Янтарне скло

9 Проти води

— Дозволь мені подивитися на ніж, — промовив Йорик Бернісон. — Я знаюся на металі, і ніщо, зроблене із заліза чи сталі, не є загадкою для ведмедя. Але такого ножа мені ще не доводилося бачити, і я дуже хотів би роздивитися його як слід.

Віл та король ведмедів сиділи на верхній палубі річкового пароплава, освітлені теплими променями призахідного сонця. Корабель швидко рухався проти течії, на його борту було вдосталь палива та їжі, яку Віл вважав їстівною, тож усе було гаразд. Вони з Йориком Бернісоном вирішили познайомитися ближче — адже деяке уявлення один про одного вони вже мали.

Віл простягнув ніж Йорикові, й ведмідь обережно взяв його. Його великий палець був розташований навпроти чотирьох інших, і це дозволяло йому орудувати предметами майже так само вміло, як людям. Він покрутив ніж у лапах, підніс до очей, повернув його так, щоб піймати сонячного зайчика від леза, потім наставив сталевий бік вістря на шматок металевої стружки.

— Це ж цим вістрям ти різав мої обладунки? — спитав він. — Інше видається мені дуже дивним. Навіть не знаю, із чого воно зроблене, на що спроможне та як його зробили. Але я хотів би зрозуміти цей ніж. Як він потрапив до тебе?

Віл розповів ведмедю більшу частину того, що з ним сталося, пропустивши тільки те, що стосувалося лише його: мати, батько, чоловік, якого він убив…

— Ти бився за нього та втратив два пальці? — перепитав ведмідь. — Покажи мені рану.

Віл простягнув руку. Завдяки батьковій мазі обрубки швидко загоювалися, але й досі були дуже чутливими до дотику. Ведмідь втягнув носом повітря.

— Мох-кров'янка, — промовив він. — А також дещо інше, не відоме мені. Хто дав тобі мазь?

— Чоловік, який розповів мені, що я маю робити з ножем. Після цього він загинув. Він носив мазь у коробочці з рогу, ця річ дуже швидко загоїла мої рани. Раніше те саме спробували зробити відьми, але їхнє заклинання не спрацювало.

— А що, за словами цього чоловіка, ти маєш зробити з ножем? — поцікавився Йорик Бернісон, повертаючи зброю Вілові.

— Стати під прапори лорда Ізраеля та використовувати його у війні, — відповів хлопець. — Але спершу я мушу відшукати Ліру Красномовну.

— Тоді ми допоможемо, — сказав ведмідь і серце Віла тьохнуло з радості.

Упродовж наступних днів Віл дізнався, чому ведмеді вирушили до Центральної Азії, покинувши свої рідні землі.

Після того як унаслідок дій лорда Ізраеля межа між світами зникла, вся арктична крига почала танути, і у воді виникли нові, дивні течії. Оскільки ведмеді залежали від льоду та тварин, що живуть у холодній воді, вони зрозуміли, що коли залишаться там, де прожили все життя, то невдовзі в них почнеться великий голод. Обміркувавши становище, вони вирішили, що їм слід робити: мігрувати до країв, де снігу та криги вдосталь, а саме до найвищих гір, туди, де вершини сягають неба. Щоб досягти тих гір, треба було пройти половину світу, але ж там лежать вічні глибокі сніги! Із морських ведмедів вони стануть гірськими — і залишатимуться там доти, доки усе у світі не стабілізується.

— Тож ви ні з ким не воюєте? — спитав Віл.

— Наші давні вороги зникли разом із тюленями та моржами. Якщо ж ми зустрінемо нових, то… Вміння битися ми ще не втратили.

— Я чув, що наближається велика війна, і взяти в ній участь доведеться всім без винятку. На чиєму боці ви битиметеся в такому разі?

— На тому, що вигідний для ведмедів. А як інакше? Але я дбатиму не лише про свій народ — мою повагу здобули також декілька людей. По-перше, це чоловік, що літав у повітряній кулі, але він уже мертвий. По-друге, це відьма Серафіна Пеккала. По-третє — дівчинка на ім'я Ліра Красномовна. Отже, в першу чергу я робитиму те, що буде корисним для ведмедів, а потім — те, що дає користь дівчинці чи відьмі або допоможе мені помститися за мого мертвого товариша Лі Скоресбі. Ось чому я допоможу тобі врятувати Ліру Красномовну від тієї мерзенної жінки на прізвище Кольтер.

Йорик розповів Вілові, як він із декількома підданими приплив до гирла річки та за золото найняв судно й команду. Ведмеді вирішили скористатися таненням арктичної криги і піднятися річкою якомога далі до осердя Азії — адже річка брала початок на північних схилах того великого гірського масиву, котрий вони шукали. До того ж десь там тримали Ліру — тож досі обставини були сприятливими.

Дні спливали за днями, а вони все пливли великою річкою.

Віл майже весь час дрімав на палубі, відпочивав, набираючи сили — адже кожна клітина його тіла була геть виснажена. Поступово місцевість почала змінюватися. Широкий степ поступився місцем спочатку низьким трав'янистим пагорбам, потім невисоким горам. Час від часу їм доводилося пропливати крізь кам'яні тіснини та повз пороги, але пароплав все одно невпинно просувався на південь.

Хлопець із чемності розмовляв і з капітаном, і з матросами корабля, проте йому бракувало тієї легкості, з якою заводила нові знайомства Ліра, тому вигадати нові теми для розмови йому було досить важко. Хай там як, але ці люди майже не цікавили його. Для них ця подорож була лише роботою, і коли вони виконають те, за що їм платили гроші, то просто вирушать назад, навіть не озирнувшись. Окрім того, золото золотом, однак ведмеді їм не подобалися. Віл був для них іноземцем, а позаяк він платив за своє харчування, їм було байдуже, чим він займається. До того ж його деймон був незвичайним і радше нагадував деймонів відьом: іноді він був поруч, а іноді зникав невідомо куди. Подібно до багатьох інших моряків, матроси корабля були марновірними й тому були раді триматися подалі від хлопця.

Балтамос також поводився тихо. Іноді його горе ставало для нього нестерпним, і він залишав корабель та деякий час літав між хмарами, шукаючи ті промені світла та смаки повітря, падаючі зірки та повітряні ями, котрі могли нагадати йому про все те, що він пережив разом із Баругом. Коли він починав говорити — а це відбувалося лише вночі, у маленькій каюті, де спав Віл, — то лише повідомляв хлопцеві, скільки вони вже пропливли та скільки залишилося до печери в долині райдуг. Мабуть, він вважав, що Віл не має до нього співчуття, хоч якби він шукав цього, то отримав би досить. Ангел ставав дедалі сухішим і розмовляв лаконічніше, хоча вже не перетинав межу між сухістю та сарказмом — принаймні, він дотримував свого слова.

Щодо Йорика, він став майже одержимим через ніж. Він годинами тримав його в лапах, випробовував на різноманітних матеріалах його крайки, згинав лезо, дивився на відблиски світла на ньому, торкався його язиком, нюхав його й навіть слухав звуки, що виникали, коли поверхні ножа торкався вітер. Віл не боявся ні за ніж — ведмідь, без сумніву, був у цій сфері фахівцем найвищого ґатунку, ні за самого Йорика, бо той вправлявся з ножем надзвичайно обережно.

Нарешті Йорик звернувся до хлопця з такими словами:

— Цей другий крайок, він може робити речі, про які ти нічого мені не казав. Ти розповіси мені, що він собою являє і на що спроможний?

— Наразі не можу, — відповів Віл, — адже корабель рухається. Щойно ми зупинимося, я все тобі покажу.

— Коли я дивлюся на ніж, мені спадає на думку щось не дуже зрозуміле, — промовив ведмідь. — Це найдивовижніша річ із тих, що мені доводилося бачити.

Із цими словами він повернув зброю хлопцеві, при цьому в глибині його чорних очей застиг якийсь дивовижний вираз.

Колір води в річці змінився. Віл побачив, що тут також були землетруси, — селища на берегах стояли по дахи у воді, а сотні безпритульних людей намагалися з катерів і човнів урятувати залишки свого майна. Судячи з усього, рівень ґрунту після поштовхів дещо понизився — річка стала ширшою й повільнішою, і шкіперу було важко триматися фарватеру. Повітря тут було теплішим, а сонце стояло вище в небі, тож ведмедям було досить важко залишатися на борті: деякі з них пливли поруч із пароплавом, охолоджуючи свої великі тіла.

Але зрештою річка знову стала вужчою та глибшою, а попереду по курсу з'явилися гори великого центральноазійського нагір'я. Одного дня Віл побачив біля горизонту білу смужку. Коли вони підпливли ближче, стало зрозуміло, що то був великий мур із гір, розділений на окремі піки, хребти та проходи між ними. Гори були такими високими, що здавалося, ніби вони десь близько — на відстані декількох миль, — але минали дні, а корабель все плив і плив. Лише коли подорожани досягли підніжжя хребта, Віл усвідомив, якими височенними вони були насправді.

Більшість ведмедів ще ніколи не бачили гір — якщо не враховувати стрімчаків острова Свольбард, — і тепер, дивлячись на величезний мур, що здіймався до самого неба, вони шанобливо мовчали.

— На що ми там полюватимемо, Йорику Бернісон? — спитав один із ведмедів. — Хіба в горах є тюлені? Чим ми годуватимемося?

— Тут є сніг і крига, — відповів король, — тож ми почуватимемося добре. До того ж тут удосталь диких тварин. На деякий час наше життя зміниться, але ми виживемо, і коли все стане на свої місця, коли Арктика знову покриється льодом, ми зможемо повернутися на свої рідні землі. Якби ми залишилися там, то голодували б. Тож будьте готові до новизни та дивин.

Зрештою річка стала вузькою та обміліла. Шкіпер завів корабель до долини, котра за звичайних обставин була б укрита килимом із трави та гірських квітів, а річка тут звивалася б серед кам'янистих розсипів. Наразі ж долина стала озером, і шкіпер стверджував, що пливти далі неможливо, адже кіль там неодмінно торкатиметься дна — і це навіть попри нечуваний досі паводок.

Отже, вони наблизилися до скелі, схожої на природний причал, і там розвантажилися.

— Де ми зараз? — звернувся Віл до капітана — той трохи знав англійську.

Чоловік відшукав затерту стару мапу та мундштуком своєї люльки вказав на точку на ній:

— Ця долина, ми тут. Далі ви самі.

— Дякую вам, — сказав Віл і подумав, чи не слід запропонувати капітанові гроші за проїзд, але той уже відвернувся.

За декілька хвилин усі три десятки ведмедів разом із обладунками опинилися на вузькому березі. Капітан вигукнув команду, і пароплав почав незграбно розвертатися, вийшов на середину потоку та дав гудок, котрий луною відгукнувся від стін долини.

Віл сів на валун і заглибився в мапу. Якщо він не помилявся, долина, де тримали Ліру, була розташована десь на південному сході, і найліпший шлях до неї пролягав через перевал під назвою Сунь-Чен.

— Ведмеді, запам'ятайте це місце, — звернувся Йорик Бернісон до своїх підданих. — Коли настане час повертатися, ми зберемося тут. Тепер ідіть своїми шляхами — полюйте, годуйтеся, живіть… Не беріть участі у війнах, ми прийшли сюди не для цього. Якщо нам загрожуватиме війна, я покличу вас.

Здебільшого ведмеді жили осібно та збиралися разом лише під час війни чи інших важливих подій. Тепер, коли вони вже бачили вічні сніги, їм не терпілося розійтися та почати поодинці досліджувати свої нові володіння.

— Ходімо, Віле, — сказав Йорик Бернісон. — Нам треба шукати Ліру.

Віл узяв свій рюкзак, і вони вирушили.

Спочатку йти було легко. Сонце було пекучим, але сосни та рододендрони приймали на себе більшу частину тепла, і повітря було свіжим і прозорим. Земля була кам'янистою, проте камені були встелені мохом й опалою хвоєю, а схили, на які піднімалися Віл із Йориком, були не надто крутими. Віл відчував, що йому дуже подобається така подорож: дні, котрі він провів на кораблі у вимушеному відпочинку, зміцнили його сили. Коли він зустрів Йорика в містечку, його сили вже кінчалися — він цього не знав, але це відразу побачив Йорик.

Щойно вони залишилися самі, Віл показав ведмедю, як діє другий край леза. Він відкрив прохід до світу, де парували та стікали краплями джунглі — крізь віконце відразу почав виходити важкий аромат, і розріджене гірське повітря запахло тропіками. Йорик уважно спостерігав за хлопцем, потім торкнувся лапою краю вікна, понюхав його та пройшов до іншого світу, щоб роззирнутися у спекотному вогкому повітрі. Крики мавп та птахів, квакання жаб, дзижчання комах та нескінченне крапання з рослин здалися дуже гучними навіть Вілові, котрий не переходив до нового світу.

Потім Йорик повернувся та подивився, як Віл зачиняє вікно. Ще раз попросивши у хлопця ніж, він почав роздивлятися срібне лезо, так наблизивши його до ока, аж Віл навіть злякався, що ведмідь ушкодить собі зіницю. За декілька хвилин Йорик мовчки повернув ніж і лише трохи пізніше промовив:

— Я мав рацію: коли в тебе є такий ніж, я не можу з тобою битися.

Вони вирушили далі. Дорогою вони майже не розмовляли, і це задовольняло обох. Йорик впіймав газель і з'їв більшу її частину, залишивши Вілові найніжнішу частину туші. За кілька годин вони підійшли до селища, й поки Йорик чекав у лісі, Віл обміняв одну зі своїх золотих монет на грубий хліб і сушені овочі, а також чоботи зі шкіри яка та жилет із овчини — ночі тут були вельми прохолодними.

Йому також удалося розпитати місцевих мешканців про долину райдуг. Балтамос набув вигляду крука, і між ним та іншим круком — деймоном селянина, з яким розмовляв Віл, — відразу встановилося взаєморозуміння, тож селянин дав хлопцю чіткі та корисні вказівки щодо шляху до долини.

За його словами, туди було три дні шляху — не так уже й багато.

Але до долини райдуг прямували не лише вони.

Загін, посланий лордом Ізраелем — ескадрилья гіроптерів та цепелін із запасами палива — за деякий час до того досяг проходу між світами, розташованого в небі над Свольбардом. Шлях був дуже довгим, однак літальні апарати пересувалися майже без зупинок, хіба що для того, щоб заправитися. Командир загону, цар однієї з африканських країн Огунве, двічі на день зв'язувався з базальтовою фортецею: на борту його гіроптера були магнітний резонатор і зв'язківець-галівесп'янин, і він дізнавався про останні новини майже так само швидко, як сам лорд Ізраель.

Новини були невтішними. Маленька шпигунка леді Салмакія була присутня на нараді, на якій дві могутні руки Церкви, Консисторський Суд Благочестя та Товариство Дій Святого Духа, погодилися забути про свої суперечки та поділитися знанням. На Товариство працював алетіометрист, досвідченіший і спритніший за Фра Павела, і завдяки йому Консисторський Суд тепер достеменно знав, де перебуває Ліра, та навіть більше: йому було відомо, що лорд Ізраель вислав їй на порятунок загін. Не гаючи часу, Суд віддав наказ відрядити загін цепелінів та батальйон швейцарської гвардії, і тепер вони готувалися до зльоту неподалік від Женевського озера.

Отже, кожна зі сторін знала, що друга також наближається до печери в горах. Усім було також зрозуміло, що той, хто досягне печери першим, матиме значну перевагу над суперником. Але це ще не все: гіроптери лорда Ізраеля мали швидкість, набагато вищу в порівнянні з цепелінами Консисторського Суду, проте вони мали подолати значно більший шлях, і їхня швидкість була обмежена швидкістю цепеліна, що ніс паливо.

Слід було також узяти до уваги й те, що той, хто захопить Ліру, змушений буде після цього битися з другою стороною. Отже, завдання Консисторського Суду було простішим: його загонові не потрібно було дбати про безпеку дівчинки, адже він вилетів, аби просто вбити її.

Цепелін, на борту якого вилетів голова Консисторського Суду, ніс також інших пасажирів, про яких голові було невідомо. Шевальє Тіаліс одержав по своєму магнітному резонатору повідомлення з наказом йому та леді Салмакії проникнути на цепелін. У повідомленні також було сказано, що коли цепелін досягне долини, галівесп'яни мають залишити його борт та самотужки пробиратися до печери, в якій тримали Ліру, щоб по змозі захищати її до прибуття загону царя Огунве. У наказі зазначалося, що безпека дівчинки зумовлена міркуванням найвищої пріоритетності.

Завдання проникнути на цепелін було для розвідників вельми небезпечним, і не тільки тому, що їм слід було пронести з собою магнітний резонатор. Галівесп'яни також мали взяти з собою дві личинки комах та свою їжу. Коли личинки дорослішали, вони ставали дещо схожими на бабок, але таких бабок ніколи не бачили ні у Віловому, ні в Ліриному світі. По-перше, вони були набагато більшими. Галівесп'яни дуже ретельно виводили цих комах, і кожен клан мав породу, що суттєво відрізнялася від усіх інших. Клан Тіаліса розводив дужих червоно-жовтих смугастих бабок із ненаситним апетитом, а в леді Салмакії мала з'явитися тонка, швидка комаха із сірувато-блакитним тілом, яке могло світитися в темряві.

Кожний із шпигунів мав у розпорядженні певну кількість таких личинок, і, годуючи їх певною, чітко визначеною кількістю масла та меду, можна було як утримувати їх у стані анабіозу, так і швидко зробити з них дорослих комах. Тіаліс і леді Салмакія мали десь тридцять годин — багато що залежало від напрямку вітру — вигодувати личинок: на той час, коли цепелін досягне долини, комахи вже мали бути напоготові.

Шевальє та його колега відшукали потаємний куточок за перегородкою та, поки судно заправляли та завантажували, влаштувалися там якомога зручніше й безпечніше. Потім заревіли двигуни, і конструкція вся затрусилася: техніки відв'язали канати, і вісім цепелінів злетіли в нічне повітря.

Галівесп'яни напевно сприйняли б таке порівняння як смертельну образу, але їм пощастило сховатися принаймні не гірше, ніж пацюкам. Зі свого укриття вони чули майже все, що говорили на борту, і щогодини виходили на зв'язок із лордом Роуком, котрий перебував на борту гіроптера царя Огунве.

Але про одну річ вони не могли нічого почути, навіть перебуваючи на борту цепеліна — адже голова Суду ні з ким не обговорював справу отця Гомеса, вбивці, котрий уже отримав відпущення гріхів, які він мав учинити в разі, якщо місія Консисторського Суду провалиться. Отець Гомес перебував деінде, і за ним зовсім ніхто не стежив.