Злодійка, яка постукала біді в двері - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Майкл МакКланг (ч. 4)

-- Не міг почекати ще три годинки?

-- Боюся, що ні. Он той Тупак Рибалка, поставив це на голосування і мав на це повне тупе право. — Він тицьнув великим пальцем в товстого члена банди з жирним обличчям, який своєю чергою схрестив руки і спробував виглядати на впертого. Я зауважила, що решта бригади трималася подалі від нього. Скидалося на те, що хоча більшість і підтримала його в голосуванні, вони його не дуже полюбляли.

Тейнер зітхнув.

-- Або віддай малого, або ми застосуємо силу.

Я поплескала себе по кишенях, знизала плечима.

-- Здається, я не прихопила його з собою.

-- Ага. Знаю. Він в будинку мага.

-- Тоді навіщо всі ці балачки? Ви знаєте де він; підіть і заберіть собі.

-- Бо Кіль вже більше не проблема, згодна? Коли я сказав “Віддай малого”, це була швидше метафора. Яка означає, припини пхати свій їбальник в справи моєї бригади й дай мені розібратися з проступками члена моєї банди.

-- Ні.

Він відірвався від стіни і розім‘яв шию.

-- Ну що ж, стара подруго. Тоді до діла.

Він витягнув два тонких ножі і став в стійку aquila, захисну позицію, якої він сам купу років тому навчив мене, боком до противника, один ніж високо і кружляє над головою, другий поперед себе, готовий до бою.

Я відчула на потилиці холодок від активної магії.

-- Я спалю вас всіх там, де ви стоїте, -- заявив Хольгрен, але його обличчя страшно побіліло і він весь тремтів. Я поклала руку йому на плече.

-- Ні, Хольгрене. Я повинна справитися з цим по-своєму. Так мусить бути. Я зобов’язана йому.

-- Ти зобов’язана йому життям?

-- Так.

Він виглядав невблаганним, як смерть. Зрештою відпустив чари, трохи згорбився.

-- Якщо він вб‘є тебе, я вб‘ю його, Амро.

-- Іншого я від тебе й не чекала, -- сказала я йому і поцілувала. Тоді витягнула власний ніж і стала до бою зі своїм найстаршим серед живих друзів.

Позаяк в мене був тільки один клинок, я напівприсіла обличчям до нього, з вістрям ножа в напрямку Тейнера і паралельно до землі.

-- Де твій другий ніж, Амро?

-- Загубила в Ріаілі.

-- То чому не сказала? – Він жбурнув свій верхній ніж і той застряг в дубових воротах будинку справа від мене, по дорозі пролетівши на небезпечно близькій відстані від Тупака Риб‘ячої Голови. Зі свого боку Тупак спочатку здригнувся, тоді почервонів. Тоді набрав сердитого вигляду.

Тейнер змінив стійку на дзеркальну моїй. Він діставав дальше за мене і був сильнішим. В бійці на ножі перше мало велике значення, друге – не дуже. Та найбільше значення мала швидкість.

Я не знала чи була швидшою за нього. Але це було дуже ймовірним.

-- Впевнений, що хочеш потанцювати? – запитала я його.

-- Впевнений, що ні. Але ось ми танцюємо. – І він швидко, немов гадюка, зробив випад в бік мого живота. Я відчула, як кінчик його ножа розриває тканину жилетки і відскочила назад. Він відразу насів на мене, все одним безперервним, плавним рухом. Ніж знов пірнув у бік мого живота, тоді ще раз, цим разом, як виявилося, це був фальшивий випад, і ніж полетів мені в горло. Я вивернула голову з-під удару, різнула його в плече власним ножем, збиваючи його руку з ножем з лінії атаки і відкриваючи його бік. Він крутнувся вбік до того, як я вдарила. До того, як я змусила себе вдарити.

Я усвідомила собі, що не можу. Навіть якби я рухалася швидше, якби в мене з‘явилася можливість, я не могла позбавити Тейнера життя. Навіть загибель, що нависла над всіма нами не могла змусити мене переступити через тіло Тейнера, щоб спробувати врятувати місто.

Я була в нього в боргу.

-- Може ти дійсно старієш, -- сказав він. – Раніше ти була швидшою.

-- В ті часи мені не доводилося різати нікого, кого я називала другом.

-- Роби те, що мусиш, Амро. Дозволиш емоціям стати тобі на заваді, завагаєшся, тобі гаплик. Колись я навчив тебе цього. Невже ти забула?

-- Ні. Я просто більше не згодна з цією мудрістю.

-- Тоді ти програєш цю бійку.

-- Мені її не виграти, чия б кров не пролилася, -- сказала я, опускаючи ніж.

Весь цей час Тейнер був незворушним; тепер він виглядав на розлюченого.

-- Підніми ножа вгору, Амро.

-- Ти готовий вбити мене тільки тому, що комусь, на ім‘я Тупак Риб’яча Голова не подобається твій стиль керування? Справді?

-- Мене звати Тесак, -- закипів член банди з витріщеними очима і посинілими губами. – І не Риб’яча Голова!

-- Підніми ножа, Амро. Я повторювати не буду.

-- Що ти скажеш на таке? Вигнання для Кіля. Він більше ніколи не повернеться в Белларіус. Я за цим простежу. І відшкодую бригаді всі спричинені нами незручності. – Я нарочито повернулася спиною до Тейнера і глянула на бригаду, що оточувала нас.

-- Ну? Що скажете, панове? Це чесно? Якщо Тейнер прикінчить мене, а швидше за все він це зробить, ви не отримаєте нічого крім смерті, найпізніше на світанку, а то й значно раніше, коли мій партнер своїми чарами зробить з вашими тілами бридкі, непоправні речі. З іншого боку, якщо ви погодитеся на мою пропозицію, то позбудетеся баламута і до того ж заробите трохи грошенят.

Це були небезпечні, жорстокі, неприємні люди, але загалом вони не були тупими. Ну може, за винятком Тупака.

-- Ми вже проголосували, -- сказав він.

-- Можна проголосувати ще раз. Всі, хто хоче послухати Тупака, підніміть руку.

Охочих не виявилося. За винятком Тупака.

-- Всі, хто хоче заробити трохи грошенят, залишити Мок М‘єна керівником бригади і востаннє побачити спину цього незносного бевзя Кіля, скажіть “Так”.

Кілька обізвалося, але більшість чекала, щоб побачити реакцію Тейнера.

-- Забери з собою Риб‘ячу Голову, і мій голос у тебе, -- сказав один чувак з родимкою у вигляді винної плями на пів обличчя. Це викликало бурмотіння на знак згоди і вбивчий погляд з боку Рибалки. За одну ніч він отримав два неприємних прізвиська, і то таких, що пристануть. Якусь мить я переймалася, що зайшла надто далеко, але тоді перестала. Його потрібно було знищити, щоб бригада швидше проголосувала за вигнання Кіля. Ніхто не хоче асоціюватися з дурнем.

Я повернулася до Тейнера. Витягнула гаманець. Простягнула йому.

-- Якийсь маленький, -- сказав він, не опускаючи ножа. – Впевнена, що цього вистачить, щоб розділити на десятки люду?

-- Не переймайся; там є кілька добірних коштовних каменів.

Він заховав ніж і взяв гаманець з моєї долоні. Нахилився ближче.

-- Ти завжди була швидшою за мене, -- прошепотів він мені у вухо.

-- Була, є і завжди буду, -- пробурмотіла я і зробила крок назад.

Я почула позад себе швидкі кроки, побачила в очах Тейнера тривогу. Крутнулася вбік в ту мить, коли Рибалка налетів на мене, а його ніж вже стрімко опускався на моє обличчя.

А тоді Хольгрен висадив його в повітря. Рибалка дістався до мене у вигляді кривавого туману і шматків плоті. Його ніж промайнув мені повз вухо і не причинивши жодної шкоди, дзенькнув об бруківку. Решта забризкала нас з Тейнером.

-- Ну, мабуть, дякую, -- сказала я Хольгрену, витираючи кров з очей.

-- Нема за що, -- відповів Хольгрен, але в нього було страшно бліде обличчя і він весь тремтів. Я боялася, що він зараз звалиться з ніг.

-- В нього не найкращий вигляд, -- сказав Тейнер, не звертаючи уваги на те, що сам вкритий свіжим шаром крові.

-- З ним буде все гаразд. Прощавай, Мок М‘єн. Хай щастить.

-- Ти дійсно спробуєш прикінчити Телемарха?

-- В мене немає вибору.

-- Тоді бажаю тобі успіху.

-- Не хочеш приєднатися?

Мушу віддати йому належне, здавалося він дійсно цього хоче. Або принаймні обмірковує. Але він похитав головою.

-- Досить випробувань мого авторитету як на одну ніч. Якби я попросив їх штурмувати Цитадель, то від їхнього сміху мене знесло б в Затоку. А якщо я залишу їх і приєднаюся до тебе, то вони швидше за все передумають і з принципу підуть і посадять Кіля на ножі.

Він простягнув руку і я її потиснула. Він глянув на мене так, як дивляться на друга, якого от-от мають стратити. З фальшивою бравадою, за якою ховається смуток і полегшення, що це не тобі накинуть петлю.

Розділ 28

Частину шляху мені довелося підтримувати Хольгрена, але коли ми зупинилися перед Цитаделлю, він вже не потребував моєї допомоги.

-- Сірий Зуб вважає, що я можу просто зайти в Цитадель і до мене ніхто не буде чіплятися, бо Ніж мене хоче, -- сказала я йому.

-- Зараз ми довідаємося, чи він має рацію, -- відповів Хольгрен.

-- Я. Ти ні, коханий.

-- То я маю чекати на тебе тут, поки ти залагоджуєш справи всередині? Припини.

-- Ти можеш зробити щось, я зараз про чари, і при цьому не вернути обід?

-- Існує тільки один спосіб довідатися, -- сказав він, посміхаючись, але в нього було бліде обличчя і він був вкритий холодним потом. Як би мені не хотілося, я не могла змусити його залишитися. І мені згодиться будь-яка допомога. А Хольгрен, навіть фактично на ніщо не здатний, міг стати в пригоді.

-- Це буде на твоїй совісті, -- сказала я і штовхнула масивні, оббиті залізом, дубові двері. Вони відчинилися і при цьому навіть зловіщо не скрипнули.

Ми зайшли всередину. Нас ніщо не вбило. Непоганий початок.

Всередині панував морок і тільки тьмяне світло похмурої ночі прокрадалося крізь заґратовані вікна. Але план приміщення був не такий вже й складний. Перший поверх був однією великою кімнатою, порожньою, якщо не рахувати сходів прямісінько посередині. Ми зайшли і почали підніматися.

Другий поверх був абсолютно таким самим, за винятком кількох запилених, порожніх ящиків і вкритої брудною шматою картини на мольберті. Я вирішила не відкривати її.

За моїми розрахунками третій поверх був передостаннім. Він виглядав як бібліотека. Все було вкрите пилюкою, навіть кілька великих вікон без віконниць, через які циркулювало повітря. Коли Хольгрен навіть поверхнево не оглянув назви книжок на полицях, я зрозуміла, що йому недобре.

В кутку були ще одні сходи.

-- Готовий? – запитала я його.

Він підняв руку і помахав у жесті “так собі”.

-- Думаю, цього повинно вистачити.

Я вирушила до сходів, ніж напоготові, Хольгрен позад мене.

Черісу я побачила, як тільки моя голова висунулася над рівнем підлоги. Вона сиділа в кутку, з колінами до грудей, очі закриті. Було видно, що вона страшно перелякана, але я не бачила нічого, що могло перелякати її.

-- Черісо, -- прошепотіла я.

Вона відкрила очі, побачила мене.

-- Не заходь сюди, -- уривчасто прошепотіла вона у відповідь.

Я ще раз оглянула кімнату. Нічого, за винятком бридких, позбавлених смаку дерев‘яних дверей у вигляді велетенського черепа.

-- Мені доведеться зайти, якщо я хочу тебе врятувати. В чому проблема?

Вона похитала головою. Очі в неї були величезні.

-- Він схопить тебе, -- прошепотіла вона тоненьким, майже нечутним голоском.

-- Зараз тут нікого немає, -- сказала я і піднялася на решту сходів.

Нарешті завітала в гості, сказав голос у мене в голові, який, як я на той момент зрозуміла, належав Реготуну. Я проігнорувала його.

Я підійшла до Черіси і простягнула руку.

-- Ходімо. Твій друг-дерево дуже хвилюється за тебе.

Повільно, її очі не переставали бігати туди-сюди, вона простягнула свою руку до моєї, в той час, як Хольгрен піднімався позад мене.

Як тільки він зійшов зі сходів, на нас щось напало.

Воно з‘явилося нізвідки, прямо посеред кімнати: велетенське, мерзенне, бридке. Його довге, тонке обличчя було нелюдським, так само як два різних ока і роззявлена паща, волосся як довгі, чорні дроти, шкіра кольору гнилого трупа. Воно мало десь два з половиною метри, а то й більше, росту. Було важко сказати, якої воно статі. Якщо воно взагалі мало якусь стать.

-- Тобі було сказано НЕ РУХАТИСЯ! – заверещало воно на дівчинку і підняло руку з зазубленими пазурами, щоб вдарити її.

Я встромила кинджал йому в горло. Кинджал разом з рукою пройшов крізь нього. Так, наче тієї істоти там взагалі не було. Або, якщо дивитися з її точки зору, наче мене взагалі не було.

Воно дало ляпаса дівчинці, залишаючи криваві лінії в неї на щоці.

Я вдарила ще раз. З таким самим результатом.

Я відчула, як Хольгрен викликає свої чари. Повернулася, побачила, як він крикнув і звалився на коліна, спершись долонями об підлогу, руки в нього тремтіли. Він вирвав цівку кривавої жовчі. Я відчула, що він припинив чарувати. Він продовжував кашляти, тужитися, блювати.

-- Хочеш ще? Стань в кут! – заверещала істота на Хольгрена, тоді жбурнула його поряд з Черісою. Він міцно вдарився об стіну. Черіса закричала.

-- Тихо! – заверещала істота їй в обличчя, і вона прикрила рот долонями. Істота все одно дала їй ще одного ляпаса. Приголомшений, Хольгрен потягнувся до неї і притулив до грудей, прикриваючи дівчинку власним тілом.

-- Обоє сидіть на місці! Обоє не рухайтеся! Обоє будьте ТИХО! – Істота почала бушувати по кімнаті, смикаючи себе за волосся, вириваючи його цілими пасмами. Те, що падало на підлогу, зникало, наче дим.

-- Що ти в біса таке і як мені тебе прикінчити? – запитала я вголос.

Це велика частка божевілля Телемарха, відповів мені Реготун. А щоб прикінчити його, спробуй викликати силу з тріщини.

Реготун мав рацію. Це я могла. Але таким чином я могла вбити ще й Хольгрена з Черісою. Я не вміла контролювати цю силу настільки, щоб ризикнути. Знаходячись над морем енергії, яку могла викликати однією думкою, я була безпорадною. Від усвідомлення цього мене охопила безсила лють.

Вона закипала в мені, лють, яку я тримала під замком, яку боялася випустити, щоб не знищити світ. Боялася, щоб не стати такою, як мій батько, знищуючи все, до чого можу дотягнутися, бо справжнього об‘єкта моєї злості мені не дістати, а навіть не признати. Це було зовсім інше море, по-своєму таке ж потужне, як весь той хаос у тріщині. Таке ж небезпечне.

Тож я давно її замкнула, цю лють, закопала її глибоко. Останнім часом я навіть забувала, що вона існує. Але я ніколи не вдавала, що вона зникла.

Вона ніколи не зникне.

Кожна секунда проведена в Белларіусі смикала за ланцюги, якими я її обмотала, ланцюги, які могли от-от розірватися. А з майже безмежною енергією похованою в мене під ногами, що чекала, щоб я до неї під‘єдналася… хай йому чорт, просилася, щоб я до неї під‘єдналася…

Я різко вдихнула і подумки зробила крок назад від прірви.

-- Ось чого ти хочеш, -- сказала я йому. – А раз ти цього хочеш, то присягаю на криву палицю Керфа, від мене ти цього не отримаєш, Реготуне.

Тоді ця частина Телемарха буде катувати твоїх друзів поки вони не помруть, або, приблизно за дві години, Белларіус не припинить своє існування, відповів Ніж.

-- Давай домовимося. Відпусти їх і я зроблю все, що ти хочеш.

Я не контролюю його. На цю мить Аітер теж не контролює. Він їх точно не відпустить. Якщо вони сидітимуть тихо і не будуть рухатися, він їм не буде надто докучати. Зрештою існує тільки один шлях до порятунку, який полягає в тому, щоб відібрати в Аітера енергію, що зберігається в тріщині. Без цього зв‘язку він ослабне, хоча й повільно. Вирішувати тобі. Незважаючи ні на що, я продовжу.

-- Ти мене добре знаєш, так?

Дуже добре. Хоча мушу признати, що не знаю, чому ти наполягаєш на тому, щоб називати мене Реготуном.

-- Ти знаєш, що я швидше за все зроблю, до того, як я це зроблю, інколи ще до того, як я вирішу це зробити. Ти знаєш, що я відмовлюся робити і, як на мене натиснути, щоб все одно змусити це зробити.

Я дуже розумний Ніж.

Але ти не вмієш читати думки, подумала я. Навряд чи. І це дає мені шанс.

Його мовчання дало мені всі відповіді, які я могла отримати.

-- Що ж, Реготуне. Зробимо це по-твоєму, -- збрехала я. – Хольгрене, Черісо, тримайтеся. Не рухайтеся, не розмовляйте. Я зараз повернуся.

Я всунула свій останній ніж Хольгрену в руку і поштовхом відчинила двері.

Зал для аудієнцій Телемарха, чи тронний зал, називайте це як хочете, справляв гнітюче враження. Майже такий депресивний, як камера, в якій я сиділа в Хевлокській в‘язниці. Підлога не була встелена фекаліями, але це була кам‘яна камера без вікон, вкрита цвіллю і заповнена спертим повітрям і більше нічим. Вона була трохи більша за мою камеру, і в Телемарха було крісло у вигляді великої, бридкої кам‘яної брили, тоді як в мене не було нічого, але по суті найпотужніший маг на Драконовому морі жив як в‘язень. Яким, здається, він і був. Його тюремник висів у нього над головою, вістрям вниз, запевняючи єдине світло в кімнаті. Я повільно підійшла до нього.

-- Мене назвали Телемархом. Знаєш чому? Знаєш, що це означає? – Його голос був старечим, безбарвним і дуже змученим.

Він сидів на великому, бридкому кам‘яному кріслі. Трон воно нагадувало тільки своїм розміром. Все інше в ньому було не-величним: воно було дуже великим і страхітливо бридким. Він виглядав як дитина, що сидить у дорослому кріслі. Його мантія була пошарпаною, коротке, біле волосся – скуйовджене, обличчя – дуже бліде, дуже поморщене. Обидва ока спотворені катарактами.

-- То може просвіти мене. – Якщо він хотів побалакати, я була не проти. Це дасть мені шанс наблизитися до нього до того, як запахне смаженим.

-- Бо я неперевершений у вимірюванні речей на відстані.

-- Вибач за чесність, але я геть не вражена.

Він знизав плечима.

-- Ти недооцінюєш таке вміння. Як і більшість, бо вони не розуміють, що я можу виміряти.

-- Гаразд, я на це клюну. Що ти можеш виміряти?

-- Все. Абсолютно все.

-- Мені поаплодувати?

-- Наприклад, ти знаєш, яка в тебе душа, Амро Тетіс? Хочеш, щоб я її для тебе виміряв?

-- Чесно кажучи, ні. Але чомусь мені здається, що ти все одно зробиш це.

-- Ти повинна розуміти, що певні виміри є метафізичними. Отже, давай гляну на тебе.

-- Чесно кажучи, я не розумію, як ти можеш щось побачити з цими катарактами.

-- Зверху шар уламків і шипів. Під ним шар родючої землі, на диво плодовитий і на диво тонкий.

-- Під ним розбите скло: зазубрене, гостре і заляпане кров‘ю. Цей шар опускається глибоко, о, так.

-- Під ним… о… під ним ти прикувала ланцюгами страхіття, подібних яким я рідко бачив. Я більше ніж здивований, що їхнє завивання ще не звело тебе з розуму.

-- Я давно навчилася, як змусити їх добре поводитися.

-- Справді? Я б залюбки довідався більше.

-- Звісно. Якщо вони поводяться надто голосно, то не отримують десерт. – Тепер я була на відстані двох витягнутих рук від нього. Достатньо близько.

-- Я неперевершений у вимірюванні речей на відстані, не тільки в просторі, а й у часі.

-- На Керфа, я думала, ти вже закінчив.

-- Шістнадцять років тому я побачив небезпеку для себе серед вуличних дітей. Але на такій темпоральній відстані навіть я не міг сказати, хто з вас буде представляти смертельну загрозу.

-- Тому ти наказав провести Чистку.

-- Наказав.

-- І як, допомогло?

-- Це ми ще побачимо.

-- Я дам тобі підказку. Якби ти не затіяв Чистку, я б не стояла зараз тут перед тобою, готова спалити тебе на купку жиру і попелу. Ти дав мені мотив зробити те, чого хотів уникнути, вбивши сотні дітей. Мої вітання.

-- Ну, так. Але готова і здатна – це дві різних речі. Ти ніколи не відбереш від мене контроль над Тріщиною. Спробуєш – і загинеш. – Він зручніше вмостився на троні, маленький, висушений і нещасний. В нього над головою повільно крутився Ніж, тепер мовчазний, його повільно пульсуюче світло – єдине освітлення в порожній кімнаті.

Назовні я почула два приглушених крики. Перший, швидше за все, належав істоті. Другий – точно Хольгрену. Годі гаяти час.

-- Гаразд, -- сказала я. – До діла.

-- Як скажеш.

Я відчула, як він викликає енергію з тріщини. Її кількість була неймовірною: я не могла навіть мріяти, що мені колись вдасться стільки викликати чи контролювати. Якщо від магії Хольгрена в мене з‘являвся холодок на потилиці, а від магії Сірого Зуба холодок йшов по спині, то коли Аітер викликав енергію – затремтіло все моє тіло. Я була рада, що підібралася до нього так близько.

Я витягнула крем‘яний пістолет Хольгрена, відтягнула курок і вистрілила йому прямісінько в молочне око.

Його голова сіпнулася назад і тріснулася об кам‘яну спинку трону. Від опіків від пороху його обличчя почорніло. Тіло обм‘якло і він повільно сповз вниз, залишаючи на спинці крісла кривавий слід. Викликана ним енергія розсіялася. Ніж впав з повітря і вбився в його нерухомі груди. Дим від пострілу пістолета стелився по кімнаті.

Ого. Такого я не чекав.

-- Звісно, що ні.

Ти ж не віриш у ефективність вогнепальної зброї.

-- Але я вірю у ефективність Хольгрена – їбати його в сраку – Анградо. Беззастережно. І жодна магія навіть не подряпала б Телемарха, правильно?

Підніми мене, Амро.

-- З якого біса мені це робити?

Якщо не піднімеш, тріщина обвалиться і Белларіус загине. Телемарх не міг безконечно утримувати енергію в тріщині. А ти точно не Телемарх, якщо спробуєш, тебе буде знищено.

-- Маєш цілковиту рацію, Реготуне. Добре, що я не збираюся намагатися стримати її, правда?

Тоді що ти маєш намір спробувати?

-- А… Хотів би ти знати.

Що б це не було, ти зазнаєш невдачі. Про все, що ти могла подумати, я вже давно подумав. Я знаю тебе, Амро. Так по справжньому, то я створив тебе.

-- О… правда?

Так. Ти що, думала Аітер вирішив розпочати Чистку з власної волі?

-- Хочеш сказати, це була твоя ідея?

Так. Він навіть не знав, що діяв під моїм впливом.

-- І навіщо ж ти це зробив?

Щоб створити умови, які своєю чергою, створять когось саме такого як ти.

-- Отже, це ти почав війну між Хелструмом і Еламом, щоб заповнити вулиці Белларіуса, назвімо це… сировиною.

Так.

-- Правда? Я це говорила з сарказмом.

Правда. Я це говорю серйозно.

-- А душі мертвих вуличних щурів? Їх теж ти викликав?

Вони вже були тут, проте безсилі. Витік з тріщини дав їм силу. Я вказав їм… шлях. Я не міг дозволити тобі втекти, яким розумним це б не здавалося.

-- Отже, ти спричинив смерть сотень дітей, а тоді використав їхні тіні для подальшого здійснення своїх планів?

Нічого не марнуй і ніколи не будеш в потребі.

-- Ти безсумнівно найгірша особа, яку я зустрічала в своєму житті, і при цьому ти навіть не особа.

Я такий, яким мене створили. Так само як ти.

-- І якою це мене створили?

Досконалим бійцем.

Я посміхнулася. В цю мить мені стало зрозуміло, що мій план спрацює. Шкода тільки, що мене не буде, щоб цим тішитися.

-- Знаєш, я повинна була померти п‘ятнадцять років тому, -- сказала я Ножу. – В певному сенсі, кожен день після того, як я втекла на кораблі, був подарунком. Незаслуженим. Я завжди запитувала себе, чому Белларіус був так наполегливо жорстоким до нас, вуличних щурів. Відколи я його покинула, то була в багатьох місцях і бачила жорстокість в різноманітних барвах, але ніколи такої наполегливої, як та, що її виділяло це місто вуличним дітям. Через це я ненавиділа Белларіус, ненавиділа по-справжньому. Просто не могла цього збагнути. Це не мало сенсу. Аж дотепер.

Справді. Коли йшлося про вуличних дітей, я придушував будь-який жаль чи співчуття. Було необхідно, щоб вони… щоб ти, навчилася покладатися виключно на свої здібності.

-- Навіщо?

Я досконале знаряддя. Мені потрібна рука, яка буде вправно мною орудувати.

-- Брешеш. А принаймні щось не договорюєш.

Може. Не має значення. Або ти піднімеш мене, або ти і місто будете знищені, а я почну ще раз. Я не знаю що таке нетерплячка.

-- Я очікувала, що ти щось таке скажеш. Дякую. Тепер мені буде ще легше зробити те, що необхідно зробити.

Поясни, що ти маєш на увазі, Амро.

-- Ні. Сам скоро побачиш.

Якщо ти мене не піднімеш, то я подбаю, щоб дівчинка в сусідній кімнаті, та, що має ім‘я твоєї матері, померла разом з твоїм коханцем.

-- Не дуже собі уявляю, як ти це можеш зробити, але краще не ризикувати, -- відповіла я і витягнула листок, який дав мені Бог Горобців. Кинула його на підлогу.

Почувся потужний, різкий звук, немов розірвалося само повітря і з‘явився Бог. Дякувати Керфу, не як дерево, а такий, яким я його бачила, коли з ним розмовляла – величезний, вкритий м‘язами і лютий.

Він відправив мені зображення Черіси.

-- Вона в сусідній кімнаті. Разом з моїм другом. Його звати Хольгрен. Я буду тобі дуже вдячна, якщо ти знищиш істоту, яка їх мучить і забереш їх з цього клятого місця, якомога швидше. Мені потрібно справитися з тріщиною і Ножем.

Він кивнув, поклав руку мені на плече. Стиснув так, що в мене заболіли кістки.

В нього був сумний вигляд.

-- Ти цього не переживеш, так?

Він знизав плечима, показав мені зображення свого дерева. Листя сохло і опадало сотнями.

-- Тоді краще поспіши.

Він показав мені ще одне зображення міста. Будинки топилися як свічки. Люди падало замертво на вулицях без видимих причин. На вулиці Сов раптово з‘явилася і все змила ріка крові. Послання було цілком зрозумілим. Захисна оболонка тріщини з тріском провалювалася.

-- Думаю, мені краще теж поспішити.

Він ще раз міцно стиснув мене. Тоді вийшов з тієї гнітючої кімнати, щоб заопікуватися особою найдорожчою для нього і особою найдорожчою для мене.

Я була задоволена. Настав час.

Десь глибоко в душі, під усім тим розбитим склом, про яке говорив Аітер, я завжди знала, що це місто прикінчить мене. Але мені ніколи не прийшло б до голови, що я зможу забрати з собою творця всіх моїх бід.

Я потягнулася до енергії, до можливості захованої в тріщині, і вона, як завжди, радо відгукнулася.

Що б ти не намагалася зробити, в тебе нічого не вийде, сказав мені Ніж. Єдиний спосіб врятувати себе і місто, це підняти мене.

Мене переповнювала енергія. Шкіра аж свербіла від неї. Я почувалася як наповнений по вінця бурдюк вина.

Що я могла? Все що завгодно. Все що завгодно в межах моєї здатності контролювати цю енергію. Все що завгодно в межах моєї фантазії й сили волі. Саме це і є магія, як колись давно пояснював мені Хольгрен. Перетинання сили волі мага і енергії. Ти повинен твердо вірити в зміну, яку намагаєшся нав‘язати реальності, й володіти грубою силою, щоб зробити цю зміну незворотною.

Зібравши всю до останнього клаптика свою волю і концентрацію, я припинила існування себе, Ножа і тріщини.

Магія, яку я черпала з тріщини, залишила мене. Наскільки я могла судити, більше нічого не змінилося. Я надалі відчувала десь під собою тріщину, велетенську, безмежну. Ніж надалі стирчав у трупі Телемарха. Кімната, в якій я стояла, не змінилася анітрохи.

Що ти натворила, Амро?

-- Добре питання. – Я підійшла до дверей, що вели в передпокій.

Відчинила.

Передпокою не було, ані істоти, чи Хольгрена, чи Черіси. Не було нічого.

Буквально нічого. Порожнеча, чорніша чорної землі, за винятком хмари вируючого, золотого світла далеко внизу.

Я припустила, що це тріщина.

-- На волохаті яйця Керфа, -- сказала я.

Що ж. Гадаю це добре, що я не відчуваю нетерплячки чи нудьги.

-- Так? І чому це? – Але я не дуже прислухалася до нього. Я вдивлялася в порожнечу.

Ти вирвала нас з часу і простору. Вітаю у вічності.

-- Я застряла з тобою на цілу вічність? Просто чудово. Дідько, я була впевнена, що просто припиню існувати.

Стосовно решти реальності ми таки припинили існувати. Звісно я можу повернути нас. Якщо ти мене піднімеш.

-- Я швидше відкушу собі язика і вдавлюся ним.

На це Ножу було нічого сказати.

В той момент я говорила щиро. Я буквально воліла померти, ніж повернутися до реальності з тією штуковиною в руці. Але що буде через кілька днів? Якщо в цьому місці, в яке я нас закинула, діяв час і його наслідки, то я буду страшно голодна і вмиратиму зі спраги. Я буду у відчаї.

Краще не ризикувати.

Я витягнула золоту марку і шпурнула її в чорноту за дверима. Дивилася як монета летить від мене, світло тріщини відбивається від її поверхні, аж поки вона не зникла з поля мого зору.

Амро. Не роби нічого, що не можна змінити. Добре подумай.

-- Але в цьому весь сенс, -- сказала я, наближаючись до тіла Телемарха. – Зробити щось, що не можна змінити, щоб у мене не було можливості передумати.

Я схопила Аітера за брудну щиколотку і стягнула з трону, старанно уникаючи випадкового контакту з Ножем.

Я навчив тебе не здаватися. А без мене тобі не вижити.

-- Ось в чому твоя головна помилка, -- сказала я, тягнучи до дверей тіло Телемарха і Ніж, встромлений у його груди. – Я – не з тих, що здаються. Якщо я підніму тебе, то мене вже не буде. Я тебе не переживу. Тому ти повинен зникнути.

Тоді давай знайдемо компроміс.

-- Компроміс? З тобою? – В моїй голові промайнув образ. Кістки під напівзігнилим столом. – Ніколи.

Я дотягнула труп до краю дверей і відпустила щиколотки. Переступила через нього, щоб мати змогу виштовхнути його.

Раптово Ніж запульсував сліпучим блакитно-білим світлом і тієї ж миті перетворився в попіл. Труп Аітера відкрив очі, одне досі кривавий, зяючий отвір, але друге тепер сяяло таким самим блакитно-білим вогнем, що й Ніж. Його кістляві руки смикнулися вгору, схопили мене за жилетку і залізною хваткою потягнули вниз. Падаючи, я вдарила його, але це нічого не змінило. Він вже був мертвий, а Ніж не обходили отримані трупом пошкодження.

Зі швидкістю блискавки він змінив хватку, поклав одну руку мені на потилицю і потягнув мою голову до своєї. Я впиралася з усіх сил, сперлася долонями об підлогу по обидва боки від його голови і напружила руки, але сили були далеко не рівні. Я почула, як рвуться його засохлі м‘язи на руці. Мій рот був відкритий, зуби скреготіли від зусилля. Наші обличчя знаходилися в кількох сантиметрах одне від одного. Краплина поту скотилася мені з чола і впала йому на залишки зруйнованого мною правого ока.

Він різко видихнув, блакитно-білий вогонь в його оці зник, вийшов через його засушені губи і залетів мені у відкритий рот. Раптово його труп знов став тільки трупом, він перестав боротися і я впала спиною на кам‘яну підлогу, задихаючись від сутності Ножа.

Я втратила свідомість.

І довго, довго не приходила до тями.

Хольгрен

Мене звуть Хольгрен Анградо. Я маг, син мага і кривавої відьми. Я злодій, винахідник і вчений. Колись, коли я був молодим і дурним, я продав свою душу демону, щоб отримати силу необхідну для вбивства магістра, в якого був учнем. Він на це заслужив.

Згодом я помер і потрапив у одне з одинадцяти кіл пекла. В третє, якщо вже так хочете знати. Мені нічого сказати про нього, крім факту, що воно дуже, дуже холодне, велетенське і на диво порожнє.

Амра Тетіс врятувала мене від смерті й вічного прокляття. Загалом я відмовився від магії після того, як був змушений використати чари проти неї. Я не сумував за чарами. В будь-якому разі в нашому світі магія зникає.

Окрім тих місць, де з‘являється Амра. Тоді магія падає немов дощ на висохлу землю. Признаю, смертельний дощ, але тим не менш.

А тепер вона зникла.

Вона не мертва; якби це було так, я б знав. Я досі можу використовувати магію, а коли йдеться про добробут Амри, я дуже зацікавлена особа. Я відкрив, що таке трапляється, якщо ти когось кохаєш.

Вона не мертва. Але її немає. Вона увійшла через двері у вигляді черепа у внутрішнє святилище Телемарха. Отруєний власним джерелом, я сидів у кутку, брав на себе удари магії та божевілля, захищаючи дитину, що мовчки плакала, і спостерігав, як вона йде, безсилий їй допомогти.

Коли істота наблизилася, я схопив ніж Амри і загнав їй в серце. З огляду на нематеріальну природу істоти, я не очікував, що він їй щось зробить, але ніж задовільно застряг в неї між ребрами. Я посміхнувся.

Вона заверещала і гострими пазурами вирвала мені ліве око. Тоді побила мене до несвідомості.

Минув час. Я приходив до себе, а тоді знов втрачав свідомість. Я почув приглушений постріл пістолета. Минув ще якийсь час.

Коли знов відчинилися двері, я очікував, що вийде Амра, але натомість з‘явилася істота зі значною силою і вирвала нас з малою з пастки Телемарха. Він бився з нашим божевільним мучителем, витримуючи удари, які вбили б будь-якого смертного, і зрештою мертвою хваткою схопив його за шию.

Тоді він відірвав голову істоти від тіла і завив.

Тоді сів і гладив волосся дівчинки, поки не помер. Його труп якимось чином перетворився у купу засохлого, коричневого листя, і його розвіяв раптовий подмух вітру від вікна. Дівчинка заплакала сильніше, тепер вже не мовчки, зовсім не мовчки.

Я спробував виламати двері. Неможливо. В розпачі я викликав енергію з власного джерела, хоча коли я пробував це останнього разу, то ледь не загинув.

Джерело вже не було отруєним, але моїх чарів було недостатньо, щоб виламати двері… а принаймні, щоб зробити це швидко. Святилище Телемарха було захищене потужними оберегами.

Невдовзі після того, як нас звільнили, з‘явилися хлопець, Кіль, і Філософ, який допомагав Амрі. Я наказав хлопцю відвести дівчинку додому, а сам знов взявся лупити по оберегах, що блокували двері. Філософ, Сірий Зуб, сам важко поранений, також долучився до моїх зусиль. Ми не розмовляли.

Через деякий час хлопець повернувся з лікарем. Сірий Зуб і хлопець тримали мене, поки той оглядав моє око. Він похитав головою, акуратно вклав тампон і обмотав рану.

Я знов взявся за двері. За якусь мить до мене долучився Сірий Зуб.

Ми затратили кілька годин, щоб відчинити двері. Кіль мовчки спостерігав. Коли нам це нарешті вдалося, за дверима не було нічого, крім порожнього повітря і залишкового запаху потужних чарів. Ні Амри, ні Телемарха, ні Ножа.

-- Тріщина теж зникла кілька годин тому, -- сказав Сірий Зуб. Це були його перші слова відколи ми зустрілися.

Амра зникла. Зникла. Але не загинула.

Де б вона не була, я знайду і поверну її.

Нехай всі мертві боги змилосердяться над тим, що стане мені на шляху, бо я не знатиму жалю.

The Thief Who Knocked On Sorrow’s Gate

Michael McClung

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

телеграм канал ПОЛІГНОТ -- https://t.me/POLIGNOT

Почитайте мої інші переклади: