1000 в сигаретній пачці

— Поки ніхто, — одповіла, не без натяку наголосивши: першому слові, — та завтра в Запоріжжі сяде мій… — Вона ледь-ледь затнулася, проте закінчила впевнено: — Чоловік.

Це була цікава новина — Хаблакові передбачення збувалися: Толик не міг не побалакати з Осташевичем. Капітан скрушно хитнув головою й мовив багатозначно:

— На його місці я б не відпускав вас одну…

Таня зреагувала на це не зовсім своєрідно, принаймні так видалося капітанові, а може, він просто переоцінював свої чоловічі принади? Вона зиркнула на Хаблака скоса й зробила пробний постріл:

— Точніше, наречений… Ми ще не побралися, Анатолій наполягає, та я не поспішаю.

«Толик! Ось тобі й кінець шаради! — звеселився Хаблак. — А він не дуже кмітливий: міг назватися Рогатому Павлом, Миколою, Борисом…»

— Для чого поспішати? — сказав роздумливо. — Ми тільки й робимо, що поспішаємо: кур'єрські поїзди, літаки, автомобілі… А я ось люблю на такій прасці… — поплескав по поруччях палуби. — П'ятнадцять кілометрів на годину, кіньми швидше.

— Ви до Києва?

— Так.

— У відпустці?

— П'ятнадцять кілометрів на годину для командированого надто велика розкіш. Ніхто не заплатить добових.

— Дивлячись, де працюєш.

— Тепер всюди гарячка: плани, виторг…

— У торгівлі? — зацікавилась Таня.

Власне, Хаблак був майже впевнений, що його слова не пройдуть повз її вуха. Заздалегідь продумав лінію поведінки, удень розмовляв по телефону з полковником Каштановим і домовився, що видаватиме себе за торговельного працівника — директора магазину чи завідуючого відділом. Каштанов мусив протягом дня з'ясувати, хто з працівників такого рангу перебуває зараз у відпустці, й повідомити капітанові в Запоріжжя.

— Торгівля, скажу вам, не дарунок. — Хаблак ухилився від прямої відповіді.

— Ось і Толик каже…

— Колеги, виходить, — позіхнув Хаблак. — Він з Києва?

— У промторзі.

— Я там декого знаю. Як його прізвище?

— Бобир.

— Ні, — похитав головою Хаблак, — не зустрічалися.

Капітан ледь утримався від посмішки: все-таки чудово мати справу з жінкою. Цей Бобир приклав стільки зусиль, щоб хоч якось замести свої сліди, витратився на квиток для Рогатого, не пішов на зустріч з ним до їдальні, не сів на пароплав, наздоганяє його поїздом чи літаком, і все, як кажуть, собаці під хвіст: після бокала шампанського жінки справді робляться язикатими… Мовив, потерши чоло:

— Притомився я сьогодні.

Певно, він все ж образив Таню, але як ще міг вчинити: не йти ж до її каюти… Дівчина кинула сухо:

— На добраніч! — і задріботіла по палубі.

Хаблак проминув каюту Рогатого. Вікно не світилося, отже, Романіка вже приборкав Осташевича.

Хаблак сів на носі пароплава, підставивши обличчя свіжому вітрові. Йшли Каховським морем, і берегів не було видно. Всіяне зорями небо віддзеркалювалося у воді, зорі купалися в Дніпрі, не гасли. Пароплав притишив хід, повернув до берега. «Певно, пристань», — подумав Хаблак. Пропливли повз якесь село, звідти долинула пісня, яку співали дівчата. На нижній палубі заметушилися матроси.

Хаблак посидів ще трохи й пішов спати.

Таня з Толиком годували чайок. Стояли на кормі й кидали хліб. Чайки летіли за пароплавом хмарою, з галасом пірнали у воду, хапали хліб у повітрі — вся ця метушня подобалася Тані, вона жбурляла хліб високо, на нього кидалося відразу кілька чайок, відтісняли одна одну, хліб падав у воду, де на нього вже чекала кмітливіша за інших птаха.

Дівчина розчервонілася. Вона сміялася й щось вигукувала, а Толик дивився на неї згори вниз поблажливо, як дивиться доросла людина на дитинча, що пустує.

Тепер Хаблак точно знав, що Толик — Анатолій Васильович Бобир, працівник одного з київських районних промторгів — брав участь у пиятиці в кафе «Еней».

Все сходилося: високий, чорний, вирластий, як описувала його офіціантка Ніна. А головне, на вказівному пальці правиці виблискував на сонці великий перстень з синім каменем. Хаблак добре бачив цей перстень — капітан сидів за кілька кроків од Толика й Тані в ресторані на кормі, сидів за шторою, щоб дівчина не помітила його.

Зранку хмарилося, та налетів шмалький східний вітер, розігнав хмари. Вітер куйовдив біляве волосся дівчини, вона мерзлякувато щулилася, хоч одягнута була у вовняну бузкову кофтину з широким коміром, який спадав ледь не до високих грудей, — Таня вміла одягатися, знала, що личить їй і підкреслює її принади.

Мабуть, кофта імпортна, подумав Хаблак, але ж Бобир працює в промторзі, й те, що для інших становить проблему, для нього справжня дрібниця.

Бобир, як і сказала Таня, сів на пароплав у Запоріжжі. Перед цим він устиг перемовитися кількома словами з Осташевичем. Рогатий зійшов по трапу гордо, помахуючи своїм портфелем, наче був не звичайним злодієм, а найменше начальником главку. Трохи позаду за ним слідував почесний ескорт у складі Романіки й ще одного оперативника.

Бобир зупинив Осташевича на площі біля пристані. Відкликав убік, сіли на лавку у затінку, і Толик почав розпитувати Рогатого. Романіка стояв за півтора десятка метрів біля газетного кіоска, скоса зиркаючи на Осташевича. Той відповідав коротко, певно, компанія Толика йому не дуже подобалася, та й голова після вчорашньої пиятики ще гула — це не сприяло розгортанню товариської бесіди, до того ж, здається, Бобир скоро дізнався, що Осташевич застав Буловацького вже мертвим. Це, мабуть, обрадувало його, бо кивнув Рогатому, одразу підвівся й попрямував до пароплава.

Таня стояла на палубі й дивилася, як розмовляли Осташевич з Бобирем. Упевнившись, що Рогатий пішов до міста, помахала Толику рукою, вони одразу подалися до каюти і, звичайно, вже не бачили, як сідав до машини Осташевич і як увічливо, наче перед справжнім начальником главку, відчинив дверці Романіка.

Поки «Вячеслав Шишков» долав шлюзи до порту імені Леніна, Хаблак мав можливість зв'язатися з полковником Каштановим. На нього чекала машина, через чверть години капітан був у обласному управлінні внутрішніх справ, переговорив з полковником і мав після розмови ще півгодини для огляду міста.

Вони проїхали центральним проспектом Запоріжжя, співробітник місцевого карного розшуку показував своєму столичному колезі визначні місця, Хаблак дивився на жовтогарячу хмару, що стояла десь на підступах до міста, і уявляв, як ллється зараз розпечений потік металу на «Запоріжсталі»; він ніколи не бачив, як ллється жива сталь, і пожертвував би усіма визначними місцями заради хвилинного перебування біля мартенів.

А машина вже зупинилася на великій площі, і в порту загудів пароплав. Хаблак стріпнувся — невже «Вячеслав Шишков»? Але його білий красень ще тільки заходив до порту.

Почекавши, поки пароплав пришвартується, капітан змішався з юрбою пасажирів і непомітно повернувся на судно. Тепер він був завідуючим невеличким промтоварним магазином на Куренівці Павлом Олеговичем Кухаренком.

Через півгодини по відплиттю Хаблак зазирнув до радіорубки. Радиста попередили ще в порту, й він негайно викликав Київ.

Черговий по управлінню повідомив капітанові, що Анатолій Васильович Бобир займається в промторзі постачанням, йому тридцять два роки, закінчив торговельно-економічний інститут, раніше працював заступником директора універмагу в приміському селищі, розлучений, має сина п'яти років, прописаний на Оболоні в квартирі дружини, але фактично там не мешкає: знімає квартиру десь на Відрадному.

Бобир з Танею усамітнились в каюті, провели в ній цілий вечір і ніч, не виходили аж до ранку; поснідали в ресторані й зараз годували чайок.

Хаблак вийшов на палубу й зайняв місце на лавці попід вікнами кают другого класу. Сидів, тримаючи в руці журнал, але не читав, милуючись дніпровими краєвидами. Відпочивав і зовсім забув і про Таню, і про Толика. Та все ж побачив, як повертаються з корми, й втупився в журнал: розраховував, що дівчина перша помітить його і представить Бобирю, — мусив бути ненастирливим, ініціатива знайомства повинна була належати Тані.

Вони мало не проминули Хаблака, та дівчина все ж помітила капітана й затримала Бобиря.

— Як відпочивали? — запитала так, для годиться, й, не дочекавшись відповіді, пояснила: — Наш попутник і твій колега…

Капітан простягнув руку:

— Павло Олегович Кухаренко.

— Анатолій. — Бобир не назвав свого прізвища, і Хаблак зрозумів його. — Таня казала, що ви в торгівлі?..

— Еге ж, крамницею завідую на Куренівці. Галантерея, трикотаж, солянка збірна…

— Солянка — це добре, — схвалив Бобир і глянув на Хаблака, як старшина на новобранця, — все ж займав посаду в торзі й стояв на якийсь щабель вище.

Хаблак удав, що йому не відомий профіль роботи Толика. Зрештою, міг і забути побіжне повідомлення його подруги.

— А ви по якій лінії, — запитав, — продовольчій чи промтоварній?

— Райпромторг, — одповів Бобир невизначено. Подумав трохи і, певно, вирішивши, що критися нема рації, додав: — Печерський.

— У Василя Павловича! — зобразив радість Хаблак, бо справді знав директора торгу.

— Чудова людина, — погодився Бобир, але без особливого ентузіазму. — Принциповий керівник.

«А тобі такі не до вподоби, — подумав Хаблак, — бо деякі твої справи…»

Він не встиг додумати, бо Толик запитав:

— Ви снідали?

— Уже.

— Шкода. Але заходьте до нас, маємо херсонського кавуна та й до нього.

Хаблак підвівся. Був нижчий за Бобиря, але кремезніший. Зазирнув у вирласті нахабнуваті очі — все ж Толик працює прямолінійно: не встиг познайомитися, а вже на чарку. Зрештою, все правильно. Саме за чаркою розкривається людина, і Толик, мабуть, промацуватиме його. Адже він нічим не ризикує: так, дружня розмова, і якщо Хаблак не сподобається йому, пішле під три чорти й тут же забуде.

Хаблак мовив розважливо:

— Воно й зранку не годилося б, але заради компанії…

Бобир якось плотолюбно потер долоні.

— Щаслива людина, яка знає, що робити вранці, а що ввечері. Зрештою, ми на пароплаві, а тут все однаково. Береги… — безнадійно махнув рукою, і стало ясно, що всі ці зелені схили, острови, придніпровські села одразу остогидли йому і, на його глибоке переконання, можуть викликати захоплення хіба що в людей розумово неповноцінних чи пенсіонерів, котрим тільки й лишилося, що дихати свіжим повітрям і милуватися краєвидами. Хаблак схвально нахилив голову.

— Вчора на пристані я купив такого ляща!.. — показав, трохи перебільшивши. — З ікрою.

Бобир жартівливо підштовхнув його.

— То чого ж ми зволікаємо? Лящ — це неймовірно, зараз ми візьмемо в буфеті пивка, я бачив, вантажили ящики. А Танюшик нам зробить салат. У Танюшика золоті руки, — взяв за руку, наче демонструючи.

Хаблак, правда, побачив тільки яскраво-червоні нігті, та заперечувати не став — може, Бобир і має рацію. Капітан зазирнув до своєї каюти, захопив ляща й пляшку горілки — він не підпільний мільйонер, а скромний завмаг, і дорожчі напої йому не по кишені. До речі, навіть про цю пляшку горілки треба згадувати в звіті, а полковник Каштанов не дуже охоче затверджує такі витрати.

Толик подивився на горілку несхвально, але в нього вистачило такту нічого не сказати з цього приводу, більше того, по першій він налив саме з цієї пляшки, хоч на столику стояв вірменський тризірочний коньяк, а що може бути краще саме за цей тризірочний? Хаблак був переконаний, що навіть марочний коньяк, який вій пив позавчора як воду з легкої руки Рогатого, поступається вірменському тризірочному. Щоправда, можливо, в нього плебейський смак, і, чесно кажучи, найбільше подобається йому добре посолений томатний сік, проте що зробиш, така вже служба: і пити доводиться, і цокатися з людиною, яку із значно більшим задоволенням побачив би в колонії.

Капітан узяв чарку й цокнувся, дивлячись просто у вирласті Толикові очі. Подумав, що вони, мабуть, все ж зустрінуться з Бобирем у камері попереднього ув'язнення. Від цієї думки зробилося легше, випив і почав закушувати копченим лящем.

Толик перехилив одну, другу, очі в нього покаламутнішали, він почав розпитувати Хаблака про справи в магазині, це не входило в плани капітана, бо мав досить приблизне уявлення про накладні та асортименти, відбувався загальниками, влив у Толика ще коньяку й запропонував не розмовляти про справи, від справ у нього болить голова, він утік од справ і не бажає повертатися до них хоча б на пароплаві.

Капітана підтримала Таня — вона переодяглася й сиділа навпроти Хаблака в легкій літній сукні без рукавів і з глибоким вирізом на грудях: дивні ці чоловіки, можуть розмовляти про якісь товари, коли найкраще, що є в житті, поруч з ними, і найкоштовніші товари в світі існують тільки для того, щоб прикрашати жінку.

Хаблак якось підсвідомо збагнув це й виголосив довгий і патетичний тост за Танюшика. Знав, що робить, бив просто в десятку, бо здобув сліпучу посмішку й підтримку дівчини в усіх його починаннях, принаймні в найближчому майбутньому.

Толику тост також сподобався, а може, й сам Хаблак. Здається, йому в принципі подобалося все, що подобалося Танюшику, — він поплескав Хаблака по плечу й сказав приязно:

— Ти свій хлопець, і ми не забудемо тебе.

Це вже був натяк, Хаблак одразу вловив підтекст, але вдав, що нічого не зрозумів, і заперечив:

— На курортах і в поїздах люди так швидко сходяться… Вийшли з поїзда й забули…

Очі в Бобиря посерйознішали. Пообіцяв:

— Ми ще зустрінемось.

— Дай боже.

— Іноді шляхи людські перехрещуються зовсім несподівано.

— Мені приємно з вами.

— Може бути ще приємніше.

— Не сумніваюся.

— Ти не думай, що я просто так.

— А я й не думаю.

— Може, сьогодні ти витягнув щасливий квиток!

Хаблак ні на секунду не сумнівався в цьому й ствердив оптимістично:

— Завжди приємно щось вигравати.

Бобир хотів випити ще чарку, але відставив і запропонував:

— Давай організуємо в Києві міжсобойчик. У Танюшика є подруги, чувихи — проковтнеш і не почуєш.

— Ну, кращих за Таню бути не може, — не погодився Хаблак.

— Кращих — звичайно. Але Танюшик покличе Валерію, оближешся!

Хаблак узяв і облизнувся. Це сподобалося Бобиреві, зареготав і мовив чомусь трохи притишено:

— Отам і поговоримо, є деякі справи…

— Знову про справи!

— Ні-ні… Сьогодні — ні, але ж треба побалакати. Посидимо, відпочинемо з дівчатами й побалакаємо. Згода?

— Я що — дурний відмовлятися?

— Від Валерії ще ніхто не відмовлявся, — ствердив Бобир. — Зустрінемось навпроти центрального входу до Лаври. У мене «Москвич», і ми під'їдемо за тобою о восьмій. Завтра.

— Згода, — одповів Хаблак і ковтнув пива. Пиво й лящ — царська їжа, а коли ще врахувати пропозицію Бобиря зустрітися, то сьогоднішній день можна вважати вдалим.

Шеф подмухав на окуляри й почав протирати їх замшевою шматиною. Бобир замовк вичікуючи. Коли шеф дмухає на окуляри, це серйозно: думає і зважує.

Обличчя шефа без окулярів робиться якимось беззахисним, світлі очі видаються безколірними, до того ж він починає кліпати повіками, зовсім як дитина, що прошпетилася. І хочеться розважити його, сказати щось заспокійливе. Одного разу Бобир упіймав себе на зовсім крамольній думці: йому захотілося погладити шефа по голові. Знав, що навіть думати про це не годиться, під лискучим черепом шефа пульсують думки, як вважав Бобир, мало не геніальні: завдяки цій розумовій діяльності жили вони всі, й жили непогано.

Бобир твердо знав: шеф — гігант комерції, шеф засуне за пасок десять таких, як він, Анатолій Васильович Бобир, хоча він закінчив торговельно-економічний інститут, а шеф має тільки середню освіту, і то, здається, липову.

Шеф надів окуляри, і обличчя його відразу набрало звичного вигляду: очі дивилися гостро й пронизливо, вони заглядали в самісіньку душу, жодна потаємна думка не могла приховатися від них.

Взагалі шеф нагадував Бобиреві професора. І не звичайного вузівського професора — таких Анатолій Васильович достатньо перебачив на своєму віку, — а професора хірургії. До хірургів Бобир ставився з особливою пошаною, колись йому оперували апендикс, Анатолій Васильович використав тоді всі зв'язки, а добився того, що різав його особисто завідуючий відділенням, професор, йому подобалося навіть, коли професор гримав на нього: бог у людській подобі.

От і шеф був богом у людській подобі.

Шеф стиснув великим і вказівним пальцями своє роздвоєне підборіддя, від чого складка на ньому зробилася ще глибшою і обличчя видовжилося — і так гостре й довгасте.

— Хвалю й вітаю, — почав шеф м'яко й мало не ніжно, наче батько хвалив сина за принесені зі школи п'ятірки, — хвалю тебе, Толику, за ініціативу, за внесок у нашу спільну справу. Я б навіть сказав — вагомий внесок…

Щось не сподобалося Бобиреві в тому, як були сказані останні слова, він хотів щось заперечити, та шеф владним жестом зупинив його.

— Але хто дав тобі право займатися добором і розстановкою кадрів? Усі знають, що це моя прерогатива, тільки моя і, — підвищив голос, проте одразу зірвався на фальцет, — я тисячу разів казав: ніхто не сміє совати у цю справу своє свиняче рило!

Бобир образився, однак шеф не звернув на це уваги. Вів далі м'яко, наче й не кричав секунду тому:

— Ти, Толику, ще цуценя, розумієш, цуценя безхвосте й сліпе, тобі дзяволити тільки дозволено, а не гавкати. То більше, гарчати!

Бобир приклав долоні до серця, усім своїм виглядом показуючи, що кається, і шеф змінив гнів на милість.

— Добре вже, промацаємо твого завмага, може, й справді згодиться. Розкажи ще раз, як познайомились.

Бобир розповів усе, як сталося, починаючи від знайомства Кухаренка з Танею в ресторані й кінчаючи запрошенням його на чаркування до каюти.

Шеф уважно слухав розповідь, проте не дивився на Бобиря: не зводив очей з третього співбесідника, наче запрошував його уважно вислухати Толика й висловити свої думки. Але третій сидів мовчки, з відчуженим обличчям, буцім усе це не стосувалося його.

Нарешті шеф не витримав і запитав:

— А ти, Славко, чого мовчиш?

Той поворушився на стільці, але ледь помітно. Одповів хрипким голосом:

— А що казати? Вам вирішувати, нам виконувати.

— Ну й молодець! — захоплено вигукнув шеф. — Ну й голова! Виконувати, кажеш?

— Так, — нахилив голову третій, — в нашому ділі самодіяльності не може бути. Вашими молитвами тримаємось.

— Я завжди казав, що ти — розумник, — кивнув шеф, — і в разі чого заступатимеш мене. Та зараз помиляєшся.

— У чому? — аж сіпнувся той на стільці.

— Не моїми молитвами тримаємось, а кебетою. І вмінням розраховувати.

Славко витягнув сигарету, прикурив, смачно затягнувся. Було йому років під сорок — повновидий, але вилицюватий, рано полисів: волосся, рудувате й рідке, збереглося тільки на скронях і нижче потилиці.

Затягнувшись ще раз, Славко потушив сигарету в попільниці. Запитав:

— Ти сам підійшов до нього на палубі чи він до тебе?

— О-о! — закотив очі до лоба шеф. — Логічно мислиш, Славуню, хвалю й здоровлю тебе за це!

— До Кухаренка підійшла Таня, — одповів Бобир твердо. — Точно, Таня. І познайомила нас.

Шеф швидко доїв морозиво й відсунув вазочку. Роззирнувся довкола.

Вони сиділи в літньому кафе на Сирці, де в цей час завжди було малолюдно, — тому-то шеф часто вибирав його для зустрічей. Крім того, полюбляв морозиво, а тут його завжди подавали з полуничним чи смородиновим варенням.

Облизавши ще раз ложечку, шеф мовив:

— Власне, чим ми ризикуємо? Ну, промацаємо цього, як його, Кухаренка… Ти ж йому нічого конкретного не казав? — втупився в Бобиря.

— Ні. Натякав тільки, що можуть бути справи.

— Отож, — згодився шеф. — Справ може бути багато, і ти просто хотів дістати в нього, ну, що? Голландський костюм, скажімо…

— Краще б дублянку для Танюшика, — зовсім серйозно зауважив Бобир.

— Для неї можна, — дозволив шеф. — Тільки не для тебе. Машину я тобі дозволив, поки все. А то — машина, дублянка, шапка ондатрова, імпортні костюми… І нема Бобиря, нема нашого дорогого й любимого Толика, й запаху його не лишилося.

— Ну, так уже й не лишилося! — чомусь образився Бобир.

— Не залишиться, — ствердив шеф. — Тому чув, що сказав Славко: ніякої самодіяльності. Дозволяю тільки вечір у ресторані.

— З дівчатами? — вирвалося в Толика.

— Звичайно.

— Чудово! — швидко потер руки Толик.

Шеф подивився на нього уважно.

— Ручечки потираєш? — нараз запитав ніжно. — Рученьки свої волохатенькі?

Бобир зніяковіло заховав за спину свої величезні руки.

— Яке вам діло до моїх рук? — запитав ображено.

— До рук — ніякого, — одповів шеф. — До характеру! Є в тебе ще… — невизначено помахав рукою, — легкість думки.

— Легкість? У мене? — ще більше образився Бобир. — А хто в Херсоні все так гарно владнав!

— За Херсон дякуємо, — холодно блиснув очима шеф. — Зняв камінь з плечей, це правда. А до ресторану підеш разом із Славком.

У Толика ображено випнулися губи.

— Не довіряєте?

— Ну й дурень. Якщо б не довіряв, хіба б сидів би тут з тобою? Підстраховую: одна голова — добре, а дві… Нам цей Кухаренко потрібний, ясно? Товар лежить, а точка Буловацького накрилася. В чотири ока на нього глянете, гарну дівку йому підсунеш, чоловік від гарної дівки шаленіє, вона його обплутає, а тут — ми… — Подумав трохи й додав: — Тільки ніяких конкретних пропозицій, околясом, прошу я вас, не більше. І про Славка — ні гу-гу… Славко, і все. Хто й звідки — невідомо, зрозуміли? — Бобир кивнув, а Славко й бровою не повів. — А якщо зрозуміли, дорогенькі мої, то бувайте здорові, посидьте тут ще трохи, а я поїхав.

Нараз якась думка майнула в шефа, сторожко озирнувся, але в кафе було порожньо: двоє дівчаток ласували морозивом, та сивий літній чоловік пив каву з тістечками.

— Може, відвезти вас? — запропонував Бобир.

— Ну й дурень, — спокійно одповів шеф. — Уяви собі, що того Кухаренка до тебе підставили… І він у тебе на хвості…

— Ні, — категорично заперечив Бобир. — Я сюди знаєте як їхав? Через Нивки. І дивився — все чисто.

— За це хвалю, — підвівся шеф. — Бувайте.

Він вийшов з кафе, постояв трохи на вулиці, завернув за ріг і, спіймавши таксі, поїхав до центру. Бобир розплатився за морозиво.

— Зустрінемось чверть на дев'яту біля філармонії, — попередив Славка.

Той хитро підморгнув.

— От що, — затримав Толика, — яких дівчат покличеш?

— Танюшика з Валерією. А для тебе…

— Мені б щось свіженьке.

— Я скажу Танюшику. Кадри мусять бути на висоті.

— А настрій в тебе поліпшився, — констатував Славко. — Гадаєш, заарканимо цього Кухаренка?

— Я оптиміст, Славцю, і завжди вірю в людей. А людина, яка прилучається до благ трикотажної справи, вже не може жити на одну зарплатню!

Увечері білий «Москвич» Толика стояв на темній вулиці поблизу ресторану, де Бобир замовив окремий кабінет. Таня привела двох подруг: фарбовану блондинку з гарними зеленими очима й високим бюстом і тендітну дівчину з шапкою каштанового волосся.

— Це — Валерія! — багатозначно мовила Таня, підводячи блондинку до Хаблака.

Валерія подала капітанові руку човником, зовсім по-селянськи, але обдарувала грайливим затяжним поглядом і сіла поруч на стілець, наче випадково притиснувшись на мить теплим плечем.

«Ого! — подумав Хаблак. — А вона з досвідом…»

Друга дівчина, на перший погляд, поступалася блондинці, проте Славко, який вважав себе знавцем і справді перебачив багато, відразу прилип до неї.

— Це каштанове бісеня вміє все, — шепнув Бобиреві. — Як вас звати, принцесо? — вклонився жартівливо.

Дівчина уважно подивилася на нього. Видно, Славко не справив враження — наморщила гарненький носик і відповіла зневажливо:

— Принцеси нині в ціні! Не для вас…

Славко не любив модних костюмів, носив магазинні, дешевенькі, й дівчина відповідно оцінила його.

— Мене звуть Славою… — удав, що не помітив її іронії. Подумав: дівчина вміє подати себе. Нефарбовані вії й ледь підведені губи — все свідчило про натуральність її краси. І над усім цим — копиця каштанового волосся.

Славко безцеремонно поплескав себе по кишені. Сказав з притиском:

— Тут вистачить для тебе, моя крихітко, і залишиться ще трохи для мене. То як тебе звуть?

Дівчина зиркнула на Таню. Та опустила повіки, й каштанове бісеня всміхнулося Славкові.

— Марина, — простягнула маленьку руку з тонкими довгими пальцями.

Славко схопив її своєю лопатою.

— Чудово, Маринко, тримайся за мене, не пропадеш! — спробував обняти дівчину, однак та спритно вивернулася.

— У-у, ведмідь! — поправила сукню, та відразу поплескала Славка по щоці. — Всьому свій час…

Таня підійшла до Хаблака й Валерії.

— Вам подобається моя подруга? — запитала. — Я боюсь ходити з нею, відбиває хлопців.

Валерія роблено засміялася.

— У тебе відіб'єш!

Хаблак торкнувся її ліктя, сказав галантно:

— Я чув про вас гарне, та дійсність перевершила всі мої сподівання.

Справді, подумав, Валерія — вродлива дівчина. Що ж, могли підсунути набагато вульгарнішу, а йому все одно довелося б упадати біля неї. Бо цього вимагали правила гри: сьогодні ці два ділки мусять хоч трохи повірити йому. Капітан знав, що такі досвідчені шахраї за один вечір не розкриються, навпаки, вони промацуватимуть його, намагатимуться заплутати, а він повинен пройти через усе.

День фори, який Хаблак одержав у Києві, не минув даремно: під керівництвом лейтенанта Коренчука з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності вивчив права і обов'язки директора промтоварного магазину, тепер був обізнаний з асортиментом товарів у крамниці, рухом ділових паперів та іншими дрібницями й не дрібницями, які складають основу торгівлі.

Бобир ще в машині натякнув, що після ресторану поїдуть кудись, здається, до Валерії. Хаблак з цікавістю глянув на дівчину. Вродлива, очі, правда, нахабні і персні з великими фальшивими каменями не свідчать про смак, але ж і вся компанія не відзначається вишуканістю — зграя хапуг, біля яких хочуть поживитися жінки легкої поведінки. І щоб стати тут своїм, треба підігравати хапугам.

Хаблак нахилився до дівочого вушка, в якому похитувався великий шматок бурштину, зашепотів:

— Ви справді окраса нашого товариства, і сьогодні я потягнув щасливий лотерейний квиток.

— Не будь фраєром, — одповіла Валерія незлобливо, — лотерейки купують тільки фантазери, а ми — ділові люди.

Хаблак набачився всього, але цинізм дівчини дещо вразив його.

— А якщо ми ділові люди, то чого втрачаємо час? — потер руки. — Я голодний, як пес, а нам організували навіть червону ікорку.

— За стіл, товариство! — гукнув Славко і підняв з крісла Марину так, щоб торкнутися її бюста. Цього разу дівчина не комизилася, притиснулася до нього. Славко відчув, яке гаряче й туге в неї тіло, й подумав: Марина витягне з нього мало не все, що захоче.

Бобир налив усім повні келихи коньяку. Хаблак відзначив, що дівчата, принаймні попервах, не маніжилися й пили нарівні з чоловіками. Щоправда, Валерія тільки пригубила, проте варто було йому завважити це, як допила без суперечки. І тут же наповнила Хаблакові мало не цілий фужер.

Бобир, який сидів навпроти, одразу підвівся. «Працюють синхронно», — відзначив Хаблак.

— Чудовий день у нас сьогодні, — почав Толик патетично. — Такі вродливі жінки, й новий наш друг Павло. Вип'ємо за тебе, Павлику, щоб ти увійшов до нашого справді дружнього товариства.

— Гарно сказано, — ствердив Славко. Прослідкував, як вихилив коньяк Хаблак, і тільки після цього спорожнив свій келих.

Вони закусили, і Славко одразу знову налив коньяку — Хаблакові й собі.

«Ого, — прикинув капітан, — мені його не перепити».

Міг випити багато й не п'яніти, та, здається, Славко визнавав тільки конячі дози.

Вихиливши півкелиха, Хаблак удав, що сп'янів. Цмокнув Валерію в щічку, обійняв Славка, який сидів ліворуч од нього.

— Мені подобається у вашому товаристві, навіть дуже! — сказав захоплено.

— Хо, кому не сподобається! — зареготав Славко.

— Живуть же люди!

— А ти гав не лови.

— Лови не лови, високо не стрибнеш.

— Спробуй потренуватися.

Хаблак зітхнув.

— Тренера нема.

— Запишись у спортивне товариство.

— Не знаю адреси.

— У телефонному довіднику.

— Там надто багато адрес. Є навіть комутатор ОБХСС… — Вимовивши це, Хаблак осікся: чи не переборщив, однак Славкові, видно, сподобався цей дотеп — посміхнувся й підсунувся до Хаблака.

— У тебе дефіцит є? — дихнув, у вухо.

— Що ти! Нам на Куренівці раз на рік закидають.

— Без дефіциту не проживеш.

— Де ж його взяти?

— Люди беруть.

— І я б не відмовився.

— А в тебе губа не з лопуцька.

— Ех, — удав досаду Хаблак, — можна все життя губошльопом залишатися.

— Можна, — ствердив Славко, — якщо люди не допоможуть.

— Познайомитися б…

Славко гостро глянув на Хаблака, і капітан зрозумів, що він зовсім не п'яний.

— Може, й познайомишся, — відповів ухильно.

— Я б знайшов з ними спільну мову.

— Ти непоганий хлопець! — вигукнув Славко. — Маю знайомого чоловіка, в нього бувають чудові пропозиції… — Знову зазирнув Хаблакові у вічі, уважно й тверезо: — По вдосконаленню торгівлі, — додав.

— Ходімо потанцюємо, — запропонував Бобир, який прислухався до їхньої розмови.

Вони спустилися із свого закутка на другому поверсі до ресторанного залу. Дівчат дехто тут знав: Хаблак помітив, як чоловік у модному світлому костюмі з широкими бортами помахав Марині рукою і щось зашепотів на вухо своєму товаришеві.

Дівчина вдала, що не помітила фамільярного жесту молодика, й притиснулася до Славка. Танцював той дещо своєрідно: переступав на місці з ноги на ногу, розгойдуючись і безцеремонно штовхаючи всіх навколо себе. Марина ледь діставала йому до грудей.

Піжон у світлому костюмі, видно, образився, що його не впізнали, і, проштовхавшись ближче, зареготав голосно:

— Дивіться, Маринка танцює з горилою! Хелло, дєтка, де ти відкопала такого?

Славко мовби й не зреагував на єхидну репліку. Лише зиркнув, запам'ятовуючи, і через кілька секунд так наступив на носок черевика піжона, що той лише зойкнув і пошкандибав до свого столика.

— Так буде з кожним… — пробубонів Славко, зловтішно провівши його поглядом. Нахилився до Марини. — Про що ти, крихітко?

Марина почала розповідати йому про сукню, змодельовану голлівудською актрисою, фото якої дівчина нещодавно побачила в якомусь закордонному журналі:

— Розумієш, просто чудово. Під сукнею в неї нічого, ну, зовсім… Звичайно, велике декольте, та смисл не в цьому. З лівого боку сукня має розріз, точніше, не сходиться сантиметрів на десять і переплетена тоненьким мотузком. І все як на долоні… А фігура в неї — захитаєшся.

— Не краща, ніж у тебе, — безапеляційно заявив Славко.

— Але ж у мене нема такої сукні, — з жалем мовила дівчина. — Не сукня, а чудо! Я мало не вмерла побачивши.

Славко резюмував дещо своєрідно:

— Мотузок треба мати міцний. А то — раз, і все в натуральному вигляді…

— Може, на це й розраховане! — зареготала Марина.

Коньяк паморочив Славкові голову, а дівчина дивилася знизу млосно, і вся вона була така тендітна й бажана, що Славкові здалося: не бачив у житті кращої. Кинув танцювати і, взявши Марину за руку, потягнув на другий поверх. На сходах зупинився і, побачивши, що поблизу нікого нема, обійняв дівчину.

— Обережно, милий, ми так не домовлялися! — відштовхнула його Марина.

— Іди сюди!

— Не хочу.

— Йди, не пошкодуєш!

Відчуваючи, що робить дурницю, та не в змозі вже зупинитися, Славко витягнув з кишені щось загорнуте в досить-таки заяложений носовик, розгорнув. Марина зневажливо посміхнулася.

— По три рублі за штуку. Такого мотлоху на вітринах…

— Дурепо, — образився Славко, — високопробне золото!

— Овва, золото! Сільських дівчат обманюй, не мене.

Славко тремтячими пальцями загорнув носовик.

— Не віриш, не треба: по півтори сотні за кожну.

— Ану дай ще глянути.

— Е-е… — Славко нахабно похитав пальцем перед гарним Марининим носиком. — Пізно… Я роздумав…

— Покажи, мій ведмедику!

Славко рішуче рушив угору.

— Якщо захочеш, будуть твої, — обернувся.

Марина зітхнула.

— Що у вас? — запитала Валерія. Вони з Хаблаком також поверталися на другий поверх.

Марина тільки махнула рукою й швидко задріботіла за Славком.

— Гарна дівчина, — сказав Хаблак, — а він…

— Зате в нього… — дівчина зробила виразний жест пучками правиці.

— Ти його знаєш? — запитав Хаблак украдливо.

— Вперше бачу. Але Толик з жебраками не водиться. Так? — жадібно зазирнула капітанові у вічі.

— Звичайно, — заспокоїв її Хаблак.

Вони повернулися до кабінету. Побачивши капітана, Бобир загорлав:

— Пити! Пити коньяк і шампанське! Бо вечеруха наша — з продовженням!

Хаблак стенув плечима.

— З яким ще продовженням?

— Побачиш! — Толик підвів угору вказівного пальця. — Поїдемо до Валерії, побачиш…

Вони сиділи за столом до пізнього вечора і вийшли, коли ресторан уже зачинявся.

Бобир подав машину. Через кілька хвилин «Москвич» зупинився біля будинку Валерії.

— Тихше, щоб не почули сусіди, — попередила дівчина і потягла на себе двері парадного.

… Славко стояв з пляшкою шампанського в дверях освітленої торшером невеличкої спальні. Валерія мешкала в двокімнатній квартирі: розійшлася з чоловіком, і той залишив їй помешкання.

Толик з Танюшиком давно вже усамітнились на кухні, а Славко ніяк не міг угамуватися: від шампанського його тягнуло на промови. Покалатав пляшкою — корок бабахнув у люстру. Вино вилетіло пінним гейзером. Славко налив собі у фужер і запропонував Хаблакові.

— А-лий… — Хаблак удавав зовсім сп'янілого. — Нал-лий, друже! — повторив і простягнувся на ліжку, кинувши фужер на підлогу. Повільно сповз з ліжка на килим, повернувся на бік і прикинувся, ніби одразу заснув.

— Ще одна жертва! — патетично вигукнув Славко, тицьнувши в Хаблака пальцем. — А я гадав, що він сильніший. Давай покладемо його на ліжко.

— Ану його, алкаша, під три чорти, — заперечила Валерія. — Прочумкається, прилізе сам.

«Блажен, хто вірує, такому тепло жити», — подумав Хаблак і заснув по-справжньому.

У промтоварному магазині на Куренівці працювали дві продавщиці: Галя й Наталка. Обидві — комсомолки, обидві — заочниці торговельного технікуму.

Галя — висока чорнявка, з широкими бровами, темними очима й ямочками на щоках. Наталка — низенька й пухкенька, кирпата й з веснянками на повновидому обличчі.

Після того, як директор магазину Павло Олегович Кухаренко пішов у відпустку, сюди завітали двоє чоловіків. Одного з них дівчата знали: секретар райкому комсомолу Василь Логойда, другого бачили вперше. Саме починалася обідня перерва, і Логойда попросив дівчат зачинити крамницю й пройти до кабінету директора, якщо можна було назвати кабінетом маленьку кімнатку, половину якої займали письмовий стіл і шафа з паперами.

За столом сиділа заступниця Кухаренка Лизавета Йосипівна Турчина, котра зараз виконувала обов'язки директора.

Логойда мовив не зволікаючи:

— Оце — товариш з міліції. Є, дівчата, до вас прохання. Якщо хочете, навіть не прохання, а комсомольське доручення. Товариш зараз усе розповість.

Круглі Наталчині очі ще більше округлилися від цікавості. Вона непомітно підштовхнула Галю, прошепотіла:

— Я ж казала, що Павло Олегович… — затнулася, але Галя зрозуміла подругу. Справді, директор пішов у відпустку якось несподівано, ще позавчора й гадки не було про це, а вчора вранці приходить з наказом. Мовляв, є путівка до санаторію, а він давно мріяв трохи підлікуватися… Наче не могли повідомити про путівку хоча б за тиждень…

— Ми попросили Павла Олеговича терміново піти у відпустку, — сказав чоловік, якого Логойда відрекомендував товаришем з міліції. — Я не розповідатиму вам, чому саме виникла така потреба, проте дуже прошу, коли хтось розпитуватиме про нього, відповідати, що директор у відпустці вже десять днів. І кудись поїхав, здається, до родичів на Херсонщину. На всі інші запитання не відповідайте. Якщо хтось дуже цікавитиметься Павлом Олеговичем, подзвоніть по цьому телефону, — назвав номер. — Здається, все.

Дівчата перезирнулися.

— Павло Олегович симпатична людина! — вирвалося н Галі. — Що трапилося?

— З ним — нічого. Просто виникла потреба, щоб він виїхав з міста. — Працівник міліції побачив, що не дуже переконав дівчат, і додав: — Відпочиває зараз ваш Павло Олегович, не хвилюйтеся за нього.

Вони з Логойдою пішли, а Галя з Наталкою так і просиділи всю перерву з Лизаветою Йосипівною. Гадали, чому саме міліція відіслала з Києва їхнього директора…

Два дні минули спокійно, ніхто не цікавився Павлом Олеговичем. Третього дня до магазину завітав чоловік з вилицюватим обличчям, зовсім лисий. Запитав у Галі:

— Павло Олегович на місці?

Галя зиркнула на подругу — чи чула? Ось воно, починається…

Відповіла чомусь тремтячим голосом:

— Нема.

— Скоро буде?

— Ні.

— На базі?

Галя вже встигла опанувати себе.

— Директор у відпустці, — відповіла.

Підійшла Наталка, стала поруч, немов хотіла захистити подругу. Запитала:

— Вам щось не подобається?

— Ні, — поспішив запевнити відвідувач. — Все гаразд.

— То для чого директор?

— Шкода, — зітхнув вилицюватий, — потрібний він мені. І давно у відпустці?

— Десять днів, — одповіла Галя. — Замість нього Лизавета Йосипівна. Покликати?

— У мене до Павла Олеговича особиста справа. То, кажете, десять днів? Що ж, завітаю наприкінці місяця.

Відвідувач чемно відкланявся й пішов, а Галя, залишивши за прилавком подругу, побігла дзвонити до міліції.

Славко спіймав таксі й наказав їхати до Головпоштамту. Огляд магазину задовольнив його: така собі непоказна крамничка, на яку ніхто особливо не звертає уваги, найпаче ж обехеесівці. І дівчатка-продавщиці — те, що треба, простачки, їх обвести навколо пальця — раз плюнути. Зрештою, можна підкинути зрідка кофтинку чи білизну, радітимуть і богу молитимуться за свого щедрого директора.

З телефону-автомата біля Головпоштамту Славко подзвонив у магазин і попросив покликати Кухаренка. Рипучий жіночий голос відповів, що Павло Олегович у відпустці. Славко поцікавився, коли й куди відбув Кухаренко: мовляв, дзвонить його товариш, приїхав до Києва й хоче обов'язково знайти Павла Олеговича.

Рипучий голос повідомив, що директор одбув днів десять тому кудись на Херсонщину, що ж стосується повернення, то товариш мусить знати, на скільки днів надаються відпустки, отже, можна легко підрахувати…

Славко, не дослухавши, повісив трубку на важіль. Все сходилося, й можна було доповідати шефові, що первинна перевірка дала позитивні наслідки. Але телефон шефа був зайнятий, і, чекаючи, поки він звільниться, Славко так, знічев'я подзвонив у довідкове бюро й дізнався, що в Павла Олеговича Кухаренка є домашній телефон. Набравши цей номер, почув жіночий голос (це зацікавило Славка, але не дуже: Кухаренко холостяк, однак чому в нього не може бути коханки?) і попросив до телефону Павла Олеговича.

Жінка сказала, що Кухаренка нема, і Славко, цілком природно, захотів дізнатися, коли зможе побалакати з Павлом Олеговичем. І взагалі, з ким має честь розмовляти.

З сусідкою Кухаренка, відповіли, і справа в тому, що той, від'їжджаючи три дні тому, залишив їй ключ і попросив поливати квіти, що вона зараз і робить.

Почувши це, Славко здивувався так, що на кілька секунд втратив дар мови, але, слава богу, сусідка не поклала трубку, і він запитав її, чи не був Кухаренко вчора чи сьогодні вдома й чи не плутає вона чогось, бо йому достеменно відомо, що шановний Павло Олегович відбув у відпустку аж десять днів тому і встиг уже повернутися до Києва.

Жінка одповіла, що не має ще склерозу, зрештою, не лише вона одна бачила, як три дні тому Кухаренко сів у таксі, поклавши до багажника велику жовту валізу: такі валізи давали в їхньому магазині, їх розібрали одразу, однак Павло Олегович — директор, і соромно було б, коли б він не забезпечив себе гарною й дефіцитною річчю…

Славко повісив трубку. Телефон шефа був ще зайнятий, і Славко, залишивши телефонну будку, завернув до Головпоштамту. Було таке відчуття, що хтось ішов за ним, буквально наступаючи на п'яти, і зараз схопить за комір…

Потім, після закінчення операції, полковник Каштанов, аналізуючи її, наголосив на цьому факті. Здається, передбачили все, домовилися навіть з Кухаренком, що в разі потреби зможуть використати його квартиру, Павло Олегович залишив ключ, та мусили попередити, щоб не залишав більш нікому. Було якось само собою зрозуміло, що квартира порожня, і треба ж таке: Славко подзвонив саме тоді, коли сусідка зайшла поливати квіти…

Вийшовши з поштамту, Славко примостився в кінці невеличкої черги на таксі. Взяв машину, доїхав до Сінного базару й подзвонив звідси шефові. Сказав, що мусять побачитися терміново.

Шеф не запитав — чому, знав, що Славко даремно не тривожитиме його, і призначив побачення в тому ж кафе на Сирці.

Славко подумав, що береженого бог береже, й переніс зустріч у кафе на Нивках.

Вийшовши з базару на вулицю Чкалова, Славко голоснув якійсь машині. Уважно слідкував, чи не рушать за ними слідом, але вулиця була порожньою. Вони завернули одразу на бічну, і знову позаду нікого не було. Лише тепер Славко заспокоївся. Він наказав зупинитися за квартал від кафе, дав водієві трояка, правда, коли машина вже рушила, пошкодував, однак не будеш же наздоганяти й вимагати карбованця здачі.

Вислухавши повідомлення, шеф зняв окуляри й довго протирав замшею. Надто довго, Славкові видалося навіть, що шеф схвилювався, а може, тільки видалося, бо той, надівши окуляри, сказав зовсім спокійно:

— Гарна новина, нічого не скажеш, дуже гарна! Перший дзвіночок, прошу я тебе, і звук у нього, відверто кажучи, не дуже приємний.

— А може?.. — засумнівався Славко.

— Ніяких «може»! — відрубав шеф категорично. — Знаєш, над якою прірвою ходимо?

— Знаю, — кивнув Славко. — П'ятнадцять років суворого режиму.

— Е-е… — заперечив шеф. — Не будь наївним: якщо підрахують, скільки ми взяли, вишка! Економічну диверсію пришиють.

У Славка мороз пішов шкірою, та зовні нічим не виказав себе. Тепер надія лише на шефа, на його вміння аналізувати події і знаходити єдино правильний вихід із становища. Сидів мовчки, віддано дивлячись, і шеф розуміюче посміхнувся.

— Злякався? — запитав.

— А хто не злякається?

— І це вірно кажеш. Але рано нам лякатися.

— Мабуть, Бобир і справді погорів.

— Я в цьому не сумніваюся.

— Від Бобиря прямий вихід на нас.

— Я завжди вважав тебе розумником.

— Цей тип, який видає себе за Кухаренка, знає мене.

Шеф посуворішав.

— Ось цього я не розумію, — постукав вказівним пальцем по столу. — Ти мусив розкусити його відразу.

Славко розвів руками.

— Він не викликав у мене жодних підозр.

— А ти думав, що в міліції простачки сидять! Там, Славуню, вовки. І ми з тобою вовки, дорогенький. Старі й досвідчені вовки, і нас ще переграти потрібно.

— Але ж Бобир…

— Толик уже програв, — махнув рукою шеф. — Вчисту.

— Він потягне за собою і нас.

— Не виключено.

— Тоді я вас не розумію.

— Не гарячкуй, полегесеньку-помалесеньку, все обмізкувати треба. Чув, існує така наука, логікою називається.

— На вас одна надія! — вирвалося в Славка.

— А якщо на мене, то сиди тихо й слухай. Почнемо по порядку. Певно, вони вийшли на Бобиря в Херсоні. Щось з Буловацьким пройшло не так гладко, і десь Толик лопухнувся. Якщо б знаття, де і як, ми б з тобою все вирішили, а так… — знову постукав пальцем по столу.

— Звичайно, до міліції не підеш, не попитаєш, — вставив Славко.

— Зрештою, важливий сам факт: вони якось вийшли на Бобиря в Херсоні, цікавляться ним і зараз. І щось знають про його справи — бачиш, підсунули йому Кухаренка. Гачок, який ми ледь не проковтнули. Клюнули, правда, проте могли й проковтнути.

— Якщо вони стежать за Бобирем, бачили, як ми позавчора сиділи в кафе.

— Логічно, — схвалив шеф, — але я їхнього брата за кілометр чую, і хвоста за собою ще не помітив. А ти?

— Чистий стопроцентово.

— Отже, вони гадають, що намацали другу ланку нашого ланцюга, тобто тебе. А що вони знають про тебе? Що ти — Славко. Ну, ще словесний портрет… І нехай шукають по Києву. Владиславів, Святославів, Ярославів, Ростиславів… Вік шукай, то більше, що ти в Києві й не прописаний. До речі, Толиковій коханці щось відомо про тебе?

— Я попереджував, щоб ні-ні.

— І я також. Отже, тут у нас усе гаразд. І виходить: нема Бобиря, немає й нас.

— Ви вважаєте?.. — гостро зиркнув на шефа Славко.

— Зараз Бобир у відпустці. Ось нехай і поїде кудись до моря.

— Приліпився до Тетяни.

— Як приліпився, так і відліпиться.

— Закохався.

— От що! — палець шефа стукнув по столу. — Зараз не до сентиментів. Нехай мотає з Києва сьогодні, навіть не сьогодні, а зараз, негайно. Збагнув?

— Як не збагнути!

— Де Толик зараз?

— Поїхав з Танюшиком.

— Куди?

— До Іриня.

— Але ж і ти в Ірині…

— Колись Толик їхав до мене електричкою й познайомився з Танею.

— Вона знає, що ти — іринський?

— Гадаю, ні. Зрештою, ви знаєте, скільки народу в Ірині?

— Значно менше, ніж у Києві.

— Їй нічого невідомо, — похитав головою Славко. — Я знаю все, навіть номер її телефону, а вона — нічого.

— Зараз подзвони Бобиреві. Домовся, щоб передзвонив тобі з автомата. Особисті контакти припиняються. Для всіх. Дзвонити мені тільки в разі нагальної потреби.

— А якщо Бобир не схоче?

— Скажеш, я наказав. І ніхто, розумієш, ніхто, ні Таня чи хто там ще — Зоя, Віра — не повинен знати, куди Толик подався.

— Відпустка в нього кінчається через три тижні.

— За цей час вирішимо — що й до чого.

— А якщо просто припинити контакти з Толиком?

— Ти що, Бобиря не знаєш? Врахуй, ми з тобою — одна справа, а що Толик? Виконує наші окремі доручення, ну, одержує за це. Бобир років на п'ять тягне і, якщо міліція його прижучить, може й виказати нас з тобою.

Славко посуворішав.

— Якщо вчепилися в Бобиря, не відпустять.

— До речі, гроші в Толика є?

— Мусять бути. Навряд чи за тиждень свою тисячу прогуляв.

— Не треба обмежувати його в коштах. Нехай повідомить тобі свою адресу. Перекажеш йому п'ять сотень на Головпоштамт до запитання.

— А не забагато?

Шеф засміявся: тихо й ласкаво.

— Скупердяйчик ти мій… Хвалю і заздрю, в тебе вже ой-ой скільки лежить! За моїми підрахунками… — Помітивши заперечливий жест Славка, позадкував: — Гаразд, не буду, радість моя. Кожен робить із своїми грішми, що хоче. Але не забувай, — насварився пальцем і вів далі зовсім іншим тоном, — що в нашому ділі витрати іноді важать не менше, ніж прибутки. І коли можна було б купити цього типа з міліції!..

— Якісь божевільні там працюють, — похитав головою Славко.

— Цей Павло, чи як його, в зарплату не так уже й багато десяток одержує, а ми б його сотнями засипали…

— Не візьме!

— А Бобир ще й проситиме, — зареготав шеф. — Домовились: перекажи п'ять сотень, і щоб без нашого дозволу в Київ не повертався. Три тижні — це багато, за три тижні неодмінно щось придумаємо.

— Звичайно, ви придумаєте, — полагіднішав Славко. — А як з товаром?

— У тебе багато лишилося?

— Кофти — класні, за три дні розійшлися.

— Посидиш спокійно. Товар піде через Зельцера.

— Ще одна точка потрібна, — зітхнув Славко.

— Всьому свій час, дорогенький.

— До речі, чи мусить Бобир попередити Таню, хто такий насправді Кухаренко?

— Ні в якому разі. Нехай вигадає якусь історію. Сестра в Ростові чи Краснодарі захворіла, бабуся померла… Попервах ця версія і міліцію може заспокоїти.

— Може, — погодився Славко.

— Ніби все, — потер чоло шеф. — Здається, Славуню, ніби все ми з тобою вирішили й передбачили. А ти злякався! Міліція — то, рідний ти мій, для хуліганів і злодіїв, а люди поважні й з головою на плечах завжди зуміють співіснувати з нашою міліцією.

— А настрій у вас поліпшився.

— В тебе також?

— І в мене.

— Це добре, Славуню, бо з поганим настроєм справи не робляться. Іди й дзвони Толику, чорти б його забрали, падлюку нашого пречудового!

— Може, нехай їде машиною?

— Для полегшення роботи міліції? Машину, мислителю ти мій дорогенький, у наш час радіо й різних телетайпів розшукати значно легше, ніж людину. Особливо коли ця людина не дотримується правил прописки.

— Ясно. Можна йти?

— Йди, рідненький, поспішай, але озирайся. А я з'їм ще порцію морозива.

Хаблак чекав зайвих чверть години, а Бобиря все ще не було. У двадцять на сьому він уже знав: щось трапилося й Толик не прийде. Але все ж постояв на трамвайній зупинці, де вони домовились зустрітися, до пів на сьому і тільки після цього попрошкував до телефону-автомата, щоб подзвонити Тані. Вчора дівчина залишила йому номер телефону і адресу.

Хаблак проспав на килимі в кімнаті Валерії до шостої ранку. На початку сьомої навшпиньках пробрався повз диван, де ще бачили ранкові сни Марина й Славко, до ванної. Закінчивши туалет, зазирнув на кухню. Толик з Танею спали на матраці просто на підлозі — з-під ковдри стирчала волохата нога Бобиря, він солодко сопів, притулившись до Таниного плеча.

Хаблак розштовхав Бобиря, той зиркнув на годинник, пробуркотів щось і хотів повернутися на другий бік, та Хаблак нагадав, що Тані о сьомій на роботу й вона просила розбудити її о шостій.

Дівчина прокинулася сама. Випростала з-під ковдри повні голі руки, аніскілечки не соромлячись Хаблака. Поскаржилась:

— Матрац тонкий, не виспалася я. — Поправила розсипане волосся й додала: — Я зараз намарафечуся, й поїдемо.

— Куди? — запитав Хаблак.

— До виставки.

— Нам по дорозі, — сказав, хоч мусив їхати зовсім в інший бік. — Підкинете мене до Московського універмагу.

— Там живеш? — поцікавився Толик.

— Ні, але маю інтерес, — підморгнув йому Хаблак, і Толик, у якого з похмілля гуділа голова, байдуже погодився:

— Інтерес, то й інтерес. А ти хлопець — відірви й кинь. Од Валерії до…

Хаблак приклав пальця до губ, вказавши очима на Таню, але Бобир махнув рукою.

— Танюшик — свій хлопець, — мовив, — могила.

Почувши голоси на кухні, прокинувся Славко. Натягнув штани й вийшов до передпокою босоніж.

Хаблак зітхнув полегшено: квартира ожила, і йому вже нічого не загрожувало.

Бобир довіз Хаблака до Московського універмагу, вони домовилися зустрітися о шостій на трамвайній зупинці поблизу Палацу піонерів — і ось Толик не з'явився…

Ганя одізвалася одразу, наче сиділа біля телефону.

— Ну й ну, — мовив докірливо Хаблак, — я півгодини чекаю на них, як останній дурень, а вони…

— Толика нема, — перервала його дівчина, — в нього померла бабця, і він полетів до Сімферополя.

— Хто помер? — перепитав Хаблак автоматично.

— Я ж кажу — бабця. Він подзвонив мені на роботу й повідомив, що летить до Сімферополя.

— Шкода, — зітхнув Хаблак. — І коли повернеться?

— Обіцяв через два-три дні.

Цих кількох секунд Хаблакові вистачило, щоб зрозуміти: щось трапилося, і Бобир замітає сліди. І єдине джерело інформації, на яке він може поки що розраховувати, — Таня.

— Сподіваюсь, ви не сумуєте? — запитав.

— Нудьга зелена, — поскаржилась.

— Давайте понудьгуємо разом. Іду до вас із шампанським.

— Але ж…

— Ніяких але! — Хаблак знав, що треба бути настирливим: дівчина казала, що батьки поїхали, й вона лишилася в будинку сама. — Беру таксі.

— А що скаже Толик?

— Дякуватиме, що я розважав вас.

— Він такий ревнивий!

— Ревнивих треба вчити.

— Ну, добре, — погодилася Таня. — Адресу пам'ятаєте?

Ганин будинок стояв за високим парканом. Хаблак посмикав хвіртку — не відчинялася. Побачив збоку кнопку дзвінка, натиснув. Подумав, що Танині батьки не дуже шанують товариство, і наче у відповідь на ці думки за парканом хрипко й люто загавкав пес.

Хвіртка розчинилася безшумно, певно, петлі регулярно вмащувалися, і Таня визирнула на вулицю. Була в дешевенькій квітчастій суконці, й Хаблак вирішив, що цьому гарненькому бісеняткові личить усе: бавовняне платтячко виглядало на ній не гірше, ніж учорашня вечірня шовкова сукня.

Таня потримала за нашийник вівчарку з червоними очима, і капітан, притиснувши до грудей пакет з цукерками й шампанським, піднявся крутими сходами на відкриту терасу з круглим столом посередині.

— Заходьте, — вказала дівчина на відчинені масивні двері, що вели до темнуватої кімнати, застеленої килимовими доріжками, але Хаблак, поклавши на стіл дарунки, запитав:

— А тут можна? — Не чекаючи відповіді, опустився в плетену гойдалку, вільно простягнув ноги, огледівся. — Гарно у вас: тихо й пахне квітами.

Видно, дівчина не дуже поділяла старомодні погляди Хаблака, бо знизала плечима й винесла з кімнати транзистор.

— Спіймайте щось, — дала Хаблакові, — а я похазяйную, їсти хочете?

Капітан енергійно захитав головою, а дівчина по-змовницьки підморгнула йому.

— Може, хочете?.. Батько вигнав на тому тижні…

— Після вчорашнього! — жахнувся Хаблак.

— Тоді кави?

— Чудово! — Хаблакові й справді хотілося кави.

Таня принесла печиво, залишки торта. Капітан налив їй шампанського, а сам відсьорбнув кави. Дівчина сиділа за столом навпроти нього й дивилася, як здалося Хаблакові, визивно, а капітан сьорбав каву й думав, як краще розпочати розмову.

— Коли подзвонив Толик? — запитав Хаблак.

— Телеграма прийшла ще вчора ввечері, — пояснила дівчина. — Добре, що він подзвонив туди… — закопилила губу, — на стару квартиру. До тої видри. Міг би й не дзвонити.

«Завтра треба дізнатися, чи була насправді така телеграма», — вирішив капітан, хоча й не сумнівався: щось сполохало Бобиря, і телеграму він вигадав для Тані.

— Міг би й не дзвонити й не летіти, — сказав розважливо.

— І я так гадаю. Невже без нього не поховають? Він ту бабцю, здається, ніколи й не бачив, а поспішав так, що навіть не приїхав за валізою. Його валіза в нас, — пояснила, — й деякі речі.

— А як ставляться до нього ваші батьки?

— Вони знають: ми поберемось, коли Толик остаточно владнає формальності.

— Шкода, — зітхнув Хаблак, — сьогодні я хотів повезти вас у «Дубки».

— І потрапили до мене.

— Не каюсь.

— А як же Валерія?

— Коли я бачу вас!..

Таня насварилася пальцем.

— Нічого не вийде!

— Скажіть, — засміявся Хаблак, — чому така несправедливість? До всіх ваших принад ще й ямочки на щоках! Коли в інших…

— Вас цікавлять інші?

— Ні, — зовсім щиро визнав Хаблак, — зараз мене цікавить тільки ваша особа.

Дівчина покрутила фужер із шампанським довгими вхоженими пальцями, опустила вії.

— Завтра скажете те ж саме Валерії. Невже вона не сподобалася вам?

— Чудова дівчина, — ствердив Хаблак. Певно, Таня і справді почала вірити, що капітан закохався в неї, і він мусив дати задній хід: — Я давно не бачив таких вродливих.

— Так, — Таня наморщила свій гарний носик, — зріст, правда…

— А Славкові, по-моєму, Марина сподобалася. До речі, треба було б йому подзвонити й завтра поїхати в «Дубки».

Таня невизначено знизала плечима.

— Взагалі в мене завтра вільний вечір… Подзвоніть.

— Знаєте телефон?

— Звідки? Я його вчора вперше бачила.

— Я гадав: друг Толика…

— Ні, — похитала головою. — Толик привів його вперше.

— Шкода, гарний хлопець. Може, Марина знає?

Таня зиркнула на годинник.

— Маринка ще дома, зараз зателефоную.

Дівчина пішла до кімнати, а Хаблак налив собі ще трохи кави. Ковтнув і відставив чашку. Цей рудий Славко, здається, справді закохався в Марину — невже залишив їй свої координати і фортуна зараз посміхнеться Хаблакові?

Однак фортуна не спромоглася на посмішку, повернувшись, Таня повідомила:

— Вони домовились зустрітися завтра.

«Дідька лисого він прийде», — подумав Хаблак і запитав:

— Славко працює з Толиком?

— Десь у торгівлі. Толик ще возив його до Смоляннікова.

— Смоляннікова? Якого це Смоляннікова?

— Завмаг з третьої лінії.

— Ваш знайомий?

— Батьків, і Толик попросив звести його з ним.

— При чому ж тут Славко?

— В неділю ми хотіли по гриби їхати, але Толик не зміг. Треба було приятеля із Смолянніковим познайомити, я й запитала, що за один? Каже, є в нього товариш — Славко, то хоче зі Смолянніковим якусь справу владнати: Толик уже домовився про зустріч. А вчора питаю: той самий Славко? Виявляється, той.

«Овва, — подумав Хаблак, — Толик зводив Смоляннікова із Славком. Так само, як вчора з Кухаренком. І, якщо вони домовились… Слід підключати обехеесівців… Раптова ревізія в магазині Смоляннікова чи якась перевірка — хлопці краще знають, як це робиться».

Капітан нараз втратив інтерес до Тані, дівчина навіть почала видаватися йому не такою вже й вродливою. Непомітно зиркнув на годинник — початок дев'ятої, і слід їхати. Чверть години до електрички, ще двадцять п'ять хвилин до Києва, потім мало не півгодини на метро. Каштанова в управлінні вже нема, й доведеться дзвонити додому. Але для чого додому? Справа терпить, можна відкласти до ранку.

А якщо можна відкласти до ранку, то, власне, для чого йому поспішати?

Дійшовши такого висновку, Хаблак подумав, що даремно відмовився від запропонованої Танею вечері: кав'ярні та їдальні вже зачиняються, а до ресторану йти не хотілося — довго чекати, до того ж дорого, і він вилетить у трубу, якщо вештатиметься по ресторанах.

Капітан хитро посміхнувся й почав здалеку:

— У вас чудова кава, вона пробуджує апетит, я навіть не сподівався…

— Хочете їсти? — запитала дівчина просто.

— А є щось?

— У цьому домі завжди щось є. Хочете холодного м'яса з соусом, можна ще салат і бички в томаті.

— Невже є бички в томаті? — здивувався Хаблак. — Не їв цілу вічність.

— Я нагодую вас королівською вечерею, — пообіцяла Таня, і Хаблакові справді захотілося бути королем. Пересів із стільця на гойдалку й простягнувся, ледь-ледь погойдуючись.

Полковник Каштанов затримався у начальства, і Хаблак використав ці двадцять хвилин для наведення довідки про Смоляннікова. Подзвонив до Іринського міськвідділу внутрішніх справ — мав там знайомого, заступника начальника відділу, — поцікавився, чи не знає той часом Смоляннікова.

Заступник начальника, виявилось, знав навіть, що Юрій Олексійович Смолянніков тиждень тому перейшов на нову роботу — завідує лісоторговельним складом.

Дізнавшись про це, Хаблак трохи розгубився: розсипалася вибудувана ним струнка версія, капітан навіть перепитав, чи не помиляється заступник начальника, й одразу одержав відсіч: мовляв, майор Самойлов не новачок у міліції і відповідає за свої слова. До речі, чи можна поцікавитись, в зв'язку з чим Смолянніков привернув увагу карного розшуку? Отже, поки що нічого конкретного?.. Знаємо нас, вчепитеся, як кліщі… Вам, звичайно, видніше, але, коли хочете знати особисту думку майора Самойлова, то Юрій Олексійович дуже мила й чесна людина.

З цією новиною Хаблак і зайшов до полковника. Вислухавши капітана, Каштанов запитав:

— Телеграма справжня?

— Яка телеграма? — перепитав Хаблак, однак одразу ж поправився: — Не було ніякої телеграми, товаришу полковник, я перевіряв на пошті, і вся ця історія із смертю бабці — вигадка Бобиря.

— Отакої… — задумався Каштанов. — Отже, ми десь схибили, і тепер буде важко. Що ж, спробуємо вийти на них через Смоляннікова. Якщо цього Смоляннікова вважає милою й чесною людиною сам заступник начальника міськвідділу, так воно і є. Знаю Самойлова, даремно не казатиме. Коротше, бери, Сергію, машину і їдь до Смоляннікова. Чесна людина із злодіями не зв'яжеться, а коли щось знає, розповість.

— Я краще електричкою, — заперечив Хаблак. — Швидше, а машина й тут може знадобитись.

— Дивись, який піклувальник за спільну справу, — посміхнувся полковник. — Увечері чекаю з доповіддю.

Від вокзалу до лісоторговельного складу Хаблак дістався пішки за чверть години і тут пошкодував, що не скористався машиною.

Виявилось, що новий завідуючий, не встигнувши як слід прийняти справи, вчора вивихнув ногу й лежить удома. А мешкає на протилежному боці Іриня.

Автобус ходив рідко. Хаблак простояв на зупинці хвилин двадцять, потім стільки ж їхав і ще вісім хвилин діставався вузькими завулками до будинку Смоляннікова. Втратив мало не годину й відчинив хвіртку садиби, перебуваючи в поганому настрої. Настрій його аніскілечки не поліпшився, коли побачив біля ґанку Смоляннікова: не сумнівався, що то — господар садиби, бо сидів у шезлонзі, затулившись од сонця газетою, і пошкоджена нога лежала на табуретці.

«Відпочиває, — подумав Хаблак не без роздратування і обтер хусточкою спітніле обличчя, — а ти ноги бий!»

Капітан кашлянув, і чоловік визирнув з-за газети. Не злякався й не захвилювався, побачивши за кілька кроків незнайомого, принаймні нічим не виказав цього, дивився очікувально й спокійно. Був він невисокий на зріст і взагалі якийсь дрібнуватий. Маленька голова із сивим йоржиком шорсткого волосся, худа шия й запалі груди. Одягнутий був у смугасті піжамні штани й блакитну майку, і голі руки, які швидше нагадували тріски, лежали на підлокітниках шезлонга.

— Ви до мене? — запитав нарешті, і Хаблак подумав, що вряди-годи можна поставити недорікуватіше запитання. Чоловік і сам збагнув це, бо одразу поправився — Звичайно, якщо вже зайшли…

Хаблак показав посвідчення, Смолянніков глянув на нього здалеку, відклав газету й запропонував:

— Візьміть, будь ласка, табуретку. Он там, біля веранди, бо я трохи нетранспортабельний.

— Угу, — кивнув Хаблак. — Я був на складі, і мені сказали… — Він влаштувався навпроти Смоляннікова, трохи відсунувшись, щоб сидіти в затінку, й почав: — Ми вимушені звернутися до вас, Юрію Олексійовичу, з проханням. Мій візит має напівофіційний характер, коротше, сподіваємося на вашу допомогу.

Смолянніков посміхнувся, і лише тепер Хаблак збагнув, чого майор Самойлов назвав його милою людиною: посмішка буквально змінила Юрія Олексійовича — їжакуватий чоловік тепер наче випромінював з себе доброзичливість.

— Якщо неофіційний, — перервав капітана, — то дуже прошу про невеличку послугу. На веранді холодильник, і в ньому мінеральна вода. Ні вам, ні мені не завадить випити по склянці.

Хаблак подивився на Смоляннікова з вдячністю: Юрій Олексійович буцім прочитав його думки. Пішов до веранди, а господар мовив услід:

— Склянки у серванті, то захопіть і їх.

Вони випили по склянці справжнього, найсмачнішого у гніті нарзану — Хаблак вихилив свою за одним духом, а Смолянніков відпив маленькими ковточками півсклянки, поставив на табуретку й запитав:

— То в чому ж полягає ваше прохання, Сергію Антоновичу?

Хаблак подивився на нього з повагою: здавалося, не звернув особливої уваги на посвідчення, а, виявляється, прочитав і запам'ятав усе.

Капітан вирішив обійтися без прелюдій.

— Ви знаєте Анатолія Васильовича Бобиря? — запитав прямо.

— Ось воно що!.. — Смолянніков поворушився в шезлонзі й зробив спробу зняти ногу з табуретки. Поморщився від болю й залишив ногу на ній. — Ось воно що! — повторив. — Я так і знав…

— Що? — швидко запитав Хаблак.

— Ну, звичайно, я не міг знати, — поправився Смолянніков, — що міліція відвідає мене. Просто знайомство з цим чоловіком не принесло мені ніякого задоволення, розумієте, ніякого! — повторив з натиском на останньому слові.

— Вас познайомив з ним Марков?

— Він сказав, що Бобир — наречений його дочки. А Таню я знаю. Вродлива дівчина і обожнює всілякі там імпортні шмутки. Бобир робив їй подарунки.

— Звичайно, — погодився Хаблак, — такі вродливі дівчата швидко звикають до подарунків.

Смолянніков зиркнув на нього гостро.

— Вас цікавить Бобир чи Таня? — запитав.

— Невже не догадуєтесь, чому я прийшов до вас? — Хаблак вирішив іти напролом.

— Можливо… — Смолянніков узяв склянку з водою й зробив маленький ковточок — здається, для того, щоб виграти кілька секунд і обдумати ситуацію — Можливо, й ні… Принаймні я сподіваюсь, що ви повідомите мене про це.

— Бобир часто заходив до вас? — ухилився від прямої відповіді Хаблак.

— Кілька разів. Точно не пам'ятаю.

— Розпитував про справи?

— Звичайно. Він же працює в промторзі.

— Цікавився асортиментом товарів?

— Так.

— Робив якісь пропозиції?

— Гаразд. — Смолянніков поставив склянку і, забувши про біль, опустив ногу на землю. — Добре, я зрозумів вас, капітане, і знаю, чому ви прийшли до мене. Чесно кажучи, я відразу хотів піти до Самойлова — це заступник начальника нашого міськвідділу міліції, та передумав: фактів у мене нема, одні слова, а чи дорого коштує слово?

— Дорого, — не погодився Хаблак.

— Не знаю… — махнув рукою Смолянніков. — Не знаю і не впевнений… Скільки я в торгівлі працюю? Чверть віку без малого, а словам у нас ніхто не вірить. Документ, прошу вас, бумага й підпис з печаткою — ото діло. А в мене з Бобирем що? Розмови… А розмови я можу вигадати, щось мені не сподобалося в Бобирі, ось і накапав. А тінь на людину, знаєте, як легко кинути!

— Знаю, — ствердив Хаблак. — На чесну людину — важко, а на пройдисвіта чи шахрая…

— У нього на лобі не написано, що шахрай! — зрозумів його Смолянніков. — Солідний працівник шанованої установи. Скаже: наклеп, і нічого не доведеш.

— Що ж, — задумливо мовив Хаблак, — якась частка істини в цьому є, і кожен вільний чинити так, як підказує йому сумління.

Смолянніков спалахнув.

— Сумління в мене, шановний капітане, ще трохи знайдеться, навіть для нашої з вами розмови.

Хаблак збагнув, що передав куті меду. Одразу позадкував:

— Я вас уважно слухаю, Юрію Олексійовичу, і ви самі не знаєте, наскільки ми будемо вдячні…

— Це мій обов'язок, — одповів сухо Смолянніков, — розповідати правду, коли цього вимагає представник закону. Я відповідаю за свої слова й можу підписати протокол.

— Зараз він не потрібний, — заперечив Хаблак. — Я не слідчий, а оперативний працівник. Потім, коли знадобляться формальності…

— Добре. Отже, Бобир кілька разів заводив розмови про якісь перспективні справи, котрі можуть зацікавити мене. Коли я запитував, які саме, ухилявся від прямої відповіді. Одного дня, приблизно місяць тому, зайшов до мене й повідомив, що зі мною хоче побалакати один чоловік. Мені б, старому дурневі, послати його під три чорти, але чи то характеру не вистачило, чи цікавість перемогла — домовились зустрітися ввечері. Приїхали на Бобиревому «Москвичі», машину він поставив трохи оддалік, та я почув — дверцятами загрюкали, й визирнув у вікно. Заходять. Бобир і ще один, рудий і лисий. Бобир і каже: «Оце — Ярослав Михайлович, він хотів побалакати, то я не заважатиму й почекаю в садочку». Пішов, а цей Ярослав Михайлович отак відразу й каже: «Я чув, що ви людина розумна й давно в торгівлі, сподіваюсь, зможете належним чином оцінити перспективи, які відкриються перед вами». Я, звичайно, уточнюю: переді мною особисто чи перед ввіреною мені, так би мовити, торговельною точкою? А він мені відповідає, що громадське завжди поєднується з особистим.

Юрій Олексійович на мить замовк, пригадуючи, І Хаблак скористався з цієї паузи, щоб запитати:

— Прізвище?

— Він не назвав свого прізвища. Ярослав Михайлович, і все.

— Шкода.

— І я так думаю. Мені б тоді сьогоднішній розум, то розпитав би його, що й до чого, а я… Ну, він мене й питає, як з планом? А як у нас з планом? Всяке буває, дадуть гарний товар, перевиконуємо, але ж наш магазин не з першорядних, поки виб'єш що-небудь!.. Отож, погоджується, але врахуйте, ми можемо завезти до магазину дефіцитні імпортні та вітчизняні товари. Документація в ажурі, комар носа не підточить, і фірма гарантує щомісячно не менше тисячі карбованців навару. Тобто особисто мені тисячу! І, мовляв, це тільки початок…

— Ого! — вирвалося в Хаблака.

— І я сказав — «ого»! Але не стримався і додав ще кілька слів, знаєте, не зовсім цензурних.

— А він?

— Виявився людиною стриманою. Інший після моїх слів, надто точно їх зрозумівши, міг би й за стілець схопитися, а Ярослав Михайлович чемно так засміявся й зауважив, що я, мовляв, не розумію жартів. Але ж, каже, позбавлені почуття гумору люди його не цікавлять, тому він вимушений відкланятися, проте знайомство зі мною все ж принесло йому задоволення…

— Нах-хаба! — вирвалося в Хаблака.

— І я думаю, що нахаба, — погодився Смолянніков. — Однак він усе ж виявився мудрішим за мене, хоча б тому, що я, бачите, нічого не знаю про нього, а міг би.

— Могли, — ствердив Хаблак, — і ми б з вашою допомогою одразу б взяли всю цю шайку.

— Фірму, — уточнив Смолянніков, — Виявляється, вони організували цілу фірму.

— Опишіть зовнішність цього Ярослава Михайловича, — попросив капітан.

Смолянніков заплющив очі.

— Здається, я вже казав, що лисий. Знаєте, зовсім лисий череп і трохи рудуватого волосся на потилиці й за вухами, очі світлі й такий ніс, його називають качиним. Приплюснутий і широкий.

Хаблак кивнув: усе сходилося, і Смоляннікова, без сумніву, відвідав Славко.

Знову Славко! Уявив, як стоїть той босоногий на порозі кухні у Валерії — негідник, невже він вислизнув з його рук? Клятий шахрай і пройда! Що б не сталося, не минути йому покарання!

Подумавши про цс, Хаблак дав собі слово не заспокоїтись, доки не спіймає Славка — що б там не було і як би не складалися обставини. Не міг спати спокійно, коли знав, що злодій на волі й сміється з нього, до того ж такий нахабний шахрай, як лисий Ярослав.

Фірму створив, подумав. Акціонерне товариство на паях. Гадають, що обвели навколо пальця Радянську владу, пишаються, мабуть, із своєї спритності й винахідливості. Але ж ця влада доручила йому, капітанові своєї міліції Хаблакові, боротися з такими негідниками, і він не заспокоїться, поки цей тип та його компаньйони не опиняться за гратами.

Хаблак подумав трохи й попросив:

— Пригадайте, будь ласка, деталі розмови. Чи не обмовився він десь? І як ви вважаєте, де працює цей тип? Може, не в торгівлі, а на якійсь фабриці, де роблять «лівий» товар?

Смолянніков похитав головою.

— Ні, — відповів упевнено, — він був обережний. А я, дурень… І, знаєте, оце вам першому скажу, такий неприємний осадок лишився в мене після цієї розмови, що пішов на іншу роботу. Тобто мені ще раніше пропонували лісоторговельний склад, та, розумієте, від добра добра не шукають. Може, і злякався трохи. У нас у торгівлі як? Все буває, й помститися — раз плюнути. Певно, цей Ярослав Михайлович — людина із зв'язками. Скаже одному, другому… — Смолянніков, притримуючи ногу руками, знову поклав її на табурет і відкинувся на спинку шезлонга. — А бог, бачите, мене й покарав: приймав лісоматеріали, зістрибнув з дощок, нога й підвернулася…

Хаблак розумів, що не варто докоряти Смоляннікову, та не витримав і мовив:

— Коли б ви одразу заявили в міліцію, значно полегшили б нам роботу.

Юрій Олексійович лише розвів руками.

— Чекайте, чекайте… — пожвавішав раптом. — Я ще тоді подумав, але якось вилетіло з голови. По-моєму, цей тип живе десь тут. В Ірині чи поблизу. Он бачите, сарайчик у мене цегляний, ще не викінчений. Минулого року почав будувати, проте ніяк не закінчу. Нагорі цегла посипалася. Отож цей тип, Ярослав Михайлович, глянув на сарайчик, помітив ту цеглу й питає, наче нічого між нами й не сталося: «На Пучанському заводі цеглу купували?» — «Так», — відповідаю. «Бракороби кляті, — каже. — Я в них минулого року брав, то також уже посипалася. Недопалюють».

Хаблак пожвавішав:

— Так і сказав: «минулого року»?

— Авжеж. Я, правда, подумав, може, людина дачу будує…

— Може, й дачу, — погодився Хаблак. — А може, й сарай — не все одно? Головне, що купував цеглу минулого року.

— Але ж ви не знаєте прізвища. Хаблак підвівся.

— Якась ниточка все ж є, — одповів. — Спробуємо потягнути за неї. Як краще дістатися звідси до Пучанської цегельні?

У відділі постачання цегельного заводу капітанові дали кілька стосів акуратно підшитих документів. Хаблак подумав трохи й почав гортати їх, починаючи з другого кварталу. Справжній господар, вирішив, навряд чи будуватиметься взимку. Щоправда, міг раніше потурбуватися про цеглу, але ж цей Ярослав Михайлович — ділок, і дістати наряд йому, певно, не так уже й важко.

Гортав папери швидко, звертаючи увагу тільки на ініціали. Думав, шкода, що не пишуть у нарядах ім'я й по батькові. Ярослав Михайлович… Я. М. А в нарядах: П. К… В. І… М. М… С. В…

Ось квітень і закінчився, а Я. М. нема. Присунув книгу травневих документів і мало не одразу побачив: Я. М.

Хмиз Я. М. Адреса: Іринь, вулиця Лугова, 14.

Що ж, здрастуйте, Ярославе Михайловичу. Доброго дня, вельмишановний громадянине Хмиз!

Але ж, позадкував одразу, може, громадянина Хмиза звуть Яковом Миколайовичем? І даремно ви радієте, товаришу інспекторе карного розшуку…

Хаблак подзвонив майору Самойлову й попросив машину. А ще додав, коли десь поблизу вештається інспектор, на дільниці якого вулиця Лугова, то нехай сідає в машину і їде до нього. До речі, запитав, чи знайоме майорові прізвище Хмиз?

Самойлов подихав у трубку, пригадуючи, але так і не пригадав. Машину ж з дільничним інспектором пообіцяв прислати, порадивши Хаблакові поки пообідати. За сто метрів од цегельні чудова їдальня, а якщо капітан замовить ще суп харчо, не пошкодує, такого супу не з'їси навіть на Кавказі. Мовивши це, здається, сам засоромився цієї гіперболи й поклав трубку.

Хаблак усе ж скористався з поради Самойлова. Суп харчо справді виявився смачним. Біфштекс був стандартний, рублений, та на ньому апетитно лежало підсмажене яйце, і Хаблак віддав належне й тому, й другому. Побачивши за вікном «газика», взявся до компоту. Краєм ока бачив, як виліз з машини дільничний — зовсім ще молодий хлопець з лейтенантськими погонами. Сам Хаблак мундира майже не носив, та йому подобалися люди в мундирах, особливо такі стрункі й підтягнуті, як цей лейтенант.

— Проховник, — представився той, коли Хаблак підійшов до машини. — Григорій Ілліч.

Капітан забрався на заднє сидіння. Лейтенант сів поруч, і Хаблак запитав:

— Ви знаєте Ярослава Михайловича Хмиза? З Лугової вулиці? — Подумав: зараз лейтенант поправить його, і доведеться знову гортати наряди. Правда, тепер буде легше: дільничний допоможе.

— Знаю, — одповів Проховник. У Хаблака одлягло від серця.

— І що то за один?

— Директор магазину в приміському селищі Іванівка.

— Кремезний, лисий і рудий?

— Точно.

— Ну, спасибі, Григорію Іллічу, порадував ти мене.

— Чим? — не збагнув той.

— Поїхали, — поклав капітан руку шоферові на плече, — на вулицю Лугову. Дуже мені кортить хоча б одним оком глянути, як живе громадянин Хмиз.

— Живе — дай боже кожному! — мовив лейтенант. — Будинок — два поверхи. Сарай із цегли…

— Бракороби у вас тут на заводі, — засміявся Хаблак наче не до ладу, — цеглу недопалюють. А в Ярослава Михайловича сарай сиплеться.

Лейтенант зиркнув на Хаблака недовірливо: звідки знає? А може, розігрує?

— Там сарай такий, — заперечив, — що сто год простоїть.

— Так, — якось непослідовно погодився Хаблак, — Хмиз — справжній господар.

— Щось сталося? — обережно поцікавився лейтенант. — З Хмизом?

— Поки що нічого. Але, сподіваюсь, станеться.

— Кримінальна справа?

— Справи, лейтенанте, як такої поки що нема. Розкажіть, що знаєте про Хмиза.

Проховник не задумався ані на мить:

— Я їх добре знаю — Хмизів… Мешкаю неподалік і повз їхню садибу на роботу ходжу. Сім'я порядна. Жінка в Києві працює, десь хімчисткою завідує. Двоє дітей, хлопчик ще маленький, а дочка в школу ходить. Власне, все.

Хаблак зиркнув на годинник.

— Ярослав Михайлович ще на роботі, — сказав. — А раптом дома?.. Не мусить мене бачити. Проїдемо повз садибу, і п заховаюсь за вас, лейтенанте.

— Там такий паркан! — заперечив Проховник. — Хмиз, якщо б і захотів, нічого не вгледить.

— А ви чули про випадки, коли і незаряджена рушниця стріляє?

— Так, береженого й бог береже.

Вони повернули на вулицю, посеред якої ріс величезний луб, і лейтенант наказав зупинитися.

— Он там, за жовтим парканом, — вказав пальцем на оселю навпроти дуба.

Хмиз збудував собі справді капітальний будинок: двоповерховий, вкритий бляхою, з величезною верандою.

«Так, — подумав Хаблак, — на директорську зарплату такс не спорудиш».

Вони проминули садибу, на сусідній вулиці Хаблак висадив Проховника й наказав їхати до Києва — ще сьогодні хотів дізнатися, яким магазином керує Ярослав Михайлович Хмиз.

— Схиляюсь перед вашою мудрістю, — мовив Коренчук. — Це ж треба: не мати жодної зачіпки і за день довідатися про все.

Лейтенант Микола Коренчук сидів у кімнаті Хаблака і уважно слухав його розповідь про розшук Хмиза.

Коренчук був одним з наймолодших працівників відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, але, незважаючи на це, йому доручали найскладніші й найзаплутаніші справи. Кілька років тому після закінчення університету Коренчук прийшов до органів внутрішніх справ і встиг зарекомендувати себе ініціативним і вдумливим працівником. Величезна завантаженість на роботі не завадила йому вступити до заочної аспірантури, і багато хто дивувався, як встигає гнатися за двома зайцями цей непоказний юнак.

Офіцерський мундир фактично був протипоказаний Коренчукові: він висів на ньому незграбно, як на вішалці, краватка завжди з'їжджала вбік, оголюючи горішнього ґудзика сорочки, довгі руки вилазили з рукавів, і лейтенант завжди сором'язливо обсмикував їх.

Обличчя Коренчука було видовжене, з високим чолом і довгим підборіддям, здавалося, цьому обличчю пасував і конче був необхідний довгий ніс, однак лейтенант був кирпатий — великі рогові окуляри ледь трималися на маленькому, зовсім дитячому носі. Взагалі зовні він виглядав простаком, так і сприймали його з першого погляду, і це іноді йшло Коренчукові на користь: ділки й пронози втрачали пильність, вважаючи, що зможуть швидко обкрутити круг пальця це нездарисько, й потрапляли на гачок.

Коренчук завжди носив великого й важкого портфеля. Дехто жартував, що лейтенант тримає у ньому все своє майно — спочатку мешкав у гуртожитку, потім одержав кімнату, але не одружувався і, наскільки було відомо колегам з відділу, меблів не купував, не мав навіть шафи для одягу, тільки стіл, два стільці й розкладне ліжко. Зате всі стіни кімнати займали саморобні стелажі з книгами; книжки, виявляється, і носив Коренчук у своєму величезному жовтому портфелі. Рідко коли розлучався з ним, іноді прихоплював, ідучи навіть на завдання, пояснюючи тим, що з книжками йому затишніше: саме усвідомлення того, що тримає в руках Вольтера чи Фолкнера, якось надихає й підносить, робить життя дивовижно прекрасним.

Коренчука любили й поважали в управлінні, не кажучи вже про те, що замучували запитаннями. Для чого копирсатися в довіднику чи вишукувати щось в енциклопедії, коли можна подзвонити лейтенантові?

Скільки населення буде на земній кулі в двохтисячному році? Понад шість мільярдів чоловік? Не може бути, адже зараз тільки трохи більше чотирьох! Що, вивчати демографію? Але ж нема часу й голову від столу підвести, а ви про демографію!..

І мало хто замислювався, що в лейтенанта Коренчука службових справ не менше, ніж у інших, а от — і демографією цікавиться…

— Так, так, ви справжній сищик, — мовив Коренчук Хаблакові. — Я ніколи б не зміг так спритно вийти з тупика, в який вас загнали.

Хаблак весело засміявся.

— Я наслухався про вас багато, але про те, що ви — підлабузник, дізнаюся вперше.

— Ну, вже й підлабузник! — заперечив Коренчук. — А ви знаєте, хто такий новітній підлабузник?

— Наче раніше був інакший?

— Я так і знав, що ви це скажете. А тим часом це — найпоширеніша помилка. Наш рідний підлабузник давно став якісно вищим. Нині тільки жалюгідний примітив переконуватиме вас, що ви — красень, коли самі знаєте, якого розміру штани носите. Хоча, — махнув рукою, — деякі проковтують і цю наживку. Але цей підлабузник — найнижчого гатунку. В справжньому товаристві такі вже серйозно не сприймаються.

— А хто — в справжньому? — зацікавлено спитав Хаблак.

— Середній тип підлабузника. Стримана, поштива, наміть трохи сувора людина. Він солодко не посміхається й не захоплюється вашими здібностями, він уважно слухатиме мас і лише іноді насмілиться висловити свою думку, проте зробить це так, щоб ви ще раз усвідомили свою значущість. Він не хвалитиме вас у вічі, але обов'язково скаже щось приємне в присутності вашого друга — знає, що передана другом похвала важить удесятеро більше. Він навіть покритикує вас, однак так, щоб підкреслити вашу вищість.

— Ого! — не витримав Хаблак. — Але ж ви кажете, що це — середній тип. Хто ж вищий?

Лейтенант поправив окуляри, вів далі мало не розчулено:

— Це просто чудо — підлабузник вищого гатунку. Людина, яка досягла певних щаблів. Сувора з рівними, іноді навіть з вищими. Буває, що й перечить вищим, однак точно знає, до якої межі. Оце і є мистецтво: знати — до якої межі. І вчасно зупинитися. Тоді начальство завжди любитиме й поважатиме вас, а головне — висуватиме.

— Треба розповісти це полковнику Каштанову, — вдавано серйозно резюмував Хаблак.

— Але ж ви не підлабузник і не зможете скористатися з моїх порад, — також серйозно відповів Коренчук.

Вони подивилися один одному у вічі й розреготалися. Коренчук підняв з підлоги свій портфель, поставив на коліна.

— Невеличку розумову розминку закінчено, — мовив. — Переходимо до діла. Можна запитання?

— Скільки завгодно.

— В магазині на Куренівці є взуттєвий відділ?

— Ні.

— Нема його і в колишньому магазині Смоляннікова?

— Нема.

— Трохи легше, — зітхнув Коренчук. — Із шкірою вони не працюють. Залишається хутро, готовий одяг і трикотаж. Готовий одяг тимчасово виключаємо — в принципі ним уже мало спекулюють. Хутро й трикотаж!

— Були в магазині, яким завідує Хмиз?

— Так. Досить солідна контора. Фактично маленький універмаг. Є де розгорнутися.

— З чого починатимете?

— Зараз домовимося з контрольно-ревізійним управлінням і зробимо там невеличку перевірку. Переоблік і таке інше. Я поїду як ревізор.

— Аби тільки Хмиз не запідозрив, що ним цікавиться міліція. Одразу зрозуміє, що до чого, і піде в таке підпілля, що десять років шукатимемо.

— Всяке буває, — погодився лейтенант. — Одна надія на раптовість. Може, лежить у нього «лівий» товар, документи вони не встигли впорядкувати, а ми — тут як тут.

— Вашими б вустами…

— Так, навряд чи цей Хмиз покладе нам пальця до рота. І все ж під час ревізії пристріляємося. Нічого не знайдемо — не треба. Наголосимо в акті на якихось дрібницях і — до побачення. Хмиз уже звик до таких наскоків і знає, що відразу після них його не чіпають. Він почне розгортатися, а ми — бац і за вухо!

— І довго це триватиме? — поморщився Хаблак.

— У нас не карний розшук, необхідне терпіння. Нам докази потрібні, це вам не злодюжка з чужою валізою, бери й тільки справу заводь.

— Злодюжку з валізою ще наздогнати треба, — образився Хаблак, — і за комір схопити.

— Винуватий, — жартівливо приклав до серця руку Коренчук, — винуватий і прошу пробачення.

— На перший раз даруємо, — великодушно погодився Хаблак. — Сподіваюсь, увечері побачимось?

— Здорова цікавість?

— А вам не було б цікаво?

— Звичайно. Я триматиму вас у курсі. Може, доведеться і вам підключатися.

— Завжди радий працювати з вами.

— Середня ступінь підлабузництва, — посміхнувся Коренчук. — Отак інтелігентно: завжди радий! І ти мимоволі починаєш симпатизувати людині. — Він підхопив свого важкого портфеля, помахав рукою Хаблакові й зник з кабінету так швидко, що капітан не встиг отямитися й хоч якось заперечити йому.

До вечора Хаблак займався канцелярськими справами: мусив написати кілька доповідних записок, відповісти на запит про двох злодіїв-домушників з Казахстану, котрі деякий час «гастролювали» в Києві — взагалі, розчистити теку з документами, які Каштанов адресував йому. Запрацювавшись, не помітив і вечора й відірвався від паперів, тільки побачивши в кабінеті Коренчука.

Лейтенант сів біля столу й поставив на підлогу портфель, наче й не виходив з кімнати.

— Треба дихати чистим повітрям, капітане, — почав повчально, — і я дивуюсь, що ви взагалі ще існуєте.

— Ну? — запитав Хаблак.

— А ви не зовсім ввічливі.

— Якщо вам потрібні китайські церемонії…

— Ні, китайські церемонії нам не потрібні. Нам потрібна чашка кави й два чи краще три великих бутерброди, бажано з шинкою чи ковбасою.

— У цьому щось є, — зрадів Хаблак. — А я думаю, чого мені не вистачає для повного щастя.

— Для абсолютно повного щастя вам не вистачає ще розповіді про справи в Хмизовому магазині.

— Щось знайшли? — стрепенувся Хаблак.

— Раніше нап'ємося кави.

Вони вискочили до кав'ярні самообслуговування, і Коренчук, угамувавши перший голод аж двома бутербродами, почав розповідати:

— Нічого ми поки що не знайшли. Все сходиться: накладні й виручка, недостачі нема, зайвих товарів також. Для контрольно-ревізійного управління — ажур, і можна преміювати цього рудого пройду подвійним окладом. Тримається чудово, з почуттям власної гідності, сама тобі респектабельність… І все ж, здається, я його трохи підловив.

— На чому?

— Трикотаж.

— Знайшли «лівий» товар?

— Якщо б знайшли, то мали б з вами честь допитувати громадянина Хмиза.

— Мені було б дуже приємно побачити його в камері попереднього ув'язнення, — щиро признався Хаблак.

— Гадаєте, оригінальні! — трохи образився Коренчук. — Це місце наче створене для нього, і, сподіваюся, ми з вами докладемо всіх зусиль, щоб наблизити Хмизові темне майбутнє.

— Не тягніть кота за хвіст! Що знайшли?

— Кофтину.

— Одну кофтину? — зневажливо гмикнув Хаблак. — Є з чого радіти…

Коренчук подивився на нього згори вниз: був на півголови вищий од Хаблака. Нічого не відповів, пішов до буфету й взяв ще бутерброд. Відкусив майже половину, запив кавою й тільки після цього запитав:

— Коли ви ловите карманника, найперше вас цікавить: конкретний факт, що злодюжка заліз до кишені, чи скільки він витягнув?

Хаблак зрозумів лейтенанта, та все ж похитав головою.

— Незрівнянні величини, — заперечив. — У такому господарстві, як магазин, завжди може щось завалятися. І не мені вам про це казати.

— Звичайно, — погодився Коренчук, і було незрозуміло, якої частини Хаблакової сентенції стосується це. — І все ж ця кофтина, єдина кофтина, як ви кажете, щось дала мені. Розумієте, зовсім нова вовняна тепла кофтина на продавщиці в таку спеку!

— Так, — кивнув Хаблак, — це може означати…

— Не може, а точно, — заперечив лейтенант. — Вона вийшла з підсобки в цій кофтині, і їй було незручно, я це одразу помітив. Розкішна кофта з величезним коміром, що спадає аж на груди. І знизу по коміру вив'язане щось.

— Чекайте… — Хаблак втупився в стелю, згадуючи. — Чекайте, Миколо. Кофтина бузкового кольору?

— Так, м'яка вовна вищого гатунку.

Хаблак на мить заплющив очі й пригадав, як Таня з Бобирем годували чайок. Вона сміялася, кидала хліб, і на ній була точно така кофтина, яку описав Коренчук.

Почувши це, лейтенант насупився.

— Цікаво, — сказав, — навіть дуже цікаво, і це ще раз підтверджує мої здогадки.

— Які?

— Певно, ця кофта залишилась від цілої партії таких. Товар ходовий і коштує недешево. Але з документів не видно, щоб у магазині продавалися такі кофти. Я запитав продавщицю, де дістала? Каже, привезла подруга з Москви, купила в ГУМі, імпортна, англійського виробництва. А сама, бідолажка, червоніє, видно, що каже неправду, та які в мене підстави не вірити?

— Вважаєте, Хмиз збув партію «лівого» товару? — занетерпеливився Хаблак. — Однак де міг узяти імпортні кофти?

— Оце ми й мусимо з'ясувати, — відповів Коренчук. — І шлях до істини в нас довгий і звивистий. — Подумав трохи й запитав: —Чи не могли б ви відвідати цю вашу Таню і з'ясувати деякі питання?

Хаблак пропустив повз вуха досить прозорий натяк «цю вашу» й відповів: якщо треба, він згоден ще раз з'їздити в Іринь. Хоча, чесно кажучи, особливого задоволення від цієї подорожі не одержить.

— Треба встановити, імпортна кофтина в Тані чи нашого виробництва, — пояснив мету подорожі Коренчук.

— Для чого?

Це запитання було цілком слушним і вимагало такої ж конкретної відповіді.

— Мені здається, що кофтини виготовляються в нас під носом, і ділки мають з них величезний навар. А коли б ви ще позичили в дівчини кофту…

Хаблак зробив заперечливий жест.

— Ви що, за домушника мене вважаєте?

Коренчук скосив на нього хитре око.

— У вас усі в карному розшуку такі амбіційні?

— На жаль… — зітхнув Хаблак.

— Поїдете в І ринь?

— Доведеться.

— Я знав, що ви погодитесь.

— Дозвольте запитати чому?

— Не зовсім приємна місія, проте коли ж нам доводиться робити приємне? Просто я знав, що ви зумієте оцінити, чого варта для нашої подальшої роботи ота кофта.

— Догадуюсь.

— Може, з'їздите сьогодні? — Якісь запопадливі нотки прозвучали в цьому запитанні.

Хаблак подивився на лейтенанта з цікавістю.

— А вам настирливості не позичати. Зараз подзвоню в Іринь, і, якщо вона вдома…

— Мусить бути, — упевнено відрізав Коренчук. — Телефон там, бачите? Дві копійки є?

У трубці довго гуло, Хаблак хотів уже повісити її, та в останній момент почув Танин голос.

— Бігла аж із саду, — пояснила.

— Від Толика нічого? — поцікавився Хаблак.

— Мовчить.

— Скоро обізветься.

— Чоловіки такі товстошкірі.

— Справжні носороги.

— Слони.

— Я бачив у цирку, як жінка, схожа на вас, приборкує слонів.

— Легше видресирувати десять слонів, ніж одного Бобиря.

— Вам характеру не бракує.

— Я така слабка жінка… — жалібно зітхнула в трубку — настільки щиро, що навіть Хаблак на мить повірив. Але одразу згадав, як сиділа в ресторані з Рогатим, і заперечив упевнено:

— Така вродлива жінка не може бути слабкою. Оце я зараз згадав, як ви на пароплаві годували чайок, навіть птахи линули до вас. — Відчув, як фальшиво-патетично звучать його слова, проте знав, що вони приємні Тані і що він обрав єдино правильний тон розмови. — Ви стояли, як королева, на вас була така гарна кофта з широким коміром, раніше я ніколи не бачив таких. До речі, порадьте, де можна придбати? Терміново потрібна для сестри.

— Ось Толик повернеться…

— Маде ін Житомир.

— І таке чудо роблять у Житомирі?

— Не знаю, може, у Вінниці. Толик казав, якась артіль чи фабрика.

— Чи не київська?

— Їй-богу, не пам'ятаю.

— Мусить бути фірмовий ярлик. Гляньте.

— І це вам треба?

— У сестри день народження, і я б дістав їй таку.

— Гаразд, почекайте.

Чекати довелося кілька хвилин. Якась жінка з великою господарською сумкою нетерпляче переступала з ноги на ногу попід телефонною будкою й робила Хаблакові красномовні жести, але капітан удавав, що не помічає їх.

Нарешті Таня відгукнулася:

— Алло! Слухаєте? Нема там ніякого ярлика, мабуть, я зрізала.

— Шкода, — зітхнув капітан, — доведеться чекати Толика. Тоді зустрінемося.

Певно, дівчина сподівалась на іншу пропозицію, бо сказала не дуже впевнено:

— Дзвонила Валерія, і ми гадали…

— Я передзвоню днями, — поставив крапку Хаблак, — бо в мене ревізія, і нема жодної вільної хвилини. — Він повісив трубку і, супроводжуваний гнівним поглядом жінки з сумкою, попрошкував до кав'ярні.

На столику перед Коренчуком стояв розстебнутий портфель, а лейтенант заглибився в якусь книжку так, що, здаєшся, забув про все на світі. Одірвався од неї, лише почувши, що Хаблак відсуває стільця.

— Я додзвонився до Тані, — повідомив Хаблак. — Кофта нашого виробництва.

— Фабрика?

— Ярлик, на жаль, відсутній.

— Зрештою, це логічно, — мовив Коренчук. — Але звідки вона знає, що кофта наша?

— Бобир сказав.

— А ви не втрачали даремне часу. І про все це довідались по телефону?

— Ні, по фототелеграфу.

— Справді, запитання дурне, — серйозно погодився Коренчук. — Просто я хотів констатувати факт, що ви вмієте охмуряти дівчат.

— Слова «охмуряти» нема в словнику.

— Буде, — заперечив лейтенант, — вашими стараннями. Та важливе не це. Ви розумієте, що це таке: дві однакові кофти — одна імпортна, друга наша!

— Тотожність кофт ще треба довести.

— Звичайно. Це поки що робоча версія, однак, по-моєму, версія перспективна.

— Вважаєте, що до наших кофт пришивали імпортні ярлики?

— Е-е, можна кустарним способом надрукувати скільки завгодно ярликів: «Made in London», «Made in Paris»… Сто процентів вовни. А дурні жінки за годину розхапають, Кофта з самого Парижа! За це варто переплатити більше, ніж десятку.

— Точно, — погодився Хаблак, — для жінок яскравий ярлик — найголовніше. Вони, коли б могли, нашивали б його на видному місці, щоб інші здалеку бачили: наша Дуня вся в імпорті…

— Ну от, ревізія в Хмизовому магазині дала перші плоди. — Коренчук погладив сторінки все ще розкритої книги, наче пестив її. — Завтра чи післязавтра ми закінчимо перевірку й тоді зробимо якісь висновки. — Він з жалем заховав книжку до портфеля, мовив: — «Життя визначних людей». Чудова книжка про Робесп'єра. Пам'ятаєте, як відповів Дантон, коли йому запропонували втечу з в'язниці?

Хаблак напружив пам'ять, щось крутилося в голові, проте точно згадати не міг.

— Здається, про черевики?

— «Не можна винести батьківщину на підошвах своїх черевиків!» — уточнив Коренчук. — І це напередодні страти!

— Були люди… — невизначено промимрив Хаблак.

Вони розпрощалися й розійшлися.

Лейтенант сів на трамвай, а Хаблак попрошкував до Володимирської гірки. Мав там улюблену лавку — звідси відкривалася широка дніпрова панорама, й здавалося, що цьому річковому простору немає кінця. Пахло якимись гіркими квітами, на душі було тривожно, немов на нього чекав політ над цим неосяжним простором. Хаблак навіть якось несвідомо випростався на лавці й відчув, як полегшало його тіло, зробилося майже невагомим.

Але хтось сів поруч на лавку, й відчуття невагомості відразу зникло.

Хаблак скосував праворуч: якийсь дідуган розгортає галету. Зараз він надибає на щось цікаве й поспішить поділитися своїми враженнями з сусідом. Розмовляти ж Хаблакові не хотілося: підвівся й попрямував до міста.

Під час обідньої перерви Хмиз подзвонив шефові з будки телефону-автомата.

— У нас ревізія, — повідомив коротко.

— Звідки?

— Контрольно-ревізійне управління.

— Ну й що?

— Порядок. У нас повний порядок.

— А якщо порядок, то чого ти хвилюєшся?

— Чому так вважаєте?

— По голосу чую.

— Помиляєтесь.

— Я ніколи не помиляюсь, — відрізав шеф сухо й додав: — Увечері приїдеш на дачу.

— Угу… — відповів Хмиз і повісив трубку.

Шеф мав дачу на лісовому дніпровому березі. Точніше, будинок належав тещі, але вона відвідала його тільки раз чи двічі, мешкала з сином аж в Ужгороді й задовольнялася щомісячними грошовими переказами, які дещо піднімали її моральний дух, підірваний сповненим тривог існуванням без ужгородської прописки.

Дачу огороджував паркан із щільно збитих дощок. В паркані не було жодної щілини, й підгледіти, що робиться в садибі, можна було хіба що залізши на нього. Тільки підгледіти, бо шлях до дому охороняв величезний і лютий доберман-пінчер. Шеф ніколи не тримав його на цепу, всі навколо знали це, особливо сусідські хлопці, ласі до чужих яблук і груш.

Хмиз погрюкав у хвіртку, доберман сприйняв це як виклик йому особисто й кинувся, захлинаючись від люті, на паркан.

Хмиз почекав трохи й погрюкав знову і одразу почув з-за хвіртки:

— Ти, Ярославе?

— Я.

Клацнув замок.

Шеф стояв, тримаючи добермана за нашийник, і Хмиз, знаючи підступний норов пса, поспішив до будинку.

Доберман незадоволено погарчав йому вслід, а шеф, замкнувши хвіртку, попрошкував за Хмизом.

— Як? — запитав коротко, однак Хмиз зрозумів його.

— Я вийшов з автобуса сам.

— Могли їхати в автомобілі.

— Наче вперше… — образився Хмиз. — Я одразу до лісу, буцім по гриби, там мене сам чорт не знайде, не кажучи вже про обехеесу.

— Обехееса, гарний ти мій, гірша за чорта, — сухо реготнув шеф. — Але хвалю: береженого й бог береже.

— Чогось лячно мені, — признався Хмиз. — Таке відчуття, що наступають на п'яти.

— Нерви! — заперечив шеф категорично. — Випити треба, все пройде.

— Не хочеться повертатися під газом.

— Заночуєш у мене.

— Тоді з задоволенням. Бо мені автобусом і електричкою…

— Поки жінка приготує вечерю, побалакаємо. — Шеф вказав на альтанку, суціль оповиту виноградом. Не диким, а справжнім культурним виноградом — великі зелені грона звисали з лоз.

В альтанці стояли диван і зручні фотелі поруч журнального столика. Шеф вказав Хмизові на фотель, а сам напівліг на дивані, підмостивши під бік подушку.

— Ну, що там у вас робиться? — запитав, наче йшлося про цілковиту дрібницю. — Дуже доскіпуються?

— Як завжди: документи, облік товарів…

— Але ж ти схвилювався.

— А ви б не схвилювалися? Міліція вчепилася в Бобиря, і тут тобі…

— Усе може бути, — зупинив його шеф, — проте не думаю… Просто збіг обставин. У тебе давно з контрольно-ревізійного управління були?

— Більше року.

— Отож. У них, знаєш, усе також планується. Настала твоя черга — і все.

— І я так думаю.

— А якщо так, чого панікуєш? Товару ж не було?

— Одна кофтина. Залишив для знайомої. Наділи на продавщицю.

— Пофортунило дівчині.

— Вони в мене не скривджені.

— Дивись, не перестарайся. Чим більше людина одержує, тим більше хоче.

— Знаю. В мене дівчата не розбещені: подаруночок, десятка до прогресивки за ударну працю — вони й щасливі. І мені віддані.

— Відданість, мій хороший, існує доти, доки існує матеріальна зацікавленість. Оце — наша діалектика.

— Вам би філософію викладати.

— Без вивчення конкретних законів економіки нам не обійтися, — ухильно відповів шеф. — Головне в нашій діяльності своєчасно міняти методи роботи. Обехеесівці почали пристрілюватися, снаряди лягають все ближче й ближче, не сьогодні-завтра мусять вцілити, пряме попадання, так би мовити, а ми — лівий поворот і залишаємо зону вогню.

— Щось нове вигадали?

— Наш кібернетичний центр, — шеф постукав себе пальцем по чолу, — розробив нову систему.

— А як з операцією «Юність»?

— Вичерпана.

— Шкода. Все просто й надійно.

— Так, наш принцип — простота й надійність, — погодився шеф.

— У вас усе було розраховане точно, — вказав Хмиз. — Відшліфована система, для чого ж міняти?

— Найдосконаліша система, розумнику мій, мав свої тріщинки, і пильне око нашої рідної міліції а часом може розгледіти їх.

— Вам видніше.

— А якщо видніше, то робитимемо зовсім по-іншому.

— По всіх точках?

— Звичайно.

— Як саме?

— Свого часу дізнаєшся. Не поспішай, моя радість. Нова система вимагає притирання й чіткості. Головне — чіткість. Через три-чотири тижні опробуємо її з Сидоренком. Ти поки сиди спокійно. Закінчиться ревізія, все владнається, тоді й про тебе згадаємо.

Хмиз поморщився.

— Але ж дивіденди?..

— Кожен одержить свою долю. Ніхто не застрахований під ревізій та інших неприємностей. Просто зараз Сидоренку із Зельцером доведеться більше працювати. У них щось трапиться, перекладемо на твій віз.

— Не заперечую.

— А якщо не заперечуєш, то ходімо вечеряти. Забалакались ми з тобою, а самовар давно кипить.

Хмиз переночував у шефа і ранішнім автобусом дістався до магазину.

День минув у клопотах, доводилося весь час давати пояснення ревізорам, і Хмиз переклав свої прямі обов'язки на заступника. Весь час був насторожі: чи не криється за якимось запитанням підводний камінь? Але все йшло нормально, Хмиз почав уже заспокоюватися, коли за кілька хвилин до кінця робочого дня його покликали до телефону, і Ярослав Михайлович почув у трубці голос Бобиря.

Хмиз зблід, і навіть піт виступив на чолі. Проте знайшов у собі сили, щоб мовити байдуже:

— Слухаю вас.

— Я дзвоню з вокзалу й хотів би побачитись. — В голосі Бобиря не було певності.

— Чекайте… — промимрив Хмиз. — Дайте мені подумати… Я зараз згадаю…

— Це я, Толик! — не зрозумів його Бобир. — Чуєш мене, Славко?

— Так… так… Я чую… Добре, я буду через півгодини. Ну, хвилин через сорок, згода?

— Я з вокзалу, — повторив Бобир.

— Ага, отже, біля метро. Ви мене чуєте? Домовились.

Хмиз поклав трубку, дістав хусточку й обтер піт з чола.

Подумав: чортів Толик, і чого йому потрібно? Адже був суворий наказ — не з'являтися в місті. Гроші тобі дали, загоряй десь у Ялті чи в Сочі, ну чого припхався? До того ж під час ревізії.

Чи не бовдур? Навіть не бовдур, злочинець і негідник, осляча голова!

Хмиз лаяв подумки Бобиря останніми словами, а сам посміхався й тиснув руки ревізорам, що розходилися. Включив сигналізацію, замкнув магазин і попрямував до автобусної зупинки. Доїхав до метро й звідси подзвонив шефові. Ще ніколи не чув, щоб шеф нервував чи гнівався, то більше, лаявся, і вкрай здивувався, коли мембрана аж здригнулася од міцного слова.

Та шеф утратив самовладання лише на мить.

— Слухай мене уважно, дорогенький, — сказав. — Зробимо ось як…

Суботній день обіцяв бути сонячним і теплим. Хаблак визирнув у вікно, подивився, як поливає вулицю потужний ЗІЛ, помилувався веселкою, що стояла у водяному пилу, й почав робити зарядку.

Життя дивне й чудове…

Двічі присісти…

Коли тобі лише тридцять років…

Прогнутися вправо…

Коли таке тепле сонце й відчуваєш кожен м'яз…

Дістати долонями підлогу, видих…

Коли через кілька днів повернеться з відрядження дружина…

Присісти…

Задзеленчав телефон. Коли телефон дзвонить на початку восьмої, не до добра…

Але ж хіба може щось зіпсувати настрій у такий ранок?

Хаблак узяв трубку.

— Доброго ранку, товаришу полковник. Що? Не може бути! Бобир?

— Так, загинув Бобир, — ствердив полковник Каштанов. — Учора ввечері. Потрапив під електричку. Є висновок експертизи: Бобир був напідпитку. Середній ступінь сп'яніння. Наші колеги з транспортної міліції вважають: нещасний випадок. Але ж вони не знають ситуації. Прошу вас зв'язатися із слідчим, який вів попереднє розслідування.

Хаблак подумав: побачив би зараз полковник свого інспектора — у коротких трикотажних трусиках, невмиваного й неголеного…

Мимовільно підсмикнув трусики й запитав:

— Як дізналися, що то — Бобир?

— Мав при собі документи, викликали дружину для впізнання, вона підтвердила.

— Дивно: нещасний випадок… — промимрив Хаблак.

— От ви й розберіться, — наказав полковник. — Залізнична міліція одержала від прокуратури вказівку передати матеріали нам. Висилаю у ваше розпорядження машину.

— Так, машина знадобиться, — погодився Хаблак.

— Буде за чверть години.

Забувши про свій чудовий настрій і сонячний ранок, капітан поспішив до ванної. Голився швидко й порізався. Це зіпсувало йому настрій, і Хаблак подумав, яким недовгий буває людське щастя. Здавалося, ніщо не віщувало клопотів і попереду був безжурний вихідний день з дніпровим пляжем і кінофільмом чи концертом увечері, і ось тобі — Бобир потрапив під електричку…

Згадав Толика, на мить стало шкода його, та одразу пригасив це почуття.

Ну чого мусить жаліти Бобиря? Шахрай, який обкрадає державу, отже, ворог усіх чесних людей і його, Хаблака, персональний ворог. Можливо, він загинув випадково, але, чесно кажучи, капітан сумнівався в цьому: спочатку таємниче зникнення Бобиря, тепер його смерть…

І знову — Іринь, а в Ірині — Хмиз… Чи не забагато?

Машина просигналила на вулиці, коли Хаблак зав'язував краватку, й через кілька хвилин капітан уже знайомився із старшим лейтенантом Моринцем.

Звичайно, кожному неприємно, коли твої висновки й міркування ставляться під сумнів, і Моринець у цьому відношенні не становив винятку. Подав Хаблакові папку із справою Бобиря, усім своїм виглядом показуючи, що дивується: і так усе зрозуміло — п'яний чоловік поперся на рейки, а там з-за повороту вискочив електропоїзд, машиніст побачив людину на залізничному полотні, проте електричку вже зупинити не зміг.

Нещасний випадок, чи не так?

Хаблак переглянув папери. Увагу його привернув протокол допиту машиніста електрички. Капітан запитав Моринця:

— Тут у вас записано: машиніст побачив людину на залізничному полотні. А як побачив? Лежала вона, йшла, сиділа? Чи, може, бігла?

Старший лейтенант знизав плечима.

— Здається, він казав, що п'яний чоловік лежав на рейках, — одповів невпевнено.

— Слід уточнити, — попросив Хаблак. — Це — дуже важливо. Прошу викликати машиніста, а ми поки з'їздимо на місце події.

— Машиніст зараз на станції, — пояснив Моринець, — і варто раніше заскочити туди. Ми з'ясували: він зробив усе, що мусив робити в таких випадках. Людина працювала всю ніч, чи треба викликати її сюди?

— Не треба, — погодився Хаблак.

Моринець зателефонував на станцію, і, коли вони приїхали, машиніст уже сидів у приймальній начальника. Повновидий, червонолиций чоловік із швидкими очима.

Хаблак попросив його:

— Розкажіть, будь ласка, як усе це трапилося. Я уважно прочитав ваші свідчення, але ніщо не може замінити живої розповіді.

Машиніст подивився на капітана допитливо, наче хотів дізнатися, скільки ще разів і кому доведеться розповідати, однак, певно, зрозумів, що нічого не вдієш і доведеться і тільки разів, скільки питатимуть, — зітхнув і почав, наморщивши лоба:

— Ми відходимо з Іриня о десятій сімнадцять. Рушили за графіком. У цей час уже темно, прожектор, значить, увімкнули, все, що треба, зробили, просигналили й рушили. Поїзд наш швидкість одразу набирає. Рушили, значить, набрали швидкість, поворот там, і селище кінчається. Перед лісом, значить. Поле там і ліс. Вискочили ми, дивлюсь, щось чорніє на рейках. Ну, що? Сигнал і гальма, а поїзд уперед суне. Це вам не «Жигуль», значить, його одразу не зупиниш. Ну, і наїхали… Зупинилися, а він під третім вагоном. Але ми все зробили, сигнал і гальма, значить. А що вдієш, коли він п'яний валяється?

— Валявся? — перепитав Хаблак. — Тобто лежав на рейках? Я правильно вас зрозумів?

— Звичайно, правильно! — зрадів машиніст. — Як ткнувся у праву рейку, так і заснув, значить. Ми — сигнал і гальма, та хіба п'яний почує?

Хаблак намалював на аркуші паперу дві довгі паралельні лінії.

— Уявіть собі, що це — рейки, — пояснив. — Намалюйте, як лежав той чоловік.

Машиніст не задумався ані на мить. Намалював досить незграбно, але точно.

Чоловік лежав грудьми на правій рейці. Машиніст сказав навіть, що одна рука була підібгана під тулуб, друга — відкинута вбік.

— Обличчям вгору чи вниз? — запитав Хаблак.

— Вниз.

— Це точно?

— Я ж мав кілька секунд, а прожектор у нас потужний…

— Не помітили, він не ворушився?

— Ні. Я ще подумав: от налигалася людина, спить, значить, як мертва.

— Поблизу нікого не було?

— Не бачив.

Хаблак запротоколював показання машиніста, дав йому підписати.

— Тепер до Іриня, — запропонував Моринцеві.

— Мені також? — запитав машиніст.

Хаблак трохи подумав. Зрештою, машиніст — єдина людина, котра бачила Бобиря на рейках. Точніше, поки що глина-людина. Місце в машині є, чому не взяти? Чоловік він здоровий, видно, не дуже втомився, нехай проїде, може, виникнуть до нього ще якісь запитання.

— Вам також, — наказав.

… Машину довелося лишити метрів за сто від місця пригоди в дубовому гаю.

Остання садиба селища стояла за дубами, від гаю до залізниці вела поміж засіяними вівсом полями вузька стежка, по той бік залізниці за насипом одразу починався ліс, і стежка зникала в густих чагарниках.

Моринець ішов попереду, він ступав упевнено, і Хаблак подумав, що навряд чи старший лейтенант сягне висот криміналістики. Отак вони прошкували стежкою і вчора — оперативна група залізничної міліції, лікар і санітари швидкої допомоги — звичайно, затоптали всі сліди, які могли лишитися на стежці,

Капітан попросив:

— Хвилинку, старший лейтенанте, чи не можна обережніше? Давайте пройдемо полем, бо я потім хочу обдивитися стежку.

Моринець знизав плечима, однак зійшов у вівси.

Тепер вони йшли обабіч стежки, за крок від неї, і Хаблак уважно дивився на суху, прибиту ногами чорну стежку. Зупинився й підняв недокурок, потім — якийсь папірець і зламану гілочку.

Моринець не втримався від іронічної посмішки, Хаблак помітив її, проте не зауважив старшому лейтенантові: зрештою, у кожного свої принципи, свій досвід, свої знання, і він тут не для того, щоб заводити дискусії.

Вийшли до залізничного полотна, і Моринець вказав місце, де лежав Бобир. Хаблак одразу й сам визначив його: на гравії та шпалах ще збереглися криваві плями.

— Він ішов із селища, — вказав Моринець на стежку, котра добре проглядалася з насипу, — спіткнувся об шпали, впав і заснув. А тут — електричка…

— Але ж Бобир міг іти із лісу до селища, — заперечив Хаблак.

— Ні, — похитав головою Моринець, — він лежав головою до лісу. Ішов туди і впав.

Хаблак не став сперечатися. Спустився протилежним схилом насипу, пройшов обіч стежки аж до лісу.

На твердій землі не збереглося жодних слідів. Капітан заглибився в ліс, обдивляючись чагарники, що нависали над стежкою, та й на них не знайшов нічого вартого уваги. Повернувся до насипу.

Моринець сидів на травичці, покусуючи якусь стеблинку.

— Щось побачили? — запитав так, для годиться. Хаблак тільки похитав головою.

Старший лейтенант підвівся, потягнувся так, що хруснули кістки. Мовив по паузі: