1000 в сигаретній пачці

— Даремно витрачаєте час. У нас, на жаль, це не перший випадок, коли п'яний попадає під поїзд.

«Звикли, — подумав Хаблак. — Але ж нема нічого гіршого, ніж міряти все однією міркою».

Капітан спустився з насипу в поле. Овес тут відступав від залізниці, і стежка перетинала моріжок. Вночі на моріжку попрацювали кроти: був усіяний чорними купками ще свіжої землі.

Хаблак обійшов довкола, придивляючись до купок, біля однієї опустився на коліна.

Весною, певно, все заливала тала вода, та й взагалі грунтові води підступали тут близько до поверхні: трава була зелена й земля м'яка. І на м'якій землі зберігся слід людини: підбор глибоко вгруз у грунт і лише носок сліду був розпушений кротовиною.

Хаблак підкликав старшого лейтенанта.

— Бачите, — тицьнув пальцем, — відбиток чоловічого взуття, приблизно сорок другий номер, по-моєму, підбор італійського виробництва. Отже, взуття або італійське або виготовлене нашим Будинком моделей: вони закупили партію італійських підошов. Особисто я придбав такі туфлі й не скаржуся.

— Ну й що з того, що туфлі італійські? — запитав Моринець, але одразу збагнув недоречність свого запитання й почав виправдовуватись: — Вночі ми могли й не помітити…

— Не треба було затоптувати тут усе, — не витримав ї роздратовано зауважив Хаблак. — А поставити охорону і вранці ще раз оглянути місцевість.

— Ми вважали…

— Нещасний випадок? Звичайно, може, й так, проте де стопроцентова гарантія? А якщо Бобиря вбили й поклали на рейки, щоб замести сліди?

— Медична експертиза! — заперечив Моринець. — Маємо висновок медичної експертизи.

Хаблак насупився.

— Зробіть зліпок зі сліду, — попросив. — Не забудьте про понятих. А я ще подивлюся…

У вівсі поблизу моріжка капітан нічого не знайшов. І тоді почав прочісувати метр за метром поле обабіч стежки аж до лісу, де стояла машина.

Все, що знаходив, акуратно складав до валізки й скоро заповнив її мало не на половину: кілька паперових пачок від сигарет — жовті, миті дощами пачки «Паміру» й «Прими», пожмакана в целофані пачка «Стюардеси», обгортка цукерки, фольга від шоколадки, напівз'їдене яблуко сорту «папіровка», аркуш паперу учнівського зошита з якимись змитими дощами записами, котушка з-під ниток, шмат газети…

Люди йшли стежкою й викидали непотріб, кидали, звичайно, не для того, щоб інспектор карного розшуку збирав його, та що поробиш, робота в нього вже така: не лишати нічого непоміченим.

Побачивши метрів за двадцять від стежки уламок граніту, Хаблак на мить завмер. Потім зробив пружний крок до каменюки й обережно опустився на коліна.

Зітхнув розчаровано: камінь вгруз у землю, він лежав тут давно, може, місяць, а може, й довше, з одного боку його обплела навіть якась витка рослина.

Капітан витягнув камінь із землі й жбурнув далеко, немов висловлюючи цим своє невдоволення чи розчарування. Обтрусив коліна. «Усе, — вирішив, — певно, тут уже нічого не знайти…»

Машиніст солодко посапував, прилаштувавшись на задньому сидінні «Волги». Моринець стояв, спершись на капот машини. Тепер вони вже були не потрібні Хаблакові — він довіз їх до вокзалу, де й залишив. А сам поїхав до Тані.

Знову люто гавкав пес, і дівчина тримала його за нашийник.

— А Толик повернувся, — повідомила радісно. — Вчора.

Капітан нічого не відповів і пройшов на веранду. Влаштувався за столом мовчки, Таня зупинилася в дверях, трохи здивована мовчанкою і якимсь незвичним виглядом Хаблака.

— Сідайте, Таню, — Хаблак вказав на стілець з протилежного боку столу. — Сідайте, бо маю до вас розмову, не зовсім приємну, та що поробиш, не все в житті буває солодким.

Дівчина пересмикнула плечима й сіла на краєчок стільця, очікувально дивлячись на капітана. Хаблак показав своє посвідчення.

— Інспектор карного розшуку капітан міліції Хаблак, — представився офіційно. — А все, що було раніше, вважайте невеличким маскарадом, викликаним необхідністю. Тепер я розмовляю з вами як цілком офіційна особа — ось, прошу ознайомитися з цим документом і розписатися. Попереджую, що за неправдиві показання ви несете відповідальність перед законом.

Дівчина дивилася на Хаблака і все ще не могла повірити йому. Здається, сприймала його дії як розиграш, бо мовила, правда, не зовсім впевнено:

— Киньте, Павле, ці недоречні жарти…

Хаблак знову розкрив перед нею посвідчення.

— Мене звуть Сергієм Антоновичем, — сказав з натиском. — І я ще раз повторюю: усі мої попередні дії були викликані службовим завданням, пов'язаним з розслідуванням дій групи ділків і шахраїв. А зараз я мушу повідомити вас, громадянко Висоцька, що вчора на початку одинадцятої години вечора загинув Анатолій Васильович Бобир. Коротше кажучи, вчора Толик потрапив під електричку.

Чи то ця раптова кінцівка цілком офіційного повідомлення, чи справді суворий тон Хаблака, чи звертання «громадянко Висоцька» так подіяли на Таню, але дівчина нарешті усвідомила, що все це не жарти, більше того, до неї дійшов увесь страшний зміст мовленого Хаблаком — пополотніла й перепитала невпевнено:

— Що ви кажете?.. Вчора Толик був у мене, й ми домовились… Не може бути! — вигукнула раптом. — Чого ви мені голову крутите? При чому тут міліція?

— Тетяно Борисівно, — сказав Хаблак м'яко, — ви мусите насамперед усвідомити, що трапилося нещастя, можливо, злочин, і я розслідую його. Розумію, що вам важко і, зрештою, співчуваю, проте й ви увійдіть у моє становище. Загинула людина, ми ще не знаємо, чи то в результаті нещасного випадку, чи то злочину, — мусимо встановити це іі потребуємо вашої допомоги.

Таня різко підвелася. Мовила розгублено:

— І оце ви ходили до нас… і дзвонили… виконуючи службове завдання? Це правда?

— Правда, — кивнув Хаблак. — Я — сищик, сподіваюсь, ви чули про таких?

— І правда, що Толик загинув?

— Вчора ввечері потрапив під електричку.

— Але ж тільки вчора ввечері…

— Коли він пішов од вас?

— На початку десятої. Ще було видно, і він збирався повернутися. Я чекала на нього, та вирішила, що десь затримався.

Хаблак присунув до себе папери. Збагнув, що Висоцька трохи оговталася й може відповідати на запитання.

— Сідайте, Тетяно Борисівно, — попросив, — і, будь ласка, розкажіть про все, що трапилося вчора. Коли з'явився у вас Бобир?

Таня знову сіла на краєчок стільця. Запитала:

— Невже Толик учинив таке, що міліція?..

Хаблак зупинив її рішучим жестом. Попередив:

— Я прошу відповідати тільки на мої запитання, громадянко Висоцька. І ще раз попереджую, що за неправдиві показання…

— Я ж розписалася, — одповіла Таня, блиснувши очима, і Хаблак збагнув, що дівчина вже зовсім узяла себе в руки. Повторив:

— Коли з'явився у вас Бобир?

— Вчора вранці. Після десятої години. Сказав, що не міг повернутися раніше: були різні клопоти з родичами. Понаїхали на похорон бабусі, й довелося відправляти з Сімферополя по домівках.

— Міг би повідомити вас, що затримується.

— І я так вважала, але пояснив, що закрутився.

— Припустимо. Отже, Бобир приїхав до вас на початку одинадцятої ранку. І пробув до котрої години?

— Ми пообідали, він ще спав по обіді й близько шостої поїхав до Києва.

— За обідом вживали спиртне?

— В нас був святковий обід. Але Толик не пив. Вірніше, трохи. Одну чи дві чарки.

— Коли обідали?

— О другій.

Хаблак прикинув: од двох чарок дуже не сп'янієш, крім того, Бобир спав, либонь, до п'ятої — все мусило вивітритися.

— Для чого Толик поїхав до Києва? — запитав.

— Казав: справи. Я ще не хотіла відпускати — які справи у суботу, та й ще не бачилися скільки! Але пообіцяв скоро повернутися.

— І повернувся?

— Десь о восьмій. Чи трохи пізніше.

— Сам?

— Звичайно.

— Уладнав справи?

— Ні, мусив іще йти на якесь побачення. Я не хотіла пускати, та сказав, що на годинку. Мовляв, конче необхідно зустрітися з якимсь чоловіком.

— Кого бачив у Києві?

— Не розпитувала. Та, мабуть, зустріч відбулася, бо їхав до Іриня з кимось.

— З ким саме?

— Не знаю.

— Однак ви сказали?..

— Так, з кимось. Толик попросив чогось попоїсти. Каже, повернувся б раніше, проте мусив чекати в Києві на вокзалі. Потім цілу дорогу розмовляли, в нього язик від базікання задерев'янів, і було б непогано випити склянку сухого вина.

— І про що ж вони базікали?

— Звідки я знаю?

— Толик пішов на побачення з цим чоловіком?

— Для чого ж ходити, коли цілу дорогу базікали? Я так гадаю…

— Маєте рацію, — погодився Хаблак. — Отже, в Бобиря планувалася зустріч з іншою людиною. Коли і з ким?

— Якби знала…

— Що ж, давайте по порядку. Бобир, повернувшись, випив склянку сухого вина й повечеряв, так?

— Так.

— Повечерявши, пішов на побачення з якимось чоловіком. Ви не припускаєте, що в нього було призначене побачення з жінкою?

Висоцька рішуче похитала головою.

— Ні, — відповіла категорично, — цього не може бути. Толик повернувся до мене.

Хаблак не був такої високої думки про моральні підвалини Бобиря, але в даному випадку мусив погодитися з Танею: навряд чи Толик у перший же день після повернення побіг би до іншої жінки.

— Отже, з чоловіком, — ствердив. — З яким?

— Не знаю.

— Може, Толик хоча б натякнув, про що хотів побалакати?

— Якісь справи. Ділове побачення.

— Чому ділове? Може, хотів дізнатися про якусь новину, просто поговорити з приятелем?

Висоцька подивилася на Хаблака спідлоба, одповіла не дуже впевнено:

— Взагалі, Толик був знервований. І чогось чекав од цієї зустрічі.

— Чому?

— Випив ще склянку вина. Ходив по кімнаті… Я смажила яєчню, а він ходив… Потім сіли вечеряти, я йому хотіла ще вина налити — відмовився. Каже: вистачить, бо в нього серйозна розмова, і він виходить із гри.

— Виходить із гри? Як це зрозуміти?

— Я запитала. Фігурально, каже, висловився.

— Ну-ну… — промимрив Хаблак. — І ви не розпитали його?

— Поспішав. Сказав, що за годину повернеться.

— О котрій годині пішов?

— Після дев'ятої. Я чекала на нього, не лягала до дванадцятої, потім подумала: Толик затримався чи випив з кимось.

— Раніше так бувало?

— Все бувало.

— Ви проводжали Бобиря до хвіртки?

— Так.

— У який бік пішов?

— Направо.

— До вокзалу?

— Можливо.

— Бобир щось узяв з собою? Портфель, валізу?

— Для чого ж? Мусив одразу вертатися. Натягнув берета й пішов.

— Як був одягнутий?

— Сірий костюм. Сорочка без краватки. Увечері вітер знявся, я хотіла плащ йому дати, а він тільки берет попросив.

— Речі Бобиря зберігалися у вас?

— Так. Плащ, берет та інші. Він минулого місяця перевіз до нас.

— Можна глянути на них?

— Прошу. Що тепер з ними робити?

— Складемо опис. Мусите повернути законним спадкоємцям. До речі, що, крім одягу, Бобир лишав у вас?

— Не маю звички нишпорити в чужих речах. Толик привіз дві валізи, костюми й плащ повісили в шафі, решта так і лежить у чемоданах.

— Валізи замкнуті?..

— Хто ж його зна…

— Давайте глянемо.

Вони розкрили дві досить великих валізи. Сорочки, білизна, взуття. Несесер і електрична бритва, транзисторний радіоприймач, будильник, краватки… Власне, все. Не густо, і Хаблак чекав більшого. Правда, білизна, сорочки, взуття й костюми були найвищого гатунку; костюми Бобир шив у кравця, лише один придбав у магазині готового одягу — дорогий, імпортний, виготовлений у Голландії. Сорочки переважно квітчасті й у модну смужку.

І ніяких паперів або книжок. Жодного блокнота чи записника.

— Добре, — вирішив Хаблак, — нехай усе це лежить, зараз не маю часу, потім у присутності понятих перепишемо речі. Сподіваюсь, усе залишиться на місці.

— Невже ви думаєте, що мені потрібний якийсь костюм?

— Ні, не думаю, — запевнив Хаблак. — Скажіть тільки, Бобир не сп'янів од вина, яке випив за вечерею?

— Ви ж знаєте Толика…

— Так, його нелегко було перепити. А від двох склянок сухого вина…

— Дитяча доза.

— Ну, не зовсім, — заперечив Хаблак. — Для Бобиря, правда, так… — Подумав: дві склянки досить, щоб експертиза встановила середній ступінь сп'яніння. Проте Бобир міг випити дві склянки не вина, а горілки чи коньяку, і почуватися більш-менш нормально, принаймні не заснув би на рейках.

Хаблак запитав:

— У вас не склалося враження, що ділова розмова, на яку поспішав Бобир, пов'язана з розмовою в електричці?

Висоцька замислилась.

— Мабуть, пов'язана, — відповіла не дуже впевнено. — Однак твердити не можу.

— У Бобиря були знайомі в Ірині? Ви знаєте їх?

— Ми познайомилися з Толиком в електричці, коди він їхав сюди до когось. Але до кого, не знаю. Потім питала — відмахувався: мовляв, яке це має значення, головне, ми «дибали одне одного.

— Але ж він міг їхати до знайомих у Пучі чи інших селищах.

— Ми зійшли тоді разом із поїзда, і Толик казав, що мам по дорозі.

Хаблак запитав:

— Учора Бобир повертався до Іриня саме з тим знайомим?

— Звідки ж я знаю…

— З ким міг ще базікати всю дорогу?

— Певно, з ним.

— Так, мабуть, з ним, — погодився Хаблак. — Бобир не такий вже говіркий і навряд чи базікав би з незнайомим.

Нараз Висоцька перегнулася через стіл, зазирнула Хаблакові зблизька у вічі.

— Скажіть, — попросила, — скажіть мені, якщо можете: Толик загинув сам чи його вбили? Я подумала зараз… Ви кажете, Толик був зв'язаний з якимись людьми… А вчора зустрівся з ними…

Їй не можна було відмовити в проникливості, та що знав сам Хаблак? Тому й відповів зовсім щиро:

— Не знаю. Бобир потрапив під електричку, а за яких обставин — ще не знаю. Але ми з'ясуємо це.

— Він повернувся до мене й хотів порвати з ними! — раптом вигукнула Таня. — Він сказав мені, що хоче вийти з гри, він точно сказав це, розумієте?

— Розумію, — кивнув Хаблак. — До речі, Бобир ніколи не казав вам, що Славко мешкає в Ірині? Славко, з яким ми були в ресторані.

— Отой рудий? — перепитала зневажливо, і Хаблак подумав, що вона явно недооцінює Ярослава Хмиза. — Що впадав за Маринкою?

— Так.

— Село! — махнула рукою Таня. — І де тільки Толик його відкопав? Ведмідь неотесаний.

Хаблак згадав двоповерховий Хмизів будинок — ось тобі й ведмідь неотесаний! Але промовчав. Зрештою, розмова з Висоцькою поки що вичерпалася — треба було їхати до Хмиза.

Капітан інстинктивно зіщулився: наступний допит Хмиза хвилював і збуджував його, Хаблак відчував підсвідому тривогу, як перед полюванням на небезпечного звіра. Був упевнений, що саме з Хмизом вертався вчора Бобир до Іриня, однак той, мабуть, відмагатиметься, і знайти докази буде нелегко.

Хаблак попрощався з Висоцькою, проте до Хмиза відразу не поїхав. Пообідав з шофером у ресторані, водій їв багато і зі смаком, а капітан тільки поколупався в своєму ромштексі: обмірковував план допиту Хмиза.

Зрештою, вирішив, що Ярослав Михайлович мусить розгубитися, побачивши саме його, Хаблака, в ролі працівника міліції, як розгубилася Висоцька. Цим і слід скористатися: не дати йому оговтатися, ставити раптові запитання, загнати в кут.

Хаблак постояв трохи під дубом, збираючись з думками, повільно перейшов вулицю й рішуче штовхнув хвіртку Чмизової садиби.

Гадав, що замкнута, і доведеться грюкати, та хвіртка відчинилася легко, і капітан ступив на бетоновану доріжку, і по вела до будинку.

І одразу побачив Хмиза.

Ярослав Михайлович стояв за десять кроків од Хаблака й поливав зі шланга грядки з городиною. Шум води заглушив рипіння хвіртки, й Хмиз не бачив капітана — стояв боком до нього, — і Хаблак зупинився, дивлячись, як спритно робить Хмиз свою справу. Підіймав шланг так, щоб водяний струмінь високо злітав у повітря й падав на землю дрібним дощем — не пошкоджував рослини й рівномірно зрошував грядки.

Хаблак кашлянув. Хмиз невдоволено повернувся до нього й впізнав одразу — капітан був певен цього, бо рука в нього смикнулася й водяний струмінь полетів кудись у куші. Але Хмиз утратив самовладання лише на мить: поклав шланг на землю так, щоб вода не розмивала грядки, обтер руки об бавовняні не дуже чисті штани й рушив до Хаблака, радісно посміхаючись.

— Яким вітром занесло тебе до нас? — запитав, зазираючи капітанові у вічі й простягаючи руку. — Радий бачити тебе, друже, от ніколи б не подумав…

Хаблак стояв, заклавши правицю за борт піджака. Хмиз, зрозумівши, що руку йому не подадуть, зробив спробу поплескати Хаблака по плечі.

Каштан ступив крок назад. Певно, Хмиз збагнув уже все, бо очі в нього посвітлішали й зробилися холодними, проте вів далі розпочату гру — відступив, даючи дорогу, й мовив солодко:

— Мені дуже приємно бачити тебе, хоча не сподівався… Та ми завжди раді гостям, вибач тільки, я зараз перекрию воду.

Хмиз повернувся спиною до Хаблака й пішов до крана, а капітан повільно рушив до будинку. Подумав, що оці перші секунди Хмиз виграв у нього.

Хаблак зупинився і, дочекавшись, коли Хмиз закрутить кран, сказав, не спускаючи з нього погляду:

— Не сподівалися на мій візит, Ярославе Михайловичу, проте що поробиш, шляхи господні й людські недовідомі, і лише гора з горою не сходиться. Маю серйозну розмову до вас, може, запросите до покоїв?

І все ж Хмиз не міг відмовитися від розпочатої гри. Хаблак розумів чому: вигравав якісь секунди для з'ясування становища і обрання лінії поведінки, бо поява Хаблака була для нього несподіваною — він махнув рукою доброзичливо й мовив, зобразивши мало не радісну посмішку:

— Проходь, будь ласка, друже, дуже прошу, тільки, — приклав пальця до вуст, — дружина дома, й не дай боже про дівчат…

Хмиз пропустив Хаблака до передпокою і вказав на двері ліворуч, які вели до просторої світлої кімнати, застеленої рожевим килимом. Гардини на вікнах теж були рожеві, й усе в цій кімнаті здавалося рожевим, навіть світлі поліровані меблі.

Хмиз указав капітанові на масивний м'який фотель біля журнального столика.

— Сідай, друже, — сказав гостинно, — а я зараз попрошу дружину вготувати нам каву. Сподіваюсь, ти вже обідав, бо ми…

Хаблак зупинив його владним жестом. Витягнув посвідчення, розкрив перед Хмизом.

Ярослав Михайлович лише глянув, зареготав підкреслено весело, і Хаблак остаточно впевнився, що Хмиз давно розгадав їхню гру, і зникнення Бобиря, як вони й вважали, не було випадковим.

— Для чого ж були оті… — Хмиз зневажливо клацнув пальцями, — фіглі-міглі? Сказав би одразу: з міліції. Ну й що? Головне — свій хлопець, а де працюєш…

— У даному випадку це має значення, — перервав його Хаблак, — і я з'явився до вас, громадянине Хмиз, з цілком офіційною місією.

— А якщо з офіційною, — анітрохи не збентежився Ярослав Михайлович, — то дуже прошу сідати. — Сам вмостився на дивані боком до капітана. — Я уважно слухаю.

Хаблак витягнув з портфеля папери.

— Прошу ознайомитися й розписатися, — сказав сухо.

Хмиз читав підкреслено довго. Нарешті взяв ручку, зітхнув і розписався. Мовив скрушно:

— От не гадав, що нам доведеться вести таку розмову. У Валерії було веселіше…

Капітан обірвав його:

— Прошу відповісти, де ви перебували вчора між дев'ятою та одинадцятою годинами вечора?

Хмиз не задумався ані на секунду:

— Вдома.

— Це може хтось підтвердити?

— Ну хто? Звичайно, дружина, діти.

— І що ви робили в цей час?

Ярослав Михайлович знизав плечима якось ніяково, немов вибачався.

— Спав, — пояснив, — я взагалі рано лягаю, а вчора чомусь зморило, ліг ще раніше. Ревізія в моєму магазині, вдень накрутився… Знаєте, як з ревізорами? І те їм погано, і те…

Хаблак не дав заплутати себе.

— І коли ви лягли спати? — запитав.

— Точно не пам'ятаю. По-моєму, близько дев'ятої. Але їй в дружини попитайте, вона краще знає. Катря в мене опівнічниця, та що вдієш — жінка. У неї свої клопоти, двійко дітей маємо, їх нагодувати, обіпрати, це, я вам скажу, не дарунок. Тещу хочу виписати, однак приліпилася до свого села…

І знову Хаблак не дав увести себе вбік…

— Давно бачили Бобиря? — запитав.

Хмиз не задумався: давно чекав на це запитання, одразу збагнув, для чого завітав до нього цей міліцейський сищик. Адресу міг вивідати тільки в Бобиревої коханки. Толик учора був у цієї суки — вранці, ще до побачення з ним, і, певно, від восьмої до дев'ятої вечора, коли Хмиз заходив додому.

Не треба було відпускати Бобиря, проте мусив забезпечити собі хоча б якесь алібі — дружина й діти, щоправда, сумнівні свідки, але ніхто не зможе довести, що його не було удома!

Учора ввечері їх з Толиком не бачили разом, і слідів не лишилося…

А от що бачилися на вокзалі, що їхали разом до Іриня, довести не так-то й складно. З сотнями людей зустрічалися на вокзалі, в електричці, й хто зна, може, міліція вже має свідків. Отже, не було рації відмагатися, це б лише ускладнило його становище, і Хмиз відповів твердо:

— Толика? Вчора здибалися на вокзалі. Виявляється, — підморгнув Хаблакові, — його хахалиця мешкає десь тут поблизу, й Толик їхав до неї.

— Яким поїздом?

— Дев'ятнадцять одинадцять.

— До Іриня прибули пів на восьму?

— Точно. І розійшлися на вокзалі. Толик ще був трохи під газом, до буфету пропонував, пивка попити, але я відмовився.

— І більше того вечора не бачилися?

— Звідки ж? Він же до Танюшика поспішав, для чого йому я?

— Після того вечора, коли були в ресторані з дівчатами, зустрічалися з Бобирем?

— Обіцяв подзвонити, та зник кудись. Вчора казав: ховав бабусю. Десь в Одесі чи Сімферополі.

— Давно знайомі з Бобирем?

Хмиз дозволив собі не відповісти. Запитав сам:

— А що, власне, сталося? Чому це міліція так цікавиться Бобирем? Я ж розумію, не від гарного життя ви з Толиком контакти шукали. Навіть у ресторані з красотками.

Хаблак рішуче поставив Хмиза на місце:

— Запитую лише я, зрозуміло? І прошу вичерпно відповідати. Отже, давно знайомі з Бобирем?

— Два роки.

— Як познайомилися?

— Він же в промторзі працює, а я — завмагом.

— Допомагав одержувати ходові товари?

— А-а… — махнув рукою. — Від Толика нічого не залежить, тим більше, що я в приміському районі. Але ж, якщо відверто, компанії в нього цікаві…

— Красотки?

— І це було, самі знаєте. Проте, по-моєму, це компетенція місцевкому, а не міліції. А ви хитрий, — підморгнув, — тепер я розумію: прикинувся п'яним і проспав на килимі у Валерії…

— Про що розмовляли з Бобирем в електричці?

— Так, дрібниці. Про життя.

— А конкретніше?

— Скаржився на якісь перепони в суді. Він у Танюшика по вуха врізався, хоче одружитися. А я вважаю, вона скоро йому роги наставить…

— Про які справи йшла мова?

— Справи? — аж здивувався Хмиз. — Нема в мене справ з Бобирем. У нас в магазині є план, і ми виконуємо його.

— Скажіть, — перевів розмову на інше капітан, — от ви щомісячно перевиконуєте план і одержуєте прогресивку. Скільки?

— Близько трьохсот карбованців на місяць разом із зарплатою. — Хмиз засовався на дивані: збагнув, куди хилить Хаблак, і ця розмова була йому не до душі.

— І жінка заробляє карбованців сто?

— Сто п'ятдесят.

— Гаразд, — погодився капітан. — Разом чотири з половиною сотні. А скільки коштує ваш будинок?

— Ми дуже економно живемо, — заперечив Хмиз. — Крім того, майже не витрачаємося на овочі й фрукти.

— Що скромно, то я бачу, — капітан красномовно пнув туфлею рожевий килим. — Однак все одно сумніваюся, що ваших спільних прибутків вистачило б на такий будинок.

— Маєте рацію, — спокійно погодився Хмиз. — Батьки дружини допомогли, тесть і рідна теща. Тесть помер недавно, а був головою колгоспу. Грошенят підкинув… Вам би, каже, не дав, та онуків шкода, для онуків нічого не пожаліємо!

Хаблак задумався, нараз якась ідея майнула в нього — пожвавішав і мовив:

— Отже, ви розпрощалися з Бобирем на привокзальному майдані й більше його не бачили, так? Можна запротоколювати?

— Можна, — погодився Хмиз. — Саме так і було.

— До речі, — недбало запитав капітан, — у чому був одягнутий Бобир?

Хмиз почухав потилицю.

— Костюм, здається, сірий. Точно, темно-сірий, модний, я широкими лацканами. Я ще подумав — фінський. Запитав, а він каже: шив у кравця.

— Краватка була?

— Ні, сорочка розстебнута.

— У капелюсі?

— В береті. Чорний берет, польський. У нашому магазині минулого року були, із шкіряним кантом — розкупили за день, модні.

— Модні, — ствердив Хаблак, — ніде не можу дістати,

— Зробимо, — пообіцяв Хмиз, — я вам дістану.

Капітан перепитав:

— Точно пам'ятаєте, що Бобир був без краватки і в чорному береті з кантом?

— Звичайно.

— Так і запишемо. А черевики які?

Хмиз похитав головою.

— Не звернув уваги. Здається, босоніжки. Начебто схожі на мої.

Ярослав Михайлович погойдав ногою, і Хаблак відзначив, що взуття в Хмиза не менше сорок четвертого розміру. Отже, слід біля кротовища залишив не він.

— Прошу підписатися, — простягнув Хмизові протокол.

Той уважно прочитав і розписався.

— Усе правильно, — ствердив. — Однак, якщо можна, хотів би запитати: чого це ви Бобирем цікавитесь? Накоїв чогось?

— Учора ввечері Бобир потрапив під електричку.

Хмиз аж сіпнувся.

— Загинув? Толик загинув?

— Так.

Ярослав Михайлович зробив скорботне обличчя.

— Шкода, гарний хлопець був. І порівняно молодий. Як же це трапилось?

— Напився й заснув на рейках.

— Ось до чого пиятика доводить! — лицемірно підвів очі вгору Ярослав Михайлович, а Хаблак згадав, як дудлив він коньяк у ресторані. Попросив Хмиза гукнути дружину, і вона підтвердила, що чоловік вчора ліг спати о дев'ятій вечора й не виходив з дому аж до ранку.

Капітан спустився з веранди на подвір'я. Попросив води і, поки Хмиз цідив у кварту, огледівся.

Садиба невелика, соток вісім. Кілька фруктових дерев, кущі смородини та аґрусу, під парканом малинник. Поруч нього туалет, а за ним ще одна маленька хвіртка.

Хмиз приніс воду. Хаблак зробив кілька ковтків без усякого задоволення і почимчикував до виходу. Відчиняючи хвіртку, озирнувся і перехопив напружено-тривожний погляд Ярослава Михайловича — задоволено посміхнувся і сів у машину. Наказав їхати до Києва: мусив ще застати в управлінні Каштанова.

Полковник слухав, пестячи борідку, а Хаблак доповідав розважливо:

— Я впевнений, що Бобиря вбито. Треба провести повторний, кваліфікованіший розтин його тіла. Тепер ми точно знаємо, що Хмиз бачився з Бобирем після дев'ятої години вечора. Бо Ярослав Михайлович твердить, що Толик був у береті, навіть описав — якому, а берет цей зберігався у Висоцької, і Бобир надів його, ідучи від неї. Хмиз забув, що вдень Бобир не носив берета, в його пам'яті зберігся, так би мовити, вечірній образ Толика, зрештою, Бобир був у тому ж костюмі й сорочці, а звідки Хмизові знати, що берет лежав у Висоцької? Отже, Бобир бачився з Хмизом після дев'ятої вечора й до початку одинадцятої, бо поїзд відправляється зі станції о десятій сімнадцять і виходить на той злощасний поворот приблизно через дві хвилини, а в цей час Бобир уже лежав на рейках.

— Це точно, — схвалив Каштанов. — Логіка бездоганна.

— Далі. Бобир зустрівся не тільки з Хмизом. Був ще хтось. Вважаю, ватажок їхньої банди. Висоцька твердить, що Толик готувався до серйозної розмови і навіть сказав, що виходить із гри. Хто вирішує такі питання? Ватажок. Вони з Хмизом зустріли Бобиря, довели до околиці селища, там убили і труп поклали на рейки. Щоб імітувати нещасний випадок.

— Дуже перспективна версія, — погодився Каштанов. — Проте могло бути й таке: Хмиз із ватажком чи ще якоюсь особою зустрілися з Бобирем, десь випили, Бобир сп'янів і потрапив під електричку.

— І таке можливе. Але для чого тоді Хмизові заперечувати вечірню зустріч з Бобирем? Якщо б усе сталося саме так, він не міг би знати, що Бобир загинув, і совість у нього була б чистою. Мовляв, зустрілися ще раз увечері, погомоніли й розійшлися.

— Почекаймо до ранку, — вирішив Каштанов, — і подивимось, що скажуть експерти. А ти спритно підловив Хмиза. Чиста робота, і він потрапив на гачок як недосвідчений карась.

Повторна експертиза підтвердила сумніви Хаблака. Судово-медичні експерти дійшли висновку, що Бобир одержав удар тяжким металевим предметом у потилицю, в результаті чого навіть тріснула потилична кістка.

Щоправда, експерти допускали: цей удар міг бути нанесений після наїзду електрички на Бобиря. Поїзд потягнув тіло, й голова вдарилася об велику гайку чи ще якийсь металевий предмет, котрий лежав між рейками. Проте нічого такого на місці випадку працівники міліції не знайшли, і ні в кого тепер не лишалося сумніву: Бобиря вдарили в потилицю, вбили чи знепритомнів, потім поклали на рейки і втекли.

Хаблак уявив собі навіть, як тікали Ярослав Михайлович і його спільник.

Навряд чи пішли назад до селища стежкою між вівсами. Перебігли залізничну колію і заглибилися в ліс. Там розсталися: Хмиз повернув до селища, глухими завулками вийшов до своєї садиби, потрапив до неї через хвіртку з тупика. А Хмизів спільник подався до вокзалу чи, вірогідніше, лісом до наступної станції: іти недалеко, всього чотири кілометри, і через годину сів на поїзд. Звичайно, якщо не живе в Ірині.

Хаблак подумав: ось коли міг згодитися собака. Коли б цей залізничний криміналіст одразу не увірував у нещасний випадок, міг би викликати поводиря з вівчаркою. Чоловіка, який пішов лісом, не наздогнали б, та до Хмизової садиби пес міг і вивести. Якщо, звичайно, Ярослав Михайлович не пішов водою чи якось по-іншому замів сліди. Між лісом і селищем простяглася заплава, а Хмизові в кмітливості не відмовиш: перейшов місточок і побрів ручаєм по коліна у воді. Але ж тоді мусив узути чоботи.

Капітан поклав висновки експертизи до папки й пішов до Каштанова. Почав доповідати, однак полковник одразу зупинив його:

— Мені дзвонив головний судмедексперт, і я в курсі справ. Твої пропозиції, капітане?

— Обшук у Хмиза і арешт. Єдиний аргумент проти: можемо сполохати спільника.

— Якщо він є, — уточнив Каштанов.

— Так, — погодився Хаблак, — якщо він є.

— Отже, — мовив полковник, — ми все ж допускаємо можливість, що Хмиз діяв сам. Міг, оглушивши чи вбивши Бобиря, дотягти його до залізничного насипу?

— Міг.

— А якщо у Хмиза є спільник, він зараз пішов у таке підпілля, що все одно найближчим часом нам його не розшукати. А у Хмиза можемо знайти речові докази, які виведуть на спільника. Готуйте оперативну групу, капітане. А я зараз дзвонитиму прокурору…

Побачивши Хаблака в супроводі дільничного інспектора й ще двох чоловіків у цивільному, але явно з військовою виправкою, Хмиз злякався.

Капітан уперше побачив Ярослава Михайловича зляканим, і, чесно, кажучи, це принесло йому задоволення.

Хмиз стояв на ґанку у бавовняних штанях і жовтій майці, у нього відвалилася щелепа, й чомусь він підтягнув штани. Стояв, зібгавши в кулаці пасок штанів, холоші підскочили, оголивши білі, вкриті рудим волоссям ноги, і вся ми поза наче підкреслювала його страх і розгубленість.

Хаблак пред'явив санкціоновану прокурором постанову на обшук і попросив дільничного інспектора привести понятих.

Ярослав Михайлович трохи оговтався і спробував навіть висловити обурення:

— На якій підстави? — заволав. — Це незаконно, і я скаржитимусь у вищі інстанції! У чому мене звинувачують?

Хаблак обірвав його:

— Ми змушені провести обшук у зв'язку з розслідуванням справи про вбивство Бобиря.

— Яке вбивство! — стріпнувся Хмиз. — Ви ж самі казали: нещасний випадок!

— Одержали додаткові дані, громадянине Хмиз, — пояснив капітан, — от і виникла потреба зробити у вас обшук.

— Шукайте хоч десять років, — махнув рукою Ярослав Михайлович, — все одно нічого не знайдете.

Проховник привів понятих — сусідів Хмиза. Вони були збентежені, дивилися на Хмиза ніяково, буцімто підкреслювали, що не мають нічого спільного з тим, що відбувається, і прийшли з примусу, та Хаблак побачив у їхніх очах цікавість і навіть нетерпіння: здається, знали чи догадувались, хто такий насправді Ярослав Михайлович, і раділи, що правда нарешті восторжествує.

Капітан розпорядився відправити Хмизових дітей до сусідів, і оперативники взялися до роботи.

Ярослав Михайлович з дружиною сіли в кутку великої кімнати; сиділи не розмовляючи, напружено спостерігаючи на роботою працівників міліції.

Минуло вже кілька годин, дільничний навіть бігав до найближчої закусочної по бутерброди для оперативників і понятих, але так нічого й не знайшли. Закінчивши обшук у домі, перейшли до садиби. Хаблак узявся оглядати сарай, де цілий стіл і кілька полиць займали різні інструменти.

Хмиз був людиною хазяйновитою, інструменти розклав и ідеальному порядку, мав ключі всіх розмірів, ножівки, пилки, сокири, навіть портативний столярний верстат з циркуляркою та електрорубанком. В окремих ящиках зберігалися болти, гайки, цвяхи, шурупи.

Хаблак перебрав усе це господарство й не знайшов лише молотка. Звичайнісінького молотка, без якого не обходиться жодний господар, не кажучи вже про такого ретельного, як Хмиз.

Капітан вийшов з сарая, запитав у Ярослава Михайловича, який примостився на грубо збитому, власного виробництва табуреті:

— Чи є у вас молоток, громадянине Хмиз?

— Чом нема? — одповів, підвівши очі, проте одразу опустив їх і, взявшися руками за табуретку, додав: —У мене, бачите, інструмент справний.

— Покажіть, де молоток, — попросив Хаблак, але Хмиз і далі сидів — пальці, якими стискав табуретку, побіліли од напруги.

— Шукайте, — сказав, — мусить бути в сараї.

— Я вже обшукав усе.

— Діти могли затягти чи хтось із сусідів позичив. Ти не брав? — запитав у понятого.

Той зиркнув на Хмиза здивовано.

— У тебе візьмеш!.. — тільки й відповів, і капітан зрозумів, що Хмиз навряд чи позичив би кому-небудь свій інструмент. Запитав:

— Який мали молоток? Опишіть.

— Звичайний, за шістдесят копійок. Таких у магазинах навалом.

— Фігурний чи брусочком?

— Брусочком.

— Знайдіть.

Ярослав Михайлович неохоче підвівся з табуретки, прослідував до сарая.

— Подивись ліворуч біля ящика, — мовила йому вслід дружина. — Я вчора бачила.

Хмиз навіть не озирнувся. Молотка не виявилось ні біля ящика, ні в іншому місці. Ярослав Михайлович зазирнув під стіл, потім у ящик із цвяхами.

— Мабуть, діти кудись затягнули, — визнав нарешті. Хаблак наказав дільничному:

— Підіть попитайте в дітей, чи не брали молоток. — Дивився, як прошкує, важко переступаючи ногами, взутими в літні тапочки, до свого табурета Хмиз.

Обшук підходив до кінця, однак нічого підозрілого оперативники не знайшли. Усі цінності Хмиза складалися з кількох перснів, золотого жіночого годинника, семисот карбованців готівкою і п'ятисот на ощадкнижці.

Один з оперативників поліз на горище в сараї, а другий підійшов до водяної колонки, качнув, і вода полилася в підставлене відро. Оперативник сковзнув поглядом по гумовому шлангу й запитав у Ярослава Михайловича:

— Яким насосом качаєте?

— «Харків».

— У шахті? — вказав оперативник пальцем на землю. — Глибоко?

— Два з половиною метри.

— Колодязь цеглою викладали?

— Чим же ще?

Оперативник обійшов навколо колонки.

— Перекриття з дощок? — запитав.

— Так.

— Акуратно зроблено, — схвалив оперативник. — Закидали землею, навіть дерном обклали. Де у вас лопати?

Хаблак побачив, як ледь-ледь затремтіли губи в Ярослава Михайловича.

— У сараї, — відповів замість нього.

Оперативник виніс з сарая штикову лопату, енергійно піддів дерен, оголивши вкриті поліетиленом дошки перекриття. Через кілька хвилин разом із Хаблаком вони зняли дошки: глибоко в землю врізалася вузька шахта, на дні якої стояв електромотор «Харків».

Оперативник приніс драбину, спустився в шахту. Постояв, уважно оглядаючи стіни, й почав вистукувати їх.

Хаблак нахилився над шахтою, спостерігаючи за діями колеги. Куточком ока бачив, як Хмизова дружина трохи звелася з табуретки. Наказав старшині:

— Ретельніше, прошу вас.

— Угу… — промимрив той у відповідь невдоволеної не потребував таких вказівок, був спеціалістом своєї справи.

На висоті трохи більше метра від дна колодязя старшина, вистукавши кілька цеглин, попросив капітана:

— Скажіть Астахову, нехай подасть інструменти.

Другий оперативник приніс брезентовий чохол з якимись залізяками, старшина витягнув металевий стрижень з розплющеними кінцями, піддів і легко вивалив цеглину з кладки. Потім другу, третю…

Заліз рукою, витягнув бронзову шкатулку. Зазирнув у тайник.

— Усе, — пробуркотів. Подав шкатулку Хаблакові. — Тримайте, товаришу капітан.

Шкатулка була важкою. Хаблак трусонув її й почув брязкотіння.

— Що в ній? — обернувся до Хмиза.

Той повільно підвівся, не зводячи очей зі шкатулки. Весь якось обм'як, ноги підігнулися, і капітанові здалося, що зараз упаде. Натомість ступив крок уперед, зареготав знервовано, мало не істерично.

— Шайбочки! — вигукнув. — Там усі мої шайбочки!

— Шайби? — здивувався понятий. — У шкатулці в колодязі?

— Не ті шайби, що ви гадаєте… — Хаблак знову трусонув шкатулкою й запитав: — Де ключ?

— У сараї… Коробка з шурупами… там він.

Старшина приніс ключ. Хаблак запропонував усім піднятися на веранду й відімкнув шкатулку. Зазирнув і похитав головою.

Поняті витягували шиї, щоб також зазирнути, й капітан не став випробовувати їхню цікавість: висипав вміст шкатулки на стіл.

Золоті монети, обручки, персні з діамантами, браслети…

Подивився на Хмиза з дружиною. Сиділи, спершись грудьми на стіл, в однакових позах, і не зводили очей із золота. Не бачили зараз нічого, крім нього, забули про все — міліцію, понятих, обшук, усе, що тяжіло над ними, загрожувало їм, — дивилися, і їхні очі жадібно блищали.

— Гарні шайбочки! — Хаблак вибрав з купи золоту монету, підкинув і спритно впіймав. — Орел чи решка?

Хмиз облизав сухі губи.

— Подавитися б вам цими шайбочками! — кинув люто. — Ти за все життя й десятої частини не заробиш!

— Мені вистачає зарплати, — безжурно засміявся Хаблак. — Для чого мені золото?

— Що ти розумієш у золоті! — підвів стиснутого кулака Хмиз, і в цьому жесті було стільки люті й безнадії, що Хаблакові здалося: дати йому це золото — мало не їстиме його. — Золото — це життя!

— За гратами! — кинув один з оперативників, і Хмиз одразу зіщулився, зробився наче меншим і старішим.

— І це ж треба! — здивувався нараз понятий: видно, справжній зміст усього, що відбулося, нарешті дійшов до нього. — Мати таке багатство й позичати гроші! Я півтори сотні одержую, а він мені ще п'ятірку винний… — закінчив якось жалібно, немов усвідомив, що цю п'ятірку безнадійно втрачено.

Капітан підсунув до себе золоті витребеньки. Попросив понятих:

— Сідайте ближче, складемо протокол. А ви, — озирнувся до старшини, — продовжуйте обшук.

Гой розвів руками.

— Власне, все… — Оглянув веранду, нараз у поле його зору потрапили грубо збиті табурети, на яких перед цим сиділи Хмиз з дружиною. Взяв одного з них, обдивився уважно. Піддів масивною викруткою сидіння, одірвав від ніжок.

— Нічого… — зітхнув. Пристукнув сидіння й відставив табурет. Пнув ногою другий, либонь, не хотілося морочити собі голову, та все ж відірвав сидіння і з цього.

— Гляньте, капітане! — подав розбитий табурет. — Тут щось є…

Хаблак витягнув з добре замаскованого тайника гроші, загорнуті в целофан, і кілька ощадкнижок.

Пачка купюр по сто карбованців була такою великою, що жінка-понята сказала вражено:

— Я гадаю, і в банку стільки нема! І де ти стільки взяв, Ярославе Михайловичу?

— Накрав! — одповів Хаблак замість Хмиза. — Ваші гроші, громадяночко, мої і ваші, наші спільні, привласнені хапугами й злодіями.

— Це я злодій? — нараз підвівся над столом Хмиз. Видно, збагнув, що йому більше нема чого втрачати. — Я злодій? Це ви — нікчеми, жалюгідні людці, задовольняєтесь крихтами! Я — людина, й ніхто не знає, що криється в мені. Набачився… Завідуючі, директори, начальство всяке!.. А ти мені цю торгівлю дай! Мені, у власні руки — і я покажу, як треба!

— Не дамо! — відрізав Хаблак. — Знаємо й бачили вже! Купці й фабриканти, біржові ділки, банкіри! Тобі дай простір, справді розгорнешся, всіх — до нігтя, люди для тебе мурашки, топтатимеш їх. А ми не дозволимо, намордник надінемо, збагнув ти, злодюго! — Кинувши це в обличчя Хмизові, махнув рукою й замовк — певно, все ж перегнув малицю: негоже йому, представникові влади, втрачати контроль над собою. Але сумління не мучило його і з задоволенням повторив би свій маленький і дещо сумбурний монолог.

Почав рахувати гроші. Збився мало не одразу — все ж Хмиз вивів його з рівноваги: зосередився й закінчив рахувати.

П'ятдесят тисяч!

А скільки на ощадкнижках?

Десять книжок на пред'явника по п'ять тисяч на кожній. Отже, була в Ярослава Михайловича педантична жилка, полюбляв круглі суми. Сто тисяч у саморобному табуреті, за який і карбованця віддати шкода.

Хаблак підвівся й мовив офіційно:

— Ми затримуємо вас, громадянине Хмиз. Прошу ознайомитися з постановою.

Хаблак з Коренчуком сиділи за столом, на якому розклали свої папери. Каштанов походжав по кабінету, заклавши руки за спину й задерикувато виставивши вперед борідку. Трохи осторонь вмостився на стільці слідчий прокуратури Устинов.

— Що ж маємо, товариші криміналісти? — сказав полковник так, буцім розмовляв сам із собою. — На перший погляд, багато, а якщо заглибитися, так би мовити, в суть? Доведеться визнати, що зроблені лише перші кроки.

— Ну чому ж перші? — образився Хаблак. — Один Хмиз чого вартий!

— Але ж, сподіваюсь, ви не заперечуватимете, що Хмиз — не головна фігура.

— Хто ж його зна…

— Давайте розкладемо все по поличках, — запропонував Каштанов.

Хаблак ледь помітно всміхнувся, затулившись од полковника долонею. Оце «давайте розкладемо по поличках» чув уже не один десяток разів і щоразу уявляв розвішані на довгій стіні полковникового кабінету полички, на які Каштанов розкладає свої матеріалізовані в якісь речі аргументи.

Полковник і справді зупинився біля стіни, зіперся на неї спиною, почав розважливо:

— Що ми маємо проти Хмиза? Перше: сто тисяч карбованців готівкою і на ощадкнижках, приблизно на сто п'ятдесят тисяч золота й інших коштовностей. Так?

Хаблак уявив, як Каштанов поклав на першу поличку паку грошей і бронзову шкатулку з обручками й золотими монетами. Поклав, відступив і помилувався шкатулкою.

— Друге, — вів далі полковник. — Докази того, що Хмиз бачився з Бобирем незадовго до вбивства останнього. Три фактори свідчать проти Хмиза. його твердження, що бачив Бобиря в береті. Відсутність молотка в наборі інструментів і те, що Хмиз не може пояснити, куди подів його. Нарешті, на чоботах Хмиза, вилучених під час обшуку, експерти знайшли глей, ідентичний глеєві на берегах ручаю поблизу Хмизової садиби, що підтверджує вашу версію, капітане, щодо того, ніби Хмиз намагався замести свої сліди. Згодні?

Хаблак кивнув і уявив, як полковник поклав на наступні полички берет, молоток і заляпані чоботи.

— Не вистачає молотка, — втрутився Устинов. — І його треба знайти.

«Наче я сам цього не знаю, — подумав Хаблак. — Але спробуй! Може, він його закопав чи закинув десь у лісі?»

— Від місточка через ручай до Хмизової вулиці далеко? — запитав Устинов.

— Чверть кілометра.

— Мабуть, він кинув молоток у ручай, — сказав полковник. — Зараз подзвоню до Іринського міськвідділу, нехай пошукають там.

— Голка в стіжку, — прокоментував Хаблак.

— Яку також можна знайти, — заперечив полковник. — Далі. На допитах Хмиз пояснює, що під час війни його батько переховував у Львові єврейську сім'ю — колишнього багатого польського комерсанта, і той заплатив йому золотом, тим самим золотом, яке знайшли оперативники у колодязі під час обшуку. Батько помер, і золото, мовляв, залишилося в спадок. Хмизова дружина твердить те ж саме. Вони не такі вже прості, це подружжя, і заздалегідь вибудували й завчили гарну версію. Зруйнувати її важко. Родину, котру переховував батько Хмиза, гітлерівці потім вивезли до концтабору й знищили. Більше того, я зробив запит у Львів і ось щойно одержав відповідь. — Каштанов узяв зі столу папірець, помахав ним у повітрі. — Збереглися свідки, які підтверджують, що справді Михайло Михайлович Хмиз, який під час окупації мешкав на Глиняній вулиці, переховував деякий час власника галантерейної крамниці Хаїма Мордковича Гершензона, у якого працював до війни продавцем. Потім Гершензон виїхав до містечка під Львовом, де його і взяло гестапо.

— Ого! — вирвалося в Хаблака. — А якщо Ярослав Михайлович не бреше?

— Ось бачите, — поморщився Устинов, — навіть у вас зародився сумнів.

— Бреше, — мовив нарешті Коренчук, який до цього сидів мовчки. — Перші дані в мене вже є…

— Які? — занетерпеливився Устинов. — Чого ж ви мовчите?

— Сиджу й слухаю вас, — зніяковів лейтенант. — Дуже цікаво… Особливо, як капітан підловив Хмиза на береті. Я б не додумався.

— Які ж у вас дані?

— Я попросив капітана вилучити в громадянки Висоцької кофту. Вилучити чи позичити, як там йому буде зручніше. Потім у зв'язку з ревізією і арештом Хмиза ми взяли кофту в продавщиці магазину. Точно таку ж, як у Висоцької. Одна наче імпортна, англійська, принаймні про це свідчить ярлик, друга — наша, вітчизняна, а експерти твердять, що обидві зроблені з абсолютно однакової вовни. Крім того, встановлено, що ярлик — кустарного виробництва.

— Допитували продавщицю? — поцікавився Устинов.

— Стояла на своєму: подруга привезла з Москви. Я запитав, яка саме подруга, прізвище й адреса… Тоді змінила тактику: мовляв, купила на вулиці в незнайомої жінки й боялася признатися, щоб не звинуватили у потуранні спекуляції.

— Усе ще бояться Хмиза, — констатував Устинов.

— Авжеж. Він їх тримав у руках. Але все одно я дізнаюсь, звідки Хмиз одержував такі кофти.

— Завдання номер один, — погодився Устинов. — Які ваші пропозиції?

— Капітан казав, що під час обшуку в Хмиза вилучений блокнот, в якому записані телефонні номери, а це — коло Хмизових знайомств.

— Так, — ствердив Хаблак, — і я вже почав з'ясовувати, хто з них може зацікавити нас.

— Я б просив вас підключитися до цієї роботи, — сказав полковник.

— Із задоволенням.

— Маєте ще запитання?

Хаблак з Коренчуком майже синхронно підвелися, і полковник відпустив їх, залишившись з Устиновим. Вивчивши Хмизів блокнот, Коренчук запропонував:

— Давайте поділимо телефони на групи.

— За яким принципом? — поцікавився Хаблак. — Службові й квартирні? Це вже зроблено.

— Я мав на увазі ще дві підгрупи. Аналізуючи службові телефони, встановлюємо, яким організаціям чи підприємствам вони належать. Складаємо список цих організацій чи підприємств, виділяючи найперспективніші з точки зору Хмиза. З'ясовуємо, в яких осіб чи в яких відділах встановлені ці телефони. Розмовляємо з людьми.

— Ого! — засміявся Хаблак. — А ви знаєте, скільки номерів записано в Хмизовому блокноті?

— Приблизно.

— А я знаю точно. Триста сорок вісім.

— Ну й що?

— Довга історія.

— Гадаю, не така вже й довга. Побачите, більшу частину цих номерів ми відметемо при початковому аналізі. Дивіться: в першу підгрупу виділяємо так звані зашифровані номери. Ось наприклад: «Б. К. — 74–20–37». Це може бути Борис Костянтинович, Берта Кирилівна, нарешті Борислав Котенко чи Кривоніс. Тисячі варіантів, і Хмиз чомусь не розшифрував ініціали. До речі, ви спитали його, що то за номери?

— Відмовився відповідати.

— Що ж, його право.

— Як подивишся, скільки в нього прав!..

— Закон.

— Зараз ви скажете, що його треба поважати.

— Скажу.

— І навіть уточните, згідно з якою статтею й параграфом.

— Можу.

— Бути вам професором юриспруденції.

— Якщо захочу, — цілком серйозно відповів Коренчук, та не витримав і весело зареготав. — А поки я не професор і навіть не доцент, давайте сюди Хмизів блокнот, виберемо зашифровані номери.

Вони погортали записник і виписали чотирнадцять номерів.

— Почнемо, — сказав Коренчук і зняв трубку.

Покрутив диск, підморгнув Хаблакові й запитав:

— Це абонент 97–84–91? Турбують вас з АТС, черговий Шевчук. Ви мене гарно чуєте? Скарг нема? У зв'язку я перереєстрацією телефонів прошу точно назвати прізвище, ім'я й по батькові людини, на яку зареєстровано апарат. Бацало Кирило Пилипович? Так, записую, дуже дякую. На Суворовській вулиці, так, вибачте, записую, тридцять сім, квартира сто п'ята. А чи не можна побалакати її самим Кирилом Пилиповичем? На роботі? Дайте, будь ласка, номер його телефону. Спасибі, записав. Коли не секрет, яка це організація? База облспоживспілки? Ще раз дякую, бувайте здорові.

— Чудово! — поаплодував Хаблак, коли лейтенант поклав трубку.

— Балакуча стара — наш дорогоцінний скарб, капітане. Не завжди, на жаль, старі сидять біля телефонів, і наш шлях не такий вже вторований.

— І все ж давайте, лейтенанте, далі, це у вас здорово виходить.

Другий номер, біля якого стояли літери «В. С.», виявився квартирним телефоном Вячеслава Серафимовича Гавриленка — адвоката районної юридичної консультації.

На третьому телефоні Коренчук спіткнувся. Відрекомендувався, як і раніше, черговим по АТС, але, коли справа дійшла до прізвища абонента, на другому кінці лінії цілком резонно заявили, що прізвище, ім'я та по батькові є в реєстраційних документах станції і простіше було б зазирнути в них. В принципі це було правильно, проте взяти Коренчука голими руками, тим більше посиланням на елементарний порядок, виявилось важко.

— Як хочете, громадянине, — зітхнув у трубку, — звичайно, робіть, як хочете… Але врахуйте, ми йдемо вам назустріч і зовсім не зобов'язані обдзвонювати абонентів. У такому разі прошу вас з'явитися на АТС завтра о чотирнадцятій годині. Не можете? Це вже ваше діло, дорогий товаришу, однак ми вдамося до санкцій… Ну, ось і добре, так і записую: Іван Іванович Горохов. До речі, Іване Івановичу, по-моєму, ми з вами знайомі, випадково не в міськпромторзі працюєте? Шкода… Зовсім забув, нам днями мусять привезти нові двоколірні імпортні апарати. Як організувати? Спробуємо… То де ви зараз, якщо не в міськпромторзі? Директором магазину на Відрадному? Синтетика — це мрія моєї жінки. То я вам подзвоню, шановний.

— Тобі треба переходити в агенти держстраху, — цілком серйозно зауважив Хаблак. — Здається, там зарплата нараховується від виробітку — за рік «Жигулі» купиш.

— «Жигуль» мені ні до чого, — також серйозно заперечив Коренчук, — а от букіністи з мене точно навар би мали.

Через дві години з чотирнадцяти номерів було розшифровано дев'ять: п'ять абонентів не відповідали, і лейтенант відклав розмову з ними на вечір. А поки що вони з Хаблаком склали список з дев'яти прізвищ — в тому порядку, в якому збиралися знайомитися з цими людьми.

Хоменко Василь Панасович. Заступник директора трикотажної фабрики.

Чугайов Володимир Олексійович. Начальник цеху трикотажної фабрики.

Василенко Ігор Леонтійович Завідуючий відділом міського управління торгівлі.

Горохов Іван Іванович. Директор промтоварного магазину на Відрадному.

Синельников Борис Всеволодович. Директор промтоварного магазину на Печерську.

Зельдович Йосип Семенович. Заступник директора бази.

Громов Михайло Іванович. Начальник цеху швейного об'єднання.

Бацало Кирило Пилипович. Директор бази облспоживспілки.

Гавриленко Вячеслав Серафимович. Адвокат Дарницької юридичної консультації.

До кінця робочого дня лишалося ще досить часу. Хаблак вирішив поїхати на трикотажну фабрику, Коренчукові ж випало познайомитися з завідуючим відділом міського управління торгівлі Ігорем Леонтійовичем Василенком.

— Подивіться, чи не носить Василенко взуття сорок другого розміру, — зробив останній інструктаж Хаблак. — І, нарешті, зверніть увагу ось на що: два передніх зуби зліва в нього, можливо, металеві.

— Це чому ж — металеві? — здивувався Коренчук.

— У вівсі біля електрички я знайшов недогризок яблука. На ньому зберігся надкус. Експерти твердять, що яблуко їла людина із вставними зубами.

— Цікаво, — погодився Коренчук. — Поїхали, і нехай нам щастить!

Василь Панасович Хоменко — заступник директора трикотажної фабрики, прийняв Хаблака одразу. Кабінет його лише умовно можна було назвати кабінетом: маленька кімнатка, третину якої займав великий стіл, завалений папками з паперами, різними кресленнями, зразками трикотажу. Був Хоменко огрядний, сивий, сидів у кріслі за столом якось міцно й поважно, дивився на Хаблака з цікавістю й без жодних ознак хвилювання. Потиснув капітанові руку й запросив сісти.

— Чим зобов'язаний? — поцікавився. — З відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності — ще розумію, але ж карний розшук?..

Хаблак пояснив мету своїх відвідин і, уладнавши формальності, подав Хоменкові обгорнуту целофаном теку з кількома фотографіями.

— Подивіться, може, когось впізнаєте, — попросив.

Серед інших фотографій в теці були знімки Бобиря й Хмиза.

Хоменко уважно роздивився фотографії.

— Не маю честі, — мовив упевнено. — Однак чому ви звернулися саме до мене?

— Ви знали Ярослава Михайловича Хмиза? Директора промтоварного магазину? — Хаблак назвав селище.

— Хмиза? — задумався Хоменко. — Ні, це прізвище мені не знайоме.

— Ваша фабрика постачала товари цьому магазинові?

— Ну, знаєте, — посміхнувся Хоменко, — наші товари продаються в стількох магазинах, що для підрахування їх потрібна лічильна машина.

— Ваша правда, — погодився Хаблак. — Отже, Хмиза ви не знаєте?

Хоменко подумав ще трохи.

— Ні, — відповів твердо. — Не знаю.

— І ще одне запитання? Де ви були минулої суботи від дев'ятої до одинадцятої години вечора?

— Ви в чомусь підозрюєте мене?

— Ні. Якщо не хочете, можете не відповідати.

— Чому ж, мені нема чого критися. У суботу разом з дружиною й дітьми їздили на дачу до друга в Осокорки. Там і заночували. Федір Юрійович Заманський, викладач механічного технікуму.

Хаблак підвівся.

— Але при чому тут якийсь Хмиз? — зупинив його Хоменко. — І яке це має відношення до мене?

— Він міг дзвонити вам.

— Ну, знаєте, до мене дзвонять тисячі людей. І я не можу…

— Звичайно, — не дав йому договорити Хаблак і відкланявся. Вийшов до коридора й запитав, як потрапити в цех, де начальником Володимир Олексійович Чугайов. Думав: Хоменко має безперечне алібі, в суботу він не міг бути разом з Хмизом. І взагалі, певно, не знає його, або має дивовижну витримку.

Володимира Олексійовича не було на місці, й взагалі ніхто не знав, де саме він перебуває зараз.

Кімната Чугайова відділялася від цеху тонкою дерев'яною перегородкою з вікном, затягнутим фіранкою, і начальник цеху в разі потреби міг відсунути її й бачити, що робиться в його господарстві. Зараз краї фіранки не сходилися, і Хаблак зазирнув до кабінету.

Довга й вузька кімната із столом у протилежному кінці, до якого, за традицією, приставлений літерою «Т» менший і вужчий. Ряд стільців попід стіною й шафа. Власне, нічого цікавого, крім того, що стіл був зовсім порожній: ані чорнильниці, ані теки чи записника, жодного папірця, буцім на ним ніхто й не сидів і не працював, і від цього кабінет Чугайова справляв враження необжитого, наче сюди лише випадкове забігали й не затримувалися ні на хвилину.

— Ви до мене? — почув раптом Хаблак за спиною.

Капітан озирнувся й побачив середнього на зріст чолопіка в темно-синій бавовняній робочій куртці, одягнутій на чисту й випрасувану сорочку, комір якої стягувала дбайливо зав'язана переливчаста краватка.

— Якщо ви начальник цеху Володимир Олексійович Чугайов, — відповів Хаблак.

Чоловік кивнув і відімкнув двері. Пропустив Хаблака поперед себе, підсунув йому стільця, ще не знаючи, хто саме й для чого завітав для нього, і це сподобалося капітанові: завжди приємно мати справу з вихованою людиною.

Чугайов сів не на своє місце за столом, який би відгороджував од нього відвідувача, а навпроти за столиком. Подивився гостро й пронизливо, а може, це тільки здалося капітанові, бо скельця окулярів у нього зблиснули, а це створює іноді неприємний ефект.

Хаблак подав Чугайову своє посвідчення. Певно, ще здалеку побачивши червону книжечку, той збагнув, з ким саме має справу: зиркнув на Хаблака уважніше й лише після цього зазирнув у документ.

— Капітан Хаблак, інспектор карного розшуку, — прочитав сам голосно, проте не здивувався, не запитав, для чого завітав до нього міліцейський капітан; зняв окуляри й почав протирати їх замшевою шматиною.

Така байдужість дещо збентежила Хаблака, і він мовив, заховавши посвідчення:

— Маю до вас кілька запитань, Володимире Олексійовичу. Візит мій цілком офіційний, тому мушу попередити, що за неправдиві свідчення нестимете відповідальність.

Чугайов натягнув окуляри, зблиснув ними й рішуче перервав Хаблака:

— Але ж ви мусите пояснити, що саме привело вас до мене. Ввести, так би мовити, в суть справи. — Він посміхнувся, і капітан побачив два золотих зуби ліворуч од двох середніх. Серце в нього тьохкнуло: надкус на яблуці, певно, зроблений Чугайовим. І він уже знає про арешт Хмиза, на всяк випадок приготувався до розмови зі слідчим. Голими руками його не візьмеш.

Хаблак підсунув Чугайову папірець.

— Прошу розписатися, — сказав сухо, — і зараз я введу вас у курс справи.

Чугайов поставив свій підпис. Мав гарну паркерівську ручку, насунув на неї ковпачок і заховав до внутрішньої кишені піджака.

Хаблак покликав з цеху двох робітників, пояснивши, в чому полягатимуть їхні обов'язки. В присутності понятих узяв у Чугайова відбитки пальців, потім подав йому теку з фотографіями.

— Прошу уважно переглянути й повідомити, якщо знайдете знайомих, — наказав.

— Для чого все це?

— Свого часу поясню.

Чугайов узявся за теку. Фотографії Бобиря й Хмиза були на третій сторінці, і, коли Чугайов перегорнув другу, Хаблак пильно втупився в нього. Та Володимир Олексійович нічим не виказав себе: затримав погляд на фотографіях не більше, ніж на інших, і перегорнув сторінку. Переглянувши всі знімки, відсунув альбом.

— Не знаю нікого, — мовив. — Принаймні не пригадую: в моєму віці пам'ять уже не така, міг когось і забути. Ні, не пригадую… — похитав головою.

— Так і запишемо, — погодився Хаблак.

Володимир Олексійович кивнув і стиснув долонею своє роздвоєне підборіддя.

— Може, тепер нарешті поясните мету ваших відвідин? — запитав.

— Вам знайоме прізвище Хмиз? — у свою чергу запитав Хаблак. — Ярослав Михайлович Хмиз?

Чугайов знову зняв окуляри й навіть подмухав на них, перш ніж протерти.

«Все ж він не чекав, що міліція вийде на нього, — злостиво подумав Хаблак. — Але ж торжествувати рано: вставні зуби можуть бути в тисяч людей, і тільки експертиза доведе, що саме Чугайов надкусив яблуко».

— Хмиз?.. — задумливо протягнув Чугайов. — Хмиз? Здається, я чув десь це прізвище. Проте точно твердити не можу. Боюсь помилитися.

— А Бобиря Анатолія Васильовича не знаєте?

Куточки губів у Чугайова ледь помітно затремтіли, однак відповів одразу й впевнено:

— Не знаю. Хто він такий?

— Працював у Печерському райпромторзі.

— І чим проштрафився?

— Анічим. Просто потрапив під поїзд.

— А-а… — якось навіть полегшено зітхнув Чугайов. — Нещасний випадок… Але при чому тут я?

— Ваш телефон записаний у блокноті Хмиза.

— Проте загинув цей… Бобир.

— Хмиз був останній, хто бачив Бобиря.

— Але ж у цього Хмиза, гадаю, багато знайомих, і, якщо орієнтуватися на записник… Мій телефон відомий сотням людей.

— Де ви були в суботу між дев'ятою й одинадцятою годинами вечора? — запитав Хаблак. Як він і гадав, бездоганного алібі в Чугайова не було.

— В кіно, — відповів. — Ми з дружиною ходили на восьмигодинний сеанс.

— У який кінотеатр?

— «Краків». На Русанівці. Ми там поруч мешкаємо.

— На який фільм?

— «Скарби Срібного озера». Шкодуємо, що пішли. Хлопчакам цікаво — про індійців.

— Чим можете довести, що були в кіно?

— Ну, знаєте!.. — розвів руками Чугайов. — Я там знайомих не зустрів.

— Шкода.

Чугайов засунув руку до кишені штанів, пошукав щось, і обличчя в нього посвітлішало. Витягнув пожмакані квитки. Ось, — простягнув. — Випадково збереглися.

«Зовсім не випадково, — подумав Хаблак, і тримав би ти їх ще хто його зна скільки!»

Капітан нічим не виказав своїх сумнівів, узяв квитки й виховав до конверта.

— Чудово, — мовив. — Приєднаємо до справи. Вибачте, що мусив потурбувати, але служба…

— Кожному своє! — блиснув окулярами Чугайов і погладив свій голий череп. — Коли я ще знадоблюсь?..

— Ми знайдемо вас, — одповів Хаблак, — але, сподіваюсь, обійдеться.

Чугайов обминув стіл і відчинив капітанові та понятим двері.

До виходу треба було пройти через увесь цех, однак Володимир Олексійович не полишив Хаблака. Йшов слідом і охоче пояснював:

— Бачите, яке виробництво. Сучасні машини, вітчизняні та імпортні. Випускаємо продукцію відмінної якості й маємо перехідний Червоний прапор.

— І що ж ви випускаєте? — поцікавився Хаблак.

— В основному продукцію з вовни. Дитячі костюмчики, дамські кофти й костюми, светри, джемпери, пуловери. Асортимент великий. Скажу не хвалячись, наші вироби користуються великим попитом.

Хаблак роззирався увсібіч з цікавістю. Справді, сучасне підприємство. І невже на цих машинах роблять «ліву» продукцію, яка йшла в магазини Буловацького й Хмиза? А ще в які? Тут без Коренчука не розберешся.

Зупинився біля якогось верстата, пропустивши Чугайова вперед: зовсім забув глянути на його взуття. Скосував очима: ні, найбільше сорок перший розмір, навіть сороковий — звичайні, трохи розтоптані босоніжки, яких повно в усіх взуттєвих магазинах.

Зрештою, він може й помилятися. Цікаво, що скажуть дактилоскопісти? Коли попросити, оброблять відбитки пальців Чугайова ще сьогодні. І треба поспішати…

Капітан попрощався з Чугайовим, швидко дійшов до прохідної і вскочив у тролейбус, який уже рушав. А через дві години йому було відомо, що Володимир Олексійович Чугайов даремно відмовлявся від знайомства з Хмизом: на пляшці коньяку, залишеній у кафе «Еней», знайшли відбитки його пальців.

Отже, четвертим у тій компанії, крім Буловацького, Бобиря й Хмиза, був він, начальник цеху трикотажної фабрики Володимир Олексійович Чугайов.

— Задоволений, бачу, що задоволений, сяєш як нова копійка! — мовив Каштанов, побачивши в дверях Хаблака. — Проходь і сідай.

Слідом за капітаном протиснувся в кабінет і Коренчук.

Хаблак сів у крісло, поклавши на приставний столик теку, а Коренчук примостився на стільці біля стіни, тримаючи портфель на колінах.

— Доказів і фактів, — постукав кінчиками пальців по теці Хаблак, — вистачає, і постанову про арешт Чугайова прокурор затвердить не вагаючись.

— Маєш рацію, — погодився Каштанов. — Я вже радився з прокурором, проте він рекомендує почекати.

— Але ж вам відомо, що яблуко, знайдене біля залізниці, де загинув Бобир, надкусане Чугайовим. Маємо висновок експертизи. Правда, не остаточний, для стопроцентової гарантії треба мати зліпок із щелепи цього пройди. Однак відбитки пальців…

— Згоден, — остудив його запал Каштанов, — я згоден я тобою, і все ж, якщо хочеш, ми тільки підійшли до кульмінації справи. Яка ваша думка, лейтенанте?

Коренчук переставив портфель на сусідній стілець, хотів підвестися, але полковник зупинив його ледь помітним жестом.

— Якщо в Хмиза вилучили такі цінності, — одповів лейтенант, — то скільки грошей може бути в інших?

— Отож! — підвів угору пальця Каштанов. — Сьогодні, до речі, у Київ приїжджає сестра Буловацького. Його квартиру опечатали, раніше робити в ній обшук не було підстав, але ж тепер, у світлі нових подій і фактів, трус необхідний.

— Через Буловацького й Хмиза збували «ліву» продукцію трикотажної фабрики, — сказав Коренчук, можливо, надто категорично. — Проте цього було замало для Чугайова, у нього мусять бути ще спільники, і ми повинні взяти всю банду.

— Нах-хаби! — вигукнув Хаблак зовсім щиро. — Під носом у народного контролю — і куди там дивляться?

— Чугайов — негідник найвищого гатунку, — ствердив Коренчук. — Хитра людина, не позбавлена розуму, енергії іі проникливості. Одних купив, другим замилив очі, третіх узяв на бога. Я зустрічався з такими: до певної міри психологи й уміють залізти хоч кому в душу.

— Якщо б не прямі докази проти нього, ніколи б не подумав, що він шахрай, — визнав Хаблак.

Каштанов погладив бороду й повідомив:

— Теща в Чугайова живе під Києвом. Селище академічних дач, володіє, бідолаха, двоповерховим котеджем з п'яти кімнат. Ну, а що там усередині, згодом побачимо. Головне, у Чугайова мусить скластися враження, що Хмиза заарештували в зв'язку з загибеллю Бобиря.

— Не такий він дурний, — не погодився Хаблак. — Вони прибрали Бобиря тому, що боялися: через Толика ми вийдемо на їхню банду.

— Щось у цьому є, — невдоволено мовив Каштанов. — І все ж не хотілося б, щоб вони, налякавшись, припинили свої дії.

Коренчук поклав портфель собі на коліна, заперечив:

— Зупинити заведену машину одразу не можна. Закон Інерції. Так і в них. Тож ми мусимо скористатися з цього.

— Маєте якісь пропозиції? — повернувся до нього всім корпусом Хаблак.

— Маю.

— Сідайте ближче, — запропонував полковник.

— Мені тут краще, якщо дозволите, — одмовився. Каштанов кивнув, і Коренчук вів далі сухо й навіть дещо протокольно: — Коли ми ревізували Хмизів магазин, я звернув увагу ось на який факт: за документами тут було реалізовано велику кількість дитячих вовняних костюмів, светрів, колготок та іншої продукції саме тієї фабрики, де начальником цеху Чугайов. Розпитував продавців і навіть деяких постійних відвідувачів магазину. В результаті склалося враження, що тут реалізовано значно менше дитячого; одягу, ніж одержано згідно з накладними. А це вже про щось говорить…

— Вам, та не нам, — не витримав Хаблак. — Чи, може, товариш полковник збагнув, у чому справа?

— Тут такі обехеесівські тонкощі, котрі нам навряд чи зрозуміти, — посміхнувся Каштанов.

— Але ж це зовсім не складно, — махнув рукою Коренчук. — Замість дитячого одягу реалізуються дефіцитні жіночі кофти чи костюми. До того ж з імпортними ярликами.

— І ці кофти виробляються на тій же фабриці?

— Так.

— І продаються по державних цінах?

— Звичайно.

Хаблак стукнув себе кулаком по чолу.

— Яка ж вигода Чугайову?

— Дуже просто. З п'яти кілограмів вовни можна виготовити, припустимо, десять дитячих костюмчиків. Чи десять жіночих кофт. Держава турбується про дітей: костюмчик коштує дешево, карбованців двадцять — двадцять п ять. Кофта — сорок. За документами роблять костюмчики, насправді ж виготовляють і реалізують кофти. З кожної одиниці продукції карбованців двадцять чистого прибутку.

— Справді, просто, — погодився Каштанов. — Але чому так складно схопити злодіїв за руку?

— Фабрика виготовляє тисячі костюмчиків і тисячі кофт. Відправляє їх багатьом базам та магазинам. І лише в кількох торговельних точках робляться комбінації: підмінюються документи, а гроші привласнюються.

— Так… — зрозумів Хаблак. — І невідомо, в якому магазині замість костюмчиків продаються кофти.

— У принципі так, — погодився Коренчук. — Та є ще один нюанс. Не знаю, у курсі справи Чугайов чи ні, але припускаю, що робиться це без його відома. Принаймні Хмиз чинив так: до дефіцитної кофти з цеху Чугайова пришивався ярлик «Made in Paris» — товар іде з-під прилавка ще дорожче.

— Але ж вони, нах-хаби, обережні, — вигукнув Хаблак, — мають дві — три торговельних точки, і спробуй їх знайти!

— Не забувайте про громадськість, — заперечив Коренчук. — З допомогою нашого активу дізнаємось, в яких саме магазинах є виготовлені трикотажною фабрикою кофти, стежимо, чим торгують у магазині, і точно встановлюємо, що саме такими-то кофтами. А ввечері перевіряємо документацію, рахуємо виручку. З'ясовуємо, що, відповідно до накладних, тут продавали не кофти, а дитячі костюмчики, і виручка мусить скласти таку-то суму. Значно меншу, ніж є насправді. Різниця така-то — ловимо злодіїв на гарячому.

— Геніально! — вигукнув Хаблак. — Просто й геніально! Бо все геніальне завжди просте.

Операція «Кофта», як жартівливо назвали її Хаблак з Коренчуком, почалася через шість діб. В середині дня Коренчук з допомогою дружинників встановив, що жіночі кофти, схожі на ті, що були у Висоцької та продавщиці Хмизового магазину, надійшли в торговельні точки на Сирці та Оболоні. Першою завідував Федір Іванович Сидоренко, другою — Аркадій Семенович Зельцер. Магазин Сидоренка взяли на себе Хаблак з Коренчуком. Зельцеровим найнялись виділені їм на допомогу двоє працівників з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності.

Кофти мали великий успіх. Почали продавати їх після обідньої перерви — одразу виникла черга, і за дві години всі були розпродані.

Коренчук устиг проштовхатися поміж жінками й придбав одну. Вийшли з Хаблаком з магазину, роздивилися: імпортного ярлика не було.

— Не заривається, — констатував Коренчук. — Цей Сидоренко — не Хмиз, обережніший і хитріший. Втрачає трохи, але ж безпечніше. В разі чого у нього — ажур. Накладні саме на ці кофти, голіруч його не візьмеш.

— А якщо він і справді ні в чому не винний? — засумнівався Хаблак. — Увечері здасть усю виручку за кофти — і будь здоров.

— Сумніваюсь. Нами встановлено, що Чугайов випускає цих кофт, зважаючи на виробничі масштаби підприємства, зовсім мало. Щоб були дефіцитними і щоб їх одразу розкуповували. Для них фактор часу — найважливіший. Моментальна комбінація з документами у трьох — чотирьох магазинах з надійними людьми. Дві точки ми прикрили, мусили лишитися ще — даю голову на відсіч, що ми сьогодні цього Сидоренка витягнемо за вуха, та туди де сухо. За годину до закриття магазину в них інкасація, тут йому й крапка.

Хаблак з Коренчуком пройшли до магазину за інкасатором. Той був попереджений — непомітно кивнув і зайшов до директорового кабінету. Витримавши невеличку паузу, Коренчук югнув за ним. Хаблак зупинився біля каси. Показавши посвідчення, попросив касирку замкнути касу і йти до підсобки.

Далі все відбувалося дуже просто. Швидко підрахували здані магазином гроші, зняли касові залишки й виявили в сейфі Сидоренка зайвих чотири тисячі карбованців. Директор не встиг ще знищити накладні на кофти — в нього у столі лежали документи на неіснуючі дитячі светри та костюмчики й на реалізовані жіночі кофти.

Усе було настільки елементарно, що на першому ж допиті того ж вечора обидва директори (а в магазині на Оболоні все повторилося мало не з фотографічною точністю) повністю визнали свою вину й назвали співучасників: начальника цеху Чугайова, бухгалтера фабрики, який виписував фальшиві накладні, і експедитора, з допомогою котрого ці накладні разом з товарами доставлялися в магазини.

Увечері і вночі кільком оперативним групам довелося добряче попрацювати, обшукуючи квартири цієї п'ятірки, після чого всю компанію було доставлено до камери попереднього ув'язнення.

Десь на світанку Хаблак з Коренчуком, які робили трус на квартирі й дачі Чугайова, зустрілися з Каштановим. Полковник координував дії усіх груп, не спав також ані хвилини і, коли капітан з лейтенантом зайшли до його кабінету, якраз наливав у склянку міцний чай. Додавши трохи кип'ятку, запропонував:

— Пригощайтеся. По-моєму, тільки чаю вам і не вистачає.

Коренчук, не кажучи ні слова, потягнувся за склянкою, а Хаблак запитав:

— А чи не знайдеться кави?

— Може, з тістечками? — єхидно примружився Каштанов.

— Ні, — одповів Хаблак твердо, — тістечок не треба. Але під печива я б не відмовився.

Каштанов витягнув із шухляди письмового столу великий кульок з печивом, і не магазинним, а домашнім, з якоюсь ягідкою посеред кожного кружальця. Зміряв Хаблака поглядом з ніг до голови й дістав коробку розчинної кави. Хотів щось сказати, та зазумерив селектор, і полковник натиснув на кнопку.

— Товаришу полковник, — пролунав у кабінеті хрипкуватий голос чергового по управлінню, — до вас проситься и камери попереднього ув'язнення затриманий Сидоренко. Має якесь термінове повідомлення.

— Накажіть доставити, — згодився Каштанов. Він повільно розмішав цукор у склянці, смачно відсьорбнув і похвалив: — Змішано три сорти: цейлонський, грузинський та індійський. Найкращий у світі чай.

І все ж Хаблак насипав собі аж три ложечки кави, розтер її з цукром і тільки після цього залив кип'ятком. Мовив:

— Не можу твердити, що питиму найкращу в світі каву. Найкращою ласував у Грузії. Там був один спец, робив по-турецькому: маленька чашечка, а в ній — половина гущі.

Коренчук не втрачав часу даремно: допив, обпікаючись, склянку й налив ще одну. Трохи утамувавши спрагу, запитав:

— Що знайшли в тих?

— Багато, — відповів полковник невизначено. — Не менше, ніж у Чугайова.

Коренчук подмухав на чай, зауважив байдуже, буцім ішлося про кишенькову крадіжку:

— Розкрадання в особливо великих розмірах. Стаття…

— Знаємо, — перебив не дуже ввічливо Хаблак. — Ти краще скажи от що: чому цей Сидоренко сюди запросився?

— Елементарно. Знає, чим усе це пахне, й намагатиметься хоч якось урятувати свою шкуру. Тепер вони почнуть рвати один одному горлянку.

Але те, що повідомив Сидоренко, вивело з рівноваги навіть завжди спокійного Каштанова.

Сидоренко, маленький, миршавий чоловічок з грушоподібною головою, мав нездорового кольору обличчя, чоло його розрізали глибокі поперечні зморшки, але все обличчя на противагу було видовжене, ніс нависав над самісінькою губою, щоки позападали, а маленькі вуха наче приліпилися до вилиць. До того ж ніс Сидоренко мав червоний, не алкоголічний з синіми прожилками, а наче господар його страждав невиліковним нежитем — м'який і мокрий.

Сидоренко шморгнув носом, витягнув з кишені не зовсім свіжу хусточку й мовив дивним для такого немічного тіла твердим і гучним голосом:

— Я прошу запротоколювати мою заяву, відзначивши, що роблю її сам, за власною ініціативою, не знаючи навіть, у чому звинувачують мене. Тобто добровільне зізнання…

— Після того, як були спіймані на гарячому в магазині й ми знайшли у вас стільки грошей? — не витримав Хаблак. — Здається, сімдесят дві тисячі?

— Але те, що я хочу повідомити, важливіше за якісь тисячі! — ні на секунду не розгубився Сидоренко.

— Ну-ну… — іронічно похитав головою Хаблак, але Каштанов подивився на нього суворо, й капітан осікся.

— Так, важливіше! — підвищив голос Сидоренко, наче сидів не в міліції і не був затриманий за крадіжку й шахрайство. В голосі його прозвучали навіть якісь урочисто-звинувачувальні нотки. — Я хочу заявити, що людина, котра носить прізвище Чугайов і є начальником цеху трикотажної фабрики, втягнула мене в цю авантюру. Чугайов Володимир Олексійович. Він організував усе це злодійство, він спокусив мене і обплутав своїми тенетами! — Сидоренко зробив паузу, здивовано поглянув на двох працівників міліції, які затримали його в магазині, й на сивобороду людину, мабуть їхнього начальника, бо сидів за столом на чільному місці. Чекав, що вони здивуються, принаймні пожвавішають, почнуть розпитувати, але сиділи з кам'яними обличчями, а в очах довгошийого молодика, який зайшов до його кабінету слідом за інкасатором, помітив навіть одверте глузування. Він був непоганий психолог, цей Сидоренко, і миттєвої паузи йому вистачило, аби збагнути: його новина нікого не здивувала, отже, тут уже знають про Чугайова і, певно, про всіх інших членів їхньої компанії.

І тоді Сидоренко пустив у хід свій найголовніший козир. Розсміявся тихо й мовив м'яко, мало не задушевно:

— Однак ви не знаєте, хто такий насправді Володимир Олексійович Чугайов. А це знаю тільки я, прошу відзначити, що я повідомляю це зовсім добровільно, в інтересах судочинства й для того, щоб нарешті восторжествувала правда.

Сидоренко знову зробив паузу і з виразу облич присутніх збагнув, що його слова тепер зацікавили їх. Він із свистом втягнув у себе повітря, шморгнув носом і вів далі:

— Чугайов — зовсім не Чугайов. Його справжнє прізвище Довгич. Василь Довгич. Помічник начальника зондеркоманди у Львові. Потім служив у есесівській дивізії «Галичина». Усі, навіть родичі, вважають, що він утік кудись у Канаду чи Сполучені Штати Америки, проте Довгич захворів і залишився. Чого-чого, а документів мав багато. Став старшим сержантом Чугайовим, комісованим після госпіталю, й переїхав до Києва. Голова, як бачите, в нього непогано варить, ось і влаштувався чудово.

Сидоренко замовк, спостерігаючи, яке враження справили його слова.

Каштанов запустив пальці в борідку й смикав її легенько. Хаблак перегнувся через стіл, і очі в нього недовірливо блищали. Коренчук сидів, затиснувши між долонь склянку й не відчуваючи, що гарячий чай обпікає руки.

Перший не витримав Хаблак:

— Служив у зондеркоманді? — запитав. — Есесівець?

— Василь Довгич, — ствердив Сидоренко. — Помічник начальника зондеркоманди.

— Звідки у вас такі дані? — Полковник Каштанов уже оговтався й ставив запитання сухим протокольним тоном. — Зустрічалися з Довгичем під час війни?

— Я служив у зондеркоманді перекладачем. Після визволення Львова був засуджений за співробітництво з окупантами на три роки. Василя Довгича знав особисто. На початку шістдесятих років зустрів його в Києві. Приїздив у справах. Пізнати Довгича тепер, правда, важко. Лисий і в окулярах, погладшав, а був стрункий, вусатий і з густою чуприною. Та я все ж упізнав його. Спочатку він злякався, а потім запропонував переїхати до Києва — так би мовити, спільну діяльність.

— Спільне шахрайство, — не витримав, щоб не поправити Хаблак.

— Можна назвати й так, — спокійно погодився Сидоренко. — То більше, що довелося приховувати своє минуле. Самі розумієте, що директором магазину мене б не поставили. Я щиро каюсь і не виправдовую своїх злочинів.

Коренчук нарешті поставив недопиту склянку з чаєм на стіл. Сказав якось здивовано:

— Оце стільки років знати, що кат і вбивця в тебе під боком, і мовчати!

Сидоренко шморгнув носом і сором'язливо висякався.

— Так, я чинив неправильно, — мовив улесливо, — і визнаю свою помилку.

— Помилку! — підвів угору стиснутого кулака Хаблак, але Каштанов зупинив його рішучим жестом. Полковник запитав у Сидоренка.

— Може, ви хочете зробити ще якусь заяву? Чи доповнити свої показання?

— Я сказав усе і прошу точно запротоколювати.

— Зараз ви одержите стенограму.

Сидоренко прочитав свої показання уважно, подумав трохи, проте нічого не додав і розписався.

Коли його вивели, в кабінеті запанувала тиша. Першим порушив її Хаблак:

— Який гусь! — мовив.

— Не гусь, а мокра курка, — заперечив Коренчук.

— Я про Чугайова.

— А-а, і хто б міг подумати!

Каштанов потягнувся до селектора.

— Треба негайно поставити до відома органи держбезпеки, — сказав. — Тепер уже їм розбиратися.

Хаблак кивнув. Справді, хто міг подумати, що Чугайов — запеклий воєнний злочинець, кат? І скільки років зумів просидіти непоміченим!

Однак все одно не минулося. Не минулося й не минеться…

Позалізали у шпарини усякі недобитки, погань. Нема вам прощення й не буде!

Каштанов відпустив Хаблака з Коренчуком. Вони постояли трохи в коридорі, та розмовляти чомусь не хотілося. Розійшлися, і Хаблак поїхав додому спати.

Ніч була напруженою й безсонною, але капітан усе одно довго крутився на ліжку. Муляла подушка, потім стало жарко під ковдрою, скинув її і лежав під одним простирадлом.

Думав: есесівець Василь Довгич, він же начальник цеху Володимир Олексійович Чугайов. Зрадник і кат!.. Хаблак погано пам'ятав війну, був ще зовсім малим — і все ж трохи пам'ятав. Як забирали в них корову, а потім колись мати плакала й казала, що есесівці повісили партизанів. Він тоді не знав, що таке — вішати, але мати плакала й казала оце слово «есесівці». І воно на все життя стало для нього синонімом найстрашнішого й найжорстокішого.

Згодом, уже в університеті, Хаблак спеціально цікавився есесівським рухом, збирав літературу про есесівські злочини і навіть тепер був у курсі всіх неонацистських і неоесесівських рецидивів.

Знав, що на Заході, особливо в ФРН, знову піднімають голову різні реваншисти, вільно живуть і розкошують колишні есесівці.

І ось він власноручно спіймав одного з цієї зграї! Хаблак повернувся на бік і нарешті заснув.

Перед Каштановим лежала розкрита тека, а в ній один-однісінький папірець.

Хаблак одразу змикитив: нова справа, проте нічим не виказав цього. Запитав:

— Той падлюка справді виявився есесівцем?

— Так, і справа уже в Комітеті держбезпеки.

— Цікаво… — зітхнув Хаблак. — Єдине, чого не знаю точно: хто з них виявився роззявою і забув гроші в сигаретній пачці.

— Буловацький.

— Так я й гадав.

— Чугайов ділив гроші наперед, розкладав по сигаретних пачках і роздавав спільникам. В «Енеї» не було тільки Зельцера — хворів. А Буловацький не палив і взагалі, певно, був знервований, хотів вийти з гри, ось і забув свою долю.

— Гарна дівчина, — сказав Хаблак.

— Хто? — не зрозумів Каштанов.

— Ніна, офіціантка, яка знайшла гроші в пачці.

— Напиши доповідну, — наказав полковник, — звернемось до міністра, щоб нагородив. Заслужила іменний годинник і грамоту.

— Сьогодні ж напишу. — Хаблак зробив спробу підвестися, та полковник зупинив його.

— До речі, хлопці з Іринського міськвідділу знайшли Хмизів молоток.

— У ручаї?

— Метрів за сто від місточка. Неспростовний доказ. Цим молотком Хмиз і вбив Бобиря.

— Здається, тепер уже поставлені всі крапки над «і».

— Так, і вам з Коренчуком подяка в наказі.

— Спасибі. Можна йти?

— Чекай, — Каштанов поплескав долонею по одному-однісінькому папірцеві в теці. — Є для тебе справа… — почав, звівши брови.