Злодійка, яка постукала біді в двері

-- Зажди, то Він розмовляє чи ні?

-- В певному сенсі. Він розуміє, що я говорю, але відповідає малюнками. В певному сенсі. – Вона знизала плечима. – Поговори з ним і побачиш.

Я видихнула і витягнула ніж.

-- Гаразд. Поїхали.

Я вколола м’ясисту подушечку біля основи великого пальця і стиснула, аж виступила яскрава краплина крові. Тоді притиснула руку до кореня.

Світ неначе наполовину зрушився.

Я хочу сказати, що моє тіло сиділо під деревом, поряд з небезпечною дівчинкою-кішкою, але я знала про це тільки в дуже далекому, абстрактному сенсі. Мені доводилося зосередитися, щоб зберегти з ним зв‘язок. А я в основному була зосереджена на тому, де я зараз начебто була. А це було місце дуже, дуже несхоже на Белларіус.

Гадаю, це був храм. Зал був кавернозним, стіни з коричневого каменю тягнулися далеко вгору, неймовірно високо, за поле зору. Зал був довгим, освітленим жаровнями, що мерехтіли приблизно кожних п‘ять метрів. Вздовж підлоги бігла глибока, темна, зазубрена тріщина, шириною з людську долоню. Підлога була вкрита золотими злитками. Справжніми золотими злитками довжиною і шириною з мою ступню. Тисячами злитків. Я відірвала від них очі. Неохоче.

В далекому кінці знаходився трон, витесаний з того самого каменю, що й стіни. На око, він був таким великим, що на ньому могли зручно вмоститися пів десятка велетнів. Він також був тріснутим посередині. Одна половина спиралася п‘яно на стіну. Біля підніжжя трону були розкидані уламки. На одному з осколків каменю хтось сидів.

Я пішла вперед.

Він був великим. Вкритим м‘язами, лисим, з бронзовою, як в Та-Агота, шкірою. Голим, як Та-Агот. З величезними причандалами і зовсім цього не соромився.

Але там, де Та-Агот був безумовно красивим, риси цього чувака були брутальними, його череп перетинав старий, глибокий, схожий на борозну шрам. Він був схожий на вбивцю, або на кривавого бога. Але такого, що став значно лагіднішим. Принаймні на його обличчі не було люті, а очі під густими бровами були м‘якими.

Я підійшла за метр до нього і сказала.

-- Я так гадаю, Бог Горобців.

Він кивнув.

-- Ти хотів поговорити зі мною?

Він знов кивнув.

-- Навіщо?

В моїй голові з‘явився образ. Вид Белларіуса зверху. А точніше Гори Тарвус. Неначе я ширяла в небі, безтілесним оком, і бачила всю гору під собою.

Час прискорився. Сонце тричі зайшло. Коли сонце зійшло втретє, Гора Тарвус вибухнула, і забрала з собою весь Белларіус. Знищення було цілковитим, брутально швидким і настільки неймовірним, що його було важко усвідомити. Від міста і гори залишилася тільки величезна зяюча вирва, яку відразу заповнило море.

Тоді образ зник і я знов стояла перед Ним.

-- На горб Керфа! -- вилаялася я. – Через три дні?

Він кивнув.

-- Чому?

Він вказав на мою руку. Ту, яка тримала Клинок, що Ненависть Шепоче, коли я його знищила. Тоді Він показав мені інше видіння: Цитадель на вершині Гори Тарвус. Де жив Телемарх. І, якщо вірити Фаллону Сірому Зубу, де зараз знаходився Ніж, що Розсікає Ніч.

-- Я не розумію, -- сказала я Йому. – Я маю щось спільного з тим, що Белларіус перетвориться у вирву в землі?

Він кивнув.

-- Тоді я повинна вшитися до біса звідси.

Він рішуче похитав головою. Показав мені знов Цитадель.

-- Я повинна піти в Цитадель?

Він кивнув.

-- І що там зробити?

Він знов показав мені зображення Цитаделі, а потім старого чоловіка з довгою, брудною бородою, що стояв на балконі.

Тоді Він показав мені зображення крові.

-- В мене якесь таке неприємне відчуття, що цей старий це Телемарх. Самий неперевершений маг у світі. Я маю рацію?

Він кивнув.

-- І ти хочеш, щоб я пішла в Цитадель. Зустрілася з ним. І пролила його кров.

Він кивнув.

-- Ти хочеш, щоб я прикінчила його.

Він кивнув. В нього це добре виходило.

-- А якщо ні? Це якась погроза? Чому я повинна довіряти тобі?

Він похитав головою. Тоді знов показав, як вибухає Гора Тарвус. Але цього разу Він показав, як мала біля Його дерева розривається на шматки, як горобці гинуть тисячами, а саме Його дерево розлітається на дрізки.

-- Отже. Ти не погрожуєш мені. Ти просто показуєш, що трапиться, якщо я не прикінчу Телемарха.

Він знов кивнув.

-- Давай на якусь мить залишимо це осторонь. Чому все це трапиться?

Він вказав на мене, на мою руку, тоді показав мені зображення ножа.

Він був зовсім не схожим на Клинок Абанон. Той постійно змінював форму, кидав іскри і виділяв болюче, неземне світло.

Цей був маленьким шматочком кришталю, довжиною десь з мій вказівний палець, з чорним руків‘ям. Він виділяв легеньке, блакитно-біле світло, і це світло пульсувало, як серцебиття. Він висів у повітрі над головою Телемарха, кінчиком вниз, і повільно крутився.

-- Пробач, цього я не розумію, -- сказала я Йому. Він виглядав на розчарованого, кивнув, знизав безпомічно плечима.

-- Ти не можеш пояснити краще, правда? Все надто складно, щоб зробити це малюнками.

Він кивнув головою.

-- Чому я? Чому не ти? Ти ж бог.

Він востаннє похитав головою, вказав на мене і мою руку.

Раптом я опинилася знов біля дерева, поряд з малою. Я здригнулася.

-- Він хороший, правда?

-- Е, у всякому разі не злий. Ти була в Його тронній кімнаті?

-- Звісно. Там я з Ним розмовляю. Він каже, що це Його голова.

Якщо це Його голова, то вона тріснута. Буквально, подумала я про себе, а це означає, все, що він сказав мені, в кращому випадку є підозрілим.

-- Якщо це Його голова, то де Його тіло? – запитала я вголос.

Вона поплескала найближчий корінь.

-- Тепер Він дерево. Ось що інші боги зробили з Ним. А горобці це, звісно ж, Його очі.

-- Звісно. Хіба могло бути інакше?

-- …Бсолютно, -- відповіла вона поважно, немов суддя.

-- А тебе, взагалі, як звати?

-- Черіса.

Почувши це, я відчула легенький укол емоцій.

-- Це… це гарне ім‘я, -- вичавила я з себе. – Так звали мою маму. А я Амра.

-- Здається, це хлопчаче ім‘я, -- сказала вона.

--Це одне з тих імен, що пасують і хлопцям і дівчатам. – Я встала. – Що ж. Дякую, мала. Черісо.

Я повернулася, щоб піти.

-- Ти зробиш це?

-- Зроблю що?

-- Врятуєш місто. Я не хочу вмирати.

-- Буду з тобою чесною, мала. Не впевнена, що зможу. І я досі не знаю, чому твій друг, Бог Горобців, думає, що це повинна бути я. – Або чи я повинна вірити хоча б в щось, що Він сказав мені. Я схилялася до думки, що це були слова божевільного бога. Чи то малюнки божевільного бога. Чи як там.

Вона підвела погляд і уважно глянула на мене.

-- Хтось же ж повинен? І це не може бути Він, глянь, Він тепер дерево. Я не можу. Як стемніє, мене не випустять надвір.

-- Вагомі аргументи, -- признала я.

-- Залишаєшся ти. Знаєш, Він дуже розумний, хоча й не вміє правильно розмовляти. Він бачить все, що бачать Його пташки. І Він дуже, дуже старий.

Я потерла чоло. Коли я перетворилася із злодійки в якогось героя? Коли саме це трапилося і чому я цього не зауважила? І найголовніше, чому я?

-- Слухай сюди, мала. Я добряче поміркую і повернуся до тебе.

-- Гаразд. Але не барися. За три дні нам всім гаплик, ти в курсі?

-- Ага, щось таке чула.

Розділ 10

Дивна річ. Біля дерева на небі не було жодної хмаринки, на листках і подвір‘ї виблискувало золотом сонячне проміння, і звісно ж, горобці. Але як тільки по дорозі в заїзд я зайшла в провулок, температура різко опустилася, небо стало свинцево-сірим, з хребта Драконова Спина повіяв холодний вітер і з пронизливим свистом помчав навколо Гори Тарвус. Знов падав отой нестерпний, холодний, осінній Белларіуський дощ.

Коли я повернулася в заїзд, на мене налетів найапетитніший запах: смаженої яловичини. Я усвідомила собі, що вмираю з голоду і замість того, щоб поїсти нагорі, сіла в світлиці. Власник заїзду обслуговував мене особисто, з невеличкою, білою ганчіркою перекинутою через руку і невдоволеним виглядом на пухлому обличчі. Я накинулася на м‘ясо, не звертаючи уваги ні на що навколо себе, поки в моє поле зору не залізла доглянута, волосата рука з мереживним манжетом. Рука, що клацнула пальцями. Рука, прикріплена до чоловіка, що явно належав до Шляхти. Найбільше на це вказувала напудрена перука. Він клацнув пальцями мені прямо перед носом, щоб привернути мою увагу.

-- Ей, дівчино. Ти можеш дозволити собі таку їжу?

-- Тобі в біса що до того?

-- Якщо тобі потрібні гроші, можеш скласти мені компанію сьогодні ввечері. Після того як помиєшся і відповідно одягнешся.

Я підняла брову.

-- Скласти тобі компанію?

-- Саме так. Зараз я сиджу без діла. Ти можеш розважити мене.

Він промовив це так, наче чинив мені велику ласку.

-- Думаю, я відмовлюся.

Він втупився на мене так, ніби я раптом почала розмовляти незрозумілою мовою.

Тоді йому в голову прийшла якась ідея і повільно вималювалася на обличчі.

-- А. Тобі подобаються жінки.

-- Ні, мене швидше можна назвати мізантропкою.

На його обличчі з‘явилася гидка, підла посмішка.

-- Міз-ан-тропка. Дуже довге слово, як на таке нікчемне дівчисько. Впевнена, що знаєш, що воно означає? Особисто я б назвав тебе обшарпанкою.

Я закотила очі й виконала фокус, після якого мій ніж раптово стирчить в чиїйсь ніздрі.

-- Мізантропка. Люсерніанською це “пішов на хуй”.

Він і пішов. Власник заїзду був не у захваті. Мені було наплювати. Я відсунула від себе яловичину, яка раптом втратила смак, відігнала від себе почуття бруду, яким цей шляхетний дурень мене замазав і глянула у вікно на низьке, сіре небо. Звісно ж, падав дощ.

Коли він починався, то не припинявся днями, тижнями поспіль, постійний у своїй непостійності.

Звісно, через кілька днів я вже не буду перейматися дощем, правильно? Якщо я нічого не зроблю, то мене розірве на шматки. Якщо зроблю те, чого від мене хоче Бог Горобців, то після того, як Телемарх і Клинок Калари закінчать зі мною, я здохну в якийсь жахливий, магічний спосіб.

Якщо ще Бог Горобців не був хворим на всю голову.

Якби я втекла, як всякий розумний злодій…

Чи могла я втекти? Залишити Белларіус напризволяще? Купу років тому він мене залишив. Частина мене щиро вірила, що це смердюче місто заслуговує, щоб його стерти з мапи. Повністю. Кожну цеглину і черепицю. Це була не найкраща моя частина, але вона була дуже переконливою.

Белларіус мені було не врятувати. Це неможливо. Вбити найпотужнішого мага в світі, який, так трапилося, володів одним з Клинків Восьмикратної Богині, тільки тому, що так сказав задрипаний, хворий на голову божок? Я вас благаю.

Тож переді мною стояло доволі просте запитання.

Валити звідси до того, як можливо, ймовірно вибухне Гора Тарвус, чи не звертати уваги на щойно проведену розмову і продовжити пошуки Тейнера?

Рішення, рішення, промовив голос в мене в голові, що лунав майже, як мій.

-- Ой, заткнися, -- сказала я голосу. – Я й так маю враження, що втратила глузд, мені ще бракувало чути голоси. Хоча розмовляти до себе вголос теж не допомагає.

#

Оскільки мою дорожню скриню було знищено разом з пристанню, коли я прибула, з одягу в мене було тільки те, що я мала на собі, воно було недостатньо теплим, де-не-де обгорілим, і, правду кажучи, починало смердіти. Тож коли я повернулася в Мідну Кору, то покликала власника і сказала йому, чого хочу. Я не мала наміру ходити по магазинах в Поясі й зносити зверхні погляди, поки не покажу своє золото.

Кіля не було ніде видно. Я знизала плечима. Я була впевнена, що він з‘явиться. Якщо ні, то він сам собі пан. Я мала надію, що він передав моє повідомлення Ансену, але якщо ні, мене це не надто турбувало. В мене на голові була купа інших проблем. Наприклад, знайти Тейнера.

За пів години два кравці з помічниками і торбами з‘явилися разом з шкіряником. Поки я чекала на них, то викупалася, а тоді зустріла їх у світлиці, загорнена у величезний і небезпечно м‘який рушник. Власник заїзду може й був зарозумілим, класовим зазнайком, але смак мав. Я неохоче переодягнулася в халат і дозволила їм почати знімати мірку.

Якщо кравці й не схвалювали мої не надто жіночі вимоги до одягу, то розсудливо тримали свою думку при собі. Адже я платила втричі більше, щоб моє замовлення виконали до кінця дня.

Вони закінчили й почали бурмотіти один до одного, а тоді шкіряник мовчки зняв мірку моєї талії та грудей, анітрохи не збентежений і демонстративно ігноруючи той факт, що кравці щойно зробили це перед ним. Потім він виміряв подаровані Хольгреном ножі. Тоді запитав мене, на коли мені потрібні піхви й портупея.

-- Якомога швидше, -- відповіла я.

Він буркнув.

-- Дешево, швидко, або якісно. Вибрати можна тільки два пункти.

-- Два останніх. Але не потрібно нічого незвичайного.

-- Тоді я повернуся до обіду, -- буркнув він і вийшов.

Кравці пішли невдовзі після нього з довгими листками списаними замітками й значним завдатком, залишивши мене, як я й очікувала, без твердої валюти. Наступним відвідувачем був торговець коштовним камінням, старий, зморщений Пінгульський джентльмен, за яким як тінь слідував здоровенний охоронець з важким поглядом. Я показала йому три найменших самоцвіти, які взяла з собою. Він оглянув їх з допомогою лупи й зачарованого талісмана, тоді назвав сміхотворно низьку ціну. Я засміялася, назвала у відповідь сміхотворно високу ціну і ми почали торгуватися. Через десять хвилин ми поміняли самоцвіти на гроші й він відкланявся з легенькою посмішкою на вустах. Він взяв наді мною гору, але не набагато.

Я пообідала в своїх апартаментах, а тоді не мала чим зайнятися, доки не прибуде мій новий одяг, бо те, що я носила забрали випрати й підлатати. Або, взявши до уваги особу власника заїзду, спалити.

Тепер, коли на мене тиснула вимушена бездіяльність, мені в голову непрохано повернулася розмова з Богом Горобців. Я дуже хотіла ігнорувати її, забути про неї. Вона була безглузда.

Не дуже розумно ігнорувати повідомлення бога, сказав голос в мене в голові.

-- Може так, а може ні, -- пробурмотіла я. Може Він не був божевільним. Але зробити те, що Він від мене хотів, точно було б божевіллям.

Припустимо, в Нього дійсно не протікав дах, то, що мені робити? Накивати п‘ятами з Белларіуса, і залишити всіх, щоб їх розірвало на шматки? Чи вирушити на самовбивчу місію, щоб прикінчити Телемарха, тільки тому, що так сказав бог крові, якого його колеги боги перетворили в дерево, бо він був неприємним типом?

У двері постукали.

-- От тобі маєш, безглузді рішення, -- пробурмотіла я і сіла на канапі, поклала один ніж на столі перед собою, а другий на подушки позад себе.

-- Заходьте, -- вигукнула я.

Двері відчинилися і Кіль просунув голову.

-- Ти там не гола, чи ще щось? – запитав він, вилупившись на мене в халаті так, як це може зробити тільки хлопчик-підліток.

-- Не змушуй мене скривдити тебе, Кілю.

-- Я передав йому твої слова про зустріч, -- відповів хлопець, заходячи в кімнату і намагаючись дивитися на штори, а не на мої ноги.

-- Ансену?

-- Так.

-- І?

-- Він…, е…, не прийде, -- відповів Кіль, сідаючи на одне з м‘яких крісел.

-- Оце ти мене здивував.

-- Але він передав тобі ось що. – З внутрішньої кишені жилетки Кіл витягнув зім‘ятого листа і вручив мені. Я взяла його. Але не відкрила.

-- Чому ти віриш в цього чувака, Кілю? Що тебе змушує повірити, що він трьохсотлітній герой, який воскрес із мертвих?

Його обличчя стало поважним. Він глянув мені в очі.

-- Може це не так. Може це дійсно неможливо. Бачу, що ти в це не віриш, а ти очевидно багато чого знаєш про багато чого. Але якщо це не Ансен, справжній Ансен, він міг би ним бути. Більше ніхто тут не бореться за слушну справу.

-- Впевнений, що саме цим він займається? Чому ти вважаєш, що весь цей Ансен не якесь ретельно сплановане шахрайство?

-- Шахраї та аферисти не годують бідних. Не вбивають корумпованих Чорних Рукавів. Вони не піднімають повстання.

-- Дрібні аферисти ні. Але може цей чувак грає за високими ставками.

-- До чого ти хилиш?

-- Навіть якщо він не стриже з бідних останні пожитки. Це не означає, що він все одно не використовує їх.

-- Як?

-- Як політичну підтримку. Якщо цей Ансен піднімає повстання, то йому потрібні повстанці, згоден?

-- Помиляєшся, -- сказав він спокійно. – Він не використовує людей.

-- Може й помиляюся. Заради твого блага, сподіваюся, що так. Але якщо ваше повстання буде успішним, а це приголомшливо велике “якщо”, взявши до уваги той факт, що в Синдика є Телемарх, здатний розтоптати всю ту голоту, яка буде розмахувати вилами, то побачимо, хто опиниться в Ріаілі, й буде приймати закони й збирати податки. Дивись не пошкодуй і спробуй не думати, що тебе використали, якщо це буде Ансен.

Кіль глянув на мене скривджено і водночас з огидою.

-- Зараз ти мені не дуже подобаєшся, -- сказав він, встав і вийшов.

-- Інколи я сама собі не дуже подобаюся, -- промовила я тихо в бік дверей, що зачинялися.

За мить я згадала про лист в руці й відкрила його.

Амро Тетіс, вітаю –

Перепрошую, що не можу зустрітися з тобою особисто. Через обставини, що склалися, наша зустріч недоцільна. Прошу мене зрозуміти.

Кіль повідомив мене, що моє перше послання було втрачене під час інциденту на пристані (дякую, що заопікувалася моїм юним соратником). Ось його суть: особа, яку ти шукаєш, мешкає в будинку номер 7, на Чорнильній вулиці.

--А.

-- Що ж, -- промовила я до порожньої кімнати. – Тепер я знаю, чим буду займатися сьогодні ввечері.

Розділ 11

-- На волосаті бородавки Керфа, -- прошепотіла я до себе, коли знайшла будинок номер 7 на Чорнильній вулиці.

Будинок не був великим, але він був найкращим на вулиці заповненій писарями, переписувачами, бакалійниками і бухгалтерами. Люди й заклади, що загалом заробляли пристойні гроші. Половина першого поверху була цілковито зайнята вітражними вікнами. Я бачила, як всередині рухалося кілька людей і могла розгледіти столи клерків, освітлені гасовими лампами.

На вивісці було написано:

Свейнпол & Син

ПОСЕРЕДНИКИ – БАКАЛІЯ

Я ніколи не бувала в цьому будинку раніше, більше того, ніколи в житті моя нога не ступала на Чорнильну вулицю. Але я знала, хто жив у цьому домі. Не раз я чула, як батько кричав на матір.

То може повернешся на Чорнильну вулицю, Черісо, йобана Свейнпол? А так; вони тебе, курва, більше не хочуть! Після цього, як правило, слідував ляпас.

Я стояла перед домом бабусі по материнській лінії. Перед чоловіком, який не дозолив їй вийти заміж за мого батька, хоча якби я була присутня, я б його підтримала. Перед чоловіком, який позбавив мою маму спадщини, коли вона завагітніла мною.

З цим у мене вже були проблеми. Зрештою це призвело до того, що вона залишалася з батьком, бо їй було більше нікуди піти. Зрештою це призвело до того, що він забив її на смерть. Зрештою це призвело до того, що я роки провела на вулиці, де билася за їжу і де на мене полювали, як на звіра.

Так. У мене були проблеми з цим і з тими, хто жив у домі, що стояв переді мною. Такі проблеми, що я почала міркувати, чи не спалити будинок дощенту. Чомусь підпал здавався мені цілковито виправданим для будинку, в який мені ніколи не дозволили ступити.

Чому, на всіх мертвих богів, Тейнер жив саме тут?

Несподівано я вирішила, що не хочу знати. Воно не було того варте.

-- Дай собі спокій, Амро, -- прошепотіла я до себе. – Просто піди геть.

Але я не могла відвести від будинку погляд.

Боягузка, прошепотів голос у мене в голові. Я майже впевнена, що цим разом голос був мій.

У вікні з‘явилося обличчя, обличчя чоловіка, що виглядав на вулицю. Виглядав на мене. Я повернулася на п‘ятах і пішла геть. Я почула, як відчинилися двері, задзвонив дзвоник.

-- Амра?

Я продовжила йти.

-- Це ж ти?

Я продовжила йти.

-- Я твій дядько, Ів. Дідусь помер.

Я зупинилася. Обернулася. Глянула на нього. В нього були мамині очі. Мої очі.

-- Звідки ти знаєш хто я?

Він посміхнувся, дещо сумно.

-- Ти дуже, дуже схожа на свою маму. От тільки…

-- От тільки шрами, -- закінчила я.

Якийсь час ми просто стояли. Тоді він сказав:

-- Чому б тобі не зайти на хвильку?

-- Надто багато причин, щоб перечислювати, -- відповіла я.

Він кивнув.

-- Гаразд. Розумію. Але зачекай трішки, гаразд? Я маю дещо для тебе.

-- Що б це не було, я не хочу і не потребую цього.

-- Думаю, що захочеш. Він належав твоїй мамі.

Він зацікавив мене.

Але все одно мені дуже не хотілося. Мабуть, це означало, що все-таки варто.

-- Гаразд, -- нарешті сказала я. – Зайду.

#

Він провів мене повз фронт-офіс, де два мовчазних клерки сиділи за столами і записували купу цифр у великі бухгалтерські книги, коротким коридором і в затишну, яскраво освітлену кухню. Там він сів за міцний, подряпаний стіл і жестом вказав, щоб я теж сідала. Я опустилася на лавочку навпроти нього.

-- Що ти хочеш дати мені?

Він заліз за широкий, полотняний комір і зняв з шиї срібний медальйон на ланцюжку. Поклав його на стіл поміж нами і відкинувся.

-- Ти міг дати його мені на вулиці.

-- Я пропонував, -- відповів він. – Але тут краще видно.

Я взяла його і натиснула на защіпку. Медальйон розкрився.

З долоні до мене посміхнулася моя мама, не старша ніж шістнадцяти років. Свіжа, щаслива, прекрасна.

Не зламана. За все своє життя я її такою ніколи не бачила.

-- Гешер намалював її до того, як став надто знаменитим, щоб займатися мініатюрами. Коли твоя мама пішла з дому, то дала його мені й попросила, щоб я не забував її.

Я закрила медальйон.

-- Але ти забув.

Він похитав головою.

-- Ні. Але я був на чотири роки молодшим, а наш батько був важкою людиною. Мені було лишень дванадцять, коли він позбавив її спадку. Я не міг нічого вдіяти. – Він зручніше вмостився на лавці. – Одного разу я спробував вислизнути й принести їй гроші. Він знайшов мене ще до того, як я вийшов з Пояса і страшно відлупцював. Тиждень я не вставав з ліжка.

-- Безумовно, я розумію, що дванадцятирічного хлопця можна залякати. Але моя мама загинула через десять років. Весь цей час вона – ми – жодного разу від тебе нічого не чули. Ти досі боявся батька, коли тобі було п’ятнадцять? Сімнадцять? Двадцять?

Він опустив очі. Його руки були міцно стиснені. Аж кісточки побіліли.

-- Так, -- нарешті сказав він.

Я витріщилася на нього. Презирство почало підніматися з глибини мого єства і душити мене.

-- Мій батько був чудовиськом, пияком і, скажемо прямо, вбивцею, -- промовила я. – Але принаймні він не був боягузом.

-- Маєш рацію; я повинен був знайти спосіб допомогти твоїй мамі й тобі. Але знаєш, що сказав мені твій дідо, коли копав мене по ребрах, аж поки не зламав кілька?

-- І гадки не маю.

-- Він сказав, “Якщо ще раз спробуєш допомогти отій шльондрі, яка колись була твоєю сестрою, я накажу вбити її та її вишкребка, і присягаю на всіх мертвих богів, змушу тебе дивитися. І коли разом з криками з неї буде виходити життя, ти знатимеш, хлопче, що це твоя вина”.

Він глянув на мене.

-- Мій батько теж був чудовиськом. Можеш не сумніватися.

Я глянула на медальйон у руці. Кивнула. В його голосі чулася правда.

-- Отже, мої предки з обох сторін – чудовиська.

Він нахилився вперед і доторкнувся пальцем до медальйона.

-- Але ще в тебе була вона.

-- Недостатньо довго, -- витиснула я з себе.

Поки я плакала, він відвернувся.

Я не плачу. Але за мамою плакала. Не хочу про це говорити.

Коли це закінчилося, я наділа медальйон на шию, безпечно під сорочкою.

-- Потрібні гроші? Місце для ночівлі? – запитав він.

-- Ні.

-- Я можу щось зробити для тебе?

Я подумала. Подумала про маму. Подумала про своє життя на вулиці. Похитала головою.

-- Час коли ти міг щось зробити, давно минув, дядьку. Твоя пропозиція запізнилася на роки.

Здавалося, щось в ньому зламалося. Він кивнув.

-- Розумію, --відповів.

-- Є одна річ, -- сказала я.

-- Що завгодно.

-- Тут живе такий собі Тейнер. Я б хотіла знати, що він тут робить і як ти з ним познайомився.

-- Так, Тейнер тут жив. Але він помер минулого тижня. Мені прикро, Амро. Я знаю, він був твоїм другом.

Я була приголомшена. Не знала, як відреагувати. Чи хоча б, що я відчувала.

-- Як? – нарешті запитала я. – Як це трапилося?

-- Не знаю. Одного дня він не прийшов на роботу. Деймер прислав якогось парубка, щоб той глянув, бо за всі ці роки Тейнер ніколи не пропустив жодного дня. Ми постукали, але ніхто не відповів. Я відімкнув двері й ми побачили, що він лежить на підлозі, мертвий. На ньому не було жодних слідів насилля, а кімната була, як завжди, акуратно прибрана. – Він відкинувся, видихнув повітря. – Це могла бути природна смерть.

-- Але ти так не думаєш, -- сказала я.

Він похитав головою.

-- Не думаю і не можу сказати тобі чому. Він був молодим, у всякому разі молодшим за мене, і набагато здоровішим. Звісно, інколи й здорові люди падають замертво. Таке трапляється. Але…

-- Але що?

-- Вдень Тейнер працював на канатній фабриці Деймера. Але в свій вільний час займався чимось іншим. Чимось небезпечним. Дуже небезпечним.

-- Може розповіси мені все з початку? В першу чергу, як ти з ним познайомився.

Він легенько посміхнувся.

-- Я познайомився з Тейнером після смерті твого діда. Коли шукав тебе.

-- Ти шукав мене?

-- Так, майже десять років тому. На той час ти вже давно перетнула Драконове море і зникла. Я зітхнув з полегшенням, що тобі принаймні вдалося уникнути Чистки, хоча й не міг знайти жодного твого сліду. На той час Тейнер вже був молодим чоловіком, і коли довідався, хто я такий, набив мені пику. – Він сумно посміхнувся і похитав головою. – Він не зразу повірив, що я хотів допомогти тобі. Через кілька тижнів ми стали друзями. Він розповів мені про тебе, якою ти була, що пережила, і як він захоплювався тобою.

-- Він захоплювався мною? – Я засміялася.

-- Так. Він сказав, що більше не зустрічав такої впертої особи, й що хотів би мати хоча б половину такої сили волі, як в тебе.

Тоді він став поважним і глянув мені в очі.

-- Десь в той час він вирішив звести рахунки за чистку. Вирішив зробити все можливе, щоб змусити винних заплатити за свої вчинки.

-- Божевілля. Ти відмовив його, правильно?

-- Помиляєшся. Я фінансував його.

-- Жартуєш.

-- Ні. – Він широко розвів руками, глянув навкруги. – Справа, яку залишив мені твій дідо, дуже прибуткова. В мене немає жінки, дітей, жодної родини, крім тебе, і ти зникла, як я думав, назавжди. Тейнер був для мене як молодший брат, й він займався слушною справою, для якої бракувало коштів. Ти знала його. Він був на рідкість чесним і порядним. Я вважав, що недаремно витратив ці гроші, і чесно кажучи, це були не надто великі гроші. Він відмовлявся працювати на мене і жити на кошти, які я йому давав. Кожен мідяк, який я йому давав, йшов на те, щоб виявити тих, хто брав участь в плануванні й виконанні Чистки.

-- І як далеко він зайшов у своєму персональному пошуку справедливості?

-- Я дійсно не знаю. Я можу показати тобі де він витрачав гроші й на що. Він вів для мене ретельний облік, хоча я раз за разом повторював йому, що в цьому немає потреби. Але результати? Не знаю. Майже з самого початку ми вирішили, що буде безпечніше, якщо я не знатиму імен, які він відкопає.

-- Для нього це виявилося не надто безпечним, -- сказала я.

-- Зваживши на те, що він робив, він нажив ворогів серед небезпечних і потенційно впливових людей.

-- Саме так. Я тільки не можу зрозуміти, навіщо вони завдали собі клопоту, щоб це виглядало природно. З таким же успіхом вони могли доручити комусь зарізати його на вулиці. Або просто зробити так, щоб він зник.

-- Може вони боялися, що в такому випадку хтось не залишить цю справу.

-- Може. Важко сказати.

-- Де він зараз?

-- Я поховав його на Джейбі.

Я підняла брову.

-- Не впевнена, що Тейнеру подобається тусуватися зі Шляхтою, навіть після смерті.

Джейбі – це цвинтар за два кроки від будинків Шляхти.

Дядько посміхнувся.

-- Мені чомусь здається, що він би схвалив. В нашого друга Тейнера було специфічне почуття гумору.

-- Правда? Видно воно в нього розвинулося після мого від‘їзду.

-- Мабуть, коли ти знала його, було не надто багато причин жартувати.

-- Що правда, то правда. – Дядько змальовував дивну картину Тейнера. Тейнер в ролі месника – так. До певної міри я бачила його в цій ролі. Але я не бачила Тейнера, як людину, яка буде відрубувати голови, запихати їх в коробки і висилати за Драконове море. Але більше ніхто не знав, що Борольд зробив зі мною, хай йому дідько. Залишалася єдина зачіпка – руна на чолі Борольда, і єдине рішення – магія. Таке собі рішення.

Я прийняла рішення, відразу свідома, що майже напевно пошкодую про це.

-- Мені потрібно глянути на щось, що належало Тейнеру. Ти ще не викинув його речі?

-- Ні, в його кімнаті нічого не чіпали. Все так, як він залишив. Не було нікого, кому віддати його речі, та й мав він небагато; кімната теж нікому не потрібна.

Він перебрав ключі на кільці на поясі й зняв один. Тримаючи за кінчик, простягнув мені. Так наче боявся, що наші пальці можуть доторкнутися. Я взяла ключ і кивнула.

-- В нього був власний вхід, ззаду. Сходи відразу за дверима, -- сказав він, вказавши на двері в дальньому кінці кухні, що вели надвір.

-- Дякую. Я знайду дорогу.

Він сіпнув головою на знак згоди, знов сів за стіл, спершись підборіддям на руку. Його погляд блукав по їдальні, але якось абстраговано, розфокусовано. Так наче він не був певен, що думати про сьогоднішні події.

Я почувалася докладно так само.

Розділ 12

Комірчина Тейнера знаходилася на вершині міцних дерев‘яних сходів на горищі будинку. Я відчинила двері й зайшла всередину, піднявши високо лампу, яку взяла на кухні у дядька. Вставила ключ в замок, але завагалася перш ніж прокрутити його.

Ось і кінець моїх пошуків. Я могла просто залишити все як є, повернутися і піти по сходах назад. Не зупинятися аж до пристані. Сісти на корабель. Я приїхала в Белларіус, щоб довідатися, що замислив Тейнер. Він замислив те, що лежав у землі й більше не збирався вставати. Для цього йому не потрібна моя допомога.

Я простояла там довго, з рукою на ключі. Нарешті, вилаявшись під носом, я прокрутила його і штовхнула двері.

Кімнатка була маленькою, з єдиним вікном біля дверей, похилою стелею і балками на видноті. Тепер, коли в ній ніхто не жив, вона була трохи затхлою. З одного боку стояло вузьке, дерев‘яне ліжко з тонким матрацом і ще тоншою подушкою, вкрите старою, м‘якою ковдрою. З другого боку був вузький стіл і хитке, дерев‘яне крісло. В дальньому кінці невеличка шафа, з прибитим до дверцят невеличким, сталевим дзеркалом, і невеличкий столик з глечиком і мискою. Оце і все.

Тільки я знала, що це ще не все. Було ще щось. У Тейнера десь тут була криївка.

Я перевірила ліжко, стіл і шафу, не знайшла нічого крім зміни одягу, ножа, вилки й ложки, а під ліжком пари черевиків, що знавали і кращі часи. Вони були вкриті брудом і пахнули як особливо мерзенний сорт сиру.

Я перевірила миску, глечик і невеличкий умивальник. Перевірила за дзеркалом. Перевірила дошки на підлозі, стелю і балки. Перевірила стіни, чи немає прихованих порожнин.

Нічого. Абсолютно нічого. Все було аж надто прибраним, акуратним, чистеньким… Все, за винятком черевиків.

-- Гидко, але хитро, друже, -- промовила я в порожнечу, і дихаючи ротом, засунула руку спочатку в один, а потім в другий черевик.

В носок другого було запхано те, що я шукала. Я витягнула багато раз складений аркуш паперу.

Я кинула черевик і розгорнула папір. Я не могла прочитати, що там було написано: в кімнаті було надто темно, а почерк – неймовірно дрібним. Я віднесла аркуш і лампу до столу, всілася і спробувала розібрати надзвичайно стислі рядки.

Це був список імен з примітками. Імена мені нічого не говорили, але записи Тейнера говорили значно більше.

Адок Фріс, Чорний Рукав, вбив трьох при свідках. Мертвий.

Гарл Ленст, колишній Чорний Рукав, зараз суддя Ленст. Вбив двох. Вул. Колн, 12.

Загалом майже три десятки імен. Борольда серед них не було. Більше ніж половина були ще живі. Довгий список вбивць дітей. Гадаю, я повинна була відчувати щось більше, відчувати щось. Будь-що. Але я не відчувала, поки не дійшла до кінця списку. Ім‘я в кінці списку виділялося через нотатку, яку Тейнер підкреслив.

Аффонс Ярроу. Командир Чорних Рукавів. На пенсії.

Вбив десятки.

Адреса невідома.

Знає ім‘я мага.

Я запхала список у кишеню своєї нової, шовкової жилетки, схопила лампу і вийшла з кімнати. Мої руки вкрилися потом. Після того, як я роками вірила без жодного доказу, в мене нарешті було підтвердження, що існував таки маг, який шукав вуличних щурів для ескадронів смерті Чорних Рукавів, що не мало значення, де ми ховалися.

В нас не було шансів, у жодного з нас.

Якби я не втекла, то швидше за все, була б зараз мертвою. Я замкнула двері й пішла вниз по сходах.

Дядько Ів досі сидів за столом, цим разом перед ним була чашка.

-- Знайшла щось?

-- Знайшла. Можливо причину чому вбили Тейнера. Хочеш знати?

Він якийсь час подумав.

-- Так. Але ні. Що будеш робити?

-- Чесно кажучи, не знаю. Потрібно подумати. Вирішити.

-- Зрозуміло.

-- Дякую, -- сказала я йому. – За… Дякую.

-- Впевнена, що не хочеш зупинитися тут? – запитав він.

Я похитала головою.

-- Зараз я займаюся тим, від чого тобі безпечніше триматися подалі, й про що нічого не знати.

-- Гаразд, -- промовив дядько, але думаю, що він не повірив мені.

-- Я повернуся, коли закінчу свої справи.

-- Сподіваюся, що так, Амро. Небого.

Я змусила себе легенько обійняти його, від чого нам обом стало ніяково. Мабуть, мені більше ніж йому, бо коли ми доторкнулися, волоски в мене на потилиці стали диба.

Дядько Ів, якщо це дійсно був він, був магом.

Коли ми прощалися, вираз мого обличчя був нейтральним.

-- Прощай, дядьку, -- витиснула я з себе.

І вийшла.

Розділ 13

Я розмірковувала про це всю ніч. Записка Ансена. Зустріч з дядьком. Знахідка списку Тейнера і відкриття, що дядько Ів, якщо це дійсно був він, був магом.

Це смерділо як риба, якій більше ніж тиждень. Смерділо зі стількох напрямків, що я навіть не знала, звідки смердить найбільше. В мене дуже песимістична, схильна до підозр, багата уява. Варіантів, чому ця ситуація була тухлою, було без ліку, а в мене було недостатньо інформації, щоб робити якісь розумні припущення щодо того, що саме відбувається. Але хтось, щось намагалося водити мене за ніс, намагалося змусити мене повірити… В що саме?

Що в мене був дядько. Що цей дядько знав Тейнера. Що Тейнер вів одноосібний хрестовий похід, щоб виправити зло спричинене Чисткою.

Маг допомагав вислідити вуличних дітей. Чоловік, який називав себе моїм дядьком, був магом. Було дуже, дуже легко скласти ці два шматки інформації докупи й прийти до певного висновку. Може аж надто легко.

Я провела добрячу годину блукаючи туди-сюди по своїх кімнатах, втупившись в медальйон, який дав мені мій так званий дядько.

Це була вона. В цьому не було жодних сумнівів. На мініатюрному портреті в медальйоні була зображена моя мати. І якщо це не був Гешер, це була найкраща підробка, яку я бачила в своєму житті.

В мене була можливість бачити зблизька повнорозмірну картину роботи Гешера. Так, це було по роботі. Ні, я не буду про це говорити. Але була причина, чому Хурін Гешер вважався найкращим серед живих портретистів на Драконовому морі, й коли ви бачили одну з його робіт, ви його ні з ким не спутаєте. Принаймні я не спутаю.

В мене промайнула думка, що медальйон може бути зачарованим, що я повинна спекатися від нього. Але я не могла змусити себе до цього. Зрештою я засунула його до кишені, де він дотримував товариства намисту Хольгрена.

Десь після півночі повернувся Кіль і вирвав мене з задуми. Він плюхнувся на канапу. Плюхнувся доволі незграбно, адже фактично був одноруким.

-- Я пробачаю тобі, -- проголосив він.

-- Я рада. А за що саме?

-- За те, що ти недовірлива, негативно налаштована вбивця мрій.

-- А… за це. Боюся, ти ще не бачив навіть кінчика ножа.

Він фиркнув.

-- Знаєш, про що йшлося в записці твого приятеля Ансена? – запитала я.

-- І гадки не маю.

-- Не підглянув, перш ніж віддати мені?

Він знов фиркнув.

-- Я не вмію читати. Ну, своє власне ім‘я я можу прочитати, але це й усе. Тож якщо там не було написано “Кіль Фенворт” декілька разів, його повідомлення було в безпеці.

Мене це не здивувало. Людей в Непереливках, що вміли читати, можна, мабуть, порахувати на пальцях однієї руки.

-- Що це за ім‘я взагалі таке – Кіль?

-- Таке, що навіває жах.

-- Щось типу “Кіль-Варвар”?

-- Ха, ха.

-- Чи може “Кіль-Руйнівник”?

-- А що це за ім‘я – Амра? Звучить, як ліки, коли в тебе срачка.

-- Краще ніж бути названим на честь дна корабля.

-- Мамка казала, що татко назвав мене Кілем, бо без кіля корабель ніколи не допливе туди, куди прямує, -- промовив він, тепер серйозним тоном. – Без кіля вітер і течія завжди будуть збивати корабель з курсу. Він хотів бути певним, що я завжди дістануся туди, куди прямую.

-- Взагалі-то розумно. Твій татко знав про що говорив.

-- Факт. – Вперше я побачила малого таким поважним і сумним. Було ясно, що він втратив батька, і так само було ясно, що для нього це була втрата. На відміну від мого.

Доволі швидко він оговтався.

-- То? Що це за ім‘я – Амра?

-- Таке ім‘я ти отримуєш, коли твій батько хоче хлопчика, а виходить дівчинка, -- відповіла я.

-- В Белларіусі немає такого імені. Навіть у хлопців.

-- Ні. Не знаю, де мій батько викопав його. Я чула тільки про одного Амру, колись давно був такий король піратів в Дев‘яти Містах, -- знизала я плечима. – Мій батько був непередбачуваним.

Я мала на увазі ірраціональним, це був делікатний спосіб сказати -- напівбожевільним. Серед іншого. В мене не було бажання розмовляти чи думати про нього, тож я змінила тему.

-- Як він виглядає, твій Ансен?

-- Га? Не знаю.

-- Припини, Кіле. Я думала, що це вже в минулому.

-- Справді не знаю. Я був в одній з ним кімнаті тільки кілька разів. Його обличчя завжди прикрите. Його шукають Чорні Рукави, сама знаєш.

-- Скільки людей слухають цього чувака?

-- Я не впевнений. Гадаю, що багато. Але він промовляє тільки до невеличких груп за раз. Каже, що поки що ми повинні бути обережними.

-- Звідки ти знаєш, як з ним зв‘язатися?

Він сів і похитав головою.

-- Я не можу говорити про це. Не питай, будь ласка.

-- Гаразд. – Це було важливо, але не настільки, щоб силою витягувати з нього, що швидше за все мені довелося б зробити. Допоки Кіль міг з ним зв‘язатися, а я мала його під рукою, цього було достатньо. – Слухай, Кілю, ти знаєш, що я декого шукаю. В листі, який ти ніс мені від Ансена, говорилося де він живе. Жив. Я хочу знати в першу чергу, звідки Ансен знав, що я шукаю Тейнера, звідки він знав Тейнера, і чому він завдав собі клопоту поінформувати мене, що він це знав.

-- Я про це нічого не знаю.

-- Я знаю, що ти не знаєш, а якби знав, то швидше за все, не горів би бажанням говорити про це. Я це поважаю. Але ти можеш передати моє повідомлення.

-- Звісно. Це я можу. Напишеш листа?

-- Краще ні. Просто скажеш, як випаде нагода.

-- Добре. Але я не знаю коли. – Він позіхнув.

-- Чудово. А тим часом мені потрібно відвідати канатну фабрику Деймера. Знаєш де це?

-- Біля порту. Я тебе відведу.

-- Сумніваюся, що вони зараз відчинені.

Він закотив очі, тоді скрутився калачиком на канапі.

-- Я й не казав, що зараз, -- пробурмотів він у подушку.

Я сиділа, поки не почула його приглушений храп. Це не зайняло багато часу. Коли ти молодий, то можеш не спати цілими днями. А ще можеш заснути, як тільки голова торкнеться подушки.

Я лягла в ліжко, але дуже довго не спала. Мені бракувало рук Хольгрена навколо моєї талії, його чола, притуленого мені до потилиці, довгих ніг, переплетених з моїми.

Всю ніч дощ то падав, то переставав.

#

Коли ми підійшли до Південних воріт, я зібралася з духом і пройшла крізь них, очікуючи, що відчую, як прокидається якась зла магія і намагається вбити мене.

Нічого.

Приємно розчарована, я пішла далі, слідуючи за Кілем. Через кілька хвилин ми зупинилися перед канатною фабрикою Деймера.

Фабрика – це всього лиш проклятий Керфом довгий будинок, де скручують мотузки в канати, які використовують на кораблях. Заради справедливості потрібно сказати, що канати, які виготовляють в таких місцях, товстіші ніж моя рука і до дідька довгі, що по-своєму вражаюче, але мене не дуже зацікавило. Для мене, це була просто купа вкритих потом чоловіків, що тягнули за мотузки. З іншого боку, Хольгрен був би в захваті від цього процесу. Але Хольгрена тут не було.

Я була не в настрої ходити навколо намагаючись здобути інформацію про Тейнера. Я просто хотіла підтвердити, що він тут працював. Я не вірила “дядькові Іву” на слово, а перевірити денне місце роботи Тейнера було найпростіше.

Я розпитала людей про майстра і мені вказали на чоловіка величезного, мов будинок, в якого м‘язи плечей майже доходили до його клятих мочок вух. Я поклала золоту марку на його шорстку долоню.

-- У вас тут працював чоловік на ім‘я Тейнер. Можеш мені щось про нього розповісти?

Він поклав марку назад мені в руку.

-- Я не знаю нічого про нікого. Гарного тобі дня.

Я схопила його лапу і запхала в неї марку, разом з її так само блискучою подругою такого ж номіналу.

-- Просто скажи, що знаєш про Тейнера і я відчеплюся від тебе.

На його обличчі з‘явилося роздратування, він взяв мою руку, ще раз твердо втиснув в неї марки й загнув навколо них мої пальці.

-- Ні.

-- Чому в біса ні, -- запитала я гнівно. Я не збиралася платити три марки за крихту простої інформації.

-- Бо я не знаю тебе чи чому ти хочеш знати те, що ти хочеш знати, і тому, що ти невиховане дівчисько.

Позад мене Кіль здавив сміх.

Я зітхнула і простягнула руку, цим разом без золота.

-- Я Амра Тетіс. Як тебе звати?

-- Кубо, -- відповів він. – Кубо Деймер.

Його рука обхопила мою. Він потиснув її. Коли я отримала руку назад, вона була тільки трохи покаліченою.

-- Майстре Деймер, я намагаюся знайти свого друга Тейнера. В нього можуть бути проблеми. Буду дуже вдячна за будь-яку допомогу, яку Ви можете надати мені.

-- Так вже краще. Гроші тут не замінять хороших манер. Це тобі не Пояс. А щодо проблем Тейнера, то мені важко сказати.

-- До чого Ви хилите?

-- Якщо це той самий Тейнер, що працював у мене, то він звільнився ще кілька років тому.

#

Я описала Тейнера, і Кубо признав, що це нагадувало йому чувака, який у нього працював. Якщо пам‘ять його не зраджувала, Тейнер постійно спізнювався на роботу через таємничу нічну діяльність. Зрештою він сказав Деймеру, що більше в нього не працюватиме. Це все, що власник фабрики канатів пам‘ятав, після більше як п‘яти років.

Ми пішли геть. У вуличного продавця я купила нам по мисці рагу, а запили ми його слабим пивом. Мені було не до розмов, і Кіль відчував це, хоча й не знав, що відбувалося. Коли ми закінчили, я сказала йому, щоб він зник на один день. Тоді вирушила на Чорнильну вулицю.

Я проходила повз старий, облуплений склад, коли на набряклих, поїдених пліснявою дверях зауважила ще одну руну. Її я теж знала. Хардишська мова взагалі має близько ста рун. Гарна, проста мова, якої легко навчитися неграмотним злодіям, проте непридатна, якщо ти намагаєшся передати складну ідею. Руну, нашкрябану на дверях переді мною, зрозуміти було просто.

Вбивство.

Я пішла далі.

Пройшла з десяток кроків.

Вернулася.

-- Ти дурепа, -- сказала я собі. Але я мусила знати.

З замком я розібралася швидко. Після розумного застосування сили, весь механізм просто випав з прогнилого дерева. Але самі двері розбухнули в рамі. Мені довелося посопіти й поштовхати, перш ніж вдалося відчинити їх достатньо, щоб просковзнути всередину. Я витягнула ніж і стала набік так, щоб світло ззовні не виділяло мій силует, і стояла абсолютно нерухомо, наставивши вуха, поки очі пристосовувалися до пітьми.

Місце було порожнім, і то вже дуже, дуже давно. Підлога вкрита плитняком перетворилася в слизький від водоростів ставок. Я чула невпинне кап, кап з даху, що протікав і більше нічого. Аж поки не почула ще щось. Легесенький звук з дальнього кінця будинку. Може мені це тільки здалося.

Я витягнула другий ніж і повільно пішла через порожній простір в напрямку звуку.

В дальньому кінці була тільки комірчина майстра, невеличка кімнатка без вікон, десь два з половиною на три з половиною метри. Хисткі двері були зірвані зі шкіряних завіс і валялися на підлозі доволі далеко від рами так, наче їх туди кинули.

Я виставила ножі в захисній позиції, як колись давно навчив мене Тейнер, і зайшла в затхлу комірчину.

Всередині був стіл, весь порослий мохом, і зламане крісло. В глибокому мороку я більше нічого не бачила. От тільки…

Щось під столом. Щось біляве.

Я підійшла на крок вперед, присіла.

Оте біле, що я побачила, виявилося черепом. З ним за компанію лежав скелет, одягнений в напівзігнилий одяг.

Я завмерла. Прислухалася. Нічого. І принаймні в цій невеличкій кімнатці потенційному ворогові було ніде сховатися.

Я повільно розвернулася так, щоб бачити, якщо щось вирішить зайти в комірчину майстра, і уважніше оглянула останки.

Це була дитина. Не знаю, скільки їй було років; я в таких речах не розбираюся. Може десять? Не немовля і не доросла людина; це єдине в чому я була впевнена.

Щось проламало лівий бік черепа.

Тіло було увіпхнуте в простір під столом. Хоча воно було дуже маленьке, та все одно ледь помістилося. В глибині душі я знала, що це була дитина вулиць, яка даремно намагалася сховатися від Чорних Рукавів. Ще одна жертва Чистки.

Я нічого не чула. Не було жодного шуму, але я зауважила якийсь легесенький рух в дверях. Я зірвалася на ноги, виставила ножі. Здавалося, я щось побачила, темряву, що рухалася на темному фоні. Тоді вона зникла.

Може це тільки моя уява.

Я оглянула склад, але він був порожнім. Там було ніде сховатися. Через кілька хвилин я здалася, сказала собі, що це тільки нерви, сама собі не вірячи. Тоді вийшла, купила кілька метрів полотна, повернулася, загорнула кістки й віднесла в храм померлих.

#

Я залишалася в невеликому, занедбаному храмі, поки не догоріла куплена мною свічка. Кістки лежали в мене на колінах гнітюче малим вузликом. Лавочка була незручною, відсікала циркуляцію крові в ногах. Я терпіла.

Так само легко це могли бути мої кістки. Це могло бути моє тіло, запхане під стіл на більше ніж десять років. Вбите і прибране з дороги, як сміття. Скільки їх ще було в кутках і закутках міста? Скільки їх ще було запхано по підвалах і занедбаних коминах, кинуто у вигрібні ями чи поховано в безіменних могилах? Я й гадки не мала про докладну кількість, але точно знала що сотні.

Сотні. Й ніхто про них не згадає. За винятком таких, як я, тих, хто пережив Чистку, нікого це не обходило.

Нарешті я встала, знайшла одного з волонтерів, що видавали свічки й прибирали в храмі, і дала вузлик йому в руки.

-- Йому потрібен дім, -- сказала я.

Коли до нього дійшло, що він тримав, служитель спробував віддати його назад. Я не взяла.

-- Це не цвинтар, пані, а місце де згадують померлих, -- сказав він.

-- Ага, але цього ніхто не пам‘ятає. Навіть його чи її імені.

-- Наш храм не для мертвих, він для живих, -- відповів він доброзичливо.

-- Зробіть виняток, -- сказала я йому і витягнула один зі своїх найцінніших самоцвітів. – Знайдіть в своєму храмі місце для спочинку для цієї дитини. Цього вогняного опалу вистачить, щоб певний час забезпечувати храм віниками й свічками. Дах протікає. Лавочки як пристрої для тортур. Вам згодиться пожертвування; не кажи, що не так.

-- Все це правда, пані, але також правда, що наш храм не місце для поховання.

-- Хто так сказав?

-- Традиція, думаю.

-- То заведіть нову. Бог вам не заперечить. Не тут.

Храм мертвих був виключно місцем для смертних, не присвячувався жодному божеству, живому чи мертвому. Жоден бог не допоміг цій вбитій вуличній дитині за життя. То і в смерті вони могли йти на хуй.

-- Але… але де?

-- Не знаю. Вам вирішувати. Будь=яке місце буде краще, ніж те, де він лежав останніх десять, а то й більше, років. Просто проявіть до цих кісток хоч якусь повагу, благаю вас.

-- Гаразд. Щось зробимо.

Я повернулася, щоб йти. Повернулася назад.

-- Зробіть табличку.

-- Табличку?

-- На ній повинно бути написано “Жертва Чистки”. – Я запхала йому в руку ще один самоцвіт.

-- Г… гаразд.

-- Добре. Прийду перевірю. Займіться цим. І дякую.

Я залишила служителя стояти з кістками вбитої дитини в одній руці й невеличкою фортуною в другій, з розгубленим виразом на обличчі.

#

Будинок номер 7 був на місці. Але це не було те саме місце, яке я відвідала попередньої ночі.

Вітражні вікна були брудними й потрісканими. Вивіска вицвіла, з облізлою фарбою. Я пішла до службового входу в бічному провулку, швидко розібралася з замком і увійшла.

Вже довший час там ніхто не жив чи працював. Всю поверхню, з підлогою включно, вкривала пилюка. Вона була незайманою, за винятком пари слідів, що вели туди й назад від вхідних дверей до кухні.

Тільки в кухні були сліди, що нею недавно користувалися. А принаймні недавно прибрали. Принаймні попіл на решітці був свіжим, а на столі, лавочках і підлозі не було пилюки. В пари ламп було чисте скло, свіжі гніти й порядна кількість олії.

Я швидко обшукала кімнати нагорі, ті яких не бачила під час свого попереднього візиту. Нагорі було абсолютно порожньо. Ані дощечки меблів. Може тут і був підвал, проте я не завдала собі клопоту перевіряти.

Я вийшла, піднялася по сходах і перевірила “кімнату Тейнера”. Принаймні вона була такою, якою я застала її попередньої ночі.

-- Що тут в біса коїться? – запитала я вголос.

Ніхто не відповів, навіть тонкий голосок в моїй голові.

Розділ 14

Решту дня я провела відсортовуючи правду від брехні, факти від фікції, почуття від логіки. Я була злою, що дала собою так маніпулювати. Точніше розлюченою. А ще збентеженою, як дідько, щодо того, навіщо це все було.

Факт: Хтось прислав мені голову Борольда позначену магічною руною. Такі самі руни попередили мене про пастку і привели до вчиненого багато років тому вбивства.

Факт: Хтось з чарами, причому з цілою купою чарів, намагався прикінчити мене. Двічі. Я якимось чином під‘єдналася до якоїсь сили, що знаходилася глибоко всередині Гори Тарвус, і скористалася нею, щоб відновити свою плоть і відбити одну зі злобних магічних атак.

Факт: Хтось, хто видає себе за Ансена, відправив мене до старого дому моєї родини, де маг, який видав себе за мого дядька, дав мені медальйон з портретом мами (справжній), і розповів історію, як допомагав Тейнеру полювати на відповідальних за Чистку (принаймні частково брехливу).

Факт: Бог Горобців хотів переконати мене, що за два дні все місто буде знищене, і що єдиний спосіб уникнути цього, вбити Телемарха. Фаллон Сірий Зуб хотів переконати мене, що Клинок Калари знаходився в Белларіусі, ймовірно його використовував, і своєю чергою був ним використовуваний, Телемарх. І що він хотів мене.

-- Що ж, Амро, -- сказала я до себе, блукаючи по кімнатах. – Ти зібрала вражаючу кількість фактів. Але що вони всі означають?

Вони не дуже пасували один до одного. Правду кажучи, наскільки я могла судити, вони не пасували взагалі. О, я могла взяти різні шматки, склеїти їх докупи за допомогою щедрої дози здогадів і припущень, і отримати будь-яку кількість малюнків. Але жоден з них не був красивим. М‘яко кажучи, всі вони страждали на брак логіки. Єдиний реальний висновок, до якого я дійшла з усього, що трапилося, це те, що хтось намагався пошити мене в дурні. Це і те, що Белларіус був шкідливим для мого здоров‘я і душевного спокою.

Таємничі, потужні, невідомі сили, що гралися моїм життям, лякали мене до смерті. Мені не подобається, коли мене лякають до смерті, й я не могла зарадити тому, що вона таємнича та потужна, тож я вирішила попрацювати з анонімністю сили. Раз я не знала її імені, то вирішила вигадати.

-- Хай буде Реготун, -- сказала я до себе.

Єдиним способом не програти в грі, в якій я опинилася, з туманними правилами й загадковими гравцями, було не грати. Або дати цим загадковим гравцям смішні імена.

Під вечір я прийняла рішення. Я була не дуже задоволена ним, але з іншого боку я рідко буваю задоволеною рішеннями такого типу.

Я приїхала допомогти Тейнеру. Тейнер був невловимим, швидше за все мертвим. Пора була вшиватися звідси.

Список Тейнера, якщо він був справжнім, лежав в моїй кишені набагато важчим тягарем, ніж папір мав на це право. Але я не була якимось месником, якимось інструментом справедливості. Я точно не збиралася полювати на негідників за те, що вони скоїли п‘ятнадцять років тому. Не тому, що вони цього не заслуговували; заслуговували. Вони заслуговували всього болю і страждань, яких тільки можна завдати живим істотам. Ні, я не збиралася починати, чи продовжувати, кампанію розплати, бо заслуговувала на своє життя, і мені пощастило вижити й збудувати його.

Помста висмокче з мене життя так певно, як Атагос висмоктала життя з Божевільного Герцога Виборгського і його людей в Таготі, хоч може й повільніше. Вона пожере мене. В цьому я була впевнена. Я вже ходила шляхом помсти після вбивства мого друга Корбіна, ще до Тагота. Помста зовсім не була такою солодкою, як я собі уявляла, і привела до зайвих смертей людей, які б досі ходили по Люсернісі, а не гнили в землі, якби я не розпочала пошуки своєї власної справедливості.

Якби я розпочала пошуки винних у Чистці? По всій імовірності я б перетворилася в чудовисько. Глибоко в моїй душі існувало море люті. Потрібно було років, щоб ці темні води заспокоїлися. Коли я вперше прибула в Люсерніс і жах відступив, я весь час була злою. На все. Доволі швидко я навчилася керувати гнівом, направляти його енергію на корисні справи, такі як заробити гроші й не попастися. Але не буду вдавати, що моє життя хоча б приблизно нагадувало нормальне.

В мене було більше шрамів ніж ті, що на обличчі. Я не збиралася знов ятрити їх.

В мене не було бажання будити цю лють. Я не могла. Якщо хотіла залишитися собою. А я нарешті, після десятиліть, була задоволена собою.

-- Пробач, Тейнере. Я намагалася, -- сказала я до тіней, що видовжувалися і повільно занурювали кімнату в осінню темряву. – Пробач, Боже Горобців, Боже Крові. Заради тебе і твоєї маленької подруги з ім‘ям моєї матері сподіваюся, що ти просто психічнохворий і наговорив маячні.

-- Прощай, Белларіусе. Мені пора. – Хольгрен пробачить мені цю даремну подорож. Якщо розсердиться, мені варто просто сказати: “Тагот. Шість місяців. Жерла личинки і кору.”

-- Пробач, Реготуне, але твоя гра зовсім не забавна. Мені пора, -- прошепотіла я знов.

Але ти щойно приїхала, промовив голос у мене в голові.

#

Було одне місце в Белларіусі – точніше в Непереливках – куди я хотіла сходити. Ну, може хотіла, надто сильно сказано. Швидше я почувала себе зобов‘язаною піти й це не викликало в мене нехоті. Якщо я збиралася залишити Белларіус, то спочатку повинна піти туди, і до біса всі магічні пастки. Я швидко повечеряла в своїх апартаментах, кинула в ташку пляшку Гол-Шена і вирушила в прохолодний вечір.

Вони спалили його хатину і звісно ж, його. Я спостерігала, як вони робили це після того, як він помер. Не варто ризикувати з чимось таким як лихоманка. Але я докладно знала де вона була.

Арно був мені кращим батьком за рідного. Я мала його шість місяців перш ніж він палицею і прокляттями крізь кашель і сльози прогнав мене зі своєї хатини, щоб я теж не підхопила лихоманку. Шість місяців. Достатньо, щоб навчити мене того, що потрібно знати, щоб вижити як злодійці. Як красти й зламувати замки. Як зрізати гаманці. Як відрізнити добрі монети від фальшивих, а коштовне каміння від скла. Як рухатися тихо, немов тінь, і щоб тебе не зауважили на людній вулиці. Він тренував мої руки і ноги, вуха і очі. Але головне, він тренував мій розум. Він навчив мене думати навіть тоді, коли мене душив страх.

Він дав мені все, що потрібно, щоб вижити. В обмін він просив тільки їжу і час від часу пляшку вина. Чорні Рукави спіймали його задовго до нашої зустрічі, й мировий суддя наказав зламати йому кожну кісточку на обидвох руках. Тоді вони протримали його в камері достатньо довго, щоб запевнити, що кістки ніколи не зростуться правильно. А тоді, сміючись, відпустили. Найсмішніше було в тому, як він розповідав мені, що його взяли за крадіжку, якої він не вчиняв.

Ага. Смішно. Ха-ха.

Хай там що, після цього його злодійське життя закінчилося. Та вчити він міг, і коли він знайшов мене в болоті під своєю хатиною, з затисненими в руках материнським гребенем і ножем, яким я прикінчила батька, то взяв до себе і почав навчати всього, що вмів.

Тепер я кращий злодій, ніж він коли-небудь був. Але я ніколи не буду кращою людиною.

Після його смерті, я по-справжньому залишилася сама, щоб рухатися безконечною, непевною стежкою поміж щоденними небезпеками вулиць, Чорними Рукавами і бандами вуличних дітей.

Я вижила. Багато, багато інших ні. А все завдяки тому, чого Арно навчив мене про крадіжки, чого Тейнер навчив мене про ножі, і зрештою, коли Чистка сягнула апогею, що Тейнер допоміг мені заховатися на кораблі, що прямував у Люсерніс.

Я повернулася назад до Південних Воріт. Вулиця була досі зруйнованою. Я рухалася по Непереливках до місця в тіні Римгурнських скель, де колись була хатина Арно. Вся зона була покинутою, не дивлячись на те, що земля тут була не такою заболоченою, як решта Непереливкок. В Непереливках сходилися на думці, що шматок землі, де Арно збудував свою хатину, був проклятий, отруєний якоюсь темною енергією. Він в це не вірив; вважав дурними забобонами.

Може він мав рацію, може ні. Але того року більше ніхто не помер від лихоманки. В усякому разі на доволі значній відстані там не було ніяких халуп.

Ноги самі вели мене вгору по майже непомітному схилі. Звісно, там не було обпалених балок, в нерухомому повітрі не літав попіл. Це була тільки моя уява. Але без жодних зусиль, напівзаховану у височезних бур’янах, які в Непереливках вважаються травою, я знайшла строкату колекцію десь роздобутої цегли і бруківки, яку Арно виложив перед своєю хатиною і називав ґанком.

-- Людина, а навіть і дівчинка, потребує місця, де посидіти ввечері надворі й не забруднити сраку, -- сказав він мені одного разу, коли ми сиділи там і спостерігали, як сонце заходило за Драконове море.

Я сіла на своє старе місце і уявила собі його зліва від мене, з сивою бородою повернутою в бік моря, як він обіймав коліна руками. Я дістала пляшку Гол-Шена, з допомогою ножа і багаторічного досвіду витягнула корок і зробила ковток. Глянула на зорі й неспокійне море. На півночі зникали зорі. Знов починався дощ.

-- Принесла тобі трохи доброї випивки, старий, -- прошепотіла я і вилила решту на землю.

Я не чула, як воно наблизилося. Воно буквально не видало жодного звуку.

Я підвела погляд від пролитого вина і побачила, як хтось – щось сидить поряд зі мною, на місці Арно.

Воно було схоже на людину. В певному сенсі. Юнак з сумними очима і якимось тавром на чолі. А ще обдертий зі шкіри труп, одягнений в дим і тіні. Плоть, білі сухожилля і волога, рожева кістка, зуби, що виглядали з зяючої діри у щоці, і все це ховалося, з‘являлося, знов ховалося за невгамовним плащем, який, здавалося, вирвали з нічного неба. Я помітила все це за мить потрібну мені, щоб кинути пляшку, вихопити ножі й спрямувати один йому до горла.

Він блокував мій удар з такою силою, що в мене занімів зап‘ясток. Ніж в моїй лівій руці висковзнув з раптово безсилих пальців. Тоді, майже так само швидко, як Червона Рука, він вдарив мене по обличчю.

Моя голова відскочила назад і я розпласталася на землі. Зір потемнів на краях і я побачила зірки, що кружляли, немов збуджені світлячки. Відчула, як з носа хлинула гаряча кров і потекла по губах, по щоці.

-- Ми не хочемо скривдити тебе, -- його голос пролунав, як скрип цвинтарних воріт на вітрі. – Не роби так більше.

Вставай. Вставай. В мене був ще один ніж. Я почала перекочуватися, подалі від нього, з наміром встати у бойову позицію. Як тільки я почала рух, залізна хватка притиснула мій зап‘ясток до землі. Я завмерла. Мій зір прояснився. Його сумні, проникливі очі були в кількох сантиметрах від моїх. Тепер я розгледіла тавро в нього на чолі. Хардишська руна, що означала “справедливість”. В мене в голові промайнув образ макітри Борольда.

-- Послухай, -- сказав він.

-- Слухаю.

-- Вони всі загинуть, -- сказав він.

--Хто вони?

-- Всі душі в цьому місті.

Я зрозуміла. Раптово я зрозуміла. А принаймні, думала, що зрозуміла.

-- Ти – Реготун, -- сказала я.

-- Ми -- Справедливість. – Він промовив це так, що чулася велика літера “C”. Мало би бути смішно, але не було. Анітрохи.

-- В тебе це на чолі написано, -- відповіла я. – Чого тобі треба від мене?

-- Ти – свідок. Ти повинна побачити й зрозуміти.

-- Чому я?

-- Ти – свідок.

-- Це ти прислав мені голову Борольда, правильно? Ти заманив мене сюди. – Це була тільки здогадка, але руна не виглядала на випадковий збіг.

-- Ти – свідок, -- повторив він. Така собі відповідь.

-- Злізь з мене.

Він зліз. Я перевернулася, запхала в піхви ніж, який тримала. Краєм плаща спробувала зупинити кровотечу з носа. Не спускала з нього погляд. Він просто стояв, недосяжний, страшний. Коли кровотеча була більш-менш під контролем, я сказала:

-- Отже, ти збираєшся прикінчити всіх у Белларіусі, й хочеш, щоб я спостерігала.

-- Так.

-- І що накоїло ціле місто, щоб заслужити на смерть?

-- Це місто вбивало невинність. Раз за разом, раз за разом.

-- З цим не посперечаєшся. Але не всі в цьому місті винні.

-- Белларіус повинен загинути.

-- Це не справедливість. Це масове вбивство.

-- Так. І саме тому воно справедливе. Одне масове вбивство за інше.

-- Хто ти? Хто ти такий, щоб вирішувати долю тисяч?

-- Ми – Справедливість. Ми – легіон.

-- І гадки не маю, про що ти балакаєш.

Певний час він вдивлявся в мене, тоді, здавалося, прийняв якесь рішення.

-- Ти – свідок. Ти повинна зрозуміти.

Раптово його руки обхопили мою голову, а очі зімкнулися з моїми. Я провалилася в них.

Перелякана на смерть, я бігла провулком. Страх заглушив нестерпний біль ран і пекучих порізів на моїх босих, замерзлих ногах, голод, що вгризався мені в нутрощі. Я задихалася, мій нерівний подих перетворювався на пару в холодному, нічному повітрі. Чорні Рукави наближалися і мені скоро гаплик. Потрібно бігти, бігти швидше, бігти даль…

Болт арбалета влучив мені високо в спину. З моїх худих, кістлявих грудей раптово виліз стальний наконечник. Він пробив мені легені. Я зашпорталася, впала, розтягнулася боком на крижаній бруківці. Ще ніколи я не відчувала такого болю. Я згорнулася калачиком навколо цього болю, навколо болта.

Наблизилися кроки.

Я розплющила очі, простягнула перед себе руку, відкрила вуста, щоб благати.

Кийок опускався мені на голову знову і знову, поки мій череп не тріснув і не розбився, і весь світ потемнів.

Я відкрила очі. Він далі тримав мою голову, дивився мені в очі, в душу.

-- Один, -- промовив він.

-- Я…

Було темно, смерділо пліснявою і гнилим деревом. Я тіснилася в малесенькому приміщенні, малесенькому навіть для мого малесенького тіла. Намагалася дихати безшумно. Я боялася, що вони почують, як б‘ється моє серце. Я боялася павуків і сороконіжок, що повзали в мене по обличчю, залазили за комір моєї брудної сорочки. Мені хотілося кричати. Я не сміла кричати, чи навіть дихати.

З другого боку стіни я чула кроки по викривлених дошках підлоги покинутого складу. Комахи почали кусатися, їхні укуси обпалили мене вогнем. Мені здавалося, що я зійду з розуму від того, що мені доводиться стояти нерухомо в той час, як вони знову і знову кусають мене.

В мене була чудова схованка. В мене була безпечна схованка. Така маленька, що в неї не поміститься Чорний Рукав. Її неможливо знайти, повторювала я собі знову і знову подумки.

Поки сокира не вдарила в стіну в мене над головою, і я не почала верещати.

Вони витягнули мене, як тільки отвір став достатньо великим, нерівні, дерев‘яні зуби знищеної стіни прорили глибокі борозни в моїй плоті. Кинули мене на підлогу. Один всівся мені на плечі й схопив за руки. Другий притиснув обличчя до підлоги, тримаючи голову нерухомо.

Третій відрубав голову від плечей.

-- Два, -- сказав він.

-- Зажди…

Я була дуже маленькою і нічого не розуміла. Я вже давно не їла. Лихоманка не відступала. Якимось чином мені вдалося дістатися міста разом з іншими. Казали, що там буде їжа, але ніхто нам їжу не давав.

Одна дівчина посадила мене під двері й сказала, що невдовзі повернеться. Сказала, щоб я звідти не рухалася. Я сиділа там весь день, гарячка тільки підіймалася. Я спостерігала, як повз мене проходять люди. Я окликнула кількох, але всі вони ігнорували мене. Всі до одного.

Дівчина так і не повернулася.

Коли сонце зайшло, лихоманка, яку я зносила всю дорогу з Елама, нарешті звалила мене. Я впала з-під брудних дверей, що смерділи сечею і розтягнулася на вузькій вулиці. Останнє, що я пам‘ятаю, перш ніж втратила свідомість, а тоді життя, був чоловік, який копнув мою руку геть з дороги. Його черевик був коричневий, з потертим носком і потьмянілою, мідною пряжкою.

-- Три, -- сказав він, і я вирвала голову з його хватки.

-- Годі! – викрикнула я і відсахнулася від нього, важко дихаючи.

Ця істота переді мною. Вона була конгломератом душ вбитих дітей. Вуличних щурів, яких вбили, або яким дали померти під час Чистки. І вона прагнула справедливості. Ще один непередбачений наслідок спроби Телемарха відновити магію?

-- Скільки? – нарешті вичавила я з себе. – Скільки вас?

Він знизав плечима. Похитав легенько головою. Не те щоб він не знав, швидше це запитання так насправді не мало значення.

-- Всі.

-- І ви збираєтеся вбити всіх в місті.

Він просто дивився на мене, скорботні очі, блискуча плоть.

В мені почало зароджуватися жахливе усвідомлення.

-- Через кілька днів Гора Тарвус дійсно вибухне. Все буде знищено.

-- Так.

-- Це ваших рук справа?

-- Ні.

-- Тоді для чого це все? Якої справедливості ви очікуєте від вже приреченого міста?

Він кивнув.

-- Тепер ти зрозумієш.

Він нахилився вперед, повільно, не зводячи з мене погляд. Обережно поклав закривавлену руку мені на коліно. Вперше в його голос прокралася якась емоція. І це не було щастя.

-- Ти виїхала. Втекла. Як тільки тебе не стало, вони припинили полювати на нас.

-- Ти хочеш сказати, що Чистка припинилася, як тільки я покинула Белларіус? – Я знала, що вона закінчилася невдовзі після моєї втечі в Люсерніс, але не коли саме. Про таке оголошення не вивішують. Значення того, що він… вони щойно сказали приголомшило мене.

-- Ти думаєш, Чистку затіяли, щоб вбити мене?

-- Коли ти виїхала, вона припинилася.

-- Заради Керфа, це називається збігом. – Але я не вірила в збіг. Я вірила в причини й наслідки.

-- Він хотів тебе. А взяв нас. Тепер ти будеш свідком. А тоді приєднаєшся до нас.

Він вибухнув сотнями огидних, зелених вогників. Вони здіймалися в повітря, вище, вище, немов Шаганські феєрверки, поки їх було майже неможливо відрізнити від буденних зірок. Тоді вони почали падати.

До землі вони не долетіли. Вони неначе налетіли на якусь невидиму перепону і розповзлися по ній. Чи то зустрілися з нею, чи створили її. Повільно, форма перепони стала явною.

Від вершини Гори Тарвус до кінця найдовшої пристані, Белларіус був тепер під куполом вогників, що повільно затухали. Над Цитаделлю холодними вогниками яскраво палала ще одна Хардишська руна.

Вина.

Я встала, підняла свій другий ніж, механічно запхала його у нові піхви й пішла. Я мала намір перевірити. Звісно, що я мала намір перевірити. Але я була абсолютно переконана, що жодна жива істота не залишить Белларіус до того, як він вибухне.

Розділ 15

Душі вбитих вуличних дітей провели суд над цілим містом і засудили його до смерті. А тоді…

А тоді, вони вирішили, що я приєднаюся до них у спільному потойбічному житті, яке випало на їхню долю.

Я була за крок від того, щоб залишити Белларіус на відкуп долі, і як не намагалася, не могла розбудити в собі співчуття до цього міста, хоча й усвідомлювала, що це підло і неправильно. Не існувало жодного виправдання вбивству десятків тисяч, переважна більшість з яких не мала нічого спільного з Чисткою.

Але наскільки я знала, ніхто не запропонував притулку вуличним щурам до, і вже точно, не під час Чистки. Ніхто не заховав їх – нас – від ескадронів смерті. Ніхто не нагодував, не одягнув нас. Ніхто. Я навіть не пам‘ятала жодного доброго слова. Тільки прокляття, копняки, кинуте каміння і ляпаси, коли я підходила надто близько до респектабельних городян і мене зауважували.

Зі мною поводилися, як зі шкідником. З щуром, з тарганом. З нами усіма так.

Усі, буквально усі, були проти нас.

Як було можливим, щоб все місто поводилося так з дітьми?

Від цієї думки в мені завирувало глибоке, темне море люті. В моїй душі почали віяти буремні вітри.

Як могли ці вбиті тіні відчувати хоча б щось, що віддалено нагадує співчуття, милосердя чи пробачення? В жахливо буквальний спосіб, з вбивством кожної вуличної дитини, Белларіус садив насіння своєї власної смерті. Я розуміла це так, як ніхто інший. Я відчуваю глибоку відразу до самої концепції долі, але навіть я не могла позбутися відчуття, що те, що відбувалося з Містом на Горі, дуже близьке до долі, до неминучості. І хоча я не могла змусити себе назвати це справедливістю, я також не могла переконати себе, що це абсолютно несправедливо. Принаймні не з перспективи мертвих.

Проте я б співчувала мертвим більше, якби не була в пастці й приреченою, як всі інші.

Я вийшла на край Пірса Алока, найдовшого причалу в порту, не звертаючи уваги на п‘яні, нерозбірливі запитання єдиного вартового, що там перебував. Я досі бачила, правда ледь-ледь, тюремну стіну з вогників, що мерехтіла на відстані витягнутої руки від краю пірса. Я простягнула руку і спробувала просунути її крізь стіну. Я нічого не відчула, проте як я не намагалася, моя рука не проходила через цю майже невидиму перепону.

-- Гей! Шо ти роби…? – П‘яний вартовий позад мене. Спотикаючись він підійшов до мене, примружився спочатку на мене, потім на мою руку.

-- Шо це в біса таке? – промовив він і потягнувся, щоб доторкнутися до перепони.

-- Може тобі не варто… -- сказала я, але надто пізно.

Як тільки його рука дійшла до вогника, він завмер. Його очі розширилися. За мить вогник поліз йому по руці, тоді обернувся навколо голови. Вартовий навіть не крикнув. Наступної миті вогник відпустив його, розсіявшись, і він впав замертво на заляпані сіллю дошки пірса.

На його чолі була витаврувана руна вини.

Я була впевнена, що таке саме трапиться з кожним, хто спробує залишити Белларіус. Вочевидь, за винятком мене. Я була тут до кінця.

Я залишила його там. Він буде не останнім. Духи вбитих дітей оголосили свій вирок. А це означало, що Карга знала, що таке трапиться. Вона сказала мені, що коли мертві поговорять зі мною, то її платою будуть мої спогади й Камінь Засновника.

Але платою за що? Я гадала, що за те, що знайде Тейнера, але в світлі останніх подій це здавалося мало правдоподібним.

Я вирушила в бік Краху. В мене було відчуття, що вона очікує мене.

Дощ, наближення якого я спостерігала з ґанку Арно, почав падати, м‘який і холодний.

#

Табір божевільних був порожнім. Не було навіть вогнища. Військова галера була такою ж кам‘яною, як завжди. Море так само хлюпало у величезній дірі в корпусі. Але я бачила, як з намету керманича, через брезент, сочилося легеньке світло.

Я не стала стукати.

В кімнаті було дуже темно, за винятком її очей. Вони сяяли як вогняні опали. Погляд їй у вічі знищив би мій нічний зір, тож я зосередила його на просторі у неї за спиною і на її руках.

Наскільки я могла судити, з нашої останньої зустрічі в неї не поворухнувся жоден м‘яз.

-- Ти знала, що так буде, -- сказала я.

-- Про яке саме “так” ти говориш, Дома Тетіс?

-- Про ситуацію, в якій ми опинилися. Белларіус от-от буде знищено, а душі вбитих дітей стежать за тим, щоб ніхто не втік до того, як це трапиться.

-- Так. Знала.

-- Хто ти? – запитала я.

-- Я – Карга, Злодійка Вітру. А принаймні так мене називають, ні?

-- Скажи мені хто ти, -- наполягала я.

-- Я – Елітара Мур, королева Тревелл, Аватар Богині Мур.

-- Про Тревелл я чула. Його знищили під час Катаклізму.

-- Він зник під час Катаклізму, -- поправила вона.

-- Зазвичай такі таємничі твердження страшенно бісять мене, але не сьогодні, в мене просто немає сили. Ким була Мур?

-- Не має значення. Її знищили під час Катаклізму. Їй більше ніхто не поклоняється, і мало хто навіть пам‘ятає про неї.

-- Навіщо тобі мої спогади, Літо?

-- Існує кілька причин. Інформація. Я не часто виходжу з дому. Розвага. Я живу вже дуже довго, і переживати спогади інших допомагає уникнути божевілля, яке приносить затворництво в парі з довговічністю.

-- Що ще?

-- Чому ти думаєш, що є ще щось?

-- Є ще щось. Не знаю, звідки я це знаю, але я знаю це. Навіщо тобі мої спогади?

-- Ти прожила дуже цікаве життя. Набагато цікавіше, ніж більшість з тих, хто приходив до мене по допомогу. Хіба цього недостатньо?

-- Ні. В тебе є якась інша причина.

-- Гаразд. У Мур була сестра.

-- Просто чудово.

-- Її сестра стала Восьмикратною Богинею.

-- А. І що? – запитала я, але мені не подобалося, до чого все це йшло. Так мені й треба, щоб другий раз не питала.

-- Вважай що я цікавлюся своєю родиною. Я аватар Мур. Хоча її вже немає, в мені залишається частинка неї. Ця частинка бажає знати про життя своєї сестри. В тебе були якісь справи з Восьмикратною. Я хочу побачити ці спогади.

-- Скажи мені, ти б назвала Мур та її сестру близькими?

Вона тихенько засміялася.

-- Від народження вони були непримиренними ворогами.

-- Тоді Мур була не такою вже поганою, -- відповіла я.

Вона махнула рукою.

-- Як я вже сказала, це не має значення. Її вже немає, і вона не повернеться. Катаклізм зробив те, чого не змогли Війни Богів.

-- Ще кілька запитань. Чому ти тут, в такому стані?

-- Коли Тревелл був на межі знищення Катаклізмом, я втекла з чоловіком і Каменем Засновника.

-- Залишила всіх вмирати, так?

-- Ні. Ти й гадки не маєш, що таке насправді Камінь Засновника. Ніхто не має в цю темну, бідну на магію епоху.

-- То скажи мені.

-- Це Тревелл. Кожна душа, кожен камінь, кожне дерево, вежа і горщик.

-- Гм. Що?

-- Катаклізм ширився по землі, нестримна хвиля шаленства, яка послаблювала, а тоді обривала всі зв‘язки між природою і логікою. Верх став низом, світло стало темрявою, кров у твоїх жилах могла перетворитися у воду, вино чи розплавлений свинець. Повітря могло стати отруйними парами, або просто зникнути, залишаючи незлічені тисячі задихатися, як риба витягнута з води. Не можна було довіряти своїм відчуттям. Шовк міг раптово різати шкіру наче бритва. В одну мить твої очі могли побачити щось на відстані тисяч кілометрів або тисяч років. Розпадалася сама реальність. Більшість живих істот загинула. Деякі перетворилися в чудовиськ. Одиниці стали темними силами, майже богами.

-- Я зробила єдине, що могла. Закликала богиню врятувати Тревелл, і вона врятувала. Моє місто знаходиться в Камені Засновника, це, мабуть, найбільше перетворення, яке бачив цей світ. Ми схопили Камінь і втекли, в пошуках місця, де відродити Тревелл, якомога далі від всепоглинаючого хаосу Катаклізму. Мур загинула, стримуючи цю хвилю, даючи нам час на втечу.

-- Це… це неймовірно, -- сказала я.

-- Які б виклики не стояли перед тобою, Амро Тетіс, ви живете в спокійну епоху. Ви щасливі.

-- Пробач, але я не почуваюся надто щасливою, -- відповіла я. Я дуже переймаюся смертю, особливо власною. А вона швидко наближалася.

Я присіла, сперлася спиною до стіни. Обличчя боліло від отриманого стусана, зап‘ясток нив від заблокованого удару.

-- А як ти дійшла до теперішнього стану? – запитала я її.

-- Мій чоловік, Кіфас, був потужним магом. Зрештою йому набридли пошуки нового місця для відновлення Тревелла. Ми часто сперечалися. Я хотіла продовжити пошуки, відійти якомога далі від заражених земель. Він вважав, що ми зайшли достатньо далеко. Гадаю, він мав рацію, -- сказала вона. – Врешті-решт, Катаклізм не дійшов до Драконового моря.

-- Коли під час лютого шторму ми налетіли на скелю, він випустив чари, які, якимось чином, потайки підготував. Я боролася з бурею, його зрада застала мене зненацька. Він відніс мене, непритомну, в цю кімнату і ув‘язнив тут. Я не можу вийти, не можу померти. Думаю, він мав намір повернутися, звільнити мене після того, як розбудить Тревелл. Він таки кохав мене. Але він переоцінив свої сили. Він не міг видобути місто з Каменя, тільки я, аватар Богині, можу зробити це.

-- Не дивлячись на його кохання до мене, Кіфас був неймовірно гордим. Замість того щоб повернутися до мене і признати поразку, він збудував першу, примітивну версію міста, що стоїть тут зараз. Белларіуса. Міста на Горі. Архимаг Тревелла помер ватажком села з глиняними халупами, а його троном була розрубана колода на Камені Засновника.

-- І відтоді ти тут.

Вона кивнула.

-- Отже, тобі потрібні мої спогади й Камінь Засновника. Що я отримаю взамін?

-- Якщо тобі вдасться відвернути катастрофу, що швидко наближається до Белларіуса, душі вбитих просто так не зникнуть. Поки що вони задовольняються тим, що утримують мешканців міста. Якщо місто не буде знищено, вони впадуть на нього, як кара, вбиваючи все живе.

-- Я і тільки я можу стримати їх. Але я не зможу зробити цього, якщо буду ув‘язнена тут. А для того, щоб втекти, мені потрібен Камінь Засновника.

-- Бог Горобців, душі мертвих вуличних щурів, а тепер і ти стверджуєте, що на Белларіус чекає поганий кінець. Але я досі не розумію чому, крім того, що це має щось спільного з Телемархом.

-- Чого маги прагнуть найбільше в світі? – запитала вона у відповідь.

-- У загальних рисах? Сили.

-- Правильно. Так було в мої часи, так є тепер. Але магія слабне.

-- Я в курсі. До чого ти хилиш?

-- Якби ти була найпотужнішим магом у світі, тебе б задовольняла така ситуація?

-- Мабуть, що ні. Але наскільки мені відомо, ніхто в біса не може нічого вдіяти, щоб магія не зникала.

-- Телемарх вважає, що знайшов спосіб повернути її. Або принаймні створити сховище магії, енергії для власного вжитку. Дуже, дуже велике сховище.

В мене похолоділо на серці.

-- Нехай-но вгадаю. Для цього він використовує Клинок.

-- Ти кмітлива, коли тобі це вигідно, Дома Тетіс.

-- Що це має спільного з тобою? Чи зі мною, якщо на це пішло? Чи з тим, що Белларіус зрівняють з землею?

-- Енергія, яку він збирає, так насправді не магічна. А точніше, магічна, але ще не очищена. Це – хаос. Сповнений можливостей. Телемарх вважає, що він його контролює, але це неможливо через природу того, що він намагається контролювати. Як можна контролювати сутність можливостей?

-- Як на мене, тут трохи забагато філософії, чи семантики. З більш буденними питаннями в мене краще виходить.

Але це слово, можливості, засіло в мене в голові.

-- Ця енергія почала протікати з першого дня, -- сказала вона. – І непередбачувано реагувати зі звичайним світом. В місті з‘явилися певні речі, Дома Тетіс. Неймовірні речі, які можуть робити неймовірні речі, що знають неймовірні речі. Вони не дуже приємні, й вони не нормальні за будь-яким розумним визначенням. Але зараз нас непокоять не вони.

-- За кілька днів запобіжники, що більш-менш утримують цей хаос, вийдуть з ладу. Катастрофічно. Вони вже розпадаються. Перш ніж бути цілковито знищеним, Белларіус перетвориться на жах наяву. Можливо навіть, що перш ніж опуститься фінальна завіса, ми побачимо на біс невеличкий Катаклізм.

-- І все це, якимось чином, через мене. Або принаймні так думає Бог Горобців.

-- Мені прикро, але це так.

-- Нічого з того, що ти мені досі сказав, не має до мене жодного відношення.

-- Ти знаєш, як ці Клинки діють, Дома Тетіс. У тебе є досвід.

-- Так. Але я не можу зрозуміти, звідки ти це знаєш.

-- Зараз це не важливо. А важливо ось що: Телемарх використовує Ніж, що Розсікає Ніч. Як гадаєш, що робить Ніж у відповідь?

Я зітхнула. На це запитання я знала відповідь.

-- Своєю чергою використовує Телемарха.

-- Саме так, -- відповіла вона.

-- Звідки ти це все знаєш, Літо?

-- Знаєш, хто був коханцем Мур?

-- І гадки не маю. Пробач, але я не слідкую за особистим життям мертвих богів.

-- Бат.

Бог Таємниць. Мовчазний Бог. Проте інколи він говорив. Одного разу він сказав мені дуже погане слово. Я досі не пробачила йому.

-- До чого ти хилиш?

-- Бат поділився деякими зі своїх таємниць з Мур. Включно з тим, як добувати інформацію незвичними способами. Я знаю певні речі, Дома Тетіс. Я – аватар Мур.

-- Гаразд, гаразд. Керф мені свідок, мене не цікавлять інтимні розмови Бата.

В мене в голові з‘явився непрошений образ Бата, що цілував когось. Я здригнулася. Два рази коли я зустрічала Бата, він вдавав свого власного жерця. А ці типи зашивають собі роти.

-- Отже, -- сказала я. – Ніж влаштував це все на випадок, якщо через п‘ятнадцять років я вирішу відвідати Белларіус, щоб мати змогу знищити мене разом з усім містом? Це як зрубати дерево, щоб зробити зубочистку.

Але так насправді, я повернулася не випадково, правда ж?

-- Звідки мені знати чого хоче Ніж? А от Телемарх тебе страшно боїться і прагне твоєї негайної смерті. З часу, коли ти з‘явилася в місті, він з шаленою швидкістю почав накачувати більше енергії в своє сховище. За кілька днів він вб‘є всіх, якщо не зупиниться. Або якщо його не зупинять.

-- Телемарх мене боїться? – я засміялася.

-- Аітер боїться власної тіні. Гадаю, так йому спотворив мізки Ніж, але признаю, що це тільки припущення. А от що точно не припущення, це факт, що з невідомих причин ти лякаєш його до смерті. Він розставив пастки по всьому місту задовго до твого приїзду.

-- На пару я наткнулася.

-- І ти досі тут. Можливо він має рацію, що боїться тебе.

-- Перша була надто повільною. Друга вже ні, але мені допомогли.

-- Можна запитати, як допомогли?

-- Я немов знайшла якісь власні чари. Чесно кажучи, я цього не розумію.

-- Ти “знайшла якісь чари”, -- повторила вона насмішкувато. – Вони що, лежали на вулиці?

-- Взагалі-то, ні, під вулицею. Глибоко в Горі Тарвус. Я вмирала і відчула їх там, і дотягнулася до них, чи вони дотягнулися до мене. В мене все заплуталося. Вони були немов сонячне світло. Або…

-- Чиста, нерозбавлена можливість, -- закінчила вона за мене. – Здається, я знаю, чому Телемарх боїться тебе, Амро Тетіс.

-- Чому? – запитала я. Але я боялася, що вже знала відповідь.

-- Бо, якимось чином, ти маєш доступ до енергії, яку він збирав більше, як десять років.

-- Енергії, яка за кілька днів знищить Белларіус?

-- Тієї самої, -- відповіла вона.

Між нами запанувала тиша. Я обмірковувала своє становище. Для того, щоб врятувати себе і місто, я повинна вкрасти двохтонну кам‘яну брилу з тронної зали Синдика, перевезти її з Гори, через Пояс, через ворота, через Непереливки, і аж до Краху. Це легка частина. Після цього я повинна прикінчити Телемарха і, швидше за все, зламати ще один Клинок Восьмикратної Богині. А ще в мене в кишені був список імен, одне з яких, як до мене тепер дійшло, я дуже хотіла викреслити. Хоча на цей момент я й гадки не мала, як я збиралася все це зробити.

-- Нам всім повний пиздець, -- пробурмотіла я.

Вона засміялася.

-- Що тут смішного? Це анітрохи не смішно.

-- Я була ув‘язненою тисячу років. Підозрюю, що моя перспектива трохи відрізняється від твоєї.

-- Я тільки сподіваюся, що ти не така йобнута, як попередній тисячолітній в‘язень, якого я звільнила, -- відповіла я, встаючи. Хоча Та-Агот і близько не був таким божевільним, як його сестра.

-- З нетерпінням чекаю, коли довідаюся, -- відповіла вона. – Зараз поділишся своїми спогадами, чи коли принесеш Камінь Засновника?

-- Якщо ти не проти, то я почекаю. Волію зробити спочатку неможливе, а вже потім неприємне.

-- Як скажеш, Дома Тетіс. Як скажеш.

#

За Поясом, на щораз то крутішому схилі Гори Тарвус, знаходилися будинки Шляхти.

Витесані в камені самої скелі, з фасадами, у своїй більшості, збудованими вертикально, високі вежі Шляхти змагалися одна з одною, щоб дивитися згори вниз на тих, що були нижчими за них. Висота означала статус. Чим вище на схилі, тим елітніший дім і Дім. Для тих, хто знаходився нижче, висока будівля була хоча б частковим виходом. Або вони просто хотіли перекрити вид тим, хто жив вище. Не знаю. Як на мене, Шляхта була взагалі іншим видом. Я не надто задумувалася, намагаючись розібратися в їхньому менталітеті.

У всякому разі, ця божевільна плутанина веж і шпилів завжди здавалася мені винятково бридкою. Але вона надавала мені велику кількість спостережних пунктів, на які я могла вилізти, щоб ближче поглянути на Цитадель і Ріаіль. Я й гадки не мала, як буду проникати в ці дві найбільш надійні… ну добре, захищені будівлі в Белларіусі, але думала, що поглянути на них звідкись ближче ніж з Пояса, буде непоганим початком.

Я обрала будинок з особливо бридкою, тонкою вежею, прикрашеною стількома кам‘яними фризами, що вилізти на неї було дитячою забавою навіть під час дощу. На гербі на воротах був зображений стилізований олень з короною, з шиєю вигнутою під неймовірним кутом, з-під копит якого здіймалося полум‘я. Чи щось таке. Геральдика – це не моє.

Самотній вартовий не спав, але й не був насторожі також. Я тінню просковзнула через декоративну стіну і почала дертися на вежу з північно-східного боку, подалі від його погляду. Я заглянула в одне вікно і зрозуміла, що вежу збудували виключно напоказ. Всередині були тільки сходи, для якихось приміщень місця не було. Це була тільки дорога примха. А це означало, що всі житлові кімнати були вирубані в Горі. Я придушила сміх.

Шляхта, висока і потужна аристократія Белларіуса, жила, можна сказати, в печерах.

Коли я залізла на вершину, то обхопила рукою заржавілий флюгер і довго розглядала Ріаіль.

Він блідим, кам‘яним намистом прикрашав горло Гори. Це був витончений будинок, особливо як на Белларіус. Рівень за рівнем здіймалися вгору, наче шари торта, опори, арки й шпилі граціозні в сяйві сотень ліхтарів. При цьому він не був якимось особливо великим. Так високо на Горі для цього просто не було достатньо місця.

Маленький чи ні, я нічого не знала про його інтер‘єр. І вже точно я не знала де знаходиться тронна зала і Камінь Засновника. Коли я тут жила, в мене не було нагоди відвідати Синдика.

Мені потрібно буде здобути плани будинку, або, якщо це не вдасться, опис когось, хто був всередині й знає інтер‘єр настільки, щоб більш-менш точно його описати.

Здається я знала, де можна отримати перше, а також плани Цитаделі. Це мені коштуватиме, але ти не можеш витрачати гроші, якщо ти мертвий. Друге теж було б не так важко, але толку з нього було б менше.

Я глянула вище, на Цитадель, як вона нависла прямо над Ріаілем, похмура і важка, в той час як Ріаіль був витонченим.

Цитадель була просто масивною, квадратною, приземкуватою вежею, збудованою з каменю настільки сірого, що вона здавалася чорною. Вона була розташована на самісінькій вершині Гори. Вікна безладної форми й розмірів пронизували її боки у безладних місцях. Як не крути, Цитадель була бридкою купою каміння. Ба гірше, по зовнішньому виду я не могла збагнути її планування.

Я ще трохи повивчала її, тоді зітхнула і приготувалася спускатися.

Мою увагу привернуло щось, що рухалося в повітрі. Як на птаха, воно було надто великим.

Звідкись з-під Ріаіля, але вище від моєї позиції, в повітря здійнявся якийсь чоловік. Він був надто далеко, щоб розгледіти риси його обличчя; в будь-якому випадку він був обернений спиною до мене. Але навіть в темряві ночі й крізь легеньке дріботіння дощу, я впізнала його строкатий плащ.

Фаллон Сірий Зуб. Маг. Філософ.

Що він в біса робив?

Коли він підлетів вгору до рівня Цитаделі, то махнув у повітрі руками, виконуючи якийсь магічний жест чарівника. Зі скреготом покрученого металу, ґрати на вікні були вирвані разом з добрячим шматком каміння, до якого були прикріплені. Сірий Зуб виконав ще один жест і ґрати полетіли над містом, так далеко, що плюхнулися в Затоку. За якусь мить сам Сірий Зуб пролетів з неймовірною швидкістю крізь темний, зяючий отвір, який він щойно вирвав.

Нічого не відбувалося два, три, чотири удари серця. Тоді з вікна вирвалися палаючі бризки полум‘я, а відразу за ними низький, голосний гуркіт і вкрите димом інертне тіло в строкатому плащі. Потужною силою Сірого Зуба викинуло з і від Цитаделі. Я спостерігала, як він падав смертельною дугою, що закінчувалася в Поясі. Я знала, де він приземлився. На цвинтарі Джабі.

-- Що ж, гадаю, це логічно, -- прошепотіла я до себе, приголомшена.

Якщо таке трапилося з Сірим Зубом, коли він штурмував Цитадель, мені не хотілося думати про те, що трапиться зі мною.

Я почекала ще кілька хвилин, але більше нічого не відбувалося. Цитадель була такою ж темною і тихою, як до вторгнення Сірого Зуба. Вочевидь, вистава закінчилася. Я знов почала спускатися.

В якусь мить під час спуску, я зрозуміла, що вирішила піти й глянути на тіло Сірого Зуба. Мабуть, на старість стаю збоченкою.

#

Вилупок був досі живий.

О, він не виглядав добре. Він гепнувся зверху на невеличкий мавзолей, розтрощивши дах і зламавши вкриті мармуром стіни. Він лежав там, без свідомості, в калюжі власної крові. Ті частини тіла, які не обгоріли, були закривавлені. Але він досі мав руки-ноги і всі пальці.

Я гадала, що він мертвий, поки він не закашляв.

-- На горб Керфа, -- пробурмотіла я. – Який ти живучий.

У відповідь він тільки застогнав.

Я вилізла на залишки мавзолею і не без деяких труднощів, стягнула його на землю. Він був не з маленьких. Вже на землі я штурхнула його у відносно не закривавлене місце. Зрештою він заморгав і розплющив очі.

-- Ти збираєшся померти протягом найближчої години? – запитала я. – Бо я не буду тягнути твій труп по вулицях. Таке ніколи добром не закінчується.

Він не засміявся. В деяких людей немає почуття гумору.

Я закинула його руку собі за шию і більш-менш звела його на ноги.

Розділ 16

-- Як пляма, воно просочується у тканину реальності. Поміж нитками того, що є, існує те, що може бути. Для тих, хто цього дуже хоче. Для тих, кого не турбують наслідки. Ось що зробив Аітер Телемарх, -- Фаллон Сірий Зуб знав багацько старовинних довгих слів.

Він прийшов до свідомості настільки, що зміг направити мене до свого лігва, яке виявилося не так вже й далеко від Джабі. Сірий Зуб жив у одному з найнижчих і найменших будинків Шляхти. Судячи з усього, він був покинутий. Він не намагався пояснити, як він там опинився, а я не питала. І так, будинок був майже повністю витесаний в скелі Гори. Він був запилений, холодний, темний і не дивлячись на дорогі меблі, ледь підходив для людського житла.

Ми сиділи в тісній, захаращеній кімнаті з такою низькою стелею, що мені було незручно. Сірий Зуб не зміг би стояти в ній прямо, навіть якби був здатен стояти. А в цю мить він не був. Він лежав нерухомо на дуже дорогій, дуже старій канапі, яку явно створили не з думкою про комфорт. Я відсторонено зауважила, що криваві плями, які він на ній залишав, вже ніколи не зійдуть. Я сиділа на стільці. В серванті я знайшла пляшку вина, хоча стаканів не було. Пляшка стояла поміж нами на бридкому, позолоченому столику. Дві гасові лампи диміли й закопчували стелю, забруднюючи повітря і викликаючи сверблячку в очах.

-- Він скористався Ножем, що Розсікає Ніч, щоб розрізати реальність, щоб здобути енергію.

Я відповіла.

-- Знаю.

-- Він скористався Ножем, намагаючись повернути в наш світ магію. Зробивши це, він викликав закон непередбачуваних наслідків. Він знищить нас всіх. Якщо його не зупинити.

-- Це я теж знаю. То йди і зупини його. Ти ж Філософ, маг.

-- Як ти думаєш, що я щойно намагався зробити?

-- Вчинити самогубство?

Він кисло посміхнувся.

-- Не можна мати все відразу, пані Тетіс. Або я повинен намагатися зупинити його, або втікати від певної смерті. Що б ти воліла?

-- Я б воліла бути в Люсернісі, пити дешеве вино у Тамбора, спостерігати за перехожими і хитати головою через брак у них смаку.

-- Така розмова нас ні до чого не приведе.

-- Гаразд, що ти на таке: за винятком Телемарха, ти майже напевне найбільш потужна і смертельна особа в цьому сраному місті. Начебто хочеш його зупинити. Один раз ти зазнав невдачі, проте вижив. Логічно, що ти повинен спробувати ще раз, але вже з кращим планом.

-- А, ти хочеш поговорити логічно. Гаразд. Я намагався і мені не вдалося зупинити Телемарха. Мені не вдалося знищити Ніж. Мені не вдалося відвернути небезпеку, що наближається. Тепер твоя черга.

Я люто глянула на нього.

-- Я проста злодійка. До того ж на пенсії.

-- Ти більше ніж це, і ти це чудово знаєш. Подобається це тобі чи ні.

-- Слухай. Я вже раз, може двічі, залежно як рахувати, врятувала світ від зла. Я виконала свій обов‘язок. Якщо ти зазнав невдачі, то в мене немає абсолютно жодних шансів добитися успіху.

-- Я потужний. Але мені не здолати силу, що знаходиться в Цитаделі. Я намагався втрутитися. Ніж скартав мене як маленьку дитину. Що ще ти хочеш, щоб я зробив?

-- Гадаю, те саме, що ти хочеш, щоб зробила я.

-- Якщо ти цього не зробиш, то я спробую знову. Але зазнаю невдачі. Знову.

Я втратила самовладання.

-- Чому ти думаєш, що я не зазнаю невдачі, хай прокляне тебе Керф? – крикнула я.

-- Я не знаю чи ти не зазнаєш невдачі, -- відповів він спокійно. – Але Ніж хоче тебе, Амро Тетіс. І це не залишає шансів більше нікому.

-- Звідки, до дідька, ти це знаєш? Чи взагалі все те, про що ти говориш? Який, на брудну бороду Керфа, зв‘язок між вами, Філософами, і ножами Восьмикратної?

Він простягнув закривавлену руку, схопив пляшку з вином і добряче приклався. Тоді ще раз. Обережно поставив пляшку на місце.

-- Ти дійсно хочеш знати?

-- Я ж питаю чи ні?

-- Моранос тримає Кинджал Пристрасті, -- сказав він.

Якусь мить я на нього дивилася. Звучало знайомо. Тоді я пригадала, де чула це раніше.

-- Я знаю цю поему. Принаймні більшу її частину. У копії в храмі Лагни в Люсернісі бракує кінця. До чого ти хилиш?

-- Катаклізм пам‘ятаєш?

-- Чому люди постійно питають мене про це? Невже, хай йому дідько, я виглядаю такою старою?

-- Філософи-відступники, які тисячу років тому спричинили Катаклізм, найбільше за все прагнули зрозуміти як влаштована сама реальність. На жаль вони не розуміли, що те, за чим спостерігають, змінюється від самого факту, що за ним спостерігають.

-- Ти хочеш сказати, що Катаклізм спричинив один з Клинків Восьмикратної?

-- Спричинив? Ні. Його спричинили люди. Клинок Пристрасті зробив це можливим.

-- Це тільки гра слів, Сірий Зубе.

-- Можливо. Так насправді, це не має значення. Відповідаю на твоє початкове запитання, Орден Філософів отримав завдання знайти і взяти під контроль всю зброю Восьмикратної Богині, щоб щось схоже на Катаклізм більше ніколи не повторилося.

Він відкинувся на канапі, на його довгому обличчі були явні біль і втома.

-- Ваше завдання знайти Клинки і взяти під контроль. Не знищити їх?

-- Ми навіть не думали, що один з її клинків можна знищити, поки ти цього не зробила.

-- То скільки вам вдалося “взяти під контроль”?

-- На цю мить – жодного.

-- Жодного? За тисячу років?

-- Одного разу ми утримували шість. Це було сто років тому. З того часу вони, один за одним, втікали з-під варти або розтлівали охоронців. Останнім ми втратили Клинок, що Ненависть Шепоче. Що повертає нас до нашої справи.

Я встала. Почала ходити туди-сюди. В цій невеличкій кімнаті-печері це не допомагало. Надто нагадувало мою камеру в Хавелокській в‘язниці, тільки з меншою кількістю фекалій на підлозі й претензійними меблями.

-- Всі, хто є хоча б кимось в цьому смердючому місті, підштовхують мене, щоб я прикінчила Телемарха і знищила Клинок, і, здається, ви всі думаєте, що тільки я можу це зробити, але жоден з вас не може дати мені найменшого натяку, як мені діяти.

-- Я старанно запланував свій штурм. Мені це не дуже допомогло.

-- Ти залетів у вікно і спробував підсмажити Телемарха до скоринки. І ти називаєш це плануванням?

-- Я обійшов з десяток рівнів охорони й оберегів. Напав застосувавши елемент цілковитої несподіванки. Це дало мені найкращий шанс на успіх. Чи принаймні я так думав. Я не взяв до уваги здатність Клинка діяти самостійно.

-- Ти думав, що це Телемарх контролює Клинок, а не навпаки.

-- Я сподівався, що їхній зв‘язок рівноправніший. Адже врешті-решт, це Телемарх.

-- Ти взагалі коли-небудь тримав один з її Клинків? – запитала я і він похитав головою. – Для Ножа він тільки маріонетка з плоті й крові, Фаллоне. Навіть не сумнівайся. А тепер Ніж знає, що ти намагаєшся схопити його. Ти розкрив свої карти, насторожив його. Якщо раніше несподіванка була одним з варіантів, то тепер про це можна забути.

Він сів прямо, хоча це явно спричинило йому біль.

-- Хочеш знати, як я би діяв на твоєму місці?

-- О, так, будь ласка. Просвіти мене.

-- Я б просто пішов у Цитадель.

Я припинила ходити й повернулася, щоб глянути на нього.

-- Чим я тобі завинила, що ти прагнеш моєї смерті?

-- Я абсолютно серйозно. Ніж хоче тебе. Не знаю чому, але це так. Думаю, ти єдина особа в світі, яка може просто підійти і взяти його.

-- Це безсумнівно сама тупа ідея, яку я тільки чула в своєму житті. Припустимо, ти маєш рацію, і з якоїсь причини Ніж хоче мене. З певних джерел мені відомо, що Телемарх прагне перетворити мене в криваву пляму, чим швидше, тим краще. Гадаєш, він просто дозволить мені забрати його цяцьку?

-- Хіба ти не назвала його щойно… як ти прекрасно виразилася? А, так. Хіба ти не назвала щойно Телемарха “маріонеткою Ножа з плоті й крові”.

-- Ага, але Ніж не стримав його, коли він по всьому місту встановлював на мене смертельні пастки, згоден? Може він і перетворився у белькотливе знаряддя, але, очевидно, що в нього залишається якась свобода волі. І взагалі справа не в тому. Ти зауважив, що сьогодні трапилося з небом? І величезну руну “вина”, що висіла над Цитаделлю?

-- Зауважив. Я збирався розібратися з цією ситуацією після того, як впораюся з Телемархом і Ножем.

-- Тоді добре, що ти зазнав невдачі. – Я пояснила, що Карга сказала мені, що якщо запобігти катастрофі Телемарха, то місто просто загине іншою смертю. Після того як я закінчила, він склав кінчики пальців перед обличчям і на якийсь час заглибився в думки.

-- Кажеш, їй потрібен Камінь Засновника?

-- Це вона так каже. Але як до біса я збираюся вкрасти двохтонну брилу каменю з-під сраки Синдика… --- Ой!

Ой, інколи в мене з’являється думка і виявляється, що вона не така вже і дурна.

-- В чому справа?

-- Здається, я знаю, як зробити це. Щоб бути певною, мені потрібно більше інформації, але принаймні це можливо. І мені буде потрібна твоя допомога.

-- Згода. Все, що завгодно, якщо це в моїх силах.

Невдовзі після цього я залишила його одужувати й пішла до себе в заїзд. По дорозі до мене поступово дійшло, що хтось, чи щось, спостерігає за мною. Я була в цьому абсолютно впевнена, хоча не бачила жодних доказів. Одного разу я почула щось схоже на тихенький скрип ноги на даху. Або це могло бути щось зовсім інше.

Підозрілість? Параноя? Взявши до уваги стиль мого життя, було цілком логічно припускати, що всі та все хочуть влаштувати мені неприємності. На жаль, надто часто це припущення виявлялося правильним.

Я повернулася в свої апартаменти цілою і спантеличеною.

Розділ 17

Був кричуще ранній ранок, а це означало, що мені пора спати. Замість цього я сиділа навпочіпки біля низького, хиткого, дерев‘яного столика перед однією з дуже, дуже багатьох кеф‘ярень в районі Кедді-Глам на Поясі. Кеф був чудовий. Я б пила його частіше, якби його приготування не займало цілу кляту вічність. Або якби в Хельструмитських закладах до жінок без супроводу відносилися більш приязно. Але я була тут не для кефу, і не я обирала місце.

Коли я повернулася в заїзд, то відправила Кіля домовитися про зустріч. Він був не проти, але мав сумніви чи варто доставляти послання о такій пізній порі.

-- Не переймайся, -- сказала я йому. – Монета ніколи не спить. Хтось та й прийме послання.

Він повернувся з подробицями де й коли відбудеться зустріч і я дозволила йому поспати ще пару годин, в той час, як сама ходила туди-сюди по кімнаті й прокручувала ситуацію в себе в голові.

Коли наблизився ранок, я розбудила Кіля, який хропів на канапі у світлиці, й відправила його у Крах, поставити Карзі просте, дуже важливе запитання: Скільки побоїв витримає Камінь Засновника, перш ніж зламається?

Друге доручення Кілю не сподобалося. Зовсім не сподобалося.

-- Вона небезпечна, -- поскаржився він, протираючи очі кулаком здорової руки. – І страшна як дідько.

-- Я небезпечна і відлупцюю тебе швидше ніж вона. Особливо за те, що ти хропиш немов скажений цап.

-- Скажений цап? Це повна нісенітниця.

-- Йди, скиглію. І постарайся по дорозі не потрапляти на очі своїй бригаді. Я буду зайнята власними справами, мені буде ніколи знов рятувати твою сраку.

-- Пффф, -- видихнувши й позіхнувши, він вийшов за двері, а за кілька хвилин я пішла слідом за ним, щоб встигнути на свою дуже ранню зустріч.

Магічно підсилений, розмірений, витончений голос Кеддійського священника лився вулицями з храму в кількох десятках метрів від мене. Був час ранкової молитви. Я знаю тільки пару фраз Хельструмитською, тому й гадки не мала, що він говорив. Але виходячи з негативного ставлення Кеддійської релігії до жінок, я з ним принципово не погоджувалася.

Я чекала на Ходді Марзу. Марза торгував інформацією. Фенгал Дарувнер, мій посередник в Люсернісі, був далеким родичем Марзів, і що набагато важливіше, утримував з ними взаємовигідні ділові зв‘язки. Тож скориставшись ім‘ям Дарувнера, я відправила Кіля з запискою і домовилася про зустріч. Я могла звернутися до нього відразу після прибуття, щоб знайти Тейнера, але мені не подобається використовувати ділові контакти для особистих справ. І мені не подобаються Хельструмитські Кедді. І я не довіряю торговцям інформацією.

Як на мене, тим, хто торгує інформацією, не можна довіряти в принципі. Факт, що хтось шукав якусь інформацію, сам по собі був інформацією, і потенційно хтось інший був готовий заплатити за неї. Я завжди припускала, що все, що я скажу такій особі, зрештою знайде свій шлях до вух, яким це цікаво. Тому я переважно доручаю Фенгалу займатися такими справами і даю йому його частку. Саме в цьому головна причина чому я не звернулася до Марзи, коли шукала Тейнера, а не у факті, що мені просто не подобаються прихильники віри Кедді. Моє найзаповітніше бажання – залишатися абсолютно невідомою. Для всіх. Але в житті наші найзаповітніші мрії рідко збуваються.

Я могла скористатися посередником для зустрічі з цим Хельструмцем. Було б розумніше відправити якогось чоловіка. Мабуть, тому я й не завдала собі клопоту. Нехай цей прихильник Кедді розмовляє з жінкою, як з рівною, як з клієнтом. Нехай це стане кісткою йому поперек горла.

Це і ще те, що в списку людей, яким я б довірила піти за мене на зустріч, було рівно два імені – Фенгал і Хольгрен – і жоден з них не був доступний. До того ж хто в Белларіусі зараз знав мене? Так чи інакше я не збиралася залишатися тут так довго, щоб перейматися довготривалими проблемами якщо мене впізнають.

Я потребувала інформації про три речі. Я шукала старого чоловіка, що був, принаймні зараз, ніким. Принаймні я не впізнала його ім‘я, і Кіль теж, тож він або змінив його, або йому не вдалося піднятися в силових структурах міста, якою б він не був шишкою серед Чорних Рукавів п‘ятнадцять років тому.

А ще я потребувала детальних планів Ріаіля і Цитаделі. В мене не було часу малювати їх самій з огляду на те, що наступного ранку місто перетвориться на велику діру в землі.

Через кілька хвилин після закінчення ранкової молитви, вулиці заполонили віряни. Треба віддати їм належне: страху, що вони в пастці й не можуть вибратися, що повільно охоплював решту міста, тут не було помітно. Хельструмці займалися своїми щоденними справами так, наче не відбувалося нічого надзвичайного, на відміну від збентеженого, переляканого бурмотіння, повз яке я пройшла по дорозі на зустріч. Шкода, що в їхні справи входило зверхнє ставлення до мене. Я витерпіла не один ворожий погляд перш ніж перед кеф‘ярнею, розмотуючи червону молитовну тканину з обличчя і голови, з‘явився Марза.

Він був вродливим -- блідим, як більшість Хельструмців, з коротко підстриженим, платиновим волоссям і блакитними, як небо очима. Йому було, як і мені, десь за тридцять. В нього була сяюча і щира посмішка. Якщо ти не знаєш з ким маєш справу.

-- Амра Тетіс, -- сказав він, відгортаючи свої шати й присідаючи навпроти мене. – Для мене задоволення і честь зустрітися з тобою.

-- О? І чому б це?

-- Ти найзнаменитіша донька Белларіуса, принаймні в колах, в яких ми з тобою обертаємося. Твої подвиги вже ледь не легендарні.

-- І гадки не маю, про що ти балакаєш, -- сказала я з незворушним виразом обличчя.

-- Звісно, що ні. Так само як ти й гадки не маєш, що в Губернатора Люсерніса пропав цілий ящик майже міфічного вина, і що одного дня з найбільш захищеного сховища найвпливовішого банківського концерну на Драконовому морі зник контейнер з Вестмархськими вогняними опалами, чи…

-- Як я вже сказала, -- обірвала я його. – Не знаю, про що ти балакаєш.

Він знав свою справу. Аж надто добре. Така інформація, якщо пошириться, може вбити мене. Звісно, тому він і сказав це. Щоб показати, що вартий тих грошей, які збирався взяти з мене. І щоб змусити мене нервувати. Виведена з себе людина може бовкнути лишнього і не надто торгується про винагороду.

-- Як скажеш, -- відповів він. – Як там Фенгал Дарувнер?

Я посміхнулася.

-- Товстий, щасливий, майже повністю лисий. Оточений небогами, яких безбожно балує.

-- Радий це чути, -- відповів він. – Наступного разу коли побачиш його, скажи, будь ласка, що Марзи передають вітання.

-- Добре.

-- Тоді до діла. Чим я тобі сьогодні можу допомогти?

-- Кілька справ. Перша, я шукаю декого в Белларіусі. В мене тільки його ім‘я і певні здогади про те, чим він займався п‘ятнадцять років тому.

-- І чим цей таємничий чоловік займався п‘ятнадцять років тому? – запитав він.

-- Винищував вуличних щурів.

Обличчя Марзи завмерло, тоді раптово стало порожнім, позбавленим будь-яких емоцій. Впевнена, що я знала чому. П‘ятнадцять років тому він, швидше за все, був, як і я, вуличним щуром; біженцем, якого на північ, в Белларіус, пригнали війна, чума, голод, або поєднання їх всіх.

-- І що ти хочеш від мене? – запитав він обережно.

-- Я ж сказала. Я шукаю цього чоловіка. Ти володієш інформацією. Я хочу, щоб ти повідомив мені його місце перебування.

Він легенько нахилився вперед.

-- Чому ти хочеш це знати? Навіщо тобі помста? Ти покинула Белларіус. Втекла.

Я могла запитати навіщо йому це знати. Могла сказати, що його це не повинно обходити. Могла збрехати. Замість цього я просто сказала правду.

Я глянула йому у вічі і пальцем провела по шрамах, що спотворювали лівий бік мого обличчя.

-- Це в мене не від того, що я вищипувала брови, Ходді Марзо.

Він легенько кивнув і знову відкинувся.

-- Пам’ятаєш, коли вбивства почалися по-справжньому, -- сказала я. Це не було запитання. Якщо він пережив це, то пам‘ятав. – Як би ми добре не ховалися, вони знаходили нас. І розривали на шматки. Чоловік, якого я шукаю; залишився тільки він, хто знає мага, що допомагав Чорним Рукавам знайти нас, де б не була наша криївка.

Він не висловив згоду чи незгоду. Не підтвердив чи заперечив, що був вуличним щуром під час ескадронів смерті. Але я зауважила, як світла шкіра на його обличчі легенько зашарілася, як легенько, майже непомітно, розширилися його ніздрі, як на шиї над високим, тісним, жорстким коміром, раптово запульсувала артерія.

Я відкинулася і посміхнулася легенькою, натягнутою посмішкою.

-- Я подумала, що відвідаю цього чоловіка і ми трохи позгадуємо минуле. Якщо зможу знайти його.

Марза прочистив горло і жестом вказав продавцю, який приніс йому горнятко кефа, що парував. Перш ніж заговорити, він зробив ковток з горнятка.

-- Оте ім‘я, що в тебе є. Я та інші вже давно шукали його. Не дивлячись на значні зусилля, золото та немалу винахідливість витрачені на пошуки, це ім‘я не вийшло на поверхню. Суто з цікавості, можна запитати, як ти його знайшла?

-- Це не я. Друг. – Мабуть. Хоча в мене були сумніви. Але я не збиралася заглиблюватися в це з Марзою. В мої плани входило здобути адресу цього чоловіка, добряче побалакати з ним і вияснити чи той список був справжнім, чи купою вигаданого сміття.

-- Зрозуміло. Твій “друг”, безсумнівно, волів би зберегти анонімність.

-- Йому вже все одно. Він мертвий. – Може. – Його звали Тейнер.

-- Цей чоловік, це ім‘я. Ти розумієш, що його будуть розшукувати самого по собі. Не тільки тому, що він щось знає, а й за те, що він зробив.

-- Розшукувати? Хто? – В певному сенсі, я знала докладно, хто. Такі люди як Марза. Люди як я. Ті, хто вижив. Але він зрозумів моє запитання.

-- Існує товариство, гадаю, це найкраще слово, однодумців зацікавлених в тому, щоб… покарати таких, як цей чоловік, як тільки їх буде знайдено. Його члени розкидані по всьому Драконовому морі, звісно ж, з Белларіусом включно. Дивно, що з тобою ніхто ніколи не зв‘язався.

-- Ну, я докладаю зусиль, щоб мене не знайшли.

-- Мабуть, тому, -- він посміхнувся. – Я хилю до того, що це товариство дуже хоче, щоб його представник був присутнім на твоїй зустрічі з цим чоловіком.

Я обміркувала його слова. Я схилялася до “ні”, але не хотіла образити Марзу. Тому відклала питання.