Замах (Щось краще за смерть)

17

Спочатку подали коньяк, справжній вірменський. Генерал поводився напрочуд запопадливо, і, перш ніж сісти за стіл, сказав Леонідові, що за успішне виконання важливого завдання уряду та партії його нагородили орденом Бойового Червоного Прапора. В наступні дні Леонідові доведеться виїхати до Москви для вручення високої нагороди.

Зібралися вони втрьох: Леонід, Борис та генерал, який, як здавалося Леонідові, мав бути шефом КДБ у Східному Берліні. Вечерю влаштували на честь Леоніда. На стіл подали каспійську чорну ікру, камчатську червону лососину та птицю, червоне та біле вино, шампанське та горілку. Генерал розпитував про враження від Заходу, про тамтешній рівень життя і, взагалі, він виявився чудовим господарем вечора. Вже коли всі перебралися до іншої кімнати на каву, генерал повідомив, що після отримання нагороди Леонідові доведеться на якийсь час затриматися в Москві, поки справа з Зарембою не уляжеться. За той час він міг би пройти підготовку для подальшої роботи у Західній Європі.

— Перед вами багатообіцяюче майбутнє, — додав генерал, припалюючи сигару від полум'я свічки. — У вашому житті наступив вирішальний момент, дорогий мій Свободо, перед вами блискуча кар'єра.

— І не виключено, що через рік ти вже будеш на моїй посаді, — втрутився Борис.

Вони були в такому чудовому настрої, що Леонід наважився. Він просто змушений був наважитися, адже йшлося про його життя, навіть більше, ніж життя. Знаючи, що ставить на кін безпеку Гедвіг, він почав з великою осторогою:

— Я тут познайомився з дівчиною, яка мені дуже дорога.

— Це цілком природно, — відповів генерал у хорошому душевному стані від розкішної вечері.

— Ми заручені.

Генерал обернув сигару, щоб роздивитися, як вона горить.

— То, може, запропонуйте їй гроші, — повільно відповів генерал. Він мав явно комерційну жилку. Міг би спокійно очолити той мюнхенський нічний заклад. За все своя ціна: за ікру і за горілку, за добру сигару, за вбивство чи за дівчину. — Дітей ще немає? Ти дивись-но.

— Я хочу з нею одружитися, — наважився нарешті Леонід. — Вона... вона насправді мені подобається, і думаю, що це могло б піти на користь справі. При виконанні нового завдання таке одруження могло б стати свого роду легалізацією... Знаю, що загальноприйнято надавати перевагу радянським жінкам, хоч саме з німецькою дружиною мені на Заході скоріше повірять, що я фольксдойче.

— Але легенда Фагеля вже себе вичерпала, — втрутився Борис.

Проте генерал не мав жодного бажання, щоб хтось зіпсував йому цей вечір.

— Краще всього обговорите це питання в Москві, — відповів він, даючи зрозуміти, що справа для нього на цьому вичерпана. Навіщо перейматися підлеглим, який через декілька днів і так не служитиме в його підрозділі?

У Москві одразу відмахнулися від його прохання. Прибув він поїздом, його зустріли і відвезли до готелю «Ленінград». Через пару днів за ним заїхали і забрали на зустріч з шефом відділу КДБ Алексєєм Ніколаєвічем до готелю «Москва». Це був чоловік невисокого зросту, гладкий, з круглим, добросердечним обличчям з посивілими скронями, елегантно вдягнутий. Виглядав він як успішний бізнесмен на зразок «живи і дай жити іншим», що аж ніяк не відповідало засадам високопоставленого керівника КДБ, і хоч ця подоба і була ілюзорною, справляв він усе-таки враження людини щирої. В розмові з Алексєєм Ніколаєвічем вони торкнулися майбутнього Леоніда. На думку шефа відділу, Леонідові зараз із метою безпеки краще залишатися в Москві і продовжити перепідготовку, поки смерть Заремби забудеться. Крім німецької мови, доведеться вивчати і англійську, після чого його на декілька років пошлють до Західної Європи, де виконуватиме завдання подібного кшталту. Не виключено, що разом з тим йому доручать керівництво групою агентів. Розмова протікала у дружньому тоні, але спроба про одруження з Гедвіг не увінчалась успіхом. Леонідові навіть не дали змогу обгрунтувати своє рішення. Практика довела, що співробітникові КДБ краще всього не одружуватися з іноземкою, і краще всього цього правила дотримуватися, затявся генерал і запропонував Леонідові поміркувати над його словами. Отож його прохання не просто відхилили, йому дали зрозуміти, що воно нереальне. Леонід зрозумів, що краще не напосідати, бо від Алексєя Ніколаєвіча нічого доброго чекати не слід.

У наступні дні, в очікуванні вручення нагороди, він аналізував ситуацію, в якій опинився. Запропонована Ніколаєм Алєксєєвічем перспектива страшила: «виконувати завдання подібного кшталту», отже — нові вбивства. А він наївно думав, що Заремба — останній, він ще дав собі слово, що Заремба останній і жодної жертви більше. Тепер вже сам собі не вірив. Щоразу він робить для них те, що вони хочуть. Якщо заберуть йому Гедвіг, то хоч руки на себе накладай... Мар'яна мала рацію: тільки Гедвіг зможе його врятувати. Він не знав як, але лише вона могла це зробити. Хоч як собі і не клявся, що більше не вбиватиме, але вони візьмуть над ним гору. Знову його переконуватимуть, знову заженуть у кут, і вибору не буде. Це вони робили граючись, не задумуючись, для цього вони мали цілий апарат. Якщо доведеться залишитися в Москві без Гедвіг, то він пропав. Сам він не знайде в собі сили їм протистояти. Можна викинути зброю до води, можна повернутися, не виконавши завдання, та вони даватимуть нові завдання і знову тебе відправлять їх виконувати.

Леонід пригадав дану Гедвіг обіцянку про те, що у випадку безвиході вони разом утечуть на Захід. Та його там завжди зможуть знайти. Такого, як він, у спокої не полишать. Хіба мало прикладів? Втекти до американців він не міг. А якщо втече до Західної Німеччини під чужим прізвищем, то знайти його буде неважко. Спочатку потрапить до інфільтраційного табору в Західному Берліні, де аж кишить агентами. Про його прибуття одразу стане відомо. І навіть якщо йому вдасться, а це вже зовсім малоймовірно, живим вибратися із Західного Берліна, то він змушений буде здатися на ласку адміністрації зі справ біженців. Без допомоги державних установ чи компетентних органів згодних приховати його минуле і обійти встановлений порядок реєстрації і виробити для них обох документи під цілком новими прізвищами, така втеча — чисте самогубство. Залишається ще спроба переговорити з головою Комітету державної безпеки, хоч це й дуже небезпечно. При врученні нагороди напевне буде присутній Алексєй Ніколаєвіч, який, так само як і Борис, негативно ставиться до його одруження. Від однієї лише думки, що вони зможуть йому відібрати Гедвіг, його охопив гнів. З одного боку, краще Гедвіг узагалі не вплутувати, а то виникне ризик, що вони надто нею зацікавляться, а з іншого, вони хочуть, щоб він на декілька років залишився в Москві. Вони хотіли, щоб той Ганс Фаґель, якого вони собі створили, зник. Та все ж варто спробувати. Якщо голова не буде заперечувати проти їхнього одруження, то решта мовчатиме. А якщо голова відмовить йому, що тоді?

Немислима річ, але голова комітету державної безпеки Леонідові не відмовив. На прийом до голови за ним заїхав Віктор Андреєвіч. У приймальні вже чекав Алексєй Ніколаєвіч. Голова комітету був красень-мужчина з широким обличчям, з широко поставленими очима і вольовим ротом. Вже майже рік він обіймав цю посаду і вважався одним із наймогутніших керівних функціонерів Радянського Союзу. Коли вони зайшли до його кабінету, він підвівся з-за письмового стола і щиро привітався. На столі Леонід побачив свою особисту справу, а поверх неї своє фото. Господар кабінету вийняв з папки постанову Верховної Ради і почав її зачитувати. За виконання важливого урядового завдання Леоніда нагороджують орденом Бойового Червоного Прапора. Тоді показав йому постанову, підписану маршалом Ворошиловим, Головою Ради Міністрів СРСР та Георгадзе, секретарем Президії Верховної Ради. Через свою секретність постанова мала зберігатися в особистій справі. Відтак голова вручив футляр з високою нагородою і побажав Леонідові щастя, після чого його поздоровили Алексєй Ніколаєвіч та Віктор Андреєвіч. Після цієї короткої урочистості голова комітету запросив усіх сісти за стіл і попросив Леоніда розповісти про справу Заремби, починаючи від його появи на роттердамському цвинтарі. А про саме вбивство він хотів почути всі подробиці, так що Леонід навіть нарисував ескіз під'їзду і вказав на ньому, де стояв він, а де Заремба. Тоді слово знову взяв голова і розповів про нелегке, але почесне завдання, яке чекає на Леоніда після закінчення спецперепідготовки та мовних курсів. І тут Леонід наважився завести розмову про Гедвіг.

— Вона походить з робітничої сім'ї, сама теж працює і є симпатиком соціалістичних ідей.

— Але хіба в Москві мало вродливих дівчат, товаришу? Чому тоді чужоземка?

Леонід глянув на голову, намагаючись угадати, які думки рояться в його голові. Так уже склалося, що тривалий час він жив не в Москві, а в Берліні, де й познайомився зі своєю дівчиною, яку і покохав. Знала вона його тільки як Ганса Фагеля, як перекладача ДІА, проте він не сумнівався в тому, що вона не кине його, коли дізнається, хто він такий насправді. Якщо доведеться на довший час залишитися в Москві, то хотів би з нею одружитися. Він уже говорив про це з товаришами в Карлсгорсті, власне тоді вперше і було обмірковано значення такого кроку для його подальшої служби. Для роботи на Заході йому було б легше укорінитися там з дружиною-німкенею. Товариш генерал і порадив йому обговорити це в Москві. Він пішов на ва-банк, якщо його задум провалиться, то йому кінець. Все було брехнею. І про Гедвіґ, яка була симпатиком соціалістичних ідей, і про те, що вона не мала би нічого проти співробітництва з КДБ, і про генерала, який позитивно поставився до його плану. Перший-ліпший запит до Карлсгорста не лишив би каменя на камені від його оповідання. Але голова тільки глянув на Алексєя Ніколаєвіча і сказав: «Ну що ж, товариші, якщо з цією дівчиною все гаразд, то ми не маємо права відмовити. Ми ж не можемо приймати дискримінаційні рішення стосовно до наших друзів з країн народної демократії». Тоді він глянув на Леоніда і промовив: «Якщо ця дівчина виявиться політично зрілою готовою допомагати у майбутній вашій роботі, то можете, як на мене, з нею одружитися».

— Геді, — почав він обережно, — мушу багато дечого тобі розповісти. Боюсь, що ти будеш шокована. Тільки пообіцяй мені, що даси мені виговоритися, перш ніж приймеш якесь рішення.

Вона підвела погляд і лише кивнула головою. Обличчя її стало напруженим, очі наповнилися страхом. Обоє сиділи в її кімнатці, вона на краю ліжка, він на єдиному стільці. Їй хотілося, щоб він сів поруч із нею, а не на це тверде дерев'яне сидіння, на яке вона вночі вішала свій одяг. Та він не захотів, і тут вона одразу зрозуміла, що розмова буде серйозною. Перш ніж розпочати, Леонід відвів свій погляд і втупився на електричний обігрівач, який вона щойно ввімкнула.

— Хочу тобі сказати, — почав він нервово, — я не той, за кого себе видаю. Мене звати не Ганс Фагель, я не перекладач і не німець. Я не маю права розповідати тобі про це, не маю поки що, але вважаю, що ти повинна знати про це...Я співробітник радянської секретної служби.

— Тільки не це! — злякано вигукнула вона, ніби намагаючись заперечити правду.

Він хотів був викласти все поступово, якось її підготувати, але всі заздалегідь обдумані слова випали йому з пам'яті, і правда вийшла наяв, неждано-негадано. Леонід глянув на Гедвіг і побачив, як вона сполотніла і затремтіла. Вона чекала усього, чого завгодно, тільки не цього.

— Ти що... росіянин? — нарешті відважилась вона, коли Леонід замовк. В її враз охриплому голосі він почув повне спантеличення, зневіру, відразу і пригніченість водночас.

— Ні, я українець, і звати мене Леонідом... Леонідом Свободою. Тільки не подумай, що я добровільно став тим, ким є. Ще коли був студентом у Львові, мене якось піймали без квитка в поїзді. Ми робили це частенько, бракувало грошей, і, окрім цього, це вважалося свого роду бравадою. Через це я почав мати справу з поліцією, яка з'ясувала, що мої родичі мали антиросійські і антикомуністичні настрої. Якщо захочеш, то розповім тобі колись про це детальніше. Те, що було поліції відоме, було достатнім, щоб засадити всіх нас, батька і матір, моїх двох старших сестер і мене, за грати або вислати до Сибіру. Щоб їх і себе врятувати, був лише один вихід: співпраця з таємною поліцією. Здавалося, що вони небагато від мене вимагатимуть, а коли я виконаю їхнє доручення, то зможу продовжити навчання, а родина буде в безпеці. Мені було всього дев'ятнадцять... і до того ж я не вірив у те, в що вірили вдома, я вірив у те, що нам говорили на лекціях із суспільних наук. Хоч як там було, я погодився на співпрацю. Той, хто не знає, що у нас коїться, той не зрозуміє мене, але у нас десятки, а то і сотні тисяч людей змушені стати агентами.

Він дивився то на обігрівач, то на підлогу, не наважуючись глянути їй у вічі. Йому завжди здавалося, що обставини все пояснять, ба навіть виправдають його. На якусь мить йому видалося, що прочитав у її очах думку про те, що вона вважає його зрадником.

— Я не сподіваюся, що ти мене зрозумієш. Навіть якби і довідалася про все. Інколи я сам нічого не розумію. Згодом почали від мене вимагати таке, що приховувати це стало неможливо. Я вже не міг залишатися вдома, кинув навчання. І тоді вони вже мали мене повністю в своїх руках. Не думай, що я сильно опирався. Більше всього я переживав, що завдав своїм домашнім болю і що вони ніколи мене не зрозуміють. Я сильно переймався тим, що мене більше ніхто не любить, а щодо моєї роботи, то був переконаний, що вона служить добрій справі. Відтак я опинився через декілька років тут, де й познайомився з тобою. Ніхто не повинен був знати, хто я, навіть ти. Якраз ти і не мала знати, бо я страшенно боявся, що ти мене кинеш. Найважче було говорити тобі неправду. Вона ніби весь час між нами стояла стіною. Я не хотів, але мусив, заспокоюючи себе думкою, що найголовніше, що я тобі сказав, є правдою: «Я кохаю тебе понад усе!»

Він знав, що вона плаче, але не наважився на неї глянути.

— Я не міг отримати дозволу на одруження з чужоземкою, моє начальство про це навіть і слухати нічого не хотіло. А тепер мене відкликують до Москви, де вивчатиму іноземні мови. Я вже був там минулого місяця і знову просив дозволу. При цьому я сказав, що ти маєш соціалістичний світогляд, є симпатиком СРСР і що будеш готовою після закінчення перепідготовки допомагати мені. Послухай ще трошки. Знаю, що все це не так, навіть не хочу, щоб воно так і було, зрозумій, я ніколи нічого подібного не вимагатиму від тебе. Я змушений був так говорити, бо хотів залишити собі хоч якийсь шанс. І вони погодилися.

Леонід замовк. Алексєй Ніколаєвіч наполягав, щоб він ще зачекав декілька місяців, проте Леонід вирішив прискорити хід подій, перш ніж там почнуть збирати інформацію. Зрештою, сам голова не мав нічого проти за умови, що наречена Леоніда приїде спочатку на декілька тижнів до Москви.

— Вони сказали, щоб я розмовляв з тобою на політичні теми і при цьому дав би зрозуміти, що працюю на КДБ. Тоді я мав би запитати твоєї згоди на співпрацю. За твоєї відмови я мав би повернутися сам, за твоєї ж згоди можу взяти тебе з собою на декілька тижнів до Москви. Від твоєї відповіді мало б залежати, чи я можу розкритися перед тобою і чи ми житимемо надалі разом.

Це занадто для неї, подумав Леонід. Виглядала вона вже зовсім пригнічена.

— Я не прошу тебе приймати якесь поспішне рішення, прошу тільки: обдумай усе. Але я мушу знати, чи готова ти поїхати зі мною і заради нашого одруження удавати з себе прихильника СРСР. Протягом наступних двох років мені не даватимуть жодних завдань, бо я буду навчатися. Єдине, що тоді проситиму тебе: бути обачливою у своїх висловлюваннях і триматися так, наче пристаєш на їхні пропозиції. Ми житимемо в Москві, і то навіть непогано, бо я досить пристойно заробляю. А що буде потім — побачимо. Якщо нас зашлють на Захід, то завжди матимемо змогу втекти. Знаю, що ти ніколи не погодишся працювати на них, зрештою, і я цього не хочу. Дай мені виговоритися. Я дуже хочу, щоб ти була зі мною. Мені втрачати нічого, а тобі, Геді, є що. Якщо бути чесним, то мав би сказати: «Не роби цього, Геді! Ти навіть не уявляєш, на що наважуєшся. Справа небезпечна, набагато небезпечніша, ніж думаєш. До того ж усе може закінчитися невдачею. Я просто не маю права просити тебе про це».

— Але...але чому ми не можемо одразу тепер втекти? — нарешті запитала вона. Леонід на знак незгоди похитав головою.

— Мої батьки, мої сестри, мій швагер, а можливо, і твій батько і брат...

Леонід побачив, як страх у її очах змінюється на відчай.

— Все набагато страшніше, ніж думаєш, Геді. Я не повинен був входити у твоє життя. Але так уже сталося, а я страшенний егоїст, заради якого ти все повинна поставити на карту. І коли кажу все, то дійсно маю на увазі все. Все може закінчитися добре, а можемо й накласти головою. Може трапитися, що доведеться робити речі, які будуть тобі огидні. Отож добре подумай, перш ніж зважишся. Але одне пообіцяй мені твердо: нікому про це не розповідай. Ніхто не повинен знати, хто я такий.

Все було неправдою, і він добре це знав. Якщо бути чесним... якщо бути чесним, то треба було розповісти про вбивство професора та Заремби і не підказувати їй відмовки на кшталт: «Не роби цього, Геді! Ти навіть не уявляєш, на що наважуєшся». Саме такі відмовки штовхатимуть її до того, щоб з ним погодитися. Весь той акцент на небезпеку і ризик мав свідомо чи підсвідомо відвернути її увагу від того, що могло у неї викликати до нього справжню відразу через те, що, очевидно, це він зраджував людей, спричиняючи їм горе та біль, що своїми діями, про які вона навіть не наважилася запитати, допомагав апаратові, який у її очах поневолював і тероризував цілі народи. І якщо вже був схильний спростувати хибні погляди Гедвіґ (а саме такими він їх і вважав), виправдовуючи діяльність Комітету державної безпеки як боротьбу за мир і щастя у світі, то вже при одній згадці про професора та Зарембу всі ці виправдання виявлялися пустими словами. Будь перед ким він виправдав би ці вбивства. Навіть для самого себе знайшов би залізні аргументи. Тільки перед Гедвіг він пасував, він ніколи не наважиться їй про них розповісти.

Вони домовилися, або, краще сказати, він дав їй три дні на роздуми. Тоді зайде за відповіддю. Але вже ввечері, другого дня, знемагаючи від самотності, він прийняв рішення виїхати не попрощавшись.

«Я принесу тобі лише нещастя, — писав він у своєму листі. — Це не для тебе — брехати і лицемірити, це проти твого єства, проти всього того, що мені так любо, любіше за твою вроду...»

Листа він порвав. Що це з ним? Виходить якесь полум'яне освідчення в коханні, а не прощальний лист. Він сів за стіл і взявся за ручку. «Люба Гедвіг, забудь мене. Л.» Ось і все. Леонід заадресував конверт і почав пакувати свої речі. Про те, що буде далі, думати не хотілося. Пора вертатися до Москви, пора пояснювати, чому вона не повернулася разом з ним. Ще не пробило восьму, як у двері постукала господиня квартири і сказала, що прийшла фройляйн Вебер.

— Геді, — лише встиг промовити, як вона опинилась в його обіймах. Леонід поміг їй роздягнутися.

— Я не в силах чекати до завтрашнього дня. Від цих роздумів можна просто збожеволіти. Я кохаю тебе, хлопче. Кохаю до нестями. Це єдине, що я знаю. Ні про що думати не можу і не хочу.

Леонід відчув, як вона затремтіла від холоду і накинув на її плечі свій піджак.

— Піду заварю кави.

Коли повернувся з кавою, вона вже розкрила адресованого їй листа. Вона присіла з ним у руках і з жахом прошепотіла: «Ти хотів піти від мене?»

Він кивнув головою.

— Так, бо принесу тобі одне лише нещастя. Та коли ти вже тут, то нікуди тебе не відпущу.

Він долив до кави трошки горілки.

— Прошу, випий і зігрійся.

— Ти насправді хотів піти від мене? — недовірливо запитала вона.

— Так, — відповів він, — здається, що кохаю тебе дужче, ніж думав.

Він зняв її туфлі і почав їй розтирати ноги. А вона сьорбала малими ковтками з великої чашки, яку обхопила обома руками.

— І ти б справді пішов від мене? — повторила вона з недовірою.

Він знову кивнув головою.

— Я не можу без тебе, — промовила вона. — А що б ти робив без мене?

— Не знаю. Навіть не хотілося думати про це. Але тепер це не грає жодної ролі. Ти прийшла, і я ніколи цього не забуду. Ти повинна врятувати мене, Гедвіг, або ж пропадемо разом.