Янтарне скло

30 Затьмарена Гора

Наміроліт, що промайнув у них над головами, пілотувала пані Кольтер. Окрім неї та її деймона, в кабіні нікого не було.

Звичайно, барометричний альтиметр під час бурі не працював, але жінка могла судити щодо висоти польоту, спостерігаючи за вогнями на землі, які відзначали місця падінь палаючих ангелів — попри несамовиту зливу, вони продовжували горіти. Куди летіти, також було зрозуміло — блискавки, що кожні декілька секунд на мить висвітлювали Затьмарену Гору, чудово виконували роль сигнальних вогнів. Але пані Кольтер доводилося уникати зіткнень із різноманітними летючими істотами, котрі й досі билися в повітрі, та своєчасно помічати якусь скелю на своєму шляху.

Вона не вмикала прожекторів, бо хотіла непоміченою наблизитися до гори та сісти неподалік від неї. Коли вона здолала більшу частину шляху, повітря стало ще бурхливішим, а шквали — ще брутальнішими. Буря вже давно кинула б гіроптер із хоч яким умілим пілотом об землю, але в намірольоті жінка могла рухатися разом із вітром, тримаючи рівновагу, наче серфінгіст на океанський хвилі.

Зібравшись із думками, вона почала підйом, не звертаючи уваги на показання приладів і керуючись лише своїми інстинктами. Золотава мавпа стрибала по кабіні, кидаючи погляди в усі боки та попереджаючи пані Кольтер про можливі небезпеки. Блискавки сяючими списами пронизували небо довкола намірольота, і ці спалахи світла давали їй можливість бодай трохи орієнтуватися у просторі, поступово набираючи висоту та наближуючись до затягненого хмарами палацу.

І тут її увагу привернула надзвичайна природа гори.

Вона нагадала жінці про мерзенну єресь, творець якої наразі заслужено мучився в підземеллях Консисторського Суду. Цей чоловік висловив припущення, за яким просторових вимірів існує більше, ніж ті три, що відомі всім нам, І навіть згідно з найпомірнішими оцінками, їх існує не менше десяти, але побачити їх неозброєним оком не можна. Єретик навіть сконструював макет на пояснення своєї теорії, і перед тим, як із цієї речі вигнали злих духів та спалили, пані Кольтер мала змогу її побачити. Її складки були розташовані всередині інших складок, а її кути та краї водночас містили одне одного та містилися в них; її внутрішність охоплювала все довкола, а зовнішня поверхня… Одне слово, та штука справила на пані Кольтер величезне враження, і Затьмарена Гора чимось невловимо нагадувала її: вона була схожа радше не на скелю, а на силове поле, здатне маніпулювати Самим простором, складаючи його, розтягуючи й розкладаючи на галереї та тераси, палати, колонади та сторожові башти з повітря, світла й пари.

Пані Кольтер відчула, що її груди стискує дивна радість. Оглянувши гору, вона побачила, як можна безпечно посадити апарат на затягнуту хмарами терасу на південному Юнці. Наміроліт смикався та нахилявся в бурхливому повітрі, але жінка все одно трималася обраного курсу й таки привела повітряне судно до наміченої точки приземлення — чи «приповітрення»?

Досі світло, за допомогою якого вона орієнтувалася, надходило від спалахів блискавок, віконець у хмарах, що виникали на мить, і крізь які проникали сонячні промені, полум'я від палаючих ангелів і стовбурів антаричного світла від прожекторів. Але тут світло було зовсім іншим: чимось невловимо схожим на блиск перламутру, його випромінювала сама матерія гори, і воно по черзі розпалювалося та блякло в повільному, схожому на дихання темпі.

Жінка з деймоном вистрибнули з літального апарата й озирнулися, вирішуючи, куди їм піти.

У пані Кольтер виникло відчуття, що вище та нижче від них швидко рухаються інші істоти, пронизуючи матерію гори та несучи повідомлення, накази, інформацію. Але вона їх не бачила: було видно лише заплутані складчасті проекції колонади, сходів, тераси та фасаду.

Не встигла жінка вирішити, куди піти далі, як почулися голоси, і вона сховалася за колону. Голоси наближалися, співаючи псалом, і за декілька секунд вона побачила процесію ангелів, що несли паланкін.

Наблизившись до того місця, де ховалася пані Кольтер, ангели помітили наміроліт і зупинилися. Спів ущух, і деякі з носіїв нерішуче та налякано озирнулися.

Пані Кольтер стояла досить близько, щоб побачити, хто був на паланкіні, — вона вирішила, що це надзвичайно старезний ангел. Роздивитися його було зовсім нелегко, адже носилки були поміщені у кришталеву кулю, що виблискувала і віддзеркалювала світло гори, проте в жінки все одно склалося враження, що її очі помітили неймовірно немічну істоту з покритим зморшками обличчям, тремтячими руками, ротом, який щось шамкав беззубими яснами, та сльозавими очима.

Старезне створіння вказало тремтливою рукою на наміроліт, щось нерозбірливо пробурмотіло, декілька разів смикнувши себе за бороду, потім опустило руку та завило так болісно, що пані Кольтер змушена була затулити вуха.

Але носії, вочевидь, виконували якесь невідкладне завдання, бо вони зібралися з духом і вирушили далі вздовж тераси, не звертаючи уваги на викрики та бурмотіння в паланкіні. Вийшовши на відкритий простір, вони розправили крила, за командою їхнього ватажка злетіли, несучи між собою паланкін, і за мить зникли з очей пані Кольтер серед вируючої пари.

Однак обмірковувати все це не було часу. Жінка та золотава мавпа швидко пішли вперед, піднімаючись довжелезними сходами, переходячи мости і незмінно рухаючись угору. Що вище вони йшли, то сильнішим ставало відчуття невидимої діяльності, яка відбувалася довкола. Зрештою вони повернули за ріг і побачили щось на зразок широченного, завішеного туманом майдану. Просто перед ними стояв ангел зі списом.

— Хто ви такі? Що вам треба? — вимогливо запитав він.

Пані Кольтер зацікавлено оглянула його. Судячи з усього, він був однією з тих істот, батьки котрих мали стосунки із земними жінками, із дочками людськими.

— Не треба, — м'яко промовила вона. — Будь ласка, не Гайте часу. Відразу ведіть мене до Регента, він чекає на Мене.

«Головне, — промайнуло в її голові, — це збити їх із пантелику, вивести з рівноваги». І з цим ангелом у неї явно все вийшло як слід — він не знав, що робити, а тому зробив те, Що вона йому сказала. Декілька хвилин жінка йшла за ним через безладні проекції світла й нарешті опинилася в передпокої. Як вони сюди потрапили, вона не знала, але хай там як, це сталося, і після короткої паузи перед нею відчинилася якась подоба дверей.

Гострі пазурі її деймона вп'ялися їй у долоню, і, щоб підбадьорити його, жінка, провела другою рукою по його смуху.

На них дивилася істота, наче виткана зі світла. Здається, вона мала вигляд і ріст чоловіка, однак пані Кольтер була осліплена й не могла казати цього напевно. Золотава мавпа уткнулася обличчям у плече жінки, а сама вона підвела руку і затулила очі.

— Де вона? Де твоя дочка? — спитав Метатрон.

— Мілорде Регент, я прийшла сюди, щоб повідомити це вам.

— Якби вона була у твоїх руках, ти привела б її сюди.

— Це так, але її деймон у мене.

— Як це може бути?

— Присягаюся, Метатроне, її деймон у моїй владі. Будь ласка, великий Регенте, приховайтеся бодай трохи — я нічого не бачу…

Метатрон створив перед собою хмарку, і тепер на нього можна було дивитися — як на сонце крізь закопчене скло, — проте пані Кольтер все одно прикидалася осліпленою, сама тим часом роздивляючись ангела, що правив царством Божим від імені Господа. Він дуже нагадував їй високого, могутнього та владного чоловіка середнього віку. Чи на ньому одяг та чи мав він крила, жінка не могла б сказати — його очі світилися такою силою, що вона просто не могла дивитися кудись ще.

— Благаю, Метатроне, вислухайте мене. Я тільки-но прибула від лорда Ізраеля. Деймон дитини наразі в нього, і він знає, що вона незабаром прийде до нього.

— І чого він хоче від неї?

— Захищати її від вас, поки вона не досягне потрібного віку. Він не знає, куди я полетіла, і я повинна якомога швидше повернутися до нього. Подивіться на мене, великий Регенте, адже мені важко дивитися на вас! Подивіться на мене та скажіть, що ви бачите.

Князь ангелів оглянув її, і це була найретельніша перевірка, якій коли-небудь піддавали Марісу Кольтер. Усі клаптики брехні та захисту наче були віднесені могутнім ураганом, і тепер вона — тіло, дух і деймон — стояла як оголена під нещадними поглядом Метатрона.

Вона зрозуміла, що відповідь на його запит дає не сама вона, а її натура, і, охоплена жахом, подумала: «Того, що він у мені побачив, буде недостатньо». Ліра брехала Йофуру Рекнісону лише словами, натомість її мати брехала всім своїм життям.

— Так, я бачу, — промовив Метатрон.

— Що ви бачите?

— Порочність, заздрість і жадобу влади. Жорстокість і байдужість. Злоякісну допитливість. Концентровану отруйну злобу. Ти ніколи, навіть у ранньому дитинстві, не виявляла до живих істот ані краплі співчуття чи доброти, спочатку не розрахувавши, яким буде твій зиск від цього. Ти катувала та вбивала без крихти розкаяння чи вагання, ти зраджувала та інтригувала, впиваючись своїми зрадами. Ти — вигрібна яма морального бруду!

Пронизливий голос, що ухвалював це судження, вразив пані Кольтер у саме серце. Вона знала, яким буде вирок, і боялася його, але водночас і сподівалася, що він буде саме таким, і тепер, почувши його, на мить відчула торжество.

Вона наблизилася до Метатрона та сказала:

— Тож ви бачите, що я легко можу зрадити Ізраеля. Я можу провести вас туди, де перебуває деймон дівчинки, ви знищите Ізраеля, а Ліра, нічого не очікуючи, прийде просто до ваших обіймів.

Жінка відчула, що довкола неї завирувала пара, і її чуття сплуталися. Наступні слова Метатрона пронизали її плоть, ніби стріли духмяної криги.

— Коли я був чоловіком, — промовив він, — у мене було безліч жінок, але жодна не була привабливішою за тебе.

— Коли ви були чоловіком?

— Я колись був відомий під ім'ям Енох, син Яреда, сина Магалальїла, сина Кенана, сина Еноха, сина Сифа, сина Адама. Я прожив на землі шістдесят п'ять років, а потім Господь забрав мене у своє царство.

— Й у вас було багато жінок.

— Я обожнював їхню плоть. І я розумів синів неба, котрі кохалися з дочками землі, і захищав їх перед Господом. Але його серце було налаштовано проти них, і він змусив мене проголосити їхню загибель.

— І ви вже багато тисяч років не знали жінки…

— Я був намісником царства Божого.

— А чи не настав час вам завести дружину?

Це була найнебезпечніша мить, і жінка знала це. Але вона довіряла своїй плоті, а також відомій їй дивовижній істині щодо ангелів — либонь, особливо ангелів, які колись були людьми: позаяк їм бракувало плоті, вони жадали її та жадали торкнутися її. І Метатрон перебував дуже близько від неї — так близько, що цілком міг чути запах її волосся та розглядати тканину її шкіри, навіть торкнутися її своїми палючими руками…

Пролунав дивний звук, схожий на незрозумілий шум потріскування, котре ви чуєте перед тим, як зрозуміти, що то палає ваш будинок.

— Скажи мені, що наразі робить лорд Ізраель і де він, — мовив Регент.

— Я можу просто зараз провести вас до нього, — відповіла жінка.

Ангели, що несли паланкін, залишили Затьмарену Гору й полетіли на південь. Метатрон наказав їм віднести Господа в безпечне місце подалі від поля битви — намісникові треба було, щоб той залишався живим. Але замість того, щоб дати йому в супроводження велике військо охоронців, Регент довірився викликаному бурею хаосу, вирішивши, що за таких обставин невеликий загін буде непомітнішим, а отже, безпечнішим, ніж великий.

І все могло б бути гаразд, якби один стерв'ятник зі шкірястими крилами, що бенкетував на загиблому воїні, не підвів очі саме тієї миті, коли прожектор випадково освітлив кришталевий паланкін.

У пам'яті крилатого чудовиська щось заворушилося. Він на мить застиг на місці, тримаючи лапу на теплій печінці, і коли його одноплемінник відштовхнув його, він таки згадав передсмертне бурмотіння полярної лисиці.

Він відразу підвів крила та злетів у повітря, і слідом за ними полетіла ціла зграя скельної погані.

Ксафанія та її ангели займалися ретельними пошуками деймонів усю ніч і частину ранку та нарешті відшукали в поверхні гори на південь від фортеці крихітну розколину, котрої там не було минулого дня. Вони дослідили та розширили її, і наразі лорд Ізраель пересувався по низці печер і тунелів, що тягнулися далеко у глиб гори, на якій стояла фортеця.

Всупереч його очікуванням, тут було не зовсім темно: джерелом світла були мільярди крихітних частинок, що невпинно текли кудись, наче світлова ріка.

— Пил, — сказав лорд Ізраель своєму деймону.

Досі він не бачив його неозброєним оком — мабуть, причина полягала у величезній, нечуваній досі концентрації Пилу. Лорд Ізраель рушив далі й за деякий час досить несподівано побачив світло в кінці тунелю, аби за хвилину опинитися у верхній частині неосяжної печери — її розмір був таким, що тут легко вмістилося б із десяток кафедральних соборів. Підлоги в печері не було: її стіни майже прямовисно спускалися до величезної прірви, розташованої за сотні футів унизу та темнішої, ніж сама темрява — саме туди поринав нескінченний водоспад Пилу. Мільярди його частинок нагадували зоряне небо, і кожна з зірок мала розум і свідомість. Від Пилу повітря в печері тьмяно світилося.

Лорд Ізраель разом зі своїм деймоном почали спускатися до прірви, і поступово їм стало видно, що відбувається на протилежному боці ущелини, за декілька сотень ярдів напівтемряви. Лордові Ізраелю ще згори здалося, що він бачить якийсь рух, і тепер він переконався, що не помилився: по краю безодні рухалася процесія тьмяних постатей — чоловіків, жінок, дітей та найрізноманітніших істот, деяких із них він ніколи не бачив. Зайняті своєю небезпечною подорожжю, вони зовсім не звертали уваги на чоловіка. Придивившись, він відчув, як волосся в нього на потилиці стало дибки: нескінченна черга на тому боці цілком складалася з духів.

— Тут пройшла Ліра, — тихо сказав лорд Ізраель сніжному барсові.

— Дивись, куди стаєш, — промовив деймон у відповідь.

Віл і Ліра були мокрі до самих кісток, тремтіли від холоду та були ледь живими від болю, але все одно вперто пробиралися крізь багнюку та між скелями, перестрибуючи через промиті водою зливи, червоні від крові струмки. Ліра підозрювала, що леді Салмакія при смерті: вона вже декілька хвилин мовчала та нерухомо лежала в руці дівчинки.

Зупинившись під великим каменем біля потоку, який, принаймні, не був червоним, діти впали на землю та почали підносити до спраглих губ пригорщі брудної води. Віл побачив, що Тіаліс підводиться, та сторожко озирнувся.

— Віле, я чую, що наближаються коні, — промовив шевал’є. — У лорда Ізраеля не було кавалерії, тож це має бути ворог. Перебирайтеся через потік і ховайтеся — я бачу на тому боці якісь кущі.

— Підводься, — сказав Лірі хлопець, і вони, розплескуючи крижану воду, від якої ломило кості, перебігли річку та вдерлися на протилежний берег. Вершники, що показалися на схилі й почали спускатися до води, зовсім не були схожі на кавалерію: вони мали таку саму волосату плоть, як їхні коні, і в них не було ні одягу, ні поводів. Однак вони були озброєні тризубцями, сітями та ятаганами.

Діти не стали роздивлятися їх: лише заскочили за валун, пригнулися до землі та побігли геть, намірюючись непоміченими відійти якомога далі.

Але те, що вони не дивилися, куди рухаються, зрештою обернулося для них несподіванкою: розкати грому не дозволили їм почути вереск і рикання скельної погані раніше, ніж вони наштовхнулися на крилатих створінь.

Ті стояли, оточивши якусь блискучу річ, що лежала в багні. Цей предмет був лише трохи більшим від чудовиськ і нагадував велику клітку із кришталю. Скельна погань, пронизливо верещачи, стукала по клітці лапами та каменями.

І так уже сталося, що Віл і Ліра не встигли зупинитися й вискочили прямо в центр юрби.