25 професій Маші Філіпенко

РОЗДІЛ N

(Про інтелігентність)

Зараз до кімнати зайде моя бабуся і скаже:

— Що, знову байдикуєш? Допоки можна блазнювати, ідоле ти несосвітенний!

А я перевернусь на туго напнутому дроті й відповім:

— Бабусю, бабусю, Віро Петрівно! Навіщо ти так лаєшся, краєш моє бідолашне інтелігентне серце?

— Що! — вигукне вона і навіть похлинеться від обурення. — Та який стосунок ти маєш до інтелігенції?!

Що вона далі скаже, нелегко вгадати. Щось отруйне і шкідливе. Вона за словом у кишеню не лізе. Ні в кишеню, ні в словник. Більш того, вона сама могла б миттєво укласти «Словник лайливих слів і висловів трудової інтелігенції та селянства» будь-якої області чи краю нашої безмежної Батьківщини. Та байдуже, нехай лається. У мене також є для неї сюрприз.

Отож, вона заходить. І справді:

— Що, горе родинне, знову на жердинці сидиш? Півник Куриханович! Усе б життя тобі дурня корчити!

— Бабусю, бабусю, Віро Петрівно! Навіщо ти так лаєшся, краєш моє бідолашне ІНТЕЛІГЕНТНЕ серце! Адже ми — справжні ІНТЕЛІГЕНТИ — просто хворіємо від усіляких грубощів.

— Що! Що! — кричить бабуся. — Та який стосунок ти маєш до інтелігенції? Писати, рахувати вивчився. До інституту п'ять років ходив по вечорах?! З ліфтершею вітаєшся?!

— По-твоєму, цього замало?

— Для тебе більше ніж досить! Ех ти, пітекантроп од інтелігенції!

Авжеж, вона може укласти словник лайливих слів і висловів. І не просто словник, а зразу видання друге, поліпшене і доповнене.

— Гаразд, Віро Петрівно, а з кого мені брати приклад? Хто є зразком інтелігентності у нашому великому обласному місті?

Бабуся відповіла:

— Коли б володіла не двома мовами, а п'ятьма… Закінчила б два інститути, а не один… і зробила б втричі більше корисного для людей, отоді приклад був би поруч.

— Ось тоді, бабусю, ти не робила б мені зауважень. (Пауза.) Та все одно дякую за лекцію. Мій запас знань у цій галузі збільшився вдвічі. Тепер мені значно легше морочити людям голову і удавати з себе те, чого ти, бабусю, так і не досягла.

— Тьху ти! — сказала вона.

— А можна, бабуню, додаткове запитаннячко? Скажи ти мені, моя дорогоцінна, чи повинна інтелігентна людина бути спостережливою?

Замість відповіді вона пильним поглядом обвела стіни. А на стінах мерехтіли плакати:

«Зменшимо лайливість, збільшимо усміхненість!»

Геть котлетопідгорання!»

«Піднімемо підмітання на небувалу височінь!»

— Це ще на яку таку височінь? — запитала бачуся. — Може, нам стелі підмітати?

— Навіщо стелі? Он на полицях скільки пилюки лежить.

— Гаразд, — погодилась бабуся. — Але якщо я ще щось про котлетопідгорання почую, доведеться гобі їдальньовідвідування підвищувати. — І вона попрямувала до дверей.

Зупинись, бабусю, — гукнув я, — зачекай. Ось прочитай це. — Я простягнув їй нижченаведений документ:

Зараз я поясню, звідки взявся цей дивний папірець. За фахом я — Іван Шубовсть. Прізвище моє — клоун. Тобто навпаки. І нині я перебуваю у глибокому конфлікті з Тихомировим Анатолієм Сергійовичем.

У кожній організації нашого типу звичайно верховодять три особи. Це — директор, головний режисер і редактор. Директор відповідає за всю організацію в цілому. Редактор — за репертуар, тобто за все те, що проголошується зі сцени. А головний режисер ставить програми і спектаклі.

Посади ці приблизно рівнозначні, і в кожній видовищній справі командує звичайно та особа з трьох, яка досвідченіша, енергійніша і наполегливіша.

Анатолій Сергійович Тихомиров — новачок. Направлений до нас із центру. Із спортивної організації. Він загалом молодий. Але орудує усім. Вірніше, заважає усьому. Якщо у нас вийшло щось вдало в цирку чи на естраді, значить, він просто недопильнував, не встиг зіпсувати чи заборонити.

Його головна теза: «Ми працюємо не для глядачів, а для керівництва». З одного боку це жарт, а з другого — майже вказівка."Для чого нам нові номери? Поки є місця, де ще не бачили старих. Треба міняти не репертуар, а глядачів. Не вихоплюйтесь! Працюймо спокійно, за давнім звичаєм, як діди й батьки…»

Зайшов я до нього у відділ три тижні тому.

— Я оповідання приніс. У газеті знайшов. Про сучасного Діогена. Хочу сценку зробити.

— Про що оповідання?

— Там один муж бочку знайшов і вирішив залізти в неї, аби спокійно поміркувати. А йому все заважали. «Навіщо бочку вкрав? А якщо до нас іноземці завітають, побачать, що в тебе квартири нема? Ану вилазь!»

— А ти тут при чому?

— Я бочку на сцену викочу. Залізу в неї, а шнрехшталмейстер діставатиме мене.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що у нас іноді Діогенам життя на дають. Повчальників надто багато розвелось.

Тут втрутилась заступниця Тихомирова, Кічалова Марина Вікторівна. На перші дві секунди — миловидна жінка з великими зубами.

— Якщо ви клоун, налийте води в бочку і сидіть там. А в Діогенів гратись нічого. На арені це блюзнірство.

— Та це ж просто жарт!

— Нічого собі жарт! Діоген — знаменитий грек. Ми не повинні давати підстав для наших ворогів ідеологічних! Ти що, забув, що ми не одні живемо?

— Та тих ворогів, — кричу, — до нашого Цирк-концерту на канаті не затягнеш! Вони тут від нудьги перемруть. У нас і друзів півзалу набирається. А ви не даєте програму смішну зробити.

І отак щоразу я з ними розмовляю. З якоюсь зневагою, навіть з презирством вони до нас ставляться, до клоунів. Як до недоумків. Ось чому я й написав цього листа, що його зараз читає бабуся.

РОЗДІЛ N+1

(Про те, в кого яке діло головне)

— Щоб ти пропав! — каже бабуся. — І звідки ти такий взявся на нашу родину? Допоки блаженним будеш? І що, відіслав уже?

— Відіслав.

— Отже, знову по лезу підеш?

— Знову, бабусю.

Вона замислено так на мене дивиться і робить заяву:

— І в школі ти блазнем був. І на заводі блазнював. Нарешті клоуном став. Можна начебто й зупинитись. Так ні, тебе й далі несе.

— Та я і сам не радий, бабуленько!

— То припини. Працюй собі спокійно, сміши дітей. То твоє головне діло. 95 відсотків користі, що ти приносиш, у цьому полягає. А все решта — казна-що. В тому числі й твій Тихомиров. Якщо ти його, звичайно, звалиш. То чи варто через якісь п'ять відсотків усією рештою ризикувати? Адже ти й сам можеш вилетіти.

— Звичайно, можу.

— Отже, через одне маленьке діло ти велике, найголовніше ставиш під удар.

— Правильно ти говориш, бабусю, цілком правильно, але абсолютно невірно. Почнемо з того, що він, Тихомиров, мені моє головне діло робити не дає, просто за руки тримає. І ніколи я ще на свої 95 відсотків не розвертався. По-друге, якщо я своєю головною роботою займусь і йому не заважатиму, він також своїм головним ділом займеться. А його головне діло — душити таких, як я. І він з ним чудово впорується. Коли ж ми його зіпхнемо, за твоєю допомогою, бабусю, тоді просвіток у хмарах з'явиться. І ще пара таких хлоп'ят віднайдеться, як я.

— А коли він з'їсть тебе з тельбухами, де твій просвіток опиниться? І що буде з тими, котрі молодші?

Вона, звісна річ, мала рацію, і я також озлився:

— Ну от що, бабусю, коли у тебе є важливіші справи, у ЖЕКу чи деінде, ти ними й клопочись. Я й без тебе впораюсь.

— Один?

— Ну не зовсім один. Є у нас своя компанія. Але без тебе, без твого запасу знань і неоціненного досвіту демагогії…

Раптом вона каже:

— Гаразд, граємо.

Я зразу насторожився:

— Щось тут не так… Чогось ти легко погодилась, дорогенька формалісточко. В чому справа, бабусю?

— А в тому, що все це куди серйозніше, ніж ти гадаєш. Доведеться всю твою біографію переглядати. Просто перетрушувати для зборів, що будуть організовані для розгляду твоєї персональної справи. І ми побачимо, чого ти досягав щоразу, коли головою ризикував. Аби назавжди покласти край цьому.

— Або взяти за правило.

— Вельми сумніваюсь.

— Згода!

— А що стосується котлетопідгорання, купи мені нову сковорідку. А то стара геть висмажилась!

— Гаразд, бабусю!

А про себе подумав: «О! Часи настали — сковорідки висмажуються!»

Все-таки вірно, що час тепер біжить швидше, ніж раніше. І пора вимірювати його не роками, а сковорідками. «То було п'ять сковорідок тому…» Тоді й буде без обману. З боку простору та часу.

— І ще… — каже бабуся, — приготуй мені список осіб, у цьому ділі зацікавлених. Із зазначенням, чим вони можуть бути корисними та шкідливими. І перелік усіх твоїх вчинків, що завершилися доганами та попередженнями, тобто документами. Якщо є подяки, про них не забудь. Я вже мовчу про почесні грамоти, що вручені тобі внаслідок помилок окремих недалеких громадських працівників. І пресу додай.

— Все буде зроблено, товаришу головний інтриган!

Вона пішла, та зразу ж повернулась:

— Ще мені буде потрібен список предметів, які вивчаються в естрадно-цирковому училищі.

РОЗДІЛ N+2

(Список зацікавлених осіб та інші документи)

Список зацікавлених осіб із зазначенням їхніх посад, корисності та шкідливості занадто довгий і заплутаний. До того ж він неодноразово перетрушувався і змінювався, тому я його не наводжу.

А перелік доган і подяк, а також почесних грамот, вручених мені через недогляд окремих керівних працівників, мав такий вигляд:

— Дякую, — сказала бабуся. — Коли ти сьогодні повернешся?

— О дев'ятій.

— Купи щось смачне і чай. І Топиліна обов'язково запроси.

— Буде виконано.

РОЗДІЛ N+3

(Товариська розмова про товариський суд)

І пішов я на роботу. Вірніше, у розвідку в Цирк-концёрт. Там усі на мене як на божевільного поглядають. Пальцями тицяють. Скандал, відчуваю, розпалюється.

Дивлюсь — Мосалов іде. Антон Савелійович, головреж. Один з трьох циркових верховодів.

— Привіт, — каже, — нехлюй! Як справи? Сухарі вже сушиш?

— Чому сухарі? Тістечка сушу. Велике начальство сухарів не полюбляє. У нього зуби на грубі харчі нетреновані.

— Це в кого зуби нетреновані? Для кого ти тістечка сушиш?

— Як для кого? Для Тихомирова, завліта нашого. Я все про нього піклуюсь. Сушусь тобто.

— Це ти, голубе, дарма! Та у нього зуби ого які! Самих зубів мудрості штук вісім.

— Ну що ж! — кажу. — Буває таке, що в людини вся мудрість у зуби перейшла. Тільки мене зуби мудрості не турбують. Я зубів підлості побоююсь. З цим у нього як?

— Нормально. Можна не хвилюватись. Повний комплект в наявності.

— Дякую, — кажу, — заспокоїли ви мене, втішили. А то я все сумнівався: а раптом на чесну людину напав? Тепер бачу, і ви на моєму боці, коли його таким вважаєте.

— Я на твоєму боці, — відповідає. — І на боці нової ювілейної програми. Ну все, привіт! До зустрічі на товариському суді…

Тут я насторожився:

— Ого! Невже так далеко зайшло і судитимуть Тихомирова?

— Не його, а тебе, герою-витівнику!

— Якщо мене, то це судова помилка буде. Та все одно дякую, шановний головний свідку обвинувачення.

— Бери вище.

— Ох, вибачте, товаришу слідчий. Я просто ваші здібності недоврахував, громадянине високоповажний прокурор. Не сподівався я, що ви так швидко кар'єру зробите, шановний голово високого суду.

— І врахуй… Я як людина на твоєму боці. Але як працівник, сумлінний працівник своєї організації, проти.

Дивно. В інших організаціях усе те, що цікаве працівникові, цікаве і підприємству. А у нас навпаки. Все те, що людині цікаве і вигідне, Цирк-концерту зовсім не потрібне. І навіть шкодить. Про нас кажуть, що ми єдина організація, де можуть дати хабара і нічого за це не зробити.

Але так чи інакше, вдячний Мосалову, що попередив. Справа он куди повертається!

… Та час на вихід.

Як я працюю, я і сам не знаю. Тільки справи у мене йдуть на лад. Виходжу на сцену і вельми пишаюсь собою. Сам собі подобаюсь. Піджак у мене з відкидними кишенями. Одна кишеня спереду, дві по боках. Відкидаються вони, як мости біля замку, і на ланцюжках висять. Хочеш, вазочки став з квітами, хочеш, працюй, — як за письмовим столом. Усе на мені яскраве, несосвітенне — красень я!

Звичайно я охоче виступаю, а нині настрій у мене нудотний. Тепер черга гімнастів. У них багато реквізиту технічного. І наше завдання з Топи-ліним — зволікати час. Слава богу, що ми в парі працюємо. Виручай, брате Топилін!

Виходимо на сцену з різних сторін. Ідемо по колу і кричимо:

Шубовсть. Ег-ге!

Топилін. Еге-гей!

Шубовсть (перекривлюючи). Ег-ге… ге-ге… розкричався тут! Ходить і кричить… як Федір Шаляпін.

Топилін. До чого тут Федір Шаляпін? Федір Шаляпін — то такий співак.

Шубовсть. Насмішив. «Федір Шаляпін» — то такий пароплав.

Разом. Здрастуйте, діти! Дорогі школярі і школярки!

Топилін. Піонери…

Шубовсть…. і піонерки.

Топилін. Жовтенята…

Шубовсть…. і жовтенюньки… тобто жовтенюшки…

Топилін. Ех, ти!.. Треба казати: жовтенята-хлопчики і жовтенята-дівчатка.

Шубовсть. Коротше, усім, усім привіт!

І пішло-поїхало! У нас з Топиліним є одне правило — до кожного номера вставляти щось несподіване. Для нервовості. От зараз жовтенюшки вихопились. Я їх підсунув. А не слід було б. Адже Тихомиров напоготові. І звинуватить він мене у підриві всесоюзної жовтеню… Тобто всесоюзної жовтеня… загалом, у висміюванні всесоюзної організації жовтенят.

А з товариським судом вони добре придумали. Суд може порушити клопотання про звільнення. І моє місце одразу ясним стає. Я — підсудний. І ніякий я не борець за гумор, за кращу діяльність організації під назвою Циркконцерт. Усе куди серйозніше виходить, ніж я гадав. Права бабуся, Віра Петрівна. Світла голова! Подарувати б їй десять років мого життя..

РОЗДІЛ N+4

(Про всесвітню справедливість)

Якщо ви гадаєте, що я завжди клоуном був, ви помиляєтесь. І ким я лише не був… І школярем, і складальником на заводі, і студентом-заочником, і інженером. І всюди зі мною не знали що робити.

От, наприклад, завод і перша моя догана за нехлюйство у робочий час.

Працюю я на першій зміні. Довершив черговий вузол, а наступний починати не можу. Радіоламп немає. Усі як чинять? Хто до курилки — анекдоти слухати, хто книжку під столом читає, хто тихцем кишеньковий приймач лагодить, бо деталей державних — хоч греблю гати. Головне, аби начальство не бачило, що люди байдикують.

А мені все це набридло. Не хочу ховатись. Приніс я з собою матрац надувний, накачав його і спокійно спати вклався. У проході між столами. Майстер Колбасін побачив і зарепетував:

— Що то за новини? Теж мені плавучий будинок відпочинку! Що тобі, робити нічого?

— Нічого, — кажу.

Колбасін розгнівався, начальника цеху покликав:

— Он дивіться! Цирк на роботі влаштовує! Спить за державний рахунок.

Тут я хочу пояснення дати для старших школярів, що таке майстер. І чим він, скажімо, від учителя відрізняється. Складемо дріб:

майстер / складальник = вчитель / учні, звідки

майстер = вчитель * складальники / учні

А оскільки складальники на дві третини старші від школярів і люди дужчі, то майстер має бути на дві третини могутніший за вчителя.

Один майстер = 5/3 вчителя.

Коротше, майстри — люди більш закоренілі й грізні. А начальник цеху для нас щось подібне до директора. Йому підпорядковані кілька майстрів на різних дільницях. І наш Колбасін у тому числі.

Ось начальник цеху товариш Нестеркін говорить:

— Ти не гарячкуй, Колбасін. Давай розберемось. Тут не можна з плеча рубати. Може, людина занедужала. Може, із сил вибилась. Може, просто з глузду з'їхала…

Почали розбиратись.

— Звичайно, з'їхала. Треба машину з дурдому викликати.

Тут ще начальство прибуло — чутка по цехах прошелестіла: складальний посеред дня мертву годину влаштовує — на матрациках спить. Сам Дмитрієв — головний інженер — влетів. Кричить:

— Ти свій прилад склав?

— Склав.

— Чому наступний не починаєш?

— Радіоламп немає.

— Як нема? Начальника лампового цеху сюди. Догана йому! Позбавити премії.

— А я при чому? У мене вакуумна установка не працює.

— Чому?

— Ремонтники налагодити не можуть.

— Начальника ремонтного цеху сюди. Догана. Позбавити премії. Чому налагодити не можете?!

— Насосів вакуумних на складі немає. Відділ постачання не завіз.

— Чому не завезли?

Начальник відділу постачання відбивається:

— У нас заявок не було. А запас вичерпався!

— Обом догана! Обох премії позбавити! Ледарі!

Складальники зроду такого не бачили. Ось, виявляється, як головний виробничі наради проводить. От чому від нього середнє начальство з валідолом вивалюється. Тут він знову до мене:

— А ти, коли такий розумний, інструмент свій довів би до ладу. Паяльники, пробник, тестер.

— А у мене, — кажу, — все в порядку. Перевірили — ідеал. Хоч зараз на виставку.

Майстер Колбасін навіть зубами заскрипів од роздратування.

— Ну гаразд, — каже головний, — якщо у тебе такий порядок, чому б тобі про виробництво не подумати — рацпропозицію не написати.

— А я, — кажу, — вже три написав. І жодної відповіді.

— Начальника БРІВа сюди!

Привели начальника.

— Розумієте, ми зараз зайняті. Ми стенд до ювілею оформляємо.

— Увесь оформили? Чи ще є місце? — запитує головний.

— Є ще.

— Ось там і вивісіть мій наказ. Догана. Позбавити премії. Коротше, через той мій матрац пів-заводу без премії лишилось.

— А мені що робити?

— А нічого… — каже головний Дмитрієв. — Спи до чортової матері!

І таких випадків у мене скільки завгодно було.

— Ну то й що? — запитала бабуся. — Чого ти, власне, досяг? Для себе персонально?

— Догану заробив. Майстер Колбасін мені її влаштував. І багато дрібних привілеїв втратив. Путівки, відрядження, подяки.

— А його все те не обходить, — мовив Топилін. — Він на всі такі випадки з висоти космосу дивиться. З погляду всесвітньої справедливості.

Бабуся сказала:

— З погляду всесвітньої справедливості він, певно, поліпшив процес випуску приладів. Хай на тисячну частку. Але при цьому постраждав сам. Тобто, приносячи користь суспільству, сам щось втрачаєш. Але тут є одна заковика, — вона витримала паузу. — Адже й для нього має бути якась користь. Інакше б наш Шубовсть змилився до нуля, зносився б, чи що, а він до сих пір цілий, і здоровий, і процвітає.

— Ідеально — допомагати суспільству і самому при цьому набувати, — додумався Топилін.

— Ідеально — Тихомирова витурити, — сказав я. — І в зв'язку з цим у мене є для вас повідомлення. Справа передається до товариського суду.

Пауза.

— Як на мене, це нам вигідно! — раптом зронила бабуся.

— Чому?

— Зараз поясню… У суді та й друга сторони мають наводити докази. Факти. Мотивування. А отже…

Мозковий трест розпочав роботу.

РОЗДІЛ N+5

(Грамота за організацію курсів для школярів, які поступають учнями на завод)

Ось ще випадок з мого заводського життя. Надійшов до нас лист із сусідньої школи. Дирекція просила прислати кращих представників заводу. Щоб вони могли розповісти старшокласникам про завод, про професії, про наші прилади та проблеми. А то діти школу закінчують, а ким бути — не вирішили. Ніколи їм було вирішувати — успішність їх заїдала. І кохання, і дружба.

І наші кращі представники мали школярам очі повідкривати. Навчити їх правильно жити і приносити користь.

Почали шукати кращих представників.

Кращий інженер швидко знайшовся. Сам головний вирішив перед дітьми виступити. Вкрай потрібні були заводу молоді грамотні люди.

З кращим ливарником також просто було. Був у нас один робітник — Матвій Розов, надзвичайно грамотний, майже інженер, депутат районної Ради, делегат усіх конференцій, член місцевкому, лити йому вже ніколи було, але знав він багато і розповідав чудово.

Був у нас і наладчик-механік Бичков. Не робітник — чарівник. Дмитрієв про нього казав, що на увесь технічний персонал його не проміняє. Що це один з трьох китів, на яких наш завод тримається. Другим китом був складальний цех, а третій кит у Дмитрієва постійно мінявся. Залежно від місця виступу і заводської кон'юнктури.

Головний до нас у цех подзвонив і каже:

— Чого я маю морочитись? Самі вирішуйте, хто там у вас кращий. Збори, чи що, скличте. Тільки не в робочий час.

Скликали збори. Начальник цеху товариш Нестеркін каже:

— Треба Лебедєва послати Сергія. І чистий він, і акуратний, завжди при краватці, і браку в нього не буває.

Та майстер Колбасін не бажає:

— Він отут нещодавно під час обіду в чергу став за черевиками для дружини. В універмазі. І простояв півзміни. А прилад для нього Мішуков складав.

— Отже, Мішукова пошлемо, — вирішив Нестеркін. — Він і в технікумі вчиться, і з Дошки пошани його не знімають. Чудовий фахівець.

— Та як же його до дітей посилати, — кричить Колбасін, — коли він з дружиною скандалить? Он у мене скільки листів на нього!

— А Баринов? — запитує начальник цеху.

— Що Баринов? — кричить майстер. — Я його сьогодні на місці злочину застукав. Він у робочий час самовар під столом паяв.

— Ну й народ у цеху! — подивувався тов. Нестеркін. — Не складальники, жах якийсь. І як я з ними десять років працював, план виконував?! Невже жодної порядної людини немає?!

Тут я підвівся.

— Є, — кажу.

Люди зітхнули: слава богу!

— А хоча б Корзинкіна! І на роботу вона приходить вчасно! І з чоловіком не скандалить! Вірно?

Майстер Колбасін киває, мовляв, правильно.

— … І металолому минулого суботника більш за всіх назбирала. Так?

Майстер киває — справді.

— … І вишиває вона краще всіх хрестиком. Її роботи навіть на виставку беруть. А як вона картоплю смажить!

— Та до чого тут картопля! — кричить начальник цеху;— Ми ж бо авіаційний завод, а не фабрика-кухня. А працює вона як?

— У роботі, — кажу, — є в неї один недолік. Не вміє вона прилади складати — струму боїться!

Тоді тов. Нестеркін підвівся і заявив:

— Ось що… Нас просили кращого складальника прислати, а не ангела. Погляньте на показники за три останніх місяці, — хто більше приладів склав, того й посилайте.

Як не дивно, цією людиною я виявився. Майстер Колбасін за голову схопився:

— Як же його посилати?! Він же там цирк влаштує! Зганьбить нас!

Та робити було нічого. Все сталось так, як головний наказав.

І ось у робочий час викликають мене на прохідну. Машину подано, їдемо в школу виступати. Головний інженер Дмитрієв Віктор Павлович, складальник-механік Бичков, ливарник-розмовник Розов і складальник-електрик — я.

Дмитрієв мене впізнав:

— Ага, головний спальник! — І почав своєму шоферові розповідати — Знаєш, яку штуку він з матрацом встругнув?

Сам Дмитрієв дебелий, а шофер у нього дебеліший. І вдягнені однаково. Просто два спортсмени-борці із всесоюзної збірної. І хто з них кого возить — не добереш. Видається, що два заступники міністра з главку прибули.

Всю дорогу Дмитрієв про мене розповідав і завершив так:

— Треба ж, такий ледар і раптом на тобі — кращий складальник! Чудеса в решеті!

Зустріли нас у школі з квітами. У залі повно дітей-десятикласників. Поглядають вони на нас без особливого ентузіазму. Справ у кожного сила-силенна, а тут сиди й слухай нудотину про виробництво. Обличчя у дітей — прекрасні — не-залякані й незалежні. Вочевидь — кілька ватажків сидить. Причому одна дівчинка. А довкола них коловорот компаній.

Шкільне начальство нас представило, і Дмитрієв почав виступати.

Мені дуже подобався Дмитрієв. Спортивний, жвавий. Одягнутий, наче він з обкладинки модного журналу. І мова у нього різка, іронічна, майже нещадна.

Та це з начальницьким складом. Із складальниками, слюсарями, електриками він розмовляв надзвичайно шанобливо.

Він міг сказати начальнику цеху:

— Сходи для мене по сигарети.

І ніколи не сказав би такого службовцеві. Навіть якщо службовець — вахтер.

Дмитрієв. Діти, ви знаєте, що у великих містах продуктивність праці вища, ніж у маленьких. І набагато вища. А чому? Пауза.

— Чого мовчите? Гадаєте, що у провінції люди дурніші? А у великих містах розумні живуть? Особливо в столицях… Так?

Схвальна пауза.

— Хто згоден зі мною, підніміть руки.

Піднялось кілька рук.

— Так ось ті, хто підняв руки, верзуть дурниці. Навіть найзатурканіший селянин часів Пушкіна, із найглухішого села, у життєвій ситуації запросто обдурить сучасного десятикласника. Бо у нього життєвого досвіду більше. А життєвий досвід, він не по Столицях розподіляється. У Москві й тепер є дико відсталі люди, просто представники печерних часів. Неймовірні бовдури!

Діти радісно заворушились. Приємно, що високе начальство так лається з трибуни замість лозунгів.

— Справа не в тому, де дурні мешкають. Та й великого розуму не треба проводи паяти та гайки закручувати. А справа в тому, що у великих містах середній рівень освіти вищий. Шкіл-десятирічок більше. А хто нині є золотим фондом кожного заводу? Діти двадцяти — двадцяти п'яти років, колишні десятикласники. Якому заводу їх більше вдасться привабити, той через пару років і по якості, і по складності продукції інші заводи випередить. Вони креслення уміють читати, фізику кепсько, та знають. В крайньому разі, чи є струм у ланцюгу, не перевірятимуть пальцями, а приладом скористаються. А найголовніше — вони звикли навчатись. Підготовлені до процесу осягання незнаного. Вони усвідомлюють, що і для чого вони роблять, а не трудяться, як мавпи. Осмислити для них важливіше, ніж виконати. У кого є заперечення?

— Нема!..

— А тепер я вам скажу, чи наш завод кращий за інші. По-перше, ми — авіаційний завод, і платять у нас більше. По-друге, ми територіально неподалік од вас. По-третє, виробництво у нас чисте, високої кваліфікації. Навіть токарі працюють у білому. Будь-який наш складальник або механік для іншого заводу — знахідка… І головне, Я знаю, що багато хто з вас мріє стати фізиками, інженерами, вченими. Так ось, у нас для цього цілковите роздолля. Є вечірній технікум при заводі, і відкривається філіал інституту. Через п'ять років ти і складальник вищої кваліфікації, і диплом в тебе у кишені. А таким фахівцям у наш час ціни не складеш. У кого є заперечення?

У залі всі мовчать. Які вже тут заперечення… Все викладено, мов у підручнику. Я руку піднімаю.

— Говори, Шубовсть.

— От ви, Вікторе Павловичу, сказали, що, коли людина вищої кваліфікації та інженер, їй ціни не складеш.

— Так.

— Але це ж не так. І ніякого сенсу немає ставати інженером.

Дмитрієв очі витріщив:

— Це ж чому?

— Візьмемо мене. Скільки я заробляю?

— Ну, двісті.

— Вірно, двісті. А іноді так і двісті двадцять.

— Буває.

— А буває, і за шкідливість доплачують. І за понаднормові.

— І премію дають, — вставив Розов. — Щомісяця.

— Отож іноді у мене на круг і до трьохсот виходить.

— Ясно, — каже Дмитрієв. — От звідки у мене перевитрати заробітної плати.

— То не страшно. Не забувайте, що складальник вищої кваліфікації. А гірше інше… Припустимо, я закінчив інститут. Ї ціни мені не буде. Куди ж ви мене направите?

— Технологом у цех.

— А який оклад?

— Сто шістдесят…. І премія.

— Чудово. Дякую вам. І заради цього я п'ять років гибів.

Тут слово Розов узяв:

— Діти, правий Іван Шубовсть. Мало у нас ще уваги приділяють фахівцям. От у Японії, кажуть, завод своїх людей як зіницю ока береже. Леліє. За кожний відпрацьований рік надбавку дає. Чому?… Бо там сировини немає. Що їм вдалося завезти, те вони й переробляють. Сьогодні завод транзисторні приймачі випускає, завтра — підйомні крани. А робітники ті ж самі. Просто вони дві, чи три, чи п'ять спеціальностей мають. І мікропаяльником працювати можуть, і пневматичним молотком. Як не дивно, у них там навіть щось на зразок змагання є. І Дошка пошани, кажуть, майже на кожній фабриці…

І пішов, і поїхав… Вельми цікаво він оповідає і доладно. А згодом хочеш пригадати, що ж таке він тобі повідомив, а пригадати нічого.

Але слухати його цікаво. Діти навіть роти повідкривали. Не робітник виступає, а прямо кандидат наук наймудріший. Усі звикли: коли робітник — іди й роби. А тут троє робітників, і вигляд у них, і звички, і одяг не гірше, ніж у найдженджуристих учителів. Дивно.

Далі Дмитрієв Бочкова представив. Вірніше, просто сказав:

— Це наш ГОЛОВНИЙ РОБІТНИЧИЙ МЕХАНІК. Робітник шостого розряду. А з ним членкори радяться. У теорії гіроскопів він нічого не тямить і формул не знає. І не дивно. Там кожна формула довжиною десь з півкілометра. Але все відчуває і на будь-яке питання відповісти може. Він єдиний на заводі, кому НДІ, що розрахунки нам постачає, дозволяє креслення змінювати. Вони йому більше, ніж собі довіряють. Либонь, він найбільш оплачуваний робітник у нашій галузі. А то і в країні. Тільки рацпропозицій він чотири на місяць подає. Винахідливіші одна одної. А авіаційне дослідне виробництво для розумної людини просто Клондайк. Що забажаєш, сам придумуй і пропонуй, що забажаєш, із іноземних журналів бери. Аби воно прибуток давало. І один Бичков дав нам більше прибутків, аніж увесь електроремонтний цех. Говорити він не полюбляє і, здається, взагалі не вміє. Тому ви просто на нього подивіться. А ти, Бичков, іди і просто постій на трибуні.

Бичков постояв. Я заплескав у долоні, і всі довкола заплескали. Далі Дмитрієв мене представив. Розповів історію про надувний матрац. І завершив він її своїм подивом, що я виявився кращим складальником, а не якась інша, серйозніша і достойніша людина. З гарним моральним обличчям і біографією.

Я кажу:

— Серйозність, діти, то ще не достоїнство. Індик також серйозний. А особливо баран. Проте стався у нас якось на заводі такий випадок. У механічному цеху. Вбивали у бетонну стіну костилі. Спеціальним таким пістолетом-молотком. Вкладається у ствол пороховий патрон і костиль. Підносять пістолет до стіни — ба-бах! — половина костиля у стіні, половина персоналу непритомна. Цех величезний. Відлуння по ньому півгодини прокочується. От пару разів пістолетник бабахнув і втретє приготувався. А тут по цеху йде делегація. Чепурні такі дяді, статечні, у білих сорочках. Із главку чоловік двадцять. І раптом як тарахне! Ми люди треновані, призвичаєні. Вже два постріли пережили, і то у нас інструменти з рук попадали! А вони ж новачки, з корабля на бал! І тут хтось вигукнув: «Лягай!» Ну й попадали вони як підкошені. У піджаках, у сорочках та на цементну підлогу. Лежать, очунюють, втрати підраховують. Одного, наймолодшого, попід руки повели. Та ще один наш електрик знепритомнів. Він саме тоді рубильник увімкнув для точила. Він увімкнув, і як, бабахне! Йому спало на думку, що він висадив авіаційний! А за це йому не подякують. Потім наше начальство кілька діб робітників допитувало: «Хто вигукнув? Зізнавайтесь, а то гірше буде. Зізнавайтесь, простимо». Та крикливець не зізнався і, як на мене, правильно зробив. Через нього всьому начальству по ланцюжку з самого верху добряче перепало. І хочеш не хочеш бідолаху провчили б. Чи то премії не дали, чи квартиру не виділили, чи то саме в дощ на картоплю послали. До чого це я кажу? А до того, що цього дня продуктивність праці у цеху була найвища. А день був понеділок, найнепродуктивніший. Робітники реготали, майстри посміювались, а начальник цеху крізь зуби, та все ж посміхався. Це й позначилось на виробітку. Або ось. Тепер у складальному цеху дозволили вмикати несерйозну музику. І ніхто у приладах нічого не плутає. А ми її ще до дозволу вмикали. Тільки-но майстер пішов — одразу з маленького магнітофона на маленький динамік. І джаз у нас співає, незважаючи на заборони начальства, і всілякі «Акорди» горланять. І продуктивність у нас поліпшується. Та найголовніше от що. Хоч скільки б вам про завод оповідали, хоч скільки б екскурсій було, нічого ви не довідаєтесь про свою майбутню роботу. І обрати фах собі не зумієте. Я пропоную організувати курси для поступаючих на наше підприємство. Або, навпаки, для бажаючих бігти від нього якомога далі. І готовий керувати тими курсами, тому що досконало знаю завод. Пояснюю я все досить доладно. Ось приклад. Що таке головний інженер? Який у нього статус на заводі? Відповідаю формулою:

головний інженер / директор заводу = завуч / директор школи

Звідси:

головний інженер = завуч * директор заводу / директор школи

На цьому все завершилось. На зворотному шляху Дмитрієв у мене запитав:

— Це хто ж у нас на моєму заводі делегацію на підлогу поклав? Чому я нічого не знаю?

— Тому що до вашого відома, Вікторе Павловичу, не все доводять. Надто вже ви людина сувора. Несподівана й сувора. Це раз. По-друге, то я делегацію поклав на підлогу. Дуже вже не полюбляю я чиновників. І коли вас до главку переведуть начальником, про що чутки наполегливі ходять, делегацій по цехах не водіть!

— А пішов би ти до дідька! — сказав Дмитрієв.

РОЗДІЛ N+6

(Картопляний)

— Дорога бабусю і дорогий товариш Топилін! Ось дивитеся ви на мене і мене судите. І не тому, щоб самим зробити висновки і чомусь навчитись, а тому, щоб мене змінити. Зберегти ви мене хочете і поліпшити. А того не розумієте, що все це марно. Бо я в житті не просто рухаюсь, а іду, підштовхуваний паровозом. За мною сила. А вагони його завантажені чавунними відливками. І затримувати мене безглуздо. Я проломлю будь-яку перепону. Або розіб'юсь сам.

— На будь-який паровоз є свій стрілочник! — : сказала бабуся.

— І дарма ти гадаєш, що поїзд такий неповороткий, — зауважив Топилін. — На ньому і праворуч можна рушити, і ліворуч. І, між іншим, у зворотний бік, І нікого ще не тішило, що машиніст дурник.

— По-перше, я й не машиніст навіть. А по-друге, я далеко не дурник.

— Ти у нас, звісна річ, світоч! Ну просто маяк мудрості[2]. Ну та гаразд, розповідай далі. Про свої догани та подяки. На черзі була:

«ДОГАНА ЗА ОРГАНІЗАЦІЮ БЕШКЕТУ ПІД ЧАС ПОЇЗДКИ НА ЗБИРАННЯ КАРТОПЛІ».

Якось так виходить, що начальство повсякчас мене позбавитись хоче. Надто багато я завдаю йому клопоту. Коли люди потрібні на картоплю чи на склад овочі перебирати, моє прізвище першим називається. А на тих складах або картоплі у мене знову пригоди.

Тоді я був уже інженером. І витурили мене на збирання картоплі холодної осені.

Підігнали до прохідної машини. Дивлюсь я, що за народ на них сідає, і жахаюсь. Або діти зовсім, учні, або досить похмурого вигляду бовдури, і в рюкзаках у них посуд бряжчить.

Час гарячий. Кожний сумлінний працівник на обліку. Кого майстер відправить у підшефне село? Або учнів або справжнісіньких нехлюїв. Із інженерів лише я та Майка Гаврилова з лабораторії гіроскопів. Я у Майки запитую:

— Ти чого це їдеш? Бачиш, яка тут публіка?

Вона у відповідь каже:

— Коли ми в інституті на картоплю їздили, вельми весело було. І тут, гадала, буде так само. Хотіла без заводу відпочити. Та, либонь, не навідпочиваєшся.

Приїхали. Поселили нас у школі. Запитали:

— Хто вміє варити?

Вийшов один дядя похмурий.

— Я, — каже, — кухарював.

Відвезли його на кухню, показали, де котли, де дрова. Але продуктів не дали.

— Завтра дамо, на обід. Ми ваше начальство попередили, щоб на перший день їжу брали з собою. Спершу самі годуйтесь, а вже потім за наш рахунок поправлятиметесь.

Пішли ми з Майкою гриби збирати…

Повертаємось до школи, а там дим коромислом — бійка зчинилась. Двоє здорованів б'ються. Один у тільнику, другий у гімнастерці на босі груди. Той, котрий у гімнастерці, лопату схопив. Зараз у володаря тільника мізки виб'є.

Я втрутився, схопив його поперек спини і на матрац швиргонув. Тут морячок на мене кинувся. Ледве я втік. Через півгодини до мене двоє підходять. Один морячок, другий спокійний, як шафа чи диван. Він запитує:

— Ти Стьопу бити хотів чи розбороняти?

— Розбороняти.

— Тоді от що. Або ти Стьопі пробачиш, або даси йому по морді.

— Я ні бити, ні пробачати не хочу.

— Тоді я сам йому вріжу.

А Стьопа навіть фізіономію наполовину підставив.

А парубок, його Іваном звали, тисне:

— Або вибач, або бий. Я сказав:

— Гаразд. Вважайте, що я йому вибачив. А завтра все одно побалакаємо.

Я тихцем, тихцем отак до дверей… І в коридор.

Настрій препоганий. Погуляв годину, півтори. Що робити? До станції двадцять кілометрів. І що в місті робити? Скаржитись, чи що, на хлопців? Так не втручався б. Теж мені дружинник. Вони тебе не зачіпали. Може, вони так щовечора розважаються. Натомість доміно.

РОЗДІЛ N+7

(Антиалкогольний — продовження картопляного)

І от якось усе владналось. Мене попросили бути кухарем. І я погодився. Погода кепська. У школі холодно і вогко. А в мене на кухні тепло й чисто. Ї дівчата вечорами до мене потяглись у флігель. На затишок і чистоту. Сідають на ослінчики, гріються. Історії розповідають.

Я, звісна річ, безплатно сидіти не дозволяю. Мені одному важко. Допомагайте картоплю чистити. От вони й працюють. А за ними хлопці потяглись. Кавалери. Я їх також запрягаю.

— Ей, хлопці, — кажу. — Виділіть парочку — дрова до зарізу потрібні.

Вони скриплять, але парочки виділяють. Та найбільше я Стьопі допікав:

— А, моряк прийшов! Стьопо, будь другом, допоможи котел почистити. Вас на флоті вчили залізки драїти!

Він мене тихо ненавидів. А кухні він намагався триматись осторонь.

Та зате в їдальні у мене ідеал. Чистота. Клейонки вилискують і ромашки на столах. Їжа смачна. І завжди кава і какао є, і хліб свіжий з маслом для особливо голодних. Отож усі хлопці ставились до мене вельми прихильно. Я навіть виступати почав. Якось кажу:

— Хочете, лекцію прочитаю вам антиалкогольну? З демонстрацією?

Справа в тому, що пиятика у хлопців не припинялась. Цей Іван-отаман-шафа якось хутко усіх собі підкорив. І механізаторів, і механіків, і водіїв. Після роботи він пару мішків картоплі на борт, і з шофером до міста. Там мішки за дешевину йшли наліво. А виручені гроші на горілку. За схемою: товар — гроші — товар.

Та частенько формула скорочувалась. І у відшліфованому вигляді виходило: товар — знову ж таки товар. Тобто один мішок — дві півлітри. З трьох мішків уже добряча пиятика виходила.

А хлопці усі кремезні, та на свіжому повітрі, по них і не видно. Лише Стьопа з випередженням працював. Чи то випити прихитрявся більше. Чи то п'янів скоріш — організм мав економний.

Ось тому я одного разу кажу:

— Хочете, лекцію вам прочитаю антиалкогольну? З демонстрацією? Я вам розповідатиму, а бажаючий — питиме.

Знайшли ми порожній клас. Пляшку горілки я заздалегідь припас. І лекцію я продумав. Одного я побоювався — вийде «отаман-шафа», той самий, що мене Стьопиною мордою пригощав, або котрийсь із його помічників: все, кінець лекції з демонстрацією. Вони й дві пляшки видудлять на очах у вражених глядачів без особливої шкоди для організму. Лише розчервоніються та їсти захочуть. І лекція не про шкоду, а про користь алкоголю вийде.

Ллє тут я правильно усе розрахував. Ніхто з них навіть за випивку не захотів блазнем бути. А Стьопа-морячок клюнув. Давай демонструй мене. Чхали ми на ваших піжонів.

Що ж, о'кей. Я й почав.

— Ні, особисто я не проти пиятики. Але штука вона надто підступна. Спочатку людина нею розпоряджається, а потім вона нею командує. Візьмемо, наприклад, Стьопу. І «високий він, і вродливий. І розуму не позичати. Дівчатка за ним просто сохнуть. Хіба не так?

— Так, так. Ти давай наливай. Розпочинай демонстрацію.

Налив я йому трохи. Він вихилив.

— Добре пішла? — кричать із залу.

— Чудово! Ей, лектор, огірочків нема?

— Нема, — кажу. — Я лекцію про пиятику читаю, а не про закуску. Отже, перші сто грамів благотворно. Судини розширяються, людина рум'яниться, настрій поліпшується. Я б навіть сказав, що сто грамів — корисна річ. Особливо коли зійшлись малознайомі люди у важливій справі і їм треба контакт налагодити. Що, Стьопо, вірно я кажу?

— Вірно. Наливай ще.

— Не поспішай, Стьопо, адже у нас лекція, а не пиятика у підворітті.

— А що підворіття? — кричать із залу.

— У підворіття люди не від радості йдуть!

До кафе з карбованцем не підеш. А пивні позачиняли.

— У селі й то краще. Яка-небудь бабця самогон гонить. У неї і випивка і закуска є. І балакати в хаті можна хоч увесь вечір.

Тут мій Стьопа остаточно засмутився:

— Чого я тут сиджу? Давай наливай, душа просить.

Довелося налити.

— Ну як? — питають із залу. — Погарнішало?

— Склянку не проковтни!

— Залиш трошки.

— Фігу вам, — каже Стьопа. — Виходили б, коли вас запрошували. Ну, лекторе, давай далі.

Я продовжую:

— Щойно Стьопа мовив золоті слова: душа просить. Точніше б сказати, організм. І що далі, то вимогливіше він просить. І дедалі важче з ним упоратись. Усе це ми сьогодні побачимо. Якщо, звичайно, Стьопа від демонстрації не відмовиться. Ти маєш намір серйозно працювати?

— До переможного кінця!

Із залу кричать:

— А вранці продовження буде? Про похмілля?

— Ні, — кажу. — У нас лекція про алкоголь, а не про алкоголізм.

— Несправедливо! — горланять дружки. — Людина завтра мордуватись буде.

Дівчата кричать:

— Хай мордується. Для науки. Один раз можна!

— Який там один. Він щодня п'є! При ньому можна цілий інститут тримати антиалкогольний!

Та чоловіки не погоджуються:

— Чуєш, лекторе! Ти все не давай. Сто грамів лиши на ранок!

Дивлюсь, моя лекція не туди пішла. Аудиторія більше Стьопі співчуває, ніж мені. Хоч зовсім закривай оту антигорілчану пропаганду. І ніяк ми з похмілля не зрушимо.

— Ей, — кричу. — Коли ви тут самі гуляєте, не дуже вже ви про завтра думаєте. А тут раптом захвилювались!

— Тому що ми просто п'ємо. А тут за наукою. А за наукою похмелятись неодмінно треба. Щоб серце не спинилось.

Я спробував розмову в інший бік повернути:

— Згоден. Може, справді пияцтво у нас якось не так поставлене. Не так організоване, як безплатне лікування, скажімо. Може, треба в місті дозволити пенсіонерам у підвалах пиво продавати і сосиски. Щоб люди не в підворітті збирались, а в кімнаті сиділи, бесідували.

— А що? Давно пора. І від пенсіонерів користь буде.

— А в доміно там можна буде грати?

— Звичайно.

— А в карти?

— Не знаю. Це ж лише моя пропозиція.

— А коли не знаєш, то й говорити нічого, — вставляє Стьопа. — Наливай.

— Наливаю. Та зараз мова не про це. Не про майбутнє. А про те, що у нас, заводських, жодне зборище без пиятики не буває. Але ж є такі компанії, де й без пияцтва цікаво. Я двічі потрапляв. Суперечка у них за столом точилась! То аспіранти були, кібернетики.

— Ага… Зрозуміло… У них грошей немає…

— От вони й сперечаються… Де гроші роздобути….

— … щоб випити.

Несподівано один парубок із учнів підводиться:

— Можна, я скажу? Я своїм хлопцям якось запропонував: давайте просто зберемося. Без вина. Я чай приготую. Дівчат запросимо гарних. Буде «сухий» вечір. І вони поприходили. Кожен заходить і каже: «Я усвідомлюю, що сьогодні без вина. Та я пляшку горілки приніс одну на всіх. Так, для розмови. Адже більше не буде». — «А я — п'ять пляшок пива. Просто для компанії». Зрештою, ми так повпивались, як ніколи. А я хотів, аби все добре було. Щоб побесідувати, інформацією обмінятись.

Тут Стьопа заговорив:

— Ти що, забув? Давай наливай. Обмінюй мене інформацією.

— Зачекай, Стьопо, лекція тільки почалась. Не випереджай подій.

— Та плював я на твою лекцію! Нічого з мене мавпу робити! Наливай.

Я до глядачів:

— Мені терміново асистент потрібен із бажаючих. Одному мені із Стьопою не впоратись. Хто бажає?

Ніхто не бажав. І якась тривожність зависла у повітрі. Тут мене злість взяла. За таких обставин нізащо не треба підкорятись подіям. Як тільки відчують, що ти розгубився, почнуть на тебе тиснути з лютою силою. Недаремно американці в інструкції по боротьбі з наркоманами рекомендують нічним перехожим: «Ніколи не йдіть боязко. Не майте вигляду жертви. Ви можете дійсно нею стати».

— Зачекай, — кажу, — Стьопочко. Ти нам нерви шарпав, і не раз. Тепер ми тебе пошарпаємо. Коли погодився в лекції участь брати, працюй. Відпрацьовуй випивку. А просто наклюкатись без мене можеш. Продовжуємо розмову… Після великої дози випитого у людини вповільнюється реакція, з'являється добросердя або підвищена агресивність. От як тепер у Стьопи. Язик у нього заплітається. Стьопо, спробуй вимовити довге речення. Більше п'ятнадцяти слів.

— Та він і не знає стільки!

— А нехай він вірша продекламує. Здається, вагівниця почала на мій бік переважувати.

— Ну то що, Стьопо, продекламуєш що-небудь для науки?

— Задля науки, — каже він розлючено, — я волів би кому-небудь що-небудь надраїти… І надраю.

Бачить бог, не бажав я цього.

— Агресивність у піддослідного Стьопи зросла. Тямковитість зменшилась. Він просто рветься до бою. Погрожує представникам науки. Тому я пропоную усім перейти до спортивного залу.

Там за домовленістю з вчителем фізкультури мати були постелені на підлозі і боксерські рукавички висіли на цвяшку.

Усі мої слухачі зайшли туди і поставали вздовж стінок.

— Отже, — сказав я, звертаючись до аудиторії, — завершальна частина лекції — три раунди по три хвилини. Демонстрація агресивності асистента і втрата координації. До речі, я не так уже рвусь до бою. Коли є бажаючі замінити мене, ласкаво прошу.

— І не подумайте, — сказав їм Стьопа. Бажаючих не було. Усі чекали, що буде.

Я простягнув Стьопі рукавички.

— Хлопці, хто на боксі розуміється?

Вийшло кілька учнів.

— Ти будеш його секундантом. А ти будеш моїм. А суддею у нас буде Іван.

Ми надягли рукавички. Від Стьопи так і віяло ненавистю.

Вже на першій секунді зібрався він і вдарив мене. Мало щоку не відірвав. Жилавий хлопець. І п'є і курить вже стільки років, а сили в нього на двох непитущих вистачить. От він — краса підворіття, гордість глухого провулка в усіх проекціях і ракурсах.

Я поки у бійку не встрявав. Усе відбивався і вивертався. Усе відбивався і вивертався… Однак важко було. Тому що він уже і ліктем силкується вдарити, і коліном. І взагалі звіріє.

Під час перерви я чую, Стьопі щось нашіптують його дружки. А він ледве дихає. От-от захлинеться від нестачі повітря. І спеціально для нього перерву затягують. Пора кінчати.

І справді. Відпочив морячок і знову на мене кинувся. І силкується вже вдарити головою.

Я спокійно прицілився і в потрібну мить крок йому назустріч зробив. Тобто обидва ми з усіх своїх молодих сил бідолашного Стьопу саданули. І ліг мій демонстрований. Чудес не буває. Проти науки безсилий навіть найпалкіший ентузіазм.

Тут і сонце зайшло за хмари, і темно і похмуро стало у синьому сільському спортивному залі…

Я пішов на кухню, речі поскладав — і на станцію. Збагнув я, що мої взаємини із Стьопою добром не закінчаться.

І справді. Як мені розповіла згодом Майка Гаврилова, він того вечора добрячий бешкет вчинив.

А ще через кілька днів я догану одержав і позбавлення премії за самовільний від'їзд. Почали профкомівці Стьопин бешкет розглядати і з'ясували, що то я його підпоїв. А сам він зроду-віку про горілку й не чував. Так, здогадувався, що вона є і що компреси з неї роблять. А щоб у рот — ані-ні! Ох, не люблю я отих морячків.

РОЗДІЛ N+8

(Як я в цирк ходив)

— Я розумію, — сказала бабуся, — у таких умовах важко бути улюбленцем колективу.

— Не лише колективу, а й окремих осіб, — додав Топилін. — Незважаючи на надзвичайну популярність професії — жодної коханої дівчини.

— Твоя діяльність позначена дивним характером, погодься, голубчику, — сказала бабуся. — І немає тобі щастя в особистому житті.

І нема мені щастя в особистому житті… нема його… нема, і взяти нема звідки. І бог з ним. Хіба в цьому щастя!

Тут задзвонив телефон.

— Алло! Мені потрібен Іван Шубовсть… — Я вас слухаю.

— Це Кічалова. Мені вельми неприємно з нами розмовляти, але за службовим становищем я зобов'язана це робити. Отже, завтра о четвертій…

Я не дав їй договорити. Мій блазенський механізм спрацював як затвор фотоапарата. Я закричав:

— Марино Вікторівно! Що ви кажете! Ви ж просто мене вбиваєте!!! Це особливо кривдно чути від вас. Від людини, котра завжди по-доброму ставилась до мене з добре прихованою симпатією!

Вона навіть оторопіла.

— Я до вас добре ставилась?! Хто ж вам про це сказав?!

— Наші, наші сказали. Наші люди, Марино Вікторівно, а вони знають усе!

— Та нічого подібного.

— Марино Вікторівно, а я через вас до Цирк-концерту поступив! Гадав, де ви, там і правда! І натомість…

Вона збагнула, що я просто блазнюю.

— Вам лікуватись потрібно. Словом, завтра о четвертій у місцевкомі попередній розгляд справи. Я вас попередила.

— Марино Вікторівно! Я вам там призначаю, побачення. Ви мене легко впізнаєте. Я буду найсором'язливіший!!!

Ту-ту-ту-ту…

Чому невідомо, але повсякчас переслідує мене бажання людину розсмішити. Їду я в автобусі, за містом. Сидить кондукторка, похмура така. Я їй гроші даю:

— Дівчино, дайте квиточок. Коли можна, якомога кращий, будьте ласкаві…

Вона позирає недовірливо. А я пояснюю так щиросердно:

— Мені для хворого. У них там з квитками заріз…

Або лікар у поліклініці мені радить:

— У це вухо вам треба вечорами ватку класти із спиртом або з горілкою. Зрозуміло?

— А в друге, — погоджуюсь я, — треба маленький бутербродик з ковбасою.

Почалось усе в дитинстві. Пригадую, в дворі у нас двірник із шлангом дерева поливав. Тут у двірницькій дзвінок. Кличуть його до телефону. Він кран закрутив і з шлангом у кабінет до себе заходить, розмовляє. «Так, так, так, — говорить, — буде зроблено, товаришу полковник». І тут мене дідько під руку штовхає. Я до того краника шасть — і відвертаю… У двірницькій жах просто! Вода періщить в усі боки, як із брандспойта б'є, і усі, хто там є, один за одним на вулицю вимиваються:

— Караул! Диверсія!

А мене уже і слід захолов. Чкурнув через пустир, до річки, одежу на голову і плавом на той берег!

Я іноді думаю: от піду я завтра по вулиці, побачу, двірник із шлангом у двірницьку до телефону йде — відкручу я кран чи ні? Ризикну чи не наважусь — ось у чому питання. Напевно, ні. Зараз я бігаю не так прудко.

І всі мені радили в цирк іти. «Там якраз тобі місце». І пішов я в цирк. Прийшов і зразу до директора. У списку зацікавлених осіб із зазначенням посад, корисності та шкідливості для нашої справи про нього було написано: «Коліков Микола Миколайович. Років –54. Освіта вища економічна. Характер загалом доброзичливий. Категорично не полюбляє приймати ніяких рішень. Все має уладнатись або розсмоктатись саме по собі. Поза роботою — звичайна компанійська людина. На роботі ідеальний чиновник всіх часів і народів — добре налагоджений передавальний механізм-шестірня. Тиснуть зверху — передає тиск униз. Коли на нього знизу тисне дрібнота, така, як я, — передає тиск нагору, щоб начальство приймало рішення. Десятий директор Циркконцерту. Всі інші тримались тут не більше року».

Прийшов я і зразу до директора:

— Здрастуйте. Хочу до вас на роботу поступити.

— Ким?

— Клоуном.

— Яка у вас освіта? Циркове училище кінчали? Естрадну студію?

— Ні. Заочний інститут, по автоматиці.

— Може, ви до нас інженером підете? У нас апаратура величезна і електрика складна.

— Інженером не хочу.

— А що ви вмієте робити? Жонглювати? Стійку робити на руках? По дротині ходити?

— Я людей смішити вмію.

У кабінеті ще один товариш сидів. Похмурий такий, на бульдога схожий. (Мосалов Антон Савелійович. 56 років. Головний режисер. Освіта середня спеціальна. Стаж роботи в цирку 15 років. Прийшов із армійської самодіяльності. Вельми хазяйновитий зразковий чоловік. Один із головних моїх прибічників, якщо вони загалом у мене можливі.) Раптом він каже:

— Якщо молода людина, юний інженер, стверджує, що він уміє смішити людей, я схильний йому вірити. Давайте дослід проведемо. Покличемо сюди Сидорова — завгоспа нашого. Іван Корнійович в цирку у нас двадцять років служить, а жодного разу не посміхнувся навіть. Хай товариш його розсмішить. Якщо зуміє, годиться він у клоуни.

Директор погодився. Я також. Послали за Сидоровим. І ще народ позбігався дивитись, як я Сидорова смішитиму. Чекаємо.

Заходить Сидоров. У синьому халаті. Ручиська величезні. У руках молоток, у зубах цвяхи.

— Кликали?

— Кликали.

— Чого?

— От чого. Я, Іване Корнійовичу, із всесоюзного журналу. Найголовнішого. Кореспондент. Нам на обкладинку знімок потрібен. «Під куполом цирку». Щоб один силач восьмеро чоловік тримав. Зрозуміло?

Він кивнув.

— Так от. А ваш силач нижній підвів: з дружиною свариться, і син у нього запущений, у школі скло побив. Не можна такій людині на всесоюзну обкладинку. Не тягне він. Дирекція рекомендує на вас спинитись.

Іван Корнійович оторопів.

— Будете ви, Іване Корнійовичу, нижнім силачем. То як?

Він почав цвяхи з рота виймати.

— І не сперечайтесь, — кажу. — Ви — кращий виробничник. І в цирку довше від усіх. І профспілкова організація за вас горою. Отож усе вже вирішено. Необхідно лише деталі обговорити. Костюм у вас є?

Іван Корнійович тим часом цвяхи вийняв:

— Нема в мене. Не доводилось.

— Отже, керівництво забезпечить. Вам краще який: двобортний, вечірній, спецівочку чи традиційне трико?

— Спецівка зручніша.

— Все ясно. Вимоги справедливі. Буде спецівка синя з блискітками у вигляді водопровідних гайок. Нічого?! Дирекція береться?

— Береться. А чого ж?

— Тепер, Іване Корнійовичу, щодо восьми чоловік. Чи не замало для обкладинки? Може, до п'ятнадцяти довести? За рахунок детесаафівських активістів? І назва є гарна, свіжа — «ДТСААФ на висоті»!

Іван Корнійович замислився. Я також.

— Хоча ні, — кажу. — П'ятнадцять чоловік забагато — дріт не витримає.

— Який дріт? — насторожився Іван Корнійович.

— Який? Під куполом. По якому ви з народом підете. Активістів нестимете.

— П'ятнадцять чоловік він точно не витримає! — втрутився директор. Чи то в гру ввійшов, чи то в ньому свій Іван Корнійович сидів.

— Не біда, — каже Мосалов. — Ми його балкою двотавровою замінимо з дюралю. Такою, як рейка.

— Вірно, — сказав я. — По ній ще тачку можна везти з піском. А Іван Корнійович нас не підведе.

— Тоді по руках. Отже, пару днів на репетиції, а потім я до вас з апаратурою і з кореспондентом з-за кордону. Всі інші справи відкласти!

— Як відкласти? — каже Іван Корнійович. — А тес? У мене тес для помосту не пилямши. Хто ж його робитиме?

— Справді, хто? — спитав директор.

— Як хто? Та цей — нижній акробат. Його на виробництво кинемо. Хай він і пилямши.

— Його? Він? — вигукнув Іван Корнійович. — Та щоб я отому бугаєві свою циркулярку довірив?! Він же її зіпсує. Та я потім двадцять днів по цирку зубці збиратиму! А що техніка безпеки скаже? Ой, насмішили мене! Ніколи в житті я так не реготав. Через якусь обкладинку хотіли нову пилку зіпсувати! — Повернувся і пішов.

Похмурий чоловік промовив:

— Ну що? Виконав він умову. Іван Корнійович сам сказав: насмішили.

Директор не згоден:

— То він лише сказав: «насмішили». А сам не засміявся. От коли б він зареготав і зуби показав. Справа інша.

Тут я закип'ятився:

— Давайте ще раз вашого Сидорова. Не може бути, щоб я людину розвеселити не міг.

Вернули Сидорова.

— Іване Корнійовичу, ще одна справа до вас є. Нас часто лають за те, що ми від життя відірвані. Що нічого у нас про виробництво в програмі немає. Про робітничий клас. Давайте це виправляти.

Іван Корнійович насторожився. Чого це сьогодні всі на нього напосіли?

— Давайте.

— Будете ви у нас виступати. Винесете на арену верстат трубозагинальний. Можете?

— Можу.

— Затиснете у ньому трубу. Зумієте?

— Зумію.

— І на очах в усіх трубу загинатимете. Або нарізку робитимете дюймову.

Сидоров поглядає на мене нашорошено. Не збагне, чи то жарт, чи то серйозна розмова. Та навколо начебто начальство.

— Чому дюймову? У нас і мітчиків таких нема.

— Значить, метрову. Або дрібну. То байдуже. Дамо вам халат нейлоновий з блискітками. Га?! Уявляєте! Зачіску зробимо під Жерара Філіпа. Музика. Арена жовта, верстат сяє. Навколо прожектори! Жінки з квітами! Ваш халат вилискує! Верстат гуде! А під кінець ви стійку на верстаті на одній руці робите. Ноги у вас в сторони, а в зубах гайковий ключ! Як кісточка!

Тут Іван Корнійович як пирснув!… Навіть цвяшки із нього вискочили. Либонь, уявив себе збоку: ноги догори, а в зубах гайковий ключ.

— Ну вас к чортовій матері! Робити вам нічого, лише голову морочите. — І пішов.

Похмурий чоловік каже:

— А що? Це ідея! Смішний номер вийде, коли клоун на сцені дрова рубатиме. А на «біс» дрова в стіс укладатиме.

Вони почали з директором обговорювати ідею.

— А мені ж як бути? Берете мене?

— Беремо, беремо, — відповідають. — Тільки нам ваша допомога потрібна. На нас в управлінні гриматимуть, що ми інженерів у блазні переманюємо. Вам на доказ і їх смішити доведеться… Зможете?

— Звичайно. Такого випадку в житті не було, щоб я людину розсмішити не зміг.

— А як ви їх будете смішити?

— Я їм загадку загадаю дитячу.

— Яку саме?

— Вісім ніг, а всередині гривеник.

Вони замислились.

— І що ж воно таке?

— Дві свині цілуються.

Тут і похмурий чоловік не витримав. У нього щось схоже на посмішку Фантомаса з'явилось. Ту, скажімо, теплувату посмішку я тоді з собою й поніс.

РОЗДІЛ N+9

(Як потрапляють у Циркконцерт)

Після дзвінка Кічалової бабуся довго мізкувала, малювала якісь схеми, потім зробила коротке повідомлення:

— Мені дедалі більше подобається твоя ситуація у Циркконцерті. Тут є два варіанти. Або вони прагнуть серйозно розібратись у цій справі, і це робить їм честь. Або вони надзвичайно зацікавлені в тому, щоб позбавитись од вашої милості. В такому разі вони роблять помилку за помилкою. Чим більше людей залучено до цієї справи, тим менше шансів лишається вчинити волюнтаристськи. Кожний зайвий день до суду працює на нас. Він робить ситуацію не вкрай скандальною, а звичайною. До неї звикають і не чекають крайніх заходів.

— Отже, вигідніше завтра не з'явитись. Зволікати.

— Ні в якому разі. Не можна їх дратувати. Треба і з'явитись і зволікати. А твій Тихомиров напевне не з'явиться. І це буде його помилкою. І головне, — вела далі вона, — тобі необхідно визначити критерії.

— Які критерії?

— От які. Ти обвинувачуєш Тихомирова у відсутності чуття гумору. Говориш, що він боїться всього нового. А чим такі речі доводяться? Може, тестами на дотепність? Може, тим, що відхилені ним речі були де-небудь надруковані? Коротше, дізнайся, яких од тебе чекають доказів.

— Так вони і сказали… — втрутився Топилін. — Що, вони собі дурники?

— Не слід про них думати наперед погано. Я ще не бачу жодного доводу проти них. А рішення прийматимуть вони. І рішення не з легких. І єдине, що ми можемо зробити, — це переконати їх прийняти правильне рішення.

Я слухав і робив «жабку» на підлозі. Далі вона сказала:

— І ще я вельми сподіваюсь на твого «хрещеного».

«Хрещеним» моїм був головний режисер Циркконцерту Мосалов Антон Савелійович. Той самий, котрий посміхнувся мені посмішкою Фантомаса. Тоді, після мого першого візиту, він узявся мені допомагати.

Не можу твердити, що він був людиною вельми славною. Досить жорстокою людиною він був. У широких народних масах про таких кажуть: помісь бульдога з мотоциклом. Та була в ньому дивна внутрішня веселість — мислити вмів нестандартно і полюбляв усілякі відхилення від стереотипу. Як у мистецтві, так і в особистому житті. Він мене запросив додому. Чомусь ми сиділи на кухні. Він говорить:

— Наша організація гастрольна. Ми прокатуємо готових акторів, а самі їх не готуємо. Тому взяти… вас… тебе… на роботу не мали права. Та раз на рік ми оголошуємо набір у нашу організацію. Беремо людей з готовими номерами. У цей час є можливість проскочити. І одержати гарну ставку. Переглядає номери авторитетна комісія з представниками філармонії. Усе вирішується зразу. І моя порада тобі… вам… давай на «ти» — негайно розпочати підготовку номера і його обкатку…

… Я відправлю тебе до свого приятеля. Він письменник, гуморист. Колишній естрадний автор. Просто так робити естрадний номер його навряд чи впрохаєш. Ця робота надто трудомістка і не почесна — для початківців. Але мені він, либонь, не відмовить. Я його дружину в першу лікарню народжувати влаштував. Та й ти на нього напосядь. Може, щось і вийде.

… Тепер далі… Одна справа людей в житті смішити, інша справа — зі сцени. Зі сцени у стократ складніше і не всім дано. Тому, одержавши номер, ти повинен його обкатати. І зробити це найліпше у піонерському таборі. Працюючи там керівником художньої самодіяльності. Або масовиком.

У мене аж очі на лоба вискочили. І Мосалов порадив зафіксувати цей вираз обличчя.

— У тебе з мімікою кепсько. А такою «витрішкуватістю» не розтринькуються.

Далі він скупо і жорстко мені все розтлумачив. Навіть природжений актор має звикнути працювати на публіці. Треба переступити через якийсь психологічний бар'єр. Зробити цей крок допомагає досвід. Знову ж таки починати легше на дітях. Дорослі вважають природним стан розповідання і показування чогось дітям. А надалі вдалий дитячий номер легко переноситься на дорослу аудиторію. Оскільки дорослі — ті ж діти. Це його, Мосалова, теорія, а може, навіть майбутня стаття для журналу «Цирк». Я муситиму підтверджувати її на практиці. Але гарантій нема. Оскільки гумор — край неходжений і все, що писали теоретики, або непридатне для практичного керівництва, або миттєво застаріває.

От воно як. — А я ж гадав, що все те жартики!

— Отже, починаєш ти з номера і ходіння на наші концерти за лаштунки. І знай: виробництво гумору — це те ж виробництво товару, той же завод. Лише відсотків на тридцять більше несподіванок.

Від всього цього у мене відчутно похололо в кишках і настирливості поменшало. Коли б мав я звичку з кимось радитись, я б порадився і, безумовно, продовжував би кар'єру інженера-технолога з гумористичним ухилом. (До речі, цей ухил вельми шкодить кар'єрі. Жартунів терплять лише в межах цеху. Якщо жартівник має популярність у масштабі всього підприємства, він хутко міняє роботу. А жартунів, популярних у всьому районі, я просто не пригадую. Якщо то, звісна річ, не професіонали і не міські божевільні.)

РОЗДІЛ N+10

(Тонкощі нової професії)

Тихомиров помилок не припускався. З'явився на попередній розгляд. Чепурний і суворий. Разом з ним була Кічалова Марина Вікторівна, Мосалов, директор і наш профкомівський бос Север'янцев. (Особа п'ята. Север'янцев Андрій Павлович. Режисер. Поставив кілька гарних спектаклів і номерів. Прагне всесвітньо прославитись і зовсім не прагне з будь-ким сваритись. Ввічливий. Скоріше гнучкий, ніж твердий. Член усіх комісій, засідань, пленумів, правлінь, семінарів. Усюди заступник голови чи віце-президент. З погляду всесвітньої справедливості людина все-таки корисна. У суді, очевидно, захисник.)

Вони мовчки ввійшли і сіли, не дивлячись на мене. Мені було не до запитань, не до критеріїв. Я шубовстався тут один, як в ополонці. Перебувати в оцій неприязній біомасі й то важко.

— За усталеним у нас ритуалом, — сказав Север'янцев, — перед засіданням товариського суду ми повинні влаштувати попередній розгляд. Може, за цей час Шубовсть усвідомив негожість свого вчинку і готовий вибачитись.

Усі поглядають на мене. А, чорт! Може, справді вибачитись? Та мене випередив Тихомиров:

— Ні в якому разі! Ніяких вибачень бути не може. Мій пост довірений мені не Шубовстем. І не йому давати оцінку моїй роботі. Може, я працюю погано. Може, репертуар, який я засилаю на естраду, надто суворий. Та поки ніхто ще ні в непристойності, ні в політичних відступах, ні в критиканстві нас не звинувачував. Так чи інакше, витівку Шубовстя я вважаю образою, зухвалим хуліганством, за яке він має відповідати. Мало того, покарання його мусить стати уроком для інших кляузників.

Настала дуже тривала пауза, під час якої я робив висновки.

— Що ви скажете, Шубовсть? — звернувся до мене Север'янцев.

— Я цілком згодний з Анатолієм Сергійовичем. Ніяких вибачень бути не може!

Засідання суду було призначене на 22-ге число о третій годині. Ні про які критерії навіть розмови не було.

Із дверей я помчав до бабусі доповідати обстановку. А потім запитав:

— То що ти скажеш, Віро Петрівно, золота ти моя гнила інтелігенція?

— Нічого. Тільки справа ускладнюється і набирає соціального забарвлення.

— А що це означає?

— Треба звернутись до фахівця.

— І справді. Як же я сам не здогадався?

Я зразу ж подзвонив по телефону своєму куратору і попрохав термінового побачення. Будемо з ним увечері кататись по місту і прораховувати варіанти.

По-моєму, у кожної людини має бути секретний шеф. Помічник і опікун. Із своїм я на одному заводі познайомився. Він там лекцію читав в усному журналі про політичну рівновагу сил в усьому світі. А я виступав потім. А ще дурня корчив за сценою, усіх пародіював, чим йому дуже сподобався.

Він великий начальник. У нього кабінет, секретарка, машина, і тримається він солідно. Та щось лишилось у ньому від вуличного хлопчиська, і ставиться він до свого номенклатурного становища весело, з іронією.

Так чи інакше, він любить грати в мої ігри, вчить мене. А потім по результатах дивиться, доладно чи недоладно мені радив. І йому практика, і мені користь. І взагалі, він до мене уже звик і навіть, здається, без мене нудьгує.

Я йому подзвонив:

— Добрий день. Мені необхідно з вами зустрітись. Якщо у вас є час. Так вважає народ.

— Народ — це ви?

— Ні. Це я і бабуся.

— Щось важливе?

— Боюсь, що так.

— Гаразд. До вечора. Тільки подзвоніть мені для контролю.

Вечір. Дзвінок для контролю. І ось під'їжджає машина.

— Сідай, — каже бос і відкриває мені дверці. — Поїхали.

Машина побрела по вечірньому місту. Володя, кучерявий шофер-лихач, одним оком на дорогу поглядав, другим на мене косував.

— Ну, — запитав бос, — в що ми зволили влипнути?

Я розповів. Доладно і коротко.

— Більш ніж цікаво, — відкоментував він. — Але на цей раз, здається, Іване Миколайовичу, вам каюк. Якщо ви викрутитесь, я буду здивований.

Тут я обурився:

— То вже жодної чесної справи зробити не можна, щоб тебе за ідіота не вважали?

Пауза.

— А раптом! Кумедний ви юнак! Гаразд, розкажіть нам з Володею що-небудь веселе. Як вас куди-небудь занесло. А потім поговоримо.

Що правда, то правда. Саме несе мене повсякчас. Та що дивно, несе завжди не за течією, а проти.

От вам, будь ласка, типова і яскрава історія. Історія ДОГАНИ ЗА БЛАЗНЮВАННЯ У ДЕРЖАВНІЙ УСТАНОВІ МІСТА ЧИСТООМУТА.

Наш завод авіаційний. Він опановує нові прилади, налагоджує технологічний процес, а потім передає на інші заводи для великосерійного виробництва. Т весь час наші співробітники на тих заводах цілими командами крутяться. Дмитрієв часто їздив і мене з собою брав. Як інженера і складальника. Так я опинився в місті Чистоомуті. На філіалі.

Йду по вулиці. Бачу рибний магазин. Ну, нічого мені робити в рибному магазині. Мешкаю в готелі, годуюсь у ресторані, задарма мені тієї тріски не треба чи хека.

Та все ж таки несе мене туди. Заходжу. Дивлюсь — оселедці продаються. Пречудові оселедці! Якийсь чоловік їх купує. І каже:

— Загорніть, будьте ласкаві!

— Нема у що.

— То як же я їх понесу? — обурюється він. — Адже вони мокрі!

— Як хочете, так і несіть. Нема паперу у нас.

— Неподобство! — сердиться людина.

Тут я збагнув, чому мене до магазину занесло. І теж почав обурюватись.

— Дивний покупець пішов, — «кажу. — Йому оселедці дають, а він паперу вимагає. Сьогодні йому оселедці загорни, завтра мотузком перев'яжи. А післязавтра він захоче, щоб йому оселедці додому доставили. Адже так до чого докотитись можна? Ні, з такими людьми нам з міськторгом не по дорозі. Дайте мені сім штук найвродливіших. А паперу не треба!

Узяв я три штуки в одну руку, чотири в другу і пішов проти течії на вулицю. А містечко маленьке. В одну головну вулицю. І всі установи на ній. Бачу вивіску: «Управління торгом міста Чистоомута». Ось те, що мені потрібно.

Входжу, запитую:

— Де тут у вас головний начальник сидить? Колишній…

— На другому поверсі п'ята кімната. Тільки він не колишній, а повсякчасний. Він п'ять років уже в нас.

Став я роздягатись. Як пальто зняти? Я гардеробниці кажу:

— Ви оселедці потримайте, поки я один рукав зніму, а потім ми поміняємось.

Вона бачить, людина вдягнена пристойно, не бешкетує, не свариться. Оселедці принесла. Мало що: може, людина подарунок хоче піднести начальнику чи комісія якась оселедцева. Вона й пропонує:

— Ідіть прямо в пальті. У кабінеті й знімете.

Пішов я в кабінет до начальника тов. Григор'єва М. К. Секретарка запитує:

— Ви чому в пальті? У нас нарада.

— А я, — відповідаю, саме на цю нараду прийшов.

— А то що?

— Це я зразки приніс.

Заходилась вона мене роздягати. Три оселедці взяла — я руку акуратно вивільнив. Потім другу так само. Може, піти, поки не пізно? Та нікуди я не піду. Раз пішло, значить, поїхало. Штовхає мене паровозик.

Отак і стоїмо. Три оселедці у неї, чотири в мене.

— Як про вас доповісти?

— Іван Шубовсть із центра.

— Знайоме прізвище, — каже.

— Звісна річ. Дуже відоме прізвище. У широких громадських колах громадськості.

— А що із зразками робити?

— Допоможіть мені їх занести. Увійшли ми до кабінету.

— Миколо Костянтиновичу, до вас товариш Шубовсть із зразками.

Тов. Григор'єв М. К. підвівся. Дивиться на мене. Я з оселедцями. Два в одній руці, два у другій. Секретарка також з оселедцями в руках.

— Давайте знайомитись. Потримайте, будьте ласкаві.

І оселедці йому простягаю, щоб руку звільнити для вітання. Він оселедці взяв, зі мною поручкався. Секретарка свої зразки комусь передала і до телефону скоріш. Лише двоє чоловіків у кабінеті лишились оселедцями не охоплені. Я їм кожному по оселедцю простягнув:

— Погляньте, як вам це подобається?

Вони взяли. Розглядають. Тепер усі в кабінеті стоять, оселедці за хвости тримають. Покласти не можна: мокрі вони, соковиті, а викинути шкода — оселедці чудові.

— Навіщо ви їх принесли? запитує начальник торгу. — Що за зразки? Нічого не розумію.

— Це зразки того, як у вас у місті торгують.

Тов. Григор'єв М. К. збагнув нарешті:

— А якщо у нас у місті паперу нема? — каже. — Може таке бути?

— А може таке бути, щоб у місті електрики не було чи води?

— Порівняли теж! Без електрики та води життя тепер немислиме.

— А я вважаю, що ц без паперу життя тепер немислиме. А якщо мені треба з оцими оселедцями в автобусі їхати чи в літаку? А якщо у мене побачення призначене з дівчиною? Мені так і йти з оселедцями?

І пішов. На кінці фрази.

Та найсмішніше — ті оселедці до мене повернулись увечері… Сиджу я в номері. Заходить Дмитрієв. А в нього вони в руках. Щоправда, не такі вже соковиті.

— Вітання, блазню. Помилуйся, який мені подарунок піднесли у міськкомі партії. І веліли тобі передати із суворою доганою за блазнювання в державній установі. Що накажеш робити?

— Нічого. Скажіть, нема на чому догану писати — паперу нема в місті.

Так і не розлучився я з оселедцями. Віддав черговій по поверху. Через два дні паперу в отім місті по горло стало.

— Оселедців не стало! — вставив засекречений бос.

— Оселедці були. Не було спокою в моїй душі.

— Погляньте на нього, Володю, погляньте уважно. Цей чоловік невдоволений своєю долею. А мені здається, що він має блат не лише на землі, а й, можливо, вище! Я все чекаю, коли він голову скрутить, а йому все сходить з рук. І блазнювання, і самодіяльність на арені, і п'яте, і десяте, і одинадцяте! Та гаразд. У таких ситуаціях, як з вашим Тихомировим, є одне правило: вороги. Його вороги. Тому що вони твої друзі. З них і треба починати.

Розумниця! Я одразу подумав: «Дзюровський!»

— Далі! Як чиновник він бездоганний. І ваш Циркконцерт, судячи з преси, процвітає. Тому перемогти його можна не по соціальних, а по моральних категоріях. За сільськими, людськими поняттями — поганий працівник, ненадійний товариш, тільки себе шануюча молода людина. І за цієї ситуації, якщо ти просто втримаєшся, вважай, що ти виграв. Ви несумісні. Коли ти лишишся, він рано чи пізно піде. Тому переходь до оборони. І третє, тепер кожна інформація, що тебе плямує, для них на вагу золота. Можеш випередити їх. Дати їм що-небудь заковтнути. На зразок розгніваної заяви глядачів, батьків, пенсіонерів або, як ти кажеш, широких громадських верств громадськості.

РОЗДІЛ N+11

(Дзюровський і естрадні номери)

Розгнівана заява громадськості Арівідерського цілинного краю Нечорноземної середньої смуги

«Хоча це вельми прикро, проте повідомляємо вам принципову правду… Нещодавно до нас приїжджала циркова агітбригада так званої обласної естради цирку. У цій відмінній, можна сказати, чудовій традиціями бригаді нас вразив слабкістю репертуар нібито лжекоміка Шубовстя. Зал, звісна річ, сміється за допомогою дешевих словесних хитрощів. Та після закінчення люди нічого не виносять. Ще він. будує репертуар на матеріалах місцевих газет, а отже, незатверджений у центрі. Його клоунське вбрання явно крикливого кшталту…»

— Та ну їх! Не вмію я писати від імені населення місцевості. Та й чимось це справжнісіньку анонімку нагадує. А втім, займусь я літне Дзюровським! Чоловік він відчайдушний, непрограмований і чесний.

… Коли я розпочав готувати для себе естрадний номер, я йому постійно дзвонив. Він одразу ж вибачився і попередив, що з часом у нього сутужно. І треба буде без образ декілька днів до нього пробиватись. Дзвонити щоразу зранку і чекати вільного вечора.

Вільний вечір видався після шостого дзвінка.

Двері відчинив він сам, і був він увесь зелений.

— Допрацювався до спазм, — мовив він. — Якийсь сутінок у голові. Пиво допомагає… або у футбол пограти. Та нічого. Давайте бесідувати.

— Давайте. А то у футбол пограймо.

— Це ідея. Мені це подобається. Зараз ми влаштуємо матч.

Гуморист дістав старий одяг для себе, а мені приніс кеди. Перевдягаючись, він говорив:

— Антон Савелійович Мосалов із Циркконцерту вас дуже рекомендував. Та я не певен, що вам сподобається те, що я запропоную. Чи зможете ви це оцінити? Декому я пропонував — не зрозуміли.

— Я тямущий.

— Справа не в тямущості. А в тому, що гумор — професія. І як у медицині, так само й тут, треба абсолютно покладатись на професіоналів. Або самому бути таким.

— Згоден, — кажу я.

— Вже добре. Тоді прослухайте маленьку лекцію. Я належу до п'ятірки кращих естрадних авторів. Мною створено багато номерів, Побудованих на прийомах. Деякі з них забуті, деякі затерті до дірок, але свого часу всі були відкриттями. Наприклад, номер з музичною шарманкою. От вона. Крутиш за ручку, і лине мелодія.

Він узяв музичну дитячу скриньку з полиці й покрутив. Почулось: «Ех, яблучко, куди ти ко… Ех, яблучко, куди ти ко…»

— Не вистачає однієї ноти. Трошечки не дороблено. Я тільки-но купив її, зразу номер винайшов. Виходить актор до мікрофона і починає грати: «Ех, яблучко, куди ти ко… Ех, яблучко, куди ти ко…» Люди розуміють, у чому справа, і посміхаються. Він співає: «Який зробив таке негідни…? Либонь, великий винахідни… Либонь, він дуже поспіша…?» Тобто під такий акомпанемент гарно співати про недоробки, халтуру:

А може, це просто бра…?

Та ні, наклейка «перший со…»

А може, випустив дура…?

Та ні, московський раднарго…

Ех, яблучко, куди ти ко…?

— Місткий жарт, — мовив я.

— Розумієте! І подібних номерів я придумав чимало. — Дзюровський говорив, одягався і дзвонив по телефону, збираючи футболістів на майданчик за меблевим магазином. І давав мені пояснення: — У нас кумедні футболісти — один вантажник, три аспіранти, шофер, студент, інженер із сином і доктор двох наук, тобто двічі доктор — Вітальна Юрашев. Усі верстви населення представлені.

— Окрім селян.

— То ще не відомо. У нас є один чоловік — Чорний Ящик, який протягом усього часу не промовив жодного слова. Підійшов і став на ворота. З тих пір приходить щочетверга. Навіть не знаємо, як його звуть. Ось він може виявитись ким завгодно, селянином або космонавтом. А Віталька Юрашев, хоча й товстий, бігає мов лось і забиває більше за всіх голів. Візьміть його на себе.

Ми вийшли на вулицю і попростували до меблевого. По дорозі гуморист говорив:

— Своїм кращим номером я вважаю казку із залом. Я виходжу до дітей (на дорослих страшно) і пропоную їм вигадувати зі мною казкову історію. Вони погоджуються. Далі виходить приблизно так:

«В одному селі, діти, жив-був…» «Хлопчик»… дівчинка»… «старий зі своєю старою»… «Гаразд. І було йому скільки років?»… «Тридцять»… «шістдесят»… «дев'яносто»… «Так, хто більше?»… «Тисяча років!» «Стоп, приїхали! А стара?»… «Дві тисячі років!»… «Отже, стара була доісторична. Музейний варіант»… І так далі за цією схемою. «Якось пішов старий у ліс. А в лісі жила зла-презла…» «Вовчиця»… «Баба Яга»… «собака». Вона каже старому: «Зараз я тебе з'їм!» А він у відповідь: «Не їж мене. Я принесу натомість що-небудь їстівне. Я принесу тобі…» Кричать: «Свою стару!» Я їх урезонюю: «Чого це ви такі кровожерні? Ні, не свою стару я принесу, а щось інше, смачне. Ну, хоча б апельсини». Вони кричать: «Ні!» — «Чому ні?» — «Нема їх у магазинах! Не завезли ще»:

А час тоді справді був без'яблучний і безапельсиновий у цих краях. Я розгубився… «Ну, а торти є?» — запитую. «Є!» — кричать.

Мені полегшало. І всій бригаді, що зі мною їздила. Але і в інші часи, у найзабезпеченіші, така казка може завести будь куди. В одному піонерському таборі мені діти усе якогось Дмитрієвського підсовували. «І пішов Іван-царевич у палац, а там сидить…» — «Дмитрієвський». Або: «І зібрались усі чудовиська разом: Соловей-розбійник, Кощій Безсмертний, Баба Яга, кіт Баюн, і прийшов до них із далеких країв сам…» — «Дмитрієвський». А згодом я довідався, що то начальник табору.

Я ні в чому не заперечував Великому Гумористові. Чим більше я з ним погоджуватимусь, тим кращим йому видамся. До того ж він говорив цікаво і про речі мені практично незнайомі. Я лише підтакував.

Поступово підходили футболісти, і розпочалась гра. Товстий Вітальна Юрашев дійсно грав непогано, у його грі була система, на яку він націлював свою команду. Звичайно він стояв у захисті і, коли суперники накочувались на нього, чекав, аби м'яч спрямували слабкому гравцю. Як правило, від таких гравців м'яч бодай на півметра, та все ж відскакує, не липне до ноги. Доктор кидався на нього, гарбав м'яча і мчав навстріч нападаючому клину. Поки усі загальмують та розвернуться, він уже далеко попереду, та не один, а із студентом — молодцем із спортивного інституту.

Я усе це розтовкмачив Дзюровському, і ми застосували контратаку. Стояли в захисті. Глухо.

Тоді Вітальна нову тактику застосував. Поставив Чорного Ящика біля наших воріт і через усе поле йому пасував. Народ гарячий, всі гасають, про Чорного Ящика забувають. А Чорний Ящик — чоловік холоднокровний, як машина, стоїть і жде собі. Потім отак беземоційно по воротах бух! — і штука.

Тоді ми іншу, контрнову тактику винайшли…

І так до дванадцяти. І рахунок у нас був, як у дворової дітвори, п'ятнадцять — двадцять один на їхню користь. А потім ще до голу, один — нуль на нашу користь. Словом, нічия.

Після цього на майданчику за ліфтом поговорили п'ять хвилин з усіма і знову до Дзюровського пішли. Лекцію дослуховувати.

Великий Гуморист продовжував:

— А от який номер я вважаю найцікавішим за останній час і хочу вам порекомендувати. Його придумав один київський автор — Чеповецький. Прочитайте його листа.

У тому листі мене стосувалось таке:

«… п'єса-клоунада для дитсадка… Тобі зараз переповім сюжет. У ній діють ляльки — заєць Федя і крокодил Гога. (Зауваж, не Гена.) І клоун Борис. (Це той самий хворий актор.)

Так от. Заєць Федя дуже розумний і веселий. Він робить зарядку, співає, читає по складах. У нього своя власна соска у вигляді морковки. Ще він показує фокуси — дістає у клоуна Бориса із-за пазухи і кишень яйця, іграшки, навіть гроші. А худорлявий крокодил Гога — нудний і похмурий. Він не вміє читати і лише любить зайців. Особливо Федю. Та для Феді це кепсько, тому що все, що крокодили люблять, вони з'їдають. І ось, коли Борис заґавився, крокодил проковтнув зайця. Тобто Федя щезнув. За допомогою дітей Борис здогадується, що Федя, певно, всередині Гоги. Сам Гога гордо мовчазний. Борис не губиться: бере дві телефонні трубки і пропонує одну проковтнути крокодилу. Таким чином можна перемовлятись із зайцем. Той повідомляє, що загалом жити у Гоги в череві можна, та лише там темно й нудно. Він просить надіслати йому електричну лампочку. Гога не заперечує, і лампочка запускається у черево. Тепер світло й видно, що у Гоги в череві страшенне безладдя, а підмести, між іншим, нічим… Борис надсилає зайцеві іграшки, віник, пропонує бажаючим дітям помандрувати до Гоги в черево, погратись з Федею.

Нарешті заєць починає бунтувати і проситься у дитячий садок до дітвори. Гогу мало не перевертає від цього. Проте випустити Федю він не може. Для цього треба його, Гогу, розсмішити. Тоді його паща від реготу розкриється, і заєць зможе вийти. Борис пропонує дітям влаштувати веселий концерт перед Гогиною пащею. Діти щиро виступають і смішать крокодила. Вони стають рачки, на голову, показують язики, читають вірші, танцюють, їздять на велосипедах. Та Гога, бо ж він недоумкуватий, розреготався через зовсім несмішну причину. Побачив дитячий малюнок на стіні, хлопчика невмитого… От і все…

— Ну то як? — запитав Великий Гуморист.

— Необхідно перетравити.

— Гаразд. Подумайте. І врахуйте, що один актор з двома ляльками робить чудо. Він не сам виступає перед дітьми, а робить так, що виступає ввесь дитячий садок. Гамузом. Адже можна і вихователів залучити. Більше нічого вам і Савелійовичу запропонувати не можу. Це найкраще. І на випадок відмови моя совість чиста. А тепер давайте пити чай і просто бесідувати. Розкажіть мені про вашу роботу і таємниці авіаційні.

Того дня я, здається, серйозно зрозумів, що виробництво гумору — такий самий вид людської діяльності, як і виробництво радіоприймачів. Можливо, лише менш кероване і більш цікаве.

РОЗДІЛ N+12

(В темному провулку ми спіймали Мурку…)

Далі поступальні в цирк події розгортались так. Не знаю, звідки Антон Савелійович знав про піонерський табір, але пораду він дав найточнішу. І саме робота з дітьми зробила мене справжнім клоуном.

До табору я потрапив просто. Напосів на комітет комсомолу. А вони після курсів для поступаючих школярів вельми мене поважали. Просився, просився… І зрештою відправили мене в табір радистом і керівником радіогуртка за ті ж гроші.

Почав я працювати. Спершу ми монтували світлові табло — цифри, всілякі лозунги. Така собі нейлонова реклама для сільської місцевості… Далі почали випускати щоденний концерт за заявками піонерів.

У кожному таборі є радіовузол. І ніхто толком не знає, як його використати. Одні «Маяк» на нею округу запускають, останні вісті пропагують серед живого світу. Другі сто разів улюблену платівку ставлять… Треті цей могутній рупор замість горна використовують. Коротше кажучи, горланять репродуктори у всіх таборах, та все без ладу.

Ми не так робили. Поставили поштову скриньку і попросили усіх лишати в ній заявки-листи. А крім того, мій помічник із старших піонерів вечорами обходив загони і складав список дітей-молодців, що відзначились і яких треба було заохотити.

І у нас щось на зразок передачі «Здрастуй, товаришу!» вийшло. Нашу «Вечернюю Клязьму» весь табір з нетерпінням очікував. Тому що у нас не лише хвалебні заявки були, а й лайливі. Наприклад: «Вітальна Ігнатов з першого загону взяв у мене ножика й досі не повертає. Зашахрував. Виконайте, будь ласка, для нього пісню «Рудий, рудий, коноплястий». І скажіть, щоб повернув ".

Ми, звісна річ, виконали й говорили, щоб повернув. Але, звичайно, всі заявки перевірялись, ї розвідка мала точно знати, чи брав Ігнатов ножика і чи дійсно він рудий.

Коли від нас вимагали пісень, яких у нас не було, ми брали свого висококласного баяніста і записували з ним «Клен» Єсеніна чи «Рябинушку». Іноді запрошували малюків, і вони статечно і надривно співали «В нашу гавань запливали кораблі».

І вельми потішно було слухати пісню «Не плач, дівча» у виконанні Червонопрапорного хору імені Александрова поряд з піснею «За горою є гора» у виконанні тонесеньких дитячих голосів:

Або:

Чудовий був у нас начальник табору! Просто уклін йому! На будь-який ризик благословляв і ще підохочував. Сам на педраді відстоював. Цілковита протилежність молодому Тихомирову.

Але й радіовузол йому допомагав як ніхто. Не існувало більшої сили впливу на дітей, ніж оцей чортів динамік, що горланив слова та пісні. Лише просив начальник не працювати на всю міць при батьках і взагалі виставляти всю цю справу як цілковиту дитячу самодіяльність.

Великий вплив справив на мене начальник — Іван Тимофійович М'ятов.

— Я ніколи, — говорив він, — не розмовляю з підлеглими серйозно. Я їм весь час лотереї влаштовую, аби самі привчались міркувати. От, наприклад, вчора приходить кухар: «Іване Тимофійовичу, води нема в жодному крані. — Що робити? «— «А лікар зараз де? «— «Лікар?.. До річки пішов з дітьми». — «Поки його нема, візьми пару відер і біжи до болота за ізолятором. Там і набери. Щоб ніхто не бачив». — «Там?» — «Звісно. Тільки жаб викинь. А ряску лиши. У ній вітамінів багато!»

Та неприємності й тут у мене були. Щоправда, згодом вони в подяку вилились. І навіть у ГРАМОТУ ЗА ЗРАЗКОВУ РОБОТУ РАДІОРУБКИ.

У нашому таборі, як і в кожному іншому, постійно паслись усілякі делегації від заводу: місцевком, профком і так далі. Районні та міські оглядові комісії. А що? Є можливість провести приємний день за містом. Ні турбот, ні клопотів. Припечуть тебе, нагодують, напоять, самодіяльність покажуть і додому відвезуть.

Що гостинніше ті комісії стрічають, то з більшим бажанням вони приїхати прагнуть.

Наш начальник чинив не так. Тільки-но комісія, приїхала, він негайно запускає її у ревізійну діяльність. По усіх загонах проведе, усі плани і розпорядки покаже. Ванни й туалети продемонструє. Особливо «важких» дітей приведе для бесіди. Пояснить, якого йому інвентаря не вистачає. Поведе в ізолятор, у бухгалтерію, на кухню. Збере профспілкові внески і попросить на завод відвезти. І навіть обід покаже… А коли йому натякнуть, що варто б перекусити, мовляв, відповість:

— Це правильно. Варто. Та от біда, у нас перший загін на день раніше з походу вернувся. І все на кухні до тла підмів. Нема нічого!.. Та ви не засмучуйтесь. Біля станції є чудова робітнича їдальня ресторанного типу. Там перед електричкою і поїсте.

— Як? А ми свою машину відпустили вже…

— А ми нашого шофера…

І от якось після такого поводження з черговою делегацією в час найбільшого розчарування моя передача розпочалась. Спочатку все було гаразд, Магомаєв співав, Едуард Хіль. І раптом:

— А зараз на прохання дітей першого загону розучимо з вами легендарну пісню «Мурка». Народ прагне її знати! Прослухайте спершу мелодію у виконанні акордеону.

Заграв акордеон. Комісія зробила стійку.

— А тепер записуйте слова першого куплета.

Комісія за олівці.

— Записали? Пишіть далі:

— Запам'ятали? Прослухайте цей куплет у виконанні вожатого третього загону Миколи Александрова.

А тепер у виконанні кухаря дядька Сашка…

І сипались, і сипались із репродуктора ці та інші нісенітниці:

співає хор ізолятора з медсестрою Лушиною.

Ох і врізала ж мені комісія! Коли б не товариш М'ятов, вилетів би я з табору як корок. За пропаганду блатних смаків і згубного впливу Заходу. Він захистив мене перед дирекцією. А дирекція його любила й поважала, бо сама мала дітей, а діти любили цей табір…

Вечорами я ходив до молодшого загону і бесідував з дітьми. Вони мені загадували загадки, розповідали анекдоти, а я на них реагував.

Я зробив велику ляльку — бегемота і назвав його Робертом. Після крокодила Гени працювати з крокодилом, що ковтає зайців, стало неможливо. А дурний і нетямущий бегемот міг ковтати кого завгодно.

Зайця звали Тузик. То був сторожовий заєць. Він міг об'єкти охороняти. Склади там або магазини. І коли з'являлись злодюжки чи диверсанти, сторожовий Тузик чимдуж мчав до начальства чи в міліцію.

— Здрастуйте, — говорив я малюкам усоте. — Це я. То мій сторожовий Тузик. А це Роберт. Мені його господарі на якийсь час лишили доглядати. Вони у відпустку поїхали. Боюсь, що на все життя. І ще я боюсь, щоб мій Тузик оцього Роберта часом не відлупцював.

— Що? — похмуро говорив Роберт. — Він — мене? Та я… Тьху!

Ноги я вставляв у ноги бегемота, однією рукою тримав його голову з розкритою пащею, а другою управляв то зайцем Тузиком, то передніми лапами Роберта. Я прикріпив до його тулупа гачки і міг фіксувати передні кінцівки у будь-якому виразному стані. Наприклад, біля носа.

— Не витирай ніс ногами, — казав я.

— Чого?

— Не витирай ніс ногами.

— А чим?

— А тим, чим належить. Що в тебе у цій кишені?

— У ці… й? Дір… ка.

— А в тій?

— У ці… й мило.

— А що має бути у кишені в кожної культурної людини чи звіра?

— У кожного?

— Угу.

— Батон.

— Який ще батон?!

— З ізюмом.

І йшло у мене, і їхало. Назбирувались цеглини до майбутніх сценок. І дітвора сміялась, і я звикав до аудиторії. Ну, малюки! Чудові малюки! Якщо мене коли-небудь кореспонденти перед смертю запитають, я їм скажу: «ІНТЕРВ'Ю, ДАНЕ ГРУПІ НАШИХ І ЗАРУБІЖНИХ КОРЕСПОНДЕНТІВ КЛОУНОМ ІВАНОМ ШУБОВСТЕМ ПЕРЕД САМІСІНЬКОЮ СМЕРТЮ»

(Публікується вперше)

Запитання журналу «Крокодил»:

— Подейкують, що на останній сторінці багатьох наших журналів нема гумору. Чи так це?

Відповідь Івана Шубовстя журналу «Крокодил»:

— Ні, не так. На останній сторінці багатьох наших журналів є гумор. Та він дещо своєрідний… Не смішний.

Запитання журналу «Веселые картинки»:

— Чому розумні, коли думають, чухають голову так (чухає чоло), а дурні отак (чухає потилицю)?

Відповідь Івана Шубовстя журналу «Веселые картинки»:

— Зараз подумаю (чухає потилицю).

Запитання Центрального телебачення. Вельми вродлива блондинка:

— Що ви вважаєте в житті найважливішим?

Відповідь Івана Шубовстя центральній блондинці вельми вродливого телебачення:

— Дітей і космос. Дітей і космос. Дітей і кос… Дітей і… Ді…

Дітвора благала мене:

— Хай Роберт загадку відгадає.

— Яку?

— Не гавкає, не кусає, а в дім не впускає? Що то?

— Ліфтерка, — з ходу відповідав Роберт.

— Нє-а… Ніправильна.

— Правильно. Не гавкає? Не кусає? А в дім не зайдеш.

— Це замок! За… мок!

— І завмаг. Завідуючий магазином. Він, знаєш, чому в дім не пускає?

— Чому?

— У нього зайвих речей багато. Гадає — ревізія.

— А ще загадку можна загадати?

— Прошу. Тільки що-небудь просте, селянське. А то ви нас з Робертом замордуєте.

— Хто його роздягає, той сльози проливає.

— То… сторож коло магазину. З рушницею.

— Не сторож! — кричать.

— Значить, ведмідь у шкурі. Спробуй його роздягни.

— І не ведмідь… а цибуля. Ци-бу-ля. Коли її чистять, усі плачуть.

— І коли сторожа чистять, усі також плачуть.

— Чому?

— Такий він худорлявий. Дивитись жалко.

РОЗДІЛ N+13

(Продовження Мурки)

Отже, космос і діти. Космос і ді… Звісна річ, мол… Бо із старшими справа гірша. Старші діти, як я встановив, бувають двох родів військ. (Тобто просто двох родів. Війська тут ні до чого. Ці слова у журналістиці повсякчас поряд стоять. От стереотип і спрацьовує.)

Перший рід, а вірніше, тип старших дітей, — це діти, які від дітей узяли все краще — товариськість, вірність слову, 100-відсоткову доброзичливість до співрозмовника, і від дорослих — уміння приймати рішення, відповідальність за свої вчинки, мужність.

Другий тип — гірший. Вони від дітей узяли все погане — доглядайте за нами, ми — діти, квіти життя, ми — маленькі, нам усе дозволено, і від дорослих — ми найрозумніші, нас нічого вчити, куріння — то наша особиста справа, коли бажаємо, тоді й приходимо в палату. Вірно каже дитячий народ про таких: «Діти — квіти життя… на могилах своїх батьків».

Саме таким був у нашому таборі перший загін.

Їм нудно. Розважайте їх. А спробуй їх розважити, коли їх, окрім танців, нічого не цікавить. Танці при свічках, при багатті, при поезії Єсеніна, при вечорі патріотичної пісні, при млинцях із запрошенням першого загону другим і другого першим.

Обличчя дитячі, а із спини — дорослі дорослими. Чудові діти, вітамінами та дефіцитними продуктами нашпиговані. Так собі недоростки підібрались. І ніхто з ними впоратись не міг. Один вожатий на панібратство з ними пішов — ходив пити з ними квас на станцію. Другий відмовився через день. А третю, знамениту, найзалізнішу, через тиждень з серцевим приступом відвезли.

І став я міркувати: а чим би я їх узяв? Чим би я їх узяв? Яким чином з ними впорався?.. Придумав.

— Давайте, — кажу, — футбол показовий, беркицьнутий влаштуємо.

— А як це?

— Ось так. Хлопчики проти дівчаток. Майже танці. Лише на полі з м'ячем.

— Та ми їх! Під сто — нуль!

— А ми вас мотузками пов'яжемо. По двоє чи по троє! Багато ви не набігаєте!

— Е!!! Тоді вони у нас виграють!

— Нехай. Справа не у виграші. Треба колективний цирк влаштувати. Для глядачів, для табору. Падати навмисне, перекидатись, горлати. Зрозуміли?

— Чудово!

Коли вони клюнули, треба качати. Не можна таку витівку задешево віддавати. У будь-якій справі слід бодай трохи, але поторгуватись.

Золоте правило є у собачників: не віддавати щенят задарма. Хоч два карбованці, хоч три одержують від нового господаря. Тоді щеня стає цінністю, товаром, і просто кинути його шкода — адже гроші заплачено. Помру тепер з оцим кривоногим собакою, щоб він здох!

Почав я торгуватись: приготуйте форму, напишіть смішну об'яву, оголосіть по радіо, придумайте і відпрацюйте трюки. Коротше, почали діяти мої безголові!

Обрали жюрі. Встановили призи за кращий гол, найшляхетнішому гравцеві, за найцікавішу комбінацію.

Вельми інфантильні у нас були здоровані. Їм будь-що праглося всі призи виграти. Усі перемоги одержати. І на цій інфантильності я і їхав.

Вчився керувати видовищем і весь табір у напрузі тримати.

Необхідно було зробити так, щоб ніхто — від останнього піонера до першого дорослого — протягом цих ігрових 60 хвилин з поля піти не захотів.

Але зате видовище, я вам скажу, вийшло — від реготу луснеш!

… Сяє сонце. Яскраво вдягнені хлопчаки і дівчатка носяться по полю з пекельним старанням. Стадіон гримить. А болільники, якщо бажають, беруть участь у грі за допомогою двох перекинутих через поле канатів/Біжить гравець, і залежно від того, з якої він команди, або хлопчики, або дівчатка щосили напинають на його шляху мотузку.

Сам я на воротах стояв. І також у гру втягнувся. Стрибав як звір і під ноги кидався. Ї весь час разом із старшою вожатою. Я у неї на мотузці, як сенбернар, був на прив'язі. Як ото кинусь до м'яча, так її і валить з ніг. Поки кухарка з кухні на поміч до неї не прийшла. Тут я вже не рипався. Програли ми, три — один.

РОЗДІЛ N+14

(На суді ніхто у нас не зайвий)

От уже кілька вечорів обговорюємо ми втрьох становище. Виробляємо стратегію. Вірніше, не стільки ми її виробляємо, скільки мене проробляємо.

Це непогано. Досі сидить у мені комплекс інженера. Усе я себе зі своєю всесоюзною славою і платнею до друзів інженерів приміряю. Чи маю я право на таку кількість вільного часу? На таку квартиру? Чи корисна моя діяльність не лише для мене самого? І чим більше неприємних слів скажуть мені мої милі, тим більше я буду радий.

— Бабусю! — гукаю я. — Подай мені, будь ласка, телефон.

— Та він же у тебе в кімнаті!

— А я на дроті!

Бабуся подає мені нагору телефонний апарат.

— Коли справа завершиться, тобі неодмінно треба буде до лісу йти.

— У партизани, чи що?

— У мавпи. Ти вже цілком дозрів для життя на гілці.

— Бабусю, бабусю, Віро Петрівно, ось ти знову лаєшся, не даєш мені життя, надриваєш моє бідолашне серце. А я ж не просто на дроті тиняюсь. Я громадську думку формую. Гласність — от наша сила. Про ніякі особисті інтереси я не дбаю. Ї будь-яка людина, що має стосунок до цирку, має знати мою точку зору. От послухай, бабусю. Я набираю черговий номер.

— Алло, вітання, старий! Чув, яку я кашу заварив? Нічого не чув? Я тебе порадую. Я з Тихомировим зчепився. Він такий тип… Заради свого місця будь-ким пожертвує… Пам'ятаєш, нас за кордон не пустили? Він тоді на худраді сказав, що наш репертуар ідеологічно не витриманий… Ні, то не його право! Його право — формувати репертуар. Створювати його. А він привласнив право оцінювати нас — правильні ми чи неправильні. Він мусить складати нам програму. Бігати по авторах, збирати їх, стежити за журналами. А він усе перевернув з ніг на голову. Він жде, поки ми самі принесемо йому сценки, тексти, інтермедії. І ще комизиться. Дуже зручна і вигідна позиція! Так, питання більш ніж складне… От і приходь на суд розбиратись.

— Я гадаю, що з Тихомировим ти все-таки правий, — каже бабуся. — І мене головним чином переконують у цьому точні формулювання. Зверни на них увагу.

— Зверну, бабусю… Алло, можна Угарова? Гаразд… Слухай, Валеро, пам'ятаєш сценку, що її нам Дзюровський запропонував? Про слона. Топилін сторожа грав, а я намагався слона вкрасти і на запчастини пустити… Тихомиров сказав, що то сатира. Тим має «Фитиль» займатись. Я ще Топиліна відволікав і в патрони цукор сипав замість солі з метою гуманності.

Ой, один необережний жест, і мало не загримів з дроту разом з телефоном.

— Ти казав, що вона надрукована десь. Пам'ятаєш? Знайди, будь ласка, її. Чого б це не коштувало. У ніжки вклонюсь.

І знову жонгляж і баланс. Якщо я висококласний фахівець, я не пропаду. Будь-де цінують фахівців. Навіть дуже кляузних і скандальних.

— Бабусю, а ти мене чим порадуєш? Яких заходів вживає генеральний штаб?

— От, — мовила вона. — Ця штучка нам знадобиться.

— Що то?

— Запрошення на товариську вечерю. Сто примірників придбала.

Читаю:

— Авжеж, саме на часі, бабусенько, нам товариські вечері влаштовувати на сто осіб, коли у нас товариський суд на носі…

І тут же я дотумкав:

— Оце так бабуся! Молодчина ти, Віро Петрівно, світла голівонька! Неправильно ми поводимось. Усе про молодь піклуємось. А треба бабусь виховувати. Сто тисяч бабусь, як моя, і ми всю промисловість поставимо на ноги! І проблему виховання молоді вирішимо.

— Зрозумів тепер?

— Тепер збагнув. Тепер зрозуміло мені. Розумниця моя бабуся! Коли ми праві — треба якомога більше людей до цієї справи залучити! Чим більше людей бере участь, тим менше можливостей зробити помилку. Прописна, нікому не відома істина з часів Юлія Цезаря.

Коли все те виразити формулою, напевно, вийде:

— імовірність помилки.

— коефіцієнт об'єктивності.

— кількість людей, зацікавлених у допущенні помилки.

М — кількість людей, не зацікавлених у допущенні помилки.

Якщо переносити цю формулу на суд, то — це прокурор, а М — кількість присяжних засідателів, — скоріш за все настрій судді. Мені здається, завжди більше одиниці.

З такої точки зору я почав заповнювати запрошення. Прізвища вписувати і вечерю на суд заміняти.

Сергій Миколайович Носач — автор-виконавець циркових куплетів. От йому вже Тихомиров поперек горла стоїть:

— Імпровізувати на сцені не можна. Невідомо, куди це заведе…

— Міське начальство висміювати не слід. Буде негативна преса…

— Про кохання жодного натяку. До нас десятикласники ходять…

— Про п'яниць не можна. На наших концертах іноземці бувають. Вони можуть подумати, що в Росії все ще пиячать…

— Пре що ж можна співати?

— Про виробничу дисципліну. Що дехто її недостатньо високо підвищує. А дехто «іноді, часом ще бува» трохи понижує.

А Сергій Миколайович до успіху звик. До того, що публіка ахає іноді від його натяків і висновків. Я просто був вражений, як за таких умов, на порожньому місці можна творити щось смішне.

Ось чорноморські куплети:

Про черствий хліб у Білоомуті:

Нічого особливого, але й нічого крамольного. А Тихомиров наказує ці рядки у двадцятьох інстанціях погоджувати.

— А в управлінні пляжів ви були? А що торгове начальство каже? Зрозуміло. І все-таки ми ті поспівки знімемо. У вас є куплети про телевізор.

— Та їм же тридцять років!

— Отже, перевірені. Тут їх ще не знають.

— Але ж ми можемо допомогти громадянам.

— А можемо й зашкодити. То справа серйозна. Хай цим «Фитиль» клопочеться чи «Крокодил». Ми — концертна організація, а не держконтроль.

Отож у Сергія Миколайовича при імені Анатолія Сергійовича починає сіпатись обличчя. Він зі своїми куплетами не буде зайвий. І взагалі

Заповнюємо квитки далі:

РОЗДІЛ N+15

(Про біопротивників, біобратів і біосестер-хазяйок)

Увечері Томилін приніс приємну звістку — прийомна комісія циркового училища погодилась на мене подивитись. Отже, коли буде все гаразд, я зможу одержати документ, що замінює у даному випадку цирковий диплом.

А тепер надійшла черга.

Обуреного листа сестри-хазяйки та групи відпочиваючих будинку відпочинку «Зірочка» м. Сибірська.

Вступ. Не знаю чому, але мене дуже непокоїть Марина Вікторівна Кічалова. Заступниця Тихомирова… Холодна, світська тітонька. Якщо Тихомиров мій ворог соціальний, то вона — невідомо який. Біологічний, чи що. Я не знаю, як це пояснити, але кожна наша репліка одне одного дратує. І навіть в одній кімнаті нам перебувати неприємно і нема ніякої можливості.

Мені здається, я всім добро приношу. Принаймні намагаюсь. А є люди, котрі тільки й мріють ближньому зло скоїти. Скоять — і радіють, немов обов'язок якийсь важливий виконали. Я таких людей за версту відчуваю. А вони мене. Поміж нами миттю нібито іскра проскакує. І враз спалахує ненависть.

Якось приїхав я у будинок відпочинку авіаційної промисловості. І звернув увагу на чергову по корпусу. Зачесана, акуратна вся, а очі холодні, і від самої так ненавистю і віє до оточуючих.

Якщо у людини нога болить, вона її на верхній поверх направить. Молодь з гітарою обов'язково до скандальних бабусь підселить. Гітаристи грати хочуть, а стареньким спокій потрібен і воля. Отже, скандал буде. А чергова того й прагне. Можливо, навіть підсвідомо.

Чистота в корпусі ідеальна, не причепишся. А телевізор у холі не працює: так спокійніше. Стіл для настільного тенісу є, а ракеток і кульок нема — «нічого вам грати, відпочивати приїхали».

Об одинадцятій вхідні двері на замок. Якщо хтось затримався в лісі чи на прогулянці по річці, вона його хвилин сорок стукати змусить, аби він увесь корпус перебудив.

Люди повз чергову ходять як мишки. У чомусь себе винними почувають.

Я їй кажу:

— Чому у вас телевізор не працює?

— Тому що поламали його такі, як ви, відпочиваючі!

— А хіба майстра викликати не можна?

— То вам робити нічого, от і викликайте. А в мене он який корпус на руках!

— Можна, я його сам полагоджу?

— Бач, налагоджувач вишукався. Я потім за все життя не розплачусь. Не заважайте мені працювати. Я відомості на простирадла складаю.

Ні, гадаю, неправда тут. Ніхто у такої не наважиться телевізори ламати, кому життя дороге. Сама вона це скоїла, щоб не заважали їй.

Вирішив я її на три хвилини з холу вивести. А там розберемося, хіба ж я не кращий складальник?!

Знайшов я одного старенького, що від'їжджав.

— Допоможіть, — кажу.

— Як?

— Дуже просто. Ми вам крейдою підошви намастимо і пустимо повз неї по паркету. Ви на вихід і до лісу. Тільки-но вона очі від столу підніме, тут же по слідах тигром кинеться. Такий випадок відпочиваючому скандал вчинити! А поки вона бігатиме, я миттю телевізор полагоджу.

Старенький так хвилювався, так боявся, що п'ять кульок валеріанки випив, поки йому черевики крейдою мастили. Та вже надто вона йому нерви псувала під час відпочинку.

Він каже:

— А як же я з кімнати своєї вийду? Вона зразу побачить, звідки сліди ведуть. Адже душу витрясе! Задушить.

Не допустимо такої похибки.

Взяли ми старенького на руки, в коридор винесли і пустили його. Самі скоріше вперед: стали біля столу чергової — обрій затуляємо.

Старенький пролетів як ошпарений на вулицю по асфальтовій доріжці — і в ліс. Поблукав там, спекулювати, наживатись за рахунок будинку відпочинку.

Звісна річ, вона не мала наміру спекулювати. Та з нею по-іншому не можна: справді міліцію викличе. А тут принишкла — бачить, справа якось не так обертається.

Замовкла й сіла за стіл. А злість од неї так і йде хвилями. І телевізор став нам не на радість поруч з нею. Чому лишень такі люди на світі живуть? Тільки тоді щасливими бувають, коли іншим зло коять. А щастю такому дві копійки ціна. Ним навіть з друзями не поділишся. Потворна вона людина. Хвора.

— І все? — запитала бабуся. — І через це листа написали?

— Не зовсім через те. Там продовження було.

— Напевно, — підхопив Топилін. — Наскільки я знаю цю сторону і зрозумів ту, така справа лишитись без наслідків не повинна була.

Така справа без наслідків не лишилась. Розпочалась у нас війна — не на життя, а на смерть.

Почала вона за мною слідкувати, очікувати, коли я помилку зроблю. Чи то вернусь пізно, чи то в мене склянка з киселем впаде на килим.

Я у таких випадках люблю випереджати події, хоча й відпочивати приїхав, а не воювати.

Пішов я в магазин, купив пляшечку з тушшю, пензлі та великий шмат целофанової плівки. Несу повз неї, щоб вона бачила.

— Що то у вас? — питає.

— Та от хочу стінгазету випустити. Малювати буду.

— Нічого в кімнатах малювати! В лісі малюйте. Ви всю скатертину перемажете.

— А я її зніму.

— То пожмакаєте. Я кажу:

— Давайте я спершу що-небудь перемажу чи пожмакаю, а ви тоді дійте. А то я ще нічого не зробив, а вже лайки одержав на двох. — І в кімнату пішов.

Далі я взяв плівку, пофарбував її тушшю і поклав на скатертину. А поряд пляшечка перекинута. Вийшло: нібито величезна пляма на столі. До пляшечки і до плями я ниточку Прив'язав, а кінець її за вікно викинув. І. пішов. Став під вікном рибу ловити.

Тільки я за двері, вона до кімнати. Побачила пляму, зраділа і бігом директора викликати. Вона до телефону, а я ниточку потягнув і пляму витягнув.

Іду до себе в кімнату, а двері зачинені. Я стою жду.

— Дайте, — кажу, — ключа від моєї кімнати.

— Нічого вам до цієї кімнати заходити. Вас виселятимуть.

— Це ж за що?

— За те, що ви меблі державні псуєте. Та ще й заплатите в потрійному розмірі. Я одразу збагнула, що ви за фрукт. Та я й не таких бачила.

Прийшов директор і ще народ. Вона каже:

— Погляньте, Ксенофонте Іллічу, яким він шкідництвом займається! — І двері відчиняє.

Ксенофонт Ілліч дивиться: ніякого тобі шкідництва, чиста скатертина, усе прибране. Він на неї позирає. А вона не може збагнути, що сталось.

— Щойно тут пляма була на весь стіл. І графин розбитий. Я сама бачила.

То їй, звісна річ, привиділось. Та надто вже хотілось мене провчити.

Я кажу:

— Ніякої плями тут не було. А от гаманець був. А в ньому тисяча карбованців.

Вона остовпіла:

— Навіщо вам у будинку відпочинку тисяча карбованців?

— Як навіщо? За меблі платити державні. У потрійному розмірі. Адже вам нічого не варто диван пилкою перепиляти, а потім сказати, що то відпочиваючі накоїли.

Тут Ксенофонт Ілліч переді мною вибачився:

— Вона, звичайно, сувора, але працівниця чудова. Гляньте, яка чистота в неї.

— Справді, — кажу, — як у лікарні чистота. А суворість, як у в'язниці. Від такої чистоти люди тут не одужують, а як свічки тануть.

— Не може бути! — він каже.

Пішли ми з ним до головного корпусу. Підняли списки відпочиваючих — і справді. В усіх корпусах люди видужують, а тут усе навпаки. Хто на три кілограми схуд, хто на два, а хто й на всі чотири. Хто на голову скаржився, після відпочинку ще й на серце скаржитись почав.

— Ось так, — кажу. — До неї треба товстих підселяти і здорових, аби худли. — І пішов. А директор сів і замислився.

— Ну то й що? — запитав Топилін. — Змінилась чергова?

— Ні на йоту. Лише обережнішою стала. А коли мене бачила, піна у неї на губах з'являлась.

Перед від'їздом я вирішив їй добру каверзу вчинити. Узяв і помив її чоботи. Гумові, що біля вішалки стояли. Вимив, вичистив, стали вони як нові, не впізнати. Вона й не впізнала їх, коли з роботи йшла. Глянула — нема її чобіт. Чужі стоять, а її щезли. Вона гвалт зчинила! Зібрала людей і на мене вказує:

— То він мої чоботи вкрав! Щоб я промокла. Застудилась! Він мене ненавидить. Він і вбити мене готовий.

Народ на мене поглядає, що я скажу. З одного боку, не схоже, щоб я чужі чоботи крав. А з другого — говорить вона дуже впевнено. Та й відають усі, що я терпіти її не можу.

Я кажу:

— Пробачте, а чиї то чоботи стоять? Хіба не ваші?

— Звичайно, ні. Що я, зовсім з глузду з'їхала, своїх чобіт впізнати не можу?

— А ви придивіться уважніше.

— І дивитись не хочу. На моїх чоботах усередині «Смирнова» написано. А тут нема нічого.

Відвертаю я край чобіт і всі бачать: «Смирнова».

— То що? — питаю.

Схопила вона свої чоботи і бігом з приміщення. І більше до мого від'їзду не з'являлась. Начебто я переміг. Та от радощів од цього особливих я не відчував. З нею не воювати, а лікувати її необхідно. Ну, виграв я, ну, покарав її за вредність! А отже, нещасною зробив. Та яка радість мені від того, що людина нещасною стала? Адже я не вона.

— А якщо тобі все те видалось? — запитала бабуся. — Може, вона прекрасний працівник. А ти нехлюй, і в тебе до неї ідіосинкразія? Може, ти даремно цькував гарну строгу жінку?

— Вона, напевне, так і вважає. І доказів у мене майже ніяких. Тільки нам в одному приміщенні тісно, і будь-кому видно, що вона мене ненавидить. До того ж я ніколи б не став її судити один. Усі тридцять відпочиваючих були проти неї, і всі мені допомагали. І по-третє, як тільки ти побачиш Марину Вікторівну, тобі стане все зрозуміло!

Цю промову я виголосив, стоячи на дроті. І Топилін сказав:

— Та це ж ідея!

— Яка ідея?

— Ідея — тобі виступити на тросі.

— Справді, ідея. А як же його напнути? Ми що ж, приїдемо завчасу і оформимо зал суду в потрібному нам дусі? Як для видовища?

— Саме так, — сказала бабуся.

— Не дозволять.

— Отже, перехитруємо.

І таким чином виникла наступна справа: Відвідання рідного заводу.

РОЗДІЛ N+16

Я подзвонив Дмитрієву і сказав, що мені необхідно з ним зустрітись. Як не дивно, Дмитрієв зрадів дзвінку:

— А, знаменитість! Зірка естради і цирку! Що, скучив, чи справа є?

— І скучив, і справа є.

— Приходь на одинадцяту рівно. Це мертвий час. Ранкові клопоти скінчились, денні ще не почались. Ми з тобою спокійно побесідуємо. Тільки до мене на завод не просись.

— Що ви, Вікторе Павловичу, скоріше вас до нас на естраду потягне, ніж мене до вас інженером-технологом. Під вашу сувору руку.

І от я іду. Іду не кваплячись. І довкола мене спокій панує, ніхто стометрівку не біжить. Благодать! А бувало, я ішов сюди вранці не вельми радісний.

Спершу я завітав до Бичкова. Проник у дослідний цех. Справа то надзвичайно складна. (Для тих, хто не вміє.) І у нас відбувся такий діалог:

— Добрий день, можна вас на хвилинку? Дивиться.

— Підійдемо на секунду до вікна. Йдемо.

— Бачите, протилежну п'ятиповерхівку фарбують.

Бачить.

— Корзина піднімається двома лебідками. Кожна центнер важить. А чи не можна такий механізм для натягування тросу портативним зробити? Хоч з міді, хоч з платини? Щоб трос як струна напинався. Два будинки шестиповерхових я б зв'язав або два тролейбуси, ручку, як у спінінга, покрутив… і вони притягнулись. І щоб увесь пристрій був не більший за пивний кухоль.

Він на півсекунди замислився.

— І щоб особливе кріплення було на тросиках. Щоб можна було не лише тролейбуси притягувати, а й провислі канати напинати.

У людей на кшталт Бичкова голова якось так влаштована, що вони рішення знаходять миттєво. Або ніколи. Якщо їх миттєво не осяяло, хоч сто років вони вирішуватимуть, нічого не придумають. Та, як правило, таких людей осяває миттєво. І в найскладніших випадках! І рішення вони знаходять оптимальне но усіх складових. Немовби в голові у такої людини ціле КБ сидить. І піврічну роботу виконує за секунду. З чвертю.

Коли очі в нього посвітліли, я зрозумів — рішення готове.

— Можна, я наприкінці дня вам подзвоню? У вас є домашній телефон?

— 843–14–41.

Я до Дмитрієва пішов. Він мене зустрів у кабінеті агресивно:

— Де це ти застряв?.. Тобто ви… Тьху ти! І так, і так незручно. Секретарка моя з півгодини тому тебе бачила.

— Я до Бичкова заходив.

— У дослідний цех?

— Еге ж.

— Як же тобі вдалось?

— Вікторе Павловичу! Є сотні способів пройти через численний і найпильніший контроль. Є тисячі способів для винесення з виробництва чого завгодно. Та доводити ці знання до відома начальства небезпечно і шкідливо.

— Це правильно, — погодився Дмитрієв. — Я тобі як сторонньому скажу. У нас днями свердлувальний верстат зник із ливарні. І кольоровий телевізор з клубу. А у сусідів умільці коня вкрали і двопроменевий осцилограф для перевірки перехідних процесів.

Тут я на зразок Бичкова нічого не мовив і лише очі затуманив. А він продовжував:

— Кому той кінь здався в місті, як його через прохідну провели?! Не збагну! Там у них інспектор з карного розшуку другий тиждень народ опитує — запитує про все. У кожній прохідній сторож. Так ні тобі — зник кінь з усім парадним одіянням і зі збруєю.

Тут я здогадався:

— А я знаю, як вони коня вкрали.

— І як же?

— Вони йому портфель дали, берет нап'яли і ф під виглядом Кустенка провели.

Дмитрієв грохнув. Тому що був у нас спільний куратор із сусідами, з міністерства, — Кустенко. Хтось розповідав, що він замолоду гарним актором був — коня грав у кінофільмі «Чапаєв». Дмитрієв одреготав і за своє:

— І все-таки скажи, як ти в дослідний цех пройшов?

— Лаятись не будете? Є багато способів. Можна, наприклад, прийти і дати наказ читати про посилення режиму і не пропускання сторонніх. «Прочитали? Розпишіться… Начальник цеху на місці? Його також треба ознайомити». І проходиш. А краще — коли у постового телефон на стіні. Як сьогодні. Дзвоню із сусіднього апарата. Він трубку хвать:

— Пост номер чотирнадцять слухає.

Я промовляю суворим голосом:

— Пост номер чотирнадцять слухає?

— Слухає.

— Це пост номер чотирнадцять?

— Пост номер чотирнадцять слухає.

— Ніяких порушень нема?

— Ні, ніяких.

— Хто на цосту?

— Пантелєєв.

— Дуже добре. Слухай, Пантелєєв, зараз до тебе двоє підійдуть. Один іноземець — під виглядом нашого, другий наш — під виглядом іноземця. Він часто ходить. Так от: документів не вимагати. Пильно стежити. На зворотному шляху нашого затримати. До мого розпорядження. Запитань нема?

— Так точно.

— Про виконання доповісти.

— Буде зроблено.

Кому доповісти? Про що доповісти? Байдуже. Буде зроблено. Коли іноземець, коли суворим голосом…

Тепер Дмитрієв очі закотив, як той інспектор з карного розшуку.

— Невже пройшов?

— Так точно.

— А другий?

— Його тримають. До особистого розпорядження.

— Хто ж то?

— Афанасьєв з телеметричної лабораторії.

— Такий мордастенький? Заступник начальника?

— Еге ж…

Дмитрієв одразу за телефон ухопився:

— Як туди дзвонити?

— 00–14. Він кричить:

— Алло. Хто біля телефону? Підозрілий затриманий?! Негайно доставити його до начальника охорони. Під «пістолетом». Сказати, що схоплений за наказом невідомого голосу… Пост нікому не здавати. Зачинити к чортовій матері…

Потім він заспокоївся і в мене запитав:

— З чим завітав?

Я йому розповів кілька епізодів, пов'язаних з Тихомировим. Про гумор, про дітей, про товариський суд.

— А що від мене потрібно?

— Лебідка портативна.

— Для чого?

Я пояснив. Він вперся:

— У нас завод авіаційний, а не винахідницька лавочка. Не вийде.

— Вікторе Павловичу, але ж така штуковина й на виробництві знадобиться.

— Коли знадобиться, тоді й винайдемо… А скільки цей твій Тихомиров одержує? Який оклад?

— Як у вас.

— А скільки у нього підлеглих?

— Я і Топилін, та ще куплетистів пара. Та заступниця його. А відповідає він за дві гастрольні програми. Лише за тексти.

Тут Дмитрієв спалахнув:

— Та у мене одних робітників десять тисяч! Та я за кожну аварію відповідаю! А план?! А держвипробування?! А може, та штуковина у ширпотребі знадобиться? Від нас зараз вимагають.

От що значить рівна оплата за нерівну працю!

— Ще як. Якщо підйомного крана нема, нею можна що хочеш на висоту підняти. Хоч цеглу, хоч шифер для даху. Антени телевізійні встановлювати в селах. с

— А машину можна підняти?

— Хоч вантажну. Прив'яжи до дерева і тягни.

— Привабливо. Цікаво, а є вона на Заході? Поглянути б на зразок.

Я вирішив похвастати:

— Уявляєте, такої штуковини навіть у проклятих капіталістів нема.

— Невже? — насторожився Дмитрієв. — А може, і нам не треба?

— Треба, треба. Є такі на Заході. При їхньому перевиробництві не може не бути. Піду до наукової бібліотеки, принесу фотознімки.

— Це інша справа, — сказав головний. — І ще ось що, організуй нам листа якогось про цю лебідку. Від кого хочеш, хоч од ЖЕКу свого. Хоч від групи колгоспників, що вкрай потребують лебідку.

— А від комітету комсомолу цирку можна?

— Це ідея. Тільки адресуй до нашого комітету. Вони на мене вийдуть. А я вже буду нібито за їхнім проханням вирішувати. І фотознімки західні додай.

Справу було зроблено. Ми почали хутко прощатись, бо до кабінету ввели бідолашного Афанасьєва.

І я пішов, несучи враження про ділові та дружні якості головного інженера. Не робить людина помилок. Недаремно він такий головний. Цікаво, а вищі за нього люди як?

Увечері я дізнався, що слухання переноситься. Тихомиров з дня на день очікує звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР.

Дідько його зна, добре це чи погано. Слава богу, що товариські квитки не встигли надіслати.

РОЗДІЛ N+17

(Чи потрібні нам такі номери?)

Чим небезпечний газетний допис? Тим, що він друкується в офіційному виданні. Отже, як думає кореспондент Кошкін, так думає і все міністерство на чолі зі своїм славним керівництвом? І вся країна? А славне керівництво, можливо, й не відає про кореспонденцію тов. Кошкіна. Більш того, воно може мати зовсім іншу точку зору. Іноді мені здається, що міністерство й не підозрює про існування того всезнаючого Кошкіна, що висловлює точку зору цього всемогутнього міністерства.

Проте кореспонденція якогось на цей раз Баранова у «Хомських новинах» добряче поламала мені ребра. Адже за кожним її словом стояв Хомський відділ культури.

Отже, сталось це в Хомську. Бабуся почала читати допис з «Новин».

«Чи потрібні нам такі номери?»

«У клубі цього містечка іде ялинкова вистава. Іде день, іде другий. Радісні та чепурні діти дивляться спектакль, одержують подарунки і розходяться по домівках, сповнені яскравих вражень про новорічне свято.

Спектакль, підготовлений Хомською філармонією, продуманий до дрібниць: від гардероба, де з дітьми починає працювати витівник, до теплого приміщення для батьків, що очікують малюків… Але…

Чомусь без оцього «але» дещо у нас ще ніколи не обходиться… Але… занедужує Дід Мороз. Заміну йому вчасно не підготували, і на дитячий майданчик запрошуються «варяги». Адміністрація клубу не знайшла нічого кращого, як запропонувати роль Діда Мороза заїжджій знаменитості — цирковому клоуну Івану Шубовстю…»

Ретроспекція. Працюємо ми в Хомську. Несподівано з'являється адміністратор з філармонії:

— Врятуйте заради бога! Пожежа!

— Що таке?

— Дід Мороз захворів. Поїхав.

— Ага… зрозуміло. До. сусідньої філармонії. Є така хвороба «тамбільшеплатизм».

Адміністратор напосідає:

— Виручайте, друзі. Як сольний концерт оформимо — три ставки. Квитки на всі спектаклі продано. І роль невелика. Інакше ми пропали. Спробуй зараз знайди дідуся… І потім, це ж для дітей, їй-богу, халтура непогана.

На естрадній мові будь-який виступ не за графіком називається халтурою. Навіть якщо він у найкращому міському клубі. Ну, я й ризикнув.

«… запропонувати роль Діда Мороза заїжджій знаменитості — цирковому клоуну Івану Шубовстю. І видовище Неначе підмінили. Замість стрункого, продуманого спектаклю дітям пропонується галаслива вигадка з цілковитим розбещенням дітей, заяложеними естрадними прийомами, з набором давніх банальних жартів.

Дід Мороз співає на сцені, притупує ногами і хіба що не ходить на руках. Цим підривається віра дітей у фольклор, у народні традиції. І що дивно: двох «старих» персонажів — Простуду і Вітра у Голові мовби підмінили. Актори, що раніше добре грали, почали загравати із залом, блазнювати, як на поганій естраді. Внаслідок цього діти, виходячи з клубу, співають їхні пісеньки. Пісеньки негативних персонажів! Бажано було б, аби адміністрація філармонії в подальшому не проводила таких ризикованих експериментів».

— Ну і як? — запитала бабуся. — Що мені про це думати?

— Нічого. Дурний папір дурної людини з газети.

— Вони все брешуть, — сказав Топилін. — Вистава була дуже смішна.

— Та й документ смішний, — сказала бабуся. — Але виставу на стіл не покладеш, а допис — осьо!

— Я не впевнений, бабусю, що він у них є, — сказав я. — А по-друге, у мене є протиотрута.

— Допис у них є, не сумнівайся, — вирішила Віра Петрівна. — А про протиотруту розкажи. І взагалі, поясни, що там сталось.

Ретроспекція для бабусі. Приходимо ми в клуб. Оглянули майданчик, познайомились з акторами, і я почав текст вистави читати. Вона називалась «Таємний лист Діду Морозу». Сюжет був такий. Дід Мороз мав піднести дітям як подарунок веселих акторів, пісні, музику, ну й так далі. Все те з'являлось із секретних дверей після виголошення чарівних слів. Чарівні слова знав Дід Мороз. А де були таємні двері, він не відав. Його помічники мали залишити йому на ялинці листа з точними координатами.

Йому треба було знайти листа, потім відшукати двері і вимовити чарівні слова. І всі бажання виконувались, усім ставало весело, ішов концерт і видавались подарунки. Але…

Але… Знову те «але», без якого у нас ще іноді подекуди нічого ніколи не обходиться… Але двоє, чарівних лиходіїв — Простуда і Вітер у Голові заважали Діду Морозу. Вони проникали на ялинку, переодягнувшись у Снігуроньку і Зайчика, і викрадали листа. Потім вони коїли чимало капостей, смішили дітей, обманювали дідуся і благополучно опинялися на чарівному смітнику.

Коротше, сюжет цікавий і жвавий, і персонажі задумані непогані. Але як же нікчемно написано! Неначе дві різні людини працювали — гарний сюжетник і кепський розробник-гуморист. Прочитав я вступне слово Діда Мороза і мало не посинів. Усе там перераховувалось. Скільки шкіл побудовано в місті, і скільки заводів працює, і скільки хліба та картоплі зібрано, і скільки чавунного литва вироблено на душу населення. І за все спасибі! І все — найкраще в світі! І все це — турбота про підростаюче покоління. Особливо, звічна річ, литво чавунне, бетономішалки і блоки крупнопанельні.

— Ну що ж, — кажу. — Все дуже славно. Працювати можна. Несіть мені шубу, валянки і бороду шість на вісім. До речі, доведеться ще трошки акцентики розставити, а то у вас діти від оцих бетономішалок з нудьги перемруть.

Їм не до акцентів. Вони на все згодні. У них Дід Мороз уже два спектаклі грав з температурою 38°.

Заходився я усе переробляти. Начебто все так само, а все не так. Заходжу до залу і починаю з дітьми вітатись. А як до них звертатись, нібито не знаю, в словах плутаюсь. І Снігуронька тоді здогадується:

Снігуронька. Ага, дідусю! Ти ж не знаєш, у яке місто потрапив. Адже ти по всій країні літаєш, от і заплутався!

Дід Мороз. Цілком вірно, втомився ваш дідусь, заморочився. То куди ж я приїхав?

Снігуронька. А ти сам здогадайся, дідусю! А ми з дітками тобі підкажемо.

Дід Мороз. Ну гаразд, підказуйте! Чим славне ваше місто?

Снігуронька. Це місто, дідусю, — центр великого хлібного краю. Тут збирається стільки батонів і четвертин чорного, що на півкраїни вистачить.

Дід Мороз. Ну тоді це Київ. Здоровенькі були, діти!

(Сміх у залі)

Снігуронька. Не вгадав, дідусю. Але я тобі ще натякну.

Дід Мороз. Натякни, натякни, любонько. Тільки тоненько так. Не в лоб.

Снігуронька. У цьому місті є великі нафтоперегінні заводи. І вирощується велика кількість квітів. За кількістю гвоздик ми стоїмо на першому місті в країні.

Дід Мороз. Отже, це Баку. Салям алейкум, юні бакинчики! Принесіть мені негайно винограду. Вельми за ним скучив.

Снігуронька. Знову ти не вгадав. Дітки, а тепер ви підкажіть дідусеві. Ви ж краще знаєте своє місто.

Дід Мороз. Це розумно, внученько. Ну, скажіть мені, дітки, що у вас ще є цікаве?

Діти кричать про кінотеатри («А Фантомаса показують?»), про Палац спорту («А дітей пускають?»), про головну вулицю («Діти, у багатьох містах головні вулиці так називаються!») і про всі прилеглі заводи та фабрики.

Дід Мороз. Які у вас ще заводи є?

Хлопчик із залу. Сорок другий, секретний.

Дід Мороз. Дуже секретний?

Усі діти. Дуже.

Дід Мороз. Тоді вам дуже пощастило, діти, що до вас на ялинку я приїхав, а не іноземний шпигун.

Діти. Чому?

Дід Мороз. Він би про все дізнався, що на цьому заводі виробляють. І довелося б завод розсекретити. І на сковорідки перевести. Отож ви про завод ваш мовчіть. І взагалі вчіться таємницю берегти.

Зрештою кмітливий дідусь дотумкував, у якому місті він опинився, і починав з дітворою вітатись.

Дід Мороз. Здрастуйте, дорогі хомичі і хомиченчички… тобто хомички… хомичан… чайнички… (Ось звідки й походять наші з Топиліним — сибір — відерця і сибір — чайні сервізики.)

— Правду кажучи, — мовила бабуся, — я б за таку вступну сцену медаль дала б. А що з Простудою було? І звідки у тебе «дитиночка» взялась?

Ретроспекція.

Простуда. Ну, звичайно, дідусю, я — найсправжнісінька Снігуронька. Дивись, сукня є і кокошничок. І все інше. Чого ж ти мене не впізнаєш, міг дорогенький?

Дід Мороз. І сукню впізнаю, і кокошничок впізнаю. А от усе інше… не дуже знайоме. Голос, скажімо…

Простуда. Та що ти, дідусеньку! Ти уважніше подивись!

Дід Мороз. Я б подивився, та ось окуляри мої загубились.

Вітер у Голові (висовуючись із-за лаштунків). Ось вони! Ось вони!

Дід Мороз. Ну, коли ти справжня Снігуронька, заспівай нам новорічну пісню. Знаєш її?

Простуда. Ще як! Я лише музику ввімкну. (Іде до Вітра.) Ей, підкажи! Я нічого не пам'ятаю.

Вітер. Давай починай. Розберемося.

Простуда. Отже, пісенька. Про цю, як її… Про дитиночку. Загалом російська народна пісня «В ліску росла дитиночка»…

Дід Мороз. Цікаво, цікаво. Дитиночка, значить?

Простуда. Звісно. Маленька. Все, я співаю.

В ліску росла дитиночка,

В ліску вона… що?

Вітер (підказує). Жила.

Простуда. Жила? Сам ти жила! (Збагнула.) Звісно. (Співає.) Жила… у лісі… Зимою і літом… Зимою і літом… Веселою була… А далі що?

Вітер. Лякливий зайчик плигав там.

Простуда. Крикливий зайчик…

Дід Мороз. Який, який?

Простуда. Зрадливий… кмітливий…

(Вітер стрибає, підказуючи.)

Простуда. Робив зарядку, наш ріднесенький…

І чого там тільки не було… І морячок з мішком підгортав. І конячка мокронога бігла о пів на шосту… (Тому що Вітер показував на годинника — мовляв, поспішає.) І таке інше.

Простуда. Везе конячка…

Вітер (пошепки на увесь зал). Дрівця. (Показує на підлогу.)

Простуда. Сцену… Піаніну… А в домі…

Вітер. Мужичок…

Простуда. А в домі морячок… молоток…

Дід Мороз. Який ще морячок?

Простуда. А той з мішком, котрий підгортав… До посиніння…

— Кумедна сценка, — сказала бабуся.

— Мені також подобається.

— А яка в тебе протиотрута?

Я поклав на стіл зелену книжку «Таємний лист Діду Морозу. Новорічна вистава. Варіант Хомської філармонії. Рекомендований до постановки на новорічних святах для дітей 6-х класів».

— І все тут є? — запитала бабуся. — І хомичайники і конячки?

— Все.

— Гаразд. За цю історію тобі п'ятірка. Тільки довідайся, будь ласка, хто були автори першого варіанта.

РОЗДІЛ N+18

(Останній із списку подяк і доган)

Дожили! Мені почали п'ятірки ставити. І хто? Рідні бабусі, котрі інакше як безголовим ніколи мене не називали. Ну що ж! Хто б сперечався. А я похвалою не розбещений. Дякую тобі, бабусю Віро Петрівно! Служу Радянському Союзу! Тільки я до себе вимогливіший.

Сам собі я поставив би п'ятірку лише за одну справу — один незвичайний і позапрограмний виступ. Власне, за нього я і одержав подяку від персоналу дитячої лікарні селища Кубинське.

Ми там були на гастролях маленькою групою. Я і Топилін, ще один ілюзіоніст з дружиною та два гімнасти. Виступали по клубах.

Під час переїзду до цього селища кумедна історія сталась. Їхати треба було вісім годин. Поїздом, їхати вдень. Топилін і каже:

— Навіщо зайві гроші витрачати? Візьмемо чотири квитки. Решта зайдуть як проводжаючі і лишаться. Адже спати не треба. Все одно всі в одному купе товктимуться. А гроші на кіно витратимо чи на їжу.

У Топиліна комплекс голодного дитинства. Йому все ввижається, що завтра продукти скінчаться або гроші. Решта каже:

— А якщо контроль?

— Подумаєш. Під лаву можна залізти. Або у вагон-ресторан піти.

Один гімнаст — верхній — Топиліна під гримай цілком. Решта погодилась за умови, що не їм сидіти під лавою. Так і поїхали.

Квитки купував я. І коли контроль замаячив, усі до мене кинулись повідомляти. Я Топиліну і гімнасту знак подав. Вони під лави, як домовились… Сидять вони там і чують:

— А чому це вас тут четверо, а квитків шість? Де ще двоє?

— Вони у нас сором'язливі. Під лавкою сидять.

Контролер не повірив, вирішив подивитись. Відкрив, а там Топилін. А під другою гімнаст.

— І ось так, — кажу, — щоразу. Як чужий голос почують, одразу ховаються. Біда з ними.

Контролер відповідає:

— Ну, коли вони такі сором'язливі, хай там і сидять. Даремно ви на них квитки брали. Під лавою вони нікому не заважають. Могли б і так їхати. Безплатно, як чемодани.

Мене мовби хто під руку штовхає:

— А ми й не брали. То я два квитки з попереднього рейсу підклав.

Тут уже контроль заплутався. З одного боку, дозволив безплатно їхати… а з другого — вони ж безбілетники… І щоразу довкола мене так виходить.

Та справа не в цьому. Доїхали ми, влаштувались. І раптом у готель до нас прибігає. молода жінка в халаті білому і прохає прислати до них у дитячу лікарню клоуна.

Я кажу:

— Дякую, у нас усі клоуни здорові.

Та виявляється, не до жартів. У них робились дві операції. Раптом світло в районі вимкнули. Довелось дітей терміново до іншої лікарні перевозити — в палату вони не повернулись. І чутка пішла, що хлопчики померли. Батьки збіглись. Діти засмутились. На лікарів дивитись не хочуть. Ліків не вживають. Уколи робити не дають. Лікувати у такій атмосфері безглуздо. Треба їх розважити.

— А ви хто будете?

— Я — педагог при лікарні.

— Гаразд. Ми вдягатись почнемо. А ви своїм подзвоніть, хай карету висилають.

— Та лікарня тут за рогом. Іти два кроки.

— То вам два кроки. А нам у клоунському вбранні не менше двох годин. Усі діти міста збіжаться. І потім карета для справи потрібна. Для видовищності. І санітарів нехай пришлють якомога дужчих. Їм доведеться нас по поверхах носити.

Вона подалась дзвонити. Тут до нас гімнасти приєднались…

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Мене взагалі дивує ставлення культпрацівників та інших запрошувачів до акторів, співаків, письменників.

— Ви у нас виступіть. Дітвора так хоче на вас подивитись. Якихось дві години поспіваєте… Ні, піаніно у нас нема… І акордеона. Ви з собою візьміть… І мікрофона нема. Ви голосніше. Вас почують… Діти вас так обожнюють. Ми їм обіцяли за металолом… Вони будуть засмучені… Їхати до нас просто — на трамваї до фабрики-кухні, а там на автобусі до кола і через будівництво…

У таких випадках цілісінький день втрачаєш: поки приїдеш, поки поїдеш, поки виступиш. Свої справи стоять. Після виступу приїжджаєш висотаний, бо ж дітвори чверть залу і розсмішити її нелегко. І чого тільки не виробляєш, і на руках ходиш, і співаєш, аби вони розсміялись. І все заради того, щоб мене задавакою не вважали і скупим…

А Топилін завжди відмовляється. Під різними приводами. І він правий. Коли б вони запрошували покрівельника, то йому і машину пришлють, і інструмент приготують. А ми для них — так… веселі розважальники. А невідомо ще, чия, робота тяжча!

Діти в лікарні через півгодини побачили з вікон таку картину. Їде «швидка допомога». На капоті сидить Топилін із сурмою і сурмить що є сили! Сирена йому підігрує.

Машина робить коло пошани довкола корпусу. Топилін відкриває задні дверці, і санітари витягають на носилках мене. Але обличчями вони стоять у різні сторони, як тягни-штовхай. І тягне кожен у свій бік. Ані з місця!

Вони носилки поклали, оббігли довкола і знову взялися за ручки. На цей раз лице до лиця. Сердяться санітари, один одному кулаки показують. А я то одного, то другого нищечком — штовх. От і бійка почалась… Наші гімнасти свій етюд виконали у легкій похідній формі. І перекидались вони, і падали, а вся лікарня у вікна дивилась. Як у давнину під час давніх маніфестацій.

Потім верхнього гімнаста у карету заштовхали, а Топилін разом з нижнім мене до корпусу понесли.

А я — просто чудо! Перука руда! Шафа-піджак на мені. Черевики! — їх хоч на валянки надягай. Парасолька і саквояж при мені. Лежу на носилках, граю на дудочці. І черевиками сам собі диригую.

Занесли мене до найбільшої палати. Коло пошани зробили (звісна річ, мене двічі викликали), у носилок ніжки відхилили і поставили їх як ліжко. Гімнаст і Топилін стали почесною вартою, а я працювати почав. Не кваплячись, щоб з інших палат дітвора прийшла.

Я сів на носилках і загорлав:

— Дорогі товариші хворі! Привіт усім апендицитникам! Усім страдникам із запаленням середнього вуха! Довгих літ життя шукачам пригод на свою шию, руки і ноги! Якнайскорше їм вистрибнути з гіпсу! І особлива шана і повага нервовим дітям з першого відділення! Я сам такий!

А Топилін стоїть поруч і кричить у риму:

І тут же новий підбадьорливий лозунг:

Я вирішив не відставати і розвинув першу ліпшу думку у віршах. Вона зразу ж прибрала відшліфованого вигляду:

Несподівано і нижній гімнаст завівся. А чим він гірший? Як загорлає:

Передав він куті меду. Перестарався. Ми з Топиліним мало «не попливли». Ледве не розсміялись. Чого акторам робити не слід.

Далі я з носилок вибрався, виліз із черевиків і почав ноги витирати об килимок. У шкарпетках. Знову у черевики вліз і йду вздовж стіни — шукаю килимок для рук. Діти заусміхались.

— А чого ви смієтесь? У кожному порядному домі буває килимок для рук. Його рушником називають. А ще буває килимок для носа. Його при собі носять. Під виглядом носовичка.

Раптом я став як укопаний:

— А уколи у вас роблять?

— Еге ж.

— Так. А куди колять?

Діти щиросердні, не розбещені. Відповідають ясно і просто:

— У сідницю.

— Зрозуміло. І хто останній?

— Нікого нема.

— Так не буває. Якщо є уколи, має бути черга. Давненько я уколів не пробував. Я люблю уколи, наприклад, червоні з газованою водою і сиропом.

— У нас таких не роблять.

— Невже? А які у вас роблять? Я хочу ваших покуштувати. Хто останній? Його вколять, я — за ним.

Один хлопчик зголосився. Дуже йому подивитись кортіло, як мене колотимуть. Ми з Топиліним за нього вчепились і хутко чергу вишикували. Сестри лікувати почали. Я кажу:

— Діти, поки до мене справа дійде, я з вами досвідом життя ділитимусь. Таємниці вам відкриватиму, як рідним. Тільки не галасуйте, ліки ковтайте і уколи терпіть.

Ну то ось. Чи знаєте ви, чим розумна людина відрізняється від… від… — І так я на Топиліна увагу звертаю… — Від не дуже так… щоб…

— Чим?

— У розумної людини повсякчас з собою парасолька. Якщо дощ іде, я раз! — і затуляюсь парасолькою. Якщо пече сонце, я раз! — і затуляюсь парасолькою. Якщо станеться виверження вулкана, я раз! — розбігаюсь і ріжу додому. Тому що я — розумна людина, а розумні люди не ходять гуляти туди, де з неба падає каміння.

— І дурні не ходять! — вставив Топилін. — Вони там лежать.

— Та якщо дають щось смачне, я підходжу, розкриваю парасольку і кажу: «Ой, насипте мені у парасольку два кілограми слив. Кісточки окремо».

Тут один хлопчик запитує:

— Дядечку, ви до нас виступати приїхали чи хворіти?

Не завважую питання.

— Та головне — це саквояж мій. Тому що він не простий, а фокусний. Мені його старий фокусник подарував. Ану, хлопчику, дай мені своє яблуко. Клади сюди. Ку-ку. Було ваше, стало наше. Демонструю. (Перевертаю саквояж.) Порожній. А в тебе що, хлопчику? Компас? Клади його до мене. Не хочеш? Ех ти, нехотильник. А втім, правильно чиниш. Молодчина. Більше б ти свого компаса не побачив. Коли мені цей баул подарували, я ще не знав, що він з подвійним дном. Іду собі по вулиці, бачу — продають ковбасу. Я купив, поклав у баул і додому. Вдома бабусі кажу: «Дістань там із саквояжа дещо…» Вона відкрила, дивиться — пусто. І давай мене лаяти. А баул відкритий стоїть, ковбаса з нього так і пахне. А у нас кішечка жила бабусина. Вона за ковбасою полізла, і все — щезла, нема кішечки. У подвійному дні заплуталась, у четвертому вимірі загубилась. Бабуся кричить: «Віддавай мою кішку!» — «А як?» — «А як хочеш! Лізь і діставай!» — «Ні, — кажу, — не полізу. Я там пропаду. Не хочу я все життя у чемодані сидіти!» Тут мені думка гарна спала. Пішов я до сусідів собачку просити: «Дайте мені вашого Тяпа в борг. У нас там їжі зайвої півкіла є. Хай він поїсть». Дали мені собаку, я привів його до саквояжа. Він туди стрибнув… і щез. Лише чути, як у глибині гавкає. Ну, гадаю, все: ні кішки, ні собачки, ні ковбаси! Інший би на моєму місці від такої катастрофи пропав. А я зметикував. Почав воду шлангом наливати, як у пральну машину. Через п'ять хвилин кішка вискакує уся мокра. У зубах ковбаса, а на хвості собачка висить. Ми з бабусею навіть застрибали! А саквояж потім підняти не можна було — стільки в ньому води набралось. Довелося дірочку робити і випускати потроху. Діти подивувались, а Топилін закричав:

А хлопчик знову питає:

— Ви, дядечку, до нас хворіти приїхали чи виступати?

Топилін відповідає:

— Ні те, ні се. Ми — клоунська «швидка допомога». Нас за рецептом для вас виписали. І в цирку видали. А то ви тут розклеїлись. Лікарів боїтесь, не вірите їм. А наші лікарі, між тим, найчуйніші в світі!

— І найбілохалатніші!

— І спортсмени вони! А яка у них самодіяльність!

Знову гімнаст не витримав:

— До речі, Чехов також був лікарем!

Такими й іншими доводами ми підняли довіру до лікарів-оздоровителів і пішли до малят на верхній поверх.

— Малюки нам, як рідним, зраділи. Топилін підзорний віник узяв і почав у нього, як у бінокль, дивитись, тих дітей видивлятись, котрі лікарів бояться. Далі каже:

— А я знаю, що ви найбільше на світі любите. Загадки відгадувати. Так?

— Ура! Чудово…

— Во, класно!

Малюки повсякчас отак. Скажи їм: «Фокуси дивитись». — «Ура!» — «Чай пити з цукерками!» — «Класно!» Усе на світі вони люблять більше всього на світі.

Топилін:

— І ми також любимо їх відгадувати…

Далі нам не дали розвернутись, тому що один хлопчик із своєю загадкою вихопився.

— Слухайте, дядечки клоуни!

Ура! Є за що зачепитись! Я у хлопчика запитую:

— А чому дівиця красна?

А Топилін закричав:

— Ні цар, ні цариця, ні синя… ні, зелена… чорна дівиця — негритянка вона.

Нарешті за допомогою товариша-дядька-гімнаста ми збагнули, що «красна» — то вродлива. І почали говорити, що ми також красні. І що «сестра у нас нівроку — красненька». І буває, що людина не вся красна, а частинами — ніс, наприклад. А хлопчик, що загадку загадав, причепився: що та що там розсипали. А ми звідки знаємо?

Топилін…. У цій загадці є натяк-відповідь. Розсипався горох. ГОРОХ! (Виділяє це слово.) Отже, горох розсипали. Поворуши мізками, і все.

Гімнаст. У загадках усе інакомовне. Мовиться «горох», а то не горох.

Топилін. Картопля! Студенти розсипали.

Гімнаст. І не картопля. Тут як у байках. Сказано: «мураха», а мається на увазі «трудівник». Під зайцем розуміється боягуз. А під лисицею — хитрун.

Шубовсть. А під мухою хто? Знаєте?

Гімнаст. Хто?

Шубовсть. Під мухою — слюсар-водопровідник.

На цьому сестри нас спішно з палати виштовхали. Так ми й не довідались, що там розсипалось.

Цікаво, чи пам'ятає про це нижній гімнаст — тов. Добронравов Т.П. — нині голова профкому Циркконцерту?

РОЗДІЛ N+19

(«Рада у Філях». «Напередодні». «Ніч перед різдвом». І т. д.)

Хто я — дурень чи розумний? Якщо я — розумний, кмітливий, чому я не вдарився у науку, у виробництво, у дисертацію? Адже я чудово розуміюсь на приладах. Став би кандидатом. А коли кандидат, отже, розумний. А клоун бути розумним не може. Він блазень!

Та з іншого боку, я був кращим математиком школи. Посідав різні перші місця на міських і районних олімпіадах. Закінчив інститут. Маю три патенти.

А може, я просто хворий? Розум є, але спрямований він не на те, щоб створювати, а на те, щоб розсмішити, вивернути навиворіт. Розумну голову дурневі дано. І Так чи інакше, мої розумні колеги і супротивники вважають мене дурником. Процвітаючий дурень. Щасливий дурень, до котрого щастя суне в руки. А їм доводиться розумом усього досягати, працею. Їм на талант покладатись не можна. До їхнього таланту ще не доросли сірі маси. От мій ширпотреб — масове мистецтво якраз для сірих мас. Звідси дешеві успіхи. І в цьому популярність моєї дешевої популярності.

Та вже їхню діяльність і продукцію я давно прорахував і виплюнув. Нема там чаклунства і незвіданого. Нема шаманства. Нема того загадкового «переходу кількості в якість». А точніше, переходу якості в якість. Що є в кожному класному анекдоті. Все розпочинається на одному рівні, а закінчується на іншому, вищому. (Побачити б графік анекдота, осцилограму його, чи що!).

Все-таки нема нічого на цю тему сильніше за «Моцарта і Сальєрі». Та коли б нас Сальєрі оточували! Їй-богу, то не найгірший варіант творчої інтелігенції.

Три дні тому Тихомирову присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР. Завтра суд. Підіб'ємо деякі підсумки.

1. Запрошення надіслані. Майже всі потрібні й славні люди обіцяли бути.

2. Лебідка готова. Перший зразок у мене в руках.

3. Одержано довідку від циркового училища про те, що воно не може мене прийняти. Нема чого. Загальноосвітні предмети я склав у моєму вузі, а фахові навички у мене на належній висоті.

4. Зібрано теку відхилених Тихомировим номерів. Дві третини у ній — це сцени, схвалені в інших місцях, в пресі, на радіо чи на естраді.

— То що скажеш, бабусю?

— Не знаю, як тепер, а за мого часу для вступу до комсомолу необхідні були дві комсомольські рекомендації або одна партійна. Її могли дати члени родини. Так ось, я б тобі дала рекомендацію. Людина ти для суспільства потрібна.

— А я б тобі, бабусю, рекомендації в комсомол не дав.

— А це ж чому? — обурилась вона.

— Вік у тебе, бабусю, не комсомольський.

— Бовдур! — сказала бабуся і полізла битись. Ледве я заховався під столом. А вона продовжила — Людина ти потрібна, як потрібні в природі грифи чи яструби-перепелятники. Але для сім'ї я, безперечно, бажала б іншого родича. Тобто внука.

Наприклад, такого, як він, — вона вказала на Топиліна.

— Дякую, — відповів Топилін. — Я про кращу бабусю й не мріяв!

— Зрада! — закричав я. — Гаразд, тепер ви, бабусю, як чесна людина, мусите його увнучити. А ти, Топилін, убабусюй її. Що стосується мене, то з обома розлучення. Але не зараз, завтра ввечері.

— І те, — сказала любима Віра Петрівна, — пам'ятаєш нашу першу розмову про те, у кого яка справа головна? Ти, звісна річ, ризикуєш усім. І все ж ти правий.

Це вже для мене просто вручення ордена. Адже ніч не засну!

РОЗДІЛ N+20

(Завтра вдень)

Зал суду заповнюється. І в основному пристойними людьми. І кожний прибулий викликає подив на обличчях тих, хто сидить на сцені — у президії. Все ближче до третьої… Все повніший зал… Слово бере директор:

— Шановні товариші! Ми вельми здивовані, що зійшлося так багато людей. Це внутрішня справа нашої організації, і ми б не хотіли, щоб вона набула такого розголосу. Ми просимо всіх, хто не має стосунку до справи, залишити нас.

— Тут усі мають стосунок!

— А для чого таємничість!

— Ми свідки і преса!

— Нема чого робити тут стороннім!

Президія порадилась і вирішила слухання не переносити. А де Тихомиров? Чому його нема в президії?

Слово надається Кічаловій Марині Вікторівні — заступниці Тихомирова. Співай, ластівко, співай!

— До нас у товариський суд надійшла заява від вельми шанованого нами і цінимого працівника — товариша Тихомирова Анатолія Сергійовича. Він був ображений іншим, також, на жаль, нашим працівником, Іваном Шубовстем. Шубовсть назвав Анатолія Сергійовича перестрахувальником, шкідливою для цирку людиною і запропонував піти з роботи. Копію свого пасквільного листа Шубовсть надіслав до центральної газети, щоб надати справі великого розголосу. І нині тут ми маємо з'ясувати, хто Ж НАСПРАВДІ є шкідливою для цирку людиною. Поставити всі крапки над «і». Дати відповідь центральній газеті і вжити всіх заходів, аби подібні ситуації у нас ніколи не виникали. Для початку я охарактеризую двох дійових осіб: позивача і відповідача.

Анатолій Сергійович — молодий, але дуже досвідчений працівник цирку. Величезна кількість номерів пройшла через його руки від авторів до акторів. Репертуарна політика, що проводиться ним, ніколи не ставилась під сумнів. Ні керівництвом, ні глядачем. Він абсолютно точно знає головний напрям сьогоднішнього дня і в курсі всіх державних справ і політичних подій. Він не робить помилок у виборі репертуару і авторів. Він — хороший товариш. Завжди посміхається, завжди на робочому місці, завжди допоможе порадою і підтримає. Анатолій Сергійович розпочав свою діяльність по організації концертних агітбригад ще в інституті. Із студентськими театрами та бригадами він об'їздив усю цілину, усі новобудови. Дуже успішно працював у міськраді у відділі культури. Що й казати, всі ми чудово знаємо Анатолія Сергійовича тільки з кращого боку!!!

— Знаємо!

— Звичайно, знаємо! — пролунали голоси з залу.

— Недаремно ж керівництвом нашої організації Анатолія Сергійовича було висунуто на присвоєння звання заслуженого діяча культури РРФСР! І це звання він одержав.

(Оплески в залі.)

Тепер друга особа. Це, безперечно, здібний клоун Іван Шубовсть. Певно, скороспілий успіх запаморочив йому голову. Бо його витівка не що інше як наслідок зіркової хвороби. Я вже мовчу про те, що Тихомиров — його начальник. Легко образити і скривдити раниму людину. Яка свою енергію, своє вміння присвятила цирку!!! Не кожний на це зважиться. Треба бути дуже черствою особою. Але, можливо, це помилка, хвилинний настрій? Знаєте, якесь потьмарений, розлютився на всіх і вирішив зігнати злість… Виявляється, ні. Виявляється, кривдити ближніх, ображати їх — то система нашого «героя». Ми поцікавились, як виявив себе Іван Шубовсть протягом тих двох років, які він працює у нас. І з'ясувалось багато цікавого, що дає право мені говорити про нього як про негідну і дріб'язкову людину. За ці два роки він одержав дві догани за бешкет і образу собі подібних. Став героєм двох газетних заміток із нищівними рецензіями і обзавівся, либонь, найнизькопробнішим репертуаром поміж усіма нашими акторами. Він прагне гучних овацій. Талант не дозволяє досягти цього чесним акторським шляхом, шляхом підвищення майстерності. І Шубовсть вирішує випливти на поверхню завдяки вульгарності, лжегостроті і панібратства із глядачем. Робити це йому не дозволяли. Звідси ненависть до репертуарного відділу і керівника відділу Анатолія Сергійовича Тихомирова.

Ого куди веде! Он як стелить! Ще й пересмикує. Адже одна замітка і одна догана.

— Звідси і цей лист, що нині пече; мені руки. Мало того. Ми звернулись до тієї організації, звідки Шубовсть пішов до нас, і з'ясували, що і там він виявив себе з негарного, підлого, чи що, боку. Три догани із занесенням до особистої справи і з попередженням про звільнення! Мені більше «нічого сказати. Картина більш ніж ясна. Ми лише маємо виробити спільні заходи, щоб образи такого типу ніколи не повторювались у нашій організації.

Вона сіла.

— Є запитання до обвинувача? — запитав Мосалов.

Їх не було.

— Тоді у мене запитання. Скажіть, будь ласка, Марино Вікторівно, а чи є у Шубовстя подяки? Чи лише догани?

Вона здвигнула плечима:

— Ну, як у кожної людини.

— Як у кожної людини, є чи, як у кожної людини, нема.

— Як у кожної людини, є.

— Дивно. У мене, наприклад, жодної нема. А догани є.

Він надав слово Север'янцеву. (Нагадую. Особа п'ята. Север'янцев Андрій Павлович. Режисер. Поставив кілька гарних спектаклів і номерів. Дуже прагне всесвітньо прославитись і зовсім не хоче з будь-ким сваритись. Ввічливий… Член усіх комісій, засідань, пленумів… З точки зору всесвітньої справедливості… у суді захисник.)

Та перш ніж Север'янцев почав говорити, Кічалова знову попросила слова і зробила невеличке доповнення:

— Я попрошу вас не дивуватись, що в президії нема Анатолія Сергійовича. Він занедужав. І вважає образливим для себе контакт з Шубовстем. Він цілком поклався на почуття нашої справедливості. Абсолютно впевнена, що ми зуміємо правильно розібратись у цій непристойній справі. А для тих, хто цікавиться, підготовлено спеціальну добірку із газетних заміток про діяльність Циркконцерту. Під час перерви можна з нею ознайомитись.

Усе продумано. «Справа непристойна». Він «цілком поклався». А добірку все ж підготовлено. Почав говорити Север'янцев:

— Товариші, ми вислухали Марину Вікторівну, і вималювалась така картина. Що на світі живе дві різні людини: Тихомиров Анатолій Сергійович — гарна і Шубовсть Іван — погана. Та справа не в цьому. Не заради таких висновків ми зібрались. Справа в тому, що Шубовсть звинувачує Тихомирова у відсутності почуття гумору, в тому, що Тихомиров не пропускає хороші тексти через страх втратити крісло. Щодо першого говорити не доводиться. Перевіряти, чи є у Тихомирова почуття гумору, ми тут не будемо. Г більш того, я не впевнений, чи потрібно воно керівникові. Може, йому простіше залучити гарних експертів-рецензентів. А ось другий пункт перевіряється і заслуговує уваги. І, якщо у Шубовстя є факти, напевно, їх слід заслухати. Я з величезною повагою ставлюсь до Анатолія Сергійовича. Та раптом з'ясується, що він дійсно відхилив багато гарних номерів. І закреслив якісь теми. Тоді ми маємо вжити якихось заходів, аби це не повторювалось. У подальшому.

— А якщо фактів нема, — підвелась Кічалова, — ми також маємо вжити заходів, аби це не повторювалось. У подальшому.

— Безперечно. Це вже діловий підхід. А те, що Тихомиров — гарна людина, а Шубовсть — погана, у даному випадку значення не має.

— Можливо. Тільки все одно це дивно, — втрутилась знову Марина Вікторівна. — Одна людина образила другу, майже що вдарила — назвала перестрахувальником. А ми замість того, щоб осмикнути її, поставити на місце, починаємо розмірковувати, а раптом вона права? А раптом вона правильно образила?

— Але ж він не назвав його дурним! — вибухнув Мосалов. — Він говорив про фахову непридатність!

Пауза. Мосалов заспокоївся. І знову мовив:

— Може, він не правий. Але ж він не особисті рахунки зводить.

— Гарний у нас голова! — шпигонула Кічалова. — Об'єктивний.

— Не треба пересмикувати, Марино Вікторівно. Факти потрібні.

— Гаразд. Тільки перш ніж вашого Шубовстя слухати, давайте з іншими людьми поговоримо. З естрадними авторами. Вони краще знають, як Тихомиров до них ставиться.

— Що означає ВАШОГО Шубовстя?

— Ви ж його захищаєте!

— Я справедливість захищаю. А ви все в емоційний ряд переводите — хто хороший, а хто поганий. А мені це не важливо. І найкращий може бути винний.

Він оце досить злостиво вимовив, і Кічалова замовкла. Далі почали виступати автори — Дядьєв, Ред і Калошин. Ось що вони прояснили. Краще за Анатолія Сергійовича на світі нікого нема й ніколи не було. І навряд чи коли-небудь ще з'явиться така людина. І теми він підказує, і ходи, і прийоми пропонує. Вночі і вдень ладен сидіти над репертуаром з дітьми-авторами. І захиталась моя справа, западала. І засумували мої прибічники.

А прибічники Анатолія Сергійовича зраділи.

Дійшла черга до Носача. Сергія Миколайовича. Котрого я запросив. Мосалов запитує:

— Які у вас стосунки з Тихомировим?

— Звичайні. Я пишу, він купує.

— Для кого?

— Для акторів усіляких. Куплетистів.

— Є у вас до нього претензії?

— Які?

— Буває так, що він щось не пропустить?

— Буває. Дуже часто.

— Можете навести приклад?

— Можу. Скільки завгодно.

Він почав виконувати куплети і частівки. В іншій аудиторії це було б дико. Але тут зібралися професіонали і все звучало цілком нормально. Так само, як у нас в цеху аналіз причин згорання потенціометрів.

— Ось куплети для Далекого Сходу.

Тихомиров сказав тоді, що не варто привертати до цього увагу. Кількість ікри все одно не збільшиться. Або ось ще:

Він сказав — співай не співай, пити менше не стануть. Ні до чого нам це.

— Дякую, — сказав Север'янцев. — Якщо ви не до кінця прояснили картину, то досить вагомо її доповнили.

— Так, — сказав Мосалов. — Я б отаке також не пропускав. (Пауза.) Є ще бажаючі доповнити картину?

І раптом як грім з ясного неба:

— Є!

Батечки! Це ж Великий Гуморист!

— Дозвольте мені сказати. Я бачу, справа у вас більш ніж складна. І, по-моєму, рішення ви не знайдете. Тому що у вас і Шубовсть правий, і Тихомиров не винний.

— Так не може бути! — вигукнув Север'янцев.

— Може. В чому правий Шубовсть? У тому, що Тихомиров дійсно заважає, а може, навіть шкодить Циркконцерту. Я, наприклад, і багато інших облишили писати через нього. Дядьєв, Ред і Калошин його хвалять. А що їм лишається робити? Вони вміють писати лише для цирку. У них нема іншого фаху. Коли Тихомиров виграє справу — їм кінець, якщо вони проти нього виступали. Якщо програє Тихомиров — вони також молодці, за слабкого заступились. Ніхто їх не осудить. Од начальника все залежить. Тихомиров і замовлення робить, і ціни за номери і цілі програми визначає. І сто разів треба подумати, перш ніж з ним посваритись. Отож ваш Шубовсть на вельми великий ризик іде. А номери Тихомиров справді нищить. І найкращі. Є у нього такий лозунг для співробітників, напівтаємний: «А що нам буде, коли ми цей номер не пропустимо?» Нічого йому не станеться. Хоч тричі Шекспірові від естради відмовляй. Та він просто не може бути в чомусь винним. Він ніяких постанов, рішень, законів — нічого не порушує. І, як не дивно, розмову тільки так і можна вести — гарний він, а чи поганий. Та, я гадаю, не Марина Вікторівна має це робити. Вона його підлегла. Вона сама так живе.

— Вибачте, — втрутився Север'янцев. — Ми так ніколи не виберемось. У вас що-небудь відхиляли?

— Казку мою про одяг знаєте?

— Знаємо. Є такий мультфільм.

— Так ось, тут її, відхилили. Не треба привертати увагу до поганого одягу. У нас в країні на сьогодні є важливіші проблеми. В іншій казці у мене три брати діють. Перший варить сталь, другий запускає супутники, а третій одержує по 33 поросята від однієї свиноматки. Мені було сказано: «У російських народних казках третій брат завжди дурень. Отже, ви натякаєте, що у нас дурні займаються сільським господарством». — «Я натякаю, ті скажуть…» Скільки інтермедій пропало! Ви помітили, що нині у ваших концертах переважно співаки працюють, гімнасти, фокусники, дресирувальники, а не клоуни, куплетисти, тобто розмовники. Так ось це його заслуга!

На цих словах Кічалова підвелась і вклонилась Гумористові:

— Дякую, товаришу Дзюровський, не чекала.

— Будь ласка, товаришу Марино Вікторівно, сам не чекав.

Спасибі Гумористові. Дійсно спасибі! Щочетверга до нього їздитиму у футбол грати, щоб він довше прожив. Фіг у мене цей товстий професор хоч один гол заб'є. І цей сміттєвий ящик також!

Тільки після виступу Дзюровського я збагнув, якої великої помилки допустились Тихомиров з судом. Були б збори — необхідно ухвалу приймати. А яку? Тільки проти мене. Заходи вживати. Які? Безперечно, лише каральні. А коли товариський суд — можна ухвалу не приймати: радитись, думати, відхиляти позов. Тобто суд для мене надзвичайно вигідний. Велика гласність. І Тихомиров лишається в очах усіх кандидатом на завідування пожежною безпекою. Це в разі мого виграшу. В разі їхньої перемоги суд міг би запропонувати адміністрації мене звільнити. (Чого б збори зробити не могли.) Отже, суд — це загострення ситуації, доведення її до вибуху. А отже, знову ходіння по лезу.

Далі голова профкому виступав. Товариш Добронравов Т.П. Колишній нижній гімнаст. (Громадянин товариш-дядько.)

— Ми у профкомі були надзвичайно здивовані листом Шубовстя. Адже йому вже ніхто працювати не заважав. Йому були створені всі умови для зростання і просування. Профком неодноразово виділяв йому путівки, заохочував. Профком клопотав про підвищення його ставки. Єдине, чого не заохочував профком у Шубовсті, — партизанщини, як він каже, імпровізації. Ми не можемо ставити успіх у глядача в залежність од настрою нашої прими. Репертуар повинен бути надійний, перевірений, якісний і соціально зрілий. Проте Шубовстя, і я сам цьому свідок, повсякчас тягне на загравання з публікою. На створення непередбачених ситуацій. Він навіть не замислюється: а раптом це потрібно лише йому? А раптом глядачеві це зовсім не потрібно? І Анатолій Сергійович абсолютно правий, вимагаючи стабільного, перевіреного репертуару. Ми не приватна лавочка, ми — державна організація. І конфлікт ясний. Ні в якому разі не можна лишати його без наслідків. Тихомиров — заслужений працівник цирку. Його діяльність бездоганна. Профспілковий комітет вважає, що необхідно зробити все, щоб Анатолій Сергійович був убезпечений від подібних ситуацій, а Шубовсть покараний.

Він ще хвилину говорив про інші справи Цирк-концерту. Певно, він був усе ж таки сумлінний профспілковий працівник. Дай боже йому гарного профспілкового здоров'я, профспілкової бадьорості та справжнього широкого профспілкового щастя і раптом — нова несподіванка! Дмитрієв виступив. Він якийсь такий великий і номенклатурний, що йому зразу надають слово, запрошують у президії, навіть до ладу не довідавшись, хто він.

— Я — головний інженер тієї організації, «вельми шанованої», звідки до вас прийшов Шубовсть. Ось про що я подумав: а чи візьму я його до себе на виробництво назад, якщо попроситься? І так вирішив — не візьму. Надто вже він незручний. І багато з ним скандалів пов'язано. Досі про нього на заводі легенди ходять… Але те, що він для діла корисний, — це безперечно. Те, що він ворог зашкарублості й лицемірства, кожному зрозуміло. І що він людина порядна, можу засвідчити. Питання є?

Не було.

— То що ж! — сказав Мосалов. — Лишається нам Шубовстя вислухати. Ваше останнє слово.

Я подав Топиліну знак крутити лебідку. І неквапливо пішов до вхідних дверей. Є у мене що сказати. Зрештою сам я збагнув багато що. І головне, я збагнув, що усі люди на землі поділяються на громадян і рабів… Причому раб може бути на будь-якій посаді, бути начальником, та все ж лишається рабом. І що він сіє довкола? Рабство і догідливість. І з пана він миттєво обертається на підлабузника при появі дужчої людини. А громадяни повсякчас громадяни. І наше завдання — збільшувати кількість громадян, витрушувати з людей холуйство. І тільки тоді, коли всі люди стануть громадянами (може, через тисячу років), можна буде сісти й серйозно замислитись — а для чого життя дано людству, для чого ми, люди, на землі живемо?

Вийшло смішно. Ненапнутий трос лежав на — сцені. Він почав напинатись і опинився під стільцем нижнього гімнаста. Того самого, котрий вимагав стабільності в житті цирку. Ще секунда — і він поїхав би на стільці навстріч мені. Його спіймав Mocaлов.

По напнутому тросу я рушив у свою дорогу нагору. Коли я ішов понад Кічаловою, я зробив вигляд, що ось-ось на неї впаду.

— Шановні товариші! Безперечно, Анатолій Сергійович шанована людина. Він — заслужений діяч мистецтв. Більш того, я збагнув, що він сумлінний, дисциплінований працівник. Але я також людина шанована і високопрофесіональна. Хоч я і не начальник, а клоун. І навіть, хай так, блазень! Ось довідка з циркового училища про мій фаховий рівень. Ось подяки і газетні замітки, присвячені моїй діяльності в цирку. (Ці папери я передав до президії.) Та навіть коли б я не був такою знаменитою особистістю, до моїх слів і мого листа варто прислухатись. У них, у проклятих капіталістів, небезпечно бути зашкарублим. У них конкуренція. А що у нас є двигуном прогресу?

— План, — мовив Дмитріев.

— В такому разі, що є двигуном понадпланового прогресу? Чи господарства непланового, як у Тихомирова?! (Я сів на дроті.) Наша свідомість, наша совість. Нападаючи на Тихомирова, я своє матеріальне становище поліпшую? Посісти його місце хочу? Звести з ним рахунки? Звичайно, можуть бути й такі припущення. А чому б просто, по-селянському не повірити мені і не збагнути, що Тихомиров для Циркконцерту шкідливий. В крайньому разі на цій посаді. Ось тека номерів, ним відхилених і прийнятих іншими організаціями. Я не приховуватиму, я готувався до суду. І бажаючі можуть з нею ознайомитись. А ось довідка про те, що через відсутність розмовників у бригадах їх мобільність і доходи від них зменшились. А це не лише доходи. Це головні для нас далекі маленькі майданчики, де акторів по року не буває. І де поява цирку для дітвори як подарунок до дня народження. Отож це вже шкода не лише для Циркконцерту, а маленьким громадянам нашої безмежної Батьківщини. А я себе вважаю їхнім послом, захисником їхніх інтересів у країні дорослих. Дружній країні! Питання є? Питань не було.

Я сів на дріт, як на перил а, і миттєво з'їхав униз. — Блазень несусвітенний, — мовила мені внизу бабуся.

Мила моя Віро Петрівно! Поїхали додому пити чай.

Суд пішов радитись. Радьтесь, діти, радьтесь. У вас вельми тяжке становище.