20 000 льє під водою

РОЗДІЛ IX Нед Ленд гнівається

Як довго тривав цей сон, я не знаю; але, мабуть, довго, тому що я зовсім позбувся утоми. Я прокинувся першим. Мої товариші ще спали, лежачи в кутку як мертві.

Підвівшись із досить жорсткого ложа, я відчув себе свіжим і бадьорим і почав знову уважно оглядати нашу каюту. Всередині в ній нічого не змінилося. Тюрма залишалася тюрмою, а в’язні в’язнями. Тільки стюард під час нашого сну прибрав зі столу. Ніщо не вказувало, таким чином, на близьку зміну в нашому становищі, і я серйозно запитував себе, чи не судилося нам вічно жити в цій клітці.

Ця перспектива здалася мені тим прикрішою, що хоч мій мозок і звільнився від учорашнього кошмару, але зате щось стискало мої груди… Мені ставало важко дихати. Задушливе повітря заважало нормальній роботі легенів. Хоч каюта була досить простора, але ми, мабуть, спожили більшу частину кисню, що був у ній. Справді, кожна людина вдихає протягом однієї години стільки кисню, скільки його міститься в ста літрах повітря, і це повітря, насичене майже такою ж кількістю вуглецю, стає непридатним для дихання.

Отже, необхідно було відновити повітря в нашій тюрмі і, безперечно, також на всьому підводному судні.

Тут виникло в мене питання: як це робить капітан цього плавучого житла? Чи одержує він кисень хімічним способом з бертолетової солі? У цьому випадку він повинен підтримувати зв’язок з континентом, щоб добувати необхідні речовини для цієї операції. Чи обмежується він тільки тим, що накопичує повітря під високим тиском у резервуарах, а потім витрачає його по потребі? Можливо, й так. Або, що ще зручніше, економніше і, значить, більш імовірно, він, можливо, вирушав дихати на поверхню води, як китоподібна тварина, і поновлював через кожні двадцять чотири години свій запас повітря? Як би там не було і до якого б способу не вдавалися тут, мені здавалося, настав час негайно вжити його.

Справді, я повинен був частіше дихати, щоб витягнути з камери ту невелику кількість кисню, що в ній залишалася. Раптом на мене повіяло свіжим потоком повітря, просякнутого солоними випаруваннями. Це явно було морське повітря, освіжаюче, насичене йодом. Я широко розкрив рот, і мої легені наповнилися свіжими струменями. В той же час я відчув коливання, невелику, але досить помітну качку. Судно, залізне чудовисько, очевидно, піднялося на поверхню океану, щоб подихати там, як це роблять кити. Спосіб вентиляції на кораблі був, таким чином, точно установлений.

Надихавшись удосталь свіжим повітрям, я почав шукати отвір, вентилятор, коли хочете, через який благотворний струмінь доходив до нас, і швидко знайшов його. Над дверима виявилася діра, що пропускала свіжий струмінь повітря в нашу задушливу каюту.

Ледве встиг я зробити це відкриття, як Нед і Консель прокинулись майже одночасно під впливом освіжаючого повітря. Вони протерли очі, потяглися і миттю схопилися на ноги.

— Чи пан добре спочивав? — спитав мене Консель зі своєю звичайною ввічливістю.

— Дуже добре, мій милий, — відповів я. — А ви, Неде?

— Спав міцно, пане професоре. Але, я не знаю чи, може, помиляюсь, мені здається, що я вдихаю морське повітря.

Моряк не міг тут помилитись, і я розповів канадцеві про все, що сталося під час нашого сну.

— Добре, — сказав він. — Цим повністю пояснюється те ричання, яке ми чули, коли уявний нарвал перебував поблизу «Авраама Лінкольна».

— Вірно, містере Ленд, це було його дихання.

— Тільки, пане Аронакс, я не маю ніякого уявлення про те, котра тепер година. Принаймні чи не час нам обідати?

— Час обідати, мій шановний гарпуннику? Скажіть краще — час снідати, бо ми звичайно проспали і день і ніч.

— Це значить, — вставив Консель, — що ми проспали двадцять чотири години.

— І я так думаю, — відповів я.

— Не буду з вами сперечатися, обід це чи сніданок, — сказав Нед Ленд, — але стюард добре зробить, якщо принесе те або інше.

— І те й інше, — додав Консель.

— Вірно, — сказав канадець, — ми маємо право і на те й на інше, і я з свого боку зроблю честь і обіду і сніданку.

— Ну що ж, Неде, почекаємо, — відповів я. — Ясно, що незнайомці не мають наміру залишити нас умирати від голоду, інакше вони не дали б нам учора обідати.

— А можливо, нас здумають відгодовувати на убій? — заперечив Нед.

— Я не згодний з вами, — відповів я. — Не потрапили ж ми до рук людожерів?

— Один раз — ще нічого не значить, — сказав серйозно канадець. — Хтозна, може ці люди давно не куштували свіжого м’яса, і в такому випадку троє здорових і добре збудованих людей, як пан професор, його слуга і я…

— Облиште ці думки, містере Ленд, — сказав я гарпунникові, — і особливо постарайтеся не сердити наших хазяїв, бо це може тільки погіршити наше становище.

— В усякому разі, — сказав гарпунник, — я голодний, як тисяча чортів, а обіду чи сніданку ще не несуть.

— Містере Ленд, — заперечив я, — треба пристосуватися до розпорядку на судні, а я гадаю, що наш шлунок випередив тутешній годинник.

— Тоді треба перевести стрілки нашого шлунка, — спокійно відповів Консель.

— Упізнаю вас, друже Консель, — заперечив нетерплячий канадець. — Ви не втрачаєте жовчі і бережете свої нерви. Ви завжди спокійні. Ви були б спроможні подякувати за обід, не пообідавши, і швидше вмрете з голоду, ніж почнете скаржитись.

— А до чого це приведе? — спитав Консель.

— А до того, що коли поскаржитися, то якось легше станс. Якщо ці пірати, — я кажу «пірати» через повагу і щоб не перечити панові професору, який забороняє називати їх людожерами, — якщо ці пірати гадають, що вони вдержать мене в цій клітці, де я задихаюсь, і не дізнаються, якими прокляттями я супроводжую свій гнів, то вони помиляються! Послухайте, пане Аронакс, скажіть щиро: як ви гадаєте, чи довго вони протримають нас у цій залізній коробці?

— Правду кажучи, я знаю не більше, ніж ви, друже Ленд.

— Але все-таки як ви гадаєте?

— Я гадаю, що випадок відкрив нам важливу таємницю. Якщо екіпаж цього підводного судна зацікавлений у тому, щоб її зберегти, і якщо це для них важливіше, ніж життя трьох людей, то, на мою думку, наше існування під великою загрозою. В противному разі при першій же нагоді чудовисько, що поглинуло нас, поверне нас у світ, населений такими ж людьми, як ми.

— Хоч би нас не зарахували до свого екіпажу, — сказав Консель, — залишили б так…

— До того часу, — додав Нед Ленд, — поки який-небудь фрегат, швидкохідніший або вправніший, ніж «Авраам Лінкольн», не оволодіє цим гніздом розбійників і не повісить екіпаж і нас разом з ним на самій верхівці грот-щогли.

— Резонне зауваження, містере Ленд, — сказав я. — Але, наскільки мені відомо, нам поки що не зробили ще ніяких пропозицій щодо цього. Отже, даремно сперечатися, що ми робитимемо в такому разі. Повторюю вам: почекаємо, будемо діяти залежно від обставин, а поки що нічого не будемо робити, бо й робити нічого.

— Навпаки, пане професоре, — заперечив гарпунник, який ніяк не хотів здатися, — треба щось робити.

— Але що, містере Ленд?

— Рятуватися.

— Тікати з «земної» тюрми дуже важко, а з тюрми підводної, мені здається, — зовсім неможливо.

— Ну, друже Нед, — спитав Консель, — що ви відповісте на зауваження пана?

Гарпунник розгублено мовчав. Утеча за таких обставин, в яких ми перебували, справді була неможлива. Але ж канадець — наполовину француз, і Нед Ленд чудово довів це своєю відповіддю.

— Отже, пане Аронакс, — сказав він після хвилинного роздуму, — ви не здогадуєтесь, що повинні робити люди, які не можуть утекти із своєї тюрми?

— Ні, мій друже.

— Це дуже просто: треба щоб вони влаштувалися так, ніби збираються залишитися в тюрмі.

— Ще б пак, — сказав Консель, — краще залишитися в тюрмі, ніж опинитися під нею або над нею!

— Так, але спершу треба викинути геть брамників, тюремників і сторожів, — додав Нед Ленд.

— Як, Неде? Ви серйозно думаєте заволодіти цим судном?

— Дуже серйозно, — відповів канадець.

— Це неможливо.

— А чому, пане? Адже може трапитися слушна нагода, і я не бачу, що могло б перешкодити нам скористатися нею. Якщо на борту цієї машини є не більше двадцяти чоловік, то не примусять же вони, як мені здається, відступити двох французів і одного канадця!

Краще було погодитися на пропозицію гарпунника, ніж сперечатися, і я обмежився тим, що сказав:

— Коли трапиться нагода, містере Ленд, тоді ми побачимо. Але поки що, прошу вас, наберіться терпіння. Можна діяти тільки обережно, а ви своєю запальністю лише зіпсуєте справу. Обіцяйте мені не дуже гніватися.

— Обіцяю вам, пане професоре, — сказав Нед Ленд не зовсім упевненим голосом. — Жодного грубого слова не вилетить з мого рота, жодного різкого жесту ви не побачите, коли навіть їжу не подаватимуть нам з бажаною акуратністю.

— Ви дали мені слово, — Неде, — сказав я канадцеві.

На цьому розмова припинилась, і кожен з нас поринув у свої думки. Я повинен признатися, що, незважаючи на запевняння гарпунника, не тішив себе ніякими надіями. Я не вірив у щасливу нагоду, про яку говорив Нед Ленд. Щоб так упевнено маневрувати, підводне судно повинно було мати численний екіпаж, і, значить, у разі сутички нам довелося б мати справу з надто сильним противником. До того ж треба було бути насамперед вільними, а ми були полоненими. Я навіть не бачив ніякого способу втекти з цієї залізної і герметично закритої камери. І якщо тільки дивний капітан цього судна хоче зберегти якусь таємницю, — а це здавалося досить імовірним, — він не дозволить нам вільно діяти на судні. Тепер було невідомо, чи він побажає негайно позбутися нас силою, чи висадить одного дня на який-небудь клаптик землі? Всі ці гіпотези здавалися мені дуже ймовірними, і тільки гарпунник міг сподіватися за таких обставин здобути собі волю.

Я зрозумів, між іншим, що чим більше Нед Ленд буде розмірковувати, тим більше зростатиме його роздратованість. Я бачив, що він насилу стримував себе від лайки і що його жести ставали дедалі загрозливішими. Він уставав, бігав, як дикий звір у клітці, бив у стіну то ногою, то кулаком. До того ж час минав, голод жорстоко мучив нас, а стюард цього разу не з’являвся. Нашим господарям не слід було на довгий час забувати про нас, людей, що зазнали аварії, коли вони не замишляли проти нас нічого поганого.

Нед Ленд, якого мучили спазми шлунка від голоду, все більше й більше втрачав терпець, і, незважаючи на дане слово, я справді побоювався вибуху з його боку при появі кого-небудь з команди.

Протягом двох наступних годин гнів Неда Ленда все зростав. Канадець гукав, кричав, але даремно. Залізні стіни залишалися глухі. Я не чув ніякого шуму всередині судна, яке здавалося мертвим. Воно не рухалося, бо я напевне відчув би тремтіння його корпусу від ударів гвинта. Занурившись, безперечно, у водяну безодню, воно не належало більше землі. Ця похмура тиша була жахлива. Я боявся й думати про те, скільки може тривати наше ув’язнення в цій залізній каюті. Надії, що зародилися в мені після побачення з капітаном судна, потроху зникали. Лагідність погляду цієї людини, вираз великодушності на її обличчі, благородство осанки — все згладжувалося з моєї пам’яті. Я уявляв собі цю загадкову людину такою, якою вона, очевидно, була: невблаганною, жорстокою. В моїй уяві вона стояла поза людяністю, була недоступна ніякому почуттю жалю, була непримиренним ворогом людей, яким вона поклялась у вічній ненависті.

Але невже ця людина дасть нам загинути від виснаження в цій тісній тюрмі і допустить до відчайдушних спроб, на які може штовхнути тільки лютий голод? Ця жахлива думка оволодівала моїм мозком дедалі сильніше; мене все більше охоплював божевільний, нездоланний жах. Консель залишався спокійним, Нед Ленд ричав.

Цієї миті за стіною почувся шум. По залізних плитах пролунали кроки. Засуви були відсунуті, двері відчинились, і стюард з’явився.

Перш ніж я зробив рух, щоб перешкодити йому, канадець кинувся на нещасного, повалив його і схопив за горло. Стюард задихався під його сильною рукою.

Консель уже намагався вирвати з рук гарпунника його жертву, я збирався допомогти йому, як раптом був прикутий до місця словами, вимовленими по-французьки:

— Заспокойтеся, містере Ленд, і ви, пане професоре, будь ласка, вислухайте мене!