкритими терасами на високому Правому березі, замовляв столики з видом на темний Дніпро, освітлений місяцем і вогнями бакенів, з панорамою далеких спальних і промислових районів за річкою. Вихідними Бубон домовлявся з санаторіями Пущі-Водиці, Кончі-Заспи, Бучі, з якимись мисливськими господарствами і знімав там відокремлені котеджі. Вони їхали в п’ятницю ввечері, а вранці в понеділок полковник висаджував щасливу Катю на вулиці Бойченка, за квартал від її гастроному.

З чоловіком, вигнаним у кінці минулого року, ніякого медового місяця у Каті не сталося — усе, що між ними було, з перших днів розплескалося в злісній і тупій гризні. А тут привалило несподіване щастя, і Катя не хотіла його втратити. Її яскраві губи, червона літня сукня, сліпуче декольте сяяли в глибині торгового залу біля кавомашини «Будапешт». І навіть Гантеля, занурена у власні таємниці і чужі секрети, не могла не помітити, як раптом розквітла її напарниця.

Сама Гантеля квітнути не збиралася, їй це було ні до чого. Усі її сили були віддані революційній боротьбі, сама вона навіки віддана Калашу, а Калаш до подібних дурниць був байдужий.

Зате Катине цвітіння помітив Бубон — не міг не помітити. Він виріс на Сході, прожив усе життя на кордоні пустелі і гір, і як би бездоганно не сидів на ньому європейський костюм, як би правильно не говорив полковник російською, він залишався східною людиною. Тому родина, дружина, хоч і тримав він їх на неабиякій відстані — чотири тисячі кілометрів чимало за будь-якими мірками, — в системі цінностей полковника посідали перше місце.

Але міцна родина не заважає справжньому чоловікові мати красиву коханку. Джелалабадському дядькові полковника вісімдесят, а його коханці вісімнадцять. Його дружина піклується про дівчинку, як про власну внучку. Каті — не вісімнадцять, але Бубон завжди мріяв про таку жінку — пишну русяву красуню з яскравими червоними губами. Якщо не дратувати керівництво, якщо особисті справи не змішувати з роботою, то кого може цікавити, хто така Катя і чому полковник Бубон провів з нею вихідні на березі тихої зеленої заплави? Він уже два роки в Києві, але ще не звик, що води може виявитися так багато, а жінки бувають такими вродливими.

У вівторок, після розширеного засідання колегії, заступник міністра попросив Бубна затриматися. Такого ніколи раніше не траплялося, і поки офіцери виходили із зали нарад, Бубон квапливо переглянув зведення останніх днів. Нічого незвичайного за понеділок і вихідні не сталося. Він не знав, про що піде розмова, і це його непокоїло.

Спершу генерал заговорив про низьке розкриття злочинів, майже дослівно повторюючи свою промову на колегії, але це була розмова ні про що. Бубон розумів, що до головного ще не дійшло, і намагався розгадати, навіщо раптом знадобився начальству. Та тільки-но прозвучали слова парк «Перемога», як він підібгався і вкрай зосередився. Ця тема була дуже небезпечною, він не міг видати себе хвилюванням, коли нею цікавиться керівництво.

— Що там у вас з тим травневим убивством у парку? — заступник міністра нарешті поставив конкретне питання. — Черговий висяк намічається? Говоріть, як є.

— Ні, товаришу генерал-лейтенанте. — Бубон підвівся. — Слідчий зараз працює з підозрюваними.

— Ти не схоплюйся, полковнику, — генерал скривився, — сиди, сиди. У нас тут по-простому, без чинів. Ми ж не на Сході, чи не так?

— Так точно, товаришу...

— От зарядив, — знову невдоволено примружився генерал. — Кажу ж, не в Киргизії ми. А ти не тільки звички тамтешні сюди переніс, але і ваші азійські методи слідства застосовувати намагаєшся.

Полковник не розумів, чого домагається начальство. Зайвий раз виявлена повага досі нікого тут не бентежила. А щодо азійських методів, то його рідному киргизькому МВС тутешньої візантійщині ще вчитися і вчитися.

— Ти досвідчений офіцер, Бубне, характеристика у тебе чудова, і за той час, що ти у нас працюєш, претензій до тебе немає. Але ти не цілком ще відчув специфіку, ось що я хочу сказати. І не критикувати тебе потрібно, а допомогти. Тому за розслідуванням убивства в парку тепер я слідкуватиму особисто. Адже ми не для галочки працюємо, щоб хапати першого-ліпшого.

Це ж парк, там люди гуляють... найрізноманітніші люди. Матері з дітьми, літні люди. Студенти, нарешті. Адже не старенька ж зарізала цього фарцовщика!

— Ні, товаришу генерал-лейтенант. Напевно не старенька.

— От, уже якась визначеність, — посміхнувся заступник міністра. — Тож домовились? За тиждень після колегії чекаю на тебе з докладною доповіддю щодо цієї справи. І випадкових підозрюваних в ньому бути не повинно.

— Зрозуміло, товаришу генерал-лейтенант.

Насправді ніякої ясності не було. Мабуть, більш дивної розмови з тутешнім керівництвом у нього ще не траплялося. Якби з ним так поговорили вдома, якби сказали, що він «не завжди відчуває специфіку», то впору стрілятися. Не роздумуючи. Тому що коли не встигне сам, то допоможуть, причому по-звірячому. Якщо чиновнику в Середній Азії оголошують, що він не вловлює специфіку, отже, він десь неабияк проколовся. А тут? Що то значить тут?

Повернувшись на Червоноткацьку, Бубон викликав Падовця і прямо запитав, чому заступника міністра може цікавити вбивство в парку.

— Це Багіла, — впевнено відповів капітан, і на якусь мить обидва замовкли. Падовець так уважно роздивлявся полковника, що Бубон відвів погляд. Зараз йому стало здаватися, що з самого початку, з першої хвилини, він відчував: зі студентом щось не так.

У ході розслідування прізвище Багіли жодного разу не прозвучало в цьому кабінеті. У розмові з Падовцем він не назвав його жодного разу. Капітан плів мережу і вибудовував справу, полковник квапив капітана, хотів знати, коли нарешті почнуть допитувати того студента і чому допит усе відкладається. Але ні один, ні другий прізвища того студента не вимовляли.

— Чому Багіла? — запитав Бубон — і нарешті почув від Падовця те, що повинен був знати ще два роки тому, коли тільки вступав на посаду.

Насправді він повинен був питати не Падовця, а себе: як сталося, що про настільки важливі речі він дізнається тільки зараз? І має рацію за всіма статтями сьогодні генерал, вимовляючи своє «не завжди відчуваєш специфіку». Навіть те, що останні два роки старий Багіла не приймав відвідувачів, нічого не змінювало. Він залишався шанованою і впливовою людиною, другом його керівництва, і Бубон зобов’язаний був про це знати...

— Це, звичайно, цікаво, — погодився полковник, вислухавши капітана, — я про це й гадки не мав, визнаю, але студент Іван Багіла у справі про вбивство в парку міг проходити тільки як свідок. До того ж, далеко не головний.

«Ах ти, кобра Тяньшанська! — віддано дивлячись на командира, думав Падовець. — Усе, Багіли в справі немає і не було. Добре, що я додому до нього ходив, а не сюди викликав. Інакше було б куди гірше».

— Тим часом, я вже давно пропоную зосередитися на головному підозрюваному, — продовжував Бубон. — Я маю на увазі того психічно нездорового громадянина, у якого того дня виник конфлікт з убитим. За тиждень я повинен надати заступнику міністра вагомі результати розслідування. Що скажете?

— Результати, зрозуміло, будуть, товаришу полковник, — без особливого ентузіазму пообіцяв Падовець. — Але чи переконають вони замміністра? І тим більше суд?

— Повинні переконати. — Бубон вийняв із сейфа невеликий довгастий згорток і поклав його перед слідчим. — Це тобі.

Падовець узяв згорток і, навіть не розгортаючи, зрозумів, що Бубон — або хтось інший, неважливо, — акуратно спакував у стару газету. Крізь папір намацувався ніж, знаряддя вбивства, на якому мають з’явитися відповідні відбитки пальців. Такий доказ переконає кого завгодно. А з недоумкуватого що візьмеш?

Падовцю все одно подобалося, як грає керівництво, і він точно знав, що в критичній ситуації хотів би опинитися з ним на одному боці.

— Усе, — Бубон підвівся. — Іди, капітане, працюй.

— Щодо молодшого Багіли, товаришу полковник...

— А що з ним не так? — здивувався Бубон. Студент був йому вже нецікавий.

— Учора у нас був капітан Бутенас з відділу по боротьбі з розкраданням...

— Пам’ятаю такого капітана.

— Кілька днів тому він розкрив велику підпільну мережу. Цеховики, збут у п’ятнадцять міст, підпільні бази... Чотири республіки задіяні. Це тільки те, що вже розкопано, а там ще рити і рити.

— Можна привітати капітана, — байдуже знизав плечима Бубон. — Нарешті отримає чергове звання. Давно час, а то засидівся в молодших офіцерах. До речі, я розпорядився підготувати і твої документи на підвищення. Кадри повинні рости, якщо освіта дозволяє, чи не так?

— Дякую, товаришу полковник! — Падовець знав, що документи на нього давно готові, але Бубон тримає їх у себе, вичікує. Чого, скажіть, будь ласка?

— Але, межи нами, капітане, — раптом додав Бубон. — Адже це все тільки звучить так голосно: п’ятнадцять міст, чотири республіки... А насправді що у нього там? Грабежі, вбивства?.. Маячня, та й годі! Можеш повірити, у місті Фрунзе, столиці сонячної Киргизії, усі ці цеховики були б шанованими людьми... Ну, байдуже. Кого він там уважає за головного? Хто на чолі мережі?

— Бородавка. Інженер з Хімволокна.

— Інженер... — засміявся Бубон. — Отже, погано шифрувався інженер, якщо майже першим узяли. А Багіла тут до чого? До чого ти ведеш, капітане?

— Бородавка жив на Комсомольському масиві, його нерідко бачили в парку. Молодший Багіла знайомий з Бородавкою і, як з’ясувалося, навідувався до нього в цех.

— Тримав зв’язок з фарцовкою? Допомагав збувати лівак? Навіть якщо так, до чого нам це зараз?

Падовець ледь помітно знизав плечима.

— Зараз ні до чого. А в майбутньому — хтозна.

— А, ти ось про що. — Бубон ляснув Падовця по плечу. Він-таки в ньому не помилився, капітан виявився корисним кадром. — Гаразд, продовжуй копати на Багілу. Письменники, трапляється, працюють у стіл. А ти попрацюй у сейф, бач, щось корисне нариєш. У справі про вбивство все зрозуміло, студент тут ні до чого. А куди життя завтра поверне, ніхто знає. Чи не так?

1

Коли потяг відійшов від постійно людного, гомінкого вокзалу Сімферополя, у вагоні залишилося щонайбільше п’ять пасажирів. По проходу, зазираючи в порожні купе, квапливо пробігла провідниця.

— Пропуск у Севастополь є? — вона подивилася Пеліканові просто в очі, потім підозріло оглянула купе.

У міліції з оформленням документів, як завжди, затягли, і дозвіл на в’їзд у закрите місто він отримав тільки напередодні.

— Приготуй пропуск і паспорт. Після Бахчисарая будуть перевіряти, — попередила провідниця.

У Бахчисараї вийшли останні попутники, і Пелікан залишився у вагоні сам.

Минаючи невеликі селища, потяг поспішав на південь. Ще не було дев’ятої ранку, але повітря, що вривалося в опущене до упору вікно купе, вже здавалося сухим і розпеченим. Йому ніде було насититися вологою і свіжістю у вузькій долині, відрізаній від моря Кримськими горами. Сонце пробивало наскрізь навіть негустий ліс на східному схилі Каратау, не залишаючи місця для тіні.

А в Чернігові небо, обкладене низькими неохайними хмарами, напевно і сьогодні продовжувало сіяти сумний дощ.

Після медогляду Пелікан, визнаний придатним до військової служби, з’їздив на півтора дні до батьків. Вони окопалися на березі Десни ще на початку травня і за цілий місяць телефонували додому лише раз. Зв’язку з чернігівськими селами не було, тому заради кількох хвилин розмови доводилося їздити до міста. Начебто недалеко, але кожна така поїздка забирала півдня. Автобус з Чернігова ходив рідко і абияк.

В експедиції у батьків нічого не змінювалося роками. Одні і ті ж самі перевірені люди приїжджали на літо попрацювати, поспівати Окуджаву і Візбора, докладно поговорити без сторонніх. Усе йшло згідно з давно заведеним розпорядком, і за місяць розкопок майже нічого не сталося: знайшли дві напівземлянки, перебрали вміст господарської ями. По сусідству, як і в попередні роки, працювали ленінградці. Вони розкрили ще один курган і виявили поховання вікінга з рабами. Кияни вели натуральний обмін з ленінградською експедицією: цукерки фабрики імені Карла Маркса і українські анекдоти міняли на копчену балтійську рибку і свіжі пітерські плітки.

Через дощі в розкопі у батьків було сиро і слизько, але прогноз упевнено обіцяв, що погода днів через п’ять налагодиться, і тоді через тиждень важка і слизька чернігівська глина нарешті підсохне.

Побродивши з батьком серед просочених річковою і дощовою водою пейзажів, Пелікан одразу ж промочив куртку, кеди, джинси і твердо вирішив, що, оформивши документи в Херсонеську експедицію, вчинив правильно. Він хотів моря, сонця, волі — і в Криму вони у нього будуть. Усе його дитинство минуло в залитих дощовою водою чернігівських розкопках. Це було цікаво, це було не нудно, але він точно знав, що, не вирвавшись звідси, він так і залишиться дитиною Пеліканів. Тому він не бажав цього року бачити ні Десну, ні чернігівський розкоп. Уже наприкінці осені його заженуть в який-небудь Забайкальський військовий округ. Дідько з ними, нехай, тут він не в змозі нічого змінити, але хоча б літо проведе так, як йому подобається. А те, що Херсонес копає Таранець, з яким у батька незрозумілі відносини, його це не обходить. Він же не до Таранця їде, а до моря!..

— Правильно, — легко і якось надто поспішно схвалив його рішення батько. — Звичайно, тобі краще провести літо в Криму. Ми тут чудово впораємося. Передавай привіт Семену, а заразом його грекам і скіфам.

Вони вийшли на пляж. Дві пари кедів одного розміру залишали на мокрому піску сліди з однаковим малюнком. Десна текла тихо, вода в річці здавалася теплою, теплішою за мжичку.

— Коли їдеш? — запитав батько.

— Завтра в міліції повинні видати пропуск, а на післязавтра вже взяв квитки.

— Так-так, ще й пропуск. А я, як тільки дощ закінчиться, вийду зі спінінгом на наше місце за старим дебаркадером. Днями ми за дві пляшки горілки завели знайомство з колгоспним комірником дідом Федотом. Обіцяв показати місце, де минулого року добре брав сом. На сома пропуск поки не потрібен.

Занадто легко батьки відпустили його до Таранця. Пелікан повинен був це відчути ще там, у Чернігові. Але він налаштувався ламати їхній глухий опір, і він надзвичайно зрадів несподіваній поступливості батька. Шукати їй пояснення він тоді не став. І тільки тепер, коли потяг не поспішаючи минув Інкерман, а запахи великого порту, нафти, диму і близького моря заповнили купе, у Пелікана раптом майнула сумна думка, що, може, даремно він вирішив їхати до Таранця, і все ж варто було б залишитися з батьками. Думка ця майнула, але одразу ж зникла.

Севастополь зустрів Пелікана синьо-білими військово-морськими прапорами, що майоріли на свіжому вітрі.

Як потрапити в Херсонес із залізничного вокзалу, пояснила Зоя Павлівна з відділу кадрів. Але чого коштувало це пояснення, якщо в місцевих кіосках «Союздруку» не було навіть хоч приблизної, хоч неточної мапи міста? Де закінчується другий тролейбусний маршрут і починається вісімнадцятий? Як із площі Суворова потрапити на перетин Великої Морської і проспекту Нахімова? Севастополь суцільно засекречений, і довговолосий, блідошкірий, тобто приїжджий Пелікан у кедах, старих джинсах і зухвало нерадянській майці, з рюкзаком на одному плечі, що вимагає мапу Севастополя, подвійно підозрілий. Можливо, він зіткнувся зі змовою кіоскерів, а можливо, існувало таємне розпорядження влади не продавати мапи залітним Пеліканам; не виключено також, що плану міста, призначеного для загального користування, просто не існувало в природі. Так чи інакше, мапи не було, і Пелікан рушив навмання, час від часу зупиняючи патрулі й уточнюючи в них маршрут.

Військових патрулів у місті було хоч греблю гати. У Києві Пелікан ніколи не бачив нічого подібного. Широкою Великою Морською, яку він таки знайшов самостійно, патрулі йшли хвилями, змінюючи один одного: флотські, загальновійськові, знову флотські. Севастополь — місто патрулів, зрозумів Пелікан. Офіцери флоту на його вулицях мали органічний вигляд, вони відчували себе тут господарями; піхотинці і артилеристи в оточенні моряків нітилися, намагалися піти в тінь і злитися зі стінами будинків. Нічого у них не виходило: південне місто, світле, легке, здавалося, і само вдягнуло літню парадну форму офіцера ВМФ.

Центр Севастополя невловимо схожий на Ленінград. Такою могла б бути столиця імперії, якби історія розвернулася іншим бортом, і Петро взявся рубати вікно не на Балтиці, а на Чорному морі. Ленінграду завжди не вистачало сонця, а в Севастополі його було аж занадто. Воно заливало набережні й вулиці, додавало блакиті до яскраво-синіх відтінків моря. Сонце, море, свіжий вітер, прапори, що майорять усюди, духові оркестри на набережних створювали атмосферу свята.

Нарешті, сяк-так зорієнтувавшись, Пелікан впевнено перетнув історичний центр і незабаром опинився серед знайомих блокових п’ятиповерхівок — точнісінько таких самих, як на Комсомольському масиві, як у сотнях інших міст країни.

На цьому Севастополь для Пелікана закінчився. Але море і сонце залишилися біля нього.

2

— Шпигунство на службі капіталу? Тебе родина прислала? Говори відверто і не думай крутити!

Таранець був схожий на спітнілий коричневий сейф, недбало прикритий пожмаканою панамою і завантажений у величезні шорти. Він стояв біля відчиненого вікна і з обуренням гортав документи Пелікана. За вікном суха земля Херсонеса різко обривалася в море. Море тут було всюди, воно настирливо лізло в вікна, відбивалося в темних окулярах співрозмовників, звучно хлюпотілося біля прибережних каменів. Залізний запах морської трави забивав аромати степових трав.

— Чия ж це чудова ідея зарахувати до мене в експедицію Пелікана? — театрально підняв руки Таранець так, немов у порожній кімнаті крім них тіснилася ціла юрба, і кожен був готовий негайно кинутися до нього з чіткою і докладною відповіддю.

— Я сам попросився, — обережно визнав Пелікан.

— Із якою, власне, метою ти це зробив? Хотів зі мною познайомитися? Так Пеліканів у моїй біографії і без тебе достатньо. Не родина, а орнітологічний заповідник!

— Що ж мені тепер — повертатися до Києва? — пішов на загострення Пелікан, розуміючи, що майже не ризикує.

— А хто буде гарувати? Хто в розкоп піде? Скіфи? Ні, я знаю хто! Я телеграмою викличу сюди цю інтриганку Павлівну з кадрів і вручу їй твою кирку. Вона це влаштувала. Жартує вона у такий спосіб! Фф-у-ух-х! — шумно видихнув Таранець і ще раз перегорнув документи Пелікана. — А де твій пропуск у Севастополь? Ти ще й прикордонний режим порушуєш?

— Пропуск у паспорті, — розсердився Пелікан. — За всю дорогу його жодного разу не перевірили.

— Перепустки в нашій країні введені не для того, щоб їх перевіряти! — Таранець відчув, що його заносить. — Гаразд, сьогодні влаштовуйся, а завтра почнеш працювати. Розклад простий: о сьомій підйом, сніданок — і гайда в розкоп. Працюємо з восьмої до дванадцятої. Чим ти будеш займатися в час, що залишився, мене не обходить, головне, щоб це не зацікавило місцеву міліцію. І ще раз попереджаю: якщо з’ясується, що ти приїхав шпигувати для свого татуся, вижену негайно. Засвоїв?

— Саме зараз розберу передавач, а вночі викину в море, — пробурмотів Пелікан, уже покидаючи котедж керівника експедиції.

Таранець здався йому і смішним і неприємним одночасно. Незрозуміло, як поводитися з такою людиною.

Біля скособоченої будови, призначеної для робітників чи не з часів появи тут «Складу місцевих давностей», тупцяли четверо. Пелікан зайняв вільне ліжко і попрямував знайомитися з колегами. Ці мишко-гришко-павло-сашко виявилися студентами Інституту інженерів цивільної авіації. Вони приїхали з Києва напередодні і вже відчували себе досвідченими археологами. Спеціально для цієї поїздки майбутні інженери зібрали металошукач і тепер збирались на польові випробування. Вони присягалися, що у дворі київського гуртожитку прилад виявляв алюмінієву ложку на глибині леза лопати, але тут він не бажав помічати її навіть злегка присипаною сухим херсонським пилом. Консиліум дійшов висновку, що дорогою металошукач розтрусило, і якийсь контакт відпаявся.

Через півгодини на стежці, що веде від котеджу Таранця, з’явилися ще двоє. Один був схожий на культуриста-інтелектуала, другий здавався просто здорованем.

— Микола, — привітно граючи відразу усіма м’язами торсу, ще здалеку представився культурист.

— Богдан, — простягнув долоню здоровань і одразу ж зацікавився роботою приладу: — Це у вас, шановні, з набору «Юний слідопит»? Гарненько! Ви тільки Таранцю не показуйте.

— Чому? — не зрозуміли студенти.

— Самі покумекайте, ну навіщо йому робочі, здатні бачити метал під землею? Усе золото скіфів буде ваше, і йому ні дідька не дістанеться. Якщо він дізнається про ці металошукачі — звільнить без розмов!

— Та ви що! — образилися мишко-гришко-павло-сашко. — Ми ж не для себе, а для справи!

— Гаразд, Миколо, годі лякати хлопців, — посміхнувся Богдан. — Ходімо, подивимось на цей сарай типу барак. У Таранця цього року дитсадок якийсь. Піонерський табір. Ти приготуйся, вони нам будуть перед сном розповідати про чорну кімнату, а вночі мазати морди зубною пастою.

— Яв цьому блощичнику взагалі ночувати не збираюся, — відмахнувся Микола.

— Ах-ах, наш герой-коханець! — Богдан поплескав Миколу по спині. — А мені доведеться.

— Тоді шикуй їх прямо зараз. Нехай марширують і відпрацьовують прийоми з киркою і тачкою.

Богдан з Миколою пірнули в барак. Студенти проводили їх отетерілими поглядами.

— Схоже, намічається дідівщина?

— Нічого, не в армії. Відіб’ємося.

— Хто вони взагалі такі, ці двоє?

Культурист Микола виявився художником і ходоком. Швидко зорієнтувавшись, він закадрив у Севастополі якусь медсестру, і дві ночі з трьох проводив у неї. На третю медсестра чергувала в шпиталі. З міста Микола тягав алкоголь і книги. Того літа нарешті вийшов Борхес російською. Перші екземпляри — блакитні із золотим трилисником у колі, емблемою серії в правому нижньому кутку обкладинки, ледве потрапивши в Севастополь, одразу ж з’явилися на книжковому ринку. Борхес у севастопольських книжників коштував вісім номіналів.

— Микола, ти хворий, — жалів художника Богдан. — Це ж закрите місто, і ціни тут закриті. У Києві ти переплатив би за все вп’ятеро.

— «Як усі чоловіки у Вавилоні, я побував проконсулом; як усі — рабом...» — гордо відповів Микола. Борхес уже впорснув йому дозу терпкої метафізичної отрути прямісінько в таламус.

По обіді їх відвідав Таранець.

— Ну як улаштувалися? — керівник експедиції підтюпцем оббіг барак. — А графіка чергувань чому не бачу? Намалювати і повісити біля вхідних дверей. Прибирати за вами нікому... Шульго, — зупинився він біля ліжка Богдана, — ти тут старший, отже, будеш стежити за порядком. За графік відповідаєш ти.

— Двадцять п’ять відсотків до ставки? — поцікавився Богдан.

— Виконуйте і не грубіяньте керівництву, — гаркнув Таранець і рушив далі оглядати барак з таким виглядом, ніби потрапив сюди вперше.

— Пелікане, ти ж не історик, дякувати Богу. Фізик, здається? У мене в котеджі проводка полетіла. Треба полагодити.

— Я теоретик. Знадобиться взяти інтеграл — звертайтеся.

— Гаразд, завтра в розколі перевіримо твої інтеграли.

Керівництво роздратовано ляснуло дверима. Богдан сів на ліжку і постукав по тумбочці мирно дрімаючого сусіда.

— Миколо, поки ти спав, мене кум бугром призначив. І досить уже мріяти про бабів, прокидайся! Намалюй графік чергування в манері Альфонса Мухи. З віньєтками і щокатою слов’янкою посередині. Намалюй жінку Мухи, а навколо неї графік.

— А до чого тут модерн, Бодю? — здивувався сонний Микола. — Навколо антика, коринфський ордер.

— Тому що ми вільні люди, і немає над нами влади Таранця. А у вільної людини має бути власний стиль! І нехай запхне собі під хвіст свій сталінський коринфський ордер!..

За вечерею в невеликій їдальні Таранець сидів султаном: милостиво поглядав на присутніх, пересміхався з наближеними, по-хазяйськи оцінював дівчат, що приїхали в експедицію. У Херсонеській експедиції все було продумано і розумно, мабуть, навіть краще, ніж в інших експедиціях Інституту археології. Тепер Пелікан міг порівнювати і чітко це бачив. Правила тут були жорсткіші, тому що люди збиралися випадкові. У Чернігові, у батька, все було інакше — туди їхали тільки свої. Ніяких графіків чергувань Пелікан там ніколи не бачив. Коли збираються однодумці, бюрократія відступає. Смикнув же його нечистий пертися в Херсонес!

У котеджі Таранця після вечері завила дриль, застукали молотки і неголосно, але в чотири голоси стали перелаюватися студенти. Мишко-гришко-павло-сашко міняли згорілу проводку.

— Ходімо, Пелікане, пройдемося, поговоримо, — ближче до вечора запропонував Богдан, і вони рушили повз руїни базиліки до маяка, в напрямку моря і сонця, що заходило.

— Послухай, старий, це, звичайно, не моя справа, але я бачу, що Таранець на тебе сердитий, а ти блимаєш очима, не знаєш, як уникнути гніву всемогутнього керівництва і, здається, збираєшся прийняти нерівний бій.

— Це через батька, — впевнено відповів Пелікан.

— Не зовсім. Таранець так улаштований, що він має бути головним у всьому. Він пригнічує будь-який опір, тому що бачить у ньому загрозу для себе. І робить це заздалегідь, навіть тоді, коли він ще не проявився, але може виникнути. Чому сьогодні в бараку він на мене нагримав? Були в нього підстави? Ні! Просто він бачить у мені потенційного конкурента, неформального лідера, який може сформувати опозицію, отруїти йому життя і зірвати роботу. Тому він вторгається на мою територію і демонструє, хто тут альфа-самець. Таранець — талановитий учений і сильний адміністратор, він багато чого доб’ється. І не тому, що він видатний фахівець — таких, як він, чимало, і серед них, до речі, твій батько, — а тому, що Таранець такий самий, як наша держава. Він деспот і вимагає повного підпорядкування. Він не допустить ніякої самоорганізації, ніякої ініціативи.

— У батька в експедиції все по-іншому.

— Саме так. Існують й інші моделі, саме тому Таранець у твоїй появі бачить загрозу, а в тобі — ворога. Не ідейного, а стихійного, і є всього два способи його вгамувати.

— Один — це виїхати...

— Інший — показати йому, що ти не є небезпечним. По-перше, не сперечайся з ним у розколі. Він буде ставити тебе на найважчу і брудну роботу, але ти не сперечайся, а просто роби її. Це не так утомлює, як здається, головне — не накручувати себе, не думати: світ жорстокий і нещадний, він улаштований несправедливо, і чому всю цю паршиву робітку повинен робити я, такий ніжний і піднесений, а не той, хто спеціально призначений для цього природою. Чотири години в розколі — це не багато. Постарайся отримати задоволення від простої фізичної праці.

— Гаразд, — погодився Пелікан, — це нескладно. А що по-друге?

— Придумай собі якийсь нешкідливий грішок, який цілком можна пробачити, і не приховуй його від Таранця. Нехай він думає, що у нього є на тебе компромат.

— Що ти хочеш сказати? Який грішок?

— Ну, я не пропоную тобі зображати ексгібіціоніста...

— Дякую, — нещиро зрадів Пелікан. — Але шахи і преферанс він навряд буде вважати за гріх.

— У нашій країні крізь пальці дивляться на тихих алкоголіків і бабіїв, поки ті не вибилися в начальники або не вступили в партію. Комуністів за блядство луплять на партзборах по яйцях, але мені їх не шкода. Так їм і треба!

— Алкоголік із мене ніякий.

— Значить, у тебе немає вибору, — підвів підсумок Богдан. — Але врахуй, що всіх осіб жіночої статі, які працюють в його експедиції, Таранець автоматично вважає своїм гаремом. Навіть якщо ніколи не накладе на них лапу. Тому, якщо не хочеш стати жертвою ревнощів начальства, шукай дівчат десь іще. Їх тут досхочу.

Вони зупинилися на високому березі Херсонеса, дивлячись на захід. Вітер стих, хвилі ледь плескалися біля мокрих каменів.

— Давай почекаємо, раптом побачимо зелений промінь, — попросив Пелікан.

Цієї хвилини посеред багряної доріжки заходу сонця беззвучно, наче нізвідки, з’явилася чорна рубка субмарини.

— Ось він, твій зелений промінь, — скривився Богдан і повернувся до моря спиною.

— Отже, такі правила? — запитав Пелікан, коли вони поверталися крізь в’язкі сутінки, що здригалися від рубінових спалахів маяка. — Ти сам їх вивів?

— Я взагалі нічого не виводив. Так живуть усі мої друзі. Вони працюють, не звертаючи уваги на стусани зверху і збоку, і щосили демонструють, що вони нікому не конкуренти. За це їм дещо вибачається. Той самий гріх інтелектуальної переваги. Треба пам’ятати одне: ця влада ніколи не піде. Вони зачепилися надовго, нам їх не пережити, і з цим нічого не поробиш. Якщо не хочеш їхати і не готовий стати одним з них, треба вчитися виживати в пустелі. Дихати пилом, харчуватися колючками, радіти рідкісним криницям в оазисах. Експедиція Таранця — ідеальний зріз, зразок, який зберігає всі властивості системи. А разом із тим — відмінний полігон, щоб натренуватися і звикнути.

3

Розкоп розташовувався метрів за триста від табору експедиції. З нього було видно, як далеко внизу севастопольці і приїжджі хвилями спускаються до моря, на пляж бухти Пісочна. Поруч із розкопками тягнулася ґрунтова дорога, вздовж якої стирчали стовпи з колючим дротом. По той бік загорожі озброєний вартовий систематично порушував статті статуту, що регламентували його обов’язки. Він дрімав, сидів, тулився до всього, що потрапляло під руку, їв, пив, курив, тріпався з товаришами по службі і випадковими перехожими, відправляв природні потреби. Тільки двох заборон вартовий дотримувався чітко: він ніколи не читав і нічого не писав.

— За дріт не заходити, вартових не дражнити, — в перший же робочий день попередив усіх Таранець. — Вартовий охороняє запасний КП командувача Чорноморським флотом. Це найсекретніший режимний об’єкт у Севастополі. Хто там щось говорить про обороноздатність батьківщини?.. Ніхто? Ось і добренько. Тоді кирки, лопати, тачки в зуби — і вперед! Лупайте сю скалу!..

Але саме скелю їм чіпати було заборонено. Студенти прибирали сухий і щільний кам’янистий ґрунт, а слідом ішли дівчата зі шкребками і щітками. Своїми чуйними руками вони обережно знімали залишки землі до самого скельного підмурку.

Робота була звичною для Пелікана. І хоча твердий, сухий і кам’янистий ґрунт Херсонеса дробити, копати і вантажити виявилося нелегко, але в’язкі чернігівські ґрунти були нітрохи не легші — вони налипали на інструмент і взуття, тому кожні кілька хвилин доводилося чистити лопату, а по розколу всі ходили ходою ластоногих.

Тут же об одинадцятій годині ранку сонце вже пекло на повну силу, а сухий пил трьох тисячоліть піднімався і висів над розкопками в очікуванні, поки вітер з моря не віднесе її в напрямку секретного військового об’єкта.

В обидва боки: з Херсонеса в бухту Пісочну і назад, з Пісочної в Херсонес, дорогою, яка відділяє розкоп від військової частини, кожен день ганяли пил сотні відпочивальників і тих, кому нікуди поспішати. Усі вони були роздягнені, засмаглі й допитливі. Відпочивальники збивалися купками по краях розколу, як у зоопарку глядачі товпляться біля вольєрів з левами або носорогами, і стиха обговорювали, що тут шукають археологи. Ідеї виникали різні, зазвичай, взаємовиключні, тож незабаром хтось не витримував невідомості. Зазвичай найбільш нетерплячою виявлялася повновида дама в купальнику, окулярах і крислатій панамі. Біля неї обов’язково крутилася і скиглила дитина років шести-семи, заляпана зеленкою.

Дама була вкрай увічливою, проте цікавість спонукала її до нерозважливих дій. Вибравши найбільш показну людину в розколі, вона ставила їй питання: «Адже це археологічні розкопки? Дозвольте дізнатися, що ви шукаєте»?

Цією людиною зазвичай виявлявся Богдан Шульга, і в той момент доля дозвільної дами та інших роззяв була вирішена.

Богдан піднімав до публіки тонке обличчя, обрамлене акуратною борідкою, яка з часом обіцяла стати професорською, авторитетно випинав живіт і кидав доброзичливий погляд на присутніх.

— Перед вами, шановні, чумний скотомогильник. Ми проводимо планову санобробку місця поховання хворих тварин. Ви перебуваєте в небезпечній зоні, тому переконливо прошу: стійте там, де стоїте. Зараз прийде автівка зі служби головного санітарного лікаря флоту, і всім вам доведеться пройти спеціальну дезінфекційну обробку. Після цього на вас чекає двотижневий карантин. Вашому життю поки нічого не загрожує, але самі ви становите небезпеку для здоров’я тварин міста Севастополя, тож, імовірно, ви вже є рознощиками вірусів чуми тварин!

Останні дві фрази Богдану доводилося кричати вже услід натовпу, адже той стрімко віддалявся. Дама із зеленим мчала на чолі.

— Громадяни, зберігайте спокій, санітарна машина ось-ось буде. Проявляйте свідомість, громадяни!

— Богдане, ти ким узагалі-то працюєш? — зацікавилися мишко-гришко-павло-сашко, коли Шульга вкотре розігнав орду допитливих.

— Я, взагалі-то, працюю есеїстом, — сором’язливо опустив очі Богдан.

— Ким? — не в’їхали студенти.

— Есеїст — це рідкісна, вимираюча професія — частково сценарист, трохи нарисовець і зовсім трохи журналіст. Складно пояснити ось так, на пальцях.

— Ні-ні, дякуємо, ми зрозуміли!

— Що за дурниці про есеїста ти впарив хлопцям? — запитав Пелікан, коли після роботи вони поверталися до табору.

— Розумієш, старий, це якось принизливо — бути письменником, якого ніхто не знає. Коли говориш: я письменник, то обов’язково перепитують: «Письменник? А як ваше прізвище? Шульга? Ні не чув». Це до біса неприємно, віриш? Краще вже я поки побуду есеїстом.

4

Спочатку Пелікан несподівано і дуже часто натрапляв на жорсткий, пильний погляд Таранця.

Здавалося, керівник експедиції стежить за ним постійно: в розколі, в їдальні, після роботи. Пелікан, зі свого боку, робив вигляд, що не помічає зайвої уваги керівництва, і старанно колупав киркою ороговілу і розтріскану шкіру Херсонеса. Щоб постійно підтримувати в собі роздратовану напруженість, Таранцеві були потрібні враження, свіжа їжа, і якщо її не давав Пелікан, тож слід було шукати в іншому місці.

Тут йому підвернулися мишко-гришко-павло-сашко з їхнім то працюючим, то здихаючим металошукачем. Студенти притягли свою залізяку в розкол і спробували за її допомогою хоч що-небудь виявити. Таранець оскаженів. Йому було байдуже, працює прилад чи ні, він чути про нього не бажав і врешті-решт зажадав негайно втопити в морі улюблену іграшку студентів. Богдан мав рацію: озброєних металошукачем студентів експедиційне керівництво визнало небезпечними. Хлопці пручалися, намагалися сперечатися, обіцяли всілякі бенефіції для експедиції, якщо пристрій нарешті запрацює на повну, але відчувши опір, Таранець остаточно оскаженів і почав кричати.

Потім якогось уже зовсім нестерпно-спекотного дня, коли розчищені ділянки скелі буквально плавилися від спеки, як розпечена магма, а море біля берега Пісочної бухти непереборно вабило, мишко-гришко-павло-сашко в повному складі втекли з розколу купатися.

— Не самураї наші хлопці, — засудив дезертирство студентів Богдан.

— І в цьому їм пощастило, — Пелікан побачив, як з боку табору до розколу прямує Таранець. — Інакше справа закінчилася б публічним харакірі.

— Для самурая сеппуку — вінець кар’єри, демонстрація мужності і кришталевої щирості помислів, а на наших чекає лише принизлива публічна прочуханка.

Так і сталося. Таранець дуже довго верещав, погрожував звільнити нероб без виплати заробітку, а студенти не тільки виправдовувалися, а й викривали керівництво в порушенні трудового законодавства та санітарних норм.

Після цього скандалу вектор протистояння в експедиції радикально змінив напрям, і Пелікан раптом виявив, що його залишили в спокої.

5

Херсонес і прилеглі пляжі вдень були сповнені відпочивальниками, від яких, здавалося, неможливо сховатися на відкритому просторі, затиснутому між Карантинною та Пісочною бухтами. Але надвечір обвуглені севастопольці розходилися по своїх оселях, і Херсонес порожнів. Ночі тут проводили лише археологи декількох експедицій, прикордонники і романтичні парочки, які приходили подивитися на захід сонця і залишалися до світанку. Надвечір’я і ранні сутінки були найспокійнішим часом на невеликому півострові.

Щойно художник Микола вирушав до міста до своєї медсестри, Пелікан викрадав його Борхеса, брав спальний мішок і йшов до моря. У найбільш спокійній частині Херсонеса він уподобав неглибоку стару улоговину, давно зарослу травою, і там, під прикриттям схилів, що обсипалися багато років тому, валявся до пізнього вечора. Вітер гнав до моря гаряче повітря, пропахле пилом, полином і лавандою, сонце повільно йшло на захід, Пелікан читав невелики оповідання Борхеса неспішно й обережно, як археологи відкривають культурні шари в тісному просторі розколу. Його ніхто не бачив, ніхто не заважав, самотність Пелікана була безмежною і чудовою, як море, залите призахідним багрянцем.

Але одного разу на краю його укриття з’явилися дві жіночі фігурки.

— Ось, бачиш, ці стародавні місця заселені надзвичайно щільно. У кожній канаві причаївся скіфський варвар, — зауважила одна.

— Судячи з археологічного спальника, перед нами не варвар, а ще один онук академіка Рибакова, — не погодилася інша. — Навіть щось читає.

— Ну що він там може читати! Нащадки академіка здичавіли і варваризувалися вже в третьому поколінні.

— Ні, не вірю. Я спущуся і подивлюся, що там у нього.

— Як хочеш, — байдуже відповіла подруга і, йдучи, зашаруділа сухим ковилом, але потім повернулася і голосно, аби почув Пелікан, додала: — Якщо до темряви не повернешся в табір, ми прийдемо сюди з міліцією.

— З міліцією, — глузливо повторила дівчина, підходячи до Пелікана. — Немає тут ніякої міліції. Зі шкідливої фауни — тільки прикордонники і їхні пси.

— Жодного разу їх не бачив.

— Пощастило. Тож що ти читаєш, покажи-но? — вона повернула книгу, щоб побачити обкладинку. — Зрозуміло. Експансія латиноамериканців у нашу півкулю. Країна за країною здаються на милість маркесів, біой-касаресів і карлосів-фуентесів.

— Не подобається?

— Не те що б... Але якось дивно звучить ця проза в наших широтах. До того неприродно, що здається чужою. Тебе як звуть?

— Пелікан.

— Нічого собі ймення.

— Я звик, мені подобається. А тебе?

— А мене звуть Сиринга[6].

— Але я насправді Пелікан.

— А я все одно Сиринга.

— Цнотлива гамадріада.

— Це в минулому, — швидко внесла ясність Сиринга. Пан мене вже наздогнав, тому я більше не гамадріада. Можна я посиджу в тебе трохи? Тут тихо і травою пахне сильніше, ніж морем. А коли вітер дме із суші, то чути запах кипарисів. Я заважати не буду, можеш читати свого аргентинця.

Сиринга зламала стебло полину і стиснула його в зубах. Вона була непривабливою, з дрібними рисами обличчя і помітними слідами давньої, ще дитячої вітрянки на лобі і щоках. Але близькі сутінки стирали і затушовували деталі, зберігаючи тонкий темний силует на тлі ще світлого літнього неба.

— Не читається сьогодні, — зізнався Пелікан. — У Борхеса в кожному абзаці по три незнайомих імені. Хто ці люди? Про що вони написали? Він говорить про них так, ніби вони всім відомі, але по цей бік Карпат ніхто їх не знає, а від виносок в три рядки толку мало. Ця книга немов з іншої планети впала.

— І що ж? — глузливо глянула Сиринга. — Сопе наш розум обурений? Залізна завіса заважає Пеліканові вгризатися в соковиту м’якоть південноамериканської культури?

— Ну так.

— Кинь, дрібниці. Тобі за звучними іменами ввижається якийсь фантастичний світ. Ти намагаєшся думати про їхню культуру, але наштовхуєшся на її уявну недоторканість. Насправді все вирішується досить легко, достатньо лише раз міцно впертися головою і прорвати заслони. Вони тільки паперові. Тут якраз усе легко, питання в іншому: а чи потрібна вона тобі? Чи потрібна вона взагалі? Наша метушня на планеті закінчиться дуже скоро. Про всіх нас умить забудуть, як забули про херсонеських греків, і навіть швидше. Вони тут жили, будували, служили богам, воювали. Дві тисячі років пройшло, нікого не залишилося, усе забуте, усе пішло прахом. Поряд з античними руїнами треба будувати санаторії та лікувати від марнославства. З тих часів залишилися тільки каміння в землі і сонце над морем. Якщо ми хочемо поринути в минуле, потрібні лише каміння і сонце. Але навіть тут ми метушимося і робимо смішні дурниці. Ми чомусь викопуємо камені замість того, щоб, обійнявшись, сидіти біля води і дивитися на захід сонця. Тільки він залишився таким, яким був дві тисячі років тому. Анітрохи не змінився. Коли сюди припливли перші греки з Гераклеї Понтійської, захід сонця на них уже чекав. Так само терпляче чекав першого з нас, щоб колись проводити останнього.

— Так, це схоже на голос очеретяної флейти. Життя — тільки мить, живи миттю...

— Уже темно, мені час. Проведи мене, — попросила Сиринга, — я боюся херсонеських собак. Гамадріади не люблять собак.

— Не бачив тут жодного, — здивувався Пелікан.

— Це тому, що ти їх не боїшся.

Обережно пробираючись у сутінках, вони попростували кудись у напрямку руїн Володимирського собору. У двох невеликих котеджах поряд з ними жили археологи Уральського університету. Отже, Сиринга і її подруга приїхали до Криму зі Свердловська. Пелікан подумав, що взагалі-то йому навіть нецікаво, звідки вона. Дивно було б зустріти гамадріаду за межами давньої грецької колонії.

— Ти щовечора валяєшся у своїй канаві? — запитала Сиринга, опинившись поруч з невисоким двоповерховим будинком, по самий дах повитий виноградом.

— Ні. Але я там часто буваю.

— Може, зазирну до тебе ще якось, — невпевнено припустила Сиринга. — Поговоримо про греків і Аргентину.

І пішла, просто махнувши рукою.

6

Уважні помічники Таранця незабаром помітили постійні вечірні прогулянки Пелікана зі спальним мішком за спиною. Про них, разом з іншими дрібними, але кумедними плітками, було повідомлено начальнику експедиції. Так, зовсім того не прагнучи, Пелікан виконав друге правило Богдана.

Таранця новина не те щоб порадувала, але і не залишила байдужим. Якщо людина працює акуратно, а дозвілля проводить із дівчатами, то, з одного боку, він корисний, а з іншого — вразливий. До того ж, із часом з таких виходять найнадійніші опори режиму.

Тим часом експедиція працювала, розширювала розкоп, відкривала нові ділянки скелі. Мишко-гришко-павло-сашко, залишивши надію полагодити металошукач, почали придивлятися, до чого б докласти «енергію молодості». Вони випросили у Таранця грошей авансом під майбутню зарплату і купили акваланг. Один на чотирьох. Точніше, на трьох, бо Сашко, розлучившись із металошукачем, несподівано помітив в їдальні мініатюрну істоту жіночої статі з розгубленим поглядом сіро-блакитних очей.

— Ось і зі мною це сталося, — оголосив того ж дня Сашко, стоячи посеред барака. — Я закохався!

— Сашко, не роби дурниць! Це ж біла акула, найнебезпечніший хижак-людожер у місцевих водах! — одразу ж попередив Микола. — Навесні вона зламала зуби об керівника відділу Інституту археології, а тепер припливла до нашої тихої заводі зализувати рани. Моя тобі порада — краще не зв’язуйся.

Але Сашко не бажав нічого чути. Він не займав чергу за приятелями, щоб спуститися з аквалангом під воду, щоб там, серед каменів і водоростей, що погойдувались, розлякуючи прибережну риб’ячу дрібноту, шукати уламки античної кераміки. Двометровий Сашко перетворився на рибу-прилипалу біля мініатюрної Білої Акули. Валяючись на високому березі серед висохлих трав, Пелікан не раз бачив, як ці двоє бродять найусамітненішими околицями Херсонеса. Помічав він їхні тіні й тоді, коли, провівши Сирингу до повитого виноградними лозами двоповерхового будинку, повертався до себе в барак...

Уже настав серпень — час заздалегідь добувати зворотні квитки і готуватися до осені. Осінь у наших краях невідворотна, а здобування квитків вимагає сил і особливих талантів. А в Криму тривало літо: дні, як і раніше, стояли спекотні, вечори були теплими і довгими. Полином і кипарисами пахли сутінки Херсонеса.

Одного разу, хаотично блукаючи півостровом, Сашко і Біла Акула наткнулися на Пелікана з Сирингою, які відчайдушно сперечалися про місце розташування найближчого до Херсонеса входу до царства мертвих. Пелікан стояв за острів Зміїний, який дав притулок Ахіллу після того, як герой зумів вибратися з Аїда. Але Сиринга не бажала чути про Ахілла й острів Зміїний, вона точно знала, що найближчий вхід в Аїд — на турецькому узбережжі Чорного моря, поблизу Гераклеї Понтійської. Його бачив Геракл, коли прямував до амазонок, там помер Тифіс, керманич «Арго».

Гості взяти участь у суперечці не змогли, але в них була із собою пляшка домашнього вина, і Пеліканові здалося, що ця пара не проти провести вечір в їхній компанії. Судячи з усього, вони вже почали втомлюватися один від одного.

Коли зовсім стемніло, Саша і Біла Акула пішли, куди — невідомо, однак не в напрямку табору. Годинника у Пелікана не було, але він і без годинника знав, що ще ніколи не затримувався на березі так пізно. Сиринга звично жувала стеблинку полину і дивилася вдалечінь.

— Невже тут полин не гіркий? — здивувався Пелікан.

— Гіркий. Хочеш скуштувати?

— Хочу. — Пелікан простягнув руку.

Сиринга легко провела стебельцем по його відкритій долоні, потім по засмаглій руці — до ліктя, впустила стеблинку і притягнула Пелікана до себе.

Її губи лише злегка віддавали свіжою гіркотою. За смаком полину Пелікан розрізнив аромат стиглого винограду, а за ним ще якийсь знайомий, але не відразу впізнаваний смак, який йому ніяк не вдавалося визначити. Губи Сиринги були то податливими, то пружними, і Пелікан хотів скуштувати всі до останку, зрозуміти, що ж там далі, за полином, виноградом, ялівцем. І вона начебто не ховала від нього нічого, але і не поспішала розкривати свої таємниці, то підпускаючи ближче, то віддаляючись, і він починав спочатку, розрізняючи шар за шаром: холоднуватий полин, в’язкий виноград, терпкий ялівець і, нарешті, ніжний оксамитовий абрикос.

Усякий раз вона здавалася новою, і новим був смак. Пелікан міг би зупинитися, поступаючись уявному опору Сиринги, але несподівана наполегливість штовхала його вперед. Звичайно, вона краще за нього знала, де вхід в Аїд, навіщо було сперечатися? Ця здогадка швидкою падучою зорею спалахнула в темному просторі його свідомості й одразу ж згасла. Він легко підкорявся Сиринзі, вгадуючи, що десь у глибині вона ховає свій найголовніший, потаємний смак — липовий, густий, медовий. Цей смак, мабуть, головна таємниця Сиринги, і, приховуючи його, вона водночас чекає, що Пелікан зуміє до нього дістатися і спробувати хоча б раз. І ще раз. І ще...

1

День народження Ірки вдався, але затія Федірсанича, про яку було відомо тільки йому і за яку він заплатив ходовою та двигуном майбутнього автомобіля, провалилася повністю й остаточно. Він хотів показати Олені, що її час удавати вічну молодість на сцені їхнього сімейного театру вже минув, тому що виросло нове покоління красунь — таких же яскравих і відв’язних, як вона, але при цьому образливо молодих. Олені з ними не зрівнятися, результат сутички відомий заздалегідь. А тому їй, як старій цирковій коняці, час правильно оцінити свої сили і нарешті припаркуватися в їхньому тихому трикімнатному стійлі.

Якби Олена дізналася про справжню причину, через яку Федірсанич закотив цей грандіозний банкет, йому було б непереливки. Але він нікому нічого не сказав, а Олена ні про що не здогадувалася.

Спочатку все йшло казна як: Олена сердилася і на гостей, і на свого Сотника, відчувала себе сухим торішнім соняшником у життєрадісному весняному квітнику. Але вже до середини вечора, коли дівчата з Російської драми покінчили з «Алуштою» і налягли на «Зубрівку», Олена виявила, що в цьому захмелілому дитсадку суперниць у неї немає. Хто ще був у залі ресторану, крім актрисок? Коханка Шуми? Вірменка Алабами, що втекла в середині свята? У будь-якої з них Олена запросто могла відбити мужика, всього за годину, але до кінця вечора вона і без того почувалася номером першим. Ніякі докази їй не були потрібні.

Федірсанич, якого Олена звикла вважати ганчіркою, цього вечора теж показав клас. Гроші таки дають чоловікам щось таке, у чому їх обділила природа: роблять вищими на кілька сантиметрів, додають погляду блиску, підкреслюють чарівність і шарм. Олена не хотіла знати, на які бабоси він улаштував день народження Ірки. Раз зробив, значить, гроші у нього були, і, очевидно, не останні. Усе інше нехай обсмоктують бабки біля під’їздів.

Тільки одне зіпсувало їй настрій усерйоз, і Сотник тут був ні до чого: увечері в ресторані Олена не впізнала дочку. У той момент, коли Ірка, мокра і якась хвора, увійшла до зали «Олімпіади-80», замість неї Олена раптом побачила себе. До Ірки кинулася бабуся, почала про щось розпитувати, накладати якісь салати — спершу на одну тарілку, потім відразу ж на іншу. Донька відверталася, дивилася поверх голів байдужим, якимось незрячим поглядом. Кожним жестом, кожним рухом ця напівзнайома Ірка була так разюче схожа на неї, що Олена раптом завмерла, не чуючи музики і гудіння голосів, не помічаючи в залі нікого, крім доньки.

Це була не дрібниця, не випадковість, не хвилинне затемнення. Ірка раптом стала точнісінько такою, якою була Олена двадцять років тому, того року, коли зустріла Бойка. І характер доньці дістався від батька. Ось цього вона боялася всерйоз, тому що не було в її житті людини більш жорстокої і впертої, здатної послідовно руйнувати власну долю і життя близьких, домагаючись своєї мети, навіть якщо ці цілі були явно недосяжними.

Олена познайомилася з першим чоловіком, коли його ім’я знали на кожній шахті Донбасу. П’ять років тому Бойко повернувся з флоту, працював інженером-механіком на «Бутівці-Донецькій», став кандидатом у члени партії, секретарем комітету комсомолу шахти і займався профспілковими справами. Цього ж року йому вдалося домогтися звільнення директора невеликої шахти в Червоноармійському районі за невиконання умов трудового договору з робітниками. Це було неймовірно — директора зняли не за зрив плану, а за загибель у забої кількох робочих! Такого не траплялося ніколи, тому що вугілля було важливішим, скількох би життів воно не коштувало. Вугілля — це метал, метал — це оборона країни!

Бойко першим зібрав документи, які підтверджували пряме порушення трудових договорів, і довів, що директор особисто винний в аварії. Потім він підключив прокуратуру, і за результатами перевірки директора відправили на пенсію. Справу проти перевіреного кадра порушувати не стали, і все одно це був небувалий, немислимий тріумф.

Директори шахт — особлива каста, у них своє коло, свої правила. Вони не стали відповідати Бойку негайно, у молодого інженера були міцні тили в міськкомі партії, але в чийомусь записнику навпроти його прізвища з’явилася крапка. Звичайна чорна крапка — і все.

Нічого цього Бойко, звичайно, не знав і удару не очікував. Він уперше домігся справедливості у важливій справі, а таких справ були десятки. У нього багато що виходило, він генерував потужне поле сили й успіху, а це завжди відчувають люди. І коли він оголосив про створення «Ініціативної групи з дотримання трудових прав шахтарів», до неї вступили робочі п’ятнадцяти шахт.

Це була справжня незалежна профспілка, нічого подібного в області не бачили з середини двадцятих, тому в Донецькому обкомі на якийсь час отетеріли. Розігнати незаконну організацію або оголосити її новим напрямком профспілкового руху, влити в офіційні структури і розчинити в них? Дехто в керівництві схилявся до більш м’якого рішення, адже жодних політичних вимог Бойко не висував, не вимагав підвищення зарплатні, а тільки виконання вже існуючих трудових договорів. На перший погляд, нічого крамольного.

Поки обком вагався, на «Бутівці-Донецькій» — шахті, де працював Бойко, — сталася аварія, й «Ініціативна група» стала вимагати кримінальної відповідальності для директора. Директор — фронтовик, орденоносець — вивів підприємство в лідери галузі, а тут якийсь хлопчисько підводить під статтю! Це був крутий перебір. Бойку так і пояснили в обкомі, а разом із тим запропонували згортати правозахисну активність, яка багатьом уже набридла. На секретарів Донецького обкому скоса дивилися в Києві та допитувалися, що за махновщина коїться у них у Вуглепромі.

Замість того щоб прислухатися до доброзичливців з партапарату, Бойко направив до ЦК КПРС свої «квітневі тези» — лист із вимогою забезпечити дотримання трудових прав шахтарів Донбасу. Лист підписали півтори сотні робітників. Обком побачив у цьому оголошення війни — з начебто благополучної донецької хати винесли сміття і витрусили його прямісінько посеред Старої площі в Москві. Одразу ж обком зібрав галузеву нараду, на якій директори шахт одноголосно заявили, що не дозволять популістам-пройдисвітам бруднити авторитет трудового краю. Помірні вже шкодували про свою м’якотілість. Бойка негайно вигнали з роботи, виключили з комсомолу і з кандидатів у члени партії, а «Ініціативна група» розпалася сама собою.

Якби на цьому все закінчилося, то через якийсь час життя інженера могло поступово налагодитися: його відновили б на посаді або дали іншу роботу, хай не за фахом, але на їжу і житло вистачило б. Однак Бойко визнав мовчання ЦК поразкою всіх шахтарів Донбасу і вирішив іти до кінця. Він написав листа XXIV з’їзду партії та вирушив до Москви, щоб особисто передати його в оргкомітет з’їзду. До того ж у Москві він зустрівся з норвезькими дипломатами і залишив у посольстві копії всіх цих документів.

Із цього моменту справа Бойка стала політичною. Біля виходу з посольства його затримало КДБ. Інженера вивезли до Донецька і помістили в ізолятор, поки його доля вирішувалася десь нагорі.

У ті дні на «Бутівці-Донецькій» знову рвонув метан, знову загинули люди, і робітники вийшли на мітинг з вимогою звільнити Бойка і повернути його на шахту. Мітинг розігнали жорстко, а колишнього профспілкового лідера звинуватили в антирадянському наклепі й відправили до Дніпропетровської психлікарні. Побачення з ним були заборонені. На волю Бойко вийшов тільки через чотири роки.

Ці кілька років Олена провела з ним. Вони не оформляли шлюб, тому що спочатку їй ще не було й вісімнадцяти, а потім стало надто очевидно, наскільки небезпечно бути дружиною Бойка. Але тоді Олені було на це наплювати. Вона твердо знала, що печатка в паспорті може виявитися для нього корисною, однак Бойко вперто відкладав весілля, повторюючи, що незабаром усе буде добре, він доб’ється правди, його відновлять, а директора знімуть і справедливість переможе. Ось тоді вони одружаться і зберуть на весіллі всіх, хто допомагав йому, хто боровся разом з ним, хто був поруч. Він не сумнівався, що коли-небудь буде саме так, але справи його, проте, тільки погіршувалися.

Увесь час, поки інженер перебував в ізоляторі КДБ, за Оленою ходила наружка. Це виглядало смішно, особливо коли взимку вона везла на санчатах з ясел дворічну Ірку, а за ними, спотикаючись і ковзаючись на стежках, прокладених крізь замети, поспішав вкрай задубілий на міцному донецькому морозі хлопчисько-топтун. Одного разу санчата застрягли між купами замерзлого снігу. Вечір уже переходив у ніч, на вулиці не було ні душі. Швидко озирнувшись, топтун підняв важкі санки разом з Іркою і переніс їх на очищену проїжджу частину.

Стежити за нею перестали тільки після того, як Бойка відправили до лікарні.

Приблизно рік тому, коли вдалося налагодити стосунки з лікарями і санітарами, від нього, порушуючи всі заборони, почали приходити перші листи. Він писав, що вже не зупиниться і має намір продовжувати свою справу, тільки-но вийде з психушки. Це означало, що перебувати поруч з ним стане тільки небезпечніше і складніше. Тому Бойко розірвав стосунки з Оленою остаточно.

Час, як складна оптика, переломлює рух пам’яті та змінює масштаби подій. Пам’ять приглушує важкі спогади, їхні контури стираються, а світлі й легкі, навіть якщо їх було небагато, здаються яскравішими. Вони роблять осмисленими цілі роки безрадісного існування. Ми всі безкорисливі адвокати власного минулого. Але той час, коли Бойка вперше випустили, Олена згадувала з жахом і трепетом навіть десять років по тому.

За подіями того неповного року, який її чоловік провів на волі, перш ніж його запроторили вдруге, можна було зняти політичний трилер. Бойко почав з того, що привіз до Донецька журналістів десятка європейських газет і показав їм, як насправді живуть робочі в найбільшому індустріальному центрі Європи. А потім зібрав свою стару гвардію і оголосив про створення Незалежної української профспілки. Наступного дня після того, як журналісти роз’їхалися, КДБ заарештував Бойка, але під час допиту він примудрився втекти і поїхав до Москви. Він вирішив просити політичного притулку в посольстві Норвегії. До Москви Бойко дістався, однак у посольство потрапити не зумів: його затримали на Київському вокзалі та повернули до Донецька для обстеження.

Дорогою з Москви він знову втік, кілька місяців переховувався — спершу в Києві, потім у Дніпропетровську. Весь цей час за родиною Олени, як і чотири роки тому, велося спостереження, і коли Бойко все ж з’явився вдома, його взяли, щоб закрити вже надовго. Того разу вона побачила його на власні очі вперше за останні п’ять років. Він став неймовірно худим, заріс, давно не голився, і темна щетина стирчала кущами на його обличчі. І все ж її чоловік залишався сильним і виглядав незламним. Прямо в їхній крихітній гостинці, поки менти складали протокол, якісь люди, просто через штанину, зробили йому укол у ногу, він утратив свідомість, і разом з недописаним протоколом його винесли на ношах і завантажили в машину «швидкої допомоги».

Олена більше ніколи з ним не зустрічалася.

Того ж року вся їхня сім’я роз’їхалася, щоб уже не повертатися в Донецьк. Молодша сестра Олени вийшла заміж і переїхала з чоловіком до Жданова, а сама вона під час гастролей Російської драми познайомилася із Сотником і кілька місяців по тому з мамою та Іркою переїхала до нього в Київ.

Дивно, але саме мати Олени, жінка сувора і жорстка, що гризе Сотника протягом усіх десяти років життя під одним дахом, до Бойка ставилася дбайливо і ніжно. Може, тому, що і її чоловік у перший післявоєнний рік загинув у забої. Була людина — і не стало, і життя покотилося далі так, ніби ніхто крім неї цього не помітив.

Мати залишалася останнім каналом зв’язку з Донецьком, і поодинокі новини про Бойка доходили до Олени тільки через неї.

Його все-таки випустили з лікарні через три роки. Він знову поїхав до Москви і пройшов обстеження у лікаря Корягіна, консультанта неофіційно створеної комісії, що займалася вивченням використання психіатрії з політичною метою. Інженера визнали психічно здоровим.

Він устиг ще раз зустрітися із західними журналістами і звернутися з листом до британських профспілок шахтарів. Це вирішило його долю остаточно. Бойка ізолювали на кілька місяців в Дніпропетровській спецлікарні, а потім відправили «доліковуватися» в Казахстан.

Відтоді минуло п’ять років. У Донецьку про нього ніхто нічого не чув, але Олена точно знала: якщо Бойко живий і його випустять ще раз, він усе одно не зупиниться. Такий характер. А в Ірки — точнісінько, як у батька.

Усю ніч, поки йшов дощ, Олена не спала, слухала розмірене посопування Сотника, думала про першого чоловіка і доньку. Думки то плуталися, то раптом зривалися і мчали, вихоплюючи з глибин пам’яті давно і, здавалося, міцно забуті епізоди минулого життя.

Ірка виросла такою ж, якою була вона сама. Олена усвідомлювала, що мало знає про доньку і погано уявляє її життя, але зараз вона відчувала, що Ірку потрібно кудись відвезти з міста. Чому б не до тітки в Жданів? Заразом і мати погостює у молодшої дочки. Незабаром літо — нехай їдуть на море. І скоріше...

2

— Белфасте, — сказав Сотник голосом Вені Сокола, набравши номер фарцовщика і пройдисвіта, — у мене з’явився оптовий покупець на твій товар. Ти не повіриш, але люди в місті Коростополі мріють гуляти у вельветових джинсах, пошитих у Західному Берліні. Торговельні зв’язки зміцнюють дружбу між народами. Сьогодні ввечері я зустрічаюся з коростопольським гінцем — йому потрібно п’ятдесят пар. Прикинь, старий, п’ятдесят, а я навіть не знаю, що це за місто і де воно розкинуло свої широкі багатолюдні проспекти...

— Веню... — спробував вставити слово Белфаст.

— Почекай. — Сотник виштовхнув його з монологу Вені Сокола. — Дідько з ним, з Коростополем. Сьогодні ввечері мені будуть потрібні п’ятдесят пар твоїх джинсів. А в мене залишилося тільки п’ять. Ти зможеш підігнати до Мічигану ще сорок п’ять? Сьогодні, до п’ятої вечора, наприклад?

— Веню... — зітхнув Белфаст, коли Сотник замовк. — Що тобі завадило зателефонувати вчора? Де я тобі за шість годин дістану п’ятдесят пар німецьких штанів? Я навіть не знаю, чи є вони на базі. Адже я фарца довбана, маленька залежна людина.

— Белфасте, ми працюємо з тобою п’ять років. Або шість? Нехай шість. Так давно зі мною працює тільки лейтенант Житній, дай йому Бог усього й побільше. Ти ж умієш знаходити рішення, від яких в екстазі встає дибки шерсть на хребті у мавп з Київміськторга. Вигадай щось. П’ятдесят пар, і на кожній — чистий полтиник навару. Треба просто нахилитися і підняти з землі два з половиною косаря. Вони валяються у пилюці і пропадають задарма. Виріши це просте рівняння з одним невідомим — знайди джинси. Ніхто, крім тебе, з ним усе одно не впорається.

— Веню, це грубі лестощі.

— Відповідно до твоїх заслуг, Белфасте. Тож як? Домовлятися з гінцем на вечір або краще перенести зустріч?

— Ще чого! — гаркнув Белфаст. — Головний закон торгівлі: іншого разу не буває. У провінції живуть люди, не зіпсовані діалектичним матеріалізмом, і місто Коростополь мені вже заочно подобається. Його не можна втрачати. Чекай на мене о п’ятій біля Мічигану.

Федірсанич поклав трубку і витер спітніле чоло. Олена покуйовдила його потилицю.

— Ти небезпечна людина, Сотнику. Сирена. Щуролов із сопілкою. Я б сама віддала тобі всі джинси, які є в будинку. Ти-таки справжній артист, не те що всі ці...

Насправді небезпечною була Олена, а не Сотник. Про що думав Белфаст, коли замість Боярського підсунув їм з Дітою якогось вусатого пройдисвіта, який навіть співати не вмів як слід? Що вони йому, пара капловухих малоліток з Комсомольського масиву? Добре б, якби вусатий виявився порядним хлопцем, але цей козел узяв телефон Діти і не подзвонив їй жодного разу. Навіть Белфаст телефонував Олені кілька вечорів поспіль і кидав трубку, якщо до телефону підходив Сотник. А уявний Боярський зник безслідно, наче нічого й не було.

Олена точно знала, що такі жарти не можна залишати без відповіді, інакше все життя перетвориться на один паскудний розіграш. Вона кілька днів умовляла Діту, переконуючи її, що помститися Белфасту і його підступному вусатому приятелеві — для них справа честі. Але Діта тільки плавала по розпеченій від літнього сонця квартирі, виходила на балкон, пила каву, у курила і ні про яку помсту навіть не думала. Може, все-таки сподівалася, що одного разу зніме слухавку і знайомий усій країні голос вимовить: «Привіт! Я тут унизу, біля під’їзду, з букетом міських квітів. Відчиниш?» А може, просто вирішила забути про цю історію — хтозна, як у Литві поводяться жінки в таких випадках? Але тут не Литва, і Олена не пробачить цим пройдисвітам їхнього нахабного ошуканства.

Так і не зумівши розбуркати подругу, Олена взялася за Сотника. Вони залишилися вдвох у спорожнілому будинку, не відволікала Ірка, не плуталася під ногами її мати, і за кілька вечорів Олена з чоловіком розробили план помсти. Сотникові довелося зустрітися з Веніаміном Соколом і, не розповідаючи про подробиці, навести довідки про його колегу з підпільної комерції, а Олена зателефонувала Белфасту і хвилин двадцять пробазікала з ним начебто ні про що, але насправді вишукуючи необхідні деталі.

Нарешті операція була повністю підготовлена. Сотник зателефонував Белфасту від імені Вені Сокола і викликав його на Хрест з п’ятьма десятками вельветових джинсів. П’ятдесят пар штанів — це дві важкі валізи. Нехай побігає з ними по місту в спеку і підтане кілограма на півтора. Для початку непогано, але головне почнеться потім.

За чверть п’яту Белфаст звично припаркувався у дворі біля Бессарабки, звалив на спину дві здоровенні спортивні сумки та, зігнувшись під їхньою вагою, попер до Мічигану. Весь день він провів на ногах: вибивав, випрошував, виривав зубами ці бісові джинси. Він усе зробив як треба, усе встиг. Чим хиткіша, чим ненадійніша справа, якою ти заробляєш на життя, тим вище цінується репутація партнера. Іноді тільки на неї і можна покластися. Репутація Белфаста була бездоганною.

Біля підворіття, відразу за «Болгарською трояндою», до нього підійшли менти. Їх було троє — два капітани і полковник. Вигляд у ментів був такий, немов вони на нього чекали, наче знали, що він пройде по Хресту саме в цей час, і виглядали його в натовпі.

— Ось, товариші офіцери, знайомтеся, — сказав полковник, задоволено посміхаючись, — Белфаст, спекулянт і валютник. Давно у нас у розробці. Знову, напевно, тягне матеріальні цінності, нажиті нетрудовим шляхом, аби втридорога продати трудящим. Але цього разу нічого в нього не вийде. А тому не вийде, Белфасте, що ти поїдеш з нами до відділка, де і буде складений протокол про вилучення.

— Який ще протокол? — наїжачився Белфаст. — Я ж нічого не робив, просто йшов по Хресту!

— У відділенні дізнаєшся, який. Ходімо-ходімо! А дорогою вигадай переконливе пояснення — звідки товар, яким забиті обидві твої сумки.

— Це не товар, — гидливо усміхнувся Белфаст. — Це мої особисті речі.

Полковник попрямував до міліцейського «бобика», не чекаючи ні капітанів, ні фарцовщика. Белфаст десь його вже бачив, і зовсім недавно, але не в мавпятнику і не в жодному з РВВС. В якомусь не зовсім звичайному місці майнув перед ним цей полковник.

— Пішов, чого стоїш, — грубо підштовхнули його капітани, і втрьох вони рушили до машини.

У відділку полковнику всі посміхалися і тиснули руку, немов він тільки-но повернувся з тривалого відрядження або вийшов з лікарні після небезпечного поранення. Його тут знали і любили, це було очевидно, та й на Белфаста дивилися майже дружньо. Усі, крім полковника.

Він відпустив капітанів, завів Белфаста в порожній кабінет і велів відкрити сумки.

— Показуй, що там у тебе цього разу. Кортить поглянути.

— Одяг. Для себе брав. Чоловічі штани.

— Звичайно. Імпорт. Пар п’ятдесят, вочевидь, так?

«Як він угадав? — здивувався Белфаст. — Бах, і відразу п’ятдесят! Ну і око! А може, знав? Точно, знав! Вони мене пасли, знали, що буду з товаром. Але чому не взяли на гарячому у Вені? Дивно...»

— Вивалюй усі! — звелів полковник. — Пиши пояснення, а я зараз запрошу понятих, будемо оформляти вилучення.

Полковник поклав на стіл невеликий аркуш цупкого паперу і вийшов.

«Хоч би ручку дав, жмикрут, розлютився Белфаст. — І папірець залишив якийсь куций. Що я на ньому напишу?»

Те, що він прийняв за аркуш паперу невеликого формату, виявилося світлиною.

Життєрадісно настовбурчуючи вуса, з неї хитро посміхався до Белфаста артист Боярський, дивно схожий на Вільку Коломійця, якого в кінці травня зарізав якийсь маніяк. На звороті округлим розбірливим жіночим почерком було написано: «Привіт Мишкові».

І тут Белфаст згадав, де бачив невисокого полковника. В кіно! Цей актор грав полковника у фільмі про прикордонника. Невелика роль, другий план. Навіть мундир, напевно, був той самий!

Тепер навіть інтер’єри відділення міліції стали здаватися йому знайомими, хоча цього вже точно бути не могло.

Кіностудія імені Олександра Довженка, дідько...

— Ви ще репетируєте? — у двері кабінету зазирнув якийсь майор.

— Уже закінчили. Зараз іду.

Белфаст спробував застебнути сумку, але, як на гріх, заїло блискавку, а в нього бридко тряслися руки. Майор розуміюче посміхнувся і запропонував допомогти, але Белфаст відмовився, повільно видихнув і вибіг на вулицю.

Він навіть не намагався зрозуміти, хто так жорстоко його розіграв. Та хто завгодно, що тут гадати? У Києві чимало впливових дам з відмінною пам’яттю...

3

У серпні на східній околиці міста Жданова пахне зруйнованою каналізацією і мазутом. А також сіркою і ще якоюсь гидотою, в якій фахівці знаходять отруйні і канцерогенні фториди, бензпірен, сполуки хлору та марганцю. Лише зрідка з південно-східним вітром до вузьких вулиць міських кварталів проривається дихання моря.

Світлана, сестра Олени, жила в невеликому будинку з мансардою, що стояв у ряду таких же невеликих будинків з мансардами і без них у самому центрі переплетення запорошених, сяк-так заасфальтованих вуличок і провулків, назви яких ні про що не говорили і нічого не значили. На вулиці Світлій світла було не більше, ніж на Лютневій; в Перловому провулку перлів не бачили ніколи, зате піску по узбіччях було навалено не менш, ніж на Піщаній.

Тут жили відокремлено — сім’ями, кланами. Чужих у своє життя не пускали, до сусідів без потреби не заглядали. Будинки з обгородженими ділянками перетворювали на фортеці, землею не розкидалися. Кожен квадратний сантиметр був засаджений, забудований і приносив господарям прибуток. Родина Світлани збиралася у дворі вечорами. Під величезним старим горіхом накривали великий стіл, не поспішаючи вечеряли, обговорюючи все, що сталося за день. Коли темніло, укладали дітей, запалювали ліхтар біля входу в будинок і продовжували розмовляти допізна.

Нудотний аромат петуній і тютюну накопичувався у дворах, наповнював їх і випливав на вулиці міської околиці. Він на деякий час заглушав сморід каналізації та викидів металургійних гігантів. Уночі провулки Жданова пахли квітами, молодим місяцем і свіжістю приморської ночі.

Сотник не хотів їхати до Жданова навіть ненадовго. Він утомився від української провінції, від потягів, автобусів, від пилу розбитих доріг, які пов’язували заштатні містечка. Він не хотів до Світлани, не хотів спати на вузькому продавленому диванчику в тісній гостьовій кімнаті. Думка про походи на море наганяла на нього тугу. Від будинку Світлани до найближчого пляжу потрібно було спочатку тягтися пішки, долаючи спеку і пилюку, а потім ще їхати хвилин сорок на жахливому, перекошеному, завжди вщент забитому автобусі. Навіщо йому ці галери? У Києві дорога від будинку до пляжу на Дніпрі, якщо йти навпростець, через Очерети, займала хвилин двадцять, не більше або стільки ж на метро — до Гідропарку. Але коли Олена заявила, що в гості до сестри вони повинні відправитися удвох, Сотник погодився беззаперечно, немов тільки й мріяв провести десять днів поряд з домнами Азовсталі на березі мілководного і брудного моря.

За ці два літніх місяці їхні стосунки з Оленою абияк налагодилися. Можливо, і не дарма він улаштував день народження Ірки в «Олімпіаді», і його план спрацював. А може, Олена оцінила його в ролі полковника міліції, який покарав запеклого фарцовщика. Жодна кіношна роль Сотника не справила на неї такого враження. І хоча довелося ґрунтовно побігати, домовляючись з кіностудією, з ментами, зустрічаючись з Веніаміном Соколом, зате і результат вийшов першокласний.

В історію з обманутою подругою Олени Сотник не повірив, але і правди не став домагатися. Стало б йому легше, якби з’ясувалося, що він з’явився знаряддям помсти колишньому коханцю дружини? Набагато приємніше думати, що він заступився за нерозділену закохану жінку, з якою навіть не знайомий...

4

Жданівський побут виявився не такий страшний, як уявлялося Сотникові. Світлана була мила, її чоловік доброзичливий, небожі не сиділи на голові, а вели якесь своє тихе й непомітне життя, і навіть теща на час сховала отруєне жало. Зазвичай жінки півдня возилися на кухні, готували, а після неквапливого обіду залишалися під тінистим горіхом, грали в підкидного, обмінюючись давно обговореними новинами. Історія про те, як Федірсанич в образі полковника міліції відплатив за ошуканство тіньовому ділку, переказувалася за столом разів п’ять. Олена пройшлася по ній жорсткою редакторською рукою, але часом то її мати, то сестра задавали незручні питання і отримували на них відповіді настільки відверті, наскільки багато було випито домашньої наливки і наскільки менше дітей залишалося за столом.

Сотник сидів, зазвичай, мовчки, іноді тільки вставляв у розповідь Олени смішні деталі, пив чай, поливав квіти зі шланга — півонії, петунії, чорнобривці. Виявилося, що і в Жданові можна відпочити.

Кожні півгодини у двір обережно проникали якісь хлопчаки. Не виявляючи надмірної сміливості, вони зупинялися біля хвіртки і питали, чи скоро вийде Ірка. Сотник намагався запам’ятати хоча б одного, але хлопчаки щоразу були нові. Ірка панувала в навколишніх провулках. Її абсолютну перевагу визнали всі істоти чоловічої і жіночої статі у віці до вісімнадцяти, і вона користувалася своєю владою з недбалістю єдиної і безперечної спадкоємиці престолу.

Одного разу небожі принесли звістку, що в кінотеатрі «Труд» через три дні покажуть шпигунський детектив «Державного кордону не перетинав», в якому Сотник зіграв того самого полковника міліції, який пізніше, уже поза кадром, так безжально вчинив із довірливим Белфастом. Жінки негайно захотіли побачити нашого Федю в справі. Квитки в кіно були куплені на обидві родини, і навіть теща сказала, що коли всі йдуть, то й вона вдома не залишиться.

Звичайно, фільм Баняка — не шедевр, та й роль Федірсанич зіграв там дріб’язкову. Він сказав усім про це кілька разів, утім, родичі правильно оцінили скромність артиста і пропустили його самоприниження повз вуха. Федірсаничу було приємно.

Але вранці того дня, на який був призначений похід у кіно, сталося щось дивне. Сотник зі Світланою поїхав на базар за молоком і м’ясом, а коли вони повернулися, з’ясувалося, що Олена поїхала.

Куди поїхала? Чому нічого не сказала? Напевно все знала теща, але стара мовчала і дивилася на нього, як на порожнє місце. На Сотника ватною брилою, як у найгірші часи, накотила туга. Трохи пізніше Ірка сказала, що мати поїхала в Донецьк на два дні, але навіщо і чому так терміново, вона і сама не зрозуміла. Сотникові від цього Е стало тільки гірше. Удома він замкнувся б у ванній і став Н декламувати. Що б він читав? Монолог Отелло?

Ні, монолог Отелло не годився. Там герой говорить про себе. Але що говорити про себе, коли навколо ви-и никають якісь таємні стосунки і в них беруть участь близькі люди. Вони вітаються з тобою, посміхаються, О тиснуть руку, називають себе друзями, однією родиною, але зраджують негайно, щойно з’являється можливість. Гаразд теща, це окрема тема. Але Світлана, з якою вранці вони їздили на базар за м’ясом, потім стояли в черзі за свіжою рибою і базікали як свої, — адже вона все знала, але теж промовчала. Зараз усі зберуться, підуть у кіно, і він поплентається з ними. Усі будуть дивитися, як він клеїть дурня на екрані, натурально зображуючи ненатурального полковника, сміятися, хвалити його, говорити про талант, але подумки думати про цей незрозумілий від’їзд Олени! До кого вона помчала цього разу? «Хто жінку так звабити зумів? Вона — моя!» Можливо, тут був би доречний монолог з «Річарда Третього»?

Сотник мав рацію в одному: Олена дійсно поїхала до чоловіка. Наприкінці липня Бойка випустили з Кустанайської лікарні, і він повернувся в Донецьк. Ті, хто бачив її першого чоловіка, говорили, що вигляд він мав жахливий, і по всьому виходило, що Бойко приїхав додому помирати. Ані Олена, ані її мати нічого про це не знали, але сьогодні вранці, без попередження, навмання, сюди заїхала давня подруга тещі. Вона поверталася з онуками з відпустки на таксі, поспішала, і тому донецькі новини вивалила купою і наспіх.

Від Жданова до Донецька сто десять кілометрів — півтори години автівкою. Часу на роздуми в Олени не було, і вона зірвалася, не чекаючи Сотника, нікому нічого не сказавши. Її мати теж вирішила промовчати. Чому вона так учинила, залишилося ще однією загадкою в довгому ряду нерозв’язних загадок, які отруювали і без того складні відносини зятя і тещі.

Навіщо Олена їздила до рідного міста, Сотник дізнався тільки два дні по тому, коли вона повернулася в Жданов. Усі ці два дні він страждав, як постійно страждав у Києві, і ретельно вибирав драматичний монолог, який міг би вичерпно описати ситуацію і примирити його з нею.

5

У кінотеатрі перед початком сеансу до публіки несподівано вийшла адміністратор.

— Товариші, — сказала вона казенним тоном. — Зараз ви побачите фільм «Державного кордону не перетинав» про наших прикордонників.

— Афішу читали, письменні, — відповіли із залу.

— Так сталося, що тут присутній артист київського Театру російської драми Федір Сотник, який зіграв у картині полковника міліції Кузнецова. Давайте попросимо товариша Сотника сказати кілька слів про фільм і про його роль.

Зал мляво зааплодував.

Сотник здивувався, з якого це дива адміністратору спало на думку кликати його на сцену. Але тут його осяяло — він зрозумів, який монолог варто прочитати на від’їзд Олени, і, вже не роздумуючи, подався по проходу.

— Якщо ви не проти, — сказав Сотник, опинившись перед залом, — я не стану розповідати про невелику роль, яку зіграв у цьому фільмі. У ній немає нічого нового і цікавого.

— Правильно, артисте, — погодився зал. — Що доброго в ролі мента?

— Замість цього я прочитаю вам монолог королеви Єлизавети з п’єси Шиллера «Марія Стюарт». Це нова роль, новий спектакль. Наша трупа саме зараз над ним працює.

Зал спантеличено замовк, намагаючись уявити Сотника в ролі королеви. Ірка із жахом схопилася за голову: тільки вона знала, чим все це може закінчитися. Світлана розгублено ховала очі, намагаючись не наштовхнутися на здивований погляд адміністратора кінотеатру. Це була її ідея — попросити Сотника сказати кілька слів перед сеансом. Хто ж міг подумати, що все так станеться? І тільки Федірсанич був радий можливості виплеснути відчай звичним способом. У ці хвилини він бачив Олену королевою Єлизаветою: пихатою, себелюбною, такою, що зневажає підданих, усіх, хто волею випадку опинився поруч.

Почав він обережно, без натиску, обводячи поглядом зал:

Так, усе саме так. Він для Олени чернь, прислуга, виконавець її порожніх і безглуздих примх.

Вона не вірить нікому, вона всіх боїться, всіх підозрює в зраді, і тому зраджує першою. Ах, як же це влучно!..

Ні, стоп! Це удавання. Тут усе одне вдавання! Що значить — серце за неї молодше? І чому ці креслення раптом виявляються чужими? Чиїми ж тоді?

Раптово розридавшись, Сотник вибіг з кінотеатру «Труд». Світло в залі одразу ж вимкнули, на екрані пішли титри фільму «Державного кордону не перетинав».

Розгублена публіка мовчала.