Заплотний лицар

XVII

Дунк ще ніколи не почувався так самотньо, як тоді, коли за його спиною з брязкотом зачинилася брамна решітка замку Ясенбрід. Падав тихий дощик, легший за росу, і все ж від його дотику Дунк затремтів. Через річку навколо небагатьох шатрів, де ще горіли вогні, світилися кольорові німби. Мабуть, пройшло вже з пів-ночі. Ще кілька годин, і настане ранок, а з ним разом прийде смерть.

Йому віддали назад меча та гроші, але тугу не розвіяли. Долаючи брід, Дунк розмірковував, чи не бажають потай судді, щоб він сів у сідло та втік. Може, й спромігся б утекти, якби забажав, але то був би певний кінець його лицарству. Він став би утікачем-розбійником і жив би поза законом до того дня, поки якийсь пан не зловить його і не зітне голову. «Краще померти лицарем, аніж отак жити» — майнула вперта думка. Мокрий до колін, він саме проминав порожнє бойовище. У більшості шатрів було темно, хазяї давно й міцно спали, та подекуди ще горіли свічки. Зсередини одного намету долітали тихі стогони і скрики любовної втіхи. Дунк знову запитав себе, чи не помре він, так і не звідавши дівчини.

Тоді він почув пирхання коня і якимось дивом одразу впізнав Грома. Дунк обернувся і побіг у той бік. Осьде він, Грім — стоїть прив’язаний поруч із Каштаном біля круглого шатра, у якому миготить блякле золотисте світло. Прапор на опорній тичці шатра змокрів і висів ганчіркою, але Дунк все ж розібрав темні обриси яблука Фосовеїв. І вони здалися йому обрисами самої надії.