№1

Мені було 10. Того дня я почав старіти.

Усе моє життя складається із цих залізобетонних рубіконів, які ділять його на до і після, на було і стало. Рубікон за рубіконом ти прощаєшся з попереднім собою. Кожен рубікон наближає тебе до власної волі, пробуджує в тобі особистість навіть тоді, коли ти не знаєш значення цього слова. Інколи цих непримітних рубіконних днів я навіть не помічав. Але не того дня.

Вихід із кокону свого дитинства — найбуремніша пригода всього мого життя. Кокон пручався і міцно тримав, прилипаючи до кожної клітини. Кокон боявся, аби я не застудився, не промочив ніг, не пив холодного узвару, не їв немитої аличі, не ходив темною порою доби, не ганяв на ровері по трасі. Кокон не давав мені вільно дихнути і сковував мою збиточність. Він усе правильно робив, і якраз це бісило найбільше. Я чекав того моменту, коли ж нарешті пощастить лишитися наодинці, без виховання, без прищеплених правильностей, без накинутої петлі вартостей — щоб я нарешті почав плекати опору у своїх помилках і ганебних прорахунках. Мені підсвідомо хотілося, щоб життя взялося за мене так, як волохате шимпанзе береться за горіх і товче його доти, доки не дістанеться до ядра.

Я став людиною тієї миті, коли мене поставили на середину класу.

Математичку я завжди ненавидів. Не через її логопедичну ваду (вона шершаво вимовляла звуки с, з). І не через нездатність людською мовою пояснити тему уроку. А через те, що вона завищувала оцінки моєму однокласникові. На тій підставі, що його батько був секретарем райкому. Чи то ген репресованих у мені спрацював, чи вроджена зацикленість на справедливості — але того дня я злетів із котушок.

Математичка опитувала якусь дебільну формулу, яка ніколи в житті не знадобиться. Мене, чистокровного гуманітарія з яскравою уявою, минула ся чаша бути опитаним, але й без моєї лепти половина класу відповідала поганенько. А синочок секретаря райкому не відповів узагалі! Зеро! Він провалився. Було це настільки явно для всього класу, що не помітити цієї епохальної події було би злочином. Що зробила математичка? Всім поставила низькі оцінки, а синочкові секретаря райкому не поставила взагалі нічого. Ніякої оцінки взагалі — ні доброї, ні поганої. Яка відповідь — така й оцінка.

Це був ляпас. Це був плювок. Я цього не стерпів, хоча міг спокійно зітхнути і втішитися, що мене сьогодні не питали. Я відчував, як холодок наповнює мій стравохід і важким клубком підкочується до горла. Від люті, від відчуття жагучої несправедливості, від небажання заплющувати очі на очевидність я почав вкриватися гусячою шкірою, мене почало підтрісувати. Це було вперше — стан цілковитої неконтрольованості, який надалі вкрай рідко повторювався аж у дорослому віці.

Мене з головою накрило. Я не бачив ні землі, ні неба, ні оббитих стін класу, ні однопартника Володьку, який завжди діяв на мене заспокійливо. Я вперше відчув у собі нурт, який тобою рухає проти волі і раціо. Тепер я інколи сумую за цим станом. Наприкінці уроку я підбіг до синочка секретаря райкому, вхопив його щоденник і жбурнув на вчительський стіл з ультимативним вигуком:

— Прошу поставити йому двійку! — мій голос затинався, деякі склади повністю западали у беззвучність від перехвилювання, але жаркі очі з лишком видавали внутрішню бурю, яка роздирала 10-річного борця за справедливість.

Математичка демонстративно відсунула щоденник, удруге ігноруючи реальність. Мій голос почав жити власним життям і безпомічно зірвався на крик, я повторно жбурнув щоденник просто під перо чорнильної ручки. Далі все сталося за мікросекунду.

Математичка своїм аматорським манікюром цупко вчепилася в мою руку і шарпнула. Я з розгону заїхав обличчям у стіну. Збоку це виглядало дико і диспропорційно: маленький недоросток в окулярах у руках великої широкотазої математички обличчям у стіні. Я відчув тупий біль трохи правіше носа. Коли я відлип від стіни, вогонь почав атакувати праву щоку, і мені здалося, що зараз мене, наче надувну кульку, наповнять чимось гарячим і прозорим — і я впруся об стелю. Насичений синець розлився на пів-обличчя. Мені здавалося, що весь я — суцільний синець, і він світиться всіма барвами веселки в радіусі 100 кілометрів.

З очей сипанув град сліз. Це були сльози прощання з дитинством. Я ревів від болю, яким тепер називалося моє лице. Але більше — від гострої несправедливості, яка виявилася стократ сильнішою і непереборною. Від страху бути покараним. Від безпомічності відстояти свою правоту. Від безвиході — оскільки приховати цей ексцес аж ніяк не вдасться.

Заливаючись солоним потоком, я вибіг зі школи. Мозок хаотично продукував варіанти поведінки.

— Бігти додому? А що я там скажу? Мене математичка побила? А хто повірить? І яким чином я (відмінник, якого сьогодні не питали про ту злощасну формулу) взагалі влип у цю історію?

Уперше в житті я вирішив іти напролом. Я мерщій побіг до бабці.

Вона у великому покої читала польський журнал. Бабця пам’ятала про своє національне коріння, тому передплачувала грубе польське видання, назву якого я не можу згадати. Не впевнений, що їй було ахті цікаво — це радше була данина певному стилеві, який підкреслював бабцину засадничу інакшість від мешканки райцентру в орбіті цементного заводу.

Я завмер на порозі. Мені бракувало сміливості показати своє лице. Я його і соромився, й акцентував водночас. Арґументів на користь зробити крок у глиб кімнати додало усвідомлення, що і портфель, і змінне взуття, і верхній одяг залишилися на місці злочину математички, тож я приречений туди повернутися. Мій голос нарешті знайшов себе, і я в потилицю бабці тихо промовив:

— Можна?

Уперше в житті я увійшов у бабцині покої з запитанням «можна?». Вона спиною відчула всю нетиповість ситуації, різко обернулася, ніби стрепенулася. Смачний синець на пів-обличчя промовисто блимав сигналом тривоги.

— Боже! Що сталося!

— Мене вдарили.

— Хто???

— Математичка.

— А хто це?

Я просто обожнюю спонтанність! Уже не від болю і відчуття беззахисності, а від щастя нормально розмовляти про те, що сталося, я розплакався. На відміну від попереднього, цей плач був світлим. Світлі плачі завжди очищують, змивають дрібнозернистість несправедливої образи. Цей був саме таким. Плутано, з перервами між рефлекторним схлипуванням і паузуванням голосу, я розповів буденну історію з життя борця проти несправедливості.

Бабця по-дорослому сиділа навпроти, закинувши ногу на ногу, й уважно слухала. Я був щасливий, що це не мама, бо та одразу прочитала би лекцію про те, якого чорта ти пхався. Ввечері мама, власне, це і зробила, і я неабияк вдячний їй за кожну таку лекцію на тему «ну навіщо ти вічно лізеш зі своїми принципами?». Але це було ввечері. А тієї самої хвилини перед змоклими очима була бабця. І вона нічого такого не сказала.

— Я туди не повернуся, — сказане мною безповоротно переламало ситуацію.

У бабциних очах загорілася іскра 17-річної дівчини, яка у свій медовий місяць розклеювала антирадянські листівки. У ній заграв гормон репресованої дисидентки, яка 8 років відсиділа в Сибіру (теж за свої переконання). Вона чітко вгледіла роздоріжжя, на якому стоїть її онук. Або він стане людиною з власною гідністю — або одним із тисячі безмовних. Не я — вона того рубіконного дня обрала мій шлях. Це був єдино правильний шлях. Ми поїхали до криміналістичного центру знімати побої.

Уперше в житті я впритул побачив місцевих мєнтів-рагулів. Усе, як у теперішніх серіалах: депресивні прокурені кабінети зі стелажами папок і запахом ледарства. Місце вбивства часу і глузду, а інколи й невинних людей. Опис знятих побоїв (а це не лише синець на півлиця, але й кров’яні відбитки в зоні біцепсу від саморобного манікюру) млявий мєнт долучив до заяви. Автором заяви була бабця. Це був наш із нею апофеоз самоповаги. Я щасливів від того, що мене підтримали. Я надихався боротьбою за себе. Принагідно впивався відчуттям жертви. Я щиро зневажав мєнта, який усім своїм виглядом показував, що він не проти був би добряче мене відлупцювати за неповагу до вчителів. Синець уже не так болів. Я відчував, що грядуть карколомні події.

Наступного дня директор школи, міліціонер у погонах і представниця райвно (тітонька з великою бородавкою біля ніздрі) організували післяурочні збори. Я йшов туди з внутрішнім відчуттям геройства, в передчутті апофеозного тріумфу правди. Мене поставили на середину класу. Директор, чий вигляд змушував кожного школярика сповільнювати ходу, напоказ запитав:

— Дорогі діти! Що тут учора сталося?

Я — на середині класу. В обличчя мені дивилися 25 пар оченят майбутніх українців, патріотів, галичан, виборців, побожних людей. Наче змовившись, кожна дитина підіймалася і, дивлячись мені просто у вічі, казала:

— Він бігав на перерві і ненароком ударився об двері.

— Вчителька тут ні при чому.

— Вона його навіть просила не гасати так.

Кожна дитина, одна за одною, по черзі підіймалася і впевнено говорила:

— Він каже неправду.

І так 25 разів. Він каже неправду. 25 привселюдних пострілів. Він каже неправду.

На 25-му разі я відчув, що на середині класу стою вже не я — піщинка, комаха, непорозуміння, плазун, вискочка, паразит, молекула, ізгой, сопля. Мене знищили не директор і не математичка. Мене знищили 25 дітей, які, на відміну від мене, залишилися дітьми — отже, їм усе прощається. Більшість із них зараз навіть не згадають того ексцесу. Та що там казати про зараз — вони того самого дня спокійненько поверталися додому, весело розмахуючи сумками і збиваючи вершечки кропиви, яка росла вздовж шкільної дороги, викладеної квадратними плитами. Дитяче щастя полягає в безтурботній жорстокості. А я того дня зав’язав із дитинством.

Я стояв на середині класу і не відчував ані своїх ніг, ані свого тіла, ані рум’янця, який диким полум’ям виривався з-під синця. Післяурочні збори закінчилися миром і злагодою. Математичка переможно попрямувала додому готуватися до завтрашніх занять. Директор байдуже пішов до свого кабінету, де він завше зачинявся і робив невідомо що. Міліціонер повернувся до райвідділу з відчуттям даремно потраченого часу на малолітнього вискочку, якому бракує батьківського ременя. Представниця райвно покинула збори з переконанням, що ця навіжена родина виховує страшну дитину. 25 моїх невинних убивць, підстрибуючи, пішли додому бавитись і радіти життю.

Усю дорогу додому я мовчав. Прокручував ці 25 пострілів, і кожен із них був у скроню, залиту синцем, здобутим ненароком під час акту справедливості. Я не плакав. У безвиході я ніколи не плачу.

— Чим завершилася ця історія?

Таке формулювання є найбільшою помилкою дорослих людей. Усі чомусь вважають, що кожна історія повинна чимось таки закінчуватися, якоюсь крапкою, яка намертво відділяє бурхливу оповідь від сьогоднішнього дня. Нічого подібного. Мало яка історія впирається у свій кінець, а тим паче така. Всі наші історії (з розряду тих, що міняють життя і змушують старіти) ніколи не закінчуються. Вони тривають досі, і все наше життя є безперервною психодрамою в пошуках остаточної крапки. Хто так само стоїть чи стояв на середині класу, мене зрозуміє.

Синець зійшов, сліди манікюру теж. Бабця пішла до директора, взула його по повній програмі, пригрозила невідомо ким і чим. Усе залагодила і перевела мене до іншого класу. То був кращий клас. Там навчалися простіші діти, серед них не було синочка секретаря райкому. І ніяких інших синочків. Навіть маминого синочка теж не було, бо я змінився до невпізнанності.

З тими 25-ма дітьми я більше не перетинався. Вони самі піддали мене анафемі наступного ж дня. Остракізм був проявом їхньої колективної переваги над зрадником. Вони, напевне, відчували задоволення від можливості переважати кількісно. Лише одна дівчинка (згодом вона підзалетить і народить у 17 років) на перерві принесла мені червонобоке яблуко і розповіла, що напередодні післяурочних зборів директор і математичка обдзвонили всіх батьків і попросили звалити все на мене. Вони телефонували кожному з 25-ти батьків.

У 10 років я зрозумів, що слово більшості — ніщо. Особливо якщо ця більшість — одностайна. Від того дня минуло майже 30 років, змінилася ціла епоха, зник Радянський Союз, я опанував Facebook, збудував свою професійну кар’єру, побував на безлічі тренінґів із прав людини — але й досі спостерігаю, як систематично когось ставлять на середину класу і знищують своєю солідарністю. Це дуже спокусливе слово — солідарність. Я не раз проклинав країну свого походження і пересвідчувався, що вона ніби придумана небесами як експериментальний полігон для випробувань цивілізаційного трешу на живих людях. Побувавши в кільканадцятьох країнах, я бачив за кордоном культ поваги до людської одиниці, і він починається за якихось 70 кілометрів від мене. Якась невидима стіна переділила простір на логіку та абсурд, помістивши нас у нішу другого. У морок зрівнялівки та статистичного обліку душ.

Якби не математичка, то для мене солідарність теж стала би протоплазмою нетерпимості, розправ і репресій. Гоніння влаштовують якраз солідарні люди. Межа між середовищним однодумством і загальнообов’язковим для всіх єдинодумством стерта. Ми навіть про це не замислюємося, але аскарида колективного думання міцно засіла в наших нутрощах. Ті діти ніби виживали, тому керувалися гаслом виживання «будь, як усі». З часом це гасло трансформується в неототалітарне «будь з нами всіма». Ось тобі список усього загальнообов’язкового, що любимо і ненавидимо ми — будь ласка, живи, поклоняйся, шануй і ненавидь, лише не думай, не перезавантажуй, не переосмислюй. Ти ж із нами всіма, еге ж? Ти ж із нами, правда?

На бенефіс колективного «ми» оголошено безкоштовний вхід, і я досі бачу довжелезну чергу охочих на халяву скуштувати загальнообов’язкових спільних цінностей. Таке враження, що нас щовечора обдзвонюють уявний директор і математичка, яка відчуває свою провину і намагається зіпхнути її на вискочку. Оце спільне самозахисне «ми», герметичне й ліниве, дальтонічне й боязке до проявів індивідуальних світовідчуттів, — воно окрилює плазунів. Його є за що любити й боронити.

То були найцінніші миті мого життя. У цьому є щось перверзійне — постійно провокувати арифметичну більшість виставляти тебе на середину класу, ніби гартуючи своє відгалуження від мейнстриму. Я досі вважаю, що усвідомлене ізгойство — це один із найщасливіших станів. Так-так, усвідомлене ізгойство. Люди, які протистоять більшості бодай у чомусь, мусять мати свою середину класу. Тема протиставлення себе більшості завжди мене заворожувала, аж до непристойності. Були моменти, що несамовито хотілося в мегафон кричати триповерхові матюки на зло своєму інтеліґентному вихованню. Бувало, що кортіло демонстративно стояти на своїх двох тоді, коли всі навколо побожно стояли навколішки. Якщо добряче подумати, то в мене назбирається зо два десятки оцих протестних «бувало».

— Чим є належність до більшості? — я й досі не маю відповіді на це запитання, хоча й маю свій досвід перебування в ній.

Більшість завжди комфортніша, вигідніша і менш вимоглива. Більшість — це завжди кількісне поняття, і тільки ідіот зумисне обере менше число. Ясна річ, було би дурнею думати, що свій вчинок у подібному руслі аналізував 10-річний вискочка, який більшу частину життя провів під покровом маминої спідниці та гнітом «правильності». Просто життя на свій розсуд маркує своїх обранців із категорії меншості, воно ніби обирає їх, підставляючи під неусвідомлені сеанси гартування по-живому.

А якби бабця спустила все на гальмах, розрадила мене, заспокоїла, придобрила своїми палюшками зі сметаною, допомогла швидко все забути, замнути цю історію — то яким іншим став би я? Мабуть, нормальним. Жахливе слово. Не певен, що норма взагалі існує. Всі ми виховуємося в нормі та для норми. Виховання — це і є процес онормальнення. Хлопчикам дарувати пістолетики, а дівчаткам ляльки — це нормально. Так скаже кожна людина, розстріляна ляльками. Особистість проявляє себе яксамраз у сутичці зі світом нормальних. Я не знаю інших рецептів. «Більшість», «норма», «будь з усіма» — ці слова придумані лінивими боягузами, які ніколи-ніколи не переживуть найвищого щастя стояти на середині класу.

В університеті ми (знову це солідарне, колективне «ми») вчинили розправу над викладачем філософії. Він чимось нагадував Веселуна У з фільму «Гостя з майбутнього» — така ж квадратна щелепа, зеківська стрижка і лукаві очі з подвійним дном. Пішов поголос, буцімто нашій однокурсниці він натякнув, що поставить «зарах» узамін на секс. Звісно, це спрацювало як атомна бомба, тим паче надворі були дикі 90-ті роки, такі спраглі на «жовті» сенсації. Ми домоглися аудієнції у ректора, накатали колективну кляузу, з огидою дивилися на тих студентів, які уникали ставити свій підпис під скаргою. Ми вважали їх усеїдними безпринципними істотами, які не хочуть міняти життя на краще і стати на барикаду правди.

Ми влаштували скандал на рівні двох факультетів, про це почали говорити молодші курси, і часто до нас доходили вже модифіковані перекази, збагачені новими «подробицями». В одній із версій ішлося про те, нібито прибиральниця заскочила нашого філософа в кабінеті для практичних занять у місіонерській позі зі студенткою в передоргазматичний момент. Інша версія гласила, ніби філософ винайняв готельний номер, куди привів студентку, а вона своєю чергою намовила свого бойфренда привести шоблу бритоголових пацанів і влаштувати розправу над педагогом. У кожному разі, всі додумані деталі не мали ніякого значення, позаяк вони лише прикрашали основну істину — факт домагання, тож на цьому можна було би зупинитися.

Ми домоглися свого. Ім’я викладача було зганьблено, його з тріском вигнали з університету, інцидент розбив його сім’ю. Ми були задоволені собою. Ми перемогли. Нас переповнювала самоповага. І лише на святкуванні екватора (у студентів це означає рівно половину навчання, не знаю, чи тепер студенти це святкують, а ми святкували, та ще й дуже гучно, в забиченому кафе з чотирма майонезними салатами на столі та двома ящиками паленої горілки) — власне, на святкуванні екватора наша «сексуальна жертва» хильнула зайвого і розповіла своїй подружці на п’яну голову, що вся ця історія з філософом — фейк. Вона вигадала, інспірувала цей скандал, оскільки викладач погрожував відправити її на талон, а на той час у неї був справді тяжкий період у житті (помер батько, мама втратила контроль над життям, бойфренд спустив велику суму на гральних автоматах) — усе звалилося докупи, і довелося рятувати своє навчання в університеті.

До мене ця правда дійшла з деяким запізненням, але тепер уже атомна бомба вибухнула в мені. Я став одним із 25, хто солідарно розстріляв людину на середині класу. Викладач поспіхом переїхав до іншого міста, ніхто не знає, як склалася його доля. Моя ж доля перевернулася вдруге. Я присягнув перед самим собою, що ніколи не буду членом стада. Навіть якщо доведеться вдруге-втретє-вчетверте стати на середину класу. Навіть якщо тебе затопчуть.

— Можна я тобі поставлю одне запитання… Навіщо тобі це все? Навіщо тобі цей самоаналіз?

На таке запитання має право лише близька мені людина. Така людина є, отже, запитання прозвучало. У нас удома — красива стеля з елементами ар-деко. Гарний пастельний колір із сецесійною ліпниною довкола лампи. Я обожнюю все автентичне і старе — воно ніби нагадує, що я зараз живу в чужому світі, створеному не мною і не для мене. Гадаю, я непогано вписався би в уклад старочасного життя. Був би бунтарем, харизматичним уневажувачем традиційних устоїв. Тоді, тільки тоді можна було увійти в історію. То був час проривів. А зараз в історію можна увійти або великим злом, або великим добром. Це означає, що шансів у мене мало.

Я знав, що рано чи пізно доведеться відповідати самому собі на запитання: чому просто не можна жити, як усі, пережовувати дійсність під омофором колективу і радіти численній кількості єдинодумців? Щоправда, я не думав, що близька мені людина поставить це глобальне запитання, навіть не відриваючи очей від свого ноутбука. З таким виглядом можна бездумно питати «як твої справулі?» або нагадати перейтися порохотягом.

Саме це обличчя, таке миле й дороге, я побачив, щойно вийшовши з наркозу. Здавалось би, звичайнісінький апендицит — і так усе перевернулося! Мене завжди тягнуло до чогось глибокого і потойбічного. І я підсвідомо накликав на себе нагоду побувати в наркозі та спробувати щось відчути. Апендицит мав стати розумним компромісом: і ризик мінімальний, і нагода зануритися кудись глибше з’явилася. Виразно пригадую момент, коли операційні лампи почали плисти по колу, зростатися боками і віддалятися. Я тоді спорадично себе налаштовував:

— Не розслабляйся, думай, відчувай, помічай щось незвичне, налаштуйся на хвилю підсвідомого прориву, зблиску вищих істин…

Ні хрена — я весь наркоз спав, як бездушна колода. Як мішок із цементом. Нічого не відбулося. Нічого не відчув. Узагалі нічого. Я досі злий сам на себе, адже в мене немає двох апендиксів.

Саме це обличчя виринуло навпроти мене вже в палаті, коли я розплющив очі, і все стало зрозуміло. Ось воно — ти маєш поряд найріднішу душу. Дивне тепло розтікається животом у такі хвилини. Цей стан нагадує передчуття Нового року чи Святвечора — ти точно знаєш, що о такій-то годині настане те й те, і весь час до цієї конкретної години просякнутий умиротвореною й неминучою теперішністю, і ця повільна, в’язка тяглість просто окутує тебе з голови до ніг, і ти спокійний, як ніколи, заспокоєний, як ніколи, стабільний, як ніколи. Моя близька людина бетонує мою перспективу і дає змогу заморочуватися глобальними питаннями, усвідомлюючи присутність кохання тут і зараз. Без цієї людини я був би розхлябаним диваком, або алкоголіком-добрячком, або неврівноваженим конфліктером.

— Навіщо мені це все? Навіщо ця сповідальна інтонація?

Мені треба піти в глибину. Я боюся померти банальним. Я панічно боюся банальності. Банальні люди мене лякають, змушують чимдуж утікати від них, бо я не раз переконувався, що найгірші вчинки роблять найбільш банальні люди. У них немає за що зачепитися. Вони гладкі, як полірована поверхня хайтеківських меблів, вони блискучо хромовані, прості й геометричні до потворства. Я боюся таких людей, вони постійно вислизають із рук, інколи вони нагадують мені зразок ідеального лакованого куба без ніякого призначення, крім фізичного заповнення простору. Ці люди не мають біографій, їхні основні переживання і страждання розташовані на рівні побутового спалювання життя. Щоденне поглинання повітря, рідини, слів, енергії, корисних копалин, предметів побуту — це і є їхнім життям, вельми насиченим і бурхливим, на їхній погляд. Але для мене це все трагічно, бо банально.

Я не ріс серед богеми, серед обраних вершків. Мене від живого ґрунту відділяли 8 сходинок, я кропив колорадських жуків, мав срачку від сливок-сральок і досі знаюся на заклеюванні пробитої велосипедної шини. Мене впродовж усього життя оточували дуже приземлені люди, які були чудовими й неповторними самі по собі. Та тільки-но ці чудові й неповторні люди починали контактувати з життям і світом довкола — їхні чудовість і неповторність кудись розсіювалися, і народжувалися стереотипи, гоніння неугодних, тицяння пальцями в кожного, хто випадав з обойми. Моїми критеріями світорозуміння були критерії більшості. Навіть зараз, маючи розкіш руйнувати і створювати свої критерії, я все одно занурений у життя серед раті банальних людей. І я їм по-доброму заздрю, адже вони щасливі відсутністю самоаналізу і пошуків чогось потаємного, звабливого. Дурних більше, це доводять кожні вибори.

Коли ти оточений стерильною правильністю, то в момент свого становлення починаєш відчайдушно відганяти від себе нотки людиноненависництва. В якийсь момент я повністю збагнув усю велич мізантропів. Я раптом почав розуміти той міліметровий прошарок інтелектуалів, які демонструють зверхність і зневагу щодо людства. У нешанобливій нелюбові до банальних людей я бачив щось Боже, вище. Право не любити людей мають одиниці, бо хто, як не вони, найвиразніше бачать усю ущербність людської породи. Мізантроп живе у кожній розумній людині, яка навколо себе бачить тіла-організми, які нічого не прагнуть, нікуди не прямують, нічим не цікавляться, не розширюють свого світогляду, не читають розумних книжок — такі люди не заслуговують на любов тих, хто інколи цілу ніч не може спати від нашестя думок, тоді як за стіною ритмічно хропе тупе (а значить, щасливе) мурло, яке просто займає місце в просторі, переводить кисень, носить в очницях скляну вологість.

Мені не знайомий стан цілковитої любові до ближнього. Думаю, це й буде кінець світу — коли люди любитимуть людей тільки на підставі анатомічної однаковості. Це буде не скоро, за це я не переживаю, бо не вірю, що психічно здорова людина здатна любити того, до кого голки не підточиш. Любити банального ближнього — це надзусилля, міжгалактичне домашнє завдання, яке люди не можуть виконати ось уже третій міленіум. Цей іспит я, мабуть, теж ніколи не складу, тому що люди — єдині на цій планеті істоти, які можуть мене вбивати на смерть. Банальність — це небажання покидати вузьку зону свого комфорту, щоб не думати, не думати, не думати.

Мене не вчили змалку, що харкати проти вітру — немудро, тому робота проти вітру стала моїм alter ego. Докори сумління мене ніколи не приваблювали. Навіть коли я вчиняв щось очевидно жахливе — ніколи не хотів відмовлятися від свого проступку. Мої друзі, коли їх «палили» зненацька, миттєво одягали панцир «то не я, то не я», і лише я, як останній кретин, робив крок уперед.

— То я, то я! — мене підмивало вигукувати услід друзям, які вже накивали п’ятами. Заперечення проступку були би зрадою самому собі.

Я був надто цікавським, надто допитливим, надто загадковим і навіть зверхнім, аби дозволити собі пустити в хід кулаки. Мене ніхто не бив, тому що я добре бігав. А я нікого не бив, тому що забагато думав. Бігав я справді дуже швидко. Сидячі люди згодом стають прекрасними християнами, їм подобається економ-життя, вони хочуть убезпечити себе від потрясінь, сховатися за обідом із вареного м’яса, щоби прошептати перед ним молитву вдячності, але так, аби Він не почув.

Кожна ангіна (а вони були хронічні) приводила мене на нову сходинку розуму. Я лежав із температурою, і цей стан гарячки був неповторним. Мені ввижалися трупи у кожній складці штор, а всі тріщинки на стелі раптом починали вимальовуватися в якусь химерну картину, насуплені обличчя, фрагменти кінцівок. Читання рятувало мене від власної серйозності. Провалюючись у чужі сюжети, я міг подовгу проходжуватися чужими душами, народами, ситуаціями. Я запозичував чужі кліше, мені треба було заливати на свій файлообмінник чужі досвіди, аби потім пінцетиком витягувати необхідне. Моя тодішня реальність була настільки нереальною, що грань між вимислом і випадком стиралась. Уявляючи, як я завтра буду гамселити по морді свого кривдника, я ламав кулькові ручки, так само, як той у ростові-на-дону.

Я мусів був вистраждати свою непридатність до життя. Мене цікавили не футболісти і фантики, а людські слабкості. Моє дитинство — це яскравий жовтневий полудень, напівпожовклий, де кожен кленовий листочок просвічувався до останньої прожилки, до останнього розгалуження. Усе занадто залите промінням, занадто романтичне, занадто відкрите. Багато чого я не хотів бачити, а бачив, багато чого не хотів чути, а чув, багато чого не підпускав, але воно все одно проникало вглиб. Я поволі навчався усувати себе з цієї розмаїтості життя, навчався звужувати вхідний отвір, і туди з часом почали потрапляти лише змалілі люди. Від постійної необхідності оборонятись я слабнув, перетворювався на простий реаґент. Деякі люди народжуються посмертно.

Свідомість — це поверхня, покриття, під яким — відкриті рани підспідних бажань. А вони в усіх, хто мене оточував, були ідентичні: не мати бажань. Мене почали навідувати думки, що великими людьми називали найбільш шкідливих. Мені було комфортніше страждати від безлюддя, ніж бути пасивним свідком усіх цих розмов про лільку, яка завагітніла, про маруську, яка волочиться з молодшими від себе, про жанку, яка свого сина відправила до мами, бо він має ваду серця і скоро вмре. Я не хотів, аби мене змішували з іншими, а для цього було необхідно, щоб я сам не змішувався з ними. Побут обезкрилює. Мораль прибиває.

Нетерпимість до загальноприйнятого здолала мене, і я відчув момент, що пора вже усвідомити себе якось. Я жахнувся — скільки часу було вилито в каналізацію, скільки зайвих якостей я собі прищеплював, скільки скромності я в собі виростив. Із хворими очима пересуватися територією чужих віршів — ось до чого я докотився. Мої знання нічого не вартували, бо всупереч їм я хотів мати без ліку грошей, успіх, одягатись у найкращих кравців, мати віллу з шістьма колонами і неземне кохання.

Я припинив буквоїдство. Ніколи я не знаходив стільки щастя, як у найбільш болючі, страдницькі періоди самоідентифікації. Це було повернення до себе, найвища форма самооздоровлення. Запах артилерійського пороху ширився моєю кімнатою. Ніжна зоря світанку знаменувала переоцінку всіх наявних цінностей, хрестовий похід проти них. Я починав замислюватися: чому лілька, маруська і жанка погані? Чому я повинен їх теж обмовляти і зневажати? Моя міцна земля під ногами похитнулася, і я перетворився на канатохідця, який мусить перейти здрібнілий натовп унизу, вібруючи від кожного подуву.

Я почав помічати, що люди залюбки діляться своїм горем — і ретельно економлять щастя, лишаючи його тільки собі. Відтак я перестав співчувати. Співчуття для мене було і є найдешевшою емоцією, яка тільки існує. На співчуття здатний кожен, це закладено природою і самозакоханістю. А от порадіти за того, хто щасливіший від тебе, порадіти за чиїсь успіхи, чиюсь фортуну, чиєсь досягнення — мало кому під силу. А навіть якщо ти великодушно доростеш до цього, то з часом це обернеться проти тебе і ти почнеш картати себе за хвилинку слабкості.

В одинокості кілька шкур, дістатися туди не можна без ґвинта глибокого буріння. Боязко, та все ж я почав свердлити, вивертаючи на поверхню чорні, жирні надра. Мова панегіриків, од і дифірамбів покинула мене. Я почав споживати полум’я, що його випромінювала ця яма. Моє щастя втомилося від свого надлишку. Я почав пручатися. Не хочу бути стандартом, хочу навпаки, хочу попри, хочу по-своєму. Навколо себе я почав бачити не людей, що поспішають уранці на роботу чи в перукарню, а уламки минулого.

Я почав звертати увагу на тих, кого всі минали чи утискали. Потішні кришнаїти здавалися мені найщирішими християнами, коли поливали йогуртом свого божка, усіяного пелюстками айстр. Жанка, як виявилося, відправила хворого сина поближче до моря і ліпшого клімату. Лілька таки справді підзалетіла, 20 років потому ця нагуляна дитина стане найкращим у містечку отоларингологом. Я переживав повторне народження, бурхливу красу створення наново.

Мій студентський товариш — дистильований мізантроп. Він для мене — як мірило моєї людяності, такий собі градусник, яким я можу заміряти висоту свого заглиблення. Його естетика зневаги до всього традиційного і приземленого настільки заразна, що, розмовляючи з ним про всі ці речі, треба одягати герметичні скафандри, як у науково-популярних серіалах про біолабораторії. Товариш-мізантроп сублімував мою неартикульовану потребу жити наперекір.

Я досі не здатен розкусити розгадку його лиця. У нього коли сміються очі, то не сміються губи. І навпаки — коли сміється рот, то не сміються очі. Тому коли він сміється, я не знаю куди дивитися: на губи чи в очі. Асиметрія почуттів викликає в мене коґнітивний дисонанс. І тому я дивлюся в себе: чи весело мені під час атаки на традиційні цінності? Завжди весело, не те слово.

Мій товариш-мізантроп не ходить до церкви, і саме від нього я взяв звичку ніколи не хреститися, коли проходжу повз будівлю храму. Якось ми гуляли вулицею Краківською, я активно розповідав, що в цій церкві брала шлюб моя бабця з дідусем за півроку до арешту, товариш мовчки спинився і мене спинив.

— Подивися, — каже, — люди поспішають у своїх справах, обличчя напружені, злі, роздратовані, зате кожен, чи то вірянин, чи то останній покидьок, механічно хреститься, коли проходить біля церкви, хоча зараз вона зачинена, у ній не правиться. Ну от шо це таке?

Якось я їхав у маршрутці. Сидять дві жіночки. І так зосереджено миють кісточки якомусь Юрі, що слухати нема сил. От, думаю, зараз як сказану щось! Проїжджають повз Матір Божу. Різко переривають розмову, побожно хрестяться, втишено витримують паузу, маршрутка проїжджає трохи далі — і жіночки залюбки продовжують сеанс обмивання кісточок. Убив би! Сам на власні очі бачив, як старша жіночка молилася біля дерев’яного хреста, самовільно встановленого монахинями, а паралельно уважно роздивлялася молоду компанію, яка поряд гуртувалася на лавці. Хтось із перехожих ненароком зачепив жіночку, і та молитву обірвала злісливо:

— Куди прешся! Не бачиш — я молюся!

Моя однокурсниця з колежанкою пішла до сповіді. В черзі стояла півтори години. Як у черзі за ковбасою. Як у радянських універмагах, коли «викидали» товар. Ті, що були за нею, наказували:

— Сповідайся не більше трьох хвилин, бо часу нема.

Священик виглянув із захристя і діловито повідомив:

— Ого, як вас багато! Я скоро маю бігти.

Заодно висварив однокурсницю, бо вона не перехрестилася, стаючи перед ним на коліна. Вийшла після сповіді. Дві години не можна їсти, підемо покуримо? Європейці — щиріші. Вони не приховують, що релігійні свята для них — остільки-оскільки. Вони не будуть механічно хреститися чи «на автоматі» шептати молитви посеред вулиці біля хрестів. Їхній праґматичний розум каже їм: це — псевдо, фейк. Навіщо молитися посеред вулиці біля хреста — і не помогти ближньому, коли того грабують і він волає про допомогу?

Мій товариш ходить до церкви лишень для того, аби на картці записати імена померлих за упокій і живих за здоров’я.

— Отут ти лукавиш, — сказав я якось йому, — бо так сильно виступаєш проти ксьондзів, але даєш їм імена своїх небіжчиків, аби за них службу відправили.

— Нічого подібного, — реакція була миттєвою. — Це їхня пряма функція, їхня робота, за яку я, зауваж, плачу гроші, тут усе чесно.

Ще малим, коли я бачив усіляких підсліпуватих патріархів, з яких сипався порох старечі, в мене завжди з’являлися щирі співчуття, бо люди явно не на своєму місці, не під своєю митрою. Вони дуже нагадували напівживих членів політбюро. Від лиску їхнього архієрейського вбрання чомусь віяло мертвечиною. Мені здавалося, що за спинами цих предковічних старців стоїть перевтомлена чеканням смерть із поржавілою косою, їхні проповіді видавалися нескінченно затягнутими, в дечому маразматичними. Банальними, страшенно банальними — а я цього боюся найбільше. Таким отцям не хочеться нічого приватного сказати, не хочеться нічим потаємним поділитися — радше навпаки, автоматично говориш із ними завченими штампами без найменшого натяку на душевність.

Мій товариш, приміром, не молиться. У дитинстві я молився, бо так навчили. Але найщирішими, найадоративнішими, найпалкішими були молитви перед іспитами чи відповідальними контрольними-самостійними. О-о, тоді я впадав майже в транс, випрошуючи в Господа легшого варіанта задачі й допомоги від Таньки ззаду, в якої я завжди списував хімію. І, що характерно, найчастіше все ставалося, як я й просив, тож я ще більше утверджувався у своїй вірі.

«Якщо молитва і справді допомагає, то чому її не продають в аптеках?» — думав я.

Тепер я знаю, що треба просити найдрібніше, бо з цього все починається. Тому з часом у мене відпала внутрішня потреба в молитві. Мій товариш (богослов за освітою) пояснює це тим, що молитва — це насправді ніяка не розмова, у ній немає нічого взаємного, це безконтактне промовляння словесних конструкцій, затверджених на котромусь із уселенських соборів тисячу років тому.

— Тобі потрібна взаємність, тому ти й не молишся у звичному розумінні, — витлумачив він мені.

Коли доводиться брати участь у молитві (на Святвечір, до прикладу, чи на поминках, чи на якомусь груповому промовлянні словесних конструкцій) — я ловлю себе на думці, що все це жахливо. Якщо я й молюся, то механічно. Найчастіше на словах «хліб наш насущний дай нам днесь» я згадую, що давно не їв хліба домашньої випічки з підгорілою скоринкою. І тоді чомусь одразу перестрибую на слово «амінь». Мені здається, що я цю молитву знаю лишень до слів «хліб наш насущний» — і далі зразу «амінь». Коли я вперше, ще школярем, побачив, як повна церква людей показово била себе кулачками в груди на словах «без числа нагрішив я, Господи, прости мені!» — мені стало прикро, аж до нудоти. Привселюдно казати такі слова, тихцем косячи очима на сусіда ліворуч, — це те саме, що опівдні стати під пам’ятник Шевченкові й пісяти під нього, роздивляючись по боках, чи не йдуть тебе штрафувати. Механічне промовляння, сипуче, як єгипетська пустеля, плямкання губами мене завжди збиває з тексту, я розумію, що про ніяку розмову тут навіть не йдеться.

Найяскравіше, що я запам’ятав із відвідин храму, — це потріскані чорні п’яти старших жінок. Вони клянчали переді мною, їхні недоглянуті п’яти були такими ж, як і їхнє життя. Я знав чи не кожну з них, хоча слово «кожна» буде тут перебільшенням. Усі вони були збірним феноменом, типовим і схематичним. Вони не знали, що таке вузькі штани, фарба до волосся, педикюр, вищипування брів, косметика, декольте. Мені часто здавалося, що ці жіночки, які стояли навколішки з чорними потрісканими п’ятами, ціле життя були ось такого віку. Може, це тому, що я не пам’ятаю їх молодими. Будучи вдома в однієї з таких чорноп’ятих жіночок, я побачив на стіні фотографію її молодої. Світлина була чорно-біла, з жовтуватими плямами в кутику, оздоблена дрібними витинанками по периметру, вона явно не була фіксацією чиєїсь молодості. Здавалося, на ній зображена теперішня (чи грядуща) старість, прицвяшена, з очима, які не кліпають. Ця світлина моторошно нагадувала стилістику постмортем — посмертних фото, які стали дуже модними за вікторіанської доби. Зображені на них мерці невимушено сидять у родинному колі, в цілком природних позах. Виявляється, найживіші експонати на цих фотографіях — трупи. Вони уважно дивляться в об’єктив, їхні зіниці переповнені блиском. На мене втупився дуже схожий погляд.

Фотографія молодої ще дівчини не була молодою. І відтоді в мене твердо закріпилося переконання, що багато старших людей ніколи не були молодими, що їхня міфічна молодість померла на статичній чорно-білій світлині, абсолютно бездиханній. Зазвичай я не помилявся. Мене оточували вічно старі люди, які ніби змагалися між собою, хто кого поховає першим, хто на чиїх поминках з’їсть фаршировані перці. Вони потайки ненавиділи всіх молодих, вони всім своїм виглядом і опущеними донизу кутиками губ виказували відразу до молодості, привабливості, спокусливості, пружності тіла. Це щось схоже на фантомний біль калік, у яких ниють ампутовані кінцівки. Так і в цих жіночок нила їхня відтята молодість, і їхні потріскані чорні п’яти в церкві були квінтесенцією старості віри.

Я не бачив жодної молодої людини, якій було цікаво бути релігійною. А ті, хто замолоду був схиблений на вірі, виглядали безнадійно старими — і внутрішньо, і одягом, і поведінкою, і повадками. Вони теж були оточені вічно старими людьми, і на них наклався затхлий запах старих ікон, на якому вічно молодий патлатий Ісус фатально контрастував з усім довкола. Я уявляв, як він сходить з ікони, бере за комір схибленого на ньому молодого вірянина і викидає на вулицю:

— Єдріть твою налєво, іди поживи повноцінно і прийдеш до мене аж тоді, коли постарієш і коли назбираєш усе те, за що буде сенс просити прощення!

Отаким він мені подобався, і він був наймолодший з-поміж натовпу своїх епіґонів. Я теж клянчав у церкві, нічого не чуючи і нічого не розуміючи. Наді мною кружляв млосний запах ладану і лицемірства, переді мною зоріли чорні потріскані п’яти, навколо я бачив багато однотипних глибоко віруючих статур, навіть одягнених приблизно однаково, сумлінні школярі з числа тих 25 сонно тримали хоругви і крадькома позіхали, щоб ніхто не помітив — уся ця атмосфера штучних квітів, пластмасових вазончиків, вишитих рушників, монотонний нерозбірливий баритон заробітчанина в рясі, гіпсові рани, надщербнутий терновий вінок, з-під якого прозирала масляна фарба кольору червоних ліхтарів — я навіть шкірою відчував задуху та безпросвітність, задуху та безпросвітність…

Мій товариш каже:

— Ніщо так не гнобить, як щира віра в порятунок душі.

У цьому є щось дуже еґоїстичне й підступне: ти вимолюєш спасіння на підставі свого нічогонероблення. Чомусь мені здається, що в рай ґарантовано потраплять усі, хто не зробив нічого значущого, хто ні разу на вийшов за рамки написаного, хто чвалав давно торованою дорогою десь скраєчку, з опущеним поглядом собі під ноги, без ризику заглянути — а що ж там, на хвилюючій території не-норми? Можливо, якби свого часу в церкві я побачив усміхнених, щасливих, балакучих людей у яскравому одязі на повен зріст, які голосно співають O Happy Day, як в американських церквах для темношкірих, — то я би думав по-інакшому.

— Як ти дивишся на те, щоби віднині сісти за щоденник? — давно, коли ще був студентом, я спитав поради в одного хлопця, який на той час був мрією всіх дівчат.

Коли за красивим хлопцем полюють дівчата (власне, полюють, бо некрасиві хлопці дістаються їм просто так), мене переповнює ненависть. Я неозброєним оком бачу, що це — гетеросексуальне браконьєрство. Еґоїстичні самки розставляють пастки і задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) — все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни, обвішати двома дітьми, привантажити тоннами обов’язків і стимулювати його в’янення. У цьому вакханальному полюванні є щось від прадавнього лісу, де цицькаста мавпа мусіла так шикарно вийти з-за куща, аби носій продовження роду на це зреаґував. Непролазні джунґлі рослин і дерев перетворилися на джунґлі міст і багатоповерхових забудов — але методи появи з-за куща зазнали мало змін. Їхня мета — з хлопців, які щойно починають по-справжньому жити, зробити мужів, які надалі просто доживають у коридорі звужених можливостей. Якщо це супроводжується спалахами щастя — то ще півбіди. Зазвичай усе набагато простіше: чоловіки починають мстити, а це в них виходить лише за допомоги кількісних параметрів. Усі епізоди, пов’язані зі стрибанням у гречку, треба розцінювати як природну реакцію поневоленого.

Той студент-приятель знав, що є завидним об’єктом браконьєрок, і цим уміло користався. Він умів дати фальш-привід повірити в те, що її спецарсенал подіяв, і далі лишень вів калькуляторний підрахунок юних лохинь. Дивно, чому саме його я спитав про ведення щоденника, — мабуть, хотів почути грубувату думку неестета. А почув слушне запитання контра:

— Щоденник, кажеш… А тобі не здається, що викладати свої думки письмово — примітивщина?

— Здається. Я й сам переконаний, що писати щоденник — це ніби звіряти свої думки. Це з серії «сам зі собою». Якщо подумати: навіщо звіряти свої думки з собою, якщо ці думки — твої? Логічно?

— Ну от. Значить, писати щоденник ти починаєш з іншою метою.

— За це я тебе й люблю.

Зараз той студент помітно полисів і погладшав, за ним уже не так бігають, хіба що тітоньки, в яких давно не було. Він має двох дітей, середню роботу з середнім достатком. Каже, розлінивився. Дуже полюбляє футбол. Дивитися, не грати. А отоді ми почали вдвох писати щоденник. Він довго не протягнув, оскільки відвертість — не його. А я утвердив своє переконання: ті, хто пише щоденники, насправді всією душею хочуть, аби цю писанину потім хтось прочитав. Навіть не хтось, а багато цих когось. Інакше навіщо писати для себе те, що ти й так носиш у собі?

У студентські часи я переживав драматичну кристалізацію своєї ідентичності, тому таки сів писати щоденник. Він досі зберігається в шухляді, поруч зі старими конспектами лекцій професорів, частина з яких уже лежать на Личакові. До цих щоденників я дуже рідко заглядаю. Мені здається, що то писав не я і не про себе. Якийсь інший 20-річний хлопець, закомплексований, заточений на конфлікт із оточенням, повернутий у філософські розмірковування про умовність правил. У цьому щоденнику є щось кумедне, щось напоказ бунтарське, перші описи закоханості, перші двобої з розчаруванням, відголоски багатьох інших «на середині класу», щоправда, мініатюрніших у масштабах своєї переламності. То писала людина, яка відчайдушно, до німоти крику хотіла, аби колись хтось прочитав написане.

Не бачу нічого непристойного в тому, щоби читати чужі щоденники. Навіть навпаки — читач робить послугу авторові щоденника. Це тільки прищаві дівки післяпубертатного віку несамовито верещать, коли хтось, найчастіше мама, ненароком знайде їхній щоденник. На видному місці. Я назвав би це страхом перед собою. Страхом людини бути зрозумілою і розгаданою. Книга, щоденник чи інша публічна писанина — це душевний ексгібіціонізм. О-о-о, яке це задоволення — виставляти напоказ щось дуже потаємне та інтимне! Це так запалює, так мобілізовує — адже доведеться потім витримати аґресивну реакцію на голу правду про себе і про когось. І таким чином перевірити істинність написаного. Тобто свою істинність. Ексгібіціоністична книга чи щоденник — хороша штука, яка дає нагоду мовчки сказати те, що може бути використане проти тебе. І буде використане. Ти ніби власноруч вручаєш комусь зброю проти себе. Геніальний винахід любителів переходити рубікони.

Кожна сповідь — це дія проти себе. Післясмаком кожної сповіді є не очищення, ні, не очищення. А безпощадність. Безпощадність до себе. Вивертання всього сокровенного, а передовсім — власних страхів і прорахунків. Кожна сповідь (якщо вона щира) випускає назовні всіх твоїх підшкірних демонів, із копитами, рогами, хвостами, багряними зіницями, іклистою пащею. І ці матеріалізовані випари твого дна дихатимуть на твою потилицю, і ти боятимешся озирнутися в пітьму позаду себе, і твоя тінь буде розчетвертовуватися навіть у вакуумі. Не кожен до цього готовий. А я цим марив.

Бабця не любить розповідати про тюрму. Я ж не люблю топтатися по загороженій території, хоча міг би. Її прожиту долю я сприймаю як проекцію свого альтернативного життя, завбачливо пережитого нею заздалегідь. Вона ніби випередила мене на півстоліття, виклянчивши у долі кілька ложок пійла, приготованого демонами. Колонтитулом її історії буде слово «стійкість».

8 років таборів — цей вирок вона не могла ні оскаржити, ні навіть почути своїми вухами, адже її судила заочна трійка. Я пробую уявити цих чекістів, але ніяк не виходить. Тобі приносять стос папок, де в кожній — чиясь доля. У тих папках не було фотографій обвинувачених, як це буває в особових файлах. Можливо, так було краще для тих, хто заочно, без перехресного перетину поглядами бодай із фотографією, міг переламати (або й забрати) життя сотням інших, чиї діяння описані хіба що одним чи двома стандартними абзацами. Бабця навіть якби й захотіла — вона не змогла би нічого довести чи що-небудь оскаржити, адже вона була винна, цілковито винна.

— Чи обіцяєш ти, раба Божа Ірино, піклуватися про свого чоловіка, ніколи не покидаючи його, будучи вірною в радості та смутку, у багатстві та бідності, у здоров’ї та хворобі до того часу, коли смерть розлучить вас?

— Так.

— Чи обіцяєш ти, раб Божий Стефане, піклуватися про свою дружину, ніколи не покидаючи її, будучи вірним у радості та смутку, у багатстві та бідності, у здоров’ї та хворобі до того часу, коли смерть розлучить вас?

— Так.

Вони брали шлюб 15 квітня 1947 року у Преображенській церкві, попри яку я проходжу чи не щодня. То був Великодній вівторок. Повний ексклюзив, бо навряд чи знайдеться ще одна пара, обвінчана у Великодній вівторок. Стефко спеціально ходив до священика довідатися, чи можна цього дня брати шлюб. Той сказав: можна. Вони мимоволі поспішали, ніби наперед передчували передвістя карколомних віражів. Хоча куди було поспішати: йому 21, їй 16 з половиною. Молоденькі, свіжі, непонадкушувані, вони обоє освітлювали цнотою всю сіризну тогочасся. Мені досі не зрозуміло, як можна виходити заміж у 16 з половиною років, незайманою, за першого свого обранця, та ще й прожити з ним 66 років у шлюбі. Напевне, це можливо лише за умови свідомого ув’язнення своїх природних потреб, не інакше.

Вони познайомилися випадково. Стефко жив недалеко від Львова, він був високий, чорнявий, дуже симпатичний, хвилястоволосий. У його зовнішності мусіло бути щось виважене, єврейське, принаймні я так хотів би думати. На той час він уже був героєм, який пройшов війну, з медалями за взяття Берліна та інших столиць Європи, з пієтетом і пошаною до своєї контузії та тяжкого поранення в руку.

Коли я був маленьким, він давав мені помацати відламки, які застрягли навколо трицепса. Все життя він носив у собі ці зернятка смерті, до них можна було буквально торкнутися. Лікарі вже готові були ампутувати руку, бо на війні не до ювелірних процедур, і ніхто не збирався бабратися з дрібними уламками, розсіяними по всій руці. Стефкові пощастило натрапити на неповороткого, флеґматичного хірурга з неприродно рум’яними щоками, і він по-людськи пошкодував ще нецілованого солдатика з-під Львова. Насуплено оглянувши руку, сказав:

— Я удаляю крупные осколки, а весь этот шмельц оставляю тебе на память. Это неправильно, потому что может гноиться. Если будет гноиться — отрежу на хер, но сейчас даю шанс, молодой ты слишком без руки ходить.

Нічого не гноїлося. Дідусь повернувся на фронт, а в цей час його родина в селі таємно допомагала упівцям. На війну його взяли 18-річним. Вибору особливо не було, інакше — розстріл. Росіяни-командири дуже не любили галичан, тому постійно посилали саме їх на смертельні атаки. Але дідусь вижив. Мабуть, йому допомагала іконка, яку поклала в кишеню під ґудзик мама Текля. Перехрестила і сказала:

— Вернися додому. Наказую тобі ніколи нічого не знімати з мертвих.

Стефко послухав, пройшов увесь фронт, але жодного разу навіть не торкнувся мертвого. Він і не міг, бо був вродженим філологом, писав вірші й оповідання. Йому допікав сором за те, що однополчани ґвалтували жінок по всьому маршруту фронту. Він бачив, як голота грабувала берлінські підвали, виносячи консерви, повидла й компоти. Зі Стефка відкрито глузували, бо він із війни нічого краденого не віз додому, одну лише швейну машинку Zinger підібрав, яка згодом годувала його у скруту. М’ясорубка війни не зробила його злим.

9 травня. Берлін після капітуляції нагадував обгризений кістяк гігантської химери, що розкинула свої ребра сторчака до неба. Європейська столиця, яка ще кілька років тому жила повноцінним життям у стилі кабаре, висохла, облущилась, проросла з бетону штурпаками розвалених каркасних стін. Помирання міст має свою містику, інколи навіть привабливішу, ніж буяння. Стефко забрів у напівзруйнований квартал. Десь неподалік було чутно гуляння вояків на честь перемоги — але Стефко навряд чи колись буватиме у Берліні, тому він хоче запам’ятати його бодай таким, у руїнах, зате з колишньою величчю доглянутого, вилизаного міста, в якому пульсувало значно краще життя, ніж у селі піді Львовом.

Від нього я успадкував меланхолійне вдивляння в чужі вікна. Під час наших прогулянок я помічав, що він завше заглядає в чужі вікна, ніби домислюючи дрібниці життя за всіма цими шибами і шторами. У ньому помер письменник-неореаліст. Цілком імовірно, що в розбомбленому Берліні у сам день перемоги розмірено блукав Стефко з задертою доверху головою. І зазирав у самотні віконні пройми, з яких під силою перетягу могла вириватися полотняна фіранка, і вона ще пам’ятала ранковий дотик німкені-фрау. Шарм покинутих міст полягає у можливості дофантазовувати плин життя відсутніх мешканців. Даю руку на відруб, 18-річний філолог Стефко з завмиранням серця дивився на відкриті рани Берліна, які ніби запрошували полікувати себе увагою і самою присутністю когось живого.

Аж раптом він відчув біля потилиці замок пістолета.

Запала мертва тиша.

Війна вже формально завершена, в повітрі витає запах очікування мирного життя — а тут смерть стоїть у тебе за плечима. Це не та смерть, що на фронті. Там вона безіменна, безлокальна, безпредметна, бо причаїлася всюди й ніде, на всіх чотирьох сторонах світу по всьому периметру. А тут позаду тебе стоїть дуже конкретна смерть, у руках конкретного ворога, з живої плоті. Така смерть має зовсім інший запах, звук і тактильність. Вона невідворотна, її стрілки біснувато добігають до фінішу, який ось-ось, за кілька секунд, ось він уже тут.

Стефко плавно розвернувся. І побачив перед собою замурзаного й переляканого німця. Теж молодого, теж 18-річного. У воєнний час його відправили б на ґауптвахту за недбало розхристаний кітель. Замурзаний піт поволі стікав його скронею, ніби відмірюючи тракт чийогось життя. Німець навів пістолет на Стефкове чоло. Перед очима за кілька секунд пролітає не минуле життя, а майбутнє. Те, якого може й не бути.

Стоячи 18-річним перед дулом пістолета такого ж 18-річного німця, Стефко заплакав.

Сльози одна за одною покотилися його щоками. Від страху, від безпомічності, від жарту, від примхи. Пройшовши війну, він уже готовий був стати однією з останніх її жертв. Усе непрожите життя сфокусувалося на холодному дулі пістолета. Аж раптом…

Його німецький ровесник теж почав плакати. Вони обоє стояли на відстані зарядженого пістолета — й обоє плакали.

Плакали. Обоє. Від страху і безпомічності.

Війна — це і є сльози того, хто не хоче помирати, і того, хто не хоче вбивати. Німець відпустив Стефка і зник серед розвалин. Напевне, він не вижив. Поранення давалися Стефкові взнаки аж до самої старості, але він, 18-річний рядовий, достеменно знав справжню суть цього дня. Для нього це завжди був День Життя. День подарованого життя. День сліз, які стікали обидвома щоками за мить до пострілу. День великого людського милосердя. День, коли треба просто подякувати за можливість дихати і не згадувати більше.

Щороку він чистив свої медалі до блиску. Якось я заскочив його за цим ділом — і завмер. Був пронизливо сонячний день, який примушував мружити очі. Дідусь мовчки діставав кожну медаль, які він тримав у пуделочку з-під взуття, протирав їх, перечитував викарбувані на них тексти, підносячи під кутом до променю світла. У цих діях було щось дуже відсторонене, ніби він у руках тримає не артефакти власного життя, а бездушні музейні експонати. Мав спеціальний піджак світло-сірого кольору, куди навішував свої нагороди, одягав його лише один раз на рік і ходив на всілякі заходи кожного травня. До останнього ходив. У цьому не було нічого радянського. Він навіть не знав, що таке ґеорґіївська стрічка. Він завжди відмовлявся, коли я, будучи школярем, просив його прийти до класу і розказати про війну. Підрісши, я жахнувся від думки, що ніколи не розумів свого дідуся. Боже-Боже… Для мене це була героїчна романтика, навіяна телевізійним епосом, а для нього це був день повернення під дуло пістолета в напівзруйнованому Берліні.

Іруся знала цю історію. Цілком імовірно, за неї вона його й покохала до нестями. Хоча у Стефка можна було би закохатися, навіть якби його груди не прикрашали медалі. Ґалантний і уважний. Вони познайомилися дуже кумедно. 16-річна Іруся йшла зі своїми подругами, була люта ожеледиця, поруч пробігав Стефко, він не втримався на обледенілій бруківці та смачно «під’їхав» Ірусю. Обоє впали на сніг, аж покотилися. Молодечий сміх пролунав так гулко, що якась пані, яка вигулювали песика, вигукнула невідомо кому:

— Шельма!

Так і познайомилися, зрослися. І прожили разом 66 років. Це була ідеально гармонійна пара: він — розмірений флеґматик, а вона — впертий холерик. Іруся могла натараторити Стефкові 3 абзаци претензій, а він повністю губився у сказаному, бо через свій темперамент устигав перетравити лише десяту частину. І зрештою вона починала розуміти, що безнадійна це справа — сповідати свого Стефка, який просто не встигав за ходом її думок. І закінчувалося це актом зжалювання. Він підкупляв своєю майже собачою вірністю, а вона — харизмою.

— Ти зламала йому життя, — згодом мама Текля скаже невістці.

По ночах Іруся клеїла антисовєтські листівки. Стефко знав про це, знав про ризик, знав про нічні облави, але не перечив. Усе сталося блискавично, приблизно так само, як падіння на слизькій бруківці. Одна з подруг попросила Ірусю потримати в себе друкарську машинку кілька діб. Це була та сама машинка, на якій друкували листівки. Її знайшли під час обшуку наступного ж вечора. Було майже опівночі, оперативники ввалилися до помешкання і підозріло швидко знайшли те, що їх цікавило і що могло відправити на Сибір шайку антисовєтчиків. Ти зламала йому життя.

Що спонукало вночі займатися не любощами, а політичною контрпропагандою 16-річну дівчину, яка мала під боком молодого, високого і ще не лисого хлопця? Післявоєнні роки видаються мені хворими. В історії сучасної цивілізації післявоєнні роки — це постабортний синдром. Людство штучно втратило мільйони життів — і ніяк не могло оговтатися, перебуваючи у перманентному стані пригніченої провини. Ця провина вистрілювала новими бездумними, шаленими вчинками, які ще гірше закручували спіраль зла.

У медовий місяць іти розклеювати на стовпах агітки вночі. В місті, де нікого й не треба було переконувати, що совіти — паскуди. Внутрішній поклик, підсилений юнацьким максималізмом. Усе — ніби про мене. Щоправда, мені більше пощастило з епохою. Через такі вчинки бабця є для мене тією людиною, з якою я полюбляю поговорити про щось серйозне, тобто ні про що.

— Хочу вас дещо запитати, — то було якраз на мій день народження.

— Кажи, — бабця продовжує смажити цибулю на смальці у просмерділій кухні.

Скільки разів я казав їй, що в такому віці, як вона, їсти жирне — це штучно пришвидшувати прихід деменції, адже жир заблоковує судини, і мозок погано живиться кров’ю. Скільки разів я їй це казав — стільки разів вона в моїй присутності смажить цибулю не на олії, а на смальці. Збоку біля плити на видному місці стоїть слоїк зі шкварками. Моя бабця — покровителька впертості. Вона ні з ким ніколи не радилась. І не радиться. Мабуть, як і я, вважає це симптомом несамодостатності. Її теперішнє життя людини в глибокому віці сповнене малорозумних учинків, але вона настільки самостійна, що не дозволяє собі звірятися з чиєюсь думкою. Наприклад, вона може ходити з двома своїми песиками до парку тоді, коли періщить дощ. Або — навіщо йти на базар за однією-однісінькою дрібницею (пакетик меленої кориці), якщо заодно не купити ще чогось потрібного? Або йти до церкви на останні 15 хвилин, розуміючи, що нині ти проспала, як школярка-двієчниця. Бабці всі ці алогізми в дупі, і я обожнюю цю частину тіла за рекордну місткість.

— А ви могли б одним реченням описати мій теперішній вік?

Бабця підвела очі трохи вище рівня погляду. Замислилася. Я вже починаю хвилюватися за цибулю, яка має всі шанси згоріти.

— Це найкращий вік.

— Що значить найкращий?

— У тебе ще є молодість і вже є розум. Подай мені сіль.

Між іншим, сіль — це ще один стимулятор маразму. Інколи мені видається, що бабця наче випробовує мене на лояльність. Вона мимоволі виховує в мені толеранцію настільки потужну, що я люб’язно визнаю право людини себе вбивати як невід’ємне право. Я допитливо вдивляюся в репресовані напівпрозорі напівпримружені очі, спрямовані на вулицю. Молодість, свій найкращий вік, Стефко з Ірусею провели у пекельних умовах. Я навіть шкірою відчуваю потріскування сухого сибірського морозу, пару з рота, біг підтюпцем із лісоповалу до дерев’яного поселення — 8 років розплати за свої переконання, за свій вибір.

Люди мають усі підстави злитися на Бога. Бог жорстоко вчинив із ними. Неповторну красу і свіжість він дає 18-річним. І це — найгірша кара для людей. Бо найбільші помилки свого життя скоюють молоді люди, в яких уже є краса, але ще нема мізків. І точно так само фатальні трагедії скоюють зрілі й мудрі люди, бо на їхніх очах стрімко втікають життя і краса. Тут творець щось явно намудрував — дати красу 18-річній істоті. Верескливій, категоричній, аґресивній, нетерпимій ні до однолітків, ні до старших. Істоті, яка не має навіть приблизної шкали цінностей. Старші мудрі люди завжди скрушно зітхають, дивлячись на красиву й пусту молодь. Їм шкода, що краса марнується. Молоді люди — великі марнотратники. Молодість дається істотам, які цього дару не здатні поцінувати.

Удома в тієї жіночки з розряду чорних п’ят я побачив дивовижний малюнок раю. На картині, крім едемної ідилії з розмаїттям флори й фауни, було намальовано оголену Єву і такого самого Адама. Вона сором’язливо, в наполовину опущений погляд зиркала на нього, ніби запрошуючи торкнутися до її незайманих персів. А по ньому вже було видно, як не знана досі хотячка струменить від праматері-землі й підноситься вище колін. Ця картина крикливо дисонувала з зупиненим часом цього будинку, і в оточенні нерухомих світлин вона виглядала як сороміцька розпуста, як безцеремонне порно.

Первозачинателі людства лише починали відкривати всю спокусливість і млосність реального, тілесного буття, і їхня необачна ненаситність дала змогу потім заселити цілу планету. Їх дуже легко було спокусити, бо вони не були старими. Поряд зі мною, в цій самій кімнаті, стояла жіночка, для якої вік і задоволення перетекли в розряд умовностей, і я зараз шкодую, що тоді не розпитав її про її справжнє тілесне життя. Про те, чи має вона, нещаслива в своїй банальності, право розмірковувати про те, що є правильним, а що неправильним у цім світі. Чи має вона право своїм редукованим і підсушеним мозком засуджувати будь-кого живішого? Чи має вона і решта жіночок право на категоричні знання істин, адже всі ми — нащадки райського інцесту, нащадки двох бездумних істот, основне призначення яких було потішати й розважати Бога, нащадки істот, одну з яких Він зумів зліпити лишень за другим разом. Зрештою, що в цьому багатошерстному світі може бачити людина, в якої працюють лише 5 % мозку і яка на 90 % складена з протічної води?

Перша ніч у Стефка й Ірини відбулася вже після одруження. Флеґматик флеґматиком, але він до старечих літ виконував свій чоловічий обов’язок, і це вселяє надію в мої перспективи, якщо генетика спрацює. Він знав, на що йде, коли арештували його Ірусю. Її вивели в одній сукеночці й поспіхом накинутому плащі. Він не міг нічого вдіяти, хоча був героєм війни, не по роках інвалідом 3-ї групи.

Прокурор його запросив на бесіду. Погортав справу і по-батьківськи почав:

— Слухай сюда. Ти ж узагалі молодий ще, ви пару місяців тому з нею поженилися. Вона сяде в тюрму, її вивезуть. Бо треба було мозґами думати. А от ти подумай: нащо тобі ламати своє життя? Воно ж тільки почалося. Ти пройшов війну, маєш нагороди, ти інвалід війни. А вона — ворог народу. Включи мозґи. Ти уявляєш, що це таке? Я бачу, ти молодий, розумний, я тобі по-людськи скажу: напиши заяву на розлучення. Потім напишеш відмову, що нічого не знав про її темні справи, що засуджуєш її — і все, живи собі нормально. Ти ж молодий ще, у тебе все попереду.

Те саме, достеменно слово в слово, йому сказала мама Текля, яка сильно любила свого молодшого Стефка:

— Тобі 21, у тебе все попереду, ну подумай, на що ти себе прирікаєш, та й нас усіх заодно.

Він удруге став під холодне дуло пістолета. Тільки навколо був не поруйнований Берлін з осиротілими кам’яницями, а найрідніші люди, які ніколи не побажали б йому зла, які чекали його з війни. І таки дочекалися не для того, аби знову втратити. І не його персональне життя, а їхні життя були в зоні ризику, в зоні його відповідальності. Тут немає шальок терезів, на яких можна було зважити всі за і проти. На кону його кохання, його Іруся, його вірність — і нове життя, яке могло розпочатися з чистого аркуша ціною однієї заяви на ім’я прокурора. Вибір треба було зробити навіть за його відсутності. Можливо, якби Стефко на той момент перебував у моєму теперішньому «найкращому» віці, то зробив би якийсь інший вибір. Цього ніхто не знає. Знаючи цього тонкодушевного, вразливого інтроверта, я не сумніваюся, що тієї ночі він плакав у подушку, німо волав до неба «за що???» і розчиняв свій розпач у тютюновому димі біля вікна. Коли репресія вибирає саме тебе — все міняється докорінно, пріоритети летять шкереберть, і ти один-однісінький стоїш на неозорому оголеному плацу під прицілом невидимого термінатора, і ніде сховатися. І все, що в тебе є, — це мотивація піти на це. І більш нічого, лише мотивація свідомо ступити у прірву пекла. Свідомо ступити.

Для когось, може, це пересічний сюжет у ті хворі післявоєнні роки, коли люди цілими натовпами свідомо робили крок назустріч безодні, чи, точніше, безодня в геометричній проґресії захланно поглинала цілі реґіони. А для мене Стефко, який зробив свій вибір усупереч молінням своєї матері, — інший. Не той, який згодом усе життя сидітиме під каблуком Ірусі. А інший яко категорія людей, котрі пішли услід за собою, а не за більшістю. Інакшість завжди проявляється на якомусь тлі. На щастя, тла навколо нас — хоч греблю гати. Іншими нас роблять не-інші, поміщаючи нас у ванночки з реактивом на певну відмінність. І коли знаходять цю відмінність, то непідробно тішаться: осьо з’явилася мішень.

Усе екстремальне існує не просто так. Це — як борти, об які б’ється амплітуда існування. І що ближче ти до краю, то краще розумієш життя. І щоб ти відбувся, тебе хтось/щось зобов’язаний підсунути поближче до борту. Це шанс. Хто обрав життя у преспокійному, серединному, штильному мейнстримі — той не може відбутися, не може відчути всю повноту перемог над собою і кимось іще. Стефко міг перезапочаткувати своє життя, підписавши відмову, адже так робили тисячі людей до нього і після нього, причому напрочуд успішно. Родинна генеалогія навчає мене обдумано настромлятися на штики двозначностей і сміливо ступати у свою облюбовану прірву. І не прагнути достукатися. Іншим не відчиняють, тому інші й не стукають. З них справді нікудишні стукачі.

Мій світ виростає зі стику іншості й повсякденності, і їхня поперемінність мене постійно плутає. Кожен із нас — інший, бо, чорт його бери, однакових людей не буває. Але водночас світ побудований на масі. Інакше він давно уже втратив би цілісність, він розсипався би на мільярди блискучих індивідуумів, які замкнулися би окремо один від одного шліфувати свою неповторність. Маса — всюди, всі ми є масові у своїй неповторності, і всі ми є вигідним тлом один для одного. Хтось це використовує як засіб виокремитися. А хтось — як засіб виокремити іншого і знищити, дати підписати офіційну відмову від кохання, ось так просто, підписав — і живеш спокійно.

Іруся якось сказала, що в таборі зустріла справжніх людей. Потім, уже після реабілітації, вони підтримували між собою зв’язок, регулярно листувалися, інколи навіть зустрічалися. Це нагадувало таємне братство людей, допущених до ексклюзивного досвіду з ексклюзивним знанням, яке є лише їхньою прерогативою. Мені здавалося, вони навіть листувалися паролями, напівнатяками, незакінченими реченнями. Вони були свого роду обрані, клеймовані інакшістю, представники племені, яке пережило свій приватний армаґедон.

— Наскільки банально бути собою? Наскільки це небезпечно?

Бути собою настільки неприродно для людини, що для цього вже потрібні неабиякі зусилля. Обстоюючи у дебатах цю позицію, я підвівся з канапи і підійшов до стелажа з книжками. На верхній поличці — священні книги більшості релігій або теософські коментарі до них. Упанішади, Книга змін, Коран, Веди, Силенко.

— Чому тут нема Біблії? — спитав я.

— Вона на нижній поличці. Там у мене художня література.

Мій товариш у цей час перебирає гори видрукуваних аркушів своєї кандидатської. Відтворити її повну назву я не потрафлю, але це, зрозуміла річ, щось парадоксальне. Мені це дуже близьке, бо часто я сам себе відчуваю щільно затисненим поміж дуалізмами. Моя дипломна робота всіх поставила на вуха самим лише заголовком: «Журналістика як інструмент Апокаліпсису». Перелопативши всю напівезотеричну літературу, я з посиланнями і цитатами доводив, що моя професія — це інструмент зла, який пришвидшує кінець часу. І таки довів — маю диплом із відзнакою.

Хоча не диплом привчив мене до міркувань про справжність. Коли ти, створений матінкою-природою, хочеш пісяти, то мусиш нести переповнений міхур до чітко визначеного місця. Коли ти хочеш щиро сказати своєму професорові, що він — останній козел, то мусиш прикусити язика, бо попереду в тебе сесія. Коли ти хочеш зізнатися комусь у коханні, то спершу мусиш зважити, як це освідчення сприйметься. Коли ти хочеш врізати комусь правду-матку, то 10 разів провидіння зверху ніби зупинить тебе на півслові, лякаючи страшним каяттям. Це дає мені підстави казати, що природною людина може бути хіба в туалеті, та й то коли ніхто не стоїть під дверима. Природна людина серед решти людей — ідіот, хам і посміховисько. Виклик. Герой. А героїв треба знищувати. Таке їхнє призначення, і такий принцип колективного життя істот, в яких працюють 5 % мозку і які на 90 % складені з протічної води. Десь я це вже чув.

У кожному обл- і райцентрі я поставив би по Голгофі. Треба піднімати металургійну промисловість. Уявляєте, скільки сталевих кілків довелось би виробляти заводам! У цьому був би глибочезний духовний зміст. Кожного дня люди обирали би з-поміж себе найдуховнішого — і цілою церемонією вели би на Голгофу, більшу й малу. Все це — в прямому ефірі ZIK. Людство нарешті відчуло би своє покликання.

«Шануй циніка, бо його вустами глаголить гола правда», — писав колись мій улюблений Ніцше. І не помилявся.

Він закінчив у психушці. Вельми вдале місце для найтверезішої людини на зламі століть.

— Гола правда, кажеш…

Моя подруга — вар’ятка ще та. Вона теж любить Ніцше. Власне кажучи, вона й підкинула мені перший томик, з якого почалося вихороподібна переоцінка всіх моїх засад. Я деколи приїжджав у гуртожиток, де ночували (не жили) мої університетські друзі. Комендантка з хімічною завивкою і в’їдливим характером чомусь дуже симпатизувала мені, навіть дозволяла несанкціоновано ночувати у дівчат. Вони мене клали на ліжко своєї співкамерниці, вона на той час мала хорошого кавалера з квартирою, куди ходила по свою порцію сперми. Ми допізна балакали, мене частували смаженими макаронами (навіть не знав, що колись таке їстиму, та ще й із сосискою), ми пили найдешевше вино, від якого фарбувався язик, хтось поверхом вище приносив гітару, на якій ніхто не вмів грати, але це нікому не заважало співати галіму попсу під ритмічне бринькання. Ці вечори були ніби проривами, кожен із нас хотів щось епатажне виловити з надр свого дна. Моїй ніцшеанській подрузі з цим завжди таланило, але того вечора вона перевершила навіть мене.

— Я нікому такого ще не говорила, але раз так діло…

— Ну давай.

— Я не знаю, що ти…

— Не тягни.

— …що ти адекватно зрозумієш…

— Давай як є.

— Це стосується моєї мами.

У кімнаті з запахом зошитів зависла пауза. Слово «мама» — найбільш проблемне для кожної сущої людини. Всі ми трошки травмовані нашими батьками. Тяжчих і більш переплетених взаємин, зітканих із діаметрально протилежних відчуттів, ніж зі своїми матерями, люди не мають. Цей крутий заміс дуже контрастних емоцій носить кожен — навіть той, у кого з мамою повна ідилія. Зрештою, такого не буває. Просто не буває. Ми або переростаємо своїх мамів, або назавжди лишаємося під ними. І в обох випадках це болісно нерівні стосунки. Це або перевага, або залежність.

Я аж підвівся в очікуванні нового перлу відвертостей.

«Я звертаюся до мами на ви і ніколи не кажу їй, що люблю. Навіть по телефону, — сеанс сповіді розпочато. — Не подумай поганого — я її люблю. Я її дуже-дуже люблю. Просто не можу себе пересилити висловити це. Навіть коли я з нею бачуся, то інстинктивно підставляю щоку першою, щоб самій не цілувати. Вона для мене не є огидною. Її запах не знуджує мене. Хоча скажу чесно, мені довелось якось мити їй волосся. Це були дуже дивні відчуття. Чи то через фарбу, чи то я не звикла, але в ту мить я наче мила голову ляльці. Я не знаю, чому так — адже в мені живуть надзвичайно глибокі почуття доньки до мами. Я завжди страждатиму через те, що вона не реалізувалася ні в професійному плані, ні в інтимному. Я дивлюся голлівудські фільми, де головними героїнями є ексцентричні, густо нафарбовані комічні жіночки з п’ятим розміром — і мрію про таку маму. Я знаю, з такими егоїстками, хоча й кумедними, буває важко в реальному житті, однак таку егоїстку я з задоволенням перша цілувала би в щоку. Я брала б її до всіх своїх колежанок, ми голосно ржали б і видавали анекдот за анекдотом. А свою я просто люблю в душі. Вона в мене дуже складна жінка, хоч і проста до неможливості. Вона не вміє бути акторкою, вона надміру проста. У випадку з мамою я вперше зрозуміла, що простота буває надмірною. Вона навіть коли намагається (в тім то й річ, що намагається) бути дипломатичною, то це так награно, що краще було би вислухати від неї щось міцніше. Вона дуже добра і дуже зла водночас. Добра тим, що присвятила себе дітям та онукам (це дві мої сестри постарались). І зла через те, що присвятила себе дітям та онукам. Величезна кількість суперечностей зіткнулися в її душі. Вона любить своїх дітей — і їх дзьобає. Вона пишається мною — і дорікає. Вона недобре думає про людей, але майже постійно керується їхньою узагальненою думкою. Мама — значуща фігура в моєму житті. Значуща своєю відсутністю. Вона існує, і це прекрасно. Мені приємно телефонувати їй — приємний сам процес набирання циферок. Однак здебільшого я мовчу у слухавку і ставлю простенькі запитання інформативного плану. Все, що мені треба знати, — що мама існує, вона живе у своєму і цьому світі, дихає, ходить на базар, відстежує турецькі серіали. Водночас мами ніби й нема: я не вдаюся в суто жіночі шептання, не обговорюю своїх проблем, не ділюся своїми клопотами, бо від цього вони тільки важчають. Якщо я їй розповім одну проблему, то піду від неї з десятьма. Вона — мій стимул робити все перфектно. За це я їй вдячна, у цьому вона — справжня мама. В неї немає серединної, виваженої позиції. Для неї людина або найкраща, або найгірша. Причому одні й ті ж люди періодично потрапляють в обидві категорії. Вона майстерно вміє докоряти. До останнього часу її улюблена фраза (щоправда, мені з сестрами вдалося її трохи відучити) — «ти мене до гробу доведеш». Коли я жила з нею, ще до вступу, вимовлялася ця фраза з усією серйозністю і трагізмом. Попервах я сприймала цю фразу дуже всерйоз. Потім із мотивів самозахисту я почала цю фразу не сприймати. І саме тому попросила маму її не вживати, бо я починала помічати, що завдяки цій фразі смерть мами не стала би таким жахом, яким має бути. Моя мама жила і живе чужим життям. Спершу — нашим із сестрами життям, а тепер — онуків. Завдяки старшому онукові вона заново проходить шкільний курс за 5-й клас. Вона ставиться до політики так, як ставиться моя найстарша сестра. До життя ставиться так, як ставиться її мама. Вона слабка і навіть безсила, тому стала панікеркою. Я люблю її, але десь дуже внутрішньо, на рівні материнської плати, в яку записано вичерпний перелік необхідних для людини чуттів. Я ніби звідти, з жорсткого диска, видобуваю свою любов до мами. Тобі це знайомо?»

Надворі — дощ. Його стукіт об металеве підвіконня поширює в кімнаті атмосферу ендемії, замкнутості. На мене дощ ніколи не діяв депресивно. Навпаки. Я змалку полюбляв вештатися під дощем у високих ґумаках (ми їх називали «боти»), віднаходячи найглибші озероподібні калабані. Мені подобалося відчуття змоклості, в цьому бродінні під зливою самовідтворювалася ритуальна дія хрещення. Потім мама мене висварювала, бо передбачала ангіну. А мені було все мало. Я ніяк не міг очиститися.

Гола правда неодмінно дарує стан легкості, а з цим у дорослих людей хронічні проблеми. Діти жорстокі до своїх батьків. Тому я, найімовірніше, не матиму дітей. Комусь же ж треба розімкнути це зачароване коло взаємного травмування. Виростаючи, діти мстять за кожен рік своєї безпорадності, своєї прив’язаності до того, хто їх привів на світ. Ця помста — чи не єдина з наук, яка легко дається. Я помітив, що дорослі люди про своїх батьків інколи говорять займенниками. Вона, він… Дорослі діти ніби змушені шукати у своєму розграфленому житті місце для тих, кому потрібна лише увага — зміст усіх нестач. Люди, які не змагалися зі своєю мамою, не знають, що таке життя. На світі не існує жодної мами, яка не заважала би дітям. І взагалі — що це за мама, якщо вона не нервує своїх дітей, не страждає через них і не завдає їм страждань? Глибокі стосунки мають бути замішані саме на цьому.

Моя мама панічно боїться таких розмов. У неї в такі моменти розбігається лексика, на плиті моментально починає кипіти віртуальне молоко. Вона — не для розмов про високе, і загалом це не зле. З нею добре розмовляти про новинки на гуманітарці, де торгують білоруси. Вона мастак розповідати, хто новий помер і звідки я маю знати цього мерця. Їй неабияк до снаги описувати вчинки сусідів, з усіма умовиводами. Нобеля їй можна присуджувати за аналіз поганих рис характерів різноманітних людей. А от усілякі мудрування й відвертощі — не її коронний номер. Вона по-своєму щаслива, перебуваючи у світі односкладних речей, вистояних і перевірених часом. Я боюся її розчавити. Я постійно боюся її розчавити.

— Ви кохали Ігоря, який помер?

Мама не сподівалася на таке запитання. Зараз вона на пенсії. На підставі педагогічного стажу вона туди вискочила за першої-ліпшої нагоди, оскільки на той час розмір пенсії перевищував розмір зарплати. Я мастив маслом канапки на забаві з нагоди її виходу на пенсію. У класі сольфеджіо зібралися вчительки, втішені тим, що можуть її ставку розподілити між собою. У неповні 50 мама розпочала життя пенсіонерки. Базар, телевізор, посуд, онуки, бульба на зиму, ощадкаса, ти взяв шапку? Я отримав дієве щеплення проти пенсійного життя.

Раніше вона так само вискочила заміж. За мого тата. Хоча любила іншого хлопця. Ігор, мій фантомний тато, помер від ґанґрени, коли йому було 18. Я бачив його фотографію — неймовірно красивий, ну неймовірно красивий. Брюнет, білі зуби, проникливі очі з іскринкою, чуттєві, м’язисті губи, зграбний витончений носик, сексапільна щетина, якою можна було би рекламувати електробритви. Його батьки — спадкові освітяни, місцева інтеліґенція, завжди по-панськи, неквапливо походжали попід руку. Моя мама теж була дуже вродлива, їй неабияк личила перука в ретрофранцузькому стилі, тоді навіть незаймані дівчата носили перуки. Вона мала шикарні ямочки на щоках і ніжну шкіру, мов у манекена.

Мама зустрічалася з Ігорем, мали серйозні плани. Однак на спортивному турнірі Ігор ушкодив коліно. Він не надав тій травмі особливого значення. Кинулася ґанґрена. Ігор зліг. Мама щодня відвідувала його, вони подовгу залишалися наодинці, але я ніколи не дізнаюся, про що в таких випадках розмовляє закохана пара приречених. Медики благали дати дозвіл на ампутацію. Він міг би жити донині, я міг би сидіти на його колінах, адже протезування демонструє чудеса прогресу. Він уперся, як баран:

— Можете мене розстріляти, але я не дозволю відрізати ногу.

Не знаю, чому мама не знайшла таких слів, які могли би розтопити його ультиматум. Зрештою, чому не шантажувала, чому не вдавалася до заборонених прийомчиків жіночого маніпулювання? Можливо, і вдавалася. Все марно. З моєї мами, як і з мами ніцшеанської подруги, погана акторка.

— Ми зустрічалися, — знехотя почала мама, знаючи, що від мене не відкараскається. — Він був найгарнішим хлопцем у школі. Його мама не дуже була в захваті, що він за мною бігає, бо я була донька репресованих, а вони — вчителі. Між нами було почуття. Дуже сильне. В мене більше такого ніколи не було. Ми ходили в кіно, і він навіть потайки привів на один із сеансів своїх батьків — але так, щоб я цього не знала. Я тоді страшенно образилася, закатала йому скандал.

— Скажіть, а нащо було закопувати ті обручки?

— Така традиція була.

На похорон Ігоря зібралося все містечко. Люди обожнюють чужі трагедії та горе. У пошуках свого катарсису можна безконечно споглядати на чужий траур і побивання. Весь передпокій, де лежало тіло, було заставлене білими лілеями. Мама досі ненавидить ці квіти. Коли бабця ненароком їх посіяла, то мама згодом усіх їх педантично виполола. Услід за труною незаміжня дівчина, навіть не заручена, несла 2 обручки. Їх закопали разом із Ігорем на цвинтарі. Вона несла їх на невеличкій ромбоподібній подушечці пурпурового кольору. Як обітницю, що без нього вона вже ніколи не буде щасливою. Це була процесія прощання з жіночим щастям моєї мами. Вона виконала свою присягу сповна. Ґарантом служив загальноміський перфоманс із закопування обручок у глину під пильним поглядом населення. Цей акт мав надзвичайну містичну силу, і Ігор досі сниться мамі як попередження лихих подій. Вона ходить до нього на цвинтар, хоча минуло півстоліття. Ігор є її вічним якорем, перед яким незручно бути щасливою.

— А чому вийшли за тата?

— Бо він так хотів. Він сказав: вона буде моєю. Він мені навіть ноги мив. Це вже потім він змінився. Це все його колеги, його робота. Там усі гуляли. Бавилися в ромашку — бабу пускали по колу. Один із них був лікар, то, кажуть, дезінфікувався марганцівкою, щоби не підчепити якоїсь зарази.

Я дуже полюбляв порпатися в нашій стінці. Завжди знаходив у цих численних шухлядах-поличках-перегородках-нішах-закапелках щось цікавеньке. У більшості випадків воно було взагалі не ужиткове. Зайві, непотрібні, напівсправні речі, які зберігалися невідомо навіщо на якийсь-то випадок, який ніколи не наставав. Я перебирав ці предмети, уже давно позбавлені свого прямого призначення; вони лежали в нашій стінці, як на китайському складі всякого непотребу, знеструмленого, облупленого, надгризеного марнотою лежання. Всі ці списані предмети несли на собі відбиток минулого життя, коли все довкруж квітло, і в цьому житті моя мама — молода, усміхнена, з ямочками — іде закохано за руку з прозористим силуетом, кремезнішим за неї, на двох ногах.

І ось в один із канікулярних днів я дістався до однієї з антресолей, в якій міцно спали папери. Не без допомоги табуретки я виволік звідти всі метрики, шкільні альбоми, медичні книжки з поліклініки, власноруч писані рецепти випічки, документи на нерухомість, іншу целюлозу. А це що? Я натрапив на коричневий блокнот. Звичайнісінький блокнот у клітинку, ледь-ледь дрібнішу від моїх звичайних зошитів, у шкіряній палітурці з несиметричним тисненням.

Із дитячою цікавістю я почав гортати сторінки. Геть порожні. Нічого всередині. Ніякого тексту. Самотні клітинки і нічого більше.

«Чого буде тут лежати?» — по-господарськи подумав я і почав по одній виривати сторінки, акуратно складаючи їх поштучно на купку — мамі згодиться.

Знешкодивши більше половини блокнота, на одній зі сторінок, унизу по діагоналі, я виявив напис кульковою ручкою. Буквально кілька слів. Моїй Галі з любов’ю. І підпис. Незнайомий підпис, у нас так ніхто не підписувався.

Увечері я вперше побачив маму в такому стані. Вона і плакала, і злилась, і ридала, і добряче вгріла мене рушником для витирання посуду, її руки тремтіли, лице корчилось у всіх можливих пантомімах болю. Я інтуїтивно відчув, що зайшов на terra incognita, незвідану землю з незчисленною кількістю пасток, кожна з яких була живим докором.

— Що ж ти накоїв!!

Вона сиділа на підлозі, підібгавши коліна, нервово тримаючи в руках розчленований блокнот, по одному аркушику пробувала назад запихнути в коричневу шкіряну обгортку, ніби відмотуючи плівку часу назад. У неї нічого не виходило. Вона розуміла, що на підлозі вона бачить розкидане поштучно своє життя, свою жіночу долю, закопану на цвинтарі. Цей блокнот був символічно чистим, порожнім. У ньому не було жодних записів — ні щасливих, ні мінорних. Я вперше зрозумів, що спогад мусить мати свій матеріальний еквівалент. Я мимоволі став його убивцею. Мама, похнюплено сидячи на килимі, перебирала всі ці листочки і ніби прощалася з цілим пластом своїх спогадів. Ще декілька днів після цього я помічав в її очах невимовний біль. Цього блокнота, точніше, його решток, я більше ніколи не бачив.

— Можна щиро?

Мама настовбурчилася вся. Мені потрібно це сказати. Конче потрібно. Інакше я ніколи не злечу. Мені складно бути добрим сином. Я півжиття хочу відрізати від себе оце все домашнє, залишити його у старих фотоальбомах, у пам’яті на дотик, у своїх дитячих розмальовках, таких кольорових, таких невимовно світлих. Я хочу носити в собі всі ці спогади у вигляді заархівованих файлів. Вони дуже могутні, дуже ємні, дуже концентровані. Деякі з них я ніби заново переживаю, приїжджаючи до мами, і я хочу, щоби так було завжди, щоби ці спомини не зазнавали постійної актуалізації, адже вони тоді перестають бути теплими споминами. Мені складно бути добрим сином. Мені потрібен високовольтний мур, яким я міг би відгородити свій власний простір, своє власне життя з моїми власними демонами. Мені доконечно потрібне абстрагування від усього, що має пуповину, предтечу. Надмірна близькість мене руйнує, я для цього не створений. Мені складно бути добрим сином. Мені потрібен усього-на-всього метр санітарного простору, який рятує від безповоротного розчинення в чужих життях рідних мені людей. Ця ноша надто тяжка для мене — бути чиїмось епіцентром. Так краще, коли гірше. Я хочу, щоб ви знали: я люблю вас, мам. Я про вас багато думаю. Я справді дуже і дуже люблю вас. І тому не можу бути з вами аж надто близьким.

Коли я народився, лютували хуртовини і страшні морози. Тому тато не зміг одразу приїхати. Він потелефонував, і йому медсестра, переплутавши графу, сповістила:

— У вас дівчинка.

Тато почав обмивати з’яву на світ Дарусі. Даруся виявилася мною — і тато цю дивовижну метаморфозу обмивав іще півроку. З-поміж іншого це було однією з причин майбутнього розлучення. Я часто пригадую своє дитинство. Щаслива то була пора, тому що безвідповідальна. Я виріс у власному двоповерховому будинку з садом і травою. Найглобальніше відчуття мого дитинства — бажання, щоб мене жаліли.

— Ой який ти бідненький, що ростеш без тата…

— Ой який ти бідненький, що він ухиляється від аліментів…

— Ой який ти бідненький, що він не цікавиться твоїм життям…

То були найсолодші усвідомлення дитинства. Кожна доросла людина тужить за дитинством — за часом, коли тебе жаліють аж до млості. Я був маминим синочком. Безмежно її любив, був її продовженням. Мене не можна було відлучати від неї. З першого дзвоника я виніс дві яскраві згадки. Перша — ми ледь не спізнилися, бо мене натерли кляті сандалі. Друга — я поглядом знайшов маму в гущі незнайомих грудастих тіток і був безмірно щасливим, коли ця екзекуція скінчилася і мене за руку вели додому. Я ж бо не знав, що наступного дня моє життя кардинально зміниться.

Раптом зі свого прекрасного світу машинок, намальованих крейдою автотрас на бетоні, забав у лапанки з м’ячем я потрапив у жахливий світ реґламенту. Підйом о сьомій. Я ще сплю, ловлю ці найсолодші залишки сну, а мама натягує на мене колготи (радянські, сірі й дуже теплі аж до щипоти). Сніданок крізь пелену, яєшня, смак розлитого жовтка, тверде масло, яке не піддається розмазуванню на хлібі. Потім — дорога до школи. Щойно світає. Я дивлюся на заспані вікна і ніяк не можу збагнути, який придурок придумав заняття о 8.30.

Та тільки-но я переступав поріг школи — починав приходити до тями. Я раптом розумів, що мене запроторюють у в’язницю, де ти мусиш змінитися і де ти не маєш вибору. Вибору — засадничого фундаменту вільної людини. Даремно зараз деякі люди тужать за совковою школою. Вона дитину знелюднювала. Привчала до життя серед несвобідних істот. Сидіти тихо, руки тримати на парті, виконувати всі завдання і виходити в туалет лишень із дозволу цьоці в окулярах за столом. І головне — тут немає мами.

Точніше, вона є — за дверима, в коридорі. Перші три місяці мама сиділа в коридорі на лавочці, а я під час кожного уроку виходив перевірити, чи вона тут. Я був привчений, що в мене немає тата, тому треба було щоразу перевіряти: я не один у Всесвіті. Є вона. Найрідніша.

Одного разу я вийшов у коридор і побачив під вікном порожню лавку. Це було дуже страшно. Це була мить найґрандіознішого страху всього дитинства. Лавочка, на якій сиділа мама, виявилася порожньою. Мій тил — зник. Моє життя спорожніло. Лавочка гола. Її нема.

Кувалдою довбало голову хаотичне запитання: що робити? Млосний холодок у животі. Тотальна розгубленість. Щось обірвалося всередині. Це було нестерпно. Мене поглинула товща непроглядного жаху. У кожної людини найстрашніші моменти в житті мусять бути пов’язані з мамою. Інакше це — не найрідніша людина.

Тоді, в нульовому класі, я обнулив усі думки і рвонув на вихід. Була зима. Я в тапочках на ґумці (щоб не спадали), у шкільній уніформі вилетів зі школи і щодуху побіг. Очі. Перелякані, великі, вологі, сіро-зелені очі — ось що я собою являв, коли влетів до хати, весь перемерзлий і присніжений. Але безмежно щасливий — тут я знайшов рідні душі. Це було перше усвідомлення, що навіть у безвиході є вихід, і він — у живих людях.

Мене не сварили. Того дня наша родина була переповнена мовчанкою. Наступного дня мене повезли до місцевого екстрасенса і знахаря. Він провів нехитру маніпуляцію руками над моєю головою, пролепотів якісь молитви і сказав, що все буде добре. За тиждень дитина, яка кожного уроку виходила перевіряти наявність мами на лавочці, записалась до групи продовженого дня. Порожня лавочка в коридорі мене вже не лякала. З лавочки моя мама пересіла всередину, відтоді я потребував не її фізичної присутності поряд, а постійної присутності всередині, в думках. В якийсь момент я слухняно віддав бабці всі мамині фотографії, на яких спав. Сни від того не стали блідішими.

Вони вдвох жили дуже інтимно, бабця і дідусь. В їхньому мовчанні було щось каркасне, на що нанизувалися будні. Приходячи зі школи, я часто спостерігав картину, як бабця порається по хаті, дідусь читає газету чи книжку, між ними розлита умиротворена тиша побуту, вона проникає в кожну шпаринку їхнього маленького дому, що його вони купили невдовзі після повернення з Сибіру. Раніше це був ніби сарай, у задній кімнаті якого господарі тримали кіз. Оцей-от дім, сяк-так доведений до пуття, був їхнім скарбом. Я їх дуже розумію.

Щодня ми мусимо втікати від усіх. Прийти додому, зняти маску, всістися на чиїсь коліна й обійняти. Щоб оточила тиша. Мертва жива тиша. Просто зараз герметичне вікно захищає мене від звуків і запаху маси. Крихітно цокає годинник. У надрах чайника на кухні ледь чутно починає бурлити вода. Биття серця і дуже розмірене дихання скасовує геть усе. В секторі Газа щойно стався жахливий теракт, який повідривав ноги дітлахам. В Індонезійській зоні оголосили про наближення цунамі. Трьома поверхами нижче сьогодні вранці помер сусід-діабетик, якого лікарі несли на простирадлах неприкритим і з напівроззявленим ротом. Там зараз траур і неспокій через алярмове збирання довідок. На Східноазійській біржі стався обвал. У будинку навпроти зараз лунають добірні матюки алкаша на адресу його дружини, яка вперто терпить ці знущання. На Топольній зараз тривають кільканадцять операцій, і деякі з них невідомо як закінчаться. На Донбасі зараз спалюють синьо-жовтий стяг. Усе це — там. Мені на все це начхати. Наплювати. Насрати. Тому що тут — биття серця і розмірене дихання. Заради цього варто жити. І боронитися. Я повільно обіймаю за шию і притискаюся до вени в районі миґдалин. Вона періодично розширяється, наснажуючи мене бажанням жити і терпіти. Втеча в домашню капсулу — це найкраще, що придумало людство для свого захисту від ближнього. Я не пригадую маминої сім’ї, але я бачив бабцину, і сам себе топив у цьому спокійному затишку буднів, навчаючись навіть мовчати в унісон. Мама Текля померла з думкою, що все могло би бути інакше. У неї мусіли бути потріскані чорні п’яти.

— У вас є квиток на Київ?

Мене запросили на чергову конференцію з прав людини. Штучна білявка з каси неохоче набрала на клавіатурі якісь шифри, зрозумілі тільки їй, і повільно надала інформацію:

— Є два купе. Верхні. І плацкарт — бокові.

І завмерла. Я завмер також. Плацкартні бокові відпадають автоматично — я все-таки людина. Спати на боковій поличці в плацкарті, де пасажири снують повз тебе цілу ніч, з вікна дме і ти прокидаєшся від страху загриміти у вузький прохід — це випробування не для мене. Причому за ту саму ціну, що й плацкарт нижній. Чому однакова ціна — це мене завше дивувало. Навіть на базарі залежані й почорнілі банани збувають удвічі дешевше.

— Прошу один квиток. Купе. Верхнє.

— Біля туалету?

Я вдруге завмер. У жодному потягу в жодній країні світу не існує такого поняття, як «купе біля туалету». А навіть якби й існувало, то інша ціна була би. Дивна ця Укрзалізниця. На її місці я зробив би у вагонних туалетах євроремонт і брав би за місця біля них подвійний тариф.

— А нема іншого?

— Є. В купе зразу біля провідника.

Я завмер утретє. Блондиниста касирка відкрила мені три нових різновиди купе: звичайне купе, купе біля туалету і купе зразу біля провідника. Усі — за одну ціну. Але кожне з цих купе має свої особливості, тобто кожне купе, яке вартує однакову суму, насправді є відмінним. Заморока не для кожного.

— А яке краще? — песимістично спитав я, хоча й передчував усю марність свого запитання.

— Краще посередині вагона. Але таких нема.

Я взяв квиток у купе біля провідника. Подумав собі, що від провідника, сподіваюся, буде пахнути краще, ніж від туалету. Я таки поїду на ту конференцію. Мама, довільно переказавши останню серію «Роксолани», спитає:

— А чо ти їдеш? По роботі?

— Конференція. Міжнародна. На мою тему, — це в нас такий пароль.

— Будеш там виступати? — боязко спитає мама, яка ні разу ніде не виступала, навіть на педнараді у школі.

Багатьом матерям було би спокійніше, якби ми ніде не виступали і спокійненько собі жили на півставки провінційного вчителя географії. В її очах, напевне, я герой і дурень в одній особі (завжди забуваю уточнити). Її життя — типове життя того покоління, яке свідомо уникало зовнішніх ризиків і ніколи не лізло на рожен. Часи змінилися, але звичка ховатися від життя за заштореними вікнами лишилася. Не вип’ячуватись із загалу, не вивищуватися над низьким горизонтом розміреної звички, бо за це дадуть по голові якщо не люди, то саме життя. Ця філософія діоґенівської втечі є рятівним колом для цілого покоління. З тією різницею, що Діоґен шукав у своїй бочці просвітління, а те покоління шукає самозабуття.

— Ну а чого тоді їхати? Звичайно, буду виступати, — цього й не треба було казати, адже мама по замовчуванню знає, що без цього я не обійдуся. Хоча її логіка позірно правильна: навіщо комусь щось доводити? Світу не зміниш — улюблена істина не одного покоління, привченого до корму згідно з розкладом.

Щоразу, коли я на якийсь час кудись їду, то виразно переконуюся: я несамовито люблю Львів. Маючи за спиною велику кількість прощань зі Львовом, я вивів для себе досить ємне означення, яким є Львів. Це місто, в якому всього є багато. Багато таланту і багато плебсу, багато креативу і багато примітиву, багато краси і багато потворності, багато любові і багато ненависті, багато модерного і багато допотопного, багато естетики і багато несмаку. Усього — багато. Те, яким є Львів, залежить від того, ЩО саме ти помічаєш більше. Хто не хоче помічати багато доброго — той завжди віднайде ще більше поганого. Все залежить від того, яке з цих «багато» переважить. Розгадка Львова полягає в тому, що ці «багато» не антагонізують, не змагаються між собою. Багато доброго переплелося з багато поганого — і вже становлять нерозривний організм, багатий на все. Совок, капіталізм, прогресивна Європа, просто Сихів, просто Левандівка, Стрийський парк, кмітливі кнайпи, забігайлівки з жирними столами, вишуканість, сморід, самобуди, сецесія, привласнені катедри, рум’яні мормони, готична молодь, нацики в балонових куртках — увесь цей коктейль уламків із різних часів-світоглядів-стилів приперчений самовдоволенням. Якби Львів був стравою, то його рецепт полягав би в приправах. Львів навчився штучно присмачувати себе. Тут треба платити не за каву, а за сердечко з піни. Не за пляцок, а за пудру, просіяну крізь трафарет, та ягідку фізалісу. У Львові губиться смак основи. Львів — майстер дивертисментів і оздоб, розрахованих на емоційне, естетичне сприйняття. Львів — ас другорядностей.

Коли всього є багато — створюється ефект перенасичення і загубленості. Тонкі натури ризикують утопитися в потоці безперервного фесту, і тому той Львів, в якому я розчинився, практикує атомізованість. Де-не-де, незалежно один від одного, опираючись на вузьку локальність, відбуваються тисячі подій для десятків людей. Атомізація суспільства — неминучий тренд майбутнього, і він уже взяв нас за горло.

Стосунки обдарованих та обділених — ось моя вічна трагедія. Обдаровані підсвідомо прямують до стану автаркії — стану, який полягає в мінімальній кількості стосунків із зовнішнім світом. А обділені нікуди не прямують і нічого не спрямовують, вони просто переспівують по телефону Паваротті, декламують поезію про чебрець дитинства і тишком-нишком, коли ніхто не бачить, кайфують від крівого зєркала. Обдаровані приречені на обділених, а обділені чхали на обдарованих. Так і живемо, душа в душу, говірливі самітники, які обросли сотнями зв’язків не для душі. Одинокість — як різновид душевного карантину.

З мене дуже хороший мандрівник. Буваючи в різних містах, я намагаюся ніздрями вловити саму атмосферу. Бо в ній — уся інформація. Жодне місто просто так не постає. Хтось мусів був прийти на цей пагорб і оселитися з цілком конкретною метою — вижити. Міста не з’являлися спонтанно. Це обдумане насильство над простором, штучні творіння людей ціною наруги над незайманою природою і площею. Місто — це нова якість, в якій людина мусить відмовитися від повної свободи та інстинктивних звичок. Унітаз на восьмому поверсі панельного будинку, суцільна бруківка навколо, трав’яні газони, якими заборонено тупцюватися, світлофор, промзона, тролейбус-трамвай, притишені розмови в кав’ярнях, робочий графік з 9 до 18 — усе це місто, добровільна угода людей, які захотіли зорганізуватись у щось дуже умовне з метою самообмеження. Хоч би якими вічними здавалися зорі з мого балкона, місто стає містом якраз завдяки своїй ненормальності. Ось чому древні люди, аби якось облагородити свої міста (свої дітища), придумували патронів із сонму святих і великомучеників. Цей самообман допомагав бодай якось виправдати факт існування неприродного місця, в якому люди погоджуються жити ключицею до ключиці.

Коли термін висилки до Сибіру добігав кінця, Стефко й Іруся просто марили поверненням до свого рідного Львова, в якому вони познайомилися на слизькій бруківці та шлюбували одне одному. Десь так само ізраїльтяни марили землею обітованою, спинним мозком відчували справдження пророцтва. Всі життєві плани антисовєтчиків були скеровані на Львів. Моя мама народилася ще там, у Красноярському краї, всі її дитячі фотографії зафіксували позаду неї дрімучі пейзажі лісових масивів, непрохідних і правічних. Із нею, 4-річною, вони поверталися через Москву. Дорога зайняла близько тижня. Це була рееміграція людей, які їхали в порожнечу своїх сподівань. Вони не знали, що їх чекає. Вони не знали й того, що їх тут ніхто не чекає.

Львів їх не чекав.

Львів зустрів їх дошкульною зливою. Лило, наче з відра, несамовито періщило по вокзальному даху, вітер задував жмені холодної дощівки аж на перон. Три людини ступили на львівську землю, обітовану і вимріяну. В надії перестрибнути ці 8 років і лишити їх гнити в сибірській мерзлятині. Вони з боку себе не бачили, тому могли піддатися самообману. Насправді ж на їхніх лобах біжучим рядком блимало тавро антисовєтчиків. Його несила було стерти нічим, навіть походами на першотравневі паради чи піонеризацією своєї доньки. Їхня справжня, невдавана сутність унеможливлювала комфортне існування в шизофренічній системі координат, де кожен шукав свій різновид ескапізму від дійсності. Ірусю все денервувало, валізи намокли, в парасолі вилізла шпиця, взуття не передбачало такого потопу, і всі ці люди навколо — ну що за обличчя в них? Звідки все це повилазило? Хто ці людиська?

У помешканні, звідки «евакуювали» Ірусину родину, жили вихідці з села. Вони розібрали буржуазний п’єц, вимощений із австрійських потрісканих кахель алябастрового кольору. Вони і сотні тисяч «вони» прийшли на все готове, відібрали, привласнили цей простір, обжитий і нагрітий кимось до них, кому не пощастило. Ці нові мешканці, мабуть, ні в чому не винні. Ґарантом їхньої невинуватості є амнезія, яка стала їхнім повітрям. Вони аґресивно відганяли від себе думки, що це не їхнє місто, не їхнє місце. Вони теж боялися найменшого стуку в двері. Ці люди почали обживати Львів, як злодії: жити тихо, говорити тихо, діяти тихо, думати тихо — щоб не повторилося все те, що бачили ці стіни.

Вони двоє плюс дитина обережно йшли містом свого попереднього життя. Іруся не впізнавала його.

— Невже це Львів? Це не Львів…

Це котресь із багатьох безтілесних міст, повз які проїжджав їхній локомотив. Ну чому не існує машини часу, яка моментально транспортувала б їх у той Львів, який дуже скоро перетвориться на забитий крик глибоко під бруківкою? Теліпаючись із Сибіру цілий тиждень у залюднених плацкартах, вони мріяли потрапити на вулички міста, яке колись було гамірним східноєвропейським містом десь на периферії звабливої імперії, у змалілий Вавилон, мішанину запахів, звуків, цинамону, людського поту, базарного торговища, пивного хмелю, цехів, католиків, пейсатих євреїв із горбатими носами в чорній воронячій одежі. Кудись повністю зникли написи латиною. Жодного. Ніби прийшов велетенський бик і шершавим язиком усе злизав. Зник казан десятків різних ідентичностей, що нагадував клаптиковий печворк різних різностей, які то ворогують, то вживаються, то розрегульовуються на різні рівні, то просто творять намішаний горох із капустою, такий дивний, еклектичний, інколи смачний, інколи не дуже. Там, де компактно мешкали євреї під супровід цибулево-часникового амбре, вештаються пролетарі, теж зі специфічним супроводом. Помешкання тих, кого раптом не стало, перетворилися на пристановище духів, спогадів, поспішної втечі. Сюди зайшли селяни-пролетарі-кадебісти, занесені сюди бозна-звідки і бозна навіщо. На все готове. На ще теплі шафи, креденси, п’єци, кухні. Нові люди заходили у несвої квартири і дивилися з сумних вікон на краєвид, вважаючи його своїм. А він іще вчора був краєвидом когось іншого, і він назавжди запам’ятає погляд Ірусі, повен сліз і розпуки.

На ще теплі полички у шафах лягли нові рушники. У ще тепле ліжко ліг хтось-то. Вицвіла пляма на стіні від родинної фотографії довго не пустувала, на той самий цвяшок було повішено нове фото або й просто дешеву картинку з голограмним ефектом. Ще теплі стіни навіки охололи, ніби на них подув арктичний вітер тотального забуття. Все, що ще вчора дихало живизною, в один день намертво закостеніло й оніміло. Стіни вже не були носіями чиєїсь пам’яті, а стали просто несучими стінами, які можна було перекроювати, переставляти, переплановувати так само, як змушувати русла річок текти у зворотному керунку.

Ніхто з родичів і знайомих не прийняв їх. Усе-таки двоє дорослих людей, та ще й з причепом. А квадратні метри й без того мізерні, вони розраховані на одноосібне життя в клітці без власної плити та унітазу. Навіть на одну ніч — ні, ніяк. А от мама Текля прийняла. Вона ніби отримала шанс розпочати все з чистого аркуша, як тоді у прокурора, і вона почала своїм кострубатим почерком писати нову історію. Ясна річ, у ній не знаходилося місця розмовам про те, чи вчинив Стефко правильно. Це була табуйована тема.

Зате клаптиковий Вавилон був зовсім поруч, на відстані одного автобусного рейсу. Ці двоє плюс дитина не мали анінайменшого шансу прописатись у місті своєї заповітної мрії. Це виключено. Закрите місто, закрите не лише для них. Усе, що вони могли собі дозволити, — тупцювати довкола нього, проникаючи в його нутро на певну кількість годин — і назад. Місто обросло спальними районами, в яких люди упродовж усього життя не живуть, а сплять. З’явилися істоти нового часу, які чудово в нього вписалися з усім набором лицемірства в бонус. Ще теплі шафи, ліжка, стіни замовкали назавжди, ніби боячись порушити цю колективну дволикість.

Мама Текля трактувала пережиту історію свого сина як фантом, давню бувальщину, колоритну екзотику, щось гротескне, міфологізоване, майже заморське, далеке, крізь холодне скло, глибоко історичне на рівні загибелі Помпеї чи зникнення цивілізації майя. Все це було десь удалині, не з ними, не тут. Амнезія — хороша штука, хай би що хто казав. Бо пам’ять — це м’ясоїдна субстанція. З нею треба обережно.

Я народився у Львові, виріс поза ним і знову влився в нього якраз у той момент, коли в місті епідемічно ширився синдром утікача. Виштовхнуті Львовом люди не повертаються назад. Вони його люблять на відстані, від того їхня любов набуває ознак витриманого коньяку. Виштовхнуті Стефко й Іруся мешкали в австрійському будинку. Там були мармурові сходи і мідне поруччя. Половину його вже стибрили, причому мешканці цього ж будинку. Всередині — чудовий дворик. Але якась наволоч накидала туди трухлявих дощок і поставила розколупаний диван, з якого вульгарно стирчать пружини, закликаючи на себе сісти. Внизу, на першому поверсі, хтось наклав купу. Я не ветеринар, але господарі цієї псини мали би змінити їй раціон.

У цьому будинку колись жив власник приватного бакалійного склепу з усією родиною. То були австрійські євреї. Зараз у ці вишукані палати потрапили нові мешканці. Іруся мала б їх ненавидіти за всі ці обписані стіни, але їх по-своєму шкода. Вони теж пережили страшну трагедію. Вони потрапили в непритаманну їм архітектуру. В чужу їм культуру. Культуру міста. Люди на генетичному рівні успадкували любов до природи, вони зі світом на ти. Тому й харкають просто на землю — вона природним чином прибере харкотиння. Тому й гадять собі під ніс — на природі запахів не чути. Тому і йдуть на червоне світло, звикши до сільського бездоріжжя. Вони переробляють навколишній простір під себе. Вони не виживуть, якщо не перероблять. У них немає виходу, це питання їхнього життя і смерті.

Того сирого вечора я встановив свій новий рекорд — із подолання відстані до вокзалу за мізерний відрізок часу. Як на зло, мій вагон виявився до всього іншого ще й причіпним. Це сама дупа потягу. Тож мені довелося спринтерським темпом промчати вздовж усього ешелону і буквально застрибнути в потрібний вагон. Це вже у своєму купе, коли я знесилено гепнувся на нижню канапу, роздивився уважно свій квиток. Виявляється, я їду на міжнародну конференцію з прав людини у вагоні з красномовним номером 00. Це тільки в нас можуть додуматися офіційно присвоювати вагонам номери туалетів. Дуже далекоглядно.

Провідником виявився куций на зріст алкоголік із волохатими грудьми. І він вирішив у вагоні під номером 00 влаштувати альтернативний вагон-ресторан. До цього нащадка горил цілу ніч сходилися провідники передніх вагонів і, судячи з характерного запаху, заїдали горілку жирною ковбасою салямі. Від тлущу їх ще більше розносило, тому кожен вхід і вихід супроводжувався гучним трасканням дверей і специфічною лексикою, яка це траскання супроводжувала. Особливо влучно звучали фальцетні застереження мого провідника:

— Якого хрєна гримаєш — тут же ж люди сплять!

А люди не спали. Принаймні я точно ні. Не спали й мої однонічні сусіди. Один із них виявився крутим чиновником. Що він робить у вагоні 00, а не в СВ, — невідомо. Чиновники теж безсилі перед витівками Укрзалізниці. Втім, він не дуже переймався невідповідністю обстановки, а зосереджено щось набирав у ноуті. Оскільки цей чиновник був піді мною, я одним оком підгледів, що він клацає. Нічого цікавого — якісь звіти про виконаний моніторинг. Чого саме — навіть не було охоти підглядати. Ось так інспектори, які приїжджають моніторити чиюсь роботу, складають свої звіти для галочки посеред ночі у вагоні-туалеті, з солоним запахом салямі навколо.

Інші мої супутники виявилися гетеросексуальною парою. Насправді сексуальною, й особливо гарною була вона. Молода дівчина з жагучим чорним волоссям, укладеним під хлопчика. Чорні лискучі очі на пів-обличчя нагадали мені шматяну косулю, яку мені подарували хресні на моє 2-річчя. Мама тоді дико здивувалася: навіщо хлопчикові дарувати м’яку косулю з величезними очима-ґудзиками? У тієї дівчини очі були великі й гуморні. Носик — доверху. І прегарні пальчики на ногах. Такі правильні, м’якенькі, як у пупсика. Даю ґарантію, вона в їхніх стосунках — типовий актив. Вона завоювала свого хлопця і ним керує. Фактично вона — це і є їхні стосунки. Якщо вона раптом перестане над ними працювати і тягнути їх на собі — ці стосунки зачахнуть, як непідлитий фікус. І тоді її хлопець із приземистим рівнем IQ звинуватить її в усьому. Нервово кусаючи широчезні нігті, ображено промукає:

— Ти так змінилася…

Він мені зразу не сподобався. Теля! Натуральне теля, якого треба вести на мотузці. На галявину і з галявини. До ліжка і з ліжка. А ці ноги… Господи, дай мені сили не зригатися! Ну звідки такі потворні пальці на ногах? Треба буде зробити анатомічну розвідку серед знайомих медиків про те, з яких причин з’являються такі жахливі стопи. Другий палець аномально довгий, покручений і з гульками замість фаланг. Нігті якогось синюшно-жовтуватого відтінку, матові, нерівні, зі слідами мікроволокон від шкарпеток. Що вона в ньому знайшла? Він же ніякий! Чоло — 2 см заввишки, і зразу починається колюча коротюсінька гривка. Лице — таких мільйони, навіть не запам’ятаєш. Такі обличчя я називаю кислими, петеушними. Говорити з ним складно про щось змістовне. Принаймні з того, що я почув, — він здатен структуровано говорити про мобілки, про нові акції мобільних операторів, про «діски з фільмами», про роботу, яка йому «остопізділа». Вона все це слухала, і я виразно побачив, що вона його не кохає — вона його просто вивчає. Він для неї — експонат. Вона підвищує свою самооцінку за рахунок оцього теляти, позбавленого печаті інтелекту. Їй страшенно подобається роль рушія, роль Піґмаліона, який ліпить щось своє з цього штивного пластиліну. В усякому разі, протримаються вони недовго. І вже дуже скоро він опиниться там, де йому й місце, — біля якоїсь сцикухи.