Золотий плуг

Розділ 2

1

Одна думка, от уже від якого часу, шкрябається в Миколиній свідомості, ще навіть і неоформлена добре. Її можна було б грубо окреслити такими словами: от малюю я собі картину життя-буття на наших землях, шугаю думкою вширшки-вглибшки, наштовхуюсь на провалля — нерозв’язні проблеми, — але все це веде мене або на схід, або на захід, або на південь... Там наші партнери у грі розселення та споріднення. А де північ? А де «старший брат»? Гей-гей, на північ від України нічого не існувало, крім озер та болот у лісах, як на Дніпрі вже почали оформлюватися перші родові громади. Повшце сучасних північних етнографічних кордонів України так, як одрізав. Нічогісінько!

Зате ж як густо насичена наша земля пам’ятками неугавного життя! Тисячі й тисячі могил та курганів розкидані по всій Україні від Кавказу до Карпат, — на Поділлі, Київщині, Полтавщині, у Причорномор’ї, в Криму, на Кубані… Багато з них розкопані ще в минулому столітті, багато скарбів із тих могил ще в глибокій старовині розграбовано, багато в ленінградському Ермітажі опинилося, а багато ще спить сховано у землі. А проте, вже можна, образ за образом, відтворити, які були наші попередники на цій землі.

І коли Миколу цікавить широкий розмах зв’язків доісторичної України із західніми кельтами, південними греками, східніми саками, кавказцями й закавказцями із Месопотамією та Єгиптом включно, — то не менш йому цікава, а може ще й цікавіша різноманітність людности на землях України. Як вона виглядала дві з половиною тисячі років тому? На заході, там, де раніш проживали стародавні трипільські племена, на басейнах рік Дунаю, Дністра, Богу й правого берега Дніпра, проживала осіла хліборобська людність. Ці алазони, калліпіди, аґатирси, орачі мали хліб «у кучах» (мабуть, скиртах) і сіяли не тільки для себе, а й на продаж. То й справді археологія знаходить у цих самих місцевостях зернові ями, рештки наземних будівель, а в могилах — ручні жорна та залізні серпи.

А що далі на схід, то там дедалі все більше скидається на торт: шари осілих перекладені шарами напівосілих номадів, що ото перекочовують з місця на місце разом із своїм скотом і повстяними хатами-вежами. Гелони, будини, савромати… А надто голосні царські скити, що ото так зневажали працю коло землі та всіх інших скитів вважали своїми рабами. Оце вони й посідали низ Дніпра від порогів до Чорного моря, від Дунаю до Дону.

Микола сильно підозрює, чи не отих царських скитів найбільше знали греки-колоністи. І це по їх згадках маємо ми судити тепер, чи всі одвічні населювачі різноманітної й різноплеменної Скитії були іраномовні?

А які цілковито протилежні характеристики позалишали грецькі хронікарі! Тут тобі и святе плем’я гіперборейці, що не знали гріха й помсти Немезіди, і поруч — жорстокі й немилосердні скити, пияки, завжди ладні битися та сваритися. Один самовидець каже, що як потрапиш до них, то тебе, чужинця, нагодують і переночують, ще й довезуть до другого племени, з наказом якнайкраще гостеві догодити. А другий запевняє, що скити негостинні й дикі звичаєм-…

І вся ця строкатість об’єднана одним зразком характерної скитської культури на всім просторі України. Ото й тільки, що в степу, на Запоріжжі, вона пишніша й розкішніша, а в лісостепу дещо скромніша… Так мовить археологія…

2

Взаємини із Зіною невтішні! Зіна чомусь згубила свою вчорашню затишність та сердечність і тепер Гаїну пригноблює її доскоцько-допитацька хватка. Моторности й сприту Зіні й раніш не бракувало, але чомусь вона так не випиралася. Що воно таке? Що змінило її так? Невже оті таємничі успіхи «на Марсі»? Не каже.

На тлі цієї моторности Гаїна почуває себе якимось вайлом, блідим персонажем без кольору й барв. Може й справді? Як так знічуватися, то може краще відійти зовсім?

Тягне її в книгозбірню, а не йде. Знає: все те марно, і не до саморозвитку там їй. Стомили Гаїну саморозвитку цікавість теж затамована. Зборює її глуха туга за щастям, що не дається в руки, а тільки облудно блимає здалека. Зміни! Хай прийде щось гірше, але інше.

Оця ненапоєна спрага мордує Гаїну, але не доконує. Краще б захворіти й умерти, ніж терпіти оцю довгу агонію...

Один проблиск: зустріла секретаря журналу «Червона зоря», він казав, що її оповідання буде надруковане в черговому числі. Рік уже лежить це оповідання з ухвалою до друку, а тільки ніяк не потрапить на сторінки журналу. А тепер, каже він, принципали всі поїхали «визволяти Західню», він сам складає число, то скористався давньою ухвалою… От! Не всі тебе гонять. Є такі, що подали б руку, тільки непомітно.

Але Гаїна боїться цьому повірити. Щоб не було гір-кости розчарування. Повірить тоді, як уже побачить.

3

А якби так Геродот помер у дитинстві, або зовсім не родився — що б ми знали про пишний похоронний ритуал скитських царів на Запоріжжі біля Никополя? Тепер з’єднані докупи два джерела цілком вияснюють значіння Ідантирсової відповіді Дарієві: «Ти думаєш, що ми тебе боїмося? Це наш спосіб життя, персе! Ми не маємо міст і постійно переходимо з місця на місце. Але слухай-но! Якщо хочеш помірятися з нами силою, то спробуй розшукати могили наших предків і їх розкидати. Тоді побачиш, уміємо ми битися чи ні…»

Могили предків! Ось, які найбільші святощі цього дикого, варварського народу. Ось, що найдорожче скитові, який знає, хто він і чий нащадок. Ось, чому похорон царя — епохальна релігійна містерія, що для неї весь нарід не жалує нічого. Ось, чому разом із покійним царем ідуть у могилу його найвірніші товариші, його люба жінка, його найкращі табуни коней, пишна одежа, золотом прикрашена зброя, золотом вкриті ки-лими, а через рік ще й молода гвардія, п’ятдесят найкращих юнаків-їздців… Божественний за життя, він тепер ще могутніший, а його могила — храм-святиня, найдорожче, що треба боронити.

Сором тобі, Миколо, що ти не втямиш, чому це так. Хіба ти забув стародавній переказ про своє походження від спільного предка? Кожна дитина знає, а ти забув. То слухай же!

Отут над Дніпром жив колись твій пращур, на ім’я Тарґітай, син Папая, самого бога неба, грому й блискавки. І була в нього жінка, Бористенівна, Дніпрова дочка. Народилися в них сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Володіли вони цими землями утрьох. Аж ось одного разу упало з неба (від діда Папая) золото: золотий плуг, золоте ярмо, золота сокира і золота чаша.

Як побачив це найстарший брат Ліпоксай — підбіг, щоб забрати. А золото взялося вогнем. Підскочив середульший брат, Арпоксай, —-що за лихо? Знов ані приступу, зайнялося. Аж як наблизився Колаксай, золото перестало горіти. Він забрав ці золоті речі собі. А тепер самі судіть, що воно за оказія! Брати погодилися, що від діда Папая прийшов знак, кому бути царем над усіма скитськими племенами. Ото від того Колаксаєвого роду і пішли царські скити. Всі вони почали називати себе родовим іменем — екологами.

То хіба ж із цього не ясно, що скити походження божественного, а втілення цієї божественної спільноти — їх цар? Ось, чому гріх кривоприсягати царським іменем. Умреш!

Цар цей був батько, бо ж і всі вони були між собою брати, діти їх були спільні. І ця кровна спорідненість, походження від одного предка Колаксая, й була причиною їх дивовижної здисциплінованости, послуху й такої пошани до могил предків.

4

Десять днів Гаїна не була в Києві. Руки попухли з холоду, кілька разів на день замерзала. Цілі два дні їхала, в заметіль ішла, — всього було! І було чудово! Було холодно й весело. Так би, щоб усе життя в дорозі, ніде. Щоб кожне застояне під тобою місце було тільки перепочинком, зупинкою, спогадом вчорашнього, — а перед тобою щораз усе нове. І чому доля присудила їй монотонію одноманітности, прикувала до одного місця, коли її місце ось таке — у просторі, завішеному між небом і землею? Її потреба, щастя й смак життя.

Тільки оті зусилля при розмовах із людьми… Зветься це відрядженням від газети до колгоспів, щоб зібрати матеріял і подати репортаж про підготову до весняної сівби. Норми виробітку, виробничі пляни, соцзмагання й стан посівної кампанії, — признатися, за кілька днів знудило. Цифри й відсотки. У репортажі має бути штучний патос, а на лиці в цих людей його не видно, навіть штучного. Вони тобі говорять про цифри й відсотки, а на думці в них щось собі своє. Про живе й дійсне, чим дише колгосп, треба здогадуватися з невисловленого, випадково сказаного, з інтонації й виразу, з дрібного спостереження, яке начебто нічого й не значить. Але й це краще, ніж душевне напруження тут у місті. І чим навіяне? Гай-гай, ефемерою!

Приїхала додому, — знов тягне її туди, де можна побачити Вродливого. Чи він хоче Гаїну зовсім із Києва вигнати? Пагубо, де ти взявся на мою голову? Йому десь то цікаво спостерігати цю незґрабну, нічим невиправдану прив’язаність. А Гаїна цього зовсім не хоче.

Там на природі, серед засніжених полів, серед ярів та байраків, завішаних миготливо-прозорою павутиною снігової мли, дивувалась із себе Гаїна. Що ж простішого, як подивитися ввічі й щиро сказати: «Буря намітає снігові кучугури й розмітає їх. Так і ми.» Може від цієї одної-єдиної розмови з ним зацікавлення впаде, розвіється, а зостанеться чисте місце, як було кілька місяців тому? Чого боятися? Який тут сором?

Такі слова в’яжуться в голові, наче розмовляє з ним. От бачить його перед собою й усе це каже. Про свої таємні мрії, що їх на слова перекласти небезпечно. Про початки й кінці, чудні й безмовні. Про своє прийдешнє без майбутнього. Про оці вчорашні дороги по засніжених просторах і чудове її ніде. Може й про однакові колгоспні контори та замкнених у них на ключики людей…

Чи могла б усе це сказати? От, узяти й написати б такого листа. Чому не можна хоч писати, коли нема дружньої розмови?

Та ця стріла мас отруту. Стріла йому, отрута мені. Але, принаймні, це мужньо. Приймай усе, що буде, аби тільки не напруження.

Чи в цій жадобі записувати найменші звиви неви-явлених переживань не здійснюється письменницька скнарість? Гаїна Сай «збирає матеріял» — хоч би й із самої себе. Це вже велика Я посміхається з цієї малої.

Ну, смали дальшого листа!

5

… Дід Геродот у своїй «Історії» охопив образ середнього етапу скитської держави, а вона жила, розвивалась і занепадала протягом восьмисот років. З ІХ-го століття до нашої ери скити вже існують у наших степах, ці добре сконсолідовані роди-племена, об’єднані таким могутнім мітом, як спільний богопредок Колаксай. Звідси вони поширюють свої впливи на сусідні довкола племена, воюють із одними та панують над іншими, торгують із грецькими колоніями, плянують далекі походи на Закавказзя, за Дунай...

Та найбільшого розвитку, як держава, а не як союз племен, дійшла Скитія вже після Геродотових часів. Таким державотворцем був цар-воїн Атей. Царював він щось із п’ятдесят років і за своє довге життя, оточений розкішшю, що так любили скитські князі, ніколи не міняв суворих звичок простого воїна. Сам собі чистив коня, ішов у бій, як звичайний вояк, попереду всіх… Залишився спогад про його гостювання у македонського царя в час короткого перемир’я, — бо ж ці царі між собою воювали. От, що сказав Атей, споглядаючи параду македонських військ, для нього влаштовану: «Ти, Пилипе, царюєш над македонцями, що воюють із людьми, а я — над скитами, що можуть боротися із голодом і спрагою… А от скажи-но мені, признайся, — чи ти сам чистиш свого коня?»

Пилип, мабуть, вважав таке питання просто непристойним у атмосфері виніженого царського життя з бенкетами та етикетами. Натомість, цар македонський думав оглушити царя скитського пишнотою свого палацу. Заграли флейтисти, повітря наповнилося ніжними звуками, що розтопили б хоч яке тверде серце. А цар Атей послухав трохи й вигукнув: «Присягаю, що мені іржання коней миліше за звуки ваших флейт!»

Все своє довге життя провів він у походах. Твердою рукою об’єднав усю Скитію, але не лише від Дону до Дунаю. Поширив він свої володіння далеко за Дунай, утворив там Малу Скитію, в додаток до Старої Скитії... Може б дожив він і до ста років, отак не злазячи з бойового коня в поході, та не довелося. Маючи дев’яносто літ, загинув він від руки того ж таки македонського Пилипа. А було це року 339-го до нашої ери.

Чи не він це похований у могилі Чортомлик, найпишнішій могилі з усіх знаних скитських?

6

Ні, не піде туди Гаїна, не піде! Тільки завдавати собі туги!

І що робити? Що більші заборони, то дужче розпа-лахкується полум’я. Не знати, що вчинила б для нього, але Гаїна певна: як побачить — буде похмура й замкнено-сувора. А вона хоче, щоб у ту хвилину було святочно й радісно, щоб щастя розпливалося по всій його істоті, щоб поривало, несло в сяйних етерах. «Світи йому, місяченьку, як іде додому…»

І можливо в цей час «світив місяць, світив ясний, та й зайшов за тіні…» а я…

«Трактористка»! Ось, про що думай, а не про «міся-ченька»… Обіцяла ж, чекають, що цими днями принесеш оповідання. І — як кіт наплакав. Нема тих слів, що ллються самі…

Хоч би й як хотіла догодити тим добрим людям, що причинилися до такої гарної обнови й послали її у від-рядження, але щось у ній, неслухняне й свавільне, не допускає низати слова того штучного, нестравно-солодкавого патосу, яким переповнені наші газети. У Зіни це так би гарно виходило, а Гаїна, неповоротке вайло, не може. Вже скоро перестануть питати при зустрічі ті, що ще вітаються без презирства: «Чи перебудувалася?» Вже скоро й вони повірять, що Гаїна — бездарна графоманка, як присудила ота Талабунова камарилья.

Не знає вона, що її охороняє велика Я.

7

А столиця Атеєвого степового царства мала такий самий простий суворий вигляд, як і сам цар-воїн Атей.

В центрі найбільших царських могил, поблизу Никополя, розляглося на дванадцять кілометрів велетенське городище, що тепер зветься Кам’янські кучугури. Вже давно і не раз звертали дослідники увагу на ці кучугури, бо знаходили в них маси залізного шлаку, ливарні форми, сліди жител впереміш із покидьками ковальського діла. Кількарічні розкопи виявили, що це — укріплене поселення-місто. З усіх трьох боків воно захищене було берегами Дніпра та Конки, а з четвертого — високим висипаним валом. І місто те — начебто суцільна кузня. Що не оселя, то й майстерня, позначена рештками різних залізних виробів. Тут виробляли кінське спорядження, мечі, серпи і всяку, потрібну в господарстві усього степу, річ. Жили тут майстрі.

І видно, їх вироби широко розходилися по Скитії, бо самі не сіяли, не орали, — а жили добре. Величезна кількість уламків амфор, імпортованих із Греції, показує, що тут вина собі не жалували. Як пили, то пили, аж через вінця лилося. Це були ковалі-воїни. Це тут, мабуть, замість флейт, щодня чув цар Атей іржання коней…

Окремо трохи від ковальського міста виявлено сліди двоповерхового кам’яного дому — палац найвизначнішої особи в цьому місті.

Час існування городища — час царювання Атея. Це звідси плянував він свої воєнні походи і зцементував Скитію, як першу державу над Дніпром. Це сюди з’їж-джалися князі Степу на бенкети й наради, похизуватися своїми скакунами, своїми золотими панцерами та шоломами, дорогоцінними мечами та окутими сріблом-золотом сагайдаками. Все це були магнати, що добре розжилися на торгівлі з грецькими колоніями, на продажеві хліба, шкіри, худоби, меду-воску, невільників…

Городище це існувало яких півтора століття. Потім часи змінилися. Поступово площа міста зменшувалася, аж поки не зостався самий акрополь, що гордо не хотів зникати. А часи ставали все тривожніші й напруженіші. З-за Дону почали забігати перші ватаги сарматів — роксоляни, язиги… і видко, степові магнати-князі, що поробилися купцями, вже не мали стрімкої пружности предків… В наступному столітті сармати панували вже на Дніпрі, палац у Кам’янському городищі став руїною, та й само скитське степове царство почало заникати. Замість величезної Кам’янської твердині, на дніпрових берегах засіялося зо два десятки малих укріплень, а столиця скитських царів перенеслася в Крим.

Цю столицю, Неаполь Скитський біля Симферополя, дослідники тепер інтенсивно розкопують і вивчають. Місто це мало вже цілком грецький вигляд, себто мішанину грецьких впливів і місцевих традицій. Кримська скитська держава — третій етап Скитії — проіснувала ще кілька століть, а над степом пронісся сарматський гураган...

Тут Микола робить павзу у своїх думках і усміхається… А поляки чваняться, що вони сарматського роду лицарі. Ось як виглядали ці лицарі, ось як описує їх поет Овідій, самовидець у четвертому столітті вже нашої ери:

«… Сармати вештаються взад і вперед вулицями міста Томі. Нема нікого без налуччя, лука й синюватих від зміїної отрути стріл. Грубий голос, люте обличчя. Ні волосся на голові, ні борода не підстрижені. Десниця завжди ладна всадити ножа, що його кожен варвар носить біля ребра… Мають у собі більш дикого звірства, ніж вовки. Звіриними шкурами й широкими штанами захищаються від холоду, а страшні лиця закриті довгим волоссям.

Довкола міста загрожують війнами незчисленні племена, що вважають ганьбою жити не з грабунку. За містом ніхто не почувається безпечно. Ворог густими натовпами, як зграї птиць, налітає тоді, коли його найменше чекають, і забирає здобич, ледве помічений. Ми часто збираємо на вулицях отруєні стріли, що залітають в середину міста при замкненій брамі. Тому рідко хто насмілюється обробляти землю, та й той нещасний одною рукою оре, а другою тримає зброю…»

8

Сьогодні вже місяць, як Гаїна не була в книгозбірні. Від того тільки, що вона усвідомила: «В нього роман із тією дівчиною з чорними косами…» — вона вчиться дивитися на світ, як і раніше.

І чого це ти розігналася до того, що тобі не належить? Не для тебе любов, не для тебе дружба. Гаразд, це найбільше щастя, що подароване людям, — та не всім. Ти його ніколи не мала. Але ти маєш ще більше щастя: це отой стан розпливу в повноті, у всесвіті. Це бездумна напівсвідомість, що зливає тебе із небом, із степом навколо, із співом жайворонка, із запахом землі та трави, і всіма барвами степових квітів, з усіма тими існуваннями-життями, що бринять навколо. Здій-снюється тоді твоє повсякчасне бажання: бути скрізь одночасно, собою виповнити все. І як назвати оце несхоплене в думку почування? Гаїна не знає.

Може тому така бездарна вона у «світському» вияві? Ота їхня «активність», «виступи», обжирання за себе, намагання удавати «чарівну особистість», запобігання ласки у «можновладців», — все це чужа й невідома їй царина. Не може вона похвалитися й здібностями цитувати напам’ять, бо те, що читає, йде в глибини й там розчиняється та стає складовою її частиною, повертається в свідомість уже в зовсім іншому вигляді. В інших усе зостається на поверхні й вискакує при потребі відразу, — непережите, неперетравлене, витвір не власного розуму, — але яка шикарна пам’ять! Що ж, нехай безліч Гаїниного часу йде на бездумне марення, майже втрату свідомости... Але це — її найкраще, її власне, індивідуальне щастя. І як назвати це?

Так би треба було піти в книгозбірню, понишпорити в енциклопедіях та в книжках із психології, — як же зветься це щастя! Чи й іншим воно відоме? Ніхто нічого навколо не скаже. А запитай — ще засміють. Перша Зіна… Вона вже раз її висміяла. «Ох, яка ж ти незбагненна, складна істота! А я не вірю!» — поглузувала Зіна, як Гаїна почала була їй приблизно отакий стан описувати. Та цього не можна розказати, це в слова не вкладається. Може це і є та нірвана?

А «Трактористка» не виходить. Треба ж! Тільки як писати отими папужними з газети фразами, то нудно. Нудно! Може та трактористка теж переживає отаке щастя в степу, як вийде весною орати, а я її повинна напхати суконними висловами про відсотки виконання й перевиконання норми…

Ось візьме Гаїна та напише про трактористчину матір. Ходила та мати до лікнепу. Ходила-ходила, та вже й набридло їй, покинула. Та й прийшла вона до канцелярії колгоспу, щоб дали соломи. Бо дочка заробила, а не допросишся, щоб привезли, нема чим у хаті прокурити. Та й питають її: «Соломи хочете, а до лікнепу не ходите?» — «Я вже грамотна!» — відказує мати. — «Ну ж, прочитайте, що написано на плякаті, отам під портретом товариша Сталіна.» — «А чого ж, прочитаю! Тут написано: ЗАЄМ В ЧОТИРИ ГОДИ!»

9

Знов Микола не в нормі. В голові не ворушиться жодна думка. Це, мабуть, із Майєю оті вічні історії. Через ці безсонні ночі встаєш уранці невиспаний, із синіми колами під очима. А як заснути, коли Майя щораз більше удосконалює свої тортури? То — капала воду за шию чи цокотіла об склянку ложечкою, як він засинав. Тепер узяла собі за звичку ножем вдаряти по залізному бильцеві ліжка, і то біля самого вуха. Чорта лисого заснеш! Може вона брязкати так хвилину, дві, десять, годину, — стільки, скільки він удає, що спить і не зважає на її приявність. Можна збожеволіти! Але Майя каже, що це вона може збожеволіти від Мико-линої байдужости й холодної неуваги. Та ж вона йому жінка, чи ні? Нерозписані, ну то що? — Відчепись! — па це Микола. — Знаєш, що мені треба багато працювати. Я мушу спати! — Ні, ти спати не будеш, як я не захочу цього, — своїм нахабнющим диркучим тоном голосно карбує Майя. — Добре, розкажи мені, як ти ко-лись розказував, про свою дипломну працю…

І Микола починав свою казку. — Ти, мабуть, чула про таких амазонок? — І читала. Ми в десятилітці вчили… Це ті, що випалювали ліву грудь немовляткам-дівчаткам, щоб вони вміли добре стріляти, як виростуть? — О, я бачу, ти добре це знаєш! — Я ще тобі можу лекцію прочитати. Вони добре їздили на коні, стріляли з лука, самі обробляли землю в повнім військовім спорядженні, а їхні чоловіки сиділи вдома й робили хатню роботу… А щоб чоловіки не збунтувались, то їм ще в дитинстві перебивали гомілки… — Ага, то я тобі розкажу про одну з них… Звали її Амаґа.

Була це жінка Медосака, царя савроматів на узбережжі Чорного моря, десь біля Керчі. Бачила вона, що чоловік її п’є-гуляє, а про справи й не думає подбати, то здебільшого сама чинила суд-розправу. Сама розставляла в країні гарнізони, відбивала наскоки степових ватаг та ще й допомагала сусідам оборонятися від усяких наїзників. Блискуча слава про неї рознеслась по всій Скитії. Це вже, мабуть, скитське царство було в Криму, як те діялося. Бо херсонесці, що жили в Тавриці — де тепер Севастопіль, знаєш? — прийшли до Амаґи й попросили її прийняти їх у союзники та допомогти й захистити від кривди сусіднього скитського царя.

Амаґа спочатку послала скитському цареві наказ припинити кривди херсонесцям. Коли ж скитський цар не послухав, Амаґа вибрала сто двадцять воїнів, найдужчих тілом і душею, дала кожному по трос коней, проскакала з ними за добу тисячу двісті стадій, раптом з’явилася в дворі царя, перебила сторожу біля воріт. Скити розгубилися, думали, що нападників більше, ніж вони бачать. Амаґа вдерлася із своїм загоном у палац, перебила всю рідню й дружину царя, вбила самого царя. Країну віддала херсонесцям, а царську владу доручила синові вбитого царя, наказавши правити справедливо і, пам’ятаючи сумний кінець свого батька, не зачіпати сусідніх гелленів та варварів...

Навіть Майя заслухалася. Справді, наче Маруся з часів громадянської війни, командир загону… А що то за Заріна? — А то була в Закаспії цариця саків. Вона таку добру пам’ять про себе залишила, що саки висипали їй високу могилу, а на ній поставили золоту статую… Ще дуже багато переказів є про амазонок, що вплелися в грецьку мітологію. От, Іпполіта...

Але Майя вже позіхає, їй завжди стає нудно, коли мова заходить про грецьку мітологію. Вона швиденько міняє тему. — А ти розкажи, як то колись говорив, про старовинні традиції державности на Запоріжжі та про спадковість цієї традиції в руських князів, чи ото запорозьких козаків… Чи як то ти казав? — А що ж, може ні? Та на Дону й Кубані ще до революції козак мав ставитися до війська у повному спорядженні, — із своїм конем, харчами. Це ще скитська традиція. Вони так комплектували своє військо. А хто не мав коня, то не міг брати участи у поході. А втім усі вони були при зброї, себто, по-нашому, козаки. Не дивуюся, що за Хмельниччини усі вважали законним своїм правом бути козаками. Вони ж — нащадки вільної суцільно озброєної людности і дико було їм, що одним це право визнається, а від других відбирається… Або ж, — князь і дружина… Це ж традиція скотарів, що охороняли свої череди… Або, — побратимство… — А що то ти колись говорив про столицю на низу Дніпра, де потім була Запорозька Січ?

Ну, і так далі.

А тепер Микола ходить цілий день, як мокра курка, позіхає, голова напхана ватою. Він блукає очима по залі, сам не знає, чого хоче.

І раптом — стрілою думка. Нема Ляодіки! Це, справді, дуже дивно! Вона ж йому аніяк непотрібна, а надто тепер, коли доля його майбутньої аспірантури важиться на волосинці. Але щось таке йде від неї, від її приявно-сти, чого не можна словами переказати… Таке, що йому хочеться думати, думки самі в’яжуться в образи-кон-цепції, читаний матеріял стає безмежно, гостро цікавий. Історія України в її зав’язці навіває йому стан-емоцію закоханости. Так, закоханости, себто високої частоти вібрацію радости-екстази. Що воно таке? Не сама Гаїна Сай, а те, що є вона, ця Гаїна Сай…

Щоб зібрати свої думки докупи, Микола втупив очі в щось поза собою. Та-ак… Він знає,чомуЛяодіка зникла. Євген же якось ото казав, що збирається послати її у відрядження десь на південь у колгоспи, там вона має зустрітися з якоюсь стаханівкою-трактористкою й написати про неї нарис. А Гаїна Сай, мабуть, не відає ні сном, ні духом, що Микола легким доторком зрушив її нетечу, раз колись зронивши про неї тепле слово. Останніми часами вона була така жалюгідна й нецікава, усохла. Той вогонь, що метав блискавиці, зник. Шкода її. От, таке людське почуття… Походження, невдаха-літераторка, викинута з життя… Повчальний приклад і тому, хто хоче триматися на поверхні. Може й добре, що так, як є-Бо… і прощай, дорога-кохана аспірантуро!

А побічна думка при цьому: де? Де Гаїна Сай? Це вже давно-давно її нема. Мусіла б повернутися.

10

Всяке залицяння Гаїні обридливе, якщо вже по-правді. Отой, що не читав ні «Мадам Бровари», ні «Адісєї», — чого він від мене хоче? Адже ж бачить, що його не помічають. Ні, різні грайливі прискалювання очей, бісики… Вродливий не залицявся ніколи, а ось таке від нього щастя йде.

Образ його вже загубився, розвіявся, як туман. І по-рожньо, і нудно, а туга забирається за шкуру, як мокрий, пронизливий осінній холод. А життя пливе, земля летить разом із сонцем у вічному кружлянні навколо інших сонць… Кожної миті ми вже не на тому місці всесвіту, де були щойно. І Гаїна на цьому кораблі подорожує, застою нема. Але… і коли твій кінець буде?

Відчай Гаїну бере: вона не може писати. Чому не вичавить із себе слова? Щось давлюче висить над тобою — і тільки поворухнеться несмілива думка, воно й наляже на череп: не так! це нікому непотрібне! Ось, як у Зіни все це легко йде, сюди-туди, — вже й віршик на сьогоднішню тему. А в Гаїни нема цього набору фраз із передовиць, не лізуть вони їй у голову. Сказати ж своїми словами, — щире слово її осміють. У «Жмені колосків» побачать «вилазку клясового ворога». Те, що писалось би своє, не пишеться, здавлено сидить у ній. А те, що вони прийняли б, не пишеться, бо не звучать так струни її душі. І через це все з горла думки не вичавлюється слово. Нема того дзюрчання, невимушеного плину слів. І це — найбільше її горе, найбільша життьова невдача! І Гаїна розгублена, не знає, хто винен, — вона, чи світ. Не знає, за що взятися, щоб оживити себе.

«Трактористка»! Де вона? В голові щось копошиться, але нема того розгорненого фронту думок, нема слів! Кінець у цій новелі такий нудний, що неохота його розписувати. Трафарет і нудь! Гаїна повинна десь їх узяти — ці дзвінкі слова й цікавий кінець. А тут під руку попався Келерман, «Пісня дружби», і Гаїна ковтає книжку. Тому в ній такий настрій, таке багатство емоцій? І тепло! Нема там особливих подій, а кожна дрібниця мила серцю.

Це, мабуть, тому, що Келерман писав не на замовлення. А «Трактористку» замовили.

Якесь прокляття лежить на Гаїні: із своїх багатств не видобуде ні зернини. Трактористка із її стаханівськими нормами виораної ріллі анітрохи Гаїну не хвилює. А те, що виорано в її серці, — «добі неспівзвучне».

11

Ця Майя настільки вже знахабніла, що приходить тероризувати Миколу в книгозбірню.

Щоб нарешті виспатися, пішов він до товариша і заночував там. То вона другого дня прибігла в книгозбірню, розлючена оса. Бурхлива розмова в фойє. Микола намагався стишити її розгуканість. Нарешті, не витримав і не знати, звідки взялися ці слова:

— Відчепись, сатано! Я тобою бриджуся!

Вже зрозуміло?

— Ах, та-ак? То пам’ятай же! Я тебе доїду!

Фуріозно повернулась і, роздуваючи ніздрі та розвіваючи патли й поли свого пальта, побігла вниз сходами.

Хай біжить! Як може вона Миколу «доїхати»? Він уже затверджений кандидат партії. Він уже майже аспірант, бо так вважає керівник катедри. А Майя хай собі летить під три вітри із своїми нічними візитами. Микола навіть не шкодує, що вирвалось те важке слово. Її ж ніщо інше вже не доймає. Колись же треба було їй це почути.

Може й зовсім переїхати десь інде, щоб ніякі Майї не знали туди ходу? Ось хай-но тільки впорається він із новими ускладненнями, що виринають у ході його праці…

… Весь час його дивувало, що Геродот каже, та й сам скитський цар Ідантирс потверджує, — скити не мали міст у свойому степовому царстві. Та й археологія ще, покищо, в степу від Дону до Дніпра не відкрила городищ, крім величезного Кам’янського. А що ж то за городища, оті величезні укріплення, часом на сорок кілометрів завбільшки, — Немирівське на Поділлі, Мотронинське, Шарпівське й Пастирське на Київщині, Більське на Полтавщині? Скитські вони чи не скитські?

Ой-ой-ой, та цих городищ на Україні сотні! На Харківщині відомо їх 120, на Київщині — 455, на Волині — 350, на Чернігівщині — 150, на Полтавщині — 90. А скільки ще невідкритих! Ці городища оточені масивними валами, на гребні тих валів стриміли високі дерев’яні частоколи, а за валами — глибокі рови. На високих горбах — могили, невід’ємна частина цього пейзажу. Будівель у таких розлогих городищах знаходять небагато. Видко, вони відогравали велику ролю під час небезпеки. Люди з околиць збігалися із своїми манатками та худобою, щоб сховатися в цих валах.

Виявлено вже, що городища ці започаткувалися ще за передскитської доби, але таки найбільшого свого розвою досягли вони саме за скитських часів. У високих могилах, що належать до краєвиду цих городищ, поховані племінні князі із зброєю, прикрашеною в звіриному стилі, — тільки все це вже скромніше. Вже нема тієї пишноти, що в царських могилах біля Никополя. Нема й співмрущих людей, похованих разом із володарем. Нема й коней, їх заміняє чудове кінське спорядження, в скитському таки звіриному стилі, та досконаліший, краще вироблений посуд, ніж у степових могилах простих скитів. Інакший і спосіб впорядження могили, ніж у степу. І часто тут трапляється тілопалення… То скитські це городища й могили, чи не скитські? А є їх, цих могил скитського-нескитського вигляду по всій Україні тисячі.

От, над чим тепер ламає собі голову Микола.

Це, мабуть, — міркує він, — у цих городищах були осідки племінних князів із дружиною. Це в цих дворах вироблявся той княжодружинний устрій, що потім панував у Київській Русі. Князь із дружиною разом у бій-похід рушають, а потім разом і бенкетують, п’ють мед із турячих та оленячих рогів. Чара кружляє довкола столу, князь дари роздає. Бояни з гуслями співають князеві й дружині славу. Кожне наввипередки чваниться своїми подвигами... Ігри, перегони, самоборці... Дружина за свого князя і в вогонь, і в воду піде, а князь своїй улюбленій дружині нічого не жалує…

Тут Микола своїм внутрішнім зором вловив те, що вже вималювалося в образах, але ще не виклалося в слова: щоб утворився єдиний український нарід, скільки то в нього ввіллялося різнородних заквасок, які то ме-таморфози-перетвори відбулися тут, на цій землі! Але це ще тільки відчуття, подібне найбільше… на стан закоханости. Наче на високій горі, п’єш озон і далеко-глибоко бачиш усе.

Раптом він відчуває, що пройшов по ньому струм. Підніс очі... Що він бачить? Ляодіка сидить у залі, за кілька крісел, он навскоси.

Я її відчув, ще заким побачив. Що воно таке?

А візія вже плавко розкривалася.

… Це ж ці найбільші городища — Немирівське, Шар-півське, Пастирське, Мотронинське, Більське — стережуть лісостеп від степу! Вище них скитське степове царство не сягало. Лісостеп жив своїм життям, ніколи там не переривалася тяглість традицій, успадкована від давніх, ще з бронзової доби, пращурів. Ніколи тут не було раптової зміни людности.

Можливо, — міркує Микола, — степові герої й запа-новували тут сміливим наскоком. Але були це малі ізольовані одиниці — князь із дружиною — і вони швидко тонули в місцевій гущі, зливалися із старожитніми, переймалися їх інтересами й кивали пальцем до своїх степових братів так: «Можете собі йти походами на Закавказзя, і за Дунай, і в Крим, і куди хочете, а сюди — зась!» А людність лісостепу також придбала собі дещо: державотворчу систему, — князя-дружину, що взяли на себе обов’язок захищати своїх людей. Князь-дру-жина, це ж інституція, що витворилась у середовищі скотарів-пастухів, отже, вона скитська. Але ось, як вона защепилась по всій Україні: виквітувала Київську Русь — і хіба ж тільки Київську?

Та проте ця державотворча організація, вирощена з кровноспорідненого роду, наклалася на старіші традиції. Тому тут князь уже не божество, як у степу, а лише старший — керівник у поході, жрець у жертвоприношеннях.

Знов стоїть перед Миколою питання. Та чого ж це так, що та ж сама людність на низу Бугу, Дністра, Дунаю — підкорилася й мусіла давати данину хлібом скитам, ба навіть звалася Скитією, — коли ж там жили хліборобські племена, — алазони, калліпіди, орачі? Чому вони себе не оборонили так, як лісостеп?

Справді, чому?

12

Гаїна вже себе переконала. Коли б ця людина хотіла, то не відкинула б свого щастя. Перший крок? Він був. І перший, і другий, і от учора. Той несамовитий блаженний погляд — дар за всі її муки. Далі було б тільки розгортання… і ніякого, може, щастя. Ні, був і кінець, сьогодні. Там у фойє, біля балюстради. Проходив із тією гнідою кралею й кинув у той бік, де я стояла, зламаного сірничка…

Нащо ж я йому, сіра, здалася, коли така вистроена цяця в нього є? Розпущені по всіх плечах льокони, біль-їла за неї модна торба через плече, самовпевненість непереможної левиці... Куди мені до неї?

Ні, так краще: не бачити, не виставляти себе на посміх. Що ж, мусіла прийти, треба було в енциклопедії подивитися одне слово.

Гаїна бере із стенду новинок останній нумер літера-турного журналу… І завмирає з несподіванки. Її оповідання! Як дивно бачити своє їм’я друкованим! Наче це хтось інший писав, якесь воно краще, кожне слово ваговитіше. Рік валялося по редакційних шухлядах — і от диви! Не всі ті, кого вона огулом називає «суспільством», викидають її за борт. Навпаки, оборонці українського слова хочуть мати її серед себе. Цей, що видрукував, не побоявся на зборах голосно сказати те, що Зіна й інші шепотять в кулуарах: чому це в Спілці письменників запанувала російська мова? Навіть галичанин, поет Стружак, перейняв цю цинічну моду… Це ж наша зброя — слово, — казав, звертаючись до отієї Талабунової зграї, що й запровадила панування російщини в стінах Дому літератури. — Ми повинні її шліфувати, а не упосліджувати. Українська мова повинна бути й мовою нашого щоденного побуту… Гаїні аж на душі полегшало, як вона почула таке сміливе не-чуване, та ще й з уст секретаря комсомолу. І як він не боявся? А може тому й не боявся, що він комсомолець. І от, диви! Він і Гаїні руку простягнув.

І Гаїна прикипіла очима до сторінок. Невже це писала вона?

13

Вільний козак! Не приходить більше Майя. Микола може виспатися і з свіжою головою прокинутися. Його скити, — перші запорожці, січовики й вершники, — мають собі тепер надійного адвоката перед судом історії.

Не довго думаючи, Микола знімає з них туранське та іранське походження. Вони такі ж близькі до Ірану, як і всі ті незчисленні племена, що гасали в неозорних степах Евразії та викохували в буйних травах шляхетну кінську породу, а в горах Балкан, Уралу й Алтаю видобували металь. Вони такі ж рідні Іранові, як і Греції, дарма, що греки не впізнали своїх близьких родичів. Хіба Сократове обличчя не нагадує степового скита з Солошиного сагайдака? А чи й нашого мудрого українського діда-пасічника?

Микола хоче дивитися на весь процес у сукупності, не розтрачуючи уваги на деталі. Уявляє це він собі так, як наче б бачив на екрані квітку: за кілька хвилин квітка сходить, виростає, розцвітає, в’яне, всихає. Багато сходить квіток, багато народів і самобутніх культур зроджуються і, проживши свій вік, зникають…

Так і ця Миколина «квітка». Може й будяк, — але ж і будяк свою красу має. Греки-сучасники бачили скитів у вигляді будяків.

«Все скитське плем’я руде, як вогонь, — кажуть вони в один голос. — Гнівливі, вибухові, кровожерні, грабіжники. Вони непостійні й поривчасті, в гніві своєму задирливі, нестримні, а як дратуються, то до люті. Нещадно розрубують ворога. Привчені до взаємного грабунку, негостинні. Всі суперечки вони звикли вирішувати зброєю, а кінчають бійку кров’ю. Сміливі безмежно, стрільці бездоганні, а стріли їх затруєні…

Микола лапається рукою за своє волосся. Хвалити Бога, воно в нього не руде, як вогонь, а каштанове. Але проти сонця воно таки відливає міддю. А в дядька Федора таки справді руде волосся, як старе золото… Ой, скитський мій рід, скитський!

«Перед грізними полчищами цих варварів, — читає далі Микола, — нічого не встоїть, а звичаї їх дикі, наче звірячі... Скити, що за Істром (Дунаєм), — скаржиться грек, — перейшли через лід, вдерлися в римську землю, перейшли Тракію, розграбували всю Европу. Другі ж скити перейшли Танаїс (Дін), вдерлися в сусідські землі через Вірменію, напали на Евфратську землю, пробралися до Керестії, пройшли Кілікію, перебивши невимовну кількість людей.» Доходили до Альп, Італії, Мезії, Іллірії, кочували на Райні… Бо ж скити вважають спокій нещастям! «Не тільки європейські царства, а й у Азії нема народу, що міг би один на один помірятися із скитами. Від цього кровожерного народу можна врятуватися тільки одним: якщо під ними лід проломиться, коли будуть переходити Істр. Скит сідає на коня й летить, куди хоче. А як в дорозі голодний і нічого не знайде, то бере кров із жили свого коня…»

Миколин дядько, Федір, теж кохався у конях. А до землі — ані-ані! Як посилав дід у поле орати, то Федір так огинався, так викручувався!

До всього того, — вглядається Микола Мадій у портрет предка, — оці огнисто-руді, бородаті, з довгим волоссям скити, вони ще й неймовірні п’яниці. «Вино вони пили нерозведене…» Певно, спирт? Вони веселились із таким буйним бешкетуванням, що ввійшли в приказку у греків.

Але це ж також скити: «Абії, скитське плем’я — най-справедливіші з усіх людей на світі», — переказує Гомер богові Зевсові думки. — Вони не їдять м’яса тварин і взагалі нічого, що живе й дихає, а живляться самим молоком, сиром і медом. Вони дуже бідні — і тим задоволені. Майно їх — те, що на возі, а хат їм не треба, тому не вважають дім за цінність. Самі нічого не мають, а дуже гостинні. Випадковий подорожник у них стає дорогим гостем, — не знають, де посадити, чим догодити, з хати не випускають... Все в них спільне, крім чаші й меча. Вони не торгують, а міняються. Не мають ніяких запасів і не думають їх нагромаджувати.

Так, є всякі скити. Одні — кровожерні варвари, а другі — благочестиві, ніколи не скривдять живої істоти. Такі ще лімнеї, себто озеряни, що живуть за Пантікапом. (р. Інгульцем). Вони живуть у повстяних вежах, їдять молоко кобилиць, і все майно у них спільне. Спільна родина, спільні діти. «Коли скит хоче помилуватися з якою жінкою, то він тільки вішає свого сагайдака перед її вежею, — щоб знали та не перебаранчали.»

Десь за високими горами в підніжжі верховин живуть ще інші, аґрипеями звуться. То ті не то що м’яса, а й молока не вживають. Харчуються лише плодами дерев. Вони не мають ніякої зброї, і ніхто їх не кривдить, бо вони вважаються святими. Коли сусіди між собою посваряться та комусь пощастить утікти до аґрипеїв, то той вже врятований. Ніхто тут його не зачепить, ніхто не видасть...

Або ж гіпербореї… Про них стільки леґенд ходить! Материзна богів, святе плем’я, міста їх — оселі праведних. І вони не їдять м’яса, лише плоди рослин і дерев. Десь там таки й данубії живуть — ці також не їдять м’яса, не обжираються — і підпорядковуються всякому зустрічному. Чи не предки це тих алазонів, що за Геродота несли данину царським скитам? Чи не вони — оті таємничі трипільці, що їх племінні імена залишились історії невідомі?

А тут же поруч і амазонки. Ось кадр: «Прагнучи кари й грабунків, погнали вони скитських коней через чорні нетрі, видаючи бойовий клич на пострах грекам і нащадкам Ерехтея»…

І все це — скити. Одні вбивають своїх старих, що дожили до шістидесятьох років, і ритуально поїдають їх м’ясо та запивають вином, наллятим у людські черепи. А другі — вегетаріянці, святі, праведні.

Пробує Микола пірнути глибше й дістати дно, щоб зрозуміти, — та ще не може.

14

Учора Гаїна сиділа на деннім концерті, на гальорці, сама. Якась їдка утіха в цій бідній самотності. Сьогодні… ось перед нею люстро, у люстрі стареча бганка біля носа галасує: «Мені вже тридцять років!»

Це вже повинно бути таємницею, що Гаїна хвилюється, плаче від кохання. Не до лиця. Ця бганка біля носа повинна додавати сили в її душевному змагу.

Петрусенко зовсім не хвилювала вчора, бо її пісні не для Гаїни. Той голос надто розкішний, могутній, квітучий. А Гаїнина дійсність — сувора тюрма, ізоляція.

Товариські вечірки, танці? Не для Гаїни.

Цілий день почуває вона себе обчухраною, старою, вилинялою. Лізуть у голову пережиті ганьба, приниження, вигнаність… Оце так вона виглядає, як подивитися збоку? «Не хотіла б я стати такою жалюгідною, як вона», — виринає десь із підпам’яті вислів на її ж таки, Гаїнину, адресу. Відповідь на це — порожнеча. Нудьга й порожнеча… і десь ізбоку — задума.

А як задума заволодіє, тоді вона сильна. Тоді — байдужість до свого зовнішнього вигляду, навіть виклик. Оце така я — і мене не обходить, що ви про мене думаєте! Непотрібні ваші прихильності, вони мене обтяжують.

І от увечорі Гаїна знов плаче, трьома нападами. Гірко плаче. Всі почуття зринули знов, гримнули, залляли, зімняли. Вдарив по всіх струнах Пагуба. Важко боротися з ним — і допустити в серце не можна. Стільки ваги зразу налягло. Гаїна розхвилювалася так, що мусіла покинути все й піти геть. А він — хоч би що! Прийшов, як наречений, і сів напроти. Вона не хотіла помітити й з годину просиділа, поки якась сила не підвела її очей. Дивиться. Зеленим місячним блиском. І не збирається ховатися з цим. Зацікавлений, трохи здивований, трохи задуманий, трохи втихомирений, дуже добрий погляд.

Що вона має робити? Одне: не помічати. Не поспішати туди. Ця чудова сяйна річ, цей красунь із місячним чаром — не для неї.

Це ж якесь мариво, що з’являється-зникає. І місячний блиск також — не блиск місяця, а відблиск сонця, наша ілюзія. А от —Гаїна, мов лунатик, тягнеться до місяця уповні, що висить у небі. Не вона, а вся її істота.

15

Один образ розкриває новий, ще дальший. Такий, як цей Миколин степ, що в ньому розкошує він, відколи вирвався з Майїних пазурів.

… І на Боспорі, і на Райні не мають кочові скити хат, ні огнищ. Живуть вони у вежах, накривають їх вовною з овечих шкур та повстю. Не їдять хліба, не знають ні плуга, ані оранки. Вежі їх на чотирьох чи шістьох колесах. Це — рухомі доми, часто на дві кімнати, закриті повстю. Туди не досягає вітер, ані дощ, ні сонце. Везуть вежу дві-три пари волів. Чоловіки їдуть по боках на конях, у вежах сидять жінки й діти, за вежами тягнуться отари овець, череди дворогів, табуни коней. Стануть на попас, поки є паша, поживуть, — а тоді далі.

Коли надходить зима, складають усе майно в вежу й переїжджають у тепліші краї. Мабуть, у Крим, — здогадується Микола.

А зима в Скитії люта! Мідні казани від холоду тріскають! У безлісному степу віють холодні вітри, вічно сніг і мороз, а від вітрів ще більша холоднеча. І так — вісім місяців. А влітку — нестерпні спеки.

Отож, як вродиться дитина, її несуть до джерела, мороз чи не мороз, та голеньку занурюють у крижану воду. Витримає — буде, як дуб. Усе життя здорове та міцне. А не витримає, помре, — для дитини краще, бо не зазнає нещастя хорувати і бути нікому непотрібною… Але як уже жиє, то годують кобилячим молоком і «не приставляють до дитини капосних мамок та дядьків», — висловлюючись словами грека, який усе оце нам розказав.

Дивно! То оце з цієї «непривітної, холодної Скитії, де вісім місяців мороз, туман і сніг, з безлісної пустелі, де росте тільки трава», греки з приємністю одержували всілякі добра? І чого тільки не навозили їм! Скотину, шкіру, мед, віск, хутра, солону рибу і головне — хліб. Експорт хліба був найважливішою галуззю торгівлі скитських магнатів із грецькими колоніями. На хлібові й розбагатіли вони, зазнали смак тонких грецьких вин, повдягалися в дорогі тканини, полюбили різні нечувані розкоші, як ото пахучі олійки, спеції, розкішний посуд.

Добрим джерелом прибутку були ще й раби, — роз-повідають грецькі автори. Не було дому в Римі чи Ате-нах, щоб там не вслуговували скити-раби чи рабині. Кожний хоч трохи заможніший дім мав як не стільника, то пекаря, то водоноса. В Атенах поліція складалася із скитських стрільців.

А вже як самі скити ставали панами, то не дай ти, Господи-Боже! Скитська аристократія була дуже жорстока. Панувала над іншими так бундючно, що рабське слугування в них було сполучене із слізьми та пам’ятне в кількох поколіннях.

Вони чомусь нагадали Миколі нашу партійну аристо-кратію, отих різних князьків — секретарів райпартко-мів. Чи хоч би й «членів комітету незаможних селян», отих неохочих до сільської праці вічно бідних гультяїв, що їх радянська влада поробила «хазяями села» і що безжально викидали на мороз сйоїх сусідів, призначених у Кремлі на загибіль…

Може це в них говорять ті предки, що зневажали працю коло землі, а грабунок вважали найпочеснішим зайняттям? Може цей розгром свого ж свата й сусіда — вияв ще невигаслих, імпульсів?

Микола задумався й дивиться поперед себе. Чому Ляодіка така чужа, змінена? Що з нею? От, уже й пішла. Щойно ж прийшла.

Ця загадка, її прізвище… Царське, а вигляд гіперборейський. Може це й загадка нашого народу? Саї й гіпербореї в ньому перетопилися... Чи може ще не перетопилися?…

16

«Я вже вимучилася докраю. Нічого більше придумати не можу, як просити Вас: не спостерігайте мене. Все-все розумію, тільки серце не слухає…»

Витримки, витримки! Смійся, нарешті, з себе, як не можеш до кінця зрозуміти, серцем пройнятися, що нема його для тебе. А листів, розмов непотрібно.

І от Гаїна знов розхвилювалася, не до читання Марселя Пруста тепер. Що, як Пагуба стежить у цю хвилину? Що, коли вона не вигадує? Яка сила примушує її й його водночас підносити голову, зустрічатись очима? Що це за притягання? Не до Пруста тепер, не до «Одноповерхової Америки». Не до цього. Геть звідси! Та куди ж? До Соні? Ні! Ні, неможливо. Знову бачити ту жінку в білій хустині, що гнеться на розкладачці у сінях, — і їсти ті добірні Соніні страви?

Нічого не хочеться, крім мріяти без дум і образів, згу-щеною емоцією. Мріяти годинами, днями. Може Гаїна збожеволіла? Бож «настирлива ідея» це й є божевілля.

І коли вона відмовляється від Пагуби, то їй здається, що вона сама себе обкрадає. Коли дає собі волю, — здається, що осміяна. Від одної прірви до другої балянсує. Ну, добре, нехай буде друга.

Щоб переключити це напруження, дати йому вихід, Гаїна намагається зосередитися на чомусь іншому. Теми! Якби ви так легко клалися на папір, як оці думки настирливі! Для цього потрібне зусилля, а воно пішло на інше.

Плутаючись у цих думках безрадісних, уявила собі Гаїна: от мине час, вона не відчуватиме гострої втрати. Так, я знаю, втрати! Хоч це буде втрата в повній силі, та відбудеться процес задавнення. Але тепер! Чому ти ридаєш?

Тому, що вся моя емоційна сфера відгукується до цієї людини. Всякі розважання зникають. Чому не можу я дивитися ззовні на свої муки, де ти, велика Я? Ні, цієї синтези не буває. Роздутий бальон емоцій витиснув мою вірну старшу Душу. Вона знітилася.

Відмовитися б від непроханого дару життя, аджеж доводиться ось від кохання відмовлятися. Смерть і кохання — чи не дві рівнозначні сили? Або кохання, або смерть — ти хочеш сказати? Ні, кохання — таке ж невблаганне, як і смерть, і без нього — смерть.

І щоб витиснути таки ці думки, Гаїна починає писати оповідання. Та замість «Ударники ланів» рука виводить: «Біла хустина».

17

Вовк у лісі здох, — Микола вибрався в гості. Подобалась йому ота цікава пара, Тарас і Аріядна, що разом з ними Микола та Євген зустрічали Новий рік. Науковці обоє. Тарас — археолог, сухуватий у вислові, з точним окресленням усього, що не казав би, з малою дозою тонкого гумору. Аріядна — етнограф, з фантазією, цікавими асоціяціями. Як дотепно бавилася вона давно-забутими символами: Новий рік — народження непереможного Сонця — бик-сонце — хрест — свастика — спіраля... Це — його атмосфера! Жартували з нитки Аріядни.. А ось тепер Микола надумався й собі за цю нитку вхопитися.

Вже давно цвяхом улізла одна думка в голову, щораз вертається та й вертається, — та нема з ким її поділити. Про оте наше слово орачі. Чи не є воно те саме, що й арії? Чи не трипільців тих таємничих це справжнє ім’я? Адже ми їх теж так само називаємо: «хлібороб», це ж синонім «орача». Він оре ралом («оралом») — «аріє». А що він орав волами, то й віл так само звався Ар. Воли були священні істоти, а оранка — священна дія. Хтось не вмів вимовити Ар і казав Ай. Та й стало — бугай — «бог Ай».

Не пропало воно й після того, як настав злам. Зникає мальована кераміка аріїв-орачів, з’являється нецікава й груба шнурова кераміка, — чомусь смаки змінилися. Цю зміну доісторики зв’язують із рухом людей із бойовими сокирами, — камінними, але виробленими на зразок бронзових месопотамсько-кавказьких. Ідуть вони та й ідуть, змішуються із старожитніми орачами, переймають у них уміння обробляти землю, та разом і з цим і само ім’я. Але ці арії вже не такі! Через п’ятьсот років від початку занепаду трипільських селищ, з’являється войовничий бог Арій-Арес у бронзовому спорядженні і рушає на південь підбивати Егей-ські острови, Крит, Трою... Замість старих божеств, псаджує на Олімпі царську родину батька Зевса… Понесли з собою ці Аресові завойовники й свої казки, ле-ґенди та міти, та й усіх тих героїв-богів: Прометея, Ахіл-ла, Геракла...

Чи правильно думає Микола?

Ну, а в нас ці арії-хлібороби й бронзовики-скотарі, злютовані в один нарід, залишилися з Яром, Ярилом. Микола ладен присягати, що стародавній праслов’янський бог Яр, бог весняного скресання природи, ярої сили весни, врожаю, само сонце навіть — мав він первісно образ бика. Старослов’янський Ярило як і єгипетський Озіріс, весною умирав, його оплакували, хоронили... щоб зерно, яке сіячі хоронили у землю, зійшло ярою пшеницею.

А скільки слов’янських імен пішло від цього Яра! Яровит — бог у західнїх слов’ян. Ярослав, Ярополк, Яромир…

Крім патрона хліборобства, Ярила, є ще й Юрій, патрон скотарства. Хіба ж це не змінений Арій?

Чи вірно думає Микола?

Але це тільки передмова до того, що випливає далі. Витікає ж от що: леґенда про золотий плуг, золоте ярмо, золоту сокиру й золоту чашу це — символічне оповідання про генезу нашого народу. Плуг і ярмо — символи орачів-хліборобів, що орали волами. Сокира — символ приходців-«бронзовиків», що розіллялися по мапі Евразії із своїми сокирами-зброєю. Чаша — символ кровної споріднености народу, що витворився з усіх цих метаморфоз на державотворчих скитських дріжчах. Чаша — це вже скитський символ, скити пили побратимство з одної чаші. Ну, а що воно золоте… То ж у скитів усе золоте. Леґенда, але яка точна: дочка Бори-стена — місцева людність, орачі; приблуда Тарґітай-Геракл — представник «бронзовиків»; їх нащадки — ті, що потім звалися скитами, ой, вибачте, сколотами…

Чи гарна моя казочка? — всміхається сам до себе Микола. — Це ж стосується українського народу, бо ми й далі — орачі-хлібороби, продукуємо хліб не тільки для себе, ай… Вірніше, — тільки не для себе.

Але ця остання думка абсолютно не пасує кандидатові партії, й Микола старанно її викреслює.

Так, у цій хаті приємна атмосфера, не скована зайвими парадами, але насичена думками. Де не глянь, — книжки, журнали. На столі, на канапі, на стільцях. Вся стіна заставлена книжками... Чай із сухариками із сої. Дуже легко тут перейти до печери-могили. Колись Аріядна кинула була думку, що наші степові могили — штучні печери-гори, імітація тих печер, де первісна людина творила перші міти.

— От, пробував був дістатися до вашої палеолітичної печери й ледве вибрався назад, — каже Микола, пригадуючи Аріядні ту її загадкову фразу.

— Так, без Аріядниної нитки звідти не виберешся, — хитнув головою аніяк не здивований Тарас. Він звик, видко, так фамільярно про палеоліт говорити, й Микола задоволено відчув, що потрапив у тон.

— То добре, що ви маєте свою Аріядну, — погодився Микола.

— Коли по-правді, то це Аріядна навела мене на мою геніяльну ідею, — зовсім не пробуючи вдавати скромного, провадить Тарас.

— Вже так і геніяльну? — не повірив Микола.

— Безумовно. Один відсоток геніяльности все таки є. Ще лишилося до цього дев’яносто дев’ять відсотків просиджування штанів.

На це можна пристати. Але що за ідея? Аж вуха горять у Миколи від нетерплячки.

— Аріядно, ходи сюди! Він хоче послухати, — гукнув Тарас до дружини, що на хвилину вийшла з кімнати. — Оце… — показав він пальцем неозначено в повітрі, — печера. Вона захована глибоко в горі. До неї можна дістатися лише покрученим лабіринтом, і не знати, чи вийдеш. У ній — містерійна таємниця життя й буття. А ось — колодязь у критському палаці, до нього можна дістатися теж лябіринтом, і не вийдеш. Тезей міг із лябіринту вийти лише тому, що Аріядна, дочка царя Міноса, дала йому клубок ниток. І в священних грецьких містеріях є танок лябіринту, що відтворює дорогу до нутра печери. Ця Аріядна, — показав пальцем Тарас, — дала мені таку нитку: наші гагілки, кривий танець та інші, — це ж і є той самий священний танок лябіринту, той самий, що в грецьких містеріях ви-конувався. Що, не геніяльно просто? Пряма нитка від палеоліту до Криту.

—… І до нашого трипілля, звичайно, — додала Аріядна, поглядаючи на Миколу.

—… Та з трипілля до наших днів, — додав Микола, удаючи, що він усе зрозумів.

— Не з трипілля, а з мізинського меандру, найдавнішого на світі зображення лябіринту, — суворо поправила Аріядна. — Тут у нас на Україні зродився й настоявся в довгі часи палеоліту міт цей, аж набрав рисункової форми. А сам по собі міт про печеру й шлях — лябіринт до нутра її — універсальний, він той, що оформив людський світогляд. Це — філософія про те, як постав світ.

— Як же він постав? — зацікавився Микола, бо їй-богу, вже перестав щось розуміти.

— А це вже вам розкаже Аріядна, — схрестив на грудях руки Тарас. — Викладай тепер ти свою геніяльну теорію.

Вона не забарилася.

— Моя теорія ще простіша й вона не моя. Так думав уже... ну, хто? Мустьєрець, що жив біля дніпрових порогів зо дві сотні тисяч років тому. Світ це велика мати, — так собі думав цей мустьєрець. А мати має в собі постійне й невичерпне джерело життя. З неї все виходить і в неї все вертається назад. І земля — мати. А печера — її лоно, повне вічного незнищенного запасу всього. А дістатися до того світу й з нього назад вернутися можна через лябіринт лише — важку й небезпечну дорогу. Про це, як можна пройти через лябіринт, докладно подає єгипетська Книга Мертвих, що її клали в руки покійному...

Микола майже все зрозумів. А як не зрозумів, то відчув. Так от чому скити, такий патріярхальний нарід, за всіх богів найбільше шанували богиню Табіту! Вони її називали своєю царицею. Папай, бог блискавки й грому, батько родини богів, був найвище поставлений, але все таки вище нього сиділа Табіта. Так от чому в таврів Артеміда, Діва Тавропола, — вважалася покровою й господинею Херсонесу. От чому… Але ж печер у нас нема? — перебив сам себе Микола і запитливо подивився на Аріядну.

— Як, нема? — обурилася Аріядна. — А на Дністрі, а на Поділлі, а одеські катакомби, а київські печери, зроблені людською рукою з незапам’ятних часів. А ті, що ще не відкриті!

— Здаюсь! — підняв обидві руки Микола. — Але як ви таке подружжя, що всі лябіринти мають у вас клубочок і ниточку, то й я маю теорію. Чи є до неї вхід і вихід, — не знаю, але я...

Настала черга і Миколі викласти свою геніяльну теорію, — що він сумлінно й зробив. Виявилося, — нічого нового. Прабатьківщину індоєвропейців вчені шукають уже сто років, пересувають її довільно по всій Европі та Азії. Є й така теорія… — але Микола далі вже не чув, що казала Аріядна.

В цю хвилину Миколин погляд впав на сторінку розкритого журналу й він прочитав: «Біла хустина». Оповідання Гаїни Сай. Прикипів до сторінки очима.

Аріядна урвала на півслові.

— Ви її знаєте? — запитала, показуючи очима на сторінку.

— Ні, — збрехав Микола й густо почервонів. — Цікаве?

— Справа не в оповіданні, а в авторці, — докинув своє слово Тарас. — Одіозна постать. Ми думали, що вже за нею загуло, і слід захолов, а вона, дивись, взяла й виринула.

Заступилась Аріядна, відповідаючи на цей наче засуд. Мовляв, — одіозна постать, то чого ще вилазить?

— Все ж таки з цією Гаїною Сай були ми на першому крусі разом, і зовсім не така вона, як її розмалювали деякі кон’юнктуристи. Це була тиха, скромна, дуже боязка до людей і дуже щира дівчина.

— Та що таке було з нею?

— Ат, ціла халепа! Я її розумію, і я б так написала, якби довелося. Щиро, правдиво, без камуфляжу й штучного патосу описала кілька перших комун, — а вони на неї напали. І чому? Бо вона у своїй наївності й правдивості висловила те, що другі нечесно замовчали б. А головна причина, я думаю… Якась там мурашка Сай насмілилася зачепити кита… В одній комуні перед нею був один знаменитий російський письменник, клясик можна сказати, автор романів, що розходяться сотнями тисяч тиражів по всьому Радянському Союзі. Отож він дозволив собі сміятися з української мови, і навчати комунарів так: «К чему вам етот допотопний украінскій язик? Зачем возраждать допетровскую епоху? Ґаварітє лучше па-русскі!» Гаїна, — що почула від комунарів, те й написала у свойому нарисі. Ех, як знялася веремія! Посипалися листи, спростовання, статті, в «Известиях», у наших журналах! Навіть наші комуністи обурилися цим проявом великодержавного шовінізму... Сам той письменник, — хто питаєте? — Фьодор Ґладков, — відхрещувався, але як! Назвав Хвильового петлюрівцем...

Ошелешений Микола мовчав. Він же нічого не знав. Ніхто не казав, ні Євген, ні Василь...

— Так, так… Потім її ще кілька років клювали. Яку газету не розгорнеш — її споминають… Та й відтоді закотилась Гаїнина літературна зоря… Але… не зна-аю… — протягнула Аріядна. — Мабуть би й я на її місці… Якось зустріла була її й питаю, чи буде вона каятися. А вона каже: «Не бачу, за що. Все те, що в нарисі, правда».

— Та чого ти на мене насипалася? — запитався Тарас, гумористично розводячи руками. — Я радий за неї. Хто ж сказав про примару голоду ще за три роки до кошмарного 1933-го року? Вона! І ще хто? Тоді, як цілі села вимирали, наші письменники писали про щасливе заможне життя й ковбасу з варениками на столі в селянина. Я навіть думаю, що коли й залишиться не-зфальшоване щось про добу колективізації, то це оті наївні нариси Гаїни Сай...

Микола, онімівши, дивився то на одного, то на другу. Справді, лябіринт. Чи ж наше життя не лябіринт?

18

Завжди в білій хустині, зав’язаній кінцями під шию, вона приходила на працю до фабрики раніше за всіх. Така її робота, вона прибиральницею тут. Як потрапила Тетяна на цю працю, сільська статечна господиня у завжди сніжнобілій хустині, із своєї власної хати, два рази на рік біленої, від свого городу до річки, із свого подвір’я, вкритого зеленим споришем, із стежкою до криниці та погребом біля хати, оточеної вишневим садочком?.. Як вона опинилася у цій київській закуреній фабриці, зовсім неторкнута сільська молодиця, що чисто ходить коло корови й збиває масло, як жовток?

Про це знала тільки вона та ще завідувач господарством фабрики «Ширпотреб», Алік Цимбалович. Тобі, читачу, також відкриємо цю таємницю.

Колись, як її ще не вигнали з хати, до неї в Плюти щоліта приїжджали дачники: Ірма Цимбалович із дитиною, а часом і її чоловік, Алік. Він на два-три дні. Довго він не міг засиджуватися, бо там на фабриці без нього голову скрутять.

Міська Ірма й сільська Тетяна були не просто собі дачниця й господиня найнятої хати. Ні, вони були зв’язані дитячими роками. Ірма ж виросла в містечку біля Плют. Там її батько мав аптеку, там вони обидві ходили до школи, мала Тетянка — щодня три кілометри із Плют. Минули роки, Ірма опинилася у Києві, вони повиростали, — а дружба зосталася. Бо й Ірма була майже сільська — метка, щира, приятельська. А в розмові її не відрізниш від сільської дитини. Отож і приїздила влітку, наче до себе додому. Та й Тетяна не минала Ірминої хати, як бувала коли в Києві.

Але це було. Тетяна вже в селі хати не має. Чоловік її хтозна де, загинув. Зійшов з очей, утік у тридцятому році, як почув, що мають його забрати за невиконання пляну до двору. Буцім то по хліб поїхав до Туркестану чи до Москви, та й так і не вернувся. Двоє діточок було — померли в тридцять третьому. А Тетяні хазяї села сказали вийти з хати, бо в цій хаті має бути дитячий садок. Куркулів і підкуркульників у селі не треба.

Куди мала піти Тетяна? Прийшла до Цимбаловичів, а другого дня Алік офіційно зачислив її у штат фабрики прибиральницею. Жити от не було де, бо в самих Цимбаловичів така тіснота, що нема де й повернутися. Дві вузенькі кімнатки-цюпки, коридорчик, де треба проходити боком, та спільна з іншими сусідами кухня. Тетяна примостилася десь на Подолі, недалеко біля фабрики, і ото на працю приходила ще вдосвіта.

Але краще б вона не приходила так рано! Одного досвітку вона побачила, що якісь дві тіні виносили з фабрики паки. А вдень виявилася на фабриці крадіжка: украдено кілька тузінів найдорожчих нікельованих ложок.

Хто найперше приходить на фабрику? Тетяна. Хто має ключа від входових дверей? Тетяна. Тетяну й оскаржили в крадіжці. Слідство, протоколи, допити, суд. Але хто там повірить, що каже прибиральниця? Вона не свідок, а обвинувачена, бо інших, — як не шукали, — не могли знайти. Але ж де докази, що це вона учинила злочин? Суд обмежився тільки тим, що ухвалив усунути її з роботи й записати цю ухвалу в її послужний список.

І аж тепер виявилося Тетяні, які це шляхетно-добрі люди, ці Цимбаловичі. Таж така в них тіснота, а вони прийняли її до себе жити. Їм однаково треба у хаті жінки, обоє ж працюють, приходять додому пізно. От і добре, — тепер поприходять, а вдома й попрано, й попрасовано, і обід на столі, і чистенько. Тетяна ж тут у себе вдома!

— Ми тобі довіряємо, як самим собі, — не раз казала Ірма. — Ми ж, можна сказати, сестри!

Чим же Тетяні тут горе?

Одна тільки біда. Де спати? Маленьке те їх мешкання, хоч бери та коліньми розсувай. Вже так би треба було більшого! Та в Києві не так легко. Тисячі на відступне треба дати… Але може щось скоро наклюнеться й без тисяч, — натякала Ірма... То, покищо, Тетяна мусіла тулитися в тому вузькому коридорчикові, у сінях. А вона ж мала колись простору хату, заквітчану клечінням, любистком і татарським зіллям… а на полу — гора подушок була, а на печі — хоч конем грай… а надворі аж до самої річки — зелене розділ-ля… Та й тепер уся її «територія» — оця розкладачка. Щодня раненько треба її приймати й ставити в куток, щоб можна було пройти. Ото тільки й зосталося від колишньої господині-Тетяни, що завжди біла-білесенька хустина на голові.

Нового приміщення не було, а в хаті Цимбаловичів ставало щораз тісніше та й тісніше. З’явилася кравецька машина. Друкарська машинка. Радіоприймач. Патефон. Піяно. Буфет — ледве втиснули.

Та й на столі несогірше. В соробкопі чорта лисого дістанеш, але зате на базарі з-під поли — чого тільки хочеш! Алік, видко, таки добре заробляє, бо не жалує на харчі грошей. Масло, — то масло, кіло, — то кіло. Риба заварна, риба маринована, риба вуджена, риба-фарш, риба сушена, риба в’ялена, риба в консервах, риба смажена, риба варена. Дуже любить Алік рибу! А Ірма обожнює натуральну каву, ячмінної чи з жолудів їй і не показуй. Мала Світлана без тістечок із заварним кремом не може жити. І Тетяні добре в «панів», як вона почала називати їх про себе. Навіть і черг із досвітку не застоює до споживчої крамниці...

От, як то воно в місті! Це піяно напевно коштує вдвічі більше, ніж та корова, що забрали в Тетяни. Ці золоті годинники з грубелезними золотими браслетами, що ото Алік і Ірма покупили собі недавно, — мабуть, більше варті, ніж хата з садибою разом, що колись Те-тянина була. А дивись, вони й не куркулі! Вони — радянські службовці. Скільки ж то вони заробляють?

Жити в одній хаті й не знати — неможливо. Не так багато. Алік — триста карбованців на місяць, а Ірма може трохи менше, може трохи більше. Вона пішла за батьковим фахом, у аптеці працює. А проїдають вони з тисячу карбованців на місяць.

Не крадуть же вони ложки на фабриці?

Ні, не крадуть. Часом тільки Алік по собівартості дістане який тузінь і або кому дарунок робить, або відступить за ту саму собівартну ціну. Так кравецьку машину купили — собівартість за собівартість,

Бо й чого б то мали вони дарувати? Чого мають дарувати вони й Тетяні — то спідницю, то черевики нові, то квітчасту хустку?.. На товкучці куплене, — так думає собі Тетяна, — а втім хто його знає, може й по собівартості?

І ніяково було запитати, звідки то воно все береться. Та одного разу воно само собою відкрилось.

Тетяна стелила ліжко і під подушкою намацала пакуночка. Був наддертий і якийсь срібний порошок з нього посипався. Вона й поклала на столикові біля ліжка, — і так воно лежало, аж поки не прийшла Ірма. Побачила — й швидко прийняла, сховала десь.

— Того, Тетяно, не треба класти так на виду!

— Або що?

— То коштує великі гроші.

— Ну то що? — ще невтямки Тетяні.

— А те, що… Хіба ти не розумієш?

— То може воно крадене? — жартома питає Тетяна.

— Ні, не крадене, — каже Ірма, за все заплачено, але за нього має бути заплачено більше, «по-блату»…

— А де ж ви взяли?

— Та якось там Алік вмудровує... Він мусить із складу в цехи видати стільки, скільки прийняв, але усушка, утруска, — знаєш... Завгосп завжди якось викомбінує. І фабрика не страждає, і ми якось...

— То це ж шахрайство!..

Останнього слова Тетяна не могла вимовити. Бо й вона ж ласувала тими лакотками, що тільки на товчку можна дістати, у перекупок, за десятикратну ціну.

— Е, з паршивої вівці хоч вовни жменя, — безжурно засміялася Ірма. — Хіба за нашу зарплатню можна прожити? Всі так роблять. Хто до чого має доступ, то якось уриває. А потім — «по-блату». Я тобі друкарську машинку, а ти мені пакуночок із срібним порошком... Думаєш — директор фабрики святий?

Нічого не сказала на це Тетяна. «З ледачої вівці хоч вовни жменя». І Алік не раз це приказував, але не второпала тоді Тетяна, до чого то воно було. «Мусиш якось комбінувати, як хочеш жити. Всі так роблять…» Як вони не бачать, що це ж розбій? І гарні ж, добрі, порядні люди, а не бачать!

Тетяна всю ніч переверталася на своїй розкладачці у коридорчику. Оце ж, значить, ті хустки, спідниці, все те, що їй даровано в цій хаті, — все крадене? А як же назвати це, коли з цим треба ховатися? І всі оці машинки та буфети… Казали нам: вас не треба, таких як Тетяна з чоловіком. Вас не треба, ви одноосібники, не хочете йти в колгосп, ви куркулі, своїм шаленим опором стоїте нам на перешкоді… А ми от збудуємо щось величне, гарне. Та як же можна щось гарне збудувати, коли кругом крадіж? Як може будувати величне злодій? Ну, нехай ми пішли на злам, може так і треба було, щоб побудувати нове, величне. Може й треба було відібрати в мене дідівську хату, то ж для всіх… Нехай, то було моє приватне… Але ж це фабричне, державне. Ви ж самі понаписували, що державне — священне.

Вони ж перші й тягнуть. А як не треба державі таких, що чужого не зачеплять, то на чому така держава може існувати?

Від останньої ж думки у неї в грудях похололо. То це може й той суд над нею був через Аліка? Може це він — одна з тих сірих тіней, що несли крадені ложки? — Але друга, насмішкувата, заперечила. Ні, Алік і так добре погрівся на тій крадіжі, бо хто його зна, що вкрадено було і скільки вкрадено. Склали акта, а поза актом, як під полою… І чого це суд не шукав там, де треба було шукати, — може в самого директора?

Її вроджене «не займай чужого» кипіло й нуртувало. Бунтувалося, шукало, як вирватися з-під гніту такої дійсности. Боліло її найбільше з усього те, що й вона мусить бруднитися душею в цьому суцільному багні. Бо ж усе вона втратила, — діти померли з голоду, чоловік пропав, з хати вигнали, — але то було насильство над нею, а гідність її зосталася така, як ця біла хустина. А тепер…. Ні! Ні, це однаково, що видерти саму душу, ні!..

Коли вранці Ірма й Алік повставали йти на роботу, то в коридорчику був повний лад. Розкладачка вигиналася в кутку ребрами, складена й поставлена сторч, а Тетяни не було. Все їй дароване в цій хаті було акуратно складене на стільчику, а тільки бракувало того вузлика, що з ним вона сюди прийшла.

Куди пішла й де притулилася Тетяна, маючи вовчий квиток?

19

Вийшовши від Тараса й Аріядни, Микола відразу ж забіг до книгозбірні, вже перед самим кінцем. Цим разом із твердим наміром підійти до Гаїни і привітати її. Він же нічого не знав!

Цей порив скінчився нічим. В останню хвилину Миколі видалося незручним накидатися людині, що дивиться на тебе сухо, неприступно і навіть наче ворожо. І що б він їй сказав?

А жаль… Це був зручний момент. Книгозбірня була вже майже порожня, ніхто й не знав би, що Микола «водиться з клясово-чужим елементом» та ще й «рупором дрібної буржуазії»...

Але що було б потім? Що з цього вийшло б? В останню хвилину, вже мало не заговоривши, Микола передумав. І тепер хтозна, що ця людина про нього гадає.

20

Трохи-трохи свіжого повітря, трохи стати збоку, подивитися на себе і засміятися легким сміхом. От, чого хотіла б Гаїна. Хотіла б бути оце зараз удома на хуторі, серед степів і левад, плюскотатися ногами у хвосі, щоб легіт ворушив волоссям і щоб осокори вигравали срібним листом, таємно щось шелепотіли, щоб зелені коники стрибали у траві, щоб було дитинно-весело від пухких кучерявих баранців на синьоблакитному глибокому небі. Заплющити очі й потім розплющити: як усе синьо!

Та ні! Зверху ллється молочне світло на величезну залю, схилені голови біля столів із зеленими затінями світел. Он і те чоло з виразними півкулями і ледь хвилястим обрамленням каштанового волосся.

Працює. А тепер відчув Гаїнин погляд. Встав, вийшов на свою півгодину. Він уже не буде працювати. Нервозність опановує його. Що ж, хай так! Хай і обридне йому одна особа своїм мовчазним замилуванням, і він зовсім перестане зважати на неї, як і Гаїна на одного тут жахливого телепня…

Може, якби Вродливий перестав зважати на неї, Гаїна якось видихалася б з чаду й навіть сама з себе засміялася б. Яке було б їй діло до того, що якийсь студент сидить на голках, крутиться, забіжить хоч на хвилину, мов шукаючи когось? Чи надавала б такого великого значення вчорашньому?

Вчора перед самим замиканням книгозбірні Пагуба вбіг у залю, глянув туди-сюди по всіх закапелках і вийшов. Поки Гаїна збиралася, здавала книжки, минуло ще пів години. А, ще й він тут? Стоїть на середньому зламі сходів, ще не пішов? Когось чекає? Вже ж нікого в залі нема.

Одягла Гаїна своє картате пальто і свою «чупирад-лу» на голову, неминуче мусить із ним зіткнутися. Кого ж він чекає? Ступає назустріч Гаїні... щось хоче сказати? Підійшов ближче, подивився… і пішов. Ще раз обернувся.

«Подивився»... «Обернувся…» Що ти ще можеш думати?

То й от! Вранці ти обіцяла, що підійдеш до нього. А ввечорі сам підходив, чекав, переймав… А ти — «свята та божа», вдала, що «і я не я, і хата не моя»…

Для Гаїни це вчорашнє повне таємничого значення. Але невже вона не зважиться ступнути до нього, сказати слово? Ні, нема сил, нема сил… Вона боїться, як... кинутися під трамвай!

21

Чорне рядно!

Чорне рядно накрило всі райдужні Миколині перспективи. Прощай, наукова кар’єро, аспірантуро! Його дипломну працю наперед визнано дефективною, ще й не бачили її. «Буржуазний націоналізм, рабське наслідування ворожих концепцій контрреволюційного історика, Михайла Грушевського»… Та Микола Грушевського й не нюхав! Де його можна дістати? Він користався самими радянськими джерелами, а з того свої думки виникли.

Але спокійно! Без хвилювання розгляньмося, що скоїлося над головою. Було так:

Викликав Миколу секретар університетської партійної організації і в порядку партійної дисципліни сказав подати тези дипломної праці. Микола здивувався. На те є професор, керівник катедри. — Але нам також цікаво. Ми висунули твою кандидатуру на наукову працю і ми хочемо обґрунтувати нашу рекомендацію.

І тут сталося. Пряма лінія від скитської кочової імперії з центром на нижньому Дніпрі, із впливом грецьких колоній, із царськими могилами у Ґерросі, з індустріяльним Кам’янським городищем — до Козаччини, до Січі, (навіть махнівщини!) й далі до індустріяльно-го серця України: металюрґії Дніпропетровського, Никополя, до Дніпрельстану, Криворіжжя й Донбасу, — все це, виявляється, не що інше, як концепція відриву УРСР від СРСР!

Так заявив Миколі секретар партійної організації і порадив, поки кості цілі, докорінно перебудуватися.

— Де тут марксистська метода? — гремів він. — Де ти тут опирався на вчення Маркса-Енґельса-Леніна-Сталіна? Партія потребує партійних наукових кадрів, а не буржуазного охвістя. Ми даємо тобі змогу стати на шлях блискучої наукової кар’єри, але… стережися! Ніяких запорозьких січей, ніяких спроб Причорномор’я організуватися в могутню державу! Чув? За це по голівці не погладять. За це зіпсують зачіску так, що будеш шукати волосинки на черепові.

— Дозвольте! — боронився Микола. — Та там у моїх тезах таких виразів і нема. Я йду цілковито за схемами радянських істориків.

І справді, — це ще тільки на черзі в Миколи, у голові — держава 90-літнього царя Атея. А про махнівщину, як останній відгомін запорозької вольниці, — не було! І навряд чи такі слова в дипломній праці знайдуться. Але Микола десь комусь висловлював от саме такі слова. Чи може тільки голосно думав?

І раптом… як гарапником по голові! Та це ж та фурія! Це горгона Майя здійснила свою погрозу: «Стережися! Я тебе доїду! Ти в мене ще затанцюєш!»

Так, були такі слова… Раз у пориві захоплення темою оці самі слова — саме оці — виллялися назовні, може несвідомо. Це було… як пив чай, зайшов до вільної кімнати… І вона їх, дияволиця, носила із собою, як ножа на мене!

Але чи винен Микола, що сам матеріял на ці думки наводить? Вони самі виникають, коли наука розвуальо-вує далеке минуле нашого степу.

Доведеться тепер обтушковувати працю цитатами з клясиків марксизму-ленінізму й шукати в Сталіна висловів про доісторію України.

Та чи випливе Микола з цього?

Оце напруження… і ця непотрібність… Гаїна ж так мало хоче — і нема! Треба в чужу дуду грати, а вона не вміє… І з того всього, у відповідь на тиск цих двох високовольтних напруг, душа каже: хочу не бути. І цей ляйтмотив звучить щораз дужче й дужче. Що воно за стан? Це не бажання вмерти — і не бажання бути скрізь, отой постійний рефрен її маривного окрилення.

Знову Гаїна береться до енциклопедій, цим разом розшукує гасло нірвана, — може воно дасть хоч приблизний ключ до цієї густої емоції, що в ній тонуть усі інші. Та й найбільша, «Большая Советская», на цю тему небагатословна, вона відсилає до гасла йоґа. А по дорозі Гаїна натрапляє на щось дуже цікаве, — таке цікаве, що й за свої стани-емоції забула. Та це ж якась зовсім незавуальована аналогія! Чи не мав автор тут якої задньої думки?

Ось воно, гасло Інки.

«… Інки ввели обов’язкову мову «кечуа» (російську? — випливає з підсвідомости Гаїні) і навчали її в обов’язковому порядку. Держава Інків була рабовласницькою деспотією (еге!). Панівне становище посідали інки (чи були вони члени партії?), які не працювали, а жили коштом данини (союзний бюджет?), що її вони збирали із підкорених племен (союзних республік?), праці рядових членів громади (колгоспників?), рабів («поражонних в правах» і «заключонних»?), а також і ремісництва (робітників?) Верхівки підкорених племен, «кураки», (члени місцевих партійних органів?) посідали повноваження й привілеї.

«Основною соціяльно-економічною одиницею держави Інків була сусідська громада — «айльйю» (колгосп? — підставляє далі Гаїна незнайомі слова на щоденні). Земля вважалася власністю верховного Інки. (Ну, в нас, — «усе державне».) З території громадської землі виділяли ділянки, де збирався врожай правителеві — «поля Інки» (хлібоздача), а також на утримання жерців — «поля Сонця» (членів партії). Влада правителя була оточена релігійною авреолею («Сталін-Сонце»?). Державний культ з людськими жертвоприношеннями (арешти, розстріли?) служили засобом застрашування підданих…»

Гаїна мимоволі озирнулася довкола. Чи не підглянув хто, щб вона читає? Чи не підслухав хто її думок? Але це ж — «Большая Советская Энциклопедия», — чи винна Гаїна, що окреслена система держави Інків так разючо подібна на ту дійсність, в якій ми живемо?

23

Микола давно спостерігає. Вона сидить недалеко й робить якісь виписки... Цікаво б заглянути краєчком ока, в якому світі живе ця людина, що читає, над чим працює! От, узяти б та й підійти, і зазирнути через плече. Як це воно, справді? Так добре знаємо одне одного, а роз’єднані невидною скляною стіною. Такого Миколі не траплялося ще ніколи. З іншими дівчатами — відразу на «ти», а тут і головою кивнути спиняє якась непереборна сила. Може б, якби в перші дні відразу заговорив, то все було б інакше, легше. І щораз стає неможливіше.

Але тепер Микола дальший, ніж будьколи, від бажання заводити знайомство, — саме тепер, коли його власна репутація під загрозою. Тут треба докласти всіх зусиль, щоб не стати таким самим викинутим за борт. Хоча, й цей «краєвид», — дивачка, що вперто тримається свого літераторства, — також мальовничий. Оця подиву гідна маніякальність… Після всіх отих убійчих присудів, — і не відступати?...

А втім, обставини її, справді, неважнецькі! Оті її нариси, недавно друковані, пройшли непомітно, ніхто й не згадав ні словом ніде… Казав Євген, що в наслідок відрядження принесла бліденького нарисочка, — ні се, ні те... Каже, — дивився на неї із сподіванням, думав, може перебудується, а тепер… і він уже махнув рукою. Її ж соціяльне походження… — як то Євген сказав? — воно їй скрізь шкодить...

Тут Миколина думка перескакує до свого, ближчого. Нехай той парторг так дуже не лякає! Ми вже лякані. Ніякої контрреволюції Микола не чинить, а з соціальним походженням у нього все в найкращому порядку. Чого йому боятися? Він має певні концепції, що випливають цілком із радянського наукового арсеналу. І не папуга ж він, щоб повторяти тільки розжоване. В нього й свої думки можуть з’являтися...

От прийшла йому думка, що для кращого образу скитів добре було б зазирнути ще далі, заглянути, що було перед ними. І знайшов... нерушену цілину. Навіть імен тих попередників, крім кіммерійців, не довідаєшся. А це ж цікаво було б, — дослідити спільну долю бронзової епохи Греції та нашого Північного Причорномор’я, от хоч би взятися за порівнання наших казок та грецьких мітів… Або ось така заманлива тема: чого це більшість тих подій, що оспівані в Гомера, відбувалися на берегах Чорного моря?

Оце ж днями ясно й недвозначно читав він, що зна-менитий Бородинський скарб цілком тотожній із речами, знайденими в Мікенах та Трої.

Де Одещина, а де Троя! Та найцікавіше те, що ці скарби племінного вождя, — срібні списи, срібний кинджал, сокири з нефриту, навершники булав із алебастру, велика пишним орнаментом прикрашена шпилька, щоб застібати плаща, — давнішої дати за тотожні речі, у Трої знайдені. Так виходить, що до Трої й Мікен вони потрапили з Північного Причорномор’я? Разом із носіями таких речей?

Микола риється в пам’яті, де це він вичитав, а тим часом друга половина думки заклопотана: як це зв’язати з клясовим підходом і марксистською методою?…

24

Коли удома, Гаїна дає собі слово, що заговорить із Пагубою, розірве коло. Коли ж у цій залі, — що забуде його. І так не видно цьому кінця.

В Гаїні зріє враження, що Пагуба грає на нервах. Це, очевидно, приємно — комусь закрутити голову. Ось він і натягнув ниточку, та й не дуже хоче її попускати, — але й дистанції не ламає. Це виглядає так: нема дня, щоб не був тут, хоч на хвилину зайде. Алюрою пробіжить по залі, аж у найдальший куток, сковзне очима в Гаїнин бік (Чи все гаразд? Ниточка ще не урвалася?) і вилітає.

І от Гаїна бачить, що не вечори страшні їй, хоч вечори живлять її божевілля, а ранки. Увечорі вона хоч чуже читає. Ранками ж вона віддана стихіям у собі напризволяще. Ніщо не цементує волі. Гаїна сама повинна організувати поживу для вічно голодної думки. Це дуже-дуже важко в такому стані, як тепер. Але... … але — ніхто не порадить, не порятує, крім т и сама себе.

То ж Гаїна-лікар повинна знати, з чого починати лікування. Накласти плястрі на рани, зализати кров, що тече з них. Почати з ранків. У книгозбірню вона ходити мусить. То ходитиме зранку, а вечори хай будуть Пагубі. Може це що дасть?

Ні, лікарю, ти зле міркуєш! Треба перш знайти джерело хвороби. Не в книгозбірні воно, не у Вродливому.

До неї йдеш ти, бо… як можеш, здійснюєш своє природне право: рости, працювати над собою, вчитися великого мистецтва слова. Виштовхнута з орбіти літературного життя, мусиш сама собі знаходити теми, завдання. Свої, навіяні внутрішньою потребою. От, хотіла б створити біографічну повість про Лесю Українку, — іду до мами-книгозбірні. От, задумала спробувати сили в перекладі з французької... Невже ж і така праця її непотрібна? І чому? Чи вона не має глибокого кореня в українській землі, а оця камарилья, що обсіла Спілку письменників, краще знає, що таке джерельно українське? Яка ж це вже українська культура, коли вона роблена не національними силами?

От, прийшла вона до Києва, хотіла всю жагу й снагу літературній праці віддати — її непотрібно! І чому? Чи вона якась контра? Все, що вона хотіла, це бути посильним працівником слова в тих радянських умовах, що є. За це своє воління й тортури ладна прийняти, і смерть. За це — нічого і нікого не боїться. То може за це вона «клясово-чужий елемент»? За те може, що бачить світ таким, яким він є, а не вміє кривити душею та репіжити те, чого нема й не бачить?

Всім дали ті підтекстівки творів Шевченка. Зіна он нарікає, що їй мало дали. Та певно, підтекстівки хлібна справа… Де пахне великими гонорарами, там і ті «укра-інскіє пісатєлі». Зіні хоч мало дали, а от Гаїні то й зовсім не вірять, що вона зугарна таку складну працю виконати. Ще «пропхне тихою сапою буржуазний націоналізм» !

Може, якби мала працю, якби вірили в її сили, то відразу злетів би весь цей місячний чар, розтало б само собою коло, що в ньому вона очеркнена.

Але треба зробити те, що вони, Зіна й інші, кажуть: «Піди, попроси! Піди, поговори з письменником таким-то, він має вплив... попроси.. Хай він за тебе поговорить, щоб тебе допустив на прийом сам мандарин Мікадович… Чи не досить, що Гаїна сказала голові Шевченківської комісії про своє бажання мати цю працю? Нікуди, нічого просити я не піду! Не хочу! Працюватиму, як можу, сама.

Глузд прагне цей вакуум виповнити. Викинути само-вибраною працею отруту образи.

І це — найголовніша лінія Гаїниного існування. Всі інші — другорядні. І Пагуба теж — по дорозі цій стражденній знайдений. Ось твоє місце, Вродливий!

25

Ну, здається, вже Микола настроївся на добрий лад після прочухана секретаря партійної групи університету. Справді, треба все перевірити, все наново переглянути. Добре, Микола тепер зовсім повикидає із своєї праці всі натяки на тяглу й тривалу династію скитських царів над Дніпром. Вже не треба й Тарґітая, сина бога Папая, Бористенівни, ані тих леґенд про Колаксая чи Гераклового й Діви-змії сина, Скита... Викинути к бісовому батькові й усю персько-скитську війну на Україні 514-го року до н. е., бо там неминуче треба згадати царя Ідантирса. А про царя Скілура з вісімдесятьма синами ані словом не згадуй, ба навіть і про його заповіт передсмертний, що увійшов до українського фолкльору. Егеж, про отого віника... Перед смертю, — каже переказ, — прикликав Скілур усіх своїх вісімдесят синів і дав їм віника, щоб розламали. Ніхто не зміг. А тепер, — каже, — ламайте по одному прутикові. От, як то легко його розпотрошити! Отак і ви, сини мої, тримайтесь купи й ніхто вас не здолає! — Ця народня українська байка має, виходить, дві тисячі сто років, бо за сто років до Христа цей мудрий Скілур жив у своїй столиці в Криму, Неаполі Скитському. Але це вже тепер Микола знатиме про собе, а в дипломній праці не буде про Скілура ані мур-мур…

А як же бути з такими яскравими особистостями, як видатний гелленський філософ Анахарсис, родом скит? Чи гіпербореєць Абарис, що вбирався, як скит, а як тільки поворушив язиком, то з уст лилися слова, наче в академії? Чи мудрець і лікар Токсарис? То ж кожен із них має таку цікаву біографію! І красномовного Демо-стена, сина та внука скитянок, доведеться викинути. Не треба вже й про Скіла згадувати, — того, що побудував собі в Ольвії розкішний палац із левами на фасаді. Там він жив, коли прибував до Ольвії. Перебирався в гелленську одежу та потайки від своїх скитів ішов справляти гелленські містерії. За це був убитий рукою свого власного брата...

Ні, тепер уже все це не матиме місця в дипломній роботі Миколи Мадія, що найменував себе нащадком цих видатних особистостей. Ще може якось вдасться протягнути царя-воїна Атея, та й то тільки тому, що без нього неможливо подати характеристику соціяльних процесів у Скитії четвертого століття до н. е. та мета-люрґійний перший центр на півдні України, де тепер никопільські металюрґійні заводи…

А всього того вже не треба, хай йому цур! Вже пришили «відрив від СРСР», а то ще, чого доброго, пришиють захоплення «гнилим Заходом»...

Але як же все тоді збіднюється, сплощується! Як же без дарів зрозуміти скитів та їх лад?

26

Цей аспірант Інституту літературознавства замилуваний творами Івана Вишенського. Треба буде в нього попросити на годину, як випише з книгосховища. З аспірантом цікаво говорити, і не стільки цікаве те, що говориться, як те, що не договорюється, а доповняється сміхом очей.

Тому ці розмови завжди вельми благонадійні, ідеологічно витримані, хоч насправді він дуже глузує із сучасних поетів та критиків. В нього, наприклад, якось ненароком виходить не Тичина, а Затйчина. Про Міка-довича каже, що в нього «ґемба скоро одвисне аж до пупа». Що ж тут ідеологічно невитримане? Про Талабуна, — що той зимою носить лисячу шубу свого папаші, остерського рабіна, а літом — вишивану жовто-блакитно українську сорочку. І Гаїну на сміхи бере, так! «Я уявляв вас широченною куркулькою — синя чумарка, смушева шапка набакир, — а ви більше скидаєтеся на перелякану горобличку». «Чи ви вже перебудувалися? — кожен раз питає. І тут же додає: «Я хотів сказати: перекваліфікувалися на... міліціонера людських душ…»

Очі в нього дуже блакитні, можна говорити й безжурно сміятися з ним годинами, — а от нема того таємного притягання, що йде від Вродливого. Нема страху заговорити.

А що ж, хіба за цей час у Гаїни не нагромадилося сміху, хіба вона повинна тільки «переживати»? Якщо справедливо міркувати, то того, що Гаїна має, — багато. Навіть пеан треба скласти Вродливому, що ввів урай.

Неймовірно чутливий, як перський скаковий кінь, з тремтливими ніздрями, підскочив із стільця й вилетів із залі, як тільки Гаїна підійшла до аспіранта попросити твори Івана Вишенського. Після того почав бігати що п’ять хвилин.

І що за диво? Гаїні — коли б отак тягнулося й тягнулося. А хіба треба грубих проявів для повіні чуття? Вона й з невловлених ознак вихоплює дорогоцінні самоцвіти щастя. Це ж безмірно більше, ніж… Це — пахощі матіоли, а не смак сала.

Мир на душі. Чи надовго?

27

В тій своій хутряній шапочці з навушниками Гаїна Сай зробилась Миколі мисливицею-Артемідою. Цю дику богиню з луком через плече у супроводі собаки та лані, володарку лісового звіра греки, правда, уявляють собі півголою, лише в самій туніці, розпанаханій на одному плечі, — але це вона поскидала хутра й шапку з навушниками, як прибула до теплої Геллади із своєї Гіпербо-реї разом із людьми бронзової доби та братом своїм, Аполлоном...

От, якби то партійний комітет знав! Боги починають усе більше цікавити Миколу. Замість того, щоб вивчати з клясовим підходом, скрізь вишукувати рабовласницьку деспотію, Микола захоплюється строкатістю вірувань у Скитії. Тут тобі й вовки-неври, і бики-таври, і гіперборейці із священними колосками пшениці, і сколоти — нащадки Діви-змії, і савроматиди з культом коня, і нащадки бога війни, Меча-Арія... Егеж, замість бази, забрався в темні нетрі надбудов, опіюму для народу...

От, хоч би ця універсальна Діва-Артеміда. Скільки різних аспектів вона має! Вона ж не тільки господиня дикого звіра та птиці, вона — володарка стихій, початок усіх початків, вища за інші божества, вона ж і пані гір, озер, лісів та рік. Але в Гіпербореї вона виступає в ролі богині земних плодів, урожаю. Крім того, до неї моляться породільниці, щоб послала легкі пологи, — то вона ще й богиня жіноцтва. У таврів вона з роду рогатого. Навіть в історичні часи кримські таври уявляли Діву напівдівою-напівтелицею. Вона — патронеса міста Херсонесу і, будучи Царицею його, не раз рятувала від загибелі.

Таври, на Миколину думку, заховали в горах найстародавніші, ще тотемістичні, вірування. Самі себе вони виводили від биків, то й богиню собі таку мали. Та й ім’я ж їх таке... Тавр, Товар… Зрештою, все Причорномор’я колись було заселене різними племенами з культом бика, що ж тут дивного?

Але, до речі, ця таврська богиня була дуже кровожерна. Вона завжди вимагала людських жертв. Всіх чужинців, що попадалися таврам, ці убивали для жертви Діві Таврополі... М’ясо з’їдали, а з черепів робили чаші. Храм Діві стояв на високій горі, отож туди тягли жертву, освячували її в храмі Діви, вдаряли дубцем по голові, тіло скидали із скелі в ущелину, що «дихала полум'ям», а голову насаджували на палю, несли до свого дому і містили її над димарем. Вважали її охоронцем Дому…

Бідна грекиня Іфігенія, що її Діва Тавропола зробила своєю жрицею, бридилася тим, що мусіла робити. Щоб її не впізнали геллени, яких вона приносила в жертву, Іфігенія перетворилася на стару бабу. Коло жертовника, де вона вбивала жертву, стояв жертовний казан і в нього вкидали убитих. Іфігенія мусіла ще й варити свої жертви на «полум’ї Аїду»...

Чи не хоче й ця сучасна київська Діва-Артеміда людських жертв? Що це за милі розмови з тим вертлявим альбіносом? Або — цілими годинами вистоює у фойє з тим довгов’язим несповна розуму Трощенком та вислухує його «п’єси». Може б уже досить цих жертв? Ні, їй треба іще й іще! Не зволила побачити Миколу тоді, як він чекав її при вході. Та такі ж уже знайомі — і оця комедія, оце відпихання у очах!

Що Миколу в ній притягає? Чого він про неї думає?

Не може збагнути. Вона часом така, справді, безбарвна! Одне тямить він: це не те, що знав досі. Не пристрасть, не жага, не закоханість, — але щось світле, поривчасте. Хотілось би з нею говорити так, як отой, слухати її мову, хотілось би легкої дружности.

А натомість між ними невидна колюча дротяна загорожа. Хто її повісив?

28

Дивно! Рай у душі! Уся вона кричить, трохи іронічно, але цілком щиро: «Спасибі й за це!» Гаїна може працювати, і радість розливається в ній. Жвавість сприймання, свіжість вражінь!

Це, мабуть, одне з тих її просвітлень, що приходить за нагнітанням настирливих ідей. Тільки чудно. Такі її просвітлення приходять після завірюх, торпедових катастроф, — а тепер не було катастрофи, тільки сумно-іронічне ствердження фактів.

Може й правда Зінина? Кожна видрукувана річ — перемога. Зіна ж вічно товче: всякими шляхами, всякими способами не гребувати, а таки добиватися, щоб друкували. Це ж і є боротьба за своє місце… Ось сталося так, що «Біла хустина» видрукувана, і Гаїна почуває саме те, що Зіна їй вбивала в голову. Може це й є причина її сьогоднішнього раювання: перемога над скупою долею?

А то був просто збіг обставин. В дійсності Гаїна тут не пробивалась анітрохи. Той секретар журналу, що надрукував «Два вечори», зустрів її на вулиці, піддав духу, запитав, чи не має вона ще чого, поки він — «своя рука — владика» в журналі, себто поки не приїхав із Західньої головний редактор. Гаїна й занесла «Білу хустину»… Ніколи не думала, що відразу піде до друку, вона ж звикла чекати роками. Тому не менше здивувалася, як і поклонник творів Івана Вишенського. Це він

із подивом сказав їй про цю подію, бо Гаїна може ще й довго не знала б. Із Зіною вже хтозна коли бачилася.

І тепер вона ковтає друковані слова, її власні… Правда, з деякими скороченнями, десь поділися слизькі місця, але ж... Гаїна ж не знає міри, — що можна друкувати, а що зась…

Чи спатиме ніч? А вранці — знов не відірветься від своєї «настирливої ідеї»? І чому вранці «ідея» сильніша, ніж увечорі? У вечорі Гаїна може міркувати, працювати, — вранці ж вона тільки у вирі почувань, емоцій. Аджеж вечір — інтимніша пора, а ранок — діловіша...

Єдине, що може вона, — щоб розрядити себе, позбутися напруження — це «вийняти з себе», записати. Може й це раювання здобула вона собі отаким способом?

29

Ні, рішучо добре, що парторг загилив Миколі попередження! Так би Микола й не помітив, що в свойому захопленні царськими скитами-номадами, він зіґнорував був і цих цікавих таврів, і інших старожитців нашої землі. Були ж там ще й якісь меланхлени-чорноризці, і неври, і ґелони та будини, і андрофаґи-людоїди… От і про савроматів, наступників скитів, що були в Геродотові часи за Доном, нічого ще нема в його праці. Правда, про савроматид уже багато чого довідався, та то ще тільки для себе, для своєї ще нерозвиненої думки-бруньки. То про те, покищо, помовкуймо...

Але от про кіммерійців, попередників скитів, таки треба згадати. Вони ж залишили стільки пам’яток про себе на всьому узбережжі Чорного моря, стільки назов, стільки міст, що їх тепер відкрито… А в тих містах знаходимо численні ознаки культу їхньої богині, Кибели. Це, мабуть, і наша народня Купала. З покоління в покоління наші пращури святкували Купалу, а чому? Наші прадіди вже не знали. Ні, таки без кіммерійців неможливо вивчати нашу історію. Це ж вони — єдиний нарід із тих невідомих племен бронзової епохи на Україні, що залишив нам своє ім’я. Кіммерія від Кавказу до Карпат, походи їх на Закавказзя, де їх звали «ґімірі». А ось і грузинське слово «ґмірі», що означає «герой», також зв’язують із кіммерійцями, — вичитав Микола ще й таке. Треба буде запитати в нашого студента, Степана Ґмирі, що ото такого чудового баса має, — чи він, бува, не з кіммерійського роду? Уявляю, як витріщить він очі, — це ж чисто українське прізвище, ще й яке поширене! Але... Як у грузин може бути «ґмірі», то тим більше у нас, українців. Навіть портрети свої позалишали ці «ґмирі» у південних степах України, у вигляді надгробних стел… Егеж, навіть Зевс три тисячі років тому поглядав із свого Олімпу на кіммерійців-кобилодоїльців, «найсправедливіших із людей»...

Чи от про західніх сусідів, задунайців-тракійців. Нічого в Миколи нема. А треба ж! Геродот дивується з одного звичаю тракійського племени, травсів, а нехай він прочитає «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. Хіба ж у наших верховинських гуцулів не та сама картина, що й Геродот повідає?

«Травси... мають звичай при народженні й смерті ось які:

Коли народжується дитина, то всі родичі збираються навколо й лементують, побиваються, якого то лиха доведеться зазнати новонародженій людині на цьому світі, та й перечисляють усе зле, що лягає на людство. Алеж коли людина помре, вони ховають її з радістю й сміхами та й кажуть, що ось тепер уже померла людина й вільна від усіх страждань, тішиться цілковитим щастям». Чи наші гуцули знають, чому вони тішаться й забавляються при мерцеві? Звичай! Осі. цей самий звичай увічнений на кіммерійській стелі: двоє дженджуристів танцюють, мабуть, на похороні…

Ага! Це якби Аріядна, то вже зараз би підвела свою теорію. І травси, і гуцули, і кіммерійці, що танцюють на стелі, не відступили від старої-престарої віри в незнищенне тогосвітнє джерело. Людина ніколи не вмирає, а тільки відходить у те джерело… і звідти знов приходить у цей видимий, повний усякої недолі, світ… Давно вже не заходив він до тієї пари, — при цьому згадує Микола. — А треба б і зайти.

Так, так… Той батіг, що просвистів у кабінеті парторга, досяг мети. Микола почав зазирати у стародавні «опіюми для народу» та й знаходить там і для себе щось цікаве...

30

Рай знову здмухнуло! Вродливий ходить у фойє із тією носатою, а як роздивитися, то навіть і сутулуватою. То вона своїми гнідими довгими льоконами, на всі плечі розпущеними, намагається прикрити, що на один бік перехняблена. І що він у ній знайшов?

Може між ними нічого й нема… Але… не хотів Гаїну помітити. Посмішка його здалась Гаїні недоброю. І про що вони так довго говорять?

31

Як грім на голову — Майя. Не Майя, а гідра, гарпія, горгона, медуза і фурія! Прийшла «миритися», га? Себто знову загрожувати. З її слів виходить так, що це від неї залежить, — бути Миколі науковцем в Інституті історії, чи... навіть на засланні!

— Аби тільки я слово сказала про концепції Грушевського в твоїй праці…

— Я Грушевського й увічі не бачив, — саркастичною гримасою всміхнувся на це Микола.

— Там знайдуть і без Грушевського, аби я сказала, — своїм безапеляційним низовим альтом цідила вона.

— Що ж, катай, це недалеко! — насміхався він.

Але Майя великодушна.

— Словом, мир! Підемо завтра до загсу, і я тобі все прощаю.

«Мир»! «Прощаю»! Прийшла з ножем за спиною — і «мир»!

— Але тебе можуть заслати! — ще раз загрозила вона.

— Тим краще! Принаймні, вже більш ніколи не бачитиму тебе!

— Я за тобою скрізь поїду, на край світу! І коли треба буде, то й на той світ!

Отака розмова.

Ні, дзуськи! Микола її не боїться. Соціяльне походження його — бездоганне. Рідні закордоном нема. В його праці чорним по білому оперте все на цитатах і висловах товариша Сталіна. А що він думає, то думки з нього не світяться. Досить, що раз покривив душею заради науки. Але Майя!… О, ні!

І як не дивно, — на сторожі біля нього стоїть Ляодіка.

32

«Увага, увага! Передаємо останні вісті!»

Гаїна в горі, вона розторощена! Той клятенний, був немилостивий до неї сьогодні, не хотів подивитися! І треба ж було, щоб блакитноокий «аспірант Івана Вишенського» підійшов до Гаїни, і щоб вона п’ять хвилин із ним поговорила,— як цей прийшов «дивитися на годинника», ревнивим поглядом її допікати!

33

Ах, всі вони однакові! «Гіперборейка»! «Ляодіка»! «Артеміда»! Яка там Артеміда? Кокетуха! І як говорить, — вимахує руками. Богині таких простацьких жестів не мають. Що вона знайшла в тому пустопорожньому альбіносикові? Якби то вона додумалася, що той може бути приставлений до неї… О-йой-йой! Хай побільше розбалакує!

Геть усіх бабів! Мій роман із гетитами куди цікавіший, куди захопливіший! Це ж вони виринули з-під землі зовсім недавнечко. Не якась там «культура», представлена кількома черепками, а фундаментальне явище, на одному рівні з Єгиптом та Асирією. І як це так, що таку велику імперію, розкинуту на просторах Передньої Азії, із підлеглими царствами, із укріпленими містами, із столицею та її монументальною архітектурою, із власними письмовими знаками, — як це так, що її було забуто, витерто з пам’яті історії, мов доброю Гумкою? Таж вона існувала яких півтори тисячі років, імперія, що промінювала далеко не тільки в Азії, а й на півночі від Закавказзя, може навіть до Карпат. А головне, — гетити виявилися предтечами індоєвропейців, бо мова їх — протоіндоевропейська. В деяких вже розшифрованих словах просто таки впізнати наші: «їсти», «вода», «вертіти», «кості» тощо. А що найголовніше для Миколи.— ці гетити з’явилися в Закавказзі з півночі, з Кубані, з наших степів!

І ці гетити були ґрунтовно забуті, засипані піском непам’яті. Ото тільки й лишилося від них, що в єгипетських гіероґліфах згадується не раз якийсь нарід хета. Та ще в Біблії кілька раз говориться про якихось гетгїв. Авраам закупив печеру в гетія, щоб у ній поховати свою Сару. Давид грав на гетейських гуслях, а Соломон відібрав у гетія Урії жінку Варсавію, самого ж Урію послав на першу лінію бою, щоб швидше був убитий.

І от років з вісімдесят тому почалася захоплива історія, пригодницький роман відкриття такого значного явища. Почалося з того, що один цікавий мандрівник побачив у Анатолії монумент із чорного каменю, обписаний невідомими гієроґліфами. А за цей короткий час дійшло до того, що тепер існує вже велика література про них, розкопано кілька їх міст-твердинь, відкрито їх мистецтво, розшифровано їх письмена — і вже багато прочитано. Відтворено їх історію, їх звичаї, побут, церемонії, вірування, державний устрій, закони, геть навіть і літературу! А що ці гетити були люди дбайливі, то для наступних поколінь вони позалишали не тільки архіви на глиняних табличках (часом і по двадцять тисяч штук), але потурбувалися вирізьбити на стінах високих скель свої власні портрети.

То ж недаром є такі погляди деяких авторитетів, що початок скитів зв’язаний якимсь чином із гетитами. Микола ще добре цього не розуміє, але щось таки справді є. Подивитися тільки на ці портрети, на ці обличчя, на цю одежу: щось дуже схожа на скитську. І штани, заправлені в чобітки з закандзюбленими носами, які ще й тепер можна побачити на Кавказі, і короткі казакіни з поясом, і високі шапки… Еге, а ось на одному єгипетському зображенні полонених «хета» — козак із оселедцем, ну й правда ж!

Тепер уже й сам Микола може долучити до єгипетських «хета» та біблійних «гетіїв» немало назов на Україні, що носять сліди перебування гетитів. Треба б полічити, скільки на Україні є міст, що звуться Хотин. Багато. Під самим Києвом є містечко Хотів, і село Гатне…

Що ж було причиною такого розросту, піднесення й успіху якоїсь ватаги сміливих пригодників, що з кубанських степів спустилися кавказькими просмиками у Закавказзя та почали там свою історичну місію, спочатку винищивши й розгромивши месопотамську колонію купців, яка там вигідно обжилася? (Постій! Коли це було? Та так на початку другого тисячоліття до нашої ери… Відтоді й починається історія гетитів.)

А от що: вони вже вміли приборкувати коней. Небувале досі явище! Запряжені в колісниці, коні несли військо на ворога з такою нестримною силою, що ге-титська армія стала найстрашнішою й найуспішнішою збройною силою того часу. Хто ж міг із ними змагатися? Ніхто. От вони й розпросторилися в Передній Азії, стали пострахом для Єгипту та Асирії.

Але було ще й друге небувале. Це в гетитській імперії вперше навчилися виробляти залізо. І трималося це вміння ще тисячу років у секреті. Володарі Асирії й Єгипту зверталися до Його Сонячности, «шарру» гетитського, — чи як він сам себе називав, Сар Мата (Володаря Землі), — щоб він зволив уділити їм дещицю цього дорогоцінного металю, коштовнішого в п’ять разів за золото та в сорок разів за срібло. Єгипетська цариця, вдова Тутанхамона, зверталась до володаря гетитів, Суппілюліюмаса, щоб прислав їй за мужа одного із своїх синів, бо рівного їй серед свого оточення вона не мала... Таке розповідають архівні документи, листи на глиняних табличках, збережені в храмах гетитських хатуз, чи пак укріплених твердинь. (Може від цього й наша «хата»? — вставляє про себе Микола.)

Та все ж волю Його Сонячности обмежувала рада мужів, що мала назву панкус. Це панкус вибирав і призначав царя, затверджував спадкоємця покійного царя.

А над панкусом і Його Сонячністю стояла ще вища сила. Це вона, як показують барельєфи у твердині-хатузі, наділяла юного царя силою й владою. Це вона була найвищою патронесою гетитської держави й монархії. До неї цар найперше звертався за допомогою в часи народньої небезпеки чи битви. Це — богиня-Сонце, цариця неба й землі, господиня царів і цариць землі Гатті. Недарма ж емблемою гетитського царя — знак сонця!..

Знову боги в думках дипломанта київського університету! От якби Майя їх прочитала! Зразу новий матеріял зя’вився б у моїй особистій справі. А дзуськи!

І нащо Миколі, справді, оці гетити? Роман, що не кажи, прецікавий, але нехай уже для іншої праці. Це — зіпає на наукову докторську дисертацію.

Ні, безумовно, вони потрібні! Не все ж, що знаєш, конче витрушувати. Але як знаєш, то хоч і не все скажеш, та вірно насвітлиш. Ось тепер йому здається, що гетити й скити з його предком Мадієм — один кількатисячолітній процес. Гетити — початковий етап, а скити — кінцевий, чи передкінцевий. Можна б назвати: становлення залізної доби? То ж Мадій Прототієвич спускався у Закавказзя знаними вже шляхами, тими самими, що протоптали попередники гетити…

Так то Микола справляється з своєю темою. Один за одним обрії, ще дальші. А тут треба триматися залізного кістяка. Тільки чи винен він, що наша минувшина так щільно пов’язана із проблемами інших народів, що в цьому вузлі вона — у самому центрі? Як усе це обійдеш і водночас правильно насвітлиш?

34

Сніг аж зелений, аж синій від розжарілого морозом місяця. Ламкі лінії його сполучаються з чорними контурами дерев. Мороз кипить, під ногами рипить скло. Лютий! Пам’ятний цей вечір, пам’ятна дата! Поворотна фаза, — мусиш розглянутися в цьому.

Вчора вона думала, що Пагубу заторкнула її демонстрація із «аспірантом Івана Вишенського». Думала, що його приглядання «котра година» було з ревнощів. Сьогодні Гаїна зустріла крижану байдужість. Мало того, що не помітив її, — і Гаїна не відчула його приходу.

І з таким холодом вона й вийшла. Довга черга затримала її біля відділу здачі книжок. Може й п’ять, може й десять хвилин чекала. Озирнулась — зустрілась очима із Вродливим, він виходив із залі. Вже не сподівався її бачити, — і в погляді була ворожість та якась сірість чи нудьга.

І цьому заскоченому поглядові Гаїна більше вірить, ніж нарочито наготовленим признаванням. Нема в ньому тепла-чуття, він бавиться мною! Душа його така, як написано в очах. Це тільки гра моєї уяви призвела мене до великої напруги. Недобрі в нього очі, пихасті, жовті, нема в них м’якости. Мабуть, плиткий і, може, ще одна банальність на життьовій дорозі.

В цей час, як Гаїна — ображена, знищена, — побачила цю незацікавленість і нудьгу, якась книжка впала їй в око серед гори зданих. «Утрачені ілюзії». Еге, ось назва сьогоднішньої події!

І не того жаль що знайшла вона мертвечину там, де шукала повноти, а саме жаль, що сьогодні — «утрачені ілюзії».

Синювато-зеленкуваті тіні морозної ночі хвилюють Гаїну, як хвилювала в шістнадцять років одна ніч...

... Вона пішла сама далеко в поле, вночі. Там десь позаду в гуртожитку педагогічної школи женихалися пари при смороді каганця, а Гаїну охопило те могутнє почуття, що відділяло її й віддляе від усіх оцих навколо. Не могла й хвилини залишатися, вийшла — й пішла-пішла. Місяць палахкотів на небі несамовито, сніги сипали фіялкові, бурштинові, рубінові, смарагдові іскри, а урочиста мовчазність чатувала все це жар-миготіння снігів.

І враз вилилася в душі певність: це ж моє таке рідне, таке знайоме! Так було там! — Де — «там»? — Не знаю, але там було саме так. І зовсім не треба було чарівника-морозу, щоб було так буйно самоцвітно сяйно. Я — звідти, а сюди втрапила через помилку…

І так побувавши «вдома», Гаїна сумно-щаслива по-верталась із іскристих снігів, від мільярдів аметистових мерехтінь у чадну тюрму каганцевої дійсности… З тією тугою, що з нею й народилася… за чимось, що втратила.

Сьогодні Гаїна іскор не бачить і туга її сьогодні інша. Жар, як доторкнутися рукою, крижано холодний.

35

А Микола був далеко-далеко, на Закавказзі. Крім Арієвого племени халібів, добувачів заліза з надр матері-землі, знайшов він там ще й Арієвих дочок. Аж тепер стали йому зрозумілі ті різні леґенди про грізних войовниць амазонок, дочок Арія й Афродити.

Вони зросли біля ріки Термодонту у Скитії, а як хочеш знати точніше, то цей Термодонт та місто їх Теміскіри лежить у тій самій місцевості на східньо-південному узбережжі Чорного моря, де панувала гетитська держава. Не диво, тут і повітря цим напоєне. Багато міст, як от Сінопа, вірили, що їх заснували амазонки, тому й берегли культ своїх героїнь та засновниць. Богиня війни панувала в тих містах, названа різно: Гепіт, Шаушка, Ма-Белонна… Ці міста були їй посвячені, в них процвітали храми, наповнені озброєними служительками її культу, цілим її військом. Що ж тут дивного, як і в самій столиці гетитської імперії цариця мала ті самі права, що й сам цар. Вона посідала власну печать і нею скріплювала, поряд із царем, офіційні листи до єгипетських та асирійських царів. У своїх дипломатичних листах ті царі відписували обов’язкові поклони цариці. Вона ж показана на печатках у обіймах богині-Сонця. Наглядний доказ охорони й любови.

Про ориґінальний спосіб життя амазонок не раз уже читав, але не вадить пригадати… Ага, звикли всю важку роботу виконувати самі: орати й сіяти виходили в поле у повному військовому спорядженні, не скидаючи охоронного пояса. Воювати вони були завжди ладні. Де ж пак! Дівчина не мала права вийти заміж, аж поки не заб’є хоч одного ворога. Через це деякі так неодружені й умирали, котрим не склалося воювати. Кажуть, що в троянській війні вони допомагали троянцям проти ахейців. Імена деяких із них відомі в переказах...

«Але нащо вони мені? — знову хапається за голову Микола. — В’їхали своїми кіньми в мою працю!»

Та як? — обурюється сама таки її величність, Дипломна Праця. — Таж Геродот залишив нам такий чудовий образок цих Арієвих дочок з берегів ріки Термодонту... У ті розбишацькі часи нічого дивного було попастися морським піратам, які ловили людей, щоб постачати ринки невільниками. Зловлені отак зненацька, горді й волелюбні амазонки перебили піратів, а самі, заблудивши на Чорному морі, пристали не до рідного берега, а в незнаній землі, на північному березі, біля Озівського моря, що тоді звалося Меотидою. Тут вони не розгубилися, а, наловивши скитських коней, сіли верхи й почали здобувати собі прожиток воєнним способом. Ото ж вони, — каже цей Геродотів переказ, — і були основоположницями отих савроматів, що жили за Доном. Пошлюбилися ці Аріеві дочки із скитськими родовитими юнаками, а це нове плем’я, що пішло від них, греки назвали «гінекократичними савроматами». Себто «савроматами, що ними управляють жінки».

Може леґенду розказав нам Геродот про родовід савроматів за Доном, але Микола не може її оминути. Бож ці савромати за Доном, звичаями й мовою малощо відмінні від скитів, — у другому столітті до нашої ери посідали вже ті землі на Дніпрі, де ще недавно були скити.

Ну, це вже виходить за межі його теми, а все ж цікаво… Чи й вони доклали свою частку у це таке відоме й так мало знане явище, як Микола Мадій?

36

Як це жахливо — сидіти в цій промерзлій кімнаті, коли там у книгозбірні так затишно, тепло й змістовно. Довгі тіні від абажурів бродять по великій залі, крок тоне в м’якості доріжок, почуваєш себе у могутній громаді думки, кожної хвилини можеш мати ту книжку, яка тобі до смаку. Всі словники, енциклопедії, довідники — до твоїх послуг, тільки простягни руку.

Проте сьогодні треба сидіти вдома. Правду сказати, сьогодні Гаїна з більшою охотою читала б «Граф Монте-Крісто» Дюма, ніж оце ліпити своє… Може й справді? Нащо репіжити свої недолугі писанини, коли бездонна криниця літератури усе твоє життя може постачати живлющу воду? Але ні, так мусить бути! Навіть вигнана — мусиш рости. Як не власна композиція, то переклад, хай! Як не треба їм, — треба мені.

Отже, знов та дивна впертість. І ось вона з цією неухильною впертістю сидить у хаті, ламає голову, як убгати в форму багатоликі образи недавніх трагічних років на селі. Нема-нема, та й навертається на думку… Може воно ніколи й не побачить світу, але це її не спиняє.

Література ж, власне, надзвичайно цікаве грище. Скільки сміливців безперестанно вибігають на поле змагання, кожне біжить своїм бігом — і ніхто із зма-гунів не знає, чи коли дістане нагороду. Може, ніколи, а може, — через сто років після фізичної смерти. Але вже хто запустився, — і не думає виходити з поля гри. І в цій грі нема конкуренції, бо кожне має свою неповторність, а в цілому твориться кольориста панорама… Течії, стилі, жанри, напрямки… Диспути з веселими насміхами публічно й почуття великої дружньої родини робітників слова в приваті.

Тепер, правда, веселе змагання перетворилося на побоїще: каторгу й кулю для блискучих, атмосферу нищівної зневаги до таких, як Гаїна. Зіна цю атмосферу якось обходить, упрошується, а от Гаїна — як тільки побачить тінь відпихання, зараз знічується, сама відходить. Тому вона хоче уперто працювати так, наче нема їх, тих, що перетворили перегони на різню. Це — теж спосіб змагання із терором над тобою. Невтомно шліфуватися, наче нема їх… Якось же треба знешкодити ті чорні клуби диму, що несуться на тебе й душать, оцей мертвущий клімат…

Хоч веселе грище й перетворилося на побоїще, красно письменство не перестало бути для Гаїни притягальною силою, магнітом.

Сиди й працюй! — з цього такий рефрен.

А душа роздерта навпіл. Гаїна вже певна, що в тій душі, якої вона ні на мить не забуває, нема — «на рівних засадах». Коли б і там було таке напруження, то воно шукало б виходу. Ні, Пагуба навіть не хоче її знати. На кожному кроці виявляє нестерпну байдужість.

Проте ж не спускає з ока. Завжди знає, де сидить його жертва, — не звертає уваги, а знає. Раптом, в несподівану хвилину, повертає голову й занадто відверто, щоб не сказати гнівно, лиховісно допитує про щось. І чого від Гаїни хоче?

А вона? «Утрачені ілюзії» і потреба любови. Дві не-сполучні стихії… І як вони уміщаються в Гаїні? Почуття неповноцінности й смішности в цій чупирадляній шапці — і свого великого права на щастя. Певність — і невіра.

Невіра:

Час уже звикати до цих гірких трунків і бути готового їх перетравлювати. Та чи зразу все випити, чи потроху, по краплиночці ковтати? Нащо нудити світом і зустрічати ще й ще одну весну, лякатися її скресання? Чи на краще б розлетітися й бути у всьому, а окремій не бути? Бо таке життя однаково, що й нежиття. А тому, найвище благо — читати «Граф Монте-Крісто», ту літературу, що вилучить із дійсности. «Граф Монте-Крісто»... Так багато чекає від цієї книжки. Та може, коли почнеш її читати, — розчаруєшся?..

Певність:

Сиди в хаті й працюй! Ось, що найвище благо.

37

Надійка написала, що виходить заміж! Щасти, Боже! Восени це був би для Миколи болючий удар. Тепер — сам із себе здивований. Спокійно й байдуже прийняв цю вістку. Так мало статися. Микола благословляє, бажає щастя… І ще що? Жалує, що не може приїхати на весілля, — був би за дружбу. Бо що ж між ними було, як не юнацька дружба?

38

«Монте-Крісто» навіть у цій могутній книгозбірні нема, є якісь жалюгідні зачитані рештки. Щоб не образити Дюма, взяла навмання іншу книжку, ось — «Двадцять років згодом». Спочатку не подобалось: нема характеристик дієвих осіб, голі зав’язки й інтриґа, утерті персонажі... Неглибоко, тенденційно... Гай-гай! Далеко до «Королеви Марґо» і «Трьох мушкетерів»! Але як виступив на сцену Араміс із його епікуреїзмом, Гаїна увійшла в смак. Ці суто французькі до-тепи, цей стиль «гайнування життя»… Ні, таки французька література — корона всіх літератур!

До речі: чому скандинавське письменство увійшло в світову скарбницю, а ось про турецьке, чи про яке балканське, чи навіть про сучасне грецьке — ніколи не чула? І ті, і ті мають море. Турки — те саме море, що й стародавні греки. Турки з балканцями сидять на землях, насичених попередніми культурами, а скандинави — на каменистих фйордах. Це, мабуть, свіжі течії Ґольфштрому промивають і продувають голови скандинавам, і ці вислали Гамсунового «Пана» у світи...

От! Буду думати про письменство, про героїв світової клясики. Тут я — необмежена цариця. Що хочу, як хочу, коли хочу! А про це все довкола не волію!

39

… Гінекократичні савромати… Це ж, власне, й кінець теми. Тут треба добре розжувати.

Гінекократичні племена за Доном на Озівщині ще довго зберігали в устрої виключну ролю жінок, і в військовому, й у політичному житті. Напевно, це спадщина ще від тих таємничих кіммерійців, що населяли наш південь і Кубань… Жінки тих племен виступали не тільки, як войовниці та провідниці, — цариці, воєна-чальниці… Вони також були на чолі культових відправ. Амазонки — дуже поширений і частий сюжет на пантикапейських (керченських) вазах: озброєні служительки верховного божества, Матері Богів Кибели, абож — Ма, Матінки.

То оце ті самі сармати, що в V-му столітті до нашої ери були за Доном, у другому вже верховодили над Дніпром, а ще через два століття вони вже за Дунаєм? Егеж, їх наймогутніші й найчисленніші передові загони, — племена аляни, роксоляни і язиги, — перекочуються степовим скитським царством, залишаючи за собою дике поле. Це вони, властиво, знищують скитську державу. Доживає свого віку Скитія у Криму, із столицею в Неаполі Скитському. Вже в другому столітті нашої ери про скитів нічого не чути, а в четвертому зосталися лише назви…

Ну, а гінекократичні савромати, дочки Арія й Афродита, що розпочали всю оцю хурделицю? Гай-гай, от що розказують їхні, тепер розкопані, могили. В давніших савроматських похованнях — жінка-воїн у центрі могили із своїм конем — звичайне явище. Дедалі все менше військового спорядження в таких могилах. Зате її могила, більша, насипана в центрі, довкола неї менші. Це могила матері роду-племени і невідмінно при ній емблема її жрецького сану: камінний похідний жертовник. Але… в пізніших сарматських могилах уже картина інша: в центрі могили похований чоловік-воїн із конем та зброєю, а в ногах у нього… рабиня, насильно вбита, з проламаним черепом.

40

Вчора все пішло шкереберть, усі Гаїнині обіцянки собі — покласти край, зробити кінець. Ні, ще не кінець, але який тягучий міляс!

Все було, як слід. Гаїна свято дотримувалася заборони дивитися в бік Пагуби. Нема потреби. Гаїна йде собі своїм шляхом, інші люди — своїм. Вона часом розтрощена, а часом із таємною непоясненою радістю, що пробивається звідкілясь, наче з-під землі. А в цілому горда з того, що самостійно збиває коліна на своїй життьовій дорозі… «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Що ж тут дивного, коли хтось на когось колись глянув, а сьогодні вже не хоче? Маленька зустріч у дверях? Ну, так, впізнали одне одного, але нема потреби признавати.

В залі відкрито на десять хвилин вікна, треба вийти, бо лютневий вітер-мороз гуляє. Гаїна стоїть у фойє, зіпершись об балюстраду, дивиться вниз на широкі мармурові сходи з різьбами-левами, на листаті пальми. Думає вона, що все ж найкраща новеля, це коротка новеля американського письменника О’Генрі. І найбільший розміром сучасний роман — американський. Яка протилежність проявів! А цікаво, чи американські хмаросяги і єгипетські піраміди теж належать до поняття: «західноєвропейська культура»? І те, і те не європейське. І чи може європеєць зватися культурним, не маючи уявлення про хмаросяги та піраміди?

Гаїна любить отак порозкошувати собі: рикошетом, без зв’язку наче, погратися думками. Чому ні? Від усіх тіл світу, громадських і родинних, відірвалася скалка й кружляє у космосі за власними законами…

Перебивають ці думки Гаїні голоси позад неї. Між ними й той чудний, не подібний на всі інші, голос. Говорять про середні школи у невеликих містах України. Що краще? Дістати призначення на посаду директора середньої школи, чи стати редактором у якійсь районовій газеті? — Ага, це — студенти п’ятого курсу, дипломанти. Збираються влаштовуватись на роботу після закінчення університету. Вродливий між ними, це його голос. Ну, от, принаймні, хоч знає вже Гаїна, які інтереси в людини. Але голос! Чому він не такий, як уявляла собі Гаїна?

Вона мусить озирнутися. Ні, нема тут кінця! Погляд його сполохано відскочив і сковзнув по обличчях розмовників, потім знову, вже лагідно, повернувся до Гаїни.

Гаїна відчуває, що озирнутися вже не може. Що за чудний голос! Вона намагається вловити всі інтонації, — а як же хочеться озирнутися! І піти звідси неможливо. Прикипіла.

Тут трапляється хтознащо. Один із них розповідає про Львів, про якогось Вайса. Запропонував Наросвіті, що хоче читати лекції з марксизму-ленінізму. Доктор Вайс. Там, знаєте, звання доктора дають за студентську дипломну працю: чистенько написана, — от і доктор. Але завідувач сектору кадрів Наросвіти зібрав про цього кандидата додаткові відомості.

Вже як прийшов за призначенням, його в Наросвіті питають:

— Слухайте, докторе Вайс, ви, виявляється, рабін?

— Ну, то що? — здивовано відповів на це доктор Вайс.

Не розсмішитися несила. Реготалися всі, сміялася й Гаїна. Але це неможливо, це незручно — стояти спиною, підслухувати чужі розмови й реготатися. Гаїна зірвалася звідти.

А потім вони удвох весь час сміялися одне до одного, забувши, що незнайомі. Дивно, доктор Вайс, львівський рабін, що хоче читати студентам університету курс марксизму-ленінізму, зблизив їх.

І вже не було ніяких перешкод, гонорів, образ. Крига розтала, вони не могли спинити себе, вони раділи великою поділеною радістю, зустрічалися очима без перестороги і говорили повінню чуття все-все! Словами стільки не скажеш, хоч би говорили й віки, як сказали… так, одним поглядом. Таке всерозчинливе тепло було в ньому!

І Гаїна цю ніч не спала. Вона змучена від цього щастя. А воно їй напередодні снилося. Снилися білі всі в ренесансовому орнаменті палаци, а перед ними високі всі в білому цвіті дерева. Така квітуча біла вулиця. І Гаїна там.

41

Та начебто й усе, що міг охопити наш дипломант, Микола Мадій. Початок і кінець скитів. Перед очима пройшла Грандіозна картина давньої історії України, що зародки її сягають… куди? В імлі йому ще не видно, але всі ті, що перейшли перед духовим зором, — учасники одного велетенського, розтяглого на кілька тисячоліть, процесу в лоні індоєвропейського розросту. І скити, й кельти, й тракійці, і кіммерійці мають попередників гетитів, що може й предки, а може тільки одна з ранніх галузок, відломаних від кореня, хтозна.

Вразила Миколу строкатість Скитії, а водночас і щось спільне — могили на всім просторі від Карпат до Кавказу. Вразило й трохи з пантелику збило те, що лісостеп був відгороджений від степу цілою системою укріплених городів. То що ж це, — Мадій, той, що воював у Ніневії, що збудував собі столицю Саккиз в Урарту, — не його предок? Він же таки, Микола Мадій, слов’янин, а слов’янство так начебто витворилось отам, у лісостепу, відгородженому від степу, та в лісах…

То виходить, що даром він оце стільки натрудився, а таки скити і їх славетний Мадій нічого спільного із слов’янським світом не мають?

Шкода Миколі. Образливо! Як так почнемо викидати все, то з чим же ми зостанемося? Як же безбарвно й убого виглядатиме наша історія, коли ми проженемо з неї скитів із їх буйно-мистецькою вдачею та мальовничою славою на весь світ! І тих, що були перед ними та позалишали свої скарби в землі, і войовничих амазонок… Що ж залишиться в нашій народній генеалогії? Якісь невиразні «культури», що нікому нічого не кажуть? Он же навіть у Біблії сказано, що скити — народ давнезний, найстаріший з усіх, — а ми їх виганяємо з наших предків.

То якщо так, чому ж Святослав, князь слов’янський, присягав на меч, втілення скитського бога війни, Арія? Чому Володимир Великий мав за державного, княжого й свого приватного герба того самого скитського меча, застромленого в купу хмизу?

Ех, треба було б піти до Аріядни, може її ниточка виведе, або вона сама щось тут вдіє, бо ці думки, що в них уперся сьогодні Микола, його зовсім не тішать.

42

Серце Гаїнине тягнеться до друзів — і їдка оскома осідає на тому серці від них. Чи можливо жити без од-ної-двох людин, щоб було з ким душа в душу порозмовляти? І що може заступити друзів? Хібащо, уявити себе в кам’яній скрині й так поводитися, наче в скрині.

Кидається вона до людей з усією відданістю і щирістю, а дістає — що впаде з багатого столу, шкуринки вигризені… Так із Зіною, так і з усіма було.

Зіна тепер тільки й може до Гаїни, що звисока протекційно запитувати: «Чи ти вже перебудувалася? Ні? То треба перебудуватися».

Це вже й вона «відмежовується»?

А про дружбу з Пагубою Гаїна не сміє й думати. Яка безмірно щаслива була б вона, коли б дружба! Коли б Гаїна все зустрічала той тепло-золотий, без недоброї тіні погляд! Але цього не повинно бути в її думках. Ще повірить у таку можливість — і тоді що? Розбитись об камінь дійсности?

Скільки вже разів без слів вони сварилися! І кожен раз так: після великого зближення настає холод. Після найвідданіших признавань він починає гоноритися, не помічати, ніби сердитися. Гаїна стає дибки — ще більше не помічати. Тоді Вродливий намагається її вернути. Коли Гаїна бачить його з іншими, з тією носатою, що розпустила по плечах гриву, — починає відчувати гострі кольочки у серці. Тоді питає його, — і знову починаються вершини, де є рай. Коли Вродливий бачить Гаїну у розмові з яким тутешнім знайомим, — він допитується. Починає бути немилостивим, гонористим. І тоді Гаїні треба його вертати. Але вчора, здається, дійшли вони згоди. Чи надовго? Чи не зустріне знов його немилосердний, страшний Гаїні погляд? Чи не буде він знову демонстративно не бачити її?

Це ще питання: чи треба, щоб почалася розмова? Може це найкраще в цьому мовчазному романі, що говорять самі очі. Гаїна, принаймні, може вірити в велику повагу й шану до неї. І в дружбу, і в закоханість.

43

Оце зайшов до них Микола, а натрапив на родинну сварку. З півгодини слухав, поки добрав, що до чого.

Ну, добре, Тарас каже, що Україна з найдавніших давен — широкий коридор. Переходять через неї, починаючи з тих невідомих на ім’я, що всіяли українську землю могилами із скорченими кістяками, посиланими червоною-вохрою, а на фаховому жарґоні, — «скорчеників». Орда за ордою, ватага за ватагою сунуть, нищать усе, що на дорозі трапляється, частково осідають, змішуються з місцевим населенням, потахають і зникають у субстраті. Тому ми — конґльомерат різних народів і крови, що ще в процесі переброджування…

Це так Тарас.

Але його Аріядна тримається цілком інших поглядів.

Як це так? Прийшли й пішли, прийшли й пішли, — одні за одними, з історичними іменами і без них. Як це так? Ні, Аріядна вважає Україну не коридором, а центром. Один кінець дуги опирається на східній бік Піренеїв, а другий на Байкал і кордони Китаю. Таку грандіозну картину вивершила собі Аріядна й ладна боронити її зубами, на кожному молодому зубі по сотні ваговитих аргументів.

А в тому арсеналі доказів найважчий і найнепереможніший, -— слухає уважно Микола, — це доба оріньяку, еге, перший етап пізнього палеоліту. Це там на заході оріньяком звуть, — поправляє себе Аріядна, — а в нас краще б назвати її добою мамута. Вона в нас на Україні тривала дуже довго. Там на заході мамути швидше вимерли, мисливці на мамута схрестилися з іншими племенами, напливними з північної Африки, а в нас ще довго-довго, тисячоліттями водився мамут…

— Та яке це має значення? — наважується вставити Микола. Справді, не второпаєш…

— Як — яке? Таж у мисливців на мамута витворився своєрідний побут. Який, питаєте? Мусіли сидіти на місці, ставати осілими. Не тільки могли, а й мусіли, бо мамута із собою не потягнеш же. Там і осідали, де вполювали.

Робили собі півземлянки, із огнищем, із першими рисами осілого життя. А навколо цього виростали й уявлення про світ, про себе. Зроджувалися вірування. Ото там біля огнища народилася незнищенна віра в матір-береги-ню. Охоронниця огнища й роду, вона стала прообразом усіх дів, артемід, кибел, табіт і баб. Хіба ж ви не знаете, що цей образ поширений на велетенському просторі від Піренеїв до Байкалу? Отой одностайний образ «палеолітичної Венери»?

— Правда!

Та досі Микола не зв’язував цих двох образів — мамута й «палеолітичної Венери», отієї нагої дорідної тітки, що схилила голову й схрестила на грудях руки.

— То що з того?

— А те, — висунула Аріядна свій другий важкий аргумент, — те, що як ця цікава доба мамута на Україні тривала найдовше, то це тут у нас склався той мітологічно-світоглядовий спліт уявлень, який потім став першоджерелом та прообразом наступних. З України й рознесли на захід та схід, до Піренеїв і до Байкалу, свої байки, казки та міти люди оріньяку...

— З України? — перепитує Микола. — А на заході його не було?

Чи не переборщує ця Аріядна?

— Чому ні? Та ж і назва «оріньяк» надана цій добі по місцю першого відкриття. Але дедалі ясніше стає дослідникам, що центром, звідкіля розсувалися на схід і захід ті племена, була таки Україна. Між Доном і Дніпром… Із столицею в Мізині на Десні… І я навіть певна, — ну, попереджаю, це моя власна теорія, — що індоєвропейський спосіб мислення, перші слова й перші закони мовотворення, почалися вже в тій оріньяцькій добі. Тут, у нас, в часи довгого осілого побутування. Все ж, з якийсь десяток тисяч років треба було, щоб заклалася основа, така міцна, що вилонила із себе одинадцять прерізних мовних гілок...

Тут Тарас уже не витримав.

— Все таки ти, Аріядно, дуже далеко заїхала у своїх фантазіях! — обережно поправляє він. — Може б так із палеоліту переставитися на мезоліт? Все таки безпечніше, — на десять тисяч років пізніше… А втім, — несподівано додає Тарас, — і я такої думки, що розгалуження індоєвропейських мов почалося не в бронзовій добі, а десь далеко раніше.

Але Аріядна не збивається із своєї візії. Вона бачить, що відтоді вже, від доби мамута, Україна не переставала бути центром, весь час постачала нові формації, свіжі сили, що розходилися на схід, захід і південь.

— Одна з них пішла на південь-схід, — дивлючись на уявну мапу, вирікає вона, — і стала предком гетитської гілки мов. Що лишилося, — видало з себе предків мовлян вірменської, індоіранської й гелленської гілок. Те, що лишилося, можна назвати вже європейською гілкою. Одна за одною відходили латинські, кельтські мовляни. Згодом і германська група відкинулася з пра-джерела, а залишилися балто-слов’яни. Відкинулися балти, а слов’яни залишилися в посіданні предковічної території. То як, чи це — не в центрі індоєвропейських мов? — запитливо подивилася, нарешті, на своїх слухачів Аріядна. — А українська… Чи вона не в центрі слов’янських мов? Всі інші слов’янські позмішувані з тими сусідськими, що їм найближчі...

Картина, справді, ґрандіозна. Микола раптом почуває, що він на високій горі і п’є там гірський озон, далеко-далеко бачить. Оце ж усі вони, від Гімалаїв до Піренеїв, від Брітанії до Індії — одна велика родина. Якби так узяти кольорово-образно-графічно, а час збити докупи, щоб сто років у одну хвилину відбулися, то виходило б так, як рідина вимішується. При цьому вона змішується з іншими кольорами та витворює різні нові відтінки, взори й барви. Миколі вже уявляється така центрофуґа. Але ні, у центрофузі все крутиться біля центру, а тут вісь розпалась, рідина розтеклась по мапі Евразії...

Картина, справді, грандіозна. Але Микола має ще якусь, свою, ні Тарасову, ні Аріяднину думку. Він обережно питає:

— Чому це люди покидають те місце, де витворили свою оригінальну неповторну народність? Чому після тисяч років проживання на своїй землі люди раптом зриваються з місця із жінками, дітьми та скарбом і переселяються? Чи є яке на це пояснення? Люди ж люблять свою батьківщину й добровільно ніхто ніколи її не кидає.

Аріядна, що до неї звернене було це питання, тільки знизала плечима.

— І тому… — розкриває свою думку Микола далі.

— Може, центр, що ви себе ним оголошуєте, був не в вашому Мізині? Може, він був десь у іншій частині нашої старенької Землі? Може там тепер океан, і «центр» спочиває десь на морському дні? А може й навпаки: де був едем, там тепер безводна пустеля, і то звідти посунуло «велике переселення народів»? Україні поталанило, — коли хто чув про якусь іригаційну систему на нашій землі? Он, у Середній Азії без іригації неможливо, а в нас...

На це Аріядна нетерпляче сказала:

— Ах, мене зовсім не обходить «десь»! Я говорю про Україну й кажу, що довгий час співжиття громад мисливців на мамута, з матір’ю-покровою на чолі, — підклад, що на ньому зросла сьогоднішня етнічна цілість України. Може це на перший погляд видається фантастичним, як мені коле очі Тарас, але це з оріньяку й до сьогодні на цій землі живе й квітне невгасний культ: культ Матері.

— Але чому саме з оріньяку?

— А що, ні? Вже тоді Україна була заселена материнськоми родовими громадами, то з того часу й лік починаймо…

Тут уже й Тарас ствердливо потакує головою. Він, здається, потерпів цілковиту поразку від завзятої Аріядни. Ще одна амазонка! Про одну колись чув Микола в цій хаті. І тепер зайшов із таємною надією щось про неї почути.

Та він не хоче себе зраджувати. Тому він дипломатично зазирає у журнали, розкидані на столі, але там не знаходить того, що його цікавить.

— Ага! — ще дипломатичніше згадує він. — Я й забув! Ось приніс той журнал, що позичив був.

Це з оповіданням Гаїни Сай.

— А що, варто було читати? — питає Аріядна.

— Варто.

— Тільки не заздрю їй! — додав Тарас. — Ой, вона за. нього дістане! Ой, дістане! Я вже чув одним вухом, що її збираються за нього громити. Словом, готується «рішуча відсіч»…

— За що? — здивувався Микола.

— «Наклеп на радянську дійсність».

— Це ти від Євгена чув? А я чула, що інші кажуть: нехай вона прийде до нашої фабрики, наш партійний комітет видасть їй довідку, що все те. правда, що вона написала, — вдоволено всміхнулася Аріядна. — Скрізь таке.

Микола ошелешено мовчав. «Рішуча відсіч»? «Наклеп на радянську дійсність»? От тобі й Ляодіка!

Вискочив він від цих двох із змішаним почуттям. Може й справді… Може й йому такої товаришки бракує? Сьогоднішня родинна сварка його просто розчулила. Але… Але не хотів би він бути в шкурі того, кому пришивають наклеп на радянську дійсність!...

44

Гаїні здається, що записування своїх думок це й є її справжня робота, призначення її життя. А все те інше, що робить, — нічого не варте, відпадок. В цім записі вона навіть не те нотує, що становить зовнішню частину… Вона ж навіть і не згадує про ті негусті дні праці, про свої пошуки роботи, як їй зле, як голодна лягає спати, як тиснеться з копійкою, розтягає її до безконечности... Не розводиться вона й про те, як то вчиться мистецтва «не мати потреб», та що це — її найнадійніший «економічний ресурс».

Ні, нічого з цього вона не вважає вартим запису, їй навіть нудно було б усе те нотувати. Але от записувати свої дурні, нікому непотрібні думки, нікому нецікаві найневидніші порухи — це їй видається найвищою потребою, категоричним імперативом.

А не ті нариси-оповідання, що їх замовляють редактори? — запитує якийсь іронічний голос ізбоку.

Ні! Якби можна було без ляку, що «ідеологічно витримане», а що «політично неписьменне», то й те було б цікаве. От би використати записки, що привезла з села… А як не можна, — то й нецікаво. І не вміє. І повернули «Трактористку».

Може з протесту, в потребі волі, нотує вона свої найдрібніші порухи думки й емоції. Кістлява, рука душить за горло — ні дихати, ні говорити. Щоб це моторошне відчуття зняти — обкутується Гаїна своєю атмосферою. А може... шукає способу ослабити свою потребу в другові? Аджеж, поки то надибле книжку, що своїм змістом відповідає складові її душі і так стане Другом! Такий Стендаль. А здебільшого доводиться читати те, що не говорить із Гаїною. От, розтрублені мемуари комбріґа Іґнатьєва її анітрохи не зворушують, більше двох сторінок не могла вчитати. Лежить ще на столі «Річард Левине Серце» з епохи варварства. Так, так, варварства. Люди вбивали людей із душевного покликання. Прочитала Гаїна кілька сторінок: люди ганяються, мов хижі звірі, одне за одним. Теж ні, не моя це книжка!

А в цей час її вдача, її найінтимніше шукає виходу. Воно нікому непотрібне, але потрібне їй. Тільки життьові бурі й цей Пагуба відтягли її від шукання свого місця в цім чужім світі.

Тим то сьогоднішній весняний провісток, — десь, звідкілясь у повітрі запахло весною, — здмухнув осугу, що осідає на душу. Гаїна знову чистими й ясними бачить свої ідеї, своє життьове спрямовання.

В цьому світлі (чи подуві весняних провістків) нове і ясне: та пристрасть, що магнітом притягає їх двох, може бути короткочасний шум крови. Етап. Коли це щось на все життя знаменне, — ми знайдемо шлях одне до одного. Коли це — гра уяви, то не можна марнувати своїх душевних сил так, як ти, Гаїно, марнуєш. Мов п’яниця: сьогодні впиваєшся, а завтра знов тобі мало.

45

Епохальна хвилина! Поставлено останню крапку в дипломній праці. А тепер, коли вже роботу здав, витворилася якась жахлива порожнеча. Але думка Миколина, заряжена цілорічною працею, вібрує далі, увесь час. Нема ніякого бажання «відпочити». Літом — або в експедицію, або тут у книгозбірні.

Цими днями має бути затвердження в аспірантуру. Микола спокійний, та не дуже. Що то вирішать там нагорі, де й керівник катедри не має голосу? Затверджує нових аспірантів Наркомат освіти, але фактично тих, кого затвердив відділ науки при Цека партії. Ну, й що ж? Мій батько поліг, як мені було десять років, у боях під Перекопом за радянську владу. Червоний партизан. Що вони мені можуть зробити?

46

Душа повна розмов із тобою. Розмов без слів. Картини й образи обступили мене, а в цілому це зветься — сум за тобою. Чи чуєш ти мене в цю мить?

Я не знаю, чи тебе люблю, чи витвір своїх марень. Стендаль каже, що центральне місце в житті посідає щастя. А щастя — то бути пліч-о-пліч із людиною, що ти їй дорога. Холод може заїсти людину. Я через холод нидію й гину. І от тепло з’явилося. З твоєї посмішки, з твоїх очей. І я боюсь, що сама себе обдурюю. Щастя сліпого може стати трагедією, коли він після видющости знов мусить стати сліпим.

Тому я питаю тебе й себе: для чого? Для того, щоб потім знов піти в кам’яну скриню? Я до неї звикла, як кінь у шахті звик бути без сонця.

Гаїна перевела дух. Геть видива, вона не закохана! Це збунтувалося природне бажання мати друга. Всі знаходять подібних собі, а чому Гаїна ні? Зіна й усі інші — то сурогати. А якої треба сили, щоб перейти через життя, несучи на собі цю нікомунепотрібність! Ось сама вона: готувал себе до такого, та й бачить, що здає.

Чи витримає вона? Скільки раз вже вчила себе: треба навчитися пити гірке, бо коли все разом сьорбнеш, то затруїшся. Треба виробити імунітет. Треба бути духом сонячною. Тепло, де ти? В книжках? В техніці літературної композиції?

Гаїна дуже велика поклонниця цієї штукенції, —-а хіба люди не віддавали жару своєї душі колекціям марок, ґудзичків? Чому б їй не мати своїх «ґудзичків»? Треба кудись вкласти цей жар. Гаїна боїться людини, боїться, що людина її не прийме з таким жаром, із теплом. Гаїна не вірить, що вона комусь потрібна. Вона ладна відвернутися від усіх, стати відлюдком, аби знайти своє тепло. Вона кричить, як полководець, коли міст висаджено: «Розуме! Чому ти мовчиш»? — Розум сказав: «Збудувати міст!»

Який же міст збудує Гаїна?

От, зараз! Не читати. Нічого не думати. Писати ці дурні лементи. Який же міст?

Збудувати себе!

47

Коли повісили на стіні списки, Микола навіть не підходив до них. Він уже знав усе. Серед майбутніх аспірантів його прізвища не було. Про це він довідався раніш, у кабінеті секретаря партійної групи університету.

Парторг спеціально викликав його на таку розмову: вони в університеті зробили все, що змогли. Дали найкращу рекомендацію. Оцінка керівника катедри блискуча. Але там, — парторг зробив павзу, — там вважають, що товариш Мадій до наукової праці ще не готовий. Його праця відгонить концепціями західніх буржуазних учених, а це радянській науці не підходить.

Микола хотів щось заперечувати, але парторг не дав і вичитував далі:

— У твоїй праці зігноровано клясовий підхід, недостатньо показане клясове розшарування й рабовласницький характер скитської держави. Воїн-аристократ перетворювався в магната-купця, в нетрудовий елемент. Нічого не сказано в тебе й про те, що в скитів існувало вже клясове розшарування, — бідні працювали на землях багачів. Ці збіднілі члени громада, що не мали свого воза, вони й були продуцентами хліба, торгували ж цим хлібом магнати-аристократи. Експорт хліба до грецьких колоній і портів був головним джерелом прибутків скитської аристократії...

—… Так же й тепер! — хотілося крикнути Миколі, чуючи отаке. Та треба було слухати про клясове розшарування, яке цей парторг натягнув на свій копил.

—… Або ось рабство... При війську у них завжди були натовпи беззбройних хліборобів і конюхів — рабів… А в тебе, товаришочку, цього нема. Бідні, що не мали своїх коней, мусіли йти в раби до своїх багатих родичів. Цю рабовласницьку природу скитського суспільства переконливо висвітлюють у своїх геніальних працях Маркс і Сталін, а в тебе, браток, ні словечка про це нема. Так, що прийдеться тобі, братішка, переглянути свою працю і зробити її пристойнішою. А тому…

І парторг довірочно показав резолюцію з написом угорі — «таємно»: «З огляду на те, що Микола Мадій походить із бідняцької родини та що його батько загинув у боях за пролетарську революцію в 19-му році, йому дозволяється бути викладачем історії в середній школі на периферії.»

«Дозволяється»? Який глум! А де подінуться його мрії про наукову працю, про аспірантуру, про докторську дисертацію? Як плекатиме він візію про велич України далеко від великих книгозбірень і науково-дослідного інституту? Він, її плоть і кров!...

48

Теж мені протекторка знайшлася!. Зінина вся думка скерована на те, щоб якось пропхатися, протовпитися, просунутися. І з цими методами вона й до Гаїни лізе.

— Порадься з жидівським письменником, Давидом, як поговорити з головою ювілейного комітету, — навчає вона.

— Давид дуже хороша людина, — відказує на це Гаїна, — із ним приємно говорити. Але якби я звернулась за такими порадами, чи він мені почав би такі поради давати, то, я думаю, уся приємність випарилась би.

— То ще краще: піти до обкому партії у відділ агітпропу. Там сидить Партецький, він себе вважає дуже великим літературознавцем і любить, коли до нього приходять просити. Головне, — не треба мовчати!

Мабуть, це вже випробувані шляхи, — із успіхом. Зіна не каже, але по чомусь невловному видно. Може по цій повчально-наказовій нотці?

— Принеси мені щось своє, — ще каже вона, — я подивлюся, чи можна його десь пропонувати до друку…

Вона вже береться мені иротеґувати? Бере наді мною шефство? Вона навіть піде до президії Спілки письменників, за Гаїну Сай просити! Аякже, вона теж визначна парсуна, може за інших слово сказати, а тим часом і свої справуночки просуне...

На це Гаїна відповідає здогадом:

— Може там в агітпропі партії спеціяльно придумали ці ювілеї та переклади, щоб дати «своїм» заробити на «кусочек хлєба ис маслом»? От, якби Шевченко знав про ці знущання! Ні, не треба нічого ніде просити! Мені ці «методи» огидні і… не можу! Краще працювати над тим, до чого душа лежить, ніж викручувати свою душу.

І що Гаїна таке сказала? Зіна на неї смертельно образилась. Ледве вітається.

49

Микола сидить удома, чорний, як туча. Люто перегортає він сторінки своєї злощасної праці й начиняє її цитатами із Сталіна, — хай їдять! «Завдяки мудрому керівництву… В своїй праці товариш Сталін геніяльно зазначив… Старший брат…» — Старший брат? Навіть, коли починати історію з Київської Русі, то Київ старший за Москву. Чорт з ними! «… Старший брат… допоміг українському народові…»

Тут поламалось перо. Поки насаджував друге, вихорем летіли свої, непросвічені думки. Все, що найстарше — на Україні. І не північніше. Повище сучасних етнічних меж України археологія не знайшла ще ні одного сліду палеоліту. Палеолітичні Тарасові й Аріяднині селища, ті, що їм по двадцять-тридцять тисяч років, — де вони? Кирилівська стоянка — в самому Києві, Гінці, Пушкарі — на Полтавщині, Костенки — на Вороніжчині, Мізинь — на Чернігівщині, Амвросіївка — на нижньому Дніпрі, Володимирівка — на Гуманщині… Де це все? А кубанські, а кримські? А що у вас на Московщині у той час? Поставили в чотирнадцятому столітті нашої ери на річці Москві перехнябленого моста й кузню та й чванитеся своїм «Кузнєцкім мостом…»

На ручці вже нове перо. Тепер треба ще й про рабовласницьку природу Скитії подати, за вказівками мудрого нашого вождя товариша Сталіна. От тут Микола й задумався. Що ж ті раби у Скитії робили? Ні міст, ні колгоспів не було, Біломорканалу скити не будували даровою силою тисяч рабів... Ані одної цитати з Геродота не підбереш, прийдеться обмежитися «мудрими вказівками»… Е, вали! А натомість треба буде викре-слити, що все доросле чоловіче населення було завжди при зброї і це з нього складалося скитське військо. І що це дуже нагадує козацький уклад та ідеал: усі — вільні козаки, без холопа, без пана. Всенародній зрив, Хмельниччина, на цьому базувався, на цій підвалині наридньої української свідомості, на цьому самозрозумілому одвічному праві, успадкованому від дідів-пра-вдурів. Ще дивно, що до цього не причепилися. Не помітили, видно.

Отак то виправляє свою дипломну працю Микола Мадій — із успіхом.

50

Грізна лава наступає на Гаїну, коли приходить весна. Як боронитися? Нікому цього не сказати, а міркувати треба. Не міркувати, а відганяти, забивати, — вже й способів не вистачає. Міркувати, — ятрити себе, добра не витворювати, тільки шкоду.

Та ці ж питання — основні для неї, як про них не думати? Як не спостерігати себе?

От, оцей афектовний стан. Хочеться і про Лесю Українку, і про Пагубу, і про Зінині метаморфози, і про зоряне небо над містом, і лежить облогом велика тема, «Жменя колосків», почата Нового року…. Все не обіймається нездійсненою творчістю — головною темою її безвихідних дум. А пойняти все, всюди бути, — мало сказати: хочеться. Потреба! Спрага! Жадоба!

Якби то можна було створити композицію, що обняла б усю текучість життя. Якби над Гаїною не висіло зась, якесь страхопудище! Кістлявою рукою показує воно на сучасні й невчасні теми, ідеологічно невитримані й сухозлотицею витриманости обгорнені, корисні й безвартісні для СОЦІАЛІСТИЧНОГО будівництва, потрібні й шкідливі, життєрадісні сто з гаком процентні позитивні герої і таку кислятину, як оце Гаїнине писання… Якби можна було писати, що хочеться!

«Трактористка» лежить відкинута, немила на столі. І коли Гаїна візьметься за неї знов? Додати той «на замовлення» кінець (трактористка в Кремлі дістає орден від самого.. — і тоді вони приймуть. Ні, їй хочеться чогось різноманітнішого, складнішого, багатшого. Але Гаїна до трактористки візьметься. Навіть бачила одну таку... Нарвана, але все таки козир-дівка, не викинеш же ти її з народу. Та й треба ж чимось заливати свою заклятість.

Гай-гай, заклята, зачарована. Зняти заклятість зміг би коханий, але ніхто її не любить — і вона нікого.

Болить її це нерозв’язне. Віддано любити можна тільки тоді, коли й кохана істота віддана. Але це вже не віддано, як за давання ти вимагаєш віддання. Коли бачиш, що твоя приятелька не дає тобі стільки приязні, як ти їй, — і ти втрачаєш приязнь. А що ж у такому бездонному, як любов? Яка тут любов? Я себе в першу чергу люблю, а іншого тільки доти, доки не вразить мене. Отже, ніякого тут виходу нема. То Гаїна така вже егоїстка?

Ні, Гаїна жадає бути відданою, та нема кому.

Йде вона Крутим Узвозом і зорі зовсім близько. Раптом відчуває вона, що крім цих кам’яних згромадищ, над нами є ще простір і небо, є куди летіти, й не придушать її рамки міста. Весна йде, навколо тепле, запашне повітря, — скинь тягарі, Гаїно!

51

Може це останні дні й тижні, що «дозволяється» сидіти тут біля криниці мудрости? Але Миколі обридло все. Ні думати, ні читати не хочеться.

Все йде своїм порядком, і його волі тут немає. Вже цими днями має він сказати, в яку область хтів би їхати на посаду викладача історії в десятилітці. Може попроситися до Західньої України? Треба б зайти до Василя. Чув Микола, що той уже повернувся назад із Галичини й знову працює в тій самій школі. Може, справді, до Галичини проситися? Добре, що хоч можна вибирати? Е, зайду до Василя, розпитаю!…

52

Здається, Гаїна занадто багато уваги віддає самоаналізі. Небезпечне зайняття. Воно на жарґоні критиків зветься «самокопирсанням». Можливо, на неї впливає Марсель Пруст із своїми «Розшуками втраченого часу»?

А що ж робити, як на душі таке вихрить, а нема з ким розібрати, де тут своя вдача, а де зовнішній тиск? Чому вона нидіє, скніє? Як би то стати зверху та подивитися на себе?

Ідучи до книгозбірні через парк, Гаїна відкрила, що ось-ось має гримнути весна і що найбільше її нещастя — непоміркована гордість. Ох, оця її неприборкана амбіція, сплетена з невірою в себе, із самознецінен-ням! Ось оці дизгармонійно поєднані непоєднальні речі кують Гаїні всі її нещастя.

А вже повертаючись, сказала собі, що гордість і невміння вклонитися, де треба, — то її найбільша охорона й панцер на шляху оборони власної індивідуально-сти та найбільшої її життьової місії: самовдосконалення. Зіна колись зневажливо сказала, що така ідея — жадна. Ніяких горизонтів. — А яка добра? — запитала тоді Гаїна. — Інтернаціоналізм? Як не буде вдосконалена сама людина з власного внутрішнього покликання, то й інтернаціоналізму ніякого не буде, крім мертвої догми, про яку говорять, але в яку ніхто не вірить...

От які слова хотілось би говорити Вродливому, що йшов би оце поруч. Та його не видно вже кілька днів. Замість його самого, спогади товпляться у душі, оті скарби великі, оте багатство неомірене, що його ніхто в неї не відбере… Якщо тільки Гаїна їх сама не розсипле.

Коли б і не побачила ніколи більше в житті Вродливого, зостанеться його їй багато. Рідна, тепла, золота посмішка! Милий друзяка!

Дурні мрії! Низати їх у слова не варто, бо це сміх один, які дурні!

А хіба Гаїна не має права навіть насмілитися бути дурною? От, хочу мати дурні мрії, я, Гаїна! І що ви мені зробите, фабриканти мертвих схем та догм?

Мрія небезпечна. Краще вже підійти й запитати:.«Пагубо, чого ви такий похмурий?»

53

Така маленька кімнатка у Василя, що нема як і розминутися. Та це ж навіть і не кімната! Це — колишня купальня з кахляною долівкою, слідами від ванни та з вузькою смужкою матового скла на тому місці, де має бути вікно. Тут на вікно й стіни не знайдеться. В цій келії ледве вмістилося залізне ліжко, столик і стілець.

— І чого це ти сюди втиснувся? — першим словом привітання вирвалось у Миколи. — Ти ж мав таку гарну кімнату.

— А що, кімната буде мене чекати? — філософічно відповів Василь. —Мені тут добре. Це — школа, тут я працюю, далеко ходити не треба.

— Та тут же й чихнути ніяк! Нема повітря!

— Але більше, ніж у Львові, — ще вигідніше розсівся Василь на свойому ліжкові і... весело розреготався. — Ех, якби ти побачив, яку чудову резиденцію мав я там! Із вікнами на парк! Окреме помешкання із самостійним входом, килими на стінах та на підлозі, та все в українському стилі! Якісь націоналісти зникли одної ночі, залишили все... Ціле, незачеплене!

Микола дивиться на цього стоїка, що покинув розкішну резиденцію з килимами і вікнами до парку заради цієї цюпки та ще й радіє. Нема де школярських зошитів покласти, думка об стіни б’ється, а він...

— Ще й, уяви собі, був там неабияким цабе, — кепкував Василь. — Інспектором книгозбірень усієї области, на всю губу начальство... Але волію перевіряти зошити у цій комірчині в Києві, ніж ті високі львівські посади та резиденції. Я ж сам попросився, щоб мене відрядили назад до Києва. І такий був щасливий, коли вже сів у поїзд!

От тобі й маєш! А Микола намірявся щось подібне зробити, думав туди їхати. І від чого ж це Василь так утікав?

Але Василь не поспішає з одвертостями. Він розказує все загальне, не раз чуване, добре відоме тут у Києві… Як приїхав він до Львова, то вже всі львівські крамниці були обчищені від товарів, виметені. Наша сарана розкупила й розхаґіала все, навіть нічні горшки. Це ті, що перші допалися, так постаралися.

— Ми тут чули, — не дивується Микола. — І бачили. По два авта усякого барахла попривозили деякі, високі птиці. А трохи менші, то просто возом притарагу-нилися з тим проклятим буржуазним добром...

— І при тому вони платили там нашими грішми, інакше кажучи, просто грабували, бож місцеві люди бачили вперше гроші й не знали, що в нас треба дати сотні карбованців за те, що там іде на злоті…

— А чи правда, що знаходилися ще й такі типи, які платили облігаціями, наче грішми? От, жлоби!

— Словом, як я приїхав до Львова, то в крамницях було вже так само, як і в нас, — порожні коробочки на полицях. Ще щось можна було купити на товкучці, люди продавали своє... Ось цей костюм, що на мені, на товкучці придбаний…

— Порядний! І там є товкучка?

— Відразу навчилися.

— А чи правда, що наші дами на вулицях і в театрах з’являлися у нічних сорочках? В нас стільки про це плещуть... Нібито, ті дами були певні, що вони — в-бальових сукнях...

— Еге, було таке, — притакнув Василь.

— Я щось не можу повірити. Хіба ж наші жінки не вміють до смаку вбиратися? Не бачили ніколи нічних сорочок? Чи ми не бачимо влітку на вулицях Києва елеґантних модниць?

Микола запитливо подивився на Василя.

— А ти думаєш, якась лєйтєнантша з Пензенской деревні, взагалі, знала, що існують якісь на світі нічні сорочки? — здвигнув плечима Василь. — Та певно, що такі випадки були, як отака Аксінья із своєї дєрєвні опинилась у Львові. Але от що... Львівські панюсі похопили це, роздули й перенесли огулом на всіх «східнячок».

— Східнячок? — не зрозумів Микола. — Цікаве слово!

— Ще такого не чув? Львівського походження. Там нас усіх східняками прозивають. Ой, ці львов’яни з їх язиками! А особливо жіночки! Часом поставлять тебе в таке становище, що на грані леза балянсуеш. Я одній інтелігентній жінці, — бібліотекарці! — порадив був вивчати російську мову. Мовляв, здасться. Як приїдете до Києва… А вона мені: «То це в вас там така Україна, що я в Києві мушу по-московському говорити? Такої України я й знати не хочу! Не люблю московської мови й ніхто ніколи не змусить мене «чтокать да какать»! Ох, дурепа, дурепа! Мій обов’язок був про те переказати, куди слід... Бож ти, мабуть, знаєш, що всякий, хто дістає перепустку за колишні кордони, має таке зобов’язання. І що? Гарна, розумна, інтелігентна жінка через пару необдуманих слів — ф-ф-і-і-ть? А якщо я цього не зроблю, то я — ф-ф-і-і-ть! Дурацьке становище. Не можна було зустрітися ні з ким через оце їхнє нестримне розпатякування. Якби я був ретельний у виконанні свого зобов’язання, то... тільки й чуєш: там підстрелили кореспондента газети «Совєтская Украйна», там без вісті пропав уповноважений культ-пропу… Потім знаходять труп… Весь час будь напоготові, постійно озирайся на всі боки, неси на собі забороло... Ні, у найбіднішій цій кімнатці я вільніший і щасливіший, ніж там серед килимів.

Микола киває головою. Зрозуміло тепер, тут і здогадуватися не треба. Ясно й так. А він збирався…

— Один тільки раз, уже на від’їзді, я був щирий у Львові. Милі й гарні люди, — які вони там гостинні! — влаштували мені прощальну вечірку. І я, відпроваджуючи додому ту оглашенну бібліотекарку вже маючи в кишені квитка на поїзд, не витримав. «Шкода мені, — сказав я їй, —шкода мені, що ми вас завоювали. Галичина, — такий чудовий нерушений заповідник України, а як ми побудемо тут з пару років, то й тут заведемо все оте наше свинство». Не знаю, що вона подумала на це. Здивовано так глянула й нічого не відказала. Порозумнішала за півроку.

І так само здивовано Микола глянув на Василя. Якісь нові нотки, що їх не знав у дольвівському Василеві, відчув він.

А все ж, хоч там і лезо бритви, а все ж цікаво було б побачити такий світ, де люди звикли казати, що думають, де не ховають своїх переконань за сімома запиналами.

54

Як нудно, як нудно! Від нудьги Гаїна гине! Примусила себе сидіти вдома й писати якийсь марудний нарис про свинарку з орденом. Про таку епохальну високоідейну справу: свині її народили багато поросят і за те вона дякує товаришеві Сталінові. Зрештою, і такі в нас є: мріють про орден і люльку Сталіна. Гаїна не кривить душею. Але так нудно!

Вже знову гарчать на неї ці критикончики-балабончики. Гаїна того й у думці не мала, що є між ними Алік, критик із таким самим ім’ям, що й у її «Білій хустині». А тепер вони особливо зацікавилися цим її оповіданням. Чула вже... Зіна казала, що в найближчому числі «Радянської критики» буде гостра стаття на це оповідання. І щоб якось захиститися, треба цю свинарку репіжити. Колгоспна тематика. А ось відколи маринується в журналі «Юна гвардія» її новелька «Пахощі сте-пового зілля», з числа на число відкладається, а й досі не друкують. Певно, від Мікадовича нема санкції. То ж кажуть, що цей князь української літературної сатрапії затверджує особисто зміст усіх журналів… А також запрошення на бенкети.

Якби ц е надрукували, то може б і те.

Дивно, але так виглядає, що Гаїна випливає на ширші води. Починають її друкувати, навіть ось статті на себе діждалася. Хай лайливої, але… але не те мертве мовчання, наче вона не існує. Дивно, проте на спині четвертої хвилі випливає вона.

Це має Гаїна таку теорію. Бачить вона хвилю за хвилею, що зносить цілі верстви, шари суспільні змиває. Перша хвиля — початки революції — забрала й «скинула в Чорне море» поміщиків, імперське чиновництво, велику буржуазію, фабрикантів і купецтво. Друга хвиля пішла на хуторян, на дрібних землевласників і на ремісників-кустарів. Серед них змела й Гаїниного діда, і його хутір із стома десятинами землі. Правда, дід і так би помер, від старости. У своїй хаті, а не на цементі «холодної». Може це потрібно було революції, але за законами марксизму є ще якийсь містичний зв’язок між тим дідом, який хіба цукерку на Різдво подарував, та Гаїною, яка усе своє життя — чистий пролетар. Коли яка власність була в її життю? Коли з чиєїсь праці жила? В шістнадцять років прийшла до Києва вчитися пішки. Ця друга хвиля відкинула Гаїну на далеку відстань, хоч не зімняла.

Але третя хвиля, що перейшла землею українською, — вирила прірви, змила найширші селянські маси, залишила вимерлі села й вікопомну кривду цій щедрій землі. Ця третя хвиля покрила Гаїну, кинула об ребра скель із гострозубими назвами-пащеками: «буржуазний націоналізм», «рупор дрібної буржуазії», «куркульська агітаторка» та іншими рогатими страховиськами. Чи такі в неї сили, щоб опертися? Упала й лежала непритомна.

Та за тими хвилями прокотилася й четверта, вже на тих, що доконували попередні спустошення. На членів партії та тих, що тако-сяко зачепилися за наш радянський корабель. Через Гаїну ця четверта хвиля пройшла горою і не зачепила, бо що ж таке Гаїна Сай? Безталанна невдаха, Синя Панчоха, невиразна тінь, викинута за борт. Інші недобитки третьої хвилі поставали хоч сторожами, двірниками та шахтарями, а вона просто ніщо. Парія. Тільки одна вона в усьому світі сповнена певности, що праця із словом — її святе право. І більш ніхто. Але хай! Хай увесь світ думає інакше, Гаїна буде своє право здійснювати. Які не є малі сили, — боротись за нього. Пробиватись крізь каменистий ґрунт і рости.

Тепер вона потрапила в цікаву позицію. То ж звідусіль її виганяли ті, що сьогодні самі поставали «ворогами народу». Але не всі виганяли. Є такі, що з першою можливістю прочинили їй двері. «Приносьте щось, надрукуємо. Тих, що вас били, вже нема». От, і журнал «Колгоспниця України» замовив нарис. Гаїна випливає на четвертій хвилі у життя!

Тільки нудно їй писати на замовлення. Нецікаво! Не вміє! Лише те, що само собою виливається, не питає, — можна, чи зась, — те запалює вогник творчости, креше іскру, жере час.

Так нудно Гаїні, що навіть туга знітилася. Тільки жаль до Пагуби. Сперечається з ним у думках. Чого він нарочито її принижує? Гаїна йшла йому назустріч, а він надувся й не глянув! Хіба це можна забути?

А коли б так із приємністю для себе міркувати, то Вродливий може те саме відчуває, що й Гаїна. Та його надутість може маскує глибину, і сум, і тугу, що й у ній? І може те чекання, коли нема тільки одної людини в залі…

І це все, що на її долю припадає, — вірити своїй уяві?

55

Микола гадав, що вже назавжди позбувся багатоголової медузи, горгони й мегери, — а вона його таки знайшла!

Приходить він оце додому, а на порозі біля дверей сидить цяця. Голос її той обридливий, горловий, безапеляційний! Все, що вона каже, вже давно вирішене, тільки виконувати.

— Я принесла тобі листа від твоєї Надії, — сказала Майя так, наче вони вчора бачилися. — Лист прийшов на мою адресу.

— Чому на твою? — здивувався Микола.

— Бо я написала їй, щоб не турбувалася більше, я твоя жінка. Чи дозволиш відкрити й прочитати?

Гарпія ще й знущається! Лист, справді, нерозкри-тий. Микола знизав плечима. Що нового для себе може вичитати ця? Надія вже давно написала, що виходить заміж, за якогось осетина. Микола знає, що лист — лише привід. Розмова буде далі.

— Ага, — читала Майя листа (листа про себе, а коментарі вголос). — Вона мудро зробила, і от — щаслива. Бач, яку корисну дала я їй научку. Тепер знає, як треба фронтовим ударом завойовувати чоловіка й не ловити ґав.

— І чого ти ще хочеш? — перебив Микола пащекування, навіть не беручи листа з її рук, щоб самому читати.

— Я вже нічого не хочу більше, як маю! — Майя з апльомбом заклала ногу за ногу. — Знаєш, де я взяла твою нову адресу? У партійному комітеті. Я там сказала, що ми, — жінка й чоловік.

— Де це написано? — скрипнув зубами Микола.

— Не турбуйся! Але ти повинен бути мені вдячний.

— Я — вдячний?

— За те, що я принесла тобі добру новину. Призначення на Урал тобі не буде.

Що вона меле? Яке призначення? На який Урал? Микола на Урал не просився.

— Так! І дякуй мені, що я випросила тебе й ти залишишся на Україні.

В Миколі підносилася хвиля люті. Взяти б і викинути це зінське щеня за двері! Прийшла мене шантажувати тут! Але це, знов, дуже цікаво. Ми ще нічого не знаємо, ще місяць до закінчення учбового року, як уже десь у якихось кабінетах призначають, лічать, мов курчат у койці, — що на юшку, а що на печеню. І тому Микола стримався. Що вона ще виплеще своїм нахабним краканням? Отже, мене «призначають», а вірніше, засилають...

— Хоч би і на Сибір, хоч на Камчатку, хоч на Чукотський півострів, — аби здихатися фурії, — проте не витримав він.

— Не турбу-у-йся! — проспівала Майя. — Я за тобою й на Огненну землю, і на полюс, і ще далі, якщо можна буде… Але я тебе випросила, пам’ятай. І май на увазі: це вже другий раз я тебе врятувала. Твоя пам’ять, мабуть, тримає, що зроблено з поклонниками Зерова й послідовниками школи Грушевського? А тепер — адьє-о-ревуар, не буду заважати тобі в твоїй науковій роботі. Проведеш мене трохи?

Вона «не буде заважати»! Цілий вечір тремтіла душа, всі фібри, всі нерви від обурення. «Науковій роботі…»

Лють його відступила трохи на задній плян лише тоді, як почав читати Надійчиного листа. Справді, дуже цікавий. Писала вона аж із Північної Осетії. От, куди може занести доля людину. Писала, що й досі не може звикнути до тамтешніх звичаїв.

«Уяви собі, — писала вона, — всі в селі, де народився мій чоловік, вважають себе братами й сестрами. Уяви собі, приїжджає до нас у місто із села такий брат, а по-нашому, односельчанин, і гостює собі, живе, — він бо в себе вдома. Може він гостювати тиждень, місяць, рік і більше, — та й вважає це своїм правом. Він же в своїй родині. Яко братова жінка, я маю йому варити, прати, вслуговувати за столом. І непристойно було б з мойого боку виявити хоч виразом лиця своє невдоволення…»

Який не був схвильований Микола, а це його наелектризувало. Живий родовий лад! Десь із підпам’яті виступило, що осетини це ж нащадки алянів, савроматського племени, і що мова осетинська вважається модерною паростю скитської. То це ж те саме подають і старовинні джерела про родовий лад у скитів. Вся громада — брати. Вирізнялися лише покоління — батьки, молодші, діти. Діти вважалися дітьми усіх старших, та воно й зрозуміле… То ж недаром греки-хро-нікарі так прославляли чесність і щирість скитів, їх родову спаяність, справедливість... Не треба заглиблюватися в минуле, коли можна це спостерігати ще живцем.

Для тогочасних греків оцей родовий побут уже був минулим, незрозумілим пережитком, як видно з Гомерової «Одіссеї». Оті «сватачі» Пенелопи викликали загальне обурення тим, що роками сиділи в домі Одіссея, пили-їли, розважалися й бавилися у чеканні, поки Пе-нелола вибере котрогось із них. Бо ж вони всі були брати (як у сучасній Осетії) і всі були законними чоло-віками Пенелопи, замість загинулого Одіссея! Дім Одіссея — і їх родовий дім, його отари овець та череди — їхні також. Оце ж і Надійка опинилася в такому старому-престарому індоєвропейському роді та й нема як нарікати…

Спокійний, з відтінню гумору, тон Надійчиного листа вплинув утихомирливо й на Миколу. Не знати, що керує людською долею. Ось Миколине нещастя стало щастям колишньої нареченої. Невідомо, що зле обернеться на добре, і навпаки.

Одне з цього всього добре й для Миколи: він може без закидів сумління писати до Надії й розпитувати її про осетин-алянів — (може і йому що здасться?). Вона ж там напевно й мови вивчилася, і не від того, що в селі їхньому буває. То цікаво, які там у них звичаї...

А з Майєю ми ще дамо собі раду! Так лясну по руках, що довго буде пам’ятати, як то оклепувати облюбовану жертву!

56

«… Багато разів павутинка еманації простягалася між нами й багато разів обривалася. Тепер вона обірвана.

Можливо тепер, коли цей «павутинний роман» на грані між дійсністю та спогадом, час мені запитати Вас: чи Ви не суцільна гра моєї уяви?

Про це багато разів поривалася я запитати Вас, але смертельний страх охоплював мене завжди, коли я до Вас зближалася. Виростав неперехідний вал, вищий за мене. Ще нікого в житті так не боялася я, як Вас, і від страху ставала скована, наче змертвіла.

Ви не раз бачили погляд мій, погляд сомнамбули. Я питала себе: «Що це за з’ява? Може фантом? Чому ця незнайома людина так притягає мене й так лякає? Чому кожен той погляд відбивається в мені спалахами й пожежами? Чому безперестанна думка так виснажує й вимучує? Може варто поговорити раз — і все розвіється?

Але не знаходжу в-собі сили для цього.

Я більше не хочу витрачати на це свою душевну енергію. З цим листом приходить до мене велика полегкість. Кінець загадці! Кінець грі уяви!»

Багато вже листів порвала Гаїна. Але цього листа покладе вона на столі перед Вродливим. Добре чи зле, шукає Гаїна виходу, як уміє. Так їй здається, що з цим листом приходить до неї велике облегчення. А як буде насправді?

Що ж Гаїна робитиме, коли після цього в читальню не можна буде зайти? Куди себе подіти? От, заковика! Тут вона має хоч таке-сяке духове пристановище у цій безлюдній самотності, а тоді? Чи рядити так свавільно своєю долею?

Так!

Ні!

Щось треба вчинити!

57

Ці оббивання порогів у партійному комітеті, у Наркоматі освіти, у відділі науки Цека партії, — добування перепусток, із чеканням, поясненнями, вислухуванням нотацій… Яких це коштує нервів! Тут не нервів, а сталевих тросів треба. Скільки б він за цей час прочитав, передумав, розшукав!...

А для чого? Чи не однаково? Чи поможе це?

Ні, я мушу! Відчиститися від болота, що наліпила на чисте ім’я Мадія причепа. Чого це вона має Миколу рятувати? Він сам уміє. Від чого вона має його рятувати? Що він таке вчинив проти влади чи проти уряду? Секретар університетської організації закинув відсутність громадської роботи, — одне, що й міг. Нема активности! Так, наче активність це — торохтіти-тарабанити на зборах заяложені промови, складати докупи штамповану фразеологію. Активність мозку — для них не актив-ність. І це ще в університеті. А коли стане вчителем, то так і будуть ганяти по всяких громадських навантаженнях!

Здається, моя помилка. Чого поліз у партію? Хіба нема безпартійних істориків та аспірантів? Сидів би собі тихо безпартійним, не було б усього цього чортовиння, з Майєю вкупі. Оце то забезпечився! Перестрахувався.

58

Учора й сьогодні Гаїна жагучо хотіла бачити Вродливого. Забула б за колючі дроти умовностей і підбігла б до нього з усім своїм найкращим. І його не було. Але чому ніколи так гостро не відчувала його відсутности, як тепер?

Коли не буде його й далі — Гаїна потужить-поту-жить, та й почне байдужніти, як от байдуже їй до розкоші. То — не для неї! Її дивацтва, відлюдність та внутрішній, нікому нецікавий і незрозумілий сад, ритм на-ростаннй-палахкотіння й спаду-завмирання душевних сил, ще більше запустять своє коріння.

Хтось там скаже: ніякої користи світові. То… то чи вона сама — не частина світу? А хоч би й хотіла себе змінити... Вдачі ніхто не переробить. Треба якось до-калатати той час, що покладено жити.

От був би конфуз, якби Гаїна із своїми приязнями та щиростями вдалась до Вродливого, а він зчудовано видивився б! Живе він якимсь своїм змістом, нема в ньому потреби її бачити… То тільки вона прив’язана павутинами-мотузками...

«Наукова робота»! Який глум! Аж чотири рази: ха-ха-ха-ха! Ні, п’ять разів, ні, цілу годину, на весь світ: ха-ха-ха!

Доведетеся тобі, предку Мадію, Прототієвий сину, вдовольнитися тими чотирма сотнями коней, що поховані з тобою в могилі на Кубані. Історика Мадія не буде.