20 000 льє під водою

РОЗДІЛ X Людина безодні

Це говорив капітан судна.

При його словах Нед Ленд миттю схопився на ноги. Стюард, що ледве не задихнувся, вийшов хитаючись за знаком свого хазяїна. І такою була влада капітана на судні, що людина ця жодним жестом не виявила своєї досади, яку повинна була відчувати до канадця. Консель і я, вражені, чекали мовчки розв’язки цієї сцени.

Капітан, спираючись на край столу і схрестивши руки, дивився на нас дуже уважно. Може, він не наважувався говорити? Чи шкодував за словами, щойно вимовленими ним по-французьки? Це було цілком можливо.

Минуло кілька хвилин мовчання, яке ніхто з нас і не думав порушувати.

— Панове, — сказав він нарешті спокійним і проникливим голосом, — я однаково добре розмовляю по-французьки, по-англійськи, по-німецьки і по-латині. Отже, я міг відповісти вам при першій нашій зустрічі, але я хотів вас спочатку взнати, а потім подумати. Ваша розповідь чотирма мовами, по суті одна й та сама, утвердила в мені думку, що ви і є ті люди, за яких себе видаєте. Я знаю тепер, що випадок звів мене з паном П’єром Аронаксом, професором природничої історії Паризького музею, відрядженим з науковою місією за кордон, з Конселем, його слугою, і з Недом Лендом, уродженцем Канади, гарпунником на борту фрегата «Авраам Лінкольн», що входить до складу військового флоту Сполучених Штатів Америки.

Я вклонився на знак згоди. Капітан не ставив мені запитання, значить і відповідь була не потрібна. Ця людина висловлювалася по-французьки дуже легко, без будь-якого акценту. Її вимова була чиста, слова точні, легкість мови чудова. І все ж я не відчував у ньому співвітчизника.

Він продовжував говорити:

— Ви, безперечно, звернули увагу, панове, що я довго не з’являвся до вас з другим візитом. Це тому, що я, довідавшись, хто ви такі, хотів ретельно обміркувати, як мені бути з вами. Я довго вагався. Найприкріші обставини звели вас з людиною, яка порвала з людством. Ви порушили мій спокій…

— Мимоволі, — сказав я.

— Мимоволі? — повторив незнайомець, підвищуючи трохи свій голос. — Хіба «Авраам Лінкольн» мимоволі охотився за мною по всіх морях? І хіба мимоволі вирушили ви подорожувати на цьому фрегаті? Хіба мимоволі ваші ядра стріляли в корпус мого корабля? Хіба мимоволі містер Нед Ленд ударив мене своїм гарпуном?

Я відчув у цих словах стримане роздратування. Але на всі ці докори я міг відповісти цілком природно, і відповів:

— Добродію, — сказав я, — ви, безперечно, не знаєте, які суперечки про вас виникли в Америці і Європі. Ви не знаєте, що кілька нещасних випадків, викликаних зіткненнями з вашим підводним судном, схвилювали громадську думку обох материків. Я не стану вам перераховувати численні гіпотези, якими пробували пояснити незрозуміле явище, відоме тільки вам. Але знайте, що, переслідуючи вас до найвіддаленіших вод Тихого океану, «Авраам Лінкольн» був певен, що він полює на якесь могутнє морське чудовисько, від якого за всяку ціну треба було звільнити моря.

Легка усмішка майнула на обличчі капітана, потім він сказав спокійним тоном:

— Пане Аронакс, чи насмілитеся ви твердити, що ваш фрегат не став би переслідувати й обстрілювати підводне судно точнісінько так, як чудовисько?

Це питання збентежило мене, бо, напевне, капітан Фарагут, не вагаючись, зробив би це. Він вважав би за свій обов’язок знищити підводне судно так само, як і велетенського нарвала.

— Отже, ви розумієте, пане, що я маю право поводитися з вами як з ворогами.

Я цілком свідомо нічого не відповів. Навіщо обговорювати подібне питання, коли сила може знищити найкращі докази?

— Я довго вагався, — говорив далі капітан. — Ніщо не зобов’язувало мене виявляти вам гостинність. Коли б я вирішив позбутися вас, мені ні для чого було б ще раз бачитися з вами. Я висадив би вас знову на палубу цього корабля, що послужила вам притулком, занурився б у море і забув би, що ви колись існували. Хіба не мав я на це права?

— Це було б, можливо, право дикуна, а не культурної людини, — відповів я.

— Пане професоре, — жваво заперечив капітан, — я не знаю, що ви називаєте культурною людиною! Я зовсім порвав з суспільством з причин, про які тільки я один можу судити. Отже, я не рахуюся з його законами і пропоную вам ніколи не згадувати при мені про них.

Це було сказано ясно. Очі невідомого запалали гнівом і ненавистю; мені здалося, що в його житті було щось жахливе, Він поставив себе не тільки поза людськими законами, але й зробився незалежним, вільним у найширшому розумінні цього слова, став недосяжним. Хто ж посмів би переслідувати його в глибині морів, коли й на поверхні вод він міг відбити всілякі спроби напасти на нього? Який корабель устоїть проти удару його підводного монітора? Яка броня, хоч найміцніша, витримає удари його бивня? Ніхто з людей не міг зажадати від нього звіту про його дії. Тільки його власна совість, якщо вона в нього була, могла бути суддею його вчинків. Ці роздуми швидко промайнули в моїй голові в той час, коли загадковий незнайомець мовчав, занурений у свої думки. Я’ дивився на нього з жахом, перемішаним з цікавістю, і, безперечно, так само, як Едіп дивився на сфінкса.

Після тривалого мовчання капітан заговорив знову.

— Отже, я вагався, але потім подумав, що мої інтереси могли б поєднатися з природним жалем, на який має право кожна людська істота. Ви залишитеся на моєму судні, коли вже доля закинула вас сюди. Ви будете тут вільні, і в обмін на цю волю, — досить, між іншим, відносну, — я вам поставлю єдину умову. Ваша обіцянка підкоритися цьому мене задовольнить.

— Говоріть, капітане, я гадаю, що ваша умова така, яку зможе прийняти кожна чесна людина.

— Так, пане. Ось вона: можливо, що Деякі непередбачені події примусять мене замкнути вас у каюті на кілька годин або днів залежно від обставин. Не бажаючи ніколи вдаватися до насильства, я чекаю від вас у такому випадку, більш ніж у будь-якому іншому, безумовної покори. Пропонуючи вам це, я повністю знімаю з вас будь-яку відповідальність за те, що може статися, бо ви не матимете навіть можливості бачити те, чого вам не слід бачити. Чи приймаєте ви цю умову?

Отже, на борту судна відбувалися зовсім незвичайні події, про які не повинні знати люди, що не поставили себе поза суспільними законами! Серед несподіванок, які готувало мені майбутнє, це була одна з найнеприємніших.

— Ми приймаємо, — відповів я. — Тільки я прошу вас, пане, дозволити мені поставити вам одне-єдине питання.

— Говоріть, пане.

— Ви сказали, що ми будемо вільні на борту вашого судна?

— Цілком.

— Отже, я хотів би знати, що розумієте ви під цим?

— Ви можете вільно ходити по судну, дивитися, навіть спостерігати все, що тут відбувається, — за винятком деяких рідкісних випадків, — словом, мати ту ж волю, якою користуємося ми самі — мої товариші і я.

Було ясно, що ми не зрозуміли один одного.

— Пробачте, капітане, — заперечив я, — але така воля — це воля в’язня, якому дозволяють ходити по тюрмі. Нам цього не досить.

— І все ж вам доведеться задовольнитися нею.

— Як! Ми повинні назавжди відмовитися від надії побачити нашу батьківщину, наших друзів, наших рідних?

— Так, пане. Але відмовитись од того нестерпного гніту, який панує на землі і який люди вважають волею, — це вже не так важко, як ви гадаєте.

— Ну, ні! — вигукнув Нед Ленд. — Ніколи я не дам слова, що не спробую втекти звідси.

— Я й не вимагаю від вас такого слова, містере Ленд, — холодно відповів капітан.

— Пане, — сказав я, насилу стримуючи себе, — ви зловживаєте своєю владою над нами! Це жорстокість!

— Ні, пане, це милосердя! Ви мої полонені після бою! Я дарую вам життя, хоч міг би викинути вас у безодню океану! Ви нападали на мене. Ви хотіли відкрити таємницю, в яку жодна людина в світі не повинна проникнути, таємницю всього мого існування! І ви гадаєте, що я дозволю вам повернутися на землю, де нічого не повинні знати про мене? Ніколи! Утримуючи вас тут, я турбуюсь, головним чином, про себе, а не про вас!

Ці слова свідчили про те, що тверде рішення капітана не змінять ніякі докази.

— Отже, капітане, — спитав я, — ви просто пропонуєте нам вибір між життям і смертю?

— Саме так.

— Друзі мої, — сказав я, — на поставлене таким чином питання відповісти нічого. Але ніяка обіцянка не зв’язує нас з хазяїном цього судна.

— Ніяка, пане, — відповів незнайомець. Потім він продовжив м’якшим голосом:

— Тепер дозвольте мені закінчити те, що я хотів вам сказати. Я знаю вас, пане Аронакс. Коли не ваші товариші, то ви особисто, можливо, не будете скаржитися на випадок, що зв’язав вашу долю з моєю. Серед книжок, які я охоче читаю, ви знайдете надрукований вами твір про морські глибини. Я часто читав його. Ви досягли в своїй книзі межі знань, доступних земній науці. Але ви не все знаєте, ви не все бачили. Дозвольте мені запевнити вас, пане професоре, що ви не пошкодуєте за часом, проведеним на цьому борту. Ви зробите подорож до країни чудес. Захоплення, подив будуть, напевне, звичайним вашим станом. Вам не швидко надокучить видовище, яке постійно буде розгортатися перед вашими очима. Я хочу зробити нову підводну подорож навколо світу, — хтозна, можливо останню, — і поглянути ще раз на все, що можу вивчити в глибині цих морів, які я стільки разів відвідував. І ви будете моїм супутником у цих заняттях. З цього дня ви вступите в нову стихію, ви побачите те, чого не бачила ще жодна людина, — крім мене й моїх товаришів, — і наша планета завдяки мені розкриє перед вами свої останні таємниці.

Я не можу заперечити, що слова капітана справили на мене величезне враження, Він зачепив мою слабку струну, і я на хвилину забув, що споглядання чудес не може замінити втраченої волі. А втім, я розраховував у майбутньому повернутися ще до розв’язання цього важливого питання. Тому обмежився тим, що відповів:

— Капітане, ви порвали зв’язок з людством, але я сподіваюсь, що ви не відмовились од людських почуттів. Ми — що зазнали катастрофи — ніколи не забудемо, як ви милосердно прийняли нас на судні. Щодо мене, то я повинен признатися, що коли б любов до науки могла заглушити потребу волі, то все, що обіцяє мені наша зустріч, могло б з лихвою винагородити мене.

Я думав, що капітан простягне мені руку, щоб скріпити наш Договір. Але він цього не зробив, і я пожалів його в душі.

— Останнє запитання, — сказав я тієї миті, коли ця незрозуміла людина, здавалося, хотіла піти.

— Говоріть, пане професоре.

— Яким ім’ям ми повинні вас називати?

— Шановний добродію, — відповів він, — для вас я тільки капітан Немо[35], а ваші товариші і ви для мене — тільки пасажири «Наутілуса»[36].

Капітан Немо покликав і, коли з’явився стюард, віддав йому наказ тією дивною мовою, якої я не знав. Потім, звертаючись до канадця і Конселя, він сказав:

— Сніданок чекає на вас у вашій каюті. Йдіть, будь ласка, за цією людиною.

— Від цього не відмовлюся, — сказав гарпунник. Консель і він вийшли нарешті з клітки, де вони були замкнені понад тридцять годин.

— А тепер, пане Аронакс, і наш сніданок готовий. Дозвольте, я покажу вам дорогу.

— До ваших послуг, капітане.

Я пішов слідом за капітаном Немо і, переступивши поріг, опинився в освітленому електрикою коридорі, схожому на звичайні коридори корабля. Ми пройшли метрів десять, і перед нами відчинились інші двері.

Я ввійшов до їдальні, оздобленої і мебльованої в строгому стилі. Високі дубові поставці, інкрустовані чорним деревом, стояли в протилежних кінцях залу. На їхніх хвилеподібно вигнутих полицях сяяли фаянси, фарфори, кришталі, що не мали ціни. Срібний і золотий посуд іскрився від проміння, що лилося з освітленої стелі, тонкий живопис якої пом’якшував яскравість світла. Посеред залу стояв багато сервірований стіл. Капітан Немо указав мені місце.

— Сідайте, — сказав він, — і їжте. Ви, певно, вмираєте від голоду.

На сніданок було подано кілька страв, приготовлених виключно з продуктів моря; інші страви були з якихось зовсім невідомих мені речовин. Признаюся, що все було смачне, але мало якийсь присмак, до якого я легко звик. Мені здавалося, що ці різноманітні страви багаті на фосфор, і я думав, що вони повинні бути морського походження.

Капітан Немо дивився на мене. Я нічого не запитував у нього, але він угадав мої думки і сам відповів на питання, які я хотів було поставити йому.

— Більша частина цих страв вам невідома, — сказав він. — Проте ви можете вживати їх не боячись. Вони здорові й споживні. Я давно вже відмовився од продуктів землі і почуваю себе не гірше. Мій екіпаж — люди здорові, а їдять вони те саме, що й я.

— Значить, усі ці страви — продукти моря?

— Так, пане професоре, море задовольняє всі мої потреби. Іноді я закидаю сіті і витягаю їх з величезним уловом. Іноді вирушаю полювати у стихію, недоступну людині, і переслідую дичину, що населяє мої підводні ліси. Мої отари, як отари старого пастуха Нептуна[37], пасуться безбоязно на величезних преріях океану. Володіння мої там дуже великі, і я сам користуюся ними. Я дещо здивовано подивився на капітана Немо і відповів йому:

— Цілком розумію, капітане, що сіті дають вам чудову рибу до столу; менше розумію, як ви переслідуєте морську дичину в підводних лісах; і зовсім уже не розумію, звідки може потрапити на ваш стіл хоч би малесенька часточка яловичини.

— Професоре, — заперечив капітан Немо, — я ніколи не вживаю м’яса наземних тварин.

— А це? — запитав я, показуючи на блюдо, на якому залишалося ще кілька кусочків філею.

— Тс, що ви прийняли за м’ясо, пане професоре, є не що інше, як філей морської черепахи. Ось іще печінка дельфіна, яку ви могли б прийняти за рагу із свинини. Мій повар — великий майстер своєї справи і чудово приготовляє різноманітні продукти океану. Покуштуйте всі ці страви. Ось консерви з черепашок, які кожен малаєць визнав би за найкращі в світі; ось крем, молоко для якого дало вим’я кита, а цукор — великі водорості Північного моря; нарешті, дозвольте мені запропонувати вам варення з анемонів, що не поступаються смаком навіть перед найсоковитішими плодами.

І я куштував ці страви скоріше через цікавість, ніж через жадобу, в той час як капітан Немо захоплював мене своїми неймовірними оповіданнями.

— Море, пане Аронакс, — говорив він, — ця незвичайна і невичерпна годувальниця дає мені не тільки їжу, але й одягає ще. Матерія, з якої пошито ваш одяг, зіткана з морського шовку деяких черепашок. Вона пофарбована пурпурового фарбою древніх і має фіолетовий відтінок, який я добуваю з середземноморських молюсків-аплізій. Духи, які ви знайдете на туалетному столику в своїй каюті, є продукт сухої перегонки морських рослин. Матрац на вашому ліжку зроблений з ніжних океанських водоростей. Пером служитиме вам китовий вус, а чорнилом — виділення залоз каракатиці. Все мені тепер постачає море, і все це колись повернеться до нього.

— Ви любите море, капітане?

— Так, я люблю його! Море — це все! Воно вкриває сім десятих земної кулі. Його випарування чисті й корисні для здоров’я. Це величезна пустиня, де людина ніколи не почуває себе самотньою, бо відчуває навколо трепет життя. Море — це носій надприродного й дивовижного життя. Усе в ньому рух і любов. Це жива безконечність, як висловився один з ваших поетів. І справді, пане професоре, природа наділила море всіма трьома царствами: мінеральним, рослинним і тваринним. Останнє має в ньому численних представників: чотири групи зоофітів[38], три класи членистоногих, п’ять класів молюсків, три класи хребетних, ссавців, плазунів і незліченні легіони риб. Цей нескінченний ряд тварин налічує понад тринадцять тисяч видів, з яких тільки одна десята живе у прісній воді. Море — величезний резервуар природи. Життя на земній кулі почалося в морі і, хто знає, чи воно й не закінчиться в ньому. Тут найвищий спокій. Море не належить деспотам. На його поверхні вени ще можуть пред’являти беззаконні права, битися, пожирати один одного, творити всі жахи землі. Але на глибині тридцяти футів їхня влада припиняється, їхній вплив згасає, їхня могутність зникає! Ах, професоре, живіть же, живіть у глибині морів! Тільки тут незалежність, тільки тут я не визнаю володарів, тільки тут я вільний!

Капітан Немо раптом замовк серед цієї палкої промови. Чи не надто захопився він, зрадивши своїй звичайній стриманості? Чи не сказав він чогось зайвого? Протягом кількох хвилин він ходив уперед-назад дуже схвильований. Потім, коли його нерви трохи заспокоїлись і обличчя набрало звичайного безпристрасного виразу, він звернувся до мене з такими словами:

— Тепер, пане професоре, якщо ви бажаєте оглянути «Наутілус», я до ваших послуг.