Вогненні стовпи

І

Найсміливіші копачі від самого ранку розколупували ломами бетон, яким колись було залито криницю перед будинком яблунівського НКВД, що стояв понурим двоповерховим ґмахом, заступленим від дороги кущами бузинового дикоросля й рахітичними тополями; будинок, критий чорною бляхою, з незаскленними віконними рамами глупо вдивлявся на залюднене подвір’я й затолочені схили, що спадали від дороги до Лючки; люди, сповіщені з уст в уста, несподівано осміліли й прийшли дивитися на розкопки потаємних захоронень, про які досі говорили тільки пошепки або й зовсім не згадували, минаючи зловісне обійстя, якого ніхто не хотів заселювати після того, як Яблунів перестав бути районним центром; людей назбиралося тисячі, море голів хилиталося на коломийському, березівському й космацькому напрямках; натовп шемрав і вслухався в гупання ломів, якими сміливці вже добувалися до третьої цямрини, а хтось та попереджував, що тих цямрин вісім і дно заміноване.

День стояв паркий, липневий, над завмерлим Яблуновом повис сопух прілої мерви й трупного гіркого тліну; в глибині подвір’я та в здичавілому саду зяяли глибокі ями й горбатіли бруствери жовтої з пасмугами чорного перегною глини; на дошках під стіною мертвого ґмаху біліли людські кості й шкірилися черепи, розколені сокирами, а з деяких стирчали цвяхи й залізні штирі; за ними мерехтіли сотні свічок, поставлених за упокій погиблих, і все подвір’я й баня темно–синього неба над ним були як величезний моторошний морг, заповнений спечаленими людьми, які прийшли розпізнавати за рештками одежі замордованих родичів; уже всі могильники було розкопано, зосталась тільки криниця посеред подвір’я, в яку заглиблювалися копачі.

Люду густішало, люд напирав до нори, не боячись вибуху мін, — там, на дні криниці, спочивали останки вкинутих колись живцем в’язнів; стукотіли ломи, шурхотіли лопати, вгризаючись у глиб, копачі вже досягали четвертої цямрини і їхніх голів давно не було видно; біля чорного криничного кружала стояли два чоловіки — високий сивоголовий і низький лисий, вони перемовлялися незнайомою мовою; поруч із ними завмерли в очікуванні знаний у Яблунові письменник Мирон Шинкарук та його товариш професор Йосафат Юлинин — обидва приїхали зі Львова; а славну писанкарку з Космача Ганну Палійчучку ніхто не міг спинити, коли вона проштовхувалася крізь юрбу до криниці; за нею прослизли Пилип та Юрко Гулейчуки, котрі недавно повернулися з Сибіру: одного вивезли за те, що був багатий, а другого — що хотів розбагатіти, заздрячи братовому маєтку, — тепер, обидва зрівняні, жили в розділеній колешні, що залишилася від Пилипової ґражди на Завоєлах; Пилип тягнув за руку Юрка, а той чомусь опирався; завислу над містечком густу патоку прілого сопуху проколював стукіт ломів; заціпенілий в очікуванні найстрашнішої новини натовп ждав.

Копачам укинули до криниці воловоди, щоб обв’язалися, бо проникали вони глибше й глибше в землю, стукіт глухнув, а далі й зовсім стих, і враз примарилося Ганні Палійчучці, що весь цей нарід зійшовся не на місце бузувірського злочину, а до космацької церкви на престольний празник, й вона повинна запросити на обід шановного письменника і його товариша, які колись, ще студентами, заночовували в неї під час мандрівки в гори; гей, та напевне Шинкарук уже все те, що тоді побачив, списав, а може, й книжку захопив зі собою…

«Пане Шинкарук, — шепнула до вуха Миронові — вже–м не сподівалася вас уздріти: казали космацькі вчителі, що так високо пішли–сьте вгору, аж вас не видно».

«Надто далеко від землі ніхто відірватися не може», — усміхнувся Мирон, пильно приглянувшись до писанкарки.

На її обличчі крізь сітку зморшок пробивалася колишня врода — була Палійчучка чи не найгарнішою молодицею в селі, проте жила самотою і скритно гріховодила, а студентам, які ще в серпні сорок шостого прийшли проситися до неї на ніч, мовила лукаво: «То чого вас аж два, одного прийняла б на довше, а так переночуєте в стодолі на сіні… але якби котромусь дуже закортіло, то най поночі сам прийде»; ні один не прийшов у гарячу постіль до писанкарки: Йосафат відразу міцно заснув, а Мирон промучився в невтримній хіті до ранку; перед полуднем Ганна покликала хлопців до сніданку й по черзі придивлялася кожному в обличчя, ніби вибирала одного для себе, і врешті вимовила: «Ви б, Мироне, ліпше мені пасували», — і не раз потім каявся Шинкарук, що побоявся тоді зазнати першої втіхи, чей на ту пору жінки ще не знав; тепер дивився на відцвілу молодицю й, на диво собі самому, відчув до неї потяг.

«Трохи постаріли–сьте, пане Мироне, — зітхнула Палійчучка, і її обличчя осунулося підківками до блідих уст; зрадлива хіть, яка колись не дала Миронові заснути в стодолі, вмить погасла, а Ганна, геть–чисто забувши, що то нині за днина, запрошувала Шинкарука гейби на празнешний обід: — Підете зі мною, попоїсте, а потім побудете трохи в горах на свіжому люфті, хату маю велику, ще–м добудувала дві кімнати, і чисто в мене та й прибрано — най сховається коломийський музей перед моїми світлицями! — Жінка врешті перестала нахвалятися і вже доправлялася: — Таки підете до мене, Мироне, та й вже! І тих панів, то, певне, заграничні, беріть зі собою».

«А ви хіба не впізнали, Анно, — цього, що стоїть біля мене, мали б пам’ятати: то пан Орест Потурай — „Ворон“…»

«Падоньку — окружний провідник СБ! А як він тут зацвів і звідки його знаєте?»

«Світ тісний, Анно: приїхав Потурай погостювати в рідному краю, бо вже можна, й голландського генерала, який за війни тут побував, прихопив зі собою… Та ви і його, Едварда Ґоттеґема, певне, колись бачили…»

Та пропало враз празнешне свято для Ганни — почувся глухий покрик з криниці:

«Тягніть!»

Й стало так тихо довкруж, що чутно було, як, втираючись об верхню цямрину, шурхотять воловоди, що за них взялися обидва Гулейчуки. Натовп завмер, а найцікавіші, які оточили колом яму, прикипіли очима до отвору, і врешті виринули нагору два білі кістяки, зв’язані докупи іржавим колючим дротом, — люд зойкнув, бо ніхто такого не сподівався зріти: на бруствер лягли останки двох осіб, які ніби зрослися; голова меншого скелета була повернена до ребер більшого, дрібні руки, мабуть, дівочі, оповили чоловічий тулуб — так вони, певне, зустріли колись хвилину смерті.

Чужинці й Мирон із Йосафатом стояли закам’янілі, бо таку жорстокість важко було осмислити; Юрко Гулейчук опустив шнура, нахилився над кістяками й різко відступив назад, він був переляканий і блідий, Пилип помітив збентеження брата, прошив його підозріливим поглядом й буркнув: «Чого ти?..»; тої миті підбігла Ганна й зняла з шийного хребця меншого кістяка оздобу, схожу на прогнилу вишивану гарасівку, піднесла до очей, розпачливо скрикнула і тут же змовкла, пооглядалася, чи люди не почули її зойку, — ніхто не звернув уваги, тільки Юрко Гулейчук скрадливо схопив Ганну за зап’ястя, щоб відібрати знахідку; жінка не зрозуміла, для чого це йому, та по перестрашених Юркових очах збагнула, що багато важить вона для нього, притиснула кулак із затиснутою оздобою до грудей, і ніхто не міг би розтулити її пальців; Юрко відступив, а Пилип ще довго виймав з криниці людські останки, вряди–годи спідлоба позираючи на брата, який позадкував і сховався за Мироновою спиною, й у міжчассі лягали на Пилипове обличчя тіні подиву, збентеження й несамовитої підозри… Врешті витягли й копачів із криничної ями, і один з них сказав до народу:

«Роботу скінчено. Розходьтеся, люди добрі. До Страшного суду…»

Та люд ще довго стояв, справляючи мовчазний парастас над жертвами злочинців; нарешті Ганна очуняла, винувато поглянула на своїх знайомих, немов була винна в цьому горі, та враз заметушилася біля них: однією рукою, бо друга заклякла на грудях, загортала Мирона, Йосафата, Ореста Потурая й голландського генерала, наче вони давно погодилися піти до неї на обід чи радше на поминки, торкнулася ліктем до Пилипа, а на Юркове пропите аж синє обличчя й не глянула й примовляла примирено:

«Та й що робити?.. Що робити?»

На автобус, який приходив із Коломиї до Яблунова понад вечір, а потім заночовував у Космачі, не чекали й подалися шутрованим путівцем, переходячи через мости над бурхливим Рушором, що звивався вужем між підніжжям горбів, допадаючи до Лючки й раз у раз перетинаючи космацьку дорогу, а попереду виростали з бескеть все вищі й вищі гори, затягнуті сизим мевом.

Затиснувши в кулаці крихту пам’яті, йде Ганна попереду, щоб ніхто не бачив у її оці сльози, вряди–годи впівголови оглядається, чи не полишила задалеко гостей, краєм ока схоплює постать Пилипа Гулейчука, за яким плентається згорблений Юрко: та най і вони заходять до неї на обід і допасовуються до високих гостей; ходи, ходи, Пилипе, посидь у моїх хоромах і пошкодуй, що багатство запопадаючи, втратив колись космацьку красуню, забравши для себе тільки й того, що її дівоцтво; за Гулейчуками, Мироном та Йосафатом останніми йдуть Потурай з генералом, — й чомусь вони враз зупинилися перед стежкою, що повернула ліворуч до урочища Лебедин, затягнувши зі собою далеко поміж гори простору галявину, яка ніби розсунула їх, розставивши по боках Гнилицю, Клифу, Кормитуру й Медвежу, і відмежувалася від Яблунова й Космача двома сусідніми мостами через Рушір.

«Тут це було, тут!» — вигукнув Орест Потурай і замахав руками до товариства, та його не почули, а може, й не хотіли зупинятися, бо дорога вже виводила на перевал Рунок, за яким — Космач.

Й подалися за супутниками Орест із генералом, і дивно їм було впиватися благословенним спокоєм гір на місці колишнього пекла й розпізнавати звірині стежки, якими колись ходили, повзли, наступали, ховалися — не заросли ті стежки й донині, й переяри не замулились, схили не осунулись і верхи не змаліли — ніщо не змінилося в кос–мацьких горах, та й містки на Рушорі залишилися такими, як були колись, наче ніхто ніколи їх і не руйнував.

Тремтка синява переливалася через верхи на діл і всмоктувалася в очі подорожнім, довкола дзвеніла розімліла на сонці тиша, обабіч дороги стелилися розквітлі святоіванські трави барвистими килимами, і згасала в душах яблунівська моторош, залишаючись далеко позаду, наче гості й не зріли її нині увіч, не ціпеніли від жаху й кривди над чорним отвором криниці, — позісталася вона в незвістях, западаючи щораз то в глибші пласти минувшини; життя незборимо запанувало над смертю, і Ганна Палійчучка, не відриваючи від грудей цупко затиснутого кулака, щоб, крий Боже, не просякла крізь пальці страшна таємниця, котра належала тільки їй, вихоплювалась весь час уперед, боячись розпитувань; вона картала себе за свій крик над криницею — хтось таки почув, і тепер людської цікавості ніщо не зупинить, а може, й не завважили, може, забули, й Ганна почала відчувати, як гасне в її серці туск — так гине й час, а втім, навіть свіжий біль минає, як тільки мерця вкладуть у домовину, бо тоді смерть стає продовженням вічного плину життя…

А Мирон з Йосафатом, які того пекла не бачили, вже вийшли слідом за Ганною на Рунок і аж осліпли від знайомого видива: внизу запалася між горами зелена чаша, ніби днище висохлого моря, і розкинулося з краю в край западини червонодахе величне село із срібними банями церкви посередині; чашу довкруж обступили брусторівські та березівські схили, а за ними на обрії, під самим небом, вивищився, заслоняючи таємниче гірське безлюддя, камінний Ґрегіт, порослий вутлою смеречиною — й до нього прикипіли очима Мирон та Йосафат, марно дошукуючись на його схилах місцини, де був глибокий потаємний грот, в якому вони колись, вертаючись із Жаб’я, заховалися від граду й запізналися там з маною смерті та явою найвищої любові.

«А подивіться, ви лишень подивіться, — втішно заговорила Ганна до своїх гостей, зупинившись на перевалі, — бачите церкву, а вище від неї на горбі хата під черепицею — то моя!»

І вже аж підтюпцем подалися гості за Ганною долі з Рунка, і вже Ганна веде їх стежкою попри церкву на белебень, вже відмикає двері, шанобливо впускає до хати гостей і Пилипа з Юрком теж запрошує; хатня прохолода пахне свіжою вовною і чебрецем; і навіщо тій Ганні, думає Пилип, такі пишні світлиці, гори вишиваних подушок, килими й ліжники, піраміди писанок, різьблені трійці на полицях і вибивані тарелі на стінах — що вона тут діє днями й ночами: ходить по кімнатах, співає, любується достатком чи плаче, осамотнена, в холодній постелі; Ганна відходить до покуття, розтуляє кулак, розглядає знайдену оздобу, витирає її від спузи, довго пучками витирає, аж поки вона не засвічується кольоровими пацьорками, потім вішає на цвяшок під образами, і Мирон, який не спускає з Ганни ока, бачить під образом Страстей Господніх нашитий на притлілу гарасівку широкий вуставний ґердан.

Мирон допитливо придивляється до Ганни і врешті зважується спитати:

«Що це означає, Анно? Чому ви так…»

«Мовчіть, пане Мироне, не питайте більше ніколи».

Шинкарук стоїть перед іконостасом й не може відірвати очей від потьмянілого ґердана; гості несміливо всідаються на лавицях, Ганна застеляє стіл вишиваною скатертиною і вже починає метушитися: забігає до кухні, стіл заставляє пахучими наїдками, ніби й справді гостей чекала, а в Ганни всього вдосталь — за її вишивками, ґерданами та писанками звідусіль приходять покупці; Пилип з Юрком переступають з ноги на ногу біля порога, мов бідні родичі; Ганна запрошує гостей до столу, ставить гранчасту бутлю із сивухою, а Мирон і далі стоїть перед божницею й не відводить погляду від ґердана, він про щось натужно думає й никне в душі від неймовірної здогадки.

Ганна ніяк не могла допроситися Мирона, щоб той сів за стіл, він, зрештою, й не чув її запросин: здогадка, що прийшла до нього, коли споглядав ґердан, була неймовірною, проте Мирон не мав ні крихти сумніву в її справдешності, й Ганна відчувала, що він зараз запитає таке, на що вона муситиме відповісти ствердно або ж заперечно, але і в одному, і в другому випадку доконче відкриється таємниця, яка має належати тільки їй; Ганна підійшла до Мирона, взяла його за лікоть і майже силою посадила за стіл поруч із Йосафатом навпроти генерала й Потурая.

З чужинцями Мирон і Йосафат запізналися в поїзді: зайшли в купе перед самим відходом й застали там двох пасажирів, які завчасно зайняли місця; незнайомці відповіли на привітання й далі вели перервану на мить балачку; розмовляли вони незрозумілою мовою, яка нагадувала німецьку. Один із них був статечний, худорлявий і підтягнутий, під час розмови його хрящуватий борлак рухався, натужно випомповуючи з горлянки скупі слова; мова його була карбована, й подумав Мирон, що цей сивий джентльмен із запалими щоками й випнутим підборіддям мусив бути колись військовим; його ж співрозмовник мав трикутне обличчя, пригнічене блискучим кружалом лисини, обрамленої кочільцем дбайливо розчесаних волосин, — високе чоло й лисина м’яли своєю вагою зморщені уста й видавлювали з них плинні потоки слів, якими він заливав свого співрозмовника, й тому залишалося хіба що згідливо похитувати головою.

Мирон і Йосафат, не зобов’язані до подорожнього знайомства, оскільки мови сусідів не знали, вели далі бесіду, яка останніми днями не сходила з їхніх уст, — про знайдені у Яблунові могильники більшовицьких жертв і про розкопки, які мають розпочатися завтра: можливо, будуть ексцеси, бо люд з’їжджається звідусіль, а косівський райком партії дозволу на акцію ще не дав, до того ж народ озлобився статтею, вміщеною у станіславівській обласній газеті, в якій висловлювалось припущення, що яблунівські захоронення — то сліди бандерівських розправ.

Лисий чоловік враз припинив дискусію зі своїм співрозмовником й безцеремонно втрутився в розмову Мирона та Йосафата — він заговорив українською з відчутним «емігрантським» акцентом.

Розкопки? В Яблунові? Про це ми нічого не чули… А хто, як і звідки дізнався про захоронення? І що — влада аж так обезсиліла, що не забороняє? Та це ж нечуваний протест, хто міг ще рік тому бодай у думці допустити про можливість такої акції?.. Хто ми такі, питаєте? Ха, ми не можемо й досі вийти з дива, що нам дозволено приїхати до краю — ніхто, чуєте, ніхто не чинив жодних перешкод, видно, совєти таки справді задихали на ладан… Та що й казати, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про суверенітет України! А втім, це логічний кінець тиранії, бо як казав Талейран Наполеонові: «На штик можна спертися, але годі на ньому всидіти»… А ви хто? Письменник? Вперше бачу українського совєтського письменника, який вільнодумствує. А ви професор математики… Гм, з такою професією трохи легше було вам пробиратися крізь комуністичне чистилище. Ага, ми забули представитися. Я — Орест Потурай, колишній окружний провідник СБ на Станіславівщині, а це мій приятель Едвард ван Ґоттеґем, голландський генерал у відставці. А добираємося на терени, де сорок п’ять років тому нам доводилося воювати. Отже, їдемо з вами в одному керунку.

…Гості були надто прошені, до страви ніхто не торкався, і Ганна сама почала накладати в тарілки наїдки, а Пилип відкорковував пляшку. Кукурудзяний качан міцно засів у горловині, й старий сопів, зачіпаючи його чорними зроговілими нігтями. «Ти колись краще давав собі раду з подібною роботою», — багатозначно мовила Ганна, забираючи в нього пляшку, й Пилип зніяковів, утямивши, на що натякає господиня… Могла б уже й забути, давно то було… Давно то давно, та на ту згадку старе тіло й нині ниє в чреслах: день, слава Богу, докочувався до скону, Пилип доорював свою нивку, і як тільки плуг відкинув останню скибу, зголоднілий парубок притьмом усівся на колісницю й, забувши підняти леміш, врепіжив коня батогом, і той помчав путівцем із Завоєлів до села. Та чомусь–то швидко кінь упишів, Пилип безжально шмагав шкапу по хребту, поки не зупинився перед Ганниною хатою, і аж тоді побачив довгу розплугу, що тягнулася до белебня із Завоєлів; потім весь Космач терендів, як Пилип квапився до Ганни — і яким же то лемешем відкинув він таку довгу скибу? А Пилип тоді увірвався до хати, схопив в обійми найкращу космацьку дівку й, не питаючи в неї дозволу, поніс на постіль… «О, як ти вмів колись, Пилипе, справно відчиняти затули, а нині що?» — глузувала Ганна, з докором поглядаючи на старшого Гулейчука, нагадуючи йому про ту шалену ніч, а ще про пізнішу ганебну його втечу, коли неньо заповів Пилипові спадок з Канади.

Врешті Ганна втиснула качан у горловину пляшки, сивуха свиснула й забризкала генералові лацкан піджака, Ганна лунким сміхом вибачилася перед гостем і розлила трунок у пугарі.

«А чи ви все пам’ятаєте, друже окружний провідник?» — спитала вона в Ореста Потурая, наповнюючи його келих.

«Того ніхто ніколи не забуде, Анно».

«Та й що робити…» — вимовила вона свою примирливу фразу.

«І я все пам’ятаю, — сказав генерал по–українськи. — Все до крихти».

Далі генерал мовчав, та видно було, що вишукував у своїй пам’яті українських слів, щоб укласти думку, яка, спонукана Ганниним запитанням, враз прийшла до нього: його статичне обличчя пожвавилося в натузі пошуку відповідників мислі в чужій, погано засвоєній мові, губи беззвучно ворушилися, врешті він склав докупи те, що мав сказати, й видав сентенцію, яка була лише йому зрозумілою, бо нібито й не припасовувалась до нинішніх подій.

«Творець створив людину, яка теж стала творцем. Тому між двома деміургами відбувається вічний конфлікт, в якому людина неминуче мусить визнати свій програш».

Компанія ніяк не зреагувала на цю думку, бо розвинути її генерал не зумів, й вона повисла загадкою, яку ніхто не брався розгадувати: всі поштиво мовчали й заїдали буджениною міцний первак. Один тільки пан Едвард розумів сенс сказаного; не торкаючись їжі, він у думці розшифровував висловлену формулу, щоб потім рідною мовою висловити її старим і новим приятелям, й бажав, щоб вони своєю чергою теж розповіли про все, що знають, і аж тоді, коли правда кожного озвучиться — розкриється й сторінка призабутої і до кінця не з’ясованої історії.

Історія не може існувати для однієї людини, — міркував генерал, — те, що знаю тільки я, нічого не означає, це та сама невідомість, що й відсутність відомості, і якби хтось, наприклад, побував на іншій планеті й про пізнане знав тільки він, це означало б, що тієї планети ніхто не бачив; історія — то така категорія, яка мусить розкриватися для всіх, — аж тоді правдиво проявиться картина змагань нерівносильних деміургів і пред’явить нащадкам аргументи правоти… Наша гуртова сповідь ствердила б, зрештою, що перед Богом ми ніколи справедливими не були, бо вбивали. Зате перед собою кожен мав свою рацію, бо рятував убивством життя. Кожен своє життя. Треба нині спільно прочитати книгу про те, як ми чинили необхідний для нас, та неугодний Богові гріх, оскільки Господь провидів свій порядок на землі й не давав людині права змінювати його власною творчістю. Признатись треба до гріха, не боячись суду, який неодмінно прийде.

А хто ж судитиме Творця, який з тільки йому відомих помислів дозволив окупантам вигнати мене з батьківщини, яка ніколи не хотіла воювати, й через те я, теж творець, мусив виступити проти твоєї волі, Боже, й боронити свій край. А ти мстив нам за нашу свавільну творчість, і ми програвали в нерівній битві з тобою, тебе проклинаючи.

Я воював за свою землю, за свій клаптик над Північним морем, я не знав і не хотів знати землі іншої, і аж тоді, коли зіскочив на ходу з товарняка перед мостом на Дністрі й, ударившись обличчям об гравій, відчув, що живу, і те життя подарувала мені інша, не моя ойкумена, — аж тоді я втямив, що вся планета — Божа, але теж і моя, і за неї я повинен пролити кров або ж перемогти ворога, і на ній, на нашій малій планеті, примиритися з тобою, Господи, і з вдячністю за порятунок визнати перед тобою свою меншість…

Однак ніхто не мав бажання розмовляти, ба й навіть уста не відкривалися, немов заціпеніли від усвідомлення, що кожне вимовлене слово виявиться марним, незначним, банальним супроти німої мови кістяків, що на відкритому яблунівському моргу біліли під небом, і свічки догоряли, розпливаючись кружальцями воску по землі, і у гірських незвістях натужно виводив вітер заупокійну піснь… Ганні тепер здавалося, що весь світ за вікном став єдиним цвинтарем без хрестів, і на ньому мерехтять пломінці свічок — то сонце заходило й забагрювало узгір’я черво–ними плахтами, що поволі зсувалися із схилів і блідли; тривожне передчуття пройняло Ганну, що після того, як гості роз’їдуться, вона зостанеться сама–самісінька на цвинтарищі…

Мовчанка за столом важчала, тужавіла, думки не перемінювалися в слова й гнітили німим розпачем, й Орест Потурай порушив обважнілу мовчанку, бо далі перебувати в ній було невміч.

«Не піддаваймося… чуєте, не піддаваймося, — промовив він. — Чей життя не закінчилось: хіба то не диво, що серед нас сидить голландський генерал — безстрашний український партизан?.. Ану, Едварде, розкажи щось про себе, бо ж ніхто не відає, як ти тут узявся…»

Генерал навіть не підвів голови на Орестову спонуку, він мовчав і далі, проте задавнені події враз ожили в його згадках, і він сам для себе почав їх відтворювати, дивуючись, що вони не потускніли від часу.

…До початку 1944 року станіславівський шталаг для полонених альянтських старшин зменшився в людях до двох тисяч, а ще недавно налічував близько п’яти: полонені вимерзали й з голоду падали, охоронці викидали трупи за паркан, що обгородив станіславівське передмістя Діброву разом зі старою, ще за Австрії збудованою тюрмою; на роботу в’язнів уже не виводили й не годували, їх методично виморювали, щоб табір спорожнів до приходу совєтських військ, які невтримно просувалися до південного русла Дністра, а все ж людські тіні в лахмітних мундирах чіплялися за життя й таки животіли, тож після Різдва табірні охоронці почали виводити полонених колонами — спочатку дужчих, а далі й усіх, хто ще тримався на ногах — за шлагбаум, а звідти гнали їх на товарну стацію.

Між полоненими прослизла чутка, що їх вивозять з Галичини до німецького концтабору Маутхаузен для «переробки на мило»; тоді п’ятеро голландських лейтенантів — Едвард, Піт, Гарм, Кіс і Геррі — квапно домовилися про втечу, і коли чергову партію лаштували в колону, вони зайняли одну шеренгу з тим, щоб потрапити в спільний вагон; запальний Геррі дорогою на залізничну стацію нерозсудливо вибіг з колони, забачивши на обочині дороги відкриту каналізаційну трубу, й сховався в ній; конвойний помітив утікача, послав за ним автоматну чергу, і той навіки зостався на галицькій землі; на стації стояв довгий товарняк, двері у вагонах були розсунуті, і в один, тримаючись за руки, вповзли четверо голландських офіцерів, домовившись вискакувати з поїзда на ходу по двоє…

Втім згадки обірвалися, нібито генерал враз почув думки всіх присутніх за столом, й він розгубився від того, що недостатньо розуміє їхню мову; а за тими думками в кожного своє життя, і кожен хоче озвучити його в словах, бо тільки в такий спосіб могла б розкритися призабута і до кінця не з’ясована історія, в якій ці люди перебували майже півстоліття тому…

А що знає, що згадує цей чоловік, якого називають Юрком: він перехиляє пугар за пугарем, не закушує й тихо п’яніє — які думки мозолять його душу? Та які б вони не були — мусять пов’язуватися з думками письменника Шинкарука, котрий не відводить очей від божниці, де висить знайдена Ганною оздоба, і щось–то вона промовляє до нього, а певне, могла б промовити до всіх, бо життя кожного, хто тут є, зачепилося за чиєсь інше й розділити їх неможливо… І щось мовчки говорить професор математики, він суворо, аж наче неприязно позирає на генерала, ніби хоче з ним сперечатися: може, не погоджується із сентенцією, яку Едвард вимовив уголос… А Пилип геть неспокійний: чи то вразили його Ганнині насмішки, але ж чому не зводить погляду з брата — зирить на нього спідлоба, наче побачив уперше й хоче збагнути, хто він такий… Але який це має стосунок до німої генералової розповіді, яку чує тільки він сам? А певне, має…

Вагон, у який зайшли змовники, не мав, на їхнє щастя, гальмівної будки, отже, безпосередньої сторожі тут не було; крім того, Едвард помітив, що задня стіна вагона проломана й отвір переплетений колючим дротом — його легко розтягнути, щоб просунути голову й продертися до буферів; полонені, які заповнювали вагон, не збиралися втікати, вони пропустили змовників до переплетеної діри, й коли охоронники позачиняли вагонні двері, перші сміливці Гарм і Кіс пролізли на буферні тарелі. Буфери дзвяк–нули, ешелон рушив і почав набирати швидкість; Едвард застеріг товаришів, щоб не квапилися зіскакувати — потяг доконче сповільнить хід перед мостом на Дністрі; хлопці не послухалися, вмить зіскочили, й Едвард побачив, як один, а потім другий закрутилися в повітрі, упали на приколійний насип і залишилися лежати непорушно з розкинутими руками.

Страх зморозив Едварда й Піта, але вони вже стояли на буферних тарелях й вертатися до вагона не мали наміру, а ешелон шалено мчав, допадаючи до стації — здається, Галича; в’їжджати на стацію стоячи на буферах, ніяк не можна було — їх там відразу виявлять охоронці й познімають; нарешті товарняк сповільнив хід, на повороті замерехтіли ферми моста, тоді Едвард пропустив уперед Піта й злегка штовхнув його, Піт зіскочив і покотився по насипу у вибалок, за ним вискочив Едвард, він ударився обличчям об замерзлу землю й зімлів, а коли очуняв, поїзда на рейках уже не було: довкола панувала надвечірня біла тиша, це була зловісна тиша пустелі, з якої людині вибратися невміч, й Едвард, заполонений мертвою самотністю, був близький до плачу.

Втім він почув голос Піта, який шкутильгав уздовж насипу, кликав товариша розпачливим голосом й урешті радісно скрикнув, побачивши Едварда, який сидів безвольно на землі, підбіг, підвів його, й вони на одну лише мить відчули подих свободи, а далі почала навалюватися на них тривога: як з цієї волі на волю вибратися…

Ореста Потурая, балакучого та імпульсивного, пригнічувала Едвардова мовчанка, він перебив німу мову генерала, поклавши йому руку на плече:

«Люди не знають, Едварде, як ти опинився серед упівців, скажи хоч кілька слів, що трапилося з тобою, коли ви з Пітом зіскочили із поїзда перед Дністром…»

Генерал почав розповідати вголос.

«Ми знали одне: нам треба весь час прямувати на південний захід, бо десь там пролягав угорський кордон, за яким, нам здавалося, до Голландії рукою подати, та усвідомлювали й те, що мусимо весь час просуватися мертвою зоною — за німецькими й мадярськими військами, що відступали на захід, ми не мали права опинятися попереду них, бо нас, втікачів з полону, чекала там певна смерть від німців, проте мали теж остерігатися, щоб не залишитись надто далеко від останнього німецького ешелона, бо й від совєтів нам нічого не світило: для червоних ми могли здатися німецькими дезертирами, й на нас чекав не кращий, ніж той, з якого ми щойно втекли, полон.

Йти мені було легше, ніж Пітові: від зіткнення з благословенною галицькою землею на одній моїй щоці злізла шкіра, зате Піт ледве шкандибав: скаржився на нестерпний біль у коліні, певне, розтягнув сухожилля, коли падав на приколійний насип, або й вивихнув ногу; я його підтримував за лікоть, та йти ставало щораз важче, ноги застрягали в зашкарублому снігу, бо манджали ми навпростець і стежок жодних не знаходили, а за орієнтир нам правив засніжений хребет Карпатських гір, що ламаною лінією проступав крізь передвечірній сутінок.

Ми перейшли по льоду Бистрицю, що добігала до Дністра, який полишився від нас ліворуч; я знав назву цієї річки, бо протікала вона через Станіславів, обминаючи передмістя Діброву, де розміщувався наш шталаг, і це були, мабуть, усі мої відомості про Україну, як називали тут рутенську землю, на котрій жив не знаний європейцям народ, який ніколи не мав своєї держави й належав коли до Австрії, коли до Польщі, нині ще підлягає німцям, а незабаром його займуть московити; з якимось жалем чи то нерозумінням, а може, і з прихованою погордою думав я про націю, яка назавше покорилася чужим державам, змирилася з таким ущербним становищем, і може, їй так добре, може, вона іншого існування не знає і знати не прагне. Хоча…

Мені тоді згадався страшний випадок, який трапився, здається, шість років тому в Роттердамі весняного тихого дня, і я, курсант військової академії, був тому свідком… Я вийшов з вулиці Крайскаде на площу біля кінотеатру «Люмере», щоб зайти в кафе на обід, й на своє щастя зупинився: мою увагу привернув ставний чоловік у сірому капелюсі, з малою валізкою в руці — він ішов мені назустріч. Якась невідома сила спинила мене, хоч я цього чоловіка, звісно, ніколи не бачив, та витав наді мною Бог: з валізки враз шугнуло сине полум’я, пролунав неймовірної сили вибух, і я, падаючи ниць, побачив, як із хмари чорного диму розлітаються в боки частини тіла — руки, ноги…

Потім у Гаазі судили совєтського шпигуна, який буцімто мав відношення до атентату на відомого в Женеві українського терориста, з наказу якого було вбито польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, — Євгена Коновальця; преса величала його вождем українського народу. Отже, цей народ, який живе на землі, котрою ми пробираємося до угорського кордону, мав свого вождя… Що ж, таке зовсім можливе, бувають еміграційні вожді, — так думав я тоді, адже і мій народ опинився під окупацією, і ще не знати, яка йому простелиться доля: чи не розчиниться він колись у швабському морі, чи не будуть полювати німецькі шпигуни за його вождями на чужих територіях…

Просуватися снігами ставало щораз важче, Піт уже падав з ніг, я тримав його за руку, й він підстрибував на одній нозі; вечоріло, й мороз дужчав, я був у розпачі: довкола простиралося безмежне засніжене поле, серед якого нам доведеться замерзнути; ми брели без жодної майже надії, та все ж не піддавалися знемозі, хоч усвідомлювали: ще крок, десять кроків, хай сто — і ми звалимося знесилені в сніг.

І саме тоді, коли здолала нас крайня втома, я побачив перед собою гору, що ніби зненацька виросла з–під землі; зупинився й зрозумів, що це скирта сіна. У моєму мозкові зажеврілась надія на порятунок, я поволік за собою Піта, котрий умлівав і нічого вже не тямив, допав до скирти, розгріб сіно, випорпав глибоку діру і перед тим, як заліз у неї, мені привидівся вогник, ніби десь там, у далекому безмежжі, засвітилося вікно; я подумав, що це омана від перевтоми, потягнув за собою в діру Піта, затулив отвір сіном, і ми обидва запали в мертвий теплий сон…»

Генерал не був упевнений, що його уважно слухають, він усвідомлював ще й те, що розмовляє макаронічною мовою, до того ж убранство Ганниної домівки більше цікавило його, ніж власні згадки, він вряди–годи замовкав, подовгу приглядався до високої піраміди писанок на креденсі й ніяк не міг збагнути, чому ці люди так витворно розмальовують звичайні курячі яйця… А для чого служать масивні підсвічники з дармовисами, порозставлювані на полицях і комодах, чому сволоки оздоблені хрестами, адже це проста хата — не церква і не музей… Та найбільше його дивувала висока, аж під стелю, гора вишиваних подушок на постелі: Едвард намагався збагнути, навіщо їх самотній жінці аж стільки. Чи то вона по черзі кладе собі їх на ніч під голову, але ж як можна брати до ужитку такі дивовижні витвори? Перервавши врешті розповідь, генерал звернувся до господині, здивувавши всіх недоречним запитанням:

«Навіщо вам стільки подушок, ви спите на них?»

«Для спання, пане генерале, може послужити й кулак, — гейби аж зухвало відказала Ганна. — А на цих подушках, як би вам сказати, вишите таємне письмо».

«І ви його відчитуєте?»

«Бог їх відчитує: на подушках записані молитви, пане генерале. Я вам розтлумачу, може, зрозумієте… Що узір — то інша мольба: вранішня, вечірня, за дітей, за батьків та й за Україну… Тих молитов так багато, як хрестиків на вишиттю, і всіх їх слухає Господь. І як гарячий узір, то й просьба гаряча, як темний — то тужна, а вишиття чорними нитками — то псальми за погиблих».

«Реквієм», — мовив сам до себе генерал.

«Не знаю, що це за слово», — знизала плечима Ганна.

«Поминання», — підказав Потурай.

«О так! — підхопила Ганна. — Досі був розбій, то віднині й довіку мемо поминати мертвих».

«Дивний ваш край, — сказав Ґоттеґем. — Люблю його і не розумію: все у вас говорить, плаче, скаржиться, сміється…»

«Але що було далі, що далі, ти ж обірвав розповідь у найцікавішому місці», — наглив Орест Потурай.

«Що було далі… — зосереджувався генерал. — Перед світанком розбудив мене крик півня, і я в безмежній радості збагнув, що те світелко вночі зовсім мені не привиділося — не була то омана, а знак реального людського житла, до якого ми прибилися пізно ввечері.

Я не будив приятеля, тихенько виліз із нори: надворі вже сіріло, довкола розкинулося біле поле, серед якого то тут, то там стирчало замаєне інеєм незжате кукурудзиння; я був весь у сіні, тож, ставши перед стогом, почав обтрушуватися і тої ж миті стетерів від страху: на мене йшов, немов на штурм, селянин у кожусі й баранячій шапці, із залізними вилами в руках. Він, певне, прийшов узяти сіна для худоби, та, побачивши мене, на смерть перелякався, той переляк передався мені, й ми разом закричали: він — щоб настрашити заброду, а я — щоб не вбивав.

«Плєнний, плєнний!» — галасував я, піднявши вгору руки, аж поки ґазда не зрозумів, що йому ніщо не загрожує, тоді я подав чоловікові знак, щоб хвильку постояв сумирно, сам заліз у нору й виволік звідти Піта, й ми обидва заплескали себе долонями по губах, показуючи, що смертельно голодні.

Той хутірець належав до села Узинь; господарі були убогі, проте мали молоко, сир і кукурудзяний малай, вони були сердечно добрі, і я, перебуваючи в них протягом кількох тижнів — поки Піт не став на ноги, — водно думав про те, що під час воєнних катастроф людство полярно розділюється на немилосердних і доброчинних: одні вбивають, а другі помагають постраждалим, відчуваючи, певне, що самі стоять на грані смертельних небезпек, і своїм доброчинством намагаються заслужити в Бога порятунку для себе.

Господар до того ж був костоправ, він вправив Пітові вивихнену ногу, а потім ще довго не відпускав нас, хоч ми вже добре відпочили й мали силу йти далі. Радив передбачливий ґазда, щоб ми почекали, поки мадярські війська відступлять у гори, совєти ж за ними відразу не поженуться, бо запрутський терен контролюють українські партизани. Це була новина для мене: та невже той некоронований вождь України, який загинув у Роттердамі, мав ще й своє військо? Без держави?»

Генерал закінчував розповідь, його українська мова була калічна, він раз у раз збивався на голландську, а тоді йому допомагав перекладом Орест Потурай.

«Незабаром ми пересвідчилися, що українське військо є насправді — численне і добре озброєне. Але про це хіба іншим разом, а втім, Орест краще розповів би… Одне слово, ми з Пітом мусили взяти участь у бандерівській партизанці, і я серед ваших вояків трохи навчився української мови… Отже, настав час, коли господарі узинського хутора спорядили нас у дорогу, наладували наші порожні рюкзаки сякими–такими харчами, й на початку лютого ми без перешкод обійшли Тисьменицю й Отинію і, перебрівши мілкий Прут біля Коломиї, добиралися лісами й вибалками до Яблунова, де нам довелося виступити проти волі Господньої із своєю кривавою творчістю».

Професор Йосафат Юлинин перебував у цьому чужому для нього товаристві немовби відсутній. Він бездумно розчісував пальцями руду борідку, яка підпирала знизу важке обличчя; професор був мовчазний і невдоволений: ця поїздка, до якої намовив Мирон, була для нього, розповнілого, заважкою, до того ж… Він добре усвідомлював, що від Космача до тих місць, де минула його юність, не так далеко — а вже нема під небом рідної Боднарівки й сусіднього присілка Сакатури теж нема, а що там — хащі, ліси, безлюдні толоки, осунуті яруги чи руда мертвотність від пожарищ і досі зяє на місці колись наймальовничішого на всьому Запрутті села; а може, повернулися люди з Сибірів і знову поселилися на старих місцях, а може, ту місцину зайняли чужаки? Та ні, нема вже там нічого: розкішного саду діда Федора нема й пасіки його — теж, й росте будяччя на дворищі учителевого дому, а дзвінка криниця, за якою водно правив блаженний Юзьо свої молебні, замулилася, а в Потоках зникла хатка, в якій жила найвродливіша на світі дівчина Наталка Слобідська; давно нема Наталки, то й Боднарівки без неї немає. А це ж так близько, і якби Мирон, якому душу точить той самий туск, бо ж учительське заросле нині обійстя — то теж його дитинство і юність, — якби сказав Мирон: «Ходімо, Йосафате, то недалеко», — вони пішли б і вмерли б там від туги за знищеним життям… Ні, нема туди більше ні доріг, ні стежок.

А все ж, незважаючи на розтривоженість, професор уважно прислухався до розповіді генерала, а коли той замовк, Йосафат думкою повернувся до першої його фрази і промовив, викликаючи чужинця на дискусію:

«З ваших слів, пане генерале, виходить, що людська творчість взагалі неможлива, оскільки приречена Богом на програш…»

«Ба ні, — підвів очі генерал, вони були жваві й молодили кістляве зморщене обличчя, ті очі сподобалися Йосафатові, й він з цікавістю чекав відповіді співрозмовника. — Ба ні, — повторив генерал, — творчість людини є доцільною доти, доки вона обмежується творенням себе самої й не посягає на замисли Господні».

«Тобто людина мусить розвивати в собі те, чого не вдосконалив Бог, — підтримав розмову професор. — А наші люди це й робили, адже духовний стан невільника далекий від досконалості — чому ж прагнення стати вільним мало б суперечити Божій волі?»

«Бог спослав війну на людство покарою за гріхи, а ми її намагалися використати для власних потреб і тому програли».

«А ті, хто виграв, по–вашому, угодні Богові?»

«Ніхто не виграв, — заплющив очі генерал. — Ніхто. Ви ж бачите, як на ваших очах конає так званий переможець».

«Значить, виграли ми, якщо той переможець конає! — млявий голос Йосафата несподівано набув войовничості. — Значить, ми разом з Богом творили новий світ, йому угодний, і якщо той світ врешті народиться, то нашу жертву таки прийняв Господь, і людська творчість проти цього аж ніяк не перечила…»

«Зійдемо з небес на землю, — втрутився в розмову Потурай. — Звичайно, все на землі відбувається за провидінням Господнім, й війну він спослав для покари не людям, а нелюдам, та від неї терпіли всі в ім’я очищення землі од скверни… Новий світ народжується в довгих муках, а для Бога — це мить. Людство віками чекає, поки на землі зникнуть злочинні суспільні утворення, і вони таки зникають — загибає ж остання найстрашніша імперія, й ми стаємо свідками народження волі для найменших народів. Хіба то не творчість Божа так геніально згармонізувалася з людською творчістю?.. А за гріхи, допущені в процесі нашої творчості, ми ще довго будемо покутувати, але ж на волі. На волі! Ні, Едварде, ми не програли перед Богом, Господь використав нашу енергію для перемоги своєї правди!»

«Ая, ая, як той казав, єдина в світі лишень Божа правда, а решта всьо від нечистого», — несподівано вихопилося Пилипові, й він геть знітився від того, що втрутився в розмову вчених людей, крадькома глянув на Юрка й, помітивши глузливу посмішку на його губах, опустив голову, й зосталися б його слова невчутними, якби в’ їдлива Ганна, яка таїла в собі давню пізьму на Пилипа, не пропустила крізь зуби:

«Був би ти мудріший, Пилипе, якби–сь ліпше наставляв вуха, а гемби й зовсім не відкривав…»

«І як ти, приглухувата, вчула, що я сказав?» — огризнувся Пилип.

«Дай Боже, аби–сь краще чув, ніж я, бо ти маєш щодо голови брати, коли я говорю, а того, що ти верзеш, могла би–м зовсім не слухати — і не здурніла б…»

Гості посміхнулися на перемовку сусідів, а Мирон Шинкарук, сивий і на свої літа досить молодцюватий, вийшов із задуми — його ні на мить не покидала щемна здогадка про ґердан, який висів під образами на стіні, він остаточно впевнився в її справдешності, й тоді до свідомості навально накотилася злоба: Мирон відчув у собі жорстоку лють — таку, що взяв би сокиру й немов опришко гатив без розбору по головах зайд, які вчинили в Яблунові таку страшну наругу над людьми.

«Орда, орда… — шепотів він, не дбаючи про те, чи потрапляє в русло розмови. — Слов’яномовна орда, яка озброїлася ненавистю до завойованих народів, асимілятивною машинерією, руйнівністю, злодійством, цинізмом, брехливістю й паразитарством…»

Слова, ніби сухогруддя, вивергалися силою ненависті з Миронового горла, й не було їм стриму, та й не спиняв ніхто, всі ж бо мали напоготові найстрашніші прокляття, які мусили нині вибурхатись, тяжкою кривдою спороджені, й Мирон ніби говорив за всіх:

«А ми винесли з рабства м’якотілість, плаксивість, жалісливість до ворогів… Де ви бачили, щоб ми вбивали полонених? Ні, ми їх відпускали, а вони верталися і вбивали нас… Нам виривали зуби, ікла, обтинали пазурі й робили з нас вегетаріанців. Ви можете собі уявити, що тигра, лева, ведмедя запрягають у плуг? Та ні, запрягають лише травоїдів… А до плуга нас водно закликали і Драгоманов, і Грушевський, і Винниченко: не вбивайте братів, хай краще байстрюки заходять в нашу хату і вбивають нас, аби тільки совість наша була чиста — бо ж то прецінь такі самі, як і ми, слов’яни… Брехня, Московія — не Русь, то охрещені русичами угрофінські дикі племена, які давно загубили свою мову й користуються донині солунським діалектом, з церковних книг засвоєним, і хваляться візантійською та голландською символікою».

У генерала від подиву підскочили брови.

«Голландською?» — перепитав.

«Аякже! Ваш трикольор украв Петро І, двоголового орла подарувала московитам дочка останнього візантійського імператора, жона Івана III Софія Палеолог, і етнонім «Русь» відібраний Петром у нас! Усе в них чуже, запозичене, загарбане — мова, земля, геральдика, віра. Їхні культурні діячі та вчені — якщо не ефіопи, шотландці, грузини, німці, то українці — і їх найбільше. Одна лише ординська жорстокість, яка зародилася ще тоді, коли вони жили племенами білоглазої чуді, — їхня!»

Мирон врешті вичерпався, а тоді спокійним тоном заговорив Орест Потурай:

«У ваших словах, пане Шинкарук, вчувається прихований жаль, що ми не запозичили в московитів варварства. На щастя, так не сталося, і ми дивним дивом виходимо з багатолітньої неволі демократичною нацією… А імперська орда сама собою закономірно гине, ми ж це бачимо нині… Ви ось назвали один із видів імперської зброї — паразитизм. Та яка ж це зброя, то їхній могильник! Від паразитарства йде невміння господарювати, звідси — економічна непродуктивність, яка спричиняє нестачу матеріальних ресурсів, нестача в свою чергу наштовхує на подальші завоювання, котрі розширюють імперський простір, і його треба захищати… — Потурай висловлював свої думки гладко і завчено, видно, не раз доводилося йому їх викладати. —

Водночас збільшення імперії неминуче стає об’єднавчим чинником для поневолених народів, — не вгавав він, — їх потенціал невпинно зростає, й тоді імперія, критична маса якої стає заважкою, заламується від дії відцентрових сил. Ось вам ланцюгова реакція — закон погибелі всіх без винятку імперій… Наше покоління щасливе, що має можливість бути свідком подібного процесу».

Пилип захоплено поглядав на пана Потурая, згідливо похитуючи головою, немовби хотів йому сказати, що якби вмів — такі самі думки висловив би й він, і водночас боязко позирав на Юрка, в якого на губах зміїлася щораз глузливіша недобра посмішка, та не Юркове нині мололося, і він мовчав, а сам аж коробився від злоби… Ще тоді, коли вони удвох витягали з криниці людські останки, Пилип бачив у братових очах цю саму злорадність, але чого він так перемінився на лиці, коли витягли зв’язані колючим дротом кістяки?.. Пилип врешті втямив, що в цій компанії їм обидвом далі залишатися небезпечно: ніхто не знає, що може встругнути сп’янілий завоєлівський люмпак.

Пилип підвівся, перехрестився, за ним неохоче встав і Юрко: поки брат молився, він стовбенів з опущеними руками, бо ж був безбожником; після молитви обидва вийшли з–за стола, Ганна насторожено пазила за братами очима й, полегшено зітхнувши, що вже прощаються, пішла провести їх за поріг, і коли зачинилися за ними хатні двері, Пилип у сінях схопив Юрка за оборки каптана, розмахнувся і вгатив його кулаком по обличчі, аж кров бризнула.

«Це тобі за все, комуністична жеброто!»

Ганна на те й словом не обмовилася, лише витерла долонею з Пилипового лиця кров, що бризнула з Юркового носа, випровадила братів на подвір’я, а коли вернулася до світлиці — спокійна, ніби й нічого не трапилося, — Орест Потурай правив уже іншу бесіду.

«Я давно чував про вас, пане Шинкарук: до діаспори надходили ваші історичні романи, і про них досить високо висловлювалися читачі, проте до моїх рук жодна книжка не потрапила. Сподіваюся, що ви вгамуєте мою літературну спрагу, я уважно прочитаю. Хоча апріорі мушу сказати: не вірю, даруйте мені, у справжню вартість підсовєтського конформістського мистецтва. Більшовики заслонили перед письменниками справжній ідеал, а чи можна творити літературу без бачення ідеалу?»

Мирон неприязно поглянув на Потурая, й мало не вихопилося йому з уст: «А де ви були, пане окружний провідник СБ, коли ми мусили підписувати контракт із власним сумлінням, щоб тільки утримуватися на плаву й не потонути в совдепівському багні? Ви ж покинули свій край, який загибав, — щоб самому вижити…» Та не сказав цього й немовби аж засоромився таких думок, бо хіба краще було б, якби всі загинули на рідній землі? Та протест проти зверхнього осуду Потурая щораз навальніше нахлинав у душу, й він уже кричав мовчки: «Вам, пане Потураю, було набагато легше, і я хотів би вас запитати: де мої батьки, де сестра Юлія, на якому шматку вічної мерзлоти похований брат Богдан, які поля угноїв попіл спалених боднарівських хат, та й чи мали право всі вступатися з України — повинні ж були залишитися в ній люди, щоб вона якось жила; ми мусили тримати при житті свій народ всілякими засобами, можливо, для вас неприйнятними, бо ж не могли чекати, поки ви рушите в Україну визвольним походом на білих конях…»

Потурай чекав від Мирона відповіді, відчуваючи, що вона не буде для нього приємною, проте Мирон сказав таке, що ніби й не стосувалося їхньої розмови:

«Саме в той час, коли ви рейдували на Захід через Чехословаччину, в Україні, Молдавії й частково в Росії настав голод. І на Прикарпаття, де трохи вродила картопля, напливали своєрідними рейдами молдавани, українці зі сходу, а то й москалі, і ми їх підгодовували, як могли. Одного разу перед львівським вокзалом я побачив юрбу обідраних сибіряків у лаптях, з порожніми мішками за плечима. Саме пішов дощ, і я почув, як вони обурювалися на Бога, який зрошує і так вологу бандерівську землю, а один кацап сказав: “Всєх би їх за Урал, і ми как–нібудь сдєсь би прокормілісь!”»

«Не можу зрозуміти, для чого ви це мені говорите», — з погано прихованим роздратуванням відказав Потурай.

«А для того, — злобно промовив Мирон, — що цю розмову окупантів я не міг живцем вставити в якусь свою книжку, а мусив підіймати важкий пласт історії, щоб у часах катерининського голодомору знайти подібну ситуацію і в такий спосіб виявити ментальність зайд, які чорною невдячністю платили нам за порятунок від голодної смерті. Ми ідеал заганяли в підтекст й таким чином створювали новий вид літератури, яку можна відчитати за допомогою кодового ключа».

«Отже, ви теж емігрували — в історію».

«Не зовсім так, ми брилами історії викладали греблю перед натиском терору і в закритому резервуарі нагромаджували духовну енергію, яку ще довго черпатиме новітній український ренесанс… А хто згубив зв’язки з рідною землею, той неминуче порозгублював і богів своїх».

«Ви несправедливо адресуєте свої інвективи мені. Діаспора зберегла національну ідею».

«Так, але витворену на материку».

Суперечку перебив професор Юлинин, він нагадав про те, про що начебто всі разом забули:

«А коли відбудеться похорон жертв?» — звернувся він до Ганни.

II

Тоскно було Гулейчукам разом добиратися до присілка Завоєли, вони тяжко мовчали, відчуваючи, що більше їм не вжитися удвох в напіврозваленій колешні, яка залишилася, недорозібрана, на місці колишньої Пилипової господарки: ґражду люди давно порозтягували хтозна–куди й на що — думалося сусідам, що за Пилипом навіки пропав слід у Сибірах, а про Юрка, якого в селі рідко й бачили, й мав він славу курокрада, односельці зовсім забули.

Та ось несподівано повернулися в село брати — зрівняні в бідності, проте навіть і в бідності не примирені: тієї фоси, що давно розділила їх на багача й харпака, на ґазду й люмпака, на богобоязливця й безбожника, на тверезника і пияка, ні один з них ніколи не переступив, однак про людське око жили вони в злагоді, їхніх домашніх сварок ніхто ніколи не чув, бо так велося в роді Гулейчуків, що сміття з хати не виносилось, най би вовтузилися в ньому по коліна, бо то був гоноровий рід — з діда–прадіда кушнірі, кравці, шевці, різьбярі, ковалі, пасічники. І навіть тоді, коли майстрові збідніли в ремеслі через австрійські та польські податки й мусили свій товар потаємно між людьми збувати, а знаменитий ватаг — Пилипів та Юрків неньо — полонину свою продав, щоб купити шіфкарту до Канади, — навіть у зубожінні гулейчуківський рід не позбувся людського пошанівку, бо пам’ятали завоєлівці його гідне поводження, богобоязливість та ретельність до роботи.

Тільки останній в роді, Юрко, ганьбив фамілію пияцтвом та негідними вчинками, і Пилип усе своє життя прикривав, як міг, той сором, а коли повернувся з Сибіру, примістив брата у своїй колешні, щоб не валандався поміж людьми, — й мало село Юрка гейби за приблуду або Пилипового слугу. Стерплював Пилип та приховував братову ганьбу — і так велося аж до нинішнього дня, коли в Пилиповій душі вже не могла втамуватися страшна підозра.

Вони йшли поруч, Пилип трохи випереджував Юрка, бо жаль було дивитися на замурзане висохлою кров’ю його обличчя; Пилип уже каявся, що не стримався, до того ж не був цілком впевнений, що брат заслужив собі на таку кару; врешті він зупинився, хотів узяти Юрка за плече, але той відступив убік, відвів простягнуту до нього руку, начеб хотів відплатитися за зневагу, й Пилип завмер, очікуючи удару, та в той мент, на свій подив, уздрів засльозені братові очі, в яких немовби затаїлося розпачливе каяття; Юркова рука безвладно опустилася, і в безнадійній резиґнації сказав він тихо, кивнувши головою вбік Ґрегота, за яким уже ховалося сонце:

«Я піду від тебе, Пилипе… Щоб ти знав».

«Куди підеш? — запитав Пилип здавленим голосом, злякавшись людського поголосу про сварку в славному роді. — Де будеш?»

«Ніде не буду», — відказав Юрко і, круто повернувшись, подався бічною стежкою поміж смереками, що кинули на завоєлівську улоговину довгі тіні, й у тих тінях розчинився.

Пилип довго стояв, дивлячись услід братові й урешті проказав:

«Як же ти, Юрку, забрів у нікуди? Хто закляв тебе на зло?»

А тоді в душу Пилипові вповз гіркий докір сумління: а може, і я в чомусь винен, чей не народився Юрко виродом.

…Про ту розплугу, що в молодості проклав Пилип із Завоєлів до Ганниного белебня, люди поговорили, посміялися та й перестали; затерлася вона на дорозі, залишивши проте в житті бравого легіня й космацької красуні глибокий слід: ходив Пилип тим слідом вечорами, а вдосвіта вертався ним до своєї трухлявої домівки, котру залишив йому неньо, коди подався за море і там пропав, не подавши ані разу звістки про себе.

Ганна жила у своїй хатині сама, бо старша сестра Марія відразу по першій війні віддалася за Івана Андрусяка із Сакатури, а стариня вимерла. Гарна була Палійчучка, мов ружа, але й бідна, як липка, й тому шмаркаті підсвинки, яким до Ганни було зась, а дужого Пилипа боялися, виспівували вечорами, ховаючись за дзвіницею, але так, щоб чутно було до хати на белебні глузливу, в заздрості складену коломийку:

Ганна на ті хлоп’ячі глузи не зважала, почуваючи себе за Пилипом, мов за кам’яною стіною, чей такий, як він, парубок не дасть скривдити свою любку; висла вона в нього на шиї, покивуючи на співанки підлітків, і шептала йому до вуха: «А видиш, наворожують, наворожують нам, коханочку кострубатий, то вже мусимо понести до отця на заповіди, бо село аж гуде, що живемо на віру, — встид маємо перед людьми». Пилип тоді розплітав її чорні пелехи, обмотував ними свою шию, ніби хотів себе задушити, й насилу стримував зітхання, що добувалися йому печією з горла. Ганна ніколи не думала про те, як вони будуть жити, що робитимуть, коли повінчаються, — завалять стару хату й побудують нову чи наймуться за бовгарів на полонину в Прелуках до березівського багача Негрича, котрий ту полонину в Пилипового неня відкупив за безцінь, бо з Ганниних писанок, за які перед Великоднем дають всього по п’ятдесят грошів, не проживеш…

Не мала цього в гадці Ганна — любов засліпила очі, душу, серце, і здавалося їй, що нічого їм не треба, лиш кохання короткими ночами, що вона все життя тільки те й робитиме, що звиватиметься, немов змія, під своїм любасом, без угаву жалячи себе пекучими солодощами, й заливатиме гарячою хвилею знеможеного від любощів коханця, і най горить стара хата — дим та й нитка! — а мені досить жити в лузі під вербою, аби, серце, із тобою, — ці слова Ганна водно наговорювала Пилипові, слухаючи заздрісні співомовки за дзвіницею, й більше нічого знати не хотіла… Тільки ж бо Пилип інакше думав, бо вродився ґаздівським сином: те солодке шаленство колись–таки закінчиться, а треба жити по–людському, й тому зітхав, не відповідаючи на пристрасні шепоти любаски, й відчував, як та розплуга, що проклав її із Завоєлів до Космача, все болячіше вгризається поміж них і не єднає, а розполовинює їх життя на відчужені обаполи.

Й не ніс Пилип до церкви на заповіди, все чогось вичікуючи, ніби ждав якоїсь несподіванки, що виведе їх з Ганною із безнадійної бідоти, й Ганна затаювала острах у серці, все частіше відчуваючи, як крізь Пилипові пестощі проникає до неї зчужений холод.

І врешті доля зглянулася — не над Ганною, а над Пилипом: одного дня, а було це за два роки до другої війни, приніс йому поштар виклик до косівського рустикального банку, — і затаїв Пилип від Ганни, від брата і від усіх людей кілька тисяч долярів, що їх заповів йому в спадок неньо перед своєю смертю в далекій Канаді.

Ганна потім сказала, коли Пилип її покинув, а таємниця спливла наверх, що на тих долярах арідник приклав свою печать…

Від радості, що має такі гроші, й від страху, що хтось може його пограбувати, ще й життя за них відібрати, Пилип аж гейби здурів, і бачила Ганна, що недобре діється з її любасом, став він мовчазний, а вряди–годи провалю–вався в таку задуму, що забував, де він; Ганна випитувала, та нічого дізнатися не могла, то роздрухувала коханця нав’язливими пестощами, та він ніби знесилів, не тягнувся до любки, щораз то менше займав її ночами, а далі й зовсім охолов.

Розум підказував Пилипові, що треба признатися Ганні про багатство, бо ж має воно належати їм обом, та боявся зрадити таємницю — ану ж не втримається небога й почне на людях нахвалятися, бо де ж то зможе дати собі раду з такою втіхою: заснула бідною, а багачкою прокинулася, та від такого й глузд можна втратити, а тоді нарід розбоєм піде на нього, а тоді з Лисинки зійде баламутний Юрко, покине свою колибу, перестане по чужих курниках шнарити, відбере судом у Пилипа половину спадку і проп’є той маєток з комуністичною голотою, котра не знати з яких недеїв виповзає і сходиться кожного першого мая на пласкогірний Буковець між Космачем і Брусторами й проголошує рівність, братерство й комуністичний рай.

Зовсім не мав наміру Пилип покидати Ганну, бо де, в якому світі знайде ще таку красуню, проте відчував, як у його серці ворушиться щось вертке, тепле й волохате, й лоскоче воно й до горла добирається, спираючи віддих, а часом візьме живе серце в лапки й так потрусить ним, що воно заторохтить, мов калатало біля церкви у Великодну П’ ятницю, або безжально стисне душу в грудях, аж завити хочеться, і здогадувався Пилип, хто то вселився в нього, бо давно чув від людей, що до багача чорт наймається й розпоряджається його маєтком на користь ґазди, зате по смерті забирає собі душу…

Щораз то більше впевнювався Пилип, що то нечистий його мордує і водить ним то на подрю шукати місця для пачки грошей, то велить йому заглянути в комин, то подає в руки долото й молоток, щоб у сволоку видовбав сховок, потім провадить до криниці, до стайні, намовляє, щоб заглянув у мертвий вулик, показує на дупло в старій яблуні й звідусіль завертає — не так, не так треба ховати скарб: щоб він зберігся, мусиш його перемінити з паперу в товар!

То вже не сумнівався Пилип, що має справжнього чорта, як це й належиться кожному багачеві, і, ночуючи часті–ше в себе дома й забуваючи про Ганну, без якої колись і доби не міг перебути, водно наслуховував, чи не почне арідник живими словами нашіптувати свої поради, а однієї ночі таки почув: іди, мовляв, до Негрича в Березів і відкупи у нього неньову полонину на Прелуках, разом з вівцями й рогатою худобою відкупи і пару коників–гуцуликів придбай у нього, і пастухів віднайми, а тоді ті коники день у день носитимуть на своїх хребтах бербениці з бринзою, маслом, сиром, будзами на косівський та коломийський ярмарки, і водно будуть текти тобі потічками доляри і злоті, й побудуєш собі ґражду з такою загорожею, що жоден опришко через неї не перелізе, і фузію купиш, і стайні набудуєш, а в них бики–сементали, корови голлендерські, коні арабські ще й отари курдючних овець!

Ось якого наговорив арідник однієї ночі Пилипові, і той, не гаючись, подався вранці до Березова, а пополудні уже гостював у багача Негрича. Ґазда смачно цмулив люльку й спокійно вислуховував Пилипа, вряди–годи хитро поглядаючи спідлоба на ставного парубка, ніби оцінював, чого він вартує, а коли вислухав до кінця, то сказав таке, що здалося Пилипові, ніби той арідник перескочив раптом від нього до ґазди і весь секрет йому розкрив.

«А що, великий спадок заповів тобі покійний неньо?»

«Та який спадок?! — аж скрикнув Пилип й поник під глузливим поглядом багача. — Що ви таке говорите?»

«Не бійся, Пилипку, ніхто того ще не знає, — заспокоїв парубка ґазда. — Але будуть знати… А я тобі такого нараджу, що вовк буде ситий і коза ціла… Я в тебе за полонину й за худобу, і за пастухів ні гроша не візьму, задурно все віддам. Почекай хвильку… — Він повернув голову до дверей, що вели в світлицю, й гукнув: — Ану лишень ходи сюди, Параско!»

Й Пилип стетерів: на порозі стала бліда, гейби вимокла конопля, дівчина з пласкою пазушиною, худа мов терлиця, з великими сполоханими очима.

«Це моя донька, — сказав Негрич. — Засиділася трохи в дівках, але добра вона й працьовита. Відвіную її Прелуками і всім тим, що на полонині… Бери її, Пилипе, і ґаздуйте з Богом».

За тиждень усе село заговорило, що Пилип Гулейчук засватав Параску Негричеву з Березова, а з нею забирає майже все ґаздівство старого. А коли священик в неділю оголосив у церкві перші заповіди Пилипові й Парасці, — чули сусіди, як усю ніч голосила Ганна Палійчучка в хаті на своєму белебні, і вже не виспівували під її вікнами недорослі парубчаки глузливих коломийок.

…Надворі темніло, тепла ніч залягала над завоєлівською видолиною, а Пилип світла не вмикав, і засиджена мухами жарівка звисала зі стелі на скрученому дроті сірим вагунцем, мало не дотикаючись до схиленої над столом Пилипової голови: смерк загусав довкола жарівки, й вона ставала великою, мов круглий камінь, й своєю вагою розсотувала дріт — ось–ось впаде той камінь на полисіле Пилипове тім’я й розчавить…

Не боявся смерті Пилип, бо вже прожив на світі чимало літ, тільки жаль було, що закінчується життя в смутку, спричиненому яблунівським лихом, яке до того ж затінилося найтяжчою підозрою на брата — і як це Пилипові відійти в небуття заплямованим несусвітньою ганьбою, що ляже на гулейчуківський рід: ніхто ж ніколи її не змиє, й довіку пам’ятатимуть люди славну фамілію не за ділами знаменитих ковалів, кушнірів, полонинських ватагів, а за ницими вчинками курокрада, пияка, а може, й убивці…

Та злагіднювала туск згадка про той ласкавий порух Ганниної руки, коли вона в сінях витирала Юркову кров з Пилипового обличчя, ніби боялася, щоб не затаврувалося ганьбою чоло колишнього любаса, — відчув тоді Пилип, як з пучок Ганниних пальців витікає задавнене тепло, і згадав він останню ніч, прожиту в убогій хатині на белебні, а було це тоді, як уже ґражду побудував, багачем став, і хлопчика Параска народила: разом з позірним щастям увійшли в багацький дім сіра пустка, самотина, жаль за втраченим і сум від того, що надбав… Тож якось у надвечір’ї вихопився Пилип із ґражди і — як колись на колісниці з відпущеним плугом — помчав до Ганни, і прийняла вона його, наче й ніколи не було розлуки, а вже під ранок холодно мовила до нього:

«Іди з Богом і більше не приходь».

«То чого ж ти була така люба й гаряча, а тепер проганяєш мене, як пса?» — застогнав Пилип.

«А для того, щоб ти запам’ятав мене назавше і втямкував, кого втратив».

Солодко згадав ту ніч Пилип, і ніби хтось зняв з його плечей принаймні сорок літ; шнур під тягарем сірого каменя, який завис над головою, перестав розкручуватися, і втішно стало в Пилипа на душі, гейби він і нині залишився в Ганни на ніч, і не перед його, а її вікном ліниво погойдується від леготу крона явора.

Та це була лише єдина блаженна мить, бо в наступну впав камінь на тім’я і розлетівся в друзки — до хати увірвався брат Юрко і заволав:

«Обманець, злодій! Забрав собі весь ненів спадок, я вже все знаю!»

Здалося Пилипові цієї хвилини, що то виплив із смерекових тіней безпутний брат, як кара за гріховну жадобу до багатства, якого вже давно немає… А чи б розділене збереглося? — подумав Пилип, згадавши нічний візит Юрка за кілька днів до приходу перших совітів. — А певне, половина збереглася б, і най би другу Юрко пропив, розтринькав — тоді б Пилипова менша господарка не муляла очі ні совітам, ні Юркові… А може, й не пропив би, може б, спам’ятався та ґаздою став?.. Але Бог буком не б’є і однакову кару спосилає за злодійство: чи ти чужу курку, чи чужі доляри вкрав…

Та ніч, коли Юрко увірвався до Пилипової ґражди, була тривожна: війна щойно розпочалася, а вже польське військо почало відступати перед німцями до Румунії, й стало відомо, що Збруч перейшли більшовики: зі сходу й заходу рушила на Пилипів край каламутна повінь, і прочував він, що з його достатку залишиться йому хіба що сухотна й нелюба Параска; він ще тоді не знав, що прийде час, і поховає її в безлюдному байраку над Іртишем, син змоскалиться й назве Омськ своєю вітчиною, а з усього великого гулейчуківського роду залишаться тільки два бездомні харпаки, які до самої смерті не зможуть сплатити один одному боргів, спороджених багацькою скупістю й люмпацькою заздрістю.

Але тоді Пилип ще намагався виправдатись перед знавіснілим Юрком:

«І що ти звів би з тих грошей, Юро, якби я навіть поділився з тобою, ти відразу пропив би їх із своєю голотою, для тебе ж усе одно: один доляр чи тисяча».

«Та я хоч би набувався, а якої радості ти запосяг: в землі, мов кріт, риєшся, з гною овечого не вилазиш, вродливицю покинув, а від запліснявілої Параски водно вночі відвертаєшся…»

«Та замовкни, огидо!» — ревнув Пилип.

«А не замовкну! Не замовкну, поки ти замість маржини не поженеш білих ведмедів на сибірські полонини!»

«Не пропаду і там… — зів’яв Пилип. — Я руки маю до роботи… А ти всюди нидітимеш, мов та остання потороч!»

Юрко тієї миті побачив страх на Пилиповому обличчі й ще познущався, проказавши єхидно:

«Дай хоч трохи, хай нап’юся за нову владу… Кажуть, совіти вже в Коломиї!»

Здригнувся Пилип, бо втямив, що означають ці слова, і тоді ненависть та обридження до знахабнілого люмпака, який уже зрадів з наближення червоних покровителів, пройняла його, й він промовив люто:

«Не дам ні гроша!»

Так відповів Пилип Юркові потім ще двічі…

І знову розчинився Юрко в сутінках смерекового тунелю, який заводив у бескеття, де вже немає стежок і навіть звіриних путівців не видно, тільки дикі валуни наростають один на одному, немов велетенські кристали, що, розколюючись, утворюють вузькі щілини, крізь які можна проникнути у підземний світ головатого Ґрегота. Подейкували чабани, які в сльоту шукали загублених овець, що в ті отвори між валунами, якими обросла гора, мов панциром, можна увійти в плетиво з’єднаних між собою гротів й до цілком відокремлених кам’яних мішків — й там навіки пропадеш; а ще оповідали свого часу полонинські бовгарі, що в підземеллях Ґрегота переховуються упівські боївки, мають там свої склади зі зброєю та провізією, й запевняли, буцімто самі бачили, як більшовицькі карателі, знайшовши в скалах отвори, в проймі яких протяг зривав і засмоктував досередини полум’я зі свічок, запалювали перед увійстям хмиз, щоб викурити партизанів з недоступних сховків.

Чи не туди подався Юрко? Адже він усе своє життя перебував у колибах і природних сховках серед гірських нетрів, то, може, й ходи до бункерів запам’ятав, але що робитиме в тих гротах нині, що їсти буде? А може, звідти є виходи до віддалених космацьких присілків, і він вночі матиме змогу вирушати на злодійські промисли?.. Напевне ж, добре знає терен досвідчений злодійчук, бо де міг би за німців переховуватися цілих три роки від космацьких підпільників, які засудили його на смерть за те, що за перших совітів поскидав дзвони з дзвіниці, а на дерев’яній церковці, в якій колись молився Довбуш, поламав хрести… Виповз Юрко на світ Божий аж тоді, коли енкаведисти зайняли Космач, і шепталися люди, що він потаємно служить у стребках…

Пилип у це не вірив і сьогодні, а все ж, сидячи в своїй колешні, боявся, щоб на світло не прибрів Юрко з ізворів, най би вже там щез навіки… Але в душі таки ворушився жаль за змарнованим життям брата — давала себе знати родова кров. Ще в Омську, коли дістав дозвіл на повернення додому, прибився до нього, таки прибився з лісоповалів за Іртишем обідраний, немов жебрак, Юрко й заблагав, щоб Пилип не залишав його самого на чужаниці. Нічого він не доробився, навіть на проїзд грошей не мав, тож Пилип, який добре заробляв у Тюкалінському радгоспі, змилосердився над братом і забрав його з собою. Може, отямиться й людиною стане, чей минуло багато часу, й люди, напевне, забули про його гріхи… Та марні були Пилипові надії: Юрко вергав міхи з мукою в космацькому млині, а гроші, як і раніше, пропивав і жив у Пилипа нахлібником…

«То най уже пропаде нарешті, — промовив уголос Пилип, — бо що то за кара на мою голову з тим пройдисвітом!»

Сказав це й затих: з густої темряви за вікном проступило засльозене Юркове обличчя, і ще раз уздрів Пилип у братових очах розпачливе каяття. Він намагався розпізнати, чи справжнє воно, а може, то — озлоблення на світ за марно протрачене життя? Хтозна… Але чому він так перемінився, зблід, коли з криниці витягли зв’язані колючим дротом кістяки?

Світанок застав Пилипа за столом: до лисини дотикалася засиджена мухами жарівка, яка перестала бути каменем. Глянув на порожевілу шибку, прислухався до тиші за вікном — ніщо її не рунтало, й людських кроків не було чутно, й зітхнув Пилип, повторивши з полегшею:

«Та най пропаде він пропадом!»

І цієї саме миті шпигнув серце пекучий жаль: Господи, та то ж таки людина, рідний брат… Де він тепер?

III

Ніч розділилася на всіх порівну, та була вона у своїй розмаїтості єдиною — короткою липневою ніччю з літньою духотою, півсонням і безсонням, візіями та притишеними розмовами.

Ганна відвела для Мирона і Йосафата стару світлицю, що межувала з кухнею, а генералові й Потураєві постелила в прибудованому недавно покою, з якого вікно виходило на північ, й тому тут було прохолодно, мов у пивниці; сама ж лягла у кухні на бамбетлі — і все затихло, крім гаджуг, що поєднали стрілами стовбурів небо з пласкою тацею белебня, немов натягнутою на килимному верстаті основою, й виводили смереки на вітрі свою відвічну пісню, суголосно перекликаючись із шумом Пістиньки, яка десь там, далеко внизу, сердилась на млиновому колесі… Та нічна музика однаково була чутна Пилипові й Ганні, котрі в ці хвилини немовби перебували в одному оркестрі, підкоряючись батуті незримого маестро — вічному плинові часу.

«Чи то добре я зробила, — мозолила свою душу давньою гризотою Ганна, — що прогнала тоді вранці Пилипа?» І що їй було затримати його в себе назавше: одне лише слово, один погляд, один порух руки — і забув би він повік дорогу до своєї ґражди, і Ганнина халупа стала б для нього панським палацом, бо власна господарка гейби в овечу стаю перемінилася, і ніщо не завадило б Парасці жити самій на готовому багатстві, чей якось дають собі раду розлучені і ні одна ще не кинулась в буркало під лотоки, а люди поговорили б та й перестали; треба було один лише крок ступити, та ба — забагато назбиралося в Ганниному серці гіркоти й ущемленої гордині, й у критичну мить зупинилася вона, немов та дитина перед високим воринням, яке їй перелізти невміч, щоб подолати чужий світ.

А роки йшли, й, немов реп’ях кожуха, трималася Ганни молодість, тож витрачала вона те своє багатство в міру, щоб і врода не зблякла, але й щоб тіло не з’яловіло: приймала потаємно то рубачів, то молодих ґаздів, які заночовували в Космачі з мливом, бували в неї і паничі, котрі приїжджали в гори на свіжий люфт, а проте Пилип з гадки не сходив, бо скільки не перепробувала втіх, а краще, ніж з першим любасом, утішитися не могла, і щоб не втратити навіки Пилипа, щоб думав він водно про неї і мучився, і сох, взялася за килимарське ремесло, валяла ліжники, розмальовувала писанки, сорочки вишивала, ґердани в’язала — а все для того, щоб розбагатіти й найкращі в Космачі хороми вибудувати, але такі, щоб череп’яні дахи зазирали аж на Завоєли, — так кілька літ мстилася Ганна Пилипові, поки вдруге не прийшла до неї любов…

«Та певне, що добре зробила!» — ствердила тепер про себе Ганна, й русло її думок перемінилося, й на час не стало чутно шуму млинівки на лотоках… Сотенний Чарнота затьмарив образ Пилипа, й забулася Ганна о світі, й було її кохання буйне, мов гірський вихор, й небезпечне, як лісова пожежа, й здавалося воно за смерть сильнішим, та згодом втямила, що смерті ніяка сила здолати не може, і тільки сльози полегшували її тугу над могилкою з березовим хрестом.

Тихо сплакнула Ганна й закусила подушку, щоб не почули її схлипів Мирон та Йосафат, які у своїй кімнаті тихо перемовлялися, — а ні один, ні другий не прийшов тоді вночі до неї, ніби знали хлопці, що рана в її душі ще свіжа. А нині — що нині: стежка до могили Чарноти травою поросла, а з колишнього Пилипа сама шкаралуща зосталася. Хоча… Як же він по–парубоцьки скарав при ній нині брата, і вздріла Ганна в Пилипових очах давню молодість, сточену життєвою марнотою.

…А то прийшла партизанська влада в Карпати ранньої весни сорок четвертого року. Мадяри обійшли Березови й Космач косівською та яремчанською дорогами й відступили за Яблуницький перевал, а совіти, зробивши розвідку з «кукурузників», не зважилися заходити в космацьку западину, яка під час сутичок з партизанами могла б стати пасткою, й розставили гарнізони в примежних до березівсько–космацького ареалу селах — Яблунові, Лючі, Шешорах, Жаб’єму та Ворохті.

Ті малочисельні підрозділи діючої армії не становили для партизанів великої небезпеки, а для совітів служили хіба що пунктирним позначенням контрольованої території, та й то вони часто зникали: солдати дезертирували й розчинялися в упівських сотнях військового округу «Говерла», або ж їх розганяли похідні групи «Карпатського» та «Гайдамацького» куренів, які захищали Космач з боків Березова і Шепота. Тому ті фронтові гарнізони зразу після війни замінили енкаведистськими, які жорстоко тероризували населення, й уславився серед них лейтенант Шпола — постраховисько для селян і невпіймана здобич партизанів.

У Завоєлах розташувався штаб округу, а під брусторськими схилами поставили намети курсанти старшинської школи «Олені»; там щоранку проводили екзецирку, команди долинали аж до Космача, й селяни без потреби до присілка не заходили. Довкруж снували партизанські стежі, назустріч перехожим виходили з перелісків вартові й незавоєлівських мешканців завертали на шешорський тракт.

А Ганні й не було потреби навідуватись у Завоєли, сама собі туди дорогу заказала, щоб не зустрітися бува з Пилипом, хоч водно муляла душу цікавість, який він нині; його ж Параски увіч ніколи не бачила, й не раз лоскотала охота перейти їй дорогу й затьмарити розлучницю своєю вродою.

Проте стежка на Завоєли проклалася для Ганни поза її волею: на саме Різдво сорок п’ятого прийшов до неї син сестри Марії із Сакатури ройовий Андрій. Не впізнала, бо ще хлопчиськом бачила його, коли приходив до Космача з мамою на храмовий празник, — тепер стояв перед нею обмундирований юнак у мазепинці з блискучим тризубом, в бушлаті й з крісом через плече; він обняв її, потермосив, щоб приглянулася до нього, й Ганна нарешті переконалася, що це її племінник.

«Андрійку! — скрикнула. — Тож це ти так хоробро воюєш, щоб тобі Бог заплатив! А я водно думаю, що то за Андрусяк, про якого вся околиця говорить: там наскочив з хлопцями на гарнізон, там авто з енкаведистами закидав гранатами, а то міст на Лючці розібрав і вантажівку з облавниками пустив у прірву, а ще в Хімчині стребків перестріляв… То ти все це чиниш, герою мій дорогий?»

Ганна обнімала Андрія, обціловувала, аж він відсторонив її, й вона тепер з насторогою придивлялася до бійця, який раптом став їй чужим: вродливець був Андрій, весь у матір, а суворість — то хіба від Івана.

«Тето, окружний провідник СБ Ворон просить вас, щоб ви прийшли до нього».

«А я хто така?» — здивувалася Ганна.

«Йому потрібні в Космачі довірені люди, а я за вас поручився».

«Падоньку, а куди мені йти?»

«Він мешкає в Пилипа Гулейчука».

«Най ся преч каже! — вдарилася Ганна руками об поли. — Такого я з Пилипа зовсім не сподівалася!»

…Коли Ганна сьогодні запросила гостей до прохолодного покою, Орест Потурай спитав її: «Я звідкись знаю цього старого чоловіка, хто він такий?» — «Ой пам’ять у вас коротка, друже Ворон! Таж ви до сорок шостого мешкали на Завоєлах у Пилипа Гулейчука…»

На скрип хвіртки з хати на поріг вийшла Параска, а за нею Пилип. Побачивши Ганну, яка перетинала подвір’я, йдучи попереду Андрія, Пилип відступив назад і заховався в хоромині, а Параска стояла, опустивши руки. Вона досі не зустрічалася з суперницею, проте в сущу мить зрозуміла, що ця жінка в білому кожушку й торокастій турецькій хустці — то Ганна; уздрівши її, господиня ґражди враз поникла, й стала ще простішою, сірішою, аж гейби зайвою на білому світі — від усвідомлення, що ходить по землі вродливиця, яка була в Пилипа першою і, певне, має на нього своє право, хоч з ним і не вінчалася; Парасці захотілося запастися під землю, зникнути, взагалі не народжуватися на світ, та зрушитися з місця не змогла — стояла на порозі плоскогруда кістлява примара з великими сумними очима, крізь які проглядалася її скривджена Богом душа, котра, певне, мала свою мову, та не для привіту, а для скарги призначену; Ганні стало жаль цієї обкраденої долею жінки — багатої ґаздині й найбіднішої з бідних сироти.

Ганна привіталася, промовивши «Христос рождається!», Параска сухими губами прошелестіла «Славімо його» й покірно відступила вбік, даючи гості дорогу, і тут у Ганни співчуття до Параски враз змінилося злорадністю — чей же знала, коли виходила за Пилипа, що я живу на світі! — Ганна владно пройшла повз господиню, наче до своєї хати; Андрій зайшов за нею в сіни й проказав у напіввідчинені двері світлиці:

«Ми прийшли, друже провідник».

Невисокий чоловік з круглою головою й глибокими залисинами виглянув із дверей, поправив на собі кітель і кивнув рукою Ганні й Андрієві, щоб заходили; він допоміг жінці зняти кожуха, Ганна зсунула хустку на потилицю й мовби засліпила окружного провідника: Ворон примружився й промовив, не втримавши в собі захоплення: «Знаю, знаю, що всі космацькі жінки гарні, але така!.. Ну добре, поклич, Андрію, Чарноту».

Окружний провідник швидко оговтався, пригасивши в собі враження, яке справила на нього красуня, і, сівши навпроти неї за столом, виклав, не гаючись, своє прохання. Він знає, що Ганна Палійчук живе самотньо в просторій хаті, і тому просить її, щоб вона прийняла в комірне, ніби за дочку, — совіти, може, й не дізнаються, що ви незаміжня, а якби спитали, то скажете, що чоловік пропадає на роботах у ворохтянському тартаку, — щоб прийняла дівчину, яка виконуватиме для партизанів важливу службу. І якщо ви згодні…

«Згодна, — не задумуючись відказала Ганна, їй лестило, що окружний провідник СБ звертається до неї по допо–могу. — У Космачі, пане командир, усі згодні помагати нашим. Якщо навіть такий скупар, як Пилип, не побоявся ризикнути своїм багатством, то…»

Розмова начебто закінчилася, та Ворон ще не відпускав Ганну — очікував на сотенного Чарноту, і той нарешті увійшов разом з Андрієм: був то високий, майже не до стелі, суворий з вигляду чоловік у німецькому сталевому мундирі, заперезаний широкою куплею з кобурою на боці, на правому рукаві світилися три срібні смужки.

Він розгладив чорну підківку вусів, проникливо глянув сірими очима на незнайому жінку й присів на лавицю поруч з окружним провідником, не зводячи погляду з молодиці. Ганна німо дивилася на нього, і вмить відсунувся з її внутрішнього поля зору Пилип, який досі не покидав її ні на хвилину, — геть здимів Гулейчук із Ганниної пам’яті, й на його місце нагально вдерся Чарнота; Ганна опустила очі, назавше заховавши в собі образ сотенного, вона довго сиділа каменем, та раптом спам’ятавшись, рвучко підвелася, щоб утекти звідси й на самоті збагнути, що з нею сталося; наспіх одягла кожушок, подалася до дверей і ще чула, як за її спиною говорив Ворон, та це її ніби не стосувалося:

«Не знаю, коли прийде до тебе наша дівчина, Даниле… Але доконче прийде. Тож як з’явиться, поведеш її до Палійчучки… А ти, Андрію, вибирайся на лови за Шполою. Цей виблядок — тільки подумати: син петлюрівського полковника! — міняє раз у раз місце в гарнізонах, лютує по селах, мов скажена собака, — ти б тільки подивився на тих змасакрованих дівчат, яких він залишає після себе!..»

У сінях Ганна зустрілася з Пилипом, і дивно їй стало, що цього разу не защеміло її серце; вона байдуже оглянула його з ніг до голови й поблажливо посміхнулася:

«Згорбився ти, Пилипку, надірвався, сарако, на господарці… Але що не збоявся прийняти партизанів до хати — того–м від тебе таки не чекала».

«Щось більше є на світі, ніж оце все, Анничко…» — Пилип обвів довкруж себе рукою і змовк.

«То правда», — відказала Ганна і, не оглядаючись, швидко вийшла з обійстя.

…Андрій зі своїм роєм, який входив до третьої чоти сотні Данила Чарноти, заліг на Ґреготі в печері з потаємним входом і виходом — тільки він і його стрільці знали щілину між двома брилами на схилі, що спадав до річки Брусторки, над якою скупчилося село Бережниця. В ту зарослу лишайниками й мохом пройму треба було залазити ногами й прослизати вужем між слизькими стінками, й коли прохід закінчувався й ноги твердо ставали на гранітну плиту, партизан опинявся в склепінчастому гроті, в який проникав крізь круглий, як мисочка, отвір у стелі сніпок світла, мовби з кишенькового ліхтарика. Тут було безпечно й тепло, а перед щілиною наверху осідав у виступі гори плаский, схожий на крісло камінь: звідси виднівся широкий простір, що захоплював Шешори, Брустори, Шепіт і Бережницю.

Другого дня Різдва Андрій спостерігав з цього каменя через бінокль за селом над річкою: там, біля дерев’яної церковці, метушилися, мов мурашва, постаті дівчат у дублених кожухах, звідти долинав галас і сміх; над гуртом врешті піднялася на тичці восьмикутна звізда — дівчата збиралися на коляду. І саме в той мент, коли колядниці подалися вниз понад Брусторкою вбік Шепота, Андрій помітив, як із шешорського тракту звернув на Брустори військовий відділ і розсипався улоговиною обабіч дороги.

Андрій зрозумів: начальник шешорського гарнізону вирушив з підрозділом назустріч колядницям. Він свиснув у щілину, з неї виповзло четверо стрільців, обвішаних гранатами, з автоматами в руках, найдужчий стрілець ніс на плечі «дехтяра». Рій почав спускатися по схилу гори на Брустори…

Про лейтенанта Шполу ходила в окрузі моторошна слава: він убивав дівчат. Його знівечені жертви траплялися людям у камеральних лісах, під скалами над Пістинькою, в кущах і біля стежок, на них страшно було дивитися, і їх ховали в закритих трунах.

Ворон намагався пояснити собі психологію вбивці, і його здогадки майже не розминалися з правдою: Шпола вбивав рештки свого сумління, яке, певно, озивалося в ньому на згадку про вкоєний колись страшний злочин. Що то було, міг знати тільки злочинець…

Відділ Шполи йшов пригинцем назустріч колядницям; начальник шешорського гарнізону чув їхні голоси і його гріла жадоба катівського ремесла. Андрій згори бачив, як невтримно скорочується віддаль між гуртом колядниць і ґарнізонцями, які бігли, ховаючись у зарослях обабіч дороги, — ще хвилина, ще мить, і сторони зійдуться, і залишаться на снігу закривавлені тіла бережницьких красунь. Тоді на помах Андрієвої руки впав рій із скельної призьби й вискочив на дорогу. Дівчата з вереском розбігаються, а стрільці впритул розстрілюють гарнізонців, зупиняють їх ланцюгом гранатних вибухів, а найдужчий стрілець косить і косить з «дехтяра», вишукуючи мушкою постать офіцера, що біжить позаду. Та враз офіцер спиняється, прикипає поглядом до Андрія, який іде на нього з наставленим револьвером, торопіє, наче впізнає в Андрієві колишнього товариша з дитячого будинку, чує його проклінне слово «зрадник», скрикує і втікає перелісками вбік Шешор.

Зрештою Шпола втямив, що то був ніякий не курсант, а сам Андрусяк — невловимий ройовий, який цілу осінь і зиму наводив жах на лючівський, яблунівський та шешорський гарнізони: залишав він після себе вбитих чекістів, спалені приміщення і зникав безслідно; Шпола боягузливо втікав і, опинившись на віддалі, куди не долітали кулі «дехтяра», поклявся, що вб’є Андрусяка.

І він убив його на третій день Різдва — із засідки біля джерельця під Ґреготом, яке не замерзало: Андрій спустився з гори по воду…

Ганна не могла заснути: нинішній день промірявся життям людей, які гинули тут протягом років, й ніч відправляла панахиду над убієнними.

Вчувся Ганні спів церковного хору, що йшов у похоронній процесії на космацький цвинтар, із сотень грудей бійців куреня «Гайдамаки» вихопилася стрілецька заупокійна «Як ви умирали, вам дзвони не грали», над головами пливла домовина, й Андрій востаннє вглядався в небесну безодню, в якій знайде собі вічний пристанівок, бо на землі для нього місця не стало; гриміли сальви й промовляв над убитим командир військового округу «Говерла» Степовий, а в шешорській видолині вибухнув у небо стовп диму — то горіло приміщення гарнізону, і чорнів над могильною ямою сотенний Чарнота, який встиг, поки опустили труну, вернутися із своєю сотнею з Шешор на цвинтар; Чарнота чорнів, бо не впіймав бандита — здимів Шпола, щоб потім об’явитися в Сакатурі, де закінчиться його катівський шлях; а Марія умлівала над тілом сина і на втішальні слова сестри Ганни, щоб не розпачала, адже є ще в неї Василько, відказувала скорбно: «І той загине, такий нині час»; врешті застукотіли грудки землі на деці домовини, й виросла на космацькому цвинтарі перша партизанська могила з березовим хрестом у головах, а до року поруч виросте й друга — сотенного Чарноти, біля якої день–денно стоятиме Ганна й утішатиме себе словами: «Мусив прийти до мене хоч раз у житті лицар, а тепер можна жити самотньо, ніхто мені не потрібен, нікого в мене вже не буде…»

І думала тепер Ганна у півсні: «Мала я коротке щастя за довгі роки війни… Дякую Господу, що знайшла мене така доля, ради якої варто тепер жити в спогадах…»

Не мала Ганна дитини, хоч хотіла мати в гріхах зачату — і Бог таки втішив її: привів до неї Чарнота білу дівчину й подарував за дочку. І була та дитина їй рідною — а може, вона вродилася тут, на белебні, з солодких любощів з Чарнотою на м’якій повсті чатиння під гаджугами, які й нині співають свою вічну пісню: «Палала сосна, палала, під нев дівчина стояла»; щовечора палала її смерека, вибухала багряним смолоскипом, поки не вигоріла разом із Ганниною молодістю.

Й прошепотіла вона засинаючи:

«Був у мене опришко, лицар, герой, була в мене й рідна дитина — і я нині маю те, що повинна кожна людина мати: радісні спогади і сльози…»

IV

Наприкінці березня сорок четвертого року Едвард і Піт, мало не наступаючи на п’яти мадярам, які безладними тлумами пішо й кінно тягнулися на Яблуницький перевал, дійшли до загубленого в горах села Снідавки, звернувши на стежки з косівського тракту, по якому з Коломиї через Заболотів та Рожнів уже гримотіли совєтські танки.

Позаду залишалися купи скриньок з гарматними стрільнами, їх мадярські їздові скидали з хур на узбіччя доріг, бо коні, голодні й зморені, вже падали на коліна; полишали гонведи вози й гармати в наповнених болотом та сніговою кашею баюрах, а коней випрягали, й вони заходили в бори шукати поживи, а що її ніде не було, то обгризали зі смерек кору, — ті лисніючі стовбури, які були для втікачів дороговказом, закінчилися; напевне, коней забирали місцеві мешканці, маючи надію відгодувати їх сіном та соломою, не знаючи того, що вся ця військова твар вигине до ноги від застряглої в шлунках нестравної кори.

Едвард з Пітом довго брели навмання бездоріжжям по хрусткому ніздрюватому снігу, а все на захід, бо десь там, зовсім уже недалеко, як запевняли добрі люди, височить крутий Яблуницький перевал, з–поза якого світиться втікачам безпека й воля, проте борам не було ні кінця ні краю, й хлопці побоювалися, що заблудяться тут навіки.

Та врешті крізь стовбури смерек проникло сіре небо, подаючи знак, що ліс закінчується; втікачі приквапили кроку й вихопилися з гірської ущелини на простору галявину, засіяну розсипом курних хаток, і деякі з них диміли, мов підпалені купи вогкого хмизу.

Неподалік хаток стояли хліви, стайні та обороги, й подумав Едвард, що для безпеки можна б заховатися до ночі в сіні, як це вони зробили колись в Узині, та жорстоко дошкулював голод, в порожніх наплечниках не було й крихти харчу, й ноги самі понесли хлопців до крайньої хати, крізь ґонтовий дах якої витягувався дим, що пахнув свіжозвареною кулешею.

І вже руки Едварда діткнулися до дверей, уже двері зарипіли, як позаду почулося грізне:

«Стій, ані руш!»

Стетеріли, оглянулися, і рештки духу, що тримав їх при житті, вмить вивітрилися, коли побачили на подвір’ї вояків, які стояли півколом з наставленими автоматами.

«Плєнний, плєнний!» — залебедів Піт, та з півкола виступив вояк, мабуть, старший, схопив обох за коміри шинелей і турнув до хати, відчинивши ногою двері.

«Зараз побачимо, які ви “плєнні”», — гарикнув, і Едвард, який цієї мови не розумів, збагнув зрештою, що тут їм кінець, і нудкий відчай зв’ялив його тіло: тож треба було стільки перетерпіти мук, щоб знайти врешті смерть у цій западині — так недалеко від перевалу.

У хатці не було сіней — лише одна кліть з маленьким закіптюженим віконцем, в якій і спалося і їлося; під стіною стояла заломана кутом лавиця, яка обступала масивну скриню, що служила за стіл, навпроти скрині височіла постіль на бервенястих ніжках, а в півокруглому отворі печі на жару щось булькало в чавунному баняку й нестерпно солодко пахло.

Едвард і Піт стояли посередині кімнати, звикаючи до сутінок, й аж згодом побачили старезного діда з довгим до плечей сивим волоссям: він сидів на постелі, звісивши ноги й смоктав, аж шкварчало, ковану з латуні вигнуту, схожу на саксофон, люльку; біля нього стояла, склавши руки на животі, поморщена, мов сушеничка, згорблена бабуся; побачивши людей, вона метнулася до печі, вийняла баняк, понесла до столу й вивернула на круглу підставку тугу гарячу кулешу, дістала з полиці дерев’яні ложки, поклала на стіл й мовчки відступила до постелі. Вояки розібрали ложки й притьмом почали кавальцювати кулешу, старший вояк подав ложки Едвардові й Пітові, й ті голодно кинулися до страви, а коли на кружалі не залишилося ні крихти, старший запитав:

«Хто ви?»

Едвард почав розповідати своєю мовою, звідки вони прибули й куди йдуть, та їх, звісно, ніхто не розумів, тоді вояк кивнув спійманим, щоб виходили. Подумавши, що їх виводять на розстріл, Піт знову залементував «плєнний, плєнний»; вояк вивів їх надвір і наказав йти стежкою вгору, а сам пішов позаду з автоматом напереваги, насвистуючи якусь мелодію, — він почував себе тут як дома, й Едвард почав догадуватися, що вони потрапили до рук українських партизанів.

Довго йшли, і вже звечоріло, коли командир самооборонного кущового відділу відгукнувся на пароль вартового, який стояв біля будинку штабу округу; він завів полонених крізь вузьку хвіртку на широке подвір’я, обгороджене довкруж високим зазубленим парканом; у глибині двору виднілася довга з двома вхідними дверима хата, дах якої спадав майже аж до землі, заламуючись над входами: біля дверей стояли вартові, які впустили прийшлих досередини.

В рубленій кліті кімнати горіла підвішена на сволоці гасова лампа, вона кидала світло на плечистого чорновусого вояка, що сидів на покутті, спершись ліктем на ляду стола, вигляд його був понурий, і Едвард, нічого доброго від нього не чекаючи, повів убік очима й виловив у сутінку низькорослого головатого чоловіка у військовому кітелі; старшина підвівся зі стільця, підійшов до полонених і вимогливим тоном щось по–своєму запитав. Піт цього разу промовчав, бо єдине чуже слово, яке він знав — «плєнний», в цьому воєнізованому краю не допомагало, і він здався на розум Едварда.

Лейтенант остаточно впевнився, що вони потрапили до рук воїнів вождя Коновальця, й страх поволі полишав його, бо ж не могли українські партизани, які потерпіли від війни так само, як і голландці, вчинити їм зло, та передовсім мусив Едвард якось пояснити старшині, в яку ситуацію вони з Пітом потрапили, й обдумував, як це зробити на мигах, та круглоголовий викинув ураз вказівного пальця й проказав з притиском:

«Червоні парашутисти?»

Тоді Едвард замахав руками й вигукнув рятівне:

«Ми не парашутисти, ми втікачі зі станіславівського шталагу, і я бачив Коновальця!»

Понурий вояк підвівся з–за столу, він був високий і дужий, підійшов до Едварда й схопив його за оборки шинелі.

«Шубравець! — крикнув. — Повтори, що ти сказав про Коновальця!»

Забувши, що його ніхто тут не розуміє, Едвард заговорив, у поспіху ковтаючи слова й захлинаючись: він шість років тому вийшов у Роттердамі на центральну площу міста, щоб пообідати в кафе, — бачив же, бачив, як пекельна машина розірвала чоловіка в сірому капелюсі…

Вояк нічого не зрозумів, він поглянув на старшого, ніби запитував, що з цими пройдисвітами робити — а що робити, вивести в потоки і розстріляти, то ж досвідчені московські десантники, бо що мали б робити в забутій Богом Снідавці, а прецінь там головна космацька станиця самооборони; проте вельми здивувався, уздрівши проясніле обличчя колеги.

«Не гарячись, Даниле, — сказав Ворон. — Почекай, він мовить правду».

І заговорив до Едварда по–голландськи.

Той довго не міг збагнути, чому він враз почав розуміти, що до нього говорять, однак квапливо, бо рятував своє і Пітове життя, відповідав на всі питання.

«А чому ви розмовляєте моєю мовою? — врешті отямився й насмілився спитати. — Як це так..».

«Навчився, бо мусив, — посміхнуся Потурай. — Я кілька років працював референтом полковника Коновальця в амстердамському осередку ОУН… Тож познайомимося: я окружний провідник Служби безпеки в Українській Повстанській Армії — Орест Потурай».

…Десь у рубленій стіні чи то за сволоком домовичок–цвіркун боязким переривчастим сюрчанням відраховував нічний час, а коли замовкав, то й ніч зупинялася, і тоді темрява ставала насиченою, мов сироп, думками двох мужів, які не спали.

Здавалося Орестові Потураєві й генералові Ґоттеґему — теж, що цієї ночі весь світ не спить, бо як йому заснути, коли під стіною моторошного будинку в Яблунові лежать черепи, кості і два зрослі скелети — дівчини й хлопця; живі потривожили їхній вічний супокій і самі назавше спокою позбулися, й побратимам думалось тепер лише одне: хто ці мученики, хто ця пара, і як вони зустріли свою смерть, як зуміли останньої хвилини впоратися із неймовірним жахом і з неймовірним болем — і чи зуміли? Й чи настигала їх полегша, коли той жах і біль закінчувалися, чи змогли її відчути бодай на мить, а може, їм болить і досі, а може, їм і досі страшно, і як почуваються тепер кати і вбивці — чей же хтось з них таки побував на розкопках, ховаючись серед людського тлуму, — чи сплять вони тієї ночі?

Цвіркун примовк, ніби дозволив своїм комірникам перепочити від думок, а може, й сам утомився вести відлік нічному часові; та ось засюркотів він знову — домовикам не належиться спати…

Згадки генерала й окружного провідника перебували в одній площині, перетиналися й продовжували одна одну, а інакше й не могло бути, якщо їм обом випало через стільки літ на тій площині опинитися… Цієї хвилини Ворон ще термосив руку лейтенанта Ґоттеґема в світлиці Пилипової ґражди, а лейтенант аж ув’явав від усвідомлення, що їм пощастило нарешті вибратися з небезпек, і Піт витирав сльози радості, дивлячись на несподіване знайомство Едварда з командирами УПА.

Ворон попросив господиню, щоб дала можливість утікачам помитися, сотенний Чарнота зовсім зм’як, і усмішка розпогодила його суворе обличчя, він послав одного з вартових у табір старшинської школи, щоби приніс для голландців хоча б якесь умундирування, й незабаром переодягнуті й нагодовані Едвард і Піт сиділи за столом навпроти Ворона й Чарноти, слухаючи розповідь окружного провідника СБ.

Він, Орест Потурай, родом з Печеніжина, ще в Коломийській гімназії вступив до ОУН, а 1934 року, коли підпільник Мацейко за наказом Проводу застрелив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького й почалися повальні арешти, — абсольвент гімназії Потурай утік за кордон і влаштувався слухачем Женевського університету. Українських студентів у Швейцарії було чимало, й ними зацікавився провідник ОУН Євген Коновалець: перезнайомився з ними й запросив на вино до українсько–швайцарського клубу. Під час розмови Потурай сподобався Коновальцеві, й він узяв його до себе за референта: Орест перечитував кореспонденцію, складав проекти відповідей, перечитував газети й подавав провідникові прес–релізи, а згодом був відкомандирований до Амстердаму.

«Вас цікавить, лейтенанте, як я тут опинився?.. То сталося зовсім просто. Сорок першого року адмірал Канаріс дозволив українцям створити в складі абверу два національні батальйони — «Ролянд» і «Нахтігаль». Я вступив до батальйону «Соловейків», яким командував Роман Шухевич; в ніч з 23 на 24 червня ми увійшли до Львова і за тиждень взяли участь в акції проголошення Самостійної України. Німці уряд Ярослава Стецька переарештували, а батальйони відправили в Проскурів. Ми ж з Шухевичем дезертирували й залишилися у Львові в підпіллі. Оце і вся моя історія…»

Едвард своєю чергою розповідав про окупацію німцями Голландії і про полон… Та найбільше цікавило його одне: чи мають вони тепер право вважати себе вільними, адже Яблуницький перевал, кажуть, зовсім недалеко.

«А що вам дасть перехід за перевал? — запитав ніби себе самого Потурай і сам собі відповів: — А нічого не дасть, крім нового полону або й смерті… Ви ще, мабуть, не знаєте: німці окупували Угорщину, й там тепер шаленіє режим Салаші. Мусите якийсь час перечекати тут… А втім, ми вам даємо повну свободу: можете йти далі, ще й наші стрільці вас проведуть. Проте не раджу… Але й тут ніхто вам життя не гарантує. Як і всім нам. Вам найкраще вступити на певний час до УПА».

«Але ж на нас чекає голландська королева!» — гаряче заперечив Едвард.

«Мусить трохи почекати ваша леді, — розвів руками Потурай. — Поки Європа заспокоїться… А в стані УПА ви матимете хоч якусь охорону. В цивілю вас ще завтра виловлять енкаведисти».

Так Едвард і Піт були записані в сотню Чарноти до саперної служби, оскільки в голландській армії вони вчилися на підривників.

…Орест наважився перебити цвіркунову мову: він знав, що Едвард не спить, брат смерті сон примушує людину засвідчувати, що вона живе, глибоким віддихом, а то й хропінням. Генералового дихання не було чутно.

«Не спиш, Едварде… Про що думаєш?»

«Про те, що й ти».

«Підемо завтра на Рушор?»

«Підемо… Хочу знайти могилу Піта, сам його ховав».

«Це буде важко — скільки років минуло… А могила Чарноти збереглася, казала Ганна. На сільському цвинтарі…»

«Що то був за воїн!»

«І не тільки він…»

«Так, так, я бачив, знаю… А вгадай, про що я зараз думаю?»

«Про полеглих героїв».

«Так… Подібних не було на всьому світі. Тільки подумати: могутня Європа двічі падала на коліна без супротиву. Перший раз перед нацистами, другий — перед більшовиками. А УПА воювала десять літ з одними й другими!»

«Це правда… Боротьба маленької Карпатської України з мадярами тривала довше, ніж війна великої Франції з німцями».

«Чим це пояснити? Що надихало ваших воїнів?»

«Молода національна ідея, Едварде. Молода!»

«А нині вона завершує свій чин і починає старіти?»

«Чин продовжується — по всіх закутках землі, де тільки живуть українці. І тут, і в діаспорі… Ти знаєш, я не маю спокою від розмови з нашим письменником. Він дав мені зрозуміти…»

«Що ти боягуз? Провів, мовляв, Ґоттеґема до угорського кордону і не вернувся до своїх…»

«Так наказав Провід. І не тільки мені: мусили ж розпорошитися по світу наші сили, щоб не загинути в одному місці. Аби можна було при потребі зібрати їх докупи. Це політична школа Масарика… Але не всі це розуміють. До речі, Шинкарук не перший таке мені сказав…»

«Хто ще? Маєш на увазі Андрусяка?

«Так… Я мушу дізнатися, куди дівся той юнак. Є в мене підозріння… Але рано щось стверджувати. Пропав… Тільки на якім боці пропав — всіляко ж бувало. І лише тоді, якби я дізнався — на якім, міг би судити про вартість слів, які він тоді мені мовив…»

«Хто про це може дізнатися?.. Але я хочу інше сказати: ти запам’ятав мою нинішню премудру сентенцію?.. Отже, я не мав рації, і переконав мене в цьому професор. Людина рівна в змаганнях з Провидінням, вона не програє, коли цього не бажає. А не бажає тоді, коли свідома своєї елітарності, винятковості, адже наділена Господнім розумом… І цим вона відрізняється від тварин, а теж від собі подібних, які такої свідомості не мають».

«Твоя правда: народ, який не зумів витворити власної еліти, засуджений на те, щоб коритися чужим панам».

«Але еліта поневоленої нації часто абсорбується сюзереном, і тому вона в критичних ситуаціях мусить знайти сферу недосяжності: кожен поневолений народ повинен створювати свої еміграційні центри. І ти мав рацію, коли…»

Побратими замовкли, однак цвіркун наполегливо сюрчав, спонукуючи своїх комірників до розмови.

«А чи ти віриш в те, — озвався по хвилині Едвард, — що московська імперія насправді розпадається?»

«Це очевидне, — відказав Орест. — І наше щастя, що імперський ґмах сам осідає, продавлюючи глиняний фундамент. Бо якби його підірвали відцентрові сили…»

«Не дай то, Боже, — зітхнув генерал. — Найменший вибух тут, у центрі Європи, детонував би Третю світову війну, якої ми, як не дивно нині, так чекали в сорокових… А з іншого боку — воєнна хуртовина за одним махом очистила б землю від тоталітарної скверни».

«Слава Богу, не станеться цього — вже видно. Але що далі?»

«Далі — тоталітарні сили щосили намагатимуться адаптуватися в нових суспільних формаціях… І їх стравлення буде болісне й довге: ворог перефарбується, і його не стане видно. Нині простіше з ним боротися: колись нацизм, а нині комунізм цинічно оголилися перед світом, адже призвідці тоталітарних систем ніколи не намагалися позбуватися рис люмпену, з якого вийшли, вони не одягали масок і виставляли напоказ перед світом Соловки та Освєнцім… А прихованого ворога доведеться ще й розпізнавати».

«Не зовсім згоден з тобою: до маскування вдавався ще Ленін. Навіщо він створював республіки — для того, щоб обдурити світ привидом конфедерації вільних народів… Але побачиш: ми з цього ще скористаємося: маємо готове членство в ООН, делімітовані кордони на картах…»

«Ти набрався в німців пруссацького оптимізму, голландці ж більш песимістичні. Про це ми, зрештою, не один раз перемовлялися в листах… Та що говорити: я теж хочу мирної розв’язки. Мені Україна болить не менше, ніж тобі: я воював за неї, а Піт віддав життя… Але мені нині тривожно: хіба міг би ти згадати із світової історії хоч один приклад самоліквідації імперії? Таж ні, всі вони розвалювались у кривавих війнах».

«І ти боїшся… Ні, Едварде, за моїми спостереженнями московська імперія в комуністичній іпостасі не має більше ні охоти, ні сил існувати. Якби було інакше — хто б дозволив проводити подібні розкопки?»

«А може, вона прагне оновитися — поставити на місці прогнилого новий фундамент? Таке вже було: росіянин Ленін свідомо розвалював стару й немічну російську імперію, щоб на її місці побудувати сильну совєтську. З іншою ідеологією, але з тією самою стратегією світового панування».

«Нині подібний процес став неможливий: немає нових репресивних органів, а без них тоталітарної системи не збудуєш».

«Нові репресивні органи можна наново створити».

«Уже не можна: і нацистська, і комуністична ідеології, які зуміли у свій час примусити покорений люд повірити в доцільність репресій, скомпрометовані. Й на їх місце повертається націоналізм і релігія. Третього не дано».

«Блаженні віруючі…» — прошепотів Едвард і наче подих затаїв.

Орест підвів голову: може, йому стало погано?

«Ти заснув, Едварде?»

«Ні… Я згадав ту пару, ті зрослі в обіймах скелети. Хто вони?»

«Хотів би і я дізнатися… Але навіщо? То символ воєнного кохання. Сильнішого за смерть: адже воно воскресло нині перед нами…»

«І в ньому бачимо себе: любов, якої кожен з нас зазнав, і смерть, котрої не минути».

«А наша любов теж колись воскресне?»

«Так, любов до батьківщини — в наступних поколіннях».

Едвард на ці слова не зреагував. Бралося до світанку, й побратими поснули.

Й цвіркун замовк.

V

Думала Ганна, що вже ніколи його не побачить: перед Йорданом пішов Чарнота зі своєю сотнею рейдом на Покуття — там почалися вивози в Сибір: яке село врятує, а яке ні, десь погромить енкаведистський гарнізон, а десь обійде, зваживши свої сили, коли виграє бій, а коли…

Не хотіла думати про загибель сотенного, бо ще й не пізнала його, — тільки з тих пір, як Потурай запросив її на розмову до Пилипової ґражди, й Чарнота увійшов, не в кімнату увійшов, а в неї, — з тих пір не вступався з її душі і пестив, і мучив, і сон забирав, а гаджуги шуміли на белебні, чекаючи їх, і знала Ганна, що якби мало між ними те статися, то тільки там, під гаджугами, бо не приземлять вони її, а до неба піднесуть, й Ганна з висот побачить свою любов і себе в обіймах лицаря.

Коли ж він приведе до неї дівчину? Хай тільки один раз зайде, — і Ганна силоміць потягне його за руку до гаджуг, бо чому не вступається з душі і мучить, і пестить, і сон забирає — і хай цього потім вже ніколи не станеться, хай… Ганна наперед знає, що так буде: хто може втримати воїна, який пошлюбився з війною, і не любаска вип’є його чоловічу силу, а висмокче живу кров упириця–смерть, на те він і воїн.

…Ще не засвітила каганця, як тихо зойкнули двері, й до світлиці увійшли двоє: тільки краєм ока побачила Ганна струнку постать дівчини у благенькому сардачку, яка несміливо ховалася за спиною височенного вояка; входячи, він нахилив у дверях голову, ніби вклонявся Ганні, й був це Чарнота, і вже бачила жінка тільки його й забула, що сотенний цієї миті виконує службу: стояла перед ним чекаючи.

Чарнота стримано привітався, був він з вигляду суворий і шорсткий; Ганна відступила назад, відчувши, що холоне під його чужим поглядом, її потяг до нього тихо згасав, і аж тепер вона розгледіла біловолосу дівчину, яка несміливо стояла на порозі; дівчина була ніжна, гейби аж прозора, і тьохнув жаль у Ганниному серці, що й діти мусять іти на війну і гинути мусять — загине й ця, а сама ж яка, ще не розквітла й делікатна, мов вовняна пряжа, на якій не встиг іще зіткатися узір її життя.

Чарнота взяв Ганну за плече й повів у бічну кімнату, де стояв ткацький верстат і лежали на долівці під стіною зіткані килими; Ганна сполошилася — чому він так квапиться, невже хоче притьмом її взяти на килимах… й супротив дійняв жінку, вона притулилася спиною до стіни й, геть схолонувши, боязко дивилася на сотенного, бо не бажала, щоб це сталося в них, як у тварин…

Суворий вигляд Чарноти злагіднів, очі степліли, він зачинив за собою двері, й Ганна відчула, як його долоня стає все важчою, твердішою, немовби на її плечі хтось накладав ярмо, а пальці вояка поповзли по шиї аж до вуха й ніжно стиснули мочку; Ганна ув’яла, схилилася до Данилових грудей, та він опустив руку й сказав:

«Про це маємо знати тільки ми, партизани, Анно… І ти. Ця дівчина буде служити в Червоному Хресті, а ти — її мама. То для совітів. А сільським скажеш, що найняла собі дівчину з Хімчина помічницею до верстата… А ще хочу тобі сказати, що в Сакатурі гарнізон розгромлений, твоя сестра Марія і її чоловік подалися до куреня Різуна в Чорний ліс, бо й Сакатуру, як сусідню Боднарівку, нині–завтра теж спалять. А Василь у нас…»

«Замість Андрія», — прошепотіла Ганна, вона ніколи не бачила Василя, лишень цієї миті згадала слова Марії на похороні її старшого сина: «І Василько загине, такий нині час».

«Кожен сам за себе, Анничко… І ще: Шполу ми нарешті впіймали — в Сакатурі. Тепер він у нас під вартою».

«Палець Божий! — полегшено зітхнула Ганна. — Хотіла б уздріти його смерть».

«Бережи дівчину, як зумієш, — говорив далі Чарнота, — вона сирота. Вчилася в коломийській медшколі, а коли її батьків разом з нею схопили — за сина, який пішов до дивізії «Галичина» — й відвезли на товарну стацію, в теплушки, вона якимось чудом утекла, переховувалася у знайомих, поки Ворон не дізнався. Вони обидва з її батьком приятелювали ще з гімназійних років. Отже, ти все знаєш… А тепер проведи мене».

Вони вийшли з килимарні, Чарнота кинув дівчині: «Справуйся, дівче!» — і аж тепер вона зійшла з порога, даючи пройти Ганні й сотенному.

Холодний березневий присмерк заліг, мов злодій, між гаджугами, які аж завмерли з подиву, приглядаючись до Ганни й Чарноти, бо такої вродливої пари ще не доводилося їм бачити, і ждали, ждали того вічномолодого дива; Чарнота обняв Ганну, підніс її, маленьку, на руках, щоб вони стали обличчям до обличчя, приглянувся до неї й прошепотів:

«Мой, яка ж ти файна, душко!»

«Візьми мене, опришку, — відказала Ганна. — Візьми сьогодні, бо іншого разу, може, й не буде… А я віднині до смерті ходитиму за тобою, завжди буду стояти коло тебе, й ти про це знатимеш… Візьми мене, любчику».

Опівночі вернулася до хати. Дівчина сиділа на лавиці, вона з гріховною цікавістю приглянулася до господині, коли та засвітила каганець; Ганна взяла в долоні своє обличчя й похитала головою, ніби не могла повірити в те, що сталося, соромливо опустила очі, а потім підійшла до дівчини, обняла й промовила:

«Донечко моя, донечко… Що завтра буде з тобою? А ти хоч уже любила?»

Згодом Василь розповів Ганні…

Лейтенант Шпола глупо спіймався в Сакатурі. На самий Щедрий Вечір, перед Йорданом, коли в село приїхали двома вантажівками енкаведисти, які мали вранці вивозити людей, начальник сакатурського гарнізону підночовував у сільської повії Олени на Зрубі. Коли добре стемніло, його сполошила стрілянина — то кулемети Чарноти били із Солтисової гори по вантажівках, — й Шпола вибіг з хати в чому був, полишивши в Олени шинелю й табельну зброю разом з ременем і кобурою. Роздягнутий заскочив до Андрусякового дому, що стояв крайнім на Зрубі, — Марія саме готувала вечерю, й за столом уже сиділи Іван та Василь, який прийшов з Коломиї до батьків відсвяткувати Йордан. Офіцер наказав хлопцеві побігти до Олени й забрати револьвер та шинелю й сам залишився між двох вогнів: у селі піднялися до наступу ґарнізонці, а на Солтисовій горі чекали світанку партизани — і ні від одних, ні від других не міг він сподіватися пощади. А Василь не вертався…

Перед зорею, коли мороз аж тріщав від натуги, Василь вийшов з Олениної хати, одягнений в офіцерську шинелю й заперезаний ременем з кобурою, він був розгублений, здивований і заодно щасливий, бо цієї ночі пізнав те, що має пізнати кожен чоловік: Олена була гаряча й ніжна, вона ще не спала з таким молодим хлопцем, і в ній озвалося щось схоже до любові, якої їй досі ще не щастило звідати, — чужі чоловіки, немов бугаї, чимшвидше залагоджували потребу й полишали її, а цей задивився, а цей так голодно й несміливо жадав мене, і я заливала тебе коханням і навчала й сама насичувалася розкішшю, а тепер іди і добре думай, що маєш з тією зброєю зробити…

Василь стояв на заметеній снігом дорозі й не міг вирішити, в який бік йому йти, а Оленина мова ще звучала у вухах, він прислухався до неї, і в ньому знову будилося не вгашене до кінця бажання, та вертатися до Олени не мав права, бо вже світало — і як йому тепер повестися?

А ще немов гіркий докір увійшла в поле його пам’яті біловолоса Ліда, й сором дійняв його, і серце защеміло — так щеміло воно завжди, коли зустрічав або ж бачив її в садочку гімназійного професора Симотюка… Той садочок відмежовувався низеньким живоплотом від доріжки, що вибігала на вулицю з обійстя пані Глібовицької, в якої Василь наймав квартиру. Він кожного дня перед вечором проходжувався доріжкою, вичікуючи, поки Ліда зайде з книжкою до альтанки, або сидів у вікні, з якого можна було проглянути весь сад наскрізь: зір його зупинявся на альтанці, а поза нею світу для нього не існувало. І коли дівчинка відводила від книжки голову, то ніяк не могла розминутися з поглядом юнака, який готовий був сидіти у вікні або стояти перед живоплотом весь вік, дивлячись на білу вілу з маленькими, мов паперівки, груденятами під малиновою блузочкою, світловолосу і довгоногу. Вона деколи посміхалася до нього кутиками уст, і цього Василеві повністю для щастя вистачало, а коли покидала альтанку й підходила до живоплота, запитуючи, чи він читав ось таку книжку, то більшого блаженства для нього бути не могло, й Василь шелестів пересохлими губами, прохаючи, щоб позичила йому ту книжку хоча б на вечір.

І цієї миті, коли він стояв на дорозі у снігу, сталося подібне: Ліда підійшла до нього, проте він побачив на її обличчі замість усмішки велику, мов горох, сльозу, що скотилася вниз по щоці; не сказавши й слова, дівчина відвернулася і зникла з пам’яті.

Василь ішов уздовж Зрубу, наближаючись до батькового обійстя, а кобура тяжіла на ремені й нагадувала про себе; його роздирали думки, бо ж не знав, що має вчинити. Віддати револьвер офіцерові — та як віддати зброю вбивцеві свого брата, щоб він мав можливість мене вбити — як Андрія під Ґреготом? То що ж — застрелити офіцера, але Василь боїться вбивати, він ще ніколи й не стріляв, чей вчиться щойно в дев’ятому класі Першої коломийської школи… А чи податися до партизанів — але де вони?

А вже запалювався червінню схід — запалювався по всьому небокраю, ніби там мало зійти не одне сонце, а два, три, десять, і врешті сталося диво, якого ще ніхто не бачив: на двох краях східного обрію вибухли в небо два вогненні стовпи, які витягали за собою з преісподньої розпечені кружала сонць — тих стовпів аж два, і чиї вони, і до якого йому йти, коли в небі подали знак дві сили — одна з них Господня, друга ж диявольська, а як розпізнати, котра Господня?

Один стовп кинув світло на Василеву хату, й він побачив на подвір’ї три постаті: одна — то матері, яка напевне просить Бога, щоб Василь вернувся, друга — батькова, який наказав синові не вертатися, а третя — обеззброєного ворога, що нетерпляче жде юдиної допомоги від Василя. То диявольський стовп.

А другий, Господній, проклав багряну доріжку на Солтисову гору, й Василь побачив, як на схилі враз заметушились, піднявшись із снігових окопів, чорні постаті, і йдуть і йдуть вони вниз, розсипаючись по замерзлій шаріні, немов бджоли з розбитого вулика, — йдуть у напрямку села.

Василь глянув на далекі царини й побачив там подібні чорні постаті, які наближалися від гарнізону до Солтисової гори, і він утямив, що зараз відбудеться бій — зіткнуться дві сили на його подвір’ї, і якщо диявольська переможе, то загинуть батьки, а ворог врятується, коли ж Господня…

Й він щодуху кинувся збігати в Потоки, щоб з них вибратися на Солтисову гору. Провалювався в замети, повз, біг — щоб встигнути до партизанів і сказати їм, що офіцер — напевне, начальник гарнізону — стоїть на вітцівському подвір’ї без зброї, і треба його вбити. Вийшов з Потоків, допав до підніжжя гори, а партизани навально сходили вниз, вони зупинили хлопця, передали сотенному, й Василь йому все розповів.

«Шпола! — скрикнув Чарнота. — Вперед, хлопці!»

Партизани увірвалися на Андрусякове подвір’я й побачили, як дорогою, що провадила до гарнізону, втікав офіцер без шинелі — він збагнув в останню мить, що покара від своїх буде легшою, ніж від партизанів; Василеві батьки замішалися серед стрільців, а Василь, шалений і легкий, побіг щодуху за офіцером і врешті звалив його з ніг.

«Ти Шпола?! — закричав, навалившись на лейтенанта, він стискав йому руками горло і повторював раз у раз: — Ти Шпола? Ти вбив мого брата, ти?!»

Чарнота відняв Василя від офіцера, стрільці зв’язали Шполі назад руки й залишили в снігу, хтось із партизанів сказав роз’юшеному хлопцеві, який все ще поривався до зв’язаного лейтенанта:

«Облиш, його судитимуть у Космачі».

До обіду сакатурський гарнізон був розбитий, вантажівки понищені, приміщення спалене, й ні один енкаведист живим не залишився.

Верталися до Космача через Микитинці й Шешори; в Гуцулівці долучився до сотні надрайоновий провідник ОУН Іван Захарчук–Буркут із своєю боївкою — майже рік він рейдував по Запрутті, шукаючи свого двійника Степана Болідова, який протягом двох літ тероризував тут населення іменем Буркута. Не знайшов. А знав з донесень розвідки, що після втечі з поля бою під Трійцею Болідов був розжалуваний з капітана до рядового, довший час оббивав пороги начальника коломийського НКВД майора Моліна, той нарешті його прийняв, після чого Болідов зник. Те зникнення було для Івана складною загадкою — не міг же Молін так легкодушно пустити в розхід досвідченого контррозвідника, в якійсь же личині він перебуває на терені військового округу «Говерла»; Захарчук вертався до Космача, щоб зустрітися з окружним провідником СБ Вороном — чуття підказувало Іванові, що Болідов замаскувався десь поблизу штабу округу.

Буркут з Чарнотою перемовлялися, йдучи заметеними снігом путівцями позаду сотні, перед ними на відстані кількох кроків конвоював свою здобич — лейтенанта Шполу — наймолодший стрілець сотні імені Богуна Василь Андрусяк, він тримав у руці револьвер, який до вчора належав Шполі, й був готовий за найменшої спроби втечі застрелити вбивцю свого брата, він крокував за арештованим енкаведистом, сповнений гордості за першу партизанську перемогу, а Захарчук, спостерігаючи за полоненим лейтенантом, який прославився на терені округу нечуваними звірствами, намагався знайти якийсь зв’язок між Шполою й Болідовим…

Орест Потурай втішився поверненням Буркута, бо стало йому відомо, що навесні розпочнеться нова операція енкаведистського загону «Рубаха», котрого минулої осені поколошматив під Прокуравою курінь «Гайдамаки»; більшовики вельми ретельно готувалися до нового наступу на Космач, і знав Потурай про їхню докладну поінформованість щодо розміщень і передислокацій куренів та сотень на терені. Десь поруч розбишакував шпигун, а викрити його розвідці не вдавалося…

Якось, проходячи біля школи, Потурай побачив, як на спортмайданчику вчитель фізкультури навчав бойових вправ хлопчиків, озброєних дерев’яними карабінами. Він подавав команди, не прийняті в радянській школі: «струнко», «позір», «направо–глянь», «спочинь» — достоту, як у старшинській школі «Олені» на Завоєлах, і вчулися Потураєві в цих командах якась навмисна демонстративність, хизування, виклик, ніби вчитель звертає на себе увагу, забачивши упівського старшину. Потурай зупинився, тоді вчитель скомандував хлопчикам «розійдись!», а сам підійшов до провідника, голосно вітаючись: «Слава Україні!»

Прочув Потурай неприродність поведінки вчителя фізкультури, адже працює в радянській школі, й такі команди та вітання явно наражали його на небезпеку, та він чомусь не боявся, був надто сміливий, і це викликало осторогу провідника. Він придивився до вчителя — ніколи його тут не бачив, хоч знав учителів усіх до одного, — й не відповів на привітання.

«Ви новий учитель в космацькій школі?» — «Так, з минулої осені». — «А звідки прибули до Космача?» — «Я з Пістиня, колись ходив до Коломийської гімназії, і руханки вчив мене сам Петро Франко». — «О, то неабияка школа, Петро Франко був знаний спортовець… А як ваше прізвище?» — «Петро Гошоватюк». — «І ви не боїтеся вчити хлопчиків українських команд?» — «Ніхто не чує, а треба їм це знати — майбутнім стрільцям УПА». — «Дуже похвально… Ну добре, займайтеся далі».

Після цієї розмови Потурай перевірив пістинські родини — насправді живуть там Гошоватюки, а один з них, Петро, вчився колись у Коломийській гімназії, жив самотньо, а потім вибув з села… Окружний провідник заспокоївся, проте не випускав з поля уваги космацького вчителя фізкультури, який далі проводив екзецирки з хлопчиками й ходив з ними в пластунські походи в гори…

Суд над лейтенантом Шполою відбувався в Пилиповій ґражді. За столом сиділи командир військового округу «Говерла» полковник Степовий, окружний провідник СБ Ворон, командир сотні імені Богуна поручник Чарнота і надрайоновий провідник ОУН Буркут.

Стрілець Василь Андрусяк, який вартував заарештованого й своєї служби нікому не хотів віддавати, увів до світлиці лейтенанта Шполу. Був Шпола достоту такий, як тоді, коли забіг до Андрусякової хати — без ременя, в розпущеній гімнастерці, простоволосий, розгублений і жалюгідний. Василь подав йому стільця, й він сів навпроти суддів.

Полковник Степовий пильно приглядався до Шполи, і слово «гнида», яким він збирався облаяти підсудного, застрягло за зубами: був Шпола ставним парубком з масивними вилицями й енергійним підборіддям, позначений тією обвітреною вродою, яка властива степовикам, і подумав командир округу, що так само, напевне, виглядав двадцять літ тому його вітець — петлюрівський полковник Шпола, коли сидів у більшовиків на допиті в Лук’янівській тюрмі або в Жовтневому палаці в Києві, — і важко й гірко було повірити, що продовжувачі петлюрівського чину — упівці змушені судити не косолапого кацапа, не білоглазу чудь, які приблудом прийшли на українську землю, а кровинку від кровинки, плоть від плоті найкоріннішого українця, якого диявольська система примусила спустошувати рідний край.

Чарнота ворушив жовнами, тамуючи люту жорстокість — якої ж кари завдати цьому катові, чей пустити йому кулю в лоб — надто вже гуманно, а Василь очікував оголошення вироку і жадав цього, і боявся, бо Чарнота заздалегідь доручив йому той вирок виконати.

Степового, однак, бо ж сам був родом з Полтавщини, діймала цікавість: що сталося, який злам відбувся в душі цього наддніпрянця, котрий зрештою виродком не народився, чому саме син високого старшини уенерівської армії став лютим ворогом українців, яка пекельна сила спричинилася до такої метаморфози в душі зачатої у благородстві людини, хто з нього виліпив зрадника і хто, врешті, повинен сидіти замість Шполи на лаві підсудних; знав добре командир — хто, проте усвідомлював, що час всенародного суду над політичними злочинцями настане нескоро, і поки що він змушений судити не причину, а наслідок, і тому з невластивим на цю мить співчуттям запитав Шполу:

«Ти пам’ятаєш своїх батька–матір?»

«Пам’ятаю, — понуро відказав підсудний, — але це вас не стосується».

«Може, й не стосується, ми ж розглядаємо твою, а не їхню справу, та все ж таки твої батьки воювали за Україну так само, як і ми, а ти став катом для своїх людей. Що трапилося з тобою?»

«Я виконував накази своїх командирів, як і ви. Я ж присягав…»

«Але ж ти вбивав не тільки в бою, ти знущався над безборонними дівчатами — що тебе до цього спонукало?»

Шпола опустив голову, наче збоявся, що полковник Степовий відчитає з його очей — чому він це робив…

Червоні відступають із Золочева в сорок першому, а в тюремних камерах лежать покотом розстріляні в’язні, та є ще живі, й Шпола квапиться достріляти всіх, хоч німецькі танки вже ревуть на підступах до міста, і останній поїзд ось–ось відправиться із стації на схід… І стоїть посеред трупів розпатлана прекрасна дівчина, якої не зачепила куля, й благає: «Даруй життя, візьми мене в заплату, я незаймана, тільки не вбивай!», та Шпола стріляє дівчині в груди, вона падає навзнак і стає ще вродливішою… Чому я знищував дівчат — а тому, щоб не нагадували вони мені про злочин. А ще… Вбиваючи їх, я кожен раз відтворював перед своїми очима видиво прекрасної смерті золочівської дівчини…

«Тих дівчат убивали бандери, а я воював», — підвів голову Шпола.

«Брешеш, негіднику… Ті бірки з написами “сексотка”, повішені на шиях замучених дівчат, чіпляв ти, подібних акцій УПА ніколи не проводила, це я добре знаю, — сказав Ворон. — Ми давно дошукуємося, хто організатор цих провокацій. І дошукаємося, будь певний. Ти ж був виконавцем…»

Шпола мовчав, він далі щось собі пригадував, Ворон це помітив і поквапився запитати:

«Ти знайомий з учителем космацької школи Петром Гошоватюком? Він торік прийшов з Пістиня і влаштувався в школі фізкультурником… Ні разу не зустрічався з ним?» — Ворон пронизував поглядом Шполу.

Лейтенант ніби не почув питання, і в цій сповільненій реакції підсудного прочув Потурай його збентеженість. Повторив з притиском:

«Не зустрічався з ним ні разу, питаю?»

«Не знаю, про кого ви говорите, — відказав Шпола. — А дівчат убивали бандери…»

Степовий непорозуміло глянув на Потурая: чого то він заговорив про якогось фізкультурника?

«У тебе є підозріння?» — запитав.

Потурай промовчав, Степовий сказав до Василя: «Запроси сюди господаря».

До світлиці увійшов Пилип, він був пригноблений і зляканий — Пилипові ніяк не хотілося свідчити, але ж усі знали, він сам людям розповів, що бачив недавно.

«Розкажіть, Пилипе, що ви побачили, то було ще восени, коли сходили з Прелук на доли», — попросив Степовий.

«Та що бачив… — зітхнув Пилип. — А таки видів і дякую Богові, що вони мене не помітили, бо нині ви б не мали свідка… Я вийшов з лісу на галявину, а там стояли вони, — Пилип показав на Шполу. — Він стояв з групою солдатів, а дівчина кричала, просила, благала… То була моя пастушка Калина — відпросилася в мене з полонини до нені, бо та заслабла. Але що я міг вдіяти?.. Я сховався за кущі й бачив: на галявині росла смерека, така висока, з голим стовбуром. То вони її підвісили за зв’язані руки до гілляки, потім розпалили під смерекою вогень і смажили дівку. Що то був за вереск!.. А на полонинах ні душі, товар уже зігнали з паші… Я стрімголов утікав, бо що міг зробити, що я міг?.. Потім поховав Калину під тою смерекою, а її неня вмерла… Коли вкладав у яму, побачив на шиї прив’язану карточку з написаним друкованими буквами одним словом: “сексотка”… Люди добрі, таж не була вона сексоткою, то таке бідне дівча, затуркане… А вбивав її він», — Пилип ще раз показав пальцем на Шполу.

«Добре, йдіть собі, ґаздо, — сказав Степовий і звернувся до підсудного: — Ти це зробив? Звісно, ти… То скажи, за що так тяжко познущався з невинної дівчини? А ті інші — зґвалтовані, помордовані, — то теж сексотки?.. Ти спільників мав?»

«Ні…» — невпевнено відказав Шпола, і видно було, як по його щоках збігають брижі страху.

«Що скаже товариство?» — звернувся Степовий до присутніх.

«Смерть!» — відповіли Буркут і Чарнота.

Ворон мовчав.

Тоді Шпола схопився й залементував:

«Ви не маєте права мене судити! Ви беззаконники, ви банда!»

«Банда, голубе, це не більше десятка чоловік, — відказав спокійно Степовий. — А нас сто тисяч. Ми армія».

«Я не хочу гинути! — раптом упав на коліна Шпола. — Я хочу жити, я піду звідси, і хай будуть прокляті мої батьки, ваші прапори, ваша мова і незалежність! Я через все це втратив життя…»

«Якби ти хоч Сталіна прокляв або ж совітську владу, які насправді знищили твою долю, — промовив Чарнота, — то, може б, ми тебе й помилували».

Втративши будь–яку надію на порятунок, Шпола люто закричав, помщаючись суддям за вирок: «Хай живе Сталін! Хай живе Сталін!..» Втім пароксизм його злості зів’яв, й божевілля затуманило йому очі. Він підвів голову й жалісливо захлипав:

«А ви знаєте, а ви знаєте — мені водно сняться синьо–жовті прапори, а ще бачу їх на будинках, на деревах, на церквах і не маю спокою ні вдень, ні вночі… Та мерзенна синьо–жовта шмата над головою полковника Шполи на Софійському майдані йорданського ранку!.. О, не вбивайте мене!»

«Василю, — сказав Степовий до стрільця Андрусяка. — Зведи його в яр і… А потім закопаєш».

Тоді несподівано для Степового промовив Ворон:

«Я проти виконання вироку. Принаймні сьогодні…»

«Не бачу причин для зволікання», — різко відказав Степовий, тінь невдоволення пробігла по його обличчі. Він коротко глянув на Потурая, проминув Чарноту, якому від люті звузлуватились щелепи, й зупинив погляд на Буркутові, котрий насторожено прислухався до перемовки Степового й Ворона й своєю мовчанкою підтримував окружного провідника.

Врешті Степовий спонурившись наказав Василеві:

«Що ж, відведи його до пивниці й добре стережи».

…Ганна мовчки слухала Василеву розповідь, пильно приглядалася до племінника, бо вперше нині його побачила — високого й щуплого, мов бадилина, хлопчиська в стрілецькому мундирі, з автоматом на колінах. Інакшого не знала, й тому їй важко було повірити, що це Маріїн молодший син. Мовчала й тоді, коли Василь перестав розповідати. Тільки згодом видихнула:

«То ви залишили його живим?»

«Поки що».

Й Ганна сказала, ніби між іншим, щоб якось здолати відчуження, що пролягло між нею й Василем:

«У мене мешкає дівчина, може, ти й знаєш. Донечку маю… Ходить тепер на курси санітарів до старшинської школи на Завоєлах. Скоро прийде. Аби лишень чого не трапилося по дорозі… Почекай, почекай, Васильку, — мовила зраділо, поглянувши у вікно. — Вже йде».

Почулися в сінях дрібні кроки, тихо відчинилися двері, й до світлиці увійшла вона — біла віла. Та сама, яка колись у альтанці, в садочку професора Симотюка, водно читала книжку.

Василь відклав з колін автомата, схопився з лавиці, кинувся до порога й закам’янів перед дівчиною, яка в незмірному подиві заперечливо похитувала головою.

«Не може цього бути… То ти, Васильку?»

«Ліда! — скрикнув Василь, схопивши в обійми дівчину. — Лідуся… І ти тут?»

Ганна дивилася на них і шепотіла:

«Бог добрий… Ще зазнає моя доня хоч крихту любові… Який же ти ласкавий до нас, Господи!»

VI

Ранок зітхнув леготом й заторохтів листям трепети біля воріт. Гості ще спали, а сонце вже піднялося на добру кочергу, спивало росу з трав і квітів, крізь відчинені вікна вливався до кімнат запаморочливий запах стиглого літа.

Ганна поралася на кухні, готувала сніданок і сама собі не могла пояснити: спала вона цієї ночі чи ні — і все те їй наснилося чи продумалося в напівсні… Боялася чимось дзенькнути — баняком або ложкою, хай гості добре відпочинуть, й не знала, що у світлиці, вже зібраний, стояв перед божницею Мирон Шинкарук і не відривав очей від ґердана. Аж тепер він остаточно впізнав прикрасу й достеменно згадав, де її вперше побачив. А Йосафат ще вчора, видно, догадався: перед сном дотикнувся до ґердана й значуще позирнув на Мирона, так нічого й не сказавши…

Тільки їх два з Боднарівки залишилися в краю. А села не стало, витерлося воно назавше з районних списків — й напевне старі пожарища вже вкрилися дикорослям або поросли сивою бучиною, бо майже півстоліття минуло відтоді, як червонорубашний загін майора Моліна пустив Боднарівку, а згодом і сусідню Сакатуру з димом, й ті села зникли з людської пам’яті, забули про них і власть імущі, а тому професор Юлинин і письменник Шинкарук вважалися людьми нізвідки — з міфічного Запруття, й ніхто ніколи не докопувався до їхнього родоводу, бо в нещасті щастя їх постигло: навіть шнурові книги в сільрадах згоріли. Так пропадає пам’ять по сім’ях, родах і народах.

Тож Йосафат шукав свого начала в таємничих математичних нетрях, і була та глибінь бездонною, мов космос, вічною, як деміург, й щораз то впевненіше переконувався студент фізико–математичного факультету, що він, єдиний з усіх свідомих істот на планеті, які теж належать до всесвіту, зумів визначити в ньому свої координати, й маловартними здавалися йому пристрасті, що спонукують людство до жорстоких воєн у пошуку земного місця; поглядаючи з глибин вічності, Йосафат вважав суспільні, ідеологічні, релігійні, національні, державні догми марними перед величчю космічного простору, який володіє началом людського духа і яким людський дух спроможний заволодіти, якщо збагне його вічність.

Обидва хлопці мешкали в гуртожитку в одній кімнаті — у добрій злагоді, такі несхожі характерами й уподобаннями; обидва в суботні й недільні вечори ходили підробляти вантажниками на товарні стації Головного двірця та Підзамча, обидва до знемоги гарбали знання у бібліотеках, а у вільний час гаряче сперечалися. Мирон намагався стягнути приятеля з верховіть космосу на грішну землю: та Йосафатова свобода здавалась Миронові ідеалістичною — Йосафат брав її в послуги для самозаспокоєння, для втечі від жорстокостей життя, для загоювання болю від втрати всього того, що колись було йому рідне, любе, кохане, і та втеча в абстракцію лікуючи спороджувала в ньому нігілізм, зверхню самодостатність, а щонайгірше — родову байдужість.

«Я хочу, щоб люди зрівнялися в пізнанні всесвітньої гармонії», — говорив Йосафат.

«Рівність можлива тільки в стаді», — відповідав Мирон.

«Ти маєш на увазі рівність матеріальну, я ж кажу про нашу рівнозначність перед деміургом».

«А чому не перед пам’яттю, сумлінням, людським судом?»

«Людський суд — то насильство над особистістю, хіба ти не бачиш цього довкруж?»

«Бачу. Але ти говориш про злочинне насильство».

«Звичайно. Бо є ще насильство над самим собою — це удосконалення душі».

«Для чого прагнеш удосконалювати душу?»

«Для пізнання космічного тайнопису. І в цьому мені допоможе не література, а математика, фізика, астрономія».

Мирон кипів:

«Та як же без духовного ґрунту зможеш удосконалити душу? Ти хто, Йосафате, уламок метеорита, продукт живої космічної пилинки, яку приніс на своєму вістрі з небесних глибин сонячний промінь, щоб у благодатному земному середовищі з неї витворилася мисляча істота?»

«Можливо… А хіба краще вважати своїм предком горилу?»

«Краще, бо в такий спосіб хоч щось дізнаюся про свій родовід. Мисляча істота тільки тому мисляча, що здатна витворити в собі пам’ять, що в ній живуть не магічні знаки всесвітньої вічності — холодні, як абсолютний нуль, а земні образи».

«Я волів би їх нарешті позбутися… Вони — безплотні, нереальні — водно переслідують мене, мучать у снах, але їх більше на світі нема і не буде, то для чого мені та ілюзорна пам’ять про них?»

«І ким ти станеш, коли до решти позбудешся родової пам’яті? Особиною, неспроможною реагувати на біль і втіху, механізмом, не здатним затямити живих рис найдорожчих облич — діда Федора, Наталки Слобідської… І не вчуєш ніколи дзумкотіння бджоли з вітцівської пасіки, весільного співу в Залуцькому лісі нещасної Оксани, яка через любов повісилася на своїй косі, моторошного завивання баби Лісної в зимовій глушині в Язвинах… І ніколи не вийде до тебе з узлісся прекрасний олень з розумними людськими очима, і ти не даси йому полизати із своєї жмені солодкої солі… Бездухом хочеш стати?»

«Ти читаєш мені зараз напам’ять пасаж із свого роману “Кривавий тан”, правда? Ти пишеш ту книгу вдень і вночі, і я тебе розумію, бо іншого способу самовираження не знаєш. Я ж у цей самий час відчитую мову математичних формул, і ті секрети самопізнання тобі недоступні…»

Мирон стояв перед божницею й неначе продовжував ту давню суперечку…

Так, мені доступний тільки світ образів. І тому я працюю все життя над одним романом, який нині вже налічує десяток томів, а останній пишеться зараз… Та історія Боднарівки, її правічний дух вже розрослися на весь простір України, я добрався до запаморочливих глибин історії свого народу, на дні яких жевріють іскринки живої пам’яті, я все своє свідоме життя поринав у ту глибінь й виносив наверх, немов нурець, перли людського досвіду… Почекай, Мироне, а може, та абстракція, яку розумів Йосафат, не раз додавала до твоїх творів проблиски розуміння вічності й непроминучості? Напевне, так, але й від мене він переймав спонуку вічно триматися п’ятачка рідної землі, на якому й тільки на ньому можна прорости коренем углиб до земної живиці, щоб мати змогу потім заглянути зеленим пагоном у небо… Й коли ми закінчили перший курс, я відчув пекучу потребу напитися води з рідних джерел. Сказав про це Йосафатові, й він погодився податися зі мною в мандрівку в Карпати. Міражилось тоді на світі спекотне літо — таке, як нині.

…Був то час першого затишшя в горах після липневої блокади сорок шостого року. «Космацька республіка» цього разу не встояла перед багатотисячним більшовицьким військом; розбиті курені військового округу «Говерла» перейшли рейдом через Чехословаччину на захід, а рештки партизанів, які залишилися в краю, зникли в глибокому підпіллі. Боїв уже не було чутно, тільки денеколи підземна партизанка давала про себе знати наскоками на сільські гарнізони, нападами на районні відділення МГБ, погромами стребків та вбивствами високих партійних керівників.

Хлопці обрали собі найбезпечнішу дорогу — на Яремче, Ворохту, Жаб’є з тим, щоб через Косів вернутися до Коломиї, а там, може, й зважаться заглянути на Запруття… До Ворохти доїхали поїздом, містечко було набите військовими, й Мирон з Йосафатом почували себе незатишно, хоч мали при собі документи, а ще Шинкарук взяв у деканаті посвідчення про те, що має намір збирати в Карпатах фольклорні матеріали для курсової роботи «Гуцульщина у творах М. Коцюбинського».

Проте вже на першій ночівлі в Кривополі, куди добралися з Ворохти пішки, Мирон переконався, що розговоритися з місцевими мешканцями буде не так легко: на нічліг ґазда прийняв, та до балачки був неохочий — мовчи, глуха, менше гріха, такий нині час. Аж за вечерею старий трохи розмерзся.

«А чого ви ходите по горах, хлопці? — запитав, спідлоба придивляючись до юних мандрівників. — Чому хати не тримаєтеся?.. А тут, диви, як не одні, то другі спитають, і як переконаєш одних, що ти не сексот, а других — що не партизан?» — «А ще десь ідуть бої?» — запитав Йосафат. — «Та гейби вже притихло, — смоктав люльку ґазда, — але ходять совіти з піками по лісах, полонинах, дворах — бункерів шукають». — «І знаходять?» — «Як хтось покаже, то й знаходять, а тоді вбитих до сільрад везуть, щоб люди розпізнавали». — «А розпізнають?» — «Та де, кому кортить в Сибір?» — «А ви хотіли б, ґаздо, щоб спокій прийшов у гори?» — «Та хто не хоче спокою?..»

Й ґазда замовк, підозріливо глипнувши на хлопців.

«А ви не бійтеся: кажіть, ми не більшовики, ми студенти», — заохочував Мирон господаря до розмови. «Та виджу, що не волоцюги, але краще б сиділи в місті і вчилися… Ви питаєте, чи хоче гуцул спокою. А чому мав би не хотіти? Тільки не знати, що той спокій дасть. Бо вже як останній бункер викриють, тоді, певне, й фертик. Нікого не буде боятися москаль і всіх нас — як нігтем вошу…» — «А нині ще побоюється?» — «Та певно! — ґазда притишив голос. — Нема їм спокою, поки Андрусяк у горах гуляє. Там наскочить і вб’є енкаведиста, там спалить гарнізон, там засідку зробить, і машини з пайдьошниками лиш беркиць — і в прірву!» — «Що ж то за Андрусяк?» — «Та хіба я знаю — Андрусяк та й вже. Десь він живе, як дух, у горах, а спіймати його не можуть, він, кажуть, невидимий» — «То бандерівець?» — «То партизан, хлопче, упівець, а бандерами обзивають москалі нас усіх. Не говори такого слова…»

«От і записуй, Мироне, — іронізував Йосафат, коли вони манджали з Кривополя до Жаб’я. — Маєш сучасний фольклор, народ уже оспівує новітніх опришків, а цей Андрусяк скоро обросте легендами, як Довбуш. Я ж собі думаю: Андрусяки на наших очах стають тінями…»

«Дурниці говориш, — обурився Мирон. — Вони живими увійдуть в історію й літературу».

«І ти про них напишеш? Чи спочатку попрацюєш над курсовою: «Нова фольклорна основа “Тіней забутих предків”?»

«Напишу роман».

«А хто його читати буде? Хто надрукує?»

«Час на місці не стоїть, Йосафате. А те, що написане пером, не витягнеш і волом».

У Жаб’ї хлопців затримали патрулі, перевірили документи й наказали чимшвидше забиратися з прикордонної зони. Розпитавши дорогу на Ґрегіт, мандрівники сховалися в борах. Порішили добратися до Космача, а звідти через Яблунів до Коломиї. І — на львівський поїзд. Бо й справді ще не настав час для гірських прогулянок.

Ґрегіт вряди–годи виринав з–поміж нижчих верхів головатою банею, а потім зникав, ніби враз малів або западався в ізвори, та хлопці взяли правильний напрямок і не збивалися з дороги. Вони вже вибралися на сідловину Білої Кобили, а тоді заповітна гора велично постала перед ними, здавалося, до неї не більше сотні метрів. Однак, щоб досягти її, треба було спуститися в бездонно глибоку яругу і аж з неї добиратися до підніжжя вершини. А за Ґреготом, в улоговині між брусторськими горбами, — Завоєли, звідти путівець до Космача, а далі на Рунок — і до Яблунова рукою подати. А до Коломиї доберуться лісовозами.

Втім у небі зловісно загуркотіло: маленька чорна хмарка, що зупинилася біля диска сонця, враз заслонила його й почала стрімко розповзатися по небу сизо–чорними плахтами, які клубочилися вгорі, ніби десь там запалала лісова пожежа; світ стемнів, й перехресні блискавки помережали синяву, гейби то небесна майстриня ткала на чорній основі зиґзаґуваті узори; хлинув дощ, загриміло довкруж, а з роздертої навпіл хмари в зеніті, з льодово–білих окрайців, посипався град — спочатку дрібною крупою, а потім льодинками завбільшки з горіх. Хлопці в нестямі спиналися наверх, лід крушив гілля смерек, патиччя й градини били хлопців по спинах і головах; боячись розгубитися в темряві, вони трималися один за одного й намагалися угледіти хоча б якийсь навислий камінь, щоб заховатися під нього, зі стежки збилися і вже не знали куди йдуть, та врешті вийшли з плови, провалившись у яму, й тоді побачили над собою навислу кам’яну стелю.

То був грот. Мандрівники передихнули, й кожен думав, що так, як щойно вони, відступали, певне, партизани перед облавою — може, таке відбувалося саме тут; а град лупив по навислій скелі, мокрі до нитки хлопці зазирали в небо, яке, спадаючи долі, наколювалося на списи смерек й чорнотою розповзалося по землі.

Буря стихла так само несподівано, як і почалася, тучі позникали в ізворах, а в небі засиніли тихі озерця — то пробивалася небесна синява крізь знесилені хмари.

Мирон з Йосафатом роздивлялися, куди їх занесло: сховок був надійний, ніби джаканом пролупаний у стіні гори; вони дякували долі, що врятувалися, й перечікували, поки дощ зовсім зупиниться. У гроті було сухо, патиччя, чатиння й листя шурхотіли під ногами, Йосафат вийняв з кишені сірники, які, на диво, не замокли, й заходився згрібати на купу суш, щоб запалити ватру й хоч трохи зігрітися після градового холоду, — як раптом з боку сонця впали на дно грота дві людські тіні, хлопці оглянулися й завмерли: перед ними стояв озброєний молодий партизан, а до нього тулилася струнка дівчина в кептарику.

«Стійте… — тихо проказав партизан, він довго міряв очима зайшлих, врешті спинив погляд на Миронові. — Хто ви?»

Мирон зрозумів, що звідси вони живими вже не вийдуть: градобій загнав їх до партизанської криївки.

«Ми студенти, — видавив з горла. — Заблудилися, а тут град…»

Обличчя партизана було суворе й непроникне, а біла дівчина в кептарику стояла, схилившись до його плеча; вони обоє здались Миронові нероздільною істотою, яка у такій сув’язі мала бути удвоє сильнішою, щоб витримати відлюдне осамотнення в диких недеях й мати силу боротися з вічною загрозою для життя… Миронові туск здавив серце, коли подумав про приреченість цієї пари — і що спонукало їх стати до нерівного двобою з диявольською силою, яка залила з краю в край Карпатські гори, — ненависть чи любов, а певне, і одне, і друге в нероз’єднаній іпостасі; в симбіозі добра і зла стоять вони до кінця, мов смертники… Яка ж велична любов мусить єднати їх — готових разом жити, воювати і вмирати!..

Ці думки відігнали від Мирона страх: де любов, там мусить знайтися місце й для милосердя, а Йосафат тремтів, збагнувши безвихідь, — і хай би щось промовив партизан, ба ні, тільки проймав хлопців пронизливим поглядом, та врешті він пересуває автомат з грудей за плече, відривається від дівчини й ступає крок до мандрівників.

«Ти маєш щастя, Шинкарук, що я тебе впізнав, — промовив. — І твого товариша теж, хоч прізвища його не пам’ятаю. Ми за німців ходили до Коломийської гімназії, я знав усіх старших гімназистів. Ви ж не звертали на молодших уваги, тому мене не пригадуєте…»

Дівчина, почувши цю мирну розмову, полегшено зітхнула, і її уст діткнулася скупа усмішка; вона розстібнула кептарик, присіла на камінь, й тоді Мирон побачив, як з її шиї долі по сорочці потекли струмочки бісеру, насиляного на малинову стяжку; тих струмочків було два і кожен спливав окремо, не віддаляючись один від одного; зелені потічки несли на собі багряні ромбики, ніби то човники мчали вниз по воді поміж синіми брижами кривульок, врешті зелена повінь полишила за собою флотилію узорів, й різнокольорова бурхать вихопилася, немов через греблю, тороками на сорочку.

Дівчина помітила, як незнайомець задивлявся на її ґердан, вибачливо, мовляв, я не винна, що він такий розкішний, — мовила: «То мені неня зсиляла», — та вмить збагнувши, що тут не про жіночі прикраси йдеться зараз, опустила голову, наслухаючи, як поведеться розмова.

«Ви мене не пригадуєте, — вів далі партизан, — і це добре. Я ж мав би залишити вас тут назавше, мабуть, здогадуєтеся, що потрапили в моє гніздо… Та я вірю вам, що не наведете сюди большевію, а втім, ви й не знаєте входу до печери… Можете йти, тільки не оглядайтеся. Вийдете он цією стежечкою на гору, а звідти видно Завоєли… Ще хочеш щось мені сказати?» — пильно глянув на Мирона.

«Ти Андрусяк?» — боязко запитав Шинкарук, а Йосафат боляче штовхнув його в бік: ще договоришся!

«Не вгадуй, не треба, — наморщив чоло партизан. — А чому ти так подумав?»

«Ну, про Андрусяка повсюдно говорять. А ти…»

«Добре, що говорять. Хай знають зайди, що сидять вони коростою на нашому тілі, і хтось таки готує на них сірчану мазь».

«А довго так витримаєш?»

«До смерті», — усміхнувся партизан.

«І вона з тобою?» — кивнув на дівчину.

«А нам удвох смерті не буде. Ми ще вернемося колись до людей, і нас впізнають».

«Суворе в тебе щастя…»

«Але щастя».

Коли сходили з Ґрегота на діл, сказав Йосафат, ще добре не отямившись від пережитого:

«Надто високою ціною твориться легенда».

«Не легенда твориться, а держава», — сухо відказав Мирон.

«Держава?»

«Так, незалежна українська держава».

…Мирон обережно діткнувся до ґердана, що висів на цвяшку під образом Страстей Господніх, повів пальцем по бісеринках, які утворювали багряні човники, та вони вже навіки сіли на мілину, а зелена повінь скаламутилася й зупинилася — тороки на ґердані зітліли.

«Не мучте себе, пане Мироне, — почув він за собою Ганнин голос. — Я потім усе вам розповім».

Оглянувся й аж руку підвів, заслоняючи долонею очі: перед ним стояла та сама вродлива молодиця, до якої вони з Йосафатом попросилися на ніч, коли спустилися з Ґрегота й попрямували до найчепурнішої космацької хати, що стояла на белебні біля церкви. Молодиця була зваблива і хтива, вона не соромлячись запрошувала хлопців до постелі; я ж була безнадійно самотньою, — мовчки виправдовувалась тепер Ганна перед Мироном, — і добре, що ні один з вас не прийшов до мене поночі, хто ж би то міг замінити мені Чарноту; і як я втримався — дурень дурнем, — шкодував ще й тепер Мирон, проте жаль поволі покидав його, бо космацька вродливиця на очах перемінювалася в стару жінку із слідами давньої краси, захованої нині за зморшками на обличчі.

«Я вже все знаю, Анно, — промовив. — Ми зайшли до вас з Ґрегота після того, як зустрілися з ними. І цей ґердан я бачив на ній».

«Діти мої… — зітхнула Ганна й змахнула зі щоки сиву сльозу. — Немає їх…»

«Не говоріть такого, Анно, вони живуть. Так мені сказав тоді молодий партизан: “Удвох нам смерті не буде”. Й повернулися нині ваші діти…»

«Але хто їх видав, хто? — заламала руки Ганна. — Я мушу про це дізнатися. Не для помсти — пізно мститися, та й сама винна… Та хотіла б знати, чи живе ще той, чию тінь побачила на узвозі, коли несла їм їсти. Чи й досі носить його земля?»

VII

Сонце вже зіп’ялося високо над Рунком, й тіні від березівських горбів невтримно скорочувалися, даючи місце світляній повені, що заливала дно космацької западини; проте Ґрегіт і брусторське узгір’я ще вперто нагортали з узворів на діл хвилі продряглого за ніч повітря, й Орест Потурай та генерал Ґоттеґем, забравши зі собою Мирона, подалися на вранішній прохід, щоб до сніданку, поки настане спека, зануритися в прохолодь, що спресувалася під тиском нічної темряви над каньйоном Пістиньки, немов озерна вода.

А Йосафат ще спав і додивлявся сон, що ніби безкінечний телесеріал вмикався для нього вряди–годи по ночах, видобуваючи з підсвідомості забуті в денній суєті картини, образи, події, які давно вступилися з живої пам’яті й стали непотрібними в нинішній Йосафатовій реальності. Принаймні так вважав професор, що вони непотрібні й заважають щоденному трибові його життя, та, видно, природна туга за минулим була сильнішою, ніж роблена до нього байдужість, і Йосафат супроти своєї волі мандрував уночі давніми, ще не порослими споришем забуття стежками до Боднарівки й перебував у ній, немов у потойбічному світі, а може, потойбіччя саме і є тією ойкуменою, в якій продовжують існувати безплотні тіні живих колись істот.

Тож снився Йосафатові дід Федір, обліплений, немовби одягнувся у кольчугу, бджолиним роєм, який щойно вилетів з вулика, й догадувався Йосафат: бджоли не жалять діда тому, що добрий він до них, набагато добріший, ніж до свого внука, який щодня крадькома виносить з комори щільники з наповненими вщерть чарунками меду й несе в Потоки Наталці Слобідській, котра набралася сухот у пивниці, де ховалася від зголоджених мадярських солдатів, що затрималися в селі, відступаючи перед совітами в Карпати.

А та Наталка розкішна, немов ромен серед царинних трав, а в тієї Наталки руса коса до пояса й очі, як терен, і губи, як маки, а в неї крізь прошивку лляної сорочки визирає глибока жолобинка між білими дзбанятками грудей, і коли вона спирається ліктем на спинку ліжка, бо від хворості тяжко їй сидіти, ті дзбаночки перекочуються в пазушині, й один проколюється з прошивки рожевим сосочком, і тоді стає Йосафатові солодко й млісно, та так, що за той солод витримав би від діда ще не один позавушник за крадені щільники; а Наталка висмоктує мед, і здається хлопцеві, що на очах рум’яніє, видужує і смерті їй ніколи не буде; та їй нема й донині смерті, бо ж бачить її ночами, а вона запитує — чи ти ще не одружився, Йосафате; та як би я міг це зробити, коли ти є; але ж я не з тобою, я в іншому житті; то й що з того, я ж знаю, де ти є, й у снах бачу тебе, а якби мав іншу, то ти навіки зникла б із моїх снів — хіба таке я міг би переболіти?

Тоді Наталка бере його за руку й проводить у Язвини, в ті темні нетрі Залуцького лісу, куди Йосафат ніколи не за–ходив, бо там живуть душі померлих, загиблих, самогубців, розірваних гранатами в бункерах партизанів, бо там ходять олені з царськими коронами на головах — колишні люди, а з яких віків — ніхто не знає, та, мабуть, з усіх, які проминули на землі; і вовкулаки вискалюють з кущів зуби — їм, убивцям, мало крові, якою вони впились за людського існування; а в Язвинах тужить іволга, так печально голосить за своїми дітьми, так болісно клене розбишак, які її гніздо зруйнували, що, слухаючи її, обливаєш свою душу солоними слізьми з жалю над жінкою, яка з горя птахою стала; а в Язвинах співає весільну пісню нещасна Оксана, що з кохання повісилась на своїй косі, і злобна баба Лісна регоче, як побачить живу душу, котра з життєвої негоди прилетіла; — і чому ти приходиш до мене, Йосафате, я ж ніколи не була твоєю: он лежить мій муж Василь Маланюк, який підірвав себе гранатою, і жива кров бухкає з його грудей, без кінця ллється з нього кров, і я мушу її тамувати… а тобі ще рано йти до нас, ще рано, Йосафате, ти вбий у собі любов до мене: ось зірви вовчу ягоду, що синьою краплею отрути збульбашилась на трилиснику, і проковтни; тож стану мертвий! та ні, тільки любов твоя до мене отруїться; а це ще гірше смерті, Наталко, то ж настане такий кінець, що навіть твій нинішний світ закриється темінню переді мною, й до мене прийде ніщо, чорне н і щ о, а поки живе моя любов, то й ти живеш у примарних снах…

Й почув тоді Йосафат голос:

«То правда, любов сильніша за смерть!»

Хто вимовив ці слова?

Й розплився в імлі образ Наталки, а перед ним постали молодий партизан і біла дівчина в кептарику — біля гроту на Ґреготі, в грозу.

Людські тіні уві сні не мають дару мови, як і душі в потойбіччі, — тільки мислення, яким вони між собою порозуміваються, й тому партизанові думки ставали для Йосафата немовби його власними.

…Нас вистежили за кілька днів після того, як ви заблукали в мій грот, та я ніколи й думки не допускав, що то ви навели на Ґрегіт енкаведистів; потім, на допитах у яблунівській тюрмі, ми побачили зрадника, а імені його не знаємо й досі, та був він, чулось по мові, космацький, але ми, прийшлі, місцевих людей не знали; він нас обмотав колючим дротом і вкинув до криниці; а ти в думці питаєш мене, чи не було нам страшно, — як же тобі пояснити той стан заціпеніння, ту передсмертну цікавість — об що стукнеться голова там, на дні чорної нори, яка роззявила свою круглу пащу, щоб нас проковтнути; а моя любка тремтіла, і її зуби вицокували слова: «Я боюся, я боюся!»; слухаючи її, я гамував власний страх, він перемінювався у страх за неї, і я шепотів: «Люба моя, то тільки мить, а потім уже нічого не буде, витримай хвильку, обніми мене, заховайся в мені»; тоді вона намацала мої ребра, — я вихуднув від голоду — й стиснула їх до болю, притягнула мене до себе, ми обоє відірвалися від землі — і тільки шум почули, і тільки синій зблиск, що вибухнув з очей, обпік нас, і ми опинилися на свободі — вільні від усього, чим живе людина на світі, й стало нам легко й водночас тужно за земним життям —таку цілковиту волю дає людині тільки смерть.

Йосафат вислуховував німу мову партизана й не смів підвести на нього й на дівчину очей, щоб не побачити на їхніх обличчях жаху, а самого діймало моторошне усвідомлення, що й з ним могло таке трапитися, й чи не зіжмакав би його, немов шмату, жорстокий страх, і якби в таку мить стояла біля нього Наталка — чи втішив би її спокійним словом, а може, сам шукав би в неї захисту, а може, просив би пощади у ворога, може, плазував би перед ним, й до нього добиралось би боягузливе бажання втекти, а Наталку залишити для розправи за двох — хто може знати, що то за остання мить, якої насправді не існує: життя пливе до неї і при ній спиняється, і хто визначить стан людини в тому останньому плині — про це розповісти ніхто не спроможний…

Йосафат нарешті зважився підвести очі, та замість тіней двох живих людей побачив два кістяки, обмотані іржавим колючим дротом: одна рука меншого скелета затиснулася між ребрами більшого, а друга була притиснута до грудної клітки, немовби дівчина в останню хвилину щось ховала від убивць, щось хотіла забрати зі собою на той світ — як знак її колишньої земної присутності; то був той самий ґердан, який учора Ганна так поквапливо зірвала з дівочого скелета й розпачливо притиснула до пазухи; а ще увійшов у поле його зору чорний, мов труп, Юрко Гулейчук, який поривався ту оздобу в Ганни відібрати, — і чого так злякався люмпак, чому він мав упізнати прикрасу? Та невже…

Й сталося враз таке, що може відбутися тільки уві сні: видиво зникло, й знову постала перед Йосафатом тінь Наталки, вона оповила його легкими, нібито крила лилика, руками, й він не відчув дотику, лише подих леготу від помаху рук, й говорила до нього кохана: а чи ти зі мною пішов би так, як той партизан, на смерть, а Василь Маланюк, муж мій, не полишив мене в мою останню хвилину, і ось лежить він на траві, і вічна кров бухтить з його грудей — то кров нашого кохання, сильнішого за смерть.

Йосафат відчув себе приниженим, розтоптаним Наталчиною недовірою; чи ж ти маєш підстави вважати мене боягузом? — спитав; а я тебе випробую: он вовкулака в кашкеті з червоною околичкою скалить із кущів зуби — якщо не розірвеш йому пащу, він кинеться на тебе, на мене, на весь світ, убий його! Йосафат зустрівся з очима вовкулаки, вони горіли ненавистю й жадобою крові, такі очі міг мати лише майор Молін, який спалював Боднарівку; так–так, це Молін, — підтвердила Йосафатову догадку Наталка, — й ти повинен помститися хоча б за батьків своїх! до таких випробувань Йосафат був не готовий, він не знаходив у собі мужності стати до двобою, добре усвідомлюючи, що не переможе вовкулаки — загине й залишиться навіки тут, серед примар; він зжахнувся, його пройняв нестерпний жаль за земним життям, якого до кінця ще не пройшов і в якому прагнув залишитися навіки, збагнувши секрет космічної вічності, і хай його назвуть боягузом, проте він знову матиме можливість поринути в науку, бо ж ніхто, крім нього, космічного тайнопису не відчитає — і що важливіше: мужність у двобою з вовкулакою чи витривалість у пошуку всесвітніх таємниць?.. Але ж Василь Маланюк не збоявся; то й що — марно загинув; а чи ти думаєш, що геройська смерть менше вартує, ніж твоє боягузливе життя?

Наталка, як могла, затримувала його леготними обіймами, вона хотіла, щоб Йосафат довів свою любов до неї вчинком, та на це він не був здатний: відчув, як гасне в ньому любов до коханої, бо й не було її, справжньої — то не любов, яка не витримує випробування смертю.

Й Наталка відпустила його із своїх леготних обіймів. Йосафат кинувся втікати з Язвин до села, забувши, що воно давно під небом не існує, він вибіг глевтушними вивозами на Пиконів, де колись над замшілим озером із затопленим у ньому монастирем стояла хатка мольфара Івана, — не було по ній і сліду, навіть бур’яни й кропива не росли на хатищі, й не змагалися більше над присілком Чорнобог з Білобогом, і не мирив їх колись всесильний мольфарський топірець, десь його роз’їдала іржа в пиконівських болотах; Йосафат наслухав, чи не грають дзвони під торф’яною повстю на дні озера — таж ні, було глухо довкруж і мертво, як і в язвинівському потойбіччі; Йосафат вихопився з пиконівської німини на Царину й полегшено зітхнув, побачивши боднарівські хатки, які зримо постали перед ним, ніби ніколи тут не було пожеж, і язвинівська моторош здавалася йому тепер сном уві сні; він побіг до села, перелітав, мов птах, через переліски й мочули, заглядав до кожної домівки, та заставав там чужих людей, які його не впізнавали, не признавали й мови його не розуміли, вони снувалися, мов примари, й зникали з очей.

Тоді Йосафат пішов на свою Босню; у саду діда Федора стояли рядочком, як і колись, вулики, та в них не було бджіл, він заглянув на Шинкарукове обійстя — там і досі стояла глибока криниця, біля якої блаженний Юзьо в незапам’ятні часи правив свої молебні, заглянув у цямрину, проте на дні не побачив срібного кружальця — криниця висохла; Йосафат обійшов усе село, заглядаючи до кожного подвір’я, до кожної хати, та тільки розминався з німими людьми, які не хотіли з ним розмовляти, бо його мови не розуміли, і ніде не побачив ні ластів’ячого чи то горобиного гнізда під стріхами, на жодних воротах не помітив свяченого йорданського хрестика з китицею квітів, з жодної хати не повіяло на нього запашним духом свіжоспеченого хліба, і ні при одній хвіртці не стояло замаєне биндами весільне деревце; на тополі біля Гаврилишиної стодоли обсипалося патиччя з покинутого лелечого гнізда, вікна в домах холодно дивилися на світ — хто ж то збудував нове село на пожарищі, таке саме, як Боднарівка, й мертве?

Й тоді згадалося Йосафатові нічне сюрчання цвіркуна в Ганниній хаті, й жахнувся від догадки: село не згоріло, тільки спопеліла в ньому правічна пам’ять, і немає більше в Боднарівці домовиків, і бузьки не приносять сюди немовлят у сповиточках, й ластівки не вістують тут весни, й вірні своїм стріхам горобці не витримують більше завірюшної зими, і не співають в селі ні гаївок, ні колядок, дівчата не водять купальських хороводів, на толоці не бавляться хлопчаки в «свинки» і вереску їхнього не чутно, і висохла жива вода в криницях, і врода Наталки Слобідської, яка цвіла в Потоках, немов ромен серед царинних трав, навіки згасла, й мова пропала — вигоріла в селі стародавність, й нині воно мертвіє під небом…

Йосафат заплакав з горя й прокинувся.

Швидко одягався, немовби поспішав на поїзд, вийшов на подвір’я й під жолібцем, з якого стікав холодний струмок, промив очі й потім довго прозирав вранішню імлу, крізь яку проступали обриси головатого Ґрегота; лінія гір горбатіла довкруж низовини, оперізуючи її потужним заборолом, й подумалось Йосафатові, що совітам не так легко було здобути «Космацьку республіку». А скільки люду тут упало! — добирався до його серця жаль, якого ще не мав учора, поки не побачив уві сні тих, що впали, і вчорашнє підленьке слово «марно» вже не вертілося в свідомості, оправдовуючи власну байдужість, власне безпам’ятство — він спогадував тепер вихолощене від пам’яті село й схожих на нього німих людей, що забули власний біль, й мучило його сумління за боягузтво перед любов’ю, яка важиться самим життям… Інвективи примар із підсвідомого сну прострелили цієї миті його свідомість і проявили в пам’яті нині вже не існуючих людей — і якщо вони так вільно розкошують у підсвідомості, то мусять дотикатися своїм незримим існуванням до живих і тривожити, ранити і застерігати — таж не марно змагалися тут герої на життя і смерть, якщо й далі живуть в людських душах і серцях — як ідея.

І вже знав Йосафат, що віднині відстоюватиме перед самим собою думку, що не романтична легенда творилася в часи боїв УПА, а незалежна українська держава, яка, моцуючись правічною силою, стає сьогодні на ноги й просвічується пам’яттю, у пройдених віках народженою…

Й подумав теж, що їм з Мироном варто б податися на Ґрегіт, відшукати грот, в якому вони ховалися від граду, знайти потаємний вхід до печери, де роками скніли молодий партизан і дівчина в кептарику — повинні це зробити для самоутвердження, для зміцнення віри в ідею.

А ось уже піднімаються від Пістиньки на белебень Потурай, генерал і Мирон; Йосафат скаже приятелеві, що їм пора вертатися додому — через Ґрегіт.

Ганна з порога виглядала гостей на сніданок, вона привіталася з Йосафатом і завбачливо застерегла, ніби вгадала його подорожню нетерплячку, відповіддю на Йосафатове питання, яке він кинув учора після вечері у розпалі суперечки:

«А захоронення відбудеться в неділю…»

«Овва, — скрушно мовив Йосафат, — нині щойно четвер, не зможемо так довго чекати».

«То як — поїдете і грудки землі не вкинете в братську могилу? — аж заярілася Ганна. — Ні–і, цього ви не зробите, що люди скажуть та й самі не посмієте вчинити такий шванк».

Вона заглядала в очі Потураєві, перед яким мала найбільший респект, чей не перестав він бути окружним провідником СБ — хто може відібрати в нього це звання, коли війна, яка розпочалася багато років тому, аж нині завершується? То як це — не віддати останньої честі замученим, скажіть, пане Оресте?

Потурай чув перемовку Ганни з Йосафатом й промовив твердо, ніби віддавав наказ:

«Ми всі залишаємося на похорон, Анно… Всі». — Глянув на Йосафата, який знітився, немов хлопчисько, — та як же він міг подумати інакше після того, як бачив загиблих живими уві сні?

«Сьогодні ж, — сказав по хвилі Потурай, — ми з генералом підемо на Рушір. Може, й ви з нами?» — звернувся до Йосафата й Мирона.

«Підемо», — відказав Мирон.

«Хай перед нами увіч постануть ті страдні дні, коли ми гинули в безнадіях, а нинішній день здавався нам недосяжною мрією», — проказав сам до себе Потурай і з цими словами подався до хати.

За ним пішов генерал, Ганна поступилася з порога, поклонилася гостям, запрошуючи до столу, і здалося Йосафатові, що то не цивілі приймають запрошення гостинної господині, а штабісти УПА збираються на військову нараду.

VIII

Змаліли латки снігу на брусторських горбах та березівських схилах, і з них ринули до Пістиньки брудні потоки: ріка набухала, виливалася з берегів, урешті з’єдналася з Млинівкою; всмоктавши її в себе, залила жолоб разом з потоками — й космацький млин затих.

Досі звуки з села майже не долинали до Пилипового обійстя, його заслоняв водяною порошею плюскіт води на лотоках, й тільки тепер, коли млин стих, здалося Пилипові, що крізь прозору моторошну тишу проступив до села обрис його ґражди, котрій гуркіт млина відрахував вік.

З круглого віконця, вирізаного в гребені заломаного даху, Пилип сторожко споглядав село, обмацуючи очима кожну хату, стежку, та найчіпкіше прикипав його погляд до плаского Рунка, який, закінчивши яблунівську дорогу, вивищився над Космачем; з терпким тамуванням подиху чекав Пилип з’яви тих, які неминуче мають нахлинути на горб, щоб залити червоною повінню село.

Знав, що колись мусить це статися, проте лопотіння лоток ніби спиняло ту неминучість, заглушувало її наближення невпинним пульсуванням живого серця села; а тепер, коли заслона лоточного шуму впала, й на виду всього села постала незахищена Пилипова домівка, він відчув себе оголеним, безборонним, ніби на розстріл виведеним, і в його мозку заворушився рішенець, якого так довго в собі притлумлював, соромлячись свого вічного страху, заглушував почуттям обов’язку та необхідності, бо ж добре розумів, що люди, які зайняли його житло, його ж самого й охороняють, що без них Пилипів достаток умить здиміє, й він опиниться на вітрах, у вогні, в неволі, однак все те може статися колись, а нині втямкував, що разом з моторошною тишею над Пістинькою ступає на його подвір’я невблаганна смерть, яку, проте, можна ще віддалити, зупинити на якийсь час, якщо зважиться попросити партизанів, щоб назавше полишили його ґражду.

Пилип прикипав до круглого віконця на подрі й аж тепер серед несподіваної тиші почув гамір — там, унизу, в світлиці: то збирався на нараду штаб округу «Говерла» в переддень наступу «Рубахи» на Космач.

…Полковник Степовий нервово проходжувався по світлиці, досередини якої заходили один за одним курінні й сотенні, вони віддавали честь командирові округу і всідалися на лавицях. Були зосереджені й спонурені — вже всі знали, що зі Станіславова вийшли три стрілецькі дивізії регулярних совєтських військ і зайняли позиції на лінії Яремче—Ланчин, а з Коломиї готові вирушити два полки прикордонників й моторизована бригада військ НКВД — на Космач.

«Я викладу план нашої оборони, — розпочав нараду Степовий. — Дати наступу на Космач ще не знаємо, та акція неодмінно розпочнеться, як тільки протряхнуть дороги, — мають большевики на озброєнні легкі танки й гармати. Як встановила розвідка, «Рубаха» йтиме на нас трьома напрямками. Праве крило — на Печеніжин, Слободу й Березів, ліве — на Іспас, Шешори й Прокураву, а основна сила піде через Мишин, Яблунів і Лючу… Тепер слухайте уважно й запам’ятовуйте. Курінь «Буковинський» Лісового займе оборону на правому крилі: сотня «Авангард» — поблизу Текучі, «Сірі вовки» — у підніжжі Лисинки, «Бояри» — у Ставнику… Ти, друже Тис, — звернувся Степовий до командира куреня «Гуцульського», — закриєш своїми сотнями доступ до Космача від Брустор і Шешор… Та основний тягар большевицького наступу припаде на курінь «Гайдамаки», друже Буревій. Твоя сотня «Сурма» стане між Яблуновом і Лючею, під горою Лебедин стоятиме в запасі сотня імені Гонти, а ти, Чарното, зі своїми богунцями займеш позицію по лінії дороги між Лючею і Рунком, і стоятимеш там на смерть. Якщо витримаєш наступ, то й іншим буде легше. Що скажеш, Даниле?»

Чарнота підвівся, став дугою, бо ж досягав головою сволока, розгладив вуса й мовив коротко:

«Я вже розробив свою стратегію, друже командир. Про неї вам доповім окремо».

«Гаразд…» — відказав Степовий.

Він сів за стіл і довго мовчав. Можливо, в ці хвилини перебігав думками свій шлях, який проліг між ним, командиром партизанського округу, і совєтським офіцером, який сорок четвертого з групою добровольців перейшов до курінного Різуна в Чорному лісі й небавом відзначився під Прокуравою в бою із загоном енкаведистів майора Моліна; тоді ж здобув звання командира куреня «Буковинський», а згодом став командувати військовим округом «Говерла». Можливо, думав і про те, що військо УПА контролює щораз то менше території, що похідні групи, які й сьогодні заглиблюються далеко на схід і південь, все ж не в силі очистити Україну від більшовицької скверни, що повстанський чин УПА зводиться все більше й більше не до битв за територію, а до крику нації, яка гине під чоботом окупантів, — і як того крику не чує світ, як не схаменеться, не втямить, що совєтчина загрожує не лише українцям, а й усім народам Європи! То якщо не розпочнеться…

Цієї миті захмарене обличчя Степового ледь розпогодилося, врешті зовсім просвітліло, і він сказав, обдаючи командирів обнадійливим поглядом:

«Ви ще не знаєте, а мені щойно доповів радист: у Фултоні виступив Черчілль із закликом створити воєнний блок між Штатами й Англією проти СРСР… Ви розумієте, що це означає?»

«Війна! — вигукнув Чарнота й ударив кулаком по столі. — Війна… І виб’є Одіссей око Поліфемові!»

Командири підвелися, термосили один одного, усміхалися, закурювали — гніт безвиході покидав їх, у душі нахлинала нова хвиля завзяття, й зрозумів Степовий, що добру вістку він приніс упору, і бій, який почнеться нинізавтра, буде виграно.

«Друзі мої! — мовив командир округу. — Якщо в цьому бою переможемо, то хто знає: може, наша «Говерла» стане першою дивізією регулярної української армії у Третій світовій війні!»

Цієї хвилини до світлиці увійшли Ворон і Буркут. Потурай присів біля Степового й прошепотів йому до вуха: «Матимемо з тобою конфіденційну розмову». Командири розійшлися, у світлиці залишилися Степовий, Буркут і Ворон; окружний провідник СБ завернув з порога Чарноту — будеш нам потрібний, Даниле, — й, озирнувшись на вікно, заговорив півголосом:

«Давно знаю, що ми в Космачі не самі: округ нашпигований большевицькими нишпорками. З нашого наказу, друже Степовий, їх чимало вже винищено: ось позавчора сотня Недобитого вистежила на Ставнику бригаду «рубачів», яка пробиралася найпропаснішими нетрями з Медвежої на Ґрегіт, — справжні тобі лісоруби з пилами й сокирами, в кресанях і сардаках, а коли їх почали допитувати, то все відразу й вияснилося: мало хто з них умів й слово сказати по–нашому… Мали вони з’єднатися на Ґреготі з переодягнутою в партизанську форму сотнею чекістів і разом вдарити на табір старшинської школи… Хлопці Недобитого звели їх в узвір під Білою Кобилою, де чорт добраніч каже, й залишили там назавше, а на слід чекістської сотні не втрапили… І ще: на Багнах селяни витягли з криниці чотирьох чоловіків, й жінки голосили над ними і проклинали нас…»

«Віддам наказ усім куреням, — перебив мову Ворона Степовий, — помножити стежі, прочесати ліси від дерева до дерева ще до початку більшовицького наступу. Нам збираються вдарити в спину…»

«Це ще не все, друже командир, — вів далі Ворон. — Ворог, про якого я щойно мовив, зримий, так би мовити, намацальний, його можна вислідити… Та ось уже майже рік я чую, і маю на це підстави, присутність досвідченого шпигуна — десь тут, недалеко. Ніби хтось слухає, про що ми говоримо на наших секретних нарадах, знає достеменно, які накази віддаються. Не виключено, що й серед нас є сексот. Але кому доносить? Адже не може кожен день чимчикувати до Яблунова, бо на заставах таки б його колись затримали… Думаю, що в Космачі працює рація, десь поруч з нами. І це становить найбільшу небезпеку…» «Що хочеш запропонувати?» — спитав Степовий.

«Мені стало відомо, — пропустив Ворон повз вуха питання, — що в яблунівській середній школі відбулися арешти: забрали кількох восьмикласників, космацьких хлопців, котрі після закінчення нашої семирічки пішли вчитися до Яблунова. Їх звинувачують у належності до юнацької сотні «Сокирники», яка буцімто створилася в Космачі. Звісно, це провокація, НКВД клеїть справу, щоб знейтралізувати молодь. Цей кримінал особливий — в ньому мусять бути замішані вчителі… У мене є підозріння, й тому я запропонував не виконувати поки що вироку над Шполою. Він щось знає. І якщо ми пообіцяємо зберегти йому життя, Шпола напевне заламається».

«Не можна дарувати йому життя!» — процідив крізь зуби Чарнота.

«Не гарячись, Даниле, ти мужній вояк, але є ще й політика… Іване, — звернувся Ворон до Буркута, — ти міг би тепер впізнати свого двійника Болідова, якого вже цілий рік розшукуєш?»

«Я його впізнав би й на тому світі», — відказав Захарчук.

«То прошу привести сюди Шполу».

Лейтенант виглядав жалюгідно: його знівечив страх перед смертю. Жорстока покара впала на Шполу: перед його очима водно пересувалися образи людей, яких замордував, і він перевтілювався, панічно боячись такого стану, в кожну свою жертву, переживаючи моторошний страх насильницької смерті. Це було нестерпно: як тільки прочинялися двері до підвалу — чи то приносила Пилипова Параска їжу або ж вартовий виводив Шполу надвір за потребою, а найстрашніше було для нього, коли вартував стрілець Андрусяк, це ж бо він мав його скарати, — коли прочинялися двері, Шпола падав на коліна й белькотів: «Не вбивайте, не вбивайте!» — у такі миті він не був сам собою, а одною із своїх жертв, і переживав тоді чужий страх, який ставав його власним.

«Слухай, Шполо, — розпочав Ворон допит. — Слухай і затям: твоє життя у твоїх руках. Якщо нам допоможеш, випустимо на волю — ти вже нікому не страшний і нікому не потрібен. Ще й револьвер тобі повернемо, щоб ти міг

застрелитись, як не матимеш де дітись… Отже, скажи, хто давав тобі вказівки, розпорядження вбивати в нашому регіоні дівчат, знущатися з них й чіпляти на шиї бірки з написом “сексотка”»?

Очі в Шполи зблисли надією, він відразу й випалив:

«Резидент».

«Як його прізвище?»

«Не знаю, його називали не інакше, як “Резидент”. То був чоловік середнього віку, з ріденьким русявим волоссям, і всі ми знали, що це людина майора Моліна. Він знаходив мене в гарнізонах».

«Ти міг би впізнати його в обличчя?»

«Так».

«Друже командир, — звернувся Ворон до Степового, — прошу дати мені два рої стрільців, і ми з Буркутом та Чарнотою обступимо школу, коли відбуватиметься педрада».

«Школу? Ти сказав — школу? — підвівся Степовий. — Цього ще нам не вистачало: нарід і так став все більше до нас насторожений, а школа для людей — як святиня… Хоча… я пригадав, як ти на першому допиті запитав Шполу про вчителя фізкультури. Маєш на нього підозру?»

«Маю».

«А коли помилишся, коли той, кого підозрюєш, виявиться невинним, що тоді скажемо вчителям, людям? Яка ж лиха фама піде по світу: партизани вдерлися до школи? Шукай іншого варіанта».

«Будь–який інший варіант приречений на провал, — промовив Буркут. — Якщо Гошоватюк — “Резидент”, то він відразу відчує, що за ним стежать. А в досвідченого розвідника тисячі способів зникнути».

«Тоді дійте, — погодився Степовий. — Тільки щоб без зайвого шуму: жодного пострілу, жодної метушні».

«Будемо старатися, друже командир… А якщо зайде помилка, то ми пояснимо нашу появу в школі турботою про учнів, заарештованих у Яблунові».

«Гаразд».

Педрада в школі мала розпочатися о третій після обіду. Два рої стрільців залягли за високим живоплотом, що за–ступав фізкультурний майдан. Школа стояла на узвишші, обступленому з усіх боків закожушеними дикорослям схилами, які спадали до потічка, що обмивав горб, пробиваючись крізь верболози до Пістиньки, і тільки з одного боку провадила до шкільного будинку всипана шутром стежка.

Ворон, Буркут і Чарнота, а з ними й Василь Андрусяк, який конвоював Шполу, заховалися під дашком запущеного оборогу, що перехнябився над потоком; з нього давно ніхто не забирав сіна, і воно, вогке та плісняве, пахло гнилизною, — тут було безпечно, оборіг, видно, не мав господаря. Ворон крізь бінокль спостерігав: за шкільними вікнами снувалися силуети вчителів, що збиралися на педраду; вони ще не всідалися за столики, й Потурай думав, як розпочати акцію, щоб вона відбулася без галасу й стрілянини.

Втім відчинилося вікно вчительської кімнати, й на підвіконня сперся ліктями вчитель, він розминав у пальцях цигарку, довго тер сірником об коробку, й видно було — не дбав про те, щоб він засвітився, при тому сторожко пас очима кут між трапецією на лівому краю майдану і вершком оборогу, що виднівся праворуч, обмацував поглядом кущики живоплоту й вершечки тополь, що вистрелили з яру в небо, врешті прикурив цигарку, випустив з рота клубок диму й, ніби заспокоївшись від якоїсь тривоги, спер голову на зігнуту в лікті руку й незворушно вдивлявся у простір, що закінчувався березівськими горбами на обрії.

Ворон покрутив колечко на біноклі, наводячи різкість, і в полі зору чітко постало перед ним знайоме обличчя вчителя фізкультури, тоді передав бінокль Шполі, і той за хвильку прошепотів з притаєною втіхою:

«Резидент… Він!»

Буркут вихопив у Шполи бінокль, приклав до очей і тихо скрикнув:

«Болідов!»

Чарнота вмить зсунувся спиною з оборога, за ним зіщовгнули Ворон і Буркут, Василь трутив униз Шполу; почувся свист, з–за живоплота вибігли стрільці з автоматами напоготові; усе це вмить побачив Болідов, розштовхав учителів і вибіг з кімнати, залишивши сторопілих колег і директора школи, й зник, мов привид. За мить увірвалися до вчительської Ворон і Буркут, вони наказали вчителям стати під стіну й пройшлися повз них, заглядаючи кожному в обличчя. Врешті крикнув Буркут:

«Де Гошоватюк?! Він був тут!»

Директор зблідлий, мов полотно, проказав, тамуючи тремтіння губ:

«Він вибіг… Щойно вибіг!»

«Куди вибіг? Школа ж оточена!»

Пропустивши поперед себе Буркута, директор вийшов у коридор і показав на вузькі східки, що вели в підвал.

«Хіба там сховався», — сказав.

Буркут з наставленим револьвером перший збіг східками вниз, за ним Чарнота, Василь зі Шполою та два стрільці. Вони опинилися в темній пивниці, і в будь–кого міг вистрелити Болідов, однак панувала тут мертва тиша. Пивниця була подовгувата й завалена коленими дровами, а в кінці коридорчик скручував ліворуч; переслідувачі, тулячись до стіни, підійшли до вугла й уздріли віконце з виламаними ґратами. Буркут просунув крізь нього голову й побачив похилий глинястий обрив, що спадав до потічка.

«Прокляття! — застогнав. — Мав запасний вихід».

Чарнота вдарив на сполох: він тричі вистрелив уверх з револьвера, тоді із Завоєлів вирушила його сотня й курсанти старшинської школи, які чекали на сигнал.

Останніми вийшли зі шкільного підвалу Андрусяк і Шпола. Василь ніс у руках обшиту бляхою коробку й віддав її Воронові.

«Це радіонадавач, — сказав провідник. — Забери до штабу».

Тоді глянув на Шполу, який тремтів від страху й надії на помилування і благально дивився на Ворона.

«Відведи, Василю, цю мерзоту на Кляузу й там віддай йому револьвер, — сказав провідник. — Хай сам себе скарає. Або нехай живе, поки його не розстріляють свої. Не буду ламати обіцянки… А радіонадавач передай комусь із стрільців».

До самого вечора партизани прочісували село й довколишні ліси — Болідова не знайшли. Встиг, видно, вислизнути за Рунок: через застави пройшов з документом учителя космацької школи.

А вночі до кімнати, в якій мешкав Степовий, тихо постукав господар ґражди Пилип Гулейчук. Він довго стояв мовчки на порозі, переступав з ноги на ногу, витирав рукавом носа, шморгав і врешті видавив з горла:

«Перебули–сьте зиму в хаті, я й слова не сказав… А тепер потепліло, то можна і в лісі… Я гину зі страху, пане командир. Сохну на пні. Зробіть таку ласку!»

«Я вас розумію, ґаздо, — відказав Степовий. — Але як нас не буде, то й ви… Гаразд, почекайте ще трохи, ми виберемося від вас після бою».

IX

Зайшов Великий піст, і Ганна, як та відьмарка, чаклувала над бляшанками, в яких на гарячій плиті булькали червоний вивар з яблуневої кори, зеленина з луски соняшникових зернят та золотава гуща з цибулиного лушпиння, а ще розводила писанкарка в каламарі чорний купервас.

При цій роботі обличчя її було святкове й натхненне, й Ліда милувалася гідністю жінки, яка замінила їй матір. У кожному поруху Ганни, в усмішці, в печалі, закроєній підківками обабіч уст, в пісні, яка снувалася навколо писанкарки ледь чутною нутою, в зблиску очей, що висвітлювали втіху, або, запаволочені, відтінювали журбу, в спалаху радості, як тільки зачувала стукіт Чарнотиних пальців по віконному склі, в щасливій втомі після опівнічного повернення з–під гаджуг (Ліда тоді дбайливо знімала чатинки з Ганниної спини, а сама німіла від жіночої цікавості й незнайомої млості в лоні), у Ганниній тривозі, коли за селом сухо туркотіли автоматні черги — у всьому цьому Ліда вбачала тільки вроду рідної жінки й сама, прагнучи стати такою, як вона, горнулася до неї, й інколи Ганна відчувала, як до її живота грішно прикипає дівоче тіло, й сказала якось, провівши долонею по гарбузятах Лідиних грудей:

«Пора тобі до постелі, бо ти вже велика…»

«Це весільна коломийка, Анно… А то страшно?»

«То солодко, доню. Та й не те слово… Ніхто того солоду виміряти не годен. Бог дарував жінці шал тіла, щоб відшкодувати їй за біль, коли втрачає віночок, і за породільні муки. То велике свято, Лідо, якщо любиш… То мигдалик життя, дівчино, й до тебе прийшла пора розколотися, як зерняткові бросквині».

«Ще трохи почекаю, Анно, добре? І він най потерпить… Я хочу діждатися тієї хвилини, коли те, що в мені мліє, зможе спалахнути, немов у полум’ї достиглий колос…»

«І зупиняться тоді хмари над тобою, і зорепад тебе засипле й спалить… То рай, дитино, і треба його сповна зазнати на землі».

«Чарнота вас кохає?»

«Не знаю… Мене кохав Пилип. О, як він любив, як пестив, як тішився мною!.. А Данило дужий, мов Чорногор, і безжалісний, як опришко, мені здається, що він весь входить у мене, розриває на шматки, й моє тіло розсипається на гарячі вуглинки. Й коли вони потахають, я довго не можу їх позбирати, я в любові з Чарнотою розпливаюся солодом, стікаю гарячою повінню — ніколи і ні з ким не зазнавала такої любої муки, й коли він іде від мене, схололий і знову суворий, я знаю, кожен раз втямлюю, що то назавше, і це колись таки станеться. А тоді я спіснію, постарію, й відшумить мій молодий вихор».

«Ви так говорите, Анно, так говорите, що я вся млію, чекаючи свого весілля».

«Як він прийде, то справ собі свято, Лідуню. Не вичікуй, бо час такий, що може весільне деревце згоріти ще до того, поки Василь внесе його до твого ліжка».

Ганна розмальовувала писанки. Водила по воску писачком й розмовляла чи то з Лідою, а чи зі собою, раптом переривала розповідь коломийкою про хлопців, що йшли з Коломиї та й писанку вкрали, повернули до шинкарки — за горівку дали, а Ліда слухала й вірила, що Ганнина мова й приспівування — то доконечний писанкарський ритуал; бо писанка, моя доню, не просто розмальоване яйце, а ворожба, чаклування над зародком життя, і коли ти випишеш на яйці знаки сонця, блискавки, хмар, засіяного поля, зірничок, то набуває воно чудодійної сили, і не дай Боже, як розіб’ється, викинути лушпайки в сміття — тоді ті візерунки стають злими прикметами, і той клинчик з крапочкою, що означає домівку, може спалахнути полум’ям й спалити хату, дерево життя з двома оленями обабіч нашлють порчу на худобу, а кривульки, котрі означають дощ, спричинять посуху в краю…

І щоб ти знала, що ці трикутники, які називаються триґверами, — то образ вогню і чоловічої сили: добре приглядайся до цього знака, дівчино, і водно посилюй свою віру в нього, бо ніщо на світі так не потрібне жінці, як тепло і плід; а цей безконечник, що оповиває довкола писанку, немов хміль, — то лінія людського життя, і я нині його якнайтісніше скручую, бо то буде твоя писанка: хочу, аби–сь довго жила. А та ружа посередині безконечника — то знак Христового царства.

І знову Ганнина мова переходила в пісню — так плавно, ніби жінка весь час її наспівувала; ой кивала дівчинонька пальчиком до мене: неси, неси, легінику, писанку свячену; а ця писанка із сонцем вбереже тебе від хвороб, а он та з рослинним малюнком — на добрий урожай, а та, що з півнем, охоронить від блискавки… Тепер поглянь: це дерево життя, а виглядає, як тризуб — найдавніший на землі герб, який став нашим, і тому тяжкі вороги хочуть його знищити, бо мають пізьму на нас за те, що ми старші за них на землі.

«А звідки взялися писанки, Анно, і чому їх розписують перед Великоднем?» — запитала Ліда.

«Коли вели Ісуса розпинати, ніс один чоловік повний кошик яєць на продаж. Залишив він кошик при дорозі й поніс хреста на Голгофу. А коли повернувся, то побачив, що яйця крашанками стали. То кров Христова на них… А ще кажуть, що Матір Божа розписувала писанки для Пилата, щоб той змилосердився над її сином: як писала, то плакала, а тому писанкарки кладуть на яйця крапочки, подібні до сліз… Такі самі узори насилюються й на ґердани…»

Ганна дістала з полиці глечика й вийняла з нього жменю силянок: були вони широкі й вузькі, зелені, жовті й пурпурові, з довгими й короткими бомбликами, а на одному ґердані по обох смужках спливали вниз гарячі ромбики, що яскраво сяяли на зеленому бісерному тлі.

Ліда аж охнула від захоплення, схопила, приміряла ґердан до грудей і стала в цей мент ще гарнішою; підійшла до дзеркала, приглянулася й підвела на Ганну благальний погляд.

«Сподобався? — спитала Ганна. — То й добре, подарую тобі на твоє весілля… Ось бачиш ці червоні клинчики, їх по двадцять на кожній смужці: це сорок днів посту, сорок днів перебування Христа в пустелі, сорок мучеників… Проте кожен окремий клинчик — то одне якесь бажання. Вибери собі на нині, котрий хочеш, приклади до нього палець і промов бажання вголос».

«Хочу, щоб сьогодні прийшов Василь», — сказала Ліда, притиснувши пучку до верхнього ромбика.

«Сьогодні вони мали цурес у школі», — мовила Ганна, й сполох пробіг по її щоках.

«Я знаю. Василь і досі вартує офіцера, водить його зі собою… Щось вивідують…»

«Когось ловлять. Та най би вже його… — Ганна затнулася й приклала до уст долоню. — Прости мені, Господи…»

Саме цієї миті біля млина, десь на Кляузі, пролунав постріл. Жінки німо переглянулися, чекаючи стрілянини. Та було тихо.

«Може, то Василь Шполу вбив?..» — глянула Ганна на Ліду.

«Боже, як це страшно», — прошепотіла Ліда.

…Василь звів Шполу в каньйон на Кляузі й наказав йому зупинитися над Пістинькою. І коли лейтенант, на мить скам’янівши, рвучко повернув голову, Василь уздрів витліле від страху обличчя ненависного ворога — тоді рука сама потягнулася до гашетки автомата, й наказ Ворона тепер для нього нічого не важив: як же він відпустить живим убивцю Андрія — мусить Шпола впасти від справедливої кулі, і вже бачив Василь, як лейтенант лежить спиною на зарінку, а голова у воді, та враз зів’яв палець, сповз із гашетки — почуття дисципліни, а може, і страх перед убивством людини були сильнішими від бажання помсти; Василь пересунув за спину автомата, розстібнув ремінь, зняв з нього кобуру із Шполиним револьвером й пошпурив йому під ноги.

«Щезай на всі чотири вітри!» — гаркнув, а сам з місця не зрушився й, тамуючи в собі лють, дивився, як Шпола, повагавшись секунду, зігнувся, схопив кобуру й кинувся бігти навмання вздовж русла ріки, він спотикався, падав, вставав, біг далі вниз і аж там, де каньйон закінчувався й, прориваючи заслону каламутного неба, випускав на простір набухлу весняними водами ріку, — там зупинився Шпола, й знав Василь, що він далі не ступить і кроку — не зважиться вийти у відкритий світ, в якому для нього місця вже немає, де з двох боків чигає на його душу неминуча покара за подвійну зраду.

Сірий силует довго стояв у проймі каньйону, й Василь чекав на те, що мусило статися, він мав вернутися до своїх упевненим, що ворог більше на світі не живе, — та не міг знати, що цієї хвилини в просторій долині, по якій трьома рукавами розлилася Пістинька, аби в ущелині між двома горбами, які ледь мріють на обрії, знову злитися докупи й увійти в ще глибший Микитинський каньйон, — що в цій благословенній долині виріс перед Шполою золотоверхий собор, навпроти якого звівся на баскому коні гордий Гетьман з булавою, котрою розбиває на друзки крицю йорданського неба, — і йде майданом незчисленне військо, й злітає в небо і лопотить–лопотить у високості, немов крила голубів, маєво синьо–жовтих прапорів; тисячоголове море вітає розкотистими вигуками «слава, слава, слава!» українське військо; попереду їдуть на вороних конях Головний Отаман і полковник Шпола; маленький хлопчик обіймає маму за шию, тулиться до її грудей, які пахнуть медовою кутею, й питає: «А де татко, де татко?» — «А он там попереду, синочку», — показує мама пальцем на дві постаті вершників, що вже ховаються за пам’ятником Гетьмана, і гордість, і тривога чуються в словах матері, та врешті стремтів її голос, бо вже зникли вершники з овиду, — і все видиво зникло з–перед очей полковницького сина, й ніщо на тому місці, у видолині над рікою, більше не з’являлося, бо кривавого видива, вчиненого власними руками, не впускав Шпола перед свої очі: жадав кат останньої хвилини з’єднатися із своїм благородним началом…

Не міг знати Василь, що примарилося цієї миті найтяжчому його ворогові, та й ніколи не повірив би, що подібний просвіток можливий у зрешетованій злочинами душі… Та враз почувся постріл, а з ним водночас зник із пройми каньйону сірий силует, і тоді зм’якло Василеве серце від думки, що таки залишилася в душі злочинця одробина честі, виміряна часом польоту револьверної кулі з дула в скроню.

Василь ще трохи постояв, а потім довго вибирався з глибокого каньйону, поки ступив на стежку, що вела на белебень — до тети Ганни.

Увійшов до хати змучений і занепалий. Бачила Ганна, що тягар партизанського життя надто трудний для юнака, й у її очах затінився жаль. Вона подалася до хлопця, хотіла його по–материнськи пригорнути, та Василь відступив, поклав автомат на бамбетель і проказав сухо:

«Хочу помитися й чогось перехопити. Цілий день не їв…»

Поки Ганна наливала води в цебрик, він розглядався по кухні й водно зупиняв погляд на дверях, які вели до світлиці; Ганна догадувалася, кого він шукає, проте мовчала: Ліда, як тільки зачула кроки в сінях, шепнула до господині: «Я буду там… Скажете йому, як оговтається, щоб зайшов». Знала Ганна, на що зважилася дівчина, й подумала, що весільний подарунок доведеться їй завтра віддати — на подружнє щастя.

Надворі смеркло, у вікно заглянув щербатий місяць. Василь сказав теті, щоб не засвічувала каганця, в потемках повечеряв, і аж тоді спитала Ганна:

«Ти вбив його?»

«Він сам себе убив», — відказав Василь таким тоном, що Ганна більше не зважувалась допитуватися, довго мовчав і врешті витиснув із себе два слова, в яких прочувалася тривога:

«Де Ліда?»

Ганна кивнула головою вбік світлиці й мовила коротко:

«Там вона… Чекає на тебе».

Василь схопився з лавиці й з докором глянув на тету:

«І ви досі нічого не сказали?»

«Заспокойся, Васильку. Вона чекає — про що тут уже говорити?»

У світлиці було сутіношно, в напівтемряві Василь побачив білу вілу, що стояла на тлі вікна край ліжка: її постать була лискуча, й місячні промені зіщовгувалися з неї, утворюючи довкола силуету примарний світляний овал, з якого віла прагнула вихопитись, проте йшла разом з ним до Василя, й він побачив на своїх простягнутих руках блідий відблиск того сяйва.

Відступив назад, ніби злякався привида, й почав нервово знімати зі себе одяг, взуття, а білі руки віли діставались до його сорочки, закасували її, знімали через голову й гладили чоловіче тіло.

Василь наблизився до дівчини, спіймав долонями її довге волосся й занурився в нього, потім долоні знайшли тугі гарбузята, зім’яли їх й сповзали все нижче й нижче; втім спинило його дівоче пушисте лоно, й Ліда прошепотіла:

«Ти знаєш, як це робиться? Ти вмієш?»

«Так, — відказав Василь. — Прости мені».

«Я тішуся, що вмієш… Я так боюся — як це може вміститися в мені?»

Тоді вона лягла, взяла Василя за плечі, потягнула на себе, й він рвучко увійшов у неї. Дівчина тихо зойкнула, а далі слухала, як він розкошує в її лоні, й мугичилася в її пам’яті весільна коломийка: «Бери мене до постелі, бо я вже велика»; вони довго шаленіли, поки з Василевих грудей не вихопився стогін любострастя.

Кохалися до світанку, не відриваючись одне від одного, а коли Ліда відчула, що коханий до решти знемагає, обхопила руками його плечі, оповила стегнами чресла і, прикипівши до нього всім тілом, сказала:

«Полеж тихенько і слухай… Як будемо жити, то тільки так… А як загинемо, то теж разом, як тепер. Навіки…»

«Добре, любко, — шепотів Василь і спивав її уста. — Так — і назавше».

Вранці, коли Василь ще спав, Ліда вийшла із світлиці й хоч знала, що застане Ганну на кухні, все ж сахнулася, побачивши її, й від сорому сховала обличчя в долоні.

«Не встидайся, доню, — пригорнула Ганна Ліду до грудей. — Дякуй Богу, що подарував тобі радість… А тепер стій камінчиком, я зараз…»

Підійшла до полиці, зняла глечика із силянками й вийняла з нього ту, по котрій зеленими потічками смужок спливали вниз, немов човники, багряні клинці — і кожен з них щось означав: тепло, сонце, радість, чоловічу силу, й кожен міг сповняти одне бажання.

Ганна наділа Ліді на шию ворожбитний ґердан і мовила:

«Це тобі весільний подарунок від мене. Не знімай його ніколи».

X

Провідної неділі до полковника Степового прибув від командира сотні імені Гонти, яка стояла на заставі під горою Лебедин, зв’язковий з грипсом, в котрому повідомлялося: вдосвіта, як вислідив дозор, з Коломиї виступило військо — піхота, артилерія, панцерні авта й танки; біля Сопова «Рубаха» розділилася на три рукави, які пішли на Печеніжин, Мишин та Іспас.

Степовий вийшов на позицію сотні «Сірі вовки», яка дислокувалася в підніжжі Лисинки, щоб звідти керувати обороною; курінь «Буковинський» перегородив печеніжинський шлях у Слободі Рунгурській, «Гуцульський» заліг у каньйоні Пістиньки під Шешорами, а курінь Буревія «Гайдамаки» зайняв Рунок.

З Рунка Буревій вислав під Яблунів сотню «Сурму», а дорогу між Рунком і Лебедином обставив двома чотами сотенний Чарнота й сам з третьою чотою вийшов на простору улоговину, що протягнулася праворуч до гори Лебедин між верхами Медвежого і Гнилицею. Богунці були добре озброєні автоматами ППШ та німецькими МП, мали десяток «дехтярів», два «максими», міномет, панцерфауст і протитанковий гранатомет, а набої, міни і гранати мали ось–ось підвезти.

Дві чоти залягли в ізворах над звивистою річкою Рушором, яка двічі перетинала дорогу попід високими мостами, встеленими смерековими кругляками — один нижче від улоговини, а другий ближче до Рунка — в підніжжі Клифи.

Ще не чутно було гулу військової техніки, та напевне середній рукав «Рубахи» вже наближався з Мишина до Стопчатова, й богунці поки що чухмарилися після недоспаної ночі, курили, перевіряли зброю; втім на дорозі заскрипів драбинястий віз у парокінній упряжці, він був вивершений пачками з набоями, мінами та гранатами, спереду на скриньках сидів Василь Андрусяк, який без угаву цвьохав батогом — тяжко було шкап’ятам тягнути воза по намулистій дорозі, а позаду нього, спершись одна до одної спинами, тряслися Ганна й Ліда; повіз в’їхав на галявину, партизани кинулися розбирати скриньки й заносити в кущі, Василь їх сортував, бо на нього сотенний поклав завдання підносити в бою кулеметні стрічки і фаустпатрони; Чарнота вилаявся, мовляв, чого це большевики завжди розпочинають операції у великі свята; а тому, відказала Ганна, що Бога не мають; Ганна з Лідою зняли з воза пару бесаг з продуктами, й два стрільці понесли їх стежкою, що вела на Лебедин — там жінки готуватимуть партизанам обід; а чи вистачить на всіх їжі, думала Ганна, йдучи попереду Ліди за стрільцями; а може, ще й залишиться, діймала її жура, а може, й зовсім не буде кому обідати, печалувалася жінка; й Ліда, йдучи слідом за нею, з сумом вдивлялася в її зсутулену журою спину; на возі біля заденка зосталися два наплечники, їх знімав сам Чарнота; наплечники були важкі, і він брався за ув’язки двома руками, обережно клав на землю; тоді покликав Едварда й Піта, які стояли обіч партизанського гурту й чекали наказу; Чарнота піддав кожному по наплечнику за спини й показав Пітові на нижній міст, а Едвардові махнув рукою, аби йшов до моста, що біля Клифи; Василь звів коней з возом у яр, й партизани вмить зникли з галявини.

Втім з боку Яблунова долинув глухий гул моторів, ніби вмисне притишений, а далі й зовсім стих, і чутно було, як шумить Рушір на каскадах у глибокому ізворі під нижнім мостом, де заліг Піт з динамітом; Чарнота наблизився з лісу до дороги, що рівно прострілювала простір між схилами горбів мало не до самої Лючі й там спадала стрімко вниз; він вичікував, і коли раптом заревіли мотори — нахабно, ніби хотіли налякати все живе в лісі, а в далині із западини виповз нагору перший тупорилий панцерник, Чарнота вистрелив з ракетниці, гарячозелений набій описав над дорогою дугу й спопелів; тоді з обох боків заторохтіли автоматні черги — то вступила в бій сотня «Сурма»; у відповідь загарчав з панцерника кулемет, за панцерним автом сунув танк, рвучи гусеницями землю, на башті поверталося то ліворуч, то праворуч гарматне дуло й випльовувало снаряди; кавалькада машин вихопилася із западини на рівну дорогу, їх було десятки, за ними бігли автоматники й решетили кулями ліс, звідки ще лунали поодинокі постріли, врешті стрільці сотні «Сурма» почали вибігати на дорогу, вони втікали навмання, й кулі їх не досягали, минали причаєного в кущах Чарноту, який нервово помахував рукою, спонукаючи їх вдавати панічну втечу; далі вся сотня опинилася за нижнім мостом й миттю розчинилася в лісі; дорогою відчайдушно мчали панцерники, танки, «студебекери», солдати, не перестаючи стріляти, бігли за машинами, з панцерників палили кулемети, й лунали раз у раз гарматні постріли з танка, і коли Чарнота нарахував сорок дві одиниці й остання машина досягла нижнього моста, а перша в’їжджала на верхній, він удруге вистрелив з ракетниці, а тоді під Клифою вибухнув у небо, перекриваючи верхів’я смерек, круглий клубок чорно–білого диму, й полетіли вгору бервена, що настеляли міст, та уламки першого панцерника.

Колона зупинилася, мотори стихли, німота цілковитої розгубленості запанувала на лісовій дорозі, та це тривало тільки мить: люк танка відкрився, з нього висунулася до пояса постать офіцера — був то генерал Дергачов, який керував операцією, — він хрипким голосом скомандував водіям, щоб розверталися, й показував рукою на галявину, що просторо заходила глибоко між горби; мотори знову заревіли, останній панцерник, який тієї миті в’їжджав на нижній міст, рвучко здав назад, скотився з бервен на дорогу, довго рачкував, аж поки не допав до місця, де зміліли фоси, і там розвернувся, — він єдиний із сорока двох бойових машин залишився неушкоджений, і коли розпочалася масакра, рвонув на повному газі до Яблунова й сповістив районний відділ НКВД про нечуваний погром…

Та поки що панцерник відходив назадгузь від моста: знав водій, що і цей міст злетить у повітря, проте вибуху чомусь не було… Тим часом шофери панікували, й кожен намагався вихопитися з вузької дороги першим, здавали назад, ті, які втрапляли на галявину, розверталися, інші застрягали у фосах, деякі перекидалися догори колесами, врешті танк із генералом вихопився з улоговини й допав до моста.

А ліс мовчав… Чарнота вибрав спостережний пункт на царинці, з якої видно було всю галявину, й нетерпляче ждав, поки зірветься нижній міст, та Піт чомусь не давав про себе знати…

Тієї хвилини, коли танк в’їжджав на міст, Піт запалив бікфордів шнур і вже збирався збігати в яр, як ураз помітив, що іскринки на шнурі погасли; він підбіг майже впритул до пачки з динамітом й уздрів, що шнур перетертий й залишилося його, знадібного, не більше метра, і якщо запалити, то вибух станеться за десять секунд; цього досить, подумав Піт, я ще встигну відбігти яром до підніжжя он тої гори; підривник викресав запальничкою вогонь, притулив пломінець до шнура, й коли шнур зловісно зашипів, випорскуючи білі іскринки, Піт кинувся тікати, проте хотіла смерть, щоб він спіткнувся і впав, а далі його понесло в повітрі, немов вимолоченого снопа з току; він ще побачив, як заламуються кутом уверх дилини моста, на мить утворюючи піраміду, а потім розверзаються вбоки, і в проломину всім своїм тягарем втискається танк, охоплений синім полум’ям…

Чарнота полегшено зітхнув, почувши вибух, — Піт ось–ось пробереться крізь ожинові зарості до нього на царинку, — і тоді випустив третю ракету.

Враз обізвалися довкола галявини ліси. Мінометники посилали на забиту технікою площину одну за одною міни, й вони розривалися в улоговині шахматним порядком; із схилів били гранатомети; червонорубашників було кілька сотень, вони тирлувалися й відстрілюючись влучали один в одного; з царини косили «дехтярі» й «максими», і коли солдатів залишилася жменька, вони почали вибігати на дорогу нижче від зірваного моста, тоді відступ їм загородили стрільці богунської сотні й розстріляли всіх до одного.

Василь підносив до кулеметів стрічки, подавав автоматникам диски, двигав фаустпатрони й снаряди до гранатометів; вогонь заливав долину ще й тоді, коли на ній не залишилося жодного червонорубашника — зосталися тільки мертві тіла та купи обгорілого, скрученого металу.

Врешті Чарнота четвертою ракетою оголосив відбій.

Врятований панцерник допадав до Яблунова…

Зв’язковий від Чарноти приніс у розташований під Лисинкою штаб звістку про погром моторизованого дивізіону генерала Дергачова; командир військового округу «Говерла» Степовий послав гінців до «Буковинського» та «Гуцульського» куренів, і ті вернулися з новиною: «Рубаха» відступила зі Слободи Рунгурської на Печеніжин, а з Пістиня — на Іспас…

Перед обідом на місце бою прискакали на конях полковник Степовий та окружний провідник СБ Ворон. Тільки на мить злорадна посмішка осінила обличчя полковника, коли він побачив на галявині понівечені «студебекери», колеса, які то тут, то там курилися чорним димом, поламані й перевернуті панцерні авта — такої гори лому Степовому ще не доводилося бачити, та втім вразила його моторошна тиша на встеленій трупом площині: партизани стояли мовчки, дивлячись убік нижнього моста, й посмішка на губах командира округу змінилася гримасою болю…

Сотенний Чарнота й Едвард Ґоттеґем виносили з провалля тіло підривника Піта з чорним, мов вуголь, обличчям, з проломаною головою; на царині, з якої Чарнота щойно керував боєм, хлопці копали яму, а Василь Андрусяк майстрував з березового стовбура хрест; побратими несли Піта на плащ–накидці, попереду йшов Едвард і нікого й нічого не бачив, сльози висохли й сіль більмами заступила зіниці; Едвард не помітив ні Степового, ні Ворона, які стояли серед партизанів на галявині, й потім усі разом подалися на царину в похоронній процесії, — він більше не бачив світу й свого місця в ньому, відчуття цілковитого осиротіння просякло в нього, немов отрута, й шепотів Едвард весь час бездумно:

«Чому не я, чому не я?»

Ніхто не втішав лейтенанта Ґоттеґема, який зостався осамотнений на чужій землі; тіло Піта поклали край свіжовикопаної ями, й біля нього поралася з бандажем санітарка Ліда, поміч якої була Пітові вже непотрібна, а все ж вона забинтовувала його голову, щоб не визирав з черепної проломини рожевий мозок, а очей Піт не мав, ні обличчя не мав — лише чорну маску, і подумав Чарнота грішне: якби партизанів полягло більше, то Едвардові було б легше переносити втрату, бо чому Піт, єдиний, мав тут загинути — наче українська смерть пошкодувала своїх і вибрала чужинця…

Затріскотіли сальви, зашурхотіли саперні лопатки, й на царині виросла жовта могилка, а Василь вкопував у голови березового стовпа й прив’язував до нього ликом поперечку; партизани помолилися й подалися гусаком вузькою стежкою на Лебедин, де їх чекала з обідом Ганна Палійчучка; царинка опустіла, лише Едвард клячав край могилки, вгрузаючи коліньми в мокру глевтуху, й не збирався доганяти партизанів.

Ворон підійшов до нього, діткнувся рукою до плеча, потім взяв його за лікоть й підвів, промовивши:

«Не розпачай, Піт загинув за Голландію».

«О ні, — схлипнув Едвард, — правда за тим, хто гине на своїй землі, а нам судилося чужу гризти…»

«Не кажи так… Твій брат упав у чужому краю, але за свою батьківщину. Ворог у нас один — світовий розбійник, і, можливо, ти ще матимеш нагоду віддати своє життя в рідній стороні».

Сотні імені Гонти, яка стояла в запасі під Лебедином, не довелося цього разу вступити в бій; стрільці почували себе ущербленими, й запашна підпалка з курячим м’ясом, що їм у череп’яних мисках подавала Ганна, здавалася дармовою; коли з узворів до підніжжя гори вибралися стрільці, які вийшли з бою, гонтівці передали їм миски з їжею, щоб спожили першими, цим відзначивши їх заслуги в нинішньому дні, а Ганна пустила по колу бутлю з сивухою. Тоді насередину вийшов юнак у цивільному й проголосив вітання переможцям поетичним словом:

«Слава!» — прокотилося полониною, пугар пішов із рук до рук; Степовий підійшов до юнака в цивільному, обняв його — він любив партизанського поета Марка Боєслава–Гомона, який у колибі на Лебедині друкував на ротаторі журнал «Шлях перемоги», — й сказав:

«Роздай, Марку, свіжий часопис по сотнях, а для наступного числа так опиши нинішній бій, щоб і за сто літ знали про нього народи світу, захоплювались і втямлювали, що ми не тільки гинули, а й перемагали, сповіщаючи світ, що Україна є, живе і бореться!»

Марко махнув рукою, з гурту стрільців вийшла кучерява чорноволоса жінка, сувора і вродлива, вона передала Маркові пачку часописів і відійшла до гурту, ставши поруч з Іваном Захарчуком–Буркутом, й тоді Орест Потурай зрозумів, що це дружина його приятеля, про яку Іван так багато нарозповідався, — Юлія Шинкарук із села Боднарівки, якого нині вже немає під небом.

Партизани гаморили, а Потурай думав про Юлію, яка працювала разом з Марком в редакції часопису й жила з чоловіком у бункері під Кормитурою, думав і про Івана… Українська Головна Визвольна Рада готувала третій рейд на Словаччину, цього разу рейд мав бути безповоротний: назрівала велика совєтська блокада — «Червона мітла», перед якою УПА не матиме сили встояти. Генерал Чупринка розпорядився перевести армію в глибоке підпілля, а частину відправити рейдом через Чехо–Словаччину в американську окупаційну зону Німеччини, округ «Говерла» вишле три сотні за кордон. Провести їх має Ворон, тож забере він з собою Івана, Юлію і Едварда — вони найкраще зможуть розповісти Європі про чин УПА. І забере ще з собою в рейд Василя й Ліду — вони молоді, освічені й будуть потрібні Україні в екзилі…

Бутля кружляла по колу, а коли спорожніла, курінний Буревій заспівав, й стрільці підхопили упівський бойовий гімн:

Пісня стихла, й полковник Степовий промовив до партизанів:

«Не впиваймося надміру радістю перемоги: похмілля буде важке й готуймося до нього… А завтра скличте з Космача на побоєвище людей. Хай поховають ворогів, мертві сорому не мають. Та не висипайте могил і хрестів не ставте: прийшли бо вони до нас без Бога».

XI

Очікування більшовицької відплати було довге, і люди в Космачі узвичаїлися до свободи, яка зайшла в село начебто назавше. І хоч у свідомості кожного космачанина існував зайнятий ворогом зовнішний світ з озброєними гарнізонами, станицями стребків, постоями військ по селах й налагодженою в них адміністративною сіткою чужої влади, з партприкріпленими в кожному населеному пункті, з донощиками в школах і навіть церковних двадцятках, з виборчими дільницями, партійними та комсомольськими осередками на підприємствах, з кінопересувками, які безоплатно демонстрували агітаційні фільми щосуботи біля сільрад, з тарелями радіоточок на телеграфних стовпах, що гримотіли з шостої ранку до дванадцятої ночі, з обшуками по хатах, із зникненням людей, арештами й моторошними чутками про яблунівську та косівську катівні та про вивози в Сибір то з одного, то з іншого села — про все це знали в Космачі, проте той зневолений світ існував десь у незмірному віддаленні від столиці тактичного відтинку УПА «Гуцульщина», обставленому партизанськими куренями, сотнями, чотами та роями, що квартирували в луб’яних таборах, землянках і бункерах по колу від Бані–Березова через Микуличин, Ґрегіт, Прокураву— і до Лючі, й запорукою ефемерної незалежності Космача були довколишні, здавалось, неприступні гірські верхи, що оточували космацьку низовину, та синьо–жовтий прапор, який лопотів день і ніч на шпилі сільського Народного дому.

Велику полегшу відчув Пилип Гулейчук, коли штаб військового округу «Говерла», до якого належали тактичні відтинки «Гуцульщина», «Чорний ліс» та «Маківка», вибрався з його ґражди і разом із старшинською школою вступився із Завоєлів — десь–то вони, здогадувалися люди, розташувалися в недеях між Микуличином і Текучею, та Пилипа це геть не обходило, добре, що забралися з хати, і хоч час непевний, все ж йому спокійніше спиться, і навіть як зайдуть колись більшовики в село, а це конче станеться, бо не зможе Космач вічно благувати на свободі, то Пилип, коли енкаведисти будуть доправлятися, чому він перетримував у хаті бандерів, скаже, що примусили, — чей же не міг я зариглюватися на оборі, а вони що — браму зламати не годні; а може, й не будуть чіплятися — хіба що до всіх людей в селі, бо в яку хату не заходили партизани, де не ночували, де не харчувались, таж то озброєне військо, а я — цивіль…

Однак десь глибоко в душі мав Пилип до себе самого повагу — прецінь у нього квартирував найстарший командир округу, в Пилиповій світлиці збирали наради перші упівські старшини, проте цей гонор він тримав у найглибшому сховку пам’яті, яка щоденно запорошувалася свіжим страхом, й тому наверх спливали все нові й нові виправдання перед напасниками, й коли тих виправдань набиралося вдосталь, прийшов Пилип нарешті до статечної ґаздівської рівноваги.

І був би він спокійно ждав приходу більшовиків, мов та свиня обуха, якби не трафунок, що оногди перелякав його до смерті посеред ночі. Десь перед третіми півнями Пилип почув стукіт у шибку, схопився з постелі, став збоку вікна й одним оком придивився в темінь — придивився і завмер з дива і страху: за вікном, зіп’явшись ногами на призьбу, стояв його брат Юрко, який пропав з села ще за німців, думалось — навіки, та ось він, худий і змарганий, притулився чолом до шибки, й почув Пилип його зловісний голос:

«Віддай половину грошей, Пилипе, нас два було в неня, не ти один, віддай по–доброму, бо як ні, то донесу Моліну, що ти переховував у себе бандитів, і загримиш до Сибіру… Знесеш з–під стриху, з–під дахівки, одну пачку долярів й подаш мені через вікно, коли прийду ще раз… Чув?»

І щез, ніби його й не було. Перестрашений Пилип довго отямлювався в постелі, врешті задрімав, а вранці здалось йому, що все те приснилося; а може, таки приснилося, вмовляв у себе рятівне Пилип, проте що не день сонна облуда все більше розвіювалася, і він кінець кінцем упевнився, що то таки Юрко стояв поночі під вікном, а про якого Моліна говорив йому брат — таж напевне про того страшного начальника коломийського НКВД, на згадку про якого в кожного християнина йшов мороз поза шкірою, і що — Юрко до нього вхожий?.. А може б, він, Пилип, випередив Юрка й добився до майора на прийом та й поскаржився, мовляв, напастує мене якийсь люмпак… ба, та ти тільки настав їм палець, то й руку втратиш; а чи не краще зробити засідку, і як прийде ще раз — то лиш довбнею в потилицю… Господи, віджени від мене такі думки, то ж рідний брат…

Пилип з цими думками не раз позирав на пісну Параску, та радитися з нею не важився — що вона знає, нічого вона не знає, і врешті перед його очі спливла Ганна, й Пилип утямив, що тільки їй він міг би звіритись, бо нема на світі, таки нема ближчої йому людини — й настала хвилина остаточного рішенця: кинути все до дідька, прийти до неї, на коліна впасти й прощення просити, вислухати її пораду, а може, й переховатися в неї від біди… Може б, Пилип так і зробив, та не посмів, бо знав достеменно, що прожене його Ганна ще раз і цього разу не з постелі, а таки з порога: пішов же поголос по селу, що Ганна любаскою в самого Чарноти стала.

На престольний празник, на Петра, Пилип одягнув вишиванку у дві цирки, вибиваний кептар, червоні холошні, на голову надів кресаню з павою й сам, без Параски, подався до церкви.

Минаючи млин, зупинився на хвильку й дивився, як кипить вода на лотоках, а водяний пил піднімається над млинівкою, немов білий димок, і в ньому до сонця вигинається дугою веселка, зникає, то знову з’являється, ніби в цюцюбабки бавиться з пінистими бурунами, які сердяться, намагаючись ту райдугу поглинути, а вона не дається й деколи перекидається через млиновий дах, а млин мовчить при святі, й тому плюскотіння води на колесі звучить голосніше й виразніше, ніж завше — і чого то людям хочеться воювати, а не радіти цією благословенною красою, подумав Пилип, і втішно стало в нього на серці, що Господь знову дозволив йому почути цей живий пульс села, і ще подумалося завоєлівському ґазді, що час у Космачі і його власний час повинен вимірюватися лише мирним лопотінням води на лотоках, а не зловісною стріляниною, і най би цей шум ніколи не змовкав й не западала над селом тривожна тиша, яку так часто проколюють кулеметні торохтіння в горах, провіщаючи наближення смерті.

А до церкви стікалися з березівських та брусторських схилів, з Рунка, із завоєлівського гребеня, з шешорської долини святкові люди у барвистих вберях, такі схожі на писанки, й найкраща з них повільно скочувалася з белебня, увінчаного кільцем струнких гаджуг: була це Ганна Палійчучка — в шальовій хустці, пов’язаній на голові гуглем, у збористій сорочці з широкими вуставками на рукавах, в гарячожовтих із срібною заполоччю запасках, які розходились на стегнах, утворюючи два звабливі білі клинці, й Пилип раптом зупинився, ніби далі йти забракло віддиху; Ганна наближалась, заполонюючи весь світ своєю дурманною вродою, вона прудко водила очима, стріляючи вбоки розкосими бровами, й заправляла пасемка чорного волосся за вуха, що визирали з–під хустки білими мушельками, підбивала долонею до підборіддя червоні коралі й віночок срібних талярів, а довга шия витягувалася з них, мов птах із гніздечка, — кого ж вона визирає, міркував Пилип, а сам аж млів від відьомського видива, яке він так необачно втратив назавжди через покраплене дияволом золото; а може, вона, забачивши зненацька, до мене квапиться, — Боже, якби до мене, я обняв би її, стиснув до солодкого болю, зім’яв, розірвав би намисто, а таляри пошпурив, щоб докотилися аж до Пістиньки, здер би з неї святкове шмаття, взяв би її на руки і в самій льолі на очах у людей поніс у хороми… Господи — навіки!

А Ганна витягує шию з гнізда коралів, наближається до Пилипа й не помічає його; кого ж вона, сучка, уздріла поза моєю спиною, і що то за тупіт чується на дорозі, яка звертає на церковний майдан, хто там у цю мить скомандував: «Сотня–а, стій!»?

Пилип зіщулився, оглянувся і прикипів до землі, побачивши колону партизанів й обіч сотенного Чарноту, високого, врівень прибрамного хреста, в зеленому кітелі, в гранатових ґаліфе, в рипучих чоботях, в ремені з портупеєю, при зброї, а за ним — військо, військо, і вже партизанські колони зі своїми командирами заливають майдан, люди вигукують «Слава!»; Чарнота підходить до Ганни, минаючи Пилипа, який, ніби непотрібний штурпак, заважає на дорозі, відсуває його дужим плечем, а вона, безстидниця, висне в нього на шиї при людях; і б’ють дзвони билами об креші, і долинає з притвору мелодійний спів священика: «Благословенне царство Отця і Сина і Святого Духа нині і присно і вовіки вікові», з грудей воїнів виривається гучне «Господи, помилуй!», і губиться Пилип у натовпі, ніби піщинка, й ніколи він уже не понесе Ганну в хороми, не попросить поради й не заховається в неї; церковні браття й сестри виносять фани в обхід довкола церкви, відправа доходить до «Вірую» й до «Отченашу», незабаром прозвучить з уст священика кінцеве «Всіх нас Господь помилує і спасе, яко благ і человіколюбець», а Пилип стоїть стовпцем, мов непотріб, відсунутий на край майдану, й боїться кінця відправи, коли–то космацькі господині порозхапують за рукави сторонських гостей і розведуть по селу на обіди, а він залишиться сам, він нікого не запросить — Параска гостей ніколи не чекає, і так до кінця життя перебуде в нестерпній самотині… То най би не закінчувалося це празнешне Богослужіння, просить Бога Пилип, та враз його думи й церковні піснеспіви кремсає голос дітей, що біжать з толоки до церкви і кричать навперебій:

«Пайдьошники, пайдьошники в селі!»

Незакінченою обірвалась Служба Божа, люд почав розбігатися з майдану, у притворі тлумилися жінки й діти; партизани зі зброєю в руках бігли через городи, допадаючи до центральної сільської вулиці, вони з усіх боків обступали Народний дім, біля якого стояв загін, не більше півсотні червоноармійців; їх мирна поведінка охолодила партизанів — солдати зовсім не збиралися вступати в бій; над загоном піднялася на тичці біла плахта, можливо, то була солдатська сорочка; сотенний Чарнота з роєм стрільців сторожко підійшов до ворожого відділу й різко скомандував:

«Покласти зброю!»

Червоноармійці слухняно поскидали автомати на придорожний муруг, і один з них — у пілотці, вицвілій гімнастерці й кирзових чоботях — вийшов з гурту, покрокував з прикладеною до пілотки долонею й став перед Чарнотою.

«Таваріщ… — почав рапортувати й затнувся на першому слові, — Ілі как вас, гаспадін командір! Ми — азербайджанці, татари, узбеки, чечени з моторизованої дивізії, яка стоїть нині в урочищах між Ланчином і Чорним Потоком, прочіталі ваші лістовки і сговорілісь: нє будєм больше вас убівать, хотім воєвать на вашей сторонє, потому как ви за свободу народам і чєлавєку, а русскіє нєвінную кров пролівают… Докладивал сєржант Шірмат, син татарского народа!»

Чарнота вислухав рапорт, обвів поглядом гурт червоноармійців й зважував у думці, як йому повестися, адже скільки вже було випадків, коли доводилося ліквідувати загони енкаведистів, одягнутих у партизанський стрій… Чи ж ці потім не переодягнуться?

«А як мені впевнитися, — заговорив сотенний, — що в бою ви не вдарите нам у спину, ви ж присягали червоній мамоні…»

«Нас мало, — відказав Шірмат, — і ви зможете в будь–яку хвилину зробити нам “чекін–башка”… Присягу большевикам ми складали під примусом, а тепер я клянусь Аллахом, що до останньої краплі крові буду мститись тим, які за одну добу виселили всіх татар із Криму в невідомі краї, і робив це генерал Дергачов, якого ви, спасибі, відправили в джаханнам до самого ібліса! І узбекові донині серце кров’ю обливається за батьків своїх, яким стинав голови Будьонний двадцять років тому… А чому має воювати за москалів чеченець, якого Москва вже ціле століття знищує на пні?.. Прийми нас до свого війська, командире, і твоє серце зрадіє, побачивши нас у бою!»

«Вірю вам, — промовив Чарнота. — Візьми їх у свою чоту, — звернувся до чотового Грома, — і най під твоїм оком командує цим відділом сержант Шірмат. — А що там чутно — на тому боці? — спитав по хвилі в сержанта. — Коли розпочнеться наступ?»

«Після вашого празника будь–якого дня. Це напевне… Досі очікували, що після совєтського заклику виходити з повинною повалять з лісу партизани. Не вийшов ніхто, крім воєнних дезертирів і злодіїв — вони поповнили винищувальні батальйони. Та це мізерота. Тому вас бояться: сотні тисяч війська обступило Космач, буде залучена й авіація».

«І ви, знаючи це, перейшли до нас?» — Чарнота підозріливо глянув на Шірмата.

«Не сумнівайся, командире, — з докором мовив сержант. — Ми й там загинули б — нам «смерш» стріляє в спини. А коли загинемо на вашому боці — то в бою із заклятим ворогом».

«Зрозуміло… Гей, хлопці! — гукнув до партизанів Чарнота. — Вертайтеся на майдан і заспокойте людей і священика. Хай нині нарід ще попразникує… Ну а ви мусите нам вибачити, — посміхнувся сотенний до Шірмата, — в Космачі мечеть ще не збудована…»

«Бог один для всіх — в мечеті і в церкві», — звів Шірмат до неба руки, потім козирнув і вернувся до своїх.

Колишні червоноармійці розібрали зброю, вишикувалися в колону по три з сержантом Шірматом попереду, за ними стала партизанська чота, чотовий Грім скомандував до вимаршу, й військо звернуло з головної вулиці на бічну дорогу, що вела до Акрешорів.

…Обід у Ганни був мало схожий на празниковий — швидше він нагадував останню апостольську вечерю. Обідали мовчки, тільки й того, що полковник Степовий повідомив про початок більшовицького наступу: велика блокада розпочнеться після двадцятого липня, коли закінчиться строк виходу партизанів з повинною.

Едвард, відколи не стало Піта, замовк — із туги й осамотнення, він не мав з ким по–своєму заговорити, один лише Орест Потурай видобував його з мовчанки, перекидаючись з ним вряди–годи словом–другим по–голландськи. А Чарнота, якщо починав розмову, то тільки про свій план бою в акрешорській ущелині, яка після яблунівської дороги із зірваними мостами була єдиним коридором на півночі, котрим могли пройти панцерні машини й танки з Акрешорів до Космача, і для Василя й Ліди, які мовчки слухали розмову командирів, та ущелина уявлялася космацькими Термопілами, де поляже не одна сотня українських гоплітів.

«Така наша перспектива на прийдешні дні, — мовив після довгої мовчанки Степовий. — Й іншої не буде: наш округ мусить прийняти бій з “Червоною мітлою” по всьому колу космацького кордону… І попереджую: бій буде програшний, хоч боротьба триватиме й далі — з підпілля. Хто залишиться живий, відійде в гори, в ліси, в підготовані криївки й провадитиме тактику вилазок, від яких в окупантів має горіти земля під ногами. Й так будемо чекати Третьої світової війни».

Потурай–Ворон скинув бровами, глипнув на полковника й повів долонею по обличчі, ніби зсував з очей полуду. Сказав:

«Цього може й не статися… Промова Черчілля у Фултоні була, на мою думку, всього–навсього політичною заявою про можливість війни, а не про її негайну реальність. Напевне, це було спонукування совєтів до надмірних витрат на озброєння, які б до решти виснажили й так слабку їх економіку, від чого Союз доконче заламається в майбутньому… Але коли це станеться, ніхто не знає, нам же треба зберегти сили й водночас безперервність опору. Тільки так ми сповіщатимемо світ про нашу волю до незалежності. Та якщо всі залишимося в краю — чи довго зможемо протриматися?»

«Ти хочеш нагадати про можливий осінній рейд на Захід? — спитав Степовий. — Я розумію: іншого виходу немає, але як це зуміємо зробити? Як розділити армію на тих, хто йде на Захід, і тих, які мають залишитися тут? Хіба за принципом добровільності?»

«Так, за принципом добровільності!» — несподівано втрутився в розмову Василь, й командири здивовано переглянулися, бо ж молодому партизанові досі дозволялося тільки слухати і слухатись; на Василя впав важкий погляд Потурая.

«Ти ще надто молодий, хлопче, аби щось вирішувати, — терпко сказав Ворон. — Хоч і сміливий… Але тобою розпорядиться Організація».

«Ніхто мене силою не пожене в рейд! — заярився Василь. — Ми тут залишимося, — він глянув на Ліду. — Тут… Я продовжу справу свого брата Андрія — й таки загорить земля під ногами в москалів!»

У Чарноти втішно зблиснули очі.

«Яке то щастя, що я не розстріляв тебе в Сакатурі, Василю! Хто міг тоді подумати, що в тому перестрашеному хлопчині сидить такий лицар?.. Панове, не говорім нині про поразку. Завтра ми можемо програти, але ж переможемо післязавтра. За рік, за десять, за п’ятдесят! Наша боротьба закінчиться аж тоді, коли на політичній мапі Європи зазеленіє, немов море, простір від Сяну до Кубані, — і це буде виборена нами самостійна Україна! Якби я в це не вірив, то не йшов би нині на смерть. Вип’ємо, друзі, за перемогу!»

Встали, перехилили пугарі й поодинці повиходили з хати. Ганна провела Чарноту до гаджуг.

«Поцілуй мене, Анничко, моя ти втіхо… — пригорнув Данило Анну. — Дякую своїй долі, що ти була в мене…»

«Прощаєшся?»

«Прощаюсь… А як живий залишуся, то поведу тебе до шлюбу».

«Візьми мене ще раз… — Ганна обхопила за стан Данила й поволі опускалася на землю. — Тільки тихесенько, — прошепотіла. — Отак, так… Аби я пам’ятала, що ти міг бути не тільки сильний, але й ласкавий…»

Цього разу не палали смереки, тільки блідо іскрилися, немов сніг на сонці…

Чарнота пішов, а Ганна допізна лежала на м’якому чатинні під гаджугами й холонула від думки, що більше Чарноти не побачить… А від млина лунко долинало лопотіння води на лотоках, й на мить майнула в Ганни думка, що до вічної мови ріки, можливо, дослухається в цю пору й Пилип…

XII

Двадцятого липня 1946 року закінчився термін п’ятого більшовицького звернення до УПА, на яке партизани відповіли цілковитою іґнорацією: ні один упівець не вийшов з лісу з «повинною», тож можна було з дня на день сподіватися наступу військ НКВД.

Військовий округ «Говерла» був готовий вступити в бій: курінь «Гайдамаки» вийшов на березівську межу, «Гуцульщина» — на шешорську, а курінь «Карпатський» обсадив делятинську дорогу. Мостів на Пруті й Пістинці вже не було, й до Космача могла увійти хіба що піхота, й ущелина між Текучою і Акрешорами, на дні якої сльозився поміж високими бердами потічок Акра, могла служити коридором для моторизованої техніки. Тож вихід з ущелини загородила сотня Данила Чарноти, а з нею відділ сержанта Шірмата — щоб тут стояти на смерть.

Над космацькою видолиною залягла тиша й тривала вона — нудка й нестерпна — довгі спекотні дні. Та нарешті порушила тривожну німоту, давши сигнал до великого бою, несподівана партизанська акція в самому центрі Яблунова напередодні двадцятого липня, в суботу.

По яблунівській радіомережі було оголошено про демонстрацію фільму «З повинною». Не сподіваючись на всенародне зацікавлення більшовицькою агіткою, ґарнізонники зігнали перед вечором людей на шкільний майдан. Там уже стояв кіноапарат й торохтів захлинаючись движок; квадратова біла пляма падала на тильну стіну школи й водно згасала; майдан обступили озброєні стребки, люди мовчки сиділи на колодах, й на задніх, під бузиновими кущами, примостилися сільські хлопчаки. Хоч вечір був теплий, хлопці чомусь куталися в накинуті наопашки сардаки й курили, ховаючи в жменях скручені з газет цигарки, — скидалися вони на штубаків з молодших класів, які ще не сміють смалити махорку на людях.

Ніхто на них не звертав уваги, люди чекали, коли нарешті налагодиться кіноапарат — і що то за фільм змушені вони дивитися; врешті апарат ритмічно затріскотів, й квадратову білу пляму на стіні заповнили постаті совєтських командирів, які порозсідалися за столом, вкопаним чомусь на галявині край лісу. Вони пильно вдивлялися в хащі, потім повставали й, привітно посміхаючись та розводячи руками, немов для зустрічі дорогих гостей, закликали когось там з лісу. Й почали з гущавини виходити один за одним зачухані й обшарпані партизани, вони кидали до ніг совєтським офіцерам зброю, піднімали вгору руки й німо ворушили губами — певне, благали прощення, й обличчя в них були винувато усміхнені, жалюгідні й ниці.

«Йой, та цей — он іде він до стола — то ж Шарабуряк з Плаюци, що в стребки пішов!» — запищала якась жінка й змовкла, ніби хтось їй затулив рота; далі на екрані з’явилися сільські вуйки у святкових, гейби на празник зібралися, вберях, вони пригортали до грудей блудних синів, а ті плакали й цілували їм руки…

Тієї миті з крайньої колоди позривалися хлопчаки, які досі потайки цмулили махорку, з–під сардаків повихоплювали автомати й випустили черги в білий квадрат екрана, квадрат згас, движок замовк, люди попадали на землю, стребки кинулися втікати, їх наздоганяли кулі, а над майданом залунав покрик:

«Брехня, партизани не здаються!»

Шкільне подвір’я миттю спорожніло, з будинку НКВД вибігли, стріляючи на ходу, військові, й над Лючкою якийсь поранений стребок кричав розпачливо:

«Рятуйте, то Андрусяк!»

І відбилося луною цього крику із–за ріки зловтішне:

«Пантруйтеся, пайдьошники, я Андрусяк! До ноги всіх вас перепотрошу!»

Із чотирма стрільцями свого рою прийшов Василь у табір під Завоєм перед світанком і чекав, поки вийде з намету сотенний. Притлумлював у душі тривогу перед покарою за свавільну операцію в Яблунові й придумував виправдання.

Чарнота не засинав цієї ночі. Ще звечора, як тільки вчув стрілянину за Лючкою, наказав покликати старшого стрільця Андрусяка, й коли виявилося, що ні його, ні чотирьох стрільців у таборі немає, втямив, що то вони самовільно вчинили виправу до Яблунова на демонстрацію фільму, сказав же Василь учора: «Я б їм показав, як виходять партизани з повинною!» — і таки подалися до райцентру без дозволу, хай би лише вернулися живими… Сотенний сам ще не знав — покарає чи винагородить сміливців, а заслуговували вони і на одне і на друге; за самоволю суворо карав Чарнота, але чи мав право карати за хоробрість?

А вже з того боку ущелини, від Нижнього Березова, почувся гуркіт моторів: Василева виправа дала сигнал більшовикам до наступу, й міркував теж Чарнота — добре це чи погано, а мабуть, таки добре, бо ж мусила колись розпочатися битва, до якої він зі своєю сотнею й відділом сержанта Шірмата був давно готовий…

Чарнота вийшов з намету й побачив чотирьох стрільців, що покотом спали на траві, обнявши автомати, а обіч на пеньку сидів Василь й, сперши голову на руки, дрімав; сотенний діткнувся до його плеча, й ройовий схопився, мов ошпарений, виструнчився перед суворим командиром й прошелестів зшерхлими губами:

«Завинив, друже сотенний… Але й поклали ми тих кіношників принаймні десятьох!»

«Що маю робити з тобою… з вами? — вицідив Чарнота крізь зуби згірклі слова. — Розстріляти на місці чи вислати усіх п’ятьох під танки на передній край? Чуєш, як ревуть, роз’юшили ви шершеневе гніздо. Відповідай же!»

«Я готовий до всього, друже сотенний», — глянув Василь на Чарноту, і той аж примружився від задоволення, уздрівши в очах хлопця відчайдушність, відданість і до того ж погано прихований глум — над ким — над погрозами командира чи над самою смертю?

Мовчав Чарнота, а гул машин тужавів, ворог рушив з копит, й тоді обізвалися довкруж гори кулеметними чергами й вибухами гарматних стрільн на березівській межі, де стояв курінь «Гайдамаки», загриміло і в шешорській низовині над Пістинькою, й до акрешорської ущелини долунювали глухі вибухи з делятинської дороги. З коломийського напрямку вилетіла трійка «кукурузників»: долетівши до Збанулівського урочища біля Микуличина, літаки розвернулися, скинувши бомби на спорожнілий табір окружного штабу, — в одну мить розпочалася блокада «Червоної мітли», й Чарнота вже чув, як скрегочуть над Акрою бойові машини, він скомандував до бою, й вихід з ущелини на присілок Завій загородила сотня Богуна разом з відділом Шірмата — з кулеметами, мінами, панцерфаустами. Тоді сотенний мовив до Василя:

«Чимчикуй із своїм роєм на Ґрегіт, бачу, що ви там потрібніші будете, ніж тут: вчора довели, що вмієте… Займіть Андрієву печеру і звідти не вступайтеся, іно на вилазки виходьте. Й живіть там, поки вас не викурять, мов лисиць з нір. Ідіть… І зголосіться до командира сотні «Сурма» — йому будете відтепер підлягати».

Це були останні слова, які Василь почув від Чарноти, більше він його ніколи не побачить, проте виконуватиме наказ сотенного до кінця свого життя. Він віддав Чарноті честь і збіг зі своїми стрільцями вниз до церкви, тільки на хвильку затримався на Ганниному белебні, забрав Ліду, й вийшли вони на Ґрегіт, коли вже сонце перекотилося через його вершину й зависло, розпечене й жорстоке, над космацьким ковчегом, який дірявили з усіх боків снаряди далекобійних гармат.

Круговий бій тривав до післяобіддя. Окремі загони «Червоної мітли» вже прорвалися до Космача, розбиті сотні усіх трьох куренів порозчинялися по лісах та ізворах, оборона заламалася, й більшовицькі карателі втратили з виду противника.

З Народного дому в центрі села було вже зірвано синьо–жовтий стяг, а червоний вивішено, вже енкаведисти вдиралися до хат, шукаючи партизанів, то тут то там спалахували опустілі будинки, а людей у селі не стало, ніби їх вимело, і лише старі діди, які не мали сил втекти перед ордою, покірно гинули на своїх обійстях.

Битва тривала лише в акрешорській ущелині. Панцерники й танки зупинилися над Акрою, і ті, в які поцілили панцерфаусти, горіли, інші поривалися до виходу з пастки, поливали вогнем сотню Чарноти та добровольців Шірмата, й командував моторизованим батальйоном військ НКВД полковник Сновидов, він безстрашно стояв у відкритому люці танкової башти й подавав команди; свого колишнього командира впізнав сержант Шірмат і без упину стріляв по ньому з «дехтяра», та кулі його не брали, й полковник демонічно реготав:

«Вперед, мої солдатики, вперед! Я вас з охотою назад прийму — під гусениці мого танка!»

Бій точився до надвечір’я, в партизанів закінчувалися набої й снаряди, підмога з березівської межі не надходила, сотня «Сурма», яка стояла в запасі на Кормитурі, не давала про себе знати — певне, була розбита, а Чарнота відступати не мав куди.

Сотня розділилася по боках ущелини й стримувала ворога перехресним вогнем, відділ Шірмата заліг впоперек дороги; сержант, сховавши голову за каменем, міняв диски на «дехтярі» й скошував солдатів, які вихоплювались з–поза панцерників і танків, пориваючись до Завою, а молодий полковник, немов у нього вселився біс, й далі реготав, вряди–годи пригинаючи голову за кришку люка, він до хрипоти горлав, наказуючи бійцям залягати попереду машин; чотовий Грім з виямини над потоком посилав короткі черги з «максима» і з розпачем поглядав, як поглинає магазин кулеметну стрічку, а боєприпасів ніхто вже не підносив; полковник Сновидов знав про це й тому не квапився виводити машини з ущелини; з–поза виступів берд, що витягувалися в небо прямовисними стінами, партизани вистрілювали на ворожу техніку останні панцерфаусти, та колоні бойових машин не було кінця–краю, й тільки в декотрі з них потрапляли снаряди; з танків раз по раз дзявкали малокаліберні гармати — стрільна розривалися при виході з ущелини, а деякі долітали аж до Завою; сотенний Чарнота стояв на призьбі скали й слідкував за боєм, він бачив, як тане його сотня — все більше й більше стрільців лежали вже непорушно, а ті, які були ще живі, забирали у вбитих автомати й вистрілювали останні диски; фаустпатрони й міни давно закінчилися, а довжелезна колона машин, вилаштованих понад Акрою, здавалася майже неушкодженою.

Ще не важився Чарнота сам вступати в бій, своє життя він залишив насамкінець, та ворожі кулі ніби намагалися приквапити його смерть — щораз частіше вціляли у виступ скали, за яким сотенний заховався, й запорошувалися піском його обличчя й руки, коли він вихилявся, стріляючи в солдатів, які все навальніше повзли до виходу з ущелини; ще трохи й почнеться рукопашна, подумав Чарнота; сержант Шірмат почав уже розрізняти ворожі обличчя, й коли побачив налиті злобою очі солдатів, з якими він донедавна був в одному підрозділі, коли впізнав їх, тих самих, котрі прозивали його чучмеком, чуреком, буйволом, верблюдом — тільки не татарином, навіть не людиною, він підвівся в повний зріст і скомандував своєму відділові до штурму.

Загін Шірмата — хто з багнетом, хто з прикладом — нападав на солдатів Сновидова, які повзли кам’янистою дорогою, примушував їх підніматися і вступати в рукопашний бій, — тоді перестав реготати бравий полковник на танку: він бачив тепер тільки лють і безстрашність своїх колишніх бійців й намагався збагнути, звідки взялася в них така нестримна жадоба помсти, полковник не міг зрозуміти, за що мстилися бійці сержанта Шірмата, проте ці думки перекривало захоплення гарячим боєм.

Втім полковника пройняв незнаний йому досі страх: вірні солдати почали панічно втікати, бійці Шірмата наздоганяли їх, проколювали штиками й розбивали голови прикладами; рукопашний бій наблизився впритул до командирського танка, й коли Шірмат почав спинатися на гусеницю, щоб всадити штика полковникові в груди, той вихопив з кобури револьвера і вистрелив сержантові в чоло; побачивши смерть свого командира, бійці Шірмата заламалися, відступили; в цей мент із Космача налетіла більшовицька підмога і вдарила партизанам у спину.

Чарнота вискочив з–за виступу скали й, вистрілявши з автомата останні набої, кинувся на солдатів, які заходили з тилу; високий і кремезний, він взявся обома руками за дуло автомата й гамселив ворога ліворуч і праворуч, поки не впав зрешетований кулями на межі ущелини.

Тоді загуркотіли мотори, й колона машин посунула вперед; полковник Сновидов знову переможно зареготав, та коли побачив, що перед ним немає ні одного живого противника, а озвірілі нападники розбивають прикладами голови трупів, — бувалого фронтовика, який звик до чесного змагу, пройняло несамовите обурення, він зупинив танка й закричав до убивць:

«Припиніть, припиніть бузувірство! То не бандити, то справжні лицарі — й віддайте їм останню честь!»

Це було нечуване шаленство: совєтський офіцер назвав упівців лицарями — яка ж кара постигне його за таке визнання? Переможці сторопіли, закам’яніли на побоєвищі й не повірили своїм очам: на танк вискочив офіцер зі СМЕРШу й при солдатах зірвав з полковника погони.

«Червона мітла» до Космача не увійшла, відступила на попередні позиції, остерігаючись нічного нападу партизанів, які, розчинившись у лісах, не прийняли програшу. В село увійшов батальйон стребків і зайняв Народний дім; до сільради найманці привели на смерть переляканого голову Кушнірука й наказали йому сидіти біля телефону.

XIII

А кожний постріл, кожна кулеметна черга, що долунювали з акрешорської ущелини, влучали в саме серце Ганни Палійчучки; вона весь день стояла на белебні, притиснувши долоні до грудей, ніби сама заслонялася від куль, а втім кожну, аби тільки вона проминула Чарноту, який десь там, між бердами, стримував ворога, — кожну гарячу кулю, для Данила призначену, прийняла б Ганна в свої груди, най би лишень він залишився живий, бо ж без її лицаря вмить заламається бій, і червонопогонна бурхать заллє Космач, а без Ганни село обійдеться… Та марною була її пасія — бій тривав з ранку до вечора, і коли стих, збагнула Ганна, що ніхто вже із сотні Чарноти не залишився в живих: десь там, в ущелині, лежить Данило, й вона мусить його звідти забрати, надто далеко від неї зупинив він свій крок, а жити без нього в такому віддаленні їй невміч.

Ганна не відводила очей від білої дороги, що вузькою биндою звивалася по далекому акрешорському схилі, полишивши за собою стіну смерекового бору, який заслоняв ущелину; а може, ще побачить на тому путівці повстанців, які відступають, або ж задвигонять по схилу панцерники й танки, навалюючись у космацьку западину, проте бинда дороги тихо біліла, не було на ній ні душі, ніби у її витоках не скаженів щойно смертельний бій, і німа тиша, мов перед бурею, запала над Космачем, тільки чотири гаджуги за Ганниною спиною, які водно наспівували їй весільної, тепер вискиглювали у верховіттях заупокійну нуту.

Ганна стояла, мов знак скорботи, не зрушилася з місця й тоді, коли сумерк почав заливати космацьку долину й, наповнивши її по вінця, з’єднався з небесним покровом, поцяткованим блідими зорями, нібито його щойно подірявили кулі; червона білизна місяця зависла над горами, немов відкрита рана, й холодна кров просочувала бинду акрешорської дороги, а далі рана затяглася паволоком туману, сліди від куль на небі загоїлися, й Ганні здалося, що ніякого бою ніколи й не було, що Данило, відстоявши варту при вході в ущелину, вертається тепер до села із своєю сотнею, тихо пробираючись крізь ніч; Ганна лягла на чатинну постіль під гаджугами і ждала, їй причувалися притишені згуки, ніби десь там далеко обмінювалися стрільці паролями, а може, то пугачі перекликалися, стужавлюючи темряву своїм пугуканням, щоб вона тихо й тепло впала на белебень й закутала Ганну до сну м’яким покривалом…

Як тільки зарожевіло над Ґреготом крайнебо, Ганна рвучко вихопилася з короткого сну, в якому так нестерпно довго ждала дотику Данилових пучок до свого обличчя, гарячого подиху й ніжних слів «моя душко», прокинулася і в стерплій безнадії втямила, що немає вже Данила на світі й ніколи не буде; те безнадійне «ніколи» затамувало їй подих волохатою затулою самої смерті; Ганна розпачливо застогнала, утвердившись тим, що ще жива — і настав час виконати перед Чарнотою останній обов’язок.

Та вмить збагнула, що немає нікого на світі, хто б їй допоміг той обов’язок сповнити, — ніхто ж не був свідком їхнього кохання, і яке вона має право на Чарноту, навіть мертвого?.. А сама ж не винесе Данила з поля бою, до вечора круки виклюють йому очі, вовки тіло пошматують, в білих ребрах гаддя зів’ється — і ніхто не прийде на підмогу, люди сховалися, люди збояться навіть наблизитися до побоєвища — і що: тіло коханого буде будяччям і кропивою поростати, а Ганна далі, як і досі, спокійно житиме в своїх хоромах?

І в цю хвилину цілковитої безнадії вчувся їй рівномірний, ніби нічого страшного й не сталося на світі, плюскіт на млинських лотоках: серце села впевнено билося, як вчора і позавчора, а в ритмі з тим лопотінням билося її власне серце — і ще чиєсь, далеке й не чуже, заодно стукотіло знайомим живчиком, й Ганна втямила, що шум лоток чує цієї миті ще одна людина — й тільки вона не споважиться залишити її самотньою в біді…

Зі сходом сонця Ганна вже стояла біля Пилипової ґражди й, тримаючи в руці прив’язану до ворітного замка довбешку, довго вагалася — закалатати нею в браму чи вернутися назад, зникнути непомітно із Завоєлів, де ще не чутно чужинецького кроку, — щоб не накликати на Пилипа біди, яка зловісно давала про себе знати кривавим полотнищем на шпилі Народного дому. А там снуються озброєні стребки, й казала сусідка Попадючка, син якої воював у сотні Чарноти, ще у вранішніх потемках сказала, бо сама цілу ніч не відходила від воріт, — що бачила вчора, як віллу Філарета Колесси займав енкаведистський гарнізон.

Та не тільки Ганна і її сусідка не спали цієї ночі, сон не ймився, видно, нікого в селі, бо он боязко висувається з–за вугла хати розтрепіхана голова, визирає й ховається, забачивши чиюсь постать біля воріт…

Пилип сторожко приглядався крізь пройму між дилинням хатнього зрубу, і йому відлягло від серця, коли завважив, що то постать жінки — яку ж то мару наднесло ранньої години до його обійстя; Пилип навшпиньках підійшов до брами, припав обличчям до щілини й тихо скрикнув, впізнавши Ганну, зняв зі скоби гак, відчинив хвіртку й не міг з подиву слова вимовити; Ганна на подвір’я не ступила, поманила його пальцем, він слухняно вийшов за браму, і вона збагнула, що Пилип і досі не позбувся її ворожби і зробить усе, чого вона зажадає…

«Тільки не розпитуй, Пилипе, — прошепотіла Ганна, — я тобі потім усе розтлумачу, а тепер мерщій запрягай коня до воза, і ми в обхід села, попри твої Прелуки, доберемося до Акрешорів, й не забудь кинути у васаг зо два околоти соломи… Тільки швиденько, швиденько, Пилипе, я буду чекати тебе у Заросляку…»

Навіть не обізвався Пилип, ніби його огорнула мана, й він тепер здатний робити лише те, що накаже Ганна, хоч у душі й протестував — бо як можна нині виправлятися кудись возом, таж війна довкола, і що це задумала молодиця; а може, — закрадалася до нього боязка і водночас солодка думка, — хоче вона мене забрати кудись у далекі світи, в гірські бескеття, щоб там удвох перечекати лихо?.. Удвох, удвох! — гучно товклося Пилипове серце, і вже він бачив луб’яну колибу в недоступних недеях і пахуче сіно замість постелі, й Анничка в його обіймах… А далі що, що — далі, та ні, вона або здуріла, або ж задумала щось зовсім інше…

Б’ються зграї думок у Пилиповій голові, він бездумно витручує з колешні воза, виводить зі стайні коня, запрягає; з порога непорозуміло дивиться на нього Параска й боїться запитати, що він робить, куди їде; Пилип не озирається, розводить обаполи брами, виїздить на дорогу, брами не зачиняє, цвьохає батогом і зникає в Заросляку.

Ганна легко вискакує на воза, сідає поруч з Пилипом, забирає в нього віжки й сама коня поганяє; віз шалено мчить лісовими доріжками, й відчуває Ганна, як у клубку гіркого туску, що розбух до безмірів у її грудях, зажеврюється така недоречна нині мстива втіха від того, що Пилип геть потонув у її волі, й закрадається до неї грішна думка: вона не відпустить Пилипа додому, хай там і світ завалиться!.. Ой, скарай мене, Господи, — мовчки кається Ганна, — ще ж не застигло тіло Данила, а безбожні думки самі вповзають до голови, і чого ж я така безпутна, чого, чого?! Ганна безжалісно шмагає коня, і здається їй, що сама себе січе гарапником; вона скоса поглядає на здурілого від неймовірної оказії Пилипа, а він ще гарний, цей її колишній любас, щоб ти здох! вони ні словом не перемовляються, а думають одне й те ж і про це знають; а вже минають Акрешори, в присілку людей ані душі, вже біліють перед ними берди ущелини, Ганна спиняє коня, вмить розлітаються в незвісті її грішні думки, вона злазить з воза, а за нею Пилип, перед ними загналася в ущелину стоптана дорога, а на ній трупи, трупи; немов навіжена, підбігає Ганна до кожного вбитого стрільця, заглядає в мертві обличчя, піднімає голови тим, хто лежить долілиць, врешті скрикує й рота затуляє, щоб не накликати біди своїм голосінням; припадає до вбитого Данила, довго над ним німіє, потім різко підводиться, мовчки показує Пилипові на мертвого сотенного, обоє піднімають його зі землі, несуть до воза, вкладають у васаг, прикривають соломою тіло, потім сідають на полудрабки, Ганна знову бере віжки в руки й прямує на Рунок, щоб звідти з’їхати доріжкою попри белебень на цвинтар.

І аж біля церкви, коли тіло Чарноти вже лежало на траві, вперше заговорила Ганна:

«Дякую, Пилипе… Тепер можеш їхати додому».

Й отямився нарешті Пилип — від нестерпного жалю, він зрозумів, що аж цієї миті навіки втрачає Ганну, й за–лишиться вона назавше поруч із своїм коханим: в її світ, пошлюблений із самотністю і тугою, йому ніколи більше не ввійти.

«Я тобі допоможу, Анно… Яму викопаю».

«Маю зробити це сама. Ніколи не було тебе між нами, не треба й тепер».

Але Пилип не зрушився з місця, тупцював біля воза, гладив долонею коня по крупу й, не дивлячись на Ганну, сказав те, про що обоє думали по дорозі:

«Тобі тяжко, Анно, але ти вже вільна… Я ніколи тобі не дорікну за нього й пам’ять його пошаную… Почекаю, любко, поки тобі переболить. А тоді прийду до тебе, слугою стану… Я не можу так більше жити, Анничко…»

«Мені не слуга потрібен, а муж, — відказала Ганна. — А ти не зумів ним стати… Ой Пилипе, Пилипку, я ще й досі тебе люблю, але такого, яким ти був колись. У згадках… Та навіть якби я тобі простила, то як тепер — після нього?»

«Не проганяй мене, Анничко», — застогнав Пилип.

«Та я не проганяю й зробити цього не можу: ти в мені, як той реп’ях у кожусі… Хочеш прийти до мене? Прийди… Але аж тоді, як настане на світі те, за що він загинув».

«Коли ж то буде?»

«А буде. Ну йди, Пилипе, йди. Хай тобі Бог за все заплатить — за добро і зло…»

«Тяжка буде моя розплата, чує моє серце», — зітхнув Пилип, сів на воза і виїхав з цвинтаря.

Ганна того вже не бачила. До обіду викопала яму, загорнула тіло Чарноти в простирало й опустила. Довго лежала долілиць біля свіжої могилки, а коли сонце докотилося до обрію, підвелася й подалася на белебень до гаджуг. Стояла й дивилася на палаюче верховіття, а коли сонце зайшло й смереки догоріли, перемінившись у темряві на чорні штурпаки, — тоді пішла Ганна додому, залишивши на цвинтарі свою молодість.

…Пилип з’їжджав з цвинтаря на сільський гостинець, як тільки міг поволі, щоб віз не торохтів, та все одно мусив минати Народний дім, зайнятий стребками, й тому полохливо розглядався по боках, чи не чатує десь на нього напасть — звідки їдеш і куди, — ще й воза з конем можуть відібрати.

Більше, ніж пайдьошників, боявся нарід стребків — чи то вони так ревно вислужувалися перед своїми хлібодавцями, або ж свій сором за зраду притлумлювали нахабністю, грубіянством і жорстокістю, та найбільше потерпали люди, коли стребки після боїв звозили з лісів убитих партизанів, скидали їх напоказ перед сільрадами й зганяли селян, аби розпізнавали своїх синів, мужів, батьків.

У Космачі такого ще не було, але нині–завтра може статися, упряжки стребкам спотребляться, а в Пилипа один віз і кінь один, і що він вдіє на господарці, коли їх реквізують?

Виїхавши на гостинець, Пилип вперіжив коня, щоб мерщій проскочити повз Народний дім; уже минув його, й від серця відлягло, що не напоровся на якогось озброєного запроданця, та ось із–за тильного боку просвітянського будинку прудко вибіг на дорогу чоловік у виверненому наверх вовною кептарі, й зрозумів Пилип, що втрапив у халепу, бо в такому вигляді ходили стребки, нібито вивернені кептарі та кожухи були їхньою формою; незнайомець не мав при собі зброї, і це трохи заспокоїло Пилипа, але тільки на мить: чоловік голосно зареготав, ніби давнього друга зустрів, й спинив коня, схопивши його за капейстру.

Стетерів Пилип, впізнавши Юрка. Був він такий самий зачуханий, як і тоді, коли поночі стояв на подвір’ї ґражди під вікном і вимагав грошей, тільки того разу Юркове обличчя було чорне від злоби й жадоби, тепер же його вибілила зневага до брата, який німо ціпенів зі страху; Юрко помітив переляк на виду в Пилипа, і це утвердило в ньому перевагу над братом, з яким ніколи не міг зрівнятися, він криво посміхнувся, цвиркнув крізь зуби, підійшов до воза й, спершись ліктями на полудрабок,запитав:

«Ти що, не впізнав мене, Пилипе?»

«Та чо’, впізнав… А ти в стребки записався?»

«Хто тобі таке дурне сказав? Що я мав би там робити?»

«Від тебе всього можна чекати… Я таке подумав, бо он скільки років тебе не було в селі, а тільки–но зайшли стребки, то й ти об’явився».

«Вони своє знають, а я своє… Я на кляузах у Буркуті роблю, дараби в’яжу. То далеко, тому й рідко навертаюся до Космача та й не маю тут жодного діла… А нині прийшов у справі. Я вже був у тебе дома: сказала Параска, що ти кудись поїхав, то я вийшов тобі назустріч, щоб не робити галасу на Завоєлах…»

Пилип прошив Юрка підозріливим поглядом.

«Знову? То поночі приходив, у вікно тарабанив, а тепер вже й удень?»

«Не розумію, що верзеш, — глипнув Юрко на брата невинними очима. — Чого б то я мав ночами попід твої вікна нипати?»

«Грошей требував… Не пам’ятаєш — перед празником?»

«Тобі щось приснилося, Пилипе, багатство спати не дає».

«Ось що я тобі скажу, — осмілів Пилип. — З тих долярів у мене не залишилося ні цента — всі на господарку витратив».

«Ге… Якби ти мав Бога в серці, то таки сплатив би мені хоч третину… Але я не по гроші прийшов, у мене інша до тебе справа… А господарка… — Очі Юрка враз налилися пізьмою. — Господарка — то таке: теперішнього часу вона твоя, а завтра може й до мене перейти, всілякі бувають трафунки…»

Пилип стерп, зачувши відверту погрозу, проте вмить очуняв від страху й сіпнув за віжки, Юрко тпрукнув на коня й схопив Пилипа за руку.

«Злазь з воза, — прошипів. — Ну, кому я сказав! Але борзо, борзо, поки хлопці не надійшли. Чи, може, тобі захотілося піти цупасом до Яблунова? Не раджу, звідти ніхто не вертається… Та не тремти, братчику дорогий, — Юрко насилу злагіднював голос, — я тобі зла не зичу. Завтра все одно зженуть сюди всіх коней з возами — на форшпан, і ні одному ґазді не повернуть. А я в тебе лишень позичу, за цим і прийшов: дуже потрібна мені на якийсь час упряжка… А якби й назавше віддав, то що: хіба мені не належиться хоч трохи твого добра?»

Пилип слухняно зліз із сидіння, Юрко всівся на воза й натягнув віжки.

«Вйо! — гукнув, розвернувся, вдарив коня батогом і погнав дорогою на Рунок. На закруті спинився й загорлав: — Чекай мене, Пилипку, я скоро приїду твоїм возом на твоє подвір’я!»

Й закурилася за ним дорога.

Аж тепер справжній страх пройняв Пилипа: дужчий в десять разів за Юрка — таж міг би його схопити за комір вивернутого кептаря, однією рукою підняв би і у фосу шурнув, — він відчув себе в цю хвилину мізерним, затурканим, знищеним, бо за Юрком була сила, в якій Пилип ще не досвідчився, але відчув її важку присутність на космацькій землі.

Він кинувся бігти, безтямно втікав з села, щоб чимшвидше опинитися якнайдалі від Народного дому, в який зайшов диявол, вигнавши звідти Бога; зупинився аж за млином й віддихуючись простогнав:

«Анничко моя, Анничко… Проміняв я тебе на сатанинські папірці, а міг жити, най би в темному бурдеї, аби лишень з тобою, любко… Ой тяжка, тяжка буде моя розплата за жадобу!»

Стояв і рвав на собі волосся.

XIV

Василь із чотирма стрільцями свого рою та з Лідою знайшли на Ґреготі щілину між валунами й заповзли в Андрієву печеру, яка віднині стане їхньою домівкою.

Печера була простора, з двома нішами, що вгризлися углиб гори й до них вели видовбані східки. Одна ніша служила коморою для зброї та продуктів, а друга, до якої хід заламувався кутом, мала оббиті дошками стіни й стелину — було це житло для однієї особи, тут стояла застелена рядном пріча, й сіно під покривалом було сухе й свіже.

Повітря в печері пахло тліном, й хлопці повиносили з комори в ліс рештки зіпсованих продуктів; зброї Андрій залишив небагато, а все ж знайшлися автомати ППШ й один «дехтяр», чимало набоїв та з десяток гранат. У коморі лежали купою совєтські гімнастерки й пілотки з зірками, на кілку висів мадярський мундир, майже не ношений, можливо, Андрій тримав його для паради.

Василь зняв мундира з кілочка й приміряв до Ліди — був якраз по її зросту. Ліда тут же одягнулася й сказала, випереджуючи можливі щодо неї розпорядження:

«Жодного разу не залишуся в печері сама, всюди буду разом з вами».

Василь залюбувався Лідою:

«Я тебе називав білою вілою, а тепер кликатиму Артемідою — така ти брава та гожа в чоловічому вбранні!»

«В жіночому ходитиму тільки по харчі до Ганни».

«Згода… Так ось, бій у горах стихає, тепер усе в Божій волі, й нам треба вийти на зв’язок із сотнею «Сурма», навіть якщо від неї зостався тільки один чоловік… Ти, Миколо, як звечоріє, підеш до Попадючки, вона назве пароль, справить на місце зустрічі, й будеш там ждати, поки не отримаєш грипс».

Василь відправив у розвідку до села стрільця Громика, й коли інші два, які залишилися, мертво заснули на долівці печери, зайшов до Андрієвої ніші, ліг одягнутий на прічу й чекав на Ліду; скинувши мундир, вона зайшла до нього, лягла поруч і прошепотіла:

«Кохаймося, поки є можливість, бо завтрашнього дня можемо й не дочекатись».

Вона розстібала його пояс, зсувала одяг, потім покрила собою коханця і увійшла в нього; затаївши подих, прислухалася до порухів Василевого тіла, стримувала його, щоб на довше вистачило в нього сили, німіла в щемному солоді, й він вимовляв слово по слову, задихаючись від любострастя:

«Ти й справді сходиш до мене, мов Артеміда, по місячному промені, щоб поцілувати Актеона уві сні…»

«Не розплющуй очей, любий, бо перемінишся, мов той мисливець, в оленя, коли уздрів оголену Артеміду».

«І його розтерзали собаки…»

«Про собак не згадуй, не накликай…»

«Ти чула, Лідо, як Ґрегіт похитнувся?»

«І стих. Як і ти… Спи, Васильку. Й пригорни мене так міцно, щоб навіть смерть не розняла нас. Я кохаю тебе…»

«Я кохаю тебе, Лідусю».

«І колись нас так знайдуть — зрослих, з’єднаних, нерозлучних».

«Й Богу помоляться, щоб спослав їм таке кохання».

«І пошле: наше кохання вічно житиме в людях».

«То ми будемо жити: ми жива любов, а вона вічна».

«Засни, люба. Завтра — на бій. Кожного дня — на бій… Перепочинку Бог нам більше ніколи не вділить».

«І я з тобою…»

Розвідник Громик вернувся з Космача на Ґрегіт третього дня вранці й доповів Василеві: ґарнізонців у селі не чутно, зачаїлися на дачі Колесси, й долунюють звідти лише невпинні стукоти. Сказали сільські хлопчаки, що то солдати забивають довкола дачі палі й обсотують будинок колючим дротом, стребки ж розійшлися по селу й зганяють до Народного дому коней з возами — на форшпан. Кавалькада упряжок має вирушити вдосвіта до акрешорської ущелини, щоб вивезти звідти тіла вбитих партизанів для розпізнавання. Люди ховаються по пивницях і оборогах, бо вийти з села мало кому вдається: стребки патрулюють околиці, завертають утікачів, а вдосвіта почали шастати по хатах і тих, хто не зумів заховатися, зганяють на сільський майдан.

Небезпека зависла над Космачем. Знав Василь, що матері й сестри загиблих не завжди зможуть затамувати розпуку й німувати, дивлячись на мертвих синів і братів, а як тільки сплесне десь у натовпі зойк чи бодай схлип, то вже й пропала людина: схоплять її й примусять признатися до вбитого — тоді поведуть до гарнізону, а хату спалять.

Подібне вже не раз діялося в інших селах, нині ж прийшла черга на Космач, й зжурився Василь, що сил у нього мало — всього четверо чоловіків і Ліда, а найдужчий стрілець, кулеметник Микола, який служив ще в рою Андрія й котрому носити важкого «дехтяра» було за дурничку, досі не повернувся зі зв’язку. Час нестримно збігав, й Василь розумів, що чекати дозволу на акцію від командира сотні «Сурма» марно, й марно теж сподіватися на партизанську допомогу. А людей треба рятувати…

Й тоді зродився в голові Василя зухвалий план: він згадав про совєтське вмундирування, яке лежало купою в коморі, вмить наказав хлопцям і Ліді переодягнутися, кожному роздав по гранаті й по запасному дискові до автоматів, й перед полуднем, коли на майдані вже стояв мовчазний натовп, а перед фронтальною стіною Народного дому лежали горілиць трупи партизанів, коли зрозпачена Ганнина сусідка Попадючка, не витримавши горя, припала до вбитого сина й заголосила, а стребки відривали її від мертвого тіла, скручуючи назад руки, — саме цієї миті дорогою, яка збігала з присілка, де стояв обгороджений колючим дротом гарнізон й енкаведисти готувалися там до оборони, вбігло п’ять совєтських вояків, і перший із них, з двома зірочками на погонах, загорлав до отетерілих стребків:

«Прєкратіть, прєкратіть, вихаді строїться на дорогу, бандіти обступают!»

Стребки миттю покинули майдан й згурмилися на дорозі, деякі ще вибігали з будинку Народного дому, допадаючи до гурту, а коли вже на майдані й у приміщенні не залишилося жодного стребка, Василів рій відступив до фоси і впритул розстріляв найманців, тільки два втікали вбік гарнізону, репетуючи:

«Андрусяк, Андрусяк в селі!»

Але і їх скосили кулі.

«Забирайте вбитих партизанів, — заволав Василь до людей, — кладіть на вози й женіть на Лебедин, там ще спокійно й там їх поховайте!»

Жінки кинулися до возів, виводили з ровів схарапуджених коней, ладнали тіла у васаги й умить позникали з гостинця. Василь ще хвилю позирав у той бік, де стояв гарнізон, але жоден солдат не вибіг стребкам на допомогу: певне, зачувши стрілянину, гарнізонці готувалися до оборони, і врешті Андрусяків рій сховався в завоєлівських перелісках.

Пізно ввечері вернувся із зв’язку кулеметник Микола й віддав Василеві два грипси. В одному командир сотні «Сурма» цитував наказ Головного командира УПА Тараса Чупринки:

«Командирам куренів, сотень, чот і роїв! Перемир’я між Заходом і Сходом затягується на довгі роки. Мусимо заходити в глибоке підпілля, поповнювати новими вояками лави УПА не маємо права. Друзі, робіть усе можливе, щоб підняти дух населення. Бийте окупантів як можете, скільки можете і де можете. Нападайте на гарнізони, влаштовуйте засідки, здійснюйте атентати на високих емгебістських командирів! Слава Україні!»

Вдоволена усмішка діткнулася губів Василя, та вмить згасла, коли він розгорнув другий папірець.

«Василеві Андрусякові, — писалося в грипсі, — та Ліді Симотюк негайно з’явитися в штаб округу. Окружний провідник СБ Ворон».

…Ганна на хвильку залюбувалася Лідою, вбраною у військовий мундир, та враз схлипнула й витерла рукавом очі.

«А він лежав, як живий, в таких людей і смерть гідна», — проказала крізь сльози і тут же, ніби спам’ятавшись, що нині немає часу на жалі, стала допитуватись у дітей, що вони їдять, чи не голодують.

— Нам Пилип Гулейчук вділяє харчів, тето Анно; а він таки наш чоловік, хоч і скупендря… Василю, потім ти мені покажеш до вас дорогу, і я буду носити вам обіди, в мене тільки ви зосталися; вважайте, щоб вас не вислідили; та я досвітками… але цікаво, чого хоче від вас Потурай, я геть би осиротіла, якби ви кудись перемістилися, та й люди мають на тебе, Василю, велику надію, всі тільки й шепочуться: «Андрусяк та Андрусяк», і дехто й досі думає, що то Андрій мотлошить стребків; ми це робимо обидва з Андрієм, тето, я — його продовження; і як ти, Лідо, не збоялася в них стріляти? у ворога стріляти не страшно, вуйно Анно; ну досить уже, немає часу на балачки, покличте, тето, мерщій Попадючку; вже йду, вона трохи оклигала від горя, то проведе вас, проведе…

Зв’язкова Попадючка йшла попереду на відстані, пробираючись звіриними стежками крізь нетрі вбік Микуличина, за нею йшли слідом Ліда з Василем й сторожко пасли очима її постать; врешті провідниця зупинилася, а за хвилину вже верталася назад й мовчки показала рукою, куди йти.

Вартовий стрілець пропустив, Василь і Ліда вийшли на галявину, посередині якої росли пучком молоді смерічки; з–поза дерев вийшли два чоловіки, й Василь упізнав Ореста Потурая та Едварда Ґоттеґема.

«Слава Україні!»

«Героям слава…»

Потурай якусь мить проймав Василя пильним поглядом, ніби оцінював хлопця або ж збирався висловити йому своє невдоволення; з якої б то причини, міркував Василь, невже картатиме за мою виправу на космацьких стребків? Нарешті Ворон почав розмову.

…Тобі, Василю, ціни немає, а все ж твоя метода — опришківська, некоординована, й раніше чи пізніше ти спровокуєш собі самому загибель та й не тільки собі; тепер важко швидко зв’язатися з вищим командуванням, друже окружний провідник, але чи мали ми право відсиплятися в печері, коли над селом зависла загроза? я не звинувачую тебе, ти мужньо виконав свій обов’язок, і я міг би представити тебе до нагороди, та ще не настала пора для відзначень…

Едвард прислухався до розмови й розумів, що про головне ще не йшлося — чей не для гутірки викликав окружний провідник ройового Андрусяка; відчував це й Василь; Ворон сів на пеньок, давши знак прибулим, що і їм можна розслабитися; всі посідали на траву, й Василь почав скручувати з газетного паперу цигарку.

«Не будемо перекурювати, — сказав Потурай, — запах бакуна далеко чутно… То ось що, Василю: я добре пам’ятаю нашу розмову на празнешному обіді в Палійчучки, пригадую, що ти сказав стосовно рейду на Захід. Твоя мова була чесна, але тобі не слід забувати, що ти знаходишся у війську, а не у ватазі опришків…»

«Ви не маєте підстав закидати мені непослух, — вставив ображено Василь. — Я знаю — у війську дисципліна».

«Так… Дисципліна сильну людину зміцнює, а слабку ламає, тільки справжні мужі її витримують… Я кажу це для того, щоб ти зрозумів: рейд — не розвага і не втеча з поля бою, це така сама збройна боротьба, як і в краю, і не вгадаєш, де певніше можеш зберегти своє життя. У рейд ідуть найдисциплінованіші вояки, до яких я зачислюю й тебе… Бачу, Василю, твою міну на обличчі: не маєш доброї волі йти зі мною. Та я хочу, щоб ви з Лідою зрозуміли нинішню стратегію командування УПА: ми повинні зберегти сили, мусимо створити закордонні частини нашої армії, а для цього потрібні більш–менш освічені люди, які до того хоч трохи володіють чужою мовою — в цьому разі німецькою. Ви вчилися в гімназії і знаєте…»

«Ми не вміємо добре по–німецьки», — відказав Василь, спонурившись.

«Там довчитеся… За кордоном пройдете добрий військовий вишкіл, і на випадок війни…»

«А як того випадку не станеться, то партизани, які залишаться тут, мають загинути поодинці? Адже найкращі сили відійдуть на Захід».

«Я ще раз повторюю: рейд — не втеча, а далекоглядна стратегія, якої ти з причин своєї молодості зрозуміти не спроможний. — Мова Ворона ставала терпкою й категоричною. — Звертаюся до тебе, Лідо. Я твоєму батькові обіцяв опікуватися тобою. Ти повинна бути при мені».

«Дозвольте задати одне лише питання, друже провідник, — по–хлоп’ячому настовбурчився Василь. — Генерал Чупринка теж піде в рейд?»

«Ні, — зблудив очима Потурай. — Головний командир не має права йти».

«А сім’ю свою він переправить на Захід?»

«Теж ні. Це викликало б у партизанів недовіру до командира».

«То як мені бути при вас, пане Оресте, коли я Василева дружина? — промовила Ліда. — Я буду завжди з Василем. Як і дружина Головного командира зі своїм чоловіком».

«Ми залишаємося з генералом Чупринкою, друже провідник, це моє останнє слово», — сказав Василь і підвівся.

Повставали й Ворон та Едвард. Окружний провідник довго м’явся, потім заговорив, й виправдально звучала його мова:

«Я мушу провести лейтенанта Ґоттеґема до Яблуницького перевалу й передати його сотням, які підуть у рейд. Пора йому вертатися на батьківщину: в нас він відвоювався, тепер на нього жде королева Голландії. Можливо, я й повернуся, якщо Провід не накаже йти далі… А ви залишайтесь на своїй батьківщині… Мабуть, уже знаєте: командир округу «Говерла» Степовий загинув на Рокиті, його замінив полковник Хмара. А ви зачислені до сотні «Сурма». Налагодьте зв’язок із сотенним Круком… Ідіть. І дійте, як і дотепер».

Ворон подав Василеві руку, пригорнув Ліду.

«Прощавайте, діти», — тихо сказав.

Лейтенант Ґоттеґем кивнув головою.

«Прощавайте», — виструнчився Василь.

Якусь мить він стояв, не рухаючись з місця, на його губах заграла гейби іронічна посмішка, він врешті наважився сказати:

«Якщо не загинете в рейді, друже провідник, і з паном лейтенантом щасливо доберетеся в теплі краї, то не забудьте приїхати колись на наш громадський похорон: чей же настане така можливість».

Потурай промовчав, відвівши від Василя погляд.

Василь з Лідою повернулися й пішли не оглядаючись. Минули вартового, а коли вийшли на лісову стежку, зупинилися, припали одне до одного й надовго завмерли.

Потурай з Едвардом дивилися на них, й здалися вони їм однією постаттю.

XV

Мирон з Йосафатом залишилися на галявині, обмитій бурхливим Рушором; десь він там, у глибокому руслі, густо шумів і шурхотів рінню, ніби прогортав її, щоб заглибитись аж до правічного каменя й мати змогу безпечно протікати попід мостами, не досягнувши їх днищ навіть у найбуйніші повені; ті мости міцно й важко лежали бервенястими настилами, даючи хід дорозі, що, перетинаючи галявину, бігла з Космача на Яблунів; бервена на мостах поросли краями рудим мохом, пропустили крізь шпари між дилинням вутлі пагони вільхи, кропиву та будяччя — мости здавались вічними, і важко було повірити, що ці або ж такі самі кругляки легко злітали колись у повітря, немов болиголовове бадилля, й загачували провалля підірвані танки й панцерники; жодного сліду від смертельної битви не залишилося на овальній галявині, яка, звужуючись клином, вповзала у бір, ставала далі стежкою й закінчувалась, певне, аж під Лебедином.

По ній пішли шукати слідів партизанської молодості ветерани УПА Орест Потурай та Едвард Ґоттеґем, а Мирон і Йосафат посідали на звалений колись вітрами стовбур смереки, який перекривав вузьке русло річки й трухлявів на березі облущеним від кори гіллям. Приятелі вже досить довго чекали на своїх попутників, а ті ніби навіки щезли в гущавинах, і їхніх кроків не було чутно; панував на галявині тільки шум Рушора, який своїм вічним гомоном підсилював усвідомлення короткочасності людського життя.

Та врешті дві постаті завиднілися на високій, освітленій сонцем царині, схожій на живе око погорбленої й заполоненої лісами землі; постаті снувалися по царині — чогось шукали й ніби очікували, що ще хтось на ній з’явиться, потім спустилися в русло річки, яка обкроїла галявину з протилежного боку, й, вибравшись врешті на берег, перетнули її, повсідались поруч з Мироном і Йосафатом, і зітхнув по хвилі генерал:

«Немає й сліду від могили, прийняла ваша земля Піта, як свого рідного сина, й не залишила для мене навіть знаку по ньому…»

Ніхто на це не обмовився й словом, щоб не роз’ятрювати задавненого болю в Пітового побратима, проте туску в Едварда вже не було — тільки пам’ять, як продовження життя загиблого голландця в Карпатських горах.

Мовчки прислухалися до краси, яка так щедро розпаношилася на цьому клаптику землі, й сказав перегодом генерал:

«Чар ваших гір просто–таки неймовірний. Такої барвистої розкоші ніде в світі немає, хіба що на Ганниній писанці. І добре, що Піт тут».

«Але й важко повірити, що те пекло розверзлося саме на цій місцині», — додав Потурай.

«А мені й не пекло запало навіки в пам’ять, — відказав Едвард. — Пекло шаленіло повсюдно, на всій планеті, а перед моїми очима завше стоять, як символ того часу, постаті хлопця й дівчини, злиті в одну, на лісовій стежці в Збанулах… В очікуванні неминучої смерті».

«І два зрослі кістяки біля яблунівської криниці…» — тихо промовив Мирон.

Орест з Едвардом чіпко переглянулися, та промовчали, затаївши в собі моторошну догадку.

Потім довго мовчали. Потурай і Едвард вдруге сьогодні продумували пережите: спершу в розповідях, тепер у німій оцінці розказаного — чи достеменно так було, як їм крізь півстолітню товщу років згадалося, а може, як завжди в старості, молоді роки оповилися нині романтичним флером; напевне, щось уже забуто, а щось додумано, однак для генерала виснувалась з усього його довгого й трудного життя єдина консеквенція, яку він сформулював під час першої розмови в Ганниній домівці — як екстракт багатолітнього досвіду: Господь використав у двобою з нами нашу енергію для перемоги своєї правди!

Й він повторив уголос цю сентенцію, розширивши її думками, що їх підказали живі спогади про пережите: «Так воно було, так є і завжди буде: творчість Божа і людська перебувають у вічному й програшному для нас конфлікті. Але ж Бог про все знає наперед: він дозволяє нам конфліктувати з ним і програвати в тяжких муках, зміцнившись ними, — а все для того, щоб ми мали право нагадати йому про наші страждання й витривалість і вимагати винагороди за них. А відплата неминуче приходить: нині вона прозирає до нас образом вільного світу, чистого, мов немовля…»

Завжди спокійне і непроникливе обличчя Йосафата пожвавилося погідною усмішкою: йому сподобалися міркування генерала, такі співзвучні з його світоглядом, проте він змовчав, розуміючи, що тут, на побоєвищі, не місце для філософських перетрактацій; мовчанку перебив Мирон, у свідомості якого розповіді старих упівців влягалися як матеріал для останньої книжки із багатотомного циклу його історичних романів.

«Панове, ви перервали свою прецікаву розповідь, коли ми підійшли до цієї галявини, — швидко заговорив Мирон, збоявшись, що Йосафат ув’яжеться в дискусію з генералом, й обидва зав’язнуть у ній надовго. — І це природньо: тут і досі живе енергія противоборних сил, й вона ніколи з цього простору не схлине, а ваша нині екзистенція — то частка тієї енергії… Проте я таки хотів би дізнатися, як вам удалось залишитися живими й здоровими, з тією ж енергією в душах, адже знаю з документів, з котрими я ознайомився, перебуваючи в Сполучених Штатах, що рейд відділів УПА через Чехо–Словаччину на Захід був більш ніж драматичний…»

«То правда, — відказав Потурай, — із тисячі повстанців перейшло через кордон Баварії не більше трьохсот, решта полягли в словацьких та чеських горах, однак нам з Едвардом пощастило залишитися з тими, які склали зброю військовикам констабулярного загону окупаційних військ США в Траунштайні».

«Ви могли б розповісти про це детальніше?»

«А хіба письменникові для написання роману доконче потрібна суха документалістика? Хай нею займаються історики, а вам досить знати топоніміку нашого маршруту і партизанський дух… Так ось, на кордоні Словаччини, над рікою Лаборець біля Гуменного, відбувся перший кровопролитний бій з чесько–польськими карателями, а потім тих боїв було без ліку: між вершинами Дзюновець і Скалою й теж на Мораві… І що я повинен сказати: проти нас було кинуто до шести тисяч війська, а ми, досвідчені партизани, вислизали з оточень, вдаряли противникові в спину, ночами просувались крізь гірські ущелини, терпіли голод… Хоча мушу визнати, що прості словаки, на відміну від чехів, гостинно приймали нас, коли траплялося заходити в гірські села, годували, давали харчів на дорогу — тут виявлялася солідарність поневолених…»

«Письменникові, — втрутився в розмову Ґоттеґем, — не так важливий фактаж, як ідеологія повстанського руху: задля чого велася десятилітня боротьба упівців, апріорі приречена на програш?.. Прибувши до Гааги, я не забарився надрукувати в газеті «De Linie» статтю про розмах партизанської боротьби в Україні. Адже це було не місцеве явище і не локальна проблема, а світова. УПА впродовж всієї своєї боротьби, а особливо під час рейду, стала живим прикладом протистояння червоному імперіалізму, про який в Європі склалася думка, що боротися з ним неможливо…»

«А ми пробили стіну більшовицької тюрми, — підхопив Потурай, — щоб перед усім світом заявити протест проти зганьблення українського народу московськими окупантами й розповісти чужинцям про нашу визвольну боротьбу на рідних землях… Ми заманіфестувати перед світом ідею державності України — ось вам головна концепція майбутнього роману. Донині письменники були ідеологами національної революції, сьогодні ж мусять стати осмислювачами».

Знову заговорив генерал:

«Дозвольте мені, чужинцеві, який, проте, життям свого побратима заплатив за український резистанс, підказати вам, пане Мироне, найважливішу ідею, яка повинна домінувати у творі… Якщо брати час тривання вашої боротьби, її географічний обсяг і напругу, то можна сміливо ствердити, що УПА була найпоказовішим прикладом опору проти фашистського й комуністичного панування. Опір поляків, сербів, норвежців підтримували відповідні політичні коаліції, українці ж не мали ніякої зовнішньої підтримки і діяли в цілковитій ізоляції, тільки за підтримки свого народу, мусили воювати на два фронти…»

«На три, — поправив генерала Потурай. — Була ж іще польська проблема».

«Тим паче… І я переконаний: якщо під час Другої світової війни існувала потуга, яка виступила в єдиноборстві із супермогутніми світовими силами, то це була УПА. Той виклик німецькій, а потім совєтській воєнщині викликав незмірний подив серед боязливого європейського світу».

«Так чому ж той світ мовчав, дивлячись на безпрецедентно нерівну війну?» — у голосі Мирона зазвучали обурення і кривда.

«Газети не мовчали, — відказав Потурай. — Про українське ресорджименто писали швейцарські, французькі, голландські та бельгійські газети. А політики? Політики боялися нової війни. Сказав же якось, доволі цинічно, Бернард Шоу: «Ніхто не хоче розпочинати війну через країну, про яку мало хто знає, де вона знаходиться на мапі»…»

«Виходить, ваш рейд не досягнув мети, якщо вам не вдалося окреслити кордонів нашої нації на європейських картах», — зауважив Мирон.

«Ви, пане Шинкарук, максималіст, — з неприхованим роздратуванням відказав Потурай. — Супроти мене… Але ж не були ви максималістом супроти себе під час окупації».

«Можливо, й не був… Але скажіть мені, чия заслуга в тому, що комуністична імперія розвалюється, й Україна незабаром займе свій державний простір: української вільної діаспори чи українських підневільних конформістів?»

«Не діліть, не діліть завчасно шкуру невбитого ведмедя! — спалахнув Потурай. — А чому не скажете: наша спільна заслуга, наша?»

«Вибачте, — здався Мирон. — Певне, в цьому випадку спрацювала в мені кайдашівська ментальність українця… Але й вона теж має відбитися в концепції роману. Я хочу написати правдивий твір: без помпезної героїки і без єреміївських плачів на стінах вавилонських».

Сонце вже котилося на захід, і сказав Йосафат зовсім прозаїчне:

«А чи не пора вже й пообідати?»

Засміялися, повставали, всім уже дошкулював голод. Втім побачили на мосту постать жінки, що сходила стежкою на галявину, й чоловіки впізнали свою господиню. Ганна йшла, здалеку посміхаючись й помахуючи рантуховим вузликом, який тримала в руці.

«А я жду та й жду… Та ви скоро повмираєте з голоду!»

Ганна розстелила на траві скатертину й почала викладати полуденок. Чого тільки не принесла запопадлива господиня: м’ясиво, смажені пструги, бурячки, гриби мариновані, накроєні плястерки будзу, сала й будженини, ще й пугар з горілкою пустила по кругу; товариство завзято споживало дари Божі, і коли вже голод втамувався, мовила Ганна, звертаючись до Потурая:

«Ви ніби з неба мені впали, гостоньки любі…»

«Як сніг на голову», — вставив Йосафат.

«Ой, не говоріть такого, пане професоре. Вас з Мироном ще якось могла сподіватися, але ви, друже Ворон, ну як ви тут опинилися з таких далеких світів та ще в компанії із заграничним генералом?.. І що — ви обидва, як пішли звідси, то вже й не розлучалися?»

«Ого, не розлучалися! — всміхнувся Потурай. — Цілих тридцять літ нічого не чули один про одного, а час пролетів так швидко, ніби в батіг тріснув… Едвард з Траунштайну подався до Лондона, щоб звідти добратися у свою Голландію, й запам’яталися лише мені навіки — його прощальний потиск руки, скупа сльоза на щоці й мовлене по–українськи слово «дякую»… Я ж залишився на всю решту життя у Мюнхені, де до останнього часу займався політикою в українській громаді, а про Едварда, сказати правду, й забув…»

«А я пам’ятав, Оресте, кожне твоє слово, кожен порух обличчя, колір твоїх очей і навіть лисину. Згадуючи наші розмови, я чув тембр твого голосу, а віднайти тебе не міг».

«Вибач мені, Едварде, такий вже я є: завше всього мене поглинають справи — то політичні, то комерційні… Але признайся перед людьми: хто кого знайшов? Я — тебе!.. Кілька років тому прочитав в одній голландській газеті, та в тій же «De Linie», в якій ти вряди–годи друкував свої спогади про УПА… На твої статті не натрапляв ніколи, а ось куце повідомлення на останній сторінці про те, що командир корпусу голландської армії генерал–лейтенант Едвард ван Ґоттеґем подав у відставку і переїхав з Гааги до Амстердама до своїх дітей — якось впало в око. І я не гаючись поїхав до Голландії… Потім ми листувалися, а коли вже на світі степліло, змовилися приїхати сюди. На Рушор!»

«Боже, Боже, які то далекі світи, — похитала головою Ганна, — а вам — за дурничку. Та мені до Пістиня тяжче вибратися, ніж вам з тої Голландії до Космача… Тільки ж втрапили ви на смуток великий…»

Генерал різко повернув до Ганни голову: нав’язлива догадка знову болісно заворушилася в мозку, і він просто з моста, не вдаючись до хитрощів, заговорив:

«Анно… Ми про все вам розповіли, а ви від нас щось затаюєте… Скажіть, чиї то останки, ті зрослі скелети, що їх витягнули з криниці?.. Певне, знаєте, я ж бачив, як ви зривали ґердан… Чому ви це зробили?»

Ганна сполохано глянула на Мирона, та він заперечливо похитав головою, мовляв, нікому нічого не говорив; потім вона тихо промовила, й погляд її був відсутній:

«Не треба вам цього знати, ой не треба… То моя вина, моя!»

Ганна затулила долонями обличчя й довго не віднімала їх: крізь пальці просякали сльози.

Й запала глуха тиша на галявині, тільки чутно було, як Рушор у проваллі прогортав рінь, щоб добратися до правічного каменя. А на стежці, яка спиналася на Лебедин, генерал увіч побачив дві завмерлі постаті — хлопця й дівчини — що злилися в одну…

XVI

Клопіт за Юрка, який на роздоріжжі між Завоєлами і Ґреготом зник поміж смереками, мозолив Пилипову душу аж до ранку, бо куди дінеться пройда серед темної ночі, проте Юрко не вернувся ні вранці, ні вполудне, й Пилип перестав його чекати, ще раз вимовивши згіркле:

«Та най пропаде він пропадом!»

А Юрко хоч навпомацки, але впевнено йшов звіриною стежкою, спинаючись на Ґрегіт до печери; він на все життя запам’ятав цю страдну дорогу, якою колись провадив космацьких гарнізонців до партизанського схрону і, заховавшись неподалік в ожиннику, дивився, як карателі викурюють партизанів, запаливши довкруж печери хмиз, а потім виводять Василя Андрусяка з його жоною із зв’язаними назад руками.

Й не діткнулися його тоді докори сумління, тільки грудка нудкого жалю запеклася в серці, а ще відчув, як ноги важко встрягли в листв’яний покрив, ніби хтось у чоботи піску насипав, і годі було зрушитися з місця, й коли енкаведисти зі своєю здобиччю зникли з поля зору, Юрко таки відірвав ноги від землі й побіг, ніби вітром його понесло, на Рунок, а звідти до Яблунова — легко біглося Гулейчукові по юдину плату за кров…

А відколи повернувся з Сибіру, — майже кожної неділі, після тяжкої праці в млині, ноги самі несли його на Ґрегіт, й опертися тому потягові не міг: чи то Бог задав йому таку покуту й провадив на місце злочину, спонукуючи до каяття, або ж диявол підштовхував його в спину, щоб разом з ним ще раз натішитися бузувірським вчинком; та як би там не було, а Юрко Гулейчук стояв щонеділі на заклятому місці в ожиннику й відчував, як ноги вгрузають у землю й не пускають заглянути в печеру, спуститися в підземелля й залишитися там навіки, щоб не мусив більше визирати з колючих заростів і водно, ніби це й нині відбувається наяву, споглядати, як виводять з грота найвродливішу на світі пару, й усвідомлювати щораз, що ні за чорний Василів чуб, ні за зливу русявого Лідиного волосся не отримав він в заплату не те що Пилипової господарки або хоч зломаного цента, а тільки довголітню наругу та поневіряння на лісоповалах за Іртишем…

Уже місяць продирався крізь віття смерек, коли Юрко підійшов до порослого будяччям та болиголовом ожинника. Зупинився й відчув, що та чужа сила не впускає й сьогодні його в печеру, й чоботи, наповнившись сухим піском, прикипають до землі… А може, там святе місце, і туди вступу юді немає, може, там і дотепер переховуються партизани або ж сидять під камінним склепінням ще довбушівські опришки й радяться, як зрівняти світ?.. Ой не рівняйте, не моцуйтеся, хлопці, я вже добре знаю, що таке рівність — не буває її в достатку, а тільки в жебрацтві, й ніколи не жити люмпакові в хоромах, то лише маючого ґазду можна звести із ґражди до бурдею…

Й таки здолала Юрка цікавість, він понатужився, ступив один крок і другий, а далі земний магніт утратив свою силу, й Гулейчук з дивною легкістю вихопився з кущів, навкарачки добрався до грота й при світлі місяця побачив під навислою брилою щілину — був то запасний вихід з печери, крізь який повтікали викурені димом три стрільці, а Василь з Лідою не встигли й були спіймані в гроті; в щілину можна було заповзти, і Юрко, переборовши страх перед непевністю, що дихала на нього з нори, опустив ноги вниз, просунувся назадгузь і провалився в преісподню, позбувшись цієї миті набагато тяжчого страху, який пройняв його сьогодні біля криниці, коли впізнав останки своїх жертв, — страху перед людською помстою.

Стояв безконечно довгу хвилину серед темряви, що обліпила його, немов смола, і в здеревінні чекав, що хтось кинеться на нього й здавить лапами за горло — могла ж тут поселитися за довгий час необжитості й болотна чортівня, проте в печері було тихо, мов у мушлі, і Юрко зважився дістати з кишені сірники.

Спалахнув пломінець, з–під ніг пошурхотіли, розбігаючись у боки, таргани, жуки, жаби, слижі й саламандри, а посередині печери уздрів Юрко стіжок наколених, ніби ще вчора хтось тут господарював, дрівець; він засвітив другий сірник, притулив його до сухої скіпки, вона зайнялася, і Юрко підніс над головою того смолоскипа.

Гаддя в печері не стало, розповзлося по щілинах, і Юрко побачив східці, що зводили вниз; він сторожко зійшов ними й побачив дві ніші по боках: в одній лежала чорна непоіржавіла зброя, на долівці валялися реброваті гранати, а в другій, під стіною, стояла застелена рядном пріча; Юрко потягнув за край рядна, й воно розповзлося, мов павутиння, а сіно на лежаку було сухе і збите; Гулейчук поволі освоювався в новій домівці й відчув урешті, як у його змарганій страхом душі влягається тихе вдоволення від того, що більше не муситиме жити між людьми, які колись дізнаються про його злочин й розтерзають, мов дикі звірі; й буде віднині ця печера його довічним пристанищем, а певне, й могилою.

Він погасив скіпку, вийняв з кишені сардака пляшку, яку поцупив з Ганниного стола, набулькав у горло трунку, постелив сардак на прічу й ліг горілиць, щоб заснути, та сон не приходив, і Юрко мусив думати.

…З самого малку обзивав Пилип Юрка не інакше, як «підмінче», бо ніби чого всі в гулейчуківському роді були такі загарливі до роботи і в зрілості ставали кравцями, кушнірами, ковалями, ватагами, а цей ні до якого діла не брався — ні плуг, ні шило, ані молот, навіть пастуша ґерлиґа не трималася його рук, тож, певне, коли лежав у колисці, а мати заснула, хитра босорканя вкрала людську дитину й замість неї загорнула в пеленки своє бісеня, бо й з виду Юрко не вдався у свій статечний рід: був зачуханий, понурий і злий, а очі під низьким лобом по–злодійськи прудко бігали, коли забачив щось смачне для спожитку, а вже, не дай Боже, як гріш уздрів — чи то в корчмі на ляді, чи на церковній таці, й завше мав добрий нюх на чужу кишеню, най би лишень у ній задзеленькотіли монети або зашелестіли банківські папірці.

Такий був він зроду, і неньо, як виїжджав до Канади на заробітки, нічого не вділив Юркові, бо ж і так проп’є, а Пилипові записав город біля хати: поля на долах не мав, а полонину збув Негричеві з Березова й на ті гроші купив шіфкарту, — проте й цей клаптик землі в добрих руках не дозволив би людині вмерти з голоду, тож тяжко працював Пилип на ньому, ще й на заробітки до Бутина ходив. Юрко ж валандався без діла, а як десь припадком заробив якийсь гріш або украв, то пропадав до ранку в сільській корчмі й там до хрипоти виспівував пісню про Довбуша, який ходить попід гаєм зелененьким й топірцем ся підпирає, — у ті часи Космач повнився байками про опришків, котрі ніколи не працювали, а жили з розбоїв; ще добре, як котрийсь там відбирав у багатих і роздавав бідним, та були серед них не тільки Довбуші й Риндзяки, а й Марусяки, які чуже мали за своє й награбованим ні з ким не ділилися… Ці збуї більше подобалися Юркові, й коли він жив у колибі на Поляниці, березівські жінки не раз ловили його біля курників, проте такий промисел Гулейчука не вдовольняв, і він згодом став конокрадом, а тоді мусив часто міняти місце проживання в горах, ховаючись від ґаздівських самосудів та від поліції.

У тридцятих роках у Брусторах об’явилися комуністи, які повесні збиралися на маївки й на гірських верхах вивішували червоні прапори, а взимку обкрадали церкви — тож Юрко не вагаючись пристав до них, бо ж обіцяли вони відібрати в багачів добра, розпарцелювати церковні ґрунти, а попів геть повиганяти, й відрізнялися вони від людей тим, що на «слава Йсу» відповідали лайкою, перед образами не знімали шапок, шпурляли камінням у придорожні хрести, а коли прийшли перші совіти — поскидали дзвони з дзвіниць, й у цьому ділі понад усіх відзначився Юрко Гулейчук, через що за німців мусив ховатися від людей хтозна й де…

Не зміг Юрко повернутися до села й після війни. Коли сорок четвертого зійшли з гір сніги, а розбите мадярське військо перейшло через перевали, полишивши за собою гармати, снаряди, пачки з амуніцією, карабіни, скриньки з набоями, тоді упівські партизани, доозброївшись, зайняли Космач, встановили тут свою владу й вивісили на шпилі Народного дому синьо–жовтий прапор… Гулейчук вийшов з пропасних недеїв, та дійшов тільки до Яблунова, де вже стояв більшовицький гарнізон під командою старшого лейтенанта Картавцева, якого в містечку прозивали «Ніколашкою».

Той Ніколашка в Яблунові, а лейтенант Шпола в Шешорах наводили жах по космацьких околицях, — й заявився Юрко до Картавцева, мовляв, я зроду–віку переконаний комуніст і хочу служити радянській владі. Картавцев був сутулий, з довгими руками, очі мав по–калмицьки розкосі й безбарвні, а обличчя зсутужене, ніби його водно мучив геморой; з квасною міною, аж гейби з обридженням дивився Ніколашка на несподіваного добровольця у стребки: був для нього цей волонтер особиною незвичайною, бо до винищувального батальйону мусив він силою, шантажем і погрозами заганяти стопчатівських та пістинських парубків, а цей сіромаха в заяложеному кожусі з випрілими смушками на рукавах сам пропонує свої послуги; проте Картавцев пильно придивлявся до пройди, зовнішність якого свідчила про його пролетарське походження, а ще в очах прохача блудила голодна жадоба, й начальник гарнізону зрозумів, що доброволець не з простих — хоче він якоїсь особливої плати за службу, то й спитав, наморщившись, ніби від нестерпного зубного болю:

«Ти хочєш мєня о чьом–то просіть?»

«Так, товаришу начальник, — похопився відповісти Гулейчук, — я маю просьбу… я хочу… Ну вопшем, — знайшов, на щастя, зрозуміле для Ніколашки слово, — вопшем, живе в Космачі мій брат — зажерливий куркуляка і грабіжник, а ще знюхався він з бандерами… то я хотів би, щоб влада порівну розділила між нами ненів спадок…»

Картавцев хмиркнув у кулак на таку наївну просьбу, бо ділити й відбирати куркульські маєтки — то для совєтської власті, як той казав, що два пальці обісцяти, але цей ще, видно, не знає, що таке радянська влада, й готовий ревно вислужуватися за винагороду. Ніколашка ще раз зазирнув у жадібні Юркові очі й утямив, що може вимуштрувати з цієї креатури доброго ката, відсуваючи щоразу сповнення обіцянки на потім.

«Пастараємся помочь, только служі вєрно!» — сказав….Втім зареготав десь у бескеттях пугач, й схопився з прічі Гулейчук; здалося йому, що то він сам закричав, згадавши перший урок у катівні Ніколашки: начальник гарнізону власноручно видовбував кухонним ножем очі в’язням, ті божевільно кричали, а Юрко затерпав від думки, що таку роботу примусять і його виконувати.

«Ти нє бойся, ти только убєдісь, што оні твої лютиє врагі, і тогда самому захочется, — приговорював Ніколашка, витираючи об штани руки від крові. — Но для тєбя я прідумаю што–то попроще».

В окремій камері яблунівської тюрми Картавцев тримав космацьких учнів, яких Болідов–Гошоватюк спровокував записатися в молодіжну сотню «Сокирники» — їх примушували до зізнання ударами палиць по животах: якийсь там солдат зв’язував допитуваному руки й клав на спину; «Ну бєй же, бєй!» — наглив на Юрка Картавцев, і той ударив перший раз. Стало йому дивно й навіть цікаво: удар прозвучав так, ніби Юрко вгатив квачем у бубон, щось там у животі хлопчини тявкнуло й з горла вихопився трубоподібний звук; Гулейчук аж засміявся, коли такі самі удари й звуки пролунали хором: солдати лупцювали учнів по животах, ніби по току ціпами, й ті зізнавалися у всьому:

«Бил в сотнє? — Був», «Убівал мірних совєтскіх граждан? — Убивав», «Жівйом закапивал в зємлю? — Закопував…»

Це було досить потішно, й Гулейчук поволі звикав до катівського ремесла.

Однієї ночі він вибрався на Завоєли, аби налякати Пилипа, — най звикає до думки, що поділитися з братом своїм добром колись–таки доведеться, та незабаром зрозумів і те, що без нагадування начальникові про плату за службу нічого сам від Пилипа не доб’ється.

Та ось з’явився у яблунівському відділку НКВД капітан Болідов, який у космацькій школі чудом вислизнув з рук партизанів, і до нього приїхав з Коломиї сам майор Молін — найвищий за рангом чекіст в окрузі. Вони з Болідовим і Ніколашкою довго сиділи в кабінеті, а під дверима вартував Гулейчук; начальники нарешті вийшли, й почув Юрко слова Моліна: «За всяку ціну мусиш спіймати Буркута, інакше життя тобі не буде — ні від бандерів, ні від нас»; майор зміряв очима вартового, й Картавцев поквапився похвалити стребка, який вельми справно допитує в’язнів; Молін поплескав Юрка долонею по щоці й вийшов, — попросити допомоги ще й у Моліна Гулейчук не встиг.

Удруге майор приїхав до Яблунова під час блокади, й тоді Юрко таки прорвався до нього; Молін уже знав від Ніколашки, якої плати хоче цей стребок за службу, й погодився його вислухати… Був майор привітний, до того ж розмовляв по–українськи, й це геть розслабило Гулейчука, та за такого начальника він готовий і життя віддати; Моліну ж Юркове прохання здалося зовсім смішним — що йому вартує, після спалених Боднарівки й Сакатури, вивезти до Сибіру якогось космацького куркуля, й сказав, ніби йшлося про дрібницю:

«Ти піди в Космач, там уже радянська влада, і забери в брата коня з возом, бо посилати за ним машину небезпечно».

Юрко притьмом виконав це завдання й, ставши потім їздовим при яблунівському відділку НКВД, терпляче чекав заплати, а ще дякував Богові, що не потрапив до рук Андрусяка, впору виїхавши з Космача братовим возом… Однак за майбутню винагороду мусив він ще довго платити своїм старанням: хлібодавці весь час піднімали ціну…

Після погрому космацьких стребків тільки й чутно було в окрузі: Андрусяк напав на станиці винищувальних батальйонів в Іспасі, Кривобродах, Микитинцях й не залишив живим ні одного стребка; біля Прокурави обстріляв енкаведистське авто — вбито двох офіцерів і шофера; у Яремчі розмонтував залізничну колію — товарняк перед самим тунелем зійшов з рейок; у Пістині повісив донощика — голову сільради й приміщення спалив, — і всюди Андрусяк, Андрусяк!

Старший лейтенант Картавцев щодня вирушав із своїм загоном на полювання за невловимим партизаном: карателі вбивали кожного, хто, забачивши їх, рятувався втечею, ловили випадкових перехожих і для постраху розстрілювали на місці; їздовий Гулейчук звозив убитих до Яблунова для розпізнавання, потім закопував їх у рів за тильною стіною тюрми, а вночі здичавілі собаки випорпували трупи, гризли й розтягали мершу по селу; Ніколашка звелів підпалити крайні хати й ліс на Прелуках, та Андрусяка впіймати не вдавалося. Врешті він викликав до себе в кабінет Гулейчука й наказав:

«Вислєді Андрусяка, тогда получіш по заслугам». Сподівався Юрко, що Андрусяків схрон мав би десь бути на Ґреготі, адже під цією горою біля джерельця убив Шпола Андрія; він обмацав кожен камінь, та всі вони були однакові, й однакові щілини зяяли між валунами,

Юрко протикав їх пікою, проте порожнини не знаходив, він заночовував край звіриних стежок, чей же хтось носить партизанам їжу в схрони…

І вже подумував податися на Кормитуру, як одного сутіношного досвітку побачив постать жінки, що, скрадаючись поміж смереками, вийшла на безлісся й раптом зникла: не дихаючи, Юрко подався за нею й побачив, як жінка з вузликом у руці сідає на камінь — певне, перепочити, та коли підвелася й подалася на зруб, порослий молодим чагарником, вузлика в її руці вже не було; Юрко добрався до того місця, де сиділа жінка, припав до землі й побачив нору…

Тоді щодуху збіг униз, вже не ховаючись за кущі й дерева, на бігу оглянувся й побачив ту саму жінку на ґруні, вона дивилася йому вслід, а потім невпевнено почала вертатися на Ґрегіт, та Юрко встиг її випередити, він допав до дачі Колесси й підняв на ноги гарнізон… А тоді вернувся й з ожинових зарослів спостерігав, як Андрусяка з печери викурюють карателі…

Коли дим оповив схил, з грота вискочили три партизани й зникли в ізворах, а двом не вдалося втекти, їх схопили енкаведисти, зв’язали руки й повели стежкою попри ожинник. Була ця пара дивно гарна у своїй безстрашності: юнак з чорним чубом, що спадав на чоло, йшов, гордо підвівши в небо голову, а що мав руки зв’язані, то намагався дотикатися плечем до дівчини з русявим волоссям, яке розсипалося по її плечах і спині; була та дівчина ніжна, ніби не земна, ніби русалка, і тоді перший і єдиний раз у житті замлоїв жаль у Юркових грудях.

…Гулейчук не міг заснути, він допив горілку до останньої краплі, та алкоголь його не брав, — а може, то було найчорніше сп’яніння, біла гарячка, бо враз він побачив на стіні печери світляну пляму, на тому екрані заворушилися постаті, і Юрко їх упізнав…

Тюремні двері розтворилися, Ніколашка підвів до криниці, що стояла посеред подвір’я, двох ув’язнених; вони були закривавлені й мали чорні від побоїв обличчя; біля криниці стояв стребок із сувоєм колючого дроту в руці — Юрко впізнав себе самого і свої жертви впізнав: юнак із злиплим від крові чубом пригорнув до себе дівчину з розкуйовдженим довгим волоссям, й Ніколашка гаркнув до стребка:

«Пріступай к дєлу, то твайо послєднєє заданіє: сдєлай так, штоби еті любовнікі навєкі осталісь вмєстє, а тогда получіш, чєво хатєл».

Стребок обв’язав дротом дві постаті, які злилися в одну, дівчина сховала голову на грудях хлопця, щоб не бачити страшної смерті, й міцно обняла коханого; стребок підвів зв’язаних до цямрини і що мав сили турнув їх у чорну нору…

Й почув Гулейчук стогін в печері: чи то ще раз, востаннє, обізвалися страченці, чи застогнав він сам…

XVII

Верталися з рушорської галявини до Космача мовчки. Ганнин плач, її згірклі слова, нерозгаданість, для генерала й Потурая, яблунівської таємниці й цілковита Йосафатова й Миронова в ній освідомленість розділили товариство: йшли Ганнині гості окремішно парами, стиха перемовляючись; одні намагалися таємницю розгадати, а другі притлумлювали в собі бажання допомогти її розкрити, та всіх чотирьох спільно гнітила одна думка: що відчували перед смертю приречені на таку жорстоку страту двоє людей, які тільки–но почали жити, і знав Йосафат, що остання їхня хвилина була інакшою, ніж та, яка йому приснилася; Потураєві ж дошкулював терпкий жаль, що не забрав–таки з собою в рейд Василя й Ліду, можливо, вони б залишилися живими, а нині їх немає, і малоймовірно, що то їхні останки біліють зараз на дошках під стіною колишньої яблунівської катівні; Едвард у думці розвивав свою філософську теорію про вічне противоборство Божих і людських сил — і ось ті, які програли, волають тепер до Бога про помсту над винуватцями трагедії, й Господь починає сплачувати людям борги за муки; Мирона ж мучила інша думка — про сестру, слідів якої ніхто ніколи не віднайде, а Ганна трималася осторонь, бо знала за всіх найбільше, та не бажала тривожити марними словами стражденні душі загиблих.

Вона йшла краєчком дороги понад саму фосу, ніби намірялася рішуче переступити її й сховатися в заростях, якщо хтось іще нав’яжеться з розпитуваннями, — досить вже, досить, та й чи не гріх вчинили люди, вийнявши із землі те, що безроздільно належало тільки їй, а чи хочуть цього душі й Бог, та й чи мають право живі втручатися у світ мертвих і розгадувати таємниці, які належать тільки Господові, а перезахоронення жертв — хіба то не святотатство, не марне втішання ілюзорною помстою над злочинцями, не показове й парадне співчуття? А скільки їх, тих людських останків, ще залишилося незнайдених, то чи варто їх ворушити, коли земля — найсправедливіший для них покров, а в людських серцях повинна зоставатися лише сокровенна пам’ять?

Мирона подібні думки не торкалися, для нього не всі ще таємниці були розгадані, й він тепер думав про Буркута й сестру Юлію, які перед спаленням Боднарівки перейшли із загоном партизанів через Шпаєве на Космач, повернувши у Вербну неділю до батьків, й більше нічого Мирон про них не чув; він залишив Йосафата, перейшов на край дороги й, поклавши Ганні руку на плече, спитав обережно:

«Чи не чули–сьте випадково, Анно, що сталося з Буркутом?»

«Чула–м, — відказала жінка, не підводячи голови, й далі мовчала, думаючи про щось своє, а Мирон мовчки чекав на відповідь.

Ганна не хотіла розмовляти. Знову цей доскіпливий письменник хоче про все знати, щоб викласти почуте на папір; папір усе стерпить, а людська душа — то ніби зранене тіло, і куди не діткнешся — болить, і так тяжко здирати зашкарублий струп з іще живої рани… Про що він щойно запитав? Ага, про Буркута… І як вона йому признається, що дізналася про загибель окружного провідника ОУН від Поліни Картавцевої, як Мирон оцінить те Ганнине знайомство і чи повірить, що й серед катівської зграї були люди?

…З брусторської ґруні, відділеної узвором від Ґрегота, Ганна бачила, як збігав з верха на космацькі доли якийсь чоловік, і втямила, що то навідник, який приведе ґарнізонців до печери; вона пустилася йти, щоб попередити Василя й Ліду, та вибратися з узвору не встигла: на Ґрегіт вже спиналися пайдьошники. Вернулася на ґрунь й стояла там, мов кам’яна баба, яка все бачить, а зрушитися з місця не може — і вже закурилися дими над печерою, і вже повели Ганниних дітей…

Потім була мов не при пам’яті. Бо лише неприпам’ятна людина могла зважитися підійти з передачею до самісінької яблунівської тюрми, і як могла Ганна бодай на мить подумати, що в неї ту передачу приймуть, віддадуть дітям, а її залишать живою–здоровою — не заберуть, не замкнуть, не розіпнуть?..

Та вийшла враз із приміщення гарнізону їй назустріч, забачивши, певне, здалеку, жінка в чорній вбері, закутана в сіру вовняну хустку, та жінка аж підбігала — так квапилася до неї, щоб зупинити.

«Куди йдеш? — спитала. — Ти хоч розумієш, куди йдеш? Ану вертайся мерщій, поки не пізно! Ви тільки подумайте, вона передачу несе!.. Кому несеш? Андрусякам? Ти зовсім здуріла… Тікай, уже тікай!» — наглила незнайома жінка на Ганну, проте йшла слідом за нею, й коли вони сховалися за якимось будинком, сказала:

«Давай сюди свій вузлик, в мене є вірний хлопець серед них… Я передам».

«Хто ж ви така, добра жінко?» — спитала Ганна, віддаючи незнайомій загорнену в рантух передачу.

«Хто я? — похитала та головою. — А ти й не повіриш, я жона самого Ніколашки, і за таке він може й мене замордувати… Він страшний, але куди я дінуся від нього?.. Ти й завтра прийди на це саме місце, а я буду передавати. Я хочу перед Богом… Ну йди вже, йди!»

…Ганна зупинилася, притулила долоні до Миронових грудей і мовила тихо:

«Я розповім вам, Мироне, те, що чула… Тільки не питайте, від кого. Нічого не розпитуйте, добре?»

Кілька разів Поліна зустрічалася з Ганною, аж поки не запідозрила, що за нею слідкують: шпигував той самий солдат, який відбирав у Поліни Ганнині передачі й потаємно заносив Андрусякам до камери; може, з власної цікавості ходив він слідом за Поліною, щоб побачити, звідки беруться в неї вузлики з харчами, та знала навчена бідою жінка, що вірити тут нікому не можна, й сказала нарешті Ганні, щоб більше не приходила…

Картавцева розповідала Ганні про все, що діялося в застінках яблунівської тюрми, немовби сповіддю знімала з себе вину за невольну участь у страшному содомі, й дізналася від неї Ганна й про Буркута…

Зі слів майора Моліна зрозумів Болідов, що над ним завис вирок: або він спіймає Буркута, або сам сяде за ґрати й тяжко тоді спокутує за свою втечу з поля бою під Трійцею… Вибору не мав, тож нипав удень і вночі звіриними стежками в підніжжях Магури, Кормитури й Медвежої — десь тут мусив знаходитися бункер Буркута, бо ж усі вже верхи й урочища прочесані й схрони викриті.

Й нарешті він упіймав навідника: в засідку потрапив районовий провідник ОУН Клим, котрий поночі добирався до Буркутового бункера під Кормитурою, де тимчасово замешкав разом з окружним провідником, його дружиною та поетом Марком Боєславом.

Клим розколовся на першому допиті в Ніколашки — й повів відділ карателів на старий зруб, що лиснів на схилі Кормитури. Вхід до бункера був аж надто хитрий у своїй простоті, напевне, біля нього не раз проходили облавники: серед протрухлих пнів на зрубі вивищувався навпіл переломлений вітром стовбур старезної ялиці, половина якого догнивала на землі, а друга зяяла чорним отвором дупла: крізь дупло й продовбаний між корінням отвір партизани спускалися в бункер, не залишаючи після себе ніякого сліду.

Зрадник вистукав по стовбурі пароль, й за хвилину з дупла виглянула голова: був це Марко. Він упав від короткої автоматної черги, а тоді заволав Болідов:

«Вихаді, Буркут, я сохраню тєбє жізнь! Вихаді, сволочь!»

У бункері було тихо, солдати витягали з дупла мертвого Марка, проте не важилися залазити досередини — знав Болідов, що партизани підривають себе гранатами, й вичікував. Нарешті пролунав у глибині один постріл.

…Юлія сказала до Івана: «Зроби, як ми домовлялися», — й Буркут вистрелив їй у груди з маузера. Потім притулив дуло до своєї скроні, та затремтіла рука, й револьвер упав на долівку. Тоді Болідов затрутив Клима в дупло, і той вивів зі схрону Буркута — покірного й німого.

Потім, у Яблунові, Івана катував сам Болідов, примушуючи свого двійника стати до нього на службу: «Ти даже нє прєдставляєш, какіє возможності откроются перед тобой і мной — матьоримі развєдчікамі!» Та в’язень мовчав, не видав стогону навіть на муках — тільки один раз вимовив: «Не ходити нам з тобою по одній землі…»

Буркута звели на ніч у підвал й поставили Клима на варту. Другого дня вранці Болідов наказав Климові привезти в’язня на допит. Той спустився в пивницю й побачив Буркута мертвим. На його потилиці запеклася кров, з–під черепини стирчала крізь злипле волосся голівка цвяха…

«Оце і все, пане Мироне, що я дізналася від свідків, — сказала Ганна й ураз сполошилася, глянувши на зблідле обличчя Шинкарука. — Що з вами?» — спитала.

«Не турбуйтесь, Анно, то… Та жінка, яку Буркут застрелив у схроні, була моєю сестрою…»

«Боже, Боже, — зітхнула Ганна, — та чи знайдеться на нашій землі хоч одна людина, якої б не скривдила червона саранча?.. І що робити, що робити?» — додала примирено.

Сонце вже дійшло до вечірнього пруга, коли сходили з Рунка. Останні промені зіслизли із церковних бань, й хрести на цвинтарі втонули в сутінках. Тільки чотири гаджуги ще дотлівали на белебні, та й ті згасли.

«Ходімо, помолимось на могилі Чарноти», — сказала Ганна.

XVIII

У той самий час, коли на цвинтарі посутеніло, й тільки березовий хрест на могилі Чарноти проступав білизною крізь передвечірню імлу, сонце ще освітлювало кам’янисту голову Ґрегота, що висунулась до неба з шуби вутлих смерек, й пучок променів протиснувся крізь круглий, мов денце бербенички, отвір у стелині печери, впіймавши у світляне кружальце невеликий чорний предмет завбільшки з гусяче яйце — мав він ребровату поверхню й дротяне кільце на головці…

Гулейчук продер очі від сну й довго придивлявся до того предмета, поки не втямив, що то ручна граната, залишена партизанами, а он у ніші ще кілька штук лежить поруч з «дехтярем» та кількома автоматами; ця ж викотилася на середину печери, й щастя мав Юрко, що не наступив на неї вночі — чи ж то довго, щоб вихопилася з гранати чека…

Дивився Юрко на ту заковану в металевий панцир смерть й подумував, що голод колись–таки вижене його на світ Божий, і треба буде десь роздобувати їжу, то для початку йому пригодяться гранати — глушитиме ними рибу в заводі Пістиньки нижче від млина, та на це прийде час хіба що в неділю, коли в млині людей не буде, а втім Юрко голоду не відчував: пропечене алкоголем нутро жадало хіба що похмілля… А там і на мисливство прийде черга, зброя є — і зайця встрелить, а то й кабана, нині така година, що на постріли ніхто не звертатиме уваги, влада, як видно, міняється, а при безвладді й браконьєрові воля.

Твердо порішив Гулейчук не вертатися до людей, бо як йому нині жити серед них, коли потаємне напевно вже стало явним, й суду людського Юркові не минути: той Пилипів ляпас у сінях Ганниної хати був лише першим звіщенням про майбутню над ним розправу.

…Коли світляна пляма на стіні печери згасла, й людські тіні, які ворушились на ній, позникали, Юрко запав у міцний сон, проспав весь день, і снилися йому засніжені ліси за Іртишем, якими він десятки літ ходив з бензопилою і звалював дерева, виконуючи норми, — і що то за недоля загнала його в Сибіри, й куди ділася совєтська винагорода, задля якої він так ревно вислужувався перед яблунівськими енкаведистами; не було й нема правди на світі, бо як урешті–решт могло так трапитися, що замість Пилипової господарки дісталися Юркові засніжені сибірські ліси й каторжна праця на лісоповалах…

Й водно згадувався Юркові, хоч він прикру згадку вперто відганяв від себе, той обнадійливий і безнадійний день…

Восени сталася нарешті довгоочікувана для Юрка подія: у Коломиї вилаштувалися довгі состави паквагонів — почався черговий тур вивозів. З довколишніх сіл щодня прибували на товарну стацію нові й нові валки завантажених людьми й клунками возів, — тоді–то Ніколашка звелів Юркові запрягати коня, дав йому для допомоги чотирьох солдатів і відправив їх у Космач за Пилипом.

Щеміла зловтіха в Юрковій душі: нарешті він дочекався справедливості, бо ж не було на зажерливого Пилипа ні Довбуша, ні Риндзяка, коли він загарбував собі ненів спадок — і ось якого багатства настарав, а Юрко тинявся по колибах на диких полонинах, у бутинах і на тартаках гарував й не завжди міг заробити хоча б на пляшку горілки, то хай і гріхами, а все–таки він допав до правди: ось їде Пилиповим возом забирати його разом із запліснявілою Параскою з нагрітого місця — довго ви втішалися неньовими та Негричевими достатками, і вже досить, тепер я трохи поґаздую. Того всього багатства мені не треба: полонину продам, залишу собі лишень одну корову, щоб міг молока вранці напитися, коли допече похмілля, наб’ю гаман грішми — і до дідька мені тоді Ніколашка, Молін, навіть чорт рогатий, заживу сам на Завоєлах у розкошах та веселощах!

Такі мрії снував Юрко Гулейчук, відправляючись по братову душу, проте з наближенням до Космача зловтіха пригасала, таж то, як не як, а рідний брат, і що я йому скажу: маєш годину часу, забирай усе, що бачиш під руками, висаджуй Параску разом із хлопцем на воза й сам сідай, а я тебе в Сибір повезу… І буде плач, і крик, і лемент, і прокльони, але що я можу вчинити, Пилипе, коли мені звелено тебе забрати… А втім, най його виводять з хати пайдьошники, а я — до чого тут я: сказали їхати у форшпан, то я й виконую наказ; але чого ти в мене, Юрку, коня з возом забирав, спитає Пилип, ти давно готувався приїхати по мене; а хіба тобі не ліпше, коли я тебе відвезу на стацію, допоможу заладуватися до того вагона, тобі ж зі страху руки ув’януть, ну а там — ти ж такий побожний, то й допоможе тобі Господь у дорозі…

Але й ці виправдальні думки теж розвіялися, коли Юрко зупинив воза перед Пилиповою ґраждою. Відчинив браму й дивився на згорбленого в безнадії брата, який уже стояв на порозі, вмить зрозумівши все.

Не міг, таки не зміг Юрко рушитися з сидіння, побачивши Пилипа, за спиною якого хилиталася, немов його тінь, плоскогруда й висохла на скіпку Параска; блудив пройда очима, губи розтягалися у винуватій посмішці, мовляв, що поробиш, Пилипе, така вже твоя доля; солдати, проте, не гаялися, вони добре знали, що треба в таких випадках робити — з автоматами напереваги прискочили до господарів і загарчали: «Собірайтєсь побистрєє, дайом вам полчаса!»; вони дулами відчинили двері й заштовхали досередини Пилипа з Параскою, а ті, немов спаралізовані, стояли з опущеними руками й лише заточувалися від поштовхів у спини; врешті Пилип зняв з цвяшка кожуха, а Параска чомусь схопила з постелі подушку і так стояла з нею посеред кімнати; за той час Юрко отямився, зіскочив з воза, вбіг до хати й, не мовлячи й слова, відчинив куфер, вийняв звідти одежу, виніс й кинув на віз; Параска затиснула під пахвою буханець хліба, а в руці все ще тримала подушку, Юрко вихопив у неї той непотріб і закричав: «Та рушся, рушся з місця, бери що бачиш, там не буде!»; потім повів її до фіри й викинув на клунки, немов витіпану горстку льону, підняв на руки хлопчика, який пхинькав, не розуміючи, що діється довкола, й посадив його у васаг; Пилип сам заліз, солдати посідали ззаду, і Юрко вдарив коня батогом.

Їхали через село, ніби в гості вибралися, і якби не солдати на возі, то люди подумали б, що то Гулейчуки за бринзою на полонину їдуть, та вмить село спам’яталося, збагнувши, що трапилось, й на обійстях зчинилася метушня.

«Вивозять, вивозять!» — лунало від двору до двору, люди полишали домівки й розбігалися навсібіч стежками в ліси, та марна була їх тривога, бо ніхто нікого більше не чіпав, і за якийсь час почулося лише несміливе голосіння по сільських кутах, та й воно стихло; наладована фіра проминула церкву й спиналася попри Ганнин белебень на Рунок; Ганна стояла за ворітьми й мовчки дивилася на Пилипове горе, їй хотілося, щоб він хоч би на одну мить глянув у її бік, та Пилип звісив униз голову й нікого й нічого не бачив, а Параска, тримаючи на колінах хлопчика, не подавала ознак життя, нібито відбувався її власний похорон.

Юрко теж мовчав і аж тоді, коли під’їхав до яблунівського НКВД й побачив Ніколашку, який вийшов з приміщення на подвір’я, сказав до Пилипа, щоб якось його втішити:

«Не журися, брате, я господарку догляну, і як колись вернешся, то…»

«Мовчи, юдо, нехай тобі Бог заплатить», — тихо відказав Пилип.

А далі ні він, ні Юрко не могли збагнути, що діється: Ніколашка підійшов до воза, потягнув Юрка за рукав і наказав йому пересісти до Пилипа, а котрогось із солдатів посадив фірманити; Юрко, нічого не розуміючи, впирався: та хіба солдат краще, ніж я, пожене коня?… Він ще тримався за віжки, аж поки Ніколашка не турнув його в груди, й перекинувся Юрко верх ногами з сидіння у васаг, а тоді вчув таке, у що не міг повірити:

«Всєх їх в адін вагон, слишиш, — сказав Картавцев до нового погонича. — А вот дєржі спісок, покажеш єво начальніку ешелона… І за етім проходімцем, — звернувся до солдатів, показуючи на Юрка, — сматрітє в оба, штоби нє сбєжал!»

«Що ви робите?! — вискнув Юрко, намагаючись зіскочити з воза, та солдати затримали його, скрутивши назад руки. — Як же це так? — усе ще лебедів він. — За що мене, та я…»

«А за то, — вискалив Ніколашка зуби, — што разбогатєть задумал. Ну зачєм нам, скажі сам, новий кулак в Космачє вместо ентого? Та ми вас всєх, всєх отправім в места нє столь отдальонниє, понял?»

Мовчав Юрко, а коли віз рушив, вимовив — за все життя всукав він єдину мудру річ:

«То ви хочете з жебраків збудувати багату державу? Кому таке може вдатися?»

Й за возом закурилося…

Юрко відганяв від себе погану згадку, однак вона вперто лізла до голови, й побачив тепер Гулейчук себе самого, ніби збоку: сидить він поруч з Пилипом і Параскою на клунках у теплушці, Пилип дивиться на нього без докору — із співчуттям позирає й шепоче:

«Тримаймося, брате, вкупі, може, разом якось цю біду перебудемо…»

Перебули… Нині Пилип, напевне, порається на зруйнованій господарці, бо час надходить інший, — і знову ґаздою стане.

«А я залишуся, як і був, люмпаком і проживу тут… Добре, що є хоч чим рибу глушити», — думав Юрко, не відводячи очей від реброватої гранати, що валялася на долівці посеред печери.

XIX

У неділю десятки тисяч люду переповнили містечко, і вже не було в ньому ні вулиць, ні провулків, ані гірських схилів довкола, навіть видолини обабіч русла ріки заповнились людьми; море голів погойдувалось на просторі від Стопчатова до Лючі, й тихе шемрання перекочувалося з краю в край, нібито вітер гнав хвилі, відганяючи їх до небозводу, а в центрі людського виру, на подвір’ї біля будинку колишнього НКВД, створилася до неба величезна квадратова яма, на дні якої одна попри одну лежали сімдесят відкритих домовин з людськими костями та черепами й посередині — найширша труна з двома зрослими скелетами; біля ями правили панахиду чотири священики, і коли церковний хор проплакав «Вічную пам’ять», тоді затужив оркестр, нагнітаючи в яблунівську видолину печальну просьбу до Господа:

Й здалося знову Ганні Палійчучці, що весь довколишній світ став одним цвинтарищем, і над усіма вбитими, котрі лежать у яблунівській і неяблунівській землі, ридав цей реквієм, і вірила вона, що прохальний спів тисяч людей ублажить Бога, й він спошле умиротворення стражденним душам мучеників, які віддали своє життя за волю живих.

А сльози самі стікають ритвинами зморшок по Ганниному обличчі — то не вона плаче, то задавнений жаль сам, поза її волею, розчиняється в сльозах під гнітом звуків духового оркестру; Ганна вклякає, схиляється над ямою й опускає в домовину збляклий ґердан; цієї хвилини Едвард Ґоттеґем і Орест Потурай остаточно переконуються, що та пара кістяків — то останки Ганниних дітей, і шепоче генерал до Потурая:

«Це вони тоді стояли на лісовій стежці, злиті в єдину істоту. Це вони…»

Орест промовчує, йому згадуються терпкі Василеві слова: «То хоч колись приїдьте на наш громадський похорон»; на душі в нього стає тоскно від того, що сам зостався живий, а вони — мертві, й не хочеться Потураєві впевнюватись, що це останки Василя й Ліди, — ніби відчуває вину перед ними, хоча ні в чому й не повинен, і відказує Едвардові:

«Чи то доконче нам нині треба дізнаватись правди, хай вони залишаться для нас символом любові, сильнішої за смерть…»

Едвард промовив після довгої мовчанки:

«Вмирати треба на своїй землі, й вони сповнили синівський обов’язок… — Він подумав про приятеля, який не дійшов до батьківщини, й додав: — Я помру дома — за себе й за Піта і заповім своїм дітям, щоб на моєму хресті виписали два імені».

«А я не зможу зажадати від своєї родини, щоб перевезли мій прах в Україну, — промовив скрушно Потурай. — Мої сини інші, їм байдуже… Хіба що сам приїду колись сюди назавше, щоб жертву мого життя прийняла рідна земля… Але як би міг це зробити, навіть не уявляю: все моє і всі мої— там».

Гробарі позакривали деками труни, в яму посипались грудки землі, й люди почали розходитись: завтра прийдуть сюди копачі, щоб висипати могилу.

Сказав Потурай до Ганни:

«Ми вже не підемо до Космача — подамося звідси додому, Анно, і хай вас Бог благословить».

«А я, — додав Едвард, — кланяюся перед вами у пояс цій землі. Колись я виніс з неї науку мужності, а нині несу зі собою в серці красу карпатських гір, килимів і писанок. Нічого кращого на світі немає».

«І я зостануся сама на цвинтарищі, як же мені одній дожити?» — проквилила Ганна.

«Ви залишитесь серед своїх людей, — втішав її Потурай, — і найбільше ваше щастя в тому, що — поруч з рідними могилами, незрадливими свідками вашого життя… А я ніколи не матиму таких свідків й зостанусь, мов те стебло без кореня…»

«Ти скоро матимеш можливість повернутися на батьківщину, — промовив Едвард. — Тиранії вже зламано хребет».

«Проте вона жива, і хтозна, скільки ще часу випускатиме свої пазурі».

«У мерця після клінічної смерті ще якийсь час відростають нігті, але дряпати ними він уже не в силі».

«Ти став оптимістом, Едварде…»

«Так, бо оптимісти, як ти сам завжди твердив, — перемагають».

Потурай обняв Ганну, генерал кивнув по–офіцерськи головою, обидва подали руки Миронові та Йосафатові.

«Ще приїдете колись?» — спитав Мирон Потурая.

«Не знаю… — зблудив очима Орест. — Це надто складна проблема. А втім, українці потрібні Україні всюди».

Й подалися обидва на автобусну станцію, а Ганна ще з крихтою надії, що Мирон і Йосафат не покинуть її таки цієї миті, дивилася то на одного, то на другого й поникла, зовсім поникла, коли сказав Мирон:

«Ми вас залишимо тут, наша добра господине… Нам спішно: хочемо ще сьогодні вийти на Ґрегіт, ну і до автобуса треба встигнути».

«Та й що робити?» — тільки й вимовила Ганна.

Й пішли вірні приятелі тією самою дорогою, котрою добрих сорок років тому добиралися з Космача на коломийський тракт, щоб вихопитися із сповнених тривогами гір, — йшли нині у зворотному напрямку, допадаючи до того місця, де колись запізналися з привидом смерті та явою найвищої любові.

Легко обом стало, коли залишилися удвох: розвузловатилася скованість, спричинена присутністю чужих мужів, з якими треба було порозуміватися, — були ж бо вони інші. У їхній поведінці, мові, способі мислення й навіть у спогадах про пережите вчувався чужинецький дух: Мирон і Йосафат не знали того світу, з якого вони прийшли, а був він інакший, сторонній: згадуючи страдні події на цій землі, Едвард залишався спостерігачем, а не учасником — час давно відмежував його від тієї випадковості, яка настигла багато років тому, й тепер він тільки розчулювався, згадуючи минуле, а Потурай, навчений політики за кордоном, став мимовільним суддею чину людей, які всілякими способами виживали на своїй землі, й був він тепер схожий на маляра, який відчужує на полотні лик найближчої йому людини, не відчуваючи різниці між натурою й образом.

І чи треба, думав Мирон, щоб Потурай доконче повертався в Україну, якщо він устиг прирости до чужої землі й почувається на ній натурально: природність побуту, напевне, сприяє ефективності його діяльності, й ніколи він не вживеться з новими законами, які сформувалися за півстоліття в невідомих для нього умовах життя на рідній землі…

Й десь там Едвард з Орестом їдуть уже автобусом до Коломиї і, певне, теж вільніше розмовляють, порозуміваючись натяками і прощаючи один одному довгі монологи, — так само, як згоджуються цієї миті Мирон і Йосафат, які разом виросли, вивчилися, а ще й сусідують у Львові, — згоджуються, незважаючи на вічні суперечки, які замолоду і донині не вичерпувалися в них ніколи…

Ну то що, брате мій, у який повіз перепрягатимеш нині свою Музу, навчену ходити в потемках, ніби в штольнях стара шкапа, котра лише під батогом погонича вміє ступати колією, — як поведеться твоя Калліопа нині, коли довкруж прояснилося, й вона вже може сама віднайти дорогу?.. І що вчиниш ти, який звик до вуалей, підтекстів й великих дуль у кишені, коли Муза нарешті зірве з обличчя паранджу, як та визволена мусульманка, й загадковий підтекст твоїх писань розпрозориться, мов дистильована вода, й стане банальним текстом — ніякі тоді таємниці не будуть уже потрібні твоїм читачам, а твоєї дулі ніхто більше не боятиметься, бо виявиться вона не бомбою, а примітивною комбінацією з трьох пальців?.. А ось точні науки — то незалежна й вічна субстанція, однаково потужна — в імператорському Римі й Золотій Порті, в цісарській Австро–Угорщині й у більшовицькому Союзі, та й у незалежній Україні — теж…

Тут є над чим задуматися, маєш рацію, Йосафате… У великій тюрмі, з якої ми, здається, вже виходимо, створювались два види літератури: один мав переконати читача, що в Союзі з його метастазами гулагів взагалі не існує тюрем — й споживач такої літератури повинен був стати глупим оптимістом, одне слово — «гомо совєтікусом». А ми витворювали інший вид, заснований на аналогії сучасності з минулим, і читач таким чином мав можливість у інакомовленні осягати правду, ми не дозволяли гомункулюсам заполонювати світ, й вони народжувалися мертвими або ж мулоподібними особинами, які не дають потомства… А нині треба писати прямим текстом про те, що пережив народ, щоб наші нащадки не подумали колись, бува, що вільна Україна народилася, немов Афродита з морської піни…

Добре, добре! Але ж ваші викривальні пасажі колись вичерпаються й, можливо, знудяться читачеві… Яка тоді література прийде на зміну патріотично–декларативній: солов’їно–тьохкальна чи складна, ребусна, кросвордна — і хоч–не–хоч, уподібниться вона точним наукам, які доступні лише вибраним…

Мистецтво рятує свята перспектива: воно завжди стоїть на шляху до Храму…

Що таке — твій Храм?

Національна ідея. Вона для нас — що для юдеїв віра. Ці категорії врятували обидва народи від загибелі…

Але чому ти так багато приділяєш уваги ірреальному мистецтву, а менше реалістичним наукам?

У мистецтві людина відчуває себе деміургом, а в реаліях — комашкою…

Це не зовсім так… Комашкою стає тільки нікчема — і в реальному, і в уявному світі… Але якщо й погодитися з тобою, то що винна людина, яка не є митцем?

Але ж кожен може долучитися до мистецтва й ним себе облагороджувати… Ось що я тобі скажу, Йосафате: наука — категорія вселюдська, інтернаціональна, на ній держиться світ і всесвіт, адже з космосу прийшли до людських голів ідеї всесвітніх законів. Наука— основа цивілізацій, проте жодна, якщо вона побудована на технократії, не може воздвигнути Храму. Технік мусить бути в душі митцем, інакше він стає снобом, якому все одно, що розглядати: газетну репродукцію «Венери» Веласкеса чи оригінал цього твору в картинній галереї… І як би високо не розвинулась техніка, а духовність завжди стоїть вище, й мізерна та людина, яка не вміє підвести голови від бетономішалки до церковної бані…

Але ж земний Храм ти можеш побачити й неозброєним оком, а до Господньої бані можна наблизитись лише за допомогою телескопа, сконструйованого вченими…

То правда… Однак телескоп — інструмент однозначний, а мистецтво багатовимірне. Один і той самий мистецький твір може рівносильно спонукати до катарсису різних за віком, за освітою й за переконаннями людей — так молитва удосконалює віруючого, незважаючи на те, молиться він сурами Корану, псальмами Давида, а чи християнськими символами віри. Мистецтво — Храм, в якому моляться до ідеалу Прекрасного…

Ти вже закінчив свій «Кривавий тан»?

Я його продовжую. Цей роман не має композиційних меж, він без початку і кінця — як наша історія… Та щоб засісти за чистовик останньої частини, мушу побувати в Боднарівці. Ходімо разом, Йосафате.

Не піду. Я вже там був.

Коли?

Уві сні…

Всю свою сутність ти зашифровуєш у космічному тайнописі…

Це правда… Проте я нині вертаюся до земної реальності… Але до Боднарівки не піду — там реальність інша: я бачив її або ж уявив. Для Боднарівки я вже чужий, мого нинішнього світу там не приймуть. Залишуся й далі в ньому самотою, тільки з тією різницею, що досі я вбивав у собі правічну пам’ять, а тепер вона в мені ожила — і цей симбіоз нового світу із старим буде для мене найблагодатнішою ойкуменою, в якій мені варто і хочеться жити…

А я піду, мушу піти, щоб міг зіставити колишнє й нинішнє, навіть якщо сьогодні там пустка. Інакше не закінчу свого «Кривавого тану». Я повинен сказати своє слово; хочу, щоб вільні люди знали, звідки взялася наша воля… Якщо письменники не зафіксують того, що діялося на нашій землі під час боротьби за незалежність, то далекий нащадок не складе їй належної ціни…

За розмовою приятелі незчулися, як перетнули завоєлівську дорогу й вийшли на галявину, що, звужуючись, ставала стежкою, яка спиналася крізь смерековий бір на Ґрегіт. Перед тим як заходити в лісові нетрі, вони зупинилися, щоб ще раз глянути на панораму Космача, й побачили таке, в що важко було повірити, і втер сльозу Мирон, промовивши:

«Тепер можна і вмирати…»

На чолопку Народного дому здіймався по шпилі в небо синьо–жовтий прапор, а з тисяч грудей вихоплювалися радісні вигуки «Слава, слава!», вони розкочувалися космацькою видолиною аж до брусторських та березівських схилів, й відказав Йосафат на Миронові слова:

«Тепер, брате мій, саме настала пора жити!»

Стояли занімілі від неймовірного щастя, бо знали, що вже ніхто й ніколи святого знамена не зніме, не порве, не споганить, і в душі дяку складали тим, хто гинув у битвах за нього, віруючи, що колись він таки замайорить на цьому шпилі й над всією Україною.

Й несподівано цієї блаженної миті пролунав вибух — десь там, на схилі Ґрегота чи на його вершечку: був

він потужний і глухий, ніби добувся з–під землі, й гора здригнулася, мов перед виверженням вулкану, а далі в преісподні загримотіло ще кілька вибухів, від яких захиталися смереки і в провалля погуркотіло каміння.

Важко було збагнути, що трапилося в горах: чи то хтось при Святій неділі підриває динамітом скелі, а може, браконьєри рибу глушать в гірському озері під Білою Кобилою, або ж наступають на Космач вороги, забачивши українське знамено на шпилі Народного дому?..

Не пішли далі приятелі, до грота ще далеко, а якраз з того боку долунили вибухи — хтозна, що там діється… Вернулися на завоєлівську дорогу, зупинилися, поглядом випитували один в одного, що ж то за знак, й не могли пояснити: може, це останній відгомін боїв, які аж сьогодні закінчилися в Карпатах?

Попрощалися. Йосафат подався на Шешори, сподіваючись дорогою перехопити якусь машину, а Мирон попрямував навпростець до Косова: там він переночує в готелі, а вранці вирушить через Хімчин на Кривоброди, щоб із Шпаєвської гори глянути на Боднарівку, якої давно вже немає під небом. Та знав, що не дійде туди — невміч йому…

XX

Вернувшись з похорону, Пилип приліг на постіль, задрімав й у напівсні думав про Юрка: невже то він їх убив?.. Та ні, не може цього бути, переконував себе, але чому зник з села, чого збоявся?

І знову шпигонув Пилипа докір сумління за той ляпас — чи треба було, і так він скривджений, відчужений, нікому не потрібний, не милий, то най би вже вернувся — може б, вони удвох почали жити по–новому, а старе хай забудеться, проститься, обидва ж винні… — думав Пилип засинаючи.

Враз надворі загриміло, Пилип схопився, виглянув у вікно — небо чисте, та в горах могла впасти туча. Вийшов на поріг й знову почув гуркіт на Ґреготі — десь–таки йде плова, й змокне Юрко до нитки, та най би вернувся сарака…

Грім стих, а тоді Пилип почув гамір і співи, що долинали з села. Вийшов за ворота, глянув униз, і на мить йому здалося, мов тому собаці, який притьмом упізнає свого господаря після довгої розлуки, що час повернувся назад, і цієї хвилини в його ґражді засідає штаб військового округу «Говерла», полковник Степовий віддає розпорядження перед боєм, а на шпилі Народного дому лопотить прапор, і вийшов нарід на сільський майдан, щоб боронити Космацьку республіку.

Та недовго тривала мана: Пилип утямив, що то прийшла в Карпати довгождана воля, виборена десятки років тому, — ото лишень що трохи запізнилась, й подумав він, що сам прожив немарно всі ті страшні роки й недаремно страждав у Сибірах.

Радість увійшла в його груди — так раптово вдерлася, що мало серце на шматки не розірвалося, а ні з ким нею поділитися — таж так можна й сконати на самоті з утіхи, і в цей мент незмірного щастя почув Пилип лопотіння млинських лоток, й нагадало воно йому людину, яка сказала колись у найтрудніший для нього час: «Прийди до мене, але аж тоді, коли настане те, за що загинув Чарнота». Пилип забіг до хати, одягнувся у святкову вберю й поквапився вниз до села.

Шум лоток почула й Ганна: вона стояла біля воріт, споглядаючи сільське свято, й подумала в міжчассі, що те лопотіння слухає й Пилип — так вони довгі роки перемовлялися, й кожен про себе знав про це: та розмова тривала вічно, й розлуки між ними наче й не було, а та розплуга, що її проклав Пилип у молодості із Завоєлів до белебня, ніколи споришем не заростала.

То не здивувалася Ганна, коли побачила, як кладкою понад Пістинькою обережно ступає статечний ґазда в крисані з павою й вицяцькованому кептарі, був то Пилип — бо й чому б не мав він прийти до неї в такий день?.. Ось сходить старий із кладки на берег, прикладає долоню дашком до чола — то сонце визирає з–поза гаджуг і заходячи сліпить червінню очі; врешті пізнає Ганну і чимчикує стежкою на белебень, аж чутно, як важко дихає; Ганна поправляє шальову хустку на голові, дотикається пальцями до коралів, розправляє разок талярів під шиєю, а Пилип уже стоїть перед хвірткою, і впускає його Ганна на подвір’я, запитуючи лукаво:

«З чим Бог прислав, Пилипку?»

«Прийшов–єм до тебе, Анно, і вже ніколи не піду звідси…»

«Та хіба я проганяю?.. Не можна проганяти в такий день… Але спитаю тебе лише одне: не хотів ти зі мною жити в цих хоромах, а вмерти в моїй постелі таки зважився?»

«Не збираюся вмирати — пожити хочу хоч трохи з тобою, Анно… Та я ніколи з твоєї хати й не виходив — ото лишень що припізнився віднести до отця на заповіди».

«Ну що ж, — посміхнулася молодиця, — заходь, заходь, Пилипку, до хати й розґаздовуйся. Завтра підемо жати на мою нивку, потім на твою, а після тих багацьких жнив виберемося разом до отця. Та й що робити?»