Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

«Лови кота!»

— Що ж робити? — спитав Женька.— Чекати?

— З моря погоди?! — огризнувся Михайло. Походив по кімнаті й визирнув у віконце. З даху спускався товстий шнур від телевізійної антени й щезав у кватирці на першому поверсі.

— Витримає? — спитав Михайло.

— Міцний, — непевно відповів Женька.

Михайло потягнув шнур до вікна, посмикав, ще сильніше — шнур не піддавався.

— Витримає, — сказав Михайло і поліз по шнуру вниз.

— Михайле! — пролунав голос тітки Клави.— Михай-ле-е!

Михайло так і застиг, учепившись за шнур. Тітка Клава стояла у дверях літньої кухні з великим і, мабуть, важким ополоником.

— Це що за новина? Ану, марш назад!

І Михайло поспіхом поліз назад.

— Антена, антена! — похопилася на подвір'ї тітка Клава.

— Якщо ти антену погнув, — промовив Женька, в якому раптом прокинувся «хазяїн», — ти її лагодити будеш. Як я телевізор дивитимусь?!

— Відчепися ти, — пробурчав Михайло. — І без тебе... Трос не встигнемо купити... Яке плавання без снастей! Як будемо парусом управляти?

— Та у нас і паруса нема.

— Авжеж! Стовбичитимемо тут, у нас нічого не буде! — Михайло навшпиньки підійшов до дверей, приклав вухо і махнув Женьці рукою. — Давай сюди газету.

Женька здивовано дивився, як Михайло підсовував газету під двері.

— Є один надійний спосіб, — пошепки сказав той. — Я в одному детективі чигав.

Михайло висмикнув з стіни гвіздок, встромив його у замкову щілину, натиснув, і ключ за дверима впав на газету.

— Готово, — і втягнув газету разом з ключем.

— Ух ти! — пошепки вигукнув Женька.

Михайло запнув штори, швидко згорнув ковдри і накрив їх простирадлами так, що, якби ввійшла тітка Клава, то їй здалося б, що Михайло з Женькою лежать собі та мирно сплять.

— За мною! — Михайло відчинив двері.

Вони почали обережно спускатися та раптом завмерли. Назустріч їм піднімалася тітка Клава з двома тарілками холодцю в руках. Побачивши їх, вона скрикнула й упустила тарілки. Хлопчаки вихором помчали нагору. Позаду гупали могутні кроки тітки Клави.

Вона приголомшено глянула на двері. Ключ був на місці. Потягнула двері до себе — відчинилися.

— Ми гадали, ви нас простили, — зразу ж заквапився Женька. — Дивимося — відчинено.

— Невже я забула...— пробурмотіла тітка Клава і знову подивилася на ключ. Вийшла, зачинила двері на два оберти.— Залишитесь без обіду! — і почала спускатися. Повернулася, поклала ключ до кишені халата і пішла, недовірливо озираючись.

— Все пропало, — сказав панікер Женька.

— А Мошкіни! — Михайло розсунув штори, взяв підзорну трубу і навів її на будинок Мошкіних, який стояв на пагорбі за сусіднім подвір'ям. Близнюки, пристойно склавши на колінах руки, сиділи біля відчиненого вікна, а мати обробляла примочкою їхні численні синці.

— Теж дісталося, — промовив Михайло. Мати щось сердито сказала Мошкіним і вийшла.

— Дзеркало, — наказав Михайло. Женька квапливо сунув йому в руку дзеркальце. І Михайло пустив сліпучого сонячного зайчика, він пробіг по траві повз тітку Клаву, що поливала груші, потім шурхнув у щілину паркана сусіднього подвір'я, швидко перетнув його, пройшовся по стіні прибудови, потрапив на подвір'я Мошкіних (тут за сонячним зайчиком погнався пухнастий кіт, та не наздогнав) і стрельнув яскравим світлом в очі близнюкам. Вони замахали руками, немов відганяючи бджіл, і висунулися у вікно.

Михайло перегнувся через підвіконня і закричав:

— Мо-о-шки-и!..

— Цить мені! — вибухнула тітка Клава, в якої, нарешті, справді урвався терпець. — Тут всі відпочивають після обіду, а він горлає, немов гудок на роботу. Бо заб'ю вікно гвіздками, сидіть тоді в задусі — діждетеся!

— А мовчки розмовляти можна? — спитав Михайло.

— Можна,— сторопіла вона.

Він схопив сигнальні прапорці і одчайдушно просемафорив близнюкам «сигнал біди».

Борис і компанія, що причаїлися на даху сусіднього сарая і вже давно спостерігали за чудернацькими діями Михайла, повитягали шиї.

— А я вважаю, що треба йти звідси, — сказав Хихикало.— Постежиш ось так за ними, а потім... тобі ж і перепаде. А все ти: «Налякаємо!» «Врятуємо!» Ну що, налякали? Врятували? Плакала тигрова шкура. Ось побачиш, батько з Мовчуна три шкури спустить, якщо довідається, що ця пропала!

Мовчун кивнув і написав у своєму блокноті:

«Вже довідався».

— Боляче було? — висловив співчуття Борис.

Мовчун кивнув.

— Але ти не признався?

Мовчун помотав головою.

— Розумник, — похвалив Борис. — Не проговорився. А стежити треба. Мишко марно нічого не робить. Щось вони знову задумали.— І приставив до ока половину театрального бінокля.

— Навіть я нічого не розумію,— спантеличився Хихикало, дивлячись, як миготять у вікні прапорці.

Мовчун кивнув.

— Нічого не розумію, а ти? — разом сказали один одному Мошкіни.

— Вони не зрозуміють,— сказав Женька Михайлові.— Не знають.

— Бачу, — засмутився Михайло. — Я гадав, а раптом знають. А ще на морі живете! Найважливішого, найкоротшого сигналу не знаєте: «СОС»! Усі моряки відразу на допомогу приходять.

Та Мошкіни виявилися догадливими. Хоча вони й не зрозуміли сигналу, зате збагнули, що для чогось потрібні Михайлові. Тому вони, знаючи, що у нього є підзорна труба, почали писати на аркушах із зошита великі літери і показувати у вікно:

«МЕНЕ ЗАМКНУЛИ»

— Їх теж на ключ,— промовив Михайло.

Нові літери: «ЯКЩО ВИПУСТЯТЬ, ЗАЙДУ».

— Зайдуть,— Михайло стукнув кулаком об кулак.— Зайдуть, коли сонце зайде!

— А може, раніше? — сказав Женька.— Може, встигнуть до закриття «Спорттоварів»?

— Та більше нам і нема на що сподіватися, — Михайло тяжко сів на ліжко.

— Що ж робити? — звично запитав Женька.

— Добре б пожежу не по-справжньому, — задумливо промурмотів Михайло.— Диму надимити без вогню і до вікна. Пожежа! Пожежа! Враз випустять. А поки розберуться, ми в «Спорттовари» збігаємо.

— Перепаде, — зіщулився Женька.

— І так попало. Гірше не буде, — переконливо зауважив Михайло. — Ну, покарає, знову зачинить. А ми і так зачинені, тільки зараз ми без троса. А то у нас трос буде!

— Еге ж,— закивав Женька.— А що палити? Папір?

— Будинок згорить,— Михайло метушливо висмикнув в-під ліжка свій чемодан, глянув у нього і зовсім засмутився.— Ну от. Я свій фотоапарат у Москві забув!

— А навіщо він? — сторопів Женька.

— Фотоплівка! Від неї диму, як на пароплаві, а вогню нема!

— А діафільми годяться? — запитав Женька.

— Ще б пак!

Женька поквапливо розкрив шафу. Там стояли проектор і коробка з діафільмами.

— Ось! — гордо промовив він і взяв один з них.— «Чапаєв», — розгорнувши стрічку, визначив він і засопів.— Шкода...

Так він переглядав і відкладав одну стрічку за одною, не знаючи, яку вибрати.

— «Червона шапочка», «Буратіно», «Петя і вовк», «Хлопчик-мізинчик»,— Женька мало не плакав, так шкода йому було своїх скарбів.

— Ну, тоді не треба,— зглянувся Михайло.

— Треба, треба, — одчайдушно промовив Женька, відвернувся, взяв стрічку навмання і, не дивлячись, швиденько загорнув у папір.

— Ось! — радісно заявив він.— Яка — не знаю!

...Тітка Клава вже займалася іншою справою. Вона варила варення у великій мисці.

У вікні горища з'явилися Михайло і Женька.

— Пожежа! Пожежа! — пронизливо зарепетували вони.

Тітка Клава завмерла з ополоником у руці. З вікна повалив дим!

— Рятуйте хлопчиків! — нестямно закричав дідок у пенсне, голова численної родини дачників, яким тітка Клава здала веранду і літню кухню.

Михайло і Женька шугнули вниз по кабелю телевізійної антени. У хвіртці зчинилася пробка! Мешканці з чемоданами рвалися на вулицю! Михайло і Женька ніяк не могли пробитися!

Вони кинулись до паркана, але тут тітка Клава схопила їх за руки.

— Боже ти мій! Від мене ні на крок! — наказала вона, не випускаючи їх.

Шум! Галасі Крик! Збігалися сусіди, перехожі!

— Я викликав пожежників! — закричав хтось.— Ідуть.

— Ми більше не будемо! — злякався Женька.

— Що не будемо? — підозріло запитала тітка Клава.

— Плівку... палити,— і Женька розплакався.

...Михайло і Женька сиділи біля віконця та похмуро колупали виделкою смажену рибу. В кімнаті було голо! Ні одягу, ні ковдр, ні простирадл, ні навіть матраців. Тільки панцирні сітки на ліжках. Їх, як відомо, не підпалиш.

У двір насторожено ввійшов дідок.

— Пробачте,— сказав він тітці Клаві,— я тут пенсне загубив...— понишпорив по землі рукою, підняв пенсне і заквапився на вулицю.

— Куди ви? — жалібно спитала тітка Клава. У нього сіпнулася щока. Він через силу усміхнувся і щез у сусідньому будинку. Мабуть, родина дачників встигла зняти іншу квартиру.

Михайло і Женька їли рибу і не зводили очей з дому Мошкіних.

— Глянь, дає! — раптом засміявся Женька. Грайливий кіт на подвір'ї Мошкіних ганявся за пір'їнами та папірцями.

— Хто?

— Барсик. Кіт Мошкіних, — відповів Женька. — Він у їхній кімнаті під диваном живе. Найдурніший котяра. Пам'ятаєш, як він за твоїм променем від люстерка погнався? Дурніший навіть за Хихикала.

— При чому тут кіт,— мляво відізвався Михайло.— Я про інше думаю. Ну, випустять їх... Поки вони розкачаються, поки до нас прийдуть, тільки час згаять. А трос раптом і закінчиться. Останні метри розкуплять — і кінець. Їм від свого дому до магазину близько. От якби вони відразу до магазину побігли!

— Звичайно. Він у них поряд,— неуважно підтвердив Женька і внову засміявся.— Та ти на кота глянь — сміхота!

— При чому тут кіт! — скипаючи знову, сказав Михайло і завмер.

— Ні при чому,— відповів Женька і витріщив очі.— Ти чого?!

— Кіт... якраз... при чому, — зі значенням промовив Михайло.— Де люстерко? Швидше!

Як і сподівався Михайло, грайливий сонячний зайчик, неквапливо уникаючи пухнастих лап кота Барсика, привів його прямо до їхнього будинку.

Спостерігачі — Борис, Мовчун і Хихикало, які було занудьгували, втупили очі в кота.

— Щось замислили,— знову сказав Борис.— У них голова варить,— і постукав пальцями по маківці Хихикала,— не те, що в тебе.

— У мене, може, більше варить,— образився той.— Просто не видно.

— Правильно. Вона в тебе не скляна,— посміхнувся Борис,— тому відсунься. Не затуляй.— І знову припав до бінокля.

Михайло кинув униз рибку. Кіт миттю з'їв її і задер голову.

— Навіщо він тобі? — спитав Женька.— Нудно?

— Потрібен. Нитки є?

— Є...

— Ну, скоріше!

Михайло прив'язав другу рибку до нитки і кинув на останню сходинку зовнішніх сходів.

Кіт одразу попрямував туди. Михайло тягнув нитку, а Барсик слухняно дріботів за рибкою.

— Кис-кис-кис,— Михайло втягнув рибку на підвіконня. Кіт скочив на поручні балкончика, другий стрибок у вікно — Михайло вхопив його за шкірку, опустив на підлогу і зачинив вікно.

— Буде нашим зв'язковим,— він швидко написав записку і вклав у неї свою заповітну десятку.— Погуляє, додому повернеться. По теорії імовірності. Куди йому подітися?

— Чудово! — тільки й зміг вимовити Женька.

— Тільки більше не годувати. А то не скоро до Мошкіних повернеться.— Михайло зняв з ноги шкарпетку, всунув туди записку з грішми.— Вони враз помітять — у нього на шиї щось висить. Прочитають записку і порядок,— з цими словами він прив'язав свою дорогоцінну шкарпетку до шиї кота.— Відчиняй вікно.

Опинившись на балкончику, кіт не квапився іти, розгулював по поручнях і благаюче дивився на них.

— Гав-гав! — рявкнув на кота Женька. І Барсик помчав униз.

— Погуляє півгодинки і додому,— заявив Женька.— Ми йому вовчий апетит роздражнили.

— Тільки б гроші не загубив,— хвилювався Михайло.— Перші й останні.

Барсик відійшов трохи від дому і ліг.

— Ліг,— жахнувся Михайло.

— Додому, Барсику! Додому! — зашипіли вони на нього згори.

Кіт неохоче піднявся і попрямував — не додому. На вулицю.

— Не хвилюйся,— заспокоював Женька Михайла.— Він добре дорогу додому знає.

— А Барсик кожного дня додому повертається? — наполегливо допитувався Михайло, побоюючись, що по побачити їм тепер не тільки троса, але й грошей.

«Ну й дурень же я! — лаяв він себе в душі.— Кому гроші довірив!»

А Женька знай бубонів:

— Не заблукає. Чотири місяці в них живе, ні разу не пропадав.

— Я Мошкіних у записці настрахав, якщо вони не постараються, то ми навколо світу не попливемо,— діловито повідомив Михайло Женьці.

— Чому... навколо світу? — здивувався Женька. — Це ще коли буде! Ми ж у Таллін зібралися.

— Ото ж то й воно — в Таллін, — відповів Михайло. — А раптом записка чужому в руки попаде. Про Таллін усі повірять, а про кругосвітку — ніхто.

— А Мошкіни здогадаються? — почухав потилицю Женька.

— Ясна річ. Пам'ятаєш, я їм казав, що після Талліна, може, і в кругосвітку підемо? А вони сказали, що до Талліна і назад майже кругосвітка і вийде. Та не в цьому справа, — відмахнувся Михайло. — Головне, вони зрозуміють, що нам шкоти конче потрібні!

Борис, який машинально навів на кота бінокль, раптом побачив у нього на шиї дивний смугастий пакетик.

— Лови кота! — жахливим голосом наказав він Мовчуну і Хихикалу.

Друга неспортивна мрія Бориса

Це непроста пригода — як спіймали кота. Тому що його ловили, мабуть, години півтори. Він ховався під колодами, під ґанками, залазив на дерева і навіть на телеграфні стовпи. Йому, мабуть, не подобалося, що троє хлопчаків із зловісним виглядом і з розчепіреними, як у садових опудал, руками кожного разу заходять до нього з різних боків, переморгуються і голосно сичать один одному: «тсс-тсс», а йому, коту: «кис-кис», І прохають: «Ну, йди-но сюди, руденький!» А можливо, він подумав, що вони граються, і вирішив зробити їм приємність? Про це знає тільки сам Барсик.

Коли кота спіймали і звільнили від цієї незручної ганчірки на шиї, він ніяк не хотів відходити від хлопчиків і все терся об ноги Бориса, поки той розв'язував шкарпетку. Барсик, мабуть, дивувався, навіщо вони його так довго ловили, а тепер женуть геть:

— Йди, йди, рудий!

Коли Борис виймав з шкарпетки записку, з неї випали гроші.

— Десяточка,— зачаровано промовив Хихикало, нагинаючись. Борис відштовхнув його і поклав десятку в кишеню.

«Нас теж замкнули, — прочитав він.— Якщо зумієте вийти, швидко купіть капроновий трос, 50 метрів. А то розберуть, і ніякого «навколо світу» не буде. Михайло Єнохін».

— Га? — підвів голову Борис. — Чули? Куди задумали? Навколо світу!

— От заливають! — захихикав Хихикало. — Навколо журналу «Вокруг света» вони попливуть!

Мовчун хотів було кивнути, та передбачливо глянув на Бориса.

— Навколо світу! — із заздрістю мовив Борис.— Уся країна дізнається!

— Та що там країна, — на ходу перестроївся Хихикало.— Весь світ!

— Навколо світу ми, звичайно, не попливемо, — задумливо сказав Борис. — Кому це треба?

— Потонемо, — погодився Хихикало.

— Вкрадемо шлюпку, — продовжував Борис. — Сховаємося десь у темній бухті. Місяців на п'ять-шість...

— Вчитися у школі, виходить, не будемо, — широко усміхнувся Хихикало.

— ...А додому листи посилатимемо з марками: Австралія, Чехословаччина, Монгольська Народна Республіка,— мріяв Борис.

— Стривай,— перебив його такий же неук Хихикало.— Ну, в Австралії й Чехословаччині начебто є якісь моря чи океани. А в Монголії, здається, нема, я її нещодавно на карті випадково бачив.

— Дрібниці. Хто у мене вдома розбиратися стане? Аби марки були закордонні,— заявив Борис і повторив: — Будемо посилати листи... Ніби пливемо.— Він зачаровано дивився на блакитне небо.— Підемо спочатку ліворуч від пристані, а через півроку підпливемо справа. Всі повірять, що ми земну кулю обігнули! Ви тільки послухайте. Уявляєте, яка зустріч буде!

І вони послухали... І уявили...

Шлюпка під високим парусом, у якому зяють діри, гордо наближається до пристані у супроводі військових кораблів, теплоходів і сили-силенної яхт, шлюпок і моторок!

На пристані — все місто від малого до великого! Навіть усі немовлята в дитячих колясках і всі старезні діди в інвалідних візочках!

— І всі відпочиваючі у солом'яних брилях, — сказав Борис.

Іноземці, обвішані сувенірними значками, в російською матрьошкою в одній руці, з фотоапаратом — у другій! З табличкою: «Рідні і близькі» стоять батьки Бориса, Мовчуна і Хихикала, їхні близькі й далекі родичі! Шеренгу «рідних і близьких» замикає пес Фантомас, увінчаний на честь Мовчуна великим лавровим вінком!

Інша табличка: «Товариші й друзі»! З нею гордо стоять всі ті хлопці й дівчата, яких кривдили Борис і його компанія!

Третя табличка: «Помічники»! Її захоплено підносять на палиці Михайло, Женька і брати Мошкіни!

Журналісти, кінохроніка, радіо і телебачення! Окремо стоять Віцин, Моргунов, Нікулін і Папанов з довжелезним і промовистим плакатом: «Теж обіцяємо ніколи не хуліганити!»

В руках у радянсько-американського екіпажу космонавтів «Союз—Аполлон» мальовничий транспарант: «Вітаємо на рідній землі!»

Зведений (зібраний з усіх міст країни!) духовий піонерський оркестр і дитячий хор Великого театру (нещодавно його виступ по радіо передавали!) виконують пісню: «Капітан, капітан, усміхніться!» (На міжнародних мовах, щоб усі розуміли!)

Борис усміхається у вуса. Вони раптом з'їжджають набік, він спритно і непомітно поправляє їх. Невпізнанно змінився і зовнішній вигляд інших «навколомореплавців»! Вітер куйовдить розкішні бакенбарди Мовчуна і Хихикала. (Обросли у тривалому плаванні!)

Шлюпка швартується біля причалу. Відразу шанувальники підхоплюють шлюпку разом з героями і несуть до постаменту, який спеціально спорудили з граніту на славу небувалої подорожі! Постамент оточений ланцюгами та якорями. По дорозі Бориса, Мовчуна й Хихикала обсипають живими та синтетичними квітами. Хтось (очманівши від захоплення!) кидає їм свій абонемент на наступний чемпіонат з хокею!

«Не бийтеся за нього,— каже своїй компанії Борис,— усім по абонементу дадуть. Збірна світу вручати буде! А цей зайвий».

Шлюпку підняли на кам'яне ложе. Закінчилися нескінченні інтерв'ю, фотокінозйомки, обійми батьків та близьких, друзів, товаришів і помічників.

Починається найцікавіше! Тисячі хлопчиків і тисячі дівчат стали в чергу за сувенірами. Черга така довга і так добре продумана (охороняється кінною міліцією), що звивається по усіх-усіх майданах, проспектах та провулках міста, ні разу не пересікаючись. І кожний хлопчик, кожна дівчинка несуть свої скарби: пневматичну рушницю чи складаний ніж, планер, футбольний м'яч, голубів чи щеня з довгим повідком...— усього не перелічити!

Поблажливо оглянувши кожне підношення, Борис кладе його в спільну купу, а натомість відламує від борта шлюпки тріску чи відрізає клаптик від паруса — на спомин.

«Щедрий дурень» Хихикало в обмін на пневматичну рушницю віддає штурвал якомусь хлопчакові. (Той з повагою цілує легендарний штурвал!) Але скупий розумник Мовчун з криком: «Не дам!» (голос прорізався!) — вихоплює штурвал і відламує від нього тільки одну спицю. Щасливчик притискує до грудей дорогоцінну спицю і крокує вздовж черги, яка проводжає його заздрісними поглядами.

Захоплено блищать очі Бориса, Мовчуна і Хихикала, дивлячись на височенну гору багатих дарунків.

— Ну й ну! — протяг Хихикало, коли Борис закінчив свою надзвичайну розповідь. Мовчун кивнув. Знову кивнув. А потім закивав дуже часто.

— Ну, ясно, треба до них обов'язково втертися! Це ми і раніше вирішили! А от як? Як? — запалився Хихикало.

— А це бачиш? — Борис сунув йому під ніс Мишкову записку і гроші.— Казав, треба стежити! Ми — їм, тоді і вони — нам! Зрозумів?

— Зрозу-мів,— охнув Хихикало.

— Зараз або ніколи! — вигукнув Борис.

— Зараз! — немов луна, відгукнувся Хихикало.

«Зараз!» — швидко написав у блокноті Мовчун.

— Пішли у «Спорттовари»,— незаперечно мовив Борис.

«На котячі гроші»

Даремно Михайло і Женька з секунди на секунду чекали появи Мошкіних під своїм вікном з тугою бухтою капронового троса в руках. І даремно сподівалися, хоч у найгіршому разі, появи кота Барсика у Мошкіних. Ну і, зрозуміло, даремні були їхні сподівання, що тітка Клава, яка весь час стовбичила на подвір'ї, візьме і змилується, звільнить їх із «в'язниці»: пролунають святковим барабанним боєм її кроки на сходах, веселим дзвінком продзвенить замок, скрипкою зазвучать відчинені двері, і тітка проникливим баритоном вигукне: «В'язниці згинуть, і свобода вас стріне радо біля входу!» Ні, все це зовсім даремні сподівання. Тітка Клава знайшла собі безліч справ на подвір'ї: лагодила паркан, підрізала кущі лавра, чистила килим — і було ясно, що ці справи вона собі вигадала, щоб не нудитися на посту як вартовий.

Коли ж темрява примусила її залишити подвір'я, Михайло повторив свій ризикований спуск по телевізійному шнуру. Тільки цього разу він щасливо дістався землі. Женька сторожко стежив за ним з вікна, світло в мансарді у них було передбачливо погашено. Михайло поквапився до хвіртки, об щось спіткнувся, і раптом все навкруги задзвеніло, застукотіло, загуркотіло, у тітки Клави враз розчинилося вікно.

— Михайле, додому! — гукнула вона в пітьму.— Хочеш, щоб я тебе назад у Москву відправила?!

І як вона догадалася, що надворі Михайло?! А біля хвіртки так само щось дзвеніло і стукотіло!

— Мишко! — підвищила голос тітка Клава.

— Я виплутатися не можу...— жалібно відповів невидимий Михайло.

— Як заплутався, так і виплутуйся, — порадила тітка Клава.

Коли Михайло нарешті опинився в кімнаті (тітка Клава все ж допомогла йому і відвела в мансарду за руку), він похмуро спитав:

— Консервні банки?

— Консервні, — посміхнулася тітка Клава, тоді пішла, забувши побажати племінникам «на добраніч», та не забувши замкнути двері.

— Які ще... банки? — приголомшено спитав Женька.

— Такі... 3-під тушонки, — насупився Михайло. — Обплутала все навкруги рибальською жилкою, кроку ступити не можна. І банок понавішувала і в траві, і в кущах. Сигналізацій,— протягнув він.— І коли вона встигла?

— А як вона тебе в темряві впізнала? — запитав Женька.

— Як...— передражнив Михайло.— Сам подумай. Хто ж там міг бути, крім мене. Не ти ж.

Більше Михайло не намагався вийти, тому що надто глибоко замислився над погрозою тітки: «У Москву відправлю!»

Ранком, коли тітка Клава принесла «ув'язненим» сніданок, Михайло твердо сказав:

— Не будемо снідати. Оголошуємо голодовку.

— Ах, оголошуєте...— мовила вона.— Так я вас за це обіду позбавлю.

Женька стурбовано глянув на Михайла.

— Від вечері ми також відмовляємося,— заявив той.

— Так-так, — закивав Женька. — Відмовляємося... Але не від компоту. Правда, Мишо? Тьотю, ти не забудь побільше принести.

Мабуть, це і вирішило справу. Тітка Клава розсміялася і вийшла, чомусь забувши замкнути «в'язнів».

— Гей, на березі! — крикнула вона з палісадника.— Насиділися? Тепер знатимете! Виходьте!

Михайло і Женька кинулися до дверей.

Вони примчали до воріт будинку Мошкіних. За огорожею з'явилася мати близнюків і суворо оголосила:

— Їх удома немає.

— Я ж їх тільки що у вікні бачив, — невинно збрехав Женька.

— Сказала: немає, — відрізала мати. — Вони покарані. Я дивлюся, ви теж у синцях, немов жирафи.

— У жирафів темно-жовті плями, — цілком серйозно зауважив Михайло.

— І у вас теж. Отже, слава богу, проходять, — мати Мошкіних пішла до будинку.

— Скажіть, будь ласка,— мовив Женька їй навздогін,— учора ваш кіт прибігав? І коли?

Мати різко повернулася.

— Я зараз міліцію покличу!

Довелося дременути, бо вона сприймає це за кепкування!

— Як гадаєш, купили вони? — невесело спитав Женька Михайла.

— Як же, як же... Я тепер тільки на кота надіюся, що він гроші не загубив.

Вони вирішили провідати шлюпку, як вона там, а потім знову навідатися до Мошкіних: як вони там. Можливо, кіт повернувся вночі, а Мошкіни знайшли записку і гроші тільки тепер.

У «Спорттовари» Михайло навіть не заглянув — це ж хвилюватися тільки: грошей нема, та й трос, мабуть, весь розкупили. Краще вже квола надія, ніж безнадійна гризота.

Коли вони, проминувши стару пристань, вийшли на покинутий пляж, до них линув якийсь безперервний металевий стукіт.

— Це у нас! — стурбувався Михайло.

Вони бігом обминули скелясте пасмо і... зупинилися.

На березі кипіла робота! Мовчун і Хихикало щосили стукали молотками, відбиваючи на валуні іржу з якірного ланцюга. Поряд з ними сидів Борис і завзято полірував рашпілем зубці невеликого якоря, про який так мріяв Михайло.

Робота відразу ж припинилася...

— Ідіть звідси! — пронизливо закричав Женька.

— Привіт,— ніби нічого не трапилося, сказав Борне.

— Привіт,— спокійно мовив Хихикало. А Мовчун привітався інтелігентним кивком голови.

— Ідіть! Ідіть! Ідіть! — заверещав Женька.

Михайло стояв, немов стовп, не вкопаний у землю. Здавалося, війне вітерець, і він упаде. Такий у нього був нестійкий вигляд.

— Не горлай, — дорікнув Борис.

— Чого горлаєш? — теж м'яко сказав Хихикало. А Мовчун поблажливо подивився на Женьку, немов докоряючи: ну чого ти тут розгорлався?

— Вступаємо до твоєї команди,— нахабно заявив Борис. Поважно вийняв із шлюпки якийсь пухлий полотняний пакунок і гордо шпурнув Михайлові під ноги.

Пакунок розгорнувся — в ньому був жмут капронового троса.

— На котячі гроші,— сказав Борис.

— Кота перехопили,— захихикав Хихикало і змовк.

Михайло, не вірячи самому собі, не міг відірвати очей від скарбу біля ніг.

— Мишко,— благально почав Хихикало,— ну прийми нас... Ну, чого ти?

А Мовчун похнюпився і, немов плачучи, почав терти кулаками очі.

— Останній. Ледве-ледве встигли купити,— повідомив Борис.

Михайло мовчав.

— Для себе все, так? — скипів Борис.

— Скупердяги, — підтакнув Хихикало, а Мовчун кивнув.

— Ми не скупердяги, — образився Женька.

— А ще піонери,— протягнув Борис.— Справжні піонери так не поводяться.

Михайло, як і раніше, дивився вниз. Але вже не на трос. А на черевик Бориса із розв'язаним шнурком. Перехопивши його погляд, Борис, зрозумівши, підморгнув, нахилився і зав'язав шнурок.

— Гей, гей! Мене відпустили! — почулося здаля. Весело підскакуючи, до них бігли брати Мошкіни.

— Гаразд,— здався Михайло, суворо оглянув Бориса і компанію.— Тільки умова — не витримаєте наше нове «спортивне» випробування, не приймемо.

— Випробовуй,— охоче сказав Борис.— Ми витримаємо.

— Кажи — що,— вимагав відповіді Хихикало. Мовчун кивнув.

— Я ще не придумав,— признався Михайло.— Випробування повинно бути найтяжчим.

Нове «спортивне» випробування

Наступного дня всі зібралися біля шлюпки. Кожний повинен був запропонувати для хлопців найтяжче випробування.

— Сад поливати,— сумно мовили Мошкіни.

— Землю копати,— скрушно сказав Хихикало.

— Яблука продавати,— спохмурнів Борис.

«Білизну прати»,— написав Мовчун на аркуші в блокноті.

— Так,— погодився Михайло.— Це вже щось. Добре б знайти якісь дитячі ясла і все там перепрати, до єдиної пелюшки. Ось тоді б ми точно побачили, хто з нас відсіється!

— Вигадав на нашу голову,— зашипів Борис, штовхнувши Хихикала ліктем.

— Але нам не доручать,— продовжував Михайло. І всі повеселішали.— А шкода, тяжка ця справа...

— Підлогу мити не легше,— сказав Женька, ще нічого не пропонуючи.— Ось у школі мити підлогу примушують чергових. Добре ще, що тільки свій клас, а не всю школу до горища! Підірватися можна!

Михайло піднявся:

— Вирішено. В якій ви школі вчитеся?

— У п'ятій приморській, — неохоче відповів Борис.

Женька насупився, передчуваючи, що бовкнув щось зайве.

— Скільки там поверхів? — спитав Михайло.

— П'ять, — буркнув Хихикало. — А може, виберемо якусь нижчу? — він враз усе зрозумів.

— Це на нас сімох,— зауважив Михайло,— п'ять поверхів?!

— А двоє сходів! — розсердився Борис.— Жарти? По сто десять східців кожні!

— Чудово! Про сходи я й забув! — зрадів Михайло.— Нас же семеро. П'ять поверхів і двоє сходів — те, що треба!

— І зовсім не треба,— заскиглив Женька.— Чому це нам з Мошкіними теж випробування? Ми вже давно в команді! Це ось їм — випробування! Вимиють школу — тоді їх і приймемо!

— Нечесно! — сказав Михайло.— Як ми можемо перевіряти інших, якщо не знаємо, чи витримаємо самі!

— Правильно! — гаряче підтвердили Борис і Хихикало. А Мовчун кивнув. Мити всю школу самим їм явно не хотілося.

— А класи теж треба чи тільки коридори? — підняв руку Хихикало і зразу ж одержав потиличник від Бориса.

— Звичайно, і класи,— простодушно відповів Михайло.

— Ходімо до завгоспа проситися школу мити?— дружно сказали Мошкіни.

— Проситися не будемо. Це нецікаво,— відрубав Михайло.— Таємно почнемо, коли посутеніє.

— При світлі місяця? — поцікавився Борис, подумавши, що так навіть краще: не відрізнити потім, де вимито, а де — ні.

— Я потім з ліхтариком перевірю,— немов угадавши його думки, відповів Михайло.

...Цього разу не охороняли вдома ні Михайла з Женькою, ні братів Мошкіних, і вони змогли пізно ввечері утекти, хоча і боялися, що їхню відсутність раптом викриють. Але хто ж міг подумати, що вони здатні навіть дійти до такої думки: втекти кудись так пізно, якщо цього їм ніхто не забороняв і не замикав на ключ.

Ну, а Борис, Мовчун і Хихикало пішли з дому зовсім спокійно. Кожний, по-перше, спав у саду. По-друге, ніколи не замислювався про якийсь розклад дня, за яким чомусь належить дітям спати вночі. А по-третє, вони в будь-який момент могли сказати (Мовчун письмово), що домовилися піти на нічну рибалку. Словом, це не було для них проблемою. Воші жили влітку привільно: додому приходили тільки їсти і спати, та й то в будь-який час. Батьки давно махнули на них рукою. А якщо і гримали, то для порядку, в який не вірили. Батько Бориса, наприклад, взагалі пишався самостійністю сина. «Він у мене не лопух. Може за себе постояти»,— говорив він своїм сусідам по базарному прилавку. В одному тільки він був невблаганний: хочеш не хочеш, а торгуй фруктами тоді, коли він, батько, ніяк не може з якоїсь причини. «Допомагай сім'ї, не кривдь, і сім'я тебе не скривдить, допоможе»,— промовляв він, вручаючи синові трояк чи п'ятірку з принесеної ним виручки. Коли школа скаржилася на Бориса, на його погану поведінку і не менш погане навчання, батько відповідав: «А от Валерій Чкалов — він теж був не Цукор Медович. І в школі хуліганив, і в подальшому житті — кіно таке бачили?! А вийшов у великі люди — дай бог усякому!» — «Яке ж це у Чкалова хуліганство? — заперечували йому.— Невиправданий риск, безглузда відвага — таке в нього бувало. Та зате потім...» — «І у мого буде ПОТІМ, звідки ви знаєте? А що мій одчайдушний — для цього теж потрібні риск і відвага! І взагалі він у вас довго не затримається — в морське училище влаштую на головного механіка пароплавів! Там ух як заробляють!» От і спробуй з ним побалакай.

...Біля школи зібралися об одинадцятій вечора. Всі прийшли з ганчірками, з відрами, а Хихикало — з чайником.

— А чайник навіщо? — запитав Михайло.— Чаї ганяти?

— Не ганяти, а бризкати,— стримано відповів Хихикало.— Підлогу бризкати, а потім ганчіркою розмазувати.

— Не розмазувати, а мити,— суворо виправив його Михайло.— Тільки ж незручно з чайника... А ти подумав, де ганчірку віджиматимеш?

— Віджимати,— хихикнув Хихикало.— Що вона — штанга чи гиря?

— Сам ти... гиря,— розсердився Михайло.

— Чайник, — уточнив Борис.

— Він же зручний, великий,— невпевнено захищався Хихикало.

— А я хіба кажу, що ти — маленький чайник?! — посміхнувся Борис.— Великий чайник.

— Жартуєш,— нарешті зрозумів іронію Хихикало і надувся.

Видно було, що в школі зовсім недавно провели ремонт. Надворі стояли верстати, підмостки для штукатурів, заляпані вапном.

— А там, усередині, все, мабуть, чисто після ремонту,— зраділо натякнув Хихикало на те, що вони не перепрацюють.

Михайло смикнув ручку дверей. Двері були замкнені.

— Я зараз,— він пішов уздовж школи, придивляючись до вікон.

— Цікаво, коли ти після ремонту чистоту бачив? — приголомшив Хихикала Женька.

— Виходить, удвоє трудніше буде,— зітхнув Борне.

— Втроє, — мстиво зауважив чайник-Хихикало.

— Вигадав роботку, — погрозливо зашепотів Борис на вухо Женьці. — Легше не міг вигадати?

— Ненароком з язика зірвалося, — засоромився той.

— Шкода, що не разом з язиком, — пошкодував Борис.

— Кінчайте сваритися. Давайте справу робити, я спати хочу,— заскиглили брати Мошкіни.

Михайло, який обійшов школу, знову з'явився біля «бригади прибиральників»:

— Ось там кватирка відкрита.

...Хихикало, як не дивно, мав рацію. В школі після ремонту було чисто. Навіть при світлі Мишкового ліхтаря, а не те що місяця, який заглядав у великі вікна, було видно, що підлога так і блищить! Та Михайло сказав:

— Абсолютної чистоти не буває. Навіть у космосі повно космічного пилу. Ось,— він провів чистою носовою хусточкою по новеньких керамічних плитках у коридорі. Хусточка враз посіріла.

— Почали! — вигукнув Михайло.

Хлопчики наповнили відра і чайник водою у рукомийниках і розбіглися по поверхах. Михайлові випав п'ятий, Женьці — четвертий, Мошкіним — третій та другий, Мовчунові — перший, а Борисові і Хихикалу — сходи.

Добре, що були замкнені на ключ учительська, бібліотека, актовий і спортивний зали, хімічний, біологічний, фізичний і лінгафонний кабінети. Інакше б, як сказав потім Борис: «Ми принесли б додому по кістяку».— «Як це? — засумнівався Хихикало.— Він же у нас всього один на школу. А біологічний кабінет замкнений!» — «По своєму. Кожний по своєму кістяку, чайник»,— розтлумачив Борис.

Так, Михайло пересвідчився, що підлогу мити — не чай пити. Поверх здавався нескінченним, хоча і було там усього-на-всього чотири класи і коридор. На щастя, ні в одному з класів не стояли парти — порожньо. Спробуй посовати їх для прибирання взад і вперед і знову після прибирання взад і вперед! Мабуть, старі парти вивезли, щоб замінити новими — сучасними, схожими на столики.

На весь поверх у Михайла пішло дві з половиною години — він час від часу поглядав на світлий вуличний годинник за вікном.

Закінчивши роботу, Михайло кинув ганчірку в порожнє відро і, стогнучи від знесилля, зробив немовби «виробничу гімнастику», згинаючи та розгинаючи тулуб, доки не відчув, що хребет знову став прямим.

Потім, присвічуючи ліхтариком, пішов провідати інших. Сходи, по яких він спускався, були надзвичайно чисті.

«Молодець, Борис!» — сказав задоволено, сам собі посміхаючись, Михайло.

Але сходи виявилися чистими лише до четвертого поверху. Не чутно було ні брязкання відра, ні шурхоту, ні звуку.

Бориса він знайшов в одному з класів. Підклавши руку під голову, він солодко спав у кутку.

Михайло його розбудив, люто труснувши за плече. Спочатку Борис безтямно кліпав очима, не пізнаючи. А коли згадав, схопив відро, ганчірку і, ні слова не кажучи, помчав до своїх сходів.

Женька спав в іншому класі на тому ж четвертому поверсі. Мошкіни — вдвох! — на третьому. Мовчун — на першому. А Хихикало — на верхній площадці сходів. Всіх доводилося термосити, і всі, окрім Женьки, страхаючись гніву «капітана», енергійно продовжували припинену справу. Лише Женька за звичкою почав скиглити:

— Я втомився. Я давно не висипляюся, тому що ти по ночах хропеш. У тьоті Клави спитай, ну, спитай!

Але Михайло був не такий дурень, щоб бігти й питати у тітки Клави: чи хропе він по ночах. Він мовчки взяв Женьчину ганчірку і почав сам мити клас.

— Жартів не розумієш! — пробудився до дії Женька й вихопив у нього ганчірку.— В тебе своя є!

Ще з годину Михайло, мов дозорний, ходив сходами і поверхами. Намагався допомогти, але всі його гнали, побоюючись: «Чи не хитрує? А потім раптом скаже: ти не витримав іспиту, тобі допомагали!»

Нерозлучні близнюки Мошкіни так і вимили вдвох свої два поверхи.

— Третій зайвий,— заявили й вони Михайлові, коли він напрошувався їм у поміч.

Спільну працю Михайло оцінив на «чотири з плюсом». Найнедбалішому — Женьці він поставив «трійку». Йому таки довелося допомагати, інакше б він і до ранку не встиг.

Вже світало, коли вони виповзли на подвір'я школи та зачинили за собою кватирку. Борис раптом схопився за Женьчине плече.

— Я не менш за тебе втомився,— заголосив той, вириваючись.

— У плаванні буде важче,— звично промовив Михайло.

— Не буде,— впевнено відповів Борис.

Вони допленталися до перехрестя, мляво потисли один одному руки й розійшлися в різні боки. Мошкіни йшли, по-братськи підтримуючи брат брата. Михайло дбайливо вів Женьку. А Борис, Мовчун і Хихикало шкандибали, повиснувши від утоми один на одному.

Спортнавчання: «Напрям вітру»

— Повторимо, що таке галс? — повчав Михайло, походжаючи перед своєю командою, яка сиділа біля шлюпки.— Борисе!

Борис схопився і відрубав:

— Щоб визначити положення шлюпки щодо вітру,— є таке спортивне слово «галс». Якщо вітер почав дути в правий борт — парус на лівому борту — шлюпка йде правим галсом.

— Правильно,— похвалив Михайло.— Вячеславе!

Піднявся Хихикало.

— А що таке лівий галс?

— Лівий...— промимрив Хихикало.— Ну, от... був правий... а тепер лівий.

— Сідай,— розсердився Михайло.— Євгене!

Женька схопився.

— Якщо вітер дме в лівий борт — парус на правому борту — шлюпка йде лівим галсом.

— Правильно,— кивнув Михайло.

Хихикало заздрісно прошепотів Мовчунові:

— Женьці добре. У нього батько капітан. Женька все з пелюшок знає.

— Який вітер називається «супротивним»? — запитав Михайло.— Вячеславе!

— Знову мене?! — неохоче підвівся Хихикало.— Супротивним?.. Ну... В обличчя коли дме. А не в спину.

Всі зареготали.

— Майже вірно, — схвально зауважив Михайло.— Вітер, що дме прямо чи майже прямо в ніс шлюпки, зветься «супротивним», або «лобовим». Сідай.

Хихикало сів і поважно набундючився.

— А який вітер називається «галфінд»? — Михайло подивився на Мошкіних.

Вони одночасно підвелися і відрубали:

— Вітер, який дме прямо чи майже прямо в борт шлюпки, зветься «галфінд».

— Молодці, — похвалив Михайло і допитливо глянув на Мовчуна.— Ну, а вітер, який дме прямо або майже прямо в корму?

Мовчун наморщив лоба і, взявши паличку, накреслив на піску слово «фордевінд».

— Розумник! — зрадів Михайло.

— Ну не більш, ніж я,— заревнував Хихикало і поскаржився Борисові: — Заганяв він нас зовсім! Ми геометрію ще не проходили.

— Проходили,— суворо сказав Михайло, почувши його слова.— Я теж у школі не проходив. Мене у спортивній секції навчили. Показую знову,— втомлено промовив він і почав креслити паличкою «кути» на піску.— Це прямий кут — 90 градусів. Поділимо навпіл — вийде 45 градусів. А ось так приблизно 80 градусів. Якщо вітер дме звідси, в межах від 10 до 80 градусів від носа шлюпки, то назва цього вітру — «бейдевінд». Дійшло?

— Зрозумів,— раптом підбадьорився Хихикало, вдивляючись у креслення.— Якби в школі все так пояснювали — на піску, а не на дошці, я у відмінниках би круглих ходив!

Заняття тривали.

— Переходимо до дії вітру на парус,— Михайло заглянув у записну книжечку: — «Завдяки формі паруса навіть при самому несприятливішому вітрові, «бейдевінд», шлюпка може посуватися вперед... На парус діє повітряний потік».

— Звичайно! Парус немов крило у птаха! — запалився Борис.

— Правильно,— стримано відповів Михайло.— Але у птахів нема підводної частини, як у шлюпок. Виходить, на шлюпку, крім вітру, діє ще і... Що?

— Вода! — хором крикнули Мошкіни.

— А коли про вітер все вивчимо,— боязко спитав Хихикало,— тоді вже все-все? Більше вчитися не будемо?

— Будемо, — сказав Михайло. — Тоді перейдемо до впливу крену та диференту на керування шлюпкою. Потім — до бігучого такелажу грота. А далі...

— Голівонько моя! — простогнав Хихикало, перебиваючи його.

«Постачальники»

Бракувало всього: цвяхів, шурупів, не було щогли для паруса. Та й самого паруса не було. А на парус гроші потрібні! Паруси на смітнику не валяються!

«Так ми на парусах у Таллін ніколи не попливемо, навіть і через три літа»,— похмуро міркував Борис. Він і його компанія вже знали, що значить кодова назва «Напавтал». Але їм більше подобалося: «Напанасвіт»— на парусах навколо світу. Таку назву придумав Борис. Він і його компанія, як і раніше, мріяли викрасти шлюпку — але тільки повністю оснащену! Мріяли навчитися у Михайла навігації та керуванню парусом. Хотіли здійснити «обманну» кругосвітку. Та їх дратувало те, що шлюпка і досі не готова. Так і літо кінчиться, а вони не встигнуть виконати свій хитрий план.

Якось Борис сказав Михайлові:

— Мишко, ви будуйте, а нам краще постачання доручи!

— Дійте,— погодився Михайло.

І Борис зі своєю компанією почали діяти. В той же день з великим візком, «позиченим» у Борисового батька, «постачальники» вирушили по подвір'ях.

Вони зупинилися біля дідка, який сидів на лавочці, і Борис діловито сказав:

— Брухт збираємо. У вас є?

— Кольорові метали,— уточнив Хихикало.— А взагалі, будь-які.

Дідок риссю пройшов у сарай і вмить повернувся з пом'ятим чайником і дірявим мідним підносом.

— Молодці! — він погладив Мовчуна по голові. Мовчун кивнув.

— На переплавку,— сказав Борис хлопцеві біля наступного будинку. Хлопець швидко притяг лист дюралю.

— Мартенам! — повідомив Борис жінкам у сусідньому дворі.

Мешканці дружно несли старі тази, миски, каструлі, алюмінієвий дріт, погнуті бронзові крани. А чоловік у солом'яному брилі подарував величезний шматок свинцю.

— Хотів на донні грузила, та для такої справи нічого не шкода!

Мешканці, задоволено усміхаючись, дивилися, як хлопчики, насилу штовхаючи навантажений візок, покотили його у подвір'я школи. Зникнувши за школою, «постачальники» налягли і викотили візок на сусідню вулицю через іншу хвіртку.

Зупинилися вони біля приймального пункту вторсировини, і Борис, постукавши в зачинене віконце, гучно запитав:

— Хто-хто у теремку живе?

У віконце висунувся підсліпуватий приймальник:

— Давай на терези.

Хихикало підморгнув приятелям і побіг кудись уздовж паркану. Приймальник розчинив широко ворота. Борис і Мовчун з візком пройшли за ним під барвистим плакатом на високих стояках: «Здавай старовину як сировину! Метали вторинні будуть первинні!»

Борис і Мовчун зважували свій брухт частинами. Все разом не зважиш. Як відомо, за залізо — одна ціна, за мідь і олово — інша.

Приймальник записував. «Постачальники» відносили брухт за ріг до загальної купи і, відсунувши дошку в паркані, непомітно передавали Хихикалу. Славко, швиденько оббігши навкруги, відносив ті ж самі миски й каструлі назад на візок.

— Та що у вас там — поклади? — дивувався приймальник, показуючи кудись за ворота.

— Еге ж,— кивав Борис.— Не менші, ніж у вас!

— А ви б знову на візку,— пропонував він.

— Нічого,— відмахувався Борис, киваючи на квапливого Хихикала.— Він у нас двожильний.

Нарешті Хихикало заморився, тож вирішили закінчити.

— Більше нема,— сказав Борис. І одержав гроші.

— От ми й розрахувалися. Заходьте ще,— привітно кивнув приймальник, поправляючи окуляри на мотузочці.— Радий.

— І ми,— відповів Борис. Хихикало захихикав, Мовчун кивнув. І вони заквапилися геть.

...Коли б сторож лісопилки не дрімав у затінку, він побачив би дивовижну картину. Крізь щілину паркану на територію складу просунулася рука з довгим гострим на кінці гачком. Тюк! — вістря гачка з розмаху встромилося в одну з дощок, складених у штабель. Дошку підтягнули до щілини, перевернули на ребро, і вона з тоненьким скрипом щезла за огорожею.

В заростях бузини, за огорожею, Мовчун і Хихикало приймали дошки, які Борис витаскував гачком, і акуратно складали на візок.

...Далі дещо дивовижне трапилося і на стадіоні.

Коли розрядник по стрибках у висоту встромив у пісок довгу фібергласову жердину і, розминаючись, зробив коло по біговій доріжці,— жердини на старому місці вже не було. Замість неї стирчала якась сучкувата палиця.

А Борис, Мовчун і Хихикало мчали геть безлюдним, знеможеним від спеки провулком.

Вони пробігали повз Борисове подвір'я, і тут їх раптом гукнув Борьчин батько.

— Гей! Зараз московський прибуває,— звично забубонів він.— Негайно везіть фрукти до вокзалу. Про ціну домовимося. Все, що зверху,— вам. Згода?

— Нам ніколи,— відповів Борис.— Ми рибу ловити.

— У тебе, я дивлюся, сама риболовля на думці! — скипів батько.— Кожного дня з ранку до вечора на морі пропадаєш! А риби додому не припосиш! Та хто ж на таку товсту вудку ловить?! — втупився він очима в жердину. — Не вудка, а щогла!

— Ага,— просяяв Борис.

— Ти тепер ніколи нічого не одержиш від мене,— підкреслив батько.— Дармоїд! Чому вас тільки у школі навчають? Вас навчають батькам по дому допомагати?

— По дому, а не по вокзалу,— огризнувся Борис.

— Що, що?! — вибухнув батько.

На ґанок вийшла мати, висока плечиста жінка, і наказала чоловікові:

— Не пан. Сам фрукти відвезеш. У нас з тобою дитинства не було, то нехай хоч у сина буде! Йди, йди, синочку, рибку лови,— ласкаво мовила вона.

— А де мій візок? — буркнув батько.

— Сам шукай,— сказала мати й поважно пішла.

Батько поглянув на Бориса.

— Мабуть, пропав, — безтурботно відповів Борис.

— Сам бачу, що пропав! — гаркнув батько.

Хлопчики помчали до моря.

Знав би Борисів батько, що візок схований за рогом, у густому бур'яні на пустирі, тільки б вони його й бачили разом із дошками! Батько б зараз заявив: «Нехай тільки з'явиться той, хто витяг його з двору і навантажив, не спитавшись!» А сам поквапився б до себе на подвір'я — розвантажити, бурмочучи під ніс: «Візок — мій, а я ось не пам'ятаю, що було в ньому, коли його поцупили?! Спробуй доведи!»

— У нас вдома один я — чоловік,— похвастався Борис дружкам.— Батько маму слухає, а вона — мене.

— А що я казав?! — радо закричав Женька, побачивши дошки та жердину.— Я відразу сказав: треба їх забрати! Треба було їх ще раніше взяти в нашу команду!

— Молодці,— здивувався Михайло і підозріло поглянув на радісних «постачальників».— Де взяли?

— Там їх нема,— хихикнув Хихикало.— Нам подарували. Їй-богу!

— Хто подарував?

— Та батько мій,— не моргнувши оком, сказав Борис, грізно глянувши скоса на Славка.— Батько каже: «Мені для тебе ніколи нічого не шкода! Все, що бажаєш, проси!» Он вони тільки що це чули. Чули? — повернувся він до дружків.

— Чули,— підтвердив Хихикало.— На всю вулицю горлав! «Нічого не шкода! Проси, чого бажаєш!» — горлав.

Мовчун закивав.

— Дошки батькові ні до чого, вони на паркет не годяться! — запевняв Борис. — Йому дубовий паркет потрібен.

— Повезло, що дубовий, — повірив Михайло.— На кладовищі кораблів одне гнилля залишилося. Я сьогодні був.— І усміхнувся.— А нам дошки в самий раз. Ми з них весла вистругаємо.

— Весла, — погодився Борис.— А жердину... щоглу ми в «Спорттоварах» купили.

— Еге, — підтвердив Хихикало. — На стадіоні... Біля стадіону,— схаменувся він.

— Щогла — диво! — вигукнули брати Мошкіни.

— А ось і гроші,— Борис показав Михайлові п'ятнадцять карбованців.— Ми брухт здали. І ще здамо. Будуть гроші на парус! За мною! — наказав він своїй компанії.

— Ви куди? — крикнув Михайло «постачальникам».

— Їжу в плавання запасати,— відізвався Борис.— Тепер уже швидко шлюпку закінчимо, якщо ми за постачання взялися.

— Ковбасу варену не беріть, — наказав Михайло.

— Це і козі зрозуміло,— відгукнувся Борис.— Копчену!

— Чудові хлопці,— захоплено сказав Женька.

— Майже кожна людина не така, якою вона спочатку вдається,— промовив Михайло.— Я про це, пригадується мені, читав десь.

— Правильно, — погодився Женька. — Ось я сам такий — не такий. Я не такий, яким здаюся.

— А який ти? — поцікавилися Мошкіни.

— Кращий і розумніший,— подумавши, серйозно відповів Женька. І повторив: — Чудові вони хлопці, майже як я.

А «чудові хлопці» в цю хвилину вже добували їжу. З віддушини льоху, погойдуючись на мотузці, з'явилася банка варення.

— У нас в льоху чого тільки нема! — похвалився Борис, обережно ставлячи банку на візок.

Слідом за нею з'явилися: шматок сала, густо посипаний сіллю, круг копченої ковбаси, скляний балон з маринованими огірками, бідончик з топленим маслом, в'язка сушених бичків...

— У нас у підвалі припасів теж повно,— захихикав Хихикало.— Гайда.

Мовчун ткнув себе пальцем у груди і кивнув.

— Навіщо стільки? — жахнувся Михайло, глянувши на візок з провіантом.

— Я немов Джон Сільвер,— гордо сказав Борис.— Він у капітана Флінта теж постачальником був! Бачив кіно «Острів скарбів»?

— Пропаде ж. Ось що,— рішуче сказав Михайло.— У вас є підвал?

— У всіх... є підвал,— розгублено відповів Борис.

— От і складіть поки все по підвалах, на холоді,— наказав Михайло.

І довелося «постачальникам» везти весь провіант назад. З Михайлом не посперечаєшся!..

Спортнавчання: «Займемося навігацією»

Увечері, коли тітка Клава зачаровано дивилася передачу «На добраніч, діти!», Михайло і Женька потихеньку вибралися з дому і залізли на дах сарая,— там на них уже чекали брати Мошкіни і Борисова компанія. Михайло і Женька сіли поряд.

— Займемося навігацією, — оголосив Михайло і вийняв з кишені компас. Світна стрілка перемістилася, заколивалася й завмерла — він зупинив її ричажком.

— Північ, — визначив Борис.

— Норд — по-англійському,— сказав Михайло.— А Велику Ведмедицю бачите?

Всі позадирали голови.

— І Малу,— осміхнувся Хихикало. Борис штовхнув його ліктем, і той змовк.

— А Полярну зірку? — спитав Михайло.

— Ні-і, не бачу,— призналися Мошкіни,— Може, он та, збоку?

— Ось вона, — Михайло простягнув руку. — Провідна зірка мореплавців.

Небо було всіяне міріадами миготливих вогнів: зірки, сонця, планети... Небо було схоже на море, і навіть здавалося, що шум прибою долітає не від справжнього моря, а з цієї безмежної височини.

— А ось Гончі Пси... Кассіопея... Козерог...

— Де? Де? — крутив головою Хихикало.

— Щоб визначити курс корабля по зірках,— почав Михайло...

Вони, немов на кораблі, пливли у темряві, точно по курсу світної стрілки компаса.

«Так тримати!»

Михайло прибив підпільну штабу і помацав рукою по піску. Гвіздки знову закінчилися.

— А де наші «постачальники»? — сердито спитав він Женьку.

— Ти ж їх сам знову послав різні матеріали шукати.

— Послав, послав,— пробурчав Михайло.— А Мошкіни де?

— За ними ув'язалися. Сам же дозволив.

— Дозволив,— буркнув Михайло.— А вони і зраділи. Час же спливає.

Він висмикнув з-за пояса сигнальні прапорці й шалено замахав ними. Щоб душу відвести!

— Ти чого? — сторопів Женька.

— Та це я так... «СОС»... Гвіздків нема...— сумно відповів Михайло.

Невелика моторка відвалила від борту буксира, який стояв на рейді, і полинула до берега. Вона йшла легко й красиво, здіймаючи носом бризки. Михайло з Женькою захоплено стежили за нею.

— Нам би таку,— прошепотів Женька.

Моторка чомусь неслася в їхній бік.

— Хто це? — Михайло приклав долоню дашком до очей, затуляючись від сліпучого сонця.

Човен ткнувся в пісок. З нього виплигнув вже знайомий молодий матрос Нестерчук.

— Це знову ви? — суворо спитав він.

— Ми,— розгубилися хлопчики.— А що... знову?

— Хто «СОС» передавав?

— Я,— зніяковів Михайло.

— «СОС» — справа серйозна,— насупився Нестерчук.— На цей сигнал всі кораблі з курсу зобов'язані звертати. Не знаєте?

— Знаю,— потупився Михайло. — Розумієте, гвіздки закінчилися.

— Він не навмисно, а з відчаю,— вступився за нього Женька.— Він пожартував.

Нестерчук забрався в човен, понишпорив у кормовому відсіку і простягнув хлопчикам якусь скриньку, обтягнуту парусиною.

— Наступного разу не жартуйте!

— А що... це? — Михайло здивовано дивився на скриньку.

— Цвяхи,— відповів матрос.— Чи це не ви «СОС» передавали?

— Ми, — Женька жадібно вхопив важку скриньку з гвіздками.

— Вибачте, — винувато й радісно усміхнувся Михайло.— Це я... в нікуди сигналив.

— Скрізь люди,— усміхнувся матрос, зіштовхнув моторну і відчалив.

Михайло замахав прапорцями у відповідь. Матрос, не зупиняючи моторку, теж замахав прапорцями, швидко і вправно.

— Ти що сказав? — заздрісно спитав Женька.

— Спасибі.

— Велике?

— Дуже велике.

— А він?

— А він сказав: «Так тримати!»

— Покажи мені, як?

Михайло показав. І Женька просемафорив матросові «Так тримати».

Коли з'явилися «постачальники» з Мошкіними і принесли цілу торбу якихось кривих цвяхів, Женька зневажливо сказав:

— У нас своє постачання. Морське!

І кивнув на скриньку з новенькими промасленими гвіздками.

— Ну й ну! — заздрісно протягнув Борис, коли дізнався про ненавмисний «СОС» і несподіваний подарунок.— Адже ж можна по сто разів на день сигналити! Подавай сигнали і отримуй, що бажаєш!

— З цим сигналом не жартують,— насупився Михайло, зовсім як матрос Нестерчук.

— А я не жартую,— квапливо сказав Борис.— Я жартую, що не жартую. Ти тільки навчи нас. Ось як згодиться!

Хихикало, зрозумівши його по-своєму, захихикав. А Мовчун кивнув.

— Згоден,— сказав Михайло.

І Мошкіних терміново послали додому робити сигнальні прапорці. Для зразка Михайло, зітхнувши, вручив їм свої і попередив:

— Не забрудніть. І не поламайте.

— А можна, і ми? — запитав Борис.— А то вони такого накоять!

— Решта за роботу! — наказав Михайло. І Борис слухняно взявся за молоток.

...Після обіду команда «Напавтала», кожний з новенькими прапорцями, вишикувалася за зростом біля шлюпки.

Михайло пройшовся уздовж шеренги. Борис тримав прапорці неправильно. Михайло мовчки виправив. Потім відійшов від строю і встав па кнехт.

— Почнемо,— дзвінко сказав він, піднявши прапорці.

— Куди дивишся? — Борис штовхнув ліктем Хихикала, який дивився на чайок.— Вчись, дурню!

Мовчун заговорив

Відремонтована шлюпка сяяла, як...

— Як магазинна! — сказали брати Мошкіни.

Гордовито підносилася у небо щогла — фібергласова жердина.

Нарешті були куплені вітрила для шестивесельного яла: фок і клівер — на гроші «постачальників», які зробили кілька рейсів з брухтом і знов ошукали приймальника.

Вітрила зберігалися у Женьки в сараї. А сьогодні він їх приніс чомусь з таким гордим виглядом, немов здобув сам особисто.

— Погляньте! Погляньте! — метушився Женька, розгортаючи вітрила.— Я твого тигра,— він поважно поглянув на Мовчуна,— ну, шкуру тигрову — в самісіньку середину клівера зашив! Гарно?

Хихикало подивився на клівер, у центрі якого красувалася, немов розп'ята, тигрова шкура, і затрусився від сміху.

— Людина старалася, а ти,— сердито сказали йому Мошкіни.

— А що? — гмукнув Борис.— Справляє враження. Тигр на парусі, га? Шкода, парус замалий,— визначив він на око.— 3 тигром ти, Женько, добре вигадав! Гарно,— і погладив тигрову шкуру.

Мовчун кивнув.

— А вона поживна?— поцікавився Женька.— Чи ні? Ну, в разі голоду в дорозі. Пам'ятаєш, по телевізору «Золоту лихоманку» Чарлі Чапліна показували? Він черевик варений їв, а з'їсти не зміг!

— Скаже таке, — образився Борис.— Це ж тигр. Якщо його шкуру цілий день варити в тяжку хвилину, одного навару — на тиждень! Правда, Мошки?

— Правда,— усміхнулися Мошкіни.— Не синтетика.

І тут з'явився Михайло. Він похмуро втупив очі у клівер в тигровою шкурою.

— Хто вигадав? — суворо запитав він.

— Я! — гордо заявив Женька.— Я у тітки Клави цілісінький тиждень шити вчився. Вона так дивувалася: «Навіщо тобі?» А я...

— Отже, навчився шити? — сказав Михайло.

— Еге! — тріумфував Женька,— Всі руки поколов, поки тигра до паруса пришив. Ми з Борею порадилися, він сказав, що шкура — вона їстівна. Приб'є нас раптом до острова шторм. Все з'їмо, а у нас ще й парус з тигром. Я потай пришивав,— похвастався він.— Дуже тебе вдивував?

— Дуже. Як пришивав, так і розшивай. З твоїм тигром клівер ні вгорнути, ні розгорнути не можна!

— Справді? — засмутився Женька.— А я так старався.

Женька похмуро заходився відпорювати тигрову шкуру.

— А зараз останнє «спортивне» випробування,— сказав Михайло.— «Випробування на погляд»!

— Як-як? — злякався Женька.

— На... «пе... о... ге...» — чітко виділив літери Михайло. І повторив: — На погляд. Ну, не випробування навіть, а так... треба спробувати навчитися. Думки по погляду читати. Якщо навчимося, у подорожі обов'язково згодиться!

Борисова компанія насторожено перезирнулася.

— Я в школі пробував угадувати,— продовжував Михайло.— От поглянеш на когось і відразу розумієш: уроки не вивчив чи з уроків у кіно втекти хоче.

— Точно каже,— неспокійно прошепотів Хихикало Борисові.— Зі мною скільки разів бувало. Вчитель на мене погляне, а я сиджу спокійнісінько, на нього дивлюся, всю волю в кулак зберу. А він мені: «Знову домашнє завдання зробити не встиг?»

— Трапиться буря,— натхненно говорив Михайло.— Всі ми тримаємося міцно, реве навкруги, голосу не чути, і раптом... змиває Женьку за борт. Відносить його хвиля, дивиться він у відчаї на нас, слова не може вимовити, а ми читаємо його думки: «Рятуйте! Мамо-о... Ау-у!» Вгадав?

— Нізащо не вгадаєш! — ображено сказав Женька.

— Ну, а якщо серйозно: раптом заклинило кермо, дивишся ти кермовому Мовчунові в очі,— Михайло подивився на Мовчуна, той поспішно відвів погляд.— І все розумієш: терміновий ремонт потрібен! Можемо поглядом перемовлятися. Давайте спробуємо? Хто перший?

— А хоча б я,— Хихикало сміливо ступив уперед.

Михайло звів брови, втупився прямо в його очі.

— Ну, про що я думаю?— запитав Хихикало.

Михайло знову звів брови і безнадійно сказав:

— Ні про що.

— Правильно,— охнув Хихикало.

Михайло поглянув було на Бориса, але той знову відвернувся, роблячи вигляд, що обтрушує плече.

Тепер надійшла черга Мовчуна — Михайло вперся поглядом в його очі. Широко розплющеними круглими очима Мовчун зачаровано дивився на Михайла.

— А ти щось приховуєш,— жартома промовив Михайло.— Зараз угадаю, краще сам признавайся.

І несподівано, немов загіпнотизований пронизливим Мишковим поглядом, Мовчун... заговорив:

— Це не я... Це Борька придумав: вашу шлюпку загарбати! Борька нас підмовив,— квапливо розкриваючи рота, мурмотів він, немов боячись зупинитися і замовкнути назавжди,— в плавання... без вас... і не в Таллін, а навколо світу... І не навколо світу!.. Загарбаємо шлюпку... У бухті сховаємося, там жити будемо, а по ночах листи в поштові скриньки носити, у Борьки всілякі марки закордонні, всі повірять, що навколо світу пливемо, а ми не попливемо, півроку пройде, припливемо до пристані й усю шлюпку по шматочках міняти будемо хлопцям, а вони нам — рушницю пневматичну, вудочки, все, що бажаємо.

Він замовк.

Було тихо. І ніхто взагалі не дивився один на одного.

— Йдіть звідси! — твердо мовив Михайло.

— Теж мені думки читає,— пригнічено сказав Борис.— Ну, якщо чесно, збиралися ми загарбати шлюпку! Так коли це було! А цей Мовчун розбалакався! Мало що думали! Думали, та передумали!

— Ми їм ще устругнемо! — підлесливо сказав Хихикало.

— Ану тебе! — скипів Борис.

— Зрадники! — тихо промовив Михайло.

Борис повільно пішов геть. Хихикало і Мовчун попленталися за ним. Хихикало дав Мовчунові потиличника.

— Тріпло.

Мовчун зупинився, тужливо подивився приятелям услід і звернув в інший бік. А Борис ішов, не обертаючись, і кидав гальку в смугу прибою.

— Борю, ти не бійся, — хихикнув позаду Хихикало.— Нікуди вони не попливуть.

— Відчепися,— замахнувся на нього Борис. Хихикало відскочив і побіг у місто.

Михайло, Женька і Мошкіни сумно стояли біля шлюпки.

— Вправно ти все дізнався,— сказав Женька Михайлові.— Їх треба було давно перевірити!

— Та ні... Я і не думав... Я просто хотів потренуватися,— розгублено промимрив Михайло.

Зрада

— Нехай забирають! — Михайло розлючено викидав з шлюпки все, добуте «постачальниками»: запасні дошки, скоби, корзини, мотки мотузок, рятувальні круги. Вітрила: фок і клівер. І навіть щоглу — фібергласову жердину — викинув.

— І трос нам не потрібен! — згарячу заявив він.

Та Женька схопив бухту троса і сів на неї:

— На наші гроші куплено.

Вони не знали, що над ними сходяться ще більші хмари.

Хихикало розгорнув бурхливу діяльність. Він прибіг до стадіону. Запопадливо спитав у спортсмена, який понуро стояв під рейкою зі зламаною бамбуковою жердиною:

— Це у вас недавно щось загубилося?

— Де вона??? — скрикнув спортсмен.

— Там, — показав рукою Хихикало,— де пляж покинутий. Жердинку вашу хлопці на щоглу собі віднесли.

Потім Хихикало помчав до приймальпого пункту брухту. Він підлесливо сказав підсліпуватому приймальникові:

— Тут до вас нещодавно хлопці приходили, метал здавали. Пам'ятаєте?

— Хіба все запам'ятаєш?

— Ну, вони по п'ять разів вам одне й те ж здавали. Купили вас.

— Купили! — підхопився приймальник. — Вони мене обдурили!

— Еге ж,— підтвердив Хихикало.— Вони собі з ваших грошей парус на шлюпку купили. Он там вони окопалися — на покинутому пляжі.

Потім кинувся до батьків Мошкіних. Він підлесливо сказав:

— Вони втопитися можуть. Маленькі ще! Жалко!

До тітки Клави:

— Це Мишко ваш — заводій! Кругосвітнього капітана з себе удає! У небезпечне плавання Женьку заманює!

До батька Мовчуна:

— Я знаю, де ваш тигр ховається.

До батька Бориса:

— А хочете, скажу, де ваш візок стоїть! Тільки нікому не кажіть, що я сказав. Самі дізналися, гаразд? — попереджав він його, як і всіх.

Але Борисів батько був кремінь людина. Він чіпко схопив Хихикала за руку:

— Веди. Ти не смикайся, не смикайся! Нехай тільки тебе потім спробують зачепити! Розкрадачі! І батька свого гукни! Ходімо, ходімо! А мій де? Відповідай!

Першим до причалу зі стадіону прибіг спортсмен-розрядник. Він схопив щоглу — свою фібергласову жердину, похмуро подивився на мандрівників і побіг.

Михайло сидів на борту шлюпки, похнюпивши голову.

Дідок з приймального пункту акуратно згорнув у рулон вітрила в рахунок компенсації збитків, похитав головою: «Соромно обманювати!»— і задріботів геть.

— Он вони,— почувся голос Хихикала.— Он!

З'явився натовп батьків та родичів. Троє батьків тягли за руки своїх синів: Славка, Бориса і Мовчуна.

— У вас що, вже вантаження?— злякано запитав хтось із батьків.

— А якби ви втопилися? — кинулася до Мошкіних мати.

— А я не втоплюся! — твердо сказали Мошкіни.

— Ні, а якби втопилися? — наполягала вона.

— А Євген де? — спитала тітка Клава.— Живий?

— Осьде я,— висунувся над бортом шлюпки Женька.

— Так,— погрозливо промовила вона, відразу заспокоївшись.— Куди ви зібралися плисти? Мовчиш, так? Я кого питаю, Михайле? — Вона повернулася до Хихикала.— Ану, повідом йому, куди вони збиралися плисти?

— Скажи, дитинко,— попросив його батько.

— У Таллін, — пробурчав Хихикало.— А потім навколо світу!

Борис похмуро глянув на нього.

— То куди ви все ж таки збиралися плисти? — повторила тітка Клава.

— Цікаво, хто вигадав цей жах? — суворо спитав Борисів батько, дбайливо оглядаючи свого візка.

— Я,— твердо відповів Михайло, підвівши голову.

— Ми всі вигадали,— заголосили Мошкіни, намагаючись його хоч як-небудь виручити...— Він так каже, тому що він капітан. А ми всі самі хотіли в плавання!

— Тихо,— суворо сказала їм тітка Клава.— Послухай, Михайле, давай домовимося по-доброму! Можеш ти все це викинути з голови?

— Не можу,— рішуче відповів Михайло.

— Не можеш...— з жалем сказала тітка Клава.— Тоді збирай речі.

— Правильно,— підтримав її батько Хихикала.

— А ви краще за своїм доглядайте,— обірвала його тітка Клава.— Ваш теж гарний!

— Ну, знаєте! — обурився він.— Якщо на те пішло, з усіх тільки мій чесний! Хто нам очі розкрив? Він!

— Розкрадачі,— бурчав Борисів батько.— Понатягали!

— Та при чому тут вони? — сумно сказав Борис. — Я сам все приніс. І ніхто мене не просив. І жердину, і дошки. І приймальника обкурив. І візок твій прикотив...

— Ось бачите,— тріумфально показав пальцем батько Хихикала на Михайла й Бориса.— Два чоботи пара. І мого синулю сюди вплутати хотіли!

А батько Мовчуна раптом весело сказав Михайлові:

— Велике тобі спасибі. Мій заговорив нарешті. І як тобі це пощастило? Шокотерапія?

— Я з переляку,— пробасив Мовчун.— А хіба так уже погано на шлюпці плавати, тату?

— Звичайно, добре,— відповів батько.— Але...— він поглянув на інших батьків, — дорослих треба слухатися.

Всі поверталися додому.

— А де шлюпка зимуватиме? — раптом спитав Михайло.

— Знайдемо!—запевнив його Мовчун. —У мене на подвір'ї...

— Чи в мене,— вставив Женька.— Чи в Мошкіних!

— Краще в тебе, — зауважив Мовчун,— В тебе батько капітан, у плавання ходить. Він усіх умовить. І нас відпустять.

— Подумаємо, — сказав Михайло.— А капітану буксира — морський привіт. Він був правий... у всьому. Навіть у тому, про що не казав. Попереджав тільки.

Михайло неквапливо складав у чемодан свої скарби: підзорну трубу, компас, сигнальні прапорці, книги і карту. Женька сидів на ліжку і сумно дивився на нього.

...Коли Михайло, Женька й тітка Клава вийшли з автобуса біля аеропорту, вони не помітили, що слідом за ними, насунувши солом'яного бриля, вислизнув Борис.

— Ти, Михайле, на мене не ображайся,— винувато говорила тітка Клава.— Я просто боюся за тебе з твоїми витівками. Зрештою, я за тебе відповідаю, ти ще маленький.

Вони зареєстрували квиток. Борис, ховаючись, пересувався слідом за ними. Як багато він дав би зараз за те, щоб виручити Михайла. Ну хоча б якось, таємно, по дорозі до літака обмінятися з ним одягом. І тоді, якщо дивитися зі спини, тітка Клава, можливо, ніяк не дізнається, що замість Михайла — Борис. Та ж сама строката сорочка, рюкзак, чемоданчик... Ось тільки зріст?!

«Як хлопчик виріс за літо!»— скаже вона, приймаючи Бориса за Михайла.

А той вже зуміє зникнути з льотного поля.

Ну, а Борис, потрапивши в літак, запросто вибереться назад через люк вантажного відсіку. Он через той, куди транспортером подають важкі речі...

Або інший план: нехай Михайло увійде в літак, нехай!.. Борис проник би у вантажний відсік, звідти — в салон і вивів би Михайла до люка... Літак відривається від землі... Ось він уже над морем... А у Бориса є дві величезні парасольки. Вони могли б запросто виплигнути з парасольками — і спланерувати на воду! А тут їх уже зустрічає шлюпка «Напавтал»! На борту — Женька, Мовчун, брати Мошкіни! Вони кидають їм рятувальний круг! А величезні вітрила, наповнені вітром, то затуляють, то відкривають горизонт!

Але що це?

«Увага! Оголошується посадка на літак, що вилітає рейсом 283-м до Москви. Пасажири запрошуються на посадку».

Пізно, пізно... Люди пішли до літака. Махають руками Женька і тітка Клава. У натовпі відлітаючих промайнула строката Мишкова спина з зеленим рюкзаком...

Заревів літак, розбігся й злетів.

Тітка Клава змахнула сльозу. І здригнулася!

Вона перша помітила. Ще ні Женька, ні Борис не побачили. І мимоволі усміхнулась.

Маленька знайома постать з чемоданчиком і рюкзаком.

Михайло крокував назад по величезних бетонних плитах аеропорту — до виходу в місто, над яким височіло море.