220 днів на зорельоті

НА МАРСІ

27 грудня 19… року.

Марс!..

Яким далеким і недосяжним здавався він там, на Землі!

І ось ми на Марсі!

Марс!..

Хочеться без кінця повторювати це слово!

За вікнами корабля розкинулася ніч. Перша ніч для нас за шість місяців!.

Сонця не видно. Воно зайшло за лінію горизонту точнісінько так, як це буває на Землі.

Захід сонця!..

Таке просте, таке знайоме явище здалося нам незвичайним і сповненим таємничого змісту. Невелике і холодне, в порівнянні з нашим, «земним» Сонцем, воно кинуло останні промені на нерухомий зореліт і сховалося… Алмазний розсип зірок у звичних поєднаннях знайомих з дитинства сузір'їв вкрив не по-земному темне небо… Піщана пустеля, зарості голубуватосірих рослин і нерухомі води озера, на березі якого сів корабель, поринули в темряву.

Завтра зі сходом сонця ми вийдемо із зорельота.

Завтра!..

Камов наказав нам відпочивати. Арсен Георгійович спить у гамаку, підвішеному між вікном і дверима. Я сиджу на своєму ліжку. Сну немає! Збуджені нерви треба чимось заспокоїти.

Щоденник — давній, випробуваний засіб.

Опишу прибуття на Марс…

Наш чудовий зореліт прилетів на ту точку простору, де була призначена зустріч в точно розрахований час.

Наближаючись, ми бачили яскраво освітлений сонцем Марс майже прямо поперед себе і могли день за днем спостерігати його поступове збільшення. Планета була не така оранжовочервона, якою я звик бачити її з Землі. За вікном корабля вона здавалася оранжовожовтою.

Спочатку я вважав, що причиною цього є швидкість нашого корабля, але Пайчадзе пояснив мені, що ця швидкість недостатня, щоб викликати помітне скорочення світлових хвиль які, йдуть нам назустріч.

— Щоб червоне світло могло здатися жовтим, — сказав він, — швидкість корабля повинна бути в п'ятсот разів більшою. Тоді довжина хвилі червоного кольору скоротиться, стане довжиною хвилі жовтого і викличе в оці відповідне сприйняття. Це може статися з поодинокою спектральною лінією, а Марс дає безперервний спектр.

— Але чому ж його колір так змінився? — спитав я.

— Це запитання виникло і в мене, — відповів він. — Мабуть, тому, що немає атмосфери за вікнами корабля. Коли я з'ясую це, — скажу вам.

Ми були в обсерваторії вдвох. Камов і Бєлопольський відпочивали.

Я пильно вдивлявся в маленький, але вже виразно окреслений диск планети.

Маленька кулька, як мені здавалося, помітно наближалася. Що чекає нас там, коли ми досягнемо кінцевої мети нашої тривалої подорожі?

— Як ви думаєте, — запитав я, — чи є на Марсі розумні істоти?

— На таке запитання можна відповісти тільки одне: наука не займається гаданням. Ніяких ознак розумних істот не помічено.

— А як же канали? Він знизав плечима.

— Скіапареллі, який відкрив на Марсі тонкі прямі лінії, назвав їх «каналь». По-італійському це означає: «протока», яка не обов'язково має штучне походження. Звідси це непорозуміння. Тонкі прямі лінії видно з землі. Ми їх фотографуємо. Немає підстав вважати, що це — результат свідомої діяльності. Зараз, близько від Марса, я цих каналів зовсім не бачу.

— Як це?

— Дуже просто. Спочатку їх було видно в телескоп корабля все ясніше й виразніше. А коли ми наблизилися, то тонкі лінії почали розпливатися, стали тьмяніти, Потім вони зовсім зникли.

— Виходить, що це тільки обман зору?

— Швидше не зору, а відстані. Але мусить бути причина такої ілюзії. Супротивники Скіапареллі і Лоуелла вважали, що канали — обман зору, викликаний відстанню. Можливо, вони мали рацію.

Мені здалося, що для Арсена Георгійовича ця тема неприємна, і я перевів розмову на інше. Може, вдасться це розгадати, коли ми будемо на Марсі.

Спуск нічим не відрізнявся від спуску на Венеру. Тільки не було хмар, які тоді закривали від нас поверхню планети. Атмосфера Марса була чиста і прозора.

Так само, як і сто чотири дні тому, ввімкнули двигуни для гальмування. Екіпаж був на своїх місцях — Пайчадзе і Бєлопольський біля приладів, я коло свого вікна, Камов біля пульта.

Марс швидко збільшувався, і здавалося, що він стрімко насувається на корабель. Кульова поверхня планети поступово перетворювалась у ввігнуту, наче велетенська чаша. В міру наближення краї цієї чаші опускалися, розсуваючись дедалі ширше й ширше, і, коли корабель був на висоті тисячі кілометрів, сховалися за лінією далекого горизонту.

Ми летіли над безкраєю рівниною. Ніде не було помітно ніяких височин. Рівна жовтуватобура поверхня і зрідка — темні плями.

— Пустеля! — сказав Камов.

Я був неприємно розчарований.

Чому?.. Чого я чекав?..

Висновки сучасної науки не залишали місця для ілюзій. Я це знав… 1 все-таки був глибоко розчарований.

Дивно створена людина! У всіх куточках всесвіту їй хочеться поселити розумних істот, схожих на неї…

Зазнавши невдачі з Венерою, я переніс свої сподівання на Марс. Населеність планети здавалася мені безсумнівною.

В думці поставали всі істоти — від потворних павуків Уеллса до високорозвинених жителів Марса Олексія Толстого, — всі образи, якими населила цю загадкову «червону планету» уява численних авторів фантастичних романів.

І ось корабель, випроставши широкі крила, летить над мертвою похмурою пустелею…

Який контраст із Венерою!

Там, на «сестрі Землі», мчать високі вали океану. Грозові хмари падають вниз могутніми потоками злив. Сліпучі блискавки борознять небо. Гігантські ліси, високі гори і життя… життя… воно ще несвідоме, сліпе, але з юною силою пробиває собі шлях у майбутнє. А тут?..

Корабель знизився на висоту один кілометр, і в бінокль добре було видно. Пісок… пісок… і зрідка голубуватосірі плями якихось рослин.

Ми летіли в бік, протилежний обертанню планети, тобто на захід, із швидкістю шістсот кілометрів на годину. Характер місцевості поступово змінювався. Дедалі частіше з'являлися широкі плями рослинності. Грунт поступово опускався, і незабаром м опинилися на висоті близько трьох кілометрів. Піщана пустеля зникла. Під нами був суцільний килим невідомих рослин. Жодного дерева, жодного великого куша.

Несподівано блиснуло невелике озеро. Потім вони з'являлися все частіше. Невже ми летимо до моря?.. Та ні! Через дві години грунт знову почав підніматися, і ми вдруге побачили вже знайому піщану пустелю.

— Сергію Олександровичу! — сказав Бєлопольський. — По-моєму, треба повернутись і сісти де-небудь в районі озер.

— Побачимо, що буде далі. Ми бачили тільки незначну частину місцевості. Такі западини повинні ще зустрітися.

Слова нашого капітана справдилися тільки через чотири години. Весь цей час ми бачили одноманітну картину — безкраю похмуру пустелю. Очевидно, на Марсі зовсім не було ні гір, ні навіть горбів. Западина, яку ми бачили, мала завширшки понад тисячу кілометрів, але була дуже неглибока і тому не могла змінити враження, що поверхня планети гладенька, як більярдна куля. Можливо, в давні часи на Марсі були гори, але безнастанна робота вітрів і дощів колись згладила і вирівняла їх так, що до цього часу не лишилося і найменшого сліду колишніх височин.

Сонце повільно опускалося до горизонту. Скоро настане ніч. Перша ніч для нас за шість місяців. Ніч на чужій планеті…

Чужій?!. Але кому ж належить вона?..

Ні найменших ознак живих істот ми не бачили.

А може, там, де низько по «землі» стеляться ще незнайомі нам рослини, ховається від наших очей життя мешканців Марса? Про це ми довідаємося, коли корабель сяде на поверхню Марса.

— Ми повинні сісти ще завидна, — сказав Камов.

Наприкінці сьомої години польоту з'явилися ознаки близькості нової западини. Дедалі більше траплялося рослинних оазисів на жовтобурому фоні пустелі. Потім місцевість почала знижуватись, появилися озера.

Сонце стояло вже зовсім низько над горизонтом, коли Камов вирішив припинити політ.

Швидкість почала зменшуватися. Корабель описував широкі кола над обраним місцем, поступово спускаючись все нижче і нижче. Стугін двигунів ставав усе тихішим. Ми відчували, як здригався корпус корабля.

Настала вирішальна і найнебезпечніша хвилина польоту. Зореліт вагою в десятки тонн, на малій швидкості, ледве тримався в розрідженій атмосфері Марса. Кожної секунди він міг рухнути вниз.

Камов не відводив очей від перископа. Його руки впевнено керували рукоятками і кнопками пульта.

Ось ми вже за п'ятдесят метрів від поверхні.

Несподівано швидкість збільшилася. Притягання планети перебороло інерцію польоту. Планіруючи на крилах, корабель плавно пішов униз. Двигуни перестали працювати.

Пролунав скреготливий звук.

За шибками вікон заклубочилися хмари піщаного пилу, і космічний корабель, який пролетів понад чотириста сорок мільйонів кілометрів міжпланетного простору, зупинився.

Ми досягли мети. Ми на Марсі!..

В єдиному пориві ми всі кинулися один до одного і щиро обнялися.

— Сергію Олександровичу, коли ви думаєте вийти із зорельота? — запитав Пайчадзе.

— Коли настане ранок, — відповів Камов.

— На якій широті ми знаходимося?

— Приблизно на екваторі.

Отже, ніч триватиме повних дванадцять годин⁶. Хоч як важко було чекати так довго, але нікому з нас не спало на думку сперечатися з командиром. Всі розуміли, що ним керує почуття відповідальності за нас і за долю всієї експедиції. Хтозна, що чекає нас за стінами корабля, на чужій землі? Можливо, під низькими рослинами повзають якісь тварини — ящіри або зовсім невідомі нашій планеті плазуни. Виходити з корабля темної ночі, яка таїть в собі небезпеку, було нерозумно.

А вона вже настала. Швидко, як буває в тропіках, ніч змінила день.

— Це доказ того, що ми справді перебуваємо недалеко від екватора, — сказав Пайчадзе.

— Найкраще, — зауважив Камов, — піти кожному в каюту й відпочити до ранку. Завтра на нас чекає нелегка робота. Щоправда, сила ваги на Марсі менша, ніж на Землі, фізична праця буде легшою, але всі ми вже встигли відвикнути од неї.

Я пішов за Пайчадзе в нашу каюту. Рухи були легкі, і в усьому тілі відчувалася якась незвичайна сила. Причиною цієї ілюзії було слабке притягання Марса. Рухатися в кораблі було дуже незручно. Його переходи і невеликі круглі люки-двері не були пристосовані для «вагомих умов».

В каюті тільки шафа займала відповідно до нас природне, «земне» положення. Дивлячись на стіл, прикріплений ніжками до бокової стінки, важко було повірити, що зовсім недавно я сидів біля нього з повним комфортом. Наші ліжка-сітки, в яких було так зручно і м'яко спати, висіли по обидва боки вікна; недосяжні і некорисні для нас, вони стали такі важкі і незграбні. Замість них у каюті було два гамаки, в які ми ледве залізли, кепкуючи один з одного.

Арсен Георгійович зовсім замовк і, влаштувавшись якнайзручніше, одразу ж заплющив очі.

Зараз він міцно спить, а я закінчую свій запис. Він вийшов дуже короткий, але все основне записано.

Завтра приступимо до роботи. Програма складена ще на Землі і має три варіанти, залежно від того, що ми знайдемо на цій планеті. Цілком можливо, що доведеться скоротити навіть останній варіант, розрахований на той випадок, якщо Марс виявиться зовсім безлюдним. Судячи з того, що ми бачили крізь вікна корабля, планета — суцільна пустеля. Зібрати зразки рослин недовго. Завтра цілий день готуватимемося, а потім зробимо чотири екскурсії з метою дослідження місцевості в радіусі сто кілометрів від стоянки зорельота. Першими вирушать Камов і Пайчадзе, а потім Бєлопольський і я. Такий порядок було встановлено тому, що на кораблі завжди повинен залишатися Камов або Бєлопольський, обов'язково хто-небудь з наших астрономів на випадок, якщо інші учасники екскурсії загинуть. Корабель за всяких обставин мусить повернутися на Землю.

Це наш обов'язок перед наукою!

Дві третини нашого шляху минули благополучно. Сподіватимемося, що й остання третина мине так самої