№1

Посередненький готель. Розпакована сумка. Очищувальний душ. Нічні потяги Львів — Київ придумав той, хто заздрить Києву. Бо всі вони прибувають до столиці рано-вранці, коли надворі мерзлякувато і похмуро. Пливеш порожнім пероном у юрбі інших прибульців і ненавидиш столицю за холод і бридку невиспаність, якими вона тебе стрічає. Я дуже не люблю Києва, мої почуття до нього тяжіють радше до ненависті, до органічного відторгнення. Не люблю — і все. Єдина вигода з таких поїздок — вечірні блукання. Містом, яке робить малих людей великими, великими в усій своїй малості. Містом утікачів і зрадників. Містом провінціалів, які соромляться провінції й себе самого, які скидають, немов ящірка, хвіст усього, чим вони є насправді. Містом циніків. Містом понтів. Містом зневаги до гірше одягненого і гірше взутого. Містом новонавернених парафіян колективної сталіци, яка їх одразу перекопичує на рускоязичний лад і поселяє в вєчєрній квартал. Оцю стрімку втрату самого себе, своїх докорінних звичок я спостерігав безліч разів — і завжди випадав в осад. Ну як можна за одну ніч позбавити себе себе?

Моя мама ні разу не бувала в Києві. Хоча ні — бувала проїздом, коли за рік до Чорнобиля ми відпочивали в Ірпені на дивній базі відпочинку, фірмовим стилем якої була відсутність будь-якого стилю. Кімнати блочної системи, залізні ліжка-нари, квадратні тумбочки з дверцятами на магнітиках, які, звісно ж, давно вийшли з ладу. Завдяки мамі я носив довге волосся, яке закривало навіть вуха. Волосся було молочного кольору, воно робило з мене імпортного хлопчика, який регулярно отримував записи у щоденнику «Негайно підстригти!».

Ми з мамою не пропускали жодних танців. Її часто запрошували адепти курортних романів — ще б пак, молода, розлучена, ефектно одягнена. Усі ці чоловіки чомусь мали вуса, інколи прокурені в кутиках, і нігті, схожі на пластинки, якими грають на домрі. Вони, як білі яхти, надимали свої вітрила, штанини модифікації кльош гордо тріпотіли на вітрі — і лови починалися. Вони обирали свій об’єкт, і з кожною самодіяльною піснею вони зменшували відстань у надії завоювати перехідний трофей. Мама була не з таких, тому всі отримували відкоша. А от до мене одного разу підійшов мій ровесник. Грузин, майбутній реформатор. Волосся, як смола, аж блискуче, гарно викладене на праву сторону. Він подумав, що я — дівчинка з молочним волоссячком. Такої травми він ще ніколи не зазнавав, коли мама шепнула йому на вушко:

— Это мальчик.

Ми перед сном довго сміялися, я ніяк не міг опанувати свого реготу.

Там, далеко від дому, я лежав горілиць на галявині з мінами (так ми в дитинстві називали коров’ячі гімна), а наді мною — високе небо дитинства. В дорослому віці небо не таке. В дорослому віці неба не існує, бо доросла людина знає, що це не небо, а космос, стратосфера, екзосфера чи ще там щось. Віра в небо — прерогатива дітей. Я залюбки небо віддалив би від дорослих. Коли я малим дивився на небо, то бачив там море. Нудний Ірпінь не був морем. Мене ніколи в дитинстві не возили на море. Я був єдиною дитиною в класі, яка не була на морі. Тому моє море було прямо наді мною щосекунди. І тому я в перших числах вересня щороку ставав найбільшим вигадником у всьому місті. Я нафантазовував неймовірні пригоди про те, як цього літа ми з мамою були на морі, фоткалися з ручною мавпочкою, з вереском з’їжджали з водяної гірки в аквапарку і ходили в дельфінарій. Я навіть придумав імена двох дельфінів, з якими буцімто потоваришував, — Семен і Тимофій. Дебільні імена, так дельфінів не називають. Але хіба це мало значення?

Для мене не існує тата. Трошки не так… Я не можу сказати, що це важка тема для мене. Особисто мені він нічого надто злого не зробив, тому в мене з ним нормальні взаємини. Передовсім тому, що він мав іншу сім’ю і мешкав за кордоном.

— Він мене не вбив. Отже, хай живе собі, — казав я весь цей час.

Він для мене не не існує. Він для мене — як бонус до родичів. Такий собі факультативний додаток, від відсутності якого основний комплект не постраждає. Він є — ну і на здоров’я. Його нема — його і так нема. Я навіть радий, що він нас покинув. Мені було 4. Чудовий вік: ти ненаситно пізнаєш цей світ і тебе не гребе, є в тебе тато чи немає. Не до того якось.

— Для тебе тата не існує, — цю фразу насправді прищеплювала мені мама.

Я був би радий, якби тата для мене не існувало. Я тоді мав би більше підстав вірити в непорочне зачаття і своє небесне походження. Натомість мені багаторазово наголошували, що для мене тата не існує — і цим робили все, аби він існував і існував, існував і існував.

Я його мало пам’ятаю, але мені наполегливо прищеплювали драконівський образ батька. Це — велика помилка, бо я ніколи не вірив у драконів. Я завжди їх хотів любити, вони були беззахисні у своїй неповороткості й вайлуватості. Він таки гуляв, таки зраджував, таки пив і навіть піднімав руку на маму. Але він не був драконом. Він був поширеним зразком творінь чоловічої статі у периферійних містечках. Його не було поряд, але я ніби виростав на полі бойових дій. Усі спогади про батька, які я виніс із дитинства, зводяться до одного: він сволоч, причому остання. Коли я вперше почув це словосполучення, то навіть утішився, бо якщо існує остання сволоч, то має існувати й перша, найкраща, найсильніша, найсправжніша сволоч. Якщо мій тато мав би бути останньою сволоччю, то це не така вже й погана сволоч. Мене це деякою мірою втішало. Я не мав права думати по-іншому. Як на зло, єдиний реальний спомин про нього — такий, у якому тато постає сволоччю. Коло замкнулось.

Я не хотів їсти манку. У мене тоді були проблеми з апетитом. Я навіть м’яса не їв, а жував, випльовуючи висмоктані кульки песикові на ім’я Бімчик. Тато забавляв мене на сходах, напихаючи кашею. Я вже точно не пам’ятаю, чи то була манка на молоці, чи на розсолі. Якщо на розсолі, то я правильно робив, що зціплював зуби і вередував. Тато не витримав — і з розмаху заїхав мені манкою в лице. Я чітко пам’ятаю фраґменти обличчя тата, яке можна було бачити з-під вій у манці. Я заверещав і викликав на себе зливу жалю. Не вважаю, що тато скоїв такий злочин, за який я маю картати його до кінця життя.

А іншого разу я катався на 3-колісному роверику на вулиці. Аж раптом почув крики з дому. Я увімкнув газ і помчав до хати. Тато, роздягнений до пояса (раннє літо), тримав ногою двері туалету і не випускав мами. Та, з замотаним по-турецьки рушником, кликала на допомогу. Збіглися сусіди, які намагалися втихомирити тата. Але ситуацію вирішив я — узяв накривку від виварки, підійшов поближче і з усієї міці вліпив нею по тому місцю, до якого діставав. Так склалося, що це місце виявилося дуже стратегічним, тож мама вже по кількох секундах тримала свого героя-Бетмена на руках і заспокоювала. Завдяки татові я тієї миті вперше відчув промінь слави і пошани.

Я цілком добре обходився би без батька, якби не ця клята школа. Тати приводили чи забирали моїх однокласників зі школи. Мене здолало дитяче бажання бути таким, як усі. Я воскрешаю в пам’яті ту мить, коли мені закортіло мати батька. Я хотів його мати у функції доправи до школи і забирання зі школи. Не більше. Тоді я попросив дідуся прийти до школи трошки раніше і викликати мене з уроку. Я захотів, щоб увесь клас закцентував увагу на тому, що мене забирає зі школи не бабця, не мама, а мужчина. З неймовірною пихою покинув клас під ретельні погляди однокласників, вийшов і спитав:

— А де мама?

Великий злочин проти дітей чинять ті батьки, які перетворюють їх на заручників своїх образ, своїх уражених доль, які призначають дітей персонажами своїх воєн. Вони ніби відіграються за допомоги дітей, налаштовуючи їх проти вже навздогін, заочно. І коли ти виростаєш, то некомфортно себе усвідомлювати інструментом помсти. І тоді ти проти волі заражаєшся стокгольмським синдромом. Ми всі живемо наперекір, самі того не знаючи. Тому я таки прийняв у своє життя того, кого не мав би приймати. Якоюсь мірою це була зрада. Але хто не зраджував своєму вихованню, той потім не здатен зіграти в нічию з минулим.

Конференція, на яку я їхав у вагоні 00, була ніякою. Черговий відмив ґранту. Я стою біля прилавка в тіснуватому магазині й вибираю пачку цукерок для мами. Хоча брати пачку невигідно — там кілька штучок, зате купа картону й пластику. На один зуб. Я вдивляюся в найвищу полицю аж під стелею (який велетень так високо виставляє товар?). Із каптьорки випливає типова продавчиня в таких склепах. Фарбована жіночка віку, який складно визначити, з золотим зубом у діапазоні усмішки, з короткими пухлими пальцями з пообтинаними нігтиками. Такі пальці-обрубки просто приречені махлювати.

— Перепрошую, а можна оці цукерки? — ввічливо тицяю пальцем, оскільки цінника, як і годиться, не роздивишся навіть зблизька — ця цьоця писала його від руки. Дивлячись на львівські цінники, я починаю погоджуватися з думкою, що почерк видає походження людини. Наші продавчині всі до одної родом із Галичини — цінники писано за принципом «дайте мені чистий спокій».

— Цих у нас немає, — мляво просичала продавчиня, загальмовано дивлячись повз мене кудись на вулицю.

— А оці? — я інколи сам себе дивую наявністю запасів терпцю.

— Цих також немає, — продавчиня продовжувала незворушно втуплюватися в невідому точку на вулиці.

— Тоді якого дідька ви всі ці пачки виставляєте на вітрину, якщо цих цукерок немає в продажу?!

— Це макети.

Макети в них!!! Який лихий потягнув мене на Привокзальний базар? Недаремно він усівся зразу навпроти вокзалу — енергетично брудного і розшарпаного місця, яке я називаю розпуттям. Саме на розпутті оголюється справжність. Кращого місця для вивчення самобутності годі відшукати. Вибираю горошок. Бачу — дешевший. Але продавця не бачу. Наче в казці про рукавичку, припіднятою інтонацією запитую:

— А хто тут продає?

Із сусіднього лотка визирає продавчиня. Вже не село, але ще не місто. Запихаючи до рота розмоклу мівіну, урочисто повідомляє:

— Пішла посьцяти. Зараз прийде.

По всьому видно, що їй неабияк смакує мівіна-експрес. Гадаю, моя продавчиня теж її полюбляє, а ще заїдати біляшами. Я собі уявив, як продавчиня мого дешевого горошку живописно пускає жовтий струмінь у громадському туалеті навстоячки, і, вдаючи, що не почув цього одкровення, рушаю з місця. Мене наздоганяє недожований вигук:

— Куда ви йдете? Зара посьцяє — та й прийде!

Завертаю за ріг. Перед входом до молочного залу стоїть рум’яна бабуся в непомірно ворсистій хустці та тримає в руках засушене бадилля. Спершу подумав, що то чортополох. Зрештою, яка мені різниця — все одно тих галузяк ніколи в житті не куплятиму, адже перетворювати помешкання на поганське капище подразнювального пилку не маю ні бажання, ні здоров’я. Вже коли я порівнявся з бабусею і вловив запах її предковічної шафи, почув питання, адресоване їй:

— Бабцю, а що то ви таке продаєте?

Якась пані, певне, з такої ж цікавості, як і моя, вирішила з’ясувати, що ж це за півметрове бадилля. Рум’яна бабуся, втішена, що бодай хтось звернув увагу на її безцінний крам, хвалькувато відповіла:

— О пані! То від проносу. Якраз для вас, пані. Беріт, пані…

Ідучи на Високий Замок розкуйовдженою ремонтом вулицею, помічаю стареньку бабусю, якій треба перейти на протилежну сторону хідника, але розрита могила на заваді. Я акуратно пропоную свої послуги поводиря, ми покроково долаємо кожну глибу, вона не може натішитися з моєї поштивості. Вже коли пункту призначення досягнуто, вона ласкаво огортає мене поглядом, я бачу, як її зіниці притомно фокусуються, упізнавши когось знайомого. Вона пильно вдивляється, спорадично звіряє побачене обличчя з каталогом своєї оперативної пам’яті, примружується — і ось результат звіряння файлів:

— Слухай, то ти, Леся? Лесю, я тебе не пізнала.

То є мій Львів. Я точно знаю, що моє ставлення до цього міста і країни було би цілковито іншим, якби тут не жило моє кохання. Щойно вранці невчасно заграє радіо, виконуючи роль будильника, я полюбляю притиснутися лицем до сонного лиця коханої людини і так додрімувати ті останні 60 секунд. Мене огортає віра в успішний день-тиждень-місяць-рік-життя. Більше за все я боюся стати продовженням своєї коханої людини. Страшенно боюся безповоротно перетекти, перелитися в кохану людину і жити її життям, а не нашим, про своє вже мовчу. Боюся невід’ємно прирости до коханої людини, бо тоді з’явиться ілюзія, що ніщо вже нас не роз’єднає. Я волію жити під загрозою розриву, ніж купатись у желе самовпевненості. Боюся звикнути до щастя і сприймати його буденно, як ранковий душ. Я до найменшого нюансу знаю всі вади цієї людини. Їх багато. Але я не хочу вказувати на них. Не хочу, щоби моя найдорожча людина їх позбувалася. Бо це вже буде інша людина. А я вже не зможу наново полюбити.

Мій простір дитинства був тільки моїм. Особливо мамин стрих (горище). Це — заповідник напівживого і реанімація напівмертвого. Я зніс би ці відстійники до бісової матері. Переробив би на мансардні приміщення з вікном, пробитим у небо. Туди проситься проміння. Воно оживило б усі ці порохи, тапчанчики, тумбочки з начинням, перепис якого виявив би парадоксальну річ: кожна з цих речей сама по собі нікому не заважає і нічим не шкодить, але в сумі всі ці предмети є гіпермаркетом із доказами життя до. До чогось, до когось. До моменту, коли ці предмети не встигли за зміною життя і згорнулись.

Мамі потрібні не ці речі, а їхня наявність. Вона мусить знати, що в цих темних холодних квадратних метрах живуть вони — речі, які нікому не заважають. Надто багато гострого й колючого оточує її в повсякденні, тому ці невинні речі повинні збалансовувати. Вона так і каже:

— А кому вони заважають? Ай.

Життя за принципом незаважання — це так знайомо її ґенерації. Все її покоління — страшенно оречевлене. Воно десятиліттями оточувало себе речами, речами, речами. Потрібними й не дуже, модними і допотопними, громіздкими. Всі ці речі наштамповано конвеєром для цілого покоління, вони однакові, або принаймні схожі, дуже схожі. Ця однаковість насаджувалася змалку, коли всі мали ідентичну шкільну форму з однаковими кантами і навіть ґудзиками. Я ще застав цю задушливу однаковість. Атмосфера ґетто пом’якшувалася доступністю речей. Речі рятували режим, який базувався на однаковості. Однакових речей мало бути рівно стільки, щоб однаково всім вистачило — і щоб однаково всім забракло. Дефіцит теж був однаковим. Люди марили однаковими речами. Всі, хто не мав гарнітура, хотіли такий гарнітур, як у всіх. Однакові потреби задовольнялися приблизно однаково, і це задоволення в однаковості заспокоювало, позбавляло комплексу неповноцінності. Я приходив у гості до своїх однокласників і бачив там майже такі (або такі самі) речі, як і в себе вдома. Тільки інше планування, кольори та антураж надавали цим однаковим предметам упевненої неповторності. У нашому класі завжди знаходилося кілька пар однакових сандалів, кросівок, шапок, шаликів, рукавиць. Інколи діти плутали їх, але мало хто це помічав, якщо ці однакові речі були однаково зношені. Однаковість оречевлювалася. Це було необхідно для побудови суспільства однаково безпечних людей. Усі небезпечні для режиму люди знищувалися однаково. Підкуп однаковим щастям і залякування однаковим нещастям діяло безвідмовно. Наші матері ні сном ні духом не відали, що є продуктами однаковості. Вони, будучи молодими, конкурували між собою за те, як кому краще вдасться підкреслити свою тотожність. Їх заточували під споживання однакових мрій, а потім їх видавали — поштучно, заощадливо, розтягуючи в часі на все життя. І речі, речі, речі. За які билися, стояли в чергах, виманювали з-під прилавків, діставали з-під землі.

Коли я зараз бачу на гуманітарках людей, які стоять раком і порпаються в речах, понакидуваних у дитячий манежик, я бачу типову позу цілого покоління. Вони не можуть собі дозволити якісного життя, тому маловартісні речі перетворили на культ. Розгадка — в кількості. Речей має бути багато, а слово «багато» передбачає малу ціну. Не в гривнях — а просто малу ціну. І ці речі перекочовують з одних рук в інші, з одних мрій в інші, задовольняючи кількісні потреби в речах. Головне — щоб не заважали.

Іруся відчувала себе предметом, який заважає. До якогось моменту вона трималася. Але одразу після (не)повернення до Львова вона злягла. На її місці я вже попросив би виписати не антибіотики, а радіовуглецевий аналіз, аби встановити справжній вік душі, яка стільки пережила. Стефко не на жарт перелякався, почав метушитися по лікарях. А вона просто не могла підвестися. Щось важкогабаритне приковувало до ліжка і не давало випростати хребет. Організм, який переніс усі ці вояжі, попросив перепочинку, психіка завмерла над кнопкою рестарту.

Невідомо, як би це закінчилося, але врятувала мама Текля. Вона взяла й померла. Не минуло й кількох місяців після повернення впертюхів. Без попередження, без передчуттів — одягнула нову парадну хустку, лягла по обіді й заплющила очі. Тоді Іруся й повернулася до активності. Вона ніби чекала цього звільнення від відповідальності мозолити очі.

— Ти зламала йому життя, — ці слова неможливо вирвати з корінням чи полити отруйними гербіцидами.

Хай скільки Іруся намагалася перекопитити себе на нові рейки мирного співжиття, а все одно ці слова проростали нізвідки, руйнуючи таку хитку рівновагу почуттів. Ці слова потрібні були як мотиватор розпластатися на асфальті, але прожити щасливе життя. Всупереч, на зло, наперекір.

Вичекавши 40 днів, постало питання: що далі? Мама Текля була основним промоутером їхньої присутності тут. Не стало мами Теклі — усе вмить перетворилося на суцільне заважання. Все одно це не твоє. Ти заважаєш. Ти тут гість, прихищений подорожній, якому дозволили погрітися біля багаття у нічиєму лісі. На тебе чекає дорога до свого пристановища, наразі не наявного. Але якщо ти не будеш його шукати, то так і закацябнеш на відкритому вітрі історії. Вйо, Ірусю, час у дорогу, вкотре — але цього разу вона мусить привести вас трьох у чотири стіни, які стануть вашими на тривалий час, а може, і назавжди.

Їй сказали, що легше знайти прописку і роботу в глибині області, в котромусь із райцентрів. Треба просто спробувати навмання. Навмання не цікаво, тому філолог Стефко вигадав розвагу. Вибір майбутньої долі іноді краще робити у формі гри — це звільняє тебе від тягаря усвідомленої відповідальності. Гра, випадок, фатум — вони не ставлять перед собою конкретної практичної мети, а є просто довільною комбінацією фіктивної реальності, яка не має відомого результату, і в цьому її шарм.

Стефко акуратно, під лінійку, розграфив аркуш А4 на багато прямокутних віконечок і повирізав їх масивними ножицями, які в мами Теклі завжди висіли на цвяху за вушко. На кожному з отриманих клаптиків він написав назви міст у Львівській області. Вийшло близько 20. Почалося жеребкування. Кожен із цих топонімів мав рівні шанси стати майбутньою домівкою цих двох із дитиною. Це було дуже захопливо: нетерпляче очікування вердикту долі перемішалося з азартом, і ця круговерть невідомості, яка за лічені секунди явить якусь із назв, лоскотала підсвідомість. Зіжмакавши всі ці паперові ймовірності й перемішавши їх у мисчині, Стефко запропонував Ірусі витягнути свій льос.

— А як домовляємся? — підхопила вона. — Тягнути одне місто чи два, а вже потім вибрати з двох обраних? Як ти кажеш?

— Не знаю. А ти як кажеш? — Стефкові завжди було легше спихнути відповідальність на неї.

— Давай так. Витягаю одне. А якщо ми обоє будемо проти, то я перетягну.

— Ну ти хитра! Так буде нечесно. Що витягнеш, те й буде.

— Ну добре, добре…

Вона занурила свою руку в миску. На жеребкуванні ФІФА чи УЕФА в такий спосіб обирають суперників. А тут обиралося те, що має стати рідним, найріднішим.

Містечко М.

— Ти там колись був?

— Ніколи. А ти?

— Чула, але ніколи не була.

Вони ніколи не були в тому місті. Чули лише, що поблизу нього нещодавно відкрили цемзавод. Уся ця індустріальна тема була чужа обом. Обидва — гуманітарії, і слова «завод», «фабрика», «підприємство» породжували некрасиві асоціації з брудними стінами, величезними холодними цехами, поржавілим залізяччям. Та найперше, що приходило в голову, — роба, цей уніфікований спецодяг робітників, однаково засмальцьований. У такому спецодязі вони валили ліс на Сибіру. Їх видавав бригадир — суворий, але класний мужик, який бачив у цих нещасних антисовєтчиках людей, живих і гідних людей, яким треба злегка допомогти пережити все це.

Якось бригадир, що ніс відповідальність перед державою за цих рабів, затримувався в лісі. Уже почало темніти, на перевалковій базі, збитій із потужних суцільних колод, звідки в’язні рушали в тайгу, всі помітили його відсутність. Починалася хурделиця, ртутний стовпчик почав опадати донизу, в повітрі запахло тривогою. Вимучені після тяжкого трудодня чоловіки переглянулися і, ніби змовившись, почали мовчки натягати на себе ці злиплі хутра, вушанки і повстяні валянки. Проти ночі, у присмерках, на порозі темнющої непроглядності вони вернулися в тайгу. По бригадира.

Він уже починав замерзати. Мабуть, прихопило серце, він притулився спиною до кремезної модрини. Її коренева система розкинулася хвилеподібно в радіусі кількох метрів і слугувала підставкою для зручного сидіння. Так він і причаївся — з розстібнутим коміром, розчервонілий, з широко розставленими ногами. Потім він розказував, що йому було дуже приємно, ще ніколи так приємно йому не було: повільне тепло розливалося всім тілом, йому являлася померла мама, він розмовляв із нею, розпитував, як їй там, хоча був членом партії. Бригадира принесли на руках, урятували його, а він, своєю чергою, рятував цих нещасних із принциповою позицією, яка закинула їх аж сюди, під низький горизонт тайги.

— Завтра почнемо збиратися.

Вони могли би лишитися після смерті мами Теклі, але Іруся на рівні епітелію відчувала свою зайвість. Усі ці роки тут жили без них трьох. Стефкові родичі весь цей час відчували на собі косі погляди — як-не-як, їхній Стефко ворог народу, а родичам ворога народу дістається всього менше, ніж решті. Старший брат Стефка якраз влаштувався працювати на військову частину в господарський відділ, а там такі речі все одно з’ясовували і перевіряли. І хоча ти офіційно був реабілітований державою (не виключено, що тією самою трійкою) — ти не міг вивести татуювання інакодумця, нанесене дуже ретельно і якісно. Ти все одно мусів ніби вибачатися за свій проступок, протиправне зазіхання на дійсність, на яку інші погодились мовчки. Простіше було вдруге одягти робу.

Я завжди виживав завдяки самопрограмуванню. Навчився цьому від цих трьох, які одного дня ступили на перон без найменшого розуміння, де вони пересплять оцю ніч. Кожен їхній день був підготовкою до невідомої ночі. У долю беззаперечно вірять тільки християни і невдахи. Що іноді — одне й те ж. Життя — це і є доля. Ти живеш, і саме завдяки цьому факту-процесу в тебе трапляються різні зустрічі з різними людьми. Інакше просто бути не може — ну хіба якщо ти живеш на безлюдному острові, де мідії й рапани самі застрибують у твої жмені. Доля — це щось ексклюзивне. Тому долею я не хочу звати те, що стається з кожним-кожнісіньким. Бо це вже не доля — це вже один гребінець, під який потрапляють усі. Доленосні зустрічі — це те, що робить із людей людей. Ти мусиш прив’язатися до когось і в когось пустити корені.

— А ти змінився, змінився… — відколи закохався, я часто чув такі спостереження. Однак особливо компліментарно це звучало з уст мого товариша-мізантропа.

— В плані змінився?

— Заспокоївся.

Я й сам це помітив. Коли в моєму житті з’явилася найдорожча людина, я зрозумів: усе, що було зі мною досі, — це хіба що пролог, епіграф, розлогий вступ. Я ніби не жив, а репетирував. Або репетував, корчачи гнівні гримаси перед долею. Кохання вкрало відчуття боротьби за себе. Мені зараз іноді бракує цього відчуття, коли я ризикував одним лише собою, тобто нічим не ризикував. А зараз з’явилися тягарці, дзвоники, які дають попереджувальний звук, коли ступаєш не туди. Відколи я з цією людиною, я не плакав. Фільми чи похорони не рахуються. Я перестав плакати від внутрішнього надриву, який грозою очищав мене і переповнював озоном. Кохання вселило в мене спокій, а я боюся цього стану блаженства, боюся, щоби в тихому болотці не завелися чорти з ріжками. З’явилася спокуса себе заспокоїти, що це щастя — назавжди, а отже, його вже не треба виборювати, його не треба боронити. Приречений на щастя, я поволі втрачав концентрованість, моє внутрішнє горіння почало обпікати, його довелося дозувати. Кохання — це завжди умиротворення, воно не терпить галасу і рвучкості, воно хоче тихо дрімати в тебе на плечі, ніжно посопуючи і присипляючи тебе. Воно хоче вирвати тебе з лап дійсності й поволокти, як німу жертву, у свою теплу печеру, де ніхто не заважатиме, не порушуватиме ідилії. Воно хоче усамітнитись і відгородитися від безумного темпоритму за стінами. І я знайшов у цьому свої ліки, свій внутрішній мир, якого так прагнув увесь цей час, коли лише мріяв про стан автаркії. Розхристаний перехресними допитами сумнівів, я стрімголов полетів у почуття, яке зцілювало. Так, я змінився. Я пізнавав багато речей, які навіть назви не мають у жодній енциклопедії, яких навіть не опишеш. Шукаючи себе, я знайшовся у цій людині. Не сподіваючись на взаємність, я просто відчинив усі двері. І з подивом виявив: якщо раніше вони відчинялися від себе, то тепер — до себе. Готовність терпіти стабільність, готовність разом мінятися і старіти, готовність ділити все навпіл замінили попередній індивідуалізм. Мені стало себе забагато. Я почав бути надлишком. Довелося себе поділити на ще когось.

Я вифантазовував собі зовсім інше освідчення. Не таке, ну не таке. Не збагну, чого я тремчу?

— Альо! Ку-ку! Скільки цукру? — мене перепитали повторно, бачачи, що я пішов у нірвану і забув повернутися.

— Мені — як завжди, — самозаглиблено промовив я. Ну що ж, пора, пора. — Я мушу тобі дещо сказати.

— Та не хвилюйся ти так…

Отам, за вікном… там інший світ. Це не мій світ. Там простота. Там тріумфують роками накатані рейки. Там люди помирають від зупинки життя, а не серця. Я — не з того світу, розумієш? Я в ньому живу, але я не живу в ньому. Розумієш? Мій світ — на контрах до світу за вікном. Мій світ, мої переконання — вони вразливі. Це накладає на мене відповідальність за тих, хто надто близько. Замість того, аби потрапити під парасольку моєї безпеки, ти потрапиш під удар, під каток, під прожектор. Ми разом змушені будемо боронити свою приватність, яка магнітом притягує очі сторонніх. Попередження не спрацює, якщо його не сприйняти всерйоз, чуєш? Я мушу тобі зізнатися… Точніше, я не мушу — я хочу тобі зізнатися. Дай секунду… Я з тобою нещирий. Наша дружба дається мені ціною великих зусиль. Мені тяжко сприймати тебе як друга. Розумієш? Ти мені подобаєшся. Ти мені дуже подобаєшся. Я закохався. Хотів тобі це сказати. Коротше… Я закохався в тебе. З цим треба щось робити. Поняття зеленого не маю, як ти це сприймеш. Але я мусів тобі це сказати. Я вже давно переріс усі ці банальні сердечка на листівочках. І тому постійно стримую свої почуття, аби не розірвати ними тебе. Я ще ніколи так не боявся. Я завжди боявся кохати. Мною правила невіра в те, що мене можуть кохати і що щастя існує. Мене ніхто ніколи не кохав, і я до цього звик. Страх перед цим почуттям застерігав від вчинків і привчав задовольнятися епізодичними фліртами. А тепер я боюся. Мусів освідчитися, щоби щось змінилося. В добру чи злу сторону — це вже вторинне. Мені стало легше. Рішення не за мною.

У мене було саме так. І тоді почалася справжня робота. Ніякої гормональної ейфорії. Я не бігаю по кімнаті з навіженими очима. Мені не хочеться верещати на весь світ про свої почуття. Я несподівано для себе тверезо оцінюю те, що відбулося. Щастя — це тверезе і спокійне почуття. Воно десь глибоко-глибоко. Воно хіба що кінчиками променів осяває обличчя, і не більше. Щастя статичне. Тільки-но воно починає бути стрімким, як треба зразу себе готувати до змін на гірше. Коли арамієць казав «Мир вам», — він бажав людям щастя. Він просто не врахував, що людство глухе. Людям усе одно, хто кого ненавидить. Але не все одно, хто кого кохає. Їм немає за це прощення. Я проклинаю кожного, хто таврує моє кохання. Кожного. Нехай короста з’їсть їхню шкіру, нехай імпотенція в них передається спадково з роду в рід, нехай лупа сиплеться з їхніх голів просто в тарілку, нехай на їхніх весіллях гості понаїдаються прокислого крабового салату, нехай їхні діти мають великі валютні кредити, нехай у їхніх машинах відмовляють гальмівні колодки, нехай усе їхнє поріддя живе на мінімальну пенсію! Вибач, Боженьку, якщо щось не те сказав.

Аж ридати хочеться. Невралґія. Кохана людина дихнути не може. Поперек звело. Нерви віддають аж у зуби. Кожен рух — з обережністю гіпопотама, якого впустили на виставку порцеляни. Ні сидіти, ні лежати, ні кашлянути, ні пчихнути, ні засміятися. Людина мучиться, а таке враження, що це я хворий неможливістю чимось допомогти. Все, що можу, — записати на прийом до лікаря, а тим часом купити в аптеці мазь, до складу якої входить бджолина отрута. Кажуть, помічне. Я завжди знав: найкраще лікує те, що вбиває.

Розумію, що неминуче підходжу до того віку, коли вилазять усілякі болячки, та й спати треба більше годин, аніж раніше. Що буде за 50 років? Я уявляю себе старим. Чудово уявляю. Люди дуже обмежено трактують себе. Поріг старості в кожного свій. Живучи в дитинстві біля цвинтаря, я завжди був у курсі свіжих і розпачливих (а отже, страшенно цікавих і видовищних) похоронів. Якось я прибіг із чергової «імпрези», і мама мене спитала:

— Кого там нині ховали?

Я зневажливо відповів, зашнуровуючи розбиті вщент ролики:

— Та-а-а… Старого якогось. 45 років.

Тепер, коли мені під 40, і це не температура, я розумію, наскільки я був правий. 45 — це справді поріг старості для дуже багатьох. Люди дочасно себе хоронять. Ми всі колись будемо старими, від цього не втечеш. Будуть зморшки, буде недобачання, будуть тяжчими прокидання, буде сповільнена координація рухів, буде більше поглядів, спрямованих у минуле. Все це буде. Але це не старість. Я не буду старим, бо навіть у біологічній старості буду сучасним. Одягатимуся в яскраве, буду незалежний фінансово ні від кого. Не затягуватиму мовлення, від мене нестиме шикарним парфумом, і я вживатиму наймодніші молодіжні жаргонізми, мать вашу. Старість — це не ступінь зношеності. За кордоном я не бачив старих людей. Тамтешні старші люди — усміхнені, охайні, світлоокі, світлозубі, з чистими нігтями. Зморшки їм навіть до лиця, вони нагадують світлу тканину, злегка підібрану по боках. Цим людям більше пасує словосполучення «літні люди». Від слова «літо». Я зовсім не боюся старості.

У нас мало хто зі стариків усерйоз і прихильно сприймають обдаровану молодь. Наші старикашки в трамваї до молодших від себе пасажирів завжди фамільярно тикають. Вони не довіряють розумним молодим. Не поважають молодших. Вони їх просто не люблять. Мабуть, це і є старість — коли ти відчуваєш свій програш супроти молодих і розумних. І через це злишся. Головне, за що я любитиму свою старість, — за те, що тільки вона дасть мені шанс, що його молодість ніколи не дає. Старість дає людині шанс перемогти свій вік. Якщо ти молодий, то мусиш бути сильним і здоровим апріорі. А у старості ти стаєш беззаперечним героєм, коли перемагаєш свій вік. Тоді всі тобою захоплюються, бо ти поклав свій вік на лопатки. Мною будуть захоплюватися, це точно.

Я часто розпитував маму, чи пам’ятає вона всі ці поневіряння, сибірський старт життя, транзит через Москву, дощовий Львів, приїзд до міста М? Вона заперечливо хитає головою:

— Не пам’ятаю. Намагалася згадувати — нічого не виходить.

Пам’ять — повія. Вона загальнодоступна хіба що для посередності. Пам’ять навмисно блокує найбільш значущі речі, причетні до кристалізації твого світогляду. Чи це такий самозахист від повторного переживання драми, чи це передбачений механізм ощадного ставлення до себе — але найзначущішу інформацію ти мусиш мало не силою виколупувати з надр пережитого, по ходу перелопативши бульдозером купу вторинного. Я силувався воскресити бодай якісь спогади про тата — але на думку приходила лише картина його першої появи, коли мені було 12.

Був сонячний день. Ми з мамою сиділи на кухні й їли тюльку. Завжди купляли її на базарі в азербайджанця Алі, який давним-давно оселився тут, опанував мову з неповторним кавказьким прононсом і продавав усілякі засоли і прянощі. У гірських народів дещо інший погляд на жінок, я постійно бачив, як він зиркає на маму, інакше, ніж місцеві чоловіки. Чи то густі брови додавали цьому поглядові певної демонічності, чи то просто він стояв у недоброму місці, але ці зиркання мене навіть трохи лякали. А от тюлька була відмінною. Дверей ми ніколи не замикали на ключ, коли хтось був удома.

Почувся звук. Хтось зайшов. Я сидів спиною до входу, аж раптом побачив, як мама буквально завмерла з напіввідкритим ротом, з очищеною від кишок тюлькою в пальцях. Ніби вона побачила привид, що випадково зайшов із цвинтаря. Ця німа картина змусила мене обернутися. Тюлька випала з рук. Це справді було марево, фата моргана. Будь ласка — до моєї кухні зайшла остання сволоч, збірний об’єкт дитячої жорстокої ненависті, прищепленої дорослими баталіями. Зайшов мужчина з фотоальбому, напівміфічний індивідуум, який ухилявся від аліментів, а на суді відмовився від мене. Повітря заповнило всю дихальну систему, і я не міг його випустити.

Він почувався винувато, хоча тримався славно. Уявлення не маю, скільки внутрішніх сил йому коштував цей приїзд отак, без попередження, в осине гніздо своїх питомих ворогів. Він привітався, широкою долонею погладив мене по голові, яка, таке враження, вся там поміщалася. Він мені зразу сподобався, і це пропекло мене нестерпно. Він не був високим на зріст, сивина, яка де-не-де пробивалася, була з приємним срібним відливом, у ньому було щось авантюрне і відпочинкове. З ним одразу закортіло дуріти й вар’ювати. І якась сила — невідома досі внутрішня чоловіча сила — магнітила до себе дитину, яка виросла у бабському царстві.

Тієї ночі я крутився, ніяк не міг заснути, бо не міг собі пробачити цієї симпатії, яка виникла всупереч здоровому глузду та настановам минулого. Я просто повірити не міг, що он там, за цими білими дерев’яними дверима, на ліжку лежить той, хто своєю алярмовою появою здійняв цілий буревій емоцій. Мені хотілося навшпиньки, щоб ніхто не чув і не бачив, босими ногами підійти до дверей, беззвучно їх прочинити і просто одним оком, або навіть у пів-ока, глянути на нього, роздивитися, як слід, поки він сопе. Мені соромно було за бажання торкнутися до нього й пересвідчитися, що він не з пап’є-маше.

Його присутність радикально поміняла мій наступний ранок. Я зірвався спозаранку, хоча полюбляв поспати довше. Інші звуки, інший стукіт, інше шуміння води з крана, інший тембр — усе це інше засновувало нову реальність, з якою відтепер я зможу порівнювати попередню і наступну. Мій перевірений дворівневий світ раптом вигнувся у 3D, набув стереооптичних ознак, став опуклим. Навіть кольори помінялися. Ми спілкувалися, він поступово й терпляче долав усі мої упередження, колючки, боязнь розкритися перед тим, хто, згідно з легендою, зробив тебе нещасним. І всі ці дорослі баталії починали відходити на другий план, а потім і взагалі розвіюватися. Я почував себе останнім покидьком, зрадником. Мені хотілося плакати з жалю до мами, до її болю, якого він їй таки справді завдав.

Він привіз мені електронний годинник на руку. Такого ніхто не мав у класі. Як останній жлоб, який, крім тюльки, в житті нічого не бачив, я поїдав очима цей подарунок — і боявся взяти. Це означало би, що мене підкупили, дали хабара. Я не міг отак просто продати свою сімейну трагедію, яка вибудовувалася роками. Він теж відчував двозначність цього підкупу, тому ніби ненароком поклав годинник на письмове бюро, даючи мені вибір до завтра. Я виволік свій ровер і погнав мерщій до бабці. Радитися.

— Мені брати той годинник?

— Який годинник?

— Ну, він привіз мені годинник. Електронний. На руку. Там можна виставляти день тижня і місяць. І будильник буде пікати.

— А ти хочеш?

— А мама буде ображатися? Буде зі мною говорити?

— Звідки я знаю?

— Йолкі-палкі!

— То твоя справа. Як знаєш, так і роби.

І я не встояв. Не пропадати ж електронному годиннику, тим паче що він уже тут! Тато тільки усміхнувся, коли ввечері побачив на моєму зап’ястку годинник, який відтоді почав відраховувати інший час інших реалій, в яких з’явився новий персонаж. Підкуплений і корумпований, я почувався прекрасно.

Мама не ображалася, вона все розуміла. Розуміла, що рано чи пізно це мало статися, і я мусів був започаткувати суто свої напівдорослі стосунки з автором її горя. Щось ніби перевернулося догори дриґом — мама могла вільно розмовляти з ним про всяке, без істерик і сцен. Якось усе вляглося, мене зусебіч огорнуло спокійне море, на якому я ніколи не був. Мама навіть погодилася піти в ресторан усім разом. Для районного містечка М це був ультрасучасний, ультрапрогресивний вчинок. Пампухоподібні кухарки визирали з ресторанної кухні, аби на свої очі побачити ту фантастичну картину, коли розлучена пара спокійно вечеряє в ресторані, замовляє ескалоп, попиває шардоне і поїдає салати з фетою. Потім навіть пішов поголос: а ви що, помирилися з ним, чи що? Мама хіба посміювалась у відповідь, бо це звучало настільки абсурдно, що аж хотілося грайливо підлити масла в вогонь:

— Ну а як ви думали! Певнє, же так.

Усі ми ніби переступили через себе — і вмить звільнилися від тонн тягарців, навішаних минулими взаємозвинуваченнями. Стало легше дихати й ходити. Він по декількох днях поїхав, а електронний годинник служив іще довго, поки я його випадково не втопив.

Кожен мусить відвоювати свою особисту територію свободи, якою заборонено топтатися будь-кому, навіть найріднішим. Не розумію людей, які такої території не мають. Найкращі батьки — це ті, які виділяють дитині її особисту територію ще задовго до того, як дитина цією територією скористається. Шкода, що таких батьків майже не існує. Їх дуже потішає і навіть задовольняє те, що діти є їхнім продовженням, їхнім римейком. Батькам дуже подобається знаходитити у своїх чадах власні риси, замашки. Це — вершина егоїзму. Хоча це можна зрозуміти, бо ідеальне материнство триває якихось там 10–15 років — коли дитина повністю залежна від тебе і пізнає світ винятково крізь твою призму. І мільйони мамів усіма способами намагаються продовжити період свого базового, платового материнства. Навіть ціною знищення приватної території дитини. Мами — найнещасніші творіння на цій планеті. Бо змушені відпускати від себе частинку себе і не нести відповідальності за тих, кого народили в муках і виховали в екстримі. Найсправжніші, найліпші мами — це ті, які вчасно вбили в собі оце материнське. І відпустили своїх дітей назустріч помилкам.

— Чому ти не ділишся зі мною найінтимнішим? — мій товариш-мізантроп титанічно досліджує мене, і це мені лестить. Відповідаю:

— У мене така потреба ніколи гостро не поставала.

— Ніколи не хотілося вилити душу?

— Виливають помиї. Я не з тих, хто буде виливати душу першому-ліпшому супутникові у вагоні. Це не мудро, бо коли я сам потрапляв у шкуру цього випадкового супутника, то почувався, як на дешевому сеансі стриптизу.

— Тобі не цікаві чужі секрети?

— Не хочу бути зливним бачком для чиїхось страждань і перипетій. І вішати на когось свої сумніви й терзання теж не хочу.

А от мій товариш чудово справляється з роллю сміттєвоза. Він може назбирувати в собі чужий мотлох, переробляти його і жити за рахунок цієї видозміненої енергії. Він, начитаний богослов та інтелектуал, нагадує мені п’явку, яка оздоровляє хворе тіло. Я його знаю ще зі студентських років, бо на цьому ми тоді й зійшлися. Я теж вів себе, як Чіп і Дейл в одній особі. Я постійно поспішав на допомогу навіть тоді, коли не кликали. Таке враження, ніби до мого карку хтось прив’язав транспарант на високій штахеті з неоновим написом: «Кому допомогти?» Мов буддійський Лама, я відвідував у лікарнях приятелів, з якими ледве знався, допомагав конспектами малознайомим прогульникам, які потім навіть «дякую» не казали, ходив на збіговиська малоімущих, розвішував різноманітні SOS-оголошення біля деканату, пропонував себе в ролі безкоштовного психоаналітика, роздавав презервативи, волонтерив на благо одного з районних осередків Червоного Хреста. Поводив себе як типовий пропонувальник хабара небесам.

Це вже згодом, коли мою філантропію трошки попустило і я помітив, що перетворююся на переповнений кошик чужих потреб, мені потрапив на очі термін «заміщення негативних якостей». Це коли серійний убивця до нестями любить своїх собачок чи котиків. Або коли ґвалтівник-рецидивіст є ідеальним люблячим батьком для своєї донечки. Чи коли бритоголовий садист робить великі та щирі пожертви на благочинність. У такий спосіб негативні якості прикриваються чимось дуже хорошим. Це правило поширюється на всіх. Кожен хороший вчинок, який викликає сльозу розчулення, насправді ретельно ховає тих чортиків, які рояться десь подалі й поглибше. У студентські роки я разом із моїм товаришем в унісон переживали кульмінаційну фазу заміщення своїх негативних якостей. Ми впали в тотальну хорошість. Усім доводили: який я показово добрий, справжній герой, чудова людина, чуйна і небайдужа, приклад для наслідування, гуманіст світового масштабу, і не гріх буде захоплюватися мною. Ми не грали. Це не була фікція. Просто ми цим спалахом суцільної позитивності приховували чортиків, які росли пропорційно з добрими якостями. Вони ховалися за декораціями вселенської хорошості. Але було якось не до них. Непомітно ми почали обростати подвійною мораллю, яка є вічним супутником усіх хороших людей. Це називається «відкупне». Ми намагалися відбілити самих себе, відкупитися від своїх грішків. Ми почали розцінювати свої добрі вчинки як індульгенцію бути трішечки в тіні, бути собою. І ці добрі вчинки ставали нашим алібі. Що більше чогось доброго ми робили, то більше дрібного зла ми мали право чинити. І чинили, звісно ж, у малих побутових розмірах.

В якийсь момент ці ножиці не зійшлися. Я відчув це першим. Крен у бік всеохопної хорошості почав нас деформувати. Ми відчули, що наші дрібнесенькі чортики починають не на жарт стискати пружину, і ти не завжди можеш контролювати це. Добро стало щитом. Коли навколо стає багато добра — чекай біди. Бо заміщені чортики не сплять, вони теж множаться, як кролики. Перевівши погляд із себе на інших добродіїв, я почав помічати, що з-за їхньої хорошості виглядають юрмища пригнічених негативних якостей. Мене це налякало: невже і я так само виглядаю збоку, коли всіх хочу ублажити?

Мені треба було знайти причину збавити темп. І вона знайшлася. Пролунав дзвінок від далекої знайомої з мого містечка. Виявилося: вона вийшла заміж, нещодавно народила дівчинку й у неї сталася біда.

— Ми були на озері. Все було нормально. Мій Ромко грав із колєґами футбол. Він стояв на воротах, і на нього впали ворота. Залізні. Аж придавили собою. Ми його повезли в лікарню. Там його оглянули, зробили рентген, сказали, що нічого страшного, лише струс мозку — і все. Нас відправили додому, казали йому трохи полежати, і все буде нормально. Я на другий день дивлюся — кінчається мій Ромко. Блідий, як смерть, труситься, весь мокрий. Каже, болить живіт, капець.

— То давай його повезем до Львова.

— Вже завезли. Добре, що встигли. Виявилося, йому в лікарні зробили рентген восьми ребер, а в нього були зламані дев’яте і десяте. Селезінка була розірвана, навіть частина печінки пошкоджена. Зараз він лежить під крапельницями, йому терміново зробили операцію, ледве врятували, ще день — і було би всьо.

— Що треба від мене? — Чіп і Дейл уже зашнуровували кросівки.

— Чого я дзвоню? Треба покарати тих лікарів дурнуватих. А якби помер?

Я почав піднімати всіх, кого тільки можна було. Начальник обласного управління медицини особисто взяв цей випадок під свій контроль, наказав лікувати Ромка безкоштовно і за повною програмою, а лікарів із району покарати.

— Для цього, — каже, — треба, щоби ваша знайома приїхала до мене і написала заяву з описом усіх цих подій. А далі вже я.

Телефоную їй.

— Слухай, я про все тут домовився. Тобі завтра треба буде приїхати, і ми разом підемо до начальника, напишем заяву і все.

І що я почув у відповідь?

— А-а-а… А там треба буде заяву писати, так? А-а-а… А там треба буде вказувати ім’я і прізвище, чи що? І домашню адресу? Всі свої дані? Ммммм… Ой, може, не треба. Ромкові вже ліпше. Щось я не хочу….

І тоді я сказав собі: ніколи не можна допомагати тим людям, які самі собі допомогти не хочуть. Ніколи! Вони готові чужими руками жар загрібати. Вони хочуть, щоб їхні проблеми ти вирішував замість них, а не разом з ними. Ну то пішли вони на хер.

— Знаєш шо? Пішла до сраки! — поклав слухавку і зав’язав із поспішанням на допомогу.

Завдяки цим залізним воротам я почав прискіпливо фільтрувати всі ситуації, які потребували мого втручання. І, як показує моя особиста статистика, у більшості випадків люди просто-напросто хочуть перекласти на твої плечі свої прямі обов’язки. А ще — люди страшенно невдячні. Вони потім іще зроблять тебе винним, чому це ти не вирішив їхньої проблеми. А коли ти їм парируєш: «Ну, ви ж моїх проблем не вирішуєте!» — так узагалі нахамити можуть, ніби ти їм щось винен. Я краще займуся лікуванням своїх негативних якостей замість того, аби їх заміщувати.

Плінтусні люди. Дуже люблю спостерігати, як вони проявляються. Цей неологізм (плінтусні люди) придумав товариш-мізантроп на позначення людей, які є щасливими у своїй простоті та примітивності. Їх може розсмішити елементарна бздура. Вони радо повірять у найабсурдніший фейк, причому будуть щиро поширювати його далі. Вони реагують на найдешевші приколи. Їм направду добре й затишно у своїй обмеженості, і завдавати собі зусиль вилізти з цієї захисної шкарлупи вони не мають потреби.

Був я в театрі. Александр Дюма-син, «Дама з камеліями». Приходжу — а на моїх місцях невинно сидять вони. Я спокійно сів на вільні місця позаду. Подумав: хай мені ця толерантність зарахується десь там. Як виявилося, небеса послали мені справжнє випробування. Я не про гру акторів.

Це була пара передпенсійного віку. Суржикомовні, сильно люмпенізовані. Він — низькорослий чоловік, жилавий, тугий, із глибоко поораним лицем. Було спекотно, але чоловік був у мохеровому светрі на ґудзики з нашитими балоновими елементами на ключицях. Волосся його було дещо скуйовджене. Вона — жіночка в тілі, одягнута в синтетичну блузку з люрексом, чорна спідниця тісно облягала віолончельні стегна. Основна прикмета — неприродний начіс, що нагадував збиту білкову піну, яка, здавалося, поволі всідалася. Відчувалося, що для цих людей похід у театр — знаменна подія, оскільки рівень їхнього адреналіну виплескувався назовні. Добрий гумор межував з ейфорією. Збудження — як у дитини, котра потрапила до Диснейленду.

Було б це нічого, якби на першій чи другій мізансцені жіночка з люрексом не потяглася до своєї сумочки вимкнути телефон. Вона довго мружилася, намагаючись прочитати дрібний шрифт. Вона то підводила дисплей до кришталика, то відводила його на рівень витягнутої руки (переднього ряду), аби сфокусувати свій зір на кнопці off. Нарешті телефон було знерухомлено з усним коментарем:

— Ну шо ж такоє-то…

Чоловік сидів спокійно, з чого я припустив, що в цієї пари один телефон на двох. Згодом, в антракті, це підтвердилося, бо чоловік із жінчиного телефона робив дзвінок комусь дуже допитливому, кого цікавили переважно ціни на цигарки та алкоголь.

Тільки-но все заспокоїлось — як жіночка згадала, що в неї приготовані смоктальні цукерки. Вона знову полізла до сумочки (актори на сцені грають спектакль) — і в третій чи четвертій кишенці таки намацала смоктальні цукерки. Це стало зрозуміло через виразне шелестіння обгортки. Витягнувши три (чому три?) цукерки, жіночка турботливо передала їх своєму супутникові. Він не одразу второпав, чого від нього хочуть у темноті, тож жіночці довелося надавати стусанів ліктем. Чоловік нарешті зрозумів, що не існує футболу без пива, а театру без смоктальних цукерок — і простягнув руку.

Одна цукерка впала під ноги. Він почав нишпорити по підлозі в пошуках смоктальної цукерки. Половина глядацького ряду подумала, що чоловікові стало зле, тому дехто втратив сюжетну лінію п’єси. Увагу було прикуто до згорбленої постаті, якій фатально не вдавалося знайти на підлозі смоктальну цукерку. Пошуки супроводжувалися кректанням, невербальним невдоволенням і зітханням. Нарешті цукерку було знайдено зусиллями глядачів із переднього ряду. Щире й братське «спасібо» пролунало в момент, коли головна героїня мало не знепритомніла під час трагічної сцени.

Потім почалося розгортування смоктальних цукерок. Як на зло, завод-виробник не врахував фактора театральної тиші. Обгортка ніяк не хотіла відриватися від смоктальної цукерки. Проте коли і жінка, і чоловік таки віддерли обгортку, почалася церемонія передавання цих самих шелестливих обгорток назад. Жінка по-домашньому зіжмакала обидві обгортки з характерним звуком, який уже нікого не здивував. І сховала до сумочки. У третю чи четверту кишеньку.

І вони почали смоктати. Синхронно і злагоджено. Наполегливо і ритмічно. Прицмокування в момент перекладання цукерки з однієї щоки в іншу видавало блаженне задоволення від твору Александра Дюми-сина. Далі почалися коментарі на вушко один одному. На фразі служанки Наніни: «Панна Нішетта економить нам 1000 франків на рік» чоловік почав допитуватись у своєї супутниці:

— А сколько ето будет на гривні?

Очевидно, це питання розвеселило не лише мене, тож жіночка з люрексом не втрималася від приглушеного сміху. Чоловік збагнув, що муза гумору відвідала його просто тут і зараз. Він зловив кураж. Фактично кожна поява нового героя супроводжувалася дотепним (на думку жіночки) коментарем чоловіка на вушко. Ім’я Нішетта отримало кілька варіантів влучного римування, найпристойніше з яких — Свєтта. Коли відбулося знайомство Маргарити та Армана Дюваля, чоловік саркастично видав:

— А шо вона вопше в ньом нашла?

Коли ж комічна героїня Прюданс кокетувала з набагато молодшими від себе кавалерами, чоловік неабияк захопився фантазуванням на тему:

— А шо ж вони робити будут с етім шкафом…

А коли Маргариті, яка задихалася, служанка Наніна декілька разів приносила горнятко з ліками, чоловік із непідробною радістю повідомляв:

— Они там себе коньячок дергают. Там влізає 70 грам…

Решти коментарів я не розчув. Але, судячи з траєкторії руху грудей жіночки вверх-вниз, це було неабияк смішно.

Антракт. Вони вирішили вивчити асортимент театрального буфету. Повернулися з сухариками. Я завмер в очікуванні другої дії спектаклю.

Захоплені подіями на сцені, чоловік і жінка заповзялися розривати пакетики з сухариками. Як і у випадку зі смоктальними цукерками, завод-виробник занадто відповідально підійшов до запайки верхнього шва. Чоловік вирішив здутий повітрям пакет затиснути між ногами й у такий спосіб дістатися до сухариків. На це він спромігся не зразу. Після двох-трьох сеансів наполегливого шарудіння пролунав специфічний викид повітря. Носи глядачів почав лоскотати запах сухариків, нашпиґованих підсилювачами смаку й ароматизаторами. Слина почала підходити цілому рядові глядачів, оскільки запах сухариків, таких запашних і злегка жирних, почав витісняти враження від спектаклю. Я згадав, що не встиг, як слід, пообідати, і твір Дюми-сина мені видався задовгим. Із насолодою він і вона почали дуже тихо, щоби, боронь, Боже, ніхто не почув, хрумтіти сухариками. Глядачі чули, як з особливою обережністю вони спершу розмочують сухарик у роті, потім акуратно й філіґранно розкусують кожен із них. І так — ціла пачка. З почерговим частуванням один одного.

З такими пригодами п’єса підійшла до останньої, найбільш драматичної частини, де хвора Маргарита готується помирати в розлуці з коханим Арманом Дювалем. Сцена почалася з того, що друг Маргарити на ім’я Гастон веселив смертельно хвору героїню розповідями про те, як гарно він учора погуляв допізна та як сьогодні вранці йому зле. У тексті Дюми-сина навряд чи були слова «похмілля» та «бодун» — одначе саме на цій темі двоє глядачів живописно долучилися до п’єси. Чи не вперше за весь вечір чоловік засміявся, згадуючи, мабуть, свою тяжку голову не в один десяток ранків. Жінка, мабуть, теж мала подібний досвід. Історія їхніх бодунів була настільки розмаїтою, що їхній гарний та ейфорійний настрій тривав навіть до тієї миті, коли приречена Маргарита ридала на сцені:

— Я хочу жити!!! Жити хочу!

Коли я розповідав цю історію моєму товаришу-мізантропу, його постійно щось відволікало. То чайник на кухні засвистів, то sms-ка прийшла, то ще щось. Насправді я здогадувався, що в нього на думці зараз. Точніше, хто.

Павло. Я з ним не знайомий. Поки що. Знаю лише, що мій товариш, як виявилося, для Павла є духівником.

— Але, наскільки я знаю, ти не можеш бути духівником, тому що ти не висвячений священик, а просто світська людина. Хіба нє?

— Все так. Офіційно духівником може бути лише людина в сані.

— Ну то як ти є його духівником?

— Неофіційно.

— Неофіційно — це як?

— Неофіційно — це неофіційно.

— Ти не можеш приймати в нього сповідь.

— А я й не збираюся. Ми просто довірливо розмовляємо. Павло сам мене попросив.

Павло — ВІЛ-інфікований. Слоган із телевізійної реклами «Чума — за метр від тебе» — це не про нього. Це про нас, бо він — за метр від нас, як і ми від нього. Але він — не чума. Він дуже щаслива людина. Так вважає його духівник. Вони познайомилися на одному з семінарів, їх мій товариш відвідує за гроші. Розговорилися і зрозуміли, що є взаємно потрібними. Павло для товариша — живий експонат екстремального, пограничного з задзеркаллям досвіду. А товариш для Павла — вдячна публіка, перед якою хочеться шкіру зняти.

Ці два пазли ідеально знайшлися, і тепер вони резонансно підсилюють один одного. Товариш майже напам’ять вивчає всі Павлові сентенції, а Павло своєю чергою живе на куражі загостреного, надчутливого стану. На відміну від більшості перехожих, він не мучиться невідомістю. Він точно знає своє майбутнє. І духівник помилявся, коли думав, що має справу з приреченим. Виявилося, у свої 32 Павло заміняє собою вчення стількох мудреців різних епох, що тільки встигай усе це занотовувати. Все це — суто на досвіді свого помирання. Можливо, він навіть дякує інфекції з тваринною назвою «ВІЛ» за те, що вона навчила його любити життя.

Духівник підходить до забризканого жирного вікна, за яким вештається величезний натовп бовдурів. Павло був таким самим бовдуром ще рік тому. Він теж жив, не знаючи цінності життю. Ходив на офісну роботу, яка була однією з багатьох поміняних, спілкувався з достатньо пересічними ровесниками, мешкав із батьками, не маючи особистого куточка, — типова історія. У той ненормальний світ Павло вже ніколи не повернеться.

— Під час однієї з бесід він мені, уяви, що сказав.

— Що?

— Він сказав: жаління та співчуття залиште собі — воно вам більше знадобиться.

— Твій Павло — трохи шовініст.

— Ти послухай. Ви нещасні, бо здорові.

Ми впродовж усього життя шукаємо сенс життя, а на смертному одрі доходимо висновку, що ніби й не жили. Ми нещасні, бо здорові. А він щасливий уже рік, виходить. Хммм… У момент смерті наш рот перекоситься від неземного переляку, а в Павла — від мудрої усмішки. Він так напророчив.

— Ти його питав, як він заразився?

— Питав. У нього був приятель. Художник, неформал.

З конячим хвостиком ззаду голови й очима блядуна. Люди навколо нього тусувалися такі самі — легковажні й незвичайні, як екзотичні какаду в місті чорних шкірянок і чорних дум. Павло понад усе прагнув бути з цими яскравими какаду. Пошук не-таких був формою протесту проти акваріумного життя. Тому, коли на одній вечірці до нього підійшла дівчина і запропонувала політати, він просто простягнув їй руку. Останнє, що пам’ятає з того вечора, — її очі. Величезні, темні й безмежні. А він у них тоне і не хоче рятуватися. Такий от наркоманський досвід. Перший і єдиний. Більше Павло ні разу не коловся. Не бачив потреби — він уже й так отримав квиток. Один-єдиний раз закінчився інфекцією. Перший і останній.

— Знаєш, мені зараз постійно крутиться куплетик із Земфіри: «У тебя СПИД, и значит, мы умрем…»

— О! Те саме він мені казав. Казав, що ця пісня крутилася в його голові, коли він повертався з аналізів.

— І як він це сприйняв?

— Ну… Була хвилька слабкості. Точніше, тиждень. Він казав, що говорити ні з ким не міг. Каже, люди смітять словами.

Павло просто поклав на стіл довідку, заварив чаю з бергамотом і почав звикати. Спершу, коли дізнався діагноз, вирішив пришвидшити свою смерть. Подумав, що лишилося півроку і почав активно помирати. Процес пришвидшеного помирання виявився ще важчим, аніж звичайне життя. Тому Павло пішов від зворотного — постановив, що життя стає особливо насиченим під призмою «наче останній день». Придумав собі геніально просту філософію: жити так, наче кожен день — останній. Сонце за вікном — супер, дощ — ура, промокли ноги — чудово! Спочатку Павло думав, що адаптуватися неможливо. Все, приїхали, злазь, кінцева зупинка. Виявляється, ні.

Ця хвороба не створила йому жодної проблеми. Нуль цілих нуль десятих. Найбільші проблеми йому створили люди. Причому найдорожчі. Батьки купили окрему квартиру (вхід по балкону, але жити можна). І поставили перед фактом: відтепер будеш сам. Павло їх розуміє, бо є ще молодша сестра, от вони й бояться за неї. Та й за себе бояться. Зрештою, не вигнали на вулицю, хоча чого не утнеш через страх! Відтоді вони спілкуються по телефону. Телефон — найнадійніший спосіб спілкування, крім латексу.

Мама якось не витримала і прийшла. Вони навіть мало не обнялися з розбігу, та в останній момент вона завмерла, наче об стіну невидиму вдарилася, і відсахнулася назад:

— Я не можу, вибач, ти ж розумієш…

Потім цілу годину плакала на кухні й казала, що любить його, але… Він попросив її більше не приходити.

Усі образи — через страх. Павло — ходячий тест на людяність. І в цьому криється розгадка, чому мій товариш став духівником Павла і чому я теж міг би ним стати. Поки що цей тест пройшли одиниці. Ці одиниці чомусь — не рідні. Здавалось би, обов’язок передовсім рідних людей — розуміти. Виходить, навпаки. Рідня виявилася веселим застільним товариством, яке не здатне було пройти тест, посерйозніший від гульбану.

Якось у нього був бронхіт, і мама попросила педіатра, що живе в сусідньому під’їзді, оглянути. Коли лікарка послухала дихання, мама сказала:

— Зачекайте, я дам вам спирт і ватку — протрете стетоскоп.

Вона побігла по ватку, а Павло лежав у нокауті. Усі знають, що таким способом ВІЛ не передається. І мама це знає. Знає, бо перечитала всі брошури. Знає! Я нічого не розумію.

— А як його друзі, колеги по роботі? В курсі?

— Співробітники не п’ють із ним чаю з одного горнятка. Не вдають із себе закадичних друзів. Дівчата не кидають у його бік кокетливих поглядів.

— Інфекція врятувала його від нещирості, виходить.

— Знаєш що він мені сказав? Що один його день — то наш рік. Тому ми помремо однолітками. Так і сказав — однолітками.

Люди ненавидять хворих тому, що бачать у них себе немічних. Це нелогічно. Адже до себе немічних люди мали би сповідувати жаль, співчуття і милосердя. Люди ж себе люблять. Хоча ні. Всі люди ненавидять себе за те, що вони люди. Вони хворіють, маліють, зсихаються, вмирають. Занепад — це стратегічна програма людини, яка доводить людині, що вона — не що інше, як просто людина. Ця безвихідь мала би гуртувати людей воєдино. За принципом спільного ворога. Якщо всі знають наперед, що на них чекають неміч і вмирання, то є сенс цю невідворотність толерувати. І якось уживатися з нею. І бодай із поваги до себе не виказувати ненависті до хворих людей, яких твоя доля спіткала швидше за тебе. Це прописні істини. А всі прописні істини — придумані.

Люди від природи злі. Добро — це неприродний стан. Для того щоб бути злою, людині не треба взагалі нічого робити. Просто існувати. Просто бути собою. Якщо всі люди будуть собою — цей світ стане глобальним притулком зла й підступності. А от щоб бути доброю, людина мусить учинити якусь дію, докласти зусилля, надзусилля. Бути добрим — значить змінити себе, попрацювати над собою. Ось чому мораль — це наука, якої вчать людей. З мораллю не народжуються. Її насаджують уже потім. Насаджують саме тому, що вона не притаманна людині від природи. Мораль узагалі суперечить природі.

Я оголосив би на планеті Земля референдум. У бюлетені значилось би перше запитання:

— Ви хочете любити себе?

Люди одностайно відповіли би «так». І тоді я змусив би їх відповісти на наступне запитання:

— Тоді чому ви такі нетерпимі до інших?

Гарантую, що друге запитання стало би причиною зриву голосування.

— Ти все одно безвідмовний, — сказав я товаришеві. Бо бачу, як Павло його поглинає. Колись на дискавері-каналі я побачив, як великий пітон поглинає антилопу. Він просто нанизує своє тіло на жертву, обволікає тушу своєю шкірою і так лежить тижнями, дрихне.

Мій товариш пройшов (та й зараз проходить) сценарій, який проходять усі вихідці з традиційної пасторальної родини. У таких родинах тільки-но хтось із дітей виб’ється в люди, піде у світ широкий і там обживеться квартирою-машиною-бізнесом — його всі починають тихо ненавидіти. Ненавидіти і заздрити. Заздрити й обмивати кісточки. Заздрити і звертатися по допомогу за кожної потреби й без. Заздрити і вимагати, щоби незліченній кількості родичів він виділив місце у своєму серці та гаманці. Ти мусиш знайти доброго лікаря для вуйка, який півжиття пив одеколон і не закусував. Запхати в університет троюрідного племінника, який не бачить різниці між Кобилянською і Кобринською. Знайти нареченого для чотириюрідної племінниці, яка з 14 років вибілює волосся лондою і мріє вискочити заміж якомога швидше. Тільки-но ти стаєш успішним і покидаєш рідну оселю — ти все життя мусиш відробляти цей смертний гріх. І все життя будеш неспокутно винен. Тим, що тобі краще. Ти — зрадник. Ти провинив перед своїм родом, селом, країною. Та що там говорити — перед усією нацією завинив. А якщо ти заробив трошки грошенят, то не лише твоє село, а й увесь твій район має бути заасфальтований, оцерковлений, комп’ютеризований і натуральною черепицею перекритий. Стати успішним — це образити всіх інших. Тебе одразу викреслять з усіх заповітів:

— А нащо йому? Він же ж і так усе має. Нащо йому?

І хоча ти маєш ідентичні права — все одно батьківські маєтки порівну переділять між родичами-алкоголіками-невдахами-багатодітними-на-мопеді-на-ровері — звісно ж, без тебе, бо їм більше треба. Тебе наче й не було в цій родині. Ти вибився в люди — отже, ти вже не наш. Тебе тихо ненавидять, кровно ображаються, тобі відкрито заздрять, активно домагаються і рішуче вимагають.

Я проклинаю минуле за його живучість. Я вимагаю, щоби воно було мертвим, щоби воно було тією антилопою, на яку нанизається новий, чистий час. Ми прокляті. Бо ми є тим, що позаду. Все, що ми пережили-переболіли-пересилили, стає нашими клітинами й органами чуттів. І воно, минуле, постійно гальмує, спиняє, тримає на стоп-крані, не дає вирватися з цієї проклятої центрифуги, яка тебе за кінцівки тримає, точнісінько як чорти в пекельному казані.

Третину свого життя я витратив на подолання доцентрової сили минулого. Вийти за його рубіж, вирватися за контури його визначального впливу — на це пішли мої найпродуктивніші роки й сили. І воно постійно боролося, давало здачі, підступно залазило в моє теперішнє і розкладало там свій пасьянс. Я його регулярно проганяв, малював крейдою магічне коло невтручання — але минуле все одно знаходило мікроскопічні шпаринки, крізь які могло вприскувати ін’єкції гальмівної рідини.

Я помітив цікаву річ. Вибиваються в люди саме ті, хто повністю рве зі своїм минулим. У такий життєствердний спосіб люди з поганою історією чи генеалогією стають хорошими людьми, взірцями людяності та миролюбства. Секрет їхнього успіху — незалежність від минулого, заперечення минулого. Вони відбулися всупереч минулому, яке підлягало викорчовуванню. Не існує минулого, яке не отруювало б. І ми приречені носити в собі цю слизь пережитого, яке детермінує тебе теперішнього.

Дуже мало, фатально мало я хотів би взяти з собою з минулого, якби була така можливість. Передовсім я взяв би малого безтурботного збиточника з молочним волоссям, який ще не мав за собою мішка пережитого. Той малюк не знав, що таке вчора, він жив лише завтрашнім. І в цьому завтрашньому ще не було безлічі ментальних пасток, що їх проставляє наша історія.

— Я прийду, я буду, я заїду, я принесу, я розкажу, — той малюк жив у суцільному майбутньому часі, бо воно найлегше.

І тому він так страждав, коли його, як картоплю чи перець, начиняли минулим, та ще й не своїм, і поволі тушкували на вогні чужих образ до повної готовності. Сутички з минулим його старили, і це триває досі.

Я виразно пригадую той стан, коли лобом у лоб зіткнувся з минулим. Але не з конкретним, приватним минулим, а з загальним, масивним минулим свого народу. Тільки-но я потрапив до школи, цієї розреґламентованої тюрми, як поступово, вивіреними порціями в мене почали заливати густу смолу народних страждань, трагедій та поразок. У чисте майбутнє, яке світилося найсвітлішими палітрами, почали вливати лузерство, і я, грайливе дитинча, яке проявляло чудеса еквілібристики на ровері, був приречений до скону носити в собі тисячолітні біди, співчувати тим, хто гнув спину на панщині, бачив тіні опухлих від голоду дітей. Моя безтурботна душа чорніла і вкривалася гусячою шкірою від жаху. В мій райдужний світ прийшли босоногі селяни у цупкій ряднині, всі вони були прибиті бідністю і безпросвітністю, пожовклі жертви геноцидів, тюремні в’язні, учасники різанин, репресій, знищень. Усі вони були чужорідним тілом у моєму веселковому теперішньому, але вони вперто стояли на порозі і гнітюче дивилися мені у вічі тисячами всіляких заборон, розстрілів, арештів, крахів ілюзій, крут, зрад, чорних рад. Було би краще, якби ця чорнота проходила повз мене, світлоокого. Але ж ні, вона не проходить, бо ти — заручник історичних травм, ти мусиш додивитися до кінця цей багатовіковий фільм жахів. І співпереживати, пам’ятати, тремтіти, ридати, обурюватися, жаліти себе, винуватити весь білий світ, що ти не з числа щасливого племені, а ось із цього босоногого, сповненого сліз. Із кожним уприскуванням безталанного минулого я відчував, як щось міняється на молекулярному рівні. Я ніби ставав важчим, і це ніяк не пов’язано з набиранням ваги.

Що більше в мене заливали цей коктейль народних поразок, то більше захисних китайських стін я вибудовував від страшного минулого. Освоюючи його з кожною чвертю і семестром, я обростав надійними мурами, через які вже не могли прорватися всі ці босоногі привиди з малобюджетного хоррору. І мені полегшало. Мені так полегшало! Я почав застосовувати технологію мами Теклі — сприймати минуле як щось космічно далеке, схематичне, яке не бентежить, не торкає, не викликає сльози. Я припинив ставитися до історії як до впихання руки в мішок зі зміями. Так, минуле мого народу ще дивилося на мене з хвилюючої чорної ями, але вже не було так страшно. Вони могли далі вливати в мене що завгодно — але я вже мав антидот. Ним була потужна, успішна історія чужих монархій, епос із королівськими маєтками, балами, придворними інтригами, середньовічним етикетом і модою, задоволеннями, цнотливою розпустою, салонною музикою. Я навіть фотосесію зробив собі у відповідній стилістиці. Отруєний історією халуп, в яких напівзоологічним життям жили замучені-розбиті-мов-паралітики-на-роздоріжжі, я лікувався історією замків і розкішних палат. На несвідомому левелі я блокував усю ту спадщину, яка хотіла заповзти в мене і повсюдно розставити капкани неперервного плачу.

І минуле поволі змирилося, втишилося, перестало кипіти, бухтіти й викидати назовні своїх аґентів впливу. І тепер я за нього спокійний, бо ця антилопа не має абсолютно ніяких шансів проти нового часу, де за вікном пролинають надзвукові літаки, розробляються нанороботи, музика передається по блютузу, молодь ходить у взутті з люмінесцентними шнурівками, роблять операції трансґендерам і грають у шахи з комп’ютером. Конкурс померлих на кращу живучість добігає кінця. Вони вертаються туди, де їм і місце, — на сторінки нецікавих, нудних бібліотечних книжок, що їх мама Текля ніколи навіть у руки не взяла б.

Убити минуле. Убити, не дати йому жити. Лишити минуле в минулому. Це — заповітна мрія Ірусі. В місто М, обране методом сліпого жеребкування, вони приїхали по обіді. Була рання осінь.

— Не скажете, в кого можна винайняти кімнатку?

Сказали, показали, провели. Друга хата від рагсу. Маховик рутинного життя в місті без подій запустився. Місто й справді ніби іґнорувало події. Нічого землетрусного не відбувалося, ніщо нікого не дивувало. Знайшлася робота на швейній фабриці, Галя набула нових подружок через дорогу. І головне — у них була ванна. Своя ванна, в яку можна було набрати гарячої води й обережно зануритися, заплющивши очі. Іруся зі Стефком плакали. Плакали від радості, що в них є ванна. Плакали, як малі діти. Хто міг би подумати, що звичайнісінька біла чавунна ванна здатна викликати сльози щастя.

Іруся почала приймати ванну майже щодня. Вона виварками гріла воду, просила Стефка вилити окріп у ванну — і починався ритуал блаженства. Вона ніби спеціально відтерміновувала ту мить задоволення, коли можна було дозволити гарячій воді очистити її від минулого. Ванна відповідала взаємністю. Здавалося, вона могла помістити у себе цілий Усесвіт пережитого. Кожна така процедура зцілювала Ірусю, вона з заплющеними очима розніженим тілом віддавала воді кожен день-тиждень-місяць-рік. Завжди навстоячки, завжди похапцем, завжди у чужій присутності, завжди у чужому місці. І так — роками. А тут — твоя ванна чекає тільки тебе одну, щоби зцілити. Життя налагоджувалося. Минуле почало відпускати.

Стефко всерйоз узявся за черевики, мешти і чоботи. Він був чудовий взуттяр, без перебільшення. Цьому його навчив покійний дідо ще підлітком. Вірші й оповідання — все це чудово, але жити на щось треба. Цілий день — на промисловій базі, куди взяли без проблем, а ввечері і вночі — взуття. Гадаю, його душа зараз має саме цей запах — запах вичиненої шкіри і різкого клею жовто-рудого кольору, який з’єднував поверхні на амен. Він мав цілий бардачок шевських причандаль, усякі різці, текси, копіри, пробійники, шила, пазовики. В цьому була якась магія: кусень натуральної шкіри, відзнятий розмір ноги — і за кілька днів у кімнаті на копиті красувалася напастована пара мештів, яких не купиш у жодному універмазі. З того й виживали. Планова економіка унеможливлювала вільний продаж кустарного взуття, тому Іруся їздила в сусідній райцентр збувати товар. Прокидалася о пів на п’яту ранку, першим же рейсом їхала і хутко верталася назад, щоби встигнути на свою зміну. Одна з таких поїздок вистрелила в бабцю минулим.

Автобус був переповнений. Під кожним сільським стовпом напихалися люди, які теж їхали кудись із певної нужди, і в очах кожного — зосереджена порожнеча. Іруся часто їздила транспортом, а це таке місце, коли ти постійно вивчаєш дрібниці та другорядні речі: міміка під час глибокої задуми, колір ниток на дошитому ґудзику, заводські написи в салоні автобуса-пазика, рисунок на беретці, родимки-бородавки, червоні прожилки в очних яблуках пасажирів.

Те, як людина поводиться в дорозі, промовляє про неї чи не найбільше. Я постійно в цьому переконуюся насамперед у поїздах. Є люди, які заходять у купе спокійно, без зайвих тілорухів, вони пізніше дозовано присутні всю дорогу, з ними комфортно ділити мікропростір. А є люди з цілковитим психозом: вони заходять на адреналіні, підкреслено по-діловому починають організовувати місце своєї одноразової ночівлі, телефонують усій телефонній книжці, кількаразово виходять і заходять невідомо навіщо, нервово дриґають ногами і всім виглядом демонструють свою збудженість. Потім вони дістають варені яєчка (о Господи!!!) або копчені крильця (о Господи!!!), які запивають газованим солодким напоєм щось на кшталт живчика. За цю несамовитість я ладен пристрелити їх із калашникова.

Іруся пережила значно екстремальніше випробування на людей у дорозі. Їх везли до Сибіру товарняком. Ні помитися, ні в туалет сходити. Просто терпіти. Ніякої взаємодопомоги, хоча спільна катастрофа мала б їх ріднити. Ні. Люди, поміщені на саме дно стресу, почали проявляти свої найгірші властивості: злість і інстинкт виживання. Коли інстинкт виживання підживлюється злістю, отримуємо хижака. Вагон осатанілих хижаків на повній швидкості мчав кудись далеко від цивілізації, від людства, від віри, від надії, від любові. На початку — приреченість, клаустрофобія і приглядання, а потім — гарчання, невдоволення, ліквідація незручностей, а ними є люди. Іруся мала змогу бачити, як нібито однодумці морально знищують один одного, втоптують, намагаючись лишитися людьми. Хижацтво базується на нюхові. Хижак не бачить жертви, а чує нюхом. Вагон був мензуркою, в якій перемішалися екстракти всіх людських страхів — а передовсім страху перед невідомістю. Верхівки крон, електричні стовпи і дроти, глухе степове безпросвіття час від часу проскакували у вузькому віконечку, від цієї одноманітності коливальних рухів і стуків починало нудити, епітелій висихав, щелепи не дружили між собою, і твоя людяність полягала в твоїй відсутності. Найбільше, що ти міг би зробити для решти нещасних, — щоби тебе тут не було, щоби твоє стійло не займало чийогось простору, щоби лікті не торкалися, погляди не перетиналися, запахи не вступали в дифузію. Але це було неможливо. Тому всі всіх нервували, всі всім заважали, всі всіх витісняли, всі всіх підозрювали. В тому, що комусь могло бути зручніше чи терпиміше. Алерґени отримали безперешкодний доступ до своїх алерґіків. Тваринні начала тріумфували. Чекання кінця подорожі було єдиним рецептом не збожеволіти. Пасивність була єдино правильною моделлю поведінки у цьому тераріумі хижаків.

Надійшла черга заплатити за проїзд. Автобус теж хотів жити. Іруся якось протиснулася до кондукторки і простягнула гроші. Зайнята висмикуванням поли плаща з-під когось габаритнішого, Іруся не помітила, що її наскрізь просвердлює пильний погляд кондукторки. Їхні очі знайшли одна одну.

— Візьміть, візьміть за проїзд.

Цілком незнайома жінка. Майже ровесниця. Трохи запущена шкіра, не дуже доглянута. Звичайна собі жінка.

— Ви мене не впізнаєте? — спроквола запитала кондукторка.

— Вас? Не знаю…. А ми знайомі?

— Не впізнаєте…

— Перепрошую…

— Не треба платити.

— Як не треба? Ось гроші.

— Не треба платити. Їдьте так.

— Як так?

Кондукторка попросила нагнутися ближче. На вушко сказала:

— Справді мене не пам’ятаєте?

— Справді…

— Ми були з вами в транзитній тюрмі. І ви мені дали свою пайку хліба. Я сиділа під стіною зразу коло вас. В мене була температура, я була голодна. І ви віддали мені свою пайку хліба. Минуло більше 10 років, а я досі це пам’ятаю. І я вас сьогодні впізнала. Їдьте так. Не треба грошей.

Того вечора Іруся не приймала ванни.

Мене ж воно наздоганяє частіше, ніж мені цього хотілось би. Павло вчинив самогубство. 50-кратна доза барбітуратів. Безболісно і відносно надійно, не треба нічого різати, нікуди стрибати. Знайшовши радість у помиранні від ВІЛ-інфекції, він повівся алогічно. Повнота життя під девізом «кожен день — як останній» мала би переважити поразку. Чи, можливо, він і цю дію трактував як прояв сили й мужності?

В університеті один студент не дружив із головою, мав форму шизофренії. Розумнішої, емпатійнішої людини я на той час не зустрічав. Він сам себе вивчав з ненаситністю очманілого лаборанта, якому підвернулася унікальна мишка. Інколи здавалося, що він сам собі влаштовує певні випробування і спостерігає збоку, чи його друге «я» впорається з бар’єром. Раз на раз не припадало, але перебування в орбіті Сашка означало щоденні відкриття людського потенціалу. Девіація вкрай потрібна для того, аби люди не втрачали пильності й не перетворювалися на ліниву ґаляретку.

Він до забуття закохувався, так само стрімко розкохувався, страждаючи від невзаємності, і все це — упродовж двох днів, які згодом дарували цілі сторінки любовної лірики, написані запоєм. Його переслідувала манія переслідування, він інколи ходив під уявним прицілом уявного кілера, а інколи й сам переслідував когось, нав’язуючи бесіди про сенс життя, не позбавлені сенсу. Сашко безпардонно заражав своєю уявою і спостережливістю, яким можна було би позаздрити. Він звертав увагу на кожен новий аксесуар, який бачив, запам’ятовував предмети по тому, в яких конкретних ситуаціях вони фігурували.

Одного вечора його голос пролунав у моїй слухавці:

— Спиш?

— Та нє.

— І я не сплю.

— Ти де?

— В себе вдома.

— В Рівному?

— Так. Значить, чого я дзвоню… Що ти хочеш, щоб я тобі лишив?

Можна було далі не продовжувати. Я наперед знав, про що піде мова. Це був третій його такий дзвінок. Після питання «що ти хочеш, щоб я тобі лишив?» піде розповідь про те, що перед ним на столі лежать 20 пігулок і що він вирішив піти з життя. Але просто так він не може піти, тому що він людинолюб і альтруїст, тому хоче бодай якусь користь принести після себе. Кожного разу я відповідав по-різному.

— Залиш мені светр, той із червоними повздовжніми смугами, він мені завжди подобався, а в нас приблизно однаковий розмір.

— Залиш мені диктофон, він уже тобі не знадобиться, а я ще до цифрового диктофона не доробився.

— Залиш мені музичний центр, бо це рідкість — музичний центр, в якому, крім касетного і CD-блоку, зверху є ще й програвач на платівки, а в мами на стриху є ціла купа старих платівок, які нема на чім слухати…

Кожного разу Сашко мав лишити мені щось інше. Я старався вибирати щось більш або менш цінне, аби він розумів усю важливість розмови. Це був такий прийом. Ні один істинний самогубець, який поважає себе, не буде напрошуватися з подібними дзвінками. Він просто робить, як Павло, — усвідомлений вчинок. Проявляє свою силу волі, акт переваги над життям. Про светр чи диктофон уже ніхто не думає.

Піти з життя — священне право кожного, кого, зачинаючи, не питали, чи давати йому життя. А нікого не питали. Життя для кожного з нас — данність, яка не передбачала власної участі.

— Це моє життя! — такий вислів переважно є висловом сильних, сумлінних людей, здатних брати штурвал до своїх рук.

То чому ніхто не має права сказати «це моя смерть»? Чому життя — безцінний подарунок, а смерть — найбільший гріх? Чому люди можуть поволі вбивати себе алкоголем, тютюном, наркотою, ГМО, чіпсами, солоним, жирним — і при цьому засуджують одномоментну дію, до якої людина підійшла з набагато глибшим усвідомленням, ніж інші в супермаркеті підходять до стелажа з продуктами, які їх убивають?

Життя ліберальне. Воно передбачає сотні й тисячі чому, між якими хитрожопа людина маневрує, придумуючи під свої слабкості цілі релігії, течії, квазіфілософські вчення, мета яких — догодити хитрожопій. Сенси втрачають зміст, змісти підмінюються вимислом, вимисел ксериться на сотні інших домислів, домисли змішуються в один клубок із правдами, а правд багато, у кожного своя правда, і кожна правда підтасовується під категоричність, а категоричність вицвітає на сонці до стану недоумкуватості, і що старша людина, то менше нейронів працює в її черепі, але ж усі з затамуванням подиху слухають «одкровення» тих, хто безапеляційно, зі святим німбом над лисиною, передає «знання» давніх хитрожопих, які боялися померти настільки панічно, що придумали на нервовому ґрунті міфолоґему про вічне життя, яке прирікає тебе, неотесана новонароджена істото, бути, як усі, відчувати, як усі, кохати, як усі, бо навіть це треба робити правильно, а не як заманеться. Ми, мікроскопічні папи римські, готові толерувати війни, масові теракти, групові ДТП, кончини через халатну необережність — але індивідуальне усвідомлене прощання з життям не підлягає прощенню. Ми ніби ображаємся, що він нас покинув. Як це так: ми ще досі на цьому кораблі, який летить розтривоженим океаном в обійми тартару — а він не дочекався свого кінця. Буцімто це не кінець. Сашко мені завжди бажав спокійної ночі після таких дзвінків. Ходжу я в своїх светрах, доробився я до свого цифрового диктофона, а от платівки досі не маю на чому слухати.

Павло був повністю позбавлений прив’язки до речей. Він оточував себе найнеобхіднішим, ніби боячись накопичення. Будь-чого. Мій товариш-мізантроп недовго пробув духівником. Він важкувато переживає втрату Павла. Тужить не стільки за суб’єктом, скільки за його одкровеннями. Він не встиг добратися до самого дна — дно все сказало своїм учинком. А товаришеві хотілося ще пообсервувати цю висхідну траєкторію Павлового життєлюбства.

Зайшовши в його кімнату (вхід по балкону, жити можна), мій товариш відтворив те, що я мав би робити в історії з Сашком. Побут людини, яка перемогла жагу до життя. Нічого атипового. Зім’яте ліжко, подушка, вертикально приставлена до спинки ліжка, щоби зручніше читати з планшета, по кутах роздмухана пилюка разом із котячим хутром (линяє), стіл, перекидний календар. У календарі немає записів на наступний тиждень. У кошику для прання нема відкладеного одягу. Немає нерозпочатих шампуню чи рідкого мила. Немає нічого невідкоркованого, незайманого, нерозпакованого. Кота він віддав друзям тиждень тому, арґументуючи відрядженням. Павло знав. Він усе продумав. Він зробив це не тут. Завбачливо подумав, що хтось інший заїде в цю однокімнатну квартиру зі своїми пожитками і комусь буде неприємно дізнатися правду.

Його знайшли на Майдані Незалежності. Сплячим. З усіма документами в нагрудних кишенях, із номером контактного телефона й адресою. І запискою «Все чудово! Я вже все побачив!». Мій товариш не має до себе претензій. Він не обтяжений таїнством сповіді, тому може вільно про це говорити. Але не хоче. Бо особливо нема про що говорити. Чудовий вчинок, гідний людини, яка сама собі поставила крапку, не чекаючи провидіння зверху. Я можу припустити, що Павло їхав до Києва дуже спокійним, у сидячому хюндаї примудрився ще й прилягти на вільні крісла. І ніякої розривної драми він не переживав, як на мене. Просто прийняв рішення і своїм іменем назвав урок для свого духівника:

— Навчися розкусити цінну людину за рекордно малий час. Тому що в цінних людей завжди обмаль часу.

Мізантропія заразна, як холера. Мене завжди заворожував реґрес. У ньому я спостерігав стрибкоподібне повернення до витоків, коли зло не мало шансів сховатися за іншими словами. Спаскуджуючись, людина дефраґментовує свій жорсткий диск, і на перший план виходить куцість. Вона всім до лиця. Метелик повертається до стану бридкого імаґо. І нікого вже не здуриш почепленими масками чеснот. Не встигши як слід розкусити метелика-Павла, мій товариш каже, що еволюція — це наука з іґнорування людини людиною. Ми обростаємо незчисленною кількістю контактів і тому змушені переводити їх у розряд механічних. Інакше задихнемося від щирості.

Християнство нам не пасує, кардинально не пасує. Воно занадто вимогливе. Воно обіцяє спасіння взамін на те, аби ми перестали бути собою. Підкуп, хабар, корупція. Нічого не вимагається — просто полюбити. Просто любити собі подібних, трясця його матері. Не під силу. Алгебраїчна задача з хибними даними. Хоча все просто, як двері. Просто полюбити.

Можливо, в доісторичні часи з цим було легше. Світ був меншим. Кінцем світу був горизонт, бо ніхто не знав і спитати не хотів:

— А що за цим гірським хребтом?

І страхів було незмірно більше — починаючи від страху перед блискавкою та закінчуючи страхом зубного болю, від якого помирали. Налякана, зашугана особина — такими були люди, коли отримали віру. Їх дуже легко було налякати, аби придобрити. Всемогутні боги приходили на громовицях, на грізних хмарах, на вітрах-циклонах, вони супили брови, морщили чоло — і змушували тремтячу істоту увірувати. У щось краще, у гідну смерть (а не від зубного болю), у сакральність пожертви, яка мало чим відрізняється від зарізаного ягнятка на вечерю в кінці тижня. Віра неможлива без тремтіння, без переляку. Кошмарного життя під нещадним сонцем було мало — треба ж було придумати ще й пекло як гідний аналог буднів. І геєну огненну, яка була блідою копією щоденного самоспалення здорового глузду. Віра окутувала тремтячу людину, пеленала її, люляла, співала колискових, робила неповносправною, вразливою, вносила сум’яття в душі героїв-мастодонтів, які досі не утруднювали себе рефлексіями про добро, зло та інші приблизні стани. Виживання набуло містичної мети — не просто вижити, а й забронювати собі місце десь там, за незвіданим небокраєм. Небо краялося на кілька частин, і з кожного розламу виходив свій Бог, шукаючи підхожі для нього народ і ландшафт. І кожен отримував свого Бога згідно зі своїми уявленнями про зло. Всі давні боги є чудовими експертами з покарань. Їхні іконостаси викладені з незчисленної кількості очей і очей, зубів і зубів.

— Терпи, терпи, ану терпи!! — щосекунди чула тремтяча людина, поступово втрачаючи навички фізичного виживання і стежинки до простого щастя. — Терпи і вір у перемогу кволого над могутнім, померлого над живими…

Як вигідно — що звідти ще ніхто не повернувся, з закулісного потойбіччя, і не розказав, чи існує все те, у що беззастережно вірили цілі покоління. А що було б, якби один такий вояжер (байдуже, з підземелля чи з піднебесся) прийшов і сказав:

— О бідний люде, о нещасний казкарю, отямся! За лінією горизонту існує хіба що проекція ваших вірувань. Хто вірить у рай із мандаринами, інжиром і лагідними левами — той там опиниться. Хто вірить в енергетичний стан екстазу — той його й матиме. Хто понад усе боїться павуків, мишей і слизьких вужів, бо лихими діяннями заслужив на це, — той проведе вічність у бридкому товаристві. Хто що собі спроектує, наговорить, намріє — той те й отримає.

Почувши таку єресь, люди повторно розіпнуть цього розумника, тому що він насмілиться перекласти всю відповідальність на людину, на силу її бажань і мріянь. Тому що зникне потреба постати перед судом і бездумно віддатися з завмиранням серця в руки верховного вершителя доль. Тому що стан душевного анабіозу перестане гарантувати вічне життя. І доведеться таки ризикувати, таки помилятися, таки розхлюпувати терпіння неба, таки вийти за видноколо своєї ліні. Вже не можна буде замкнутися в лаврах, печерах, молитовних нішах, некрополях і втікати від спокус, зариваючи якомога глибше своє єство. Треба буде не втікати, а протистояти почварам, чинити відчайдушний опір гріховній сверблячці й поїдати себе заживо відсутністю волі. Треба буде почати бути людиною, а не вірянином.

Розумник-вояжер усміхнеться гірко і піде пити вино (кров свою), заїдати хлібом (тілом своїм). І дехто сприйме це як нову істину, що підважила всі попередні. Власне, так завжди трапляється, коли люди делегують комусь свої сумніви, свою зневіру, а потім проголошують це новою вірою, новоспеченою та запашною. І ряди адептів збільшуються за рахунок вічних кочівників, невірів, неофітів, яких поманили чимось блискучим. Їм щоразу потрібна нова система координат, яку вони крутять у руках, як макака окуляри, не знаючи, що є горизонталь і вертикаль, більше нічого. Є вниз-вверх-вліво-вправо, і лише тягар твоєї душі визначає курс руху.

Градація душ, які підлягають умиротворенню, зазнала суттєвих коректив. Скільки існує віра — планка постійно понижувалася. Тому що праведник — це аномалія, збочення. Для праведників забагато раю, вони сумно жують свої мандарини та інжир і не мають із ким попліткувати й переспати. А в дні, коли рай зачиняли на ремонт-карантин-переоблік-дезінфекцію, під його стінами починали бушувати мітинги й пікети — невдоволені душі розкладали наметове містечко та оголошували безстрокове голодування. Їм стало нудно тягнутися до нездійсненної, непідйомної праведності — і тоді спеціально для невдоволених небеса придумали слово «спокута». І спокутою стало зватися саме життя. Сам факт твого народження авансом відмінусовував деякі грішки. І люди почали все списувати на те, що вони люди. Своєю людською грішною природою вони виправдовували злягання з компромісом — і тоді настав час для первородного гріха. Богам захотілося, аби їхнє творіння починало не з нуля, а з мінуса. І цю провину треба було покрити вступом у спільноту, в колектив, у солідарність. Примикаючи до юрби таких же первородних, люди отримали шанс врятуватися кількістю. А кількість — правильно! — передбачає малу ціну. Планка святості падала й падала. Люди змогли доторкатися до ікон — і самі ставали іконами. Реґрес дарував краще розуміння минулого й майбутнього. Життя зі спокути перетворилося на спокусу — щохвилинну спокусу душею й тілом.

— Усе це добре, але ж… — люди почали торгуватися з небом, вимагаючи поблажливості й розуміння.

А Той, кого кожної неділі, прицмокуючи, випивали і розламували, не мав вибору — інакше втечуть до інших форм віри. І вселенський компроміс із першоджерелом грів душу, давав їй карт-бланш. Аби ніхто не збивався на манівці та не вдавався в персональні пошуки — було придумано ритуал. Однаковий для всіх, як і предмети в радянські часи. Схематизм переміг первоідею. Рай почав розростатися, як саркома. Стін на всіх храмах світу почало бракувати, щоби вмістити на них усіх святих. Люди почали в себе міцно закохуватися, бо їм дозволили собі догоджати. Так народилася цивілізація споживачів. Усе почало знаходити своє призначення, навіть якщо в ньому й не було потреби. Світ перенаситився пропозицією й попитом. Земля стала прихистком не мерців, а відходів. Кожен нуль намагався лишити слід, а лишав послід. Я вмонтований саме в цю фазу реґресу. Тому мені теж інколи доводиться пікетувати небо з намірами вирвати свою порцію поблажок. Сучасні люди — вроджені ґендлярі.

Моя ніцшеанська подруга таки розлучилася зі своїм чоловіком, в якого були вії Мальвіни. Причина: він не захотів бути Буратіно, і це не прикол. Він не захотів бути багатим. Є люди, яким протипоказана заможність. Вони віртуозно привчаться виживати на ботанічному рівні — і ніколи не зможуть нести прокляття успіху. Подруга — цілковита протилежність. Вона — ходяча мамона, їй потрібен шелест банкнот, як повітря і антиперспірант. Вона зациклена на збагаченні і не уявляє себе нужденною чи обділеною елементарним. Тому коли з настанням кризи (це наш звиклий стан) чоловік присів на одну зарплату і не захотів крутитися, моя подруга вирішила ламати карму.

Завела собі коханця. Хоча всі її сексуальні апетити були з лишком задоволені в сімейному ложі. Це був неформальний союз за розрахунком: він отримував ефектну партнерку, а вона — джерело заздрості всіх подруг.

— І я так хочу! — не раз чула моя подруга від своїх колежанок по капучіно, які так само відчували кризу і потребували спонсорських вливань.

Шлюб подруги почав нагадувати всесоюзний референдум 17 березня 1991 року, коли всі республіки в унісон сказали: «Хочемо зберегти Союз нерушимий», — а в цей час кожна вже дивилася на сторону. Це стосувалось і чоловіка. Він отримав шикарну нагоду без зайвих докорів сумління трахати кожну, яка не могла відвести погляд від його загнутих, вабливих вій. Вії справді були настільки красивими, що ніцшеанська подруга вже навіть почала комплексувати, позаяк вона могла похвалитися лише одним стабільним коханцем, натомість її благовірний немов із ланцюга зірвався. Він еякулював двічі-тричі на день, причому з різними. Це траплялось і в його автівці, і в темній брамі, і в сауні, куди він почав їздити частіше, ніж до магазину.

Все пішло шкереберть, тобто — на краще. Обоє — ніби розцвіли. Наверстуючи згаяне, він раптом набув іще більшої сексапільності та привабливості, від нього почало за кілометр віяти тестостероном, і здавалося, що статевий гормон просто сочиться крізь шкіру, і все його тіло стало суцільною ероґенною зоною. А вона розквітла, бо стала дівою. Вперше за всі роки вона стала об’єктом компліментів, вербального петинґу, ніжних дотиків крадькома від людей, і фінансова спроможність коханця лише доповнювала його джентльменський образ. Коханець нагадував голлівудських акторів категорії 50+: білозубий, бездоганно виголений, від нього пахло дорогими парфумами з альдеґідною ноткою, його стиль casual виглядав напрочуд охайно і просто, штани приталені й завужені, на пальцях манікюр і біла окантовка на кожному нігтеві. Це була люкс-пара.

Актуальний шлюб явно програвав своєю диспропорцією. Тому що чоловік далі не хотів крутитися й багатіти, а вона вже це переступила. Вона навіть перестала йому докоряти. Вона ніби змирилася, що чоловік природжений жити від зарплати до зарплати без перспективи її зростання. Він випрацював собі цілу систему навичок і трюків, як дотягнути до зарплати. Полягало це у правильному плануванні, і всі ці арифметичні розрахунки були для неї каторгою. Вона почувалася опущеною бухгалтеркою в стані вічної нестачі. А він і справді змахував на того, хто на пенсію піде з тієї ж посади, на яку був прийнятий. Амбіції зростання — це не про нього. Він задовольнявся правилом «а щоб вистачило». І в принципі йому вистачало, коли вона взяла наповнення бюджету у свої руки, тобто між ноги. Довго це не тривало, звісно, і їхній союз розпався. Кожен із них проголосив свою декларацію про суверенітет і попрямував назустріч новим гормональним вибухам.

— Бажаю тобі щастя, успіхів у роботі і щоби з неба падали валізи з грішми!

Таке побажання я одного разу почув від екс-чоловіка моєї подруги. Валізи грошей з неба. Моїй мамі й бабці це сподобалось би. Чого гріха таїти — це сподобалось би цілому поколінню або навіть двом, над якими добряче попрацювали більшовики. Нашим людям соромно бути багатими. Вони всіма способами будуть це приховувати, відчайдушно прибіднятися, горбитися, одягатися в дрантя, переписувати свої надбання на свекрів і свекрух, щоби ніхто не здогадався, вживатися в образ нужденних (себто справжніх) українців. У цій втечі від заможності є певна карма, яку так завзято взялася ламати моя подруга у свій вагінальний спосіб. Півстоліття викривлених підходів. Півстоліття висміювання цілого ґештальту, яким є матеріальний успіх у всіх його варіаціях. Люмпен-пролетаріат хотів, щоби всі були бідні й скромні. Вони не могли навіть припустити, аби всі були багаті й заможні. Орієнтація на прибідняння породило цілі покоління людей, які свої горища завалюють відходами життя. Таке враження, ніби колись, у немічній старості, тобі конче знадобиться одна лижа, і нічого, що вона без кріплення. Ціле суспільство вийшло з бідності з думкою про її природність. Мільйони людей навіть теоретично не вірять, що колись можуть бути багатими. Бодай теоретично, без валізи з неба, без лотереї, без сенсаційної спадщини в Австралії. Люди придумують сотні способів, як вижити в животінні — і не придумають бодай одного способу, як збагатіти. На це накладено табу.

Нувориші — так мої рідні називали перших багатіїв, яких краще не було б. А вони справді були нуворишами.

— Не дай, Боже, з хлопа пана, — слушно зауважувала мама і була цілком права.

Хлопи, які розтоптали в собі бідність, так і не змогли розтоптати свою неготовність бути аристократією. Це було дуже боляче: серед мільйонів усереднених бідняків почали множитися нувориші, які дискредитували ідею збагачення ще талановитіше, ніж більшовики. Бики, гопота з доларами на руках, жратва, прастітутки, кольца, бухло, тачки, особняки з басейнами, в яких ніхто ніколи не плавав, — це неповний перелік атрибутів «багатства зненацька», валіз із неба, до яких вони не були готові та яких вони не заслужили.

Одне таке чмо жило трошки далі на сусідній вулиці. Сіре й непримітне, з карієсом на фронтальних зубах. Залізло в систему лісгоспу, присіло на вивіз деревини-кругляка. І почалося. Норкова шуба для дружини, дарма що вона виглядала в ній як напомпований пігмей. Джип, для якого не було навіть асфальтованої дороги, по бампер у болоті. Хата, в якій жив діяч лісу, почала обростати добудовами і надбудовами, врешті перетворилася на новомодний різнорівневий шанхай із рваною лінією архітектури. Діти-двійочники почали вчитися в медінституті, і я нікому не побажав би потрапити на прийом до такого «нервопатолога» (власне, нервопатолога, казала його мамуня). Пенсіонер, який сором’язливо вибирає в супермаркеті уцінені підгнилі овочі, і пузате чувирло з петеушною освітою, яке пхає поперед себе кошика зі стейками лосося, — обидва вони вийшли з однієї й тієї ж країни, з рівними стартовими умовами на позначці «нуль». Гопак на граблях. Зневага до багатства ніколи не зникне, допоки достаток не почне бути інтелектуальною заслугою. Я ніколи не буду бідним — таку настанову я дав сам собі, коли кожної суботи на базарі мовчки проходив повз величезний асортимент тих продуктів, які ми ніколи не могли собі дозволити купити. Були часи на світанку 90-х, коли до цього списку входив навіть майонез.

Моя ніцшеанська подруга — ніяк не показник у цій історії. Вона торгуватиметься навіть за пучок петрушки, хоча може купити повний кошик. І правильно робить, хоч я так не вмію. Мене дуже легко надурити, бо я схильний дати комусь заробити. У такий спосіб я підлещуюся до енергії грошей, аби вони мені віддячили сторицею (бажано в євро). Я боюся бідності навіть більше, ніж розлучення з коханою людиною. Як і мій товариш-мізантроп, я теж несу своє «пасторальне прокляття». Мені незручно від того, що мама і бабця ментально вже не можуть бути багатими. Ні вік, ні мізки, ні виховання не дозволяють. Час пішов і навіть не озирнувся. Приречене на гуманітарку, ціле покоління пристосувалося до дитячих манежиків, бо в нього вкрали навіть теоретичні мрії про достойне життя. Біль, біль, біль. І безсилля що-небудь змінити.

— Стефку, ти взагалі не господар! — таку претензію я чув від бабці на адресу свого Стефка, який не вмів нічого вкрасти.

Ну як так — працювати на промбазі й нічого не притягнути додому? Нонсенс, дикість, глупство. Він волів ночами губити зір, виготовляючи кустарне взуття, але не міг собі дозволити поцупити щось нічиє, що лежало криво. Навіть якщо воно було нічиїм і завтра поповнить реєстр списаного. Чесність. Чесність у скромності. Чесність у самообмеженні. Чесність у відмовлянні. Чесність у бідності. А якою ж іще могла бути чесність в епоху пафосного самоприменшення?

Інколи здавалося, що його героїчна доля йому не пасує. Що хтось просто помилково закинув його в товарняк, який уже набирав ходу. І «божий одуванчик» змушений був натягувати на себе лицарські обладунки. Він чудово міг би впоратися з роллю кабінетного черв’яка, але фатум такий же сліпий, як і Феміда. Спокійний, розмірений, виважений, злегка загальмований.

— Ірусю, не нервуйся, ну чого ти нервуєшся?

Ці слова ще більше нервували Ірусю, заводили її, це було кумедно аж до колік. Вона — жива й темпераментна, тілесна й характерна. А він — ікона, непомильна у своїй чесності. Це прочитувалось у ставленні до нього інших людей. Вони шанобливо нахилялися, а звичайне вітання прирівнювалося до ручкання з архангелом. Маючи зовнішність сивочолого добрячка, він проходив крізь людей, здіймаючи за собою стовп висоти. Хотілося озирнутися, краще роздивитися цей одиничний недоторканний екземпляр. Жодного кривого слова, жодної нецензурщини — за все життя жодного «твою мать». Єдиний раз, коли я почув дідусевий голос на верхніх реґістрах, — це коли ми вдвох ходили темним парком і голосно гукали песика, який загубився.

— Топчику, Топчику! — так звали того пса, кульгавого на передню лапку, його бабця прихистила.

Дідусь голосно кликав пса, зазираючи під кущі самшиту, а мені здавалося, що це чийсь чужий голос поряд, чиясь мідна єрихонська труба порушувала передвечір’я містечка М, в якому мешкав один із останніх могікан. На білу, незайману поверхню його душі зумисне хотілося поналивати чорнил, порозмазувати всілякі каля-маля, порушити цю стерильність. Але ти не міг. Рука не підіймалася. До нього нічого такого не прилипало.

Іруся деколи їздила до Львова по сувої натуральної шкіри та шевські клеї — а Стефко весь день чекав на неї голодний. Не міг приготувати собі ні яєшні, ні канапки, ні навіть чаю заварити. Сидів у передпокої і чекав, утупившись у двері. Цілковита залежність, базова й фундаментальна. Йому не потрібен був ні чай, ні канапка — йому потрібна була її присутність у зоні досяжності поглядом. Я ніколи більше не зустрічав такого зрощення. Воно і лякало, і звеличувало. Хотілося покрутити пальцем біля скроні — і водночас хотілось молитися на таку вірність. Ось такі молитви я з задоволенням читав би кожного дня.

Мій тато був цілковитою протилежністю. Того мізерного досвіду перебування поруч із ним було предостатньо, аби відчути, що він — провокація гріха. Гумор — на грані фолу, непристойності з його уст лилися медом, чоловіче лібідо грало довгим переліком синонімів. Одну й ту саму річ, переважно з розряду грубощів, він міг називати десятками дієслів і прикметників.

— Йопересете, я з вашого чайника не можу собі навіть води налити. Він або ссикає, як дівка, або сцяє, як стара корова.

Я катулявся від сміху. Я рохкав від задоволення. Мені було суперово добре у цій гноївці, від якої мене все життя відділяло виховання інтеліґента. Здавалося, я спрагло черпав усі прояви цієї симпатичної вульгарщини, відновлюючи свій кислотно-лужний баланс, де явно бракувало кислоти.

Ерзац справедливо посів своє вакантне місце. Ерзацом було саме життя, в якому вершкове масло замінялося маргарином, мелена кава замінялася цикорієм, нормальний білий цукор замінявся несолодкими кристалами з Куби, гідність замінялася мовчанкою, добробут замінявся стабільністю, порядність замінялася пуританством, віра замінялася прогнозованістю, затишок замінявся замкнутістю, житло замінялося панельними хрущовками, культура замінялася кобзоном. На все природне знаходився свій ерзац, свій замінник, свій еквівалент. Тато теж був для мене ерзацом мого виходу з тіні, замінником мого дорослішання, еквівалентом мого бунтарства.

Звістка про його смерть застала зненацька. Я якраз виходив із концертного залу, де лунали вальси Штрауса. Він помер там, за кордоном. Набрав собі ванну, відчинив холодильник, аби щось звідти дістати, і впав замертво. Шикарна смерть. В його стилі — отак рубанути під самий корінь. Його застали саме в такій позі — лежачим на підлозі, голим до пояса. Приблизно таким я запам’ятав його того дня, коли заїхав накривкою по одному місцю. На щастя, я отримав право скласти свою дорослу думку про нього наперекір дитячій, накинутій. Я не жив би з ним, це ясно. Бабій, любитель випити, мужикуватий, друзі на першому місці. Це було би не життя, а суцільний ерзац. Абзац повний. Але й зовсім «останнім» він теж не був. Ну реально, кажу вам, той чайник або ссикав, як дівка, або сцяв, як стара корова.

Іруся не змогла поховати свого батька. Як і я свого. Ірусевого тата не стало якраз у той період, коли вона освоювала сибірський клімат. Вона була татусевою донькою, у них був незримий зв’язок на рівні електромагнітних хвиль. Вона в нього — остання з чотирьох доньок, наймолодша і найжвавіша. Він для неї — сувора доброта, в обіймах якої можна було забутися.

Його смерть оповита таїною. Офіційна версія родини — рак підшлункової. Реальне неспівпадіння, що межує з містикою, — його застали одягненим у білий костюм, нову сорочку, з вимитим волоссям, пахучою шкірою після гоління. Він лежав на готовому катафалку, схрестивши руки, взутий у вичищені мешти. На шиї, на горлі — синій слід. Хтось його зняв із мотузки і відповідально вклав, як слід. Очевидно, це був його давній товариш, з яким пов’язувала мало не кровна дружба. Родичі про це мало розповідали, але в дедуктивний спосіб, з уламків куцих розповідей Іруся згодом відтворила картину, яка могла би бути правдою. У тата справді була онкологія, його мучили несусвітні болі. Не витримавши, він повісився і свого друга попросив зробити останню послугу. Цей сюжет заслуговує на кіносценарій, але люди, як і у випадку з інфікованим Павлом, не спроможні оцінити всієї глибини вчинку. Цієї теми м’яко уникали всі, з ким Іруся намагалася виходити на одну хвилю, ця тема колола своєю незручністю. Але Іруся після того ще більше полюбила свого батька. За ту саму сувору доброту. Він їй одразу після заочного похорону наснився. Уві сні вийшов із білого світла, випромінюючи ауру кобальтового кольору, підійшов і перехрестив свою улюбленицю:

— Нехай благословен буде дім, в якому ти найдешся.

Дім став фетишем. У ньому не було води з центрального водогону, не було каналізації, але Іруся зі Стефком неприродно трепетно ставилися до свого житла. Нарешті, після стількох років поневіряння бараками, вони мають свій простір. Маленький, але свій. Ордер на вселення, договір купівлі та будинкову книгу Стефко намертво склеїв жовтим шевським клеєм, чий термін дії був до кінця світу. На стінах з’явилися шлюбні фотографії, і вони були на диво живі, зовсім не схожі на старі світлини з помешкання чорноп’ятої жіночки. Підлогу устлав килим із гуцульськими мотивами. І швейна машинка Zinger, єдиний трофей із Берліна. Залізні ножиці висіли на цвяшку за вушко так само, як у мами Теклі. Стіну прикрасила кострубата, незграбна вишивка, яку Іруся вишила на засланні. На ній було зображено чийсь святий лик в обрамленні вербових гілочок. Цей живий свідок їхніх поневірянь позирав із-за скла на життя, яке розлилося на цих квадратних сантиметрах. Він, як талісман, допомагав у хвилини, коли внутрішні переконання дисонували з новою країною. А таких хвилин була дюжина.

Космологи кажуть, що існує червоточина — такий собі тунель у часі. Іруся, навчена подорожжю в товарному вагоні однодумців по нещастю, виявила, що нове життя нових людей перетворилося на загальний вагон товарняка, де домінувала все та ж атмосфера недовіри і взаємопобоювання. Через тоненьку червоточину з найгірших часів просоталися найгірші його прояви. У всі часи найвище цінувалося лицемірство, воно допомагало виживати і пристосовуватися, а це і є основною функцією істоти суспільної. Лицемірство влаштовує всіх, бо допомагає приховати свою невпевненість. Особливо ж у часи тотального релятивізму, який добряче струсонув кулю цінностей, і все перемішалося в одну хурделицю. Пристосуванство до радянського життя шокувало своїми масштабами. З усіх нор повилазили нащадки найгірших людей — тих, хто вижив, хто вберігся, хто вчасно змовчав, хто хитро перечекав, хто захотів стати ґвинтиком. Поміщені у зміщену шкалу добра і зла, люди ніби втомилися бути атлантами, що тримають висоту. Заохочувалося спрощення, а найпідступніші речі — речі найпростіші. Переходячи в нову епоху, кожна людина принесла свою жертву, хтось малу, хтось велику. І це жертвоприношення перетворилося на алібі. Можна було звільнити себе від гніту добропорядності. Хтось пручався цьому оприблизненню, але більшість радо перестрибувала на щаблі нижче.

Іруся це відчувала, бо й сама не могла протистояти навалі подачок. Дрібні бажання стали доступними й дешевими. Це створило ілюзію загального добра і піклування. Універмаг переміг внутрішнє відчуття окупації. Мало хто пручався. Почалися будні в країні притишених людей, які залюбки компромісили з усіх питань. Душевні вирви, які ще вчора тривожили, поволі заростали зеленню. Над головою була та сама блакить, навесні пташки співали тими самими трелями, вирощений біля хати кріп мав той самий смак. Життя не переможне, якщо за нього не боротись.

Навколо мене жило тихе містечко М.

— Жити треба тихо, — вважали його мешканці.

Цемзавод мовчки викидав в атмосферу сизі клуби диму, вони курилися з гігантських викидних труб, а потім осідали на малину, ожину і вишні. Ця індустріальна необхідність чимось нагадує позаматкову вагітність. У містечку жили викидні. Вони кашляли, пчихали, передчасно помирали від лімфом, папілом і бронхіальної астми, але любили своє сіре життя, припорошене відходами від виробництва цементу. Вцементований у дійсність, ніхто не мав шансу вирватися з плекання своїх еґоїзмів.

Я тим часом читав книги про королівські абатства, полювання з гончими собаками, інавгурації, вінчання голубокровних — і мене переносило кудись далеко звідси, за тридев’ять земель, де живуть щасливі люди, які мали все. Без жодного ерзацу. Все там було занадто красивим, аби бути правдою, тому під ранок теж припадало цементом.

Місто продукувало мораль у первозданному її вигляді. Кількість таємних вірян дорівнювала кількості відвертої швалі, і це були ті самі люди. Хто не жив у периферійному містечку на зламі епох, той ніколи не зрозуміє генеалогії правил. Вони народжувалися зі страху і ліні. Страху не втрапити у правильну колію і ліні зійти з неї згодом. Віра автоматично породжувала нетерпимість. Такої кількості нетерпимих високоморальних людей більше ніде я не стрічав. Навколо мене розгорталося справжнісіньке повстання черні проти аристократичних цінностей. Люди, як навіжені, вдарились у фамільярність і безцеремонність. Вирвавшись із попередньої клітки ескапізму, тепер усі почали жити життям один одного. Всім було діло до того, хто з ким спить, хто які шорти носить, хто куди учащає, хто чим підсипає кабачки. Зник приватний простір таємниць. Мораль, ця дешева повія, ладна лягти під кожного сильнішого за себе, стала жорстоким і всюдисущим імперативом. Люди ніби дорвалися до чогось забороненого. Раніше їх розпинало саме життя — а тепер вони самі, як справжні реваншисти, починали розпинати кожного, хто відхилявся від норми. Якщо немає чистоплотності, то звідки могла взятися глибина? У пошуках морального дна його дослідники опускалися глибше й глибше. У місті почали вивергатися немислимі історії, які міг написати лише безумець. Усе це дуже відповідало загальному настроєві часу — у відеоклубах крутилися або бойовики, або порнуха.