Золотий плуг

Розділ 3

1

Микола йде вестибюлем і несе важкий тягар свого приниження. Щойно там, під дверима кабінету наркома освіти, почув він, що його наукові аспірації — тільки мильна булька. І не з уст самого наркома, а лише наркомового секретаря. Нарком не мав часу його прийняти.

Щоб знечулити чергову кінську дозу отрути, і йде він оце знов до своїх друзів-книжок, до книгозбірні, може там прийде до пам’яті.

І що це було допіру? Чи йому привиділося? Гаїна Сай до нього говорила? Може це яка галюцинація? Що ж хотіла вона сказати?

2

Ну, листи вже непотрібні! Непотрібен і той останній, можна подерти. Вже крапку поставлено. І Гаїна не шкодує. Жаль тільки цієї залі. Але, — де п’ють, там і ллють. Тепер шукатиме зміни, світ-заочі, не можна вже їй сюди!

То що ж, із цієї хвилини вже слід дати заголовок третій частині цього зошита. Це вже післямова роману «Синя Панчоха». Був «Зойк Синьої Панчохи». Було «Скрипіння Синьої Панчохи». А тепер? «Позіхи Синьої Панчохи» чи що? Так, позіхи, бо порожнеча. Пустка, що її треба чимось заповнити.

Буду працювати удома, а в вільний час ходитиму по садах та парках. Геть читання! Геть висиджування по книгозбірнях! Непотрібні турботи про порядне взуття! Бійся тепла, що на дні таїть отруту!

Та й о! Мужньо сприймай самотність, що на неї приречена змалку!

І якщо Гаїна тепер у розбурханому стані, ні про що інше думати не може, то вже тієї людини в її вихорі нема. Та людина ні при чому. Вона перейшла крізь усі Гаїнині іспити й, не розмовляючи, Гаїна знає: людина та не мала ані крихти тепла. Гра уяви підвела Гаїну, обдурила. Нікому вона непотрібна!

3

І вчора Гаїни Сай не було у книгозбірні, і сьогодні нема. Що ж Микола має зробити? Може… Може розшукати її адресу? Ось скоро вже його в Києві не буде, то треба зробити це тепер. Хто ж міг би знати, де вона живе?

Його турбує це. Значить, щось важливе, як вона звернулася?…

4

Гаїна прокинулася з гострим почуттям: я — осміяна! От, плоди довірливости й нездатности бути штучною. Ось тобі!

Ні, Гаїна не шкодує. Вона ж увіч побачила, що створила собі мрію, а там — нічого нема. Банальний і аляпуватий. Гаїна думала, що під тим виточеним мармуровим чолом є душевна тонкість… А виявилося, що отой нудист Трощенко — і то цікавіша істота.

Що я зробила? Нащо? Що штовхнуло мене?

Розмовляла з Трощенком у фойє, він доконував Гаїну своєю черговою п’єсою. Проходив оцей манекен...

Ще треба було йому зупинитися на мить, — мов вражений, мов для привітання. Справді, скільки це часу, як бачили одне одного? Гаїна перериває Трощенків монолог, каже: «Вибачте, одну хвилину!» А слідом за цим: «Почекайте, я хочу…»

І...

— Ви до мене? — здивовано обернувся Пагуба.

— Так, я хочу щось запитати.

— Відносно чого? Ну, я вас слухаю...

Гаїна відчула себе прибиральницею, що з мітлою зайшла до кабінету начальника й, перешкодивши підписувати папери, просить підвишки заробітньої платні. «Відносно чого?»... Все можна простити, тільки не такий суржик. Інтимно вийшло, що й казати! Як тільки почула це «відносно чого, я вас слухаю», все в Гаїні збунтувалося. Весь її порив пропав. Здмухнуло.

— Я... — героїчно почала була й зірвалась. — Ах, ні...

Муки цієї хвилини, коли не можеш поривного сказати, а іншого не знайдеш нічого, коли таким тупим бевзнем стаєш, — можна втишити тільки провалом крізь землю.

— Ну, давайте! — протекційно підбадьорив «прибиральницю» «начальник».

— Ні, я вже іншим разом запитаю, — не знала, що белькотала Гаїна.

— Давайте, давайте… — ще підбадьорливіше умовляє «начальник».

Гаїна вже більше не може витримати цієї палі. Вона відступає, знічується, зникає. Однаково, ніяка сила не примусила б її говорити отут на сходах із людиною, що запитує «відносно чого?».

От, на кого тратила вона свою душевну енергію! Гаїна думає так: коли б ця людина була тонка й чутлива, то не пішла б вона отак додому, не добившись розмови.

Нащо ж він увесь час стежив за нею? Що за спорт? Добре, що Гаїна подивилась просто в вікно цієї халупки, побачила, що там, — тепер уже ніяке чарування її не пройме. Добре, що вона себе так обставила: тепер кожен рух її в книгозбірні буде її ганьбою.

5

Вже місяць минув із того часу, як заговорила Ляодіка. Микола щодня виглядає її — і нема. Що вона мала йому сказати? В ту хвилину Микола був такий розтрощений, потоптаний, ошелешений… І сам не второпає, як тоді все скуйовдилося. Що за дика коза?

І от у Миколиній свідомості все міцнішає переконання, що він мусить цю дику козу розшукати. Але як? Хто може знати, де вона живе? Він прийшов би просто до неї додому. Причин на це кілька.

Перша — останні дні в Києві. І хтозна, чи доведеться ще коли зустрітися. Гаїна ж Сай дала Миколі дуже багато, вона того й не знає. От, чогось ні від кого не йшло на нього стільки творчої енергії думки, бажання мислити, працювати. Хотів би їй це сказати. Невже ж тільки тому, що вона — істота жіночої статі? Ті, яких він знав, були зрозумілі, але ні від однієї не вихоплювалася ця чарівна іскра, що не потребує й дотику, а запалюється.

Друге — Микола читав критику на її оповідання «Біла хустина». Хотів би піддати їй духу. Це неправда, що її оповідання — «наклеп на радянську дійсність». Дійсність така й є. Хотів би їй сказатигщо чув у одному товаристві з приводу цього оповідання: «Хай вона прийде до нашого партійного комітету, ми їй видамо довідку, що все — чиста правда». Таке в нас робиться скрізь. І чому це не може бути позитивного героя серед репресованих? Всі вони — конче потвори? Чому селянин має бути показаний, як диверсант, злодій і бандит, а одвічний селянський закон «не займай чужого» — викривлення дійсности? Хотів би привітати її з гарним, правдивим, щирим твором. Одна стаття з тих напастей, Шмульзонова, має заголовок: «На задворках жизни». То може на задвірках краще можна життя побачити, ніж на фасадах… Все це — полова, на ту злісну критику не треба зважати.

Ось, що хотілось би їй сказати. Ух, і дісталось же їй, бідній!

Тільки як це зробити? Такі споріднені духово, алеж реально вони нічого одне про одного не знають.

6

То вже не може Гаїна на нудьгу скаржитися. Щось ще гірше прийшло.

Вона думала, що четвертий вал перехлюпнув через неї, а лише вистромила голову, — і її накрив, топить. Чого це їх так зачепило те її мале оповіданнячко? Чого вони так заворушилися? Чи якась там парія, мала Гаїна, щось значить на тлі велетенського розмаху соціялістичного будівництва, що вони ним так вимахують? Якщо «Біла хустина» — наклеп на радянську дійсність, то чого так хвилюватися? Самі себе побачили?

Три погромні статті, одна навіть у столичній газеті «Коммунист». Обговорення у Спілці письменників. «Нещадна відсіч куркульській контрабанді в літературі!» «Наклепниця!» «Вилазка клясового ворога»… Чи Гаїна Сай така вже «персона ґрата», що цей несотворенний ґвалт учинили? «Нещадна відсіч» поширилась і на новелю «Пахощі степового зілля». Повернули. «Анемічне». Що ще чекає Гаїну?

І свідомо чи позасвідомо вона готується, збирає сили, щоб встояти перед майбутніми ударами.

Це вже їй нікуди нема тепер ходу. Вже ніхто не запросить принести щось до журналу, побояться. Що б вона не принесла, яке б воно не було най... найсучасніше, — повернуть, не читаючи. «Анемічне». Вже годі анемічному давати повнокровні твори. І що ж тепер робити? Сліпа стіна. Знов Гаїну виганяють із життя.

Критикам моїм, усякому перекотиполю, широка дорога в українському письменстві, а мені, з чорнозему, — сліпа стіна. Тепер тільки спостерігати, як «завойовання» зникатимуть, мов пара на сонці, та як почнуть сахатися й переходить на другий бік вулиці при зустрічі ті, що вчора приємно всміхалися…

Але ж ні бо! Перекотиполе тільки тому злетілося до українського письменства, що їсть із нього булочку. Якби не було тих всіляких вигод, то їх би тут ніхто не побачив, тих «українскіх пісатєлєй». Я ж без вигод буду працювати, хоч би що вони мені робили, хоч би як мене не помічали. Для себе. На кін — давній задум, мій, неторкнений ніяким «замовленням»! Виправдати перед собою це існування на землі!

Слова ці чудові, але чим платити за хату?

7

— До речі, — недбало сказав Микола, зайшовши ненароком до Василя. — До речі, чи ти зустрічаєш ту… як її? Гаїну Сай…

— Це ту маніячку? І нащо вона тобі? — заскалив око Василь, як це він уміє, коли хоче без слова сказати якусь глумливу задню думку. І, як колись, додав: — Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай.

— А чого це вона маніячка? — заступився Микола. Він зовсім не ненароком зайшов сьогодні. А все ж таки трохи скривив душею. — Я, бач, хотів пропонувати їй маленьку роботу…

Василева міна дедалі все більше розквашувалася в розлитому на лиці презирстві й нехоті. Знайшов, кому пропонувати, — казала ця міна.

— Отій світовій зануді? Вже були такі, що давали їй працю, хотіли помогти. Ось одна моя колеґа, одна вчителька, просила її замінити на пару тижнів у школі. Прийшла до неї до хати, як до чогось путнього. І що ж? Та її вигнала! — Вона хоче працювати в слові, в літературі! Вона — дитина цієї землі й має право на ту працю, для якої народжена, а не когось там заміняти. Хоче бути літераторкою, а іншим нічим не хоче бути. Це її право! Вона там потрібна! — Та жінка послухала-послухала, знизала плечима й вийшла. А що ця Сай таке зробила, чи сказала, що так дуже потрібна в літературі? То як ти назвеш такий вчинок? Психопатка та й годі!

Може та людина й психопатка, — думає собі Микола, — але чи це не слова, й думки, й почування, вихоплені з його власного серця? Це ж і він тепер мусить робити не те, чим душа палає, ось готується їхати на периферію вчителювати, коли його місце в Києві. І може психопати щасливіші, що можуть вголос сказати те, чого нормальні не сміють пікнути. Тому Микола удав, що не помітив Василевої нехоті.

— Я читав її оповідання. Дуже добре, і ніякої психопатії в ньому не помічається, — відказав він.

Василь чмихнув.

— А я читав ще й рецензію Шмульзона на те оповідання. Має рацію Шмульзон, а не люта невдаха! Оті скигління куркульки за вишневим садком і подушками до стелі… на тлі розмаху соціалістичного будівництва, — яке ж це вузюсінько-дрібнюсінько міщанське… Ані великої ідеї, ані широкого горизонту бачення, ані волі й характеру... Оце твоя Сай.

Микола вже й розсердився.

— Я думаю, що чесно жити й мати на це силу — велика ідея. І не плазувати ні перед ким. А що ж, краще, як твоя Зіновія Деревій? Це ж ти мені сам розказував, що аби тільки вона не дістала запрошення на який бенкет, то вже всіх голів, усіх членів президії, обкоми й місцевкоми оббігає, набридне всім до чортиків, а все таки слізно запрошення вимолить...

— Не треба вимолювати. Треба тільки написати талановитий більшовицький твір. І все!…

—… і будеш мати не вузюсінько-дрібнюсіньку міщанську хатку у вишневому садочку, а велику в більшовицькому дусі золоту копальню на ім’я Літфонд, — докінчив Василеву думку Микола. — Безплатні санаторії в найкращих курортах кримів і кавказів, дотації, творчі відрядження, безплатних лікарів, а там, давись, і просторне приміщення у модерному житловому будинку. Дійсно, хатка у вишневому садку щось дрібнюсіньке, порівняно з таким розкішними перспективами.

— А хто ж ій не давав? — тут уже Василь обурився.

— Таж я сам, ще коли ми були студентами, переказував їй запрошення редактора газети «Пролетарська правда», щоб прийшла, там її посада чекала. Не прийшла.

— Чому?

— А спитай її. Журналіст заб’є в ній письменника, щось отаке собі вимізкувала. Досі виробилась би… Я знаю одного пролетарського письменника, що батько його мав п’ятсот десятин землі. Другий — син власника цукроварні, третя з офіцерського роду… То дрібниці, напиши тільки талановитий твір, сучасний… а не тримайся обома руками за старе. Життя треба брати за роги, бо воно тебе візьме на роги. А ця вилізла із своєю куркулькою й християнською мораллю! Ох, і не люблю ж таких кислятин!

Не зважаючи на таке Василеве обурення, Микола переповнений ніжністю до Гаїни Сай, слухаючи ці слова. На це він каже:

— Чи скоро бачитимеш ти ту колеґу-вчительку? Запитай її, все таки, про адресу. Я цими днями ще зайду... або може краще вкинь листівку, бо маю багато різних справ перед від’їздом.

— Добре, добре, — вже пересівся Василів гнів. — Цікаво буде послухати від тебе, як то вона тебе виставить…

А келія Василева все таки вузесенька!

8

Купила! Зіна купила з усіма потрохами! За те, що вона гарно говорила про Гаїну, Зіна вимагає покори й підданства.

Після того, як Гаїну викреслили із списків місцевого комітету письменників, їй уже й не було чого заходити до Дому літератури. Новини доходили до неї в Зіниній інтерпретації. І от раз Зіна каже, що вона не бачить Гаїниної вдячности. Та за що?

— Цікаво знати, чи те, що на твою думку гарне, справді було гарне? — запитала вона Зіну. — І як хочеш знати, то я нічиїм васалом не збираюся бути.

— То як? — аж розгубилась Зіна. — Скільки раз я за тебе заступалася, — і це така вдячність? Як хочеш ти знати, то от що я тобі скажу. Ти поводишся по-дурному. А я тобі пораджу: коли почуваєш, що хтось хоче бути зверхником, — мовчки використовуй добрість зверхника. Удавай, що нічого не тямиш, не бачиш…

Ти тільки попробуй цю тактику, побачиш, як усе тобі добре піде...

— То це якийсь февдалізм! — вирвалося у Гаїни.

Так от чому у Зіни на лиці застигла та її посмішка!

Як мило всміхається вона до голови Літфонду, а він же її так безцеремонно ганяє! Принижує, як тільки знає. Зате — і їй перепадають «блага»: екскурсії, курорти, відрядження…

— То це ніхто не має права тримати свою гідність високо, бо позбудеться й того, що має? То як? У одному колективі вчора всі були рівні, а сьогодні є вищі й нижчі? Можновладні й безправні?

— Ну, то сиди на гальорці, а я хочу бути в перших рядах… а може й у президії, — шпигнула Зіна.

Це правда. Гаїна при найменшому косому погляді в її бік знічується, замість мило всміхатися та не помічати косяків, відходить. Ну, то вона опинилась на гальорці, а тепер уже й з гальорки випхали. Це правда. Відбулася якась хемічна зміна і вилилась уже в тверду форму розшарування. Пускає парості сумнів, чи вико-ріниться коли клясовість, як у такому малому середовищі, за найкоротший час, розквітла справжня кастовість.

Проте ж Зіна ще не стала таким великим цабе і Гаїна може ще сказати:

— Слухай, Зіно! Чи знищене визискування людини людиною в духових проявах, коли я маю підлабузнюватися навіть до тебе? Ти ж моя товаришка, а хочеш уже, щоб я стала в тебе васалом! Ще вчора ми спільно переживали, що нас не друкують, а сьогодні ти видрукувала пару віршиків, дали тобі ті переклади, допустили на новорічний бенкет, — і "ги вже вимагаєш від мене підданства? І я до тебе повинна примильно всміхатися? І не посміти сказати того, що я сказала?

Зіна ображено відказала:

— Я тобі тільки раджу... Як хочеш знати, то посмішка — теж зброя. І дуже могутня. І вона нікому не шкодить.

— Ні, вона шкодить, — уперлась Гаїна. — Потрібна непримиренність, а посмішка її змазує. Потрібен дух незалежности, що диктує душі вчинки. Потрібні, щоб протиставитися великому злу, а те зло, мов грибок, поширюється на всі звиви мозку.

— Яке ж тут зло? — знизує плечима Зіна.

— Та таке, що у своїй власній голові боятимешся подумати індивідуальну думку, не з плякату й не з газетної передовиці. Лише подумати не наважишся, а не то, що її обстоювати. То тоді загниє, завмре все життя, не буде протікати чиста вода… Зрештою, я не проти посмішки, якщо вона не підлабузницька.

Тут уже Зіна починає всміхатися, тільки не примильно, а глумливо. Вона вже не раз чула ці Гаїнині маячення.

— Знов ти із своєю християнською мораллю. «Зло», «добро»… А тут треба використовувати кожну можливість, щоб відстояти своє місце й не датися, — бо зіпхнуть! Треба боротися за себе! І з такою дурною філософією ти нікуди не заїдеш…

Нехай, — думає Гаїна. — Я порошина, не маю сили воювати із брилами за свої думки. Але я хочу їх мати. І перший вияв цього — в духовій незалежності. Нехай будуть дурні й смішні мої думки, нехай «християнська мараль», — як уже не раз із мене насміхалися. Але вони — мої!

І так Гаїна з Зіною посварилися. Не на особистому ґрунті, а принципово, за посмішку. Зіна думає, що вона має геніяльну тактику, а Гаїна не може позбутися своєї «дурної філософії»…

9

Принаймні, хоч одно добре. Дістав Микола призначення на південь України. Він так уже зрісся із степовим царством Атея, що йому не складало ніяких труднощів уявляти на канві археологічних звідомлень живе життя, як воно протікало дві з половиною тисячі років тому в степах.

А житиме й працюватиме він у Ґерросі. Це тепер зветься селом Кам’янкою. Ця Кам’янка — у найближчому сусідстві з Кам’янськими кучугурами, знаменитим у археології Кам’янським городищем. Це — площа, більша розміром за грецьку колонію Ольвію, і займає щось із дванадцять кілометрів.

Ці піскові кучугури вже кількома наворотами дослі-джувалися й розкопувалися, починаючи ще з минулого століття. Тепер уже картина більш-менш ясна. Це — місто епохи великих царських могил V-ІІІ-го століть до нашої ери і розташоване воно якраз. у центрі цих могил. Ось і на мапі видно, що три найбільші могили — Чортомлик, Солоха і Башмачка — обступили Кам’янське городище. Це й було осереддя, центральна територія саїв, простору від Дону до Дунаю. Там же десь і та Гілея, де була господинею жінка-змія, прабабка скитського роду. Ото тут десь у лісистій Гілеї й зав’язався її роман із Гераклом...

От тепер уже Микола на власні очі це побачить. Походить по тих кучугурах, де колись жили й працювали ковалі-металюрґи, скити-ювеліри. Виробляли ж вони не тільки прості речі, — серпи, залізну збрую та ще там що, — але й розкішні ювелірні вироби для прикрас із дорогоцінних металів, у звіриному стилі.

Місце вони собі вибрали знаменйте. Зв’язані з вод- ним шляхом, — бож з усіх трьох боків вода, ріки. Під боком — Криворіжжя із залізною рудою, а під носом — никопільські поклади цинку й міді. Караванні шляхи розносили їхні вироби не лише по всій степовій Скитії, а й на схід, у Приозів’я. Хтозна, може ця індустрія Кам’янського городища відогравала не меншу ролю у збагаченні скитів, ніж торгівля хлібом, рабами, шкурами, медом-воском, солоною рибою? Тож недаром греки вважали скитів винахідниками заліза, а Скитію називали матір’ю заліза?

О, то може це тут уже започинався пролетаріят, робітнича кляса? Визискування людини людиною?

Щось того не видно. І в пишних царських могилах, наповнених усяким добром, і в могилах рядових скитів, і в рештках жител кучугурських металюрґів, — всюди знайдено такі самі амфори від грецького вина. Одної марки, одного виробу. Всі вони пили лише добре вино. І пили вони того вина багато! Ці уламки-черепки з амфор усюди. Про рівність говорить і така деталь, як звичайна пряслиця. І принцеси, і прості жінки брали з собою в могилу пряслицю, щоб і на тому світі не дармувати. Гроші були їм незрозумілі, хоч люди подекуди берегли різні монети. І так: біля кожного житла — рештки відпадків від ковальського діла, шлак від ливарництва, форми для відливання... Тільки в середині гордища розкопувачі виявили якусь споруду, найкраще вироблену, — певно, храм і огнище їхньої Табіти, чи як каже Геродот, Гестії-Господині. Найвищого скитського божества. Тут же знайдено й огнище та попелище, — мабуть, не одна жертва тут була принесена, у вінках і з позолоченими рогами...

І от все це зникло. Спочатку городище, а потім і акрополь. У другому столітті вже савромати ховають свого царя над річкою Молочною, трохи вище Кам’янського городища…

Це ж Микола побачить увіч той краєвид, із ланцюгом могил на обрії. Чи ж не диво? Хтось налічив у тій околиці 176 могил, а кам’яних баб — 428! Оце ж і він ступатиме власними ногами по тих місцях, а в місцевому музеї напевно побачить і кам’яні баби, і ті речі, що вирвали з надрів землі дослідники.

А тим часом він готується, підковується… Найбільше заглядає в Геродота, що від нього, власне, всі танцюють. А, ось і наш Дніпро, яким його бачив дві з половиною тисячі років тому той грек. Він розписує, яка то багата Скитія ріками та їх допливами, але Дніпрові співає ось яку славу: «Слідом за Істром (Дунаєм) іде Бористен. На мою думку, це найпродуктивніша ріка не тільки у Скитії, а й у всьому світі, за винятком Нілу... Ця ріка має на своїх берегах найпрекрасніші й найчудовіші випаси для худоби, а в ній є сила-силенна найделікатнішої риби. Її вода найприємніша на смак. Її течія прозора, а от у інших ріках — болотяна. Най-багатший урожай виростає вздовж неї, а де ґрунт незасіяний, там розростаються найбуйніші трави. В її гирлі витворюється багатенно соли без людського втручання. А ще водиться там велика риба, що зветься антакай, вона без гострих кісток і добра для засолу... І це ще не всі дива Бористену…»

Еге, якби то ти побачив найбільше диво! Якби побачив Дніпрельстан, що ти тоді сказав би?

Ні, таки добре, що так вийшло! Це ж і Микола вперше тими дніпрельстанівськими шлюзами допливе аж до низу Дніпра!

10

У газеті вже кілька днів друкується оголошення. Видавництво дитячої літератури потребує негайно коректора. Потрібне знання української мови й літератури.

От Гаїна узяла цю газету, пішла на подану адресу й подала заяву. Це робота саме для неї. Як не переклад, то хай би й коректорство, аби дотикатися скарбів українського слова, відчувати його гнучкість і пересипати в руках його невичерпне багатство. Гаїна любить українське слово, як своє найінтимніше, і залюбки працюватиме над ним у всіх його видах.

Заяву прийняв дуже чемний молодий чоловік, ввічливий. Дав зразок тексту. Гаїна написала, а він приклав до заяви. Дав ще анкету, щоб Гаїна вдома її заповнила. Узавтра з анкетою прийти за відповіддю. І взавтра ж приступити до праці, бо потрібно негайно. Гаїна начебто вже й прийнята?

Здається, все підходить, — думає Гаїна, заповнюючи анкету. — Освіта? Закінчила літературний факультет Інституту народньої освіти. Чи вистачає цього, щоб бути коректором? Закордоном родичів нема. Чи є в родині репресовані? Нема й родини. Соціяльне походження? Де працювала? Із селян, працювала вчителькою один рік…

Тут Гаїна пригадує ще одну свою біду. Конструкція її мозку якась така, що думки її можуть бути виявлені в звязаній і зрозумілій формі лише на папері, як вона їх аранжує. В голові її вони течуть помалу. Але іншим разом завихрять-захурделять, тоді Гаїна не встигає вихору перекласти на мову слів. А якби встигла вбрати у слова передумане за мить-хвилину, то вистачило б на годину звичайного темпу думання...

І от саме тоді, як треба їх викласти перед авдиторією, вони зникають. Через цю свавільність мислі вона прилюдно ані слова сказати не може. А те вчителювання було мукою. Щодня наче підвішувалась під сволоком, а як виходила із школи, так наче виривалась із тюрми. Вчитель повинен мати рівний темп думок, а не такі скоки й контрасти. Ледве відбула той рік стажу.

А вони ніхто її не розуміють. Думають, що вона вередує... Але не буде ж вона розводитися про це в анкеті…

З анкетою прийшла Гаїна другого дня. Мабуть, вже її сьогодні залічать у штат, і вона до кінця дня ще й працюватиме.

Зустрів її той самий ввічливий молодий чоловік, але вже не той: одягнений у кригу. І анкети Гаїниної не треба, бо їй відмовлено.

— Нема вже місця? — питає Гаїна. Вона й сьогодні бачила оголошення в газеті.

— Ні, ми не можемо вас прийняти, ви не надаєтеся до коректорської праці, — відповів без зайвих вихилясів молодий чоловік. — Ви неписьменно пишете. В тому тексті, що я вам учора продиктував для іспиту, ви зробили грубу помилку.

— Яку?

— Слово «наївний» пишеться з одною крапкою, а у вас тут дві.

Гаїна спустила голову й вийшла. Слово «наївний» пишеться вже з одною крапкою. Навіть до коректорської праці їй зась. Куди не поткнеться, — лобом об стіну. Що ж вона тепер має робити? Який глухий мур виростає навколо!

11

… Головне джерело прибутків кочових скитів було панування над хліборобськими племенами між Дніпром і Дунаєм та збирання з них данини. В північній частині їх царства кочові й осілі жили впереміш… Це певно почався вже процес осідання. А от царські скити, «кращі й численні» саї, ті кочували без перешкод по всій Скитії й усіх вважали своїми рабами…

Вже не раз ці слова в різних варіяціях попадалися на очі Миколі. Але часом відкривається новий, досі небачений зміст, поза рядками, наче блискавка проріже й освітить їх.

… І от скитів не стало. В четвертому столітті нашої ери з навалою гунів останні згадки про скитів зникають. Скити-зверхники потонули в поневоленому народі.

Наче на спеціяльне замовлення доля поставила йому зразок цього розпливу зверхника в поневоленому. Сай! Вона ж навіть не знає, що означає її прізвище. Їй воно передане від дідів-прадідів, що може з п’ятдесят поколінь тому й були тими саями, окремим племенем зверхників-кочовиків. Вони потонули в стихії хлібо-робської Гіпербореї, що кволо й стало зберігала одвічні традиції своїх пращурів, творців мальованої кераміки. Зосталася звукова форма імени, а зміст уже давно став інший. Тепер ти, принцесо Сай, — «рупор куркульської стихії», чи як там тебе лають… себто нащадок гіперборейського складника нашого народу.

Це нагадує скам’яніле дерево: форма ще зовсім як дерево, а вже зміст — камінь-яшма.

Ні, не простить він собі ніколи, як не знайде її цими днями й не поговорить із нею.

12

Катастрофи вибухають одна за одною. Буревій бушує далі. Ще в «Правді» цілий підвал, — погромна стаття на неї. «Лживый рассказ». Далі вже й фантазія не видумає. На столі лежить ще один відкинутий рукопис. «Річ непогана, але друкувати не будемо», — така на ньому резолюція. Повернули її самоініціятивно зроблений переклад «У пісках пустелі Ґобі» Свен Гедіна. З поясненням: нема в видавничому пляні.

Зіна із своїми порадами вже осточортіла. Все те саме: конче мусить Гаїна йти кудись, просити когось...

— Ти можеш свої засоби залишити для себе, — не було вже сили слухати Гаїні. — Ні в кого нічого просити я не буду! Це мерзенно — бігати по принципалах, сльозу пускати, підлабузнюватися, принижуватися…

— Ти просто заздриш усім, хто хоч трохи має який успіх! — прийняла останні слова на свій рахунок Зіна. — То я тобі щось скажу: цими днями я їду до Галичини, побачу Львів, Карпати, Гуцульщину, Черемош... Маю перепустку на два місяці. А ти сиди на колгоспній тематиці!

Повернулася і пішла. Але ні, вона ще не все виклала. Вернулася.

— Забула тобі сказати… Я просила за тебе Мікадовича, а він, знаєш, як висловився? «Нам баляст непотрібен!» От!

І Зіна тріюмфально повернулася спиною.

Чи це вже остання краплина в цій гіркій рідині? Не те, що прорік Мікадович, — він же, як папуга, повторює за Шмульзоном, — а що й Зіна… Воно може й нічого не змінить у її долі, оця втрата приятельки, але так болить. Це ж уже всі. Соня більше їй не дає роботи, відтоді, як Гаїна гонорно відмовилася від ордера на дрова. А тепер, після «Білої хустини»... Ой-ой! Хто ж у неї ще є?

Згадала. Є ще в неї у Бучі двоюрідна сестра. Вона й її чоловік, Яриней, працюють на будівництві. Мають свою конячину, то він підвозить цеглу, а вона носить на плечах ту цеглу на поверхи. Тільки, що ж вони можуть? Самі з чотирма дітьми туляться в малій хатині, а їх гарна, простора хата у Троянах була під залізною покрівлею, то потрібна стала колгоспові. Хоч Яриней із Настею й безземельні, але вперлися й не захотіли вступати до колгоспу. То їх і виперли із села. Добре, що ще коня не відібрали...

Але це Гаїні ні до чого. Що ж у неї ще є?

13

Миколі пощастило. За кілька днів він уже мав адресу своєї Ляодіки. Навіть більше: довідався при тій нагоді, що вона посідає дуже гарну, хоч невеличку, кімнату з круглим вікном-ліхтарем, у вікно зазирає столітня тополя, а за нею — краєвид на весь Поділ. Тепер уже не втечеш, дика козо! Побачу, як вона живе. А що, як вижене?

І ось він уже стукає в двері. Що то буде?

Двері відчинив... Василь. Не уявний, а живий і реальний, із широкою й підступно-лукавою водночас усмішкою Василь. Микола поточився назад. То ось, що воно означало, те кілька разів повторене: «Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай!»

— Заходь, заходь! — широко й гостинно розчинив Василь двері навстіж, сам відстроняючись. — Я тобі безмірно вдячний!

Але як же Микола може зайти, коли цей тут удома? Шибнула тільки одна думка: як тепер викараскатися з цих широко розчинених дверей, що ось-ось покажуть і Гаїну Сай?

— Я не знав, що ти одружився! — в пориві відчаю й ще чогось терпкого змолов Микола. — Ти не признавався! Та ще й насміхався...

Але Василь у своєму райдужному захваті тягнув Миколу за руку всередину й гукав:

— Та подивись же, яку чудесну кімнату купив я в тієї дивачки! Випадково зустрів на вулиці, зачепив… хотів же тобі подати вірну адресу… А вона раптом каже: «Продаю кімнату! Купіть!» Спочатку я видивився на неї, чи вона притомна, а потім… Чому ж би й не купити? Ти ж знаєш, як я мучився в тій комірчині...

— А де ж вона сама? — вже не слухаючи Василевих теревенів, питав Микола, обшукуючи очима кімнату.

— Звідки я знаю? — байдужо знизав плечима Василь. — Гроші я заплатив, домоуправа мене приписала… Яке мені до неї діло?

14

Треба забути те лице, ті очі. Вони не бачать Гаїни. Нікого й нічого не треба, крім того лиця й тих очей, — а от забудь!

Як забути? Написане воно незмивними барвами, й ніякі барви не постануть на тому місці. Це травма. Гаїна суцільно травматизована. Та треба усвідомити, що сила душі все повинна перемогти. Ні, не ламатися від цих нескінченних травм! Велич душі має бути!

Людина весь час живе з думкою, що це — несправжнє життя, а справжнє ще прийде. Цікаво, яке ж те справжнє? Може, якби подивитися на сьогоднішнє, як на «справжнє», то й велич душі знайшлася б та й стала вища за вал?

Може це й є велич, що руки вже огрубіли від торфяних цеглин, набилося в них чимало остюків? Це Настя їй дала знати, що в Бучі набирають до торфяних розробок багато робочих рук. А Гаїні це не первина, вона студенткою теж колись працювала на торфрозробках. От і тепер тут. Київ не для неї. Через те, що вони люблять Київ, їй у ньому нема місця.

Та й от збирає вона висушені на сонці торфові цеглини, складає їх у п’ятки, а потім збирає в кіш ці п’ятки й носить до штабелів, будує піраміди. Увечорі йде вона до Насті, там у неї повна хата школярів, то на всіх після роботи треба наварити їсти. І Гаїні смачні житні галушки на рижієвій олії. Настя має коло хати городець, скоро помідори наспіють… Корівчина доїться… А садок залишився удома, навколо хати під зеленою бляхою.

А потім Гаїна йде до гуртожитку і від втоми відразу засинає. Але часом от такі дурні думки довбуть і довбуть мозок. Буча не Київ, тут нема книгозбірні, нема чим живити думку.

А може саме в тому й велич, щоб уміти знайти в собі повноту, коли нема чим живити думку?

15

Через золотистий океан біжить чорний ланцюжок-змійка, загублений межи буйними м’якими хвилями.

Якщо тут було море, то так воно й виглядало, тільки тоді хвиля була піняво-синя, а тепер іде з крайнеба на Миколу золота і, не доходячи, зникає. Херсонщина, Мелітопільщина, Одещина — рівний степ, тільки обрії горбляться далекими могилами. Це ж ті могили, що про них цілу зиму думав, читав, що їх уявляв. Тепер бачить увіч із вікна поїзду.

Позаду десь зосталася книгозбірня, Ляодіка, що слід її загубив, — вона, як мариво, що ось стоїть над ланами. Відпливають десь у минуле і ті двоє, Тарас із Аріядною, що в їхньому товаристві так любив останніми часами бувати Микола. Десь і Майю завіяло, хвала Аллахові. Вона напевно загубила його слід. Відомо було, що його призначають за його бажанням у Кам’янку, а в останню хвилину він довідався, що призначили його десь на Одещину, у містечко Вознесенське. Це близько Одеси, от Микола й їде тепер до цього міста, потім буде екскурсія морем, а тоді вже добереться до Вознесенського та й почне влаштовуватись на новому місці...

Аж на душі легше, що втік від своєї «жони», як вона себе величала. Самозванно і скрізь! «Жона»! Кожен раз наче нагайкою сікло по виду, як чув це слово.

Алеж таке життя. Губиш щось одне, знаходиш інше. Доводиться петляти в житті, щоб свою мрію здійснювати. Микола — книжний мрійник, що петляє, а Гаїна Сай — простодушна мрійниця, що петляти не вміє. Може несвідомо, але сам же Микола перейняв у Гаїни її стоїчність. Хоч і дивачна буває мрія, але обстоювати її й не поступатись, — такий стиль Гаїни Сай. Може й дивачні його намагання просвердлити своїм духовим оком темінь минувшини і знайти там доісторичні підвалини українського народу... Може. Але що ж у тому злого, чому він цього не може здійсню-вати? Це — його радість.

Ось і тепер, загублений із своїм ланцюжком-по-їздом у золотому океані, він, отака собі точечка в ньому, хоче обняти думкою вісімсотлітній скитський період у цих степах. Це ж тоді, замість оцього жовтого океану, росли тут трави повище людського зросту, вершники ховалися з головою в них. І все це належало їм. Кому? Всім, всьому племені, чи царям? їх було сімнадцять, — легендарних і засвідчених історією... Ні, це не те... Микола покидає цю лінію й перескакує на ту, що найчастіше займала думку, — таємницю їх етнічного кореня. Хто вони? Іранці, туранці? Деякі навіть вбачають в них монголів. Ну, це вже абсурд! Подивитися тільки на їхні лиця, хоч би й на вазах із воронізьких могил. Чиста, гарна європейська раса…

Алеж наші предки — осілий хліборобський нарід, що вже вісім тисяч років обробляє та культивує український чорнозем, плекає мистецтво хліборобства, — цього ж ніяк не обійти! — заперечує сам собі Микола. — А ці — кочовики.

В цьому золотому океані пригадує собі раптом одну Аріядно-Тарасову суперечку. Дещо в іншому світлі виглядає вона тепер, під зливою сонця.

Це ж і є той Аріяднин центр, — від Карпат до Кубані, — що виповнював схід, захід і південь новими народами. На периферіях цього центру швидше складалися й формувалися нації, схрещені з тими, кого вони застали. А в центрі ще довго-довго затримується стара традиція. Яка ж то та традиція? Та мабуть, ще з палеоліту, коли ще живий був тотемний лад із предкинею-берегинею на чолі. Звідси й культ могил, звідси й славетний звіриний стиль, гордість і морока скитологів.

Звіриний стиль! Ось, де ключ! — ухопився Микола за нову ниточку. — Та як же це вони не бачать, що повсюдне й повсякчасне зображення звірів, — магія мисливства, така сама, як і в мадленських розмальованих печерах? В степу нема печер, але є шкіра, кора, дерево, камінь… Це з роду в рід, з покоління до покоління відтворювання звіриного світу, започатковане в млі віків, у часи останнього льодовика — виробило певний, неповторний стиль, що його не сплутаєш із іншим. Скільки ж то тисячоліть треба було, щоб все-народньо дійти до такої майстерности! Мисливці бачили звірине царство щодня, в усіх моментальних станах спокою й руху і, — так, як уміли майстерно стріляти з луку всі, від найстаршого до найменшого, — уміли відтворювати звірину.

Ну, нехай, може в скитів давно вже вигасла віра в тотеми. Назвімо їх «оберегами», оті олені, пантери, бики, барани і всяке таке інше, — але чи це не те саме? Тотем і є опікун, оберігач від зла, давач усякого добра. Ці повсякчасні відтворення опікунів і добродійників не збереглися, бо були з нетривкого матеріялу, а може креслилися при потребі просто на землі. Дійшли до нас ті, що в металі, як він увійшов у побут. А дослідники шукають походження звіриного стилю по всіх усюдах — на стародавньому Сході, в Малій Азії, Китаї, у Сибірі, і де тільки не шукають. Шукайте в минувшині!

Всі оті незчисленні шедеври скитського стилю, що дійшли до нас, — олені, барани, бики, грифони, кінські голови, всілякі птахи і так без кінця-краю, — показують, що творці цього стилю якнайщільніше зрослися з своїм оточенням. Вони так добре його знали, що могли відтворити індивідуальні риси кожної тварини, а одночасно в рамках тієї умовної манери, що в ній відразу впізнаєш руку скита-майстра. Мабуть, всі вони до одного володіли мистецтвом малюнку… І цей універсальний талант замінив їм письмо, бо скитські речі краще за письмо розповідають про тих, що в свойому побуті не могли обійтися без зображення звірини.

То хто ж може бути творцями звіриного стилю, як не мисливці й їх нащадки? Споконвіку жили вони тут та спостерігали звіра у всій різноманітності: пасуться, сидять, утікають, б’ються, хижак замучує плоху тварину… А фантастичні сюжети, небувалі звірі! Це ж напевно їх мітологія, записана не словами, тільки образом.

І так, дякуючи звіриному стилеві, впізнав Микола в цих нащадках мисливців степового Тарасового «коридору», а Аріядниного «центру», у цих кочових скитах — предків. Цей ляйтмотив, що проходить через усі його думи та візії, збагатився ось у цю хвилину одною думкою: вони ще й тому наші предки, що розсмокталися, розпливлися у хліборобських наших предках.

Поїзд мчить серед золотих хвиль і вони навівають Миколі нову візію:

А хіба в наш час не спостерігаємо два типи у народньому масиві? Один — працьовитий, з восьмитисячолітньою наполегливістю й любов’ю до землі — на клаптику ґрунту робиться заможним. А другий — скільки ти йому землі не дай, — все буде бідний. Він — вічний незаможник, він працю коло землі зневажає, так і дивиться, щоб її уникнути. З таких виходять і геніяльні майстрі, пророки, — і ледарі, охочі поживитися на чужому… Та тепер уже нема походів на Закавказзя чи в Мідію...

… Але зате є «клясова боротьба»... вискочив якийсь чортик у Миколиних думках. Бо чого це одна частина сільської громади з такою охотою пішла розбирати пожитки приреченої на вивіз і загибель другої частини тієї громади в роки «знищення куркуля, як кляси»? Як легко натиснувся ґудзичок приспаного, але ще не відмерлого інстинкту! Учора були сусіди, куми й свати, а сьогодні сусід пішов забивати дошками вікна й двері сусідової хати та розбирати, що є в чужій скрині...

А все ж, — веде далі свою думку Микола, не зважаючи на непрохані інтродукції, — а все ж у цьому процесі перемога зосталася за осілим хліборобом, за тим, кого прийшли підкорити. Тільки ж…

Тільки чого ж це. так, що скрізь повиникали держави, а ми, хоч і такий старовинний нарід, хоч можемо похвалитися родоводом із глибокого палеоліту та соковитими ще сьогодні традиціями з тих глибин, і такими двома потужними живлющими складниками (що сплелися в одне), як мальована кераміка й звіриний стиль із їхніми відмінними світами, — а ми на державу не спромоглися. Хоч без історії України неможливо зрозуміти шляхів історії всієї Европи, та й Азії, а от ми через щось ніяк не можемо зажити нашим окре-мим державним життям. Скільки було спроб, полічи: після скитів та їх найвизначнішого державотворця, Атея, було й Боспорське царство, на Боспорі Кіммерійському із столицею в Керчі, там же десь — Русь Тмутороканська, й Русь Амастридська, і якісь Артанія, Куявія, Славія таємничі… Ну, найкраще ми знаємо про Русь Київську, наймогутнішу державу у всій Европі тогочасній, а що потім? Запорозька Січ на місці Атеєвого царства, держава Хмельницького… — Тут думка Миколи ламається, — і от триста років згодом… а держави нема, хоч так начебто природно вона уготована всією найдальшою глибиною існування людської раси на цих землях…

Може тому, — думає Микола, — заколисуваний буйною золотою хвилею пшениці, що безперестань бігла до нього, пшениці, що вже три тисячі років годує світ, — може тому, що етнічні сили цієї землі весь час у розпиранні, у вибухові? Поки то на сонці витвориться можливість життя, поки то воно охолоне настільки, — пройдуть мільярди мільярдів років. А на землі, периферії сонця, воно вже є. Так і в нас, випалахкотіла була протуберанцем Запорозька Січ, як прояв старого скитського суцільного козацтва (все чоловіче населення при зброї)... але треба було ще триста років, щоб ідея держави «без холопа, без пана» стала центральною ідеєю українського думання. То ж та Сай, у своїй вимозі мати право на творчу роботу на своїй землі, має цілковиту рацію. Це ж і є державницьке мислення, — відчування свого повного, законного права на творчий розквіт своїх сил… на участь у культурному процесі. А що ж, хай нам чужинці творять нашу культуру, а ми — в прибиральники та шахтарі?

Щодо себе самого, то Микола вже змирився, що його доля так круто повернула своє річище. Нічого! І туди можна буде передплачувати літературу, і там можна думати, бути вірним своїм неопублікованим думам. З тією тільки різницею, що Гаїна Сай дозволяє собі сваволю не підпорядковуватися вимогам дійсности. Що ж, вона платить за це ціну: викинена за борт.

16

Звичайно, що вона й Настя вже неоднакові, хоч і двоюрідні сестри. Настя звикла змалку до фізичної праці на сонці і їй не важко носити цеглу на четвертий поверх на спині. А от Гаїні й по рівному невдержка. Сонце пече, колючки заганяються в ноги, земля, що колись була болотом, висохла і кусається… Важко. Вона вже виніжена. То ж змалку її посилали до школи, а не жати в поле.

Але Гаїна азартниця. Вона нічого не може робити, «абияк»... Вона захоплюється, забуває за себе й за свою втому, — і тоді стається дивне. Вона опиняється у вирі чудноти. Все навколо неї не таке звичайне, а чудне, нове, гостро-цікаве. Це, напевно від мускульної праці витворюється якийсь новий ритм і творить п’яні емоції.

Нові ясні думки приходять у вирі чудноти, — ось тільки Гаїна повторює ще й ще раз один той самий рух: нагинається, накладає у кіш торф, підходить до другої купки, знов нагинається... Чи може це чисте повітря так діє, що вона наче без завіси все ясно бачить, по-новому?

Бачить вона: правда зветься брехнею, а брехня правдою. Гаїна винна, ще є це в нашому суспільстві? Хіба не треба з цим боротися? Хіба письменство не на те покликане, щоб бичувати? Завдання ж його — виховувати. А як? Тільки обгорненими позлотицею порожніми коробочками? Коли я помічаю й ненавиджу підлоту, хіба не мій обов’язок повстати проти того? Інші можуть миритися, я — ні. То таким нема місця в радянському возі?

Давно вже ставила вона собі питання: чи її прямота не архаїзм часом? Можливо, що складніше суспільство має бути гнучкішим, хитрішим? Зіна каже: хитрість — ознака розуму.

Ні, прямота й чесність — основа здорового суспільства, — не поступається Гаїна. Хитрість і крутійство — ознака розкладу. Це вічне, як природа. І хоч хитрости розпаношилося кругом, гай-гай! — не нею будується світ.

Скажуть: такий закон. Кожна жива істота живе коштом другої живої істоти. Берімо за одиницю не одну окрему людину, а все суспільство. І от у такому суспільстві, хто попереду забіжить, той має, хто не лізе по головах, той теж має: облизня. А може це такі норми клясової боротьби, хоч ніби в нас уже кляс нема? То як назвати, що одні мають невпоїд, а другі й рижієвій олії раді?

А ця спекуляція, оце захлистування «дефіцитного краму» перше, ніж він попаде на очі споживача… Хто ж ті, що видерли? Парості вимирущих кляс, тільки змімікровані, із гнучким хитрішим розумом. О, вони вигадали немало нових штучок-трючків, щоб приманити «по-блату» й спустити спекулянтам, а ті — далі… От там, на товкучці, вже й Настя може купити своїм школярам черевики… Вимируща кляса взяла реванш.

Гаїна, мабуть, і доживе свого віку під гнітом цього реваншу. Але такий неминучий хід життя, що одиниця (не окрема людина, а все суспільство) неухильно має вдосконалюватися. Не тільки техніка буде в його руках, але виступить на кін і високоорганізована душа. Стародавні філософські вчення, що тепер лежать забуті й замуровані в саркофаґах відмерлих релігій, починають уже відживати у вигляді гіпнозу, ясновидіння… Невраховані елементи передчуття, інтуїції, еманації, що ними володіє кожна людина, і що їх тепер вважають мало не забобонами, будуть ще відогравати немалу ролю.

От, скільки то перебіжить думок у голові, поки перейдеш від одного кінця торфяного поля до другого! Як би їх не забути, записати увечорі…

Чи можна вкласти це в мистецькі образи? Це ж було б щастя, якби зуміла, це ж була б найбільша нагорода! Це був би Великдень!

І тут під жарким сонцем якось не дошкуляють напасті перекотиполя, отієї талабунової камарильї, та й остаточний вирок «самого» мандарина Мікадовича. Тут вона знає: все те — дрібниці. Правда на її боці! Хай її знищують — вона спокійна. Аби тільки подати в мистецьких образах ось це, що так яскраво щойно пережила.

А де ділася мана, що водила її цілу зиму? Де зник той туман, ті сірі очі, що часом були зелені, часом золоті, а часом такі жовті, як бурштин?

Гаїна почуває велике-велике звільнення. Під цим сонцем туман щез.

17

На цій могилі ще навіть кам’яна баба стоїть. Вітри й дощі століть-віків посікли лице, зітерли візерунки на одежі й шапці цього пишно вбраного предка, що й досі ще тримає турячого рога в руці.

Микола йшов від Вознесенського до одного тут села й видалося йому, що дорога через поля буде коротша. Він і пішов навпрошки, і так оце натрапив на могилу. Могила була старанно оборана, і квіття та зілля буйніло на ній таке самісіньке, що й за скитських часів. З почуттям побожности Микола вийшов на могилу і сів біля ніг предка.

Якщо він відчуває таку містичну побожність, то як же почували ті, що цю статую тут встановлювали?

Сонце заходило й било червоним промінням у хмару, що згурдилась на сході. Камінь статуї зробився також рожевий, одушевлений. Він наче питався самотнього гостя: — Чого ти прийшов? Які таємниці хочеш випитати? Він наче дивився десь поза Миколу і бачив не зорану цілину, не стерні, а нетолочений степ, бур’яни й усяке зілля вище голови, в них спутані коні, за ними вкриті шкурою й повстю вежі...

Бачив він свій власний похорон. Вже відбуто всі похоронні обряди, що тривали сорок днів, і ось везуть його тіло до могили. У важкій скрині, на високій колісниці, обкарбованій бронзовими, срібними й золотими візерунками. В колісниці над скринею розвівається розкішний балдахин. Над чотирма його стовпами по кутах, щедро прикрашеними бронзовими фігурами левів, орлів і оленів, розстелене запинало яскравого кольору, виткане золотими візерунками та у золотих нашивних бляшках. На кінцях воно обшите китицями. На стовпах висять брязкотельця й дзвоники, що їх тримають у своїх дзюбах золоті орли. Дзвоники ці весь час дзень-дзелень, це вони відганяють від померлого та всього роду-племени злих духів. Восьмеро баских вгодованих коней у золотій і срібній збруї помалу везуть свого владику степом.

А за колісницею суне вся родина, близька й далека, у кожного в руках посуд із дорогоцінного металю, кожне лементуе-плаче. Те рве на собі волосся, друге з надрізаним вухом, з надрізаним пальцем, а ще інше прострелило собі ліву руку. Знак жалоби. Чи може це всі ті, що хотіли б піти на той світ разом із батьком? А ні, то хоч якусь частину себе віддає: шматок вуха, чи трохи крови?

А позаду йдуть незчисленні череди, отари, табуни, аж курява все те вкрила.

А ось і його товариші ще з дитинства, найближчі дружинники і в походах, і на бенкетах. Вони — щасливі. Вони йдуть сьогодні разом із ним у могилу, щоб і на тому світі бути вкупі. Ось і та жінка, котру найбільше любив владика за життя. Правда, вони всі тягли жеребка й вихвалялися одна перед одною, що саме її найбільше любив цар. Ті жінки, що не дістали жеребка перейти у той кращий світ і бути разом із владикою, зажурено відійшли геть і йдуть аж у самому кінці походу. Щаслива ж ось іде за повозом у дорогих шатах, що на них міняться золоті бляшки. На шиї в неї золота гривна й намисто, на голові — золота діядема, а поверх неї тіяра, вся обшита золотими бляшками, у вухах — золоті сережки з медальйонами, на руках три золотих браслети і дев’ять золотих обручок. А черевики ж, черевики! Вони в неї зверху донизу розшиті золотими розетками.

Ось і викопана могила. Глибоко в землі вже готова кімната, обставлена дерев’яними плахами, викладена берестяною корою, застелена морською травою. Поклали його в цю кімнату у саркофаґ із кедрини, а поруч нього поклали булаву, меча із золотою рукояттю у вигляді двох бичачих голів, золоту нагайку, сагайдака у золотій оправі з луком і стрілами. Довкола розмістили жертовний посуд: золоту чашу, символ влади, та срібного глечика. Стіни обвішали дорогими килимами та одежею покійного, розшитою золотими нитками. При вході поставили грецькі амфори з вином, а на одній привісили черпачка. Тут таки й бронзового казана поставили, а в нього наклали шматків воловини та баранини, не забули й ножа встромити. Поруч — і жарівниця на колесах, щоб смажити м’ясо...

Здається, вже все, що потрібно на тому світі, приготовлено й покладено владиці. Чи не забули парню? Ні. Сам владика маестатично лежить у саркофазі у своєму багатому, вкритому золотими бляшками, одязі, на шиї золота гривна з двома левами на кінцях. Золоте намисто. Пояс — шкіряний, так і сяє прикрасами. На руках — широкі золоті браслети, на пальцях — гладенькі обручки, а на ногах — бронзові наколінники…

Аж тепер поклали умертвлених найближчих товаришів, улюблену дружину. Настала черга й на жертвенні тварини. Найбільше забили коней, улюблених жеребців, і поховали їх в цій самій могилі, у всій тій чудовій збруї.

Та й засипали могилу. На першому шарі землі розклали поламані шматки похоронного повозу. Ще раз вкрили землею, — та й тут же почалася тризна. Всі племенем поїли страву-жертву, напилися браги-меду і грецького вина, а потім узялися до роботу. Насипали цю могилу. Ще довго-довго її насипали, місяцями… а що було далі, владика з могили вже не бачив. Чи поставили ж вони через рік навколо могили п’ятдесят забитих юнаків-вершників? Чи справили знов тризну, різні перегони, змагання, грашки?

Микола озирнувся й собі, думав побачити те, що бачила статуя: рудих скитів із довгим волоссям, із вогненними бородами… Озирнувся — і справді побачив

Якийсь чолов’яга їхав повагом на бричці шляхом і махав до нього рукою. З неохотою розпрощався Микола із владикою та його видивами і пішов на поклик.

Хоче чоловік підвезти. Ото добре! Бо вже, начебто, й сонце на вечірньому прузі.

Та який же був він здивований, коли довелося показувати пашпорта! То був об’їзний міліціонер. Його обов’язок дивитися, чи тут не шалаються які підозрілі, чужі люди. Міліціонер був огнисто рудий, волосатий і бородатий, тільки ще довгого волосся, розсипаного по плечах, бракувало. Але не скит, а представник влади, — щоб навіть у степу людина не забувала, що вона живе у двадцятому столітті, у державі, де навіть від села до села перейти без пашпорта не можна.

Микола необавки зайшов у дружбу з рудим бороданем. І поки доїхали до села, то той розповів Миколі, що тут на ріці Богові є острів Мігія. Скалистий і каменистий, як твердиня. Старі люди розказують, що там колись була Мігійська Січ. «А це вам, як учителеві історії, мабуть, цікаво буде знати», — підморгнув огнистою бровою балакучий міліціонер, наглядач над тими, що вештаються тут у степу без діла.

Микола сам із себе насміхався. А він так не хотів їхати «на провінцію»! Та він же тут щохвилини купається у такій старовині, якої ніякі томи й фоліянти відчути не дадуть. Та тут тільки пів години поговорив із таким дядьком — і вже колупнув до середньовіччя.

18

Настині діти мають велике господарство. Кролика годують капустяним листям і всі гуртом заглядають у коєць, як він хрумає. Ще й песик є. Приблудна кішка привела четверо котенят, — і втісі не було кінця-краю. Тільки песик зажурився вельми, що на нього не ллються всі колишні ласки, і почав жалібно скавуліти.

То його перепросили. Яриней узяв на руки, поносив, погладив, — і песик заприятелював із котенятами.

А то раз приходить Гаїна, а по хаті гусеня чалапає. Що за гусеня? — Та це йшли діти із школи, бачать, — під стовпом сидить гусеня оце нещасне.

— А та дурноверха Санька взяла й принесла його з собою до хати. Мало в нас є своїх ротів? — бурчала Настя та все любовно позирала на клишоноге пухнасте створіння жовтої масти, що дибало за Санькою, куди та не повернеться.

Цей світ із котенятами, гусенятами-курчатами й песиком не чужий Гаїні. Вона в нього пірнає й забуває, що десь є великий і байдужно-жорстокий світ міста, той світ, що або втягає в себе й розчиняє, або ламає, або викидає. Це, мабуть, тому, що хоч Гаїна у фізичній витривалості вже й не така, як Настя, але психіка її зосталася ще зовсім селянська, хутірська бо навіть. Міська людина думає й калькулює дуже швидко, а от Гаїна — помалу-помалу. Ця волячість думки — напевно, селянське.

Тому, може, й не прижилася в місті, через оцю свою волячість та неповороткість думання, через зв’язану з цим прямодушність та щирість. Мабуть таки село, мале містечко, де всі одне одному вітаються при зустрічі, її рідне середовище...

Пам’ятаєш, як вперше потрапила до Києва? Яка ж ти була ображена тоді, що ніхто на вулиці не бачить і не помічає, всі дивляться, наче тебе зовсім нема! Таке відразу стаєш ніщо! У Бучі — кожне, хоч би й не знало, то бачить, що ти йдеш вулицею. Це дає якесь запевнення, що ти таки є.

І хоч Гаїна за справжнім станом — міська богема, психікою вона ще довго буде носієм села. Це, мабуть, уже Санька не буде така вайлувата думкою. О, Санька, хоч пішов їй одинадцятий рік, а вже все на світі вміє. Вона тобі повезе до Києва продавати молоко, і вистоїть у черзі хліб, і виторгує в перекупки собі хустку… Чи десь без черги пролізти, доскочити дефіцитного краму… Там вона перша!

— О, Санька на це мастак! То така проноза, що де не посій, там вродиться, — каже про неї сама Настя. — Це якби наші дідуньо, царство їм небесне, то сказали б зараз: «Е, вона в тебе доскоцька й допитацька…»

Гаїна так би не змогла, а от Санька вже вміє хитрувати, отаке мале. Вона своє гусеня носить із собою до школи. Воно ж за нею ходить по п’ятах! Санька до школи — воно за нею чимчикує. То що робить Санька? Вона його ховає в кишеню, а в клясі садовить під партою та киває до нього пальцем, щоб мовчало. А як гусеня подасть голос, то паскудне дівчисько вчительці так збреше, що й комар носа не підточить.

19

Цікавого листа прислала Надія з Осетії, просто із села. Оце прийшла із свята, що зветься «стирхіст», а означає «поминки», «свято мертвих». І пише: «На ці поминки все село громадою склалося: зарізали п’ять волів, п’ятдесят баранів, наварили казан пива, напекли спеціяльних пампушок і всім селом все це й спожили. А тоді почалися різні ігри, змагання, перегони, стрілянина, — з цінними виграми».

То це ж та сама страва, тризна, що й у слов’ян, і в ахейців, і в скитів була!

А воно ще дуже подібне на свято героїв. Це Геродот пише, що в Скитії щороку відбувається свято героїв, влаштоване в одному місці, а з’їжджалися на нього з усіх усюд. То це в Галичині теж існує таке річне свято, — начебто перегляд шляхетських родів: всі шляхтичі прибувають у одно місце верхи, у повному бойовому спорядженні, й там відбуваються такі перегони, ігри, відзначення…

І ще пише Надія, що вивчити осетинську мову дуже легко, бо багато є подібних слів до наших. От, наприклад, аз, що означає «я». То і в церковно-слов’янській мові так же само: «аз єсьм!» Дада — наше «тато». Нана — наше «неня», «мама». Фандир — старовинний музичний інструмент, — ну, а в нас же «бандура». — І по-скитському майже так, пандура, — пригадує Микола.

Надія ще наводить таке слово, як беттир, що означає «володар», а по-нашому —-зіпсоване слово «багатир». Дон-беттир у них означає «володар вод». То ж у нас майже всі ріки звуться на «дон», а в кожній пісні є Дунай... Дійсно, зовсім легка для нас ця осетинська мова! «Господар» у них хаздар, а це вже зовсім по-стефаниківському, -— ґазда. Де Гуцульщина, а де Осетія!

Словом, Микола й Надії знайшов роботу. Тепер між ними зав’язалося інтенсивне листування. Микола все збирає, зберігає, а нащо — й сам не знає.

А тим часом — екскурсії в Усатове, в Ольвію, в одеський музей. Стели з часів бронзи, могили у вигляді сонця із символом бика, себто обкладені каменем кола, а в них чотири бичачих черепи на всі чотири сторони світу... Ольвійська колонія, вже так добре розкопана, що мало чи не знайдено руїну палацу скитського царя Скіла, того самого, що скинули з царювання самі скити та власноручно вбив брат за те, що відцурався скитських звичаїв, а полюбив грецькі…

Микола почувається приємно одуреним. То він цілий рік присвятив розшукові родоводу свого предка Мадія у закритих стінах і нічого не знайшов, крім скарбу в столиці Саккиз. Та й той подарував… А тут само життя, само повітря, сам краєвид, самий ґрунт і цей зубчастий від могил обрій, само небо безкрає, не закрите ні лісами, ні горами, — вводить його в безпосередній контакт із подіями, що відбулися тут кілька десятків поколінь тому.

20

Санька прийшла з плачем із школи, — вигнала вчителька! Та чого? Та за що? Ледве добилися пуття, а воно он що!

Вчителька викликала Саньку до дошки, Санька вийшла на середину кляси, — а за нею гусеня! Кляса хлихонула сміхом, вчителька спочатку сторопіла, а потім розсердилася. Накричала й відіслала Саньку додому. Скажи-но, хай прийде мама!

Настя, замість пожалувати, і собі на бідну Саньку мокрим рядном:

— А що? Не казала я: ой, дограєшся! ? Отак тобі й треба, щоб не справляла байдиків. Вже дівуля, а їй і досі хахоньки та виграшки в голові!.. Мовчи-но там, бо так і витягну татовим паском!

Гаїна саме й прийшла на таку катавасію. Настя пасіює, Санька ридма-ридає, носом сьорбає...

— Ну, й чого? Що дівчинина винна? — пробувала була вона заступитися.

Але Настя тоді, замість того, щоб свою Саньку вчити, та почала сварити Гаїну.

— А ти гляди свого носа. Тебе ніхто не питає, як я маю своїх дітей доводити до розуму, — розходилася вона. — Ще й вони повиростають та будуть, як я, цеглу на будівництві носити? Я хочу, щоб моя дитина на щось вивчилася! Не так, як оце ти, — вчилась-вчилась, та й назад у болото!

І знов обернулась до Саньки, гримнула:

— Не реви! Сідай мені за книжку! Вчись!

От! І місто, й село Гаїну не розуміє. Такий докір Настин опік Гаїну. Може й справді? «Вчилась-вчилась...» І ні місто, ні село її не приймає. А де ж вона має бути?

Це якби мати такі чудесні крила, щоб можна було знятися й зникнути звідси. Як не крила, то парашут, але щоб він не тільки спускався на землю, а й здіймався вгору. А вгорі, щоб розпустився й зробився кімнатою з прозорими стінами. Ото єдине місце, де Гаїна могла б бути. Хоч би в такі хвилини, як оце ця, коли оперіщать тебе, й не знаєш, як цю хвилину пе-режити.

І Гаїна зловила себе на тому, що вона вже — не село. Вона хоче користати з техніки майбутнього вже сьогодні, мріє про те, що мабуть і напевно буде, але ще сьогодні нема. А їй так уже потрібно цього, — щоб оборонити й охоронити свою вдачу та індивідуальність від таких ляпасів.

Невже вона не має права бути такою, яка є? Це її особистість, а особистості разом із розвитком суспільства різноманітнішають. Нехай інші складнішають в напрямку вигідництва та самовлаштування, — Гаїна має перед собою свій зразок складної психіки. Ні, їй товчуть, що вона не має права виділятися з загалу!

І ще поки дійшла до робітничого гуртожитка, в голові склалася казочка. Хтозна, що в тому від пережитого, реального життя, а що від її хотіння, щоб так було. Казочка, та й годі.

21

Повернувшись із своєї чергової екскурсії, з острова Мігії, Микола застав себе… батьком. Так, батьком! Ця раптова метаморфоза, що про неї він і не снив, і не гадав, і що як обухом по тім’ї, — вона сталася в момент приїзду Майї. Бо Майя приїхала не сама, а з нащадком, з малесенькою дитинкою, з хлопчиком. Це й було те, що давало їй таку певність. «Не турбу-у-йся! Я за тобою й на Огненну Землю!...» От, що воно означало!

Майя поводилась у Миколиній кімнаті, як справжня «жона». Пересунула стола, розложилася з пелюшками й усяким причандаллям на ліжку, негайно послала отетерілого Миколу по ночви. Позич, купи, чи де хоч дістань, а щоб мені були! І ще не якісь там такі-не-сякі, а особливі. Дерев’яних і в хату не неси! Микола мусів на примусі доглядати молоко, щоб не збігло, і робити ще тисячі різних справунків, як якийсь Майїн пахолок.

Крадькома, не наважуючись і досі в глибині душі визнати себе батьком, поглядає він на нащадка. Воно сміється! Як це може бути, щоб така малесенька річ, якої ще, взагалі, не існувало в природі, щоб вона сміялася, виявляла вдачу? О, диви, й сердиться навіть! Коли довго не годують, то кривиться, й заходиться верескливим плачем, таким самим вимогливо-настирливим, як і в його матері. Так, хоч бери та затикай вуха. Але це — його син. Син!

І щоб призвичаїтися, оббутися, Микола починає спочатку. Так ось, що ховала вона від мене, знаючи, що я в її руках, спутаний. Ось, чому була вона така самовпевнена! «Я тебе врятувала!» І хоч він із Майєю чужі люди, і хоч нічого, — ніяка психологічна чи офіційна нитка чи будьяка інша, — їх не в’яже, до загсу не ходили, але вона приїхала й поводиться, як «жона». І так воно й є. Ніколи нікому не зможе він сказати, що в нього нема жінки й сина.

Медуза присмокталася й таки свого доп’яла. Ось так треба спірвати чоловіка, а не так, як ти, дике козеня, там у книгозбірні сидиш!

22

І

Була собі Саня. От, одного разу йде вона до школи, глядь, а під стовпом сидить маленьке гусеня, та так же пищить! Згубилося, без мами, змерзло! Саня взяла його в руки, похухала, угріла та й сховала під пахву. І принесла вона його додому.

Стало гусенятко те рости, й визначили йому місце — спати в татовому кабінеті. Але так полюбило воно Саню, що й не відходить від неї. Вона бавиться, -— й воно тут. Вона сідає за стіл обідати, — воно біля неї. Вона йде1 до школи, — й воно біжить за нею та пищить, щоб узяла на руки. То Саня ховала його в кишеню, і воно тоді переставало пищати, а щасливо ніби засинало.

— Сиди мені тихо! — наказувала Саня й накивувала пальцем, як її тато робить, коли вона прошпетиться. — Сховаю тебе під партою.

І гусеня знало, що до чого. Так уже таїлося, що не тільки вчителька, а й ніхто в клясі не знав, що воно тут. Одного тільки разу летіли дикі гуси над школою, побачили гусеня й загоготіли до нього: Вертайся, Васильку, додому, мама за тобою плаче! — Е, ні, не хочу, — від-ґельґотало гусеня, — бо я вчуся в школі.

— Звідки це тут гуси? — здивувалася вчителька. — Хто це з вас наніс сюди птахів?

— Та то дикі гуси пролетіли! — відказали діти.

І виросло вже гусеня на чималого гусачка, а все ще носить його до школи Саня. Ну ж, не можна від нього відкараскатися! Куди Саня, туди й воно, навіть і до кіна з Санею ходить. Ото й тільки, що наніч до тата в кабінет іде спати.

Одного разу викликала вчителька Саню до дошки. Виходить Саня на середину кляси, а за нею чимчикує отак-енний гусак! І він хоче розв’язати на дошці арит-метичне завдання.

Розгнівалася вчителька, розкричалася, затупала ногами! І вигнала гусачка з кляси. Гусак Василько був дуже ображений — і як вийшов із кляси, то так уже ніхто його більше не бачив. Що ж то попобивалася Саня, що ж то нашукалася! Зник, не стало, пропав! Мабуть, собаки розірвали.

II

Щоб розрадити Саню, тато її, конструктор-винахідник, подарував їй дуже цікаву забавку. То така була забавка, що й дорослі хотіли б її мати. Така одежа, що як її вбереш, то й хати не треба. Хоч би який мороз надворі, а в ній тепло. Хоч би яка спека, а в ній наче у травні під квітучою яблунею.

А це ж іще не все! Захотілося Сані мати інший колір свого убрання — тільки повісила звечора в шафу, натиснула в шафі ґудзичка… Якого ти, Саню, хочеш собі кольору? Рожевого? То вже узавтра Саня вийме з шафи зовсім чистеньку, випрасувану й перейняту запахом троянди рожеву суконку, як трояндовий великий пелюсток. А може зелену? Буде й зелена, із духом резеди, — тільки звечора натисни ґудзичка на зелений колір.

І ще багато чудового є в цій одежі. Бо вона може бути ще й човном. Оце приходить Саня до ставка й натискає в малому апаратикові, схованому в одежі, зернятко-ґудзичок. Дивись, — уже одежа й розпустилася, уклалася човником, гойдається собі Саня на воді, хлюпощеться руками у теплій хвильці…

А як трохи більшенька підросла Галя, то тато показав їй і ще один секрет апаратика, схованого в одежі. Її чудесна суконка могла випускати із себе ще й парашута, таку квітку, що підносить у повітря й летить, куди захоче Саня. Прилетіла Саня, зробила малий потиск пальцем, і парашут слухняно спускається вниз та м’яко садить Саню на землю. Тато навіть почав був показувати їй, як то зробити з парашута прозоростінну хатку, що висітиме в повітрі... Але ні… Це він покаже, як Саня ще трохи більша підросте.

Саня так полюбила свою забавку, що вже й до школи інакше не прибувала, як парашутом-убраннячком.

III

От одного разу летить Саня із школи, а назустріч їй вервечка гусей. Летять вони високо, ґел-ґел-ґел, ґел-ґел-ґел! Агов, Саню!

Дивиться Саня, — а то ж обзивається до неї її давній приятель, гусак Василько!

— Лети з нами! Прошу в гості! Побачиш, як я живу!

Ну, і як же Сані не відвідати давнього приятеля?

Прилетіла Саня разом із гусьми до Василькової хати, а в нього, — куди там! У Сані просто собі прозоростінна хатка, що тато навчив робити з парашута, а в Василька цілий палац. Такого ще Саня й не бачила. Як же гарно в цьому сосновому лісі! Навколо височенні зелені сосни, пахне живицею й ще чимось таким радісним... На галявині шовкова зелена травичка, а по ній золоті зайчики пробігають, сонце посилає рожеві стріли у ручай… Ну, так же ж гарно, ще Саня й забула, де вона, як сюди втрапила… ба навіть і те, що мама й тато там десь удома на неї чекають.

Не зчулася Саня, — а вони вже на острові, під пальмами, навколо ж, як заглядить око, — море, а там далеко знов якісь острови мріють. Де ж це вона? О, диви… Водоспади клекотять! Де ж це вона? Та невже на коральових островах?

Не встигла й подумати, як уже здіймаються високі снігові гори, аж страшно! А внизу — глибокі безодні, а повітря стало різке, гостре, бадьорливе... Он унизу долина простелилася, вишита яскравими квітами… Саня вже дивиться, як до неї спуститися, — а воно все зникло!

Навколо були звичайні стіни, звичайна хата, а Василько сидів за столом та сміявся:

— А що, гарну я хату маю?

— То це ми в ніякі ліси, ніякі океани, ніякі гори не вирушали? — зчудовано вигукнула Саня. — Як же це ти так зробив?

— А що ж, даром я вчився? Даром до школи та до кіна з тобою ходив? Даром у татовому кабінеті спав? — пхикнув Василько.

— Але ж пахло сосною… — все ще не вірить Саня.

— А я собі зробив до кожного краєвиду відповідне повітря.

Аж ось коли побачила Саня, що той стіл, за яким сидів Василько, був не звичайний простий стіл, а мав на собі багато апаратури, вимикачів, ґудзичків. Справді, недаром Василько ходив до школи.

— Що хочеш, Саню? — питався він — Пустелю? Джунґлі? Зиму?

IV

Та тут раптом прийшли Саніні мама й тато. Звичайно, не особисто. Вони показалися затурбовані й розгублені на екрані телевізії. Вони безперестань вигукували: «Вертайся Саню, додому! Саню, вертайся додому!» І мама була заплакана.

— Ой, Боже ж мій, що ж це я наробила? — перелякалася Саня. — Біжу, лечу, Васильку... Іншим разом...

І кинулась Саня мерщій до своєї прозорої хатки, до свого чудового апаратика, щоб уже чимдуж вилетіти. Та що ж це таке?

Ну, й що ж це таке? Що за лихо? Не хоче слухати її хатка, не зсуваються прозорі стіни, не робиться квітка парашута, не висувається її крісельце, що в ньому так добре сидіти й дивитися на все унизу. Зіпсувалася забавка! І як же тепер вона до мами й тата добереться?

Це, мабуть, оті погані невчені гуси, Василькові родичі, поклювали зернятка на її апаратикові в хатці-одежі. Думали, що то просо. Ну, й що ж тепер? І… аж допіру згадала Саня.

Це ж тато навчив її, як зробити прозоростінну хатку, та тільки не навчив, як назад повернути в парашут.

А Василько, почувши, зрадів:

— Так би й казала! А стривай, лишень! Я ж недаром у тата в кабінеті спав. Все бачив і всього навчився, що твій тато вміє. А постривай, лишень!…

І не встигла Саня оком змигнути, як Василько вже й зробив, що треба. Саня шугнула парашутом додому, в мамині обійми. Тільки тато накивав на неї пальцем, — і Саня знала, за що.

Та й відтоді часто навідувалися Саня і її приятель Василько, вчений гусак, одне до одного в гості.

23

Дитина роздирається, аж посиніла. Де Майя? Чи може вона думає, що знайшла собі няньку в особі Миколи? Йому вже треба виходити з дому, а її ще й досі нема. Певно, ходить знайомитися і тріюмфально представляється: «Я — дружина Мадія». «Дружина Мадія»! В неї ж і прізвище не Мадій.

Невміло пробує він забавити немовля, а воно, на самий вигляд Миколин, ще більше заходиться та верещить.

Залишається тільки скреготіти зубами. Про якусь працю нема чого й думати.

Все ж думає. Як змінити це все? Якийсь парадокс. Тоді, як не було поїздів і літаків, людність мала більшу волю руху, ніж оце тепер. Людність рухалась вільно від Карпат до Кавказу, до Алтаю, — а ми занумеровані й переписані, не сміємо й поворухнутися… Людина стала додатком до могутньої техніки, не має права вибору, безсила вирватися з колії, в яку її вправлено. І навіть у цій призначеній колії Микола безсилий зробити так, як поклав був собі: закупити літературу, закопатися в неї. Закопаєшся, як щохвилини оце Маєня над тобою владу має! О, вже знов квінькає…

Ніяких пашпортів тоді не треба було. Сів на коня й лети, куди хочеш, викликай вовчим виттям свого побратима.

… Вбраний у шкіряні шаравари, розшиті золотими візерунками, ще й з напуском над чобітьми, у шкіряному сачку, оперезаному широким поясом із золотими інкрустаціями на ньому, Микола — не той спутаний, а цей вільний — має при собі сагайдака із луком та стрілами, а при поясі висить чаша з рогу. Ні скальпів, ні рушників із людської шкіри не хоче Микола… Він вішає на плече бандуру, п’ятиструнний музичний інструмент. Струни з сиром’ятних жил, а лади накручуються на козячі копитця. Сопілку з кості орла має побратим.

А летять вони з побратимом у друге царство, там царівна Отадіта вибирає собі нареченого.

Багато сватачів з’їхалося у двір Отадіти і вже цар, її батько, пририхтував дочці чоловіка — і багатого, і хороброго, тільки немилого. Але буде.чоловіком той, кому Отадіта подасть чару з вином, як усі гості, кликані й некликані, засядуть за столами.

Та Отадіта закохана в Омарта, а знає вона його — і він її також — лише із своїх снів. Увісні вони знають і люблять одне одного, і увісні подала Отадіта Омартові вістку, щоб прибув, бо як його не буде, вона нікому не подасть чари з вином.

Вийшла Отадіта з чарою, обійшла столи з гістьми — й нікому не подала вина. Омарт із побратимом летів у цей час степом, як вихор, щоб не запізнитися на бенкет. І ось вони вже в дворі. Заспівав Омарт та заграв на бандурі, а побратим його — на сопілці з кості орла. Отадіта почула і вийшла надвір. Було перед нею два молодики, обидва гарні, але Отадіта відразу впізнала того, хто ввісні їй снився. Подала йому чару з вином, і поки гості бенкетували, Омарт із побратимом та Ота-дітою вже летіли із свистом у далеких степах...

Так уявляє себе Микола Мадій в ролі Омарта, а ро-мантичну цю історійку вичитав серед згадок про скитів у стародавніх письменників.

Тільки довго мріяти йому під скигління дитини не довелося. Прийшла Майя із своїм відворотно зарозумілим виглядом і накричала на Миколу. То ти не додумався, що треба перемінити пелюшку?

24

Сон… Радість, щастя… Плач, що теж, як щастя… Сон, сплетений із химерних тканин, а Гаїна така щаслива! Ось увісні щастя найдосконаліше.

Чого Пагубі знов від неї треба? Яскраво пережила вона увісні зустріч у книгозбірні, це згубне стеження очима за нею. Все по-старому, навіть увісні. Чи не забагато це? Для Гаїни сон — та ж дійсність, бо увісні емоція нічим не розведена. Увісні, в підсвідомості Гаїна ще від цієї емоції залежна? Те саме напруження, та сама одна дума…

А в’яві ж зовсім інакше. Наче це не давно-давно було, а вчора. Гаїна повна гніву, гнів з’їв усі інші емоції. Гнів і сором, що так наскочила. Ще раз і ще раз оцінює свою поведінку, — і не знаходить у ній кривих кроків. Гаїнина поведінка від початку до кінця була щира, хай і необачна. Вона була така, як вона. Помилялась і спотикалась, але ніде не грала.

А щодо цієї людини, то Гаїну навіть не повинно цікавити, чому була дводушна. Як же цього вона не тямила тоді? Чоло його обдурило. В дійсності він — Тривіял Довбневич Банальський.

А все ж… Що він таке? От дивно! Темно. Наче печера.

25

Микола прокинувся і сів. Де це він? Хто це в тому кутку лежить і чого це тут дитяча колиска? Як шкода, що він утратив ту справжню дійсність, де щойно був! Чого прокидався?

І ще раз пережив цей сон Микола. Він у Києві, в книгозбірні, неподалік Ляодіка. І в душі та незміренна радість, що їй нічого не треба, — просто радість і щастя. Ось він зловив той її погляд у далечінь, що особливо любить у ній. Ось вона зсунула брови і схилила голову до книжки. Яка одвічна ця гра, гра двох! Коли він певен у своїй силі над нею, — починає протеґувати, а навіть, обережносте ради, відсторонятися. Без слів і без жестів, звичайно, але як це відчувається! Він же бачив відразу, що та струна, Гаїною Сай звана, миттю той тон вловлювала й негайно відчужувалася. Але він не знав, що вона йому так потрібна! Лише тоді збагнув, коли втратив.

І в чому воно, це щастя, ця радість? Що в ній таке, чого нема в інших? Вираз? Овал? Залім уст? Профіль? Струнка постать? — Микола не міг би сказати. І що їх не допускало підійти й всміхнутись одне одному, вклонитися? Також не знає Микола. Ця одвічна гра, хто над ким забере владу…

І от усе це він у повній силі пережив, воно ще й досі іскриться й променює в царині почуття, хоч він і орудує думкою пробудженої свідомости.

26

Через тиждень Гаїна подивилася вже іншим оком на свою казочку. Критичним.

Ет, що ж, казочка... Може це скоро й не буде казковим, а справді кожна хата матиме той краєвид, який захочеться, таке повітря, яке любить. Тільки поверни вилочку. Кожна людина матиме свій власний «виліт», — тільки натисни ґудзичка…

Але це Гаїну не вдовольняє. Казочка її для немовлят. Бо людина — ще немовля у свойому духовому розвитку. Технікою все може створити, але душа — дитячо-жорстока, себелюбна. Як у немовляти, що все пхає собі до рота, що знає тільки «мені», не питає, де береться. Перед людиною стоїть ще праця: пройти велику школу і в ній навчитися, як стати шляхетною, а не тварючно-егоїстичною. Яка буде та майбутня людина, — ось, що хоче знати Гаїна. Чи можемо ми, сучасники, уявити її? Чи це вигадка самої тільки Гаїни, а себелюб далі ростиме? Тільки ж ні! Не може лише сама техніка рости, а душевна сфера стояти на місці.

Гаїна уявляє майбутню людину трохи на зразок себе: не може брехати, ладна всю себе віддати, така щира, відкрита й прямодушна. Це в майбутній людині має бути, бо з такими рисами не можна вміститися в рамки сучасного суспільства. Але ці риси конче потрібні, щоб зірвати пута з одиниці-людини, зламати стіни між людьми. Тоді зникне й тварючний егоїзм («лише мені!»), зросте безкорисливість душі («вперед іншим, а тоді й мені!»). Зникне злоба, а зросте дружелюбність…

Та всю себе Гаїна не може брати за зразок. Гаїна дуже підпадає різним згубним і ятрючим «настроям», пригнобленням, депресіям... Вона плутається в нетрях самокопирсання. Це — геть! Треба дивитися на сяїстий зразок майбутньої людини, уявляти її й намагатися дорости до неї.

Тоді… Тоді може й машинок із вилочками та ґудзичками не треба буде, щоб бачити за тисячу кілометрів, щоб опинитися в кімнаті над морем чи й над гірськими висотами. У тій вимріяній повітряній кімнаті з прозорими стінами.

Тоді... Тоді та легкість і радість, що п’янить без напою, що інколи, ой, так інколи одвідує Гаїну, — може вона стане постійним самопочуттям?

Та кому все це сказати? З ким поділитися такими думками? Зіна хоч і з насміхом, а вислухувала її, а тут у Бучі й такої людини нема. Настя? Ота Настя, що в шістнадцять років соромилася-червоніла, як маків цвіт, тепер вона стала така, як бендюг. Навчилася на будівництві загинати матюками, — геть і до своїх дітей, — як матрос. Щоб добути трохи «екстази», Настя й Яриней гонять самогон, ще й Гаїну садовлять за стіл пити, як вона на ту пору навинеться.

А вона ще мріє про людину майбутнього! Це ж уже проголошена нова доба, нова людина вже вирушила в похід до щасливого майбутнього. Тільки мусить вирушати вона з капіталізму, не приватного, боронь Боже! З державного. Бо що ж таке навколо, як не державний капіталізм? Має він ім’я «соціялістичне будівництво», чи й сам «соціялізм», але гай-гай! Де він сховався, той мітичний соціялізм? У закритих розподільниках? Чи може в тих домах, що будує Настя з Яринеєм, а житиме в них «нова знать»? Чи може в тому, що все — державне, а людині, отій звичайній людині, — нічого? Замість права розвивати свої здібності й робити улюблену роботу, право... «будувати соціялізм» для...

Тут Гаїна спинилась, пошукала слова й згадала Настане точне окреслення…. для чортів нетруджених!

27

Майя розгорнула шалену діяльність «на всіх фронтах» відразу, як тільки приїхала. Насамперед, вона приїхала до Вознесенського не просто собі, як жінка до чоловіка… Ні, вона з’явилася сюди із призначенням на посаду керівника культвідділу у місцевому будівництві електростанції. А ще, крім того, взяла собі різні навантаження, обтушкувалась громадською працею. Вічно в неї якісь наради, збори, засідання…

А дитина?

Є для того нянька. Стара бабуся краще знає, що дитині треба. Майя нічого в тому не розуміє. А втім, чи ж Майя кепська мати?

Все, що треба дитині, вона дала. Дала батька. Треба було, щоб син мав прізвище, то вони для того пішли в загс і зареєструвалися. Микола вибрав ім’я за своїм власним уподобанням, і Майя не перечила. Назвали його Атеєм. Атей Мадій. Що може ще більше хотіти Микола? Влаштували за ініціятивою Майї бучні звіздини, накликали гостей, — місцеву партійну знать. Що ще треба?

А решта, то вже хай Миколу не обходить. Решта — то її, Маїне, особисте життя, — і ти, Миколо, не втручайся.

Микола все те байдужно вислухував. Байдужий був він і до того, що вона відразу зо всіма на «ти». Байдуже було йому навіть, коли вона приходила й розказувала своїм безапеляційним голосом про чергові переможні романи. Майя — чужа, випадкова людина.

Своє особисте, замкнене від Майї, життя має й Микола.

28

Знайшла оцю кімнату в Бучі неподалік від Насті, сяк-так прилаштувала й думає тут жити. Доскоцька Санька-знайшла Гаїні роботу. Носить вона до одних тут з будівельної контори молоко, й ті бідкалися, що нема друкарниці, хоч запали цілу Бучу… А Гаїна ще й свою власну старицю-машинку має...

Хоч у Бучі Гаїні тісно. Перейдеш від одного кінця до другого — вже й ліс. Повернеш назад — вже й торфовище. Тут би до Дніпра піти… В Києві «піти» означає з півгодини до трамваю, півгодини до пристані, потім моторкою, — але все ж опинишся на дніпровому пляжі. А тут як?

Нема тут і книгозбірні, а вона ж Гаїні так потрібна! Ні, Гаїні треба великого міста, хай і такого наїжаченого до неї. Там у Києві вона, навіть і викинута, й гнана, — частина буття всього народу, бере свою участь у історичному процесі. А тут... Тут вона ще більш неприпасо-вана, ніж у великому місті. Тут — треба бути такою, як усі, їм зрозумілою.

І Гаїна шукає способу ствердити своє право на інди-відуальність. Бо інакше не можна жити. Вона б хотіла написати повість про тип людини, що живе своїм глибоким внутрішнім життям. Воно так її забирає, що вона наче відгороджена від зовнішнього, наче увісні живе. Прояви? Внутрішній ритм, а не стандартний, накинутий. Все, що вже сприйнято-всмоктано, обарвлюється в особливий колір, має свій запах… Радощі багаті, печалі великі. Ця людина не встигає за життям, не має успіхів, їх завжди перехоплять інші. Але все негараздне зовнішнє знешкоджене внутрішнім цвітінням. Мороз надворі — в душі весна. Але, щоб була чиста, незабо-лочена лукавством та душа, ось умова.

Хоч її завжди відтирають «позитивні герої» на задвірки, хоч вона не мас смаку «боротися за себе», — ну, просто бездарна в цьому мистецтві, — хоч гонитва за зовнішніми успіхами не дає їй вдоволення й убиває аромат внутрішнього життя, але ця людина на своїх плечах, як атлант, тримає все людське суспільство. Непідкупність, принциповість, правдивість, працьовитість, — без них все суспільство розвалиться, без цих засад воно не може триматися. А це ж одночасно й підвалини її щастя в собі. Внутрішнє сонце. Це — найцінніше, що вона має, а зовнішні обставини або проходять непомітно, або ранять гострими боками. Тому вона завжди в конфлікті з оточенням…

Ні, не так… Вона повинна піднестися над умовностями оточення і гострих ребер конфліктів не відчувати. Вона ж уміє відрізняти тривале від скоромину-щого, а для цього їй дано три способи. Оце внутрішнє цвітіння. Моральна сила, що росте з почуття своєї правди, незаплямленої хитренькими калькуляціями. Уміння в свойому короткому віці приєднатися до вічно-сти, бути з нею в одній тональності. Ось ці три способи. І в них криється невичерпна сила.

Ця людина знає в собі конфлікти. Її тягне до людей, а кожна зустріч із ними ранить. Вона хоче від них більше, ніж вони можуть їй дати. Зборища для розваг — магніт для веселої вдачі, що прагне розгулятися й натішитися товариством. А кінчається тим, що вона виходить із ще більшим голодом. Що таке? Вона занадто вибаглива, лише одна фальшива нота, — і вже все пропало. І тоді вони бачать безнадійно сіреньку пташку, що скулилась у кутку…

Гаїна ще нічого не має, крім оцих думок про відмінну душевну конституцію людини, — таку ж відмінну від талабуно-мікадовичевого рецепту «позитивного героя»! Але вона знає, що така людина також цінна порода і може ще цінніша, ніж порожні барила, активісти. Вона знає, що Зіна скаже. Це — несучасно, світ сьогодні належить активним ударникам, а не ідеалістам-мрійни-кам. Критики скажуть: втеча від дійсности, її заперечення, а це вже — контрреволюція. Але Гаїна не бачить у цих присудах доказу, чому така людина не має права на існування. Може вона несе в собі зародки майбутньої людини, може вона постачає ту розмаїтість форм, що з них вилущиться людина прийдешнього? їм, крім одного штучно зфабрикованого типу, розмаїтости не треба, але Гаїна хотіла, хоче й хотітиме такий образ намалювати словом.

Еге, а вони скажуть, що надмірна індивідуалізація — заперечення комуністичної ідеології майбутньої людини. То що це, комунізм — уніфікація особистостей? Це ж назадництво, зворот до примітиву! А врешті — який комунізм? Де він? У економіці — державний капіталізм, «царство інків», а в практиці кожного члена комуністичної партії — неприхована жадоба вигідного побуту, щоб було краще, ніж у безпартійного загалу. Він хоче мати все окремо, а не комунальну кухню на сім родин… Наче сліпі всі. Ніхто не бачить, що ні в теорії, ні в практиці, ні в майбутньому ніякого комунізму не видко. То чого ж так себе звуть?

От, цікаво, чи вже Зіна повернулась із Галичини? Гаїна почуває потребу її бачити… І дещо б купити в Києві, бо в її кімнаті ще нічого нема. Якось мусить прилаштовуватися на зиму й калатати далі це немайбутне існування...

29

Як це вам подобається? Майя не тільки хвалиться, а й справді завела собі роман на повну губу. І так безсоромно, на очах у всіх. Ці демонстративні появи на виставах разом із головним інженером, ці прогулянки на будівництво…

Звичайно, вона може це робити, — але при чому тут Микола? Чому має вона удосконалювати свою теорію «вільного кохання», як дружина товариша Мадія, викладача історії в середній школі Вознесенського? Чого було йти до загсу, коли видно й їй, не тільки йому, що то — порожня формальність, а жінкою й чоловіком їм ніколи не бути? Досі в Миколи була ще ілюзія, що Майя через якусь «демонічну» закоханість женеться за ним і не випускає із своїх пазурів. В цьому, — признайся, Миколо! — була якась частка й приємного лоскоту, хай і незначна. А все ж вона виправдувала цю Майїну навратливу поведінку. Тепер...

— Ти могла б зостатися й дівою, — насміхався Микола, скоса позираючи, як вона чепуриться на чергове засідання, одне з тих, що кінчалися таємничою прогулянкою із головним інженером на будівництво. — Вільно! Чи я тебе силував зо мною розписуватися?

— Я не діва, я маю дитину, до твого ласкавого відома, — не відвертаючи голови від дзеркала й вищі-пуючи пінцеткою брови, огризалася Майя.

— В старовину діва була не та, що не мала дитини, а саме та, що вродила, — неквапливо філософував Микола. — А що ти давно порвала із дрібнобуржуазними забобонами й для тебе не існують закони їх моралі, то я, на твойому місці, керувався б зручнішою. Ну, що ж, дитина не сором, може гордість. Я знав одну жінку, що назвала дитину своїм прізвищем, по-материному: Іван Варварович. От і ти: назвала б Жовтень Майєвич! Як чудово! І не конче було гнатися на край світу за нещасним Мадієм.

Майя не тратить своєї самовпевнености від такого зловісного гумору. Вона відплачує своїм гумором. Не сказати б, що злісним, вірніше можна було б назвати його цинічним. Хоч у своїм зарозумілім зухвальстві Майя цього не помічала.

— Але я тепер заміжня жінка! Я маю чоловіка! А те, що в мене є любовні інтрижки, це мені тільки до лиця. Ніхто не кине тепер на мене шматком болота, що я — гуляща дівка.

Яка приголомшлива щирість! Інші жінки може й собі не признаються в думці: «Аби вийти заміж, а тоді я можу собі робити, що захочу!» Ця вивершила собі вже викінчену «теорію»: чоловікове прізвище, статус одруженої — і аж тепер можна пуститися берега на всю свою охоту.

Їй треба було тільки становища, ось що! Щось погано діє Майїн емансипаційний кодекс законів! Зуміла взяти собі чоловіка, що намітила, але в самій собі, голубко, не зуміла ти перебороти патріархальної засади, що жінка тільки тоді й має пошану від оточення, як сховається під крило чоловікового престижу. Зоставалась би дівою, та й крутила б собі з інженерами романи.

А син? А Атей Мадій?

Микола почуває несподіваний приплив ніжности. Атей Мадій належатиме тому, хто вдихне в нього душу цих степів.

30

Не нарікай, що не втискаєшся в рамки, наготовлені для звичайних доль. Ти ж завжди жадала, щоб твоє життя не було подібне ні на чиє. Так воно й є. Добилася свого. Хоч би й тим не подібне, що нудьги ні в кого такої не буває.

Ця велика Я увесь час трішечки насміхається з малої. От і тепер! «Не журись, — каже ще вона. — 3 погляду іхтіозаврської естетики перші ссавці теж були виродками, відхиленням від нормального ящура. Може й сотні таких виродків вимерли, а якийсь таки зостався основоположником нового виду. Бо коли не буде різно-манітностей, то не буде з чого вибирати, не буде чого відсіювати, не буде схрещення, буде хиріння… І такі, як ти, потрібні…»

Тільки короткозорі вважають, що повинна бути уні-версальна стандартна безликість, тип «від» і «до», а все, що виходить поза межі їх мірки, то вже й «вилазка клясового ворога». Гаїна мусить знаходити виправдання свого існування, бо як повірити їм, то що ж лишається? Повіситись. Віра в своє призначення охороняє її, як панцер, проти нищівних променів зневаги, пущених на неї...

Гаїна інколи питає себе, — нащо вона сама собі це розказує? — Нема ж кому! Тут у Бучі — туманіє з нудьги. Вже сезон на торфрозробках давно закінчився. Поїхати б у неділю до книгозбірні, — туди їй шлях заказаний. Хоч як відчуває вона недостачу книгозбірні, а ще довго-довго доведеться витримувати карантин, поки не буде Гаїна цілком вільна від своєї пристрасти. Про свою спробу запитати Пагубу, чого він такий сумний, вже перестає думати, вже все в минулому, а от — щодалі, то соромніше, що так наскочила. І тепер одне з двох: або нудьга, або приниження. А це ж було єдине місце, де чулася між подібними істотами, де живила мозок. Як би було добре, коли б з минулої осени й до того пам’ятного дня не було ніяких «павутинок»! Чи то підскочила така пора, чи справді та людина мала щось особливе, невбгане в слова та думки? Гаїна хотіла б це знати, бо цим багато чого вияснилося б.

Бо чого ж з усієї маси людей, що проходили перед її очима, ніхто не будив її сплячки, не викликав аромату життя. А цей? Цей уяскравлював усе навколо, робив життя самоцвітною казкою, створював те учуднення, що наймиліше Гаїні за все на світі.

І от вона відмовила собі самоцвітного багатства. Заради чого? Все — її вдача! Все — її непоміркованість!

А головне — заїдає нудьга. Така нудьга, що навалюється на тебе чорним мішком і не дає дихати.

Під цією білою габою бучанської зими навіть і до Насті не дістанешся. У своїх міських ботиках Гаїна не ризикує вийти з хати далі, як до хлібної крамниці та контори будівництва, де бере та здає роботу.

І от одного весняного ранку вибралася вона до станції й поїхала до Києва.

31

У Києві, мабуть, морози й сніги, а тут на півдні вже в літньому всі ходять, цвітуть тюльпани. Навколо ланцюгом чорніють могили, степ уже зораний і засіяний…

Майя розходиться з чоловіком. Звичайно, ці історії відбуваються дуже драматично. А тут нічого такого драматичного не діється. Як зазеленіли акації, Майя повідомила, що виїжджає на курорт у товаристві свого інженера. Микола навіть допомагає їй збиратися, купив валізку. Відпровадив із малим Атійком до станції, і махав навздогін поїздові рукою. Акації вже скоро зацвітуть, запахне ними, аж учадієш...

Удома Атійко перейшов у руки воркітливої няньки-бабусі, що вміла співати колискових пісень та купала-годувала малого. Чи вміє бабуся й казки розказувати? Ага, то добре, ось як син підросте…

— А що, вже Майя більше не вернеться? — питає бабуся.

— Та чого? — одверто признається Микола. — Може коли в гості загляне… Але зате ось скоро сюди приїде моя мама…

От, як то воно все само собою розв’язується! Коли б тільки з тим інженером не зірвалося. Але Майя не пропаде, знайде собі раду. Шкода тільки, що вона не подбала «законно» прикріпити собі нового чоловіка.

Чому це так? Скільки тут була ця жінка, Микола не мав смаку до своїх тем, не розкрив жадної книжки, що привіз із собою. Якийсь невидний дух беззмістовної метушні привезла вона з собою, й дух той весь час витав у хаті.

Він розгортає навмання Геродота — і книжка розкривається якраз на сторінці, де розказується сумна історія Скіла. Мати його була чужинка і не прищепила Скілові любови до рідних скитських звичаїв... От, як добре, що Майя не прищепить уже Атійкові нелюбови до українських степів-звичаїв…

32

Це інколи налітає на Гаїну — велика радість, незміренне щастя. Пам’ятає раз, в студентські часи... Жила з двома дівчатами у перехідній кімнаті… всі порозходилися, нікого в приміщенні не було. І Гаїна була голодна. Не було ні хліба, ні грошей на хліб, а було тільки трохи гречаної крупи в торбинці та жменя цукру. Не було примуса, зварити. Щоб стишити голод, вона жувала цукор і крупу, а в голову приходили пісні, що цьому відповідали. Перша вийшла на кін бідна вдова, що орала свою гору, волочила, слізоньками примочила. І брат її на зиму не приймає, бо вона має багато дітей, але вона обіцяє: «Як ти будеш обідати, то я вишлю дітей з хати». За нею прийшла та, що просить нерідную матінку поколисати її дітей. «Бодай же ти не діждала, щоб я твої дрібні діти колисала», відказує мачуха. І тоді приходить на допомогу одвічно щедра українська природа: «Буде вітер повівати, буде мої дрібні діти колисати. Буде дощик накрапати, буде мої дрібні діти умивати!»...

Так перша пісня привела другу, з тихенького співу Гаїна непомітно виповнила голос. Третя пісня вже брала верхи, все ще боязко, — але ж нікого нема у приміщенні! Голос розходився уширшки, угору рвався, як і Гаїнине почуття легкости. Співати хотілось, і хотілось виспівати все, що знала, душа виповнювалася вібраціями безпричинного щастя. Чи це сп’яніння від співу, коли нікого й нічого не треба, чи має воно якийсь фізіологічний підклад? Та хіба можна голодом впитися й злетіти до такої нагірної радости? Чи може була тоді Гаїна закохана? Ні, в той період із важким зусиллям пробивалась вона крізь мури освіти і не до закохувань їй тоді було, — кожну хвилину могли викинути з інституту... Кожна тодішня днина була тоді дорога й заповнена напруженням на тлі безперестанних спазм голодного шлунку.

І от тепер. Гаїна не закохана ні в кого. Вже перейшли її «судні дні», вже вона викинута із літературного життя геть назавжди. А це, що відчуває, — вершини її існування, найбільше щастя, що йому любовна емоція — слаба відбитка. Раювання виповняє всі атоми істоти, всі закамарки нервів і навіть пори шкіри.

Такі душевні стани приходять до Гаїни зрідка, але навіть і один такий — винагорода вщерть за віки принижень, злиднів, сірого животіння, депресій, вигнано-сти і браку друзів. Виступає наперед та Я, що її Гаїна називає раз Сторожем (бо не допускає до спідлення), раз Внутрішнім Сонцем (бо прозирає воно тоді, коли сині тужаві хмари затьмарюють її дух геть зовсім). Виступає ця володарна Я і думає про цю малу я з малої літери та з мімозистою вразливістю, як про пацієнта лікар. І ця Я анітрохи не заражена стражданням маленької я.

Все цікаве стає, наче вперше побачила, прибувши з іншої плянети. Все — яскраве, кольористе. Наростає в собі багато сил до праці. Все хочеться переробити, всі книжки перечитати, негайно взятися за те, до чого досі була несила.

І ця невразлива велика Я не знає ні страху, ні втоми, ні камінного мішка самоти. Вона знає, що їй призначено виконати місію — велику місію — і шлях до неї це щирість, прямодушність та правдивість. Яку місію, — Гаїна ще не знає. Знає та велика радість,, що в неї одягається Внутрішнє Сонце, щоб показатися Гаїні.

Сонце в ній самій. Нащо ж їй іти по тепло до них?

«Манія еротика» минулася. Чому б їй не зайти до книгозбірні у цю неділю?

33

Кожен раз, як під’їжджаєш до Києва, проймає легке хвилювання. Показується Київ лише невеличкими клаптями своїх краєвидів. Верхи Лаврського золота. Кучерявий Звіринець. Відтинок Собачої Тропи, а потім зелений масив поліклініки, горб Левашівської з червоним тринадцятиповерховим будинком на шпилі… Десь тут і Батиєва Гора, ось уже Київ-Другий, пасажирська станція…

А за цими шматочками внутрішнє око бачить сади над Дніпром. Дніпро-Славута-Бористен унизу розлився безкраїм морем. Поділ, Кирилівська вулиця, Глибочиця із своїми покрученими вуличками, широка Володимирська, парк із пам’ятником Шевченка у квітах і напроти — колони бордового університету, а за ним...

Микола приїхав до Києва з великими надіями. Рік учительського стажу вже за плечима. За цей рік він встиг опрацювати нову тему, вже й вислав її на перегляд керівникові катедри історії. Професор хотів би бачити серед аспірантів і Миколу, — так написав. Що ж, перешкод особливих нема. Майя вже перестала піклуватися його долею. Захоплена своїм інженером, не обіцяє більше рятувати його. Малий Атійко росте у Миколиної матері…

Часу він має дуже мало. Микола приїхав, щоб включитися в експедицію, що мас провадити розкопи на Кубані. Ось, яке щастя йому всміхнулося! Але як же може він, у Києві бувши, та не зайти до дорогої книгозбірні, де проминуло стільки незабутніх годин і днів? Зайти? Не заходити? Ще якийсь хвостик думки прошмигнув… А може не заходити? Така чудова неділя, таке синьошовкове небо, — чого б то сидіти у книгозбірні, коли твоє місце на Дніпрі, на піску?.. А ще ж до Тараса-Аріядни зайти б, Василя може побачити...

Але ноги вже самі понесли вгору сходами, вже він відчинив двері тихої залі з грубими хідниками, з високою скляною стелею, з приглушеним шелестом сторінок.

Уже здалека бачить він струнку, гарно окреслену постать. Вона сидить у глибині залі близько вікна. У тім самім легкім картатім пальті. Сидить вона спиною до входу, можна бачити тільки пів її обличчя. Але Микола відразу впізнав. Той самий чистий овал, пряма лінія переходу чола в ніс, твердо закраяні уста з вигинами в куточках, пшеничний німб волосся навколо голови. Щось зосереджено читає і часом записує в зошиті. Все, як колись. Наче вчора тут був.

Ні, не все. Колись — оберталася відразу, щотільки відчувала його погляд. Ось уже з пів години сидить Микола, ніби читає, а насправді не спускає уваги з однієї тут стрункої постаті, єдиної для нього в цій залі із схиленими головами.

Нарешті, Микола зважився. Це ж вперше бачить він її після того пам’ятного звертання Гаїни до нього. От і підійди, й запитай, що турбувало її тоді та яка була її потреба до тебе!

Він прийшов і став, застуючи простір вікна, тінь його впала їй на книжку. Гаїна підвела голову, глянула нетямущо-невидющо на заваду, потім обілляла Миколу потоками ясного погляду й поклала олівця. А що Микола ще й досі мовчав, то вона підбадьорливо запитала:

— Ви до мене? Я вас слухаю…

Нью-Йорк, січень, 1967 р.