1000 в сигаретній пачці

Білий теплохід виринув з-за острова, він плив попід крутим правим берегом, святковий і урочистий, різав річкову гладінь гострим носом, сковзав по воді, здавалося, без найменших зусиль, і музика лилася довкола весела й світла.

Ніна зіперлася на парапет набережної, зітхнула. Пароплави викликали в неї тривогу й сум, прагнення подорожувати., їй уявлялося, що люди на пароплавах живуть якимось окремішнім від усіх інших життям, легким і безтурботним, бо які ж можуть бути турботи на білому красені, на безупинній течії води поміж вічно мінливих зелених берегів. Теплохід пройшов зовсім близько: притиснувся мало не до самих бакенів, даючи дорогу широкій і незграбній баржі з рудого. Ніна подивилася йому вслід, ще раз зітхнула й заходилася прибирати використаний посуд.

Кафе «Еней» притулилося на набережній попід соснами, випадково залишеними будівельниками, і столики під тентами стояли просто над Дніпром. Тут ніколи не було спекотно — дерева давали затінок, від води віяло прохолодою, і навіть у розпал робочого дня в кафе було багатолюдно: у навколишніх лісах кілька баз відпочинку, і курортники давно вже встигли оцінити всі принади «Енея».

Ніна віднесла на кухню тарілки й повернулася за пляшками. Докірливо похитала головою — вп'ятьох випили чотири пляшки коньяку й дві шампанського. Компанія не шкодувала грошей. Замовили найдорожчі страви, які були в кафе, та й ще відкрили привезену з собою банку червоної ікри.

Ніна покрутила порожню банку, не бачила ще такої — на металевій кришці написано щось по-іноземному, певне, й коштує дорого. Мабуть, люди відкладали гроші на відпустку й відсвяткували її початок. Статечні люди, голосно не базікали й не співали пісень. Інші вип'ють на карбованець, а нароблять бешкету, хоч міліцію викликай. А ці розмовляли тихо й поважно, пили, наче ніяковіючи, весь час озиралися, немов пробачалися перед іншими відвідувачами.

А чого пробачатися? І перед ким?

Сусідній столик зайняли патлаті молодики, галасливі й нахабні, прийшли босі, певно, просто з пляжу, один навіть у майці, і Ніна відмовилася його обслуговувати, поки не натягне сорочку. Але краще б не одягав: на сорочці пальми й дівчата в бікіні. І де тільки беруть такі сорочки?

За третім столиком їли морозиво бабуся з онуком. Приходили, правда, ще хлопці, мабуть студенти, випили пива навстоячки й побігли купатися.

Статечні люди запропонували Ніні випити з ними шампанського, але вона відмовилася — не тому, що не полюбляла шампанського, просто не дозволяла собі панібратства з відвідувачами, трималася з усіма однаково, навіть галасливих молодиків обслужила швидко й акуратно, зрештою, вона на роботі, а свою роботу Ніна поважала й ставилася до неї сумлінно. Не те що буфетниця Жанна. У тої, на глибоке Нінине переконання, все якесь легковажне, починаючи від імені й кінчаючи зачіскою. Певно, Жанна не менше години витрачає на зачіску. Якісь хитромудрі кучерики один над одним, а може, Ніна просто заздрить Жанні? Дехто каже, що Жанна вродлива, таж зуби в неї рідкі й фігура вже почала розпливатися. І чого тільки чоловіки улесливо посміхаються їй? Правда, Жанна також посміхається їм заохочувально, навіть грайливо, не відмовляється випити з ними, але не більше. Багато хто пропонував їй зустрітися ввечері на набережній чи навіть повечеряти в ресторані, однак Жанна давала відкоша легковажним залицяльникам.

Ніна знала, що потрібно Жанні. Буфетниця вже двічі обпеклася в житті — першого чоловіка кинула сама, дурна була, вискочила за студента, а той після інституту одержав призначення кудись у Казахстан. А що вона не бачила в тамтих степах? Другий сам полишив Жанну, кажуть, завербувався аж у Воркуту, не пошкодував і двокімнатної квартири. Тепер Жанна в основному й розраховувала на цю квартиру, придивляючись до відвідувачів «Енея». Зачіска зачіскою, та й інші принади ще не зовсім прив'яли, проте квартира у такому сучасному селищі на дніпровському березі — найважливіший аргумент, і Жанна перебирала кандидатури, намагаючись не продешевити. Їй потрібен був чоловік статечний і грошовитий, нехай навіть літній і невродливий, що ж, з вроди воду не пити, головне, щоб чоловік забезпечував її постійно зростаючі потреби.

Жанна вийшла з павільйону, прикрашеного вітражами на сюжети твору Котляревського, поправила ліфчик на високих грудях, підставила обличчя річковому вітерцеві.

— Давай швидше, — пригримнула на Ніну, — зачиняємо на обід.

Ніна лише скосувала на неї невдоволено. Мовляв, теж мені начальство. Поставила пляшки на стілець, взяла зі столу вазочку з ромашками. Вона спеціально посіяла ромашки, цинії та айстри попід вікнами свого будинку — добре, що мешкала на першому поверсі: поливала квіти, пропустивши через вікно гумовий шланг. Раз на два-три дні робила невеличкі букетики, полюбляла, щоб на столиках під час її чергування було затишно.

Трохи подумавши, Ніна викинула ромашки — що може бути сумніше за прив'ялі квіти? Висипала з попільнички недопалки просто на скатертину, все одно залита вином і брудна, треба прати. Хотіла вже згорнути її, та побачила сигаретну пачку, довгу, з жовтим верблюдом. Прочитала по складах: «Кемел». Здається, верблюд по-іноземному. Зазирнула в пачку, чи не залишилось випадково сигарети, пригостила б когось із сусідів. Сигарет не було, й Ніна хотіла вже зіжмакати пачку, але затрималась, побачивши всередині якісь папірці. Засунула палець у пачку й видобула… гроші.

Ніна ще не тримала таких купюр у руках, бачила лише в інших, один такий папірець майже дорівнював її місячному заробіткові, лише один маленький папірець, а сто карбованців!..

Ще й багато їх, і всі однакові — жовтенькі купюри по сто карбованців. Скільки ж?

Ніна перерахувала — аж десять, а це тисяча карбованців!

— Довго на тебе чекати? — почула Жаннин голос. Але при чому тут Жанна, коли у неї в руках стільки грошей!

Автоматично засунула їх назад у пачку й кинула на стіл, немов обпеклася. А може, їй тільки здалося, що в сигаретній пачці гроші, і хтось пожартував з нею…

Знову витягнула папірці — ні, гроші справжні, нові хрусткі сотенні купюри.

— Йди-но сюди, Жанно! — покликала розгублено.

Буфетниця потягнулася, піднявши руки, похитала стегнами. Мовила невдоволено:

— Спати хочеться, був би тут диван, покимарила б… Чи піти скупатися?

— Ти глянь, що вони забули! — піднесла руку з грішми Ніна. — Тисяча карбованців!

Жанна зиркнула, і втому її як рукою зняло. Зробила пружний крок, злодійкувато озирнулася — вона вже збагнула, що до чого, збагнула одразу, їй не треба було повторювати, підбігла до Ніни й вихопила гроші.

— Дивись скільки! — видихнула гаряче. — Невже справді забули?

— Ось у цій пачці… — подала Ніна.

Жанна рахувала тремтячими пальцями.

— Один… три… вісім… Невже справді тисяча? — Засунула гроші в кишеньку фартуха, знову озирнулася стривожено. — Оце щастя!

— Ти про що? — не збагнула Ніна. — Люди ж повернуться!

— «Повернуться… повернуться…» — зло просичала Жанна. Схопила Ніну за руку, потягнула до павільйону. — Таке щастя раз у житті, а вона — «повернуться…»

Жанна заштовхала Ніну в підсобку, витягла гроші, ще раз перерахувала. Міцно стулені губи її побіліли. Роззирнулася довкола.

— Зараз ми їх заховаємо! — видихнула. — Хоча ні… Можуть поскаржитись, почнуть шукати… Я їх у сусідки залишу, Вірка поїхала й ключі мені лишила, там як в ощадкасі. Боже мій, невже по п'ятсот карбованців? Щастя яке!

— Віддай! — простягнула руку Ніна.

— Ти що, не зрозуміла? Повернуться й шукатимуть… Швидше зачиняти треба, поки не оговталися!

— Ти справді?..

— А ти — повернути? Дурна, чи що? Я ж кажу: раз у житті… Знайшли, і все…

— Украсти?

— Я що, злодійка? Знайшли, розумієш, знайшли, а хто загубив, не знаємо.

Ніна завагалася: справді, знайшли, і якщо за грішми ніхто не повернеться…

Мабуть, Жанна вгадала її думки, бо мовила з присвистом, якось неприродно шепеляво:

— Подумають, що жагубили десь в іншому місці… Але якщо й повернуться, жнати ми нічого не жнаємо, ніяких грошей не бачили, й не будь дурною. Це ж вони на «Жигулях» приїхали? Біла машина під сосною стояла?

— Їхня, але ж…

— Ось бачиш, у «Жигулях» їздять, багаті, значить, — не дала їй закінчити Жанна. — Для них тисяча — раз плюнути, а нам з тобою!.. Я кольоровий телевізор хочу… — Очі в неї розширилися й блиснули, губи випнулися, знову зашепелявила: — Кольоровий, що ти рожумієш… раж у житті…

Вона шепотіла, а очі бігали й просили, певно, Жанна цієї миті ненавиділа Ніну, й не тільки; тому, що треба було піддавати половину папірців, які затиснула в спітнілому кулаці, а надто через те, що слід, умовляти, мало не принижуватись…

— Ну, — видихнула нараз з ненавистю, — збагнула?:

— Ні, — похитала Ніна головою, — я не хочу.

— Злякалася?

— Чого мені боятись? — раптом безжурно засміялася Ніна. — Що я — вкрала?

— Украла… украла… Знайшли ми…

— От що, — мовила Ніна твердо. Вона знала, що тепер Жанна ненавидітиме її все життя й робитиме їй капості, проте інакше вчинити не могла, — от що, Жанно, ти зараз піддаси мені гроші, і ми повернемо їх.

Буфетниця прикусила нижню губу. Похитала вказівним пальцем перед Ніниним носом.

— Ось чого схотіла? Не вийде! Одна привласнити хочеш?.. Я одразу розкусила тебе, чесною прикинулась!

— Ну й холера ти! — щиро здивувалася Ніна. — А совість у тебе є?

— З чим її їдять, твою совість?

— І все ж гроші доведеться повернути!

— На, їж! — Жанна розмахнулася, хотіла кинути сотенні Ніні в обличчя, однак стрималася й простягнула на долоні — зібгані й вологі від поту. Проте надія не полишила її. Запитала прохально: —А якщо не повернуться?

— Здамо у міліцію.

— Ну й дурна! — Жанна розчинила двері підсобки. — І послав же мені бог напарницю!.. — Вийшла не озираючись.

Ніна постояла трохи, акуратно поклала гроші в гаманець і пішла прибирати столики. Вона впоралася швидко, хвилин за десять, хоча робила все автоматично — весь час думала про сутичку з Жанною і про гроші, які, здавалося, відтягували кишеню спідниці. Чекала, що ось-ось повернуться по цю тисячу, мусили вже схаменутися — хоча хильнули мало не по пляшці коньяку на чоловіка, про матір рідну забудеш, не те що про гроші…

Додому йти не хотілося — чоловік, бригадир бетонувальників — працював далеченько, на дамбі, обід їм привозили, а вечерю вона ще встигне зготувати. Ніна зачинила павільйон і прилаштувалася в затінку понад самісіньким Дніпром. Розгорнула журнал з кольоровими вкладками, але не читалося — сиділа, вдивляючись у дніпрову далечінь.

Пройшла, залишаючи пінний слід, «ракета» до Києва, назустріч їй, наче бавлячись, летіли дві моторки. Взяли круто праворуч, даючи дорогу «ракеті», промчали біля самісінького берега. Засмаглий хлопець на передньому човні навіть посміхнувся Ніні й махнув рукою чи, може, це тільки видалося їй, бо моторки вже перетворилися на цяточки й розчинилися десь у безкінечному просторі. І все ж обличчя засмаглого хлопця стояло перед Ніниними очима, він уже не посміхався, а дражнив її, підморгував, і ця ілюзія була настільки реальною, що вона потерла чоло, аби відігнати видіння. Підвелася й попростувала до селища.

Ніна любила свою Соснівку й вважала, що має більше прав на таку любов, ніж інші соснівські мешканці. — Бо цими іншими був переважно заїжджий люд, а вона народилася в старій Соснівці, кілька хат від якої ще лишилося на околиці селища. Тепер Ніна мешкала в облицьованому білою плиткою дев'ятиповерховому будинку на набережній; вікна одної кімнати й лоджія виходили на Дніпро, і здавалося, що живуть вони у величезному кораблі, повз який котить свої води ріка. Іван у вихідні дні закидав вудки під самісінькими вікнами, риба, правда, ловилася погано, але скільки радості й репету було, коли на гачок потрапляв якийсь неуважний щупак!..

Ніна усміхнулася, згадавши Івана. Певно, найкращий хлопець у Соснівці. Сусіди, знала це точно, нашіптують йому — навіщо взяв офіціантку: по-перше, професія несолідна, по-друге, де спиртне й захмелілі чоловіки, там завжди до гріха близько, поостерігся б ти, Іване…

Іван лише посміювався у відповідь: до Ніни ніщо погане не прилипне, їй подобається, нехай працює.

І не прилипне, Ніна це також знала напевно. Іноді ловила хтиві чоловічі погляди, але, дивна річ, майже ніхто не дозволяв собі навіть двозначної розмови з нею. Чи то постава в неї була така, чи вміння триматися, проте рідко хто з відвідувачів, навіть після кількох келихів, осмілювався пофліртувати з цією зовсім ще молодою й вродливою офіціанткою. Відчували, що одержать відкоша, і одержували бувало — за настирливість. Скаржились Жанні, а Жанна що — посміюється, мовляв, самі винні, рукам волі не давайте, та й взагалі, знайшли на кого дивитися, коли є значно цікавіші об'єкти…

Ніна проминула громадський центр селища — його збудували недавно, і соснівці, які ще не встигли призвичаїтись, ходили сюди, немов на екскурсію: і то правда, є на що подивитися — магазини, ресторан, готель, концертний і спортивний зали, кінотеатр, пошта й аптека, все під одним дахом. Такого нема в самому Києві, та й взагалі, Київ, щоправда, є Київ, однак у Соснівці жити краще: повітря яке й ліс у самісінькому селищі, не кажучи вже про Дніпро. В Києві до Дніпра багатьом годину їхати, не захочеш і тої річки, а тут пляж мало не в центрі селища…

Ніна постояла трохи на набережній і завернула у вулицю, що вела до відділення міліції.

Дільничний інспектор старший лейтенант Степан Воловик, побачивши гроші, округлив очі. А Ніна, поклавши їх на стіл, стояла мовчки.

— Ну? — тільки й запитав Воловик. Був він людиною поміркованою, за що й користувався авторитетом у селищі. Навіть молодики, які полюбляли бешкетувати перед вечірніми сеансами біля кінотеатру, замовкали, угледівши його.

— Дядько Стьопа, міліціонер, — попереджував хтось, і внструнчувалися жартома.

— Доброго здоров'ячка, дядьку Стьопо!

— Маємо зайвого квиточка, дядьку Стьопо!

— А чому ви без пушки, дядьку Стьопо?

Воловик не ображався, гмикав тільки й зсовував кошлаті брови.

— Ну?.. — питав, і молодики зникали, розчинялися, немов і не було їх, і не реготали, не зачіпали дівчат.

Ніна розповіла, звідки гроші. Воловик звів брови й запитав знову:

— Ну?

— А ви не «нукайте», сховайте до сейфа.

— Акт треба скласти.

— Складайте.

— Що за люди були?

— Якісь київські.

— Звідки знаєш?

— На київських «Жигулях» приїжджали.

— Номер запам'ятала? — пожвавішав Воловик.

— КИО…

— А далі?

— КИО — це точно.

— Чому?

— Колись у цирку була, фокусника бачила. Кіо називався. І на номерах — КИО.

— Угу, — погодився інспектор. — Колір машини?

— Білий.

— Невже? — начебто здивувався Воловик. — А цифри номерного знака?

Ніна лише стенула плечима.

— Не пам'ятаю.

— Подумай.

— Ні, не пригадую.

— Не сорок п'ять — сорок?

— А хто ж його зна…

Дільничний присунув до себе телефон.

— Сідай, — кивнув на стілець.

Ніна зиркнула на годинник.

— Перерва в мене закінчується.

— Жанна без тебе управиться. Їй про це, — тицьнув пальцем у гроші, — казала?

— Авжеж… — Ніна вирішила не розповідати про поведінку буфетниці.

— Вона знає, що ти в мене?

Ніна не відповіла, та, певно, Воловик і не потребував відповіді, бо вже крутив диск телефонного апарата.

Ніна сіла, уважно дивлячись на інспектора. І чому це його зацікавили білі «Жигулі»?

— Карний розшук? — запитав Воловик і зиркнув на Ніну суворо, наче попереджуючи: все, про що йтиметься, не для сторонніх вух, і лише для неї зроблено виняток. — Прошу капітана Хаблака. Товаришу капітан, Доповідає старший лейтенант Воловик із Соснівки. Відносно крадіжки автомобілів… Ви наказували негайно дзвонити. Так от, сьогодні в нас тут була компанія на білих «Жигулях». Серія сходиться. Пиячили в кафе «Еней». Забули в сигаретній пачці тисячу карбованців. Щойно офіціантка принесла гроші. Затримати? Офіціантку? Вибачте, не так зрозумів… Слухаюсь…

Воловик поклав трубку, підвівся й натягнув кашкета. Зібрав зі столу гроші, замкнув у сейф.

— Пішли, — дав знак Ніні. — Акт на гроші складемо потім, зараз часу нема.

Поки вони йшли до набережної, Воловик визнав за можливе пояснити:

— Зараз приїде з Києва капітан. Я сидітиму в підсобці. Якщо повернуться ті, що забули гроші, непомітно повідомиш мене. Зрозуміла?

— Вони що, викрадачі автомобілів? — не втрималася під запитання Ніна.

Воловик лише скосив на неї невдоволене око, і Ніна одразу збагнула, яким недоречним було це її запитання.

Старший лейтенант просидів у підсобці мало не годину, проте за грішми ніхто не повернувся. Натомість до кафе під'їхала чорна «Волга», з неї вистрибнув чоловік у сірому костюмі й білій сорочці, пройшов одразу до буфету й запитав у Жанни про Воловика. Та лише тицьнула пухким пальцем з яскраво-червоним нігтем на двері підсобки — все ще не могла змиритися з утратою грошей і ненавиділа всіх, хто мав хоча б побіжне до них відношення.

Воловика кликати не довелося: стояв біля дверей, готовий будь-якої миті приступити до виконання, так би мовити, службових обов'язків.

— Не з'являлися, — доповів коротко.

— Якщо б з'явилися, ви б їх, сподіваюсь, не випустили, — усміхнувся самими очима капітан. — Я хотів би побалакати з офіціанткою.

— Де?

Капітан оглянув зал кафе з кількома зайнятими столиками.

— Може, у підсобці?

— Прошу, — відсунувся від дверей Воловик, — тут, правда, тіснувато… Поклич Ніну, — наказав буфетниці, — і підміниш її.

— Я що, руда? — огризнулася Жанна, але, спіймавши суворий погляд дільничного, пішла виконувати розпорядження.

Капітан примостився на хисткому стільці, запропонувавши Ніні зручніший, оббитий дерматином. Воловик сів на якомусь ящику.

— Інспектор Київського карного розшуку капітан Хаблак, — представився він Ніні. — То ви знайшли гроші, забуті відвідувачем?

— Так, у сигаретній пачці.

— Як це трапилось? Де лежала пачка?

— На столі, де ж іще лежати?

— Могла випасти з кишені на підлогу…

— Ні, на столі. Така чудернацька пачка з верблюдом.

— Американські сигарети «Кемел»? — здивувався капітан. — Де та пачка?

— Викинула, я ж не знала…

— Можна її знайти?

— Постараюсь… — Ніна хотіла підвестися, та Хаблак зупинив її. — Розкажіть усе по порядку. Все, що знаєте. Скільки їх було? Кажете, приїхали на білих «Жигулях»? Коли й де поставили машину?

Ніна зібгала кінчик фартушини. Стільки запитань, навіть розгубилася. Дивилася на капітана, не знаючи, з чого почати. Хаблак усміхнувся підбадьорюючи. Офіціантка одразу сподобалась йому: погляд відвертий і доброзичливий, правда, соромиться трохи чи нервує, але ж, напевно, вперше має справу з міліцією — все закономірно. Гарна дівчина, вродлива й чесна. Інша б привласнила гроші — це ж не жарт, тисяча карбованців, мало не річна зарплата офіціантки… Вирішив допомогти Ніні.

–.. Давайте по порядку, — запропонував. — Отже, коли вони приїхали? І скільки їх було?

— Після дванадцятої. — Ніна одразу заспокоїлася. Дивилася у вічі капітанові, а він усміхався одними очима. Очі в нього лагідні, встигла подумати, й допитливі. Взагалі, симпатичний. Правда, обличчя вилицювате й підборіддя тверде, але ямочка на правій щоці — коли посміхається, і очі сірі, великі, спокійні. А може, зелені? Подумавши це, Ніна опустила погляд. Що їй, зрештою, до капітанових очей? Погомонять кілька хвилин і, мабуть, більше ніколи и житті й не зустрінуться. Вела далі, не дивлячись на інспектора: — Приїхали вони, значить, десь на початку першої. П'ятеро їх, чоловіки, ніколи б не подумала про них поганого, поважні такі…

— Чому так вирішили, — перебив капітан, — що поважні?

— Поводження, — не розгубилася Ніна. — Поважну людину одразу видно, ну, хода, манери… Як розмовляє…

Капітан кивнув і попросив:

— Опишіть зовнішність. Кожного.

Ніна затнулася. Здається, бачила їх знову, стояли перед очима, особливо отой, високий, певно начальник, бо розмовляв голосно й замовляв наїдки, але як розповісти? Подумала трохи й почала не зовсім упевнено:

— Приїхали п'ятеро. Ще зсунули столики. Крайні під тентом, понад річкою — найкращі місця. Я ще подумала, столики в нас великі, могли б і за одним уміститися, проте відвідувачів о цій порі не так уже й багато — не заперечувала. Сіли й почали замовляти. Точніше, один замовляв, такий високий і чорний, волосся не довге, та буйне, ну, густе, значить. Ще одеколоном від нього пахло, а вроді й не голився..

Капітан кивнув: дівчина виявилася спостережливою, справді, є такі чоловіки, яким треба голитися двічі на день.

— Горбоносий і очі вирласті, — вела далі Ніна. — Говорить голосно, ну, і… — нараз затнулася. — Певно, все…

— Голосно, кажете, — схвалив капітан. — А в що одягнутий?

— У що? — повторила. — У сорочку… Спека, хто ж зараз костюми носить? Хоча… один у піджаку був. Зняв його й повісив на спинку стільця. Такий лисий, кремезний. Голова в нього блищала, наче лаком намащена. Високий і кремезний, я ще подумала: не старий, а лисий. Років за тридцять, він столики зсовував, столики в нас важкуваті, залізні, а він одною рукою… Теніска на ньому ще жовта, шовкова. А чорнявий у білій був, комір апаш, руки й пальці в нього чорним волоссям поросли. І перстень носить. Обручку само собою, а ще перстень. Я й подумала, для чого чоловікові такий перстень, з синім каменем?

— Цікаво, — знову схвалив капітан. — А інші?

— Один маленький і товстий… Непоказний такий з себе. Окуляри носить, черевань і, здається, сивий. Поруч нього сидів у розцяцькованій сорочці, літній вже, а в сорочці, яку молодики носять, — такі переплутані червоні й сині кола, не личить йому ця сорочка, але яке мені діло? Хворобливий, бо носом шморгав. Певно, застудився, у таку спеку, це ж треба вміти — застудитись… У нього ще мішки попід очима, — зраділа, що згадала, — я тому й подумала, що хворобливий. Мабуть, все…

— А п'ятий? — нагадав капітан.

— Так, п'ятий, — погодилась. — Він сидів спиною до мене… Не можу сказати… Ага, лисина на маківці, а так — не пам'ятаю. Лисину бачила, кажу ж, спиною до павільйону сидів, а більше… — розвела руками.

Капітан нахилив голову: так, дівчина розповіла багато. Запитав:

— Зсунули столи і що ж замовили?

— Вони спочатку дві пляшки коньяку взяли. Води ще мінеральної й закуску, яка була. Ще ікри банку з собою привезли, просили ключ, щоб відкрити. Потім додали дві пляшки й ще шампанське.

Ніна кивнула на кут підсобки, де стояли ящики з пляшками.

— Он там у горішньому коньяк «Київ», у нас його майже ніхто не п'є, дуже дорогий, чотири порожніх пляшки бачите?

Капітан підійшов до ящика, оглянув пляшки, не доторкаючись. Наказав Воловикові:

— Не чіпайте їх! — Потім попросив Ніну: — Покажіть, де стояла машина. До речі, хто був за кермом? Він також пив?

Ніна похитала головою.

— Машину вони поставили за павільйоном, і я не бачила…

— Але ж номери запам'ятали?

— Тільки серію.

— Так, старший лейтенант казав мені.

Вони вийшли надвір, і Ніна провела капітана на заасфальтований майданчик відразу за кафе.

— Тут збоку поставили, — вказала пальцем у затінок попід соснами. — Поки вони сиділи, нам воду привозили. Три ящики на моторолері, — визнала за потрібне уточнити, наче це повідомлення мало істотне значення для капітана. — Я відмикала двері, то й звернула увагу на машину. Білі «Жигулі», гарний автомобіль.

— Звідки знаєте, що саме оті п'ятеро приїхали на білих «Жигулях»?

Ніна розгубилася: справді, звідки? Може-таки — хтось інший? Поставили машину й пішли купатися… Чи до громадського центру…

Але одразу заперечила впевнено:

— Вони… Розрахувалися і в машину сідали… Я чула: дверцятами грюкали й мотор загарчав.

— А ви почали прибирати столики? І знайшли гроші?

— Так.

— Посуд, на якому вони їли, помитий?

— Звичайно.

— Пошукайте сигаретну пачку.

Ніна кивнула й пішла, а капітан присів за столик, де кілька годин тому пили коньяк п'ятеро чоловіків. Думав: мабуть, це ж викрадачі автомобілів, на яких він полює ось уже цілий тиждень.

Але не поспішай, капітане. Що маємо на користь версії? Протягом тижня в районі Соснівки, точніше, в навколишніх лісах, знайдено три вкрадених у Києві автомобілі. Всі — «Жигулі», у всіх зняті колеса, витягнуте лобове скло, заорані акумулятори, генератори, стартери тощо. Знайдено тотожні відбитки пальців двох чоловіків на всіх трьох машинах. Сьогодні вранці вкрадено білі «Жигулі», і машина и такою ж серією стояла тут, у Соснівці, біля кафе «Еней».

Малувато, ой, як малувато… Білих «Жигулів» із серією КИО в Києві не один десяток, навіть не одна сотня, і, можливо, тут, на свіжому повітрі, обмивала якусь подію компанія солідних і грошовитих людей.

Грошовитих, це точно, хто дозволить собі пити марочний коньяк з ресторанною націнкою й забути в сигаретній пачці десять сотенних купюр!

Отже, солідні люди — науковці чи відомі артисти, режисери або шахраї чи злодії.

Навряд чи викрадачі автомобілів. У тих свій почерк, свій, Так би мовити, розмах — звідки в них червона ікра та американські сигарети? Там люди знайомі з технікою, які можуть швидко витягнути з машини скло чи зняти карбюратор. Крім того, навряд чи ризикували б ставити крадений автомобіль на виду у всіх — білі «Жигулі» зникли о сьомій ранку з Березняків, і всі навколишні міліцейські пости вже знали номери вкраденої машини.

Отже, версію про викрадачів автомобілів майже з певністю можна відкинути. Тут були птахи значно вищого польоту, може, зараз сюди під'їде білий «Жигуль», і люди попросять повернути їм забуті гроші. Звичайно, злодії навряд чи повернуться, мусять розуміти, чим це загрожує їм.

Напевно, злодії, вирішив капітан. Ну для чого чесна людина триматиме таку суму в сигаретній пачці? Чесні люди зберігають гроші в гаманцях або бумажниках, чесним людям нема чого боятися й ховати навіть великі купюри від нескромних очей.

Так, напевно злодії. Але хто?

Було п'ятеро чоловіків. На пляшках, звичайно, є відбитки пальців — чого їм тут критися, це, йдучи на «справу», зважають на все, щоб не залишити слідів. Отже, треба перевірити за картотекою, можливо, тут, у кафе над Дніпром, ділилися здобиччю відомі вже карному розшукові рецидивісти. Далі — обов'язково зіставити відбитки пальців на пляшках з відбитками, знайденими на вкрадених автомобілях.

І все ж вірогідніше, що в «Енеї» пиячили якісь ділки. Що ж, треба доповісти начальству, і нехай цією справою займаються хлопці з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності.

Дійшовши такого висновку, Хаблак полегшено зітхнув. Справа з розшуком відвідувачів «Енея» видавалася йому малоперспективною, тут сам чорт голову зламає, шукатимеш до кінця днів своїх.

Ніна визирнула з павільйону.

— Знайшла, — повідомила.

Капітан пішов до підсобки. У кошику для сміття серед пожмаканих брудних паперових серветок лежала сигаретна пачка з жовтим верблюдом. Хаблак обережно витягнув її, передав Воловикові.

— От що, дівчата, — звернувся до Ніни й Жанни, — доведеться вам увечері завітати до міліції. Щоб покінчити з деякими формальностями.

— Якими? — запитала Жанна.

— Там дізнаєтесь, — пояснив Воловик.

Хаблак зиркнув на годинник.

— Я поїду, а вам, старший лейтенанте, доведеться ще понудьгувати тут. До закриття кафе.

— Угу, — кивнув Воловик.

Як не поспішав Хаблак, а все ж на кілька хвилин затримався в залі, роздивляючись малюнки на стінах. Робив їх справді талановитий художник. Еней у високій смушевій шапці стоїть, гордовито поклавши руку на ефес шаблі. Зевс зсунув на потилицю драного солом'яного бриля, він щойно перехилив чарку горілки й закушує чималим оселедцем. Чорти тягнуть до казанів з киплячою смолою грішників і грішниць. Смерть підняла косу, підстерігаючи захмелілого козака…

Чомусь уявив Енея у блискучій службовій «Волзі», обладнаній радіотелефоном, — певно, йому було б незручно на м'якому сидінні: ноги не витягнеш, та й шабля заважає. Одні шаровари займуть півмашини, це нині носять джинси, а тоді матерії на штани не шкодували.

Хаблак мимовільно зиркнув на свої ноги — модні джинси з блискучими заклепками й замками-блискавками — іі трохи засоромився. Хоча незбагненні шляхи моди, і ніхто свого часу не міг подумати, що прийдешні покоління глузуватимуть з чоловічих атласних камзолів чи лосин, які обтягували стегна…

Начальник Хаблака, полковник Каштанов, вислухавши капітанову доповідь, лише похитав головою.

— Білого «Жигульонка» знайшли, — повідомив. — Поки ти їздив у Соснівку. Як ми й передбачали, викрали його двоє. Колишні слюсарі станції обслуговування. За Соснівкою в селі у одного з них батьки, сарай на склад запчастин перетворили.

— Нах-хаби! — здивувався Хаблак. — І на що вони розраховували?

Каштанов погладив свою густу сиву борідку. Кажуть, що він єдиний бородатий міліцейський полковник і саме це заважає йому стати генералом. Ще по війні, коли Каштанов носив майорські погони, черговий начальник, зустрівшись н ним уперше, запитав коротко:

— Хто?

Каштанов відрекомендувався, начальник зміряв його важким поглядом і прорік:

— Штукарите! Негайно поголитися й доповісти!

Каштанов не сперечався, круто повернувся й через півгодини стояв перед начальством поголений. Генерал лише миркнув, почервонів, але вибачатися не став.

— Чому не пояснили? — тільки й запитав так, наче Каштанов сам завинив перед ним. — Можете не голитися.

Глибокий шрам на щоці майора побілів од гніву — його поранили в перестрілці з озброєними грабіжниками, бандою, яка кілька місяців тероризувала поліські села області і яку нарешті оперативній групі Каштанова вдалося оточити. Майорові не виповнилося тоді й тридцяти років, капітанські погони одержав ще на фронті у дивізійній розвідці. Був вій високий, стрункий, неодружений, і жінки накидали на нього оком. Тоді ж хтось порадив капітанові відростити борідку.

Сутичка Каштанова з начальством набрала розголосу, й відтоді вже ніхто не дивився косо на його бороду, хоча, можливо, саме того дня і з'явилися в ній перші сиві волосини. Тепер борода вже була суціль білою, і Каштанов не соромився свого шраму, але проста звик до борідки, як і всі в управлінні.

— Попередні машини — їхня робота? — запитав Хаблак.

— Їхня, — ствердив полковник. — Лише одне скло встигли продати.

— Може, цю «Енеїду» передамо обехеесівцям? — запропонував Хаблак.

— Чому «Енеїду»? — не зрозумів Каштанов.

Капітан розповів про кафе «Еней» і малюнки на стінах, висловивши здогад, що сигаретна пачка з грішми залишена торговельними ділками або спекулянтами.

Полковник не роздумував.

— Треба знайти їх, — наказав. — Спекулянти чи рецидивісти — все одно злодії, і твоя справа спіймати їх.

— Не знаю, що й робити, — поскаржився Хаблак.

Каштанов насварився на нього пальцем. Сказав докірливо:

— Не гніви бога. Вони он як наслідили, більше нікуди. Відбитки пальців на пляшках, напевно, є, білі «Жигулі» і серія КИО, усні портрети, навіть деякі звички їхні знаємо. Червона ікра й американські сигарети — тобі це про щось каже?

— Якби це з нашої парафії… — зітхнув Хаблак. — Я б їх, нах-хаб, одразу на цугундер!

— Не тільки ти, — обірвав його Каштанов, — тут і сищиком не треба бути.

— І все ж обехеесівці краще знають свої кадри, — зробив ще одну спробу Хаблак, — різних там розкрадачів. Вони їх по запаху відчувають.

— Ну, нюху й тобі не позичати, — посміхнувся полковник, і Хаблак зрозумів, що принаймні сьогодні йому не переконати Каштанова.

Вечір був світлий і теплий, а найголовніше для Хаблака — зовсім вільний. Додому йти не хотілося, вдома на нього ніхто не чекав, дружина поїхала у відрядження, і Хаблак, нашвидкуруч повечерявши кефіром з булочкою, пішов на Русанівку пішки. Він полюбляв такі прогулянки, хоча випадали вони нечасто. Ритм життя карного розшуку майже виключав піший спосіб пересування — весь час кудись поспішали: як в інше місто, то літаком і тільки найближчим рейсом, у Києві підганяли шоферів, котрі й так перевищували швидкість, користуючись своїми міліцейськими привілеями. А сьогодні він ішов парками повз Верховну Раду, спустився до Аскольдової могили й дістався дніпровським спуском до парку Примакова. Така можливість тільки в Києві — чотири чи п'ять кілометрів суцільних парків, де в цей вечірній час солодко й терпко пахне резедою й матіолою. А потім мостом через Дніпро — Хаблак був тут єдиним пішоходом: хто ж справді ходить пішки мостом Патона?

Русанівка зустріла вогнями, що віддзеркалювалися в протоці. Хаблак постояв трохи на місточку понад каналом і пішов додому.

Спати не хотілося, взяв журнал, але й не читалося, вимкнув світло й лежав з розплющеними очима, думаючи, як йому вийти на слід отих відвідувачів «Енея». Згадав малюнки на стінах кафе й нараз побачив живого Енея з вусами й оселедцем на голеній голові, та чомусь зовсім по-сучасному одягненого і без шаблі. Еней навіть підморгнув йому по-змовницьки, Хаблак подумав, що це сон, однак сон був настільки цікавий, що зачаївся, боячись поворухнутися, щоб не зникло це дивне видіння.

Прокинувся на світанку. Покліпав очима, все ще не вірячи, що лежить на дивані під зім'ятим простирадлом.

Зіскочив на килимок і почав робити зарядку. Потім довго стояв під прохолодним душем, посміхаючись про себе. Чудернацький сон усе ще стояв перед очима: Еней у піжонських імпортних штанах з кишенями спереду…

Чекайте, що ж сказав йому Еней? Мовляв, він вважає, що слідство треба починати з… Хе, велике діло, тут не тільки античному героєві, а і йому, простому інспекторові карного розшуку, елементарно зрозуміло, що слід починати з машини. Точніше, з багатьох машин: білих «Жигулів» серії КИО. Цікаво, скільки часу знадобиться автоінспекції, щоб скласти список власників саме таких автомашин? І скільки, зрештою, їх набереться?

Хаблак почухав потилицю. Серія складається з десяти тисяч номерів. Відкинути «Москвичі», «Волги», «Запорожці»… Приблизно половина. Лишається п'ять тисяч «Жигулів», не менше. І скільки серед них білих? Тисяча чи більше? І з цієї тисячі треба знайти одну, котра була вчора в Соснівці…

Капітан розтерся шорстким рушником і побіг на кухню, де вже свистів паром чайник. Ковбаса, масло й міцний чай — найкращий сніданок. Хтось казав йому, що чоловікові, аби завжди триматися в нормі, бути свіжим і підтягнутим навіть за п'ятдесят, треба щоденно з'їдати триста грамів телятини, однак йому доводиться обідати переважно в забігайлівках стандартними рубленими біфштексами, й невідомо, чого в тому біфштексі більше — хліба чи м'яса?

Подумавши так, капітан відразу дорікнув собі: і хто дав йому право так негарно відгукуватися про працівників громадського харчування? Може, це йому так видається, і хліб у біфштексах це тільки плід його вигадки? Хоча?..

Капітан уже не думав про біфштекси, швидко помив посуд і поспішив до автобуса. Нетерпеливився, бо до автоінспекції мусив діставатися аж трьома видами транспорту.

Вже з автоінспекції капітан подзвонив до карного розшуку. Як він і передбачав, відбитків пальців, знайдених на пляшках, в їхній картотеці не було зареєстровано. З'ясувавши це, Хаблак, зв'язався з Соснівкою й наказав Воловикові знов почергувати в кафе. Вловивши нотки невдоволення в тоні старшого лейтенанта, зауважив: — Самі ж заварили цю кашу… Гадаєш, у мене клопоту нема? Тобі що, сиди в підсобці, читай газети, підвищуй свій рівень! А не хочеш читати, сиди й думай, і я тобі тільки заздритиму, бо читати мені абсолютно ніколи, вже не кажучи про телефонні розмови.

Капітан поклав трубку й зайнявся списком, який встигли скласти з картотеки працівники автоінспекції.

До обіду Хаблак мав уже п'ятсот сорок прізвищ. І треба ж таке: коли ввели серію КИО, До Києва, здається, почали надходити переважно білі «Жигулі». «Наче на ВАЗі інших фарб нема!» — сердився Хаблак, бо список був ще далеко не вичерпаний і мав тенденцію перевищити тисячу.

Капітан робив поки що, так би мовити, первинну обробку списку.

Іван Сергійович Попов, член-кореспондент Академії наук, власник автомобіля «Жигулі», номерний знак КИО 24–38. Якщо саме він забув гроші в «Енеї», обов'язково повернувся б. Чого йому лякатися й що ховати?

Далі. Андрій Герасимович Войнюк. Декан факультету. І тут можна поставити крапку.

Яків Семенович Сазонов — бригадир монтажників, депутат міськради. Георгій Власович Біленко — народний артист республіки…

А тепер Аркадій Всеволодович Вишневський — завідуючий базою. Пробачте, шановний, та вас занесемо до окремого списку. Певно, ви чесна й гарна людина й ніколи не дізнаєтеся, що міліцейський капітан запідозрив вас у чомусь негарному, але така вже служба в цього капітана, і на випадок чого він готовий щиро пробачитися перед вами.

Семен Семенович Гайдученко — водій таксі. Цього могли підрядити на поїздку до Соснівки. Також до окремого списку.

Цей окремий список неухильно збільшувався, й ніхто не знав, яким би довжелезним став зрештою, однак телефонний дзвінок із Соснівки перервав невдячну роботу капітана. Воловик повідомив таке, що Хаблак, полишивши свої списки, негайно подзвонив Каштанову і вже за чверть години виїхав з Києва.

… Жанна зачинила кафе на перерву. Навіть не кивнувши Ніні, побігла кудись у своїх справах.

Ніна з Воловиком рушили набережною, потім дільничний звернув ліворуч, а Ніна подалася на базар. Хотіла купити вишень — Іван полюбляв вишні, й вона завжди купувала їх тільки на базарі. Свіжі, щойно з дерева.

Ніна йшла вулицями селища, милуючись квітами, висадженими попід будинками. Вулиць, правда, у традиційному розумінні цього слова, в Соснівці майже не було. До будинків вели заасфальтовані під'їзди з майданчиками для спортивних ігор, сушіння білизни, стоянок автомобілів. Не було п селищі й парканів, крім легких дротяних огорож навколо шкіл та дитячих садків. Поміж будинками, крім залишених будівельниками сосен, мешканці Соснівки насадили багато дерев, декоративних і плодових, розбили численні квітники іі газони. Соснівка буквально потопала в квітах — вишукані троянди й гладіолуси росли поруч невибагливих чорнобривців, майорів, флоксів.

Нінину увагу привернули величезні махрові маки, зупинилася, запам'ятовуючи місце, — восени треба обов'язково попросити насіння.

Перейшла на тротуар, що вів до базару, коли нараз побачила білі «Жигулі», що зупинилися на майданчику метрів за сто від неї. З машини вийшов чоловік у розцяцькованій синіми й червоними колами сорочці, й Ніна навіть здалеку впізнала в ньому вчорашнього відвідувача кафе. Замкнув дверцята машини й попрямував до під'їзду дев'ятиповерхового будинку. Йшов і помахував автомобільними ключами на ланцюжку з брелоком.

У Ніни перехопило дихання. Чоловік пройшов зовсім близько, може, за десяток кроків від неї, вона точно впізнала його, навіть знову звернула увагу на хворобливі мішки під очима.

Видно, чоловік поспішав. Ішов, не дивлячись ні на кого, перестрибнув через сходинки й зник у під'їзді.

Ніна постояла кілька секунд, усе ще не вірячи очам: може, слід було зупинити чоловіка й запитати про гроші? Але капітан казав, що тих відвідувачів треба затримати, і дільничний другий день чергує в підсобці…

Згадавши Воловика, Ніна вирішила негайно наздогнати старшого лейтенанта: здається, він пішов до дільниці, а може, обідати додому? Ні, чого йому обідати, їв яєчню, засмажену Жанною, — та не знала, як догодити інспекторові, пропонувала навіть горілки й коньяку, але Воловик відмовився. Ніна чула, як зауважив буфетниці: невже не розуміє, що він при виконанні службових обов'язків…

Оця думка — інспектор при виконанні службових обов'язків — чомусь підстьобнула Ніну, й вона побігла назад, до дільниці.

Воловик був на місці. Побачивши Ніну, одразу збагнув — трапилося щось незвичне, й підвівся з-за столу, для чогось застібаючи комір сорочки. Зважаючи на особливе завдання, був сьогодні в цивільному, тому й дозволив собі не надягати краватки, така розхристаність дещо бентежила його, і, застебнувши комір, одразу відчув себе краще — підтягнутим і зібраним.

— Дядьку Стьопо, — почала Ніна схвильовано, і Воловик не обірвав її, здогадавшись, що дівчина припустилася такої фамільярності несвідомо, — там отой, з вчорашньої компанії…

Воловикові не треба було повторювати: вже відчиняв двері, зробивши Ніні знак іти за ним.

— Де? — запитав, грюкнувши дверима.

Ніна розповіла, як побачила білу машину й чоловіка в розцяцькованій сорочці й що зайшов він до парадного дев'ятиповерхового будинку.

— Восьмий номер? — уточнив Воловик.

— Восьмий, друге парадне.

— Номер машини?

— Для чого вам номер, коли шофер сам тут?

— Еге ж… — погодився Воловик.

— Він ще поспішав, по сходах стрибав, як молодий.

— Ну-ну… — невизначено протягнув дільничний. — І ми поспішаємо.

Вони обігнули довгий п'ятиповерховий будинок і опинилися на стежці, що вела до нового району з дев'ятиповерховими спорудами. І навіть звідси Ніна побачила, що білих «Жигулів» нема на майданчику.

Зупинилась, вражена.

— Ой!.. — тільки й вигукнула.

— Що? — не збагнув Воловик.

— Поїхав…

— Ти що! — загрозливо вигукнув старший лейтенант, наче сама Ніна була винна в тому, що машина зникла. — Невже проґавили?

— Він зупинився на тому майданчику, — тицьнула пальцем Ніна.

— Ех, — безнадійно махнув Воловик рукою, — важко тобі було на номер зиркнути!

— Я так поспішала…

Старший лейтенант замислився. Наказав:

— Ти побудь тут, може, він ще з'явиться. А я подзвоню капітанові.

Не чекаючи Ніниної згоди, круто повернувся й пішов, усім своїм виглядом виказуючи невдоволення.

Дівчина сіла на лавці в тіні молодого каштана. А й справді, чому не подивилася на номер, картала сама себе. Але звідки могла знати, що чоловік у розцяцькованій сорочці так швидко поїде? Минуло не більше чверті години, як зайшов до будинку. Правда, поспішав, і вона мусила зважити на це.

Однак чому мусила? Ніна гадала, що вона виконала свій обов'язок: повідомила про залишені гроші й здала їх, а решта — справа міліції. Нехай дільничний з отим столичним капітаном ловлять злочинців. А що саме злочинці пиячили тоді в їхньому кафе, в Ніни не було тепер ніякого сумніву. Отой чорний з волохатими руками напевно ватажок банди: увійшов до кафе перший і поводився як справжній ватажок, розмовляв голосно й владно. А цей у розцяцькованій сорочці, мабуть, на другорядних ролях, шофер чи звичайний виконавець — не може людина, яка займає певне становище, хоча б у злочинному світі, отак шморгати носом…

Але навіщо він приїхав до Соснівки?

Ніна подумала, що бандити, либонь, хочуть пограбувати когось у цьому дев'ятиповерховому будинку, можливо, вже здійснили свій чорний замір, навіть убили когось, і їй зробилося лячно й захотілося втекти — вона втекла б, якби не категоричний наказ старшого лейтенанта вистежити водія білих «Жигулів».

Зрештою, подумала, вона бере участь у важливій державній операції, скоро з її допомогою міліція знешкодить злочинців і вона стане знаменитою.

Хто перший здогадався, що саме злочинці залишили гроші в сигаретній пачці? Можливо, її портрет надрукують в газеті, і тоді Жанна лусне від злості…

Нарешті повернувся Воловик. Ніна, поспішливо ковтаючи слова, виклала свої міркування відносно банди й можливого вбивства. Старший лейтенант вислухав, не перебиваючи, та зробив висновок зовсім незвичний, навіть несподіваний і нелогічний з Ніниної точки зору. Мовив розважливо:

— Ну, добре, ти йди працюй…

Але тепер Нінині острахи минули, й вона заперечила рішуче:

— А як же ви його впізнаєте?

— То вже наша справа.

Ніна образилася: отак, роби людям добро, а вони не відчувають ніякої вдячності. Зрештою, могли б і порадитися з нею. Здається, Воловик усвідомив свою помилку, бо поплескав її по плечі й мовив приязно:

— Якщо знадобишся, ми тебе покличемо. Ти й так нам допомогла! — Показав — саме як, провівши ребром долоні по горлу. — Йди, тепер уже наша турбота.

Ніна пішла, а Воловик довго дивився їй услід. Славна жіночка, вродлива, ніжна й чесна. За такими, як вона, міліція як за кам'яною стіною.

Ну, що вони можуть без громадськості? Звичайно, спіймати злодія, знешкодити бандита, зупинити хулігана — насамперед їхня, міліцейська справа, однак що б він, дільничний інспектор, робив без дружинників? Певно, завдяки їм у Соснівці порядок, за весь минулий рік лише один випадок крадіжки й майже нема хуліганства. В своєму селищі робітники самі навели порядок, варто комусь його порушити, і без міліції упораються.

Стрункий хід думок старшого лейтенанта перервав гуркіт мотора: сіра «Волга» зупинилася перед будинком. Хаблак примостився на лаві поруч дільничного, запитав:

— У який під'їзд заходив той тип?

— У перший від нас. І був там не більше дванадцяти хвилин. Ніна твердить, що поспішав, навіть через сходинки перестрибував.

— Слід обійти квартири. І от що… — Хаблак на кілька секунд замислився. — Може, доручимо двірникові? Тебе тут знають, і, якщо справа нечиста, не відкриються, а двірник розпитуватиме про шофера білих «Жигулів», який загубив щось, скажімо, кепку чи ключі. Мовляв, діти знайшли й принесли.

— Годиться, — схвалив Воловик. — Тут двірничкою тьотя Валя, вона зуміє.

Тітку Валю довго чекати не довелося: прибирала сміттєзбірник. Дізнавшись, чого хоче від неї дільничний, гмикнула зневажливо:

— Для чого ж ходити? У мене б і попитали. Всі знають, що в Лариски жених завівся. Чи коханець… З Києва на білих «Жигулях» до неї їздить.

— Сьогодні був? — швидко запитав Хаблак.

— Не бачила.

— Що за Лариса?

— Музична вчителька. Лариса Яківна Успенська. Я так розумію: якщо й коханець, кому яке діло? Вона жінка молода, вільна…

Хаблака не цікавили морально-етичні міркування двірнички. Перебив:

— Номер квартири?

— Сорок шоста, на третьому поверсі.

— І часто приїздить оцей… на «Жигулях»?

— Мало не щовечора машина стоїть. А нашим людям очі не затулиш.

— Не затулиш, — погодився Хаблак. — І хто ж цей Ларисин наречений?

Двірничка знизала плечима.

— Та хіба з Лариски витягнеш? Потаємна вона, і навіть баба Маша не дізналася. А баба з мертвого витягне.

— Номер машини?

— А хто ж його зна? Хіба в баби Маші попитати?

— Попитайте, а ми навідаємось до Лариси Яківни. Не знаєте, вона вдома?

— Мусить бути. Хоча… — прислухалася, — може, й нема. О такій порі до неї діти ходять, на піаніні грають.

Воловик натиснув на кнопку ліфта, але Хаблак скосив на нього насмішкувате око й застрибав по сходинках. Засоромлений дільничний подався за ним, щось буркочучи собі під ніс про переваги техніки, проте капітан не слухав його. Подзвонив до сорок шостої квартири — дзвоник продзеленчав вимогливо, однак ніхто не відгукнувся. Хаблак подзвонив ще раз, почекав кілька хвилин і втретє натиснув на кнопку.

— Шкода, нема нашої Лариси Яківни, — зітхнув. — Що ж, давайте розшукаємо бабу Машу.

Бабу не довелося розшукувати: вона сиділа на лавці попід парадним і щось голосно втовкмачувала двірничці, розмахуючи руками.

— Сорок чотири, вісімдесят три, — не чекаючи, коли її запитають, повідомила двірничка. — КИО сорок чотири, вісімдесят три.

— А ви звідки будете? — втупилася в Хаблака цікавими очима баба.

— Із держстраху, — цілком серйозно відповів капітан. — Хочете, застрахуємо ваше майно. Дешево й сердито…

— Ти мені туману не напускай, — перервала його баба, і Хаблак зрозумів: їй пальця до рота не клади. — Чого б цей страх, значить, Ларискою цікавився? Та й ще на «Волзі» приїжджав? Наче я не бачила, що ти з «Волги» вилазив.

— А ви не помітили, Успенська давно пішла з дому?

— Чого ж, бачила. Для того й очі маю, щоб бачити. Поїхала Лариска, значить, на білих «Жигулях» із своїм пристаркуватим…

— Давно?

— З годину. Чи більше…

Усе сходилося, й Хаблак, зробивши таємниче обличчя, попросив:

— От що, бабусю Машо, ви подивіться, коли Успенська повернеться…

— Куди ж вона дінеться? — В голосі баби прозвучали навіть грозовиті нотки. — Повз мої вікна всі проходять.

— І повідомте дільничного.

— Стьопу, значить?

— Отож, старшого лейтенанта Степана Юхимовича Воловика. Тільки нікому ні слова.

Очі в баби загорілися.

— Значить, ловите?.. — запитала. Хаблак не задовольнив її цікавість. Баба, підштовхнувши ліктем двірничку, вела далі впевнено: — Чи я не казала? Чого б це Ларисці пакунки возив? А Лариска не така вже й дурна. Що з молодого витягнеш? А цей — багатий. І все ж догралися…

Слухати її просторікування Хаблакові не хотілося, й він, попрощавшись з Воловиком, поспішив до машини. Викликав по рації карний розшук, назвав номер машини і вже на півдорозі до Києва знав, що власником білих «Жигулів» є Борис Свиридович Буловацький, директор одного з печерських промтоварних магазинів, і що мешкає він на Степовій вулиці, двадцять п'ять, квартира сто сімнадцята, має бокс у кооперативному гаражі «Академічний».

«Директор промтоварного магазину! Щось у цьому є…» — подумав Хаблак і наказав їхати на Печерськ.

Магазин, яким завідував Борис Свиридович Буловацький, був досить великий і мав широкий асортимент товарів, починаючи з чоловічих костюмів, різного трикотажу, пальт і кінчаючи галантерейним дріб'язком.

Хаблак поцікавився в гостроокої продавщиці, де він може побачити директора.

— Для чого? — запитала, зиркнувши пильно. — Вам щось не подобається?

Капітан поспішив запевнити, що директор потрібний йому в суто особистому питанні, й дівчина нарешті зволила пояснити, що зараз усі службові й особисті питання розв'язує Софія Ісааківна Дорфман, заступник директора, бо сам Борис Свиридович уже три дні у відпустці.

Степова вулиця, куди поспішив Хаблак з Печерська, складалася фактично з двох нових довгих дев'ятиповерхових будинків. Капітан не побачив поблизу під'їзду Буловацького білих «Жигулів» і подумав, що Борис Свиридович навряд чи марнує час удома. Так воно й сталося, на дзвінки ніхто не відповів. Капітан розшукав двірничку й через кілька хвилин дізнався, що Буловацький ще сьогодні вранці був удома, мешкає сам в однокімнатній квартирі, холостяк, можливо, й був колись одружений, але тепер самотній. І, що найголовніше, принаймні протягом місяця капітан не зможе побачитися з Борисом Свиридовичем, бо той відбув сьогодні кудись на південь.

Куди конкретно?

Ні, цього двірничка не знала.

А звідки вона, взагалі, знає, що Буловацький поїхав на південь?

Дуже просто, Борис Свиридович розповів їй про це і навіть залишив ключ від квартири.

Хаблак запитав про спосіб життя Буловацького. Виявилося, що двірничка вважає Бориса Свиридовича мало не зразком усіляких чеснот: ніколи не бачила його п'яним, живе скромно, ніхто до нього не ходить. І дивно, чого це міліція ним зацікавилася?

Свідок, пояснив Хаблак, Буловацький проходить як свідок у важливій справі, тож дуже шкода, що він запізнився й не зміг побалакати з Борисом Свиридовичем. Проте, зрештою, час терпить. І через місяць вони обов'язково спіткаються.

Двірничку цілком задовольнило таке пояснення, певно, вона була не від того, аби обговорити ще деякі позитивні риси характеру Буловацького, та Хаблак поспішав і ввічливо, однак досить рішуче, припинив розмову. Мусив побувати ще в гаражі «Академічний».

Черговому по кооперативу вистачило буквально кількох секунд, щоб, зазирнувши до книги обліку автомашин, відповісти: автомобіль громадянина Буловацького на місці. Другий поверх, бокс номер сорок вісім.

Капітан хоче пересвідчитися? Будь ласка… Однак в чому справа? Розслідується невеличка аварія? Але ж він сам бачив, як кілька годин тому автомобіль громадянина Буловацького повертався до гаража й на ньому не було жодної подряпини…

Так, сьогодні Хаблакові справді фортунило на балакунів. Іншого це б, можливо, й дратувало, проте капітан давно встиг переконатися, що в його становищі мати справу з базіками значно краще, ніж з мовчунами. Припинити потік пустопорожньої балаканини не так уже й важко, але ж як часто бувало, що з цього потоку він відбирав слово чи факт, які виявлялися ключовими в розслідуваних справах.

Черговий провів капітана до сорок восьмого боксу — білі «Жигулі» були чисто вимиті, відполіровані й справді — жодної подряпини.

Хаблак постояв трохи перед боксом, відгородженим від коридора воротами з дротяною сіткою, — і він би не відмовився від такого білого красеня, однак, певно, все ж є різниця в зарплаті інспектора карного розшуку й директора магазину, не кажучи вже, що саме той, можливо, забув на ресторанному столику тисячу карбованців! Либонь, із залишків зарплати таку суму зібрати не так уже й просто…

Нах-хаби!

Хаблак відчув, як гнів підступив йому до горла, а гнів для нього поганий порадник.

Як сказав Дзержинський? Холодна голова й гаряче серце, обов'язково холодна голова.

Отже, подумайте, товаришу капітан!

Проте для чого тут багато думати? Виходить, Буловацький подався на південь літаком, поїздом чи автобусом. Це й дитині зрозуміло. Певно, сам, без Лариси Яківни. Якщо б вирішили провести відпустку вдвох, напевно поїхали б машиною, на двох важче дістати путівку до санаторію чи будинку відпочинку, а «дикунами» зручніше в автомобілі. Та й взагалі, машина, видно, зовсім нова, ще не встигла набриднути Борису Свиридовичу, і він доконче захотів би повозити по курортних місцях кохану жінку…

Але для чого гадати? Ще сьогодні, в крайньому разі завтра вранці, вони з'ясують, чи залишилась в Соснівці Успенська. До речі, ваш перший прорахунок, капітане Хаблак. Міг би догадатися й відразу в Соснівці поцікавитися, чи оформила Лариса Яківна відпустку. Та хто ж міг подумати, що Буловацький подався на південь?

Отже, швидше до карного розшуку й подзвонити звідти в Соснівку.

Виявилося, що Воловик уже дзвонив капітанові: Лариса Яківна Успенська повернулася додому на таксі з київськими номерами, і дільничний чекав на вказівки Хаблака.

З усього було видно, що капітанові доведеться вдруге за день долати відстань до придніпровського селища, але спочатку слід було доповісти про зроблене Каштанову, і, доповідаючи, Хаблак ще раз спробував нагадати полковникові, що ловити різних розкрадачів і розтринькувачів більше пасує обехеесівцям, їм достатньо погляду, щоб відрізнити ділка з розмахом від початкуючого хапуги, так само, як йому, Хаблакові, одразу видно, хто перед ним: дрібний кишеньковий злодій, домушник чи запеклий рецидивіст.

— Звичайно, — погодився полковник, — таж ми домовилися, капітане: коли буде потрібно, до розслідування підпряжуться працівники з відповідного відділу, можливо навіть, що справу взагалі передамо їм.

Хаблак хотів зауважити, що підпрягатися й доводити справу до кінця значно приємніше, ніж блукати в пітьмі навпомацки, але утримався. Кому-кому, а офіцерам міліції не личить ділити роботу на брудну й чисту, чистого в них, на жаль, обмаль, та й мірятися славою не годиться.

Капітан потрапив у Соснівку вже після восьмої вечора. Довідався від Воловика, що в Успенської до дев'ятої уроки в музичній школі, і в них є час повечеряти. Якщо Хаблак не заперечує, дільничний хотів би запросити його на вечерю до себе, дружина вже чекає, вона зготувала рибу в томаті, а це смачно.

Капітан не заперечував, він і справді полюбляв рибу в томаті. Проте рибою не обмежились, довелося скуштуй вати ще холодцю, домашньої буженини, пирога з вишнями, Після такої королівської вечері Хаблакові не хотілося нікуди йти, саме б подрімати годинку-другу, але що зробиш, стрілка годинника проминула дев'яту, й Лариса Яківна, либонь, уже вдома.

Їм відчинила середнього росту жіночка у квітчастому нейлоновому халатику, чорнява й пухкенька, не красуня, як одразу визначив Хаблак, проте симпатична й жвава — з великими допитливими очима й легким пушком над верхньою губою. На таких чоловіки озираються на вулиці, однак десь за сорок вони, як правило, розпливаються й втрачають статуру. Ларисі Яківні, правда, це не загрожувало принаймні ще років десять, бо мала ледь за тридцять. Видно, слідкувала за собою: у передпокої пахло парфумами, якимсь гіркуватим кремом.

Дізнавшись, хто саме завітав до неї, Успенська округлила очі: кого-кого, а міліцію о такій порі побачити не сподівалася і все ж запросила гостинно до кімнати — невеличкої, але гарно умебльованої, наскільки можна було умеблювати вісімнадцятиметрову кімнату, враховуючи, що кут біля вікна займало поліроване й, видно, дороге чехословацьке піаніно. На журнальному столику поблизу тахти й на інструменті в кришталевих вазах стояли квіти, червоні й білі троянди, і це надавало кімнаті святкового чи навіть урочистого вигляду.

Успенська вказала відвідувачам на диван, а сама примостилася в фотелі за журнальним столиком, немов відгородившись від них трояндами. Хаблак одразу розгадав оцю невинну жіночу хитрість і посунувся так, щоб мати можливість бачити очі Лариси Яківни.

Вона не запитала нічого — мала таки витримку, сиділа з удавано байдужим виглядом на краєчку фотеля, наче підкреслюючи, що в неї обмаль часу й буде вдячна, якщо її довго не затримуватимуть.

— Ви знайомі з Борисом Свиридовичем Буловацьким? — запитав Хаблак. — Вибачте, може, нетактовно ставити такі запитання, але ми з'ясовуємо одну справу й вимушені звернутися по вашу допомогу.

— Звичайно, я знаю Бориса Свиридовича, — відповіла, не відвівши погляду. — Однак без достатніх підстав я б не хотіла вести розмову на цю тему.

«А тобі характеру не позичати», — подумав Хаблак і пояснив ситуацію, вирішивши не критися.

Та й для чого критися? Справи, зрештою, нема ніякої, допитувати Успенську вони не мають підстав, усе залежить під її доброї волі, тож краще розповісти їй усе, щоб знала мету відвідин міліції.

— Вчора Борис Свиридович обідав з компанією в кафе «Еней». Тут, у Соснівці, — пояснив, і Успенська кивнула, даючи зрозуміти, що знає про існування цього закладу. — Після обіду офіціантка знайшла на столі тисячу карбованців, забутих Буловацьким або його товаришами…

Кажучи це, капітан уважно слідкував за Успенською. Якщо Буловацький ділок і Ларисі Яківні відомо про його справи, мусила якось виказати себе. Проте він недооцінив Успенську або справді нічого не знала про Буловацького — сиділа спокійно й дивилася на Хаблака іронічно.

А капітан вів далі:

— Ось ми й хотіли запитати вас про Бориса Свиридовича…

— То й запитуйте, — відповіла просто.

— Він поїхав відпочивати?..

— Так, у відпустку, — ствердила.

— Куди?

Успенська подивилася на Хаблака уважніше.

— Я зобов'язана відповідати?

— Як бачите, ми не складаємо протоколів і, власне, ніякої справи нема. Просто хотіли порозмовляти з Борисом Свиридовичем.

— Він повернеться з відпустки…

— Майже через місяць.

— А ви не можете чекати?

— Можемо. Та навіщо?

— На жаль, нічим вам не допоможу.

— Він не скаржився, що загубив гроші?

— Тисячу карбованців? Звідки!

— Так, сума значна.

Воловик, який досі не втручався в розмову, не витримав:

— Чому ви не хочете допомогти нам, Ларисо Яківно?

— А ви спробуйте собі уявити, — відповіла з погано прихованими глузливими нотками, — що я справді не знаю, де Буловацький.

— E-e, — недовірливо махнув рукою дільничний, — ви проводжали його.

— А ви непогано поінформовані.

— На цьому тримаємось.

— Маєте ще запитання? Бо на це… — розвела руками.

— Не будемо вам більше набридати, — зробив спробу підвестися Хаблак, та затримався на секунду, — звичайно, шкода, проте, якщо ви самі не хочете допомогти Борису Свиридовичу…

Якийсь вогник майнув у темних очах Лариси Яківни.

— Ви вважаєте?.. — вирвалося в неї.

— Нічого я не вважаю! — Тепер Хаблак підвівся вже рішуче. — Так, здогадки.

— Які?

— Ну що ж, розмова в нас не відбулася…

Воловик підвівся менш впевнено. Хотів щось сказати, але Успенська зупинила їх. Мовила:

— Борис такий хворий, і я не хотіла б, щоб під час відпустки… Ну, знаєте, від міліції завжди неприємності.

Хаблак не спростував це твердження: зрештою, у кожного свої переконання. Запитав навмання:

— А ви помічали, що останнім часом Борис Свиридович якийсь знервований? Чи не так?

— Звідки ви знаєте?

— Він не розповів вам про обід в «Енеї»? — Тепер Хаблак відчув під собою твердий грунт і запитував, пильно дивлячись на Успенську.

— Ні.

— От бачите!

— Що?

— Може, його намагалися заплутати! Чи шантажувати.

— Борис ні в чому не винний! — одповіла, і Хаблак подумав, якими наївними іноді бувають жінки в своїй закоханості. Але ж Успенська могла мати рацію — зрештою, шантаж не був виключений.

— Мені також здається, що гроші, залишені в кафе, не належать Борису Свиридовичу, — мовив, хоча, звичайно, не був переконаний у цьому, — їх міг загубити хтось із його знайомих. Однак якщо це шантажисти?..

Успенська задумалася на мить.

— Сідайте, — запросила нарешті, — я впевнена, що Борис не може вчинити поганого. І прошу вас поставитися до нього…

— Звичайно, — поспішив завірити Хаблак, — ми просто розпитаємо його.

— Але ж це знервує Бориса, — завагалася Успенська..

Хаблак заперечив:

— Ми все одно знайдемо Буловацького, однак, якщо хтось переслідує його…

— Так… так… — Успенська зрозуміла капітана. — Вважаєте, може щось трапитися… Але ж ніхто не знає, де він!

— Ви кажете з такою впевненістю! Проте всяке буває.

— Добре, — погодилася нарешті. — Борис Свиридович у Херсоні. Там живе його сестра. Черешнева вулиця, будинок тридцять сім.

— От і все, що вимагалося від вас, — констатував Воловик із задоволенням.

Успенська зиркнула на нього лячно.

— Але ж!.. — вигукнула розпачливо, і Хаблак збагнув, що зараз вона вперше недобре подумала про Буловацького. — Невже? Невже я сама сприяла?..

— Обов'язок кожного громадянина!.. — повчально підвів вказівного пальця Воловик, та капітан обірвав його:

— Кожен з нас має безліч обов'язків! І найбільший з них — бути чесним перед самим собою. — Це прозвучало дещо пишномовно, та чомусь заспокоїло Ларису Яківну. А може, просто одразу опанувала себе. Судячи з усього, була жінкою вольовою і вміла приборкувати свої емоції.

Хаблак подумав ще кілька секунд і мовив прохально, однак водночас і твердо:

— Я не можу нічого вимагати од вас, Ларисо Яківно, та просив би не повідомляти Буловацькому про нашу розмову. Звичайно, ви можете подзвонити йому чи дати телеграму, — мабуть, розгадав потаємні думки Успенської, бо сійнулася на стільці й надто підкреслено заперечливо замахала рукою, — проте тільки знервуєте його, якщо за цими грішми щось криється. Навіть якщо й нічого не криється, — додав по паузі.

Успенська не могла не погодитися з цим.

— Гаразд, — пообіцяла, — вважайте, що ми домовились. Ну й добре.

Коли Хаблак, пропустивши вперед дільничного, причиняв ні собою двері, Лариса Яківна все ж не втрималася від запитання:

— Ви самі поїдете до Бориса?

Відмагатися не було рації, і Хаблак кивнув.

— Так, я.

— Коли, якщо не секрет?

— Ну який же секрет! Певно, завтра.

Вона хотіла сказати щось іще, але стрималася й посміхнулася Хаблакові на прощання якось чи то вимучено чи прохально.

Вітер ніс із степів спеку. Вія пахнув полином і терпкими степовими травами, наче був настояний на них. Хаблакові здалося, що він і сам пропахнув травами, і це відчуття було таким реальним, що хотілося навіть понюхати рукав сорочки, аби переконатися остаточно.

Капітан уже другий день перебував у Херсоні. Перед від’їздом вони з Каштановим розробили план дій, вирішивши спочатку не чіпати Буловацького, а на всяк випадок встановити коло його знайомств і зв'язків.

Борис Свиридович мешкав у досить просторому одноповерховому будиночку, який належав його сестрі Ганні Свиридівні Глушко. Вона працювала на взуттєвій фабриці, йшла на роботу пів на восьму, поверталася після четвертої, і весь день Борис Свиридович залишався наодинці. Вчора зранку трохи попрацював у садочку, а сьогодні, хоч минула вже третя година, ще не виходив з дому.

Будиночок стояв на тихій бічній вулиці, й Хаблакові з співробітником місцевого карного розшуку лейтенантом Михайлом Романікою довелося вжити деяких заходів, щоб не виказати себе. Спочатку Хаблак сидів за кухлем пива й газетою у шашличній за рогом, звідки добре проглядалася Черешнева, потім помінявся місцями з Романікою — через одну садибу за будинком Глушко спорудили дитячий майданчик, і було дуже зручно удавати з себе батька, заклопотаного витівками свого неслухняного нащадка.

Вчорашній день минув спокійно — ніхто Буловацького не турбував, лише ввечері завітала сусідка, певно, подзвонити по телефону: Хаблак іще вчора встановив, що будиночок Ганни Свиридівни телефонізований. Якщо й сьогодні нічого не трапиться, Хаблак вирішив увечері зайти до Буловацького — зрештою, навряд чи той приїхав до Херсона у справах.

Пів на четверту — капітан зафіксував це точно — напроти тридцять сьомого будинку зупинився чоловік у ношеному зеленкуватому костюмі й сорочці з незастебнутим коміром. Постояв трохи, роззираючись увсібіч, і, рішуче перетнувши вулицю, піднявся на ґанок будинку Глушко. Постояв біля дверей, колупаючись у замку, і зайшов усередину.

Хаблак, як було умовлено з Романікою, попрошкував Черешневою до шашличної. Ще здалеку побачив, що лейтенант також залишив свій пост і йде назустріч. Вони зустрілися на розі, Романіка повідомив збуджено:

— Це злодій-рецидивіст Володька Осташевич. Прізвисько Рогатий. Вийшов з колонії рік тому, й, за нашими даними, зав'язав.

— Угу… — тільки й встиг мовити невизначено Хаблак, як двері будинку розчинилися, й на ґанок вислизнув Рогатий. Капітан засік час — Осташевич пробув у Буловацького хвилини три, не більше.

Рогатий був явно чимось зляканий: озирнувся нервово, поправив розстебнутий комір сорочки, немов йому нараз зробилося душно, й швидкими кроками подолав відстань під ґанку до хвіртки. Визирнув на вулицю й, тримаючи руки і кишенях, попрямував попід парканами до центру. Він пройшов зовсім близько від Хаблака й Романіки, капітанові навіть удалося перехопити його погляд — тепер у нього не лишалося сумнівів: Рогатий чи то вчинив щось у будинку Глушко, чи побачив там щось незвичне — очі його бігали, й міцно стулені губи побіліли.

Хаблак провів очима згорблену постать Осташевича й наказав:

— Будемо брати.

Романіка зробив знак шоферові «Москвича», що стояв навпроти шашличної, вони сіли в машину й рушили навздогін Рогатому.

Проминувши Осташевича, автомобіль загальмував, і Хаблак з Романікою вистрибнули з нього. Рогатий одразу все зрозумів: зупинився й озирнувся, здається, хотів утекти, та Романіка вже поклав йому руку на плече.

— Не роби дурниць, Рогатий, — наказав, — і сідай у машину тихо.

— Але ж я… — забелькотів той, — я не винний — він уже був мертвий…

Лейтенант підштовхнув Осташевича до «Москвича». Вони посадили його на заднє сидіння поміж собою, і Хаблак запитав:

— Хто — мертвий?

— Той тип на Черешневій. Я тільки зайшов, а він лежить. На підлозі за столом — очі вирячені й не дихає. Але я не вбивав…

— Ну й ну… — лише покрутив головою Хаблак. — А для чого ти туди заходив?

— Я все скажу… Я чесний злодій і на мокру справу не піду. Того типа пришили до мене, їй-бо, та падла й пришила, а мене послав, щоб запідозрили.

— Тебе хтось послав до тридцять сьомого будинку? — стиснув йому руку вище ліктя Хаблак. — Хто й коли?

— Я й кажу — та падла. Домовились — полякати… Тільки настрахати… Мовляв, хоче закласти їхню малину… Так щоб не рипався, бо пришиють…

Хаблак уважно подивився на Осташевича. Так, красенем його не назвеш: приплюснутий ніс, вилицювате неголене обличчя й каламутні, певно від систематичних пиятик, очі. З таким не зустрічайся в темному завулку.

Отже, Рогатого підіслав до Буловацького якийсь тип — щоб налякати. А той, зайшовши в будинок на Черешневій, побачив там Буловацького мертвим. Мабуть, Рогатий не бреше: не вбивав, надто обмаль було в нього часу. Хоча — щоб убити, вистачить кількох секунд…

— Розвертайтесь, — наказав шоферові. — Назад на Черешневу, бо кожна секунда дорога.

Справді, дорога кожна секунда. Можливо, Буловацький ще живий…

Хаблак перегнувся на переднє сидіння, схопив трубку радіотелефону, попросив негайно повідомити прокурора та вислати на Черешневу швидку допомогу й оперативну групу. Лише тоді запитав Рогатого:

— То хто послав тебе лякати Буловацького?

Осташевич устиг уже трохи оговтатися. Притиснув руки до серця, мовив якомога переконливіше:

— Ти мені вір, начальник. Я не вбивав, а тільки пообіцяв отій падлі…

— Кому? — коротко обірвав Хаблак.

— Ну… — закліпав очима, — такий високий і чорний. Пляшку поставив і півсотні дав. Завдаток. Умовились: чотири куски. Завтра в їдальні мусить решту віддати. Я цю падлу вперше бачу.

— Де познайомилися?

— Та в шашличній. Він пляшку поставив, я й подумав: от людина!

— Як назвався? Прізвище?

— Толик… Толик — і все!

— Коли познайомилися?

— Позавчора.

Отже, цей чорний Толик — місцевий або ж прибув до Херсона разом з Буловацьким чи наступного дня.

«Москвич» промчав повз шашличну й вискочив на Черешневу. Хаблак доручив Романіці відвезти Рогатого до міськвідділу міліції, а сам поспішив у будинок.

З ґанку двері вели на веранду, бруднувату й завалену різним господарським мотлохом. Хаблак перестрибнув через напівпорожній мішок з картоплею й прослизнув у відчинені двері до передпокою. Тут стояли вішалка з одягом, трюмо з якимись флакончиками. Двері до кімнати наліво були розчинені, Хаблак зазирнув туди й зупинився.

На підлозі біля дивана горілиць лежав чоловік у піжамних штанях і майці — капітанові здалося, що він лише хвилину тому сповз з дивана, певно, розмовляв по телефону, бо поруч на підлозі лежала телефонна трубка, і з неї лунали короткі сигнали.

Хаблак нахилився над чоловіком, узяв його за руку. Холодна, пульс не промацується, мабуть, помер більше години тому.

Помер чи вбитий?

Хаблак уважно оглянув тіло. Зовнішніх ознак убивства нема, і Рогатий, певно, не бреше.

У передпокої почулися кроки: приїхали слідчий прокуратури, міліцейська оперативна група й швидка допомога.

Лікар — літній і втомлений на вигляд чоловік — визначив мало не одразу причину смерті: не витримало серце. Оперативники сфотографували труп і його повезли на розтин, а Хаблак, спостерігаючи за звичною в таких випадках метушнею, згадував свою розмову з Успенською. Все ж не витримала Лариса Яківна, либонь, не витримала, порушила дане слово, хотіла зробити на краще, а вийшло ось що.

Обережно, щоб не стерти відбитки пальців на телефонній трубці, обгорнув її хусточкою й подзвонив на міжміську станцію. Його передбачення справдилися: дві години тому абонента сорок вісім — двісті двадцять шість викликали з селища Соснівки Київської області, і розмова раптово обірвалася. Отже, у Бориса Свиридовича Буловацького справді було хворе серце, розірвалося, коли почув, що міліція розшукує його. І було в нього пір'ячко на пиці, і не трохи, а багато, бо чому чесну людину має схвилювати така новина?

Повернулася сестра Буловацького. Смерть брата настільки вразила її, що стояла, стиснувши кулаки, й дивилася довкруги невидячими очима. Хаблак, який мав кілька запитань до неї, полишив свій намір і поїхав до управління міліції.

Чорнявий Толик…

Мусили вийти на нього через Рогатого, й допитати Осташевича слід було негайно, поки цей Толик остаточно не замів за собою сліди.

Конвоїр привів Осташевича, той звично пошукав очима стільця біля дверей, не знайшов і стояв, переступаючи з ноги на ногу. Хаблак указав йому на стілець поруч столу, запропонував сигарету. Осташевич похитав головою й витягнув пожмакану пачку «Прими».

— Поки маю свої, — відмовився не без гордості, і капітан зрозумів, що Рогатий, обміркувавши ситуацію, дійшов висновку, що нічого особливого йому не загрожує. Таж звідки він знає, що Буловацького не вбито й що на нього не впаде підозра? Адже ж спочатку твердив увесь час: «Я не вбивав…»

Хаблак подумав, що йому було б вигідно принаймні спочатку не переконувати Осташевича в протилежному, але одразу відкинув цю думку як недостойну. Твердо дотримувався правила — казати обвинуваченому чи свідку на допитах правду, тільки правду — ніяких недозволених прийомів, залякування, грубого натиску, щоб за будь-яку ціну витягнути зізнання.

Але чому так швидко опанував себе Осташевич?

Зрештою, вирішив, не так уже й складно дійти висновку, що Буловацького не вбито. Сам він визначив це мало не з першого погляду, і Осташевич, маючи змогу подумати, зрозумів, що Борис Свиридович помер сам. Рогатий не міг не збагнути, добре розміркувавши, що за Буловацьким стежили. Взяли Осташевича одразу за півтора кварталу від тридцять сьомого будинку. І після того, як він побував усередині. Отже, міліція не знала, що Буловацький мертвий. До речі, ви, шановний детективе, самі навели Осташевича на таку думку: везли Рогатого до міліції і, тільки дізнавшись од нього ж, що Буловацький мертвий, наказали негайно вертатися на Черешневу…

Хаблак подивився на Осташевича з цікавістю. Очі, правда, ще каламутні, мабуть, учорашній чи сьогоднішній ранковий хміль остаточно не вивітрився, але якісь ознаки розуму вже пробиваються. Сказав розважливо:

— Остаточне звинувачення, громадянине Осташевич буде пред'явлено вам найближчим часом — після з'ясування деяких обставин. А зараз можу повідомити, що ви затримані на основі… — Він казав усе, що належало казати в таких випадках, з подивом спостерігаючи, як якась дурнувато-блаженна посмішка розтягує обличчя Рогатого. Закінчивши, зробив паузу й почув у відповідь:

— Оце врізав, начальнику, стаття така-то кримінального кодексу… Слова ж які, за душу беруть… Давно не чув і скучив…

— За кодексом? — не втримався від іронії Хаблак.

— За дружньою розмовою із слідчим. Де ще побачиш інтелігентне поводження?

«А він нахабний», — подумав Хаблак і рішуче обірвав Осташевича:

— Для чого ви завітали до тридцять сьомого будинку на Черешневій?

— А для дружньої розмови, — широко посміхнувся той. — Я, начальнику, скучив за дружніми розмовами.

— Тобто хочете сказати, що знали Буловацького давно й хотіли порозмовляти з ним?

— Я цього не казав. Звідки мені оте фуфло знати? Та я його в гробу бачив… — Нараз до нього дійшло, як близькі його слова до істини, й затнувся. — Ну, побалакати захотілося.

— Розмова, за яку Толик пообіцяв заплатити чотириста карбованців? — уточнив Хаблак.

— Який Толик? — Осташевич округлив очі, удаючи здивування.

— От що, — мовив Хаблак різко, — досить дурника грати! Ви казали…

Осташевич притиснув долоні до серця.

— З переляку… З переляку я… Не знав, що й кажу… Ну й вигадав про Толика.

Хаблак перехилився через стіл. Почав мовчки з цікавістю роздивлятися Рогатого. Пауза затягувалася, й нарешті Осташевич не витримав:

— Ну, чого не бачили?

— Не бачив, — ствердив Хаблак. — Таких безсоромних брехунів, як ти. І чим тебе причарував той Толик?

— Ніяких Толиків не знаю, — одказав Рогатий, але не так уже впевнено. — Я ж кажу: злякався.

— Давай поміркуємо разом, — запропонував Хаблак. — Все одно стаття тобі світить.

Осташевич пожвавішав:

— Стаття від статті різниться кількістю років… А мені зайвого одержувати не хочеться.

— Молодець, — підтримав Хаблак, — ти молодець і добре міркуєш. Але є одна похибка.

— Яка?

— Коли заходив до будинку на Черешневій, ти подзвонив? Чи, може, постукався?

— А двері були незамкнуті, — трохи подумавши, одповів Осташевич. — Я смикнув, вони й відчинилися.

— Все одно негарно заходити без дозволу, — не схвалив Хаблак. — Але ж ми з лейтенантом Романікою бачили, як ти відчиняв двері відмичкою. Маємо акт, згідно з яким у тебе під час затримання знайдено набір відмичок. На замку, звичайно, збереглися подряпини, експертиза встановить усе точно, — і що ж виходить? Ти злодій-рецидивіст, хто ж повірить, що завітав для дружньої розмови? Хотів обікрасти квартиру, і тільки випадок перешкодив тобі, так? Цього достатньо, щоб завести кримінальну справу й затримати тебе.

— Вам видніше, начальнику, — не зовсім упевнено відповів Осташевич.

— А якщо допоможеш затримати Толика, суд, звичайно, врахує це, — додав Хаблак.

— Та я його, падлу… — Осташевич рішуче тицьнув у папери, що лежали на столі перед Хаблаком. — Пиши, начальнику, казатиму правду.

— Я знав, що ти тямковитий, — підохотив його капітан. — Отже, як усе це сталося?

— Я в ту шашличну біля Черешневої іноді заходжу, — пояснив Осташевич, — якщо півлітра є, там затишно. Візьмеш пару шашликів і розливай спокійно. Офіціантка тільки пляшки збирає, і їй вигідно, і нам зручно. Значить, сів я, чекушку в склянку вилив, готуюся прийняти дозу. В шию ніхто не гонить, куди мені поспішати, часу досхочу… — Підозріло зиркнув на Хаблака. — Поки досхочу, — уточни облудливо, — поки, значить, на роботу не влаштувався. Сиджу, за народом спостерігаю, дивлюсь, а він, той чорнявий, на мене зиркає. Сидить через столик і зиркає. Ну чого б я зиркав? Думаю, мент, а я плювати хотів, у мене порядок, всього місяць тому з цегельні звільнився й роботу шукаю. Зі мною сам дільничний розмовляв, що з мене візьмеш? Склянка, правда, повна. Я її швидше, щоб не завадили, й вихилив, а він посміхається. Значить, не мент; той не дозволив би в шашличній водяру глушити, правильно я кажу?

— Не дозволив би, — погодився Хаблак.

— Отож я й заспокоївся. А він узяв свої шашлики й до мене за столик. «Хочеш іще?» — питає й по кишені поплескав. Інший би відмовився, а мені що? Я людина вільна, строк свій відбув, з ким завгодно можу пити. «Наливай, — кажу, — якщо не жартуєш». — «Своя людина… — одповідає. — Ти мені одразу сподобався». Ну, випили, значить. Ще по склянці. Бачу, свій хлопець у дошку, значить, а я таких поважаю. «Давно звідти?» — питає. А я що — критися буду? Для чого мені критися, коли всі знають, що я своє відсидів і навіть дільничний зі мною здоровкається. «Рік, — одповідаю, — мало не рік. Але яке твоє собаче діло?» Він роззирнувся так і пропонує: «Справа є». — «Е-е, — кажу, — зав'язав я». Чесно кажу, бо й справді зав'язав.

— А відмички для чого? — блиснув очима Хаблак.

— Звичка, — блудливо відвів погляд Осташевич.

— За такі звички!..

— Знаю, та що зробиш… Значить, кажу йому, що зав'язав. А він сміється. Мене, мовляв, крадені речі не цікавлять. Мені треба з одною людиною роз'яснювальну розмову провести. Ну, вроді як зі мною дільничний проводить. Вірніше, прижучити його, ножа навіть показати. Якщо, мовляв, хоч слово мовиш, тут тобі й кінець. «Ножем, — одповідаю йому, — не бавлюсь. Ми — домушники і на мокре діло, не підемо». А він: «Я тебе на це не штовхаю. Налякати треба, і все. Чотири сотні заробиш». Півсотні одразу поклав, я сотню хотів, не дав, падла. Каже, при собі не маю. Збрехав, точно збрехав, я по очах побачив, жмикрут клятий.

— Як домовилися лякати?

— Значить, мусив я зайти до того, на Черешневій, і сказати: «Привіт од Толика. Він знає, де ти, і всі знають. Якщо хочеш продати чи вийти із гри, розплатимось негайно». Ну, а далі від себе — що захочу. Аби злякався й збагнув, що з ним не жартують.

— А остаточний розрахунок де?

— Завтра о десятій ранку в їдальні, що біля базару.

— Точно?

— Чого мені брехати?

— Звичайно, нема чого. А якщо він не прийде?

— Я попередив: на тому світі знайду. Та й мусить же дізнатися, як ми там побалакали, на Черешневій. Але ж, — спохмурнів нараз, — коли довідається, що той Буловацький віддав кінці… може не прийти…

— Прийде, — заперечив Хаблак. — Нікуди він не дінеться. Звідки може взнати, що ти не розмовляв з Буловацький? Напевно, гадатиме, що Буловацький помер після вашої розмови — знали, що в нього хворе серце, можливо, розраховували саме на такий фінал. Але цьому Толику треба довідатись, про що ви балакали з Буловацький. Може, ти дізнався від Буловацького, хто він такий, Толик, і звідки…

— Може, й дізнався… — Осташевич одразу відчув, що його акції піднялися. Відкинувся на спинку стільця й насмілився навіть підморгнути Хаблакові. — Тепер він у наших руках! — ствердив нахабно.

Хаблак одразу поставив Рогатого на місце:

— Підеш завтра до їдальні! — наказав суворо.

— Але ж я… — виразно обвів навколо себе Осташевич. — Під конвоєм чи як?

— Одного не пустимо. Супроводжуватимемо тебе вдвох з лейтенантом Романікою. Але щоб без дурниць, — насварився пальцем. — Більше шансів пом'якшити собі вирок у тебе не буде.

— Я що, дурний, зайве відсиджувати! — аж образився Рогатий. — Ворог собі, так? Ми його, падлу… — підвів руку й міцно стиснув кулак.

В їдальні біля базару було завжди багатолюдно й галасливо.

Осташевич, як і було умовлено з Толиком, зайняв місце за другим столиком від буфету. Зняв з підноса тарілку з картопляним супом, поруч поставив біфштекс з яйцем, смажену рибу під томатним соусом і склянку паруючої кави, до якої взяв аж два тістечка. Від грошей, виданих йому Хаблаком на сніданок, майже нічого не залишилось, зрештою, капітан розумів Рогатого — камера попереднього ув'язнення мало нагадувала курорт, і годували там не за ресторанним меню — коли ще Осташевичу доведеться поласувати тістечками та й ще з справжньою солодкою кавою?

Хаблак із Наталкою — співробітницею обласного управління внутрішніх справ — зайняли місця через столик. Романіка сів біля виходу з їдальні, ще один оперативник чергував на вулиці коло машин. Все було продумано до деталей, і Толику відрізали всі шляхи до відступу.

Ще вчора ввечері Хаблак одержав висновок судово-медичної експертизи. Як і передбачав лікар, Буловацький помер від раптової серцевої недостатності між першою і другою годинами дня. Що ж, цьому чорнявому Толику пофортунило: Борис Свиридович і без залякувань Рогатого вже нічого не скаже.

В їдальні було самообслуговування, і до роздавального віконця витягнулася черга. Хаблак перебрав очима чоловіків, які стояли в ній, — один нагадував Толика: чоловік років тридцяти, високий, з грубими рисами обличчя. В одній руці тримав великий жовтий портфель, в другій — піднос, нетерпеливився, витягаючи шию й розглядаючи виставлені на полицях закуски.

Хаблак скосував на Осташевича — чи помітив того чорнявого чоловіка в черзі, але Рогатий схилився над тарілкою й швидко працював щелепами: здається, зараз йому були байдужісінькі всі Толики світу.

Капітан вказав Романіці очима на чорнявого, і той розуміюче кивнув.

Хаблак підчепив виделкою величезного вареника з картоплею і грибами, під несхвальним поглядом Наталки засунув його в рот цілком. Розумів, що це не дуже інтелігентно, проте хотілося їсти, а вареники справді були смачні.

Жуючи, капітан ще раз обвів поглядом зал. Стоячи в черзі, встиг вивчити, здається, всіх відвідувачів їдальні: ще один з них був схожий на Толика, чорнявий чоловік у світлому костюмі, що сидів у кутку над тарілкою борщу, — борщ був гарячий, чоловік дмухав на ложку й шморгав носом. Хаблакові захотілося звернути увагу Рогатого на нього, але втримався. Вони домовилися не подавати ніяких знаків один одному, зрештою, в цьому не було й потреби: Толик мусив передати Рогатому гроші, й непомітно зробити це неможливо.

Мало не всі столики в їдальні були зайняті — звільнювалися й знову займалися, безупинна круговерть відвідувачів прибазарної їдальні, коли прибиральниці ледь встигають збирати зі столиків використаний посуд.

Столик Хаблака був найближчий до роздавального віконця, вільні місця за ним мало не одразу зайняла літня жінка з хлопчиком, певно колгоспниця.

Від віконця, несучи піднос на витягнутих руках, ішла дівчина у квітчастій, зав'язаній під підборіддям хустці. Вона ледь погойдувала стегнами, знала, що це їй личить, бо мала тонкий стан і стрункі довгі ноги, — несла піднос, мов балансувала на дроті. Зупинилася біля столу Осташевича й, не питаючи дозволу, почала зіставляти з підноса тарілки. Віднесла піднос до столу біля каси — йшла, не звертаючи ні на кого увагу, й чоловіки дивилися на неї.

Хаблак також сковзнув поглядом по стрункому стану — Наталя несхвально зиркнула на нього, й капітан зрозумів, що остаточно впав у її очах. Засоромився й відправив до рота ще одного вареника.

Дівчина в хусточці їла акуратно, тримаючи виделку кінчиками пальців і для чогось відставивши мізинця. Осташевич зиркнув на неї спідлоба й знову нахилився над тарілкою: він був людиною практичною і. певно, вважав, що найкращі жіночі принади не варті, принаймні в такій ситуації, тарілки гарячого супу.

Чорнявий чоловік уже ставив на піднос тарілки з їжею, і Хаблак краєчком ока бачив, як спритно він це робить, — затиснувши портфель під пахвою. Витягнув гаманця й розплатився з касиркою, підхопив піднос і зупинився, шукаючи вільного місця. Хаблак націлився на ще одного вареника. Чорнявий посунув до їхніх столиків, зупинився в проході за спиною Осташевича, ступив навіть крок до його столика, де було два вільних місця, але останньої миті передумав, сів за сусідній стіл, боком до Рогатого.

А той, розчервонівшись від супу, відставив тарілку й взявся за біфштекс.

Ненажера клятий, подумав неприязно Хаблак, міг би хоч на мить одірватися від тарілки: неодмінно побачив би чорнявого, а що це — Толик, Хаблак майже не сумнівався.

Згадав, як описувала його Ніна з — «Енея». Пальці поросли чорним волоссям — і в цього типа тильна сторона долоні й пальці з волоссям, довгі пальці, які міцно тримають алюмінієву виделку, немов хочуть зламати її.

Спокійно, капітане, осмикнув сам себе. Залишилося кілька хвилин: Толик поснідає, знайде момент і передасть гроші Рогатому, вони випустять його на вулицю, а там запропонують проїхати до міліції.

Хаблак помітив, що дівчина за столом Осташевича відсунула тарілку й почала пити чай. Потім витягнула з сумочки коробку сірників, поколупала сірником у зубах, підвелася, на мить відгородивши капітана від Осташевича, щось сказала, мабуть вибачилася, й пішла до виходу.

Хаблак, згадавши осудливі очі Наталки, навіть не провів її поглядом. Дівчина вийшла з їдальні, і лише тоді капітан побачив, що Осташевич крутить у пальцях сірникову коробочку. Зазирнув у неї, знизав плечима й здивовано зиркнув на Хаблака.

Чекайте, але ж у Рогатого сірників не було й, певно, коробочку на столі лишила дівчина!

Інтуїція рідко коли підводила Хаблака. Дівчина! Негайно догнати її! Перехилився до Наталки, наказав:

— Ви лишайтеся тут. Зверніть увагу на типа з жовтим портфелем, — кивнув на чорнявого й вискочив з їдальні, йому здалося, що квітчаста хусточка майнула в натовпі на автобусній зупинці, — кинувся туди, та дівчини не знайшов.

Де ж вона?

Побіг до базару, сподіваючись побачити її там, проте спробуй відшукати когось у базарному натовпі! Через кілька хвилин, переконавшись, що дівчини не знайти, Хаблак повернувся до їдальні.

Чорнявий з портфелем ще снідав, а Осташевич пив каву й ласував тістечками. Вони подобалися йому, довгі трубочки із заварним кремом, Рогатий їв їх акуратно, щоб не втратити ані крихітки, і облизував губи.

Обтершись серветкою, чорнявий підхопив портфеля й попрошкував до виходу. Осташевич нарешті помітив його, але провів байдужим поглядом. Зиркнув на Хаблака й багатозначно тицьнув пальцем у сірникову коробочку. Капітан зрозумів: його підозри таки мали підстави, і довгонога дівчина в квітчастій хустці недаремно зайняла місце за столиком Рогатого.

Але ж Толик ще може з'явитися, якщо не сидить уже за столиком…

Хаблак укотре вже оглянув їдальню. Наче нема такого. Он, правда, у протилежному кутку залу їдять кашу двоє, і один чорнявий…

Капітан витягнув пачку сигарет, поплескав по кишенях, шукаючи сірники, і, не знайшовши, перевальцем попростував до столика Осташевича.

— Дозвольте прикурити… — Взяв коробочку, удав, що прикурює, і, непомітно заховавши сірники, пішов до виходу. Зупинився біля умивальника, відгородженого від залу бавовняною занавіскою, зазирнув у коробочку й витягнув два папірці. Один — квиток на пароплав, на другому красивим, мабуть жіночим, почерком виведено:

«Сідайте ввечері на пароплав «Вячеслав Шишков». Гроші одержите там».

Записка без підпису й пояснень. Хоча, зрештою, які можуть бути пояснення? Довгонога дівчина передала розпорядження Толика, вона могла б просто принести гроші, але, певно, Толику кортіло довідатися про розмову Рогатого з Буловацьким. Нездорова цікавість, яка йому дорого коштуватиме.

Пасажирський пароплав «Вячеслав Шишков» відходив з Херсона на Київ о восьмій вечора. Як виявилось, Толик не поскупився й придбав Осташевичу квиток до каюти першого класу на одне місце. Квиток був до Запоріжжя — пароплав прибував туди наступного дня, й часу для розмови з Осташевичем Толик мав досхочу.

Під час літнього сезону квитки на пароплав розкуповувались за два тижні наперед, і дістати каюту першого класу було неймовірно важко. І все ж у другій половині дня дорогоцінний квиток уже лежав у кишені Хаблака, а Романіка й ще один оперативний працівник одержали місця другого класу. З управління внутрішніх справ подзвонили капітану пароплава, і той пообіцяв допомогти Хаблакові.

Хаблак був ледь не першим пасажиром, який піднявся трапом «Вячеслава Шишкова». За ним з невеличкою валізою в руці чимчикував Осташевич, трохи оддалік тримався Романіка з помічником.

Як було умовлено з капітаном, Хаблак з Осташевичем непомітно зайшли до каюти третього помічника: ілюмінатор її виходив саме на трап — чудове місце для спостереження.

Пасажирів було багато, на причалі утворився натовп. Матроси вантажили по запасному трапу величезні верейки, обтягнуті мішковиною. Двоє контролерів — штурман і матрос — перевіряли квитки в пасажирів, і Осташевич із-за фіранки стежив за ними. Чоловіки й жінки, діти — всі юрмилися біля трапа, намагаючись швидше потрапити на пароплав, хоча до його відплиття лишалася ціла година. Нервували й штовхалися, й штурманові, чорнявому юнакові, котрий, видно, лише недавно закінчив технікум і, певне, саме тому тримався підкреслено гордовито, час від часу доводилося гримати на надто енергійних пасажирів.

— Глянь на того, ось там, за бабусею з двома кошиками, — підштовхнув Хаблак Осташевича. — Толик?

— Ні… — похитав головою.

— А он правіше трапа?

— Ні…

— А той, що веде хлопчака за руку?

— Ні…

Це одноманітне «ні» почало вже дратувати Хаблака, та нараз Осташевич пожвавішав і обережно висунувся з-за фіранки.

— Ото видра! — мовив захоплено. — Бачите?

— Хто? — не зрозумів Хаблак.

— Ліворуч, трохи ліворуч… Бачите, блондинка в зеленій сукні? Вона сьогодні в їдальню приходила.

Тепер і Хаблак упізнав довгоногу красуню. Але ж, здається, вранці вона була чорнявкою? Однак, подумав, тепер існують перуки та десятки інших способів зробитися рудою, каштановою, навіть зеленою. А Осташевич не позбавлений спостережливості: одразу впізнав Толикову подругу. Хоча без спостережливості який же це злодій? А Рогатий до того ж домушник, там оглядайся на колеса, весь час пильнуй, запам'ятовуй — основа, так би мовити, «професії».

Блондинка в зеленій сукні наближалася до трапа. А де ж Толик?

— Дивись уважніше, — наказав Хаблак Осташевичу.

— Нема, — скрушно похитав той головою. — Толика не бачу.

— Ще прийде… — сказав Хаблак, однак без певності. Але ж, зрештою, їм вистачить блондинки. Поки вона в їхньому полі зору, Толик нікуди не дінеться.

Блондинка подала квиток штурманові, і той посміхнувся їй зовсім не службовою усмішкою. Дівчина звикла до цього, бо ніяк не відреагувала на заохочувальну штурманову солодкість. Проминула його з гордо піднятою головою, а штурман, усе ще недорікувато посміхаючись, подивився їй услід.

— Цей падла Толик відхопив собі гарний шматочок! — не без захоплення мовив Осташевич.

— Ну-ну, — насварився на нього пальцем Хаблак, — ти й не подумай!..

Рогатий образився.

— Ти що, начальник, наче я не розумію, для чого все це! Просто везе ж падлам!

Хаблак на кілька секунд вийшов з каюти, щоб вказати Романіці на блондинку. Той підморгнув лукаво — мовляв, самі з розумом, і кивнув на круті дерев'яні поліровані сходи, що вели на другу палубу до кают першого класу. Тут було все гаразд, і Хаблак повернувся до Осташевича.

Посадка тривала. Тепер пасажирів значно поменшало, вже не штовхалися, і стежити за ними стало легше.

Хаблак зиркнув на годинник — через двадцять хвилин «Вячеслав Шишков» відійде від причалу.

А може, отой — Толик?

Йшов у синьому спортивному костюмі з рюкзаком за плечима, й чорнявий чуб нависав над чолом.

— Він?

— Ні.

— І той — ні?

— І той… Обережна, падла…

Тепер лише поодинокі пасажири сідали на пароплав. Нарешті пролунали два гудки — матроси, закінчивши носити верейки, прибрали вантажний трап. Зараз приберуть і пасажирський.

До пароплава, помахуючи модною валізкою-«дипломатом», наближався високий хлопець у розкльошених джинсах і білій майці з намальованими на ній ковбоями.

Чорнявий… Точно Толик!

Але Осташевич ковзнув і по ньому байдужим поглядом.

— Ні…

А трап уже підводять, і пароплав, випустивши пару, відходить від причалу.

— Пішли, — взяв за плече Рогатого Хаблак. — Йди до каюти й дивись мені! Як умовились…

— Бу сдє, начальник! — Цей злодюга нахабнів на очах. Відчув, що й від нього дещо залежить.

— Я тобі дам — бу сдє! — сказав Хаблак суворо. — Щоб ніякої самодіяльності!

Осташевич нічого не відповів. Постояв трохи перед дверима й штовхнув їх упевнено, як і належить пасажирові першого класу — людині із становищем, у якої і грошва в кишені водиться.

Хаблак з усмішкою спостерігав цю метаморфозу. Правда, хробачок усе ж лежав під серцем: цей нахаба міг щось і утнути, тепер вони з Романікою могли лише спостерігати за ним здалеку. Якщо б з'явився Толик — зовсім інша розмова, зрештою, Толика можна було б і затримати, коли той передаватиме Рогатому гроші. Нерозумно, звичайно, і раніше слід з'ясувати коло знайомств і зв'язків Толика. Власне, факти для заведення справи вже є… Його змова з Рогатим з метою налякати Буловацького… Але ж для чого, що криється за цим? Якщо зійдуться відбитки Толикових пальців з відбитками на пляшках в «Енеї», це доказ того, що він пиячив у компанії, котра забула на столі тисячу карбованців. Але ж ніякого криміналу в цьому нема…

І все ж і невідомий Толик, і Буловацький, який вмер од переляку, тільки почувши, що ним зацікавилася міліція, певно, злочинці, й тобі, капітане Хаблак, треба довести це. Конче потрібно, бо який же ти офіцер міліції, коли злочинці й шахраї дихатимуть одним з тобою повітрям, вільно ходитимуть під сонцем, насолоджуватимуться усіма благами життя!

Що ж, гра тільки починається. Толик з компанією виявились обережними, підстраховують себе, але куди вони дінуться?

Хаблакові зробилося весело. Йому завжди робилося весело, коли відчував силу ворога. Тоді в ньому пробуджувався азарт сищика, і він знав, що все одно переможе ворога, перехитрує його, розставить пастки, до яких той обов'язково потрапить.

У невеличкому холі між першим і другим класом стояли дивани. Хаблак присів на одному з них так, щоб бачити двері каюти Осташевича.

У хол зазирнув з палуби Романіка.

— Вона у дванадцятій каюті, — повідомив, — через одну під Рогатого. Я на палубі.

Хаблак кивнув, і Романіка зник. Пасажири влаштовувались: грюкали дверима, кликали провідницю, щоб принесла білизну, потягнулися на корму до ресторану.

Поруч Хаблака примостилися двоє — обіймалися й цілувалися, ні на кого не звертаючи уваги. Дівчина, правда, невдоволено зиркала на капітана — все ж він трохи заважав їй, але Хаблак продемонстрував витримку. Дивився на портрет Вячеслава Шишкова, намальований олією невідомим художником. Портрет повісили так, щоб було видно з довгого коридора другого класу. В письменника були пронизливі очі, він скидався на якогось відомого кіноартиста. Хаблак довго згадував, нарешті згадав: Копеляна.

Хлопець, який обтискував дівчину, нараз відкинувся на дивані так, що штовхнув Хаблака плечем. Він був таки не гіпсований, бо не пробачився й не відсунувся, навпаки, скосив око на капітана й пробубонів щось про сторонніх.

— Нах-хаба! — раптом вибухнув Хаблак. — Ану, геть звідси!

Видно, хлопцеві ще не давали такого відкоша, бо розчепірив два пальці й удав, що хоче виколоти Хаблакові очі. Капітан перехопив руку, й наступної миті хлопець сповз з дивана, скривившись од болю.

— Ви що, божевільний? — заканючив. — Так можна й руку зламати…

— Можна, — коротко погодився Хаблак. — Ти зрозумів мене?

Хлопець підхопив дівчину, вона зблиснула коліньми, озирнулася на Хаблака з повагою, здається, більшою, ніж того хотів би хлопець, бо той люто смикнув її за руку й виштовхав на палубу.

Хаблак витягнув сигарету. Поруч дивана стояла мідна блискуча попільниця. Взагалі, все тут на пароплаві було вимите й вичищене, навіть не хотілося кидати недокурок до такої бездоганно чистої попільниці. Й не довелося, бо двері дванадцятої каюти розчинилися й білява красуня вийшла в коридор. Постояла трохи, роззираючись, і рушила до холу. Зупинилася за два кроки від Хаблака, дивлячись крізь скляні двері на зелені дніпрові береги, і капітан міг добре розгледіти її. Удавав, правда, що також милується краєвидами, але два чи три чіпких погляди зафіксували в пам’яті образ дівчини.

Вона була справді вродливою, ця напарниця чорнявого Толика. Ніжний овал обличчя, великі темні очі, трохи розкосі, як у японок. Круте чоло і хтиві губи, губи були справді хтивими й надто енергійними, вони свідчили про характер не млявий і не ніжний, як могло видатися з першого погляду.

Дівчина ковзнула поглядом по Хаблакові — він мимовільно зіщулився, адже могла запам'ятати його в їдальні. Однак дівчина подивилася на нього байдуже, зиркнула вслід чоловікові, який в одній майці й смугастих піжамних штанах прослідував до туалету, похитала головою й попрямувала до каюти Осташевича.

Капітан одвернувся до вікна, але все ж бачив, як блондинка постукалася в двері. Рогатий наче чекав на неї — одразу розчинив їх, і дівчина зникла в каюті.

Хаблак підвівся й вийшов на палубу. Як і було домовлено, вікно Осташевичевої каюти було розчинене, і Ромашка сидів під ним на дерев'яному кріслі. Це не могло викликати підозри — всі крісла на палубі були зайняті, вечір стояв теплий, ще тільки сутеніло, й пасажири, влаштувавшись, повисипали на палубу.

Капітан проминув вікно Осташевичевої каюти. Рогатий стояв спиною до вікна, блондинка сиділа на дивані й витягала щось із сумочки. Зараз Осташевич одержить гроші, потім, якщо дівчина розпитуватиме його, мусить одповідати голосно, щоб почув Романіка. Зрештою, для чого Рогатому попереджувати Толика? Єдине: вічна ненависть злодія до міліції, однак мусить знати, що в разі успішного завершення операції суд належно поцінує його вчинок.

Хаблак постояв трохи, дивлячись, як піниться вода за бортом пароплава, й повернув назад.

Осташевич стояв тепер боком до вікна, блондинка все ще сиділа на дивані. Рогатий щось втовкмачував їй, жестикулюючи. На мить він зустрівся поглядом з Хаблаком, на одну невловиму мить, але встиг подати йому знак, що, мовляв, усе гаразд: нахилив голову й підморгнув непомітно.

Хаблак зупинився неподалік, біля скляних дверей до холу. Нараз помітив, що Романіка робить йому якісь знаки. Потім лейтенант швидко підвівся і, обминувши огрядну жінку, підійшов до Хаблака.

— Вони йдуть у ресторан… — прошепотів збуджено.

— Хто? — запитав Хаблак і відразу пошкодував: для чого ж ставити безглузді запитання? — Нах-хаба! — вибухнув гнівом, проте одразу засміявся тихо й весело: — Справді нахаба, й пошив нас у дурні! — Кажучи це, бачив, як у холі з'явилася блондинка в зеленій сукні — йшла, гордо несучи голову, а за крок позаду прошкував Рогатий. Побачивши капітана, розвів руками: мовляв, що може вдіяти, коли така чудова жінка запросила його повечеряти, й прослідував далі, вже не обертаючись.

— Ну й падлюка! — захоплено вигукнув Романіка. — У нас під носом пиячитиме, грошей має достобіса, триста п'ятдесят карбованців, і знає, що все одно їх конфіскують.

— Я йому це пригадаю, — сказав капітан таким тоном, що було ясно: таки пригадає. — А тепер нам нічого не залишається, як скласти Рогатому компанію.

У ресторані було напівпорожньо. Осташевич з блондинкою влаштувалися за столиком, на якому стояв букет троянд. Рогатий, демонструючи свою галантність, витягнув з вази велику червону квітку й подарував блондинці. Та поклала троянду на стілець поруч себе, сіла, закинувши ногу на ногу, видно, знала звабливість своєї плоті й демонструвала її.

Хаблак з Романікою зайняли столик за спиною в блондинки, щоб не привертати її увагу й бачити Осташевича. Рогатий зрозумів їхній маневр і заспокійливо махнув рукою — мовляв, усе гаразд і можете сподіватися на мене.

Офіціантка принесла меню. Осташевич сам утупився в нього, але відклав одразу.

— Значить, так, — мовив голосно, щоб почули Хаблак з Романікою, — ти тягни все найкраще. Ну, щоб, значить, випити й закусити. Коньяк який маєш?

— Є три зірочки, одеський…

Рогатий зневажливо знизав плечима. Пустив у стелю кільце сигаретного диму, наказав вагомо:

— Ти знаєш, з ким розмовляєш! — Офіціантка, звичайно, не знала, і Осташевич не став уточнювати. — Коньяк давай найкращий!

— Є марочний, «Україна».

— Принесеш пляшку… Ще шампанського, цукерок і шоколаду, усікла?

Офіціантка була настільки пригнічена розмахом і широтою натури Рогатого, що не звернула уваги на це прозаїчне «усікла». Вона підійшла до наступного столика і, почувши, що відвідувачі питимуть лише пиво і їстимуть біфштекси, зиркнула на Хаблака зневажливо й поспішила до буфету, виконувати незвичне для скромного ресторану замовлення.

Кухня була внизу, на першій палубі, офіціантка щось сказала кухарю в переговорну трубку, поставила на піднос, пляшки з коньяком і шампанським, понесла Осташевичу.

Рогатий сидів у позі короля, раз по раз струшуючи сигаретний попіл просто на підлогу. Певно, іншому відвідувачеві офіціантка зауважила б, проте Рогатому тільки підсунула попільницю. Відкоркувала коньяк, хотіла налити в келихи, та Осташевич перехопив з її рук пляшку, спочатку налив собі повний фужер, потім блондинці у келих і, не гаючи ані секунди, спорожнив фужер до краплини.

— Алкаш проклятий, — прошепотів Романіка, — такий коньяк — як горілку, навіть смаку не відчув!

Хаблак посміхнувся. Злість на Рогатого чомусь уже минула, тепер ситуація навіть дещо тішила його — все ж цей злодюжка хоч трохи виявив характер і дав їм щигля по носу. Одержувати його, щоправда, не зовсім приємно, особливо від таких, як Осташевич, але ж він буде мудрий і терпеливий, перетерпить і це. Зрештою, Рогатий допоміг, їм, і це його остання розкішна вечеря… Єдине — аби Рогатий не сп'янів. Нап'ється й наробить дурниць. Хаблак нахмурився й непомітно насварився пальцем на Осташевича, який знов наповнював свій фужер.

Рогатий відвів погляд, удавши, що не помітив, однак не вихилив коньяк і дочекався закуски.

— Давай вип'ємо! — цокнувся з блондинкою. — Ти гарна маруха, і я пригощаю!

Видно, дівчину не дуже дратувало товариство Рогатого. Зрештою, знала, з ким має справу, певно, й сама не належала до вишуканого товариства — цокнулася з Осташевичем і до дна вихилила не такий вже й малий келих.

— Оце по-моєму! — захоплено вигукнув Рогатий. — Укиряємося сьогодні… Дівчино, ще пляшку!

— «України»? — перепитала офіціантка, яка принесла смажене м'ясо на неймовірно розкішних під срібло тарілях. Вона явно забула про інших відвідувачів, і Хаблак голосним гмиканням насмілився нагадати про свою присутність. — Зараз… — Навіть не глянула в їхній бік і побігла виконувати замовлення.

Рогатий налив собі ще у фужер, підняв його й мовив голосно, з явним розрахунком, що його почують за сусіднім столиком:

— Я людина чесна, і всі знають, що Осташевич слово тримає. І мені все одно, начальник ти або фраєр останній, аби не був падлою!

— Цю проблему ми ще зможемо обговорити детальніше, — єхидно посміхнувшись, кивнув Романіці Хаблак. — Правда, не в такому вишуканому товаристві.

Нарешті офіціантка принесла їм біфштекси, проте не на металевих тарілях, а на звичайних. Поставила пиво й відвернулася зневажливо, ще раз підтверджуючи відому істину, що ресторанний відвідувач користується повагою насамперед за кількістю замовленого.

Рогатий простягнув офіціантці повний келих коньяку.

— Випий з нами, красуне. Я сьогодні щедрий.

Хаблак ковтнув пива, облизав вологі губи.

— А він, здається, справді розперезався, — сказав так, ніби лише зараз помітив Осташевичеве нахабство.

Рогатий щось прошепотів на вухо офіціантці. Та, поставивши порожній келих, кивнула, зиркнула на Хаблака й поспішила до стойки. Капітан подумав, що Осташевич замовив ще якусь страву, але помилився: офіціантка взяла ще пляшку «України», проминула перший стіл, змовницьки підморгнувши Рогатому, й подала коньяк Романіці.

— Вам з того столу, — кивнула на Осташевича, — з найкращими побажаннями.

Романіка почав повільно червоніти, наливаючись гнівом, та Хаблак підвів застережливо руку. Ввічливо вклонився здалеку Рогатому, одповів:

— Передайте нашу сердечну вдячність. Але незручно, такий дорогий коньяк. Хоча ми також не залишимося в боргу… — Офіціантка чекала, що він замовить щось у відповідь, однак Хаблак, затиснувши в кулаці пляшку, попрямував до сусіднього столика. Широкий жест Осташевича дав йому спосіб хоч якось вплинути на ситуацію. Удавши трохи підпилого, поплескав Рогатого по плечу, сказав приязно:

— Чомусь ти сподобався мені здалеку. Я вже не кажу про вас! — посміхнувся блондинці. — Такі гарні люди, що гріх не скласти компанію.

Дівчина вивчаюче глянула на капітана: мабуть, ханига, який хоче випити за чужий рахунок… Але респектабельний вигляд Хаблака не викликав підозри, до того ж вона була напідпитку, а капітан дивився на неї захоплено — якій жінці не сподобається це?

— Сідай, друже! — підвівся Осташевич з повним фужером у руці. — І давай поцілуємось!

Тільки цього бракувало Хаблакові — цілуватися з Рогатим. Узяв троянду зі стільця, подав блондинці. Дівчина простягнула руку.

— Таня, — назвалася.

Хаблак промимрив у відповідь щось невиразне.

Рогатий все ще стояв, і коньяк розплескувався з фужера. Підійшов Романіка, хотів забрати фужер, але Осташевич не віддав і вихилив до дна. Хитнувся, і Романіка обійняв його.

— Оце хлопець! — вигукнув, скосувавши на блондинку, та Хаблак щось нашіптував їй, і лейтенант стиснув Рогатого в обіймах так, що той засопів. — Припини негайно, — прошепотів Романіка. — Пошкодуєш!

Лейтенант відпустив Осташевича, і той одразу сів, кліпаючи очима. Проте хміль надав йому відваги — схопив пляшку, принесену Хаблаком, і почав наливати коньяк у келихи.

Капітан підсунув свого стільця до блондинки, нахилився над столом, щоб хоч трохи затулити від неї Осташевича.

— Чоловік? — кивнув на нього.

Таня закопилила губу.

— Ні, що ви…

— Так я й гадав! — удавано пожвавішав Хаблак.

— Познайомилися на пароплаві…

— Хто він?

Якийсь тривожний вогник майнув у Таниних очах: запалився і відразу згас.

— Душно тут, — поскаржилася, — двері зачинені.

— Гайда на палубу, — запропонував Хаблак.

— Але ж… — дівчина з жалем обвела поглядом заставлений стіл.

— Візьмемо з собою склянки й вип'ємо шампанського на палубі.

— Чудово! — сплеснула долонями.

Осташевич одразу збагнув, чим це обернеться для нього.

— Але ж ми не допили коньяк! — запротестував.

— Візьмете з собою, — великодушно погодився Хаблак і попросив офіціантку принести рахунок.

— Чекайте… — Рогатий підвівся й пішов до буфету. Романіка хотів податися за ним, але Осташевич зупинив його рішучим жестом, і лейтенант, люто стиснувши кулаки, залишився.

Рогатий повернувся до столу ще з двома пляшками. Одну насунув у кишеню, другу поставив перед Хаблаком. Підморгнув нахабно.

— Бери! — Хитнувся, і Романіка підтримав його. — Я сьогодні добрий. Дарую вам.

Чесно кажучи, Хаблакові захотілося заїхати йому в пику, однак натомість клацнув нігтем по розкішній етикетці, мовив багатообіцяюче:

— Розрахуємось… Я ніколи не залишаюсь в боргу. — Він узяв не відкорковану ще пляшку шампанського, фужери.

— Нал-ливай… — промимрив Осташевич і ще раз хитнувся.

— Я проведу вас до каюти, — ввічливо запропонував Романіка.

— Н-ні в якому разі! Ми сьогодні гуляємо, і н-нехай усякі падли!.. — Хоч який був п'яний, але осікся, зрозумівши, що бовкнув дурницю.

Хаблак торкнувся ліктя дівчини.

— Пішли, — запропонував, — а вони вдвох ще посидять.

Таня взяла зі столу коробку цукерок.

— Вишня в шоколаді, — пояснила, — і під шампанське…

— Так, — згодився Хаблак, — вишня в шоколаді — це неймовірно смачно.

Вони вислизнули в скляні двері, й Хаблак навіть не озирнувся. Знав: Романіка скористається з ситуації й прибере до рук знахабнілого злодюжку.

Хаблак поставив фужери на довгій дерев'яній лавці, бабахнув корком і подумав, що сьогодні він поводиться як справжній купчик. Що ж, у цьому був сенс: мусив завоювати довіру Тані, хоча б домогтися її прихильності, а смаки й звички в неї, здається, досить усталені — згадати тільки, як рішуче потягла зі столу цукерки.

Випили по фужеру, Таня зауважила, що вже пізно й треба йти, мабуть, зробила це так, для годиться, але Хаблак одразу вхопився за рятівне коло. Він провів дівчину трохи постояли попід вікнами першого класу, й Хаблак запитав умисно байдуже, хто займає друге місце в її каюті.