Євпраксія

ЛІТОПИС ІМПЕРАТОРСЬКИЙ

Коли влада опиняється в руках воїнів, тоді вона створює війни, яких потребує для свого існування. Про імператора казано так: «Він узяв залізну зброю, сів на чорного коня і поїхав на війну». На війну або з війни— більше нікуди, бо імператора й тримають можні лише для того — як тримають бойових коней. Імператор, попри його високе становище, живе, як сорока на гнучкій лозі: довго на місці не всидить. У чому суть володарювання? Звати, вгадувати, передбачати, встигати, не давати підняти голову, втихомирити, вгамувати, подавити. Генріх метався все життя — і не встигав, запізнювався, події випереджали його. Іноді йому щастило навіть тоді, коли здавалося, що вже все втрачено. Так було в час сутички з папою Гільдебрандом. Тоді простий саксонський люд, усі ті, кого імператор так безжально покарав за повстання проти нього, несподівано стали на бік Генріха, допомогли йому звалити найстрашнішого, найзапеклішого ворога. Чому пішов за ним простий люд, Генріх не знав. Не мав часу для роздумів. Ідуть за ним — отже, з ним. І так буде і бути має завжди.

Але пішли охоче тільки проти Гільдебранда. Мабуть, побачили загрозу для себе ще більшу, ніж од імператора. Знехтували навіть вірою в бога, посланником якого вважався папа, бо ніщо не викликає такої стривоженості у віруючих, як наявність у намірах церкви відвертих зазіхань на владу та ще й на світову. Коли князі церкви не йдуть за вірою, а підкоряють її собі, своїм потребам, тоді народ повстає і проти них, і проти самої віри. Хоч і неусвідомлено, люд її е міг простити Гільдебранду намагань розхитати держави. Бо тоді б тисячі місцевих тиранів умить скористалися слабкістю верховної влади. Ліпше мати одного короля, ніж тисячі нестримуваних феодалів.

Відчуття і розуміння власної величі живе в народі спервовіку, народ знає також, що велич вимагав зусиль. Не можна дозволити роз'єднати себе. Дрібні землі завжди наповнені дрібними людьми, пройдисвітами, ошуканцями, чварами, негідними пристрастями. Людську моральність і запас сил для майбуття найбільше збирає і оберігає сильна держава, а не окремі городи й князівства, на які хотів розбити всю Європу папа Григорій-Гільдебрапд. Сподівався на підтримку феодалів, а підняв проти себе весь люд, який пішов за імператором Генріхом.

Це була прикра несподіванка для папи. Протягом віків церква не знала супротивників, невігластво було надто безумовним, покірливість занадто рабська, віра — занадто сліпою. Ніщо не вказувало на зміни, не віщувало настання нових часів, тому папа так, сказати б, нахабно замахнувся на всезагальне панування, уже наперед смакуючи звитягу.

Гільдебранд завчасно святкував перемогу. Матільда Тосканська нестримною запопадливістю своєю доконала свого улюбленого папу, вигукнувши: «Ви повинні насолодитися цим папством, яке дарував вам бог!»

Слова іноді мають злі крила. Розлітаючись, вони поверчтаються, щоб убивати. Слова захвату Матільди Тосканської стали передвісником згуби Гільдебранда.

Генріх вважав, що то він подолав папу. Залишив у Римі свого власного папу Климента, повернувся до Германії, але щось сталося незбагненне в Італії: по смерті Гільдебрандового наступника Віктора з'явився ще один папа, назвався Урбаном; виходило так, що саме він — справжній, а Климент — антипапа, самозванець, без влади, без впливу, без значення. Рожер Сіцілійський визнав себе ленником Урбана, зрадливі римляни теж стали на його бік. Урбан урочисто в'їхав у апостольську столицю, а Климент вимушений був ганебно втікати до Равенни. Матиьда Тосканська, яка вперто стояла на боці пап, ворожих Генріхові, звабила своїми незліченними багатствами молодого баварського герцога Вельфа, такого скупого, що заради смачного обіду міг перебратися через щонайвищі гори. Молодий Вельф одружився з підстаркуватою тосканською графинею, ворожі імператорові сили Італії з'єдналися з усіма непокірливими, що купчилися у Верхній Германії; простий люд байдуже спостерігав ці чвари, не мав з кого вибирати, усе йому було вороже, чуже, усе гнітило, намагалося урвати, здерти, обкласти данинами, яких назбиралося вже стільки, що несила і перелічити.

Данини звалися: поволове, поральне, плугове, сторожове, подимне, помічне, подушне, повозове, подворове, разове, мостове, поборне, переводне (в горах і пущах), митне, позовне, присяжне, торгове, ланове, польове, лісове, станове, рогове, піший слід, погоня, підвода, просіка, нарубне, чопове, обіднє, млинове (від водяних млинів), сухомельщина — од млинів, порушуваних вітром, кіньми або волами. А ще ж треба було годувати ловців, стрільців і так собі молодців, іти до імператорського й земельного ополчення, купувати для себе зброю, вмирати, гинути, а за що? Казано завжди, що імператор вирушає захищати істину, виборювати правду. Ось там, у Італії знову збунтувалися графи, єпископи, сам папа — і їх треба покарати.

Істина — по сей бік Велетенських гір, неправда — по той. Смішна правда, яка обмежується горою або рікою.

Люд не йшов за імператором. Надто довго веде він війни, занадто багато вбитих. Вже й не знати, кого більше — вбитих чи живих — і над ким Генріх імператор. Вбиті не хочуть самотності, вони вимагають від імператора, щоб він збільшував їхнє число. Окрім того, імператор гаразд відав, що слід остерігатися розмноження простого люду, бо заколоти — завжди наслідки занадто великої його лічби. Дітей треба відбирати й посилати на війну, на смерть, на знищення. Ще стародавні знали: що менше любиш дітей, то дужче відданий державі. Справжній чоловік повинен сидіти на бойовому коні. А серед справжніх найперший — імператор. Генріхові лишалася тільки війна; шпільмани, яких годував і поїв, склали про нього глузливу пісеньку, і та пісенька пішла гуляти повсюди, мовляв, наш імператор не мав гумору ні до арфи, ні до роздавання перснів, ні до розкошів з жінкою, ні до спокус світу. До чого ж мав гумор і охоту? До війни, лиш до війни. А на війну ніхто не хотів іти з імператором.

Генріх злостився, лютував, скаженів. Люди найбільше пам'ятають невдачі й умить забувають про успіхи, їм досить було повалити Гільдебранда, й вони вспокоїлися, а він, імператор, хотів позбутися папства, цього злого духа, який не має тіла й лякав лиш забобонних, тоді як розумні люди мали б сміятися з нього. Імператор вимушений був запобігати ласки в своїх графів, баронів, єпископів. У хроніках писано: «Він вспокоював їх солодкістю дарів і приємністю обітниць». Ще писано: «Приймав усіх приязно, а серце йому було повне сичливих змій». Не проганяв нікого, не відмовляв ні в милостях, ні в захисті, ні в ласці: ані постарілим воїнам, ані вигнаним із дому дочкам, ані безнадійним боржникам, ані пограбованим купцям. Єпископ Отберт Люттіхський писав ще й таке: «Коли неврожайний рік приносив голод, король давав утримання багатьом тисячам народу, керуючись божественним приписом: «Набувайте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вічних осель». Годував тих, хто йшов у його ополчення. Набував друзів не для миру — для війни. Бо лишався йому на цім світі гнів і меч, а більше нічого, тому мав зібрати військо, ще раз і знову зібрати військо і вдарити туди, за Велетенські гори, вдарити без загайки, швидко, безжально, жорстоко. Зиму згаяв на готування. Перейшов через гори лиш наприкінці місяця хмизу і перехід той зостався не простежений хроністами не через те, що був надто швидкий, і не через неприхильність, бо тяжко звинуватити у ворожості до Генріха, скажімо, єпископа Отберта Люттіхського, який писав року 1106: «Зі смертю імператора не стало на землі справедливості, відлетів мир, і місце вірності зайняло віроломство».

Непростеженим зостався похід Генріха, бо йшов імператор з великою силою, сила ж виказується лиш у наслідках, у здобутках. Натомість безсилля викликав цікавість, іноді співчуття, а часто й просто зловтіху. Народ у своїх піснях прославляє героїв, обминаючи ганьбу, хроністи ж проливають лицемірні сльози над невдачами і нишком призбирують усі сторінки ганьби й приниження.

Ламберт Герсфельдський описав у щонайменших подробицях безславний похід Генріха у Каноссу, шлях каяття був простежений від початку до кінця. Коли ж згодом імператор раз і вдруге перескакував засніжені гори, ведучи за собою військо, про те вже не писано. Бо що військо? Тимчасовість і нетривалість. Ганьба ж, каяття — вічні. А той самий Ламберт Герсфельдський, розділивши всю історію на шість часів, вважав шостий час, у який йому довелося жити, призначеним для боротьби з усім тимчасовим. Мовляв, час, у який живемо, не обмежений ніяким числом поколінь або років і закінчиться після досягнення належного віку з закінченням усього тимчасового.

Не написав ніхто й про те, що Генріх все ж примусив Євпраксію їхати разом із ним до Італії. Зима йшла на спад, за Велетенськими горами ждала їх тепла блакитна весна, до того ж жінки не повинні подорожувати самотою, бо на своїй путі стрічають занадто багато нагод до гріха.

— Я спробую, — сказала Євпраксія, — однак попереджаю вашу величність, що повернуся назад, коли в горах буде великий холод.

— Хіба ви лякаєтеся холоду? — не повірив імператор. — І хіба гіперборейці не живуть серед снігів?

— У мені ще одне життя, — нагадала вона. — Я повинна берегти його.

— Хіба можна зберегти те, чого ще немає?

— Уже є. Воно в мені. Воно належить світові. Світ тому й великий, що зберігає кожну свою піщинку. Вам цього не збагнути, бо ви руйнуєте більше, ніж зберігаєте.

Говорили як чужі, бо вже ніщо не могло їх наблизити одне до одного. Євпраксія знаходила силу й опертя в своєму дитяті, Генріх, незвиклий до чулості, пам'ятав лиш про те, що він— власник, володар, повелитель цієї молодої, дивно білої, неповторної жони, власності ж своєї не звик віддавати нікому.

— Ви втікали від мене. Імператриця втікала від свого імператора. Ганьба, яка не може більше повторитися.

— Коли ви поїдете до Італії, не буде потреби від вас'утікати. Бо що таке втеча? Намагання створити якусь відстань між людьми. Нас розділятиме відстань.

— Ви поїдете разом зі мною.

— Я поїду тоді, як ви спорядите посольство до великого князя Всеволода.

— Посольство? До Києва? Але ж це так далеко! Я не маю часу на приготування посольства.

— Хіба ви не хочете звістити про мій священний стан?

— З мене сміятимуться!

— Навпаки — хвалитимуть. Ви мали б звістити про це всіх: імператора грецького, короля французького, султана африканського, римського папу.

— Я йду проти папи.

— Ви йдете проти Урбана. Але у вас в власний папа — Климент. Звістіть його. Хай молиться за священний плід.

Намагалася бути зухвалою: нічого іншого не мала для цього зненавидженого чоловіка, з яким зв'язана тепер була навіки. Розуміла непотрібність своїх домагань, але не могла пропустити нагоду бодай трохи познущатися з його зарозумілості. Бо ж так чи інакше зрештою мала коритися йому як жона, як імператриця.

Військо збиралося тяжко, забарливо, неохоче. Війни намагаються уникнути навіть тоді, коли вона вже на порозі дому, коли ж вона десь далеко, то схилити до неї великі маси люду й геть обтяжливе. Імператор вимушений був обіцяти рицарям землі по той бік Велетенських гір. Було урочисто проголошено імператорське покровительство над усіма, хто не міг сплатити борги, над злодіями, грабіжниками, браконьєрами, вбивцями, втікачами від правосуддя — і все лиш за одну плату: участь у поході в Італію.

Перед імператорським палацом на площі стояли бочки з вином, роздавано бідним гроші й хліб, ста дівчатам імператор дарував посаг, сотням бідняків давано одяг, жебракам даровано право просити милостиню на вулицях усіх імперських городів і на всіх дорогах імперії. Мовляв, не слід лишати без уваги бідних, бо коли будемо зневажати їх, бог зневажатиме нас.

Підступами, ласкою, погрозами, обіцянками зібрав Генріх значну силу на кінець зими і вирушив через гори разом з усім своїм двором, з маркграфами, єпископами, баронами, рицарями, шпільманами, пажами; двір імператриці, хоч не такий чисельний, так само вирушив у належній пишності й урочистості, переходи робили короткі, щоб не втомлювати імператрицю, і мовби примірюючись до того найголовнішого, що їм належало зробити: перескочити через неприступні, закуті в сніг і кригу гори.

Зима, хоч мала вже йти на спад, була того року дивно суворою, клятою. Вдень попускало, сонце в передгір'ях гріло по-весняному, коні звечора вгрузали в глину, а на ранок вмерзали копитами так, що вирвати їх не було сили й доводилося вбивати примерзлого до землі коня, здираючи з нього бодай шкуру. Про ці гори було багато лихих чуток. Вірили, що там живе злий дух — Gespents. З'являється щоразу в різних личинах: то монах у габіті, то старий горець, то гарний кінь, то півень, то крук, то велика жаба-ропуха. Зводить людей.

По дорозі неминуче мали проїхати повз гору Пілата. Вона стоїть над похмурим гірським озером, з якого, коли кинеш камінь, то вилізе велетенський дракон і полетить, аж темно стане довкола. Посередині того озера щоп'ятниці сідав Пілат, сповитий у червоний плащ, і так сидить. Хто його побачить — не проживе й року.

Євпраксію пригнічувало все: і дикий гірський холод, і жахи, переповідувані двірськими дамами, і безлад, який панував у нозлічоппому обозовиську, і самотність, що ставала особливо відчутною серед тисяч чужих людей.

Ще вчора вона почувалася б просто беззахисною жертвою, сьогодні була імператрицею. Несла в собі плід імператорів, несла нове життя, повнилася силою, рішучістю. Повзти через ці обледенілі гори на колінах? Нащо їй такий поспіх? Завернула свій двір, пославши імператорові звістку про своє вирішення, спустилася в долини, стала на перепочинок.

Генріх гнав гінців, допитувався, чому не йде з ним. Відповіла: настане тепло, тоді прибуду до Італії. Абат Бодо жував свої тонкі губи, мовчав до часу, не наважувався нагадувати своїй духовній доньці про покору перед Всевишнім, хоч мала б пам'ятати великі взірці з минулого. Скажімо, імператор Генріх III, отець нинішнього імператора, навіть корони ніколи не надівав, не порадившись із своїм сповідником. Слов'янська душа імператриці не належить, на жаль, до покірливих, але все впокорюється на цьому світі рано чи пізно. Non dum hora mea, mulier — ще не настав мій час, жоно. Але настане. Однаково настане.