Вогненні стовпи

ЕПІЛОГ

Полковник у відставці Молін геть занепав духом, як тільки почали слабнути державні попруги, й до коломийської ратуші вийшли перші маніфестанти з національними прапорами: синьо–жовта повінь затопила вулиці й площі, синьо–жовте полум’я спопелило рештки Молінових надій на рішучі акції більшовицької влади; день у день стояв полковник у глибині кімнати навпроти вікна, що виходило на центральний майдан міста з фігурою вождя пролетаріату посередині, і все ще ждав чуда: ось військо оточить збунтований люд, зусібіч підуть на нього танки — й намотаються кишки повсталих на гусеницях, як це було колись в Угорщині, проте бажане чудо не повторилося, маніфестанти скандували «Геть КГБ, ганьба більшовицьким катам!», і ці погрози стосувалися передовсім Моліна.

Остаточно переможеним він визнав себе тоді, коли впало долі його божище, а члени Братства УПА, в сірих мун–дирах, мазепинках і портупеях, ніби щойно повиходили із лісових таборів партизанського округу «Говерла» — повиймали з–під основи пам’ятника Леніну надгробні плити з єврейського цвинтаря, хрести з могил усусусів і поприставляли їх до мурів напоказ; тоді полковник позривав з кітеля ордени й медалі, отримані за перемоги в боях з упівцями, а головне — за звитяжну космацьку операцію, й почав чекати заслуженої кари.

Щоночі снився йому один і той же сон: нібито валиться висотний дім, а гуркоту не чутно: спочатку відколюються карнизи, обриваються балкони, потім відвалюються стіни, врешті розламується навпіл весь будинок; беззвучний землетрус перемінює його в піраміду з цегли, штукатурки, потрощених балок, й утікають з–під неї не люди, а щури — тих щурів тьма, і всі розбігаються по закамарках, по норах, залазять у каналізаційні люки, гризуться, пищать і врешті зникають; полковник прокидався весь мокрий від поту, наслуховував, чи не чутно кроків на сходах, потім, ховаючись за фіранку, визирав на вулицю — і так кожного дня… Та згодом страх відступив, адже ніхто Моліним не цікавився, і він дивувався: що ж це за така нова держава повстала — гуманна чи то смішна, — що не карає за катування, арешти, вбивства, депортації, — ото лише: вийшов якось, у цивільному одязі, по хліб до крамниці, як заступила йому дорогу стара єврейка і плюнула в обличчя; була то Сальомея — з багатьох жертв Моліна вона єдина вижила в концтаборах й таки помстилася; колишній начальник коломийського НКВД витер обличчя й заспокоївся, зрозумівши, що до поважнішої відповідальності ніхто його притягати не буде.

Й хоч ніхто Моліна не чіпав, життя йому на цій проклятій землі не було: жодної перспективи не бачив перед собою в майбутньому. Та він давно знав, що так станеться — вірив лише, що існування імперії вистачить на його життя, й згадував тепер свою крамольну річ у ресторані «Офіцерському» — мав же дар провидіння!

Молін розумів, що повернути старе не можна, й намагався пристосуватися до життя в чужій для нього державі: він почав з’являтися в місті, вітався з людьми, проте водно мав таке відчуття, ніби хтось іде за ним і хоче його штовхнути, вдарити, трутити, проте ніхто на нього не звертав уваги — може, не впізнавали або не хотіли впізнавати; він заходив по продукти до крамниць і на базар завертав, а якось наважився зайти в книгарню. Тут полковник аж розчулився, побачивши в букіністичному відділі дитячу книжечку із зображенням на обкладинці кучерявого й милого, немов янголя, Володі Ульянова; взяв книжку, а коли пішов розраховуватися, продавець показав йому товстий том із червоно тиснутим заголовком «Кривавий тан». «Візьміть, вона напевне вас зацікавить», — лукаво глянув на полковника продавець. «Я етого нє чітаю», — відбуркнув Молін, проте його увагу привернуло ім’я автора: Мирон Шинкарук… Котрий же це, та невже той наймолодший вишкребок із сім’ї боднарівського вчителя у письменники вибився? Й згадав, як колись лейтенант Шкрупила, зробивши обшук у домі Шинкарука, приніс Моліну не націоналістичну літературу, а пасквіль учительського синочка на радянську владу, і той пасквіль мав таку саму назву…

Молін читав роман і дивувався, звідки автор усе те знає: і про Шкрупилу, вбитого стребком на Троєччині, і про Болідова, який втретє вислизнув з рук Буркута — на цей раз у Космачі, а тепер, за демократії, керує партією «Родіна» в Києві… І хто б міг подумати: на шпальтах комуністичної газетки «Товариш» шельмує націоналістів — та що ж це за така влада й чи довго протримається вона із своєю демократією?.. Прочитав Молін у книжці й про Буркута–Захарчука, котрий убив свою дружину в бункері, а потім у яблунівській тюрмі покінчив з собою — так докладно це описано, ніби автор сам був тому свідком; з пієтетом згадує письменник про якогось професора Йосафата Юлининого родом з Боднарівки — таж я дотла знищив село, а звідти, бач, і професори, і письменники, та що ж це за такий цупкий народ!.. Чимало сторінок присвячено і йому, Молінові, тільки й того, що прізвище змінено на «Смолін» — і ось горить підпалена Боднарівка, й вивозять карателі з села всіх мешканців, а Смолін веде облаву на Космач… Тільки одного факту автор, слава Богу, не знав: дивний, мабуть, німий пастух показує майорові німецький аусвайс, він дивиться на офіцера булькатими очима, й хоч вони перелякані, все ж світиться з них доброта, та немає в майора жалю до цих ненависних людей — він стріляє з револьвера пастухові в груди, а той усе ще стоїть і зчудовано дивиться: за що ж його вбито?.. Молін і досі шкодує, що так вчинив… а втім, а втім — я й нині їх вбивав би!

Крізь ці роздуми й згадки, навіяні прочитаним, проникла враз до голови полковника відчайдушна ідея: поїхати на місце боднарівської акції, на Сталащукову гору, й поглянути — що ж там нині знаходиться на місці спаленого села: безлюддя, пуща, хащівники, дикі пасовиська?..

І вже авто полковника спустилося до Глибокого мосту — тут треба обережно: протрухле поруччя перехнябилося, а Березівка, мов биндочка, блищить на дні каньйону; за Глибоким мостом — Волове, а схилом Сталащукової гори в’ється вверх та сама, що й колись, стежка; Молін залишає авто на узбіччі, переходить Лази, видряпується, хоч як йому важко, на гору, зупиняється на тому самому місці, звідки колись керував боднарівською операцією, й торопіє з дива: по тих самих горбах, видолинах, мочулах і царинах розсипалося білостінне, під череп’яними дахами село, й таке воно чисте і вродливе, садами замаєне, лісами обступлене, гаями й потоками перекраяне — звідки воно тут взялося?!

«Кагда построїлось ето сєлєніє?» — спитав у селянина, що йшов з косою на плечі з сінокосів.

«А воно тут від віків… — неохоче відказав ґазда чужинцеві, помовчав, а потім додав з притиском: — Вічно воно тут було, діду!»

Молін спохопився й перепитав по–українськи:

«А як село називається — Боднарівка?»

«Нє–е… Боднарівка май далі, — змахнув косар рукою в бік гір. — А це Трач…» — І пішов собі насвистуючи.

Геть розгубився Молін: видно, не туди потрапив, заблудився, й почав сходити з гори. Але ж бо таки ні — та сама стежка, той самий тракт, а на Лазах внизу — он стоять дві липи, біля яких… Таж тут він убив пастуха!.. То що ж то за край такий: невже насправді, як повідали, люди тут не вмирають, й навіть вогонь їх не бере?

Молін глянув на сонце, що вже докочувалося до обрію — пора їхати додому, і цієї миті він застиг: з червоного диска сонця дивився на нього старий, з розгалуженою короною рогів олень; очі звірини були лагідні, добрі й булькаті, когось вони нагадали полковникові, він пильніше приглянувся й сахнувся назад у несусвітенному страху: такі самі очі мав пастух, якого Молін убив на цьому місці, під липами; олень теж упізнав убивцю, його добрі очі схижіли й налилися кров’ю, він наставив уперед роги, вийшов з полумені сонця й рушив з копит…

Полковник почав утікати, бігти старому було важко, та все ж він віддалявся від оленя, який тупотів за ним й перегодя зупинявся, ніби впевнювався, чи це той самий убивця; врешті Молін допав до авта, розвернув його й рвонув убік Глибокого мосту; олень уже, видно, не мав більше сумнівів, він вибіг на тракт і шалено помчав навздогін; полковник панічно втікав, раз у раз оглядався й на самому мості схибив кермом…

Коломия—Львів,

1997—2005