XVIII

— Божий суд бойовиськом, — похмуро вимовив Раймун. — Ласка божа, Дункане, та це ж означає бойові списи, сокири, телепні… а мечі будуть гострі, чи ви розумієте?

— Раймун Неохочий від ляку белькоче, — піддражнив його брат у перших, пан Стефон. Яблучко з золота і гранатів скріплювало його делію жовтої вовни. — Та не полохайся, братику, це ж лицарський бій, а хто не лицар, тому нема чого за свою шкуру труситися. Ви, пане Дункане, матимете на своєму боці іншого Фосовея — того, який вже дозрів. Я бачив, що Аеріон зробив з тими лялькарями. Я стану за вас до бою.

— Я теж хочу, — сердито докинув Раймун. — Для цього досить…

Але брат різко обірвав його.

— Хто ще готовий захищати вашу справу, пане Дункане?

Дунк безнадійно розвів руками.

— Я більше нікого не знаю. Хіба що пана Манфреда Дондаріона. Та він навіть не бажав ручитися, що я є лицарем. А тим паче не забажає легковажити за мене життям.

Пан Стефон замислився трохи стурбовано.

— Тож ми потребуємо ще п’ятьох добрих вояків. На щастя, друзів я маю набагато більше. Лео Довгий Шпичак, Шторм-Реготун, пан Карон, обидва Ланістери. Пан Ото Бракен… овва, і пан Чорноліс також, хоча світ ще не бачив, щоб Чорноліси з Бракенами билися в бугурті на одному боці. Гаразд, піду побалакаю з деким із них.

— Вони не зрадіють, коли ти їх побудиш, — зауважив молодший брат-зброєносець.

— От і чудово, — вирік пан Стефон. — Розгніваються, то лютіше битимуться. Покладіться на мене, пане Дункане. А ти, брате, якщо я не повернуся до світанку, принесеш мого обладунка, засідлаєш Гніва і вдягнеш йому ладри для бою. Зустрінемося на полі, на іншому кінці від поборників.

Тоді він засміявся.

— Гадаю, цей день усі запам’ятають надовго.

Виходячи з шатра, Стефон мало не променився щастям. Та Раймунові було не до радощів.

— П’ятеро лицарів… — похмуро присвиснув він, коли його старший брат у перших пішов. — Надії плекати — то добре, Дункане, але ж…

— Якщо ваш брат приведе тих лицарів, яких згадував…

— Лео Тирела? Харциза Бракенського? Шторма-Реготуна? — Раймун підвівся з місця. — Він їх усіх знає, то правда, але чи добре вони знають його? Стефон шукає тільки нагоди уславитися, але ж тут ідеться про ваше життя. Пошукайте собі ще людей самі, та й я допоможу. Краще мати на своєму боці забагато бійців, аніж замало.

Раптові кроки назовні привернули Раймунову увагу.

— Хто там? — гукнув він, і тут під запону до шатра проліз хлопчик, а за ним худорлявий добродій у просяклому дощем чорному кобеняку.

— Яйк? — підскочив Дунк на ноги. — Що ти тут робиш?

— Я ваш зброєносець, — мовив малий. — Хтось має допомогти вам узброїтися, пане.

— Чи твій вельможний батько знає, що ти утік з замку?

— Хай боги збавлять, сподіваюся, що ні. — Даерон Таргарієн розстібнув кобеняка і скинув його з тендітних плечей.

— Ви?! Чи ви геть здуріли, що приперлися сюди? — Дунк витяг з піхов ножа. — От узяти б та й пхнути вас просто у живіт!

— Може, й варто було б, — визнав принц Даерон. — Та краще налийте келишок вина. Подивіться лишень на мої руки.

Він простяг одну з них і показав усім, як вона тремтить.

Дунк грізно ступив уперед, суплячись.

— Чхати я хотів на ваші руки. Ви про мене казна-що набрехали!

— Я ж мусив вигадати щось, коли батько завимагали сказати, куди подівся мій братик, — відповів принц і усівся без запрошення, не зважаючи на Дунка з його ножем. — Правду кажучи, я й не знав, що Яйк кудись там зник. На дні кухля його не було, а більше я нікуди не заглядав, отож…

Він сумирно зітхнув.

— Пане, батько хочуть битися на боці обвинників, — устряг до розмови Яйк. — Я прохав їх цього не робити, та вони не послухали. Батько кажуть, що тільки так здатні захистити Аеріонову та Даеронову честь.

— Та не просив я нікого захищати мою честь, — кисло промимрив принц Даерон. — Хай би її хтось собі забрав, та й захищав на здоров’я. Але ж дзуськи! Маємо те, що маємо. І тому, пане Дункане, я прийшов попередити, що від мене особисто вам ніщо не загрожує. Якщо є на світі для мене щось страшніше за коней, то це мечі — вони важкі й до біса гострі. Я спробую шляхетно всидіти на коні першу сутичку, а далі… от якби ви гарненько торохнули мене по боці шолома — гучно, але не занадто сильно. Ну, ви розумієте. Я значно поступаюся братам в усьому, що стосується бійок, танців, роздумів або читання книжок. Але ніхто з них і наполовину так добре не знається на качанні без тями у грязюці, як я.

Дунк витріщався на принцового сина і питав себе, чи не хоче і цей пошити його в дурні.

— Навіщо ви прийшли?

— Аби попередити, що вас чекає, — мовив Даерон. — Батько наказали Королегвардії битися на його боці.

— Королегвардії?! — сахнувся Дунк.

— Ну, тим трьом із неї, які зараз тут. Дякувати богам, дядько Баелор залишили інших чотирьох у Король-Березі при моєму ясновельможному дідові.

Яйк хутко підказав імена.

— Пан Роланд Кракегол, пан Донел з Сутіндолу, пан Вілем Вильд.

— Вони за себе вирішувати не вільні, — пояснив Даерон. — Вони присяглися захищати життя короля та його рідних. А ми ж із братами — драконового роду, дяка богам за таке щастя.

Дунк порахував на пальцях.

— То це буде шестеро. Хто сьомий?

Принц Даерон знизав плечима.

— Аеріон когось знайде. Якщо треба, підкупить. Золота в нього досить.

— Кого маєте ви? — запитав Яйк.

— Раймунового брата у перших, пана Стефона.

Даерон зіщулився.

— Лише одного?!

— Пан Стефон пішов поспитатися в друзів.

— Я можу привести ще, — мовив Яйк. — Іще лицарів. Слово честі, можу!

— Яйку, — відповів Дунк, — я збираюся битися проти твоїх рідних братів.

— Ну, ви ж Даерона не чіпатимете, — стенув плечима хлопець. — Він сам сказав, що впаде з доброї волі. А щодо Аеріона… Пригадую, коли я був малий, він якось прийшов уночі до мене в опочивальню і приставив ножа між ніг. Сказав, що має забагато братів, тож однієї ночі зробить із мене сестру, щоб було з ким одружитися. А ще він укинув мого кота до колодязя. Каже, що не кидав, та він наскрізь брехливий.

Принц Даерон стомлено здвигнув плечима.

— Яйк каже чисту правду. Аеріон — гидка потвора. Він, прошу зазначити, вважає себе драконом у людській подобі. Тому і розлютився на тих лялькарів. Якби ж він народився Фосовеєм, то вважав би себе яблуком, і всім навколо дихалося б легше. Та нічого не поробиш. Маємо те, що маємо.

Він нахилився, підібрав з підлоги кобеняка і струсив з нього дощову воду.

— Мені треба пробратися до замку раніше, ніж батько зацікавляться, чого це я так довго нагострюю меча. Та перш ніж піти, я маю побалакати з вами наодинці, пане Дункане. Зробіть мені ласку — проведіть надвір.

Дунк якусь мить дивився на принцика з підозрою.

— Як забажаєте, ваша милосте, — нарешті зважився він і вклав ножа до піхов. — Та й щита треба забрати.

— А ми з Яйком підемо шукати лицарів, — пообіцяв Раймун Фосовей.

Принц Даерон зав’язав кобеняка на шиї та натягнув каптура. Дунк вийшов услід йому під тихий дощ, і вони разом покрокували до купецьких возів.

— Ви мені снилися, — мовив принц.

— Ви вже казали у заїзді.

— Хіба? Та однаково це правда. Справа в тім, пане Дункане, що мої сни не такі, як ваші. Мої сни справджуються. І це мене лякає. Мене лякаєте ви. Мені, бачте, наснилися ви і мертвий дракон. Велетенське чудовисько, могутнє, з крилами, які б могли накрити оцю луку. Він звалився просто на вас, але ви залишилися живі, а він помер.

— І його убив саме я?

— Цього напевне сказати не можу, але ви там були, і дракон там був. Колись ми, Таргарієни, володіли драконами і наказували їм. Потім дракони повиздихали, а ми ще животіємо. Я не хочу померти сьогодні. Самі боги відають, нащо мені таке життя, але й смерті я не прагну. Отже, зробіть мені ласку і вбийте не мене, а мого брата Аеріона.

— Я помирати теж не прагну, — відповів Дунк.

— Ну, я вас точно не вб'ю, пане мій. Ще й відкличу своє звинувачення. Хоча з того буде мало зиску, якщо Аеріон не відкличе своє.

Він зітхнув.

— Може статися, що я прирік вас на смерть своєю брехнею. Якщо так, прошу вибачити. Я, мабуть, тепер і сам приречений на якесь із семи пеклів. З моїм щастям — на те, де немає ані краплі вина.

Його пересмикнуло, і на цьому Дунк полишив принца Даерона під холодним тихим дощем.

Загрузка...