Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

«Дужі, витривалі!»

Увесь якийсь гулястий, суглобистий краб-підкамінник, який нагадує величезного добродушного павука, шуснув спочатку ліворуч, потім — праворуч, коли його накрила тінь плавця. І, відчувши себе беззахисним на такому рівненькому піску, сам прикинувся каменем. Оброслий ніжним зеленим пухом найдрібніших водоростей, він і справді нагадував тепер камінь. Іншого разу Михайло зупинився б і пірнув за крабом, але зараз йому було не до того. Вчора він знайшов під водою дуже підходящий ланцюг для майбутнього якоря, а раптом і якір знайдеться?! Поправивши підводну маску і міцніше затиснувши в зубах гумовий загубник дихальної трубки, Михайло запрацював ластами і поплив до старої пристані. Він відчув її наближення, побачивши на дні дірявий протектор, такий величезний, як усе під водою, потім рейку, густо покриту мідіями, вугласте каміння, ще не відшліфоване морем, іржаву трубку, в яку враз шугонула ошатна зеленуха, знявши мутну хмару піску...

Стало темніше, в цій темряві горіли яскравими лініями сонячні промені, які падали крізь дірки у помості причалу, високо збудованого над морем на товстих бетонних палях. Навкруги паль шмигали пласкі окаті зубани та блискучі ставридки. Золотавим пилом засвітилася зграйка крихітних рибок, які щезли, немов спалах.

— У-у-у-у-а-а-у, — одноманітно долинуло звідкись зверху.

Михайло підняв голову.

— Мишко-о! — це надривався Женька, який заклично махав рукою.— Швидше!

Знову опустивши голову, Михайло поплив назад, лякаючи рибу. Здоровезні кефалі стрімко мчать геть, і ще довгий час їх пунктирний, переривчастий блиск пропадав удалині.

Михайло зняв у воді ласти і вийшов на берег.

— Ну, чого тобі? — він зсунув маску на лоба.

— Сліпий? — образився Женька.— Ось! Привів! У нашу команду!

І тут тільки побачив Михайло дві голови, які стирчали над бортом шлюпки. Два надзвичайно схожих хлопчики вийшли з-за човна і з надією усміхнулися Михайлові. Це були брати Мошкіни. Один притискав до грудей великого рубанка, другий — пухнастого лінивого кота.

— Дужі, витривалі! — розхвалював Женька своїх худих низькорослих друзів. — Я їх давно знаю! Все життя! — підкреслив він.

Брати Мошкіни зніяковіли і потупили голови.

Михайло презирливо глянув на Женьку, нічого не промовив і знову «пішов» у море.

— Ви не бійтеся,— заспокоював Женька братів.— Він мене слухається. Хто йому шлюпку добув? Я! Хто йому сюди шлюпочку перевіз? Я! Приходжу на буксир... А чого ви стоїте? — раптом напустився він на Мошкіних. Працюйте, он той фальшборт обстругайте, а то він кострубатий.

Брати, посадивши кота в затінок, метушливо закріпи дошку фальшборту поміж каменями, як на верстат і вправно застругали одним рубанком у чотири руки.

Женька, погладжуючи кота, продовжував розповідати, а Мошкіни стругали і поштиво слухали. І перед ними виникала надзвичайна картина, яку намалювала Женьчина уява...

Вишикувалися вздовж борту матроси буксира, капітан — правофланговим. Женька, якого супроводжував Михайло, наче ад'ютант, поважно походжає перед строєм, заклавши руки за спину. Стрій, не зводячи з Женьки очей, тримає на нього рівняння: то туди, то сюди. Женька зупиняється перед капітаном, який застиг по команді «струнко», піднімає його слухняну руку і дивиться на годинник, тому що свого годинника, як відомо, у Женьки нема і навіть поки не передбачається.

«Вільно», — скомандував Женька. — «Прошу звірити годинники».

Матроси поспішно звіряють годинники, дехто переводить стрілки.

Новий наказ: «По місцях!»

Матроси розбігаються, а капітан чимчикує в рубку.

«Віра!» — кричить Женька.

Кран піднімає шлюпку.

«Майна!» — шлюпка опускається на палубу.

«Дякую за службу»,— стомлено говорить Женька.

«Ура-а!» — бадьоро відгукуються матроси.

«А тепер я прошу товаришів офіцерів до кают-компанії на чашку чаю».

Слідом за Женькою, якого так само супроводжує мовчазний Михайло, йдуть, карбуючи крок, як на параді, капітан і боцман.

— Ну й брехати ж ти мастак! — раптом пролунав голос Михайла.

Женька від несподіванки упустив кота, а Мошкіни — рубанок. Вони так захопилися, що не помітили, як підійшов Михайло. Він кинув на пісок невеликий мідний лист, усіяний черепашками, і похитав головою.

— Ну й брехун... Барон Мюнхгаузен!

Женька втягнув голову в плечі, заморгав часто-часто: — Я хлопців умовив... Ледве-ледве... А ти... Вони згодні бути матросами...

— Прийміть мене у свою команду,— промовили вони в один голос. — Я теж хочу в Таллін на Олімпійські ігри!

— Виказав?! — охнув Михайло.

Женька шморгнув носом і відвернувся.

— Приймете, га? — знову попросили Мошкіни.

Михайло з цікавістю подивився на обструганий фальшборт, підійшов і замислено провів по дошці долонею, — дошка була гладкою, як скло.

— Де навчилися? — стримано спитав Михайло.

— А в мене батько тесля,— широко усміхнулися Мошкіни.

— Бачив? — одразу зауважив Женька.

— Вмієте,— задоволено промовив Михайло, знову погладивши дошку.

— Гей ви, Мошки,— з-за рогу напівзруйнованої трансформаторної будки визирнув Борис.— Ось ви де! До мене!

— Та швидше! — за ним визирнув Хихикало. Слідом з'явився Мовчун і погрозливо поманив Мошкіних пальцем.

Мошкіни зіщулилися й кинули благально погляд на Михайла.

— Не відпускай,— зашепотіли вони.— А то знову примусять нас яєчню готувати, і квас носити, і по яблука лазити, і барабульку для них ловити, і...

— Досить,— перепинив їх Михайло і попрямував я трансформаторної будки.

Борис, Мовчун і Хихикало насторожено переглянулися.

— Слухайте мене уважно,— спокійно промовив Михайло, зупинившись за декілька кроків від компанії.— Хто їх зачепить...

— Ми ж тебе не чіпаємо,— пробурмотів Борис.— При чому тут вони?

— А я саме про них,— підкреслив Михайло.— Хто їх зачепить...— тому від них перепаде,— закінчив Михайло.

— Від них?! Та я їх однією рукою! — відразу посмілішав Борис. Хихикало зареготав. Мовчун кивнув.

— Гаразд, — привітно усміхнувся Михайло й покликав Мошкіних. Вони боязко підійшли.

— Не бійтеся,— напучував їх здалеку Женька.— Я їх раніше теж трохи боявся! А тепер зовсім не боюсь!

— Не злякаєтесь, візьму в плавання, —стиха промовив до Мошкіних Михайло. — Навіщо мені боязкі матроси?

Мошкіни нерішуче м'ялися.

— Ну? — голосно сказав Михайло.

— Та я їх однією рукою! — загрозливо повторив Борис, обачливо обходячи Михайла.

— Цур, на слові ловлю,— зауважив Михайло і підкреслив: — Однією рукою!

— Будь ласка,— засміявся Борис.

— Вас же двоє,— переконував Михайло близнюків.— Ну, покажіть йому, що анітрохи не боїтеся,— він вас завжди обминати буде.

— Хто — я? — знову засміявся Борис. Хихикало захихикав, Мовчун кивнув.

— А ти залишишся? — раптом, наважившись, спитали близнюки Михайла.

— Залишусь. Я постежу, щоб по-чесному.

— Добре,— промовили вони.— Тільки нехай йому руку до пояса прив'яжуть, а то він такий.

— Прив'язуйте, — гмикнув Борис.

— Женько, мотузку! — наказав Михайло.

Женька приніс мотузок, але близько підходити не став — кинув. Михайло почав прив'язувати Борисову руку до пояса.

— Не праву, а ліву,— несподівано занепокоївся Борис.

— Умови не було,— запротестували Мошкіни.

— Ну, гаразд, — прошипів Борис.

Михайло зав'язав вузол і, наче суддя на килимі, відскочивши вбік, крикнув:

— Боротьба!

Борис кинувся на Мошкіних і схопив одного за плече:

— Попався!

Але тут другий кинувся йому під ноги, і Борис полетів клубком. Не встиг він опам'ятатись, як близнюки осідлали його і стали заламувати йому вільну руку за спину. Борис совався підборіддям по піску, смикав ногами, але ніяк не міг звільнитися. Він навіть не міг перевернутися на бік, Мошкіни щільно сиділи на ньому, не випускаючи його руки.

— Зламаєте! — скрикнув він.— Чотири руки — на одну, еге? Справилися, еге?

Мошкіни натиснули йому на голову, так що вона уткнулася в пісок.

— Зади-х-х-нуся...— прохрипів Борис і покликав на допомогу, відпльовуючись: — Д-до мене-е!

Хихикало й Мовчун ступили було крок до нього, але Михайло перейняв їх, і вони відступили.

— Не пускає,— винувато промовив Хихикало.

Зібравши усі сили, Борис рвучко перевернувся і... опинився на спині. Мошкіни припечатали його плечі до піску.

— На лопатках! — звеселився Михайло. Мошкіни відпустили Бориса. А він, розлютившись, схопився і почав ганятися за близнюками. Та вони спритно шмигали у нього під рукою, немов мореплавці Одіссея «в гостях» у циклопа. Ставили йому підніжки — Борис падав, схоплювався знов. А Мошкіни так металися навкруги, вибираючи нову зручну нагоду для нападу, що можна було подумати: їх не двоє, а троє-четверо-п'ятеро... Борис тільки головою крутив.

— Все! Все! Кінець! — кричав Михайло.

Хихикало спробував підставити нишком ногу одному Мошкіну, але той перестрибнув. А другий близнюк, кинувшись на виручку, так копнув босою п'ятою під згин коліна Хихикала, що Славко враз упав, зваливши з ніг Мовчуна.

Бути б тут гарячій січі, але Михайло сунув руку до кишені і вийняв свою знамениту пробірку, знову наповнену «нітрогліцерином».

— Стоп!

Мовчун з Хихикалом похмуро розв'язували руку Бориса, який сопів від натуги, а брати Мошкіни «кровожерливо» походжали повз них.

— Адже все, все! — з острахом попередив Хихикало близнюків.— Мишо, скажи їм!

— Все,— підтвердив Михайло,— Перемога за Мошкіними!

— Подумаєш, на лопатки поклали,— буркнув Борис, отямившись,— Якби у мене дві руки було...

— Давай дві! — люто промовили Мошкіни, які ще не охолонули від запалу боротьби.

— Ну навіщо? — усміхнувся Михайло.— Тепер ви давайте ось з ними,— і показав на Мовчуна та Хихикала.

— Давай! — захопилися Мошкіни.

— Борю, ходімо, не зв'язуйся,— сказав Хихикало, вмить заквапившися.— Вони ж скажені...

— Хто, я?! — заревіли Мошкінп.

Хихикало і Мовчун, не зговорюючись, рушили до пристані. А Борис постояв трохи, висипав з кишень по кілька пригорщ піску і, вийнявши хустку, знову зав'язав, як колись, вузол:

— Не забуду.

— А якщо ви нашу шлюпку зачепите,— горлав навздогін Женька,— ми вам вночі будинок рознесемо! У кожного!

— Я тепер нікого не боюся,— наїжачилися брати Мошкіни.— Показуй, з ким! — Вони войовничо розмахували кулаками.— Показуй! Давай проти Женьки?

Женька розсудливо сховався за величезний валун.

— Аут,— суворо промовив Михайло.— Тепер за роботу... матроси.

— Прийняв! — звеселилися близнюки.

— Про Таллін — таємниця! — попередив Михайло. А то відрахую...

Повертаючись увечері додому, вони зустріли на вулиці якихось хлопчаків, теж років дев'яти. Мошкіни йшли по самій середині тротуару, випинаючи груди та широко розвернувши плечі.

Хлопчаки мимоволі дали дорогу.

Спортнавчання: «По азимуту...»

Будинок дитячої бібліотеки був старовинним, над входом у сірій штукатурці вибиті цифри «1875». Два атланти підтримували на руках і плечах («На своєму горбу»,— як визначив Борис) тяжкий балкон. Товсті стіни пом'якшували спеку, приглушували мішанину звуків, що долинали з вулиці, і у залі панувала ніжна прохолода та особлива тиша, яку порушував хіба що шелест сторінок.

Борис та його приятелі перерили томи енциклопедій: Великої Радянської, Брокгауза і Ефрона на літеру «Н», словники: морський, Даля, Ушакова — ніде не було такого слова «напавтал».

— Пробачте, будь ласка, за турботу, — з тихою благопристойністю звернувся, втративши надію, Борис до бібліотекаря,— ви не знаєте, як перекладається слово «напавтал»?

Бібліотекар приглушено відповіла:

— Такого слова нема. Це абревіатура.

— Що? — здивувався Борис.

— Ну, як би тобі пояснити... Немов із складів різних слів складено.— Наприклад, «КБ» або «БМУ»: конструкторське бюро і будівельно-монтажне управління.

— Це я і без вас знаю,— розчарувався в її знаннях Борис.

— А якщо знаєш, — розсердилася вона, — не заважай.

Так вони й пішли ні з чим: Борис, Мовчун і Хихикало.

Вулицею гуляв вітер і здіймав полотняні навіси над вітринами крамниць.

— Треба стежити, — зітхнув Борис. — Стежити і підслухувати. Самі проговоряться.

Хихикало захихикав. Мовчун кивнув.

— От придумали,— захоплено покрутив головою Хихикало.— Я вже п'ять років не думаю ніколи, а тут примусили.

— Пильно стежити,— повторив Борис. І вийняв з-за пазухи половинку театрального бінокля.

— Дай,— відразу ж попросив Хихикало.

— Не дам,— відрізав Борис.— Нема чого бінокля порожняком ганяти. Як побачимо їх, дам. Тільки спочатку сам подивлюся,— попередив він.— Бінокль — він мій.

Біля Женьчиного будинку вони зупинилися і припали до дірок паркана.

— Нікого,— промовив Борис, опускаючи бінокль.

— Ану,— Хихикало простягнув руку і теж подивився у бінокль.

— Як на долоні,— задоволено сказав він.— Нікого.

Потім Мовчун подивився у бінокль. І кивнув. І знову кивнув, показуючи пальцем у бік сарая з розчиненими дверима.

У глибині сарая виднілися Михайло, Женька і Мошкіни.

— За мною,— наказав Борис.

Вони хутко перелізли через паркан, підкралися до сарая і приклали вуха до стіни.

— А чекатиму я вас ось тут,— почувся голос Михайла. Борис виявив у дошці порохнявий сучок, виколупав його тріскою і втупився у дірочку, що утворилася.

Женька... Мошкіни... Вони стоять перед Михайлом... А що це у нього в руках?.. Ага, якийсь картонний аркуш, на ньому намальовані незрозумілі стрілки... Михайло для чогось кладе на цей аркуш компас.

— А чекатиму я вас тут,— втовкмачує він своїй команді,— де ось ця зірочка,— він тицяє пальцем у креслення. — Ось! Все зрозуміли?

— Все,— відповідає Женька.

— І я,— вторять йому Мошкіни.

— Ану, повтори,— каже Михайло Женьці.

— Значить, так...— і Женька жваво торохтить.— Щоб вірно прокладати курс по морю, ми повинні навчитися ходити по азимуту на березі. Стрілка компаса завжди показує на північ.— Мошкіни нахиляються над кресленням.— Вона повинна збігатися з оцією стрілкою,— продовжує Женька, показуючи.— А ми підемо на північний захід ось за оцією стрілкою. А ти нас чекатимеш ось тут, де ця зірочка.

— А скільки до тебе йти? — питають Мошкіни.

— Ну тисяч п'ять метрів. Вважайте, десять тисяч кроків, — каже Михайло.— А взагалі йтимете, поки на мене не наштовхнетесь.

Борис зробив знак своїм, і вони знову швиденько перелізли через паркан — назад, на вулицю.

Михайло вибіг із сарая і зник за хвірткою. Хвилини через три з сарая вийшли Женька і Мошкіни, уткнувшися носами в карту з компасом. Женька був посередині, він тримав аркуш, а Мошкіни немов вели Женьку під руки.

ГІівнічно-західна стрілка вивела їх із двору, вони перетнули вуличку. Йдучи, вони лічили кроки:

— П'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять...

— Цікаво...— протягнув Борис. — Сюди!

Мишкова команда, яка захопилася справою, не помітила, як Борисова компанія прошмигнула буквально за спиною на пустир, порослий запорошеним бур'яном.

— А як ми підемо? — спитав Хихикало.

— А за їхнім компасом,— запально відповів Борис.— І кроки лічити будемо!

Мовчун кивнув.

Вулицю від пустиря відокремлював невисокий кам'яний мур. Голови Женьки та Мошкіних пливли над стінкою, а компанія Бориса, пригнувшись, крокувала поряд, майже пліч-о-пліч.

— Сто один, сто два, сто три...— голосно рахували Женька і Мошкіни.

— Сто один, сто два, сто три, — пошепки рахували Борис і Хихикало, а Мовчун ритмічно кивав, рахуючи кроки про себе. Так вони і йшли, дві «розвідувальні групи», яких розділяли то кам'яні огорожі, то дощані паркани, то кущі газонів.

— Про слівце «Напавтал» ні слова не говорять, — журився Хихикало.— Тільки лічать.

— Не збивай,— огризався Борис. — Тисяча двісті три, тисяча двісті чотири...

А коли Женька несподівано спіткнувся об камінь, Борис розсміявся: «От дурень! Обійти не міг!» — не помітивши, що переходить убрід калюжу, настільки сам захопився.

Женька і Мошкіни часто збивалися з курсу, кружляли на місці, кілька разів їм доводилося вертатися і починати спочатку. Борис, Мовчун і Хихикало, які в душі проклинали тупість ворогів, навіть видихалися, адже їм самим значно важче: треба бути напоготові, ховатись, усякий раз обирати труднопрохідну дорогу та ще не спускати очей з цих дурників.

Сутеніло, щезли тіні, море стало сірим, на пароплаві, який проходив удалині, засвітилися бортові вогні.

— Три тисячі триста одинадцять, три тисячі триста дванадцять...— рахував Борис, пробиваючись крізь зарості бузини приморського парку і намагаючись не випустити з очей Мишкову команду.— Не відставайте,— прошипів він приятелям, які пихтіли позаду.

У парку спалахнули рідкі ліхтарі. Тепер стежити стало легше. ГІоміж ліхтарями були темні зони, компанія Бориса намагалася триматися у темряві, поки Женька і Мошкіни перетинають освітлені місця, а потім блискавично кидком мчала повз черговий ліхтар.

Світні румби компаса вели Мишкову команду вперед. Оскільки ні Женька, ні Мошкіни не відривали погляду від аркуша з компасом, вони — бац!— сильно стукнулися лобами об високу стіну, яка перетинала дорогу. Тупик!

— Ну, от!— жалісно скрикнув Женька.— Не піду далі!

— Не треба, все буде гаразд! — почали умовляти його Мошкіни, старанно потираючи один одному лоба. Вони озирнулися. Самітня лампочка над дверима якогось замкненого ларка вихопила з темряви купу порожніх ящиків. Мошкіни швидко натягали ящиків і склали їх пірамідою біля стіни.

Женька, не випускаючи з рук аркуша з компасом, почав обережно підніматися по ящиках, як по сходах. Мошкіни дерлися за ним.

Борис, Мовчун та Хихикало, які вже встигли перелізти через мур в іншому місці, там, де він був нижчий, нетерпляче чекали «землепрохідників» з того боку. І тут пролунав якийсь сильний тріск, гуркіт, крики! Чіпляючись за виступи каменів, Борис з приятелями поспіхом видерлися на стіну.

— Ги-ги-ги! — не витримавши, зареготав Хихикало.— Гей ви, чого розляглися!

Ящики валялися на землі, а серед них борсалися Женька і Мошкіни. Борис дав Хихикалу потиличника, але було пізно. Женька і Мошкіни з жахом глянули вгору, скочили, Женька схопив картон, компас, і, — немов вітер майнув! — хлопці помчали по алеї.

— Куди ви? До Мишка всього вісімсот два кроки залишилося! — прокричав Борис.— Салаги... Знайшов він, кого вчити...

— Ха, я й то відразу зрозумів! — сказав Хихикало.

Женька і Мошкіни, не відчуваючи ніг, бігли б аж до «відправної точки», до сарая, коли б їх не зупинила біля дому стурбована тітка Клава.

— Де це ти ходиш до півночі? — це Женьці.— А ви теж гарні!— це Мошкіним.

Вони потупилися.

— Гено! Юро! — лунав по вулиці голос їхньої мами.

— Я додому! — заквапилися вони.

— А Михайло де? — струснула тітка Клава Женьку.

Тим часом Михайло сумно сидів на пні біля містка через струмок, за вісімсот два кроки від підступної стіни, й роздратовано думав: «Зв'язався з немовлятами... їм би не в плавання, а в тепленьке ліжечко! Їм би не шлюпку з парусом, а пустушку з брязкальцем!»

Та ось удалині засвітилося очко ліхтарика, і Михайло піднісся духом: «Молодець Женька! — вирішив він. — Догадався ліхтарика прихопити!»

Коло ліхтарика розгорялося все яскравіше, і незабаром сліпучий промінь уткнувся в Михайлове обличчя. По містку залупали кроки.

— Нарешті!— сердито промовив Михайло, прикриваючи долонею очі.— Дочекався!

— Авжеж... Дочекаєшся ти у мене!— сердито проказала тітка Клава, яка прийшла точно по азимуту. З ліхтариком в одній руці, з картою та компасом — у другій.

Під шлюпкою

В хаті тихо подзвонювала гітара, квартиранти — студенти — приглушено співали, щоб не будити сусідів на горищі, веранді, літній кухні, а також самих хазяїв, які спочивають на розкладачках під тентом у саду. Борис, накрившись ковдрою з головою, у дрімотному напівзабутті чув і цей боязкий гітарний дзвін, і спів, і хропіння батька, і розмірене дихання матері, і далекий голос моря, і зовсім далеку музику у парку, і говір запізнілих перехожих, що минали паркан. «Дурень дурнем ,— лаяв він себе.— І чого я за Мишком ув'язався? Та коли захочу, ходитиму цілими днями й ночами по азимуту! Куплю компас, почитаю у книжці як і — почну. Це ж дрібнички. Враз навчуся! І шлюпку можу збудувати, плавати буду. І нітрогліцерин винайду, подумаєш! Приїхав тут з Москви і задирає носа! Але ж куди Мишко надумав плисти? Не інакше, дуже далеко, коли азимут вивчають! А, пусте це...» І, заспокоєний, заснув. Уночі йому нічого не снилося. Йому взагалі ніколи нічого не снилося. Якось він сказав про це батькові, а той його похвалив: «Здоров'я, виходить, добре, і зайвих думок у голові нема. До ста років доживеш, як я». І хоча батькові було всього сорок п'ять, слова його треба було розуміти так: він, мовляв, обов'язково до ста років доживе, чого і синові бажає.

Та як тільки розвиднілося і Борис прокинувся (на свіжому повітрі завжди скоріше висипляєшся), в голову знову полізли «зайві думки» — баркас, азимут, Мишко, загадкове, цікаве життя... Куди вони надумали плисти? Що, як вирішили махнути до Севастополя? Від заздрощів ну просто померти можна! Побачать бойові кораблі, пам'ятники, Малахів курган, а він, Борис, бачив це тільки у кіно, один раз.

І раптом у нього народилася ідея, така звичайна, що можна тільки дивуватися. Він швидко вдягнувся та скоріше побіг з двору, поки не прокинулися батьки та не послали його продавати фрукти. І незважаючи на те, що батько відраховував йому визначений (ним самим, батьком) процент від виручки, Борисові було соромно торгувати фруктами, вже краще квитки у кіно перепродувати, квитки хоч зважувати не треба у сітці на допотопному кантарі. Тим паче батько заховав у сітці рибальські грузила і пофарбував чорним, щоб непомітно було, що обважують.

Як і чекав Борис, біля шлюпки «Напавтал» нікого не було. Шлюпка лежала догори дном, бо Мишкова команда ось уже другий день конопатила днище. Борис трохи підняв борт і шмигнув усередину. Він сподівався: раптом пощастить почути, що означає назва шлюпки. Почнуть базікати про що-небудь, дивись, і прохопляться словом.

Чекати йому припало недовго, якихось півгодини. Мишкова команда теж не залежувалася у ліжку. Не те, що, наприклад, Хихикало. Його і в десять не добудишся. Ну, Мовчун ще сяк-так, рано встає, собаку прогулює, а так би теж спав до обіду.

— Я у сторожа чотири молотки дістав і чотири долота, — почувся голос Михайла. — Тепер робота швидше піде! — Він помовчав: — Боягузи нещасні... Від Борьки бігаєте! Ви ж його тоді звалили!

— Ну, звалив, — запобігливо сказали Мошкіни. — Так у нього ж тоді рука була прив'язана!

— А вчора у нього були руки розв'язані,— зауважив Женька.— Він же дужчий, це вони випадково тоді.

Борис задоволено посміхнувся під шлюпкою.

— А Борис ще й собаку може нацькувати, — продовжували виправдовуватися Мошкіни.

— Ось треба вас випробувати на сміливість,— пригрозив Михайло.

— Що? — злякалися Мошкіни.

Женька сказав:

— Не треба.

— Ти мене вже випробував,— запротестували Мошкіни.

— Мало. Можу ще. Тут недалеко я склад знайшов: два злющих пси охороняють. Через подвір'я складу два дроти натягнуті. А ланцюги у собак крізь ці дроти просунуті. От пси вздовж них і гасають на ланцюгах. Якщо навіть один на одного кинуться, не зможуть дістати,— півметра не вистачає. От і пробіжіть між ними, — суворо сказав Михайло.

Мошкіни переконливо мовчали.

— Не треба, га? — повторив Женька. — В мене груди завширшки, мабуть, сорок дев'ять сантиметрів, а між псами, кажеш, півметра!

— І я вдвох — теж широкий, — як завжди, в один голос з острахом зауважили Мошкіни.

— А ви — боком,— глузливо порадив Михайло.

— Я не вмію,— занили Мошкіни.

— Потренуйтеся, — так само глузливо зауважив Михайло.

«Ну, дає!» — з повагою подумав Борис.

— Ні, зробимо гак,— запропонував Женька.— Ми нікого — утрьох! — уточнив він,— більше боятися не будемо — ніколи! — знову уточнив він,— тільки, будь ласка, не треба випробування на собак!

— Ну що? — спитав Михайло. — Я сказав: «Перевірка на сміливість...» Ну гаразд,— полагіднів він.— Якщо ви мені обіцяєте нікого не боятися, доведеться вам знову повірити. Випробування на собак відміняється. Я жартував.

Женька і Мошкіни полегшено зітхнули.

— Почали! — скомандував Михайло.

І тут... над головою Бориса застукотіло, загуркотіло! Це Михайло, Женька та Мошкіни вставляли джгути клоччя в пази і дружно калатали важкими молотками по долотах, шпаклюючи днище баркаса. У Борисовій голові теж неймовірно застукотіло і загуркотіло, як і над головою! Він затулив вуха руками. Йому здавалося, що він сидить всередині великого барабана. Зверху сипались порохня, пил, шматочки живиці лізли в очі, в ніс, за пазуху. Борис рачки переліз під саму корму шлюпки, але і тут все тряслося, стукотіло і стогнало, хоча і не так сильно. Найтонші, немов волосинки, сонячні просвіти вгорі, в пазах днища, наглухо закривалися темрявою, яка невблаганно наближалася до нього разом із шаленим гуркотом молотків, які забивали клоччя у щілини.

У рідкі секунди перепочинку, колег здавалося, що лоб лусне від нестерпного стукоту, Борис почув кілька уривків фраз:

— А скоро ми шлюпку зробимо? — спитав Женька.

— Скоро, — сказав Михайло.

Знову почувся гуркіт.

...Потім ущух. Борис насторожився, але у вухах, як і досі, грюкали молотки.

— Треба бухту спокійну знайти, поплавати під парусами... для «Напавталу» згодиться...

Знову гуркіт, на цей раз грюкають врізнобій, немов на весь світ відстукують «крапки» і «тире», як у азбуці Морзе. І в паузах між цими «крапками» і «тире» можна почути голоси Мошкіних.

— ...Тут... ізні... ухти!— галасують вони. — ...Капіта... ка ...ухта! ...акитна ...атока!

«Тут різні бухти! — догадався Борис.— Капітанська бухта! Блакитна затока!»

І знову дружний стукіт, від якого волосся стає дибом. Більше він нічого не почув. І коли б «мореплавці» не зробили перерви, щоб скупатися, Борис, напевно, оглух би на своєму посту.

Борис вибрався з-під баркаса і поповз до старої пристані, ховаючись за валунами. У вухах гуло, стукало, барабанило. «Невже назавжди!» — злякався Борис. Стукіт то наростав, то затихав, то починався з новою силою. Борис навіть обертався не один раз на шлюпку (може, звідти стукіт долинає?), але там нікого не було. Хлопчаки кружляли в морі біля скелі, яка то зникала під хвилею, то з'являлася, мов потопаючий плавець.

Молотки стукали в голові в Бориса майже цілий день. Якщо він чув цокання жіночих підборів на вулиці, чи брязкання відра, чи стукіт яблук, які зривалися у саду, його сіпало. І коли Хихикало, який слухав його розповідь, машинально забарабанив пальцями по коліну, ну зовсім-зовсім безгучно, Борис схопився і закричав:

— Та тихше ти! Тебе б туди!

Мовчун кивнув.

— А ти помовч, — образився на Мовчуна Хихикало, хоча той не вимовив ні слова.— Тебе не питають!

— Що таке «напавтал», я не дізнався, — закінчив Борис. — Одне ясно: збираються поки в бухти плисти.

— Треба скоріше ламати, — заявив Хихикало, — поки в бухти не попливли.

Борис нерухомо дивився кудись крізь нього. У себе.

— Спокійно, — не відразу промовив вій. — Шлюпка буде наша.

— Викрадемо? — запалився Хихикало.

— Викрадемо, — підморгнув Борис. — Тільки не тепер. Не тепер.

Спортнавчання: «Роби, як я!»

Михайло був задоволений. Він бурчав на Женьку та Мошкіних; підганяв їх: «Треба поспішати, поспішати!», але в душі був задоволений, тому що з кожним днем шлюпка все більше нагадувала Справжню Шлюпку. Замінили обидва фальшборти та середні нестійкі шпангоути, зашпаклювали днище й борти, вставили кочети для майбутніх весел, а головне, зробили нову транцеву дошку корми.

— Транцева дошка, скорочено транець,— пояснював команді Михайло й показував,— виготовлена з двох — дубових! — дощок. Транець врізаний в ахтерштевень нашого шестивесельного яла. Бачите? — знову показував він і, жалкуючи, прицмокував:— Розсохся наш транець від старості. А з таким корма шлюпки розвалиться.

— Розвалиться,— погоджувалася команда.

Михайло виміряв кравецьким сантиметром розміри двох дощок транця.

— Треба дошки шукати — дубові. Можна було б на кладовищі шаланд і шлюпок випросити, але там нема — я вже ходив, дивився. Інших деталей повно, а підходящого транця там нема,— повторив він.

Спочатку знову виручив старий знайомий, як називав сторожа пристані Женька Єнохін. Михайло якось з ним засперечався: «Новий знайомий!» На що Женька сказав: «Але ж він старий. І він знайомий. Виходить, старий знайомий». Вони знову допомогли сторожеві цього разу полагодити ворота — особливо Мошкіни старалися. Ну і сторож допоміг: подарував велику дубову колоду. З такої колоди не один, три транці можна зробити!

Колоду вони сплавили морем, у бухточку до шлюпки. Михайло намітив крейдою на зрізі силует транця точно за розмірами старого. Мошкіни поглибили це креслення долотом. А потім взялися за ножівку. Ножівка враз застряла.

— Коротка, — висловив припущення Женька.

— Дуб! Тут і дворучною пилою не впоратися! — засмутився Михайло, і «мореплавці» сіли за «креслення», міркуючи, що ж таке зробити розумне.

— Я знаю,— схопилися Мошкіни і кудись побігли.

Повернулися вони з возиком.

— Де взяли? — насупився Михайло.

— Наш візок,— розсердилися Мошкіни.— Домашній.

— Куди повеземо? — заметушився Женька.

— У порт, — відповіли Мошкіни. — Там лісопильна майстерня. І пила повинна бути. Циркулярна.

Борис і компанія, що, як завжди, підглядали за ворогами, страшенно були вражені, побачивши колоду, яку дружно везли кудись на візку хлопчики.

— Знову щось задумали,— із заздрістю промовив Борис.

Колоду негайно доставили у лісопильну майстерню, де, як вірно гадали Мошкіни, обов'язково повинна бути циркулярна пила. Вона була! З виттям перегризала товсті деревини! Розкидала тирсу, виблискуючи швидкими зубцями!

Борис, Мовчун і Хихикало, які вилізли на дерево, продовжували спостерігати. Мишкова команда про щось просила людину в спецівці, яка завідувала пилою. За гулом пили не було чути голосів. Людина відмахнулася і знову взялася за роботу. Але хлопчаки не здавалися, вони підкотили свою колоду ближче й посідали на ній. Чоловік озирнувся. Хлопці жалібно дивилися на нього. Чоловік засоромився і відвернувся, щоб їх не бачити. Вони вмить підвелися, перекотили колоду на інше місце і знову опинилися перед очима. А той похмуро продовжував розпилювати деревину, що виповзала на поміст по конвейєру.

Ось він розпиляв чергову деревину і машинально простягнув руку за новою. Замість деревини по конвейєру піднялася дубова колода. Чоловік вимкнув рубильник настала тиша. Він суворо подивився на хлопчаків внизу. Тепер вони відвернулися.

Знову завила пила, і вони заусміхалися.

— Доконали все ж таки, — мимоволі усміхнувся й Борис.

Коли хлопчаки поклали дві дубові дошки транця на візок і весело замахали руками, прощаючись з чоловіком у спецівці, Борис сказав:

— Дошки якісь виточили. А навіщо? — І сам собі відповів: — Для шлюпки, звичайно.

Хихикало вдавано поморщився. Мовчун кивнув.

І це було не єдине, що вразило їх в останні дні. Борисова компанія облишила свої старі заняття, весь час тільки й стежила за Михайлом та його друзями. Стежила і заздрила, боячись признатися у цьому один одному. Вони бачили здаля, як Михайло навчає хлопчаків плести канати, читає їм уголос якісь товсті, напевно, морські книги, щось пояснює, креслить паличкою на піску.

А сама шлюпка! Вона ставала все новішою і новішою, вона немов молодшала просто на заздрісних очах: новенька корма, новенькі сидіння, днище пофарбоване червоним свинцевим суриком, а кочети, які відтерли наждаком, мало не спалахували, немов нікельовані!.. А Мишкова команда раз у раз навідувалася на кладовище шаланд і шлюпок і, причепливо вибираючи, віддирала всякі потрібні деталі від списаних посудин.

«Собі баркас відгрохати, чи що?» — не раз з'являлася у Бориса думка, полохаючи його, але він відчував, що не упорається з такою складною справою. «Знань мало»,— відверто признався він сам собі.

До того ж — це його зовсім доконало! — Мишкова команда подружилася з бувалим капітаном портового буксиру. Це був той самий капітан, який допоміг Михайлові з Женькою доставити шлюпку на покинутий пляж. Він уже двічі приходив до хлоп'ячої «верфі», причепливо огляди ял і підказував щось, мабуть, дуже розумне. А він, Борис, перед яким тремтіла не одна приморська вуличка, повинен був дивитися на все це здаля, ховаючись зі своїми бездарними дружками, замість того щоб самому споруджувати справжню шлюпку та знатися з капітаном.

«Чому в мене батько не капітан? — запитував себе Борис, як, певно, запитують сотні тисяч хлопчаків земної кулі.— Он у Женьки батько — капітан. А вони собі ще й другого капітана завели! Ну хай у мене батько не капітан,— міркував Борис,— але хто заважає капітанам зі мною водитися? Невже я гірший за якогось Мишка?! Я теж можу дістати які-небудь потрібні книжки та вивчити морську справу назубок. Запросто! Варто тільки захотіти!»

Та хотіти він хотів, бажань було багато, а користі... Дні пролітали в якійсь порожнечі, а далі бажання справа не йшла. Все залишалось на своїх місцях, і всі були при своєму: Михайло, Женька і Мошкіни — при шлюпці, а Борис, Хихикало і Мовчун — де-небудь за валунами або парканом, звідки зручно стежити. Ось хоча б учора! Що вони побачили?

Капітан буксира знову прийшов на хлоп'ячу «верф», поговорив з хлопчаками, і вони поділилися — Женька з Мошкіними побігли кудись у місто, а Михайло з капітаном подалися до порту. Борис хотів лише послати своїх дружків за Женькою та близнюками, а сам піти за капітаном і Михайлом. Та дружки не погодилися: за капітаном і Михайлом стежити було набагато цікавіше. Надавав би їм Борис за свавілля, та боявся проґавити Михайла.

— Згадаю,— він показав Мовчуну та Хихикалу два кулаки — кожному по одному — і заспішив до порту.

Капітан з Михайлом зупинилися біля «яхт-клубу». Це був списаний пароплав, з яскравими спортивними прапорами, пришвартований до лункого залізного причалу на бетонних палях. З борту пароплава звисали автомобільні скати, щоб він не бився корпусом об причал. Біля причалу, на березі, в елінгу за зеленим штахетником стояли великі «дорослі» яхти та маленькі, «дитячі» швертботи. Борисові було давно відомо, що у цих швертботів з облупленим носом і кормою гучна назва «Оптиміст». Клас такий, спортивний. А слово «оптиміст», як пояснив колись Бори сові один знавець, означає: «Весела та смілива людина».

Вдало назвали, на такій шкарлупці, не набагато довшій за звичайну ванну, могли зважитися вийти в море тільки веселі та сміливі люди. Таких у місті ще не було. «Яхт-клуб» лише місяць тому одержав кілька дитячих швертботів. Збиралися відкрити спортивну секцію, та об'яву поки що не вивішували. Борис пробував розвідати, що й як. І йому чітко сказали: будуть брати тільки «свідомих», відмінників (і то не всіх!) і, головне,— ПЛАВАТИ дозволять тільки тим, хто на «відмінно» почне вчитися у секції (знову не всім!). Та й буде це хіба що наступного літа (виходить — не відразу!), а цього року, мабуть, почнуть поки що тільки заняття з теорії.

Суцільне невезіння, вже краще б і не привозили ці чудові швертботи, тому що плавати на них йому, Борисові, при його оцінках у школі, зовсім не доведеться. Борисові залишалося тільки безпорадно милуватися недосяжними яхточками, що виблискували білою емалевою фарбою. А ось плавати на них будуть зовсім інші...

Гладкі рейки спускалися від елінгу у воду, електричний тельфер міг легко поставити будь-яку яхту просто назустріч морському сонячному просторові. А там — лети, розпроставши крило вітрила, якщо... ти вмієш і якщо тобі дозволять.

Капітан побалакав з черговим, той виніс невисоку щоглу із згорнутим парусом, а Михайло допоміг укріпити її у гнізда, сів у швертбот, який поставили на спеціальний візок,— і поплив по рейках у море. І ось металевий візок зник під водою, і «Оптиміст», звільнившись, — з Михайлом! — загойдався на хвилях.

Михайло вмить розгорнув парус, натягнув шкоти, і швертбот, вигнувши парус, поплив уздовж берега.

— Правим галсом пішов, — схвально зауважив черговий капітану і натиснув рубильник, візок із скрипом виповз на тросі з-під води. — Нехай у будь-який час приходить, якщо така справа.

Борис мало не застогнав від безпорадної злості. Його, корінного мешканця, старожила, нізащо не приймуть до «яхт-клубу», і не сподівайся: поведінка не така, вчиться не так, те та се... А тут приїжджому, курортникові, довірили — по блату!

— Чемпіон, — коротко промовив капітан, дивлячись услід швертботу, який мчав удалечінь.

І Борис роздратовано згадав, що Михайло — чемпіон Москви, судячи з того самого знімка з «кулаками» в Женьчиному журналі, і розізлився ще більше. «Все одно по блату дали, навіть документик свій чемпіонський не показував!» — розхвилювався він.

А парус миготів уже далеко від берега, йдучи у бік хлоп'ячої «верфі».

Капітан попрощався з черговим і попрямував у той самий бік.

Борис мигнув Мовчунові та Хихикалу, і вони рушили за капітаном з таким виглядом, немов їм по дорозі.

Перед «верф'ю» довелося відстати, капітан став на валун поряд з шлюпкою «Напавтал» і, хоча він дивився на парус швертбота, все одно міг їх помітити, якщо раптом оглянеться. А Борисові не хотілося, щоб капітан догадався, що вони шпигують. Кому це хочеться?!

Тому вони обійшли покинутий пляж і сховалися за скелясте пасмо, досить далеко від капітана. Швертбот Мишка наближався до берега. Раптом трійка спостерігачів побачила, що капітан чомусь простує до них, до їхнього укриття.

Борис, Мовчун і Хихикало, відступаючи, поповзли, відчайдушно працюючи ліктями та колінами, до іншого скелястого пасма і сховалися за нього. Коли вони обережно висунули голови, капітан стояв на камені над їх попереднім укриттям і дивився на море.

З нового місця Борисові та компанії не видно було навіть берега, лише парус швертбота, який плив, здавалося, біля самісіньких ніг капітана. Приставивши руку козирком до лоба, він дивився кудись ліворуч від паруса. Раптом Борис побачив інший парус за обрізом скель, великий квадратний парус на високій щоглі і три голови — це була Женька та брати Мошкіни. Щогла гнулася, плескався парус, вони тягнули за шкоти, а Михайло, наближаючись до них на швертботі, кричав:

— Роби, як я!

Вітер доносив його дзвінкий голос, немов Михайло був зовсім поруч, за кілька метрів.

— Звідки... в них яхта? — промурмотів Хихикало. Мовчун закивав.

Михайло лавірував, хизуючись маневреністю швертбота, та подавав команди:

— Поворот оверштаг!.. Показую!.. Правий галс!.. Лівий галс!.. Роби, як я!

Женька і Мошкіни боролися з парусом, тягнули за шкоти у різні боки, а над їхніми головами скипало море дрібними брижами до самого обрію.

— А може, в них пліт? — спитав Борис.

— Коли б вони його зробили! Ми б знали! — відповів Хихикало.— Не інакше чиясь яхта! А чия? Де здобули?

— Чия! Де! — вибухнув Борис. — Наказував: слідкуйте!

Раптом від різкого ривка Мошкіних щогла нахилилася і впала, парус накрив голови хлопчаків.

— Аварія! — закричав Борис, підхоплюючись. — Рятуйте!

Капітан обернувся і навіть здригнувся від несподіванки.

Мошкіни борсалися на березі під величезною, прив'язаною до жердини для сушіння білизни, білою підковдрою. Вітер намагався роздути її, як кулю, вриваючись крізь квадратний отвір, через який заправляють всередину ковдру. Михайло кружляв недалеко від берега, розбиваючи носом швертбота хвилі.

— Ха-ха-ха!.. — зареготали, схопившись за боки, Борис і Хихикало. А Мовчун у захопленні заплескав руками по голому животі.

Женька і Мошкіни нарешті звільнилися від підковдри і знову почали встановлювати «щоглу з парусом».

— А ти кажеш, шлюпку викрадемо,— зауважив Борисові Хихикало. — Вони на березі і то перекинулися.

— Спокійно, — відповів Борис. — Спершу утремося до них в довіру!

— В довіру? — пожвавішав Хихикало.

— Куди ж іще? — сказав Борис і багатозначно ляснув пальцями.

«Ніколи б не погодився...»

Одного чудового штормового дня, коли хвилі ще вдалині одягалися білими шапками, Михайло з Женькою орудували молотками на своїй «верфі». За гулом моря вони не помітили, як до них підійшов капітан буксира.

— Нептун у поміч! — привітався він до них.

— Здрастуйте! — зраділи хлопчаки.

— Непогано, — обійшов капітан навколо шлюпки.

— Добре! — вигукнув Женька, милуючись своєю роботою, і чомусь з острахом подивився на капітана.

Женька не помилився...

— Отже, в Таллін плисти надумали? — раптом весело спитав Михайла капітан.

Михайло обернувся до Женьки. Той поспіхом відвів погляд.

— Зрадив? — скипів Михайло.

Капітан поклав велику долоню йому на плече.

— Чому ж так відразу зрадив? Він порадився зі мною, як моряк з моряком. І знаєш, колего капітан,— він так і назвав його «колегою капітаном», Михайло навіть порожевів від зніяковіння, — в Євгена твого дуже серйозні сумніви щодо вашого заміру.

— Гадаєте, не впораємось? — образився Михайло.

— Впоратись ви, може, і впораєтесь. А от чи відпустять вас батьки?

Михайло мовчав.

— Зрозуміло, — кивнув капітан. — Потай хотіли? Гарна справа. Я сам, коли мені було років дев'ять, немов «морське вовченя» Майн Ріда, сховався у трюмі рибальської шаланди.

— Ну, і?..— округлив очі Женька.

— Повернули, — весело відповів капітан. — 3 моря повернули, а на березі відшмагали. Я це до чого, — посерйознішав він.— Ось ви наче все продумали. Але ж вас через перший же шлюз на Волго-Донському каналі не пропустять. Хто та що? Право на водіння? Звідки та куди, панове?

Михайло продовжував похмуро мовчати.

— Уяви собі,— сказав капітан. — На Волзі таке судноплавство! Якщо всі, ну, хай не всі, а такі, як ви, почнуть по ній плавати — половина пароплавів на мілини сяде.

— Ми ж удень, — промимрив Михайло. — А якщо вночі, то ми засвітимо топові вогні на щоглі.

— Топові... Утопові, — буркнув капітан. — У мене до вас пропозиція.

Михайло недовірливо подивився на нього.

— Разом підемо. Я з вами. І батька Євгена я добре знаю! Гадаю, що і він погодиться.

— Ми самі хотіли. А так — нецікаво, — розчаровано гмукнув Михайло, хоча Женька сичав: «Погоджуйся! Погоджуйся!»

— Ти неправильно зрозумів, капітане. Ми свою яхту спорудимо. І будемо йти за вами у кільватері.

— Ну, це ще куди не йшло, — повеселішав Михайло. — Ми самі по собі? А ви самі по собі?

— Звичайно. Тільки шлюзуватися разом будемо та стоянки будуть спільні на березі.

— А ви не передумаєте? — примружився Михайло.

— Обіцяю, — усміхнувся капітан. — Постараюсь.

— Обіцяєте чи постараєтесь? — насідав Женька.

— Обіцяю постаратися, — відповів капітан.

— Не знаю навіть...— зітхнув Михайло.

— Ти про плавання «Ра» чув? — раптом спитав капітан.

— Чув і бачив... по телевізору, — сказав Михайло.— А що?

— У них рація була?

— Була.

— Вважай, що ми будемо наче вантою рацією — на всяк випадок. І в Азовському морі, і на Волзі, вже не кажучи про Ладозьке озеро та Фінську затоку, дуже неспокійно буває. Подаєте «SOS», ми вже й тут. Я не за тебе піклуюсь, а за твою команду, — підкреслив капітан.

На це Михайло не знайшовся, що відповісти, зате він сказав інше.

— Нізащо б не погодився, коли б... — і замовк.

— Коли б що? — перепитав капітан.

— Не подумав я, що повернути нас з путі можуть, та й у шлюзи не пустять.

— Поганий ти капітан, виходить, якщо все не продумав.

— Він постарається гарним стати, — квапливо докинув Женька.

— До побачення, — капітан попрощався з хлопчиками за руку.

Перша неспортивна мрія Бориса

«Нас приймають до команди, — розмріявся Борис. — Будуємо шлюпку разом. Мишко парусом нас навчить...» — «На свою голову», — хихикав Хихикало. «А потім...— продовжує Борис, — ми захопимо шлюпку...»

Ох, ці мрії! Борисова уява малює дивовижні картини. Відчалює шлюпка від берега, ні, не шлюпка, а струнка бригантина з багатоповерховими вітрилами. Повагом крутить штурвал Борис, Михайло прокладає курс по карті, Женька та Мошкіни драять швабрами палубу, а Мовчун з Хихикалом — впередзоріючі. Але ось вони дивляться назад, а не вперед. Борис подає їм знак. Мить — Мовчун і Хихикало, шмигнувши до капітанської рубки, з'являються кожний у піратському трикутному капелюсі, мисливських ботфортах, з музейними кремнієвими пістолетами в руках.

Борис теж перевтілюється! У капелюсі з вогненно-червоним пером, з чорною пов'язкою, яка закриває праве (ні, краще ліве) око, з трьома кремнієвими пістолетами за поясом, він високо піднімає вгору криву абордажну шаблю.

«Бунт на кораблі! — мужнім голосом кричить він. — Усіх за борт!»

Встромивши шаблю у палубу, він накидає ковбойське ласо на переляканого Михайла. Ривок — і Михайло борсається біля Борисових ніг. Раз-два-три! — Михайло сповитий ласо з ніг до голови, туго, витком до витка. Чотири-п'ять! — Борис, розтиснувши витки мотузки своїми сталевими пальцями, вихоплює в Михайла заповітну пробірку з «нітрогліцерином». Пробірка летить далеко у море. Жахливий вибух! Спливають оглушені акули Чорного моря — катрани.

Мошкіни, опам'ятавшись, зривають з протипожежного щита сокири. Бах!.. Бах!..— влучні постріли Мовчуна та Хихикала вибивають сокири з рук кровожерливих близнюків. Женька, теж опам'ятавшись, вихоплює з тайника мисливську двостволку. Бабах! — оглушливий постріл Бориса розщеплює стволи рушниці у різні боки. (Стволи аж загинаються, як роги!) «Пощадіть! — благають Женька та Мошкіни, які впали навколішки.— Ми більше не будемо!» По щоках у них могутніми струмками течуть сльози!

«Всіх за борт! — знов мужньо кричить Борис, спритно розсікаючи шаблею ласо, яке обплутує Михайла. — А то ще втопиться, відповідай за нього!»

Хихикало і Мовчун зіштовхують Женьку та Михайла за борт. (Берег поряд — допливуть!) Мошкіни затряслися від страху, коли Борис рішуче попростував до них, заклавши обидві руки за пояс, — і сплигнули за борт самі. (Ні, нехай краще Мошкіни залишаться!)

«Сюди!» — командує Борис, кидаючи їм у воду кінець каната.

Мошкіни слухняно деруться на борт. (Вони будуть шкоти травити! Працювати!)

Мошкіни щосили працюють з вітрилами, а Борис і компанія, зручно розсівшись у шезлонгах, загоряють на сонечку, потягуючи лимонад із пляшок. І уважно вивчають курс, який проклав Михайло на карті. (Стрілка вказує на безлюдний острів — атол, колись відкритий піратами, а потім Михайлом, який розкопав цю карту в московській бібліотеці, тому що дурням щастить! А інакше куди ж він зібрався плисти?! «Напавтал»? Тобто «На піратський атол в таємничій лагуні».)

Як це вдалося розгадати Борисові, який не дуже полюбляв читати книги? Зовсім недавно він гортав удома з нудьги журнал «Вокруг света», залишений кимось із мешканців. І раптом натрапив на статтю про піратів. Якось вийшло, що увагу його привернули слова: «пірати», «атол», «таємниця», «лагуна»... Ось так і збіглося несподівано: «На піратський атол в таємничій лагуні». Із статті Борис зрозумів, що атол — це вузький кораловий острів у вигляді трохи надірваного бублика. А лагуна — це бухта всередині атола. Пірати любили ховати скарби на різних атолах, по берегах лагун!

Та продовжимо розповідь про Борисову мрію...

Через місяць-другий...

«Земля!» — вперше в житті говорить Мовчун, який побачив з грот-щогли атол, вкритий пальмами (банановими).

Корабель кидає якір у лагуні. (Якорем займаються Мошкіни, він важкий!) Салют з гармати! (Якщо вдасться її викрасти з подвір'я краєзнавчого музею, де вона даремно іржавіє!) І на берег! Ура!

На атолі живуть гігантські черепахи, пальмові краби, здичавілі свині, колись завезені піратами. І нема жодної школи! (Безлюдний острів.)

— А ще, — розповідав потім про свої мрії Борис дружкам, — там дві руїни: одна — стара фортеця з глибокими підвалами та з підземним ходом, а ще — хатина, оточена частоколом, як у фільмі «Острів скарбів»! Живи — не хочу!

— Ще як хочу! — загорівся Хихикало, а Мовчун весело кивнув.

— Скарбів ніяких ми, звичайно, не знайдемо, — продовжував Борис, — брехати не буду. Ну хіба що у хаті — купа піратської зброї, шаблі там, шпаги з коштовними рукоятками з діамантів, смарагдів і плексигласу. Зате у підвалах фортеці — діжки з напоями! Лимонад, крюшон, квас — п'ятсотрічний! Смачні, ох!..

Хихикало і Мовчун мрійливо замислилися: їж собі дикий виноград, утричі крупніший за домашній, пий із старовинних кухлів змішаний з лимонадом крюшон, а з крюшоном квас, а з квасом — найсмачніший напій «компот угорський», грай собі в доміно — красота!

...Борис, Мовчун і Хихикало сиділи на піску за кам'янистим пасмом і зачаровано дивилися один на одного, не бачачи один одного.

— А Фантомас? — опам'ятався Хихикало, глянувши на Мовчуна.

— Візьмемо з собою, — сказав, остигаючи, Борис .— От з якою кісткою бігати буде! — і широко, до кінця, розвів руками.

Борис і Хихикало помовчали. Мовчун теж «помовчав». Коли він хотів щось сказати, у нього були особливі очі і взагалі такий вигляд, що можна було подумати: він розмовляє, а не мовчить. Це одразу відчувалося. Він і в школі не розмовляв, характер такий, як визначили лікарі-психіатри, до яких водили його батьки — любителі балакати. У школі він відповідав на запитання вчителів тільки письмово. З усіх предметів. А оскільки він робив багато помилок, кома не там чи слово «додати» написано «дадати», то йому весь час знижували будь-яку оцінку на «одиницю». Його налякав у дитинстві великий собака, і він не «захотів» з того часу розмовляти. Дуже боявся, що заїкатися буде. І тому не наважувався. І примусити його ніхто не міг. Хлопчики вважали його розумним за мовчання, а він і насправді був зовсім не дурний. Коли батьки за порадою лікаря купили йому величезного пса, сподіваючись, що це його вилікує (клин, як то кажуть, вибивають клином), він, навіть мовчки, так виховав собаку, що той слухався найменшого поруху його брів — а це не кожен зуміє!

— ...Ну, а потім у Капітанську бухту попливемо, в Блакитну затоку, — зажурено сказав Борис, дивлячись на бурхливе море. — Чи ще в яку...— згадав він розмови, які підслухав під шлюпкою.

— А далі що? — спитав Хихикало. Мовчун кивнув.

— А нічого! — скипів Борис. — У доміно і тут грати можна!

— А навіщо вони туди збираються? — доскіпувався Хихикало.

— А я звідки знаю! З якоюсь дуже далекою метою, а не просто так. Роби, як я, зрозумів? — уїдливо сказав Борис.

Він раптом зрозумів, що ні в яку піратську лагуну Мишко плисти не збирається. Звідки лагуни та атоли у Чорному морі візьмуться?

Тому весь цей день Борис думав, що ж таке зробити «як я», щоб Мишко та його друзі прийняли їх до своєї команди.

— Надумав! — заявив він увечері дружкам у дворі Мовчуна. — Налякаємо, а потім врятуємо! Мишко тоді сам нам усе-усе довірить!

— А як лякати будемо? — запитав Хихикало.

— Простіше простого. Піде кудись Мишко увечері, а ти з Мовчуном у масках, рраз його — і в торбу! «Допоможіть.— закричить Мишко.— Рятуйте!» А я тут як тут. Бац — тобі, бац — тобі! А ви: «А-а-а-а!» — і бігом. Мишко потисне мені руку. «Довіку не забуду,— скаже він.— До самої смерті запам'ятаю! Приходь завтра, — скаже, — о 17.00!»

— Хитрий який, — засмутився Хихикало. — Мені — бац! Йому — бац! А тобі?

Мовчун сумно кивнув.

— Я ж вас не насправді, ледве-ледве, — сказав Борис.

— Ти, може, і не насправді, — сумнівався Хихикало. — А Мишко, він може бити і насправді. Добре ще, якщо кулаком стукне, а не колбою з цим... вибуховим гліцерином по голові.

— Не встигне, — непевно переконував Борис.— Ви його рраз...

— А він — два! Нас обох! — розхвилювався Хихикало.— Спасибі.

Мовчун вийняв з кишені блокнот і написав: «Не згоден».

— А як же його налякати та врятувати? — задумався Борис.

— Простіше простого,— відповів Хихикало.— Ти на нього нападеш у масці, а ми його врятуємо!

«Згоден»,— швидко написав у блокноті Мовчун.

— Дякую, — розхвилювався Борис. — Вам не можна, а мені, виходить, можна... Колбою по голові?!

Погляд його впав на пса Фантомаса, який завзято ганявся у дворі за горобцями.

— Нацькуємо на нього собаку, а потім врятуємо! — вигукнув Борис. — Га? — І сам собі відповів: — Геніально!

— Вони нас відразу приймуть! — вигукнув Хихикало. І похмуро додав: — Ні. Мишко собаку в обличчя знає. Здогадається.

— Не здогадається, — весело заявив Борис. — Зробимо так, по плану...

Коли дружки, затамувавши подих, почули, що їм доведеться зробити, Хихикало захоплено закудахкав, а Мовчун мовчки «сказав», що план — найграндіозніший, поплескав себе долонями по животі від захоплення. Але потім раптом притих, сумно погладив свого Фантомаса і, вийнявши з кишені блокнот, написав: «А може, не треба? Шкода!»

— Треба, — сказав Борис. — Нічого з твоїм собакою не скоїться. Не полиняє.

— Вперед! — вигукнув Борис.

І вони рушили в магазин «Парфюмерія». У вітринах магазину висіли мальовничі рекламні плакати. На одному з плакатів була намальована дівчина, вона усміхалася, і довге її волосся підняв вітер, немов два крила. Справа волосся було вугільно-чорне. А зліва — біле, немов сніг. На нього падали промені у вигляді пензлів від коробки з написом «Лондоколор», зображеної у небі замість сонця. Все це означало, що можна — за здорово живеш!— запросто перефарбувати волосся!

«Може, не треба?» — знову написав Мовчун у блокноті.

— Треба, — знову сказав Борис.

Вони зайшли в магазин і купили заповітну коробку «Лондоколору». Фантомас, якого залишили на вулиці, вороже дивився на них з-за шибки, немов передчуваючи щось недобре. Адже собакам передається настрій хазяїв. А настрій у Мовчуна був препоганий, про це здогадалася б перша-ліпша людина, подивившись на нього, не те що собака.

Найгірші побоювання Фантомаса виправдалися через якихось півгодини, коли Борис у відлюдному місці за старою пристанню розпечатав коробку й висипав порошок у таз з водою. Хихикало почав розмішувати рідину широким малярським пензлем. Мовчун тримав собаку за нашийник. Фантомас, який не смів рикнути на хазяїна, стримано гарчав на Бориса і Хихикала. Процедура, яка мала відбутися, йому явно не подобалася.

— Все життя заїкатися будуть, — затрясся від сміху Хихикало і осікся, подивившись на Мовчуна. — Не бійся, не заїкнуться. Ми ж їх врятуємо, як тільки вони з переляку на дерево залізуть.

...Михайло, Женька і Мошкіни поверталися додому після роботи по вузькій вулиці вздовж гомінливого струмка. Вода у струмку була така холодна, що навіть не встигла нагрітися, хоча і пробігала довгий шлях до моря. Тому йти по вулиці було особливо приємно задушливого вечора. Тут завжди віяло прохолодою, немов од вентилятора, який поставили до відкритого навстіж холодильника.

— Дощок повно, — торохтів Женька. — А ось з парусом зовсім погано.

І тут... Жах! Із-за рогу вискочив величезний, білий, немов сніг, звір з червоною пащею! «Р-р-р-р!»— загарчав вів на все місто. Зі звіра падали додолу густі білі краплі, а лапи залишали білі сліди.

Слідом за ним вискочив Мовчун, але «рятувати» вже не було кого... Ті, кого треба було рятувати, перестрибнули через паркан. Але вони могли б і не тікати. У Фантомаса була своя мета. Він з ревінням плюхнувся у струмок, і вода навкруг нього забарвилася у білий колір.

З-за рогу висунулися Борис і Хихикало. Побачивши їх, Фантомас вискочив із струмка і, обігнувши Мовчуна, що розвів руки, помчав до своїх «катів». Вони з криком побігли від нього вздовж провулка і з неймовірною швидкістю вилізли на дерево. Це була тонка молода липа, вона тріщала й гнулася під їхньою вагою. Фантомас кружляв навколо деревця, показуючи кривдникам великі ікла. Завищавши від люті, він стрибнув, зідравши кігтями довгі стрічки кори. Ламаючи суччя, Борис і Хихикало полізли ще вище.

— Рятуйте! — зарепетували вони.

Мовчун, що якраз прибіг, демонічно подивився на пса і кивнув. Фантомас, винувато опустивши очі, теж кивнув і сів біля ніг хазяїна. Мовчун вийняв блокнот і написав великими літерами:

«Злазьте», — і показав хлопцям.

— Не зліземо, — дружно відповіли Борис і Хихикало.

Спортнавчання: «Випробування на шторм»

— Скажений, — вимовив Женька, після того як утікачі віддихалися. — Скажений леопард. Бачили, як з нього піна капала!

— Авжеж, скажений, — сказали Мошкіни. — Вперше таку звірюку бачу.

— Звідки він — леопард?! — непевно зауважив Михайло.

— Звідки? З гір, мабуть, спустився, — облизав пересохлі губи Женька.

— А чого він у місті не бачив? — зауважив Михайло. — Навіщо він сюди прибіг?

— Я ж сказав, тому що скажений,— відрізав Женька.— Скажений леопард.

— А може, барс? — буркнув Михайло.

— Ну, нехай барс, — погодився Женька. — Скажений барс.

— А по-моєму, не барс і не леопард, — задумливо сказав Михайло. — Здається, злий собака. Великий злий собака.

— Великий, злий і скажений собака, — уточнив Женька, — якщо ти бажаєш. Але таких величезних собак не буває!

— Та хоча б у Мовчуна, — заперечив Михайло.

— Тримайте мене...— засміялись Мошкіни. — У Мовчуна — з велике теля, а цей — з маленького бичка!

— Може, підемо подивимось? — запропонував Михайло.

«Капітану» було соромно перед «командою» за свій переляк.

— Іншим разом, — відізвалися Мошкіни. — Завтра.— І заквапилися.— Сьогодні я спати хочу.

— І я,— пискнув Женька, — сьогодні... А ти йди сам. За нас не журись.

Але Михайло не пішов, мабуть, тому, що «не хотів за них журитися».

Вночі Михайло і Женька довго сперечалися про собаку-леопарда-барса, поки тітка Клава не постукала знизу.

— Скажений барс — нісенітниця, хоч і страшно,— пошепки промовив Женька.— Знаєш, чого я найбільше у світі боюся? Шторму. Як почне кидати.

— А Мошкіни бояться шторму? — суворо запитав Михайло.

— Ще більше за мене, — відповів Женька. — А в плаванні багато штормів буде? Два чи три?

— Тисяча три! Особливо на Ладозі, — засміявся Михайло і значуще пообіцяв: — Завтра я вам спортвипробування на шторм влаштую. Добре, що ти мені сказав.

Женька помовчав, перевернувся кілька разів на ліжку.

— Мишко, га, Мишко...

— Що? — сонно спитав Михайло.

— Вважай, що я тобі не казав... про шторм. Гаразд? Тоді й спортвипробування не потрібне. Адже так?

Та Михайло нічого не відповів. Він уже спав.

«Смикнуло мене за язик, — розсердився сам на себе Женька, а потім розсердився на Михайла. — А він і радий! Не забуде!»

Женька сподівався, що Михайло, якщо не забуде, то хоча б передумає. Вранці, як на зло, навіть з вікна видно, море було гнівне, штормове, воно котило вали і з неприємним гуркотом розбивало об берег. Женька розважливо не став нагадувати Михайлові про «штормове випробування», але той усе прекрасно пам'ятав.

— Так... шторм, — сказав він. — Га?

— Не будемо? — не витримав Женька.

— Будемо... Скільки, гадаєш, зараз балів?

— Вісім! — випалив Женька.— Чи дев'ять!

— Від сили п'ять, — сказав Мишко.— Поганенько... Шкода навіть... Та ти не засмучуйся, що-небудь краще вигадаємо. Є в мене думка.

Вони зайшли за Мошкіними, і Михайло повів усіх до моря. Близнюки ступали мляво, неприхильно поглядаючи на розбурхане море. Женька вже встиг їм шепнути дорогою про випробування, тому що, як він вважав, уже краще втрьох боятися, ніж одному. Сміливіше себе почуваєш. Мошкіни йшли і говорили страшними голосами, ніби Женьці, а насправді намагалися залякати свого «капітана».

— Ну і шторм! Всі судна на якорях! Вихід у море закрито! Нікому купатися не дозволять! Ну і шторм.

Михайло, не розуміючи, поглянув на них, потім, збагнувши,— на Женьку і промовив:

— А-а... їм уже відомо.

Але він чомусь привів їх не до моря, а на стару пристань, до сторожа. Мошкіни і Женька відразу повеселішали.

— Звичайно, — запобігливо усміхнувся Женька Михайлові, — ти правильно вирішив. Наберемо дощок, цвяхів. Які тут випробування, такий штормище! Десять балів!

— Не здіймай хвилю, — ласкаво сказав йому Михайло і, привітавшись до сторожа, спитав, чи нема в нього непотрібних, списаних діжок.

Сторож сказав, що є, скільки завгодно. Він уже звик до найнесподіваніших прохань хлопчиків.

— Я їх он за тим парканом у яр скотив,— показав рукою сторож.— Ціла купа в яру.

— В яру! — зрадів Михайло і загадково промовив: — Це добре, що яр шукати не треба.

— Ярів у нас скільки хочеш, — Женька не розумів, нащо знадобився яр.

Хлопчики обійшли пристань і вийшли до глибокого, крутого з цього боку яру. Протилежний схил яру був удвічі нижчий. На дні яру справді лежали діжки. Деякі розсипалися, інші були на вигляд непошкоджені.

— Чудово, — посуворішав Михайло, — дістанемо кожному по діжці, кожний забереться в свою і — лети вниз! Краще від будь-якого шторму хитавиця.

— Страшно, — затремтіли Мошкіни.

— А я...— дзвінко почав Женька, — якщо залізу в діжку, нізащо не наважусь скотитися! Так і сидітиму!

— Не журись, зіштовхнемо, — запевнив його Михайло.

— Страшно, — знову сказали Мошкіни, відступивши від краю яру.

— У плаванні буде страшніше, — насупив брови Михайло. — Тут випробуєте — там не розгубитесь, звичніше буде. І не лякайтесь! Навіть на Ніагарському водоспаді в Америці у діжках спускалися!

— Так то — в Америці,— скиглив Женька. — Так то — по НіагарськомуІ А тут ось яка глибочінь!

— На берег спишу, — пригрозив Михайло.

Сховавшись у густих кущах на тому боці яру, всюдисущі Борис, Мовчун і Хихикало марно прикидали, що тут відбувається. Мишкова команда розчищала дно від уламків, викочувала нагору діжки, прибирала зі схилів каміння, залізяки і навіть тріски.

І ось на краю урвища вишикувані в ряд чотири діжки, покладені набік.

Михайло заліз в одну з них.

— Штовхайте, — гучно сказав він. — Ну? Наказ чули?!

Мошкіни штовхнули — і діжка з гуркотом покотилася вниз! Вона застряла у густому кущі бузини на дні яру, і Михайло, похитуючись, вибрався з неї. Сів і очманіло закрутив головою.

— Чудово гойдає! Краще від шторму! — отямившись, весело загукав він. — Давай! Женько-о, давай!

Рушити слідом за Михайлом Женька не наважився. Він спустився косогором, уважно оглядаючи шлях, який йому доведеться подолати.

— Розраховує, — з повагою промовив Борис.

Женька прибрав з дороги малюсінький камінчик. Вибрався на косогір, пом'явся, глянув скоса на Мошкіних і нерішуче забрався в діжку. Мошкіни штовхнули — і діжка покотилася, з неї далеко і гучно лунав розпачливий Женьчин вереск.

Михайло ледве встиг відскочити вбік:

— Ти що на мене діжку котиш!

Женька, крекчучи, виповз, схлипнув і почав обмацувати себе.

Покотилася третя діжка. Вона мчала незвичайно швидко та високо підскакувала. Ось вона підскочила ще раз, з гуркотом ударилась об дно яру і — розпалася! Купа обручів і трісок... І нікого!!!

Михайло з Женькою злякано переглянулися. І тут покотилася четверта діжка. Виявилося, попередню Мошкіни пустили порожню, на пробу. Тому вона так і підскакувала.

Четверта діжка із страшенною швидкістю промайнула повз Женьку і Михайла. Вона мчала з такою швидкістю, що легко викотилася невисоким та пологим протилежним схилом і зупинилася тільки нагорі — по той бік яру. З діжки рачки виповзли обидва брати Мошкіни. Вони здивовано втупилися очима вниз, не розуміючи, як це вони опинилися нагорі, ніби зовсім не було карколомного спуску.

— Ох-ох-ох...— застогнали вони.

— З глузду з'їхали, — сказав у кущах Хихикало Борисові й Мовчуну.

— Мо-лод-ці! — похвалив Михайло своїх «мореплавців». І його команда пішла слідом за ним геть, шкутильгаючи та лічачи на ходу садна, синці й гулі.

— Сам ти з глузду з'їхав, — запізніло відповів Борис, вилазячи з кущів. — Он спробуй!

Хихикало переконливо мовчав. Борис обійшов навколо діжки Мошкіних, яка лежала біля схилу.

— Ех, була не була,— і забрався всередину.— Штовхайте.

— У тебе ж досвіду нема,— відговорював Хихикало.

— А в них є? — відізвався Борис.— Вони сьогодні самі вперше.

— Вони кожен день божеволіють, — твердив Хихикало.— Звикли.

— Штовхайте, ну! — гаркнув Борис. Хихикало і Мовчун подивились на нього, знизали плечима і так штовхнули діжку, що вона мало не із свистом покотилася в яр.

На їх подив недосвідчений Борис не тільки залишився живий, але навіть цілий і неушкоджений. Похитуючись, як Михайло, він виліз із діжки, покрутив головою і щиро промовив:

— Ні, ти подивися, як здорово!

— Сам дивися, — буркнув Хихикало, розчарований тим, що Борис не зламав собі ну хоча б мізинця. Тоді б знав, як дурням наслідувати. Це дуже заразливо. Він сам, Хихикало, відчув непереборний потяг теж спікірувати на дно яру. І тільки великим зусиллям волі подолав це божевільне бажання.

Коли ж пішов і Борис з компанією, на краю яру з'явився сторож. Він, немов хлопчина, підглядав весь цей час за хлопчиками з-за огорожі. Сторож спустився в яр і, крекчучи, викотив нагору найбільшу діжку. Постояв, поміркував. Забрався всередину. Посидів там трохи, немов старогрецький філософ Діоген. Виліз, гмукнув. Знову задумливо постояв. І пхнув діжку ногою.

Вона з гулом покотилася в яр.

— Мабуть, спортсмени, — мовив він, тому що звик через старість міркувати вголос. — Розрядники, — додав подумки.— Майбутні космонавти, не інакше.

«Рятуйтеся! Тигр!»

Мошкіни фарбували баркас і сумно поглядали на численні синці один в одного. З кожною хвилиною синці все яскравіше наливалися блакитними, червоними, ліловими та фіолетовими фарбами, синці розцвітали, як квіти на клумбі.

— Можна подумати, вас учорашній леопард покусав, — сказав близнюкам Женька, хоча в нього і в Михайла вигляд був не кращий.

— Ти на себе подивися,— порадили Мошкіни.— Сіро-буро-малиновий.

— От-от! А що тітка Клава скаже?! — заскиглив Женька. — Оголошую забастовку! — Він шпурнув пензель на землю.— Бачили по телевізору кіно «Страйк»? Вони там відмовилися працювати через нелюдські умови!

І тільки він це промовив, як раптом...

Але цьому «раптом» передували інші неабиякі події.

...Крах витівки з перефарбованим Фантомасом не давав спокою Борисові.

— Не все зразу вдається, — переконував він Мовчуна.— Треба ще раз спробувати.

«Досить!» — написав Мовчун на аркуші в блокноті.

— Та ні,— умовляв його Борис, погладжуючи свої «діжкові» синці, — ми тепер по-розумному. Ось побачиш.

«Фарбувати не дозволю!» — написав Мовчун.

— Ну востаннє, їй-богу! — благав Борис. — Славко, скажи йому, — повернувся він до Хихикала.

— Їй-богу, — мляво повторив той і стурбовано запитав: — А нас ця псюра знову на дерево не зажене?

Вони сиділи на веранді у Мовчуна. Фантомас розлігся в кутку на старій тигровій шкурі, дуже побитій міллю. Голова його лежала на голові тигра, Фантомас поглядав на хазяїна і помахував хвостом. Та коли він переводив погляд на його друзяк, хвіст не ворушився.

— Геніально! — раптом скрикнув Борис.— Ха-ха!

Фантомас скочив і загавкав.

— Ми його переодягнемо в тигрову шкуру, він до неї звик,— уявляєте!

Мовчун потягнувся було за блокнотом, та Борис перехопив його руку:

— Ти помовч! Послухай спочатку. Адже ж і фарбувати собаку не треба. Підв'яжемо тигрову шкуру, вона в тебе страшна, як смерть! А голову собаки в голову тигра засунемо!

Мовчун знову потягнувся за блокнотом, та Борис знов його зупинив:

— Помовч! Знаю. Скляні очі в тигра тимчасово виймемо, а дихати собака буде крізь роззявлену тигрову пащу! Зубів он скільки буде, чотири щелепи! — захопився Борне.— А хочеш, ми ще пару дірок тигру в носі проб'ємо для собачого дихання! Ну як?

Мовчун довго мовчав, а потім неохоче кивнув. Вони взяли шкуру і повели собаку в своє укриття за скелями, звідки завжди підглядали за хлопцями, що поралися біля шлюпки.

Борис не помилився, Фантомас досить спокійно поставився до шкури тигра, в яку його одягли. І справді, він давно звик до її вигляду та запаху. Вже не перший рік вона правила йому за ліжко. Ось тільки голову тигра він спочатку не дозволяв на себе надівати. Але Мовчун зумів-таки «умовити» його. А ще він надів псу намордник, незважаючи на бурхливі протести Бориса, який вважав, що з чотирма щелепами «страхіття» буде ще страшніше.

Вони підійшли до скель з тилу і обережно визирнули.

— Синці лічать,— хихикнув Славко.

— Так. — Борис почав розмотувати довгу мотузку, яку завбачливо взяв з дому. — А взагалі правильно, що ми йому намордник наділи. Хоча він і лапами може... Нічого, стримаємо, — мурмотів він, — я через них у колонію потрапити не хочу.

— Ніхто не хоче, — підтвердив Хихикало. Мовчун кивнув.

— Ну, скільки там до них? — нетерпляче спитав Борис.

— Метрів десять запросто, — повідомив Хихикало.

— А мотузка — вісім, — підбадьорливо сказав Борис понурому Мовчуну. — Прив'язуй до нашийника. Випускай собаку, і полундра! Не бійся, нічого вона з ними не зробить. Втрьох утримаємо?

— Утримаємо,— сказав Хихикало.

— Тільки не зразу вибігаємо рятувати, — попередив Борис. — Нехай Фантомас якнайбільше пробіжить, на всю мотузку, щоб злякалися!

Мовчун заклопотано кивнув.

...Саме тоді Женька і оголосив «забастовку», згадавша про фільм «Страйк». Раптом кіт Мошкіних, який приходив на «верф» повалятися на м'яких стружках, скочив з гучним сичанням і здибив шерсть.

Хлопчики озирнулися. Біля скелі стояв ТИГР! Неймовірно моторошного вигляду, облізлий і тонконогий! Очі його, що глибоко запали, здавалися такими бездонними, немов їх і зовсім не було! «Агрр-р!» — глухо сказав він.

— Караул,— пополотнілими губами прошепотів Женька. Всі, не змовляючись, разом трохи підняли шлюпку і шмигнули під неї. Борт ударився об пісок. Потім трохи піднявся — і вони побачили, як тигр величезними стрибками кинувся... за зникаючим котом. За тигром волочилася мотузка, ось вона натягнулася і висмикнула з-за скелі Бориса, Мовчуна та Хихикала. Мотузка була намотана на їхні руки, вони не могли ні втримати загадкового тигра, ні звільнитися від нього. Зв'язані з ним однією мотузкою, вони вихором промчали повз шлюпку.

Кіт шмигнув поміж двома валунами. Тигр кинувся за ним і на мить застряв. Рвонувся, вискочив із своєї тигрової шкури і помчав далі вже у вигляді знайомого пса Фантомаса, тягнучи за собою підступну компанію. Здіймаючи пісок, вони зникли вдалині.

Ув'язнення

— Тепер усе зрозуміло, — радів Женька. — Вчорашній леопард — напевно їхній! Перефарбований!

Михайло, Женька й Мошкіни поверталися додому, весело гомоніли, перебиваючи один одного, забувши про синці та садна, на які з подивом поглядали люди.

— А ти добре заховав шкуру? — спитали Мошкіни Женьку.

— Довіку не знайдуть, я її закопав! А то коли б вони знову те саме не вчинили!

Михайло розреготався і повернувся до магазину «Спорттовари».

— Ти куди? — запитали Мошкіни.— Я їсти хочу.

— Може, в них підходящий трос з'явився, — відповів Михайло.— Кожного дня заходжу. Нам трос дуже потрібний на шкоти! Як же вітрилом керувати без шкотів?!

— Хлопчики, ви що, в аварію потрапили? — жахнулася продавщиця, поглянувши на Мишкову команду, густо розмальовану синцями.

— В аварію! — кивнув Михайло.

— Автобус? — зацікавлено запитала вона.

— Трамвай, — відповіли Мошкіни, підтримуючи Женьку, який, немов поранений солдат, раптом повис, обійнявши їх за шиї.

— У вас трос капроновий є? Нам на шкоти для вітрила, — сказав Михайло.— Або манільський, або сезаль, га?

— Зараз нема. Чекаємо надвечір. Всі живі? — спитала продавщиця, їй не давав спокою «трамвай, який потрапив в аварію».

— Всі,— буркнув Женька, «опритомнівши».

— Ви відразу після перерви приходьте, а то розкуплять. Вперше за все літо одержуємо. Проґавите, потім тільки в жовтні завіз буде. А де це трапилося? — пройнялася до них співчуттям продавщиця.

— Он там десь,— непевно показав Михайло рукою. — Не проґавимо, дуже дякуємо.

— Будь ласка, — продавщиця похитала головою. — Треба ж, як обійшлося. У сорочці народилися! Пощастило!

Побачивши Михайла та Женьку, тітка Клава, ні слова не кажучи, взяла їх за руки і відвела на мансарду. Також мовчки протерла їхні синці та садна одеколоном (Женька тільки повискував), зробила примочки і обліпила їх пластирем з ніг до голови.

Мовчки вийшла. Замкнула двері на ключ. І тільки тоді промовила:

— Мій терпець урвався. Сидіти тут, поки не пройде.

— Тьотю!.. Ну, тьотю!.. — закричали вони. — Любесенька!

Знову жалібно проскрипів замок, тітка Клава передбачливо замкнула їх на другий оберт ключа.

— Ми тут не можемо сидіти, — Михайло нервово почав ходити по кімнаті. — Час необоротний, і так замало!

— Як — необоротний? — запитав Женька.

— Час тільки вперед біжить, — пояснив Михайло, — в майбутнє. А в майбутньому нам троса не бачити. Сьогодні можуть розкупити — і прощавай.

— Зрозумів,— сумно сказав Женька.— Все пропало.