Волоцюги

Midlle of the road

Двохсотий «Ленд Краузер» не врізався в «камаз» прямо-таки (криво-таки!) дивним чином.

Коли ж не прибріхувати — завдяки відразу трьом активованим системам контролю руху, ребристій дорозі, що встигла підсохнути на пекучому степовому бистрокрилі, а також обідній перерві в індуктивно-дедуктивних вправах. Інколи справді краще жувати… — І куди мене несе! — видихнув гіркий спалах тваринного страху Антон і вкотре зафіксував кнопку внутрішньої безпеки. Водій грузовика, що раптово, мов укопаний, завмер посередині дороги («Midlle of the road!»), на сліпому повороті також заціпенів за кермом. А цьому чого переживати, — за старе відро, що метлялося ззаду?

Щоразу, коли вибирався з таких форс-мажорів, ще довго не залишало й інше «собаче» відчуття. «Я десь це бачив», deja vu… Підсвідоме сканує досвід минулого (чи май бутнього?), свої переселенські подорожі, вперто розставляє вздовж Дороги попереджувальні знаки?

Ось такі, як тут, на розбитому шляху районного значення. Через кожні півкілометра — два-три іржавих вказівники-трикутники — «Яма!». Нікому не потрібен, проте найбільш поширений «жіночий»[3] символ-нагадування на дорогах української глибинки. Дуже схожий обрисами на арабську горбату в’язь і перевернуте мусульманське «Є», знак Всевишнього.

Ямангеліє — недобра звістка!

За темнозеленим тонованим склом пропливали поля зматернілої пшениці, молочної кукурудзи, пелехатих, закоханих у себе соняш ників-парубків. Їх усміхнені, по-дівочому вбрані голівки з відвертою товарною пропозицією купалися в жовто-гарячому сонячному морі. Високо в небі самотньо кружляв п’янкими потоками степовий дельтапланерист-шуліка… «Дивись, хтось-таки ще сіє, доглядає на цих безлюдних чорноземах», — з вдячністю за вірність споконвічному подумав Антон. І вперся бампером у колону новеньких комбайнів «Джон Дір». Вони прямували до пшеничного поля, яке з усіх боків оточила купа іншої заморської техніки. Між нею снували, піднімаючи куряву, круті позашляховики.

Геть по-столичному виряджена пані шалено матюкалася в портативний радіотелефон, нервово розмахувала руками, навертаючи комбайнів-жуків до ближніх загінок.

— Приїдуть навесні, наобіцяють нам за паї золоті гори — одну гривню із сотки, — ото й усе, — згадав Антон сумні розповіді сусідок за маминим столом. — Своя техніка, свої люди, свої автоматчики — місцева міліція. На кращих землях швиденько посіють, ще швидше — зберуть, навіть на тік не завозиться. З поля — до портів Одеси. Солому — вогню і мишам. Украсти навіть не можна…

Чому мудрі, вправні сільські люди, які виросли на цих чорноземах, укотре виявилися такими наївними, беззахисними, не конкурентноспроможними перед цунамі на «Джон Дірах»?

Збай дужіли заради самовиживання, втомилися на дні своєї переобтяженої негативом долі, спопелив їх віковічний біль втрат? «Немає на світі справедливості. Є лише насилля»…

Колись московська цариця Катерина ІІ саме тут, між Дніпром-Синюхою, на анексованих землях вільних запорізьких козаків, насадила указами й багнетами таку собі санітарну резервацію — Новосербію. З усіх усюд, як круки, зліталися на козацькі могили збанкрутілі волоцюги — поміщики, генерали, сановники, латифундисти, колоністи з Росії, Польщі, Прусії, Австрії. «Вільними» степи стали для іноземних зайд, яким відразу безоплатно нарізали по 62 десятини землі, звільнили від податей, забезпечили дармовою робочою силою. Для кріпаків-українців Новосербія понад століття залишалася територією безпросвітного рабства, наруги, кривди і злиднів.

Що характерно: саме в ті часи одним із ключових міністрів при Катерині ІІ служив колишній син запорізького козака, його світлість князь Олександр Безбородько…

А світ усе дивується, як це батькові Махнові, сільському отаману-анархістові з чотирма класами освіти, вдалося у громадянську війну зібрати на цих степах з місцевих селян 100-тисячну армію! «Бий червоних — поки не побіліють! Бий білих — поки не почервоніють!». І на сто днів установити першу в новітній історії самоврядну республіку — без влади комісарів, бюрократії, партій, центру, формальних неекономічних законів. Абсолютна «усвідомлена необхідність», сила свободи, яка змогла вистояти перед дивізіями і більшовиків, денікінців, врангелівців, німців, фран цузів, англійців, поляків, і своїх жовто-блакитних та червоних.

Останній на цих землях енергетичний вибух волі зґвалтованих поколінь. Який вдалося загасити лише через десяток років потому — Голодомором…

Що характерно: саме в ті часи найзапеклішим ворогом Нестора Івановича, його степової республіки й України загалом був головком Червоної армії, земляк Махна, уродженець степового села Ясновка, що поблизу Бобринця нинішньої Кіровоградської області, — Лев Бронштейн. Більше відомий за прізвиськами «Троцький», «соратник Леніна» і «троцькіст»…

Дорога посвіжіла, і попереду вишкірилася Пляшка: пишнобарвний білборд з рекламою місцевої горілчаної торгової марки. Далі — вказівник англійською мовою: «Marjanovka». Наближаємося до Європи? Метрів п’ятдесят — і «Ленд Краузер» справді опинився в більш звичній для нього стихії. Сучасний дворядний мостовий переїзд через залізничну колію, усі європейські дорожні прибамбаси. У степу, далеко від магістральних автотрас!?

Не збрехав, значить, 80-літній дід Сопливий, відомий у радгоспі блядун, який з півгодини тому охоче напучував Антона при виїзді:

— Будеш їхати до города, синку, — не роби крюк. Там ваш покійний Карпо такий міст поставив!

Антон знав колишнього міністра транспорту ще по роботі у відділенні залізниці, потім зустрічалися на тусовках «політеліти» столиці.

Якось перед «драматичним» третім туром президентських виборів міністр запросив до свого розкішного кабінету на Тверській. Набирала сили політична «партія залізничників», і треба було запустити супровід — потужний медіа-холдинг.

Карпо знав, з ким можна мати справу й особисто (це було його правило) вирішив остаточно залагодити проект.

О пів на восьму ранку вони сиділи за багатим столом, інкрустованим цінними породами дерева, уточнювали деталі «інформаційного прориву». Усе чітко, ясно, зі знанням реалій політичного ринку і його проститутської служби сервісу — українських мас-медіа. Ще заходячи до кабінету, Антон запримітив у приймальній знайомі обличчя ходоків — трійцю народних депутатів.

Відчиняються масивні двері, помічник запопадливо передає Карпові «нагадування звідти» — розкішні візитівки.

— Я ж говорив тим мудакам — ні! — стримуючи раптовий внутрішній вибух, якось втомлено промовив міністр помічникові. — Передай: я зайнятий протягом усього дня — пішли вони н…уй!

А за два тижні, після виборів, трагічна новина: міністр «покінчив життя самогубством на власній дачі». Хронічна психічна хвороба, «пороблено» чи великі гроші? Нічого ж такого переможці помаранчевої революції ні одному з колишніх можновладців так і не «зробили»! Соромно, прикро…

А міст стоїть. Обабіч в’їзду Антон зафіксував боковим зором явно недоречний для такого «марнотного» місця свіжий надмогильник з місцевого червоного граніту. Невже на новому мосту вже встигли загинути в аварії? Натиснув гальма, дав задній хід і за мить через привідчинене вікно зчитував дещо задрібний для такої відстані текст «епітафії». Виявляється, урочисту каменюку вста новили не за упокій, а за здравіє. Напис золотими буквами так і повідомляв подорожникам: ця «прекрасна споруда» носить ім’я місцевого народного депутата такого-то і такого-то, «за сприяння якого вона й побудована». Ще один символічний знак сучасної України районного значення, встановлений «самим самому собі», дорогенькому. Так би мовити, щоб знали, хто насправді визначає долю цих місць за бюджетні гроші…

По ту сторону переїзду якось несміливо голосувала попутку скромно вбрана жіночка непевного віку. Попадаються такі: ззаду — піонер, анфас — пенсіонер. Зоране зморшками обличчя, що ніколи не знало зволожуючих кремів і вибухів прогестерону, сиві пасма з-під «платка», вицвілі, без єдиного живого вогника, очі. Антон зупинився, відчинив дверцята, а вона — тупцює на місці. «Ой, спасибі! Ой, дай вам, Боже…». Не хоче повірити, що таке авто може зупинитися перед нею, сільською жінкою?

— Та сідайте вже — у ногах правди немає…

Діватися було нікуди, жіночка акуратно витерла об придорожну траву, — ніби перед входом до церкви, зашкарублі брежнєвські «руминки», і з острахом вмостилася на краєчок розкішної «свині».

— А в мене сина вбило, — промовила вона, щойно авто рушило, ніби вибачаючись, як герой оповіді Чехова, за свою невідповідність.

Господи, що за дорога: то сам ледь розминувся з «камазом», то покійник Карпо привидівся (свят-свят!)…

— Поліз на опору — за другою лісопосадкою — електричні дроти знімати, у нас усі хлопчаки на селі цим промишляють, — жіночка не могла стримати своє. — А тут РЕС ток включив! Так моєму Микольці… обидві руки… спалило! Слава тобі, Господи, не мучився довго — вчора поховали…

— От горе, — співчутливо глянув на бідну матір Антон. — А чого ж його понесло на того стовпа?

— Так потім на металолом здають!

— Стовпа? — не второпав Антон.

— Та ні — дроти, люміній, щоб він згорів, за нього прийомщик у районі такі гроші дає!

— А навіщо ж синові гроші?

— Я й сама не знаю, — жіночка змахнула рукавом сльозу. — Казав, що хоче назбирати на той, як його, по телевізору показують — переносний телехвон! Усе відмовляла — навіщо він тобі, сину! А він своє — з Богом, каже, буду балакати. Ой лишенько… «Плюнути б на все й вернутися сюди, на рідну землю», — подумав Антон. Продати дім під Києвом, усе — в «Ленд Краузер» з «Тойотою Камрі».

Хати й земля тут — дармові. За материну, — під шифером, із сараєм, літньою кухнею, курятником, тридцятьма сотками городу й великим, ще не зовсім старим садом нещодавно давали 500 гривень!

Німці у війну лягали трупом, вивозили цей безцінний чорнозем ешелонами аж у Європу, а тут — менше якихось 100 доларів, один волохатий папірець!

Нічого! Першим ділом побудую дорогу, церкву, приведу в порядок кладовище…

Благими намірами дорога до пекла вимощена.

Хвалений японський позашляховик на повному ходу впіймав якусь гостру костиляку, схожу на протитанкового міні-їжака, і переднє колесо аж задиміло.

Щось подібне також було (deja vu!) далекої помаранчевої зими під Донецьком. Лихий поплутав: керівник провладного медіа-холдингу написав раптову заяву про звільнення («не-на-вид-жу!»), сів у власне авто й за свої поїхав на війну! Прямо якийсь козак Гонта: 14-м номером, у складі агітаційного «Автопоїзда дружби», розколотим Півднем і Сходом країни, з температурою під 39. В Одесі їх перепинив натовп екзальтованих віруючих бабусь московського патріархату. Матюки, прокльони (анафема!), пляшки з-під «Кока-коли», яйця, страшні «поминальні» записки, що летіли у відчинені вікна і привітні «морди» зморених дорогою щойноявлених автопроповідників. Масовка з фільму Мела Гібсона «Страсті Христові»: храм, юрба, батюшка-первосвященик зі знаменням у лівій і піднятим угору середнім перстом правої: «Fuck you!». Господи, прости, бо не відають…

А під агресивною шахтарською столицею вже з автоюрби бритоголових хлопчаків, що взяли «поїзд дружби» в щільний коридор-супровід, полетіли під колеса їжаки. Морозна ніч, у передніх колесах по два-три зігнутих загострених цвяхи (намертво, по-пролетарськи незграбно зварені навхрест на промислових установках), сльози переляканої до смерті світської киянки з «Skoda-Fabio». Усю дорогу на боковому склі її авта висіла мирна грайлива налипка-оголошення: «Привет! Ищу мужа!». Знайшла…

Антон узявся ставити «запаску». Жіночка, трохи посидівши в салоні, уклінно подякувала за поміч, навернула до ґрунтовки понад посадкою і зникла в полях.

Коли перековане авто знову рвонуло у дорогу, Антон випадково кинув погляд на підставку мобільного телефону поряд з плазмовим дисплеєм супутникового навігатора. Титанової «Nokia» останньої моделі як не було…

Ну, і хай! Син уже розмовляє з Богом, можливо, поговорить і мати. Є ж такий вид сучасного телефонного сервісу — електронний лист Творцеві Небесному. Десь читав, що відома ізраїльська компанія «Бузок», отримавши подібне віртуальне послання, за помірну плату навіть вкладає його до єврейської святині — Стіни Плачу…

Якщо ця історія насправді мала місце. Якщо в цих степах нарешті налагодять надійний мобільний зв’язок. Якщо жіночка десь віднайде (а де?) зарядний пристрій до «Nokiа» останньої моделі з титановим корпусом… І чого вона не сказала, що їй треба?

«Як називалася горілчана фірма, реклама якої загубилася перед мостом Карпа в цих безгрошових самогонних степах?».

Антон натиснув клавішу «круїз-контролю», і стрілка спідометра завмерла на позначці 100 км/год. Нарешті вибрався на шосе (соше? сошу? сосе?). Під шинами противно захлюпотіла розплавлена на сонці смердюча смола. Разом з нею з-під коліс на зустрічні авто й під днище «Краузера» зі страшним свистом обрушився дрібний відсів-шрапнель. Треба ж було так «зекономити»! Утім, кажуть, розробники цього варварського методу покриття укра їнських доріг колись отримали державну премію… «Іріда», «Ісіда», «Аїда»… Антон, усміхнувшись, згадав своє студентське «ноу-хау»: батярські словесні лічилки, які незбагненним чином вибудовувалися в голові на схожих звукових відчуттях.

Вібрація енергії споріднених слів-звуків — дивний інтуїтивний знак-камертон. Інакше ніяк не можна було запам’ятати, скажімо, сотні, ну, дуже далеких древньогрецьких Богів, Напівбогів, Героїв, Людей.

Схибив — краще не йти на екзамен до світила елінської міфології професора Фідика.

— Доб-ге, доб-ге, юначе, а тепер поп-гошу назвати усіх п-п-поіменно!

Цікавий був старий. Зросту з гобліна, весь опецькуватий, сивина в борідку. Страшенно картавив і заїкався, але коли читав правдивою древньогрецькою величну «Батрахоміомахію» («Війну мишей і жаб»), — від його харонського голосу й гомерівського гекзаметру-пектаметру студентки заходилися оргазмом. Чорноока Марічка з Самбора — та взагалі втратила розум: віддалася старому прямо на студентській вечірці в гуртожитку. Поклав партквиток, втратив посаду завкафедри, витримав осуд і знущання колег, — а втримався на Олімпі! Ох, і гуляли ж на студентсько-професорському весіллі — як Боги!

А коли «місяць-вдев’ятеро-оббіг-своє-коло», у 50-річного професора і 19-літньої студентки народилася гарненька дівчинка. Назвали Артемідою, на честь грози чоловіків, цнотливої обітниці, символу незайманості, Богині-покровительниці породіль і маленьких звіряток, що ссуть матку. Хай, мовляв, захищає радянських студенток…

Який стосунок має тутешня горілчана торгова марка до тієї Богині з острова Делос, дочки самого Зевса? Правильно: це — виборчий округ її величності Галини Артем’євої, народного депутата, президента горілчаної імперії. А поруч ще одне жіноче царство — електоральна територія народного депутата, президента фірми «Інтердизель» Людмили Перун…

Западав вечір, і придорожній ліс добігав кінця.

— Наступного разу перед ловами треба буде принести балуваній Галі щедру жертву на лісовому вівтарі, щоб уласкавити її, — мовив старий кремезний Киємон, що зручно всівся на задньому сидінні «Краузера».

— Атож, усе залежить від волі Артеміди, і треба пильнувати, щоб ні в чому не образити богиню, яка вміє жорстко мститися чоловікам, — погодився другий пасажир Фемістіон. — Ви, мабуть, пригадуєте історію Адмета, який здобув руку прекрасної Алкести. Але потім, під час шлюбної церемонії, не приніс богині належної жертви. І розгнівана Артеміда послала в ложницю молодят клуби змій! «Хто вони і що вони верзуть», — прислуховувався Антон до розмови випадкових, щойно підібраних подорожників — аж очі на лоба лізли, проте не втрачав контролю за дорогою.

— Я день і ніч молюся, щоб у моєї Телетуси народився хлопчик, — підхопив розмову ще один попутник, миршавий Лігд. — Бо зі своїм народженням дівчатка зазвичай приносять батькам багато клопоту й додають їм зайвих турбот. А користь з них для отчого дому невелика. Зазвичай, вони слабкі, хворобливі й вередливі…

— Тихіше, молодіж! — присікався козарлюга Киємон, і кинув тривожний погляд за тоноване вікно.

— Потім виходять заміж і поривають з батьками усілякі зв’язки, — монотонно, ніби на проповіді, гнусавив Лігд, не звертаючи уваги на застереження сусіда. — То ж якщо Телетуса народить дівчинку (отут він, нарешті, завагався і змовк), — мені важко вимовити ці слова, і хай Артеміда простить мене, — дитина має вмерти!

— Дурню ти критський, кретин, — розійшовся не на жарт Киємон. — Де ти бачив, щоб Артеміда, захисниця жіночого начала (його аж пересмикнуло), зрозуміла тебе, бовдура! Та вона лише отримає інформацію — вмить замочить стрілою!

Самого секс-гіганта Тітія ухоркала! — І хитра ж, сучка, — Фемістіон ледь не проковтнув язик. — Коли покоління секс-гігантів вирішило помститися (кидали в небо величезні скелі, дерева, гранати), Артеміда оголосила їм війну. Не Зевс, а саме вона, стерва (ой!). І шо ви собі думаєте? Прикинулася ланню, макіяж, міні-бекіні, те-се й, виляючи задом, пі-шла собі між мужиками! Який мисливець вистоїть — така легка здобич! Ну, значиться, метнули хлопці списи, а так звана лань, вона ж Артеміда, шась у сторону! Були секс-гіганти й немає: один одного проткнули списами та й попадали, бідолахи, мертвими.

— От, дурні! — не стримався Антон, проскочивши червоне світло у якомусь подорожньому населеному пункті.

— Ягідки! А що вона зробила із завзятим мисливцем Актіоном? — на цей раз байкар чомусь не матюкнувся. — Той лишень підгледів (!) оголене дівоче тіло Артеміди під час купання у прохолодному джерелі на території її приватної долини під Гівораградом. Вона ж черпає воду — і бризь в обличчя Актеонові! Мовляв, іди, пацане, і розказуй усім, що ти побачив голу жінку, — якщо зможеш говорити…

— Ну!.. — аж настовбурчився від жаху й нетерпіння кучерявий оселедець старого Киємона.

— Тієї ж миті на голові бідолашного Актіона виросли гіллясті роги, шия витягнулася, руки обернулися під гомілки, плямиста шерсть укрила тіло. Короче, — перетворила на оленя!

Фемістіон нервово затягнувся дешевою «Примою» і, явно задоволений шаленим корпоративним успіхом його акторського таланту, зверхньо пускав салоном кільчики їдкої місцевої маріхуани.

— Олень то й олень, — уже якось примирливо резюмував Антон. — Що в цьому поганого: сила, п’янке відчуття свободи, гуляєш лісами як кіт — сам по собі. Щоправда, роги…

— Не переживайте за свої роги, — багатозначно підморгнув Фемістіон. — Навіть того не залишила!

Актіона загризли до кісток його ж собаки! Звідки їм було знати, що олень, який розгулює лісом сам по собі, їх господар! Так-от, накинулися і давай шмагати. Він їм кричить: «Фу, до ноги, апорт Артеміду!». Де там: псиська залишили від оленя-мужика одну криваву рану. А вона, скотина (ой!), підходить та так по-зміїному до нього й сичить:

— Це тобі, — каже, за твоє свято-ТАТЬ-ство!

З інтернет-видання «Вголос», рубрика «Побут і звичаї» «Щорічно в Індії умертвляється до п’яти мільйонів дівчаток — як новонароджених, так і тих, що не встигли з’явитися на світ. «Люди більше співчувають тиграм, — заявив міністр у справах жінок і дітей Ренука Чонудхарі. — Деякі борються за життя бродячих собак на дорогах, проте суспільство загалом безжалісно труїть малюків жіночої статі. Інакше, ніж геноцидом, це явище не назвеш» Перша причина того, що батьки позбавляються дочок — народне повір’я в те, що первістком має бути хлопчик. Дівчинка — дурний знак. Та частіше дитину вбивають з раціональних мотивів.

Видати дочку заміж — означає ледве не розоритися, розміри приданого мають ледве не перевищувати річний дохід сім’ї. Син же, навпаки, приносить придане в дім…

Найбільш поширений спосіб «позбутися проблеми» — засипати новонародженій рот і ніс піском, підвісити її головою вниз. Якщо сім’я особливо забобонна — краще закопати живцем у глиняному глеку.

У зв’язку з поширенням дородового геноциду дівчаток міжнародні правозахисні організації домагаються заборони ультразвукового визначення статті дитини в утробі матері до її появи на світ».

Гарний цей «двохсотий»! Майже триста к. с., 4,7 літра, повний привід, три тонни, обтягнуте шкірою розмашисте кермо, розкішні — як дивани сидіння, салон — муху чути. Бордель великої жриці кохання Таїс Афінської! Їдеш наче на комфортному броньовику — ні ями не страшні, ні «камази» намази (оце не треба!). Комфорт, бокс-холодильник, нормальна компанія — дружбани. Чули такі байки? Може, по чарочці з сальцем і цибулькою?

Випадкові пасажири, яких Антон нещодавно підібрав на автобусній зупинці, не відмовилися. І незабаром чотиризонний японський клімат-контроль задихався від стійкого перегару домашнього самогону, клятої цибулі й молодого часнику.

Добре, що сестра Валя, як завжди, поклала до багажника «на дорогу». Плюс — мішок молодої картоплі, сирі й варені яйця, банки сметани, варення, торбинки вив’ялених минулорічних горіхів, квасолі, сушок для узвару, соняшникового й гарбузового насіння, а також — яблука, груші, сливи, огірки, помідори, укріп, петрушку, гарбуз, іще — головки маку.

— У вас у городі, мабуть, також наркоманти усе повирізали! А я тайком за сарайчиком посіяла, щоб участковий не побачив, — уродило, посмакуйте нашого.

— Та не треба, Валя, у нас усе є!

— Нічого, нічого, гостинці ж додому треба привезти…

Сестро, моя, сестро…

— Чуєш, братан, — звернувся до Антона четвертий подорожник Орфілох, підстрижений під Елвіса Преслі, у якого після випитого нарешті розв’язався посинілий язик. — Про ту незайману кровопивцю мені в Аркадії розказували ще одну історію. Гасаючи гірськими манівцями разом зі своїми курвами-німфами, Артеміда часто зустрічала такого собі Буфага — Пожирача Биків.

Урешті-решт велетень закохався, ну, так сталося, у цю вічну цноту в штанях…

— Що, і тоді жінки штани носили? — перепитав Антон.

— Та, хто в штанях, хто в чоловічих шафранових туніках, галстуках-фалосах, — неважно, вони нас у всьому хочуть запнути за пояс. Ти слухай, шо вона відрізала:

— Краще повертайся додому, — каже, — й залишайся біля своєї дружини Промни!

— Бачила, що клієнт готовий — вони спинним мозком відчувають! — зайшовся реготом Фемістіон.

— Невже ти й справді, Артемідо, зовсім без серця, — Орфілох так ввійшов у роль, що вже нічого не чув і не бачив. — Невже не можеш зрозуміти, що я просто-таки втьопався в тебе?.. Здогадуєтесь, що вона йому відповіла?

Антон про всяк випадок збавив швидкість.

— Каже: це твій клопіт, я хочу, щоб ти мені дав спокій! — дихнув гарячим перегаром Орфілох. — Мол, я незаймана, дала обітницю, тири-пири… Як вони уміють ламатися!

Налили по другій. Вогняна лавина 60-градусного первака напалмом обпекла слизисту порожнини рота, аденоїдів, горлянки, стравоходу й зашкварчала на сковорідці зголоднілого шлунку. Охлялий кендюх скукожився від несподіванки та за мить виплюнув на голови твердолобих чужинців пекельну соляну кислоту. «Старі пердуни, не відають наверху, що творять!». На фланзі заметушилася спрацьована заздрісна печінка, стягуючи з усього організму воду. Несміливо пішло в хімічну атаку з’єднання ферментів-блокіраторів. Вайлувато кинувся на агресора загін антиоксиданта. Не дожену, так хоч зігріюсь…

Пізно.

Одне — занадто високий статус самогону: ніякими кислотою, тоніками, содовою чи іншою HО не розщепити таку міць (і навіщо хімік Менделєєв придумав свою «оптимальну» формулу?). Друге — частина гримучої суміші проникла до крові в обхід шлунка, і напряму блокувала комп’ютер головного мозку. Потухла ближня пам’ять, розкодовані мембрани клітин, знищена системи «SOS», упізнавання «свій — чужий». Зависли спантеличені підшлункова, нирки, жовч. Усе стало по фіг прокуреним легеням.

У наркотичній радості бухало лише самогубець-серце.

Через хвилин десять Антонові довелося пригальмувати. Мабуть, з останнього спрацювала аварійна система утилізації.

— Хлопчики наліво, дівчатка — направо!

Геть сп’янілий Орфілох, гадина, помочився прямо (криво!) на заднє колесо двохсотого «Ленд Краузера». Ще б лапу підняв, волоцюга! Проте, ковтнувши свіжого повітря, схоже, отямився, і за хвилину компанія на повному ходу захоплено слухала другу серію аудіожахів.

— Ну, от, Буфаг пішов, знітившись, проте в серці його запалала образа, — спітнілий критянин витер рукавом слинявого рота. — Ну, шльондра (ой!), я тобі! І одного разу підстеріг її біля струмка, заступив дорогу. Вона витягує, сука, лука, вставляє стрілу, бабах — і в самісінькі груди!

— Я ж тебе так кохав, — тільки й встиг видихнути велетень (а за ним і Орфілох). Та й стік кровію!

Запала тиша.

— Шо вона робить далі, — Орфілох не стогнав — ревів. — Закриває отак йому очі, кидає жменьку землі на холодне тіло — і пішла собі…

Хряпнули мовчки, ніби на поминках, ще по одній — Бог трійцю любить. Третю, зазвичай, піднімають за жінок, а тут вийшло якось… Щоправда, Антон більше не пив — усе-таки за кермом. «Зараз заспівають», згадався смішний епізод з ще радянського мультфільму «Жив був пес». Цікаво, яку пісню затягнуть ці дивні попутники з незвичними древньогрецькими іменами? Аж нафталіном тхне… Звідки вони взялися, звідки знають Артем’єву, українську балувану Галю? Заморські партнери по горілчаному бізнесу, приїхали підписувати контракт? І ти диви, які в них недобрі, підступні, сварливі богині — страх and ужас! Ні за що, ні про що можуть замочити на місці, а вже віддатися (що ж тут такого!) — ніби на Голгофу! У нас…

У нас Жінка-Богиня — «утаємничена досконалість, продовжувач Роду, такий собі недосяжний горизонт, майже Мрія. Утім, про кого це я?…» Індуктивно-дедуктивні й літературні вправи порушив світлий образ опецькуватого даїшника, ну, дуже схожого на професора Фідика. Люмінесцентна шкірянка раптово вискочила на дорогу зі своєї засідки — придорожніх кущів, і рішуче махнула жезлом. «Знову перевищення швидкості!».

Антон не розгубився, завченим рухом опустив руку до кишені бокових дверцят, і за мить на ходу привітав «колегу» точнісінько такою ж смугастою міліцейською паличкою. «Свої»!

За мить кинув погляд на заднє сидіння — пасажирів ніби вітром здуло. У кутку біля дверцят, під ременем безпеки, виднівся шматок пергаменту. З одного його боку Веремій прочитав: «Антоне, дружище, дякуємо за компанію і сто грам. Бійся жінок, що приносять дари. Ідеш до жінки — візьми батіг. Інакше занапастиш себе й перестанеш бути мужиком. Перестанеш бути мужиком — усе втратиш».

Щось дуже знайоме… Невже поцупили у провокативного німецького професора класичної філософії, мирного викладача грецької мови Фрідріха Ніцше? А де ж посилання на першоджерело?

Перевернув аркуш і вже на звороті прочитав: «Інформація до роздумів. Цими степами шастають ще двоє небезпечних осіб — перевтілена грецька богиня мудрості Афіна й така ж олімпійська курва, богиня кохання Афродіта, породження морської піни та мертвого сімені відрізаних яєчок батька Урана. Друга — ще більша розпусниця, ніж усі вони разом: хитра, підступна, мстива. За нашими даними, на цій шльондрі висить мінімум чотири «мокрих» справи.

1. Моряк Нерід (пере творений на двостулкового молюска).

2. Кривий Гефест (перший її чоловік, бог вогню і ковальства, якому вона наставила роги).

3. Пастух Анхіс (скалічений ні за що в розквіті сил).

4. Красунчик Адоніс (розірваний вепром). Особливі прикмети: вродливі, віддають перевагу парфумам «Агентпровокатор». Можуть працювати під виглядом політиків чи бізнес-леді, а також подорожніх повій.

Афродіта, за останніми даними, тимчасово перебуває на березі Мертвого моря. Істинні мотиви спецоперації нам не відомі.

Щиро твої».

Панель приладів противно спалахнула червоним. Ну, й жере цей трьохтонник! Добре, що народні депутати натикали свої автозаправки не тільки поблизу столиці: он зелена «GOW» і не першого, а й не другого колишнього.

Поки заправляли, Антон сходив до туалету — приміщення з Трикутником (!?) на дверях. Отож…

На виході ледве не зіткнувся з такою собі нічого… юнкою. Вона дивилася якось скоса, з-під ледь піднятого плеча, довгим поглядом сірих очей з розширеними чоловічками. Розставлені ноги, напіввідкритий рот, у всьому — легка войовничість і готовність. Чорна клепана металом шкірянка й така ж коротенька спідничка, — вище нікуди. Клаптик «хрому» ледь тримався на вишитому бісером поясі з масивною пряжкою у формі корони Нефертіті й написом, викарбуваним грецьким орнаментом — «Class!». Надмірно фарбована, пружні груди навиворіт (третій розмір мінімум!)! У руках — червона сумочка, з якої виглядала одна «нога» зім’ятої панчохи («чулки», згадалося тутешнє сільське словечко).

— Може покатаємося, — грайливо усміхнулася німфа-незнайомка. — Можливі варіанти, але все з презервативом, — лайф!

Після древньогрецьких богинь, — хоч як їх не кляли дружбани, якось складно було відразу врубатися не лише у швидкісну товарну пропозицію дівчиська, а й в те англомовне «лайф» («життя» чи назва торгової марки презервативів?). «Богиня побачила його, коли він пас свої отари поблизу Трої на схилах Іди, і відразу спалахнула до нього нездоланним бажанням. «Хочу поринути у прекрасну насолоду…». Але їй ще стало сили запанувати над собою і спершу податися на Кіпр до свого храму в Пафосі. Там вона звеліла харитам викупати її, змастити тіло олією, убрати в шати фригійської царівни, надіти золоті оздоби… І потупила очі.».

Подорожня повія очей не опускала, з цікавістю насолоджуючись непевністю паузи з боку «крутого», мабуть, досвідченого у зносинах з жінками, чоловіка («аякже!»). Ні, цей грошовитий пристаркуватий кінь уже за життя натрахався вдосталь («ну, це як сказать!»), бачте, летить до дружини (де ти, моя Промночко!), а мені знову ловити клієнта («співчуваю!»).

— Співчуваю, мадам — робота є робота, — Ан тон з останнього подавив Зону дорожніх пригод, «щось муляло». — Проте я дуже, е-е-е, спішуся.

Термінові справи, знаєте. Із задоволенням іншим разом, у столиці — телефон не залишите?

В авто він взявся себе картати. «От, старий тюхтій, чом би не…». Та перед очима постала чулка, а потім — пряжка з грецьким орнаментом.

Ой…

Авто продовжувало пливти океаном теплого степу. На превеликий жаль — без дівчиська (а раптом — не Мата Харі?) і примарливих, проте таких близьких за ідеологічними переконаннями подорожників-греків. Ніяк не залишала «обіда за наших»! Ну, напилися, ну, обісцялися — все-таки дружбани!

У бардачку авто лежала свіжа роздруківка переданої е-мейлом «хохми» колишнього однокурсника Толіка. Солідна людина, професор філософії, а вперто бавився в «доросле» дитинство. І періодично надсилав Антонові всілякі «крейзі».

Черговий його витвір стосувався схеми облаштування мізків чоловіка. За версією професора Толіка, усе виглядало так. Дві третини сірої речовини займав Секс. Далі за важливістю йшов Центр здатності водити авто з ручною коробкою передач (от, гадина!). За ним слідували Центр відданості телевізору й пульту дистанційного управління, Блок чухання в паху, Сфера уникнення (за будьяку ціну) незручних запитань про себе. Маленьке, проте важливе місце на схемі професора філософії займали Зона гострих пригод, Гланда «лівих» відмазок, Клітини прицілювання в унітаз, навичок роботи по дому, а також Зона прасування штанів і Частинки уваги до інших.

Окремо, уже нонпареллю, Толік дописав: «Можливі аномалії — сектор «Прислуховування до плачу дітей вночі» не показаний на схемі через його дрібний розмір. Бажано розглядати у мікроскоп. Привіт!».

Жарти жартами, але ж чому? Кожен сам по собі, наодинці з жінкою (особливо в ліжку), — хоч до рани прикладай. Ніжні, співчутливі, «духовні».

А тільки вийшов із зони впливу, поплентався добувати хліб насущний або там на війну — твориться щось незрозуміле. Поклик дідів-предків, природа солдата чи прості корпоративні інстинкти самозбереження? «Ступінь моральності чоловіка прямо пропорційний мірі зануреності у стадо собі подібних». Не даремно ж у політиків таке популярне сьогодні поняття «команда»…

Антон нашвидкуруч підхопив гру й відправив професорові свою схему облаштування мізків сучасної жінки. У центрі він поставив сектори «Мані», «Страх втрати мані», «Боді», «Фейс», «Ювілеї, свята, дні народження». Чільне місце відвів Гландам «Я тобі казала!», «Ти знову насвинячив (особливо, щодо кухні та кришки унітаза)». За тим пішли «Нерозуміння різниці між бажаннями й можливостями», сенсорний апарат на імпульсивні покупки, золото, новий одяг, листання жіночих журналів і телефабрику «Ще не пізно все змінити». Довго думав, на яке місце серед жіночих пріоритетів поставити секс. І врешті-решт відвів йому на схемі досить пристойну, але бульку.

Майже цяточку, проте якщо добре придивитися — майже кульку чи навіть хмарку.

Наприкінці набрав курсивом: «P.S. Можливі винятки, — білявка-блондинка. Винятки підтверджують правило. Привіт!».

М-да… Антон пропустив невеличку компанію фермерських бичків, що переходила дорогу і врубав аудісистему «Bose». З басового сабвуфера та десятка динаміків салону вдарив по вухах придуркуватий шлягер співака-нерезидента: «Я шоколадний заєць, я подліний мєрзавец». Поганяв іншими FM-станціями — скрізь одне й те ж, політрекламно-патріархальне: «Не зрадь майдан, бо ми його вже зрадили!», «Зробимо заможними не громадян, а олігархів!».

На радіо «Ера» якась жіночка сипала числами: «У нас 60 відсотків працівників з вищою освітою — жінки. За статистикою, вони приносять у сім’ю більше половини доходу. Заробітна ж плата жінки в Україні складає дві третини від платні чоловіка: 1 гривню 93 копійки за годину…». Щось справді до непристойності дешево порівняно з…

В одному з вибалків авто влетіло у величезне криваве місиво з розчавлених колесами жаб, мишей і розсипаного зерна. Обабіч чорніло тисячами маленьких курганів закинуте необроблене поле. Знову згадався професор Фідик: може це володіння царя М’ясоїда й сина його Крохобора, а місиво на шосе — невдала нічна спроба переправити воїнство хлібогризів для нападу на підступних жаб-жінок? А раптом саме на цьому відрізку шосе, вже у наш час, за участю моторизованих Богів й відбулася вирішальна битва «Батрахоміомахії»?

Якось професор Толік давав Антону «для преси» передвиборне інтерв’ю.

— Про національну ідею пізніше, — хитрувато примружилися скіфські щілинки. — Розкажу тобі анекдот (вимкни диктофон). Жив-був собі маленький українець. Сам маленький, а тут народжується ще менший — син. Оце тобі… Виріс, женився молодший маленький українець. Народжується в нього синок, він же онук. Ще менший — і за діда, і за батька!

— Ну, блін, — спересердя каже старий. — Так недовго й мишенятами стати…

Антон мимохідь глянув праворуч і треба ж: на низенькому постаменті обабіч дороги, в будяках стояла облуплена скульптура… Артеміди. Ну, прямо як на картинці! Грецький профіль носа, повна пазуха цицьок, довга спідниця, поверху — чоловіча мисливська туніка, акуратно підібране у бублик волосся. У правій руці степова Артеміда тримала залишки заіржавілого серпа (а де ж оленячі роги?), у лівій — тріснутий пополам снопище…

Добре, що, скажімо, не Клара Цеткін, а всетаки ближче до землі — своя Колгоспниця-трудівниця. Скільки ж це їй: стоїть, мабуть, ще з 50-х років минулого століття? Натикані колись радгоспами-манкуртами скульптури різних Клар, що «у Карла украли корали», а також самі Карли — Леніни, Кірови, Тольятті, Рози Люксембург etc. і нарешті автор — Карл Маркс зі своїм олі гархом-меценатом Фрідріхом Енгельсом — так би мовити, не витримали випробування часом. І ти диви: той же Фрідріх свого часу якось чесно попереджав про небезпеку — ще одну авантюристку, Віру Засулич! Мовляв, мадам, жодному революціонерові, який прокидався вранці, після революції, ще не вдавалося побачити того, що він насправді очікував від трудів своїх неправедних. Недослухались Орфея…

На Черкащині авто, ніби кінь древньокиївського Муромця, опинилося навпроти каменя великого Вибору. Поїдеш направо, — попадеш на Черкаси і Київ, наліво — до Києва і Черкас, прямо — до Сміли, Києва й Черкас… Величезне кільце в сосновому бору з трьома дорогами-відгалуженнями, і жодного вказівника!

Витяг з бардачка «Карту автомобільних шляхів України». Куди не глянь — жіночі назви населених пунктів: Олександрія, Катеринівка, Покров ка, Васелинівка, Калинівка, з десяток Мар’янівок, Ульянівка (це що — від прізвища вождя (?!) чи колись поширеного на цих землях імені «Уляна»?).

Шпола, Сміла, Золотоноша, Знам’янка… Безбожна пострадянська степова Україна-мати, Українажінка… І «українки з українцями — найнещасніші на Землі люди».

Що-що?! Повернув регулятор звуку приймача, і вухам своїм не повірив. Усе те ж мовне радіо «Ера» знову сипало попіл на голову: «За висновками професора університету імені Еразма Роттердамського пана Рута Вінховена, керівника щорічного наукового дослідження, найщасливіші люди серед 90 країн світу проживають на Мальті, а найбільш нещасні — у Зімбабве й Україні. Індекс задоволення власним життям виводився на основі репрезентативних опитувань 100 000 землян за десятибальною шкалою. Серед критеріїв оцінки — ставлення до жінки…»

Останні сто кілометрів до Києва Антон подолав майже на автопілоті. Тримав дорогу, тиснув на педаль газу, обганяв старенькі «Жигулі», проводжав боковим зором довколишній потік краєвиду, що втікав поза вікна, кудись у підсумок. У русі й мандрах є свій особливий смуток марноти…

Цікаво, що б сказав принагідно, з приводу «національних особливостей» українців інший професор — його дружбан-волоцюга з острова Тапробан Мартін Лютер, дослідник «буддизму, Христа, сексу й «жіночого начала»? Певно, як і у переданому Антонові щоденнику, почав би про своє — велич і боговибранність Жінки… Занечищуєш, виснажуєш, недолюблюєш, не поціновуєш цю пряму дорогу до Бога — мінус друге місце!

Три професори про одне й те ж — уже занадто.

Щось підказує і йому, Антонові Веремію: пора. Попереду Київ, розкішний дім на березі озера, проте хто його, господаря, там чекає, — хіба що пес та, можливо, трішки — кіт. Це для сестри Валі таємниця (півавто гостинців для родичів надавала!), а насправді з «родичами» як у відомому грузинському анекдоті: «зовсім один». Двоє донечок, розібраних колишніми дружинами… У першої, Ірини — своя сім’я, бачаться лише у дні народження дочки та внуків; з другою Іриною (!) — також не склалося, уся у своєму бізнесі, переважно за кордоном, дякувати, хоч зрідка спілкується з «колишнім» телефоном; третя — дев’ятнадцятирічна Ірена (!) — ну, це окрема розмова… Ірина, Ірина, Ірена… Жаннетта, Жоржетта…

Антон узяв правий ряд Столичного шосе вже в сутінках міської неонової ночі. При виїзді естакадою на Південний міст піддав газу — і раптом якась чорна тінь зі страшною силою кинула тритонний «Краузер» управо. Інстинктивно ухиляючись від удару, Антон різко вивернув кермо, і авто, проламавши відбійник мосту, з усього маху влупилося на пятиметровій висоті в опору рекламного щита. Тінь зліва, скрегіт і зойки розпоротого металу, напис «Подаруй жіноче щастя на щодень!», пральна машина посередині…

Здолавши автомобільні корки нічних столичних вулиць, президент компанії «Інтердизель» Людмила Сталінітівна Перун точно за графіком рухалася в аеропорт «Бориспіль». При виїзді на Південний міст передній «Хаммер» супроводу на повній швидкості влупив у бік якесь авто, що необачно виїхало на основну смугу. Анатолій Андрійович, «новенький» водій її «Лексуса», хотів було пригальмувати, та господиня, ніби нічого й не сталося, дала команду:

— Об’їжджай! Наші розберуться!

За декілька хвилин, уже за мостом у салоні наздогнало цвірінькання мобільного телефона.

— Що там? — ніби на виробничій планерці запитала у слухавку Перунша.

— Людмило Станіславів…но (вічно плутали її по-батькові), — біда, — доповідав явно вибитий з колії начальник особистої охорони Запашний. — Серйозна аварія — боюсь, буде багато галасу. А я не впевнений, що ми на всі сто праві…

— Не ми, а ви, — Перун скористалася нагодою поставити на місце зазнайкуватого (це точно!) відставного полковника Запашного. — Які пропозиції?

— Думаю, треба викликати даїшників, ну і…

— Погано думаєте, Юрію Владиславовичу, — після паузи трохи потеплішала директриса. — Щойно сказали: «є сумніви», «не уникнути розголосу», а самі туди ж. Трупи?

— Та хто його знає, — заметушився в мобільнику Запашний. — Там у темряві не розгледіти, машина зависла над мостом, ну, задок тут, біля нас, а бампер — там, обняв на п’ятиметровій висоті рекламний щит. Що у салоні — треба лізти…

— Треба — лізьте! — перебила полковника (от телепень!) Людмила Сталінітівна.

Ні з чим до пуття не можуть справитися без її керівництва… А якщо труп? Завтрашні продажні газети розтрублять на увесь Київ чергову страшилку: «Авто-вбивця (чи як там) кандидата в народні депутати такої-то…». Дочасні вибори на носі! Та й збили не старенькі «Жигулі»…

— Докладаю, Людмило Сталінітівно, — на цей раз полковник у відставці не схибив. — Чолов’яга з того «Ленд Краузера», що обняв рекламного стовпа, живий — подушки безпеки спрацювали, нижче пояса, схоже, покалічений трохи, ми до нього, але він ні гу-гу…

— А лікар з бригади супроводу у вашому авто?

— Так, Людмило Стар…лінітівно, це ж він і «константі-рр-ував», — удруге дав маху Запашний.

— Слухайте уважно, полковнику, що треба зробити, — кандидатка у депутати, як і завжди за форс-мажорних обставин, перетворилася на взірець рішучості. — Постраждалого — в авто, і якнайшвидше — до нашої фірмової клініки! Поки ДАІ прибуде — він справді може дуба врізати. А так — двох зайців… Прослідкуйте за міліцейським протоколом. Краще, аби його взагалі не було — зрозуміли? Завтра, після прильоту, о 21.00 чекаю з доповіддю в кабінеті.

Через годину чартерний «Як-140» (і коли вони оновлять парк літаків!), ніс вкушканого в шерстяну ковдру президента компанії «Інтердизель» та її референтів на південь, до комерційного Ізраїлю. Людмила Сталінітівна нервовими ковтками опорожнювала другий бокал трид цятиріч- ного «Гленфідіка» (яка бридота!), її звичного віскі, запопадливо взятого на борт помічниками. Усі знали: шефиня страшенно боїться літати! І вона це знала, потайки соромлячись слабкості, чи не єдиної у її такому правильному житті. Дочка радянського генерала авіації — і на тобі! «Таточку-таточку, я так прагнула бути схожою на тебе, мого героя, так чекала хвали, захоплення і отих слів: «Ну, уся в батька!»…

Вона справді була «донечкою свого батька».

Маму, виховательку дитячого садка, тиху, миловидну жінку, що, як і належить дружині військового, усю себе без залишку присвятила винятково сім’ї, традиційним жіночим ролям, — ятрили ревнощі. Весною, бувало, наловить у жменю велетенських хрущів — інші діти до тих жуків підступитися боялись — і пускає їх по черзі зі «злітної смуги» підвіконня. Годинами могла висіти в генерала на шиї, розпитуючи про такі секрети його професії, що впору було викликати перший відділ.

Така ж, як і генерал, стримана, розсудлива, розумниця. На відчай матері — не за роками якось удавано байдужа: до однолітків, слабких, бідних, убого одягнених. Так і говорила у свої одинадцять: «Не досягли успіху». Коли зовсім підросла, могла повчати: «Мамо, будь нарешті прагматичною!». І мати, що так і не змогла достукатися до природних потаємниць своєї дівчинки, відчувала себе в таких випадках її дочкою.

Навіть на юридичний до університету Людмила поступила лише заради того, щоб, отримавши спеціальність, стати помічницею батька.

На той час, у хаосі незалежницьких 90-х, відставний генерал у команді з такими ж учорашніми номенклатурниками серйозно зайнявся нафтовим бізнесом. Це під дахом команди всесильних «стариків» вона стала молодим непереможним стратегом-професіоналом, навчилася не звертати уваги на сумнівні методи ведення справи, які часом нагадували бандитські розборки. «Бізнес — аморальний!», — любив повторювати слова класика марксизму-ленінізму її батечко, Сталініт Йосипович.

Називали ж колись такими іменами новонароджених!

На бізнесових манівцях вона зустріла і його, такого ж упевненого, сильного, як батько, молодого-перспективного Віктора. Людмила відразу розгледіла в ньому переможця. Вона віддалася безоглядно, назавжди, збираючися пронести вірність через усе життя. Задля підтримки свого героя перейшла в нову команду, працювала, мов віл. Хто б міг подумати — примудрилася взяти на себе й усі домашні турботи, і в бізнесі, і в сім’ї стала ідеальною господинею. Підйом — о 5.00, кава, цигарка, самотній безпечний ранок — тільки її ранок, тихий світлий смуток очікувань… Пауза — і за роботу! Швидке багаторуке приготування вишуканих страв з обов’язковим печивом на десерт, сніданок коту, собаці, папузі, черепасі, їжачкові, хом’якам, пилосос, посудомийка, швабра…

Ніби не вірила, що її можна любити просто так.

Потім прокидалися він і малий Антон. На кухні, у домі — абсолютна чистота й порядок, життя — кар’єра, достаток, материнство розплановані на п’ятирічки. Ось яка вона чудова, варта уваги!

Та Віктор, схоже, не втримав планку відповідності її високих стандартів-очікувань, утомився виглядати перед Людмилою таким собі Богом.

Запив-загуляв, словом, як у «мильному» серіалі…

Вона довго не могла второпати, що сталося, як це можна було віддати перевагу якійсь фарбованій секретарці!

Щоправда, особливих пристрастей між ними не спостерігалося, хоча Перун добросовісно освоїла й це жіноче «мистецтво зваби й ліжка».

Рідко, але пізнавала навіть те окрилене, інстинктивне, нестримне, наростаюче відчуття солодкого безтямного вивільнення, щемливий, до нестерпності жагучий спазм там, унизу живота… А що отримала, що він під завісу кинув у вічі: «Твоє тіло дає про себе знати… лише у фітнес-центрі!». Невже світ насправді влаштований за фройдівським принципом генітальної любові? Невже чоловік не може бажати ту жінку, яку любить, і не може любити ту жінку, яку бажає? Що ж залишається дружинам — усім на панель… своєї сімейної домівки?

Слабак. Про що вона йому чесно, відверто, як перед Богом і сказала. Без істерик, скандалів, кривавих майнових перетягувань. Віктор тихо зібрався і — пішов. З часом емоції шлюбного розлучення взагалі вщухли, зараз — усе ті ж партнери по спільному, ще залишеному батьком, бізнесу. Необачна рудоволоса секретарка Оля, слабке, наївне, відкрите всьому світові дівчисько, вилетіла з компанії, як пробка з-під шампанського. Та ще й з «вовчим білетом» на дорогу — Людмила доклала руку за повною програмою…

Чи самотня вона тепер, як може комусь впасти на думку? З її здатністю сприймати світ таким, яким вона його сприймає, рідко стаються розчарування. Душа лише відлунює, більше робить вигляд… Усе йде згідно з планом, вона живе спокійно, у достатку, спілкуванні з партнерами, хай і діловими, зате «тоді, коли їй зручно». З юрисконсульта степового радгоспу, через стільки принижень і страждань добилася свого — чого ще бажати «жінці середніх літ»? Як і раніше полюбляє нашвидкуруч чаклувати на кухні, мріє зайнятися якимось конкретним ремеслом, наприклад вишиванням (це б додало їй відчуття стабільності!), та … нудно й довго. Звичайно ж, — красива! Це дуже важливо — подобатися собі у дзеркалі. І хай ніс з горбинкою, а щоки трішки, зовсім трішки опустилися (пора до пластичного хірурга чи змінити свої звичні креми?), — для себе вона завжди красуня.

Ой, ледве не забула — успішна й затребувана. Це — наркотик, відбери — анофілактичний шок.

Чим далі від дівочих років — тим більше дістають сумніви щодо того, чи хороша вона мати.

Виносила, підняла, а, схоже… недолюбила. Недолюбили її, недолюбила вона. Недолюблене людство… Зібратися б усім жінкам світу і якось домовитися: давайте хоча б одне покоління людей виростимо в повній любові. Це ж так просто — Організація Об’єднаних Недолюблених — ООН. Амазонки, левиці, овечки, кішки, зозулі, лебедихи, лані, корови — суки: плюньмо на все й виконаймо головну Божу функцію. Бо ж недолюбила вона, недолюбить і її Віктор № 2.

Син, учорашній випускник Гарварду, працює, точніше, вчиться працювати під дахом її «Інтердизеля». До ідеалу діда, царство йому небесне, звичайно, далеченько. Та це росте справжній Переможець — недаремно ж вона стільки в нього вклала! Іти в нафтовий бізнес відмовився (даремно!), а от за реалізацію давнього її проекту — особливого елітного медичного закладу — взявся із задоволенням! Вона так переймалася дітищем — клінікою репродуктивної медицини, що слідкує за кожним кроком Антона. Ось і зараз свої люди в правлінні донесли: назрівають проблеми. Донощиків вона не любила, а от доноси… Добре, що хоч перехопила, до Галини Артем’євої, співвласниці лікарні, не дійшло! «Галю ж, моя, Галю», давня степова подруго!

Це тільки їй дозволено принагідно діставати Людмилу своїм ще «студентським»: уже клімакс наближається, а Германа — нема… Вистачить, Германів-Вікторів — ненавиджу! Невдячні, товстошкірі, надзвичайно шкідливі егоїсти, за якими потрібен особливий нагляд… Утім, яка користь від розчарувань у колись наближеному до себе чоловікові, — сама обирала. Ну, а щодо задоволення природних потреб жіночого організму, так би мовити, заради здоров’я — у неї свої маленькі секрети. Є самотній солодкий ранок, раз на місяць (усьому свій графік) — таке ж солодке приборкання безсоромного поклику налитого дикою хтивістю сторожка, завчені ніжні мандрівки відомими лише їй манівцями змокрілої піхви…

Кому як не матері вберегти від спотикань недосвідченого в бізнесових справах сина? Таємно від Антона сіла в цей роздовбаний, ще з радянських часів «Як-140» — і ось, слава Богу, летить до ізраїльських партнерів, на землю обітовану…

Спаси й сохрани, спаси й сохрани…

У якомусь дивному напівсні Антон рефлекторно натискав на гальма «Ленд Краузера». Однак нога навіть не думала виконувати забаганки мозку.

Він розплющив очі: суб’єкт марних намагань — загіпсована від стегна до кінчиків пальців рідна костиляка недосяжно зависла над ліжком під тягарем пудової противаги. І це вже було… До палати зайшла Тамара-«охматдит», його Лускунчик з далекого сільського дитинства. Мило усміхнулася, вправно перехопила руку вище ліктя джгутом і тільки після ін’єкції, коли їх очі зустрілися, — Антон врешті прокинувся.

— Тамаро, ми де — у фельдшерсько-акушерському пункті радгоспу «Комсомол»? — він явно почав приходити до тями.

— Оце тобі — Антоне Омеляновичу! — знайомо, якось по-сільському зашарілася від несподіванки медсестра. — Ой, лишенько… Де ж це вас так?

— Там, де й усіх — на дорозі, — він спробував перевести на жарт свої нічні перелюби з рекламною опорою на Південному мосту. — А ти ось тут!

Скільки ж то усіляких шибеників проходить через травматологію міської «невідкладної допомоги» і твої руки!

— А ви не у травматології, — ніяк не відважувався перейти на «ти» Лускунчик. — Це — клініка репродуктивної медицини, я тут ось вже другий рік — старшою медсестрою. «Оце тобі», у свою чергу подумки зашарілася «жертва автомобільної аварії». Він краєм ока оглянув своє лігвище: чи бува не гінекологічне. Ні, ортопедичне, до того ж з педаллю, — ліжкові можна надати найзручніше положення. Поряд модерновий торшер, живі квіти. Сучасні меблі, оригінальна картина на стіні, телевізор, кондиціонер, холодильник. Свіжа і красива го лу бу вато-синя постільна білизна. Здавалося, це не лікарняна палата, а одномісний номер у мінімум тризірковому готелі.

— Уночі вас, непритомного, доставив сюди начальник охорони Запашний. Сказав, що за особистим наказом самої Людмили Сталінітівни! От нашим черговим хірургам-гінекологам і довелося згадувати на ходу все, чому вчили в медінституті.

Будьте певні: ногу склали вправно! Через два тижні знову стрибатимете на своїх двох! А синці й подряпини — то дрібниці…

Чому він опинився саме тут, хто така «сама Людмила Сталінітівна» (це ж як — дочка Сталіна?!), як там його двохсотий «Краузер» з яйцями, сушками й маком від Валі…

— А дітки ж твої вже з тобою? — згадався непосидючий чорноволосий Гіві, внук радгоспної тітки Марії.

— На днях шкільну форму приміряв — цієї осені у перший клас! Живемо нарешті разом, знімаю квартиру на Кіровоградській. Зі степів — у степи!

Тамару раптово викликали до ординаторської.

Антон взявся за телефон. Треба ж якось «повідомити світу» — не на курорті!

Донечкам?

Старша Оленка відпочиває із сім’єю в Єгипті.

Молодша Катруся другий рік пропадає в «його» Індії. Перед тим місяцями депресивно (так їм з колишньою дружиною здавалося) не спускалася вниз зі свого четвертого поверху (довідково — корисна площа 170 квадратних метрів, облаштована навіть автономним шинквасом, — що вона там робила і що ще їй не вистачало — невідомо). Ще більшою таємницею залишалося те, коли молодшій вдавалося попутно спалювати на місяць щонайменше тисячу сімейних доларів. Зокрема, на імпульсивні витрати щодо:

1) інтернету й розмов мобільним телефоном з усім світом; 2) 24-годинних відлучок до столичних нічних клубів з таким же за тривалістю 24-годинним відсипанням; 3) походів на книжний ринок Петрівка і втрати восьми мобільних телефонів; 4) утаємничених від батьків танців з вогнем (файер-данс), стрибків з парашутом — мінімум з кілометрової висоти (слава тобі, Господи, що не без нього!), а також десятків інших небезпечних для життя «атракціонів»; 5) далеких поїздок на якісь «міжнародні семінари» своїх і заїжджих екзотичних психологів-шаманів, просунуті екстрім-тренінги на Трухановому острові, а також щоліта — гульок на «святі вільних людей», таких собі сучасних яппі-хіппі-наркоманів (не треба нас дурити!) у кримському жовтовалізовому Казантипі; 6) масових наркотично-алкогольних (так кваліфікувала колишня розумниця-дружина) оргій однокурсників двох університетів, у яких вона навчалася одночасно; 7) періодичних шоп-турів елітними сто личними магазинами й салонами; 8) занять у студіях живопису, скульптури, виготовлення «ловців нічних снів»; 8) любові до кота, кохання до «чоловічого начала», походів до церкви на сповідь і причастя… Плюс найголовніше — музика, театр, кіно, йога, інші переважно правокульомозкові польоти…

Остання забаганка Катрусі ледве не закінчилася плачевно для рідного «батечка». У час, вільний від навчання і «дозаміжнього діалектичного хаосу», молодша найнялася волонтером до міської служби соціальної допомоги, спеціалізація — опікування дітьми, хворими на ВІЧ-СНІД… Переляканий до напівсмерті «татусик» (звичайно ж, за впливів ще більш переляканого до смерті «матусика») плюнув на свою «відповідальну» роботу і про всяк випадок найнявся до молодшої особистим водієм. Одного разу, коли як «невідкладна допомога» доставляв до спеціалізованої лікарні на Святошино підопічну — хворобливу шестирічну Надійку, мале необачно спіткнулося, розбило колінце, а він рукою необачно витер краплинку крові… Перед тим саме ту руку подряпав об колючий агрус, підрізаючи кущі на своїй фазенді…

Молодша подалась до Індії через міжнародну студентську мережу AIESEC і ось стажується у тамтешній компанії за своєю майбутньою бізнеспсихологічною спеціальністю. Водночас викладає англійську тібетським монахам, допомагає місії матері Терези, відвідує курс лекцій Далай-Лами…

Мале, неповних 19, а відважилася до такого далекого, чужого й непевного для дівчини світу! От волоцюжка (з яким до того ж періодично втрачається будь-який зв’язок). І в кого воно вдалося!

Можливо, варто зателефонувати своїм родичам-селянам? Навіщо турбувати трударів від землі і свинарника, у яких зараз гаряча літня пора, та й чим вони зарадять. Хочеш бути корисним родичам — нічим з них не користайся…

Друзям? Так сталося, що усі вони залишилися переважно в містах «бойової журналістської молодості». Як перебрався до Києва — почали тихенько губитися. І, схоже, усіх це влаштовує…

Колегам по новій роботі в редакції журналу «Лідер ХХІ століття»? Він ще в офіційній відпустці, та й не встиг «злитися» з колективом, стати для нього незамінним хлібодавцем…

Може колишнім дружинам-дружбанам? «Іриночки мої, котики, я тут потрапив у аварію, ногу зламав!» — а дулю з маком…

От «Маша», — а Ірена, моя красунечка, мій вулкан пристрастей? Певно, вона десь тут поряд, у столиці, переймається своїм косметичним салоном «Едем». Рік тому Антон пригледів занедбане приміщення на Подолі, тихенько зробив шикарний ремонт і… «подарував» на день народження «його юної Афродіти». Взяв і… не роздумуючи!

Та скільки було незнайомої бурхливої легкості від того, що й ти можеш дозволити собі необачну чоловічу забаганку! Заради довершеної, недоступної для інших жінки, яка здатна щиро відповісти палкою взаємністю, бути безмежно, мов дитина, вдячною, щоразу підсвідомо, проте зримо пробуджувати нестримний сексуальний поклик, насолоду життя, краси, творчості! Що ти, нарешті, зміг зробити це — розкутися, звільнитися від нав’язливих комплексів скромності, стриманості, інших звичних пересторог сірої буденності, влаштувати справжнє романтичне свято — їй, і собі, любимому..

А познайомилися вони на березі далекого Мертвого моря. До Ізраїлю запросив — хто б міг подумати — Боря Сокулевський, з яким вони ще за глухої радянщини, у вільний від основної роботи час, на пару клепали сценарії перших відеофільмів до ювілеїв особливо грошовитих облспоживспілок. Наприкінці 80-х Борюсик, зрозуміло, емігрував до землі прабатьків. І, як не дивно, став там успішним режисером.

Мертвого моря, поблизу торговельного комплексу відомої косметичної фірми «Ахаба». Пустельна спека, навкруги — розпечений місячний гірський ландшафт, ні деревця, ні травинки, внизу — свинцевий сонцеграй страшенно солоного моря, що колись нібито поглинуло біблійні Содом і Гомору… І тут, мов з морської піни, виходить на берег вона, цілком реальна богиня!

Куди там полотну Ботічеллі: витончена грація викоханого тіла, розкішне, вогненно золотисте волосся, хтиві, налиті соками бажань, груди (на жаль, прикриті клаптиками купальника), гріховні відкриті вуста, полум’яні очі, що навіть на сонці палали манливим вогнем… Цнотлива розпусниця… Здавалося, її запахами, еротичним магнетизмом, від якого паморочилося в голові й наливалося у шортах, переповнилося все довкілля.

А коли пішла, провокативно, але цілком природно виляючи стегнами, — вирватися з її зачарованого (кум би сказав — сучого!) енергетичного поля вже було неможливо. Та й не хотілося…

Богиня виявилася україночкою Іреною, що за «липовим» запрошенням і скінченою візою працювала заробітчанкою ось тут, над морем, у торговельному комплексі «Ахави». Багата ізраїльська фірма не тільки пристойно (як для наших) платила, а й надала працівницям окремі чистенькі кімнати. Через три дні Мишко й забрав звідти щасливого, сп’янілого від любощів Антона. Що потім, під час розмови з режисером Борюсиком ніяк не міг второпати: чому саме він «створений» для написання сценарію про таємні операції ізраїльської розвідки проти мусульманських терористів…

Утім, чого кривити — за столичний салон частково довелося заплатити кредитом, узятим у банку під заставу його будинку. Та Антон Омелянович, на посивілу голову якого протягом життя так і не впала жодна дармова копійка, навіть у думках не пошкодував про свою «лебедину пісню». Це ж через нього, його триденне безумство в заробітчанському хоспісі Ірену поперли з «Ахави» (принаймні, так вона сказала, з’явившись раптово у Києві). Та й салонні справи золотоволосої красуні, від природи талановитої у всьому, схоже, йшли добре. Вона ніби справно, як і передбачалося договором та Антоновою генеральною довіреністю, повертала із зароблених статків банківську позику (бач, яка — не дозволила йому самостійно докурликати до кінця!).

Моя ти бджілко, Ірено, Іреночко… З нею він забув різницю у віці, втому душі й непевність тіла, а от її улюблені парфуми «Агент-провокатор» та номер телефону — пам’ятав.

Антон узяв з тумбочки апарат, що своїми стилізованими під старовину формами нагадав побатькові «самої» директриси «Інтердизеля», і набрав дев’ятизначне число.

— Вы обратились в столичную службу «Эскорт», добрый день, — мило затарахкотів на другому кінці автовідповідач. — Рады приветствовать вас — представьтесь…

— Антон… Веремій,… головний редактор, — випалив колишній подорожник.

— После сигнала мы с удовольствием примем ваш заказ… Дежурного оператора звать Жизель…

— Здравствуйте, Антон, — мило зашурхотіло після паузи у слухавці. — Можете называть меня просто…

— Даруйте, але… мне нужна Ирена, моя, то есть, ваша Ірена, Афро-дитовна, — продовжував пливти на своїй хвилі Антон Омелянович, аж гіпсова нога сіпнулася.

Та на тобі! Щось там гапликнулось, заникалось, а за мить… чоловічий голос «мило» повідомив:

— А она у нас больше не работает! І кинули трубку. Аж дзявкнуло.

Треба ж було так пошитися в дурні з номером мобільника! Невже «поробила» та подорожня повія?

Може воно й на краще — навіщо Афродіті бачити свого Гермесика в такому безпорадному гіпсовому стані. Скульптура ще не готова.

Тільки-но відчинилися масивні дубові двері квартири, Людмила Сталінітівна стрімголов кинулася мимо Галини, ледь не промахнувшись зі спантеличеною господинею своїм звичним «цьомцьом».

— Ой, більше не можу — прямо зараз упісяюся! — роздягаючись на ходу, гостя рвонула до туалету та потрапила на кухню. — Галю, після ремонту в тебе й туалет перемістився!

Подруга схопила гарячу Людмилину руку й потягла до дверей навпроти.

— Слава тобі, верховний Зевсе! — з полегшенням видихнула гостя і, оголивши сідниці, плюхнулася на унітаз, продовжуючи разом з джинсами спускати до колін неслухняні стрінги. — Ху…

Десь знизу, з глибини унітазу обізвалося якесь чудернацьке плямкання — ніби собака спрагло хлебтав воду, а за мить — підсилений невидимими динаміками чоловічий голос:

— Вітаю тебе, моя володарко! Vivat…

Людмила Сталінітівна Перун не була готова до такого брутального втручання в її правильне особисте життя, з останніх краплин волі перервала солодкий струмінь, спробувавши було швиденько піднятися з фарфорового витвору часів пізнього Ренесансу. Та завирувала вода — ніби спустили злив бачка, потім щось похапцем сьорбнуло, і сідниці, мов присоски, намертво прилипли до кришки унітазу. В туалетній кімнаті… попливла чарівна мелодія Равеля. Її улюблена мелодія з «Болеро», витвору генія, що зумів в одному творі передати всі відчуття любовного акту…

— Я хочу тебе, моя володарко, I want you…

Щось явно вусате — ті завзяті вуса нестерпно лоскотали її оголене лоно, переповнене свіжою кров’ю, занурилося гарячим подихом до найпотаємніших глибин її хтивого єства… Тремтливе жало Змія, всепоглинаючі хвилі передчуття, неземна безпоміч… «Треба кричати, кликати на допомогу — ґвалтують!» — промайнуло в затуманеній насолодою свідомості…

За мить з грудей вирвалося інше — могутнє, безгрішне, фінальне…

Двері до туалетної кімнати відчинилися, і у просвітку з’явився бездоганно грецький профіль обличчя господині, готової вибухнути сміхом.

— Вибач, моя володарко! — подруга вже не стримувала своїх емоцій. — Не встигла попередити — це моє ремонтне ноу-хау! Ну, як!?

— Щось я дуже зашвидкою стала! — по-дівочому грайливо підхопила Перунша, розморена Равелем. — Ну, Галино!

Вона мимохідь кинула погляд до глибин ґвалтівника, та там нікого не було. Потягла серветку — зі скриньки знову знайомий чоловічий голос:

— Вітаю тебе, моя володарко!

— Подруго, у тебе тут справжня комп’ютерна Камасутра!

— Не треба — герої цілком реальні! — Артем’єва залилася сміхом так, що на її очах виступили сльози. — Так би мовити, віртуальна, але реальність! І знаєш, хто там наразі чергує в унітазі — наші політики!

Вони перекинулися ще декількома легкими жіночими непристойностями, і Людмила Сталінітівна взяла себе в руки. Часу обмаль, справи — он мобільник розривається від пропущених дзвінків.

— Добре, що зайшла, — випередила Перуншу Галина, видать, припекло. — Можеш собі уявити: у моїй передвиборчій команді — знову зрадник!

Перекинувся на сторону бандюків — щоб він узагалі перекинувся! Люся, не повіриш: а достойнішої заміни під рукою немає… Зрозуміло, потрібен досвідчений, а головне відданий вовкодав з гострим пером і світлим розумом. «Пише добре не той, хто добре пише, а той, хто добре думає!» — видала сентенцію, явно заготовану для спілкування з мас-медійною братією, така ж, як і Перунша, кандидатка в народні депутати.

У Людмили Сталінітівни, на подив подруги, не знайшлося готової відповіді. Мовляв, у самої далеко не повний комплект цього творчого матеріалу.

— Подумаю, — якось непевно пообіцяла вона і перейшла до своєї домашньої заготовки.

— Галю, є серйозна розмова, — розпочала здалеку Перунша, що означало: проблема справді архіскладна. — Під загрозою — весь наш стратегічний проект екстракорпорального запліднення! З Грецією — усе згідно з контрактом, а от поставки яйцеклітин єврейських дівчат-рецепієнтів до України обміліли майже до нуля. Ізраїльські партнери — я вчора з ними зустрічалася — зовсім безпорадні.

Бачте, останнім часом у них з цим — «затягують гайки!». Кур’єр, сволота, злиняв! Пробувала послати іншого, — так він відразу попався ще при проходженні паспортного контролю. Навіть не попередив, гадина, що декілька разів відвідував сусідні арабські країни. Для ізраїльських спецслужб — це гірше зеленої ганчірки!..

Галина ще не знала, чим конкретно можна зарадити спільній справі, та всередині вже вирував знайомий мисливський азарт. На карту ж кинутий не просто комерційний проект на кшталт її горілчаної імперії чи виборчих політичних проектів. То так, забавки — аби гроші були! А от ідея, вважай, особисто підказана Людмилі, частинка Великого плану — екстракорпоральна реформація її знесиленого степового краю, — це…

Звичайно, роки, темна невидима сторона Місяця, що так довго не бачиться жінкою, летять мов «дим-димок від машин». Утім, вона й зараз безстрашно кидається у зрілість (яка чудова пора!) — ніби перед нею знову бігова доріжка шкільного стадіону чи заплутаний лісовий маршрут спортивного орієнтування. У 16 років — абсолютний чемпіон України з цього виду «задоволення»! Біг, знайомі блаженство, захват від досконалості й сили свого організму, дару енергії, насолода вітром, станом особливої дзвінкості свідомості…

Скільки не намагалася привернути Людмилу на вранішні лови природою, бодай, у сусідньому парку, — ні в яку. Замкнулася на своїх трьох «б»: бізнесі, колишньому «бичкові» Вікторові, такому ж егоїсту-синочкові — батечку № 2, — і хоч кілок на голові теши! Чоловіки мають бути для жінки у кращому випадку лише дружбанами, союзниками чи колегами, у гіршому — спаринг-партнерами, з бігу… Близькість, чуттєвість, кохання — слова, придумані Орфеями для прикраси власного сексуального потягу — приємної чоловічої розваги та природного задоволення фізіологічної потреби.

Звичайно — це конспективно, але усе інше — можемо самі, аби ніхто не заважав…

Людмила чомусь не здається, усе закликає подругу згадати степове дитинство, стати… трохи «уразливою»(!), і заглянути у вічі «власної деструктивності» — як вона каже «Калідонського кабана». Та як від цього відмовитися, коли світ чорно-білий, ледь розслабишся — зхрумкають. Ні, тільки сила волі, непорушна власна точка зору, активні дії. До речі, саме те, чого не вистачає зараз.

— Мені наснився сон, — Артем’єва стала схожою на одного з персонажів картини Рєпіна про мисливців на привалі. — Ніби я біжу звичним маршрутом по снігу Труханового острова, а переді мною… падають яблука. «Ліголь», «Пінова», «Горець, «Ліза» — саме тих сортів, які доставляє мій Іпполіт з Володимирського ринку. Отак падають і котяться під ноги, заважаючи бігти…

— Ти про яблука розказуєш, чи про те, як зарадити справі?

— Кажуть, сон в руку, — рука Артем’євої потяглася до мобільного телефону, і за мить по черзі щебетала англійською з декількома далекими співбесідниками. — Іпполіте, хлопчику мій, — не підведи свою богиню! — грайливо кинула наостанок і поклала слухавку.

— Сподіваюся, ти розмовляла не лише зі своїм голубим дружбаном з Володимирського ринку? — перепитала Людмила Сталінітівна.

— Люсю, вважай, на тому кінці — в Ізраїлі справа залагоджена… Але потрібен наш надійний кур’єр, причому, як сказав той придурок Іпполіт, «бажано з журналістським алібі». І був же такий десь, та ніби крізь землю провалився…

Крихітний павучок невміло перебирав лапками кілометри видимої лише йому липкої дороги.

Видать, щойно поповнив сімейство палатних членистоногих, і відразу, ще за дня вирішив розвідати: що там, нижче рідної стелі? Може й йому дістанеться крихітка зі смачних, майже ресторанних сніданків і обідів, які доставлялися сюди на візочках.

Нижче стелі, в ортопедичному ліжку нічого цікавого не відбувалося. Антон Омелянович вже третій день дисципліновано, тихо сам із собою відлежувався на стальних розтяжках. Доглядала за ним переважно Тамара, раз на день, ближче до 11.00 робив обхід лікар. «Усе йде по плану!», — бадьоро говорив пацієнтові «вічно зайнятий» завідувач хірургічним відділенням репродуктивної медицини, при цьому чомусь підморгував лівим оком.

Колись, у часи «раннього» редакторства, Антон полюбляв хоча б раз на рік утікати до лікарняної палати подалі від виснажливої робочої круговерті. Знайомий професор Хвойдецький поцупив зі своєї докторської дисертації для таких випадків навіть серйозний медичний діагноз: вітастенія, втома від життя… Соромно сказати, йому подобалося, коли жаліють. Співчуття рідних, близьких, знайомих, «товаришів по роботі»: замів, головного бухгалтера, профспілкових активістів. На тумбочці — мрії «тяжкого дитинства»: шоколад, яблука, гори дефіцитних, від грузинів з базару, цитрусових, якими із задоволенням смакували сусіди по палаті і молодший медичний персонал. А коли нікого — так добре писалося те, що на волі недописалося… «Темної густої ночі, коли кривавий серпанок утомленого Місяця накрив Столичне шосе, чорнявий двохсотий «Ленд Краузер» похмуро виповзав на самотинну естакаду хиткого Південного мостуу-а-а», — почав було складатись у голові веселий «гіпсово-трагічний» сюжет.

Продовжити сценарій фільму жахів не вдалося. Без стуку відчинилися двері, і до палати ввійшла Вона. Антон відразу зрозумів: це та сама Людмила Сталінітівна. Класичний діловий костюм, на зворушливому, з горбинкою носі — стильні окуляри в золотій оправі, круті стегна, стрункі ноги, років 35–40…42, оберемок польових квітів і хвиля якихось далеких знайомих парфумів — оце й усе, що він встиг схопити поглядом і відчути, перш ніж директриса привіталася приємним вишколеним голосом.

— Будьмо знайомі, Антоне Омеляновичу, — вона по-чоловічому простягла руку. — Людмила…

Перун, господиня цього закладу і свідок вашої невдалої пригоди на мосту.

Антон спробував було підвестися назустріч, та не дала підвішена гіпсова нога.

— Сподіваюся, тут створені всі умови для швидкого одужання, — Сталінітівна задоволено, ніби вперше, оглядала «свою» мінімум тризіркову палату. — Як самопочуття, як нога?

— Та дякувати Богу й вашим лікарям…

— Дякувати будете тоді, коли вийдете звідси на своїх, — посміхнулася пані Людмила. — Що ж до до інших обставин аварії — мої помічники владнали всі формальності. Авто — у нашому гаражі, навіть із сільськими гостинцями в багажнику. Запашний розповідав: дивним чином усе збереглося.

Протокол ДАІ…

— Було б краще, пані Людмило, звичайно, і цю справу якось уладнати, — порушник правил дорожнього руху почав м’ятися під поглядом Медузи Горгони (оце так метаморфоза — ще трохи й закам’янію!). — Зрозуміло, за умови, коли ваша сторона не проти… Не люблю цієї тяганини… Готовий відшкодувати… І за авто, і за турботи клініки, репродуктивної. Взагалі дуже вдячний…

— Запашний також дав маху — можна ж було пропустити чи об’їхати, — директриса ніби й не помічала його мимрення. — Добре!

Антон чекав, що час формальних відвідин хворого нарешті сплив, ще раз гречно подякував за «розуміння і ногу», однак господиня, вже прямуючи до дверей палати, зупинилася на півдорозі.

— Антоне Омеляновичу, а я пам’ятаю ваші статті ще з 90-х, якщо не помиляюсь — в економічній газеті «Діло». На них багато хто з новачків-підприємців вчився. Ото були цікаві часи… Ну, про це — якось іншим разом…

За Перуншою не встигли зачинитися двері, — до палати зі шваброю шаснула старша медсестра.

— Що ж ви цілими днями у стелю дивитеся, — а головного й не побачили?

— Тамаро, є така сільська прикмета: не чіпати хатніх павуків…

— Людмила Сталінітівна також наказала: не вбивати, вона у нас така акуратистка! Та якось того паразита треба дістати — премію втратимо!

Врешті павучок помандрував і, схоже, без травм, за вікно, у розморене серпневе літо.

— Операція закінчена, недоліки усунуті! — Антон, як міг, затримував Тамару, що заходилася прискіпливо досліджувати кожну шпаринку палати. — Сподіваюся, екстрадиція павучків і складання ноги — це не основні турботи клініки репродуктивної медицини?..

Яскравому представникові української політжурналістики конче бракувало інформації з лігвища Медузи Горгони, — раптом ще раз нагряне.

Але ж не запитувати в лоб: як тут, мовляв, успіхи в бізнесі? Зачепитися б за щось простіше, проте на близьку Тамарі «медичну тему», потім…

— Щось я сьогодні притомилася — голова геть розвалюється! — Лускунчик сама захлопнула мишоловку.

— Скільки себе, сільського, пам’ятаю, — підхопив «близьке» підступний журналіст, — наші радгоспні жінки також поголовно страждали на головний біль — мігрень. Тільки-но зустрінуться на вулиці, першим ділом — ой, боженьку, голова розвалюється, аж в очах темніє: «чи не позичите анальгіну!»… І далі видав:

— Недавно прочитав у досить поважному медичному виданні: найпевніше мігрень переслідує жінок, які не звідують, е-е, оргазму. Мовлять, у такому разі в жіночому організмі порушується гормональний баланс, високий тиск крові, мало якихось бета-ліпотрофінів, ендорфінів, естрогенів… «Так, і що ж далі, як його вирулити на пряму дорогу?».

Старша медсестра лише втомлено осяйнула ввічливо-грайливою посмішкою і за хвилину принесла до палати якийсь ротапринтний фоліант.

— Антоне, оскільки тебе так цікавить «серйозна» медицина і, зокрема, екстракорпоральне запліднення, — читай ось, для службового користування… А мені справді треба прийняти… анальгін! «Тамаро-Лускунчику, де ж я був раніше».

Буквально через півгодини Веремій вже володів темою. Усе, виявляється, просто. Коли наші спринтери-живчики не можуть здолати фалопієву трубу чи ще щось там — ну, через усілякі жіночі болячки, яйцеклітину запліднюють напряму, — шприцем (шприцьом, шпринцем — тьху ти!).

Гірше, коли жіночий організм узагалі не спроможний видати на-гора здорову яйцеклітину. Тоді замість неї туди вживлюють донорську, забрану переважно від більш молодшої реципієнтки (о, жах!). Знову кап нашого — і в дамках!

Якщо коротко, оцим «туди-сюди» переважно й опікувалася клініка Перунші. Репродукція! Екстракорпоральне запліднення! Звичайно, складні дослідження, лікування, підвищення «гор мо нального фону», підбір і консервування підходящих яйцеклітин та їх носіїв, точніше носійок, — ціла наука!

Щодо останнього — у газетяра виникало найбільше запитань. Це ж стільки треба жінок-донорів, і то — лише заміжніх, обов’язково з дітьми, — он усі поверхи лікарні забиті пацієнтками! Вони що, здають яйцеклітини щомісяця, як звичайну кров? Вартість однієї ходки — сотні доларів, — непоганий заробіток! Приїжджають іноземки — певно, у нас дешевше? А наші туди їздять? І що — донорська яйцеклітина може жити деякий час автономно, у контейнері?

Матінко рідна, які можливості відкриває сучасна наука! Це ж можна увесь світ змінити — за етносом, ментальністю, генною енергетикою!

Слабкі народи перетворити в сильні, некрасиві — у прекрасні, чорних — на білих і, навпаки, додати, відняти, поділити, перемножити… Головне — налагодити конвеєр і задати алгоритм! І все це — не відходячи від каси клініки дизельної принцеси…

Незабаром у багеті палатного вікна запалахкотів повний Місяць. Узяти б його отак і повісити на стіну — у склопакеті фірми «Веко».

— А чого це воно тут висить!? — обурилась би Перунша. — Негайно зняти!

Прикро, проте за своє життя йому так і не вистачило мужності бодай одного разу вичавити з себе рішуче спартанське «ні!». Ні собі, ні іншим.

Коню, бувало, ясно: не треба спішити з походами під вінець, не можна приставати до явно сумнівних проектів, не варто безоглядно відгукуватися на «дуже дивні» прохання, хай навіть зі сльозами на очах… А він — як ті поневолені перси, що не спроможні були відмовити через свою рабську природу. Особливо паралізувала простягнута рука — замурзана дитяча, тремтлива алкогольна, лов — ка циганська…

Містика! Якось забув переключити клавіатуру комп’ютера, набрав ніби-то рідне кирилично-українське «ні», а на екрані висвітилося латинкою «ys», майже «yes», майже «так»…

От і зараз противилося усе нутро, а в голові солодко лоскотали знайомі варіації на тему «А чом би й ні!». Чому справді не пристати на пропозицію Людмили Сталінітівни — і через тиждень-два з честю виконати особливу місію. Нога майже в порядку — он зранку вкотре осилював вже на своїх палату й коридори клініки. Ізраїль, куди треба було летіти, — цікава країна, винятково багата своєю біблійною історією, друзяками, його «ахабським» молодечим спогадом. Та й гріх не віддячити Перунші — воно їй треба було стільки вовтузитися з якимось випадковим подорожником.

— Приємна безпечна поїздка! — мило напучувала вона з глибокого шкіряного крісла в кабінеті головного лікаря. — Грати доведеться лише роль самого себе: журналіст збирає матеріал для якогось там опусу — ну, вам видніше про що. У потрібний час і потрібному місці дадуть знати наші ізраїльські партнери. Передасте їм оцей пакет, заберете те, про що ми говорили, — і додому! Вибачте, що нагадую — чоловіки зазвичай такі неуважні: не забудьте взяти у дорогу свій ціпок — без страховки вашій нозі ще зарано!..

— Я так розумію, Людмило Сталінітівно, що саме у схованці того ціпка я й маю переправити через митний контроль «те, про що ми говорили», — раптово прозрів неслухняний шпіон. — Майже як у гайдаївській кінокомедії «Діамантова рука»! Ідеться ж про імплантати. З ізраїльськими митниками, натренованими на терористів, краще не ризикувати — це контрабанда!

Антон Омелянович не без задоволення порадів за свою поінформованість («Хто володіє інформацією, той володіє свободою!» — дякую тобі, Лускунчику!), і чи не вперше за час розмови вже якось без остраху заглянув у зеленкуваті чоловічки Медузи Горгони.

Перунша на мить завмерла, і, вибачившись, мовляв, треба терміново зателефонувати, зникла з кабінету.

Ну, амазонки! «Особлива місія», а вони — мініконтейнер з яйцеклітинами й куди — у ковіньку!

Кур’єр — кульгавий журналіст-контрабандист з обличчям, на якому все буде написано! Бідні яйцеклітини… Faux pas — хибний крок!

Стривай, а чому б їх не переправляти без видалення «звідти» — так би мовити вживу, усередині донорів-донорок? Домовитися з партнерами: дозріли перед місячними — під виглядом звичайних туристок — у літак і до Києва. До того ж перекласти на «реципієнток» ще й функцію кур’єра — кожній по міні-контейнеру з іншими донорськими яйцеклітинами! Інсайт!

Великого комбінатора понесло б ще далі, та двері відчинилися і разом з Перуншою до кабінету ввійшла… ну, дуже схожа на неї «мадам» років так 35–40…42. Одяг, колір волосся, риси обличчя, фігура — окремо все різне, а разом, коли скласти до купи — ніби Путін з Медведєвим. Однакові пружність у рухах, манери, енергетика — наче клоновані з однієї яйцеклітини.

— Знайомтеся, Галина Артем’єва, моя колега, — ледь закінчила Перунша своїм вишколеним голосом, а ще в одного «колеги» голова втяглася у плечі. Був би під ногами не паркет, а пісок — скористався б страусиним «ноу-гау». «Це ж та «горілчана» Артем’єва, у команді якої ішачив минулої виборчої кампанії! Господи, хоча б на сьогодні відніми в неї зорову пам’ять, усе інше — хай буде…».

— Я тому Іпполітові яйця відірву, — кинула майже з порогу Артем’єва, але при цьому чомусь подивилася на Антона. — План вони вибудували — телепні! Даруй, Людмило, довірилася, у деталі не вникла… То як будемо діяти?

Альтернативний ціпкові план «живого контейнера» був сприйнятий «мадам» неадекватно. Людмила Сталінітівна якось принишкла, а Артем’єва більше клацала на калькуляторі, кудись телефонувала, щось з кимось уточнювала. Автор ідеї не наполягав, побоюючись привернути особливу увагу до своєї грішної персони. «Ні» то й «ні», а зігрітися можна. Тим паче, що в запасі ще «тижнів зо два».

Як повільно й нестерпно ті два тижні тягнулися! Клята Яйцеклітина — вона діставала його ледве не кожної ночі! Тільки-но зімкне очі — разом з 500-ма мільйонами подібних голо вас тиківгаплоїдів несе бурхливим потоком у суцільній кривавій темряві якимось безкінечним звивистим тунелем. Слизько, скрізь слизь, спека, задуха, справа, зліва, позаду боляче луплять боки аж посинілі від перенапруги джгутики конкурентів.

«Куди ти лізеш, мудак! Якби кожен живчик запліднив яйцеклітину — одним махом можна було б заселити дві такі країни, як США!». Без увімкненого світла, поворотників, порушуючи всі правила дорожнього руху, — шалено, мов зграя лососів на нерест, рвалися вперед, вперед, вперед! «Може пригальмувати?». Та поклик предків, нестримне бажання бути першим додавали нової жадібності, сил, завзяття, вперто несли до божевільної мети…

Відшумить перша серія — стартували перегони з нав’язливої телереклами оператора мобільного зв’язку. «Кожної восьмої секунди нас стає на одного більше»… Більше, більше… Комп’ютерна зграя риб-пуголовків перетворювалася в косяк, який ріс і збільшувався, збільшувався на очах.

Врешті Антон разом з косяком «реінкарнувався» у птаха, що линув до царства небесного… «Веремій, ти — не рибалка, ти — риба»…

— Яка риба?

— Риба-назарей, один з мільйонів єдиновірців нашого вселенського косяка в океані… Розслабся, спінінгісте!..

Гарячі нічні змагання за виживання зупиняла старша медсестра Тамара. «Розслабтесь, Антоне Омеляновичу…». Він звичним рухом стягував труси і покірно підставляв під її вранішній шприц, переповнений пекучою гадістю, свою сороміцьку сідницю. «Ой!» — не стримувався від раптового уколу.

«Оце тобі за той прокол під час виборчої кампанії Артем’євої!».

А хотілося ж як краще… Тоді у їх РR-команді захворів «польовий» куратор, і амбразуру довелося закривати Антону, тихому столичному аналітикові-підпільникові. У гарячу передвиборну пору він по 16 годин не відривався від комп’ютера, стосів свіжих газет, журналів, прес-релізів, соціологічних досліджень, оглядів, довідок, політичних заяв, доносів з місць — словом, усього того мотлоху інформації до роздумів, що потім, після переплавки, дозволяє триматися на плаву будь-якому кандидатові в депутати. Треба, значить треба!

Марш-кидок на інший кінець країни — і ось вона, Галина Артем’єва, уособлення Справедливості, на крилах охорони дає історичну прес-конференцію в переповненій людом залі. Що скаже кандидатка, — йому, зрозуміло, неважко було передбачити, а от як про це напишуть місцеві газетярі…

Кого ж попросити?..

Ондечки, у кутку зали — ліниво очікує фуршету регіональна акула пера, його добрий знайомий Сашко Кузнечук! От хто зможе втнути «піснь пісень»! І не про політика, як зазвичай це робиться, а про Жінку з великої букви! Так ще ніхто не кохав, точніше, ніхто не писав: вона, тендітна жінка-мати, у якої за все болить, такий собі архетип незайманої Артеміди з вкрапленнями Афродіти, Афіни, Гери, Гестії, Персефони й Деметри вкупі, воїн світла, нічна варта-Амазонка, одна проти всього цього темного олігархічного болота в штанах!

— Га, Сашко, зможеш, так би мовити, привнести свіжий струмінь в українську політичну журналістику?

Як він на повний голос написав! На другий день Антон читав матеріал у найбільш тиражній газеті регіону — і хотілося плакати. До яких глибин, включно з наповненням кандидатської косметички, не докопався автор! Бо, бачте, збираючи волю в кулак, вона в нього пудрила носик. При цьому секретарка-німфа, також воїн світла, тільки зовсім рядовий, так «нервово кусала губи, що, здавалось, от-от розірве на собі одяг, посипе голову попелом та почне рвати на собі волосся».

Потім пішов докладний опис військового вбрання нічної варти: уся чорно-біла (на війні не буває яскравих кольорів), щоб самій не відволікатися на дрібниці й не пробуджувати в інших надмірних еротичних фантазій. Усі мають бути зосереджені на чорному — наприклад, нафтогазовому питанні, і білому — санітарці Галині.

Потім Сашко добросовісно порахував, скільки цитат і які цитати класиків використала найдостойніша кандидатка (остаточно спаливши таким чином домашню заготовку столичної PR-команди супроводу), ніби випадково декілька разів вишукано матюкнувся по тексту і взявся за епітети (закони жанру — піснь пісень!). Вона вперта, емоційна, екзальтована, ущиплива, збурена, пристрасна, еротична, пружна, повногруда, крутостегна, всемогутня, непокірна, підступна, пустотлива, темнозора, вузькорота, богобоязлива… Вона епіцентр праведного гніву. Вона пророк, який хоче виявити люду Божому всі його провини. «А позаду неї серафими з архангелом Мисаїлом!».

Судячи зі звіту Сашка, під кінець прес-конференції бажання виговоритися, вилити душу, яке десь «нуртувало» у великому серці кандидатки, поступово згасло (що поробиш — звичайна жінкамати!). Мовляв, якось раптово попустило, і вона взялася «сангвіністично» посміхатися й жартувати. При цьому Артем’єву нібито «ковбасило не по дєцкі», вона гарно, глибоко по-жіночому, відмазалася від запитання журналіста про використання адмінресурсу та пообіцяла відрубати руки, які ніколи не крали й викинути їх у гієну вогняну, щоб інших не спокушали…

Молодець, Сашко! Тільки не дай, Боже, його екзальтований витвір, свіже слово в українській політичній журналістиці, попадеться на ясні очі зрозуміло кого… На жаль, це сталося раніше, ніж в.о. «польового» куратора Антон Веремій прибув з відрядження. Казали, Галина Артем’єва особисто розшукувала «того яйцеголового» по всьому Києву. Дякувати колегам — відвели від праведного гніву! Підпільник Антон, мов жук-гнойовик, не вилазив зі своїх аналітичних схованок до кінця виборчої кампанії.

Мудро хтось сказав: коли очевидні істини суперечать одна одній, — нічого не залишається, як шукати інше Слово, іншу мову.

Три тисячі сімсот сімдесят… року від шостого дня створення людського світу за іудейським місячним календарем перед заходом сонця у п’ятницю затремтіли пожовклі бескиди Хірбет-Кум рану. Гігантська за силою тріщина, як удар блискавки, розколола навпіл спрагле підніжжя гірської пустелі, залишаючи по собі камінні руїни поселення комуни «ревнителів Мойсеєвого Закону».

Братія — зо дві сотні бородатих чоловіків після трудів праведних приймала щоденний обряд очищення, омиваючись у рукотворних камінних купальнях. Розколина вмить поглинула занечищені ритуальні води, ледь не засмоктавши до глибин й душі оголених набожних містиків. Запалало приміщення кузні, скажений чорторий перекинув вогонь на дахи прилеглих житлових будівель. Обрушилися камінні тераси, оборонні вали, плато потонуло у хмарах жовтого мергелевого пилу.

Натворивши лиха в передгір’ях, гігантська звивиста тріщина розчахнула, мов лід, і прибережну зону, від Кумрана аж до пальмового Ієрихона. Ударив фонтан вивільнених з глибин вод, спінився свинцевий вал Мертвого моря… Підземний гуркіт то спадав, гублячись у густому тягучому повітрі Йорданської долини, то знову наростав, громовито відлунюючи аж в Іудейській пустелі. «Не буде милосердя до тих, хто ухиляється зі шляху… ні спокою… допоки шлях їх не стане досконалим…»…

Антон стояв на висоті 300 метрів нижче рівня світового моря, біля древніх розвалищ Кумрана, і майже зримо уявляв, що могло відбуватися дві тисячі років тому ось тут, на місці мовчазних куп каміння, просякнутого пилом далекої новозаповітної історії. Залишки уцілілої башти, кузні, фундаментів помешкань, слідів зрошувальних каналів, потріскані підземні резервуари для збирання води, зачовгані часом сходи… Реальна, відірвана від реального світу, вічність…

На нижньому краю мергелевої тераси — древнє кладовище зі 1200 похованнями, камінні насипи-горбки, на відміну від іудейської і мусульманської традицій, зорієнтовані по осі північ-південь. Між ними вишукували бодай якусь поживу крихітні козороги. На трьох, смиренно схрестивши задні ноги, мудро бовванів бедуїнський верблюд.

Ще далі — глибока ущелина. Десь там, на урвищах міжгір’я, збереглися легендарні печери Кумрана. Півстоліття тому саме в цих скарбонах було зроблене одне з найбільших археологічних відкриттів християнської епохи. Світу постали так звані сувої Мертвого моря. Оригінали сакральних рукописних текстів, частина з яких належить до часів ранньої протохристиянської церкви й ще не міфологізованого Ісуса Христа.

Одного разу затятий «ревнитель» пізнання нової інформації вже мав нагоду відвідати Кумран.

Та фатальний подорожній торговий комплекс косметичної фірми «Ахаба» з його не менш фатальною красунею Іреною буквально за десяток кілометрів звідси перекреслили давню туристичну мрію. І ось нарешті Антон тут, на землі, якою імовірно ходив великий месія, він же, як нібито випливає з кумранських текстів, — цілком земний «Праведний Учитель». «Чоловік зовнішністю простий, дорослий, з темною шкірою, щуплий, зростом три кубіта, спина згорблена, обличчя довгобразе, ніс довгий, брови зрослися,… волосся рідке з проділом посередині голови за звичаєм назореїв, борода маленька».[4] Міряв землю, про яку писав саме тоді, на початку І століття нашої ери, римський мислитель Гай Пліній Старший у своєму подорожньому трактаті «Природнича історія»: «На західному боці Мертвого моря, дещо осторонь від отруйних прибережних випаровувань, живе відлюдькувате плем`я ессеїв, яке вирізняється серед усіх інших племен світу тим, що серед них немає жінок, бо вони відреклися від статевих жадань, не мають грошей, а єдині їх друзі — пальми…».

Ось воно, сучасне видання трактату Плінія, лежить у його «кравчучці» від книжкового бутика музейного Кумрана! Там же Антон пожадливо придбав купу інших історичних книг. Магазинчик майже в пустелі — а який вибір: «Єврейські війни» Флавія, «Маккавеї, саддукеї, християни і Кумран» Ейзенмана, два оглядових томи «Відкриттів в Іудейській пустелі», «Сувої Мертвого моря» Бейджента й Лі, чиїсь коментарі до Біблії… Саме тут, у кумранському бутикові він нарешті набрів на зібрання езотерики Миколи Реріха й Олени Блаватської, «книги щастя» Далай Лами, давню мрію — «Богинь у кожній жінці» Болен! Зібрався було купити ще й кілограмовий Коран у перекладі російською, та доречно згадав, яка то ноша і як далеко він від рідної домівки. «Жаль, немає мого «вічного реформатора» Мартіна Лютера, — подумалося нав’юченому книгами солдатові «особливої місії». — От тепер можна було б дискутувати на рівних, особливо, щодо… святого письма ісламу!».

Про Кумран професор також протуркотав тоді всі вуха. Схоже, що для нього існували лише два священних місця цивілізації — острів Тапробан та оці руїни й печери ессейської секти протохристиян. «Блаженних убогих, покірливих, лагідних, милостивих, чистих серцем, голодних та «спрагнених правди» ревнителів, що не тільки плакали за зруйнованим храмом свого Бога, єдино достойних свого Бога… «Їх було на початку всього 200 осіб, а перевернули вони увесь світ!».

Антон тоді не володів «предметом», а тому перевів мартінолютеранське на своє, ближче. Мовляв, у Росії ще в лютому 1917 року нара ховувалося також «усього» більшовиків (щоправда, трохи більше — до тисячі штиків), а в підсумку втнули не гірше… Масон Мартін перескакував з одного «факту» кумранської історії на інший, від спражнього кумранського праведника, лідера общини Ієшуа Бен Йосипа до Ісуса, «стовідсотково міфологізованого-переписаного апостолом Павлом», від кумранських першохристиянських текстів до їх копій, новозавітних євангелій, що, мовляв, «далеко не одне й те ж».

Черговим шоком для Антона стали тоді чи не «останні» аргументи професора щодо його нав’язливої ідеї про реінкарнацію Жінки-Ісуса. Ну, Мартін, емансипат-гінекократ! Посилаючись і на Біблію, і на кумранські тексти, він звично сипав на голову знесиленого однобунгальника:

— Згадай чи не першу публічну появу Ісуса на людях — власному весіллі в Кані Галілейській. Усупереч правилам «чистих», боговибраних кумранців, що навіть у думках не допускали долучення простих смертних до відлюдькуватих членів общини та її таємних знань, Учитель дозволив приєднатися до нього й «нечистим» — одруженим чоловікам, калікам, і, що узагалі було неприпустимо, — жінкам! Уявляю, чого коштувало аскетичному проповідникові вичавити із себе вперше за 33 роки: жінка так само, як і чоловік, здатна грішити перед Богом, отож вона має такі ж — якщо не більші — права на спасіння! Воістину революційна ідея рівності, яка згодом стала вершиною Христового народно-жіночого вчення.

— Майже по-нашому: «Нехай дівка грішить, а то не буде у чому каятися!» — зазвичай іронічно зауважив Антон. Та професор не реагував на сторонні втручання у свої павутиноподібні конструкції.

— Далі — більше. Член кумранської общини як рівний до рівних несе своє Слово в дім збирачів податків, а також… грішних «блудниць і повій».

На очах свого шокованого гордовитого єдиновірця захистив свою дружину — колишню розпусницю Марію Магдалину і простив її гріх: «бо багато вона полюбила». Навіть припустити, що саме таке міг сказати і зробити вкрай ортодоксальний чоловік тієї жорстокої доби — неможливо! Його устами знову раптово заговорила реінкарнована Жінка!

В Євангеліє від Хоми знову ні сіло, ні впало — зчепився з Симоном Петром: жінка рівна чоловікові! Мовляв, я сам поведу її — щоб «вона могла стати живим духом, подібним вам, чоловіки». І слухай що при цьому ще каже: «Бо кожна жінка, яка зробить себе чоловіком, ввійде до Царства Небесного». Окрім іншого — хіба це не прямий натяк на можливість реінкарнації-перевтілення! А далі в ньому взагалі заговорила буддистська бодхисаттва Гуань Інь: щоб там не було — він «воскресить жінку з мертвих», тобто прийме до суто чоловічої кумранської общини, і вона займе місце серед еліти. Власне, за це вони його і…

Як це професорові вдалося ознайомитися з Євангелієм від Хоми — у Новому заповіті такого наче немає…

— Отож — викинули, а я навіть строфу пам’ятаю — 114-та!..

— Мартіне, я вже втомився від твого шпурляння каменюк у бік фальсифікаторів святого християнського письма. Біблію писали 40 авторів трьома мовами протягом 1500 років: державні діячі, селяни, військові, рибалки, релігійні учителі — навіть виночерпій царя! А ще редакторів скільки! По собі знаю: як не наступай на горло власній пісні, а бодай п’ять копійок вставиш у чужий текст. Корпоративна вселенська творчість, тобто безвідповідальність!

Ну, Лютер, блін, дістав! Знає ж бо: абсолютної істини немає, вона — не комп’ютерний косяк риб з реклами мобільного оператора. Сказавши «Це — істина!», ми тим самим паралізуємо розум, пошуки істини. Чи не того ж досягнув його тезка, німецький монах Мартін Лютер, який на початку ХVІ століття піддавав от такому ж бунтівному сумніву папське прочитання Біблії? Мовляв, римські жреці не так розуміють Слово, його істинне розуміння — ось так і тільки так! Що з того его вийшло? Лютер отримав статус реформатора, а от його послідовники — гори трупів. У вирі тридцятилітньої війни й насилля, боротьби за інше — протестантське слово полягло тоді понад 100 000 німецьких селян! А країна розкололась на дві окремі держави.

Людям підсовують зірки, а вони хочуть планети, вимагають Автора й оригінал, вчитуються у Слово, аж очі на лоба лізуть. У підсумку отримують нову — тільки свою, скажімо, Лютеранську церкву, що знову починає писати свою протестантську Біблію. Християнство — християнам, іудаїзм — іудеям, іслам — ісламістам, кожному — його придуманий комфортний смисл, — все, професоре, крапка!..

Ніби небеса обрушилися на землю: зовсім поряд, зі страшним ревищем летіла ескадрилья ізраїльських «F-16». Винищувачі летіли так низько над Мертвим морем, що в кабінах можна було розгледіти силуети пілотів. Потім різко, майже вертикально, взяли вверх, залишивши по собі стовп гару, а за хвилину — струсонули міжгір’я вибухом перебореного звукового бар’єра…

Початок христової ери і два тисячостоліття потому, древній Кумран і сучасна «особлива зона», частинка країни Ізраїль, що ось понад піввіку живе у стані постійної бойової готовності, вважай, війни… Внизу, за декілька хвилин ходу стежинками мергелової тераси — обнесений колючим дротом оазис кібуцу Калія. Військові, у тому числі й зодягнені в польову форму дівчатка з автоматами, — скрізь: на території музейного комплексу, у патрульних автівках, на контрольних пунктах вздовж вузенького шосе, що петляє між прибережними пагорбами Мертвого моря.

Утім, європейця, який бодай вважає себе християнином, на батьківщині Ісуса вражає інше: тут нема живого християнства, воно почуває себе сиротинцем. Сліди далекого земного міфологізованого життя Христа є: храми, церкви, каплички, монастирі — в Назареті, Ейн-Каремі, Віфлеємі, Ярденіті, Кфар-Кані, Капернаумі, Табге, Наблусі й, нарешті, у Єрусалимі (зберігся навіть Гефсиманський сад з десятком «біблійних» оливкових коряжин). А от власне жива христова віра — хіба що на території цих туристичних об’єктів та розгублених обличчях тутешніх церковнослужителів. Місцеві жителі зайняті переважно іншими — своїми великими релігіями, пророками й богами. «Jesus Christ? Oh, hi is greate jewish-pacifist!»[5].

Вавилон!

Схоже, сучасній раціональній людині не під силу розплутати клубок кількатисячолітньої історії клаптика землі, де за дивним збігом обставин зійшлися докупи, навіть на одній Горі, відразу три великих релігії: іудаїзм, християнство, іслам. Вони продовжують жити своїм окремішнім життям, за височенними парканами канонів, іноді пострілюючи з-за них один в одного. А глобальна цивілізація — живе по-своєму. Вирвавшись на відкриті простори інформаційного швидкоплину, ери руйнації абсолютних істин, тотальної безбожної трансформації усього й уся…

Цивільна глобалізація, глобальна цивілізація!

Хитромудра божа боязнь, церква без бога, відповідальна, з презервативом, любов…

— Пора, нас чекають у Єрусалимі, — співчутливо звернулася до завантаженого книгами туриста також «наша», колишня мешканка Ленінграда, а нині — громадянка Ізраїлю, приватний екскурсовод Віра Гуревич. — Ну, ви, Антоне, й накупили!

При відльоті в аеропорту не забудьте відшкодувати ПДВ, — чеки із собою?

Громадянинові мирної країни, у голові якого до того ж ще не розвіявся туман заплутаної кумранської історії, почулося, що йдеться про запали до бойових гранат. Слава, Богу, сіли не до БМП, а старенького БМВ.

За мить авто полишило куряву Кумрану і, притискуючись до самого краю вузенького шосе, вправно долало крутосхили Йорданської долини.

Заміська вілла пані Артем’євої — не така вже й велика за метражем, зате багата ландшафтом, відкритими терасами, басейном, вишуканою архітектурою у стилі ампір, — розкинулася на правому березі Дніпра, в елітній зоні Конча-Заспи. Влітку, та ще й у гарну погоду, господиня полюбляла добиратися сюди власним катером. У річковому порту Києва зустрічав «капітан» Зайдель, він же бойфренд Іпполіт, що незмінно по-дурному «докладав» про повну готовність усіх систем судна. І вона летіла на своєму 24-метровому «АзимутіФрідом» назустріч дніпровим хвилям, вітру, скигленню чайок та матюкам човникових рибалок навздогін!

Цього разу по воді згодилась добратися до «хатинки» подруги й Людмила Перун. Тепле надвечір’я п’ятниці, кінець робочого дня — чому б нарешті не поєднати корисне і красиве! Щоправда, боягузка Сталінітівна, як завжди, забилася від страху аж до спальної — найглибшої з чотирьох кают («Зараз — вирву!»). А от Галині — за штурвалом, під шелест 500-сильних двигунів, на відкритій усім енергіям верхній палубі — клас!

Солідні бізнес-леді зібралися влаштувати такий собі дівич-вечір. Перунша начиталася книги Раймонда Моуді «Життя до життя», а горілчаній принцесі на вчорашній презентації нової продукції імперії хтось-таки всунув ну дуже оригінальний презент — величезну кришталеву кулю. Мовляв, маєте справу зі склом(!?), оптом-кругообігом, а куля ніби все це символізує… Галина навіть не взяла непотріб до рук (полковник Запашний навіщо?), та коли розповіла Перунші — у тої, мов у відьми, очі запалали. І ось затишна камінна зала. Домогосподарка щойно зібрала зі столу залишки вечері — японських суш, усілякої заморської зелені, фруктів, соків і — ні крихти хліба. What to dо, що поробиш — «кремлівська дієта».

Перунша підсунула ближче до себе — подалі від Галини глиняний полумисок зі смаженим соняшниковим насінням з Володимирського ринку і взялася за роботу.

— Значиться так, Галю: зараз ми спробуємо влаштувати очну ставку з нашим непізнаним «я».

Мавроді, чи як його там, каже: тим минулим, яке на щодень ми знати не можемо (чи не хочемо?).

Так би мовити — регресія…

— Ой, згадала: колись у нашому селі цією регресією займалися заїжджі циганки. У сусідки Каламацької якось усі кури за те скляне віщунство виманили! А в казках полюбляють люстерка…

— Що там твоя Каламацька й люстерка! Он тибетські мудреці вдивляються навіть в озера! Дивляться, дивляться у глибину — і нате вам кіно, а то й готові рекомендації, скажімо, можновладцям.

Політика деяких держав на цьому тримається! Середньовічна Англія часів Єлизавети І сиділа на так званому обсидіановому дзеркалі, мов наркоман на голці!

— Люсю, навіщо ж я витрачаю такі гроші на зарплату і премії чотирьом радникам голови правління?!..

— Стривай, то не так просто. Як вчить Мавроді, спочатку треба розібратися у причинах, які підштовхують до пізнання минулих життів. «Чому я цього хочу? Що я очікую?» — розумієш? От тебе, наприклад, щось мучить-карає?

— Та ніби ні, — знітилася подруга. — Горілочка тече, справи ідуть — тьху-тьху, замість Іпполіта я вже запримітила собі більш привабливого оленя…

— Галю, я ж серйозно: невже тебе хоча б інколи кішки на душі не шкребуть?

— Ой… Звичайно ж, подруго, буває… Останнім часом дістають якісь… «польові дослідження українського сексу». Ніби я… десь далеко-далеко — чи то у часі, чи у просторі, лечу степом на сивогривому коні… Вершник, такий потужний мужик — у сідлі, очі в очі (ніяк не запам’ятаю його обличчя!), а навпроти, у нього на передку — я, гола розчахнута полонянка, наскоками шаленію від кохання у такт галопу й поштовхам його войовничого кілка!

— Галю, Галю, заспокойся! — зупинила Перунша розпашілу подругу. — Ніколи не втрачай контролю, — це до речі треба пам’ятати й під час регресії. А ще ти маєш дуже захотіти ввійти туди… ну, не туди, а в минуле. Слухай що пише доктор…

Мауді: «Це — стан підвищеної концентрації і розслаблення, спокійний стан свідомості, — людина відпочиває. Переживання у регресії напрочуд життєві, бо є наслідком мозкової логіки трансу, здатності мозку одночасно вірити двом абсолютно протилежним фактам». Розумієш? Поки ти там, у польотах, одна півкуля усвідомлює, що ти тут, на віллі. А друга впевнена: водночас ти ніби мандруєш тими ж степами, злигалася зі своїм…

— А що — треба буде якось спробувати!

— Усе, Галино, відскакали! Отже: спокій, відчуття важкості — в руках і ногах, оніміння-мурашки в долонях і ступнях, повне відсторонення, звільнення… І головне — ставити собі чіткі внутрішні запитання.

Перунша накрила стіл чорним оксамитом (щоб вберегти кінозал від сторонніх зображень), встановила кришталеву кулю перед Артем’євою, вимкнула світло камінної зали, запалила свічку.

— Перенеси центр своєї свідомості — чуєш: центр! — до м’язів повік, — почала вона вольовим загробним голосом (пауза 5 секунд). — Напруга покидає тебе, ти розслабляєшся (пауза). Розслабляйся! (пауза). Зараз ти усвідомиш свої очі. Хай розслабляться м’язи повік. Відчуй, як вони розслабляються (пауза). Розслаблення! (пауза) Розслаблення (пауза 2 секунди). Зараз перенеси центр своєї свідомості нижче, до м’язів верхньої частини обличчя (пауза). Усвідом ці м’язи (пауза)…

Таким чином — з генеральськими наказами й паузами Станіславського Перунша «знесилила» всі органи піддослідної подруги: щоки, губи, щелепу, тім’ячко, потилицю, «усю голову», потім взялася за легені («Відчуй, як приємно ними тече повітря!»), живіт, хребет, верхню частину тіла, плечі, передпліччя, ноги, стегна, литки-п’ятки «аж до кінчиків пальців»…

— Усе твоє тіло дуже важке, — невтомно продовжувала чаклувати Перунша. — Воно ось-ось провалиться крізь м’яке крісло. Відчуй сухість у роті, допоможи собі в цьому, перемістивши центр свідомості на дно черевної порожнини (пауза).

Зараз я розпочну відлік від десяти до нуля. З кожним числом ти будеш розслаблятися все більше… «Десять», «дев’ять»… «нуль»: ти абсолютно розслаблена — як ніколи раніше. Подивись — як тут навкруги затишно (пауза). Уяви собі й відчуй, як виходиш зі свого тіла. Піднімися на декілька метрів над тілом. Потихеньку знижуйся, ставай на землю. Як тільки ноги будуть на землі — ти опинишся в одному з твоїх минулих життів…

Наїздниця, мов кисіль, ледве не сповзала з крісла.

— Ти відчуєш, що те життя — твоє, ти прожила його в минулому, до того, як народилася цього разу. Ти зможеш побачити сцени зі свого життя, входити й виходити з них, розповідати про них.

Відчуй, як піднімаєшся над своїм тілом, усвідом потік енергії…

Залишене без догляду регресивне тіло Артем’євої обмякло ще більше.

— Тепер донизу, донизу, донизу. Повільно, обережно підготуйся доторкнутися до землі. Як тільки доторкнешся — занурюйся в бажаний спогад-пласт. Дивись вниз на свої ноги. Ти бачиш свої ноги?

Піддослідна, мов кішка, зашкрябала об підлогу нігтями пальців правої ноги.

— Тепер повільно підводь погляд. Повільно.

Будь готовою сприйняти те, що побачиш. Дивись прямо перед собою. Навколишній світ прояснюється. Поступово прояснюється. Картина стає все яснішою. Все ясніше. Сприймай те, що бачиш, сприймай довкілля. Один, два, три… Розповідай!

Скажи мені, що ти бачиш у своєму минулому житті?

— Я бачу себе з пи-ши-ними стегнами, товстими целюлітними ногами й маленькими, мов горобчики, грудьми, — ледве ворушила язиком Артем’єва, втупившись сонним поглядом у видиму лише їй голограму кришталевої кулі.

— Ти що — зовсім гола?! — продовжувала Перунша камінним голосом доктора Моуді, встигнувши, однак, піймати себе на цілком слушній думці: «Горобчики» в неї — а хіба не теж саме зараз!?».

— На мені набеде-реник з ведмежої шкіри, дуже кара-сивий. І підрізане до потилиці волосся з червоною міткою в поро-борі. Я горо-жуся ним — бо це означає, що я замі-жаня. А які кара-сиві коралі — чистої боро-низи. Узагалі, я кара-суня з кара-сунь. Я інь — жінка, на яких в общині тримається усе.

— А поряд хто?

— Поряд такі ж заміжні сусідки з нашого великого поселення. Вони готують квіткові пахощі, розтирають зерна, ту-чуть одяг, шиють зі шкірок взуття. Я розмальовую ги-линяну фігурку БогиніМатері, нашої берегині материнства й родючості, сусідки — писанки, фігури-ки вола, який допомагає нам обороби-ляти землю, і голуба — символ неба.

Ми спішимо, бо скоро — маківка літа, па-разник Богині-Матері. Грації Богині-Матері дуже схожі на мої, вона зображається в нас з піднятими догори руками. Вечоріє: хлопці розпалюють на крутосхилому березі річки вогнище. Ой, як гаряче після стрибків через нього, скоріш до води — купатися!

А потім злягаємося з чоловіками — щоб наступної весни народжувалися здорові сонячні дітки..

Це свято сина й доньки прабога нашої віри — Купайла та Купали…

— А як називається ваше поселення?

— Ми називаємо його Тири-пілля, воно розташоване на крутосхилах величної річки, що має пороги, у заводях яких водиться багато риби. Проживаємо великими сім’ями он у тих заквітчаних глиняних хатинках з очеретяним дахом, без вікон.

Бачу плуга, дерев’яне колесо (уявляєш, Людмило — ми винайшли його на тисячу років раніше від шумерів!), — стоїть нікому не потрібне під хатою поряд з драбиною. Ми хлібороби — на полях піднялися китички по-роса, засіяного чоловіками ще на весні. У нас усе є: запаси зерна, меду, хутра, вовни, в’ялених м’яса, риби, вже два покоління тири-пільчан не знають голоду. (Ой, Людмило, запам’ятай, а то потім забуду: ми говоримо «хліб», — наче у хлібному відділі супермаркету на Печерську, — уявляєш!). Он моя темно-ряба корова, ремісники обмінюють товари з посланцями сусідніх поселень. Хтось поніс жбан зміїної отрути. Чоловіки-хлібороби не воюють — у них навіть зброї немає. Вони займаються домашнім господарством, вишивають, майструють ляльок — у вигляді жіночих фігурок, моляться на них і нас, у всьому підо-коряються. А он воїни-косаки на конях. Голова поголена, а на тім’ї — коса…

Артем’єва якось пересмикнулась — у Перунші мурашки тілом побігли. Куди занесло — аж у Трипільську цивілізацію. Це ж он поряд: труби Трипільської ТЕЦ можна у ясний день побачити з оглядової вежі її вілли! Скільки не пропливала мимо катером, скільки не запрошував до яхт-клубу його власник, знайомий грек Страхопопулос — усе ліньки було пристати бодай до причалу смт Українка. Звідти до поселення Галини — палицею кинути.

— Галю, з тобою все в порядку!?

— Я переглядаю вже іне-ше кіно, — співочо, з купою лишніх голосних, знову повела Артем’єва. — Люся, Люся, глянь: ой, чий то кінь стоїть? «От лярва, — усе-таки скористалася нагодою, добралась до свого кілка!».

Перунша до болі в очах навела різкість своїх окулярів, та не побачила у кришталевій кулі нічого, крім відблисків полум’я свічки.

— Ні, це не той кінь стоїть, у нього не сива гиривонька. — А чий то кінь?

Я бачу себе якось збоку. Ось мене садовлять на нього разом з іще однією дівчиною-кара-сунею на ймення Лаодіка. Матуся плаче, батько плаче, у смутку схилило голови все горде плем’я гіпербореїв. Я знаю: з причорноморських степів нас відправляють разом із загорнутими у пшеничну солому дарами на далекий острів Делос. Аби степові жінки мали легкі роди.

— Куди-куди — я там відпочивала минулого сезону: це аж у Егейському морі, дві години льоту!

— Еге ж. Нас передавали від одного племені до іншого до кордонів самої Ге-реції. Бо ми — священні дари гіпербореїв богині Артеміді!

— Бідна Галя, тебе що — спалять на жертовному вівтарі храму? — сплеснула руками Перунша.

— Нами опікувалася сама богиня Артеміда, а з нею — красень Апполон. Дорогою він закохався у нашу кара-су, жителі острова — також. А трохи пізніше на Делос прибули ще дві кара-суні-землячки — Ара-га і Опис. Захопленню Делоса не було меж! Відтоді дари підносили нам, — спочатку делоські, потім — усі жінки Греції!

На честь українок (ой, вибач, причорноморських гіперборейок), ска-ладалися гіми-ни. А карасунчик Апполон щороку відправлявся на гульки саме до дівчат землі гіперборейської! Он бачу за святилищем Артеміди розсипають попіл стегон жертовних тварин на… наші могили!

Артем’єва аж відсахнулася від кришталевої кулі та, видно, жіноча цікавість взяла верх і вона знову заговорила дивною мовою — з «голосом струни».

— Нарешті я на сиво-гиривому коні! Але що це — у мене немає… па-равої груді! О, Дажбоже, в цьому сюжеті я амазонка. Па-рава грудь заважала руху тятиви під час стрілянини з лука, от і довелося…

— Галю, це коли і де? — спохватилася Людмила Сталінітівна.

— Он наша жіноча дружина на чолі з царицею Тіргатао нападає на оборонців ге-рецького причорноморського міста Фермодонт. Сюди ми декілька днів і ночей добиралися верхи на конях зі свого степового поселення. Ми вільні сара-матки.

Бачу себе матір’ю трьох діва-чаток (більшість народжених холопи-чиків ми відразу убивали). Тепер знову повернулася у тіло: стою поряд із царицею на віче — треба пирий-мати рішення, як-неяк — повна гінеко-каратія! Ондечки на ловах на мене летить розлючений дикий кабан…

— Краще давай про дикого степового ґвалтівника! — не втерпіла Перунша, розігріта оповідками реального учасника і очевидця колишнього тріумфу скіфсько-сарматської жінки. — До речі, сармати — це ті степові племена, що домінували на українських землях з ІІІ століття до н. е. по ІІІ століття н. е.?

— Люся, я пам’ятаю, що середню школу ти закінчила із золотою медаллю, — на мить вийшла з кінотеатру Артем’єва-сара-матка. — Звідки я знаю: ми тоді просто жили, у просторі, але без часу — розумієш?

Вона знову занурилася в голограму і спересердя кинула:

— Ну, от бач — збила зображення! Справді, куди ж подівся мій кочівний Іпполіт… Ой, у моє стегно вцілила стріла — як боляче!.. Тепер ми на палубі грецького вітрильника. Чоловіки п’ють вино й веселяться — «Victory!», кидають нам, зв’язаним вірьовками полонянкам, недоїдки. Щось нічого не видно… Це ніч! Я по рукоятку встромляю короткого меча в черево могутнього ге-река. Цариця Тіргатао перерізає сонному велетню го-роло. Усій команді — гапи-лик! Але що це: штормовий вітер, височенні хвилі, а ми не вміємо управляти вітрильником. Його несе до прибережних скель!

— Галю, я тебе прошу — виходь з кіна, ти ж не вмієш плавати — ще потонеш! — зарепетувала Перунша. — Мать його хай з тим диким кочівником!

— Ми вже на землі, у степу, дуже схожому на наш, сара-матський, — не звернула уваги на істеричні застереження подруги затята амазонка. — Ось я пішла до вітру — щось припекло, присідаю за кущем… Мати-Богиня, чиїсь міцні чоловічі руки, страшної сили ривок, і я в сідлі — сідницями наперед… на його передку!

— Ну, нарешті! — Перунша також припала до кришталевої кулі, але для неї там — знову нічого.

— Люсю, Будь ласка, заспокойся, не втрачай над собою контролю. Воно солодко та… незручно! Он натерла все до крові поміж ногами. І голограма затуманилась… Це що — знову я? Веду плем'я кочівників до стану амазонок. Що я роблю — о, жрице домашнього вогню! Аж ні — посміхнулася назустріч. Звідкись взялися пи-рикраси — золоті сережки, ба-ляшки, коралі з емалевою інкуру… вка-рапленнями. На цариці — плаття-туніка звузькими рукавами з червоного репу-су, розшите по ка-раях дрібними намистинками зі се-кла, агату, хале-цедону. Ка-ра-суні!

— Ой Галю, запам’ятай фасон, покрій, лінії, усі деталі, — для моєї дизайнерки Вікторії — скарб. Вона ж готує нову колекцію для показу в Парижі — ото буде фурор!

— Я саме там, у Па-рижі, — перескочила через тисячоліття Артем’єва. — Ой, Людмило Сталінітівно, здається, я — Ганна Ярославівна, королева Франції! Знову бачу себе збоку, ніби справді в кіно. Он мій безприданний інити-риган — король Гени-ріх Перший зі своїми любимими пи-сиськами (аби вони повиздихали!»), а поряд, біля королівського то-рону у Версальському палаці — я, кара-суня з усіх французьких ка-расунь, кара-сна лицем, біла тілом.

Даремно послухалася батьківської волі — треба було втекти до степів зі своїм коханим косаком, атіманом-воєводою Ратьмиром. Та батечко ж — Ярослав Володимирович, каже: «Те-реба!».

Доця, дурепа, відповіла: «Слухаюся і корюся!». Та ще й цей противний духівник-наглядач, шалонський єпископ Рогер наче загіпнотизував! Воно мені було треба: перебратися з величного європейського Києва до бідного занедбаного містечка, у якому й 15 тисяч душ не набиралося. Наш Чернігів на той час був більшим. І війни, нескінченні війни французів з папою римським…

Ти подиви — а розумна ж! Єдина серед вельмож знаю га-рамоту: латину, грецький, риторику, логіку, арифметику, геометрію, поезію, богослов’я. Мій телепень Гени-ріх підписував королівські документи хе-рестиком, — ледве навчила його нормальним вензелям. Дивись-дивись, Людмило: його величність клянеться на нашій києворуській Бібі-лії! То я йому підсунула, а учасники коронації все не второпають, що за відьмацька дивина в короля під рукою!

Сумно мені, сумно, і немає вітру, щоб той сум розвіяти. Помилився наш великий дід Володимир з хрещенням Руси чужинською візантійською вірою, погарячкував необачний…

— Галю, що ти таке кажеш: он вже 2020-ті роковини від дня хрещення відзначили. Навіть гарант незалежності на колінце припадає, Царя-Бога вихваляє під юпітерами в київській Софії. Вселенського патріарха Варфоломія І, обидвох Бушів — старшого й молодшого під час візиту туди водили, а ти — «дід погарячкував»…

— Що відчуваю серцем, Люся, — те й кажу! «Запечатали мою руську душу і тіло…». Аж тошнить…

— Люсю, може ти у тому Парижі… з кимось підзалетіла?

— А цить — знову усе попливло! Ось річка, я намагаюся добратися на човні до острова Хортиці.

От, блін — косаки не підпускають — бо жінка!

Бачте, вони нас люблять, але як медовуху з квасом — потім, після військового походу і лишень за межами своєї Запорізької Січі. Що це за кіно: я Мавка лісова! «Несходимі пущі, очима світять сови невсипущі, цвіте латаття і мохи кошлаті…».

Злягла поряд зі своїм нервом Лукашем, гола і тремчу від млості, а він, затурканий матусею поліщук, каже: «Я вас, Ларисо Петрівно, contra spem spero…». Мовляв, мої електоральні уподобання належать Юлії Володимирівні…

Десь із зони канапи зацвірінькав мобільний телефон. Перунша витримала паузу — можливо сам замовкне, та додзвонювач виявився настирливим.

— А, це ви, Антоне Омеляновичу, — стримуючи роздратований нетерпець, кинула вона далекому ізраїльському абонентові. — Усе йде за планом?

Угу, угу, будьте здорові, — я дуже зайнята!

Поки туди-сюди — із залишеною без нагляду регресивною подругою сталися дивні метаморфози. Злившись з екраном кришталевої кулі, вона вже без своїх співочих голосних виголошувала якусь дивну мантру. — «Українці — це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу»…

— Галю, з тобою все о’кей? — перепитала стривожена Перунша. — Чому так сумно, подруго? Ти ж сама казала: «Контра сперм сперма!». Дзуськи, не дочекаються, світ нас ловив, та так і не піймав!

— А, то я так, щоб не зурочити… «Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм.

Велике диво, що ця нація сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути».

— Галю… Давай краще заспіваємо — га? — «Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі, своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, Жінки.»..[6] — Галю, чекай, а що ти бачиш?

— На мені просте квітчасте плаття з трохи старомодним розлогим коміром. На голові — копичка русявого волосся, у руках — степові волошки. Я майже щаслива, та в степу вже літо розмовляє з вереснем, осанна осені, о сум, осанна… Іду за часом, як за плугом, самотня поетеса…

— Ліна Костенко! — я ще з університетської програми пам’ятаю! А мені здавалося, що ти лише про природу, степових коників-стрибунців пишеш:

Ніжно, красиво і справді трохи сумно… Проте щось не второпаю: як можна було жити в тілі живої поетеси й водночас — працювати живим президентом горілчаної фірми? — не втрачала здорового глузду Перунша.

— То в нього спитай… Я дуже хотіла нею бути…

Маячня! Перунша глянула — по обличчю піддослідної подруги текла скупа жіноча сльоза.

— Люсю, я втомилася, і він сказав відкритим текстом — не люблю… Нема мелодій… Тече вода ка-ла-мутна, чого я така-я смутна… Літри, декалітри спирта… І за лірти буду бирта…

— Галю, Галю, зупинись! — перехрестила подругу перелякана Перунша. — Ще трохи — й до квартального звіту дійдеш! Ой, горечко: як же тебе вивести з того бісового трансу? Полковнику Мавароді!

Книга Раймонда Моуді, на щастя, знайшлася під рукою. Людмила Сталінітівна вже без пауз, підглядаючи до книжки, взялася навіювати:

— Ти більше не хочеш говорити!

— Ні, я хочу й буду говорити! — знову прийшла до тями колишня трипільська сарматка, делоська амазонка, королева Франції Ганна Ярославівна, вона ж Леся Українка, Ліна Костенко.

— Не треба, я тебе прошу! — плюнула Перунша на всі гіпнотичні настанови доктора Моуді. — Вертайся додому, назад, тобто вперед, тобто назад, у своє нинішнє життя! Що-що, тебе не пускають скорботні шевченкові Катерина і Марія? Яка ще махновська анархістка Маруся!? Куди тягне — на трибуну Верховної Ради!?..

Ой, боженьку, геть заклинило — що ж там усетаки треба наговорювати!? «Відчуй, як підсвідомість відділяється від минулого й вертається до тіла. Поступово, повільно. Входить у тебе, як рука в рукавичку… Галю, відчуваєш? Ти вернулася у своє тіло. Повільно — голову вправо, вліво, ворухни пальцями, три рази (ти тепер умієш рахувати?) глибоко вдихни. Раз, два, три…».

Знесилена й геть розбита Артем’єва гепнула мов торба з кістками, на оксамитову скатертину, столу, зачепивши лобом кришталеву кулю. Та крутонулася дзигою, і повільно, з регресивними паузами покотилася до краю. За мить уся вілла здригнулася від потужного вибуху. Гострі скалки й уламки кришталю зі свистом пролетіли над головою напівмертвої Перунші, а за тим прямо на її очах перетворилися у зграю крихітних жаб і мишей. Вони безпорадно, мов на льоду, ковзали на кахельній підлозі камінної кімнати, намагаючись якомога боляче ущипнути одне одного. «Свят-свят — «Батрахіомахія!»…

Трохи оговтавшись, Людмила Сталінітівна дотягла обм’яклу післядослідну подругу до дивану, кинула під неї простирадло і тремтячими руками взялася стягувати фірмові джинси «Лесбос», — хай перепочине. «Оце тобі пере-людія! — вовтузилася Перунша з неслухняним замком-блискавкою, впіймавши себе на думці про сороміцькі «дівочі» плани, що мали б реалізуватися подругами опісля спіритичного сеансу, під завісу сьогоднішньої вечірки. Була в них ще одна «маленька таємниця»…

На куцому простирадльці, під оголеними сідницями непритомної Галини, розпливалася пляма свіжої крові. Бездоганні за формами ноги Артем’євої, що пройшли нещодавно повний курс реабілітації на новомодному апараті «Бела Контур», якось потовщали й почали покриватися «апельсиновою» шкіркою. Друга стадія целюліту!

Не вірячи своїм очам, Перунша провела рукою стегнами сарматки й наткнулася на глибокий рубець. Звідки? Ввімкнула ближнє світло — від стегон до колін — суцільні синці!

— Полковнику Запашний, слухайте уважно, що треба зробити, — за мить говорила телефоном відома кандидатка в народні депутати, перетворившись, як і завжди за форс-мажорних обставин, на взірець рішучості. — Отепер терміново викликайте «невідкладну допомогу»!

Усе йшло за планом.

Пункт перший — масова доставка яйцеклітин вживу, тобто всередині ізраїльських донорок-реципієнтів. Заморським діловим партнерам Перунші й Артем’євої — туристичній агенції «Кесарія» — карти в руки! Спеціалізувалися-бо на молодіжному туризмі — раз, за маршрутом Ізраїль — Західна Європа — Південно-Східна Азія — два! Коригуємо тур з поправкою на подорожню «дозаправку» в Києві, включаємо додаткове меню з одноденних відвідин пам’ятних місць «другого Єрусалима», «прикраси в короні Греції», — і в дамках.

Зрозуміло, усе це за вищим класом, і що особливо привабливо — ще й з оплатою. Прогулюючись Андріївським спуском, ізраїльським дівчатам доведеться хіба що попити кави в тамтешній клініці, ну, і заодно оглянутись у кабінеті гінеколога. Так би мовити, на знак подяки за спонсорську туристичну мандрівку.

Де набрати стільки й саме репродуктивних туристок? «Інсайт» раптово осяйнув — хто б міг подумати — під час подорожніх балачок з кумранським гідом пані Гуревич. Говорили про родини, дітей, мама Віра хвалилася своєю чемною військовозобов’язаною донечкою.

— Ще місяць, і у моєї Роніт, вважай, «дембель» — кінець армійській службі. — І що вони після цього роблять? — з цікавістю запитав Антон.

— На їх мові це називається «відірватися за повною програмою»! Пак, тобто, рюкзак за спину — і, зазвичай, «автостопом» по усьому світу. Я — «за»: після такого напруження дівчатка мають загоїти рани, знову стати дівчатками, бажано через нові враження у більш спокійних і мирних краях.

— От вам і потенційні туристки-рецепієнтки, — говорив солдат особливої місії вже власнику агенції, панові Гаді й уже за філіжанкою кави та півдеки неабияк популярної тут української «Хортиці». — Відділення, роти, взводи! З грошима у вчорашніх солдаток не густо, здоров’я — відмінне, настрої — мандрівничі, усе це — далеко від дому…

— Ну, добре, але ж як мені підгадати з їх місячними, овуляцією? — розводив руками ізраїльський колега.

Маленька приватна клініка доктора Аді знаходилася в сусідньому Тель-Авіві, причому в його новому модерновому районі. Години дві їзди новенькою «Шкодою» і такою ж новенькою швидкісною магістраллю — вони на місці. Скляні глиби хмарочосів, затемнені від спекотного сонця пустелі, скрізь зелень — зрошувальна система підведена до кожного деревця, квіточки, травинки, європейські магазини, офіси, авто, ідеальна чистота — динамічна сучасна оаза!

Доктор Аді, схоже, давній партнер Гаді по спільному бізнесу, вже був у курсі, зокрема щодо того, з ким має справу. «Людина самої пані Перунші, тільки чомусь без серйозних повноважень, до медицини має стосунок лише тому, що цікавиться доказами жіночої реінкарнації Ісуса Христа. І взагалі — журналіст». Приблизно так. Можливо, тому Аді відразу сказав, як відрізав:

— Хто, коли і скільки — можу взяти на себе, так і передайте пані Людмилі! Скажіть: туристам Індії, тобто нашим донорам, належить мати різні там щеплення — так? Я готовий їх робити, зрозуміло, за окрему плату! Гаді, думаю, при цьому в медичній картці знайдеться місце й для такої собі необов’язкової графи — ну, про жіночі справи? От тобі й банк даних! До того я особисто берусь за підбір та поставку до київської клініки звичайних клієнтів. У нас таких стражденних ізраїльських жінок, тим паче, за нижчу ціну, — хоч греблю гати.

Щоправда, виходило якось «некоректно»: національність євреїв споконвіку визначається стовідсотково по матері, а в Україні, зрозуміло, доведеться користатися яйцеклітинами українок…

— Господь простить, для чого ж тоді Судний день! — весело зауважив Гаді. Виявляється, в іудеїв є особливі 24 години на рік, коли можна тричі прочитати молитву «Кол нідре» (звільнення від попередніх обіцянок-клятв) — і маєш. Усе інше — глобалізація!

Ну, от — кінець місії. З глобалізаційним відчуттям виконаного обов’язку Антон нарешті добирався до готелю. Був вечір п’ятниці, десь близько сьомої. Місто прямо на очах почало завмирати.

Швиденько, як по команді, зачинилися магазинчики, кафе, ресторани, принишкли навіть голуби на міській площі. Антон хотів було зайти за анальгіном до аптеки, яка мала працювати цілодобово (щось розболілася голова!), — sorry! На вулиці — лише поодинокі перехожі, що до того ж розмовляли переважно російською. У вестибюлі готелю також тиша. Біля ліфта стояв одинокий скорботний портьє, який при появі Антона схилив голову й шанобливо запитав:

— Сер, вам допомогти чи ви…?

— А що… сталося?

Певно, зрозумівши, що не на того натрапив, готельний Харон-перевізник нарешті відкрив карти.

— Шабат, сер, шабат, з 19.00 у п’ятницю до 19.00 у суботу. Нічого робити не можна.

— Навіть натискати на кнопку ліфта?

— Навіть натискати на кнопку ліфта…

От що значить законослухняні глибоковіруючі іудеї! А справді — що написано в Біблії: «І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, — вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, — день шостий.» Вечір п’ятниці! Вихідний цілком природно починається тут з 19.00 у п’ятницю і закінчується о 19.00 у суботу (здається, ще й місячний календар має якесь значення). А неділя — це для них вже звичайний робочий день.

У нас хоч кілок на голові теши — не дотримуємося елементарних канонів. Вечір п’ятниці — навпаки, гучний завершальний акорд, «достойне» завершення трудового тижня. Індустрія розваг працює на повну силу — подвійні шоу «Свободи»!

А робочі суботи — їх встановлює навіть Кабінет Міністрів. Піст — їдять, п’ють, гуляють, Різдво — їдять, п’ють, гуляють, Розп’яття, себто Паска, Воскресіння Христове — знову те ж саме, або ще й гірше… Ганьба!

Антон тихенько дістався до номера, не включаючи верхнього світла, кондиціонера, телевізора, нишком-тишком засів до столу. Попереду чекала робота (прости, грішного): треба доопрацювати сценарій фільму про боротьбу з «арабськими терористами». Завтра — зустріч з Борюсиком, що ніяк не втрачав надії нарешті отримати те, про що домовлялися минулого разу.

Основу сценарію накидав ще в лікарняній палаті. Робити було нічого, необачна обіцянка далекому ізраїльському дружбану мучила совість, врешті — скільки можна втікати від самого себе?

Водилася за ним така професійна звичка: дотягувати до останнього. «Цікаво усе-таки, за яким генетичним кодом вестимуть себе ті майбутні єврейські громадяни, які будуть зачаті з яйцеклітин українок?!» — як за останню соломинку схопився подумки Антон, — та ні, працювати! Чогось потягло до холодильника, переповненого напоями.

Потім припекло до туалету. І за вікном який краєвид!

Власне, чого переживати: справа зроблена, ось він, майже готовий сценарій, лежить акуратним стосиком на столі із заголовком на титулі: «Апборак, або ж Чорний камінь». Ну, як, Борюсику, сильно! Хто такий «Апробак»? Борю, Борю, друже мій — не «хто такий», а «хто така»! За однією із сур священного письма мусульман дивне створіння на ім’я Апборак, або ж Блискавка, було віддано Пророкові Мухаммаду в помічниці. На вигляд — це біла тварина з тілом мулиці, головою красуні-жінки і хвостом такого собі павича. Саме вона доправила Пророка до Єрусалима, де він схопився за кінець золотої небесної драбини й уперше піднявся аж до сьомої потойбічної сфери. «Flash!», «Блискавка!», — відчуваєш, як точно, динамічно, образно!

— Ну, і що далі, — насторожено перепитав відомий режисер Борюсик наступного дня, під шумок кондиціонерів в офісі рекламного агентства, де вони нарешті зустрілися.

— Вибач, Борю, але це — не примітивний американський бойовик про славні рейди бравих морських піхотинців «у тил ворога». Головний герой тут — Жінка, так-так — проста мусульманська жінка, яка вирішила виконати свою високу місію і виступити проти зла разом з такими ж відважними єдиновірками.

— Щось я не читав і не бачив, щоб мусульманка… Кажуть, що і Мухаммад, і Кор’ан цілком заперечують навіть жіночу душу… «Варто було усе-таки придбати той кілограмовий російськомовний Кор’ан у Кумрані, — зараз не було б проблем з аргументами» — пожалкував Антон. Доведеться знову ритися в пам’яті, згадувати… свої інтерв’ю з муфтієм України! Саме цей колишній випускник Київського політехнічного інституту (факультет вичислювальної техніки!) і вищого Ісламського навчального закладу в Бейруті свого часу привідкрив Антонові новий незнайомий світ — іслам. А в ньому — вивищену, принаймні, у святому письмі, жінку. Зокрема, мудру Хадіджу, багату вдову, яка, власне, й вивела в люди бідного майбутнього Пророка, допомогла йому стати заможним підприємцем і, водночас, набожним мирянином, своїм жіночим серцем відчувала його душевні муки. Це вона була поряд, коли ангел Джибраїл уперше закликав зніченого 40-річного Учителя стати «віщуном живого Бога». Вона ж, дружина Хадіджа, стала «першим мусульманином» — офіційно посвяченою у віру свого чоловіка Мухаммада. За нею пішли й усі інші члени сімейства.

А наймолодша дружина — 20-літня Айша?

Пророк, якого вона сприймала скоріш як свого батька, помер на її ніжних, турботливих руках. У нього страшенно розболілась голова (ти диви, і великі від цього не застраховані!), от Айша і тримала її до останнього подиху. Коли запитали потім про звички чоловіка, вона розповідала: був лагідним, любив шити, лагодити взуття, одяг, допомагав їй по дому. Аби не забував щось важливе, вона прив’язувала йому до обручки нитку. Та якось взяв і викинув той золотий обідок геть — щоб у послідовників не з’являлась шкідлива звичка. А от із зубочисткою не розлучався ніколи…

— Борю, ти сам прикинь: чи міг такий чоловік після всього цього сказати про Жінку лихе — те, що йому інколи приписують? — увійшов сценарист Антон у роль професора Мартіна. — Муфтій якось читав мені 33-тю суру Кор’ану. Там чорним по білому написано: жінка і чоловік рівні, а в дечому вона вище чоловіка. Причому, спасіння її душі абсолютно не залежить від доброчесностей останнього. Коли у Пророка запитали, де знаходиться рай, він відповів: під ногами наших матерів. Значить, рай треба шукати десь поряд з жінкою…

А щоб зовсім добити Борюсика, точніше, спасти свій майбутній гонорар, сценарист Антон виклав останні козирі.

— Ви ж тут живете поряд одне з одним — хіба не бачиш, що священний день мусульман — також п’ятниця, і присвячується вона кому — Венері!

Улюблений зелений колір їх Пророка — це барви Світової Матері. Ісламський півмісяць — теж символ серповидних Місяця (Луни) і Жінки-Венери. І знаєш, що вони ще кажуть: мовляв, аби пізнати високу любов до Аллаха, мусульманин за Кор’аном має спочатку пройти через любов до жінки…

Щоправда, заміжньої, — це не дуже цікаво, у сценарії не буде. Вмираючи, Мухаммад віддав останню реліквію — своє волосся з голови у надійні руки саме жінки — на ймення Умму Суляйм. Інше: в нашій редакції працює мусульманка — знаєш, який клас!

Ну, що, пане режисере, — здаєтеся?

— Давай трохи хильнемо, — запропонував спітнілий Борис Абрамович Сокулевський. А коли «текіла-бум» із сіллю і лимоном обволокли нутро, продовжив уже мирно.

— Антоне, ти не подумай, ми готові жити в мирі з усіма сусідами, — аби нас не чіпали! Але ж є ваhhабісти, так звані «джама’а ісламія», «хізбут’-тахрип, інші екстремістські угрупування — це жах!

— Борю, так у цьому весь цимус фабули сценарію! — схопився за своє гість, спітнілий від тієї ж «текіли-бум». — Отже: місце, де розгортаються події — арабська країна; головні учасники інтриги — жінки-хабашитки, правовірні мусульманки, їх місія, — Борю, зверни увагу! — виконати волю свого великого ісламського ефіопа-учителя ‘Абдулаhа, який усе своє життя, починаючи з дев’яти літ, роз’яснював мусульманам небезпеку екстремізму.

Далі: ця група під виглядом служби супроводу реліквії великого Пророка — Його благословенного волосся — прибуває до місця дислокації терористів, під хіджабом — автомати Калашникова. Темної ночі, коли кривавий Місяць вийшов із-за насуплених хмар…

— Усе, Антоне, вистачить, я зрозумів, — зупинив розпашілого сценариста відомий режисер Борюсик. — Давай, прочитаю, а потім ще раз переговоримо, — тим паче, що маю терміново відлучитися у справах, вибач. «Темної ночі, коли кривавий місяць…», — це супер! Тримай завдаток!

— Борю, я ж ще не розповів тобі про Чорний камінь! Спочатку він був білим, а потім почорнів від…

Усі й скрізь кудись спішать, ніби проживають на залізничних станціях. Буває, поїзд вже відійшов, а чоловік усе не втрачає надію, наздоганяє останній вагон, — ніби останній шанс встигнути на свято життя. Куди ти летиш, волоцюго Хомо, себто Homo Sapienc? От і зараз Борюсик чкурнув, так і не допивши пляшку текіли. Зателефонував до Перунші — вона також «ну, дуже зайнята», кинула слухавку. Перебрав через півгодини — довгі гудки.

І це в той час, коли він тут сам, у чужій країні, самотньо виконує історичну, можна сказати, небезпечну для здоров’я транснаціональну місію! А якби взяли у заручники чи бомба поряд гахнула!

Глянув мимохіть на екран мобільника — жах, до відльоту залишилося півтори години! Полковнику Мавроді, таксі, хто завгодно, плачу будь-які гроші — мерщій в аеропорт!

На жаль, релігії не пояснюють, а змінюють світ. Філософи — ніби пояснюють, але не змінюють. Хіба що їх суб’єктивні вправи випадково попадають до рук мас — «колективного підсвідомого» чи малоосвіченого диктатора з біснуватим революціонером вкупі. І тоді, дивись, філософ Ніцше змінює світ разом з Гітлером, а, наприклад, такий же Маркс — з Леніним. Навіщо людина так пнеться змінити цей світ? У кожного — своя дорога, але чому вона навертає кожного до абсолютно протилежних істин?

Бізнес-політики Перунша й Артем’єва вміли і пояснити, і змінити, причому в режимі консенсусу.

Щойно захеканий Антон ступив за поріг кабінету київського офісу, Людмила Сталінітівна мовила (о Слово, ти є діло!):

— Антоне Омеляновичу, ми вдячні вам за готовність підставити плече, але все відміняється. І Греція, і Ізраїль…

— Як… усе відміняється? — у солдата особливої місії смикнулась «гіпсова» нога. — Я ж до вас прямо (криво!) з аеропорту, про все домовився, залишилося лише…

Пояснила Артем’єва:

— Розумієте, Антоне, — Галина вперше і якось майже по-материнськи почала здалеку. — За ці дні, поки ви були в Ізраїлі, точніше, в один із днів, а ще точніше — вечорів, — багато що змінилося. А потім ми з Людою проснулися і, знаєте, зрозуміли: те, до чого так палко прагнули ще вчора ввечері, зранку виглядало якось зовсім по-іншому… Так би мовити, інсайт. «Що вона мимрить?», — Антон хаотично перебирав можливі причини раптового просвітлення «мадам», а ще більше дивувався вміло замаскованій гулі на лобі власниці горілчаної імперії.

— Словом, екстракорпоральна революція степового краю заморськими яйцеклітинами скасовується. У нас вдома все є! І опустила очі. «У «нас» — це у кого: у них чи у нас? От тобі, бабо, і Юра, ото ж то й воно, от тобі й на! Значить, відтепер будемо запліднюватися винятково своїм. Свій до свого по своє… А що — правильно! А то занесло, дуреп, бозна куди. Останнє б зіпсували — перезапліднили українську Жінку!

Дякувати, хтось зупинив…».

У мобільнику Антона недоречно заграли перші акорди «Болеро» Равеля. Перунша стрепенулася, та гість миттєво наступив на горло електронному «лібідо» — відімкнув апарат узагалі.

— От так буває, Антоне Омеляновичу, — по-філософськи завершила покаяння Артем’єва. І шморгнула носом. — Так би мовити, життя прожити — не поле перейти… «Глибоко, — але ж навіщо я стільки часу угробив на цей проект! І знав же, що воно так буде. То чому ж не сказав тверде спартанське «ні»? Думав, якось воно буде. Бо ще такого не було, щоб воно якось не було. Отож…».

— Я вас розумію, — вперше й майже по-батьківськи завершив Антон. — Так би мовити, слава Україні!

На вулиці вже «літо розмовляло з вереснем».

Веремій зупинив таксі й подався нарешті додому. «Як він там стоїть, його самотній континентальний Дім?». Поки лежав у лікарні, поки мотався світами — геть відвик. «А може, і йому взяти та «відмінити» оці свої безкінечні гони за ексмезією, життям у минулому?». Чим ти до нього ближче, тим воно як горизонт далі, та й перевірити практикою — зась, минуле завжди минає, його ніколи нема! І що характерно: щастя від того якось не прибавляється! Взяти — і за острівною порадою Мартіна відверто заглянути у своє таке близьке, рідне і сьогоднішнє «я»! Скористатися нарешті тим автономним універсальним набором хірургічних інструментів, який цнотливо іржавіє в його подорожній сумі. «У нас все є»…

Масивні вхідні двері в «китайській стіні» з бутового каменю відкрила домоправителька Єлеонора, гарна така молодиця із сусідньої вулиці, що вже декілька років за помірну плату наглядала за Антоновою «хатинкою». А романтик у душі!

Якось наздогнала на порозі й прочитала йому семиструнне, явно вистраждане особисто:

Він тоді запізнювався на роботу, та Елеонора — далі про своє.

— А це як вам, Антоне Омеляновичу, з раннього — тільки знову не пойміть неправильно:

Ум женский — это запах недоступной самки, Которая чуть больше человек, чем ты.

Сильно, мабуть саме за це учительку молодших класів Елеонору й звільнили з роботи…

— Ой, Антоне Омеляновичу, а я вас видзвонювала як могла, — заходилася Елеонора навколо господаря. — Скільки грошей спалила на мобільнику, та — катма. Тут же ж ці, як їх, судові виконавці з банкірами вже декілька разів приходили. Кажуть, ніхто на суд по поводу хати не являється, от вони й пожалували з готовим ордером… Я їх на поріг не пустила! Кажу, нічого не знаю, ось приїде господар — тоді й «пожалуста». Тайсон, молодець, порвав судовому виконавцю штани! Кіт забився на четвертому поверсі під диван і не вилазить вже третій день. А так, Антоне Омеляновичу, усе в порядку, заходьте, будьте як вдома! «Гарно день розпочинається!» — подумав Антон, ще не встигнувши переварити потік Елеонориної інформації.

Добрі вісті ходять, погані — літають. За якихось дві-три години, схоже, усе місто знало: клієнт, нарешті, на місці, і з нього можна стягувати «останню свитину». Спочатку зателефонували з районної служби судових виконань (здається, так) і досить «коректно» попросили не покидати «територію об’єкта». Потім — дзвінок із банку, який під стовідсоткові гарантії безпеки надав свого часу кредит. Виявляється, той борг не відшкодовувався Іреною протягом останнього півроку. Замість грошей вона впевнено надавала все нові й нові гарантії. У тому числі вкотре, користуючись гене ральною довіреністю Антона, й під його дім.

Нарешті її, Ірени-Афродітівни, далекий, явно закордонний голос:

— Антончику, моє золотко! Sorry, я зробила все, що могла, та з косметичним салоном довелося розпрощатися. Наїхали комунальники-орендодавці разом із податковою — вважай, з кінцями, усе відібрали. До того ж кудись ураз подівся клієнт. Що я, слабка жінка, могла зробити одна, без тебе! Ти не думай, я все відпрацюю — лише не зараз! Чекай мене, мій котику!..

Антон Омелянович дав розпорядження Елеонорі, запросив знайомих адвоката й нотаріуса, залишивши їм генеральну довіреність для пред ставництва останніх майнових інтересів. І завів «Тойоту-Кемрі», останні колеса Гермесика. На задньому сидінні вмостився абсолютно щасливий Тайсон, він же німець-юніор Алекс фон Лінкс, на передньому — трохи переляканий товстелезний пристаркуватий перс Тоша-Антоній Харісон Прем’єр ХІІ — зі своїм нерозлучним мішком «Адвансу».

Мудро колись жили хитрі степовики. Вони нічого не будували капітально, на віки, ніколи не випендрювалися перед чужинцями показною розкішшю, багатством. Бо знали: рано чи пізно може прийти хтось ще сильніший, ще хитріший, і усе те добро — відібрати. А коли «бідота» — що з неї візьмеш, що їй втрачати!?

Лови вітра в полі…