10 липня 19… року зореліт Чарльза Хепгуда, готовий стартувати, стояв на спеціально збудованій для нього площадці в центрі великого поля, обраного Хепгудом для ракетодрому.
Останніми днями перед стартом американська преса зчинила великий галас навколо польоту на Марс. Хепгуд насилу рятувався від безлічі кореспондентів.
Бейсон у своїх численних статтях, присвячених польотові, всю шану віддавав Хепгуду, і честолюбний конструктор за це йому дуже симпатизував. Він тільки посміювався з Ральфа, який з властивим йому апломбом не соромився писати про науку зореплавання, підсовуючи читачеві таку нісенітницю, що Хепгуд здивовано знизував плечима, не розуміючи, як могли редактори пропускати такі дурниці.
— Наш політ зараз у моді, — відказував Бейсон на глузування інженера. — Чому ви самі не пишете? Публіка хоче читати про зореплавання.
— У мене немає часу, — відповідав Хепгуд.
Він з головою поринув у роботу, готуючи рейс. Чим ближче був призначений день, тим дужче захоплювала його суто спортивна «передстартова лихоманка».
10 липня величезний натовп народу щільною стіною оточив поле зранку. Місцевість навколо ракетодрому була мало заселена, і переважну більшість цього натовпу становили ті, хто приїхав з різних міст країни, не виключаючи навіть Нью-Йорка і Вашінгтона, щоб бути присутнім під час старту зорельота.
В багатьох місцях майоріли американські прапори, привезені патріотично настроєними глядачами. Кінна поліція стежила за порядком, не підпускаючи дуже цікавих до корабля.
Старт було призначено на восьму годину ранку.
Спортивні комісари, спеціально запрошені Бейсоном, востаннє оглянули печаті, накладені на прилади пульта керування, і, попрощавшись з обома зореплавцями, вийшли з корабля.
Хепгуд і Бейсон залишилися самі. Обидва були одягнуті в гумові костюми, бо треба було зануритися в воду, щоб зменшити шкідливий вплив на організм п'ятиразового збільшення ваги під час зльоту, прискорення якого мало становити п'ятдесят метрів на секунду.
Хепгуд наглухо зачинив вхідні двері. Вони були в єдиній тісній каюті, заставленій ящиками з провізією, балонами, резервуарами рідкого кисню та іншими речами експедиції. Вільного місця майже не лишалося.
Хепгуд подивився на годинник.
— Лягайте! — сказав він.
Бейсон нерішуче підніс до голови гумову маску, з острахом дивлячись на довгий алюмінійовий ящик, який викликав неприємне почуття: він був схожий на труну.
— А коли з вами що-небудь трапиться, — спитав він, — як я вилізу звідти?
— Коли зі мною щось трапиться, то вам не треба буде й вилазити з ящика, — відповів Хепгуд. — Хіба не однаково, як умерти? Без мене ви все одно загинете, бо керувати зорельотом не вмієте.
Бейсон важко зітхнув і покірно надів маску. З усіх сил намагаючись перебороти страх, він з допомогою Хепгуда заліз в ящик. Він чув, як Хепгуд з'єднав шланги подачі повітря, загвинтив кришку ящика, відчув, як вода наповнила його «труну».
Отже, він замурований і не зможе вибратися звідси. Повітря, як він знав, вистачить на сорок хвилин, і якщо його не витягнуть до того часу, то він неминуче задихнеться.
А хіба мало що може статися з Хепгудом! Раптом він втратить свідомість або просто забуде про нього…
Бейсон в думці лаяв сам себе найгіршими словами. Навіщо він встряв у цей політ? Правда, космічний рейс обіцяє йому великі гроші, але зараз він з радістю відмовився б від них, аби тільки вийти з проклятої ракети, не перебувати в такому безпомічному становищі, під цілковитою владою Хепгуда…
А що як ця людина навмисне захоче знищити його? Адже так легко, повернувшись на Землю, придумати яку-небудь історію, щоб пояснити причину його смерті. Хто зможе перевірити? І вся честь польоту, всі привілеї випадуть на долю одного Хепгуда. Як він раніше не подумав про це? Звичайно, саме так і станеться! Чому Хепгуд не стукає об кришку ящика, щоб довідатися, чи все гаразд, як вони про це домовилися? Варто закрити кран повітропроводу — і все одразу скінчиться…
Ось уже дихати стає важче…
Бейсон почув три чітких удари об кришку ящика…
Умовний стукіт!.. Ні, повітря добре проходить… Дихати легко…
Стук повторився. Бейсон підняв руку і відповів трьома ударами.
Переконавшись, що його супутник почуває себе добре, Хепгуд перевірив, чи щільно прилягає кришка, і відійшов од ящика.
Поглянувши у вікно, він побачив, що на величезному полі ракетодрому бігали кореспонденти з кіноапаратами і фотокамерами, намагаючись бути якомога ближче до зорельота. Кінні поліцаї ганялися за ними, відтісняючи їх за встановлену кілометрову зону.
Хепгуд подивився на годинник і вилаявся. До початку старту лишалося менше десяти хвилин.
Невже ці люди не розуміють, на яку небезпеку вони наражаються, перебуваючи так близько біля ракети? Ну що ж, хай нарікають самі на себе! Зореліт не затримається через них.
Він почав поспішно готуватися до старту: ще раз перевірив, чи справні шланги, які подають повітря в ящик, де лежав Бейсон, і в його власний, що стояв поряд; оглянув проводи, за допомогою яких пустить в дію атомно-реактивний двигун.
Переконавшись, що все гаразд, надів маску і з'єднав її з гумовим костюмом, щільно затягнув герметичний комір. Потім вліз у ящик і з'єднав шланги повітроподачі. Загвинтивши зсередини кришку, впустив воду.
Все було готове до відльоту.
Крізь окуляри маски він бачив світний циферблат годинника на своїй руці. Залишалося ще дві хвилини.
Хепгуд був цілком спокійний. Хоч він добре знав, що створений ним зореліт далеко не досконалий, але не боявся тих небезпек, які загрожували під час старту. Він просто не хотів про них думати. Мета, якій він присвятив своє життя, була досягнута. Він вирушав у міжпланетний політ. Все інше зникло з його свідомості. Якщо станеться катастрофа, він не хотів залишатися живим. Перемога або смерть! Третього виходу для нього не було.
Залишилася одна хвилина…
Він згадав про Камова. Його супротивник летить зараз далеко від Землі, не підозрюючи, що зореліт Хепгуда ринеться за ним, що цей зореліт буде на Марсі раніше від нього…
Думки Хепгуда перервала секундна стрілка.
Час!..
Він зловтішно подумав про тих безтурботних кореспондентів, які, не слухаючи ніяких попереджень, в погоні за сенсаційними знімками, товпляться десь поблизу зорельота, і впевнено натиснув кнопку.
Нестерпно повільно минав час… Сто сімдесят днів дороги, днів, які нічим не відрізняються один від одного, сповнених томливого неробства, минали з одурманюючою монотонністю.
Усвідомлення незвичайності становища, відсутність ваги, грандіозна картина всесвіту, що постала за вікнами ракети, швидко втратили гостроту новизни.
Робити було абсолютно нічого.
Ракета летіла за одвічними законами небесної механіки і повинна домчати їх до мети, якщо не станеться зустрічі з яким-небудь небесним тілом, котрого він не встигне помітити. А втім, Хепгуд не вірив, що така зустріч можлива.
Відносини з Ральфом Бейсоном різко й непоправно зіпсувалися. Причина полягала в тому, що журналіст весь час пив віскі і був безперервно п'яний.
Коли обговорювалося питання, що брати з продуктів харчування, Бейсон погодився з Хепгудом на тому, що спиртні напої не варто брати з собою, але на другий же день після відльоту несподівано сказав:
— Нудьга страшенна! Давайте вип'ємо, Чарльз!
— Що ви маєте на увазі? — запитав насторожений Хепгуд.
Він не міг зрозуміти, звідки у Бейсона можуть бути спиртні напої. Весь вантаж зорельота він сам пильно перевірив перед стартом.
«Якщо він потай від мене проніс дві-три пляшки, то це ще невелика біда», подумав він.
Та виявилося значно гірше.
З величезним обуренням Хепгуд довідався, що Бейсон, таємно домовившись з поставщиком, навантажив на зореліт один резервуар не з рідким киснем, а з віскі.
— Ідіот! — кричав, не тямлячи себе від гніву, Хепгуд. — Чим ви думаєте дихати наприкінці дороги? Вашим проклятим спиртом?
Вчинок Бейсона загрожував найтяжчими наслідками. На кораблі було дванадцять резервуарів з киснем. Втрата одного з них ставила експедицію під загрозу.
— Ви самі говорили, — байдуже сказав Бейсон, не звертаючи уваги на лайку свого супутника, — що повітря вистачить нам на весь шлях, аж до повернення на Землю. Навіщо такий запас! Ми наповнимо наші резервуари на Марсі.
— Чим?!
— Як чим? Повітрям Марса, звичайно. У нас же є насос.
Кілька секунд Хепгуд дивився на Бейсона, неспроможний сказати ні слова.
— Звідки вам відомо, — сказав він нарешті, — що повітря Марса придатне для дихання? Невже ви не знаєте, що наші резервуари наповнені не повітрям, а рідким киснем? Ми не маємо ніякої змоги виділити кисень з атмосфери Марса.
— Що ж тепер робити? — запитав розгублений Бейсон. — Я не думав, що так, стоїть справа. Повернімося на Землю.
— Я не можу повернутися. Ось вам моє рішення, як командира зорельота: за свій злочин ви заплатите життям. Якщо кисню невистачить, я викину вас з ракети.
— Треба менше дихати! — пробурмотів зляканий журналіст. — Давайте економити кисень.
— Можете хоч зовсім не дихати, — відповів Хепгуд, вже заспокоївшись. — Це мене не стосується.
Він одвернувся від Бейсона і почав дивитися крізь вузьке вікно.
З цього дня журналіст почав пити безперестанку. Тіло п'яного зореплавця металося в тісному приміщенні, отруюючи повітря важким запахом спиртного перегару;
Хепгуд хотів спочатку знищити віскі, але після тривалого обдумування дав можливість Бейсону пити скільки йому хочеться. Він вирішив, що коли загроза нестачі кисню стане реальною, то він залишить свого супутника на Марсі, бо розумів, що здійснити свою погрозу — викинути його із зорельота на зворотному шляху — навряд чи зможе. Журналіст був молодший і дужчий від нього. Вони загинуть обидва.
Вирішивши так, Хепгуд терпляче зносив пияцтво Ральфа. Він переконався, що в резервуарі було не менше двохсот літрів міцного віскі. Цього цілком досить Бейсону на всі п'ять місяців. А якщо він помре від такого тривалого пияцтва, то тим краще. Це був би непоганий вихід. Повернувшись на Землю, Хепгуд порушить кримінальну справу проти поставщика, який замінив кисень спиртом.
Яка злочинна дурниця! Краще було б замінити ящик з консервами. Вони відбулися б тільки тим, що поголодували б трохи, а тепер Хепгуд змушений вбити свого супутника. Все-таки він почав якомога рідше і менше поновлювати повітря всередині зорельота. Невелику кількість кисню було взято понад норму, і Хепгуд обманював себе думкою, що кисню може вистачити і йому не доведеться здійснювати свій намір. Але в глибині душі він знав, що надії немає.
Коли до Марса лишилося десять днів шляху, Хепгуд категорично зажадав, щоб Бейсон припинив пити.
— Посадка небезпечна, — сказав він. — Можливо, мені потрібна буде ваша допомога, а для цього треба, щоб ваша голова працювала нормально.
На його подив, журналіст беззаперечно підкорився.
Він змарнів, схуд, почорнів, заріс бородою і став схожий на діда. Повсякчасне пияцтво, відсутність свіжого повітря і хоч би якої фізичної роботи знесилили його.
Хепгуд почував себе не краще. Незважаючи на те, що він день у день у певний час займався гімнастикою, акуратно брився і дотримувався суворого режиму харчування, все-таки він дуже ослаб. Причиною цього був неспокійний і нервовий сон. Присутність Бейсона, який під час отверезіння похмуро мовчав і стежив за кожним його рухом, сповненим ненависті поглядом, а напившись, лаяв і погрожував, до краю напружила його нерви.
Побоюючись, щоб п'яний супутник в нападі буйства не вбив його, Хепгуд заховав усе, що могло правити за зброю, а сам ні на мить не розлучався з револьвером. Багато разів у нього виникала велика спокуса пристрілити Бейсона і цим припинити свої муки, але в нього невистачило сили підняти руку на беззбройну людину. «Я зроблю це перед відльотом з Марса», вирішив він.
— Не думайте, — якось сказав йому Бейсон, — що вам удасться вбити мене і повернутися на Землю самому. Якщо я повинен загинути, то й ви загинете зі мною.
— Не говоріть дурниць! — відповів Хепгуд, вирішивши вдатися до хитрощів. — Я, скільки міг, економив кисень і думаю, що його все-таки вистачить для нас обох.
Йому здалося, що Бейсон повірив у його слова, але це було не так. Журналіст прекрасно усвідомлював своє становище і бачив, що Хепгуд обдурює його.
«Коли б він хотів убити мене до того, як ми досягнемо мети, — думав Ральф, — то міг би це зробити десятки разів. Очевидно, він хоче покінчити зі мною на Марсі. Отже, треба перестати пити і бути готовим відбити напад. Або ми повернемося на Землю обидва, або обидва ж не повернемося. Я не дозволю йому пожертвувати мною».
Він знав, що Хепгуд має револьвер, але це його не бентежило. У внутрішній кишені комбінезона Бейсон ховав маленький браунінг, про який Хепгуд і підозри не мав.
«Він думає, що я без зброї. Тим краще! На моєму боці перевага несподіваного нападу. Під загрозою зброї я примушу його вилетіти назад на Землю, зв'яжу і залишу зв'язаним до кінця подорожі. А коли ракета буде біля самої Землі, він дістане свободу і зробить посадку. Нападати на мене йому вже не буде рації. А якщо кисню все-таки невистачить, то ми загинемо разом».
Так думав Бейсон, і це рішення було причиною того, що він справді перестав пити, В дні, які залишилися до прибуття на Марс, він енергійно намагався привести себе до нормального стану.
Хепгуд занепокоєно стежив за ним. Він бачив, що молодий і здоровий організм Бейсона швидко відновлював сили. «Чи зумію я справитися з ним? — думав він. — Ральф набагато сильніший від мене. Якщо я не вб'ю його з першого ж пострілу, він легко обеззброїть мене».
Коли б Хепгуд знав, що Бейсон озброєний, то зрозумів би: його плани приречені на провал, але він не знав цього і сподівався, що револьвер зробить його господарем становища.
Настав останній день польоту. Ракета наближалася до мети. Хепгуд пояснив Бейсону, що він повинен робити під час спуску.
— Коли гальмування припиниться, ви за моєю командою відкриєте парашут.
— Добре! — відповів Бейсон. — Але як ви будете гальмувати ракету?
Запитуючи про це, він дуже хвилювався. Тривожна думка, що доведеться знову лягати в ящик з водою і опинитися в повній владі Хепгуда, давно вже непокоїла його. Бейсон не мав сумніву, що його супутник скористається з цього і не випустить його з алюмінійової труни. Але Хепгуд і не думав про це.
— Оскільки у нас один двигун, — сказав він, — ми не маємо змоги загальмувати. Доведеться гальмувати ракету тертям об атмосферу планети. Якщо мої розрахунки правильні, а я в них не маю сумніву, то це забере дванадцять годин і потребуватиме величезних моїх зусиль.
Бейсон полегшено зітхнув. Найстрашніша небезпека минула, а за подальше він не дуже турбувався, певний того, що у відкритій боротьбі їхні шанси однакові.
Ракета пролетіла мимо Марса, трохи доторкнувшись до його атмосфери, точно о другій годині 28 грудня, як це і було розраховано Хепгудом, зробила півколо і знову проминула планету, але вже з іншого боку. Раз по раз, заходячи в атмосферу по дуже витягнутій спіралі все глибше й глибше, Хепгуд гасив тертям космічну швидкість зорельота. Останні кола ракета вже й не вилітала з газової оболонки Марса. Коли швидкість зменшилася до тисячі кілометрів на хвилину, Хепгуд вирішив припинити політ. Нагрітий корпус підвищив температуру всередині корабля до п'ятдесяти градусів, і обидва зореплавці відчували, що більше терпіти таку спеку вони не в силі. Побоюючись, що він може втратити свідомість і цим погубити їх обох, Хепгуд спрямував ракету на поверхню планети, до якої було близько п'яти кілометрів. Він розраховував встигнути сісти до заходу сонця, яке в цей час було вже низько над горизонтом. — Парашут! — крикнув він Бейсону. Настала вирішальна хвилина. Чи витримає парашут? Хепгуд відчув різкий поштовх. Над ракетою розкрився величезний шовковий зонт. Швидкість одразу зменшилася. Парашут витримав.
Обливаючись потом, до болю зціпивши зуби, Хепгуд з величезним напруженням стримував зореліт від вертикального зниження, використовуючи все своє мистецтво пілотування.
Коли до «землі» залишалося не більше півкілометра, раптом настала темрява. Сонце зникло за лінією горизонту, і від того, з якою швидкістю настала ніч, Хепгуд зрозумів, що вони на марсіанських «тропіках».
Доводилося сідати наосліп. Загрожувала небезпека потрапити в одне з озер, про глибину яких Хепгуд не мав ніякого уявлення. Але вибирати було нічого. Ракета швидко спускалася… Сильний поштовх… дзенькіт розбитого приладу на щитку управління… зляканий крик Бейсона… і зореліт зупинився. Вони були на Марсі.
Хепгуд інстинктивно подивився на годинник. Тринадцята година тридцять чотири хвилини. Він обернувся до Бейсона.
— Запишіть! — сказав він хрипким від хвилювання голосом. — О тринадцятій годині тридцять чотири хвилини за вашінгтонським7 часом двадцять восьмого грудня тисяча дев'ятсот… року американський зореліт конструкції Чарльза Альджернона Хепгуда, ним же керований, досягнув планети Марс.
— З екіпажем, що складається із згаданого Чарльза Хепгуда і кореспондента газети «Нью-Йорк таймс» Ральфа Бейсона, — додав журналіст. — Але це ще пів-справи. Треба вийти з ракети і ступити ногою на грунт планети, щоб закріпити за нами першість. Російський зореліт може появитися кожної хвилини.
— Якщо він ще не появився, — прошепотів Хепгуд, але так, щоб Бейсон не міг його почути.
— Швидше, Чарльз!
Журналіст з гарячковою швидкістю діставав фотоапарат.
Хепгуд знав, що він хоче робити. Вони якомога швидше зняли з щита годинник. Він був запечатаний на Землі спеціальною комісією. Циферблат, який показував не тільки час, але й числа місяця, треба було сфотографувати за межами зорельота, щоб привезти з собою безперечний доказ часу прибуття ракети на Марс. Фотоапарат теж був опечатаний.
Взявши з собою маски з киснем, годинник, фотоапарат і потужну магнійову лампу, обидва пролізли у вузьку вихідну камеру зорельота.
Коли внутрішні двері були ще герметично зачинені, Хепгуд сказав:
— Виходити з ракети на незнайомий грунт, в цілковитій темряві, дуже нерозсудливо.
— Залишайтеся! — відповів Бейсон. — Я вийду сам. Я не хочу через ваше боягузтво втрачати всі плоди польоту.
В цю мить, захоплений спортивним азартом, він зовсім забув, що в них дуже мало шансів повернутися на Землю.
— Відчиняйте! — владно крикнув він, побачивши, що Хепгуд вагається.
Клацнули замки. Холодне повітря ввірвалося в камеру, відразу охолодивши їхні розгарячені тіла. Двері відчинилися.
Перше, що побачив Хепгуд, — це знайоме сузір'я Великої Ведмедиці, яке розкинуло свій ківш низько над горизонтом. У розрідженій атмосфері Марса зорі сяяли не по-земному яскраво.
— Виходьте! — сказав Бейсон. — По справедливості, ви маєте право першим ступити на грунт планети.
Зореліт сів на піщану площадку на самісінькому березі невеликого озера. Від дверей до «землі» було понад два метри. Зусиллям волі затамувавши несвідомий страх, Хепгуд стрибнув. Слабке притягання Марса зробило стрибок дуже легким, неначе він стрибнув із стільця. Бейсон передав йому годинник, лампу і апарат і теж стрибнув.
За кілька метрів темніли зарості невідомих рослин. В темряві ночі, освітлені тільки сяйвом зірок, вони здавалися грізно загадковими, сповненими нерозгаданих таємниць.
— Треба відійти од ракети, щоб вона вийшла на знімку, — крикнув Бейсон, і його голос крізь кисневу маску прозвучав в розрідженому повітрі, як жалібний писк. Навкруги панувала нічим не порушувана тиша. Ні найменшого вітру не було у застиглому, холодному повітрі. Яскравим, майже не мигаючим блиском сяяли незліченні зорі, такі ж холодні, як і повітря. Низько над горизонтом голубуватим світлом горіла велика зірка. — Земля! — прошепотів Хепгуд. Вони відійшли кроків на десять од ракети і зупинилися. Хепгуд взяв годинника в руки, а Бейсон, відступивши ще два кроки, високо підняв магнійову лампу, другою рукою відкривши затвор апарата.
Осліплюючий спалах світла на коротку мить осяяв густі зарості, площадку, озеро, нерухому ракету на його березі і постать Хепгуда з годинником на витягнутій руці.
У кисневій масці, що закривала його обличчя, Хепгуд здавався якоюсь фантастичною істотою — мешканцем цієї чужої, невідомої планети…
Таким до кінця свого життя судилося Бейсону запам'ятати його!
Він швидко перевів перемикач на лампі, щоб повторити спалах і тільки встиг підняти її над головою для другого знімка, як почув тонкий шиплячий свист…
Довге темне тіло майнуло на фоні світлішої лінії горизонту зовсім рядом з ним. До вух Бейсона долинув розпачливий крик. Мимовільним рухом він натиснув на кнопку.
Молочнобілий спалах магнію вирвав з темряви картину, від якої липкий піт миттю вкрив усе його тіло.
За два кроки, на тому місці, де тільки що стояв Хепгуд, блищало сріблясте хутро якоїсь довгої, схожої на велетенську товсту змію, тварини.
Заціпенівши від жаху, Бейсон побачив ноги Чарльза, які стирчали з-під туші невідомого звіра, що навалився на нього.
Наступної миті лампа погасла. Настала темрява, яка здавалася ще непрогляднішою після яскравого світла. Вона сповнила серце Бейсона смертельним страхом. Дико і пронизливо крикнувши, він шпурнув лампу і, нічого не усвідомлюючи, кинувся до зорельота. На смерть переляканий, забувши про те, що в його кишені лежить револьвер, він одним стрибком влетів у відчинені двері вихідної камери і захлопнув їх за собою.
Його трусив дрібний гидкий дрож. Спазми нудоти вивертали всі нутрощі. Без сил, без думок він лежав на підлозі камери у цілковитій темряві. Перед очима невідступно стояла картина загибелі супутника. Велетенська волохата змія і нерухомі ноги, що стирчали з-під неї. Нерухомі…
«Отже, він був мертвий», з'явилася перша свідома думка.
Нудота поступово пройшла. Дрож перестав його мучити. Бейсон сів і прислухався. Навкруги тихо. Ні звуку не чути було зовні. Він чув тільки часті удари свого серця, яке ще не заспокоїлося.
«Може, я міг би його врятувати? — майнула боязка думка. — Ні, він був уже мертвий», поспішив він заспокоїти себе.
Він встав і ввімкнув світло. Зовнішні двері були щільно зачинені. Він забув, що сам же захлопнув їх, і здригнувся від несподіванки. Потім зняв із себе кисневу маску, яка була ще на ньому, і пробрався всередину ракети. Його раптом охопила непереборна сонливість. Не розбираючи куди, Бейсон важко опустився на підлогу і миттю заснув.
Він не міг би сказати, скільки годин він спав, але, коли розплющив очі, крізь вузькі вікна проникало денне світло. Він сів і, обхопивши голову руками, задумався. Хепгуд загинув. Він один на Марсі в ракеті, яку він все одно не зможе використати. Попереду неминуча смерть. Ніщо не може його врятувати. Ніщо, крім… Але як можна сподіватися, що радянський зореліт опуститься саме тут? Планета величезна. Камов може посадити свій корабель у будь-якій точці ста п'ятдесяти мільйонів квадратних кілометрів поверхні Марса. Не можна навіть сподіватися… Скільки часу триватиме його агонія. Повітря вистачить на три місяці для нього самого. На три місяці… він згадав, як через це саме повітря вони замишляли вбити один одного. Чи варто зволікати так довго?..
Бейсон намацав браунінг, якого так старанно приховував від Хепгуда. Куля, що він її призначав своєму супутникові, тепер дістанеться йому самому.
Він підійшов до вікна. Чи там ще жахливий мешканець Марса? У Бейсона майнула думка, що добре було б сфотографувати звіра. «Це був би сенсаційний знімок», подумав він і одразу ж мимоволі посміхнувся. Хто побачить цей знімок?..
За вікном був день. Освітлені сонцем зарості сіруватосиніх рослин і піщана площадка, на якій лежав зореліт, були пустинні. Він помітив відкинуту ним лампу, що валялася на піску. Тіла Хепгуда ніде не було видно.
Погляд Бейсона раптом зупинився на темній плямі в тому місці, де вони стояли вночі.
Він побачив людську ногу в добре знайомому черевику і з рештками синіх штанів комбінезона. Тут же лежав роздавлений годинник.
Бейсон зрозумів, що пляма — це кров, а шматок ноги — це все, що залишилося від його супутника, роздертого марсіанською змією. Він затремтів усім тілом. Кволість у ногах примусила його прихилитися до стінки.
Ні, геть з цього жахливого світу!.. Кінчати… кінчати негайно!..
Він стиснув у руці холодну сталь і повільно підніс револьвер до рота.
Але раптом здригнувся і опустив руку.
На віддалі не більше як триста метрів від ракети рухався якийсь блискучий предмет, швидко наближаючись. Сонце вигравало блискотливими бліками на його, очевидно, металевій поверхні. Рослини приховували його форми, і Бейсон не міг зрозуміти, що це таке. Він припав до скла вікна, стежачи за загадковим предметом, що рухався прямо до ракети.
— Схоже на верх автомобіля, — голосно сказав він.
Але звідки міг взятися автомобіль на Марсі? Невже на планеті є люди і до зорельота наближаються марсіани? Невже це порятунок, що прийшов в останню хвилину?
Серце Бейсона прискорено забилося від несподіваної надії. Якщо марсіани могли створити рухливий екіпаж, подібний до земного автомобіля, то їхня техніка перебуває на високому рівні розвитку.
«А може, це блищить панцир іншого марсіанського звіра? — думав Бейсон. — Хтозна, які істоти населяють цю планету?»
Блискучий предмет наближався з великою швидкістю. Він мчав прямо до американського зорельота.
Через кілька секунд Бейсон переконався, що перед ним не тварина, а предмет, зроблений руками людини або істоти, подібної до неї. Він ясно бачив, що верх таємничого автомобіля вкрито блискучим білим лаком.
До ракети наближалися розумні істоти.
Минуло ще кілька томливих для Бейсона секунд, і, підгортаючи під себе стеблини рослин, на піщану площадку вискочив і різко зупинився невеликий сліпучо-білий вагон на гусеничному ходу. За дзеркальними шибками його вікон видно було людей.
Людина, яка сиділа за кермом машини, нахилилася вперед, і Бейсон відсахнувся, глухо скрикнувши.
Він пізнав добре відоме з фотографій обличчя Пайчадзе.