Адміністративне право України

§ 1. Зміст державного керівництва в сфері економіки

З усіх галузей і сфер, які регулюють адміністративно-правові норми, найскладнішими є ті, що належать до економіки. Формування Україною власної економічної політики пов’язується з визначенням головних її напрямів на основі принципів демократії, свободи підприємництва й відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна національна економіка є гарантією незалежності держави. Розвиток законодавства з питань економіки за роки незалежності України пов’язаний зі змінами в правових формах її регулювання, переходом до ринкових механізмів.

Перехід до ринкового механізму регулювання економічних відносин передбачає постійне поглиблення правового впливу на економічні процеси, розширення сфери застосування загальнодержавних програм розвитку економіки, приватизації державної та комунальної власності, демонополізації, конкуренції, безвідходних технологій (екологізації суспільного виробництва). Важливого значення надають пошуку оптимальних форм організації економіки, її галузей і комплексів, прискоренню підприємництва, стимулюванню науково-технічного прогресу, введенню нових технологій, підвищенню ефективності та інтенсифікації інвестиційної і зовнішньоекономічної діяльності. Вводяться нові адміністративні регулятори — ліцензування, квотування, здійснюється структурна перебудова народного господарства.

Держава в особі її органів влади здійснює економічну й соціальну політику з метою забезпечення інтересів усіх верств населення, стимулює ринкову економіку, забезпечує ефективність її функціонування з одночасним обмеженням і попередженням негативних наслідків економічної влади власників, особливо монополістів; гарантує захист національних інтересів і внутрішнього ринку від зовнішньої економічної та політичної експансії. Йдеться про створення нової системи управління економікою на засадах регулювання, координації, заохочення вибору найпріоритетніших напрямів діяльності, самостійності в пошуках варіантів розв’язування різноманітних проблем.

Державне керівництво в сфері економіки має за мету органічне поєднання заходів економічного зростання та фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, підвищенням життєвого рівня населення, його платоспроможного попиту. Основними напрямами, що охоплює державне керівництво в сфері економіки, є: фінансова політика та її стабілізація; грошово-кредитна політика й зміцнення банківської системи; інноваційно-інвестиційна діяльність; удосконалення приватизаційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика та залучення іноземних інвестицій; подолання платіжної кризи; політика доходів і регулювання заробітної плати; стимулювання малого бізнесу; соціальна політика (погашення заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсійна реформа, зайнятість населення тощо).

Державне керівництво економікою пов’язано також з дерегуляцією економіки, яка передбачає реформування процедури ліцензування підприємництва, реєстрації підприємств, лібералізацію фінансових операцій, майнових і орендних обмежень.

Зміст державного керівництва в сфері економіки полягає в: удосконаленні взаємодії центральних органів виконавчої влади й органів державної виконавчої влади на місцях, органів місцевого самоврядування, організацій та об’єднань роботодавців; чіткому закріпленні компетенції центральних і місцевих органів виконавчої влади в економічній сфері; поглибленні децентралізації в управлінні економікою, гарантуванні реалізації економічних прав місцевих органів виконавчої влади, підприємств і установ, невтручанні в питання, віднесені до їх компетенції та компетенції органів місцевого самоврядування; удосконаленні правового статусу міністерств і відомств, що здійснюють управління галузями народного господарства; конкретизації в нормативних актах (статутах) завдань і функцій центральних органів виконавчої влади, їх повноважень по координації і регулюванню у відповідних галузях і сферах управління; передачі в державну власність на місцях підприємств, установ, організацій загальнодержавної власності або розширенні їх впливу на таких суб’єктів; підготовці фахівців для галузей народного господарства, недержавних структур — на договірних засадах, їх перепідготовці та перекваліфікації тощо.

У нових умовах господарювання важливого значення набуває договірна практика в управлінській діяльності. Особливо універсальною вона є в економічній сфері, де на всіх рівнях необхідно впорядковувати взаємовідносини. Це стосується принципів планування спільної чи погодженої діяльності сторін, правового механізму скасування чи зміни раніше прийнятих рішень, спрямованих на здійснення мети договору між сторонами, порядку вирішення спорів між ними й відповідальності за невиконання зобов’язань за договором, взаємного подання сторонами інформації та різних документів. У сфері економіки договірна управлінська практика ще, фактично, не склалася, а тому немає конкретного аналізу змісту й видів управлінських економічних договорів.

§ 2. Система центральних і місцевих органів управління в сфері економіки, їх компетенція

Одним із основних напрямів державного керівництва економікою залишається вдосконалення системи органів виконавчої влади у цій сфері, встановлення їх правового статусу на всіх рівнях. Процес формування системи цих органів і законодавства про них відбувається під впливом розмежування предметів відання між центром і місцями, підприємствами, установами, організаціями, підвищення управління в галузях економіки.

Серед органів управління економікою визначальне місце посідає Кабінет Міністрів України, який розробляє й здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, здійснює управління об’єктами державної власності, спрямовує й координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Функції та повноваження Кабінету Міністрів у законодавчих актах, крім Конституції, не закріплено. Практика ж його діяльності свідчить про те, що він забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання економіки України, сприяє розвиткові підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та забезпечення соціальної спрямованості економіки, вживає заходів щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції.

Важливими напрямами діяльності Кабінету Міністрів є забезпечення розробки й виконання програм структурної перебудови в галузях економіки, державної аграрної політики, задоволення продовольчих потреб населення, проведення земельної та інших реформ. Деякі повноваження й функції Кабінету Міністрів спрямовано на здійснення заходів, пов’язаних із реалізацією промислової політики, визначенням пріоритетності галузей промисловості для прискореного їх розвитку, обсягів продукції (робіт) для державних потреб, порядку формування та розміщення замовлень на її виробництво тощо.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері економіки є Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України (далі — Мінекономіки України), утворене 21 серпня 2001 р. Відповідно до Положення про Міністерство економіки України від 23 жовтня 2000 р. зі змінами від 9 липня 2003 р. Мінекономіки України організовує виконання актів законодавства України та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Основними його завданнями є розробка пропозицій щодо формування державної економічної політики; визначення пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку України; забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, державної економічної політики щодо інтеграції України в світову економіку; комплексних економічних державних програм; координація діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної з виконанням цих програм; створення організаційно-економічного механізму поглиблення економічної реформи; опрацювання пропозицій щодо державного регулювання економіки та ін.

З питань реалізації економічної політики рішення Мінекономіки України є обов’язковими до виконання центральними й місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями, незалежно від форм власності.

В областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах утворено управління економіки відповідних місцевих державних адміністрацій. Свої повноваження вони здійснюють згідно з Типовим положенням про управління економіки обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації від 12 січня 1996 р. (зі змінами від 13 травня 1996 р.) та Типовим положенням про управління економіки районної, районної в містах Києві та Севастополі державних адміністрацій від 8 червня 1996 р., затвердженими відповідними постановами Кабінету Міністрів України. Основними завданнями управлінь економіки є реалізація державної економічної політики України та її регіональних напрямів; сприяння комплексному економічному й соціальному розвиткові області (міста), району, вдосконаленню розміщення продуктивних сил, розвиткові міжрегіональних і міжнародних економічних зв’язків; проведення державної політики в галузі ціноутворення. У межах цих завдань управління економіки наділено відповідними повноваженнями.

Безпосереднє управління державними підприємствами й організаціями, що діють у сфері економіки, здійснює керівник — генеральний директор (директор), який очолює адміністрацію відповідного суб’єкта. Свої функції керівник організації, установи, підприємства здійснює згідно зі статутом (положенням).

§ 3. Правове регулювання управління економікою

Розвиток законодавства в економічній сфері та формування самого законодавства пов’язують із визнанням закону як головного акта в правовому регулюванні, зміною економічних функцій держави, системи й функцій органів виконавчої влади всіх рівнів. Однак, зміни в правовому регулюванні в цій сфері діяльності здійснюються повільно, в окремих випадках неузгоджено. Недостатньою є і реалізація прийнятих нормативно-правових актів.

У цілому адміністративно-правове регулювання забезпечення ринкової економіки здійснюють у декількох напрямах. З одного боку, воно включає розроблення та реалізацію системи заходів програмного керівництва, прогнозування, структурної перебудови народного господарства, державну підтримку економічного й науково-технічного потенціалу, а з іншого, — створення правової та економічної основи соціально орієнтованого функціонування підприємств, господарських об’єднань, інших організаційно-господарських структур, ефективного управління державним майном.

Конституція України створила базу для подальшого розвитку економічних відносин у ринковому напрямі, зрівнявши всіх суб’єктів права власності перед законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки.

Основною правовою формою реалізації державної політики в різних сферах є затверджені Верховною Радою України загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Головною тенденцією розвитку законодавства про економіку стає комплексний характер регулювання суспільних відносин.

Програми мають за мету створення господарсько-управлінського механізму, який відповідає ринковій економіці: гнучких організаційних структур управління й господарювання, підприємництва, демонополізації, акціонування, функціонування комерційних банків, фінансового оздоровлення економіки, зміцнення фінансово-кредитної системи. Починаючи з Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки, в нашій державі прийнято низку програм — Програма надзвичайних заходів по стабілізації економіки України від 3 липня 1991 р.; Про основи національної економічної політики України від 24 березня 1992 р.; Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції від 21 грудня 1993 р. тощо.

До такого виду актів можна віднести також програми розвитку регіонів, галузей народного господарства.

Підготовлено проект Програми «Україна—2010», прийняття якої може стати основою для подальшого економічного зростання, ідеї національного прогресу. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 1998 р. затверджено «Заходи правового та організаційного забезпечення реалізації Програми «Україна-2010» на короткостроковий період».

Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закони України «Про підприємництво в Україні», «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» та інші передбачають збереження регулятивної ролі держави в галузях суспільного виробництва, розвиток і посилення контрольно-наглядових функцій держави. Разом з тим, звертає на себе увагу той факт, що законів суто управлінського характеру на сьогодні (в сфері економіки) немає, в той час як у плані правового забезпечення економічної реформи розробка нормативних рішень з усього комплексу управлінських проблем є надзвичайно актуальною. Це стосується таких напрямів розвитку законодавства, які б регулювали співвідношення централізованих і децентралізованих форм управління економікою за збереження регулятивної ролі держави в ключових галузях суспільного виробництва шляхом розроблення чітких пріоритетів. Важливим є становлення публічно-правових норм для надійного захисту прав громадян, господарюючих суб’єктів. Прикладом цьому можуть служити «Критерії ефективності управління суб’єктами господарювання державного сектору економіки», затверджені наказом Мінекономіки України від 18 грудня 2002 р.

Актуальною залишається проблема закріплення правового становища органів, які здійснюють управління галузями економіки, подолання відомчості, що породжується нормативно-правовими актами, прийнятими міністерствами й відомствами, узгодженості в діях органів управління економікою.

Важливими в системі правових приписів, що регулюють економічні відносини, є акти Президента України. Вони певною мірою заповнюють правовий вакуум у цій сфері діяльності, сприяють ринковим перетворенням, проведенню економічної реформи, виведенню економіки з кризи. Прикладом цього можуть бути Укази Президента України «Про додаткові заходи щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України» від 7 липня 2003 р., «Про роботу місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення сталого соціально-економічного розвитку регіонів». Актами Президента України затверджують положення про відповідні органи управління та вирішують інші важливі питання в економічній сфері.

Проблеми розвитку економіки, управління економікою перебувають у центрі уваги Кабінету Міністрів України. Свідченням цього є нормативно-правові акти Кабінету Міністрів з економічних питань, наприклад, «Про прогноз економічного і соціального розвитку України на 2004 рік». Постанова Кабінету Міністрів України від 16 серпня 2003 р. та ін.

Питання здійснення економічної діяльності перебувають у полі зору міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що тією чи іншою мірою мають відношення до сфери управління економікою, обласних і районних місцевих державних адміністрацій. Їх також розв’язують на рівні державних підприємств, їх асоціацій (об’єднань, комплексів).

Органи місцевого самоврядування також здійснюють відповідні функції у сфері управління економікою. Вони управляють майном, що є в комунальній власності, затверджують програми соціально-економічного розвитку, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролюють їх виконання, утворюють і ліквідовують комунальні підприємства, організації, здійснюють контроль за їх діяльністю.

§ 4. Державний контроль і нагляд у сфері економіки

Під час здійснення управління в сфері економіки органи виконавчої влади загальної, галузевої та міжгалузевої компетенції в різних формах і за багатьма напрямами реалізують контрольні й наглядові повноваження. Функції контролю й нагляду виконують органи виконавчої влади (посадові особи) як безпосередньо в процесі управлінської діяльності, так і через спеціально створювані в системі управління організаційно-правові форми контролю.

У сфері економіки контроль (нагляд) тією чи іншою мірою здійснюють фактично всі спеціально створені інспекції, служби та інші органи відповідно до своїх повноважень. Це органи державного пожежного нагляду, залізничного транспорту, органи Міністерства праці і соціальної політики України, органи, що здійснюють санітарний нагляд, тощо.

Специфічні форми контролю здійснюють щодо галузей економіки. Органи Міністерства екології та природних ресурсів України здійснюють державне управління та контроль за виконанням законодавства, яке закріплює право державної власності на тваринний світ, ліси, води, надра, охороною сільськогосподарських та інших земель, виконанням правил використання земель, землеустрою, правил і норм щодо ядерної і радіаційної безпеки під час використання джерел іонного випромінювання та ін. Органи, які здійснюють державний пробірний нагляд, розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з виробництвом, переробкою дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, обліком, зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, їх збиранням і здаванням у державний фонд, тощо. Органи Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України здійснюють нагляд за додержанням стандартів, якості продукції, правил, що діють у метрології, сертифікації, та ін. В економіці відповідні управлінські, регулятивні, координаційні, контрольні (наглядові) повноваження здійснює податкова адміністрація, контрольно-ревізійна служба, Антимонопольний комітет України. Звичайно, вони реалізують свої повноваження не тільки в сфері економіки, а й у інших сферах і галузях діяльності держави та суспільства. Значна кількість контролюючих (наглядових) органів має право застосовувати до правопорушників заходи адміністративного примусу, в тому числі адміністративні стягнення. Повніше контрольно-наглядову діяльність цих органів розглядають під час аналізу управління в окремих галузях — промисловості, будівництві, сільському господарстві тощо.

§ 1. Організаційно-правові засади управління власністю

Основу економічної самостійності України утворює власність її народу на національне багатство, яке забезпечує право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання, соціальний захист, зокрема у разі непрацездатності та безробіття, а також право працюючого на особисту участь в управлінні народним господарством. Відповідно до Закону України «Про власність» власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними й держава створює рівні умови для їх розвитку та захисту.

Власник на свій розсуд володіє, користується й розпоряджається належним йому майном. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб’єктів права власності, але власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності народу України. До державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб’єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. Об’єктами права загальнодержавної власності є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради й утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів Служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; система транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти Державного бюджету; Національний банк та його установи й створювані ними кредитні ресурси; державні резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний і соціальний розвиток. У загальнодержавній власності може перебувати й інше майно, а також майно, передане у власність України іншими державами, юридичними особами й громадянами.

Суб’єктами права власності є АРК в особі її Верховної Ради, а суб’єктами комунальної власності — адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад. Об’єктами права власності АРК є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради АРК і утворюваних нею республіканських органів; об’єктами комунальної власності — майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування населення; майно підприємств комунальної власності, місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного й соціального розвитку відповідної території. У такій власності перебуває майно, передане у власність АРК, області, району чи іншій адміністративно-територіальній одиниці іншими суб’єктами права власності. Законодавство України передбачає можливість передачі об’єктів права загальнодержавної власності в комунальну та навпаки згідно з правилами, встановленими Законом України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. та в Положенні «Про порядок передачі об’єктів права державної власності», затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р., і «Порядку подання та розгляду пропозицій щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність та утворення і роботи комісії з питань передачі об’єктів у державну власність», затвердженому тією ж постановою Кабінету Міністрів України.

§ 2. Система й правове становище органів управління власністю

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

До повноважень Верховної Ради України в здійсненні права власності належать: затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності.

Виключно закони України визначають: засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту, зв’язку; правовий режим власності.

Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону; дає згоду на приватизацію майнових комплексів об’єктів, готує та подає для затвердження до Верховної Ради України перелік об’єктів, які приватизують із залученням іноземних інвестицій, та об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

Функції управління державною власністю здійснюють Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Виконуючи ці функції, вони вирішують питання створення, реорганізації, ліквідації підприємств, установ, організацій і визначення цілей їх діяльності, затверджують їх статути (положення) та контролюють їх додержання. Вони також виконують функції управління майном державних (казенних) підприємств, готують пропозиції про роздержавлення й особливості приватизації майна підприємств, установ і організацій, сприяють розвиткові нових організаційних форм і структур у відповідній галузі, сфері або секторі.

Забезпечення управління корпоративними правами, частками, акціями, паями, що належать державі в майні господарських товариств, покладено на Фонд державного майна України. Для цього він здійснює повноваження стосовно управління такими частками (акціями, паями), веде реєстр державних корпоративних прав, оцінює їх вартість; призначає уповноважених осіб по управлінню ними, здійснює контроль за ефективністю їх праці та за поповненням доходної частини бюджету за рахунок надходжень від управління державними корпоративними правами й діяльності на фондовому ринку, бере участь у формуванні політики відносно інвестицій у підприємства, в статутному фонді яких є державна частка.

Порядок призначення та повноваження представника органу, вповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств, закріплено в положенні «Про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств», затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2000 р. «Про управління державними корпоративними правами». Цією ж постановою затверджено також положення «Про порядок проведення конкурсу з визначення уповноваженої особи на виконання функцій з управління державними корпоративними правами» та положення про порядок звітності таких представників.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснюють функції щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним і фізичним особам, здавати їх у оренду, продавати, купувати. Вони створюють, реорганізують і ліквідують підприємства, установи, організації комунальної власності відповідної територіальної громади, розв’язують питання щодо приватизації майна таких підприємств, установ, організацій.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об’єктами їх спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Одним із важливих напрямів державної політики в сфері відносин права власності є приватизація. Приватизація — це відчуження майна державних підприємств, установ, організацій, житлового та земельного фонду, що перебуває в державній і комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до законодавства про приватизацію. Приватизацію здійснюють з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, залучення коштів на структурну перебудову економіки, залучення громадян до участі в утриманні й збереженні житла, формування ринкових відносин, стимулювання ефективного використання земель і сприяння підприємницькій діяльності.

Залежно від об’єкта приватизації, визначають такі види приватизації: приватизація державного та комунального майна; приватизація державного житлового фонду; приватизація земель.

Правову основу приватизації державного та комунального майна складають закони України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р. (у редакції Закону України від 19 лютого 1997 р.), «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 6 березня 1992 р. (в редакції Закону України від 15 травня 1996 р.), «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р. та державні програми приватизації та інші нормативно-правові акти.

Приватизацію земель здійснюють на підставі Декрету Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р. та Указу Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р..

Особлива роль у здійсненні приватизації належить Фонду державного майна України та його органам. Відповідно до Тимчасового положення «Про Фонд державного майна України», затвердженого постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 р., Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Фонд державного майна України, його регіональні відділення, Фонд майна АРК та їх представництва в районах і містах становлять єдину систему державних органів приватизації. Основними завданнями Фонду державного майна України є: захист майнових прав України на її території та за кордоном; здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств; здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває в загальнодержавній власності; здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів; сприяння процесу демонополізації економіки й створення умов для конкуренції виробників.

Для цього Фонд державного майна України розробляє й подає Кабінету Міністрів України проекти державних програм приватизації, організовує та контролює їх виконання; змінює в процесі приватизації організаційно-правову форму підприємств, що перебувають у державній власності, шляхом перетворення їх на відкриті акціонерні товариства; здійснює повноваження власника щодо частки акцій акціонерних товариств, які не було реалізовано в процесі приватизації; продає майно, що перебуває в загальнодержавній власності, в процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств і об’єктів незавершеного будівництва; створює комісії по приватизації; видає ліцензії посередникам; вживає заходів щодо залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації; виступає орендодавцем майна цілісних майнових комплексів підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, що є загальнодержавною власністю; дає дозвіл підприємствам, організаціям на передачу в оренду майнових комплексів їх структурних підрозділів.

Фонд державного майна України має право: видавати в межах своєї компетенції нормативні документи, обов’язкові до виконання органами виконавчої влади, іншими юридичними особами; контролювати їх виконання; проводити інвентаризацію загальнодержавного майна, а також здійснювати аудиторські перевірки ефективності його використання; затверджувати кошторис витрат із державного позабюджетного фонду приватизації в межах, установлених Державною програмою приватизації майна державних підприємств.

Фонд майна АРК та його представництва у районах і містах АРК було створено відповідно до Указу Президента України «Про органи приватизації в Автономній Республіці Крим» від 18 серпня 1995 р. та діють на підставі положень, затверджених урядом АРК. Вони в межах повноважень, визначених Фондом державного майна України, повноважень, делегованих Верховною Радою АРК, здійснюють державну політику в сфері приватизації майна, що перебуває в загальнодержавній власності, власності АРК, комунальній власності, та виконують функції орендодавця стосовно зазначеного майна.

Регіональні відділення Фонду державного майна України є державними органами, підпорядкованими Фонду державного майна України. Вони створені Фондом державного майна України в областях, містах Києві та Севастополі, діють на підставі Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. Відділення в межах повноважень, визначених Фондом державного майна України, та повноважень, делегованих обласними, Київською та Севастопольською міськими радами, здійснюють державну політику в сфері приватизації майна, що перебуває в загальнодержавній власності, комунальній власності та є орендодавцем цілісних майнових комплексів державної власності.

Представництва Фонду державного майна України в районі, місті створюють регіональні відділення, яким вони підпорядковуються. Діють на підставі Положення про представництво Фонду державного майна України в районі, місті, затвердженого згаданою постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. Представництво в межах повноважень, визначених Фондом державного майна України, та повноважень, делегованих районною, міською радою, здійснює державну політику в сфері приватизації майна, що перебуває в загальнодержавній власності, комунальній власності району й міста.

Для управління комунальним майном у обласних, Київській і Севастопольській міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністраціях створено відповідно управління та відділи управління майном. Ці управління й відділи діють згідно з типовими положеннями про управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, про відділ управління майном району районної та районної у місті Севастополі та управління майном району районної у місті Києві державної адміністрації, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1996 р.

Приватизацію державного житлового фонду здійснюють уповноважені на це органи, створені місцевими державними адміністраціями або органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, установами, організаціями, які мають державний житловий фонд.

Приватизацію земельних ділянок, наданих для ведення особистого підсобного господарства, будівництва й обслуговування жилого будинку та господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного й гаражного будівництва, в межах норм, установлених Земельним кодексом України, здійснюють сільські, селищні, міські ради.

Приватизацію земельних ділянок несільськогосподарського призначення для заняття підприємницькою діяльністю здійснюють відповідні державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих рад шляхом їх продажу в приватну власність.

§ 1. Організаційно-правові засади управління промисловістю

Промисловість — провідна галузь господарського комплексу держави, яка має за мету добування та переробку природних багатств. Від стану та розвитку промисловості залежать стан і розвиток інших галузей господарства, соціально-культурного й адміністративно-політичного будівництва, а отже, й рівень життя громадян, розвитку суспільства, держави в цілому.

Промисловість підрозділяють на важку (виробництво засобів виробництва) та легку (виробництво предметів споживання), а також на нафтову, вугледобувну, текстильну, харчову та інші види (залежно від кінцевого продукту), які становлять підгалузі промисловості. В свою чергу, підгалузі промисловості поділяють на ще дрібніші — так звані субгалузі промисловості. Наприклад, підгалузь текстильної промисловості поєднує текстильні, швейні та інші підприємства; підгалузь гірничої промисловості — гірничо-добувні, гірничо-збагачувальні, гірничо-металургійні та інші підприємства тощо.

Як об’єкт управління промисловість є досить складною системою, що поєднує різні підгалузі. Галузева організація промисловості визначає насамперед складну структуру органів державного управління в цій галузі, їх різноманітні повноваження.

Правові засади організації та управління промисловістю в Україні знаходять своє відображення в Конституції, законах України «Про підприємництво», «Про промислово-фінансові групи в Україні» та ін., актах Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчих актах.

Управління промисловістю здійснюють за галузевим принципом із урахуванням територіального і міжгалузевого управління. Воно має за мету: координацію та подальший розвиток виробничих сил суспільства й держави; зростання ефективності праці; зниження собівартості продукції; підвищення її якості та конкурентоспроможності на світовому ринку; захист і наповнення внутрішнього ринку вітчизняними товарами, послугами тощо.

Поряд із промисловими підприємствами державного сектору в нових економічних умовах подальшого розвитку набувають промислові підприємства недержавних форм власності: акціонерні, приватні, спільні (в тому числі з міжнародним капіталом) та ін. Державне управління ними має свої, досить суттєві відмінності від управління промисловими підприємствами загальнодержавної та комунальної власності й зводиться переважно до впливу на них економічними заходами (податковою, митною, фінансовою політикою тощо) та контролю за їх діяльністю.

§ 2. Система органів управління промисловістю

Система органів управління промисловістю складається з: промислових міністерств; інших центральних органів державної виконавчої влади, які мають свої промислові об’єкти; управлінь промисловості місцевих державних адміністрацій; місцевих рад та їх виконавчих комітетів (з питань, делегованих їм державою); адміністрацій промислових об’єднань і промислових підприємств.

Встановлення засад управління промисловістю в Україні належить до компетенції Верховної Ради України, яка визначає державну політику, здійснює законодавче регулювання відносин, що виникають у цій сфері (галузі).

Загальне управління промисловістю в Україні, здійснення державної політики в цьому напрямі покладено на Кабінет Міністрів України, який управляє об’єктами державної власності, спрямовує й координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади тощо.

Близькі за обсягом і напрямом діяльності повноваження по управлінню промисловістю має Рада міністрів АРК у межах автономії.

Центральне місце серед органів управління промисловістю належить промисловим міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, на які покладено завдання по безпосередній практичній реалізації державної політики у відповідних галузях. До промислових центральних органів виконавчої влади належать Міністерство палива і енергетики України, Державний комітет промислової політики України та ін. Вони управляють промисловими підприємствами, які входять до відповідної галузі. Слід зазначити, що поділ міністерств і державних комітетів на суто промислові та інші є досить умовним, бо промислові підприємства мають і деякі інші міністерства та державні комітети, а також недержавні утворення. Це Мінекономіки України, Міністерство транспорту України, різні товариства, об’єднання (профспілкові, релігійні) тощо.

Згідно із Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади ці органи беруть участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами; розробляють і застосовують механізм реалізації такої політики; забезпечують всебічний розвиток підпорядкованої їм підгалузі; підвищують ефективність виробництва та якість продукції на підпорядкованих їм підприємствах; здійснюють у межах повноважень, визначених законодавством, функції управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства; розробляють відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізми їх впровадження; затверджують галузеві стандарти та стежать за їх додержанням тощо.

Державний комітет промислової політики України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики в галузі воєнно-промислового комплексу, конверсії, машинобудування, металургійної, хімічної, легкої, деревообробної промисловості, виробництва дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та інших галузях промисловості України.

Державний комітет промислової політики України відповідно до покладених на нього завдань: бере участь у формуванні та реалізації державної політики в підпорядкованих йому галузях промисловості, розробленні проектів Державного бюджету України, загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку України; координує діяльність підприємств, що належать до сфери його управління, в реалізації єдиної науково-технічної та інвестиційної політики в інтересах розвитку промислового потенціалу держави; здійснює в межах повноважень, визначених законодавством, функції управління майном підприємств, що належать до сфери його управління; сприяє розвиткові нових організаційних форм і структур у промисловому секторі економіки тощо.

До системи органів управління промисловістю входять також органи міністерств, державних комітетів і відомств на місцях, відповідні управління місцевих (обласних і районних, міських, міст Києва та Севастополя) державних адміністрацій (наприклад, управління промисловості, енергетики, транспорту та зв’язку, управління агропромислового комплексу тощо), які діють на підставі відповідних положень про них, і адміністрації державних промислових об’єднань, промислових підприємств. Це свідчить про те, що управління галузями та підгалузями промисловості організовують здебільшого за три-ланковою системою: міністерство — обласне управління — підприємство. У деяких випадках (при управлінні великими промисловими утвореннями — об’єднаннями або при управлінні підприємствами, які мають особливо важливе для господарства чи галузі значення) використовують дволанкову систему: міністерство — промислове підприємство або об’єднання. При управлінні невеликими підприємствами кількість управлінських ланок може зростати.

Безпосереднє керівництво основною виробничою ланкою промисловості — промисловим підприємством здійснює вищий (відносно нього) орган — адміністрація об’єднання — для підприємства, яке входить до його складу, або безпосередньо міністерство — для об’єднань і деяких важливих підприємств та казенних підприємств, які прямо підпорядковано міністерству.

До ланки управління підприємством, яке розташовано на території АРК, може включатися ще й відповідний керівний орган автономії.

§ 3. Підприємства та їх об’єднання в промисловості. Правове становище їх адміністрації

Промислові підприємства та їх об’єднання — це основні (первинні) ланки промисловості. Вони є безпосередніми виробниками промислової продукції. Їх діяльність поєднує в собі централізоване керівництво та самостійність і ініціативу в прийнятті конкретних рішень у межах своїх повноважень і відповідно до прогнозів економічного й соціального розвитку галузі, установ вищих органів.

Промислове підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України й відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства.

Управління промисловим підприємством здійснюють відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна й принципів самоврядування трудового колективу. Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати.

Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Власник або уповноважені ним органи можуть делегувати ці права раді підприємства (правлінню) чи іншому органу, який передбачений статутом підприємства й представляє інтереси власника та трудового колективу.

Найняття (призначення, обрання) керівника підприємства є правом власника (власників) майна підприємства й реалізується безпосередньо або через уповноважені ним органи.

Вищим керівним органом колективного промислового підприємства є загальні збори (конференція) власників майна. Виконавчі функції щодо управління колективним підприємством здійснює правління.

Адміністрацію промислового підприємства відповідно до принципу єдиноначальності очолює його керівник. За найняття (призначення, обрання) власником або уповноваженим ним органом керівника підприємства на посаду з ним укладають контракт (договір, угоду), в якому визначають права, строки найняття, обов’язки та відповідальність керівника підприємства перед власником і трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення й звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (договором, угодою) та законодавством України.

Керівник підприємства (переважно це генеральний директор (директор) або начальник, управляючий) самостійно, без довіреності, діє від імені підприємства, вирішує питання господарської, фінансової, соціальної та інших видів діяльності (за винятком віднесених статутом до компетенції інших органів управління даного підприємства). Його повноваження є похідними від завдань і прав підприємства, яке він очолює. В межах своєї компетенції керівник приймає обов’язкові до виконання накази по підприємству, зараховує до штату та звільняє працівників, застосовує до них заходи заохочення й накладає дисциплінарні стягнення. Членів адміністрації підприємства — заступників керівника підприємства, керівників і спеціалістів підрозділів апарату управління й структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, відділень, дільниць та інших аналогічних підрозділів підприємств), а також майстрів і старших майстрів теж призначає на посаду й звільняє з неї керівник підприємства.

Повноваження виробничих підрозділів та їх керівників регулюють статут промислового підприємства, положення про них.

Промислові підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України, тобто утворювати об’єднання.

До об’єднань підприємств, зареєстрованих в Україні, можуть входити й підприємства інших держав.

Промислове об’єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку з своїм найменуванням і діє на основі договору або статуту, який затверджує його засновник або власник. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи. Об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). Підприємство під час здійснення господарської та іншої діяльності має право за власною ініціативою приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.

Безпосереднє управління державним промисловим об’єднанням здебільшого здійснює адміністрація головного промислового підприємства, яку очолює генеральний директор (директор, президент). Як і директор промислового підприємства, він діє на підставі принципу єдиноначальності, несе повну відповідальність за діяльність об’єднання. Від імені об’єднання він розпоряджається фінансами, основними й оборотними засобами виробництва, іншим майном об’єднання, представляє його ззовні тощо.

Генеральний директор видає накази, які є правовою формою його діяльності.

До структури апарату виробничого об’єднання входять підрозділи, на які покладено виконання спеціалізованих функцій: фінансовий відділ, планово-економічний відділ (або відділ збуту та постачання продукції, сировини тощо), відділи — кадрів, організації праці, технічного контролю, комерційний, по будівництву (реконструкції) та розвитку, бухгалтерія та ін., які очолюють заступники директора (комерційний директор тощо) або головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер та ін.). Повноваження цих підрозділів закріплено в статуті виробничого об’єднання.

§ 4. Місцеве самоврядування й промисловість

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлює, що відносини органів місцевого самоврядування з промисловими підприємствами, які перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування. Останні виконують усі функції власника таких підприємств, тобто розпоряджаються їх майном, призначають на посаду та звільняють з посади керівників підприємств, визначають стратегічний напрям розвитку й діяльності підприємств тощо.

Відносини з промисловими підприємствами, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній основі та на засадах підконтрольності в межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом. З питань здійснення делегованих їм органами виконавчої влади повноважень органи місцевого самоврядування можуть виступати з ініціативою щодо перевірок, а також організовувати проведення перевірок на таких промислових підприємствах, насамперед з питань додержання земельного, екологічного законодавства та ін.

Органи місцевого самоврядування можуть об’єднувати на договірній основі кошти промислових підприємств, розташованих на відповідній території, з коштами інших підприємств, установ, організацій, населення, а також бюджетними коштами для будівництва, реконструкції, ремонту й утримання на пайових засадах об’єктів соціальної і виробничої інфраструктури, шляхів місцевого значення та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища; затверджувати для промислових підприємств ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля; залучати промислові підприємства некомунальної власності до участі в обслуговуванні населення відповідної території, координувати цю роботу тощо.

§ 5. Державний контроль і нагляд в управлінні промисловістю

Всі підприємства промисловості в установленому законодавством порядку здійснюють оперативний і бухгалтерський облік своєї діяльності (як господарської, так і іншої), за правильність якого посадові особи цих підприємств несуть передбачену законодавством України дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Державний контроль у промисловості відповідно до чинного законодавства здійснюють насамперед власники цих підприємств. Їх контрольні повноваження закріплено в положеннях про відповідні міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, статутах об’єднань, підприємств та ін. Надгалузевий контроль також здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК (на території автономії), управління промисловості місцевих державних адміністрацій.

Державний контроль у промисловості здійснюють і спеціальні контролюючі органи за відповідними напрямами своєї діяльності.

Державна контрольно-ревізійна служба України ревізує й перевіряє правильність ведення грошової і бухгалтерської документації, звіти, кошториси та інші документи, що підтверджують надходження й витрачання коштів і матеріальних цінностей; стан їх збереження; повноту оприбуткування; правильність витрачання й збереження валютних коштів тощо.

Державна податкова служба України здійснює контроль за додержанням промисловими підприємствами законодавства про податки: за обчисленням і сплатою промисловими підприємствами податків та інших обов’язкових платежів у бюджет; сплатою інших платежів; валютними операціями; порядком розрахунків з споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, комп’ютерних систем і товарно-касових книг; наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності та ліцензій, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності тощо.

Міністерство екології та природних ресурсів України (в особі своїх спеціалізованих контролюючих органів) контролює додержання промисловими підприємствами природоохоронного законодавства. Посадові особи Державної інспекції України по охороні навколишнього природного середовища та Головної державної інспекції по нагляду за ядерною безпекою України складають протоколи й притягають винних у порушенні природоохоронного законодавства осіб до адміністративної відповідальності.

Міністерство праці та соціальної політики України (далі — Мінпраці України) здійснює контроль за виконанням органами управління промисловістю законодавства про працю, зайнятість і соціальний захист населення та вносить їм пропозиції щодо припинення дії наказів і рішень з цих питань, якщо вони суперечать чинному законодавству, а в необхідних випадках — пропозиції щодо їх скасування.

Державна інспекція праці Мінпраці України (далі — державна інспекція) здійснює контроль за додержанням законодавства про працю на промислових підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності з таких основних питань: про трудовий договір і ведення трудових книжок; про робочий час і час відпочинку; про оплату праці, гарантії її компенсації; про укладання та виконання галузевих і регіональних угод, колективних договорів; про трудову дисципліну й матеріальну відповідальність працівників та ін.

Важливе місце серед контролюючих органів у промисловій сфері належить Антимонопольному комітету України — державному органу, який покликано забезпечувати відповідно до його компетенції державний контроль за додержанням анти-монопольного законодавства, захист інтересів підприємців і споживачів від його порушень, сприяти розвиткові добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Державний контроль за діяльністю промислових підприємств здійснюють також інші спеціальні контролюючі органи, а саме: органи державної статистики, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України, державного контролю за цінами тощо.

Нагляд за законністю діяльності промислових підприємств здійснює прокуратура України. Предметом нагляду з цього питання з її боку є відповідність актів, які видають органи управління промисловістю, їх посадові особи, вимогам Конституції, інших законодавчих актів України.

§ 6. Адміністративна відповідальність за правопорушення в промисловості

Адміністративну відповідальність за правопорушення в промисловості передбачено главою 8 КпАП «Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії», де містяться статті, що встановлюють відповідальність за: порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з безпечного ведення робіт у галузях промисловості (ст. 93); порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про зберігання, використання та облік вибухових матеріалів у галузях промисловості (ст. 94); марнотратне витрачання електричної і теплової енергії (ст. 98); порушення Правил охорони електричних мереж напругою понад і до 1000 вольт (статті 99, 100); порушення, пов’язані з використанням газу (ст. 101); непідготовленість до роботи резервного паливного господарства (ст. 103) тощо.

Оскільки на промислові підприємства поширюються правила стандартизації, метрології та сертифікації, користування природними ресурсами, охорони природи та ін., то порушення цих правил можуть мати місце й у промисловості. Наприклад, випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів (ст. 167); випуск у продаж нестандартної продукції (ст. 168); випуск, реалізація продукції (товарів) без сертифіката відповідності (ст. 170¹); порушення правил водокористування (ст. 60); недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79); порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання промислових і побутових відходів (ст. 82) та ін.

Відповідальність за адміністративні правопорушення в промисловості несуть відповідні посадові особи.

Справи про адміністративні правопорушення розглядають адміністративні комісії, органи Мінпраці України, органи охорони водних ресурсів, органи Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України тощо.

§ 1. Організаційно-правові засади управління агропромисловим комплексом

Сільське господарство (агропромисловий комплекс), яке покликано забезпечувати суспільство продовольством і сировиною для промислового виробництва, охоплює виробництво сільськогосподарської продукції, її заготівлю (закупівлю) та переробку. З урахуванням виключної значущості цієї сфери для народного господарства її віднесено до пріоритетних.

Пріоритетність соціального розвитку агропромислового комплексу забезпечує держава шляхом різних організаційно-економічних і правових заходів.

На це спрямовано концепцію Національної програми відродження села на 1995–2005 роки, схвалену постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. Реалізація завдань цієї концепції вимагає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі; удосконалення структури виробництва в агропромисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціонального використання природних ресурсів; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села, виходячи з міжгалузевого характеру проблем, тощо.

Верховна Рада України визначає державну політику у сфері агропромислового комплексу, встановлює правові засади його функціонування, затверджує національні та інші програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку села, встановлює обсяги бюджетного фінансування, напрями й обсяги інвестиційної політики.

Президент України й Кабінет Міністрів України визначають потребу держави в сільськогосподарській продукції та сировині, здійснюють політику підтримки вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції, захисту внутрішнього ринку та ін. Президент України й Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції та бюджетного фінансування створюють, реорганізують і ліквідують центральні та місцеві органи державного управління агропромисловим комплексом.

Органи АРК здійснюють правове регулювання відносин у сфері сільського господарства, затверджують і реалізують програми з питань соціально-економічного та культурного розвитку агропромислового комплексу й села АРК.

Відповідні функції у сфері управління агропромисловим комплексом виконують на підвідомчій їм території обласні, районні місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування. Так, органи місцевого самоврядування вирішують питання передачі земельних ділянок у власність; надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди; реєструють права власності, права користування землею й договори на оренду землі, вилучення (викуп) земель, стягнення плати за землю, ведення земельно-кадастрової документації; погоджують будівництво жилих, виробничих, культурно-побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках. Вони також організовують та здійснюють державний контроль за додержанням земельного й природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного й місцевого значення, відтворенням лісів, вирішують земельні спори.

§ 2. Система органів управління агропромисловим комплексом та їх компетенція

Систему спеціалізованих органів державного управління агропромисловим комплексом очолює Міністерство аграрної політики України.

Міністерство аграрної політики України (далі — Мінагрополітики) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує та координує Кабінет Міністрів України. Мінагрополітики є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління в сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції.

Мінагрополітики в своїй діяльності керується Конституцією, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням «Про Міністерство аграрної політики України», затвердженим Указом Президента України від 7 червня 2000 р., у межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства й здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями Мінагрополітики є: забезпечення реалізації державної аграрної політики, організація розроблення й здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; забезпечення здійснення державного управління в галузях агропромислового виробництва; організація та забезпечення проведення аграрної реформи, здійснення її моніторингу, розроблення й реалізація заходів щодо структурної перебудови галузей агропромислового виробництва; участь у реалізації державної політики в сфері підприємництва; участь у формуванні та реалізації соціальної політики в сільській місцевості; координація діяльності органів влади з питань реалізації державної аграрної політики, соціальної політики в сільській місцевості; забезпечення продовольчої безпеки держави; проведення аграрної реформи.

З метою виконання покладених на нього завдань Мінагрополітики: розробляє основні напрями державної політики, стратегію та механізми її реалізації; бере участь у розробленні й реалізації в галузях агропромислового виробництва бюджетної, податкової та митної політики; формуванні ринків товарів, матеріальних ресурсів, капіталів і послуг; розробляє та організовує реалізацію державних комплексних і цільових програм (концепцій) розвитку агропромислового комплексу, сприяє спеціалізації, концентрації та інтеграції агропромислового виробництва; бере участь у розробленні державної науково-технічної політики; розробляє й здійснює заходи щодо фінансово-кредитного забезпечення діяльності агропромкомплексу; здійснює ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; розробляє системи галузевих стандартів, норм і нормативів, здійснює на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності контроль за їх додержанням; бере участь у проведенні земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновленні їх продуктивної цінності; у реформуванні майнових і земельних відносин у цій сфері тощо.

Крім цього, Мінагрополітики організовує та здійснює державний контроль і нагляд за дотриманням вимог законодавства в процесі експлуатації природоохоронних об’єктів, раціонального використання лісових, водних та інших природних ресурсів; сприяє додержанню та вдосконаленню законодавства з питань, що належать до його відання.

Важливі функції виконує Державний департамент ветеринарної медицини. Він здійснює державну політику в галузі ветеринарної медицини, охороняє територію України від занесення карантинних хвороб тварин, здійснює контроль за експортом та імпортом тварин, продуктів і сировини тваринного й рослинного походження, виробництвом харчових продуктів з метою захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей, охороняє довкілля. Державний департамент здійснює управління ветеринарною медициною, є юридичною особою, очолює його Головний державний інспектор ветеринарної медицини України — Голова департаменту. Він та його заступники призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України.

Керівництво ветеринарною медициною в АРК, областях, містах Києві та Севастополі здійснюють відповідно управління державної ветеринарної медицини АРК, обласні, Київське та Севастопольське міські управління державної ветеринарної медицини.

Керівництво ветеринарною медициною в районах, містах здійснюють відповідно районні, міські управління державної ветеринарної медицини.

Регіональні служби державного ветеринарного контролю на державному кордоні й транспорті очолюють начальники, яких призначає на посаду та звільняє з посади Державний департамент ветеринарної медицини.

Керівники державних органів управління ветеринарної медицини одночасно є головними державними інспекторами ветеринарної медицини відповідних адміністративно-територіальних одиниць і служб.

У галузі карантину рослин державне управління здійснює Державна служба з карантину рослин України, яка включає Головну державну інспекцію з карантину рослин України, Центральну науково-дослідну карантинну лабораторію та Центральний фумігаційний загін. Головній державній інспекції з карантину рослин підпорядковано державні інспекції з карантину рослин АРК, прикордонні обласні або обласні та міські інспекції з карантину рослин, пункти карантину рослин при морських і річкових портах (на пристанях), на залізничних станціях і в аеропортах, на підприємствах поштового зв’язку, автовокзалах, пунктах пропуску на державному кордоні України, лабораторії та обласні фумігаційні загони. У разі необхідності пункти карантину рослин можуть створювати на інших об’єктах.

Основними завданнями цих органів є: охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних організмів; своєчасне виявлення, локалізація та ліквідація карантинних організмів, а також запобігання їх проникненню в регіони країни, де вони відсутні; здійснення державного контролю за дотриманням карантинного режиму й проведенням заходів з карантину рослин під час вирощування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, зберігання, переробки, реалізації та використання підкарантинних матеріалів і об’єктів.

У межах своїх повноважень на основі виконання актів законодавства Мінагрополітики видає накази, організовує та контролює їх виконання. Рішення, прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими до виконання центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями всіх форм власності та громадянами.

Місцевими органами управління в аграрній сфері є Головні управління сільського господарства й продовольства обласної, управління сільського господарства й продовольства Севастопольської міської, управління (відділ) сільського господарства районної державної адміністрації.

Державну політику в галузі земельних відносин здійснює Державний комітет України по земельних ресурсах, який підпорядковується Кабінету Міністрів України та входить до складу агропромислового комплексу. Він у межах своєї компетенції здійснює державне управління земельними ресурсами, спрямовує діяльність підпорядкованих йому державних органів земельних ресурсів на проведення земельної реформи, забезпечення раціонального використання й охорони земельних ресурсів.

§ 3. Державний контроль у агропромисловому комплексі

Крім функцій управління агропромисловим комплексом, держава здійснює також функції контролю за додержанням чинного законодавства в цій сфері через відповідні структурні підрозділи.

Інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції обласної, Севастопольської міської державної адміністрації згідно з Типовим положенням про них від 20 жовтня 2000 р. здійснюють державний нагляд за додержанням товаровиробниками, заготівельними організаціями, підприємствами, господарствами стандартів, технічних умов та інших нормативних документів, пов’язаних із якістю та сертифікацією сільськогосподарської продукції; беруть участь у організації роботи щодо формування державних і регіональних ресурсів, закупівлі на конкурсних засадах (через систему інфраструктури аграрного ринку) сільськогосподарської продукції та сировини за державні кошти для забезпечення потреб внутрішнього й зовнішнього ринку тощо. Відповідно до покладених на них завдань такі інспекції беруть участь у формуванні обсягів сільськогосподарської продукції та сировини, що поставляють для державних і регіональних потреб, готують інформаційні матеріали для відповідної держадміністрації та Мінагрополітики; здійснюють інспекційний контроль за якістю й екологічною чистотою продукції, яку реалізують на внутрішньому й зовнішньому ринку, контролюють процес її сертифікації; контролюють правильність приймання сільськогосподарської продукції закупівельними та переробними підприємствами й організаціями, визначення якості цієї продукції, дотримання правил зберігання під час закладання її до державних ресурсів, державного резерву та регіональних фондів, а також здійснюють нагляд за їх цільовим використанням і виконують інші функції відповідно до законодавства.

Державні інспектори якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції мають право: здійснювати перевірки додержання сільськогосподарськими виробниками, заготівельними підприємствами й організаціями, незалежно від форм власності, вимог стандартів, технічних умов та інших нормативних документів у процесі заготівлі, торгівлі, відвантаження, зберігання продукції та проведення розрахунків за неї; давати їх керівникам обов’язкові до виконання розпорядження про усунення виявлених порушень; відбирати безоплатно у виробників, заготівельних і збутових підприємств і організацій, незалежно від форм власності, зразки сільськогосподарської продукції для перевірки її на відповідність вимогам стандартів, технічних умов та інших нормативних документів, пов’язаних із якістю й сертифікацією сільськогосподарської продукції; забороняти здавання-приймання та відвантаження такої продукції, якщо вона не відповідає вимогам стандартів, технічних умов та інших нормативних документів.

Інспекції державного технічного нагляду обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації відповідно до Типового положення про них від 12 січня 1996 р. реалізують державну політику в здійсненні нагляду за додержанням правил технічної експлуатації, ремонту й вибракування сільськогосподарських машин підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності, й громадянами, правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу.

Інженери-інспектори таких інспекцій мають право: безперешкодно відвідувати підприємства та організації для проведення перевірок; вимагати зупинення тракторів і самохідних машин для перевірки їх технічного стану; перевіряти наявність у трактористів-машиністів посвідчення тракториста-машиніста й реєстраційного документа; направляти на позачерговий медичний огляд трактористів-машиністів. Крім того, вони можуть заборонити експлуатацію сільськогосподарських машин, робити попередження трактористам-машиністам у талоні попереджень тощо.

Відповідно до Закону України «Про ветеринарну медицину» від 15 листопада 2001 р. державний ветеринарно-санітарний контроль здійснюють лікарі державних установ ветеринарної медицини, а на об’єктах Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та Державної служби у справах охорони державного кордону України — підрозділ ветеринарної медицини цих органів. Державний ветеринарно-санітарний нагляд здійснюють Головний державний інспектор ветеринарної медицини України, його заступники, головні державні інспектори ветеринарної медицини АРК, областей, міст Києва та Севастополя, міст, районів, їх заступники, головні державні інспектори ветеринарної медицини регіональних служб державно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, їх заступники й державні інспектори ветеринарної медицини. Державний ветеринарно-санітарний контроль — перевірка лікарями державної ветеринарної медицини додержання ветеринарно-санітарних вимог, установлених законодавством у процесі виробництва, заготівлі, зберігання, транспортування, реалізації, у тому числі експорту, імпорту продукції тваринного, а на ринках і рослинного походження, ветеринарних лікарських засобів, готових кормів, кормових добавок і засобів ветеринарної медицини, а також під час будівництва, реконструкції, модернізації та введення в експлуатацію підприємств чи окремих потужностей з виробництва, зберігання, реалізації продукції тваринного походження та ветеринарних препаратів. Державний ветеринарно-санітарний нагляд — це інспектування державними інспекторами ветеринарної медицини з метою повторної перевірки стану додержання законодавства з питань ветеринарної медицини.

Організацію та здійснення державного ветеринарного контролю покладено на головних державних інспекторів ветеринарної медицини, їх заступників і державних інспекторів ветеринарної медицини.

Посадові особи, які здійснюють державний ветеринарний контроль мають право: перевіряти додержання суб’єктами господарювання ветеринарно-санітарних правил транспортування об’єктів державного ветеринарно-санітарного контролю й нагляду та вимог щодо оформлення ветеринарних документів; перевіряти якість та безпеку продукції тваринного походження на всіх стадіях виробництва, її відповідність стандартам; проводити відбір продукції тваринного походження для ветеринарно-санітарної експертизи; перевіряти санітарний стан виробничих приміщень і умов зберігання продукції тваринного походження; перевіряти якість і безпеку виготовлення, умови зберігання продукції тваринного походження; перевіряти експортні, імпортні, транзитні об’єкти державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду.

Посадові особи, які здійснюють державний ветеринарно-санітарний нагляд, мають право: безперешкодно відвідувати об’єкти державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду всіх форм власності на відповідній території; одержувати інформацію, необхідну для встановлення епізоотичного стану, виявлення причин захворювання тварин і оцінки ветеринарно-санітарної якості та безпеки продукції тваринного походження, перевіряти стан здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю; видавати обов’язкові для виконання розпорядження про здійснення протиепізоотичних і ветеринарно-санітарних заходів; обмежувати, тимчасово припиняти або забороняти будівництво (реконструкцію) об’єктів державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду, обмежувати, забороняти або припиняти діяльність суб’єктів господарювання в разі порушення ними ветеринарно-санітарних вимог, що може зумовити загрозу життю та здоров’ю людей і тварин; накладати адміністративні стягнення та інше. Такі особи зобов’язані в разі виявлення вогнищ гострих інфекційних захворювань або масових отруєнь тварин упродовж доби внести до відповідного органу виконавчої влади подання про встановлення особливого режиму та правил, виконання яких забезпечуватиме нерозповсюдження збудників інфекційних хвороб, екологічне благополуччя продуктів і сировини тваринного походження, охорону довкілля; брати участь у діяльності державних комісій з прийняття в експлуатацію об’єктів державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду.

Згідно із Законом України «Про карантин рослин» у редакції від 3 квітня 2003 р. державний контроль з карантину рослин здійснюють посадові особи Державної служби з карантину рослин України за додержанням фітосанітарних правил, яка включає Головну державну інспекцію з карантину рослин України з центральною науково-дослідною карантинною лабораторією і центральним фумігаційним загоном. Прикордонні державні інспекції з карантину рослин АРК, прикордонні обласні або обласні й міські інспекції з карантину рослин здійснюють державний фітосанітарний контроль: за виробництвом, заготівлею, транспортуванням, збереженням, переробкою, використанням і реалізацією насіння, рослин і продукції рослинного походження, що експортують або імпортують; за проведенням карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами; за діяльністю інтродукційно-карантинних розсадників, державних сортодільниць, оранжерей і теплиць, що проводять карантинну перевірку насіння рослин і садивного матеріалу, завезених із-за кордону.

§ 4. Адміністративна відповідальність за правопорушення в агропромисловому комплексі

Відносно фізичних осіб (громадян, посадових осіб) у сфері агропромислового комплексу КпАП України передбачено адміністративну відповідальність за такі адміністративні правопорушення: потрава посівів, зіпсування або знищення зібраного врожаю сільськогосподарських культур, пошкодження насаджень колективних сільськогосподарських підприємств, інших державних і громадських чи селянських (фермерських) господарств (ст. 104); порушення порядку й умов ведення насінництва (ст. 104¹); порушення правил щодо боротьби з карантинними шкідниками й хворобами рослин і бур’янами (ст. 105); вивезення матеріалів, що не пройшли карантинну перевірку або відповідну обробку (ст. 106); невжиття заходів щодо забезпечення охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць їх зберігання та переробки (ст. 106¹); незаконні посів і вирощування снотворного маку чи конопель (ст. 106²); порушення правил щодо карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог (ст. 107); порушення законодавства про племінну справу в тваринництві (ст. 107¹); грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації сільськогосподарських машин і техніки безпеки (ст. 108).

Крім цього, встановлено адміністративну відповідальність за псування й забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52), порушення правил використання земель (ст. 53), самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53¹), приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст. 53²), несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54), самовільне відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою (ст. 55), а також за порушення інших вимог природоохоронного законодавства.

Справи про адміністративні правопорушення в агропромисловому комплексі розглядають адміністративні комісії при виконкомах міських, районних у містах рад (статті 104, 105), районні (міські) суди (судді) (ч. 1 ст. 106¹), органи внутрішніх справ (ч. 2 ст. 106¹, ч. 2 ст. 106²), органи державного ветеринарного контролю (ст. 107), органи державної служби з карантину рослин (статті 105, 106), органи по земельних ресурсах (статті 52–56), органи державного сільськогосподарського технічного нагляду (ст. 108).

Вищезазначеним Законом України «Про ветеринарну медицину» суб’єкти господарювання — будь-які юридичні особи, діяльність яких пов’язано з утриманням, транспортуванням і реалізацією тварин; зберіганням, переробкою, транспортуванням і реалізацією продукції тваринного, а на ринках і рослинного походження; виробництвом і реалізацією ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів, кормових добавок, здійсненням лабораторної діагностики та наданням ветеринарних послуг, несуть відповідальність у вигляді штрафу за порушення ветеринарно-санітарних правил, інструкцій щодо профілактики та ліквідації інфекційних хвороб тварин; невиконання заходів щодо карантину тварин або інших карантинних обмежень; переміщення через митний кордон без обов’язкового проведення ветеринарно-санітарної експертизи підконтрольних ветеринарному нагляду об’єктів; реалізацію ввезених на територію України продукції тваринного й рослинного походження, кормів для тварин, що не пройшли в Україні ветеринарно-санітарної експертизи; реалізацію на території України ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів, кормових добавок і засобів ветеринарної медицини, не зареєстрованих в Україні; ухилення від пред’явлення або не-пред’явлення тварин для проведення ветеринарного огляду, обов’язкових заходів (дослідження, щеплення, обробки) щодо профілактики хвороб тварин; виготовлення харчових продуктів із сировини тваринного походження та забороненої для використання, в тому числі з м’яса трупів тварин, уражених електричним струмом, отруєних хімікатами, утоплених, а також вимушено забитих (дорізаних), що не пройшли ветеринарно-санітарної експертизи; ухилення від обов’язкової ветеринарно-санітарної експертизи продукції тваринного або рослинного походження; надання власником (уповноваженою особою) торговельних об’єктів дозволу на реалізацію тварин і продукції тваринного, а на ринках і рослинного походження, що не пройшли ветеринарно-санітарної експертизи; ухилення від виконання або неналежне виконання приписів державних інспекторів ветеринарної медицини.

Накладати штрафи від імені державного департаменту ветеринарної медицини, його територіальних органів і регіональних служб державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні й транспорті мають право головні державні інспектори ветеринарної медицини, їх заступники, державні інспектори ветеринарної медицини.

§ 1. Організаційно-правові засади управління будівництвом і житлово-комунальним господарством

Державне управління будівництвом і житлово-комунальним господарством здійснюють із урахуванням загальнодержавних інтересів, інтересів регіонів та місцевого самоврядування, що пов’язано з розмежуванням державної власності (на загальнодержавну й місцеву) та закріпленням за органами місцевого самоврядування об’єктів будівельного комплексу й житлово-комунального господарства. В діяльності по здійсненню управління сферами, що аналізуються, в нинішніх умовах господарювання відповідні органи реалізують свої функції переважно шляхом координаційних, дозвільних, контрольно-наглядових повноважень. Слід ураховувати також те, що в управлінні будівництвом і житлово-комунальним господарством переплітаються інтереси не тільки органів, які безпосередньо вирішують ці питання, а й інших, оскільки всі органи державного управління, органи місцевого самоврядування, господарюючі та інші суб’єкти ведуть будівельні роботи, а житлово-комунальне господарство здебільшого передано в підпорядкування місцевим ланкам виконавчої системи та системи самоуправління.

Управління будівництвом і житлово-комунальним господарством охоплює дві важливі складові частини економіки України: будівництво й житлову сферу.

Будівництво є галуззю матеріального виробництва, яка забезпечує створення та реконструкцію об’єктів виробничого, комунально-побутового, соціально-культурного й житлового призначення.

Управління будівництвом охоплює проведення єдиної технічної політики в галузі, планування та розробку організаційно-правових засад проектування й будівництва, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення, нормування, роботу з кадрами, організацію техніки безпеки й охорону праці, проведення заходів щодо підвищення якості архітектурних і будівельних робіт, здійснення контролю за додержанням будівельних правил, норм і стандартів тощо.

Житлова сфера включає управління житловим фондом і об’єктами комунального господарства, їх утримання, будівництво й ремонт.

Житловий фонд — це сукупність жилих будинків, а також жилих приміщень незалежно від форм власності. Він складається з державного житлового фонду, громадського житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів і приватного житлового фонду.

Комунальне господарство поділяють на такі групи об’єктів: а) санітарно-технічні (водоводи, каналізація, підприємства по очищенню міст); б) енергетичні (електростанції, котельні, теплові, електричні й газові мережі); в) транспортні (тролейбуси, трамваї); г) об’єкти зовнішнього благоустрою (шляховоди, зелені насадження, мостові, набережні та ін.).

Відповідно до Концепції державної житлової політики, схваленої постановою Верховної Ради України від 30 червня 1995 р., спорудження, реконструкція та утримання житла є одним із пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку країни, важливим фактором зниження соціальної напруженості в суспільстві.

Органи управління житлово-комунальним господарством організовують виконання програм розвитку галузі, забезпечують діяльність житлово-комунальних об’єктів, підбір і розстановку кадрів, проводять єдину технічну політику, здійснюють заходи щодо вдосконалення комунального обслуговування населення, промислових і соціально-культурних об’єктів, розробку й організаційне забезпечення управлінських рішень.

Особливістю управління житлово-комунальним господарством є те, що значні повноваження по управлінню цією галуззю мають місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, які, в свою чергу, приймають регіональні програми розвитку підприємств галузі та організовують їх виконання. Слід відзначити, що поступово, в міру продовження економічних реформ, здійснюватиметься перерозподіл функцій між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями в сфері будівництва, реконструкції та утримання житла з метою їх децентралізації.

Правові та організаційні засади управління будівництвом і житлово-комунальним господарством закріплено в низці актів, серед яких головними є Закони України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р. та «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 р., а також Указ Президента України «Про пріоритетні завдання в сфері містобудування» від 13 травня 1997 р..

§ 2. Система органів управління будівництвом і житлово-комунальним господарством

Центральними органами державного управління будівництвом і житлово-комунальним господарством є Державний комітет комунального господарства та Державний комітет України з будівництва та архітектури (далі — Держбуд України). Вони діють на підставі положень про них, затверджених Указами Президента України відповідно від 19 серпня 2002 р. та 20 серпня 2002 р. Повноваження названих органів доцільно розкрити на прикладі Держбуду України.

Держбуд України бере участь у формуванні державної житлової політики, державної науково-технічної та економічної політики в сфері містобудування, будівництва й комунального господарства та забезпечує проведення її в життя.

Основними завданнями Держбуду України є: забезпечення проведення реформ у підвідомчих йому галузях господарства; забезпечення в них розроблення та реалізації заходів щодо енерго- та ресурсозбереження; впровадження екологічно безпечних технологій; здійснення заходів щодо комплексного планування територій, поліпшення архітектурно-планувального та інженерно-технічного рівня забудови населених пунктів, будинків і споруд; здійснення заходів щодо підвищення техніко-економічного рівня галузі будівництва та промисловості будівельних матеріалів; організація роботи по стандартизації тощо.

Відповідно до покладених на нього завдань Держбуд України: забезпечує розроблення, затвердження, видання й контроль за додержанням державних стандартів, норм і правил; бере участь у розробленні, затвердженні та реалізації містобудівної документації; у реалізації заходів, спрямованих на проведення економічних реформ і демонополізацію; здійснює координацію та нормативно-методичне забезпечення діяльності місцевих органів містобудування й архітектури, капітального будівництва, інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю, бюро технічної інвентаризації та ін.

Держбуд України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує та систематично контролює їх виконання; узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його відання; розробляє пропозиції про його вдосконалення та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Держбуду України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності в ньому діє колегія в складі Голови Держбуду України (голова колегії), заступників Голови за посадою, а також інших керівних працівників Держбуду України.

Управління будівництвом і житлово-комунальним господарством на місцях покладено на відповідні управління та відділи місцевих державних адміністрацій. Так, при обласних державних адміністраціях діють управління містобудування й архітектури, управління житлово-комунального господарства та управління капітального будівництва, а в районних державних адміністраціях функцію управління забезпечують відділи містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства. Ці органи утворюються і діють відповідно до положень, затверджених Кабінетом Міністрів України. Вони здійснюють керівництво дорученими їм сферами будівництва й житлово-комунального господарства, несуть відповідальність за їх розвиток на підвідомчій їм території, координують діяльність підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління відповідної місцевої державної адміністрації.

§ 3. Місцеве самоврядування, будівництво й житлово-комунальне господарство

Реформування будівельного комплексу й житлово-комунального господарства потребує не тільки координації зусиль багатьох міністерств і відомств, а й перенесення центра ваги реалізації проблем на місця. У зв’язку з цим, великого значення набуває діяльність органів місцевого самоврядування, які мають значні повноваження в галузі житлово-комунального господарства й будівництва.

Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування мають такі власні (самоврядні) повноваження в галузі житлово-комунального господарства: управління об’єктами житлово-комунального господарства, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації; облік громадян, які відповідно до законодавства мають потребу в житлі, організація благоустрою населених пунктів тощо.

Поряд із власними повноваженнями органи місцевого самоврядування мають і делеговані їм повноваження в галузі житлово-комунального господарства. Серед основних із них слід назвати: здійснення відповідно до законодавства контролю за належною експлуатацією та організацією обслуговування населення підприємствами житлово-комунального господарства; облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за його використанням; видача ордерів на заселення жилої площі в будинках державних і комунальних організацій; облік і реєстрація згідно із законом об’єктів нерухомого майна незалежно від форм власності.

У галузі будівництва органи місцевого самоврядування мають як власні, так і делеговані повноваження. Серед їх власних повноважень основними є: організація за рахунок власних коштів і на пайових засадах будівництва, реконструкції та ремонту об’єктів комунального господарства й соціально-культурного призначення, жилих будинків, а також шляхів місцевого значення; підготовка й затвердження відповідних місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації; координація на відповідній території діяльності суб’єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів; надання відповідно до законодавства дозволу на спорудження об’єктів містобудування незалежно від форм власності.

До делегованих повноважень органів місцевого самоврядування законодавство відносить організацію роботи, пов’язаної зі створенням і веденням містобудівного кадастру населених пунктів: прийняття в експлуатацію закінчених об’єктів будівництва; здійснення в установленому порядку державного контролю за додержанням законодавства, положень затвердженої містобудівної документації; вирішення згідно із законодавством спорів з питань містобудування тощо.

§ 4. Державний контроль у будівництві та житлово-комунальному господарстві

Однією з основних функцій Держбуду України та його органів на місцях є організація й забезпечення державного архітектурно-будівельного контролю та контролю за технічним станом житлового фонду й об’єктів комунального призначення незалежно від форм власності.

Державний архітектурно-будівельний контроль — це сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на забезпечення додержання законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурних вимог і технічних умов, а також положень затвердженої містобудівної документації та проектів конкретних об’єктів, місцевих правил забудови населених пунктів усіма суб’єктами містобудівної діяльності.

Безпосередньо державний архітектурно-будівельний контроль здійснюють Державна архітектурно-будівельна інспекція в складі Держбуду України та інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в складі місцевих органів містобудування й архітектури. Ці інспекції діють згідно з Положенням про державний архітектурно-будівельний контроль, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. (в редакції від 7 квітня 1995 р.).

Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю видають забудовникам дозволи на виконання робіт з будівництва, реконструкції, реставрації та капітального ремонту; беруть участь у роботі комісій з прийняття в експлуатацію закінчених об’єктів будівництва, а також у розслідуванні причин аварій на будівництві; здійснюють вибіркові перевірки; розглядають справи про правопорушення в сфері містобудування; аналізують і узагальнюють матеріали контролю; готують пропозиції відповідним органам щодо вдосконалення державних стандартів, норм і правил.

Контроль за технічним станом житлового фонду й об’єктів комунального призначення здійснюють посадові особи управлінь і відділів житлово-комунального господарства місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Вони мають право: проводити обстеження й перевірки підконтрольних об’єктів; давати приписи власникам і користувачам про усунення виявлених порушень; вносити пропозиції щодо притягнення винних до адміністративної відповідальності тощо.

З метою посилення контролю за технічним станом міського електротранспорту в Держбуді України створено та діють Головна державна технічна інспекція, а також державні регіональні технічні інспекції у містах. Здійснюючи постійний державний контроль за технічним станом міськелектротранспорту, посадові особи цих інспекцій мають право застосовувати як адміністративно-попереджувальні заходи, так і заходи адміністративного припинення.

§ 5. Адміністративна відповідальність за правопорушення в будівництві та житлово-комунальному господарстві

Адміністративна відповідальність у галузі будівництва настає за: недодержання державних стандартів, норм і правил під час проектування та будівництва (ст. 96 КпАП); порушення законодавства під час планування й забудови територій (ст. 96¹ КпАП); самовільне будівництво будинків або споруд (ст. 97 КпАП).

Справи про адміністративні правопорушення розглядають інспекції державного архітектурно-будівельного контролю й адміністративні комісії.

Суб’єктами адміністративної відповідальності за правопорушення в галузі будівництва можуть бути як громадяни, так і посадові особи. Крім них, згідно із Законом України «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ і організацій за правопорушення у сфері містобудування» від 14 жовтня 1994 р. відповідальність у цій галузі несуть також юридичні особи.

Справи про правопорушення в галузі будівництва й у сфері містобудування розглядають інспекції державного архітектурно-будівельного контролю та адміністративні комісії.

У галузі житлово-комунального господарства адміністративна відповідальність згідно з КпАП настає за порушення порядку взяття на облік та строків заселення жилих будинків і жилих приміщень (ст. 149); порушення правил користування жилими будинками й жилими приміщеннями (ст. 150); самоправне зайняття жилого приміщення (ст. 151). Адміністративними правопорушеннями визнають також порушення правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів (ст. 152); знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення населених пунктів (ст. 153); порушення правил тримання собак і котів (ст. 154).

Справи про адміністративні правопорушення розглядають адміністративні комісії, виконавчі комітети селищних, сільських рад, органи Міністерства екології та природних ресурсів України.

§ 1. Організаційно-правові засади управління комунікаціями

У широкому плані під управлінням комунікаціями розуміють управління транспортом, зв’язком, мережами й системами паливного, енергетичного та водного постачання, тобто управління всіма галузями господарства, що обслуговують сфери виробництва (промисловість, агропромисловий комплекс тощо) та життєдіяльність людей, але не створюють матеріальних цінностей.

Термін «комунікації» означає шляхи сполучення, сукупність усіх видів шляхів сполучення, які підготовлено та влаштовано таким чином, щоб забезпечувати процес переміщення людей і вантажів різного призначення, і є складовою частиною кожного виду транспорту. Регулювання діяльності транспорту й зв’язку належить до різних галузей права: адміністративного, цивільного, фінансового та ін.

Управління транспортом і зв’язком регулюють закони, кодекси, статути, положення про окремі види транспорту й зв’язку. Організаційно-правові, економічні засади діяльності транспорту визначає Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р.

В Україні діє єдина транспортна система, яка повинна відповідати вимогам суспільного виробництва й національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки.

До єдиної транспортної системи належать: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт і метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування.

Правовий статус залізничного транспорту визначає Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р., а також Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р., морського — Кодекс торгового мореплавства України, річкового — Водний кодекс України, авіаційного — Повітряний кодекс України, автомобільного — Закон України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 р. (в редакції від 10 листопада 1994 р.), а також Статут автомобільного транспорту України, трубопровідного — Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р.

§ 2. Органи управління транспортом і шляховим господарством

Державне управління в галузі транспорту здійснюють Міністерство транспорту України (далі — Мінтранс України), спеціально уповноважені на те органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування. Мінтранс України є центральним органом, що забезпечує управління транспортом на території всієї держави. Діяльність Мінтрансу України регулює Положення про нього, затверджене Указом Президента України від 11 травня 2000 р..

Мінтранс України реалізує державну політику в галузі транспорту й дорожнього господарства; сприяє структурній перебудові економіки України; здійснює керівництво транспортно-дорожнім комплексом; несе відповідальність за його розвиток; координує роботу об’єднань, установ, підприємств і організацій залізничного, морського, річкового, авіаційного, автомобільного та дорожнього господарства, які входять до сфери його управління.

На Мінтранс України покладено такі завдання: здійснення державного управління транспортним комплексом України; реалізація державної політики становлення й розвитку транспортного комплексу України для забезпечення своєчасного, повного та якісного задоволення потреб населення й суспільного виробництва в перевезеннях; забезпечення взаємодії та координації роботи автомобільного, авіаційного, залізничного, морського й річкового транспорту та дорожнього комплексу; здійснення заходів щодо створення єдиної транспортної системи України; створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту всіх форм власності; забезпечення входження транспортного комплексу України до європейської та світової транспортних систем.

Відповідно до цих завдань Мінтранс України: забезпечує виконання єдиної державної економічної, тарифної, інвестиційної, науково-технічної та соціальної політики на транспортно-дорожньому комплексі; забезпечує захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування; сприяє розвиткові зовнішньоекономічних зв’язків, а за дорученням Кабінету Міністрів України представляє інтереси транспортно-дорожнього комплексу в міжнародних організаціях й укладає міжнародні договори; видає ліцензії на міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним та автомобільним (крім країн СНД), повітряним, річковим, морським транспортом; контролює дотримання ліцензійних умов під час здійснення цих видів діяльності; здійснює контроль за додержанням підприємствами законодавства й міжнародно-правових норм тощо.

Щодо завдань органів, які входять до системи Мінтрансу України, то стосовно них здійснюється розмежування їх повноважень.

§ 3. Управління залізничним транспортом

Через Мінтранс України здійснюється управління залізничним транспортом держави. До складу залізничного транспорту належать підприємства залізничного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, навчальні заклади, технічні школи, дитячі дошкільні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури й спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, інші підприємства, установи й організації, незалежно від форм власності, що забезпечують його функціонування.

Управління залізничним транспортом здійснює Державна адміністрація залізничного транспорту України (далі — Укрзалізниця). Діяльність Укрзалізниці врегульовано Положенням про Державну адміністрацію залізничного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р., та іншими нормативними актами. Укрзалізниця — це орган управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчий Мінтрансу України. До сфери управління Укрзалізниці входять Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська залізниці, а також інші об’єднання, підприємства, установи й організації залізничного транспорту.

До основних завдань Укрзалізниці належать: організація злагодженої роботи залізниць і підприємств з метою задоволення потреб суспільного виробництва й населення в перевезеннях; забезпечення ефективної експлуатації залізничного рухомого складу, його ремонту та оновлення; розроблення концепцій розвитку залізничного транспорту; вжиття заходів для забезпечення безпеки функціонування мобілізаційної підготовки й цивільної оборони на залізничному транспорті та його діяльності під час ліквідації наслідків аварій, стихійного або іншого лиха тощо.

Укрзалізницю очолює генеральний директор, який за посадою є першим заступником Міністра транспорту України. Генеральний директор має заступників, яких за поданням Міністра транспорту України призначає Кабінет Міністрів України.

Для розроблення основних напрямів розвитку залізничного транспорту, а також розв’язання найважливіших питань його господарської діяльності створюється рада Укрзалізниці. Склад ради та положення про неї затверджує Міністр транспорту України. Рішення ради втілюють у життя наказами генерального директора.

Укрзалізниця є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахункові рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Укрзалізниця видає накази, обов’язкові до виконання залізницями та підприємствами, які входять до сфери управління Укрзалізниці.

Наступною ланкою управління залізничним транспортом є управління залізницями, в яких функціонують відділення залізниць. Очолюють управління залізниць і відділення відповідні начальники.

Низовою ланкою залізничного транспорту є залізнична станція (пасажирська, вантажна, сортувальна). Очолює її начальник станції.

§ 4. Управління морським і річковим транспортом

Морський і річковий транспорт України є комплексною галуззю управління. Його діяльність регулюється системою норм, що зачіпають як адміністративно-правові, так і інші відносини (цивільно-правові, земельні, трудові, фінансові тощо). Основним нормативним актом, що регулює управління морським і річковим транспортом, є Положення про Державний департамент морського і річкового транспорту України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2000 р.

Державне регулювання управлінням водним транспортом на законодавчому рівні здійснюють відповідно до Закону України «Про транспорт», Кодексу торгового мореплавства України, Водного кодексу України та Положення про Державний департамент морського і річкового транспорту України, інших нормативних актів. Аналіз цих актів свідчить про те, що роботу органів виконавчої влади на морському й річковому транспорті насамперед спрямовано на управління господарською діяльністю підприємств, що не дозволяє створити оптимальну й ефективну систему управління водним транспортом України.

Сьогодні судна під Державним Прапором України перебувають: у загальнодержавній власності; у комунальній власності; у колективній і приватній власності юридичних та фізичних осіб. Специфіка регулювання діяльності водного транспорту полягає в розмежуванні функцій відповідальності держави перед світовим співтовариством і функцій відповідальності за господарську діяльність конкретних підприємств.

Управління морським і річковим транспортом здійснюють органи державної виконавчої влади, підвідомчі Мінтрансу України. До об’єктів їх управління належать об’єднання, підприємства, установи й організації морського та річкового транспорту. Так, перевезенням наливних та сухих вантажів великої номенклатури в Україні займаються сім державних, орендних та акціонерних компаній: Чорноморське та Азовське морські пароплавства; компанії — Дунайська, «Укрферрі», Українське морське пароплавство, «Укртанкер», «Укріфер», Керченська паромна переправа. Всього в Україні мають флот понад 240 організацій і підприємств різних форм власності.

Основні завдання Мінтрансу України на морському й річковому флоті полягають у: організації злагодженої роботи підприємств, що належать до сфери його управління, з метою задоволення потреб населення й суспільного виробництва в морських і річкових перевезеннях; вжитті заходів для ефективного використання рухомого складу морського й річкового транспорту, його поновлення, ремонту, забезпечення матеріально-технічними та паливно-енергетичними ресурсами; забезпеченні безпеки функціонування морського й річкового транспорту.

У взаємовідносинах з міжнародними морськими організаціями Мінтранс України виконує функції Морської адміністрації України. Для визначення основних напрямів розвитку морського й річкового транспорту, розв’язання найважливіших питань його господарської діяльності створюють раду. Склад ради, положення про неї затверджує Міністр транспорту України, а рішення ради проводять у життя наказами.

Мінтранс України здійснює функції управління щодо державних морських пароплавств і портів, підприємств тощо, а також організовує роботу з підготовки й підвищення кваліфікації кадрів, розроблення вимог, що висувають до рівня кваліфікації та професійної підготовки й сертифікації кадрів галузі.

Місцевими органами управління є порти (морські, річкові). Україна має 18 морських портів.

Правовий статус морського порту полягає в тому, що морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території та акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, які належать порту.

На території порту можуть діяти підприємства й організації всіх форм власності, метою та видом діяльності яких є обслуговування суден, пасажирів і вантажів. Морський порт не має права перешкоджати діяльності цих підприємств і організацій, а також втручатися в їх господарську діяльність (за деякими винятками). Перелік морських портів України, відкритих для заходу іноземних суден, визначає Кабінет Міністрів України.

На території України наявні торгові, рибні та інші спеціалізовані морські порти.

Управління морським портом здійснює начальник порту. Він видає обов’язкові правові акти, що регулюють питання безпеки руху, охорони вантажів, майна порту та громадського порядку, проведення санітарних і протипожежних заходів у порту, охорони довкілля, порядку заходу суден у морські порти та виходу з них, видає звід звичаїв порту, а також розпорядження про затримання суден і вантажів у порядку, передбаченому ст. 80 Кодексу торгового мореплавства України та щодо забезпечення безпеки руху в портових водах, безпечної стоянки та обробки суден. Начальник морського порту розглядає справи про адміністративні правопорушення й накладає адміністративні стягнення.

Низовою господарською одиницею з погляду управління є морське судно. Правове становище екіпажу судна, що плаває під Державним Прапором України, а також взаємовідносини між членами екіпажу, які беруть участь у експлуатації цього судна, між членами екіпажу та судноволодільцем визначають різні галузі законодавства.

Управління судном покладено на його капітана. Капітан судна наділений певними адміністративно-правовими повноваженнями, його розпорядження мають беззаперечно виконувати всі особи, які перебувають на судні.

Якщо дії особи, яка перебуває на судні, загрожують безпеці судна або людям і майну, капітан судна має право ізолювати цю особу в окремому приміщенні.

Управління річковим транспортом загального користування також перебуває у віданні Мінтрансу України.

До складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти й пристані, судна, суднобудівно-ремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв’язку (вузли зв’язку, радіоцентри й радіостанції), навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, культури, проектно-конструкторські організації та інші установи й організації, незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту.

Низовими ланками в системі річкового флоту є річкові порти та пристані, які здійснюють приймання й навантаження вантажу, перевезення пасажирів, організовують технічне обслуговування річкових суден. Річкові порти поділяють на вантажні, пасажирські та об’єднані. Порти й пристані очолюють начальники.

Річкове судно — первинна виробнича ланка річкового транспорту. Керує екіпажем судна капітан, який несе відповідальність за порядок на судні, нормальний технічний стан судна, схоронність вантажу, що перевозить, і обслуговування пасажирів.

§ 5. Управління автомобільним транспортом

Автомобільний транспорт є однією з важливих галузей господарства, забезпечує поряд з іншими видами транспорту виробництво та обіг продукції промисловості й сільського господарства, потреби будівництва, задовольняє потреби населення в перевезеннях, а також сприяє зміцненню оборони України.

До складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, авторемонтні та шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства, а також автовокзали й автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації та соціально-побутові заклади, інші підприємства, установи й організації, незалежно від форм власності, що забезпечують роботу автомобільного транспорту. Управління автомобільним транспортом здійснює Мінтранс України.

До сфери його управління належать об’єднання, підприємства, установи й організації автомобільного транспорту. Основні завдання, функції та права органів управління автомобільним транспортом передбачено в Положенні про Державний департамент автомобільного транспорту України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2000 р., а також у Статуті автомобільного транспорту України, який визначає обов’язки, права та відповідальність автотранспортних підприємств, організацій, незалежно від їх відомчого підпорядкування, а також громадян, що користуються автомобільним транспортом.

Основними завданнями органів управління автомобільним транспортом є: організація злагодженої роботи об’єднань, підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління, з метою задоволення потреб суспільного виробництва й населення в автомобільних перевезеннях; вжиття заходів для ефективного використання рухомого складу автомобільного транспорту, його поновлення, ремонту, забезпечення матеріально-технічними та паливно-енергетичними ресурсами, визначення структури парку; організація виконання вимог щодо забезпечення безпеки дорожнього руху тощо.

Укравтотранс у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами АРК, органами місцевого самоврядування, а також відповідними органами інших держав. Укравтотранс у межах своїх повноважень на основі законодавства України видає накази, організовує та контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством України, рішення Укравтотрансу є обов’язковими до виконання підприємствами, установами й організаціями, незалежно від форм власності, та громадянами.

Для розроблення основних напрямів розвитку автомобільного транспорту, розв’язання найважливіших питань його діяльності утворюють раду Укравтотрансу, склад якої затверджує Міністр транспорту України. Укравтотранс є юридичною особою.

Постановою Кабінету Міністрів України від 4 грудня 1998 р. створено автотранспортні управління Мінтрансу України, а також затверджено відповідне Положення про них.

Автотранспортні управління в АРК і областях є територіальними органами Мінтрансу України. Основними завданнями управлінь є: забезпечення державного регулювання діяльності автомобільного транспорту та здійснення контролю за додержанням суб’єктами підприємницької діяльності всіх форм власності, що виконують перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, вимог нормативних актів, стандартів і норм, що регулюють перевезення пасажирів і вантажів автотранспортом. Управління очолюють начальники, яких призначає на посаду та звільняє з посади Міністр транспорту України за погодженням з Радою міністрів АРК, обласними державними адміністраціями. Управління є юридичними особами.

Стосовно компетенції місцевих державних адміністрацій у галузі управління транспортом, то її врегульовано на загальному рівні Законом України «Про місцеві державні адміністрації».

§ 6. Управління цивільним повітряним транспортом

Українській державі належить повний і надзвичайний суверенітет над повітряним простором України, що є частиною території України. До складу авіаційного транспорту входять підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомку, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації, вертольотодроми, гідроаеродроми та інші майданчики для експлуатації повітряних суден, інші підприємства, установи й організації, незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

Органом, що здійснює управління цивільною авіацією, є Державний департамент авіаційного транспорту, Положення про який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2000 р.

Основними завданнями Укравіації є: реалізація державної політики з питань розвитку цивільної авіації; забезпечення потреб галузей національної економіки та населення в перевезеннях вантажів і пасажирів; реєстрація й сертифікація об’єктів і суб’єктів цивільної авіації; розроблення та реалізація затверджених Мінтрансом України основних напрямів економічної, тарифної, фінансової, кадрової, науково-технічної політики й екологічної безпеки в цивільній авіації; здійснення нагляду за забезпеченням авіаційної безпеки та безпеки польотів повітряних суден цивільної авіації; здійснення інших функцій, що випливають із покладених на неї завдань.

Укравіація має право: залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій до проведення службових розслідувань авіаційних подій з цивільними повітряними суднами, а також для виконання інших функцій; одержувати від органів управління різних рівнів інформацію, документи й матеріали, статистичні дані, необхідні для виконання завдань; призупиняти дію сертифікатів експлуатантів і діяльність об’єктів у галузі цивільної авіації всіх форм власності, якщо вони порушують вимоги нормативних актів щодо безпеки польотів, авіаційної безпеки, ліцензій тощо.

Укравіація взаємодіє з центральними та місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів АРК, органами місцевого самоврядування.

Взаємовідносини Укравіації та Міністерства оборони України (далі — Міноборони України) щодо створення й функціонування об’єднаної цивільно-військової системи використання повітряного простору України здійснюються на підставі Положення про державну систему використання повітряного простору України, спільних наказів Міноборони України та Мінтрансу України, Міноборони України та Укравіації.

Укравіація видає в межах своїх повноважень накази, організовує й контролює їх виконання, а за потреби видає разом з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти.

У випадках, передбачених законодавством, рішення Укравіації з питань безпеки польотів, авіаційної безпеки та регулювання доступу експлуатантів до ринку авіаційних перевезень і послуг є обов’язковими до виконання міністерствами, центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності й громадянами. Нормативно-правові акти Укравіації підлягають державній реєстрації.

Укравіацію очолює Голова, який несе відповідальність за виконання покладених на Укравіацію завдань і здійснення нею своїх функцій, визначає ступінь відповідальності заступників Голови та керівників структурних підрозділів Укравіації.

Для погодженого вирішення питань, що належать до повноважень Укравіації, обговорення найважливіших напрямів її діяльності та розвитку галузі утворюють раду Укравіації у складі Голови Укравіації (голова ради), заступників Голови за посадою й керівників структурних підрозділів Укравіації. До складу ради можуть входити також представники інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та керівники підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління цивільним повітряним транспортом. Членів ради затверджує Міністр транспорту України. Рішення ради проводять у життя переважно наказами Голови Укравіації.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо головних напрямів розвитку науки й техніки, обговорення найважливіших програм та з інших питань розвитку цивільного повітряного транспорту утворюють науково-технічну раду з учених і висококваліфікованих фахівців.

§ 7. Управління трубопровідним транспортом

Систему трубопровідного транспорту України складають: магістральний трубопровідний транспорт, що функціонує як єдиний технологічний комплекс з усіма об’єктами й спорудами, за допомогою якого здійснюють транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам; промисловий трубопровідний транспорт — весь інший немагістральний транспорт у межах виробництв, а також нафтобазові внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газопровідні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, меліоративні системи тощо.

Правові, економічні та організаційні принципи діяльності трубопровідного транспорту визначає Закон України «Про трубопровідний транспорт». Особливості застосування цього Закону в частині функціонування промислового трубопровідного транспорту встановлює Кабінет Міністрів України. Приватизацію, а також зміну власності державних підприємств магістрального трубопровідного транспорту заборонено. Зміну форм власності промислового трубопровідного транспорту здійснюють відповідно до чинного законодавства.

Державне управління в сфері трубопровідного транспорту здійснюють Міністерство палива та енергетики України (далі — Мінпаливенергетики України), а також місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції. Під час особливого періоду безпосереднє керівництво підприємствами трубопровідного транспорту й контроль за їх діяльністю забезпечують органи Міноборони України.

Питання взаємовідносин підприємств, установ і організацій трубопровідного транспорту з місцевими органами державної виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями побудовано таким чином, що місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи й органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень узгоджують розміщення споруд та інших об’єктів трубопровідного транспорту на землях, які надано в користування підприємствам трубопровідного транспорту відповідно до Земельного кодексу України; здійснюють заходи щодо безпеки експлуатації об’єктів трубопровідного транспорту; беруть участь у складанні та узгодженні планів захисту персоналу й населення, загальних заходів під час виконання робіт в умовах надзвичайного стану; забезпечують повідомлення та інформування населення про заходи захисту й правила поведінки в умовах надзвичайного стану тощо.

§ 8. Управління шляховим господарством

Шляховий комплекс є одним із найважливіших складників кожної цивілізованої держави. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 1998 р. затверджено програму створення мережі міжнародних транспортних коридорів (МТК), яка передбачає комплекс першочергових заходів, спрямованих на розбудову автомобільних доріг на період до 2005 р. Мережа МТК буде органічним складником системи транс’європейських транспортних коридорів, рішення про створення якої було прийнято в березні 1994 р. на Панєвропейській конференції в Греції, а також на аналогічній конференції в 1997 р. у Фінляндії. Всього таких коридорів буде дев’ять, вони включають залізничний, автомобільний і водний види транспорту з усією інфраструктурою.

В Україні автомобільні дороги загального користування поділяють на два види: автомобільні дороги державного значення й автомобільні дороги місцевого значення.

З метою забезпечення управління й належного функціонування, подальшого розвитку вдосконалення мережі автомобільних доріг загального користування Указом Президента України від 29 січня 2002 року № 50/2002 затверджено Положення про державну службу автомобільних доріг України.

Державна служба автомобільних доріг України (Укравтодор) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує та координує Кабінет Міністрів України через Міністра транспорту України.

Основними завданнями Укравтодору є: розроблення й реалізація державної стратегії розвитку дорожнього господарства та проведення єдиної технічної, економічної політики в дорожньому комплексі; розроблення та виконання державних програм, спрямованих на створення умов для надійного й безпечного руху на автомобільних дорогах загального користування; задоволення потреб суспільного виробництва, населення та оборони країни в удосконаленні та раціональному розвиткові дорожньої мережі; організація збирання, зосередження та цільового використання коштів, що надходять для фінансування дорожнього господарства; організація будівництва, ремонту й утримання автомобільних доріг загального користування та інженерних споруд на них; забезпечення разом із Державтоінспекцією додержання чинного законодавства щодо охорони доріг і споруд на них тощо. Укравтодор очолює Голова, якого призначає Президент України.

Голова Укравтодору несе персональну відповідальність за виконання покладених на корпорацію завдань і здійснення нею своїх функцій.

Для погодженого вирішення питань, що належать до повноважень Укравтодору, в корпорації утворюють колегію в складі Голови (голова колегії), заступників Голови за посадою, керівників структурних підрозділів корпорації, а також керівників підприємств, установ і організацій дорожнього господарства.

Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводять у життя наказами корпорації.

Корпорація за потреби видає разом із центральними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти. Рішення Укравтодору, прийняті в межах його компетенції, є обов’язковими для підприємств, установ і організацій дорожнього господарства, незалежно від форм власності.

До компетенції місцевих державних адміністрацій також належить розв’язання питань щодо шляхового комплексу. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють фінансування підприємств, установ і організацій, переданих в управління вищими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, а також заходи, пов’язані з розвитком благоустрою та шляховим будівництвом, тощо.

До шляхів сполучень належать і мости. Вони перебувають у віданні Укрзалізниці, Укравтодору та регіональної влади. Мости загального користування підпорядковано Укравтодору.

§ 1. Організаційно-правові засади управління використанням і охороною природних ресурсів

Природа становить систему взаємопов’язаних екологічних підсистем, які охоплюють живу та неживу матерію й саму людину. Для людини природа виступає в різних якостях. По-перше, як натуральні умови її життя та діяльності; по-друге, як джерела й засоби виробництва матеріальних благ; по-третє, як об’єкт її господарської та культурної діяльності; по-четверте, як джерело і засіб морального виховання й естетичного задоволення. Належна реалізація цих зв’язків людини й природи багато в чому залежить від ефективної управлінської діяльності державних органів та їх посадових осіб.

Конституція України закріплює положення про те, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Це право від імені Українського народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 13).

Відповідно до Конституції України визначення екологічної політики здійснює Верховна Рада України, яка затверджує загальнодержавні програми охорони довкілля, встановлює засади використання природних ресурсів.

Поняття використання й охорони природних ресурсів багато в чому взаємопов’язані, але було б неправильно повністю ототожнювати їх. Використання природних ресурсів має за мету добування з природних ресурсів певних корисних як для суспільства в цілому (наприклад, господарських), так і для окремих індивідів (наприклад, оздоровчих) цілей. Метою охорони природних ресурсів є запобігання екологічно шкідливим наслідкам їх використання, збереження в первісному стані окремих компонентів довкілля, його екологічного балансу. Слід відзначити особливе значення охорони природних ресурсів у контексті реалізації конституційного положення про право громадян на безпечне для їх життя й здоров’я довкілля (ст. 50).

§ 2. Органи управління використанням і охороною природних ресурсів

У системі управління використанням і охороною природних ресурсів значні повноваження мають державні органи, діяльність яких спрямовано на розв’язання широкого кола питань, — органи загальної компетенції. До них належать: Кабінет Міністрів України, уряд АРК, місцеві державні адміністрації, а також органи місцевого самоврядування.

Кабінет Міністрів України відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою екологічної політики; забезпечує розробку державних республіканських і регіональних екологічних програм; координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій у питаннях охорони навколишнього природного середовища; встановлює порядок розробки й затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, питань скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів; встановлює порядок визначення платні та її максимальні розміри за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього; приймає рішення про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності підприємств, установ і організацій у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища; керує зовнішніми зв’язками в питаннях охорони навколишнього природного середовища.

На території АРК її уряд згідно із загальнодержавними програмами розробляє, затверджує та реалізує програми АРК з питань раціонального природокористування й охорони навколишнього природного середовища. До його повноважень належать також організація управління та контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, узгодження розміщення підприємств, установ і організацій на території республіки, визначення нормативів платні та її розмірів за забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів тощо.

Управління використанням і охороною природних ресурсів на територіях відповідних адміністративно-територіальних одиниць здійснюють місцеві державні адміністрації. До їх повноважень, зокрема, належать: розробка й забезпечення використання затверджених законом програм раціонального використання земель, лісів, підвищення плодючості земель, що перебувають у державній власності; розробка й забезпечення використання регіональних екологічних програм; здійснення заходів щодо відшкодування збитків, завданих порушеннями законодавства про охорону навколишнього природного середовища підприємствами, установами, організаціями та громадянами; організація роботи по ліквідації наслідків екологічних аварій, залучення до цієї роботи підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, й громадян та ін.

Безпосереднє управління використанням і охороною природних ресурсів здійснюють органи спеціальної компетенції. Такими є Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких належить здійснення функцій по організації раціонального використання та охорони природних ресурсів — Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет по водному господарству України.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (далі — Мінохоронприроди України) посідає центральне місце в системі органів спеціальної компетенції в цій сфері (галузі). Мінохоронприроди України реалізує державну політику в сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відновлення природних ресурсів, захисту населення й навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської діяльності шляхом регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки на об’єктах усіх форм власності.

Мінохоронприроди України здійснює: державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань охорони навколишнього природного середовища, ядерної та радіаційної безпеки; нормативно-правове регулювання стосовно використання природних ресурсів, встановлення критеріїв і норм додержання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки; облік ядерних матеріалів і контроль за їх збереженням, транспортуванням та використанням; організацію проведення державної екологічної експертизи; міжнародне співробітництво в питаннях екології, безпечного використання ядерної енергії та радіаційних технологій.

Виконуючи покладені на нього завдання, Мінохоронприроди України здійснює комплексне управління й регулювання в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки; координує діяльність центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій у галузі охорони природного середовища; контролює та організовує перевірки підприємств, установ, організацій щодо додержання нормативів і правил екологічної безпеки; встановлює відповідні норми й правила тощо.

На місцях органами Мінохоронприроди України є державні управління екологічної безпеки в областях, АРК, містах Києві та Севастополі, а також районні, міські й регіональні інспекції охорони навколишнього природного середовища.

Державний комітет лісового господарства України реалізує державну політику розвитку лісового господарства, здійснює управління лісовим фондом України з метою посилення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших функцій лісу й високоефективного використання лісових ресурсів для забезпечення потреб у лісосировинній продукції, а також державний контроль за охороною, захистом і використанням лісів.

Державний комітет рибного господарства України, який входить до складу Міністерства аграрної політики України, є спеціально уповноваженим державним органом у галузі ведення рибного господарства. До його завдань належать формування концепції розвитку рибного господарства та збереження рибних ресурсів України, видача в межах своєї компетенції дозволів на промислове добування рибних запасів виключної (морської) економічної зони й риб, що живуть у водах, розміщених на території більш ніж однієї області України, а також інформування природокористувачів про ліміти використання рибних запасів, здійснення контролю за охороною рибних запасів.

Державну політику в сфері земельних відносин реалізує Державний комітет України по земельних ресурсах, завдання якого полягають у контролі за використанням і охороною земельних ресурсів та державному земельному нагляді. До його компетенції належать проведення моніторингу земель, землевпорядкування, а також розробка й реалізація державних і регіональних програм, пов’язаних із регулюванням земельних відносин, раціональним використанням і охороною земель.

Діяльність Державного комітету України по водному господарству спрямовано на здійснення заходів щодо забезпечення раціонального використання водних ресурсів, поліпшення стану річок, водоймищ, прибережних зон морів, охорони річок, водоймищ, підземних вод від радіоактивного забруднення.

У зв’язку з ліквідацією Комітету України з питань геології та використання надр і передачею його функцій Мінохоронприроди України, останнє здійснює державний моніторинг геологічного середовища й проведення еколого-геологічних досліджень, контролює повноту та якість геологічного вивчення надр, проводить облік розвіданих родовищ корисних копалин. Поряд з цим до його функцій належать видача спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами, нагляд за підземними водами й оцінка їх ресурсів, контроль за додержанням екологічних вимог під час проведення геологорозвідувальних робіт.

Державне управління в галузі охорони атмосферного повітря разом з Мінохоронприроди України здійснює також Міністерство охорони здоров’я України в межах його компетенції, визначеної законодавством.

§ 3. Місцеве самоврядування й охорона природних ресурсів

Органи місцевого самоврядування в межах, установлених законодавством, розв’язують питання місцевого значення, в тому числі й щодо охорони природних ресурсів.

Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень сільських, селищних і міських рад у цій сфері діяльності належить: 1) вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; 2) затвердження розмірів плати за користуванням природними ресурсами, які перебувають у власності певних територіальних громад; видача дозволу на спеціальне користування природними ресурсами місцевого значення, а також скасування таких дозволів; прийняття рішень про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що потребують особливої охорони; внесення пропозицій про об’яву природних об’єктів пам’ятками природи, які охороняються законом; надання згоди на розміщення на певній території нових об’єктів, сфера екологічного впливу яких згідно із чинними нормативами включає дану територію.

Законом також регламентовано повноваження виконавчих органів сільських, селищних і міських рад з питань охорони природного середовища. Зокрема, до них належить здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного значення, відновленням лісів тощо.

Районні та обласні ради розв’язують питання про видачу дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідно районного або обласного значення. До їх повноважень належить встановлення правил користування водозабірними спорудами, зон санітарної охорони джерел водопостачання, обмеження або заборона використання підприємствами питної води в промислових цілях.

§ 4. Державний контроль і нагляд у галузі використання й охорони природних ресурсів

Органи державного управління використання й охорони природних ресурсів поряд з іншими функціями здійснюють і функцію контролю.

Для здійснення контрольних функцій у сфері охорони навколишнього природного середовища створено Державну екологічну інспекцію Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (далі — ДЕІ).

ДЕІ є системою регіональних і територіальних органів державної виконавчої влади, які організовують і здійснюють контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища. До складу ДЕІ входять: Головна екологічна інспекція, інспекція по охороні Чорного та Азовського морів, екологічні інспекції територіальних органів Мінохоронприроди України в АРК, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до Положення про Державну екологічну інспекцію основними функціями ДЕІ є: здійснення державного контролю за виконанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, використанням і відтворенням природних ресурсів центральними й місцевими органами державної виконавчої влади, підприємствами, установами, організаціями та громадянами; контроль за додержанням вимог екологічної безпеки.

ДЕІ має право: обстежувати в установленому порядку підприємства, установи й організації з метою перевірки додержання вимог екологічної безпеки; висувати підприємствам, установам, організаціям і громадянам вимоги для здійснення певних заходів щодо раціонального використання та охорони природних ресурсів; обмежувати, частково припиняти будівництво, реконструкцію об’єктів промисловості, транспорту та іншого призначення, якщо їх діяльність здійснюється з порушенням норм і правил охорони навколишнього природного середовища; складати акти перевірок і протоколи про порушення законодавства в сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів і згідно із законодавством розглядати справи про адміністративні правопорушення в цій сфері; пред’являти позов про відшкодування збитків і втрат внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища тощо.

Однією з форм контролю за використанням і охороною природних ресурсів є екологічна експертиза. Згідно із Законом України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р. екологічна експертиза — це вид науково-технічної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань і об’єднань громадян. Метою екологічної експертизи є попередження негативного впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності й екологічної ситуації на окремих територіях і об’єктах.

Нагляд у галузі природокористування та охорони природних ресурсів здійснюють органи прокуратури, в системі яких діють природоохоронні прокуратури. Основними напрямами їх діяльності є: нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про охорону навколишнього природного середовища; здійснення попереднього слідства в кримінальних справах про порушення природоохоронного законодавства; відшкодування заподіяної навколишньому природному середовищу шкоди шляхом пред’явлення позову про це в установлених законом випадках; пропаганда законів про охорону навколишнього природного середовища.

§ 5. Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі використання й охорони природних ресурсів

Адміністративним правопорушенням у галузі охорони навколишнього природного середовища слід визнавати посягання на природне середовище — протиправну винну (умисну чи необережну) дію або бездіяльність, за що законодавством встановлено адміністративну відповідальність.

У главі 7 КпАП передбачено конкретні склади адміністративних правопорушень у цій галузі. Об’єкти охорони можна поділити на декілька груп.

До першої слід віднести такі правопорушення, як псування й забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52); порушення правил використання земель (ст. 53); несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54). Справи про ці адміністративні правопорушення розглядають органи (посадові особи) по земельних ресурсах.

Другу групу правопорушень складають ті, що пов’язано з неналежним використанням водних ресурсів. Так, у КпАП передбачено відповідальність за порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59); порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення й засмічення (ст. 59); порушення правил водокористування (ст. 60). Справи про ці правопорушення розглядають органи по регулюванню використання та охорони вод.

Об’єктом охорони є також ліси й землі державного лісового фонду. До правопорушень у цій галузі належать: незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63); незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодняку (ст. 65); знищення або пошкодження полезахисних смуг і захисних лісових насаджень (ст. 65); знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66); порушення правил відновлення та поліпшення лісів, використання ресурсів спілої деревини (ст. 68); засмічення лісів (ст. 73) тощо. Справи про ці правопорушення мають право розглядати посадові особи органів лісового господарства.

Під охороною закону перебуває також рослинний і тваринний світ. Адміністративну відповідальність передбачено за знищення корисної для лісу фауни (ст. 76); порушення правил використання об’єктів тваринного світу (ст. 85); порушення вимог щодо охорони середовища перебування й шляхів міграції, переселення, акліматизації та схрещування диких тварин (ст. 87); жорстоке поводження з тваринами (ст. 89); порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України (ст. 90). Справи про такі правопорушення розглядають органи (посадові особи) Мінохоронприроди України.

КпАП передбачено також відповідальність за правопорушення, пов’язані з охороною атмосферного повітря й надр.

§ 1. Організаційно-правові засади управління торгівлею

З метою реалізації Основних напрямів економічної політики України, розвитку конкуренції у сфері торгівлі та громадського харчування Указом Президента України «Про комерціалізацію державної торгівлі і громадського харчування» від 31 січня 1992 р. уповноваженим органам було запропоновано здійснювати управління відповідним державним майном, створити в установленому порядку підприємства роздрібної торгівлі й громадського харчування (юридичні особи) на базі магазинів, кафе, їдалень та інших структурних підрозділів державних підприємств і організацій цієї сфери. Новоствореним підприємствам торгівлі й громадського харчування передано основні фонди та інше майно структурних підрозділів державних підприємств і організацій, на базі яких вони створені. Ці підприємства також мають право на одержання частки залишків фондів виробничого й соціального розвитку державних підприємств і організацій, у яких вони виділяються.

Сфера управління торгівлею охоплює декілька напрямів діяльності — зовнішньоекономічний, торговельний, побутового обслуговування населення. Їх здійснення регулюють на основі Конституції України закони, акти Президента України, Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти.

Систему органів у сфері управління торгівлею складають: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Головне управління економіки обласної державної адміністрації, управління економіки районної державної адміністрації, Головне управління економіки Київської міської державної адміністрації, управління економіки Севастопольської міської державної адміністрації та управління економіки районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.

Центральний орган виконавчої влади України в галузі торгівлі здійснює свої повноваження відповідно до Положення про Міністерство економіки України, затвердженого Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р. Він наділений спеціальним статусом, його діяльність спрямовує та координує Кабінет Міністрів України.

Його основними завданнями в галузі торгівлі є: участь у формуванні державної політики економічного й соціального розвитку механізмів її реалізації; у розробленні та забезпеченні реалізації державної політики в сфері розвитку внутрішньої торгівлі та послуг; забезпечення в межах своїх повноважень захисту економічних прав і законних інтересів України, вітчизняних та іноземних суб’єктів господарювання; участь у розробленні державної політики в сфері стандартизації, метрології, сертифікації та акредитації, захисту прав споживачів; забезпечення реалізації державної цінової політики.

Відповідно до покладених на нього завдань центральний орган виконавчої влади виконує такі функції: бере участь у формуванні політики економічного й соціального розвитку України; виконує та координує роботи з прогнозування економічного й соціального розвитку; здійснює організаційно-методичне забезпечення та координує роботу, пов’язану з формуванням і виконанням центральними й місцевими органами виконавчої влади державних, міжгалузевих, галузевих і регіональних програм, що повністю або частково фінансують за рахунок коштів державного бюджету; узагальнює пропозиції щодо формування, розміщення й забезпечення взаємодії та підвищення ефективності функціонування об’єктів ринкової інфраструктури; бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики; забезпечує економічне обґрунтування окремих статей доходів і видатків державного бюджету, зокрема щодо фінансування закупівлі товарів (робіт, послуг) для державних потреб; бере участь у формуванні та реалізації бюджетної, податкової, грошово-кредитної, валютної та митно-тарифної політики; розробляє пропозиції щодо формування основ державної цінової політики та її реалізації; здійснює державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень; забезпечує реалізацію державної зовнішньоекономічної політики; аналізує стан і прогнозує тенденції розвитку вітчизняних товарних ринків і вплив на них світових ринків, а також ефективність експорту та імпорту товарів (робіт, послуг); розробляє пропозиції щодо нових форм економічного співробітництва з іноземними державами й поліпшення торговельно-економічних відносин з ними; виконує регуляторні та реєстраційно-дозвільні функції у сфері експорту, імпорту товарів, робіт, послуг, здійснення ліцензування зовнішньоекономічної діяльності, певних видів господарської діяльності; організовує роботу й здійснює керівництво діяльністю торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном; розробляє правила заняття торговельною діяльністю та правила торговельного, побутового обслуговування населення, роботи підприємств громадського харчування; бере участь у формуванні та забезпечує реалізацію державної політики щодо закупівлі товарів, робіт і послуг для державних потреб; здійснює міжвідомчу координацію в цій сфері тощо.

Разом з іншими заінтересованими органами й організаціями центральний орган виконавчої влади в галузі торгівлі бере участь у розв’язанні питань, що виникають у сфері торгівлі. Наприклад, аналізує стан і розробляє з відповідними центральними й місцевими органами виконавчої влади пропозиції щодо розвитку споживчого ринку, ринку послуг і створення їх інфраструктур; розробляє пропозиції щодо вдосконалення системи підготовки (перепідготовки) кадрів (спеціалістів) для здійснення торгівлі та зовнішньоекономічної діяльності; погоджує кандидатури для призначення на посади й звільнення з посад керівників відповідних структурних підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; здійснює координацію діяльності відповідних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій.

Під час виконання покладених на нього функцій центральний орган виконавчої влади в галузі торгівлі має право: представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях і під час укладення міжнародних договорів України; робити запит і одержувати від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в повному обсязі інформацію, документи й матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань і повноважень; скасовувати відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» накази керівників структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій; здійснювати перевірки в центральних і місцевих органах виконавчої влади й органах місцевого самоврядування, які наділено повноваженнями в сфері ціноутворення, а також суб’єктів підприємництва щодо додержання ними порядку формування, встановлення й застосування цін (тарифів); розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установленого порядку формування, встановлення та застосування цін і тарифів, а також про невиконання вимог органів державного контролю за цінами та їх посадових осіб.

Центральний орган виконавчої влади в галузі торгівлі видає накази, організовує та контролює їх виконання, в разі потреби може видавати разом з іншими центральними й місцевими органами виконавчої влади спільні акти.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо основних напрямів діяльності Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, вирішення інших питань у міністерстві можуть утворювати наукові, науково-консультативні ради, комісії та інші дорадчі й консультативні органи, склад яких і положення про які затверджує Міністр.

Місцевими органами державної виконавчої влади, які здійснюють керівництво в сфері торговельної діяльності, є: Головне управління економіки обласної державної адміністрації, управління економіки районної державної адміністрації, Головне управління економіки Київської міської державної адміністрації, управління економіки Севастопольської міської державної адміністрації та районної в містах Києві й Севастополі державної адміністрації.

Управління утворюють голови обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Вони підпорядковуються головам цих адміністрацій і центральному органу управління економікою України, тобто діють на засадах подвійної підпорядкованості.

Управління здійснюють керівництво в сфері торговельної діяльності та побудовою обслуговування з питань забезпечення потреб населення в товарах широкого вжитку й побутових послуг.

Основними завданнями управлінь є: реалізація державної політики, спрямованої на розвиток роздрібної та оптової торгівлі, а також торговельно-виробничої сфери (громадське харчування) й побутового обслуговування населення на засадах використання ринкових механізмів господарювання, здійснення технічної політики в сфері торговельної діяльності та побутового обслуговування населення; сприяння формуванню й товарному насиченню споживчого ринку, виробництву товарів, розширенню їх асортименту та поліпшенню якості з урахуванням попиту населення, а також по задоволенню потреб населення в побутових послугах; введення затверджених у встановленому порядку правил торгівлі та побутового обслуговування населення, забезпечення контролю за додержанням правил торгівлі тощо.

Управління в процесі виконання покладених на них завдань взаємодіють з іншими підрозділами обласної, Київської та Севастопольської міських, а також районної у місті державних адміністрацій, представницькими органами, органами місцевого самоврядування, а також із підприємствами, установами, організаціями й об’єднаннями громадян.

Управління очолює начальник, якого призначає на посаду та звільняє з посади голова відповідної державної адміністрації за погодженням із центральним органом управління.

§ 2. Місцеве самоврядування й торгівля

Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» певну роль в управлінні торговельною діяльністю та її регулюванні відіграють і органи місцевого самоврядування.

Сільські, селищні та міські ради затверджують програми соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці, встановлюють відповідно до законодавства правила торгівлі на ринках. Вони мають як власні (самоврядні), так і делеговані їм місцевими державними адміністраціями повноваження.

Власними самоврядними повноваженнями є: управління об’єктами торговельного обслуговування, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання й ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населення; організація місцевих ринків, ярмарків, сприяння розвиткові всіх форм торгівлі; встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств торгівлі й громадського харчування, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад.

До делегованих повноважень належать, зокрема, здійснення відповідно до закону контролю за: дотриманням цін і тарифів; заходів щодо розширення та вдосконалення мережі підприємств торгівлі, громадського харчування й побутового обслуговування; додержанням законодавства щодо захисту прав споживачів; належною експлуатацією та організацією обслуговування населення підприємствами торгівлі й громадського харчування, побутового обслуговування населення; прийняття рішень про скасування даного ними дозволу на експлуатацію об’єктів у разі порушення екологічних, санітарних правил, інших вимог законодавства. Крім цього, районні й обласні ради в сфері торгівлі затверджують програми соціально-економічного розвитку відповідного району, області, правила торгівлі на колгоспних ринках.

§ 3. Державний контроль в управлінні торгівлею

Додержання правил торгівлі забезпечується насамперед належною організаційною діяльністю органів управління торгівлею, підвищенням ролі торговельних підприємств у розв’язанні різних питань торгового обслуговування, рівня виховної роботи тощо. Виконання правил торгівлі пов’язано також з ефективністю державного контролю за всіма напрямами функціонування підприємств і організацій торгівлі.

Контроль у сфері торгівлі здійснюють Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, управління, відділи економіки місцевих державних адміністрацій, адміністрація організацій і підприємств торгівлі. Так, центральний орган виконавчої влади в сфері торгівлі здійснює контроль разом з іншими центральними органами виконавчої влади за додержанням суб’єктами господарської діяльності всіх форм власності норм і правил торгівлі. Контрольні функції в торгівлі забезпечують і органи державної податкової служби. Вони стосуються порядку розрахунків із споживачами з використанням контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг, лімітів готівки в касах і за її використанням для розрахунків за товари, роботи, послуги.

Контроль у торгівлі здійснюють також органи державної контрольно-ревізійної служби в Україні, органи й установи, що здійснюють державний санітарний нагляд, органи державного контролю за цінами, органи внутрішніх справ та ін.

Особлива роль у системі державного контролю за додержанням правил торгівлі й захисту прав споживачів належить Державному комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт України), який є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, підтвердження відповідності. Держспоживстандарт України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, основними завданнями якого є: участь у формуванні й забезпечення реалізації державної політики в сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, сертифікації, підтвердження відповідності, управління якістю; здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів і державного нагляду за додержанням законодавства в сфері стандартизації та підтвердження відповідності; забезпечення міжгалузевої координації та функціонального регулювання в сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, сертифікації, підтвердження відповідності, управління якістю.

Відповідно до покладених на Держспоживстандарт України завдань він вносить пропозиції щодо формування державної політики в сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, сертифікації, підтвердження відповідності, управління якістю й забезпечує її реалізацію; погоджує проекти нормативно-правових актів з вищеназваних питань, які розробляють центральні органи виконавчої влади. У сфері споживчої політики та захисту прав споживачів Держспоживстандарт України: вивчає споживчий ринок; перевіряє в суб’єктів господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування й послуг якість товарів (робіт, послуг), додержання вимог щодо їх безпеки згідно з технічними регламентами з підтвердження відповідності, технічними регламентами та іншими нормативними документами, а в разі потреби — якість сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів, що використовують для виробництва продукції (товарів, виконання робіт і надання послуг), додержання вимог щодо їх безпеки, а також правил торгівлі, виконання робіт і надання послуг; здійснює радіологічний, хіміко-токсикологічний і фізико-хімічний контроль продуктів харчування, які виробляють і реалізують підприємства торгівлі та громадського харчування, незалежно від форм власності, й фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності; сприяє органам місцевого самоврядування в здійсненні ними повноважень щодо захисту прав споживачів, а також реалізації в Україні Керівних принципів для захисту інтересів споживачів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 р.; здійснює контроль за додержанням законодавства в сфері регулювання виробництва й торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами; бере участь у роботі відповідних міжнародних організацій із захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, підтвердження відповідності, якості продукції.

Держспоживстандарт України має право: давати суб’єктам господарської діяльності обов’язкові для виконання приписи про припинення порушень прав споживачів; розглядати справи про адміністративні правопорушення; перевіряти й обстежувати виробничі, складські, торговельні та інші приміщення суб’єктів господарської діяльності, сфери торгівлі, громадського харчування й послуг; відбирати зразки товарів сировини та інше для перевірки їх якості на місці виробництва, відвантаження тощо або проведення незалежної експертизи; проводити контрольні перевірки правильності розрахунків зі споживачами за надані послуги та реалізовані товари; забороняти реалізовувати споживачам продукцію в разі відсутності сертифіката відповідності та (або) декларації про відповідність чи свідоцтва про визнання відповідності; приймати рішення щодо: припинення в сфері торгівлі, громадського харчування й послуг продажу та виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, що не відповідають вимогам нормативних документів; тимчасового припинення діяльності підприємств торгівлі (секцій, відділів), громадського харчування, сфери послуг, складів підприємств оптової і роздрібної торгівлі та організацій, незалежно від форм власності, які систематично реалізують недоброякісні товари, порушують правила торгівлі й надання послуг, умови зберігання та транспортування товарів, — до усунення виявлених недоліків тощо.

§ 4. Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі торгівлі

Адміністративну відповідальність у сфері торгівлі встановлено главою 12 КпАП «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфери послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності».

У сфері, що розглядаємо, адміністративну відповідальність передбачено за порушення правил торгівлі й надання послуг працівниками торгівлі, громадського харчування та сфери послуг, громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю (ст. 155); порушення порядку проведення розрахунків (ст. 155¹); обман покупця чи замовника (ст. 155²), порушення правил торгівлі алкогольними напоями й тютюновими виробами (ст. 156); порушення законодавства про захист прав споживачів (ст. 156¹); дрібну спекуляцію (ст. 157); порушення правил торгівлі на ринках (ст. 159); торгівлю з рук у невстановлених місцях (ст. 160); незаконну торговельну діяльність (ст. 160²).

До адміністративних проступків у галузі торгівлі відповідно до КпАП належать також незаконний відпуск або придбання бензину чи інших паливно-мастильних матеріалів (ст. 161); порушення порядку заняття підприємницькою або господарської діяльністю (ст. 164) тощо.

Адміністративну відповідальність за правопорушення в галузі торгівлі здебільшого пов’язано з порушенням різних правил.

Справи про адміністративні правопорушення в галузі торгівлі розглядають: адміністративні комісії, виконавчі комітети селищних, сільських рад, районні (міські) суди (судді), органи внутрішніх справ (міліція), органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та інші уповноважені органи.

§ 1. Організаційно-правові засади управління фінансами

Фінансова сфера охоплює відносини, які складаються в процесі акумулювання, розподілу та використання державних грошових коштів і забезпечує єдність усіх її компонентів (кредитної, податкової систем та інших складників державних фінансів і фінансового ринку). Їй притаманно імперативне законодавче закріплення вимог до учасників управлінських відносин, спрямованих на виконання розпорядницької, контрольної та стимулюючої функцій у процесі фінансової діяльності держави.

Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюють: Державний бюджет України та бюджетну систему України; систему оподаткування, податки й збори; основи утворення й функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу; порядок випуску й обігу державних цінних паперів, їх види та типи. Бюджетним кодексом України врегульовано різні групи фінансових відносин, які виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів і звітування про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України й місцевих бюджетів; кредитування, державних боргових зобов’язань, позичок, інвестицій тощо.

Стаття 116 Конституції України покладає на Кабінет Міністрів України забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту закону про Державний бюджет України й забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надання Верховній Раді України звіту про його виконання.

§ 2. Органи управління фінансами

Центральним органом управління фінансами є Міністерство фінансів України. Положення про Мінфін України затверджено Указом Президента України від 26 серпня 1999 р.

Мінфін України підпорядкований Кабінету Міністрів України. На нього покладено забезпечення проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики, спрямованої на реалізацію завдань економічного й соціального розвитку України.

Серед основних завдань Мінфіну України — розроблення проекту Державного бюджету України та забезпечення його виконання; концентрація фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України; забезпечення ефективного використання бюджетних коштів й здійснення в межах своєї компетенції державного фінансового контролю; розроблення та проведення державної політики в сфері виробництва, використання й зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного та напівдорогоцінного каміння.

Відповідно до покладених на нього завдань Мінфін України виконує, зокрема, такі функції: бере участь у розробленні прогнозних показників економічного й соціального розвитку України на поточний період та перспективу; розробляє проект Державного бюджету України; в межах своєї компетенції виконує Державний бюджет України, складає звіт про його виконання; координує діяльність центральних органів виконавчої влади, пов’язану із забезпеченням своєчасного й повного надходження податків, зборів (інших обов’язкових платежів) до Державного бюджету України та місцевих бюджетів; контролює цільове використання коштів державного й місцевого бюджетів, бере участь у здійсненні контролю за дотриманням інтересів держави в управлінні державними корпоративними правами; видає ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; проводить у міністерствах, інших центральних і місцевих органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, в установах банків та інших фінансово-кредитних установах усіх форм власності перевірки фінансово-бухгалтерських документів, звітів, планів, кошторисів та інших документів щодо зарахування, перерахування й використання бюджетних коштів, а також одержує пояснення, довідки та відомості з питань, що виникають під час перевірки; здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління; забезпечує реалізацію державної політики з проведення державних грошових лотерей, здійснює фінансовий контроль за діяльністю агентів, що мають свідоцтво на їх проведення, тощо.

Для виконання покладених завдань Мінфіну України надано право:

1) одержувати від центральних і місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування інформацію, документи й матеріали, необхідні для розроблення проекту Державного бюджету України, прогнозних розрахунків зведеного бюджету України, складання звіту про виконання зведеного бюджету України й аналізу бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України;

2) одержувати в установленому порядку матеріали щодо надходження й використання коштів цільових бюджетних і державних позабюджетних фондів, їх кошториси та звіти про їх виконання;

3) одержувати від центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій усіх форм власності дані, необхідні для здійснення контролю за раціональним і цільовим витрачанням коштів, які виділяють із бюджету;

4) одержувати від установ банків та інших фінансово-кредитних установ довідки про операції та стан поточних бюджетних рахунків підприємств, установ і організацій усіх форм власності, що використовують кошти державного бюджету й державних позабюджетних фондів;

5) представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням під час розгляду питань про надання кредитів під гарантію Кабінету Міністрів України в межах розміру державного боргу, затвердженого законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

На виконання Указу Президента України «Про заходи щодо запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 10 грудня 2001 р. постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. у складі Міністерства фінансів України утворено Державний департамент фінансового моніторингу (Держфінмоніторинг) як урядовий орган державного управління, основними завданнями якого є: участь у реалізації державної політики в сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом; збір, обробка й аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов’язковому фінансовому контролю, та інші операції, пов’язані з легалізацією (відмиванням) таких доходів; створення єдиної інформаційної системи й ведення бази даних у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом; налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного обміну з органами державної влади, компетентними органами іноземних держав і міжнародними організаціями в зазначеній сфері; забезпечення представництва України в установленому порядку в міжнародних організаціях з питань протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Органами Мінфіну на місцях є Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, Головні фінансові управління та відділи місцевих державних адміністрацій, які складають проекти відповідних бюджетів і організовують їх виконання; забезпечують реалізацію державної бюджетної політики на відповідній території; контролюють дотримання підприємствами, установами й організаціями законодавства щодо використання ними бюджетних коштів і коштів цільових фондів, утворених відповідною радою; захищають фінансові інтереси держави; координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету тощо.

З метою забезпечення ефективного управління доходами та витратами в процесі виконання Державного бюджету України Указом Президента України від 27 квітня 1995 р. утворено систему Державного казначейства України при Міністерстві фінансів України, яку становлять Головне управління Державного казначейства України та його територіальні органи — управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з відділеннями в районах, містах і районах у містах. Основними завданнями Державного казначейства України є:

організація виконання Державного бюджету України й здійснення контролю за цим;

управління наявними коштами Державного бюджету України;

фінансування видатків Державного бюджету України;

здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Положення про Державне казначейство затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р.

У сфері фінансів державне управління здійснює також Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (далі — Комісія) — центральний орган виконавчої влади, підпорядкований Президентові України та підзвітний Верховній Раді України. Основними завданнями Комісії є: формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку й функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні; координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів; здійснення державного регулювання й контролю за випуском і обігом цінних паперів на території України, додержання законодавства в цій сфері; захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання й припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства в межах своїх повноважень тощо.

Для виконання зазначених завдань Комісію наділено повноваженнями стосовно встановлення вимог щодо випуску (емісії) та обігу цінних паперів, інформації про їх випуск і розміщення; стандартів випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, й порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про їх випуск; видача дозволів на обіг цінних паперів українських емітентів за межами України; здійснення реєстрації випуску цінних паперів та інформації про їх випуск тощо.

У разі порушення законодавства щодо цінних паперів Комісія має право: виносити попередження, зупиняти на строк до одного року розміщення (продаж) і обіг цінних паперів того чи іншого емітента; дію спеціальних дозволів (ліцензій), виданих Комісією, анулювати дію таких дозволів (ліцензій); звертатися до суду з позовами (заявами); зупиняти всі операції по банківських рахунках відповідної юридичної особи до виконання або скасування в судовому порядку рішення про накладання штрафу (за винятком сплати державного мита із заяв і скарг, що подаються до суду); зупиняти торгівлю на фондовій біржі до усунення порушень законодавства; надсилати матеріали в правоохоронні органи й у органи Антимонопольного комітету стосовно фактів правопорушень; накладати на осіб, винних у порушенні законодавства про цінні папери та фондовий ринок, адміністративні стягнення, а також штрафну та інші санкції аж до анулювання дозволів на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів; порушувати питання про звільнення з посад керівників фондових бірж та інших установ інфраструктури фондового ринку; вилучати під час проведення перевірок на строк до трьох діб документи, що підтверджують факти порушення актів законодавства про цінні папери, тощо.

Територіальними органами Комісії є управління та відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які діють на основі положення, що затверджує Комісія, й координують свою діяльність з місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування.

§ 3. Фінансовий контроль

У сфері державного управління фінансами важливе значення має державний фінансовий контроль за формуванням державних доходів та їх раціональним використанням. Система фінансового контролю складається з:

1) державних органів контролю загальної компетенції (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації);

2) державних органів спеціалізованого фінансового контролю (Рахункова палата, Мінфін України, Державне казначейство України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна контрольно-ревізійна служба в Україні, Державна податкова адміністрація України, Національний банк України та інші);

3) аудиту.

Верховна Рада України здійснює фінансовий контроль у ході розгляду проектів і затвердження Державного бюджету України, під час його виконання; приймає рішення щодо звіту про його виконання.

Серед органів фінансового контролю провідне місце займає Рахункова палата як постійно діючий орган контролю, що утворює Верховна Рада України, підпорядкований і підзвітний їй.

Основними завданнями Рахункової палати є контроль: за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів (у тому числі загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням); за утворенням і погашенням внутрішнього й зовнішнього боргу України; за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й національно-культурного розвитку; за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України; за законністю й своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках.

Для виконання зазначених завдань Рахункову палату наділено, зокрема, такими повноваженнями: проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, Антимонопольному комітеті України, інших державних органах і установах, а також на підприємствах і в організаціях, незалежно від форм власності. Рахункова палата має право контролювати також місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації, банки, кредитні установи, господарські товариства, страхові компанії, інші фінансові установи та їх спілки, асоціації та інші об’єднання, незалежно від форм власності, об’єднання громадян, недержавні фонди та інші недержавні комерційні громадські організації у тій частині їх діяльності, яка стосується виконання коштів Державного бюджету України, тощо.

Державний фінансовий контроль здійснюють також уповноважені центральні органи виконавчої влади спеціальної компетенції та контрольно-ревізійні підрозділи, що функціонують у структурі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Державна контрольно-ревізійна служба в Україні. Головним її завданням є державний контроль за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку й звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів і державних валютних фондів (ст. 2 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні»). Державна контрольно-ревізійна служба складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) у районах, містах і районах у містах.

Державна контрольно-ревізійна служба здійснює контроль у формі ревізій і перевірок. За виявлення порушень законодавства з питань використання державної власності та фінансів органи контрольно-ревізійної служби мають право: вилучати до бюджету приховані й занижені валютні та інші платежі, ставити питання про припинення бюджетного фінансування й кредитування; стягувати в дохід держави кошти, одержані міністерствами, відомствами, державними комітетами, державними фондами, підприємствами, установами й організаціями за незаконним угодами, без установлених законом підстав і з порушенням законодавства; накладати на керівників та інших службових осіб підприємств, установ і організацій адміністративні стягнення; застосовувати до підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів підприємницької діяльності фінансові санкції, передбачені п. 7 ст. 11 Закону «Про державну податкову службу в Україні», тощо.

Завданнями органів державної податкової служби в Україні є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою й своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (ст. 2 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»). До системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах, районах у містах. До складу органів державної податкової служби належать відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями — податкова міліція.

Органи державної податкової служби мають, зокрема, право: перевіряти грошові документи, бухгалтерські книги, звіти, кошториси, декларації, товарно-касові книги, показники електронних контрольно-касових апаратів і комп’ютерних систем, що використовують під час розрахунків за готівку зі споживачами, та інші документи; вимагати від керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також від громадян, діяльність яких перевіряють, усунення виявлених порушень податкового законодавства, контролювати їх виконання, а також припинення дій, які перешкоджають здійсненню повноважень посадовими особами органів державної податкової служби; застосовувати до підприємств, установ, організацій і громадян фінансові санкції; застосовувати до юридичних і фізичних осіб суб’єктів підприємницької діяльності, які в установлений законом строк не повідомили про відкриття або закриття рахунків у банках, а також до установ банків штрафні санкції у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; стягувати до бюджетів і державних цільових фондів суми недоїмки, пені та штрафних санкцій; накладати адміністративні стягнення на посадових осіб і громадян, винних у порушенні податкового законодавства, та здійснювати інші дії.

Метою банківського нагляду, який здійснює Національний банк України та його регіональні органи, є стабільність банківської системи й захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання грошових коштів клієнтів на банківських рахунках (ст. 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх підрозділи на території України й за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних і фізичних осіб у частині дотримання вимог закону щодо здійснення банківської діяльності.

У разі порушення банками та іншими особами банківського законодавства Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, відносяться: обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів банківських операцій; накладання штрафів на керівників банків і банки; тимчасове відсторонення посадової особи банку від посади в разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог законодавства.

З метою підвищення ефективності використання державних фінансів Кабінет Міністрів України затвердив Стратегію розвитку системи державного фінансового контролю, яку здійснюють уповноважені органи виконавчої влади й контрольно-ревізійні підрозділи, що функціонують у структурі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Зокрема, визначено такі складники реалізації державної політики в сфері державного фінансового контролю:

1) формування цілісної системи контролю;

2) розвиток нормативно-правової бази діяльності суб’єктів державного фінансового контролю;

3) удосконалення наукового, науково-технічного та кадрового забезпечення.

До системи фінансового контролю входить аудит — перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти й відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам (ст. 2 Закону України «Про аудиторську діяльність»). Аудит здійснюють незалежні особи (аудитори), аудиторські фірми, які уповноважено суб’єктами господарювання на його проведення.

Аудитори мають право: самостійно визначати форми й методи аудиту на підставі чинного законодавства, існуючих норм і стандартів, умов договору із замовником, професійних знань і досвіду; отримувати необхідні документи й пояснення від керівництва та працівників замовника; перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вимагати від керівництва господарюючого суб’єкта проведення контрольних оглядів, замірів виконаних робіт, визначення якості продукції, щодо яких здійснюють перевірку документів.

Аудитори й аудиторські фірмі зобов’язані: належним чином надавати аудиторські послуги, перевіряти стан бухгалтерського обліку й звітності замовника, їх достовірність, повноту та відповідність чинному законодавству й установленим нормативам; повідомляти власників, уповноважених ними осіб, замовників про виявлені під час проведення аудиту недоліки ведення бухгалтерського обліку й звітності; зберігати в таємниці інформацію, отриману під час проведення аудиту та виконання інших аудиторських послуг. Не розголошувати відомості, що становлять предмет комерційної таємниці, та не використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб; обмежувати свою діяльність наданням аудиторських послуг та іншими видами робіт у формі консультацій, перевірок або експертиз.

За наслідками проведення аудиту складають аудиторський висновок, який господарюючі суб’єкти подають до відповідної податкової інспекції не пізніше десяти днів після закінчення перевірки. В разі неподання або несвоєчасного подання висновку відповідним податковим інспекціям з вини господарюючого суб’єкта до нього застосовують фінансові санкції та адміністративні штрафи, передбачені чинним законодавством.

§ 4. Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі фінансів

Чинне законодавство передбачає адміністративну відповідальність за окремі види фінансових правопорушень. До таких правопорушень, за які Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлено адміністративну відповідальність, належать, зокрема: порушення правил про валютні операції (ст. 162); ухилення від подання декларації про доходи (ст. 164¹); порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164²); несвоєчасне здавання виторгу (ст. 164⁴); незаконне розголошення або використання інформації, що становить банківську таємницю (ст. 164¹¹); порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 164¹²); ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України платників обов’язкових страхових внесків і порушення порядку обчислення й сплати внесків на соціальне страхування (ст. 165¹); порушення порядку формування та застосування цін і тарифів (ст. 165²); порушення строку реєстрації як платника страхових внесків до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків (ст. 165³); порушення законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які зумовили втрату працездатності (ст. 165⁴); ухилення від реєстрації як платника страхових внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків, а також порушення порядку використання страхових коштів (ст. 165⁵); порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку (ст. 166⁵); порушення порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 166⁶); протидія тимчасовій адміністрації або ліквідації банку (ст. 166⁷); здійснення банківської діяльності без банківської ліцензії (ст. 166⁸); порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 166⁹).

Справи про правопорушення в сфері фінансів розглядають уповноважені на те посадові особи органів державної контрольно-ревізійної та податкової служб, Національного банку, органів Пенсійного фонду України й Фонду соціального страхування України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державного департаменту фінансового моніторингу Міністерства фінансів України, а також суди.

§ 1. Організаційно-правові засади управління зовнішньоекономічною діяльністю

Відповідно до ст. 18 Конституції України зовнішньополітичну діяльність України спрямовано на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права.

З метою забезпечення всебічного розвитку на взаємовигідній основі економічних відносин з іншими державами в Україні здійснюють правове регулювання всіх видів зовнішньоекономічної діяльності, включаючи зовнішню торгівлю, економічне, науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки й техніки, економічні зв’язки в сфері будівництва, транспорту, експедиторських, страхових, розрахункових, кредитних та інших банківських операцій, надання різних послуг. Засади зовнішньоекономічної діяльності визначають виключно закони України (п. 9 ст. 92 Конституції України), а організовує й забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України Кабінет Міністрів України (п. 8 ст. 116 Конституції України).

Правові, економічні та організаційні засади зовнішньоекономічної діяльності визначено в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. й одержали розвиток у деяких інших законодавчих актах. Основними в зовнішньоекономічній діяльності є принципи: суверенітету народу України в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності; свободи зовнішньоекономічного підприємництва; юридичної рівності й недискримінації; верховенства закону; захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; еквівалентності обміну, недопустимості демпінгу під час ввезення та вивезення товарів. Законом також визначено: суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх право на її здійснення; види зовнішньоекономічної діяльності та засади її державного регулювання; спеціальні правові режими зовнішньоекономічної діяльності; основи економічних відносин України з іншими державами й міжнародними та міжурядовими організаціями; загальні засади відповідальності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Прийняття цього Закону створило умови для активізації зв’язків української економіки зі світовим господарством, забезпечення захисту прав громадян, господарюючих суб’єктів та державних органів і додержання ними законодавства в сфері зовнішньоекономічної діяльності. При цьому є всі підстави говорити про те, що в цій сфері державної діяльності постійно проводять інтенсивну роботу, а її параметри охоплюють економічні взаємовідносини практично з усіма країнами світу.

§ 2. Органи управління зовнішньоекономічною діяльністю

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» органами державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є Верховна Рада, Кабінет Міністрів України, Нацбанк України, Міністерство економіки України (далі — Мінекономіки), Державна митна служба й Антимонопольний комітет України.

Спеціальним галузевим органом управління цією сферою діяльності є Мінекономіки, яке діє на підставі Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р. Свою роботу воно будує, керуючись вимогами законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність.

Основні завдання Мінекономіки в сфері зовнішньоекономічної діяльності пов’язано із забезпеченням проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, державної економічної політики щодо інтеграції України в світову економіку, здійсненням економічного та соціального співробітництва з європейським співтовариством (Європейським Союзом). Відповідно до покладених на нього завдань Мінекономіки забезпечує реалізацію державної зовнішньоекономічної політики, розробляє концепцію та стратегію розвитку зовнішньоекономічного потенціалу України, механізмів державного регулювання зовнішніх економічних зв’язків; аналізує стан і прогнозує тенденції розвитку вітчизняних товарних ринків та вплив на них світового ринку; проводить постійний моніторинг розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, аналізує ефективність експорту та імпорту товарів (робіт, послуг), розробляє та забезпечує реалізацію заходів щодо розвитку й поліпшення структури експорту та імпорту; розробляє рекомендації для відповідних галузей економіки з урахуванням кон’юнктурних змін світового ринку; бере участь у складанні зовнішньоторговельного й платіжного балансів; готує пропозиції та здійснює заходи щодо встановлення системи тарифного й нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, обліку (реєстрації) окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності; виконує регуляторні та реєстраційно-дозвільні функції у сфері експорту, імпорту товарів, робіт, послуг, здійснює відповідно до законодавства ліцензування зовнішньоекономічної діяльності, певних видів господарської діяльності; визначає відповідно до законодавства рівень індикативних цін і публікує їх перелік.

Мінекономіки веде облік іноземних компаній, які застосовують щодо України обмежувальну ділову практику або несумлінно виконують зобов’язання перед Україною й українським партнерами; виявляє та розслідує факти застосування або загрози застосування органами іноземних держав, економічними угрупуваннями або митними союзами до товарів, походженням із України, антидемпінгових і компенсаційних заходів; вживає заходів щодо врегулювання торговельних спорів та захисту інтересів суб’єктів господарювання України в антидемпінгових, антисубсидиційних і спеціальних розслідуваннях; проводить у встановленому порядку антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування, готує пропозиції щодо застосування односторонніх обмежень імпорту відповідно до норм і принципів Світової організації торгівлі (СОТ). У межах своїх повноважень Мінекономіки виконує комплекс робіт щодо забезпечення входження України в світовий економічний простір шляхом налагодження співробітництва з СОТ, Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Європейським банком реконструкції та розвитку, Європейською економічною комісією, Європейським Союзом, Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО), іншими міжнародними організаціями, співтовариствами, союзами, об’єднаннями; вносить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо вирішення в установленому порядку питань участі України у відповідних міждержавних і регіональних організаціях, а також щодо призначення представників України в цих організаціях; забезпечує в межах своїх повноважень представництво України в ГАТТ/СОТ і ЮНКТАД та інших міжнародних організаціях.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» Мінекономіки застосовує до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності спеціальні санкції, передбачені ст. 37 цього Закону — тимчасове припинення зовнішньоекономічної діяльності або індивідуальний режим ліцензування операцій у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 22 грудня 1998 р. передбачено заходи України у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угрупувань і заходи проти недобросовісної конкуренції та зростання імпорту під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

Мінекономіки здійснює в установленому порядку реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності та узагальнює інформацію про їх діяльність; проводить акредитацію іноземного персоналу, організацій, що забезпечують реалізацію проектів і програм міжнародної технічної допомоги в Україні, видає свідоцтва, інші документи, які підтверджують пільги, привілеї та імунітети, визначені законодавством і міжнародними договорами України щодо такого персоналу й організацій, у тому числі податкові, митні та інші пільги щодо обладнання, матеріалів та іншого майна, яке надходить у межах такого співробітництва; організовує роботу торговельно-економічних місій у державі перебування. Керівника місії, його заступників призначає на посаду та звільняє з посади Міністр економіки України та з питань європейської інтеграції за погодженням із Міністром закордонних справ України, інших співробітників — без погодження.

Торговельно-економічна місія підпорядковується главі дипломатичного представництва, який здійснює контроль за її роботою, а Мінекономіки організовує її роботу. В своїй діяльності місія керується міжнародними договорами України, Конституцією та законами України, іншими актами законодавства України, Положенням «Про торговельно-економічну місію у складі дипломатичного представництва України за кордоном», затвердженим Указом Президента України від 30 квітня 1994 р., а також вказівками Мінекономіки та МЗС України.

Торговельно-економічна місія в державі перебування виконує завдання щодо захисту економічних інтересів України та прав суб’єктів підприємницької діяльності України в державі перебування, сприяє розвиткові торговельно-економічних зв’язків України, залученню інвестицій, інформуванню Мінекономіки, МЗС та інших центральних органів України про цінову, податкову, тарифну політику, яку проводить держава перебування стосовно товарів, що експортують із України; готує висновки щодо доцільності імпорту товарів і послуг, залучення кредитів із держави перебування тощо.

Для виконання цих завдань торговельно-економічна місія вивчає загальний стан економіки, тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, технічний рівень виробництва й рівень якості продукції, кон’юнктуру ринку товарів і послуг держави перебування та інформує про це зацікавлені органи виконавчої влади, установи й організації України; здійснює заходи щодо захисту інтересів України, прав і законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності України в державі перебування; надає їм допомогу в організації, участі та проведенні в державі перебування торговельно-промислових, науково-технічних виставок, ярмарок; інформує МЗС та Мінекономіки про додержання суб’єктами підприємницької діяльності держави перебування зобов’язань за міжнародними договорами України тощо.

Торговельно-економічна місія бере участь у роботі міжнародних економічних організацій та їх органів з питань торговельно-економічного й науково-технічного співробітництва, аналізує та узагальнює одержану інформацію.

Керівник торговельно-економічної місії за посадою є радником-посланником або радником дипломатичного представництва. Він несе персональну відповідальність за виконання покладених на торговельно-економічну місію завдань і функцій. За відповідним рішенням на співробітників такої місії може бути покладено виконання службових обов’язків у двох і більше державах.

§ 1. Організаційно-правові засади управління митною справою

У сучасних умовах економічного розвитку України, розширення зовнішньоекономічних зв’язків особливого значення набуває митна справа, основу якої становить митне законодавство. Останнє визначає принципи організації митної справи в Україні з метою, з одного боку, створення сприятливих умов для розвитку економіки, зовнішньоекономічних зв’язків, а з іншого, — захисту та забезпечення конституційних прав і свобод громадян, держави, суб’єктів підприємницької діяльності всіх форм власності й додержання ними правил, установлених у цій галузі.

Митне законодавство України спрямовано на розв’язання таких завдань: забезпечення організації та функціонування єдиної, узгодженої, стабільної митної системи, закріплення правових механізмів взаємодії всіх її елементів; визначення загальних принципів регулювання митних відносин; захист економічних інтересів України, забезпечення виконання зобов’язань, що випливають із міжнародних договорів України стосовно митної справи; встановлення правових норм, які б забезпечували захист інтересів споживачів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних інтересів на зовнішньому ринку; створення умов для ефективної боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил, контролю за валютними операціями; підвищення рівня організаційних і правових гарантій суб’єктів митних відносин, удосконалення системи їх відповідальності.

Митну політику України визначає Верховна Рада України.

Основними принципами митного регулювання є: верховенство права; законність і верховенство митного закону; захист економічних і політичних інтересів держави; збалансованість інтересів держави, фізичних і юридичних осіб — принцип справедливості; недопустимість подвійного оподаткування; однаковість митних режимів; єдність регулювання митних відносин, стабільність митного законодавства; додержання митними органами (посадовими особами) прав юридичних та фізичних осіб і відповідальність їх за незаконні рішення та дії; гласність. Згідно з Митним кодексом України, прийнятим 11 липня 2002 р. (далі — МК), митна справа включає: порядок переміщення через митний кордон товарів та інших предметів; митне регулювання, пов’язане з встановленням мит і митних зборів, процедури митного контролю та інші засоби проведення в життя митної політики. До складових частин митної справи належать митна статистика й ведення товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності, боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил, розгляд справ про порушення митних правил.

Загальну характеристику митної справи пов’язано з визначенням термінів і категорій, таких, зокрема, як митні органи, митниця, митна територія, митний кордон, митний контроль, зона митного контролю, митне оформлення, митна декларація.

1. Митні органи — спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузі митної справи, на які відповідно до Митного Кодексу та інших законів України покладено безпосереднє здійснення митної справи.

2. Митна територія України — зайнята сушею, територіальне море, внутрішні води й повітряний простір, а також штучні острови, установки й споруди, що створюють у виключній морській економічній зоні України, на які поширюється виключна юрисдикція України. Вони становлять єдину митну територію України.

Території спеціальних митних зон, розташованих в Україні, вважають такими, що перебувають поза межами митної території України, крім випадків, визначених законами України.

3. Митний кордон України — межі митної території України є митним кордоном України. Митний кордон України збігається з державним кордоном України, за винятком меж території спеціальних митних зон. Межі території спеціальних митних зон становлять митний кордон України.

4. Митний контроль — сукупність заходів, які здійснюють митні органи в межах своєї компетенції з метою забезпечення додержання норм Митного Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку.

5. Зона митного контролю — місце, визначене митними органами в пунктах пропуску через митний кордон України або в інших місцях митної території України, в межах якого митні органи здійснюють митні процедури.

6. Митний режим — сукупність норм, установлених законами України з питань митної справи, що, залежно від заявленої мети переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України, визначають порядок такого переміщення й обсяг митних процедур, які при цьому здійснюються.

7. Митне оформлення — виконання митними органами дій (процедур), які пов’язано із закріпленням результатів митного контролю товарів і транспортних засобів, що переміщують через митний кордон України, і мають юридичне значення для подальшого використання цих товарів і транспортних засобів.

8. Митна декларація — письмова заява встановленої форми, яку подають митному органу. Містить відомості щодо товарів і транспортних засобів, які переміщують через митний кордон України, необхідні для їх митного оформлення або переоформлення.

9. Предмети — особисті речі, товари, транспортні засоби та окремі номерні вузли до них, що переміщують через митний кордон України

Правові, економічні та організаційні основи митної справи визначено в Конституції, законах України (серед них особливе місце належить МК — комплексному закону в сфері митної справи), нормативних актах Президента України й Кабінету Міністрів України, актах Державної митної служби України (далі — Держмитслужба України) та інших центральних органів виконавчої влади. Виключно законами України визначаються засади митної справи.

МК становить основу митного законодавства України. За своїм характером він є комплексним законом, що регулює різноманітні відносини, які зачіпають різні галузі права — адміністративне, цивільне, фінансове, кримінальне та, у визначеній частині, міжнародне. У МК визначено: функції митних органів; служба в митних органах; принципи переміщення товарів і транспортних засобів (право на ввезення та вивезення, заборона на ввезення та вивезення, обмеження на ввезення та вивезення; митні режими; митні платежі; митне оформлення; митний контроль; митні пільги; митна статистика; ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності; відповідальність за порушення митних правил, а також правила провадження в справах про такі порушення та їх виконання).

Джерелами митного права є також закони, основним змістом яких є саме митні питання, та інші закони, в яких містяться норми митного права. До першої групи належать Закони України «Про Єдиний митний тариф» від 5 лютого 1992 р., «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України» від 10 жовтня 2001 р.

У механізмі правового регулювання фінансової діяльності митних органів важливу роль відводять саме Закону про Єдиний митний тариф. Він установлює на єдиній митній території України шляхи обкладання митом предметів, які переміщують. Ставки Єдиного митного тарифу України є єдиними для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, організації господарської діяльності й територіального розміщення, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами. Єдиний митний тариф України базується на міжнародно-визначених нормах і розвивається в напрямі максимальної відповідності загальноприйнятим у світовій практиці принципам і правилам митної справи.

До другої групи належать, наприклад, Закони України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р., «Про гуманітарну допомогу» від 22 жовтня 1999 р., «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 7 жовтня 2001 р.

Оперативне регулювання митних відносин забезпечують укази Президента й постанови Кабінету Міністрів України, наприклад, Указом Президента України від 10 лютого 1996 р. було затверджено Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, від 24 серпня 2000 р. — Положення про державну митну службу України.

Здійснюючи регулювання митної справи Кабінет Міністрів України видає постанови й розпорядження, якими затверджує різні правила. Відповідно до нового МК України постановами Кабінету Міністрів України затверджено порядок застосування режимів тимчасового ввезення (вивезення), реімпорту, реекспорту, відмову на користь держави й знищення або руйнування товарів, що перебувають під митним контролем, митного складу та інше. Постановами Кабінету Міністрів України затверджено Правила ввозу транспортних засобів на територію України (21 травня 1994 р.), перелік шляхів і напрямів транзиту підакцизних товарів через територію України й пунктів на митному кордоні, через які здійснюють ввезення та вивезення цих товарів, а також граничні терміни транзиту підакцизних товарів автомобільним і залізничним транспортом через територію України (6 травня 1996 р.).

Значне місце в регулюванні питань митної справи посідають накази Держмитслужби України, положення, правила, інструкції, у деяких випадках — методичні рекомендації, вказівки, розпорядження, інформаційні листи, які вона видає. Такими актами врегульовано порядок ведення обліку суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах; порядок транзиту зовнішньоторговельних вантажів залізничним транспортом; порядок декларування іноземної валюти тощо.

У разі, коли необхідно встановити норми й правила, що мають значення не тільки для митного регулювання, а й для інших галузей, приймають спільні акти митної служби із зацікавленими міністерствами та відомствами. Такі акти є обов’язковими до виконання як у митній системі, так і в інших структурах виконавчої влади. Так, наказом Держмитслужби та Міністерства юстиції України відповідно до нового МК України та Закону України «Про виконавче провадження» встановлено порядок передачі органам державної виконавчої служби майна, вилученого митними органами й щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію.

§ 2. Органи управління митною справою

Безпосереднє керівництво митною справою здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади — Державна митна служба України (Держмитслужба), яку було створено Указом Президента України «Про державну митну службу України» від 29 листопада 1996 р. Держмитслужба стала правонаступником ліквідованого Державного митного комітету України.

Правовий статус Держмитслужби закріплено в Положенні про неї, затвердженому Указом Президента України від 24 серпня 2000 р.

Держмитслужба, здійснюючи безпосереднє керівництво митною справою в Україні, захищає економічні інтереси України, сприяє розвиткові зовнішньоекономічних зв’язків, забезпечує додержання законодавства про митну справу, здійснює заходи щодо запобігання контрабанди та порушення митних правил, веде разом з іншими уповноваженими органами виконавчої влади Українську класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності, здійснює верифікацію (встановлення достовірності) сертифікатів про походження товарів з України, співпрацює відповідно до міжнародних договорів і законодавства України з митними та іншими органами іноземних держав, міжнародними організаціями в митній сфері, керує діяльністю органів митної служби, створює, реорганізує та ліквідує в установленому порядку регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління й організації, установи та навчальні заклади, реалізує в межах своєї компетенції державну кадрову політику.

Держмитслужба під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав.

Держмитслужба в межах своїх повноважень на основі та виконання актів законодавства видає накази, організовує й контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством України, її рішення є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями всіх форм власності та громадянами.

Держмитслужбу очолює Голова, якого призначає президент України. Голова має своїх заступників, розподіляє між ними обов’язки, визначає ступінь відповідальності заступників Голови та керівників підрозділів центрального апарату Держмитслужби.

Голова Держмитслужби в установленому порядку призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату Держмитслужби, керівників регіональних митниць і структурних підрозділів, митниць, спеціалізованих митних управлінь і організацій, установ і навчальних закладів.

Для погодженого розв’язання питань, що належать до компетенції Держмитслужби, обговорення найважливіших напрямів її діяльності в Держмитслужбі утворюють дорадчий орган — колегію. До складу колегії входять Голова (голова колегії), заступники голови за посадою, інші працівники Держмитслужби.

Складовою частиною системи митних органів є регіональні митниці. Регіональна митниця на території закріпленого за нею регіону в межах своєї компетенції здійснює митну справу та забезпечує комплексний контроль за додержанням законодавства України з питань митної справи, керівництво й координацію діяльності підпорядкованих їй митниць та спеціалізованих митних установ і організацій.

Регіональна митниця є юридичною особою та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України й положення, яке затверджується наказом Держмитслужби. Кордони діяльності регіональних митних органів можуть як збігатися, так і не збігатися з кордонами адміністративно-територіальних одиниць.

Наступною ланкою митної системи є митниці. Митниця є митним органом, який безпосередньо забезпечує виконання законодавства України з питань митної справи, справляння податків і зборів та виконання інших завдань, покладених на митну службу України.

Митниця є юридичною особою та здійснює діяльність відповідно до законодавства України й положення, яке затверджується наказом Держмитслужби.

Митниця підпорядковується регіональній митниці та Держмитслужбі або Держмитслужбі безпосередньо. Створює, реорганізує, ліквідує митниці, визначає межі території дії Держмитслужба України. Керівника митниці призначає на посаду та звільняє з посади керівник Держмитслужби.

Безпосередньо здійснюють митний контроль та оформлення товарів і транспортних засобів, які переміщують через митний кордон України, митні пости. Митні пости створюють у міру необхідності в населених пунктах, на залізничних станціях, у аеропортах, морських і річкових портах та інших об’єктах, розташованих у зоні діяльності регіональної митниці чи митниці. Митний пост є структурним підрозділом регіональної митниці, митниці. Створення, реорганізацію та ліквідацію митних постів здійснює Держмитслужба за поданням відповідної регіональної митниці, митниці. Держмитслужба призначає на посаду, звільняє з посади керівника митного поста, затверджує типове положення про митний пост.

У межах бюджетних коштів, передбачених для утримання митної служби України, виключно для забезпечення виконання завдань, покладених на митні органи, можуть створювати експлуатаційні, транспортні, інформаційно-аналітичні, кінологічні спеціалізовані установи та освітні організації.

Створення, реорганізацію та ліквідацію спеціалізованих митних установ і організацій здійснює Держмитслужба. Зокрема, в митній службі України створюють Центральну митну лабораторію, яка є спеціалізованою митною установою, та митні лабораторії, які є структурними підрозділами регіональних митниць, митниць. Положення про лабораторії затверджує Держмитслужба.

Центральна митна лабораторія, митні лабораторії мають право на здійснення експертної діяльності в межах питань, віднесених до компетенції митної служби.

Центральна митна лабораторія здійснює також науково-методичне керівництво митними лабораторіями.

Спеціальним підрозділом митних органів, який здійснює боротьбу з порушенням митних правил, охороняє територію, будівлі, споруди та приміщення митних органів, охороняє й супроводжує товари та транспортні засоби, забезпечує охорону зон митного контролю, є митна варта. Підрозділи митної варти мають право:

1) розташовувати тимчасові пости, пересуватися по будь-яким ділянкам місцевості й водного простору в межах митної території України, а в межах контрольованого прикордонного району — за погодженням із відповідними органами охорони державного кордону України;

2) затримувати та проводити в установленому Митним Кодексом порядку огляд товарів, транспортних засобів громадян, які перетинають митний кордон України в пунктах пропуску;

3) проводити за рішенням керівника Держмитслужби або його заступника, керівника регіональної митниці (митниці) або його заступника в установленому порядку огляд і переогляд оформлених митними органами транспортних засобів і товарів, у тому числі тих, що переміщують транзитом через територію України;

4) супроводжувати й охороняти товари, які перебувають під митним контролем, у тому числі ті, що переміщують через територію України транзитом;

5) запрошувати осіб до митних органів для з’ясування обставин порушення митних правил. У невідкладних випадках з’ясування обставин і первинне документування такого порушення можуть здійснювати в інших придатних для цього місцях.

§ 3. Митний контроль

Відповідно до МК митний контроль проводять посадові особи митних органів України шляхом:

1) перевірки документів і відомостей, необхідних для такого контролю;

2) митного огляду (огляду та переогляду товарів і транспортних засобів, особистого огляду громадян);

3) обліку товарів і транспортних засобів, що переміщують через митний кордон України;

4) усного опитування громадян та посадових осіб;

4) перевірки системи звітності й обліку товарів, що переміщують через митний кордон України, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, які відповідно до законів справляють під час переміщення товарів через митний кордон України;

5) огляду території та приміщень складів тимчасового зберігання, митних ліцензійних складів, спеціальних митних зон, магазинів безмитної торгівлі та інших місць, де знаходяться або можуть знаходитися товари й транспортні засоби, що підлягають митному контролю, чи проводиться діяльність, контроль за якою покладено на митні органи законом.

Митні органи самостійно визначають форму й обсяг контролю, достатні для забезпечення додержання законодавства України з питань митної справи та міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку, контроль за дотриманням яких покладено на митні органи.

Товари й транспортні засоби перебувають під митним контролем з моменту його початку та до закінчення згідно із заявленим митним режимом. Тривалість перебування товарів і транспортних засобів під митним контролем установлюють відповідно до технологічної схеми пропуску через митний кордон осіб, товарів і транспортних засобів.

Порядок створення зон митного контролю та їх функціонування, надання дозволу на розміщення в зонах митного контролю споруд і об’єктів інфраструктури, що належать іншим, ніж митні, органам державної влади, які здійснюють контроль під час переміщення товарів через митний кордон України, визначено Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р.

Звільнення від окремих форм митного контролю встановлюють МК, інші закони України, також міжнародні договори, укладені в установленому законом порядку. Незастосування митного контролю не означає звільнення від обов’язкового дотримання порядку переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України.

Митному огляду не підлягає ручна поклажа та супроводжуваний багаж Президента України, Голови Верховної Ради України, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів Конституційного Суду України, Міністра закордонних справ України, Генерального прокурора України та членів їхніх сімей, які прямують разом з ними.

§ 4. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил

Митне законодавство містить значну кількість загальнообов’язкових правил, яких мають додержуватися й виконувати фізичні та юридичні особи. Особи, які вчинили порушення митних правил, підлягають відповідальності згідно з МК, а в частині, не врегульованій ним, — згідно із чинним законодавством України.

Порушення митних правил — це за своєю природою і характером адміністративні правопорушення в сфері митної справи, за здійснення яких передбачено адміністративну відповідальність. За скоєння злочину настає кримінальна відповідальність згідно із Кримінальним Кодексом України.

У главі 57 розділу ХVІІ МК міститься перелік видів порушень митних правил, за які настає адміністративна відповідальність (статті 329–354). Серед них, наприклад, порушення режиму зони митного контролю (ст. 329); неподання митному органу документів, необхідних для здійснення митного контролю (ст. 330); видача товарів, транспортних засобів без дозволу митного органу або їх втрата (ст. 331); недоставляння до митного органу товарів, транспортних засобів, документів (ст. 332) тощо.

Провадження в справах про порушення митних правил здійснюють посадові особи митних органів України в п’ятнадцятиденний строк з дня отримання органом або посадовою особою, уповноваженою розглядати справу, необхідних матеріалів.

Постанову митного органу про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржено особою, стосовно якої її винесено, протягом десяти днів з дня винесення постанови до Держмитслужби України або в районний (міський) суд, рішення якого є остаточним. Скаргу розглядають протягом місяця.