Євпраксія

ГОРЕ

Трави проростають у кінських слідах, у порожніх полях лежать убиті, ніхто не повертається додому, імператор теж не повертається, мало не вся Ойкумена гуде від дзвону зброї, стогонів і ридань.

Імператриця вибрала для свого двору Гослар. Не хотіла на Рейн, де зазнала стільки страждань, охоче зупинилася б у Кведлінбурзі, але знала, що там докучатиме їй абатиса Адельгейда, а Гослар вибрала не з якихось там замилувань, а просто від безвиході.

Однаково гінці імператорські знайшли її й там. Добулися з Італії за двадцять два дні. Несли вісті про перші успіхи Генріха на війні, про взяття перших городів і замків, а заодно принесено й нетерпеливе повеління, аби імператриця без прогайки вирушала до Італії. Бо вже весна, вже тепло, все наповнюється й розповнюється, тож не можна допустити, щоб імператорський дім був так незрозуміло розполовинений.

Євпраксія не відповіла імператорові. Хотіла б викинути його з пам'яті, щосили чіплялася за свою самотність, забувала навіть про те, що визріває в ній нове життя, поселилася в ній нехіть до всього, лінивість, знудьгованість. Блукала по палацових покоях, полишала повсюди, мов гадюка шкуру, свій одяг, безладно розкиданий, він ще зберігав кшталти її тіла, її запахи, дух. У пошуках імператриці тинявся по палацу абат Бодо, наштовхувався щоразу на її сліди, у безсилій старечій хтивості вхлинав запахи жінки, які йшли від одягу, бурмотів молитви, сичав на неповоротких двірських дам і камеристок. Приїздили до імператриці єпископи — Госларський, Майнцський, Вормський, Шпеєрський. З хрестами й мечами, як зарізяки. Готові б розтерзати її за непослух. Як то? Імператор велить їхати, а її величність відкладає переїзд? Які причини? І чи можуть бути причини? У неї не досить двірських дам? Вона не може з таким супроводом вирушати в дальню путь? Цьому легко зарадити. Усі жони імперії радо слугували б своїй імператриці.

По тому прислано їй баронських доньок, аби вибрала, уподобала, наблизила, довірилася. Негарні, аж плакати хотілося, обділені всім, крім походження, власне, зіпсовані своїм походженням безнадійно й назавжди. Нащо вони їй?

Старі, пожовані часом двірські дами по-гусячому надимали вола, гостро пильнували, аби не поступитися нікому в бундючності, витрачали на це весь запал, всі свої сили, розуму втрачати не могли, бо від постійного напруження в тілі доступ туди йому був заборонений від самих початків. Змагалися між собою в кількості золотих і срібних прикрас, у кого багатші шати, у кого ширший виріз для шиї, щоб запакувати його золотом і самоцвітами. На одні лиш шати для баронської жони йшло стільки тканини, що за неї можна було придбати три робочі воли.

Дріб'язок, марнослів'я, нікчемність. Самотність кричала над Євпраксією, як дикий птах, гула, як буря, а єпископи нахабніли, а єпископи домагалися покори, абат Бодо щодня нагадував про волю імператорову, імператорські гінці летіли через гори, везли веління тверді, безжальні, гнівливі.

Євпраксія розпачливо шукала душу людську, за яку могла б зачепитися в своїй розпуці. Безнадійно озиралася довкола себе, нізвідки не ждала ні помочі, ні рятунку, ні підтримки, силу давало їй хіба що нове життя, що визрівало в ній, але те нове щодалі відштовхувало її від Генріха й ненависною була сама лиш думка про те, щоб знов дивитися на його рудяву борідку, чути ляскучий голос, бачити різкі недоладні рухи.

І ось тоді серед суцільного мороку й безнадії заяскріли зрозпаченій імператриці чиїсь очі, почувся голос, війнулася гнучка молода постать. Донька бідного рицаря, що поліг за імператора. Сирота, отже. Зовуть Вільтруд. Гарна, як янгол. Біловолоса, мов сама Євпраксія, ніжна, уважна, зболено-добра. Очі — правдиві, як прозора вода. Євпраксія відразу повірила тим очам, забувши, що й у найчистішій воді можна втонути.

Вільтруд стала найближчою істотою для імператриці. Вранці, увечері, упродовж цілого дня мала бути коло Євпраксії. І вона була. Ніхто не знав, ким послана, як добулася до палацу, потрапила перед очі. Ніхто б не міг пояснити, чому саме вона сподобилася, бо хіба ж мало гарних дівочих личок у Германії? Але вже сталося, і тепер сам абат Бодо мав приступ до імператриці лише через Вільтруд. Від неї залежало: дозволити чи ні, пустити чи прогнати геть, передати якісь слова чи змовчати. З імператрицею Вільтруд розмовляла лише пошепки.

— Ваша величність, ви сьогодні ще прекрасніші.

— Чому ти шепочеш, Вільтруд? Говори голосно.

— Я не насмілююсь.

— Але ж я дозволяю тобі.

— Однаково я ніколи не наважусь.

— Чи, може, ти хочеш перевищити самого абата Бодо? Він теж завжди говорить притишеним голосом.

— Ах, абат Бодо такий суворий! Мені здається, він нікого не любить.

— А ти? Кого ти любиш, Вільтруд?

— Найперше вас, ваша величність.

— А ще? Кого ще?

— І цілий світ. Я готова полюбити цілий світ, ваша величність!

— Цілий світ полюбити незмога. Неминуче все зводиться до суворого обмеження, до одного чоловіка, як ведеться повсюди, і тоді настає розчарування або й справжнє горе. Ти що не знаєш горя, бо молода…

Вільтруд дивилась на імператрицю своїми пречистими очима. Вона молода! Одній дев'ятнадцять років, другій двадцять років, то хто ж з них може називати іншу молодою? Та й ще: хіба ж імператриці, якій належить увесь світ, скаржитися на долю?

Так само пошепки, з такою самою пречистістю в ясних очах переповідала Вільтруд абатові Бодо всі свої розмови з імператрицею. Ті, що були, і ті, яких не було. А вже абат додавав ще й зі свого боку, і так зроджувалося те, що мало впасти на молоде життя Євпраксії гнітючим тягарем наклепу й обмови. Хто перший посіяв брехливі слова, які мали протривати цілі століття, записані в хроніки, повторювані безчесними людьми й навіть деякими з тих, хто насмілювався називати себе істориками? Мовляв, імператриця заявила, що не наважується їхати до імператора в Італію, сохне від скорботи, бо так розпущена своїм мужем, що тепер навіть не знає, від кого несе в собі плід.

Ці люди не мали нічого святого в душах. Знали про злочинні пристрасті імператора — і мовчали. Знали про потаємні зборища нічні в соборах — вдавали ігнорацію. Відали про чистість Євпраксії — і всіляко намагалися втоптати її в бруд, так ніби сподівалися такою ціною очистити ім'я Генріха.

Відірвана від питомих джерел, полишена на саму себе, на власні сили, позбавлена будь-чиєї помочі, нещасна молода жінка не мала сподівань ні на що. Оточували її чужі, жорстокі, ворожі люди, сипали в її молоде життя холодним дощем, краплистим, як повісплений злий чоловік, шкрябали грубими пальцями по самому дну серця, нахабно дерлися в беззахисність її очей, а вона нічого не могла, тільки безпорадно затискувала кулачки, безсилі, майже дитячі свої кулачки, але що дужче їх затискувала, то більше відчувала в них сили, була в них опора її волі, твердість, відчаеність. Чи можна самотою перемогти чуже оточення? Перемогти незмога, перевищити — треба.

Прикликала свого сповідника.

— Чи не занадто обтяжливі для вас були дні в Госларі?

— Доволі в кожного дня лиха свого, — невиразно промурмотів абат Бодо.

— Я прийняла рішення їхати до Італії. Яка буде ваша порада, отче?

— Beati misericordes.

— Не лежить мені серце до безкінечних мандрувань. Хто живе скрізь, той ніде не живе. Мій нинішній стан вимагає спокою і усталеності. Але я довго думала про вимоги державності. Вони не полишають людину в спокої, хоч би яке високе становище вона посідала. Тому я вирішила відбути до Італії, аби там дарувати імператорові сина.

— Beati mundo corde, — вибурмотів абат.

— Передайте єпископам моє вирішення, — звеліла імператриця.

Тепер всі дороги для неї будуть німими. Зате розлунюватиметься повсюди: «Імператриця вирушила до Італії, аби дарувати імператорові сина!»

Ще недавно вірила в красу й любов. Завдяки існуванню любові можна перетерпіти всю нікчемність світу. Та любов у неї відібрано, ще й не дарувавши, обібрано душу, тіло потоптано. Не дано їй довідатися про спокусу й могутність власного тіла, нічого не дано. Вона ж має дати імператорові сина. Не дати — дарувати…

Відчаєно кинулася Євпраксія через гори. Дух не повинен лишати тіло самотнім, він має дорівнятися йому, коли воно прекрасне, і зробити його кращим, коли воно не відноситься до висот духа. Вічні муки або вічне блаженство однаково судилися і для духа і для тіла. Вибору не було. Сподівань теж. А все ж сподівалася: може, по той бік гір якийсь інший світ?

З пишним супроводом урочисто вглиблювалася в царство гір. Тримала коло себе невідлучно Вільтруд і тоді, коли була в повозі, і тоді, як несли її в лектиці. З однаковим захопленням спостерігали світ гір, цю колиску великих рік, хмар і неба.

Громаддя склубочених хмар пливли коло їхніх ніг, пересувалися перед самими очима, здавалося, навіть волого доторкувалися до облич. Вгорі виднілося дивно темне небо, так ніби становило воно заслону темряви, що віддаляла вічну сферу вогню. Довкола дрижали голубі відблиски, каміння, по якому ступали люди, виблискувало, мовби всипане діамантами, і розкидало навсібіч сліпуче сяйво. Ніколи ще не бачила Євпраксія такого яскравого світла, яке заламувалося на крижаних верхів'ях гір і ніяк не могло дістатися до глибоких долин, де спервовіку живуть люди. Тоді молочна ріка хмар поволі відпливла набік, відтуляючи інші верхів'я і розшарпаний ланцюг височенних гір, покритих снігом, скупаних у сліпучості сонця. А тим часом снігові площини, скелі й темні урвища, й бездонні прірви, що гинули у вічному затінку, стали пойматися тою дрижачою блакиттю, якою насичене було повітря, і Євпраксія відчула, що й сама мовби сповнюється тої чистої блакиті, занурюється в неї, опускається у вічно блакитний світ Італії, де, може, знайде полегкість для своєї зболеної душі.

Імператор не зустрічав Євпраксії. Визначено їй зупинитися двором у Вероні, двір Генріха був у Падуї, але самого імператора там ніхто не знайшов би, бо він десь брав ще одне італійське місто або ще один замок. На чорних шляхах війни пізнав Генріх, що таке влада, держава, імперія і життя людське, вірив тільки у війну — більше ні в що. Корабель слугує для плавання, щит для оборони, меч для удару! Зло називай завжди злом і не давай спокою своїм ворогам. Рідко добуває собі маслак вовк, дрімаючи, і перемогу воїн, коли спить.

Імператор вів свою війну, і не було сили, яка б одірвала його від того заняття. Билися за якийсь горбик землі або за рівчак, билися вперто й запекло, гинуло багато люду, а імператор посилав туди ще більше, бо його супротивники теж намагалися послати більше, ніж було вбито, горбик або рівчак безліч разів переходили з рун у руни, і якось нікому не приходило на розум: що вони здобувають або що втрачають? Хіба що шукають чужих та своїх нещасть — і більше нічого.

Дивно було, що імператор так нетерпляче домагався переїзду жони до Італії, коли ж вона подолала Велетенські гори, то відразу чи то вспокоївся, чи збайдужів, що не зміг відірватися від своєї війни і бодай для повітання зустрітися з імператрицею. Євпраксія не переймалася цим, навіть зраділа, що не треба їй витрачати сили ще й на розмови з тим зненавидженим чоловіком, але для оточення неувага імператорська стала мовби злою прикметою, і розтривоженість запанувала у Вероні від першого дня перебування там імператриці.

Ще не відала Євпраксія, що судилося їй бути в цьому місті кілька найтяжчих літ її життя, зазнати тут неволі й найбільшої безнадії. Коли б знала, то, може, зненавиділа б те лгісто відразу, а так — роззиралася цікавим оком, жадібно вбирала всі барви й форми нового світу, раділа сонцеві, безмежності неба, громаддям гір, що замикали кам'янисту рівнину, деревам, квітам, тваринам.

Голубе півколо гір зоставалося позаду, коло їхнього підніжжя спокійно темніли прозорі води озера Бенако, чисті джерела з шумом спадали в озеро а гір, десь попереду, із кам'янистих долин каламутними валами котилася навстріч подорожнім спека, але мовби розбивалася об вугласті вежі кріпості Песк'єра, поставленої на березі озера. Власне, вже від Песк'ери починалися володіння Верони; кожен камінь, кожна знесена в небо вежа належала містові, до якого їхала Євпраксія, належала йому й залежала від нього. Земля тут була суха, пропечена сонцем, спалена й злиняла, щось ніби мертве було навіть у зелені дерев, позбавлених соковитості, вражав камінь — сухий, без мохів, без вологої землі під ним, невеличкі городки й поодинокі кріпостиці кострубатилися вежами, високими, тонкими, дивно гранчастими. Тут не було замків круглих і опецькуватих, як налиті пивом по саме горло германські барони, тут панувала вугластість, чотирикутність, люди, які виїхали навстріч для супроводу імператриці, теж відзначалися висушеністю, мали на лицях смаглявість, здавалося, обпечені не лише зовні, а постійно палені вогнем ізсередини.

Що далі вглиблювалася в італійську землю Євпраксія, то більше й дужче гнітили її оті дивні вежі, що виростали звідусюди. Кожен багатий феодал ставив тут вежу як знак могуття. Імператриці перелічувано роди, які мають свої вежі тут і по всій Романії й Тоскані, і в Тревізській марці, і в Лаціумі: Скала, Каррара, Вісконті, Соффредінгі, Торкарезі, Убальдіні, Герардінгі. Хіба всіх перелічиш? Імператор брав городи й замки, мав би руйнувати вежі за непослух їхніх власників, але не робив цього, бо вежі згодяться то для оборони, а то для в'язниць, бо імператори завжди оберігають в'язниці дбайливіше за людей.

Верона ховалася в глибокій долині ріки Адідже. Закрут коричневих несамовитих вод Адідже зміїстим стиском охоплював зубчасті стіни й вежі города. Рожевів камінь будівель, золотисті відсвіти кидали високі дзвіниці церков, клекотіла вода довкола тяжких кам'яних опор римського мосту, що поєднував місто з пагорбом Сан-П'єтро. Непробивні стіни вінчали пагорб Сан-П'єтро, суворі вежі стерегли імператорський палац, збудований, як і вся кріпость, не знати й ким: чи ще Цезарем, який дарував колись веронцям титул римських громадян, чи королем готів Теодоріхом, чи лангобардським королем Албуїном, які обирали Верону своєю резиденцією. Генріхові теж Верона припала до серця найбільше і саме тому, як пояснював він у посланні до своєї жони, він побажав, аби це місто стало гідним місцем для перебування імператриці в цій землі на той час, поки імператор зайнятий буде своїми військовими трудами.

Коло підніжжя Сап-П'єтро яскравіла на сонці велетенська біла підкова римського амфітеатру. Білі кам'яні лави, несміливі кущики мирта між каменем, уламки прикрас, мармурові звалища аж до самого берега Адідже і зненацька з-за тих звалищ просто назустріч супроводу імператриці викотилося несамовите юрмище голих людей.

Стрибали по камінню, вив'юнювалися між поодинокими кипарисами, гнали навпростець, мчали навперейми один одному, мовчки, затято, в дикому, незбагненному шаленстві — хто, звідки, куди? Навіть незворушний абат Бодо, який тримався своїм конем неподалік від лектики, в якій несено імператрицю, не зміг утримати свого здивування і пробурмотів майже вголос: «Чи з пекла, чи в пекло поспішають ці смертні?»

Євпраксія розширеними від жаху очима дивилася на знавіснілих бігупів, від такого видовища можна було збожеволіти, бо ж нагадувало воно оте страшне збировисько в Крипті нічного собору, де навіки збезчещено її чисту душу, де зганьблено Журину, де потоптано всі святощі, які збирала в своїй душі від народження і оберігала пильно й дбайливо. «Вільтруд! — простогнала вона. — Не дивися! Заплющ очі! Відвернися!» А сама вже падала в непам`ять, світ їй ішов у круговерть, усе замикалося в безвиході. Ганьба, сором, кінець усьому.

Веронці, які супроводжували імператрицю від Песк'єри, трохи збентежені цією несподіванкою, пробували розповісти про тих голяків. Бо в тім нічого нема лихого, самий сміх. Щороку тут влаштовуються такі змагання бігунів з неодмінною умовою: бігти мають лише голі. Переможець отримує штуку зеленого сукна. Його просто урочисто загортають у зелене сукно — то вже й гумор. Той, хто прибіжить останній, одержує півня, якого (таки ж голим!) має нести в город по римському мосту Понте П'єтра. Багато сміху з цього, бо веронці люблять сміятися. Хай їхня величність належно поцінує цю здатність ве-ронців.

Юрмисько пробігло, мовби нічого й не було, а в Євпраксії тремтіла кожна жилочка від щойно баченого й знов пережитого жаху, що гнався за нею, виходить, і сюди, через Велетенські гори. Не вбережуть від нього й ці вугласті вежі, ніщо не вбереже, коли сама не знайдеш у собі сили. А де взяти ту силу?

Прислухалася, як тяжко перекидається, б'ється в ній син, її кров, але й кров Генріха, хоч це не могло мати ніякого значення. Життя було в ній, життя належало їй. Плід уже не круглився, він жив, нагадував про себе, він домагався уваги. Прислухайся до нього, забудь про все, збудь неувагою, знехтуй, вслухайся в себе, стань над усім, подолай, перевищ, звитяж.

Євпраксія стримала млість, не впала в непам'ять від видовища отих голих бігунів, спробувала навіть усміхнутися на розповідь веселого веронця, хотілося б веселощів у цьому городі й для неї, хоч не вірила більше ні в які веселощі після всього, що зазнала там, за горами, в землі, званій цими веселими веронцями мовби насмішкуватої Манія. І вже й вона не була імператриця германська, а просто: манська. Імператор же міг зватися хоч і маніяцьким імператором або ще простіше: маніяком… Справді, веселе місто Верона.

У палацових покоях панувала метушня, штовхалося без діла безліч розкричаних нероб, пхалися під ноги то занадто запобігливі, то вельми цікаві, не було кінця суперечкам, як ліпше влаштувати побут імператриці, як забезпечити їй спокій і найліпші можливості для того високого вичину, задля якого вона сюди прибула. Сновигали в понурих переходах голені абати, закислі баронські жони, з'явилися темнолиці мегери, беззубі й безголосі, — пупорізки, повивальниці, столітні свідки появи на світ нових людей, зустрічальниці й проводжальниці життя нового й життя зникомого.

Товклися там ще вічно рицарі, чиїми кіньми забито було стайні й двори кріпості, здіймали куряву на тісному чотирикутнику турнірної дільниці, чи то бажаючи розважити знудьговану імператрицю, чи просто знічев'я і з жиру. Приїздили й від'їздили гінці, приймав вищих духовних осіб абат Бодо. Євпраксія сприймала те без зацікавлення, була байдужою до всього, германські жони навіть не змогли намовити її власноручно зшити бодай одну сорочку для сина, хоч так велося здавна і всі, мовляв, молоді матері мали від того найвищу втіху.

Ранками Євпраксія виходила в той закуток палацового двору, де між стіною з двома чотирикутними вежами й палацом чиясь дбайлива рука посадовила кілька грядочок квітів, оточених високими кущами троянд. З гір віяв прохолодний вітрець, краплиста роса виблискувала на зеленому листі й пелюстках квітів, охололий за ніч камінь дихав свіжістю, було тихо, пустельне, непередавано гарно й просто, як у раю. Позаду навшпиньках нечутно ступала Вільтруд, зорілії її пречисті очі, здавалося, що весь світ отакий чистий, трохи суровий, як камінь на вежах, але водночас простий і приступний.

Вдень починалась дика спека, з Ломбардської рівнини котився сухий ядучий пил, все живе ховалося в затінок, Євпраксія забивалася в найглибші нетрі кам'яного палацу, ждала ночі, ждала ранку, ждала тої хвилини, коли… Не знала, як те відбудеться, не мала досвіду, ніхто її не вчив, ніхто не розказував, навіть про чеберяйчиків на час забула, бо ж і вони, здається, не знають цього священного стану. Кожна жінка має сама перейти через це, тільки так приходить досвідчення, і не інакше.

Десь за спекою, за горами, рівнинами, оливковими гаями, камінням і безнадією був імператор, війна міцно тримала його там, і Євпраксія була вдячна війні. Найняті крикуни й далі горлали про те, що вона дарує імператорові сина, її не обходило те горлання, була заглиблена в себе, з кожним днем відчувала, як тяжчає тілом, став неповороткою, чужою самій собі, але водночас мовби народжувався в ній якийсь дивний вітер, легкість сповнювала її серце й душу, якась неймовірна летючість поймала її всю, ще трохи, ще — і полетить вона не знати й куди, в які краї, полишить усю ганьбу, усі злочини, усю підступність, весь бруд, які оточують імператора і його наближених.

Летючості набув також той час, який належав їй неподільно. Хоч видатися могло, ніби всі дні сповнені одноманітності й нудьги й від безкінечного їхнього повторення час зупинився, насправді Євпраксію не полишало відчуття, що все мчить кудись з такою неймовірною швидкістю, аж втрачала здатність відлічувати дні й тижні, час підхоплював її на свої всемогутні крила й ніс кудись далеко, на цілі роки наперед, і вона озиралася назад з подивом і невеселим співчуттям до того, що полишала.

Час закручувався в тугіший і тугіший скрутень, в цьому вже відчувалося якесь шаленство, якась безжальна загроза, яка мала прорватися тоді, коли ніхто й не жде, бо не може людина ось так безкарно відриватися від усього сущого й летіти в неозначеність і безмежжя. Людина прикута до землі, до надр землі, звідти йде її сила, звідти ж приходять і сили руйнування, яких ніколи не ждеш, надто ж коли ти заглиблена в споглядання того таємничого могуття, що його маєш подарувати світові.

Сталося вночі, у тиші, коли, здавалося, вмерли всі вітри й відлетіло з землі все повітря, не стало чим дихати, вмерло все життя, заціпенів увесь світ, а тоді могутній корч пройшов по всьому, перекосив, перекривив усю землю, потряс земні надра, вдарив у гори й у рівнини, захиталися гірські верхи, розкололося небо, тріскався камінь, мости падали в ріки, розвалювалися замки, палаци, собори, вежі, дзвіниці, чорні янголи сипалися на землю важким дощем, металися в зблисках пекельного полум'я; вогонь краяв усе довкола, палив, нищив, а йому на поміч ішли хвилями струси, судомився світ, громи й згуки, пролунав крик новородка, дитя подало голос, звістило про свій прихід на світ, металися в пітьмі старі мегери, десь хтось бурмотів молитви, десь хтось кудись щось відносив, переносив, заносив.

Темні й поплутані палацові переходи. Рідко прорізані вікна не дають світла. Високі двері, в які може в'їхати вершник, легко випускають і пропускають. Ніч, земля потрясалася в своїх надрах, все гинуло і все народжувалося, крик дитяти пролунав і замовк, натомість упали в пітьму якісь латинські слова, ніким не почуті, нікому не потрібні.

На ранок Євпраксія спам'яталася. Перше, що побачила, — були ясні правдиві очі Вільтруд.

— Ваша величність, вам боляче?

— Не дивись на мене, ти ще мала.

— Тепер вам буде легше, ваша величність.

— Що було вночі?

— Вночі? Я не знаю, ваша величність. Я спала. Але ви… щасливо…

— Хіба не тряслася земля?

— Земля? Може, й справді тряслася. Але я не чула. Зате ви…

Не було нічого. Ні земних корчів, ні розколеного неба, ні зсунутих гір. Стояли мости, клекотіла під ними Аді-дже, височіли вежі й дзвіниці, Сан-П'втро врізався в блакитне небо над Вероною, жоден камінь не схитнувся в палаці. А вона стала важкою, як камінь. Тіло втратило свою вже звичну обважнілість і кшталтність, а летючість духу змінилася пригніченістю, якоюсь нелюдською тяжкістю і втомою.

— Син. Де мій син?

— Я покличу абата Бодо, ваша величність. Довго не було нічого, цілу вічність. Тепер час уже не летів для неї, лежав поряд мертво й непробудно, і вона заплющила очі, щоб не помічати того. Коли підняла повіки, побачила десь мовби в повітрі майже безтілесну постать абата.

— Де мій син? — спитала.

Абат ворушив губами, але звук з пих не видобувався.

— Дитя моє де?

Бодо щось вимовляв, здається, слово «beati» — блаженні. Не знав більше нічого, крім цього слова. Блаженні убогі серцем. Блаженні миротворці. Блаженні.

— Де?

Блаженні, хто не питає. Блаженні, хто не жадає. Блаженні…

— Де?

— Beati, quorum tecta sunt peccata! — Блаженні, чиї гріхи покриті.

— Де син мій?

— Його нема, — врешті сказав абат.

— Де він? Я чула його голос.

Не могла сказати: бачила. Бо пітьма. Бо кінець світу. Бо розколювалися земля і небо. Але серед грюкоту нищення чула голос. Його голос. Незнаний, але вже впізнаний. Голос її сина, її дитяти.

— Де?

— Biн вмер. Народився занадто слабий. У великих муках. Не мав у собі досить життя. Блаженні, хто…

Вона знала, хто блаженний на цій землі. Підземні вітри знов ударили їй у груди, в зболену душу, знов судомився світ, панахався, розколювався, нищився, і вона знищувалася з усім сущим, але світ існував далі, і Євпраксія невдовзі підвелася, так ніби й не було хворощів, не було горя й жаху втрати ще й не здобутого дитяти, тепер це вже не була заглиблена в себе молода жінка — стала в один день всевладною імператрицею, звеліла слати гінців до імператора з вістю про те, що вона, його жона, хоче зустрітися з ним і вже вирушила для цього з Верони.

Імператор тим часом усі сили до кінця віддав справі свого життя. А що в справою життя для державного мужа? Віддавання сил до кінця. Імператор уперто нищив своїх супротивників в ім'я так званої справедливості. Ті робили те саме з тих самих високих міркувань. Не побільшало від тої затяжливої війни правди на світі, не поменшало голоду. На землі сиділи ті самі селяни, тільки й того, що змінювалися в них час від часу хазяї. Над усіма хазяями стояли двоє: імператор і папа. Прихильники імператора славили його за те, що він як lex animata in terris, себто як дух законів на землі, покривав собою всі окремі городи, землі й народи. У нього немає визначеної резиденції, немає ненажерливої столиці, цього невситимого молоха, якого ніхто й ніщо не може нагодувати й задовольнити. Він скрізь присутній особисто, де тільки виникає потреба його діяння.

Натомість папа своїм авторитетом зупиняє руку тирана, відвертає насильство, захищає народи від гніту, приборкує переможців, пом'якшує долю покопаних, наглядає за добрими звичаями, стежить за поведінкою вищих духовних осіб, а також і світських володарів, суворо переслідує всілякі поблазні й погані взірці.

І ось імператор Генріх і папа Урбан йшли один проти одного, Генріх сам керував військом, папа посилав своїх єпископів і графів, один сидів десь у Латеранськім палаці, збудованому на тому місці, де імператор Нерон виригнув з себе жабу, а другий брав один за одним городи й замки, підбирався вже й до тричі проклятої Каносси, де зазнав колись ганьби від папи Гільдебранда, тим часом ховався від спеки й бліх не в якомусь замку й не в городі, а в звичайній селянській хижі, складеній з дикого каменю, нікого не підпускав до себе, крім вірного Заубуша, зчорнілого, висушеного на сонці, хижо вродливого, як диявол.

Так і прибула імператриця до свого мужа. Знайшла його в кам'яній хижі, загубленій серед старих оливин; халупа була темпа, без вікон, низька, двері, як нора, — не зайдеш, щоб не пагпутися. Десь на краю неба мрів замок, що його тримав у облозі імператор, трохи ближче було наметове містечко його рицарів, брудні полотнища наметів, пошарпані стяги, побиті чотирикутні штандарта, жалюгідні трикутні значки на древках списів. Тут було трохи імператорської сторожі, у халупі поряд, видно, жив Заубуш. Євпраксія не хотіла б мовити й слова з цим зогидженим бароном, але ж прибула до імператора, до свого мужа, не менш зогидженого, та визначеного їй долею.

— Де імператор? — не виходячи з лектики, спитала погірдливо Заубуша. — Хочу його бачити.

Заубуш гаразд відав, що не слід довго місити тісто, аби з'їсти пиріг. Він хижо всміхнувся і, пхаючи в низький отвір халупи свою дерев'янку, поліз у прохолодну сутінь імператорського притулку.

— Прибула імператриця, — сказав на запитливий погляд Генріха. Голос мав буденний, ніби там перед халупою літала звичайна муха, а не стояла імператриця. Генріх був так само обурливо спокійний, як і його барон.

— Коли прибула, то хай увійде, — звелів він. Зручніше всівся на ремінному стільці, вигідно випростав ноги, втупився в низький отвір дверей, з мстивою насолодою очікуючи тої хвилини, коли ця непокірлива слов'янка нагне свою голову коли й не перед ним — германським імператором, то принаймні перед цим диким каменем.

Бачив голубе небо в отворі, тоді знов затемніла постать Заубуша.

— Вели, щоб увійшла! — гукнув навстріч, не допускаючи його до мови.

Заубуш повернувся до Євпраксії:

— Імператор велів, щоб ваша величність…

— Піди й скажи йому, що вмер наш син. Барон стиха вилаявся, бо ще ніколи ним так не перекидалися, знов був поткнувся до імператора, але вилетів звідти ще лихіший. Однак стримався, сказав з невластивою м'якістю в голосі:

— Імператор просить, аби ваша величність…

— Скажи йому: наш син умер! Умер наш син! Умер! Вона кричала й не могла вже зупинитися, прорвалося в ній усе горе, весь біль, яким була сповнена, несвідомо прагнула позбутися тої зболеності, хоч розділити її з кимось, вимовляла страшне слово про смерть з сліпою впертістю, затято, майже жорстоко.

Лише тоді з'явився на денне світло сам Генріх. Змушений був сам нахиляти голову перед Євпраксіею. Кліпав очима від різучого світла, був зужитий, злинялий, навіть золотий ланцюг на грудях якось мовби потьмянів. Хотів принизити жону, тепер зазнав приниження сам. А вона, здавалося, того не зауважувала.

— Умер наш син, імператоре.

— Ви вже сказали.

— З ним умерло все.

Він дивився на неї з неприхованою ворожістю.

— Все вмерти ніколи не може. Завжди лишається справа, справа життя.

В його погляді виразно вичитувалася несамовитість. Справа життя! Коли вмирають твої діти, ти й сам стаєш мертвий, і все довкола тебе мертвіє, усі твої справи, усі наміри, твоє існування, твоє призначення на цій землі втратило сенс. Невже він не розуміє?

— Ви для мене теж умерли, імператоре. А я для вас. Усе вмерло віднині.

Супроводила свої слова усміхом, який, здавалося, вибачав все зло на світі. Генріх був поза тим. Поза і над. Зліший за зло. Ненависніший за ненависть. А що їй до того?

Він все ж залишався імператором.

— Ми звелимо дзвонити в усіх церквах по нашому сину. А на честь вашого прибуття сьогодні ввечері мої війська увійдуть в он той замок. Заубуш, як зветься замок?

— Якесь Монте, — знизав плечима барон, — чи то Монтебелло, чи то Монтевегліо, чи то ще якесь Монте. Хіба не однаково, імператоре?

Замок чи то взято силою, чи то він сам піддався. Переможці заповнили його розвеселеним гамором, смородом, нахабством, папські прибічники втікали, лякливо тулилися десь у сутінках, імператорське військо зухвало розпанахувало ніч червоними вогнями смолоскипів; палили вогнища, на яких пекли цілих биків, котили бочки з вином, тягли під ніж упертих баранів, шкодували, що в цій засушеній на кістку Італії нема свиней, а свинина ж обіцяна мужнім германцям навіть у раю. Ще вельми невдо-волені були тим, що тут довкола багато пустої землі, а селян надто мало і нікого обдирати, бо що таке війна, як не обдирання тих, хто шкрябає землю. Папа хотів би всю землю загарбати для церкви, для єпископів, монастирів, абатів, а навіщо? Церква, тримаючи землю, розведе свої балачки про те, що власність зло, а бідність благо, що царство небесне належить тим, хто, як птиці небесні, не сіє й не жне, і цими дурними розбазікуваннями неминуче наштовхне тупоумних селян на думку захопити цю землю для себе. Вони дарують церкві благо, махнувши на свою долю рукою, погрязаючи во злі, бо ж ліпше погрязнути во злі, маючи землю, аніж не маючи нічого. Дурний би був імператор із своїми баронами, коли б став спокійно ждати, що з того всього вийде. Ні, він візьме всю землю в свій залізний кулак, а всім єпископам, капеланам і їхньому папі — дзузьки!

Змагання папи з імператором нагадувало дитячу гру, коли діти кладуть поперемінне одну руку на другу, так що нижня рука стає верхньою і навпаки — чия зверху! Тим часом зверху було — імператорове. Імператор втішався перемогами, його не зачепило горе, привезене жоною. Дітей народжують жони, хай оплакують їхню смерть також вони!

Нічна учта в замку нічим не різнилася від того, що вже бачила Євпраксія в Германії, переконалася ще раз: не мають ці люди ні совісті, ні сорому, черстві душею, тверді серцем усі вкупі зі своїм імператором. Змушена була сидіти поряд із Генріхом, виблискувало в кривавих вогнях золото їхніх корон, барони й рицарі ревли від захвату своєю силою, похвалялися, як доберуться до Каносси й витягнуть звідти оту суку Матільду разом з її недорослим Вельфом, а тоді вдарять на Рим і виженуть звідти лисого Урбана, а тоді… Генріх і собі кричав. Про те, що вони відважні. Що вони з ним, а він з ними. Що вони завжди прийдуть туди, куди підуть. І що міцно триматимуть те, що візьмуть. Як справжній великий володар, імператор умів найбільші дурниці виголошувати ніби одкровення. Бо ж дурні іншого й не жадають. Вони харчуються звичайною їжею. На обличчі в Євпраксії завмер усміх, яким, здавалося, вибачала вона все зло цього світу. Почувалася цілком вільною тепер од усього: од цих людей, од їхніх вигуків, од їхніх дурощів, од їхнього імператора. Горе своє вона перенесе сама, зате має втіху від того, що сказала Генріхові. Приїхала, аби сказати йому все. Заради цього можна перетерпіти навіть дику ніч у щойно взятому замку. Більше вже не забруднишся серод цього бруду. Далі нікуди.

Імператор помітив її усмішку. Не знав, чим зарадити, стала ця жінка тепер для нього ще загадковішою і неприступнішою, тому мав рятуватися лиш своїм звичним нахабством.

— Заубуш! — гукнув до барона. — Де шпільмани? Шальке, Рюде, чорти його бери, поснули?

Справді, де ж імператорські улюбленці Шальке й Рюде? Генріх без пих був так само безпорадний і невтішний, як без Заубуша. Всі троє мовби доповнювали одне одного, були таким собі триголовим вірним псом імператорським, хоч ніколи ще земля не народжувала таких неоднакових людей. Про Заубуша вже сказано, він не змінювався, не старів, не знесилювався ніколи й ніде, мав у собі справді щось від усіх дияволів землі й неба, жив тільки імператором, не вислужив собі ні маєтності, ні родини, не мав нікого близького. Генріх, п'яніючи на учтах, жартома обіцяв:

— Ось примушу по всій імперії давати тобі за випаси в лісах кожну сьому свиню і станеш тоді найбагатшим чоловіком: Заубуш — сьома свиня!

Реготали барони, реготав сам Заубуш, віджартовувався: «Згоден бути й не сьомою, а десятою свинею!»

Шальке, мабуть, перевищував розумом навіть Заубуша, але стримувався, розуміючи вельми гаразд, що поперед барона пхатися не слід, і пускав свій природний і доволі злий розум на всілякі витівки, гидоти, паскудства, немало звеселяючи тим імператора. То вхитрявся прив'язати єпископові під його широченні шати козу, і та під час казапня в соборі починала жалібно мекати. То прибивав рицаря гвіздком до підлоги в той час, як кпехт стояв не-порушно перед імператором, а тоді рицар не міг зійти з місця і падав на коліна, лякаючись, що йому відібрало ноги. То під час учти підносив од імені імператора якому-небудь баронові келих, наповнений сечею, і бідолаха мав пити до дна, хоч йому кишки в горло лізли. Шальке був високий, з шиєю такою довгою, що здавалося, ніби то мало не цілий його тулуб уперто оголюється, вилазить угору з вирізу в сорочці, враження нахабно-безсоромної наготи доповнювалося й обличчям Шальке, на якому не росло жодної волосинки, надто ж голими були його очі — без він, блудливі, безбарвні й безвиразні, як у гадюки.

Коли сила Шальке полягала в нахабнім розумі, то в Рюде вона вся скупчилася в його руках. На відміну від Шальке, Рюде був важкий, головатий, морду мав, як підрешіток, відзначався придуркуватістю, зате ніхто не міг дорівнятися йому в силі. Якось застав свою жону в лазні голою з якимсь рицарем, перевернув дерев'яну лазню, одкрив тих нагих, щоб усі бачили. Меч скручував руками, як посторонок. Сидячи верхи, хапався в брамі за верхню перекладину і відривав коня від землі. Танцював на учтах довкола столу з бочкою пива на плечах. Видавлював у жмені олію з горіхів. Голову мав таку міцну, що висаджував нею брами, як тараном.

Найдивніше ж: у цій твердій, як довбешка, голові могли народжуватися веселі пісеньки. Шалько вмить прибринькував своєму товаришеві на лютні, і ось уже імператор потішений, і всі розвеселені їхньою новою пісенькою, яка складалася в них на кожний випадок.

Шальке! Рюде! Вони стали, як були. Один у своїй безсоромній наготі, другий у бичачій тупості, бринькнули струни в два голоси — один ляскучо-зривистий, другий хрипкий і густий — почато й доведено до кінця, хоч ніколи не гадала Євпраксія, що імператор може дозволити своїм блазням так топтатися по її горю, по душі й серцю. Імператор мовчав, і всі мовчали, а ті двоє виспівували:

З смішної пісня ставала зловісною. Збагнули це навіть обпиті барони, ніхто не сміявся, імператор теж не сміявся, але не звелів своїм шпільманам вчасно вмовкнути, давав доспівати гидку пісеньку до кінця, заохочував своєю мовчанкою, своєю холодною байдужістю до горя своєї молодої прекрасної жони. Не їхнього спільного горя, а тільки її власного, бо для цього чоловіка вже ніщо людське не їснувало.

— Я ненавиджу вас, імператоре, — сказала вона, підводячись. Але Генріх випередив її, скочив, заляскав у долоні:

— Дари для імператриці! Дари!

Шпільманів усунуто негайно й безжально, понесено в урочистім неквапі багаті дари для Євпраксії, не знати коли й зготовлені Генріхом.

За день повсюди, де стояли Генріхові війська, дзвонили в усіх церквах на знак жалоби по вмерлому Імператорському синові. Розлетілася чутка, що імператор підніс імператриці щедрі дари, щоб пом'якшити біль утрати й злагіднити бодай чимось тяжку жалобу. Простий люд ламав голову, що ж то воно за дари і яких ще коштовностей не вистачає тій жінці, для якої збирано багатства з усього світу.

А тим часом Євпраксія, бідніша душею за найубогішого жебрака, поверталася з пишним почтом до Верони, де не ждало її нічого, окрім нагадування про горе й розпуку.