№1

— Я ніколи не піду з сім’ї.

Вона і не просила. Але з часом відчула себе найнятою служницею, яка виконує сексуальну роботу приблизно на тому самому рівні, якби вона, приміром, забирала його речі з хімчистки або ходила в супермаркет на продуктові закупи.

Вона ніколи не любила сексу вдень. Це їй нагадувало студентські гуртожитські часи, коли нормально зайнятися любощами можна було саме вдень, адже більшість студентів на парах. Кілька разів вона так і робила — приводила партнера перед обідом у залиту сонцем кімнату, защільнену купою лахів, сумок і фоліантів, поспіхом розгрібала весь цей гармидер, ніби розчищаючи галявину для злягання. Старим подертим халатом вона завішувала велике вікно, щоб сонце не сліпило під час міньєту, і вся ця зумисність ситуації підкреслювала зоологічну природу всіх цих фрикцій і некрасиво освітленого тіла. Її це неабияк бісило, тому що насправді вона кохалася в чоловічому тілі, вважала його вершиною творчості. Починаючи з адамового яблучка, усе, що нижче, провокувало в неї трепет.

— Чоловіки збудовані бездоганно, — повторювала вона.

Широкі ключиці з заокругленою мускулатурою. Фактурні біцепси, всі ці плавні переходи м’язів, що нагадують накладене одне на одне листкове тісто. Шкіра з ніжним пушком, нею хотілося огорнутися, як велюром. Грудьми вона бавилася так само, як сліпе немовлятко. Широкі ребра не переходять в амфорну талію, вони точені й рівні, як шмат пластиліну з нової упаковки. Прес на животі викликав у неї нездорове захоплення. Особливо заворожував її той процес, коли зі стану спокою, вільного висіння він починав збуджуватися просто на очах, пульсувати з кожною порцією притоку крові, міняти колір, розмір, кут нахилу. Завдяки їй він наче починав жити власним життям, наливався нектаром, дозрівав, як манґо в режимі прискореної рапід-зйомки, він перетворювався на набубнявілого богатиря, у жилавий стовбур бордового кольору, який ось-ось вистрелить потенцією від першого ж дотику, як насіння придорожної рослини в дитинстві, коли ти злегка потреш стручок, і він випружнює жменю насінин, скручуючись у спіральку.

— І кого ти тепер знайшла собі?

— 26 років. Атошник. Звір. Я такого ще не мала. Молодший від мене, але то нічого.

— Атошник?

— Був там 9 місяців. Зараз вернувся.

— Де ти його надибала?

Маючи надлишок дозвілля, подруга вдарилась у волонтерство. Каже, дуже вигідно. Готівки навалом, обліку майже ніякого, тож багато активістів із цього й живуть. Паралельно — добре діло роблять, справді добре. А добрі діла, вважає подруга, повинні мати гідну винагороду. Один уже купив собі Nissan Teana. Раніше мав свою невеличку фірму, продавав системи зворотного осмосу і фільтри для води — але ще ніколи не мав справи з такими оборотами коштів. І хлопцям на передовій величезна користь, і сам при ділі. Подруга не дуже глибоко увійшла в цю справу, це для неї радше спосіб відволіктися. Усвідомлення того, що ти робиш напівсвяте діло, додає очок у власному підрахунку переваг, а це з подругою трапляється вкрай рідко. Зазвичай вона не хоче виглядати святошею. Тому до волонтерства ставиться не як власне до волонтерства, себто безкорисного активу, а як до виду діяльності. Каже, що немає волонтерів, які не жили б із цього. Я їй схильний довіряти, їй краще знати.

— Твій звір має ім’я?

— Вадим. Він не звідси, східняк.

— Ну то як ти його надибала все ж таки?

Вадим виріс у звичайному індустріальному райцентрі, де основною розвагою був караоке-клуб. Хоч і він був плодом примітивного аматорства, позаяк власник не мав ліцензованих караоке-апаратів із професійними фонограмами, а просто купляв на базарі палені диски для «домашнего пения с друзьями», вставляв їх у магнітофон — і відвідувачі під банальний бум-цик-цик горланили пісні про Побєду, рускій блатняк і групу «Лесоповал». Вадим обожнював туди ходити, хоча на його вухо ведмідь не просто наступив, а й станцював на ньому сальсу. За один вечір Вадим міг випити з пацанами півтори літри текіли, а текіла в тих краях вважалася найвищим фраєрством. Закінчивши школу так-сяк, на натягнуті трійки, Вадим влаштувався вантажником. 12 годин він таскав палети з сухими будівельними сумішами, а вечорами відпочивав із друзяками під бум-цик-цик. Зеківські шансонщики з магнітофона співали про щось близьке й знайоме. Кожен третій у тих краях мав справу з тюрмою. Або хтось сидів, або в когось сиділи. Тому весь цей решітчастий епос проникав глибоко в душу, змушував заплющувати від задоволення очі й натхненно переживати історії з позбавленням волі, зі збереженою честю, з чоловічою міццю характеру. Вадимів брат якраз перебував у відсидці за дурницю. Вони з однокласниками напилися і ввалилися в продуктову крамничку, точніше, вагончик, переобладнаний під магазинчик з їстівною дрібнотою: цукерки, жуйки, кетчупи, фасовані крупи, макарони, консерви. Хлопчиська вирішили закусити прямо тут — і попалися.

Вадим брата не засуджував — подумаєш, украли пару хлібин і бички в томаті. Це мєнтів треба мочити, бо замість того, щоби справжніх злодіїв ловити, вони взяли його брата. Тюрма вважалася тут тріумфом несправедливості. Її ніхто не боявся, тому що життя — штука несправедлива, і від життя не втечеш. У цьому було щось романтичне й амурне — мати відсидку, загартований чоловічий дух і хоча б якусь переламну подію в автобіографії.

Безгрошів’я. Напівпорожній холодильник. Ніякого естетства ні в їжі, ні в помешканні, ні в одязі. Коротка стрижка. Легкий заріст. Балонова куртка. Демісезонні черевики. Цигарка. Караоке-клуб. Життя — як у тисячі інших хлопців.

У добровольці Вадим подався через те, що почув, ніби це буде приватний батальйон, і там платитимуть 15 тисяч. На місяць. Такі гроші він міг хіба що вкрасти. Він порахував, що за рік заробить на війні 9 тисяч доларів. Це космос. Такого шансу більше ніколи не буде. Позичок у друзів більше не буде. Однієї куртки на 3 сезони більше не буде. Двох пар взуття на цілий рік більше не буде. Вибору між цигарками і їжею більше не буде.

Вадим був серед перших. Він відчув реальну — не намріяну, а реальну! — нагоду змінити своє життя, вирватися з замкнутого кола рутинного життя серед палет. Він хотів заробити гроші, аби почати все заново — так, як це показано в серіалах. Машина, квартира, меблі у стилі модерн і розкішна блондинка. Він завжди любив блондинок.

Війна змінила Стефка. У ньому побільшало меланхолії. Люди даремно вважають меланхолію невинною замріяністю. Це психоз, розлад пристосованості до реалій життя. Меланхоліки тонуть у трясовині похмурості й загальмованості.

— Людина не з цього світу, — так я казав про одну однокурсницю, яка була ходячою депресією у бежевому пальті. Її легко можна було надурити, вселити хибні надії та меседжі, запудрити мізки і дивитися, як вона меланхолійно пливе по течії, сформованій якимось злорадником.

Стефко теж дедалі частіше поринав у сум. Це був сум за невизначеною втратою. Він двічі вижив, приніс додому повний трицепс відламків, пережив найбільш хвилюючу мізансцену свого повернення — але спокою не давала невизначена втрата. Він проходив фазу незавершеного розриву. З чим — достеменно й сам не знав. Можливо, з екстримом, з оголеністю всіх нервових закінчень, з дамокловим мечем кінця, зі щосекундним чатуванням смерті за спиною. Занадто тривалий час, повні 2 роки, ніжний хлопець-новеліст був поміщений у гоночний болід фронту, який сплющував тіло шаленою швидкістю подій. Стефко вже був удома — але досі рятувався. Він досі виживав, досі перечікував ворожу кулю у бліндажі, досі відлежувався у мокрому окопі. Ця невизначена втрата заважала йому повернутись у світ танців, хлоп’ячих залицянь та й просто буднів зі ще теплим козячим молоком на столі. Втрата ризиків, які змушували якнайгостріше відчувати вагу власного серцебиття. Втрата пограничного стану свідомості, яка калейдоскопно міняла сліпуче сонце в непроглядну куряву від вибуху.

— Чому я не загинув? — Стефко часто сам себе запитував, адже двічі висів на волосині від глухого вихлопу дула, наставленого простісінько в чоло.

Він досі відчував огидний лоскіт краплини поту, яка повільно стікає рівчаком хребта. Мама Текля не знала, що з цим робити. Вона бачила, що син замикається. Він і раніше ніколи не відзначався щебетанням, але зараз міг годинами сидіти за копитом 43-го розміру і мовчки клепати мешти. У цілковитій тиші, навіть нічого собі не мугикаючи під ніс, відсторонено від звуків за вікном чи в сусідній кімнаті. Мама Текля, проста сільська жінка, сухоребра і зморщена, як урюк, відчувала своє безсилля перед невидимою драмою, яка лишень зараз доходила до апоґейної точки в синових рефлексіях. Вони ніколи не спілкувалися надто відверто, просто співіснували як традиційні типажі матері й сина, без якихось глибших конотацій. Вона бачила, що Стефкові зараз не потрібне розпитування, не потрібен штурман збоку, він сам мусить примчати до фінішної риски. І він був навіть вдячний за можливість зануритися в себе. Там було цікавіше.

«Якби не війна, Стефко підписав би ту трикляту відмову у прокурора через 2 роки», — так потім думала мама Текля заднім числом. І, можливо, мала рацію.

Війна зробила Стефка закінченим меланхоліком, не пристосованим навіть чаю з яєшнею собі приготувати. Він став наївним ідеалістом, невиправним мрійником із непорушною вірністю чеснотам. Нормальні люди такими не бувають. Вони все одно мусять де-не-де скурвлюватися, де-не-де підгнивати, як і все натуральне. Люди — не пластик, вони мусять розкладатися, хто швидше, хто повільніше.

Вадим у добровольчому батальйоні одразу себе знайшов. Повна зневага до держави як інституції цілком відповідала його історії взаємин із країною, в якій він максимум про що міг мріяти, — класно поспівати караоке ввечері. Він отримав у руки зброю, і це не муляж, не тир — а справжня зброя зі справжніми набоями. У Вадимові воскрес цілий пласт розбишацьких інстинктів. Він із незрозумілим тремом приміряв на себе бронежилет і берці. Таке взуття він бачив на охоронцях в’язниці, де мотав відсидку його брат. Його захоплював сам запах армійщини, змащувальних матеріалів, грубої тканини, підкладки у касках. І головне — навколо панувало напівмістичне братерство. Повна злагода і гармонія. Єдиноначаліє у дистильованому вигляді. Це теж неабияк відповідало його досвідові перебування в середовищах, яке не толерувало інакшості. Тато алкаш, мама просто доживала віку у проміжку між миттям гори посуду і вологим прибиранням тісної хрущовки — так жило багато людей навколо, і Вадим у своїй голові ніколи не мав папки «Вибране». Однаковість чи принаймні схожість була єдиним монотеїзмом цього місця, в якому він виростав. Батальйон ідеально ліг у його прокрустове ложе: спільна мотивація, однаковий вектор думок, покора командирам, чітка субординація і не просто колектив однодумців, а озброєний колектив однодумців. Вадим уже почав уявляти, як він тримає в руках 9 тисяч доларів. Тренувальний табір — найліпші спогади. Як культурист нарощує м’язову масу, так Вадим нарощував свою впевненість, що це його покликання. Вирісши в клоаці приблизних людей, нарешті він познайомився з дуже різними людьми. Комусь із них іще вчора він би міг морду натовкти. Тут були а-ля козаки, з виголеними черепами і закрученими оселедцями. Абсолютно потворна зачіска, навіть бридка. А от хлопці — непогані. Були западенці, завжди смикані, претензійні. Були майданери (так їх називали друзі по караоке), вони мали дві ліві руки, їм мало що вдавалося з першого разу, але гігантське бажання йшло попереду них. Із ними він зразу знайшов щось спільне, хоча ніколи не був на їхніх майданах. Були афганці — відбиті на всю голову дядечки, звихнені на дисципліні й слухняному підпорядкуванні. Вадимові спершу це жахливо не сподобалося, але згодом виявилося, що в цьому і є сіль служби. Зараз він найбільше тягнеться саме до цих досвідчених вусанів. Зарядки, пробіжки, прицільна стрільба, дрібка теорії про навігацію на місцевості — Вадим швидко втягнувся. До батьків навіть не хотілося телефонувати. Наспівувати «Лесоповал» стало соромно.

Моя подруга однозначно має слабкість до хлопців у формі. У студентські роки вони мала загул із курсантиком.

— То мій курсантик, — так вона представила його нам, коли привела на одну з лекцій і посадила на гальорку.

Курсантиком був навіть не хлопець, а хлопчик. Можливо, незайманий, я не перевіряв. Нерівні червоні плями сором’язливості розлилися по його гладеньких щічках, коли вона представила як свій трофей на суд журі. Якби не ця завелика форма, то можна було би подумати, що з книжки античної міфології зійшов Гермес, бог гімнастики і юнацтва, з янголятком на лівому передпліччі. Ще не до кінця сформований як муж, курсантик мав круглі карі очі й тоненькі губки. Він увесь був тоненький, як зубна нитка, і голос у нього був тоненький, і пальці на руках тоненькі, і кисті рук тоненькі. Він був ніби порцеляновий, його страшно було зламати, ледь сильніше притиснувши до грудей. Подруга його тискала, як тільки могла. В цьому було щось зомбувальне. Звісно, він був повнолітнім, просто конституція його тіла була настільки крихкою, що під цією молочною глазур’ю могла виявитися пустота, як у яйці кіндер-сюрпризу. Курсантик довго не пробув біля демонічної подруги — вона його відфутболила, коли після декількох разів з’ясувала, що він — явний пасив, вельми неповороткий у ліжку. Навіть там він залишався тоненькою стеблинкою. А їй потрібен був звір.

Іруся мріяла про поляка кварталом вище. Його звали Луцій, він був із заможної родини, батько працював у маґістраті, мама вела бухгалтерію кількох ресторанів, що належали синдикатові поляків. Луцій був відносно високий на зріст, блонд. Мав розкішну хвилясту гривку, а потилицю коротко вистрижену. І очі — голубі, як баня храму Пресвятої Богородиці, грайливі, веселі, з мріїнкою. Кожен красивий хлопець завжди знає, що дівчата за ним пісяють окропом, кожен. Луцій також знав. Іруся була для нього занадто підлітковою. Вона у свої 15 була невисокою і з української родини. Між ними була прірва певних упереджень, Іруся це усвідомлювала, але не могла себе змусити ввечері, коли лягала до ліжка, не думати про Луція, про його губи кольору кагору, про його акуратні пальці, якими він грав на віолончелі. Коли одного разу Луцій виступав у ґімназії й виконував Шопена, всі дівчата просто втратили дар мови, коли побачили його на сцені, з інструментом між ногами, що нагадував жіночу фігуру. Він нахилив свою голову з пишним чубом, який ніби переповз допереду, пальці ледь помітно вібрували на товстих віолончельних струнах, і смичок видобував глибокий насичений звук. Саме так звучить прелюдія осені, коли опале листя віддає таке тепло, що його жодне літо не здатне віддати.

У 45-му стало ясно, що Львів остаточно відходить совєтам, і поляки почали збирати валізи. Для родини Луція це виявилося масштабним потрясінням. Вони мусіли в короткий термін порвати з рідним огнищем, звичним життям, пам’яттю могил предків на Янові. Батько Луція, працюючи в маґістраті, швидко навів контакти з бюром репатріації. Було літо, сонячна планета смажила бруківку, хотілося зняти з себе епідерміс. Містом поширився переполох, буцімто для поляків закривають кордон і їх чекатимуть трудодні. Ажіотаж серед польської більшості населення досяг піку. Місто стало в позу спортсмена-спринтера, який завмер перед холостим пострілом стартового пістолета.

Поляки були вимогливі та знали собі ціну, вони регулярно й наполегливо скаржилися на нестачу місць у вагонах. Багато людей вивозили дорогі твори мистецтва, живопис, вази, кальпіди, кіафи, хутряні манто, навіть стародавні меблі. Всім місця фатально не вистачало, тому що весь перший клас дістався католицькому архієпископові з супроводом прислуги. Польські дипломати, використовуючи своє становище, вивозили старовинні панно, панорами, діорами, антикваріат, роялі та стародруки у форматі ін-октаво. Поляки за безцінь почали продавати все, чого не могли вивезти. Іруся пробувала вмовити свого тата купити в Луцієвих батьків бодай щось, бодай непотріб — на згадку про хлопця з віолончеллю. Марно. Луцій покидав рідне місто, залишивши про себе лише млосне дівоче мріяння. Іруся з колежанками під свій страх і ризик пішли проводжати Луція на вокзал. Було людно й гамірно, втікачі, вчорашні власники міста, намагалися вмістити все, що підлягало вивозові. Луцій стримано поводився біля вагону, тримаючи за руку молодшу сестру Здзіславу.

«Сказати йому чи не сказати?» — Іруся ніяк не могла наважитися відправити Луція в далеку дорогу зі своїм освідченням наостанок.

Вони ж більше ніколи не побачаться. Поїзд підтягне за собою хвоста — і все, залишаться лише спогади про кумира всієї ґімназії. На випадок, якщо хоробрість переможе, Іруся приготувала подарунок. Тірольський мисливський капелюх із коричневим пір’ям невідомої птахи. Вона випадково натрапила на нього під час розпродажу всякого краму, щось у ньому було байдикувате. Тато лише знизав плечима, коли Іруся приволокла його додому:

— Нащо воно тобі?

— А я знаю?

Іруся сама дивувалася непрактичності цієї покупки. Зараз буде дуже непрактично дарувати Луцієві цього тірольця кольору хакі. Ну що він робитиме з ним? Одягне на голову, як гном, і згадуватиме місто, в яке він ніколи більше не повернеться?

— Ой… Дякую… Який він сьлічний! — Луцій умів бути шляхетним навіть в умовах стресу. Він по-польськи затягував останній склад кожного слова і піднімав інтонацію, надаючи сказаному запитальної форми.

— Бережи себе, — по-дорослому сказала Іруся, і це було далеко не те, що вона хотіла сказати.

— Постараюся, — знову майже як запитання прозвучала ствердна відповідь Луція.

— Знаєш, що я тобі хочу сказати?

— Знаю, — делікатно обірвав Луцій. — Я завжди помічав, як ти на мене дивишся. Якби не все це, — Луцій зажурено глянув на вокзальну колотнечу навколо, — я тобі зізнаюся: я запросив би тебе на випускний.

Іруся мало не присіла. Луцій запросив би її на випускний! Дівчата, ви чуєте це? Мамо рідна! Вона мало не втопилася у власній закоханості. Це було найтепліше прощання в її житті. Підлітки назавжди запам’ятовують не сказані слова, а атмосферу, в якій ці слова торкнулися їхніх барабанних перетинок. Навколо панували цілковитий безлад і кавардак, але все, що вона запам’ятала з того перемеленого перону, — голубі-преголубі очі Луція і зграбні пальці, які сиротливо мнули тірольський капелюшок на згадку про Львів. Поїзд задудів, люди спресованим брикетом умістилися в його черево, і останній поляк Ірусиного життя зник у розталому мареві магістральних переплетінь.

Вадим з’явився у волонтерському офісі саме так, як і пасує з’явитися камуфляжному хлопцеві в житті моєї подруги. Ззаду. Куприком подруга відчула на собі допитливий погляд людини, яка, найімовірніше, мало знайома з тактом і ввічливістю. Вона на той час носила світле волосся, їй личив образ білявки, це додавало їй доступності й каверзності. Сидячи задом до вхідних дверей офісу, подруга інколи відривалася від монітора, стомлено відкидала голову назад чи вбік і рукою масувала шию. Якраз у цей момент її почав свердлити Вадимів погляд.

— Вам чого? — подруга теж інколи плутає етикет з етикеткою.

— Да ничё.

— Вам чимось допомогти?

— Да нет.

Що значить ні? Перед нею в усій своїй красі постав расовий представник індустріальних кварталів сходу. Очі, як у єнота, круглі, сумні й темні, майже на всю зіницю. Смуглявий, атлетичний, чорне спокусливе волосся випирало з-під десантної майки, вольове підборіддя. Вадим був маскуліном у чистому вигляді, без домішок зайвих культур, огранки, полірування й патини. В ньому геть усе було чоловіче, від неприлизаної маківки до ширини розставлених ніг. І головне — він узагалі нічого від неї не хотів. А це заводить не на жарт. До офісу приходило багато вояків, але цей просто дихав мужчинністю і домінантністю. Щось у ньому було таке, що робило його чистим. Ніби він післявчора народився. Ніби він буквально недавно натиснув кнопку reset і перезавантажився. Від нього випромінювалася новизна життя, якесь незрозуміле навернення, начеб його фізичний вік перевищував моральний. І ця невідповідність тілесної визрілості на тлі недосвідченості початківця створювала небезпечний ансамбль. Його хотілося розпитувати, вивчати, проникати, штудіювати. Подруга зрозуміла, що починається цікавезне сафарі.

— Він як кролик. Я тобі кажу, — зараз вона розказує мені всі подробиці, хоча спершу не дуже хотіла. — Я не знаю, чи це всі атошники такі, коли повертаються звідти, але Вадим — це…

— Краще розказуй суто про нього. Про кролика і звіра я вже зрозумів.

— Та що про нього… Розумієш, він мене підкорив простотою. Ну взагалі ніяких претензій на пусі-мусі. Якщо він чогось хоче, то це навіть не треба озвучувати — все написано на обличчі. Це стосується всього, а не лише сексу. Він простий до неможливості. І я, скажу чесно, зараз цього потребую. Мені вже остогидли всі ці піжони, які корчать із себе бозна-кого, а насправді воно ніяке. Вадим якщо чогось не знає (а він багато чого не знає) — то просто так і каже. Ввечері я деколи не можу його вигнати з-за компа. І знаєш, чим я його лякаю? Ти впадеш.

— Навіть боюся подумати.

— Я його лякаю тим, що вимкну інтернет. Ахаха! — Подруга щиро сміється й боїться, щоби туш не потекла. Мій рот теж розплився в усмішці. — А знаєш, що він учора сказав?

— Ну що ще?

— Я думала, що з балкону випаду зо сміху. Він вийшов із туалету і каже: «Я оце там посидів і хочу тобі сказати, що найдурніший вчинок людини — це півгодини сидіти у гарячій ванні, вийти з неї і зразу йти какати».

Туш уже потекла. На нас почали озиратися інші відвідувачі кнайпи. Вадим і справді знахідка. Ніякого подвійного дна. Здається, в нього взагалі немає дна, він голим торсом стоїть на сирій матінці-землі і живиться її натуральністю. Невишукана, груба їжа. Простий односкладний одяг, такі ж лексика й фонетика. Після сексу він виходить на балкон перекурити в чому мати народила. Подруга закохано дивиться на його довершену тілобудову у проймі балконних дверей, на кожну пасмугу м’язів, на набиті, напружені сідниці, дві половинки соковитого фрукта. Спершись однією рукою об поруччя, він смачно затягується тютюновим димом, примруживши ліве око, і в цім виразі проглядається древнє азійське начало, начало завойовників, зосереджених лише на вандальному розширенні свого простору. Коли азіати освоювали чужі ареали, вони так само відтинали від себе зайвості, випотрошували себе аж до хорди основного інстинкту. Вони боялися обростати складнощами, двозначностями та амбівалентними явищами. Їм потрібна була незношена простота як ідеальна васервага для своїх учинків. Вадимові пращури, мабуть, теж із цієї породи, з Рин-пісків, з недороблених інтервентів, які спокусилися на осілість.

Війна змінила Вадима. Вона не додала йому меланхолії, як Стефкові. Вона дала йому прозріння. Дитиною він полюбляв бавитися у войнушку. Він був героєм, який знищував фашистів, що наступали з-за кожного кута. Коли його приватний батальйон опинився на передовій, Вадим аж тоді збагнув, навіщо вони тут. Він відчув себе обманутим. Він відчув себе глядачем у першому ряді на сеансі дешевого ілюзіоніста. Ось є папужка — а ось замість неї з’являється букет троянд. Жодної логіки в діях не було: стріляти у відповідь суворо заборонено, лише ховатися. Войнушка і хованки — це дві різні дитячі гри, але тут вони чомусь тісно переплелися. Свист куль — це ніяка не музика. Коли закінчуються харчі й вода — це ніяка не війна. Коли командир таємно заохочує мародерство — це ніякий не героїзм. Коли контрактники роблять наліт на поспіхом полишений гольф-клуб — це не «повертайся живим». Вадим зрозумів, що мусить бути інша мотивація, окрім заробити гроші. Вона була в козаків, бо вони проводили поміж собою бойові поєдинки навіть у вільний час. Мотивація була в майданерів, які на чім світ стоїть проклинали кацапів і мріяли перелопатити кожного. Мотивація була в афганців — вони відчували себе опікунами цих хлопців, у яких іще молоко на губах не висохло. А яка мотивація в нього — добровольця, що обожнює блатняк. Яка? Гроші? Тут кожен їх заробить, але не кожен зможе дожити до наступної зарплати. Стрімголов утікати босоніж у нижній білизні після нічного обстрілу? Щось повинно стояти за цим божевіллям. Пробиратись у звільнені міста, наче щури, збирати мертві тіла та відірвані кінцівки, проривати кільце і залишати по собі напівпохилені палатки — все це мусить мати глобальну надідею, під яку можна було би підверстати все це навіженство.

І Вадим почав копіювати. Він почав придивлятись і прислухатися до кожного побратима, хто не відчував себе обманутим. Почалася мімікрія з метою зрозуміти й перейняти. Якби можна було, то Вадим хотів би зробити трепанацію черепів своїх друзів, аби зазирнути, що там усередині, який біжучий рядок рухає цими одержимими захисниками вітчизни. Поняття обов’язку перед країною нічого йому не говорило. Там, де він виріс, нічого такого не існувало в природі. Крім зневаги і наплювательського ставлення, країна проживання не викликала ніяких інших інтенцій. Країна — вона була маловивченою територією за бар’єром, за дорожнім знаком, на якому — перекреслена назва рідного населеного пункту. Ця територія була ментально чужа, відмінна, а отже, ворожа. Заходити на цю територію не було найменшої потреби. Вивчати її — а для чого? Пізнавати її — чи я ідіот?

Вадима оточували абсолютно цілісні люди. Можливо, вони теж потайки підраховували свою виручку від свого перебування тут — Вадим цього не знав. Але їхня мотивація була іншою. Це ж видно навіть по тому, з яким виразом лиця вони сплять. Особливо афганці. Вони навіть спали в пів-ока, ніби приглядаючи за своїми нарваними вихованцями. Вадим уперше в житті стикнувся з таким захльостом патріотизму, концентрація якого пропікала гравій під ногами. Він не знав, що це таке. Було ніяково зізнатися в тому, що його душа взагалі не відгукується на войовничі речівки й девізи. Йому бракувало чітко вимальованого образу ворога. Не якогось-там снайпера у зеленці, а загального образу ворога, який тягнеться вздовж усієї лінії фронту. Всі навколо мали такого, і їм було легше. Легше насамперед собі пояснити власну добровільність.

Мімікрія — наука нехитра. У школі в мене був дебільний, придурковий предмет ДПЮ. Ця абревіатура означала «допризовна підготовка юнаків». По-перше, я ненавиджу слово «юнак» і тим паче «юнка». По-друге, я ніяк не міг зрозуміти виплеску адреналіну в моїх однокласників, коли нас повели до шкільного тиру. Темне підвальне приміщення, розбиті сходи, з яких стирчала арматура, сморід випрілих стін. Учитель музики, який грав на баяні, почав робити з нас справжніх чоловіків. Насамперед це означало швидко шикуватися за зростом і оперативно робити розрахунок на перший-другий-розійтись. Я був шокований однокласниками, які раптом перестали бути неслухняними підлітками і в цьому сраному підвалі перетворилися на роботів-андроїдів. Їм капець як сподобалося втратити всі навички думаючої особистості й стати покірними виконавцями наказів баяніста.

— Струууу-нко! Правооооооо-руч! Крокооооом-руш!

Телепні спереду й позаду мене завзято бавилися в армію, а я вбачав у цьому якусь насмішку. Я озирався довкола і не бачив жодного однодумця, який вважав би так само. Стало страшно. Десяток розрізнених хлопців, які за межами цього підвалу мали різні вподобання й нахили, раптом стали цілістю. Якби зараз якийсь жартівник наказав їм брати штурмом учительську і спалити класні журнали — цей спецпідрозділ імбецилів навіть не роздумував би. Я мимоволі опинився в тісних лещатах бездумного колективу. Я вже знаю цей запах солідаризму, ще й як знаю. Мені кортіло порушувати правила дурнуватої гри, яка з незрозумілих причини затягнулася, та ще й затягнула зі собою весь клас. Яке струнко, бовдури! Яке праворуч! Яке ліворуч! Яке кроком руш! Кому це треба, люди добрі? Ця віртуальна гра повністю збігається зі слоганом культового фільму «Куб»: не шукай причини, а шукай вихід звідси. Крокуючи у шерензі з однокласниками, я зазнавав іще більшого приниження, ніж мене догола роздягнули би на середині класу. Дух німого виконання механічних рухів суперечив моєму єству. Я якби й стріляв, то хіба по цих йолопах, які кайфують від відсутності себе. Але довелося крокувати. І навіть стріляти. З рушниці. Усі постріли — в молоко. З мене всі сміялися. Якби це була серйозна армія, мене б уже згноїли. Заживо. Хоча ні, вони не встигли би, позаяк по своїх я стріляю значно прицільніше.

Стефко любив їздити до Львова. Оговтуючись після повернення, він на цілий день виривався з-під обсервацій мами Теклі і блукав Львовом. Одягав солдатську форму з відзнаками і неквапом проходжався вулицями, ловлячи на собі шанобливі погляди містян. Нічого його не обтяжувало, він міг купити собі льоди на вулиці та смакувати на лавочці під розкидистим платаном. Йому потрібне було чуже визнання — власного було замало. Він хотів звірити своє пережите з потрібністю іншим людям. Необхідне було підтвердження збоку, що його внутрішній катарсис суголосний із загальним станом мирних перехожих. Анонімний потік міщан лікував Стефка. Саме тут він побачив калік без обох ніг, які руками прискорювали платформу на коліщатках, і розумів, що він — щасливчик, що його душевна ретрофлексія є лише останнім відгомоном війни.

— Я вижив, я тут, я молодий, красивий, неодружений, із відзнаками, зі своїми кінцівками, з цілим життям попереду. І я скоро закохаюсь, — Стефко перегорнув цілу сторінку, чи то пак главу свого життя. Мама Текля натішитися не могла цим змінам. Нарешті біля неї її Стефко. Не птаха-говорун, але рідний син, дуже контактний і втягнутий у побут. Навіть інколи про контузію розповідає. Дозовано, щоправда.

Моя ніцшеанська подруга помітно змінилася. Не просто закохалась, а заглибилась у свого обранця. Її хижацька натура дещо поблякла. Вона набула ледь уловимої тонкості, ніби заново почала відкривати красу буднів.

— Знаєш, я по-іншому почала оцінювати те життя, до якого звикла, — мимохіть погоджується вона з моїми умовиводами.

— Що саме?

— Уяви собі: Вадим уперше їв салат із броколі. Він навіть не знав, що така капуста існує.

— Слухай, він у тебе жив на якому хуторі? На якому присілку?

— Бог його знає. Каже, що в них їли або квашену капусту, або тушковану. Частіше квашену. Я коли купила броколі, він перепитав, що це. Кажу — зараз побачиш. Я трохи броколі підварюю до півготовності, потім цілими гілочками кидаю в салат, даю варене яйце, тру моркву, дрібно ріжу порей, заправляю майонезом (це суто для нього, бо я особисто більше полюбляю нерафіновану оливкову олію) — він наминав, як чокнутий. Казав, нічого смачнішого ще не пробував. А я йому кажу: чекай-но, ти ще не їв моїх смажених каляфйорів. Як я сказала «каляфйори» — він мало не вдавився від сміху.

— Його так насмішило слово «каляфйори»?

— Не те слово насмішило. Напад сміху, істерика. Я пояснюю — мовляв, це цвітна капуста. А він знаєш що у відповідь?

— ?

— Каже: а скільки у вас тих різновидів капусти існує? Де вони всі ростуть, бляха?

— А ти не пробувала купити йому брюсельську?

Подруга зараз переповнена захватом, як у кабіні на американських гірках. Зараз вона стрімко набирає розгону і піднімається по крутому віражу до найвищої точки металевої конструкції. Почувається як першовідкривач для Вадима, як екскурсовод по сучасному життю. Його захоплює архітектура, якої він ніколи раніше не бачив. Вони ходять у такі кнайпи, які йому навіть і не снилися. Вадим не знав, що з ним коїться, коли потрапив на оперу «Мадам Баттерфляй». Він плакав. Точно так, як Джулія Робертс плакала у фільмі «Красотка», коли вперше потрапила в ложе театру. Він плакав і танув від академічного катарсису. Кожен прояв інфантильного одкровення Вадима чимраз сильніше засмоктував мою подругу. За його допомоги вона наново відкривала все, чим була оточена всі ці роки і чого зовсім не цінувала. Вона вже двічі бачила «Мадам Баттерфляй», але на третій раз поряд із Вадимом вона заплакала разом із ним, уперше переживши історію героїні так бурхливо. Вона навіть примудрилася спекти імбирне печиво за рецептом шотландських монахів 16 сторіччя. Вона була знавцем алкоголю, але разом із Вадимом проходила знайомство з такими напоями, які він ніколи в житті не куштував: бурбон, віскі, джин, кальвадос, пінья-колада, єгермейстер. Вадим уперше виявив, що свічки існують не лише на випадок, коли згасне світло. Вони разом, як закохані підлітки, узявшись за руки, пізнавали життя у його найдрібніших варіаціях. Як Робінзон і П’ятниця, вони покроково освоювали свій екзотичний острів.

Я в дечому їй заздрю. Неофіти фонтанують таким шармом, перед яким неможливо встояти. Новопосвячені люди — як новенька флешка, куди можна наносити будь-яку інформацію, і їм не заважатимуть уже набуті знання, адже саме вони найчастіше роблять нас нудними. Неофіт постає у всій своїй спраглості, він хоче осягнути життя, про яке не міг здогадуватися. Я був ідентично таким самим, коли покинув рідний дім. Це була моя ідея фікс — стати неофітом іншого життя. Перший проблиск самоусвідомлення освітив мій світ — і я побачив, наскільки він крихітний, дрібний, мізерний. Він не виходить далі прочитаного, вище побаченого, нижче переболеного. Він так і лишився світом дивака, якому простіше було оточити себе відбивачами свого власного голосу й відображення. Мені настільки важливо було існувати в паралелепіпеді власних уявлень про аксіологію, про цінності, що доводилося регулярно здійснювати санітарну обрізку всього того, що розросталося за межі мого розуміння. Я побачив, що не набув абсолютно ніяких навичок співіснування з викликами, з подразниками, з заперечувальними явищами. Я капітулював перед самим їхнім існуванням і вивішував білий прапор, економлячи свої сили зрозуміти те, що тяжко зрозуміти. Як Стефко після війни, так і я після дитинства потребував звірити свій трафарет уявлень із реаліями за горизонтом. Як Ірусю після заслання, так і мене після школи вабив Львів.

— Ну як тобі тут? — нарешті подруга познайомила мене зі своїм неофітом, тож я маю змогу провести свій сеанс психоаналізу. Цьому сприяє точкове, торшерне освітлення і гостина на підлозі, як у туркменів. Напевне, він теж ніколи так не пробував.

— Дуже, дуже, — Вадим прискореними темпами відновлює фраґментарні знання моєї рідної мови.

— Європа, нє? — під’юджую я.

— Всьо, я даю румбарбар у солодкій манці, — подруга продовжує список гастрономічних відкриттів. Треба не забути спитати, чи не сміявся Вадим на слові «румбарбар».

— Ти вже, мабуть, не уявляєш собі повернення додому, — коли я сказав це, то помітив осудливий погляд подруги, яка готова була запустити в мене подушку, на якій сиділа, стуливши ноги. — Перепрошую, якщо запитав щось не те.

— А тепер мій дім тута, — Вадим дуже добре мімікрує, тому діалектизми до нього прилипають найшвидше. — Що мені там робити? Там ужасні люди. Або пофігісти, або алкашня.

— А ти ким був із них? — на цьому питанні моя подруга уже починала гострити кастет.

— Пофігістом. Полнєйшим пофігістом. Я знаю, куда ти клониш. Я читав твої статті. Ти в обшем-то правий. Раньше я б обідився. А зараз можу сказати, що там люди нічо не хочуть. Лиш би їх ніхто не трогав. Блядь, кому вони треба!

— Вадим, — учительською інтонацією подруга натякнула, що лаятися негоже.

— А чо? Я так думаю! Я тоже раньше хотів, щоб мене ніхто не трогав. Мене вічно це харило. Пахаєш з батєй на дачному участку, потім приходиш до школи, а там до тебе пристають з українською мовою дебільною. Нумо, ведмедику, гайда на велосипедику. Хто так вопще говорить? Мертва мова. Нє щоб нормальні вірші або повісті — а то вічно як зададуть по укр. літературі якусь хирню.

— Я тебе розумію, — тут ми знайшли з Вадимом спільну мову.

— Як вам румбарбар? — голос із-за подушки.

— Дай цьом, — Вадим потягнувся до подруги.

Вони шикарні. Так пасують один одному! Вдячний поцілунок переріс у любовний, довелося перервати.

— А твої батьки як сприйняли, що ти пішов добровольцем?

Тато-алкаш майже не помітив відсутності свого старшого сина. А мама отетеріла, перетворилася на соляний стовп. Вона почала прокручувати плівку синового виховання і шукати той момент, коли в ньому бодай один раз проявилося щось громадянське. Все даремно — нічого такого не проскакувало навіть близько. Звичайний вуличний розбишака, який ще в молодших класах приходив прокурений, а у старших класах уже знав, що таке похмєл. Мама тепер боялася не за Вадима, а за себе: що скажуть сусіди і знайомі? Це ж нечувано! Це ж не по-нашому! Вадим передбачав таку реакцію, тому зразу розставив усі крапки над ё:

— Мне насрать на все. Мне нужны деньжата. Ты думала, я буду гнить здеся с этим алкашом? В этой хрущевке с тараканами?

Глибинна мотивація прийде до Вадима значно пізніше, вже після того, як інший світ з іншими людьми обійме його. Там, під обстрілами, де снаряди летять із твоєї рідної сторони. І вони летять у тебе. Прямісінько в тебе. Ніби той, хто заряджає снаряд, знає тебе особисто в лице й на ймення.

— Вадиме, але ж ти міг піти добровольцем в ополчення, до своїх, — я вирішив: питати так питати.

— Міг.

— Чому не пішов?

— Нас с пацанами вербували. Ми прийшли в штаб, і мені все стало понятно.

— Що понятно?

— Ми для них ніхто. Вони ставилися, як до скота. Навіть не робили медичну перевірку, чи ти здоров. Обіцяли ширку, кому треба. А це для мене — запрєтна зона. Я можу набухатися в стєльку, але ширка — ніколи в житті, ніколи. Мені всьо стало понятно.

Я знав одного ін’єкційного наркомана. Це було в той період, коли я бавився в хорошого й безвідмовного. У нас був проект із запобігання ВІЛ-СНІДу, і наркозалежні становили окрему групу ураження, ми роздавали їм буклети і презервативи. Молодий хлопчисько, ще навіть 30 не мав, а вже такий підтасканий, зношений. Ні освіти, ні творчих задатків. Ходяче непорозуміння. Мені стало цікаво:

— От скажи, навіщо ти колешся?

— Коли в мене приход, то я люблю з собою поговорити.

Жуть якась. Я ще можу зрозуміти артистів, композиторів чи прозаїків — вони хоч би стимулюють свою уяву, натхнення, прикликають музу і просвітління, і їхні приходи увінчуються незбагненними текстами, музикою чи ескізами полотен. А тут? Чмо, недоук, рахіт. Про що він там зі собою може говорити? Воно ж ні бе ні ме. Воно ж якщо й читало щось, то хіба відривний календар. Воно ж далі свого мікрорайону не бувало. Про що і з ким збирається вести диспути?

Моє виривання з дому передбачало знайомство ось із такими персоналіями. Я ніби навмисне вишукував трешових людей, аби поглибити й розширити свої уявлення про людське плем’я. Якщо перераховувати всі артикули людей, які стрічалися мені за час самостійного плавання, то вийде вичерпний каталог ідентичностей. Трансвестит на псевдо Юджин — божественної вроди малюк, весь такий фемінний, андроґінний, організував травесті-танцпроект, зараз за контрактом працює в Таїланді, дуже успішно. Кришнаїт Яма-дас, навчався у політехніці, але на третьому курсі подався у вішнуїзм, батьки зреклися його, зараз він належить до розряду духовних проповідників, їздить по всій земній кулі. Курд Бахман, готує смачнющу моркву по-корейськи в домашній ванні, поставляє в різні заклади, одружився з українкою, минулого року розлучився, зараз у суді ділять спільну доцю, він навіть викрадав її двічі зі школи, щоби могти бачитися і зводити в макдоналдз. Тисячі людей, різні долі, національності, конфесії, орієнтації, зовнішності. Я вмер би в одновимірному світі від нудьги.

Коли я розказував мамі про різні свої знайомства, то прочитував у її очах обережну тривогу за мене. Вона не наважувалася висловити це вголос, але наді мною незримим ковпаком зависали її неспокій і стурбованість. Їй здавалося, що тільки-но я занадто глибоко ступну на терени невідомого їй, то ця паразитарна поверхня мене зіжре і проковтне. Вона боялася, що я ніколи не повернуся з цієї дослідницької експедиції в людське розмаїття. Ця стривоженість мене іноді бісила. Я не люблю, коли в мене не вірять. Мене це ображає навіть більше, якби мені прямо сказали:

— Ти дивись там мені, не стань кришнаїтом або трансвеститом, бо не знаю, що тобі зроблю.

Краще артикуляція вголос, аніж затаєна, зашугана тривога. В її розумінні мене хтось мусів був зіпсувати, затягнути, завербувати, спокусити чи розбестити. В її розумінні я навіть не здатен був на самостійне гріхопадіння. Дожився!

Ареал гріха, забороненого, заказаного падіння став моїм рідним середовищем обертання. Я свідомо замовляв у долі знайомства з людьми, які разили своєю відсутністю в моєму попередньому досвіді. А дамбу ніби прорвало. Так могло здатися, хоча насправді я просто виліз зі своєї нагрітої пляшки. Я почав куштувати різних людей, дуже різних. Хтось виявлявся одноразовим частунком, а хтось міцно вростав у мене. Пошук індивідуальностей перетворився на самоціль. Мені важливо було поповнювати свій реєстр віднайдених ідентичностей. І було ким. Мій крихітний світ, зациклений на самовідтворенні, захоплював нові й нові терени. Я розростався, як аґломерація. Кожен дотик до неповторності мене збагачував — і я відчув у собі спроможність розуміти навіть тих, кого ніхто не розумів. Якби мене посадили в одну камеру з серійним маніяком, я зумів би написати зворушливий есей про світ його очима. Мені стали зрозумілі самогубці, хоспісні хворі, різноманітні меншини, щасливі й окаянні, сумні й веселі, мілкі й глибокі, позитивні й негативні. У кожному я привчався бачити винятковість, унікум, універсум — навіть якщо цього й не було.

Вадим скінчив свою путь до себе самого рівно в той момент, коли відбулася ця телефонна перепалка. Мама.

— Когда ты вернешся?

— Давай ближе к делу, мам.

— Мы тебя ждем.

— Мне что, сьчас все бросить, сесть на бэтээр и привалить к вам, что ли?

— Мне угрожают.

— Кто?

— Твои друзья. Говорят, ты предатель.

— Пошли их — да и все дела.

— Ты не понимаешь, — голос мами почав тремтіти. — Я боюсь. Мне стыдно.

— Мам, давай уточним. Ты боишся или тебе стыдно? — Вадим відчув, як пульсує його яремна вена.

— Альо, связь барахлит. Громче.

— Мам, я спрашиваю: ты боишся или тебе стыдно? — він зараз заплаче. Бігме, заплаче.

— Что ты говоришь?

— Ты меня стыдишся, мам? Стыдишся? Мам!

— Возвращайся. Всем будет легче.

— Ты меня стыдишся? Мама! Стыдишся?

Рука сама опустилася. Він не розчув відповіді. Зв’язок тут і справді нікудишній. Коли він був маленький, то заприсягнув, що не дозволить баті підняти руку на матір. Ні разу. Йому й так досить того ексцесу, коли він повертався зі школи з черговою двійкою, а в квартирі нуртувала бійка. Батя нахлявся і всю злість за своє худобинне жевріння вирішив зігнати на цих кількох кілограмах живої ваги. Щупленька, компактна, вона могла запросто влізти у валізу, яку можна було нелегально переправити за океан. Малий Вадим смерчем залетів у тамбур саме тоді, коли мама зіщулилася біля дверцят холодильника від розмашистих ударів баті. Він щосили гатив їй по голові, ледве тримаючись на ногах, у самих труселях і розлейбаній футболці. Вадим не роздумуючи вистрибнув на плечі, батя заточився, втративши рівновагу, і двигонув сином об протилежну стіну. Малий почав драпати батю нігтями, а коли той повернувся обличчя до нього, з усіх сил почав гамселити його по морді. Батько впав, Вадим осідлав дистрофічний тулуб алкаша і почав товкти йому пику. Так самовіддано і скрупульозно він ще ніколи не працював руками. Він ладен був убити цю мразь, цього конченого мудака, якого навіть батьком називати не хочеться. Він мало не забив його до смерті, якби не мама. Вона відтягнула Вадима від скорченого тіла на підлозі й поволокла до кімнати. Його всього трусило.

— Если этот ебанат хотя бы раз еще, я его убью. Клянусь, мама, я его убью.

Для мами Вадим став основним захисником, щитом на всі випадки життя. Одного Вадимового погляду було достатньо, аби батя прохрипів «понял» і втихомирено зникав у своїх перинах. Син кожного вечора, коли міг, супроводжував маму з роботи додому, щоб ніхто не зняв з неї шапку з фретки чи не зірвав біжутерії з мельхіору. Він помагав нести сітки з гастроному, здавати порожню склотару, якої було залийся. Між ними не було надто ніжних взаємин, але в цьому патронажі був найміцніший вияв синівської уваги та любові.

— Она меня стыдится. Стыдится.

Тієї ж миті він відчув остаточний розрив зі своїм попереднім життям. І йому полегшало. Ніби гора з плечей звалилася. Він скинув із себе баласт спогадів, які міцно прив’язували його до того краю, звідки прямісінько в нього цілиться куля. Він відчув себе повністю самодостатнім. Його ніби звільнили від відповідальності за свій персональний життєпис, якого краще не було би взагалі. Він починав свій відлік саме від цієї секунди, від цього місця, від цього жесту опущеної додолу руки з телефоном. Він нікому й нічого не був винен. Він міг вибирати супутників свого нового життя. Ними будуть ці незнайомі афганці, які по-батьківськи протирали йому перекисом водню натерті мозолі. Ними будуть ці чокнуті майданери, яких постійно щось не влаштовує і збурює, як і його зараз. Ними будуть козаки — хоча ні, вони не будуть. Ними будуть западенці, тому що вони хоча й вередливі, але завжди на вістрі, і їхню відданість ідеї він так ніколи й не зрозуміє до кінця, але саме ця відданість надихає його в моменти, коли брудна земля лізе до рота, а страх паралізує центр прийняття рішень. Він шукав гроші, а знайшов значно більше. Не меблі в стилі модерн, не розкішну тачку. Щось більше. Мотивацію.

Тато Ірусі так і не зрозумів її.

— Навіщо було так ризикувати? 17 років. Всього лише 17…

Іруся відчувала вину саме перед ним — татом, який тяжко працював бондарем на пивзаводі заради того, аби діти могли вчитися в ґімназії і прожити краще життя, ніж він. У ті часи були модними лівацькі ідеї, тож Ірусин тато теж присів на цю пропаганду, як і багато його друзів з угнєтьонного класу. Він щиро увірував, що коли націоналізують пивзавод, то робітники стануть колективними співвласниками, отримають весь пакет соціальних ґарантій, почуються більш захищеними. За пана робітники отримували зарплатню потижнево, і за звичкою, уже при совєтах, вони прийшли по гроші. А їм сказали, що гроші будуть раз на місяць у загальній касі, та й то вдвічі менші, ніж раніше. Польський господар на кожного робітника щодня видавав безкоштовно 2 літри хмільного напою — щоби руки не свербіли виносити пиво несанкціоновано. А совіти скасували таку практику.

Коли до Львова заходили рускі, Ірусин тато вирішив особисто проінспектувати, що це за люди. Він одягнув біле вбрання, фетровий капелюх-федора, вичистив шкіряні мешти і рушив до центруму. Його розбирала цікавість, як виглядає обіцяна влада, що несе справедливий лад в інтересах трудівників. Не здолавши навіть половини шляху, Ірусин тато вже почав шкодувати про свої сподівання на рівність і безкласовість. Совіти смерділи, як некастровані кнурі, мали заляпані чоботи й абияк позапинані тілогрійки. Від багатьох тхнуло перегаром і скипидаром. Вони поводилися виклично, попираючи загальноприйняті норми, голосно реготали, чіплялися до жінок панського вигляду. А побачивши ще одного інтеліґента, всього в білому, один із визволителів вигукнув:

— Смотрите, еще один буржуй! Дяденька, дуй-ка отсюда в своем белом. Или нет, постой-ка, отдай-ка нам свои папироски.

Ірусин тато причвалав додому пригнічений. Ще більше, ніж польською «окупацією». Іруся теж бачила, що налагоджене життя у місті, яке славилося співмешканням різних спільнот, котиться чорту під хвіст. Почався мордор. Тому вона і стала антисовєтчицею. Стрімке татове розчарування у новій владі було найпалкішим доказом її правоти — так вона тоді відчувала. Юнацький максималізм завадив холоднокровно оцінити всі ризики, хотілося реалізуватися в бунтарстві, в непослуху.

Коли стався арешт, тато онімів. Він був готовий віддати всі свої папіроски, біле убрання і все, що в нього є, — лиш би врятувати Ірусю від тайги. Він навіть кинувся шукати гроші — але блискавичний заочний суд не залишив анінайменшого проблиску надії. Більше він ніколи не одягав свого білого костюма. Хіба що єдиний раз — коли його знайшли в готовому катафалку з синіми слідами на шиї.

Мотивований Вадим дедалі рідше думав про гроші. Він хоче забути, що в нього є батько. А ще він хоче, аби мама ним іще більше соромилася. Він хоче довести насамперед їй усю нікчемність такого блюзнірського плазування перед власною гідністю. Він виявився готовим до розриву з сім’єю, і такої легкості Вадим сам від себе не очікував. Попервах його трошки муляло, що своїм учинком він підставив маму під удар. Але згодом перемогло розуміння, що він надто довго відтягував це. Якщо їй соромно — то що ж, аріведерчі. У краї, який зараз пуляє в Вадима снарядами, панують жорсткі закони. Там легкодухість не проходить. Мусиш перегризти всіх у вовчій ямі, аби вибратися назовні. Він вибрався. Він вибрав.

— Ви вже наговорилися? — подруга вирішила обох нас добити пампухами з рожею, хоча надворі бабине літо.

— Ти знаєш, що це за начинка? — грайливо звертаюся до неофіта.

— Оця?

— Ти бачив би зараз свою пику, — цей жарт розуміємо тільки ми двоє з подругою. Аж незручно перед ним.

Чай з каркаде — і можна йти додому. У Вадимові є щось категоричне, і я не знаю, в якій бік повернеться цей флюґер. Він рубає з плеча, а стільки плечей не наберешся. Це й імпонує, і насторожує, оскільки неофіти мають здатність переростати власні відкриття, миттєво десакралізувати їх. Просування стежкою аналізу може розбити їхню ідилію. Він анулював своє попереднє життя тільки на тій підставі, що в батальйоні йому відкрилися нові люди з новими цінностями. І не факт, що він анулює теперішню ідилію тільки на тій підставі, що хтось відкриє йому ще новіші горизонти з новішими моделями щастя і смачнішою гастрономією. Зрештою, завжди існує імовірність його рецесії до первинного тезаурусу. Він класний і він, поза сумнівом, герой — але, навіть попри всі його очевидні заслуги, я дав би йому трохи часу. Я не поспішав би його посвячувати в братство наших.

Товариш-мізантроп, урятований від повістки, мене підтримав. Він уникнув війни згідно зі своїми ціннісними переконаннями, а Вадим пішов на війну, взагалі не маючи ніяких переконань.

— Ну і хто з нас щиріший? — товариш уже повністю відновився після стресу.

Ми зайшли з ним до храму замовити послугу. Була зима, снігів намело в півметра, люта холоднеча перетворила лице на рожевий каучук. Як завжди, храм не опалювався, священик під сутаною мав три светри і шерстяні рейтузи, але він мужньо ніс свій хрест. Ми хотіли зайти в захристя, і коли в нього зазирнули, то мало не присвиснули. Священик готував церковне вино для причастя. У ризниці було настільки зимно, що пляшка кагору замерзла і кров Спасителя перетворилася на суцільний лід. Ми застали священика якраз у ту мить, коли він запальничкою розігрівав пляшку, аби вино розтануло. Закутаний у джемпери, священнослужитель тримав пляшку між ногами і чвиркав запальничкою, яка теж погано видобувала іскру через холоднечу. Ця картина не потребувала ніякого коментування. Таїнство перестало бути таїнством.

— Може, я вибіжу в мисливський магазин неподалік і куплю сухого спирту в таблетках? Хоча ні. Це буде вершиною богохульства. Запальничкою краще.

На товаришевій кафедрі двоє співпрацівників посварилися, бо обидва претендували на другий курс, якому викладав загиблий герой. Обоє ходили в деканат вибивати собі навантаження, але, як це часто буває, де чубляться двоє, там користає третій. Цим третім виявилася молода аспірантка, яка перевелася зі сходу. Її одразу не злюбили. Женя. І це ім’я різало вуха навіть найбільш толерантним, ліберальним викладачам. Воно було важчим за повітря, і тому зависало в густому ефірі кафедри, як какашка в космічній невагомості. Дівчина як дівчина, але щось у ній було антипатичне. Вона одягала облягаючий пуловер поверх таких же облягаючих лосин, і це виглядало дещо вульгарно, плюс високі підбори на сучкуватих ногах. Волосся вона ніколи не збирала ні в пучок, ні у хвостик, воно просто теліпалося і наелектризовувалося від синтетики. Тому іноді прилипало до інших людей, а це бісило. Розмовляла вона ніби українською, але з характерно м’якими чь, шь, щь. Мій товариш теж теоретично міг би взяти цей другий курс, тому Жені так само не злюбив.

— Ой, не вимовляй цього імені! Брр.

Вона була привітна, все нормально, намагалася потоваришувати з колегами, але всі вони обмотувалися в харчову плівку, аби не контактувати з нею. У ній була якась недоговореність.

Мама була такою самою — давно, коли ще працювала. Вона мовбито з усіма контактувала й була в добрих стосунках, але завжди тримала виразну дистанцію, як це пишуть на тролейбусах. Я успадкував від неї невміння близько підпускати людей. Вона з кожним роком після розлучення обростала новим кільцем деревини, і темпам її здерев’яніння міг би позаздрити навіть бамбук. Їй було комфортно ні з ким не ділитися нічим надто інтимним. Бачачи її внутрішню самодовершеність, мені був цілком зрозумілим феномен самітників та аскетів. Я й сам був пустельником, який мусів підкорити безлюддя, аби нарешті дістатися берега, де чекала каравела з трьома щоглами, і вона повезе мене назустріч мегаполісам і континентам. Мамі добре було з собою, не треба було розхлюпуватися. Та й особливо не було чим. Неділя, ранок, транспарентні промені заливають усю кімнату, мама дивиться телевізор, «Утреннюю почту», і сушить волосся. До сушки за допомоги чогось схожого на трубу під’єднано своєрідну шапку з дірочками. Сушка однотонно гудить, дірявчаста шапка напинається від теплого повітря, мама тримає пальці розчепіреними, бо щойно нанесла лак, він смердить ацетоном, мама плавно махає руками вверх-униз, як дириґент, щоби лак швидше сохнув, воркотання сушки дещо перекрикує Пугачова з новим хітом, за вікном лагідна погода, яму для нового мерця викопано, її видно навіть звідси, автобуси з відчиненими передніми дверима чекають на своїх пасажирів, ми підемо до бабці на чанахи, мені дістанеться найбільший кусень м’яса, сьогодні ховатимуть водія вантажівки з силікатного заводу, сюди з’їдуться інші машини і будуть бібкати під час закопування, в цьому є щось зворушливе й фамільне, я в новій шкіряній куртці йтиму поряд із мамою попри пологовий будинок, із вікон визиратимуть новоспечені мамочки, під вікнами стоятимуть новоспечені папочки з тюльпанами, а ввечері буде трансляція з Юрмали, але якщо нам не сподобається, то в нас є антена на Польщу, там ближче до півночі крутять імпортні фільми жахів про закинуті вілли з привидами попередніх жильців. Які друзі? Навіщо?

Коли я виріс, то мої друзі мусіли бути вар’ятами, аби стати моїми друзями. А в мами, навпаки, — вони мусіли бути тихіше трави, нижче води. Вони не могли виходити за межі коробки, в яку були поміщені радянські гражданє. Мама завжди знала про них усе найгірше. І це давало стимул тримати дистанцію. При цьому вона навіть не дбала про те, аби створювати ілюзію щирості й довірливості. У цьому не було потреби — тому що товаришування обмежувалося лише спілкуванням на роботі й запрошенням на дні народження, а вони, дякувати Богові, лише раз на рік. Якось я прочитав книжку про аутиста і все у ньому впізнав. Те саме занурення в себе, незначна потреба у вербальному і невербальному комунікуванні. Всіляке неспівпадіння зі стереотипом є рівнозначним трагедії. І абсолютне, акустичне щастя від самоти. Ці стани неодмінно пов’язані з недільним ранком, коли можна було повністю зайнятися собою. Ці ранки я любив найбільше. Бабінний магнітофон награвав Bee Gees і весь спектр italo-disco, мама з дірявою шапкою для сушіння волосся — і світ, поставлений на паузу. Сусідство з цвинтарем дуже сприятливо формує особистість. Якби я виростав у багатоквартирному мурашнику в обрамленні асфальту, то виріс би вбивцею.

— Ти вбивав? — коли Іруся познайомилася зі Стефком, це було одне з перших її запитань.

— Напевно, так. Але точно не знаю.

— Ну як можна не знати, чи ти вбивав, Стефку?

— Я просто стріляв у ту сторону, звідки стріляли в мене. А чи влучав — не знаю.

— А отак прицільно, спеціально у ворога — стріляв?

— Ніколи.

Проживши ціле життя до глибокої старості, Стефко так і не знав, чи є на його рахунку вбита душа. Існує велика ймовірність того, що чоловік, який за все життя не сказав жодної нецензурщини і не пожадав жодної чужої спідниці, насправді міг бути вбивцею десятка людей. Формальним — але убивцею. Іруся точково запитала його те, про що він завжди міркував.

— Чи нестиму я відповідальність за те, що змушений був відстрілюватися, аби вижити? Чи вбивство перестає бути гріхом? — Стефко не міг розв’язати цю дилему. Ніяк.

Жоден теолог не здатен провести серйозний диспут на цю тему, тому що про це нічого не може знати людина, яка півжиття провела в бібліотеці з запахом бездіяльних знань. Про це навіть я не готовий був думати, допоки впритул не стикнувся з повісткою товариша. Про це спокійно міг би говорити Вадим, але це мене не дивує, він же зі сходу. А от я, репрезентант людиноцентричної парадиґми, зостався пошматований цими роздумами. Я досі не можу збагнути, чому люди так запекло напали на евтаназію — і водночас мліють від мілітарної естетики війни і ладні в кожному сквері відкривати обеліски загиблим солдатам. Заподіяння смерті ворогові — це, виходить, героїзм, а полегшення мук приреченого на агонію — це злочин. Куди не піду (навіть на панахидах), можна почути щедрування «смерть ворогам» — але хіба це не є зиченням їм добра і вічного супокою, якщо вірити християнській есхатології про смерть як дар і початок життя? Щось не сходиться в моїй об’ємній голові, коли смерть стає вимогою любові до батьківщини, коли смерть втрачає сакральну суть і трактується просто як фізичне знищення. Це дуже атеїстично — убити й забути. Війна вбиває благоговіння перед кончиною. Вона робить усіх атеїстами, хоча й змушує частіше шептати завчені слова потрісканими губами. Шкода, що Стефко не воював у наш час. Зараз його душа не рефлексувала би стосовно того, чи вбивство перестало бути гріхом. Озирнувшись на озлоблені гримаси чудових людей, він збагнув би, що заподіяння смерті не може бути прокляттям, якщо цього хоче вся країна.

— Чи міг би я прицільно вистрелити у ворога, тримаючи його на мушці?

— Чи міг би безжурно випустити кулю і дивитися, як вона виходить навиліт, уся закривавлена?

— Чи міг би смиренно дивитися, як тіло підкошено гупає на пожухлу траву?

Ці питання кидають мене у холодний піт. Ні, я ніколи не буду героєм. Ніколи. Я є адептом життя, а не смерті. Я не хочу стати перегноєм для гіршого, а не кращого часу. Я не хочу бути марною пожертвою заради людей, які пафосом прикривають свою дволикість. Ні, я ніколи не буду героєм, тому що не можу бути одиноким і непоцінованим.

Ніцшеанська подруга перестала бути ніцшеанською. Їхні стосунки з Вадимом зайшли у фазу половинчастого розчинення в ньому. Тріумф його повного розриву з сім’єю перенісся на їхній купідонний роман, і в ній він знаходив розраду, втіху й беззастережне розуміння. А вона в ньому — проекцію накопиченої основи для справжніх взаємин, які заходять аж до рівня атомів. Сексуальна база завжди переважала в ній — одначе тут вона отримує секс як подяку за абсолютну довіру. Вона зрозуміла, чого саме бракувало її першому чоловікові та одруженому меценатові. Оцього самого — відчуття рідної душі, за яку ти починаєш нести відповідальність перед милостивим небом. Вона несла Вадимову історію як свою, як циркачка на голові несе воду в амфорі на довжелезній палиці під оплески збудженого залу. Вона навіть готова дати йому свою яйцеклітину, аби та стала заплідненою зиготою. Це Джомолунґма її великодушності. Адже вона завжди казала:

— Зводити призначення жінки до материнства — це принизити її.

Подруга була щиро переконана, що в материнстві немає нічого одухотвореного, адже матерями є всі ссавці, примати, багатоклітинні, рептилії. І святкувати день матері — це те саме, що святкувати день шлункового соку, позаяк базові речі навряд чи варто ґлорифікувати. Подруга мені не раз казала, що не планує мати дітей, бо не вважає репродуктивну функцією своїм призначенням. Я завжди приставав на її теорії. А зараз — ось що з людьми робить війна, салати з броколі і «Мадам Баттерфляй».

Я дивився на ці метаморфози в сторону оголеності і все чекав: як вони перейдуть перший-ліпший шторм. Мені було цікаво, як їхній лінкор здолає стіну дошкульного випробування на стійкість. Ми з моєю коханою людиною вже маємо засмагле обличчя досвідчених капітанів судна з 15-річним стажем, яке пройшло гарт різними циклонами, і кожен з них лише зцементовував нас. Як буде у подруги — доведеться з’ясовувати, адже Вадим виробляє мотивацію вже на ходу, і це завше непередбачувано. Досвід війни не робить його кращим від інших цивільних мужчин. Радше навпаки — бо мало кому вдавалося зіґнорувати поствоєнний синдром. У Стефка він виявлявся через меланхолію, відсторонення і занурення в ретропереживання. У Вадима взагалі нічого такого не було. Чи, може, так мені здавалось.

— Він не хоче йти працювати, — подруга тримає тоненьку сигаретку в ідеальному манікюрі й випускає першу хмаринку диму. — Я спершу дала йому трохи часу, аби він відійшов від усього цього. Але бачу, що він не дуже-то й збирається шукати роботу. Пару варіантів я пропонувала, але ніц з тего.

— А чим він пояснює?

— Та нічим. Але я сама собі найшла пояснення.

— Слухаю.

— Він вважає, що всі йому винні. Типу він герой, він пройшов війну — і тепер всі мають лягти перед ним. Я, звичайно, все розумію — але ж життя продовжується.

— Він далі всюди ходить у камуфляжі?

— Ой, не питай. Я нормально випрати його не можу. Вічно тягає його і тягає. Виходить до кіоску по лаваш — і то в ньому йде.

— Значить, дорогенька моя, він ще досі в тебе на війні. Він досі воює. Йому потрібне визнання.

— Та я розумію, але ж він не може вічно ходити в однострої. Ну ще місяць-два, а далі? — Пішла друга цигарка.

— Може, ти влаштуй його кудись, де можна в однострої ходити? На охорону, не знаю, на прохідну, ще кудись.

— Тут навіть не в цьому річ. Йому всі винні, розумієш? Він звик, що волонтери забезпечували всім необхідним: і одягом, і їжею. Він хоче, щоб це продовжувалось. Ну але ж це халява! Це ж на шару! Так не можна. Він же не на фронті зараз.

— Ти зрозумій: людям потрібні мертві герої, а не живі. Так вигідніше. Бо про живих треба дбати. Що робити будеш?

— Не знаю, не знаю. Він читає інтернет, дивиться телевізор — усюди їх називають героями, прославляють. Він підсів на це і не завжди розуміє, що в буденному житті людям за великим рахунком начхати на нього. Люди он за газ не мають чим платити, ціни не нормальні, ти сам розумієш. Я не можу пояснити, що йому ніхто нічо не зобов’язаний.

— А він хіба грошей не привіз?

— Привіз. На них і живемо. Але це проїдання.

— Знаєш, що зроби?

— Що?

— А ти зіграй на його простоті. Постав його перед жорстким вибором.

— Яким?

— Ти ж сама казала, що він категоричний і що йому добре дається вибір між чітко так і чітко ні.

— Ну.

— От ти й постав його перед вибором. Або я і нормальне життя, або гуляй Вася.

— Хмм… — подруга відвела погляд на екслібрис у стилі Пікассо, який висить на стіні. Замислилася. — Може, ти й правий. Але це ризик з музикою. Я не хочу його втратити.

— З іншого боку, хитрі й ласкаві вмовляння нічого не дадуть, він не з таких.

— Кажеш, зробити йому встряску?

— Подивись, коли він став людиною — коли на власній шкурі відчув необхідність робити світоглядний вибір. Я все сказав. Думай.

Я все сказав, але знав, що він вибере її. Неможливо не вибрати людину, яка готова подарувати свою яйцеклітину. А от Женя не приживеться на кафедрі. Вона скаже, що тут погані люди і переведеться до Харкова. Там їй значно краще — у ґетто пофігістів. Усі подумки скажуть їй: з Богом, Парасю! Товариш навіть не прийде на її прощальне виставляння. Подумаєш — канапки зі шпротами. У нас уже навіть на забичених селах таким не пригощають.

Іруся мало руками не сплеснула, коли Стефко на одне з побачень прийшов в армійській формі. Красень. Підтягнений, видовжений, фігура по лямпасу. Кохання до Ірусі повністю перезавантажило Стефка. В її тендітності він знаходив гімалайські гори підтримки і ласки. Лише вона одна, 16-річне дівча, зуміла заманити його у світ щоденного дихання і рутинних клопотів. Вона не розпитувала про пережите, якщо він сам не починав обривчасто розповідати щось на свій розсуд. Але її присутність була еквівалентом єлеопомазання для зціленого хворого. Він навіть не пручався провалюватися в майбутнє, яке могло бути завгодно яким, але яке не було би продовженням минулого. Він зачинив туди двері на сталеву колодку. А на сторожі поставив її.

Кожен мій прожитий день — це вбивство минулого і водночас створення нового минулого. Теперішнього не існує. Ми перебуваємо на малюсінькій смужечці між минулим і майбутнім. Саме життя — це леміш плуга, який розрізає ріллю часу на те, що вже сталося, і те, що станеться невдовзі. Теперішнє — це вигадка тимчасових людей, які хочуть застрягнути, на декілька хвилин затриматись у міжчассі. Людині складно визнати відсутність теперішнього. Бо тоді доведеться визнати свою відсутність. Годинники з’явилися від потреби затриматися в теперішньому і зафіксувати його втечу до континууму. Розбити час на конкретні інтервали — це був геніальний винахід параноїка, який боявся відходити в минуле щосекунди. Вся екзистенція людини полягає в пожиранні майбутнього, яке виходить із нас минулим.

Зараз, у нашу добу, ми живемо на перешийку між старим і новим часом. Ми є останньою або передостанньою ґенерацією старого часу, де люди задмухували полум’я свічки, писали один одному каліґрафічні листи, виснажливо й довго долали відстані й не дозволяли собі сісти до столу в адидасі. Але другою ногою ми вже ступили в новий час, де дуже скоро в тіло вмонтовуватимуть чіпи з готовими знаннями, пересування стане блискавичним, стилі втратять первозданність в ім’я еклектики, людина стане доповненням до інтерфейсу, а свої естетичні забаганки можна буде легко задовольнити незліченною кількістю симулякрів. Народжені й виховані у старому часі, ми тупцюємо на перешийку до нового, і в нас немає вибору. Ми вже несвідомо стали мешканцями великого гіпертексту, який буяє множинністю зв’язків і переходів. Власних знань уже не треба — достатньо мати вказівний палець і натискати ним клавішу enter. Порожня голова, вказівний палець, одна секунда, клац — і ти вже знаєш, що буфотоксин — це небілкова отрута, яку виділяє шкіра монгольської жаби. Клац — і ти знаєш, що Шмалькальденський союз уклали протестантські князі в Саксонії 1531 року. Клац — і ти знаєш, що для кватерніона q = a + bi + cj + dk і дійсне число а називається скалярною частиною кватерніона. Власні знання не потрібні. Дорога до знань лежить через вказівний палець. У гіпертексті є все, абсолютно все суще, ти лише висмикуєш із нього потрібне чи не конче. У новому часі людина вертається до базового хапального інстинкту, але не за маминим мізинцем, а за інформацією, яку нагромаджували десятки тисячоліть, починаючи від епохи енеоліту. Перешийок між старим і новим часом постійно тоншає, він ось-ось хрусне під вагою допитливих пошукових серверів, і гігантський материк Гондвана подрейфує в керунку самозаперечення і самовисміювання. І ми навічно увійдемо в новий час.

Там не буде жодного однофункційного предмета. Онлайн буде рівнозначною альтернативою живої присутності. Дискусії будуть ознакою незрілості й сумніву. Кожен індивідуум формуватиме своє макросередовище контактів за принципом симпатії та фоловерства в соцмережах. Етнос буде раритетом. Не буде світових релігій, тому що всі релігії будуть світовими. Відеоконференція буде домінантним засобом зв’язку. Ґендер буде наслідком самовизначення. Опанування ґаджетів буде критерієм успішності. Любов буде верховним і найпочеснішим абсолютом. Національні держави будуть симптомом відсталості. Креол буде найпоширенішою расою. Інтернет буде просто в оці. Смерть замолоду буде диковинкою. Наявність потомства буде заслугою. Слова «відходи» та «сміття» перейдуть у розряд застарілих. Сировинні економіки перекочують у підручники. Офіси будуть віртуальні. ДТП на шляхах вивчатимуть як одиничні випадки збою навіґаторів.

Це буде прекрасний світ. Я чудово себе в ньому знайду, тому що дуже мало зайвого буде в новому часі, а зараз я неабияк страждаю від непродуктивної втрати часу і пересувань. Стоячи на перешийку між старо- і новочассям, я щасливію від того, що застав обидва. Своє перше секс-знайомство я здійснив через газету інтимних оголошень. Мені довелося писати листа від руки, опускати туди фотографію, на якій я, ніби цвяхом прибитий, потім заклеювати конверт, іти на пошту і чекати цілий тиждень (як він довго тягнеться!) на відповідь і фотографію навзаєм. Я знаю, що таке зажована аудіокасета, і, як на зло, вона чомусь зажовувалася саме на тому куплеті, який найбільше припав до душі. Перш ніж іти до кінотеатру, я телефонував, аби дізнатися розклад сеансів. Я ще застав глухий звук падіння монетки в таксофон. Хвилюючим було очікування, коли в пункті для міжміських розмов операторка зверталася в зал:

— Дванадцята кабіна. Хто замовляв Мінськ?

І ти підходив до залізного апарата з диском, знімав слухавку і чув рівний неперервний сигнал, який до реанімації ніякого стосунку не має. Я з того покоління, яке на відеокасету записувало музичні кліпи і фільми з телевізора, разом із рекламами, хоча потім хто це дивився? Я проявляв і друкував фотокартки, на телепрограмі обводив ті передачі, які хотів подивитися, телефонував до бюра точного часу, ксерив телефонний довідник, відправляв термінову телеграму, купляв словники та видання афоризмів. Усе це я візьму з собою в новий світ, щоби жити довго і не спалювати дорогоцінного часу.

Старий час… Я вишукував дріб’язкові дитячі страждання й болі, щоби переродитися. Я підставляв під хлист усі свої найбільш вразливі й відкриті місця, аби зрозуміти, хто в цьому житті зі мною, а хто проти мене. Я залюбки розчаровувався в кумирах і вчителях, здивовано виявляючи, що вони теж можуть засмагати в купальниках. Я перестав просити порад, тому що хотів віднайти свій внутрішній компас, і він виявився геть невживаним. Мене почало вернути від того, що я був загальним улюбленцем. Я захотів свідомо деґрадувати, аби люди перестали любити мене і я тоді отримав би нагоду побачити себе справжнього. Що більшим ставав розмір моєї ноги і коміра, то більшою ставала паралельність мого світогляду до світогляду найрідніших людей, і це спричиняло істинні напади щастя. Виборсуючись із клейкого кокона, мені дедалі частіше щастило на алхімію, що перетворювала біль на красу нових дверей, які відчинялися лише мені одному. Щоби забути минуле, варто припинити думати про майбутнє. Перемацавши багато дверей і відчинивши лише деякі з них, я не знайшов іншого способу нейтралізувати минуле.

— Припини думати про майбутнє, просто припини, — казав я сам собі і спотикався об неможливість виконати власний заповіт.

Дефіцит часу ріс синхронно зі мною. Мене лякали дні, позбавлені сенсу. Я зауважував, що життя підстьобує по спині, і мені треба поспішати, випереджувати ровесників. Вони тільки-но освоювали забавки одноразовим ширпотребом — а я вже вчився грати в бридж і брав у розробку гаму з чотирма дієзами. За мною ніби хтось гнався і дихав гарячим діоксидом вуглецю в потилицю. Я направду тратив розум, коли бачив навколо парад пласких гордощів. Мужчини пишалися тим, що вони мужчини і чогось-там досягли. Жінки пишалися тим, що вони жінки і мають красиві соски. Українці пишалися тим, що вони українці, і мене огортало жагуче співчуття до ліхтенштейнців та андорців, бо вони і не співучі, і не роботящі. Багатії пишалися тим, що автівок мали більше, ніж гаражів. Ідіотія, цілковита ідіотія — вона нагадувала батрахоміомахію, війну жаб і мишей. От тільки земноводними і гризунами були люди, які не хотіли покинути свої кокони. Вони бачили предмети зазвичай із темної сторони, а я намагався ці темні сторони натерти аж до блиску. Здається, якби я дуже захотів, то міг би почути плескіт однієї долоні.

Істин настільки багато і вони настільки об’ємні, що в них складно не вцілити. Одну з них я засвоїв лише з часом. Люди — дикобрази. Коли вони закохуються, то намагаються щільніше пригорнутися один до одного, аби зігрітися і розділити спільність. І що ближче вони туляться, то більшого болю завдають. Коли я знайшов свою людину, єдину та останню, то закохався не в неї, а в себе. Точніше, в того, ким я є біля цієї людини. Це інший я, набагато тривкіший, ніж просто я. І коли я помітив, що поряд із Цією Людиною перестав плакати від надриву, то спершу стривожився, а потім зрозумів: це і є любов у первозданному вигляді, адже мало яка людина вартувала би моїх сліз, а кохана людина — це та, яка не буде змушувати тебе плакати. Я не бився за своє кохання, воно само мене вибрало, і я готовий поставити сотні свічок за тих, хто так само не бився, хто так само вичікував, хто так само вірив і боявся налякати це почуття своєю скверною.

Я тебе кохаю.

Коли я вимовляю ці слова, то доводиться тричі перевірити, чи кажу я правду. Я боюся даремно сказаного слова, бездумного, автопілотного. У ці моменти я волію спати, тому що сплячого набагато простіше розбудити й повернути до активності. Каскад провалів рятує мене від беззмістовних морфем. Я вже не дозволяю собі засмічуватися літерами, які пишуть прищаві підлітки на заводських стінах. Моїм словам потрібне щось більше, ніж просто значення. Щось глибше, щось ширше за просту семантику. Я маю з чим порівнювати, тому що задовго до Цієї Людини в мене був інший коханець. Звали його страх. Він оберігав мене, опікувався, підказував:

— Туди не лізь. Із цим справи не май. Оцього не пробуй.

Страх любив мене страшно. Він мене залюбив. Він мене зробив. Це було дуже взаємно — я теж був вірний своєму страхові перед помилкою. Страх патронував мене, а я здуру думав, що він рухає мною. Паралізований страхом помилитися, я насправді стояв, як укопаний. Ми зі страхом були чудова пара, осліплена і самодостатня. Аж допоки Ця Людина не висвятила мені воду, не витягнула на центр почуттів, не оголила всіх тилів, яких, властиво, й не було. Я не зразу зміг оволодіти ситуацією, бо не знав, із чим маю справу. У вікно заглядала Венера, наче совість. Я з останніх сил утримував крила, які нахабно пробивалися всупереч моїй волі. І відпала потреба мовчати своєю розмовою. Одне лише питання атакувало мозок:

— Що мені робити зі своїми вадами? Показати? Чи, може, приховати подалі?

Я був на 200 % певен, що мене ніхто ніколи не полюбить через них. Було за що не любити. І досі є. Але ж камінь у небо ніколи не полетить, він усе одно програє силі тяжіння і бухнеться об твердь. То чи є сенс удавати когось іншого, непомильного? Людині, яка про себе нічого не розповідає, неможливо повірити. Як і неможливо повірити тому, хто розповідає про себе геть усе, до підспіднього. Золоту середину вловить тільки той, хто вважає себе багатогранним, а це напряму залежить від освітлення й кута заломлення. Не можна розкритися зразу, тому що людина — не пенал. Одним махом розкриваються лише примітиви, які не мають що продемонструвати. Карнавальна маска ніколи не видасть справжнього кольору мого лиця. Без редактора, без коректора і без фонограми — я постав перед своїм коханням у такому первісному вигляді, в якому мене прогнали з раю. Я мусів був одразу натякнути, за що саме мене треба любити. А за що — любити ще більше.

Останнє, що Іруся почула від Стефка:

— Ірусю, я дуже тебе люблю.

Вона надумала шаткувати капусту і дала Стефкові завдання начистити піввідра моркви. Стефко сидів над відром і дисципліновано виконував завдання. Він завжди слухняно виконував усе, що вона йому казала.

— Ірусю, я дуже тебе люблю, — того ранку він сказав цю фразу особливо інтимно.

Йому — 84. Їй — 80. Зморшки спотворили обидва обличчя, вони мало нагадують ті усміхнені гладенькі мордочки зі шлюбної фотографії, яка у старовинному паспарту висить над їхнім ліжком. Усе життя на відстані витягнутої руки. Усе життя в полі зору один одного. Усе життя одне на двох.

Привстаючи, Стефко відчув запаморочення. Приліг. Тисне в голові. Швидка. Блокада уколів. Заплющені очі. Безвільні руки. Легеневе глибоке дихання. Листопад за вікном. Швидко темніє. Пітьма заповзає в їхнє гніздо. Тьмяне настінне бра над ним. Недочищена морква у відрі. Брудний ніж.

Уперше в житті вона розгубилася. Не зрозуміла, що коїться. Він просто спить, правда? Поміряємо йому тиск. Ну і що, що високий. Він півжиття на клофеліні. У нього завжди високий. Стефку, ти мене чуєш? Ти спиш? Стефку! Я за ваткою. Вколемо. Ти мене чуєш?

Розгладжені зморшки. Спокійний вираз обличчя. Стомлене дихання. Ну і що, що не реагує! Відійдіть. Стефку, ти мене чуєш? Ти спиш? Відійдіть. Кому сказала — відійдіть.

Стефку!!! Стефку!

Стефку. Стефку… сте…

Все, що ти бачиш, — уже минуле. Все, що ти чуєш, — уже віддзвеніло. Все, що ти знаєш, — уже неважливо. Упали всі стіни і перепони. Усі відстані скоротилися до позначки нуль. Усі тривоги і сумніви вертають тебе до себе. Жодне дуло пістолета не цілиться в твоє чоло. Воно спокійне й молоде. Ти йдеш полем, на якому ще ніколи не був. Бавовняне поле. Пух літає проти сонця і лоскоче ніздрі. Ти виходиш на засекречену дорогу, яка приводить тебе в засекречене місце. Тут гуляють люди, яких ти ніколи не знав. Тут кожен має свою ванну, тому ніхто не плаче. Тут усміхаються собаки, які ніколи на тебе не гавкали. Тут немає храмів, тому що Господу не потрібне житло. Тут діти рюмсають лише через те, що ніколи не виростуть. Вода тут ніколи не псується, бо завжди тече. Тут слова не знають повторів, бо всі всіх чують. Тут не треба тягнути жереб. Ти приніс сюди тільки те, що робило тебе останнім із могікан. Тут немає прокурорів. Тут усі — боги, тому що всі прощають.

Ти нарешті не помітив неба. Ти і є небо.