Адміністративне право України

§ 1. Організаційно-правові засади й система освіти

Конституція України в ст. 53 закріплює право громадян України на освіту. Підставою для реалізації цього права є система освіти, яка забезпечує загальноосвітню та професійну підготовку громадян України, а також професійну підготовку іноземних громадян за міжнародними угодами чи контрактами. У сфері освіти розв’язують два основних завдання: освіта й виховання. Для громадян України повна загальна середня освіта є обов’язковою.

Основним нормативним актом, який регулює освітянську діяльність у державі, є Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996 р., яким забезпечено доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; врегульовано питання надання державних стипендій та пільг учням і студентам; соціального захисту вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб незалежно від форм їх навчання і типів закладів, де вони навчаються; сприяння здобуттю освіти в домашніх умовах тощо. Громадяни мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі, а громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону держава гарантує право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Державні стандарти освіти розробляють окремо з кожного освітнього й освітньо-кваліфікаційного рівня. Затверджує їх Кабінет Міністрів України. Вони підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше як один раз на десять років.

Система освіти в Україні складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та органів самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

В Україні встановлено такі освітні рівні: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта й такі освітньо-кваліфікаційні рівні для фахівців із вищою освітою: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст і бакалавр — кваліфікаційні рівні базової вищої освіти; спеціаліст, магістр — повної вищої освіти.

Державна політика в галузі освіти полягає в тому, що Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного й культурного розвитку суспільства. Від імені держави політику в галузі освіти в Україні визначає Верховна Рада України (відповідно до Конституції України), а здійснюють органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

Основними принципами освіти в Україні є: доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надає держава; рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку; гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв’язок освіти з національною історією, культурою, традиціями; незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; науковий, світський характер освіти; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємозв’язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління й громадського самоврядування в освіті.

Мову освіти в Україні визначають Конституція України та Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р., відповідно до яких навчально-виховну роботу в освітніх закладах ведуть українською мовою. В місцях компактного проживання національних меншин можуть використовувати мову національної більшості населення, а в загальноосвітніх школах навчання ведуть мовою, спільно визначеною батьками учнів. Навчально-виховний процес у закладах освіти є вільним від втручання політичних партій, громадських і релігійних організацій. Залучення учнів, студентів до участі в політичних акціях і релігійних заходах під час навчально-виховного процесу не допускається. Заклади освіти в Україні, незалежно від форм власності, відокремлено від церкви (релігійних організацій), мають світський характер (крім закладів освіти, заснованих релігійними організаціями). Разом з тим, належність особи до будь-якої політичної партії, громадської чи релігійної організації, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для її участі в навчально-виховному процесі. Учням, студентам, працівникам освіти законодавство дозволяє створювати в закладах освіти первинні осередки об’єднань громадян, членами яких вони є.

Провідна роль у розвитку освіти в Україні належить підготовленим кадрам педагогічних працівників (освітянам). До педагогічної діяльності допускають осіб, які мають відповідну освіту та професійну підготовку. Професійні права й обов’язки педагогічних працівників визначає законодавство України, положення та статут відповідних освітніх закладів.

§ 2. Система й повноваження органів управління освітою

Управління освітою в Україні здійснюється системою державних органів і органів місцевого самоврядування.

До органів управління освітою в Україні належать: Міністерство освіти і науки України; міністерства й відомства України, яким підпорядковано заклади освіти; Вища атестаційна комісія України; Міністерство освіти АРК; місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування та підпорядковані їм органи управління освітою.

Центральним галузевим органом державного управління в галузі освіти є Міністерство освіти і науки України (далі — Міносвіти і науки України). Міносвіти і науки України відповідно до покладених на нього завдань у сфері прогнозування й планування розвитку освіти, розробки організаційного та правового механізму її функціонування аналізує стан освіти, прогнозує її розвиток відповідно до потреб особистості, суспільства, держави; розробляє нормативно-правову основу функціонування системи освіти, здійснює експертизу проектів загальнодержавних, відомчих, інших рішень і програм у частині стосовно освіти й науки, готує проекти законодавчих актів і урядових рішень; прогнозує та впорядковує структуру мережі державних навчально-виховних закладів; розробляє пропозиції щодо переліку спеціальностей, кваліфікацій, вчених звань і наукових ступенів; забезпечує виконання вузами, що перебувають у його управлінні, державного замовлення й договорів на підготовку спеціалістів, науково-педагогічних кадрів; розробляє положення про навчально-виховні заклади освіти.

У сфері навчально-виховного процесу Міносвіти і науки України визначає вимоги до змісту, рівня й обсягу соціально необхідного державного мінімуму освіти (встановлює державні стандарти знань з кожного предмета), забезпечує безперервність освіти, інтеграцію навчання з наукою та виробництвом, розробляє й затверджує відповідні типові навчальні плани, програми для навчально-виховних закладів; розробляє умови прийому до державних навчально-виховних закладів; забезпечує видання відповідної літератури з питань освіти тощо. Міносвіти і науки України розв’язує низку питань освітнього характеру разом з Академією педагогічних наук України, яка займається координацією та розвитком наукових досліджень з педагогіки, впровадженням їх у практику.

У сфері управління, роботи з керівними та науково-педагогічними кадрами Міносвіти і науки України вносить пропозиції про створення, реорганізацію, ліквідацію в установленому порядку закладів, організацій, підприємств освіти загальнодержавного значення; сприяє розвиткові нових навчально-виховних закладів; проводить у встановленому порядку атестацію й акредитацію освітніх закладів, незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії та сертифікати, надає автономію вищим навчальним закладам; здійснює державне інспектування навчально-виховних закладів; призначає керівників навчально-виховних закладів і установ, закладів підвищення кваліфікації та перепідготовки, що перебувають у функціональному управлінні Міносвіти і науки України, дає згоду на призначення й звільнення керівників вищих навчальних закладів загальнодержавного значення інших міністерств і відомств; розробляє положення про органи громадського самоврядування в сфері освіти; організовує підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів системи освіти; здійснює загальне керівництво науковою діяльністю тощо.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Міносвіти і науки України, обговорення найважливіших напрямів діяльності й розвитку освіти в Міносвіти і науки України створюють відповідну колегію.

Для розв’язання практичних питань забезпечення потреб системи освіти при Міносвіти і науки України функціонують акредитаційні органи, інспекція, науково-методична рада, Атестаційна колегія, інші наукові й методичні підрозділи, організації та установи, повноваження яких встановлює Міносвіти і науки України.

Акти Міносвіти і науки України, прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими для міністерств і відомств, яким підпорядковано заклади освіти, міністерства освіти АРК, місцевих органів державної виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти, незалежно від форм власності.

Інші міністерства й відомства України, яким підпорядковано заклади освіти (Міністерство культури і мистецтв, Міністерство охорони здоров’я, Мін’юст, МВС, Служба безпеки, прокуратура тощо) здійснюють разом з Міносвіти і науки України державне управління підпорядкованими їм закладами освіти шляхом їх фінансування, утворення матеріальної бази, призначення на посаду керівників цих закладів, організації підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів, забезпеченням організаційного та методичного керівництва, здійснюють контрольні функції щодо додержання вимог стосовно якості освіти тощо. Акти цих органів, прийняті в межах їх компетенції, є обов’язковими для місцевих органів державної виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти відповідного профілю, незалежно від форм власності.

Вища атестаційна комісія України (далі — ВАК України) відповідно до Положення про Вищу атестаційну комісію України організовує й проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.

Міністерство освіти АРК здійснює повноваження керівництва освітою на підвідомчій території, крім повноважень, віднесених до компетенції Міносвіти і науки України, міністерств і відомств, яким підпорядковано заклади освіти.

§ 3. Компетенція місцевих органів державної виконавчої влади й органів місцевого самоврядування в галузі освіти

Місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, здійснюючи державну політику в галузі освіти та в межах своєї компетенції, встановлюють, не нижче означених Міносвіти і науки України мінімальних нормативів, обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є комунальною власністю, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання; забезпечують розвиток мережі закладів освіти й установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування; здійснюють соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської і студентської молоді, створюють умови для їх виховання, навчання й роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організовують облік дітей дошкільного й шкільного віку; контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти; вирішують питання, пов’язані з опікою та піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги; створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів; забезпечують у сільській місцевості регулярне безкоштовне підвезення до місця навчання й дому дітей дошкільного віку, учнів та педагогічних працівників; організовують професійне консультування молоді та продуктивну працю учнів; визначають потреби, обсяги й розробляють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону. Для розв’язання цих завдань місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування створюють відповідні органи управління освітою — відділи освіти та управління освіти (на обласному рівні), які діють на підставі законів України «Про освіту», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», положень про відділи та управління освіти місцевих органів самоврядування й органів виконавчої влади, які приймаються на підставі типових положень, інших нормативних актів.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування: забезпечують здобуття неповнолітніми загальної середньої освіти, сприяють діяльності дошкільних і позашкільних навчально-виховних закладів, дитячих, молодіжних та науково-просвітницьких організацій; забезпечують у межах наданих їм повноважень доступність і безоплатність освіти на відповідній території, можливість навчання в школах державною й рідною мовою; організовують облік дітей дошкільного та шкільного віку; надають допомогу випускникам шкіл у працевлаштуванні тощо. Відповідно до Положення про порядок створення, реорганізації та ліквідації навчально-виховних закладів органи місцевого самоврядування створюють навчальні заклади або видають дозволи засновнику на створення навчально-виховних закладів недержавної та некомунальної власності.

Аналогічні повноваження відповідно до Конституції та законодавства України мають і місцеві державні адміністрації.

§ 4. Управління освітніми закладами

Безпосереднє управління дитячим дошкільним закладом (дитячими яслами, дитячими садками), школами, позашкільними закладами освіти здійснює директор (завідувач), якого призначає вищий орган управління освіти чи орган місцевого самоврядування. Так, директора середньої загальноосвітньої школи призначає на посаду та звільняє з посади відповідно до ст. 20 Закону України «Про освіту» відділ освіти відповідного виконавчого органу місцевого самоврядування або місцевої державної адміністрації. Відповідна освіта, стаж роботи та наявність організаторських здібностей — основні умови призначення керівника будь-якого освітнього закладу на посаду. Керівник несе персональну відповідальність перед державою за організацію та якість навчально-виховної роботи з учнями й вихованцями, зміцнення їх здоров’я та фізичний розвиток, а також за фінансово-господарський стан закладу. В своїй діяльності він спирається як на трудовий колектив, так і на громадські організації, метою яких є надання різноманітної допомоги освітньо-виховним закладам.

Повноваження директора (завідувача) регламентовано положеннями та статутами про освітньо-виховні заклади.

Для забезпечення колегіального розгляду основних питань виховної та методичної роботи в закладі освіти діє педагогічна рада, яка складається з учителів та представників громадськості. При школах і дошкільних дитячих закладах можуть створювати батьківські комітети з числа батьків учнів і вихованців. Їх покликано надавати допомогу освітньо-виховному закладу, а також сім’ям у вихованні дітей.

Управління професійно-технічним закладом освіти, який забезпечує первинну професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації робітників, відповідно до Закону України від 10 лютого 1998 р. «Про професійно-технічну освіту» здійснює директор, якого призначає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в сфері професійно-технічної освіти, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковано професійно-технічні навчальні заклади державної форми власності. Керівника професійно-технічного навчального закладу іншої форми власності призначає засновник.

Директор державного професійно-технічного навчального закладу, діючи в межах положення або статуту про професійно-навчальний заклад, організовує навчально-виробничий, навчально-виховний процес. Органи управління професійно-технічною освітою можуть делегувати директору державного професійно-технічного навчального закладу інші повноваження.

Порядок управління професійно-технічним навчальним закладом іншої форми власності визначає засновник.

Вищим колегіальним органом громадського самоврядування професійно-технічного навчального закладу є загальні збори (конференція) колективу навчального закладу, які розв’язують у межах своїх повноважень питання навчально-виробничої, навчально-виховної, навчально-методичної, економічної і фінансово-господарської діяльності навчального закладу, дають висновки та рекомендації щодо кандидатур на посаду директора професійно-технічного навчального закладу. Рішення загальних зборів (конференції) колективу навчального закладу мають дорадчий характер.

Управління вищим навчальним закладом (технікумом, училищем — перший рівень акредитації; коледжем — другий рівень; інститутом, консерваторією, академією, університетом — третій і четвертий рівні) здійснює його керівник (президент, ректор, директор тощо). Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р., Положення про державний вищий навчальний заклад та статуту вищого закладу освіти керівник виконує такі виключні функції: самостійно в межах чинного законодавства вирішує питання діяльності закладу; в межах своїх повноважень видає накази й розпорядження, обов’язкові для виконання всіма підрозділами закладу (факультетами, кафедрами, філіями, відділеннями, навчально-консультативними, науково-дослідними підрозділами, конструкторсько-технологічними бюро та ін.); представляє вищий навчальний заклад освіти в державних та інших органах, відповідає за результати діяльності закладу перед органом управління, в підпорядкуванні якого він перебуває; є розпорядником майна та коштів закладу; приймає на роботу й звільняє з роботи працівників закладу; визначає функціональні обов’язки працівників закладу тощо.

Дорадчим органом управління вищого навчального закладу є вчена рада, на яку покладено обов’язки щодо координації та контролю за науковою, навчальною, методичною й виховною роботою в закладі. Вона діє на підставі Положення про державний вищий заклад освіти, статуту відповідного вищого закладу та Положення про вчену раду вищого закладу освіти.

Вищим колегіальним органом самоврядування закладу освіти є загальні збори або виборний орган (конференція трудового колективу). Його повноваження та механізм створення визначають статутом вищого навчального закладу.

Крім вищого колегіального органу самоврядування, в закладі на підставі статуту можуть створювати інші органи самоврядування (в тому числі на рівні окремих структурних підрозділів). Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть створювати власні органи самоврядування для розв’язання питань, що не належать за статутом до компетенції керівництва та статутних органів самоврядування.

§ 5. Державний контроль за діяльністю освітніх закладів

Усі навчальні та виховні заклади, незалежно від форм власності й порядку утворення, в установленому законодавством порядку здійснюють оперативний і бухгалтерський облік своєї діяльності (як господарської, так і суто навчально-виховної), за правильність якого посадові особи цих закладів несуть установлену законодавством України дисциплінарну, адміністративну й кримінальну відповідальність. Контроль за виконанням вимог законодавства України освітніми закладами в галузі освітньо-виховної роботи здійснюють вищі органи стосовно підпорядкованих їм закладів освіти системи Міносвіти і науки України, а також спеціальні контролюючі органи відомчої спрямованості, такі як Державна інспекція закладів освіти, яку утворено при Міносвіти і науки України (вони здійснюють так званий відомчий контроль), а з інших питань — у галузі бюджетної, фінансової дисципліни, додержання природоохоронного законодавства тощо — органи місцевого самоврядування, виконавчої влади й спеціальні контролюючі органи — органи міжвідомчого та надвідомчого контролю.

Так, Державна інспекція закладів освіти здійснює: інспектування навчально-виховних закладів, незалежно від підпорядкування, з метою ефективного використання їх науково-педагогічного потенціалу, підвищення якості навчально-виховного процесу й підготовки робітників і спеціалістів; атестацію навчально-виховних закладів, незалежно від форм власності, з метою визначення її здатності вести освітню діяльність і професійну підготовку й перепідготовку робітників і спеціалістів на рівні державних стандартів; координує роботу відповідних підрозділів Міносвіти і науки України, міністерств і відомств, які мають навчально-виховні заклади, та інших органів державного управління освітою з питань інспектування й атестації навчально-виховних закладів тощо. Державна податкова служба України, наприклад, контролює додержання закладами освіти податкового законодавства, природоохоронні органи — правил природокористування та ін.

§ 1. Організація державного управління наукою

Держава надає пріоритетну підтримку розвиткові науки як визначального джерела економічного зростання й невід’ємного складника національної культури та освіти, створюючи необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечуючи використання досягнень науки і техніки для розв’язання соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Згідно зі ст. 54 Конституції України держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством.

Правові засади державної політики в сфері науково-технічної діяльності визначено в Законі України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р. (у редакції від 1 грудня 1998 р.). Згідно з ним розвиток науки й техніки є визначальним чинником прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання.

Державне управління й регулювання наукової діяльності здійснюють згідно з принципами: органічної єдності науково-технічного, економічного та духовного розвитку суспільства, поєднання централізації та децентралізації управління в науковій діяльності; додержання вимог екологічної безпеки; визнання свободи творчої, наукової та науково-технічної діяльності; збалансованості розвитку фундаментальних і прикладних досліджень; використання досягнень світової науки, можливостей міжнародного наукового співробітництва; свободи поширення наукової та науково-технічної інформації; відкритості для міжнародного науково-технічного співробітництва; забезпечення інтеграції української науки в світову поєднано із захистом інтересів національної безпеки.

Наукову діяльність здійснюють наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади ІІІ—ІV рівнів акредитації, громадські організації. Кожна організаційна форма має свої певні особливості. Безпосередньо у сфері організації науки діють спеціалізовані органи виконавчої влади, а також державні установи. З метою сприяння формуванню державної політики розвитку науки, визначення пріоритетних науково-технічних напрямів, вироблення стратегії технологічного розвитку, вдосконалення структури управління наукою та системи підготовки й атестації наукових кадрів при Президентові України утворений консультативно-дорадчий орган — Рада з питань науки та науково-технічної політики. Основними завданнями цього органу є вироблення державної політики з питань розвитку науки та технологій, правове й організаційне забезпечення їх реалізації; прогнозування розвитку науки й технологій; розгляд і оцінка проектів національних і державно-наукових програм, визначення пріоритетних напрямів розвитку науки й технологій та ін.

З метою забезпечення формування та реалізації державних науково-технічних програм затверджено пріоритетні напрями розвитку науки й техніки: охорона навколишнього природного середовища; здоров’я людини; виробництво, переробка та збереження сільськогосподарської продукції; екологічно чиста енергетика й ресурсозберігаючі технології; наукові проблеми розбудови державності України; нові речовини та матеріали; перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв’язку.

Основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки є державні наукові та науково-технічні програми. Їх підрозділяють на: загальнодержавні (національні), які затверджує Верховна Рада; державні (міжвідомчі); галузеві (багатогалузеві); регіональні (територіальні).

Статус державних (міжвідомчих) наукових і науково-технічних програм мають також відповідні частини загальнодержавних (національних) програм економічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля.

Для ефективного здійснення наукової та науково-технічної діяльності держава застосовує фінансово-кредитні й податкові важелі. Одним із основних важелів є бюджетне фінансування. Підтримку фундаментальних досліджень здійснюють також через Державний фонд фундаментальних досліджень.

§ 2. Органи управління наукою

Центральним органом виконавчої влади у цій сфері є Міносвіти і науки України. Діяльність Міносвіти і науки України спрямовує Кабінет Міністрів України.

Відповідно до покладених на нього завдань центральний орган виконавчої влади в сфері науки: розробляє засади науково-технічного розвитку України; забезпечує розвиток наукового й науково-технічного потенціалу України; організовує та координує інноваційну діяльність; координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної інформації, координує діяльність органів виконавчої влади щодо розроблення загальнодержавних наукових і науково-технічних програм й контролює їх виконання; здійснює керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи: забезпечує інтеграцію вітчизняної науки в світовий науковий простір зі збереженням і захистом національних пріоритетів.

Інші центральні органи виконавчої влади здійснюють управління науковою та інноваційною діяльністю у відповідній галузі; визначають напрями її розвитку; спрямовують і контролюють діяльність підпорядкованих їм наукових організацій; організовують виробництво сучасної конкурентноспроможної продукції; відповідають за рівень науково-технічного розвитку відповідних галузей.

Місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції забезпечують виконання державних наукових і науково-дослідних програм; розробляють та організовують виконання регіональних (територіальних) програм.

Специфічне місце в системі органів, які функціонують у сфері науки, належить ВАК України, що є центральними органом виконавчої влади, статус якого прирівняний до державного комітету України. ВАК України реалізує державну політику в галузі атестації наукових і науково-технічних кадрів вищої кваліфікації, присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, контролює діяльність спеціалізованих вчених рад та якість атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

ВАК України створює спеціалізовані ради по захисту дисертацій, затверджує їх персональний склад і перелік спеціальностей, за якими цим радам надається право проведення захисту дисертацій, провадить їх періодичну атестацію; розробляє й затверджує вимоги до дисертацій і осіб, які претендують на здобуття наукового ступеня та вченого звання старшого наукового співробітника; затверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукового ступеня доктора наук; приймає рішення про видачу диплома кандидата наук на основі рішення спеціалізованої вченої ради про присудження вченого ступеня; приймає рішення про видачу атестата старшого наукового співробітника на основі рішення вченої ради про присвоєння вченого звання наукового співробітника.

ВАК України уповноважений скасовувати рішення спеціалізованих рад і вчених рад про присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання; позбавляти їх права прийому до захисту дисертації; позбавляти наукових і науково-педагогічних співробітників наукових ступенів і вченого звання старшого наукового співробітника. З питань атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації ВАК України видає інформаційний бюлетень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. затверджено Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань.

Для координації роботи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади під час формування та реалізації державної політики утворено Комісію Кабінету Міністрів України з питань науково-технічного розвитку, яка діє відповідно до Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 26 січня 1998 р. На Комісію покладено обов’язок контролювати й координувати діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, спрямовану на реалізацію державної науково-технічної політики; розглядати пропозиції щодо створення високотехнологічних виробництв; здійснювати підтримку вітчизняного науково-технічного потенціалу; розглядати пропозиції щодо удосконалення законодавства, яке регулює відносини в науково-технічній сфері, та пропозиції щодо фінансування цільових проектів, загальнодержавних науково-технічних програм за рахунок коштів Державного бюджету України.

§ 3. Наукові заклади й наукові товариства

З метою збереження та зміцнення інтелектуального потенціалу, створення сприятливих умов для подальшого розвитку фундаментальної науки, забезпечення з боку держави фінансової підтримки наукових досліджень створено вищу наукову установу України — Академію наук. 22 березня 1994 р. Академія наук одержала статус національної і тепер офіційно іменується Національною академією наук України (далі — НАН України).

НАН України є державною самоврядною науковою організацією, яку засновано на державній власності та діє на основі законодавства України відповідно до статуту Академії. Це вища наукова установа України, що організовує та здійснює фундаментальні й прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних і гуманітарних наук. НАН України координує здійснення фундаментальних досліджень у наукових установах і організаціях незалежно від форм власності. При НАН України діє міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень в Україні. Положення про раду та її склад затверджує Кабінет Міністрів України.

В Україні діють і галузеві академії наук.

Українська академія аграрних наук входить до складу агропромислового комплексу, діє на основі законів України й власного статуту, спільно з НАН України здійснює підготовку наукових кадрів і спеціалістів вищої кваліфікації. Разом з міністерствами, відомствами й організаціями агропромислового комплексу Українська академія аграрних наук здійснює на основі незалежної експертної оцінки вибір основних напрямів і тематики прикладних досліджень і організовує впровадження їх результатів у виробництво.

З метою забезпечення комплексного розвитку педагогічної науки, теорії та методики освіти в Україні, розробки науково-методичних основ відродження національної школи Указом Президента України від 3 березня 1992 р. створено Академію педагогічних наук України. Головними її завданнями є: розвиток педагогічної науки; проведення фундаментальних і прикладних досліджень; розробка й наукове обґрунтування інформаційних технологій, форм, методів і засобів навчально-виховного процесу; створення програм, підручників і методичних посібників навчально-виховних закладів; дослідження світових досягнень у галузі освіти; впровадження вітчизняного та зарубіжного педагогічного досвіду; координація діяльності науково-дослідних і методичних установ.

Указом Президента України від 24 лютого 1993 р. створено Академію медичних наук України. Її основними завданнями є: визначення пріоритетних напрямів розвитку медичної науки; організація проведення фундаментальних і прикладних досліджень у галузі охорони здоров’я; підготовка наукових кадрів і розвиток вищої медичної і фармацевтичної освіти.

Указом Президента України від 23 липня 1993 р. було засновано Академію правових наук України як вищу галузеву наукову установу. Основними завданнями Академії правових наук України є: комплексний розвиток правової науки; проведення фундаментальних і прикладних досліджень у галузі держави й права; наукове забезпечення правотворчої діяльності державних органів; вивчення та узагальнення механізмів реалізації актів законодавства, визначення пріоритетних напрямів розбудови правової держави; наукове забезпечення здійснюваних реформ; підготовка практичних рекомендацій щодо вдосконалення діяльності органів державної влади; розвиток правової науки та юридичної освіти.

Розвиток українського мистецтва, відродження національних традицій, проведення фундаментальних досліджень з історії становлення й розвитку художньої культури України — мета заснування Указом Президента України від 14 грудня 1996 р. Академії мистецтв України як вищої творчо-наукової установи в галузі мистецтва.

Галузеві академії наук є державними науковими організаціями, які засновано на державній власності. Їх фінансування може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством.

Академії є самоврядними організаціями. Самоврядність академій полягає в самостійному визначенні тематики досліджень, своєї структури, вирішенні науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових зв’язків.

Академії діють на основі статуту, можуть мати в своєму складі науково-дослідні інститути, науково-практичні центри, навчальні заклади, лабораторії, інші установи для організації та проведення досліджень.

Розвиток галузевої відомчої науки здійснюється в межах науково-дослідних, дослідно-конструкторських та інших установ, що перебувають у системі відповідних міністерств, державних комітетів та інших органів виконавчої влади. Загальне керівництво галузевими науково-дослідними інститутами здійснюють органи виконавчої влади, до системи яких вони входять.

Наукові дослідження у вузах — вузька наука — організовують з метою: використання науково-технічного потенціалу вищої школи для визначення пріоритетних напрямів фундаментальних досліджень, посилення впливу науки на розв’язання освітніх і виховних завдань; дослідження й розробки теоретичних і методологічних основ розвитку науки. Виконавцями науково-дослідних робіт є професорсько-викладацький склад, студенти, докторанти, аспіранти, стажисти, наукові працівники.

Однією з форм організації науки є національні наукові центри. Статус національного наукового центру може бути надано науковій установі, вищому навчальному закладу ІV рівня акредитації (об’єднанню наукових установ чи вищих навчальних закладів ІV рівня акредитації), що проводять комплексні наукові дослідження загальнодержавного значення та мають світове визнання своєї діяльності. Статус надається Указом Президента України за поданням Кабінету Міністрів України. Національні наукові центри здійснюють свою діяльність згідно з Положенням про національний науковий центр, яке затверджує Кабінет Міністрів України.

З метою забезпечення наукового обґрунтування структури й змісту пріоритетних напрямів розвитку науки та техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу й оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень передбачено проведення наукової та науково-технічної експертизи. Правові, організаційні й фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері визначено Законом України «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 р.

Обов’язковій науковій і науково-технічній експертизі підлягають: національні, державні та міждержавні наукові й науково-технічні програми; галузеві та міжгалузеві програми; інноваційні програми й проекти державного значення.

§ 1. Організаційно-правові засади управління охороною здоров’я населення

Згідно зі ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Право на охорону здоров’я — це насамперед забезпечення відповідного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність безпечного для життя й здоров’я людини навколишнього природного середовища.

Охорона здоров’я громадян базується на низці принципів, які закріплено в Основах законодавства України про охорону здоров’я. До них, зокрема, належать: визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства й держави, одним із головних факторів виживання та розвитку народу України; додержання прав і свобод людини й громадянина в галузі охорони здоров’я й забезпечення пов’язаних із ними державних гарантій; загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного й культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна та фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров’я й медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здоров’я; децентралізація державного управління, розвиток самоуправління та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірній підставах тощо.

У цілому охорону здоров’я можна розглядати як систему заходів, спрямованих на забезпечення зберігання й розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Основи державної політики охорони здоров’я визначає Верховна Рада України — шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, основних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Реалізацію державної політики охорони здоров’я покладено на органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

§ 2. Система органів управління охороною здоров’я населення

До системи органів державного управління охорони здоров’я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров’я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організовує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові й організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров’я; укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі хорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України (далі — МОЗ України), компетенцію якого визначено Положенням, затвердженим Указом Президента України. До основних завдань МОЗ України належать: розробка пріоритетних напрямів діяльності національної служби охорони здоров’я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров’я всіх форм власності; здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напряму в охороні здоров’я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров’я загальнодоступної, переважно, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню; розробка прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров’я, пов’язаних зі змінами власності; охорона материнства й дитинства тощо.

Для розв’язання найважливіших завдань діяльності та розвитку охорони здоров’я в МОЗ України створюють колегію, рішення якої проводять у життя наказами Міністра.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров’я в межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров’я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організовують роботу медичних закладів щодо надання медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров’я здійснюють також інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров’я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров’я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров’я громадян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів і виробів медичного призначення. Діяльність МОЗ України в цьому напрямі зводиться до реалізації державної політики в сфері державного контролю за якістю та безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок, лікарських засобів, лікарської рослинної сировини та лікувальної косметики тощо), забезпечення інтересів держави в цій сфері та міжвідомчої координації із зазначених питань.

Виконання основних принципів державної політики в сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів і забезпечення цією продукцією населення, закладів охорони здоров’я й тваринництва, які реалізовував Державний комітет України з питань медичної та мікробіологічної промисловості, Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. покладено на МОЗ України.

§ 3. Місцеве самоврядування й охорона здоров’я населення

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я населення. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять: управління установами охорони здоров’я, які належать територіальним громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в закладах освіти, культури, фізкультури й спорту, оздоровчих установах, що належать територіальним громадам; забезпечення в межах наданих їм повноважень доступності й оплатності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення згідно із законом розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку та вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, визначення потреб у підготовці спеціалістів для них, організація роботи по підвищенню кваліфікації кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення ліками й виробами медичного призначення; реєстрація згідно із законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній території установ охорони здоров’я, незалежно від форм власності; внесення пропозицій у відповідні органи щодо ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності в сфері охорони здоров’я.

§ 4. Правове становище установ охорони здоров’я населення

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-профілактичні, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

До закладів охорони здоров’я належать лікарні, поліклініки, спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні центри, станції швидкої медичної допомоги, медико-санітарні частини установ і закладів тощо.

Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. За галузевою належністю можна виділити відомчі лікарні та лікарні, що входять до системи МОЗ України; за територіальною ознакою — районі, міжрайонні, міські, обласні лікарні.

Особливу групу становлять лікарні відомчого типу (МВС України, Служби безпеки України та ін.).

Заклади охорони здоров’я створюють підприємства, установи й організації, засновані на різних формах власності, а також приватні особи за наявності необхідної матеріально-технічної бази й кваліфікованих спеціалістів. Законодавство України визначає порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної і фармацевтичної практики.

Заклади охорони здоров’я здійснюють свою діяльність на підставі статуту, затвердженого власником або уповноваженим ним органом.

Державні органи призначають на посаду та звільняють з посади керівників закладів державної системи охорони здоров’я. Проте, незалежно від юридичного статусу установи охорони здоров’я, керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам.

Держава підтримує та заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність у галузі охорони здоров’я, яка може реалізовуватися тільки за наявності спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення такої діяльності.

§ 5. Санітарно-епідеміологічний нагляд

Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. врегульовано суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення, визначено відповідні права й обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян у цій сфері, встановлено порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби та здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні такий нагляд здійснюють установи й заклади державної санітарно-епідеміологічної служби системи МОЗ України: Головне санітарно-епідеміологічне управління МОЗ України; управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС МОЗ України; центральна санітарно-епідеміологічна станція МОЗ України; Кримська республіканська санітарно-епідеміологічна станція; обласні, міські, районні, районні у містах санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції; центральні санітарно-епідеміологічні станції на залізничному, повітряному, водному транспорті, санітарно-епідеміологічні станції на залізницях, а також станції басейнів і портів; відповідні установи, заклади, з’єднання, частини й підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби Міноборони, МВС, Держкомкордону, Служби безпеки України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний державний санітарний лікар України — перший заступник Міністра охорони здоров’я України.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою АРК здійснює головний державний санітарний лікар АРК.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою області, міст Києва та Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний лікар області, міст Києва та Севастополя, якого призначає на посаду й звільняє з посади головний державний санітарний лікар України за погодженням із відповідною обласною, Київською та Севастопольською міською державною адміністрацією.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, районі в місті очолює головний державний санітарний лікар відповідно району, міста, району в місті.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснює відповідно головний державний санітарний лікар водного, залізничного та повітряного транспорту, якого призначає на посаду та звільняє з посади головний державний санітарний лікар України.

Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду є найважливішим напрямом діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби. Його мета — контроль за додержанням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства, попередження, виявлення й усунення шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров’я людей і застосування в необхідних випадках заходів правового характеру щодо порушників.

Для виконання покладених на них завдань органи санітарно-епідеміологічного нагляду мають право застосовувати адміністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністративного припинення та заходи адміністративного стягнення.

До адміністративно-попереджувальних заходів, зокрема, належать: відвідування об’єктів для проведення перевірок додержання санітарного законодавства; витребування від юридичних осіб і громадян даних, що характеризують санітарний та епідемічний стан об’єктів, здоров’я людей; введення карантину; проведення обов’язкових профілактичних щеплень; обов’язковий медичний огляд стану здоров’я відповідних груп працівників, громадян тощо.

Заходи адміністративного припинення застосовують у випадках, коли в примусовому порядку необхідно припинити протиправні дії та запобігти їх шкідливим наслідкам. Прикладами таких заходів можуть слугувати: вимога до порушника санітарного законодавства припинити протиправну поведінку; обмеження, тимчасова заборона чи припинення будівництва, реконструкції та розширення об’єктів; обмеження, зупинення чи заборона викидів (скидання) забруднюючих речовин; вилучення з реалізації продуктів харчування, хімічних і радіоактивних речовин, біологічних матеріалів; опечатування приміщень, джерел енергії, агрегатів, механізмів та іншого обладнання.

Адміністративні стягнення накладають за вчинення правопорушень, передбачених КпАП у сфері, яку розглядаємо. У КпАП встановлено адміністративну відповідальність за: порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42); виробництво, заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимих рівнів концентрації (ст. 42¹); заготівлю, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 42²); виробництво, зберігання, транспортування або реалізацію продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимих рівнів (ст. 42³); незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилку наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44); ухилення від обстеження й профілактичного лікування осіб, заражених венеричною хворобою (ст. 45); порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації та застосування донорської крові або її компонентів і препаратів (ст. 45¹); умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46) тощо.

Справи про ці правопорушення розглядають адміністративні комісії, районні (міські) суди (судді), органи внутрішніх справ (міліції), органи, установи й заклади державної санітарно-епідеміологічної служби. Стягненнями, що накладають, є штраф, конфіскація або вилучення предметів правопорушення, адміністративний арешт.

§ 1. Організаційно-правові засади управління культурою

Культура як самостійна галузь соціально-культурного будівництва включає широке коло державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, закладів культури. До цієї галузі належать: театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно-прикладне, естрадне й циркове мистецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури тощо; кінематографія; телебачення й радіомовлення; видавнича справа, поліграфія та торгівля книгами.

Управління культурою полягає в: організації створення, розповсюдження та популяризації творів літератури й мистецтва; забезпеченні поширення інформації і пропаганди досягнень культури; збереженні та використанні культурних цінностей; охороні творів мистецтва й пам’ятників культури, підвищенні культурного рівня населення України; керівництві підприємствами, організаціями, установами й закладами культури.

З метою реалізації в повному обсязі Комплексної програми основних напрямів розвитку культури в Україні до 2005 року й вимог Конституції України щодо консолідації та розвитку української нації, розвитку її історичної свідомості, традицій, культури, мови, гарантій свободи, художньої творчості, а також вимог щодо охорони історично-культурної спадщини розроблено концептуальні напрямки діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури в галузі театрального й музичного мистецтва, кінематографії та відеокультури, образотворчого мистецтва й архітектури, охорони та використання пам’яток історії і культури.

Діяльність у сфері культури здійснюють на професійній чи аматорській основі в порядку, визначеному Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р., законодавством України про підприємницьку діяльність, некомерційні організації та об’єднання, а також законодавством, що регулює конкретні види діяльності в сфері культури.

Основи законодавства України про культуру визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в України, регулюють суспільні відносини в сфері створення, поширення, збереження й використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України в сфері культури; відродження й розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Пріоритетні напрями розвитку культури визначають цільові загальнодержавні програми, які затверджує Верховна Рада України (ст. 85 Конституції України). Держава створює умови для розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення й охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей і юнацтва; проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального й фінансового забезпечення закладів, підприємств, установ, організацій культури.

§ 2. Органи управління культурою

Політику держави в сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики в сфері культури; здійснюють за участю громадських об’єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження й розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, тощо.

Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен із яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення й радіомовлення, кінематографія, друкарська справа та ін.

Систему державних органів управління культурою складають: Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство культури АРК, управління культури обласної Севастопольської міської державної адміністрації, відділи культури районної та у містах Києві і Севастополі державної адміністрації, Головне управління культури та мистецтва районної Київської міської державної адміністрації, підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства й заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури та мистецтва, музичні й художні школи.

Міністерство культури і мистецтв України (далі — Мінкультури України) діє на основі Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 9 грудня 1995 р. (зі змінами від 27 січня 1999 р.).

Основними завданнями Мінкультури України є: реалізація державної політики в сфері культури й мистецтв; збереження культурно-мистецького надбання, розвиток української культури й мистецтва, створення сприятливих умов для збереження етнічної, мовної та культурної самобутності, рівноправного розвитку національних культур в Україні; розроблення пропозицій щодо основних напрямів розвитку національної культури й мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу; розширення міжнародного культурного співробітництва, розвиток культурних зв’язків тощо.

Відповідно до покладених на Мінкультури України завдань воно розробляє проекти цільових державних програм розвитку культури й мистецтва, пропозиції щодо правового регулювання; прогнозує розвиток культури та мистецтва, підтримує розповсюдження творів літератури й мистецтва; створює умови для розвитку всіх видів мистецтв, самодіяльної творчості, заохочує новаторські пошуки в мистецтві; забезпечує свободу творчості, створює умови для вільного виявлення індивідуальності митця; сприяє роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, молодіжних і дитячих організацій, фондів, асоціацій, інших громадських організацій, що діють у сфері культури й мистецтв, та ін.

Мінкультури України в межах своїх повноважень і на виконання законодавства України видає накази, за потреби видає разом з іншими центральними й місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти. Для погодженого розв’язання питань, що належать до компетенції Мінкультури України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності та розвитку культури й мистецтв утворюють колегію, рішення якої втілюють у життя наказом Міністра культури й мистецтв України. Для аналізу проблем культури та мистецтва, координації роботи з виконання програм досліджень у сфері культури, вироблення наукових рекомендацій і пропозицій з основних питань розвитку мистецтва, культурно-просвітницької роботи, масової художньої творчості, мистецької освіти в Мінкультури України утворюють наукову раду, інші консультативні органи. Їх склад і положення про них затверджує Міністр культури і мистецтв України.

Державну політику щодо телебачення та радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального й правового захисту працівників цієї сфери визначають Верховна Рада та Президент України. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення й радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в цій сфері.

Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є утворений відповідно до Указу Президента України від 31 січня 2003 р. Державний комітет телебачення та радіомовлення України, який здійснює керівництво державним телебаченням і радіомовленням, несе відповідальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ і організацій, що входять до сфери його управління.

Основними завданнями Державного комітету в сфері телебачення й радіомовлення є: забезпечення реалізації державної інформаційної політики засобами телебачення та радіомовлення; організація виконання актів законодавства в сфері телебачення й радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення й радіомовлення; формування національного телерадіопростору; організаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на зарубіжну аудиторію.

Законом України від 23 вересня 1997 р. створено Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення — постійно діючий позавідомчий державний контролюючий орган, підзвітний у своїй діяльності Верховній Раді та Президентові України й відповідальний за розвиток, якісний стан телебачення та радіомовлення України, зростання професійного, художнього й етичного рівня програм і передач телерадіоорганізацій. Половину складу Національної ради призначає Верховна Рада України, а другу штатну — Президент України. Національну раду очолює Голова, якого обирають таємним голосуванням члени Національної ради за спільним поданням Верховної Ради й Президента України.

До компетенції Національної ради належить: контроль за додержанням законодавства в галузі телебачення й радіомовлення України; участь у реалізації державної політики в сфері телебачення й радіомовлення та концепції розвитку телерадіо-інформаційного простору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів національних телерадіовиробників.

Національна рада відповідно до Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 р. забезпечує розміщення державного замовлення на аудіо- та відеоінформаційну продукцію про діяльність Верховної Ради, Президента України й Кабінету Міністрів України та здійснює контроль за додержанням порядку, форм і стандартів мовлення. На конкурсній основі Національна рада видає телерадіоорганізаціям ліцензії на мовлення, кабельне мовлення, ретрансляцію, проводове (кабельне) мовлення й час мовлення. Порядок видачі ліцензії визначено Законом України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р.

Національна рада здійснює наглядові та контрольні функції за додержанням чинного законодавства в галузі телебачення й радіомовлення суб’єктами правовідносин України; за додержанням телерадіоорганізаціями умов ліцензії; порядку мовлення під час виборів і референдумів; стандартів і норм технічної якості телерадіопрограм; чинного законодавства України щодо реклами, авторського права й суміжних прав, державної мови, спонсорської діяльності; за розподілом і ефективним використанням радіочастотного ресурсу для потреб телерадіомовлення.

Національна рада має право: здійснювати перевірку діяльності телерадіоорганізацій щодо умов і порядку використання каналів мовлення; отримувати від усіх телерадіоорганізацій документи, відомості та положення щодо їх діяльності; розглядати справи про порушення телерадіоорганізаціями чинного законодавства України й умов, зазначених у ліцензії, та вживати за результатами розгляду примусових заходів (оголошувати попередження, застосовувати штрафні санкції, тимчасово зупиняти дію ліцензії); подавати до суду справи про позбавлення телеорганізації ліцензії, передавати справи про порушення законодавства про телебачення та радіомовлення на розгляд прокуратури, суду.

З метою координації діяльності місцевих телеорганізацій і забезпечення виконання законодавства України в галузі телебачення й радіомовлення, нормативних актів Національної ради в АРК, областях України, містах Києві та Севастополі створюють представництва Національної ради України з питань телебачення й радіомовлення. Представництво здійснює діяльність на підставі Положення про нього, яке приймає Національна рада.

Законом України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» від 18 липня 1997 р. з метою всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпечення плюралістичного характеру мовлення, зважаючи на національні традиції, створено систему Суспільного телерадіомовлення України.

Суспільне телерадіомовлення України — це телерадіоорганізація з статусом єдиної загальнонаціональної неподільної та неприбуткової системи масової комунікації, яка є об’єктом права власності Українського народу. Воно діє згідно з Програмною концепцією, затвердженою постановою Верховної Ради України «Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України» від 21 листопада 1997 р., та Статутом, який затверджує Верховна Рада.

Невід’ємною складовою частиною системи Суспільного телерадіомовлення України є телерадіоорганізація «Громадське Українське радіо і телебачення» (ГУРТ), яка діє на підставі Положення про неї. Її основними завданнями є: реалізація Програмної концепції Суспільного телерадіомовлення України; забезпечення вільного доступу до кращих зразків національного культурного та мистецького здобутку, а також забезпечення на конкурсних засадах трансляції передач місцевих, у тому числі регіональних, телерадіоорганізацій незалежно від форм власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 1998 р. створено Державну акціонерну компанію «Українське телебачення і радіомовлення», яка здійснює свою діяльність на основі Статуту.

Важливе значення в сфері управління культурою має інформація. Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. встановлено загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплено право на інформацію, її систему, джерела, визначено статус учасників інформаційних відносин, урегульовано доступ до інформації та забезпечення її охорони й захист особи та суспільства від неправдивої інформації.

Указом Президента України «Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою» від 16 вересня 1998 р. з метою підвищення ефективності державної інформаційної політики утворено Державне агентство інформації України.

Масова інформація — це публічно поширювана друкована й аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо та разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні врегульовано Законом України «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні» від 16 листопада 1992 р. Їх діяльність регулюють також закони України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р. в редакції від 11 липня 2003 р., «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. в редакції від 11 липня 2001 р., «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» від 23 березня 2000 р. в редакції від 10 липня 2003 р., постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження положень з питань розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» від 13 жовтня 2000 р. та інші законодавчі акти. Всі друковані засоби масової інформації, які видають на території України, підлягають державній реєстрації в органах виконавчої влади.

Загальні засади видавничої справи в Україні врегульовано Законом України «Про видавничу справу» від 5 липня 1997 р., який закріплює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб’єктів видавничої справи.

Державну політику у видавничій справі визначає Верховна Рада України. Її дії спрямовано на підтримку розвитку національного книговидання, наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.

Державну політику підтримки культур національних меншин у видавничій справі здійснюють через відповідні органи виконавчої влади із залученням національно-культурних товариств. Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у видавничій справі, спрямовує й координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади у сфері видавництва.

До суб’єктів видавничої справи належать видавці, виготовлювачі та розповсюджувачі видавничої продукції. Ними можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законній підставі, юридичні особи України та інших держав. З метою їх обліку ведуть Державний реєстр України видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, Положення про який затверджує Кабінет Міністрів України.

У сфері видавничої справи та інформаційної діяльності певна роль належить державній культурно-науковій установі — Книжковій палаті України, повноваження якої закріплено в ст. 27 Закону України «Про видавничу справу».

З метою підвищення ефективності державного управління в системі видавничої підготовки, поліграфічного виконання та розповсюдження друкованої продукції відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення державного управління інформаційною справою» від 16 вересня 1998 р. постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1998 р. утворено Державну акціонерну компанію «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання», яка є відкритим акціонерним товариством і діє на підставі Статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 1998 р.

Правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулювання суспільних відносин, пов’язаних із виробництвом, розповсюдженням, зберіганням і демонтуванням фільмів, урегульовано Законом України «Про кінематографію» від 13 січня 1998 р.

Державну політику в галузі кінематографії реалізує Мінкультури України, яке здійснює управління кіновиробництвом і кінопрокатом, та формує Державний фільмофонд.

Місцевими органами управління кінематографією є органи, визначені Радою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за погодженням із центральним органом виконавчої влади у галузі кінематографії. Ці органи реалізують державну політику в галузі кінематографії.

Державне управління в галузі охорони й використання пам’яток історії та культури здійснюють Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування. Спеціально уповноваженими державними органами в цій галузі є Мінкультури України, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, Державний комітет архівів України та їх органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких законодавством віднесено здійснення цих функцій. Компетенцію цих органів визначають положення про них.

Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті. Об’єкти культурної спадщини, які перебувають на території України, охороняються державою.

Державне управління в сфері охорони культурної спадщини покладено на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, до яких належать: Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; орган охорони культурної спадщини Ради Міністрів АРК; органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій; органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. затверджено «Положення про державний реєстр національного культурного надбання». До реєстру заносять пам’ятки історії, археології, мистецтва, документальні пам’ятки та інші об’єкти, які становлять виняткову цінність з погляду історії, культури, етнології або науки.

На виконання згаданого Указу Президента України від 9 грудня 1995 р. постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. затверджено Програму відтворення видатних пам’яток історії та культури, а також їх Перелік. У основу формування Переліку видатних пам’яток історії та культури, які передбачають відтворити, покладено критерії їх історичної, мистецької та культурної цінності.

Законом України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р. врегульовано відносини, пов’язані з вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей. Цей Закон також спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України в сфері культури. Однак його дія не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного й масового виробництва.

§ 3. Правове регулювання діяльності закладів і установ культури

Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» від 27 січня 1995 р. в редакції від 16 березня 2000 р. визначає загальні засади бібліотечної справи й бібліотечну систему України, встановлює вимоги до формування та збереження бібліотечних фондів, бібліотечного обслуговування з метою задоволення інформаційних, наукових і культурних потреб суспільства, збагачення духовного потенціалу народу.

Центральним органом виконавчої влади, що здійснює загальне методичне керівництво й координацію роботи бібліотеками, є Мінкультури України, яке: реалізує єдину державну політику щодо бібліотечної справи в Україні, формує вимоги щодо державного статистичного обліку бібліотек, заснованих на території України; визначає державні потреби щодо бібліотечного обслуговування та нормативи, що гарантують його належний рівень; створює спеціалізовані організаційні структури для матеріально-технічного й науково-методичного забезпечення бібліотечної діяльності; здійснює координацію робіт по об’єднанню бібліотек у єдину інформаційну систему тощо.

Мінкультури України та інші органи виконавчої влади, що мають бібліотеки, реалізують державну політику в галузі бібліотечної справи, визначають систему управління мережею підпорядкованих їм бібліотек, забезпечують координацію їх діяльності з бібліотечною системою Мінкультури України.

Окремі повноваження щодо розвитку бібліотечної справи органи виконавчої влади в межах своєї компетенції можуть делегувати громадським організаціям культурологічної спрямованості. Вони також здійснюють контроль за реалізацією цих повноважень.

Фінансування державних бібліотек здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Суспільні відносини в галузі музейної справи врегульовано Основами законодавства України про культуру та Законом України «Про музеї та музейну справу» від 29 червня 1995 р., яким установлено правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів.

Центральним органом виконавчої влади у сфері музейної справи є Мінкультури України, яке: здійснює організаційно-методичне керівництво в цій сфері; реалізує національну музейну політику в Україні; формує вимоги щодо державного статистичного обліку музеїв, створених на території України; визначає державні потреби щодо музейного обслуговування та нормативи, що гарантують його належний рівень; створює спеціалізовані організаційні структури для науково-методичного й матеріально-технічного забезпечення музеїв; здійснює координацію робіт по об’єднанню музеїв у єдину інформаційну систему; організовує навчання та фахову перепідготовку музейних працівників; контролює діяльність державних музеїв, облік і збереження Музейного фонду України; організовує наукові дослідження в галузі музеєзнавства.

Інші центральні та місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування здійснюють керівництво підвідомчими їм музеями.

З метою оптимізації функціонування мережі клубних закладів і забезпечення конституційних прав громадян на задоволення їх культурних потреб постановою Кабінету Міністрів України «Про нормативне забезпечення населення клубними закладами» від 12 листопада 1998 р. затверджено нормативи забезпечення населення клубними закладами. Ці нормативи запроваджено як орієнтовний напрям організації системи культурного обслуговування населення міст, селищ і сіл, що не обмежує ініціативу місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування щодо розвитку й функціонування клубних закладів.

В Україні діє система архівних установ, яка здійснює свої функції відповідно до Закону України «Про національний архівний фонд та архівні установи» від 24 грудня 1993 р. в редакції від 13 грудня 2001 р. До неї входять: Державний комітет архівів України; центральні та галузеві державні архіви; державні архівні установи АРК; місцеві державні архівні установи; архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв і бібліотек; архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ та організацій; архівні підрозділи об’єднань громадян, релігійних організацій, а також підприємств, установ і організацій, заснованих на приватній формі власності; архівні установи, засновані фізичними особами; науково-дослідні установи, а також підприємства й організації у сфері архівної справи.

Центральним органом виконавчої влади, що здійснює управління архівною справою та несе відповідальність за її стан і подальший розвиток, є Державний комітет архівів України, який здійснює контроль і нормативно-методичне забезпечення ведення діловодства й архівної справи.

З метою державної підтримки закладів культури, що відіграють визначну роль у духовному житті людини, створення належних умов для їх подальшого розвитку та примноження культурної спадщини народу України Указом Президента України «Про національні заклади культури» від 11 жовтня 1994 р. встановлено, що статус національних надається закладам культури, майно яких перебуває в загальнодержавній власності. Функції управління майном таких закладів культури здійснює Мінкультури України, яке затверджує положення про конкретний заклад культури, укладає й розриває контракти з керівниками цих закладів. Майно таких закладів не підлягає приватизації. Фінансування здійснюють за рахунок Державного бюджету України. Контроль за рівнем культурної діяльності національних закладів культури, використанням ними бюджетних коштів здійснюють наглядові ради при Мін-культури України, які він утворює за основними напрямами діяльності цих закладів.

Положення про національний заклад (установу) України затверджено Указом Президента України від 16 червня 1995 р.

Особливе місце в сфері культури й мистецтва посідають об’єднання громадян. В Україні створено й діють творчі спілки письменників, композиторів, художників, театральних діячів, кінематографістів, фотохудожників, журналістів, архітекторів, майстрів народного мистецтва, дизайнерів тощо. Правові й організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтва визначено Законом України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 17 жовтня 1997 р.

Творчу спілку створює група професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва (всеукраїнська — у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) — не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені й оприлюднені твори культури та мистецтва чи їх інтерпретації.

Членами творчої спілки можуть бути професійні творчі працівники — громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які досягли вісімнадцяти років. Рішення про утворення творчої спілки приймається загальними зборами (з’їздом, конференцією). Питання про надання спілці професійних творчих працівників статусу творчої спілки як суб’єкта діяльності вирішують під час реєстрації спілки в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державній реєстрації підлягають усі творчі спілки. Державну реєстрацію всеукраїнських творчих спілок здійснює Міністерство юстиції України, а їх територіальних осередків і регіональних (місцевих) творчих спілок — відповідні місцеві органи виконавчої влади. Органами управління творчих спілок є загальні збори (з’їзд, конференція), правління, президія, рада тощо та голова правління.

Указом Президента України «Про Академію мистецтв України» від 14 грудня 1996 р. створено Академію мистецтв України — вищу творчо-наукову установу в галузі мистецтва, яка є самоврядною організацією, що діє на основі Статуту. Основними завданнями Академії мистецтв України є: сприяння подальшому розвиткові художньої творчості в Україні, створенню і поширенню художніх цінностей; пошук ефективних шляхів відродження та збагачення української культури, розвиток національних мистецьких традицій, визначних художніх шкіл і осередків; проведення фундаментальних науково-теоретичних досліджень з проблем художньої творчості, історії та теорії українського мистецтва, художньої критики, мистецької освіти й естетичного виховання молоді; вивчення та наукове узагальнення світових тенденцій і досягнень у розвитку мистецтва, створення умов для ефективного використання цих досягнень тощо.

§ 4. Місцеве самоврядування й культура

Органи місцевого самоврядування відповідно до ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснюють власні (самоврядні) повноваження щодо: управління закладами культури; створення необхідних умов для виховання дітей, молоді, розвитку їх здібностей; розв’язання питань про надання професійним творчим працівникам на пільгових умовах у користування приміщень під майстерні, студії та лабораторії, необхідних для їх творчої діяльності; організації медичного обслуговування та харчування в закладах культури, які належать територіальним громадам або передані їм; створення умов для розвитку культури; сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел; сприяння роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських і неприбуткових організацій, які діють у сфері культури.

Органам місцевого самоврядування в сфері культури державою делеговано також низку повноважень, серед яких забезпечення вивчення рідної мови через національно-культурні товариства; визначення потреб і формування замовлень на кадри для закладів культури, укладання договорів на підготовку спеціалістів, організація роботи щодо підвищення кваліфікації кадрів тощо.

Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради затверджують програми культурного розвитку відповідно району, області, заслуховують звіти про їх виконання; приймають рішення про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні, та вирішують інші питання, передбачені ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

До компетенції органів місцевого самоврядування також належить кінообслуговування місцевого населення, організація роботи місцевих періодичних видань, радіо- і телепередач, контролю щодо збереження пам’ятників історії та культури.

У сфері культури районні й обласні ради мають право делегувати частину своїх повноважень відповідним місцевим державним адміністраціям. Перелік питань, які можуть делегуватися, наведено в ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

§ 1. Організаційно-правові засади управління фізичною культурою, спортом і туризмом

Фізична культура — складова частина загальної культури суспільства, спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної та трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних і творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами.

Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення й уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки.

Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р. визначає правові, соціальні, економічні й організаційні засади фізичної культури та спорту в Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, в зміцненні здоров’я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури, спорту й туризму.

Верховна Рада України визначає державну політику й здійснює законодавче регулювання відносин в сфері фізичної культури, спорту та туризму, а також здійснює в межах своїх повноважень контроль за реалізацією державної програми розвитку цієї сфери й за виконанням законодавства про фізичну культуру, спорт і туризм.

Важливі функції у цій сфері виконує Кабінет Міністрів України, який визначає напрями розвитку фізичної культури, спорту й туризму, спрямовує діяльність підпорядкованих йому органів на виконання законів України «Про фізичну культуру і спорт» і «Про туризм» (15 вересня 1995 р.). Кабінет Міністрів України затвердив Положення «Про державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України» 15 січня 1996 р., які є основою нормативних вимог до фізичної підготовленості населення як критерію фізичного здоров’я, дозволяють визначити рівень фізичної підготовленості всіх груп і категорій населення, здійснювати державний контроль за ефективністю фізичного виховання.

В Україні розроблено довгострокову Державну програму розвитку фізичної культури й спорту, яку затверджено Указом Президента України від 22 червня 1994 р. Безпосередню організацію й контроль за виконанням програми покладено на Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту — центральний орган виконавчої влади у цій галузі діяльності.

Рада міністрів АРК, місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування виконують функції управління в галузі фізичної культури, спорту й туризму через управління, відділи, комітети, які здійснюють свої функції відповідно до положень про них, наприклад, Положення про управління з фізичної культури і спорту Харківської обласної державної адміністрації, затверджене головою Харківської обласної державної адміністрації 15 травня 1997 р.

§ 2. Система й правове становище органів управління фізичною культурою, спортом та туризмом

Проведення в життя державної політики з питань фізичної культури й спорту, керівництво дорученою сферою, відповідальність за стан її розвитку несе Державний комітет України з питань фізичної культури й спорту.

Комітет реалізує свої повноваження як безпосередньо, так і через управління, комітети та відділи з фізичної культури і спорту державних адміністрацій.

Основними завданнями Державного комітету є: участь у формуванні державної політики з питань фізичної культури й спорту та її реалізація; розроблення концепції, комплексних і цільових програм розвитку фізичної культури й спорту, прогнозування та забезпечення комплексного розв’язання цих питань; здійснення державного нагляду та контролю в галузі фізичної культури й спорту, розвиток аматорського та професійного спорту; організація проведення фестивалів, конкурсів, спортивних змагань і навчально-тренувальних зборів; здійснення заходів щодо виходу фізкультурно-оздоровчих і спортивних організацій України на міжнародну арену; підготовка та раціональне використання фізкультурних кадрів; пропаганда фізичної культури й спорту, олімпійського та параолімпійського (серед інвалідів) руху тощо.

Державний комітет України за дорученням Кабінету Міністрів України розробляє проекти законодавчих актів, у межах своєї компетенції організовує та контролює виконання чинних нормативно-правових актів. Рішення Державного комітету з питань фізичної культури і спорту, прийняті в межах його компетенції, є обов’язковими до виконання центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності, й громадянами.

Державну політику в галузі туризму визначає Верховна Рада України. Основні її напрями закріплено в Законі України «Про туризм». Це залучення громадян до раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлення з історико-культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення, а також створення й удосконалення нормативно-правової бази в галузі туризму відповідно до чинного законодавства України, міжнародних норм і правил, захист прав та інтересів держави в галузі туризму та ін.

Центральним органом виконавчої влади в галузі туризму є Державна туристична адміністрація України. Місцевими органами є відповідні структурні підрозділи в складі органів державної виконавчої влади. Їх повноваження визначають положення про них, які затверджують відповідні місцеві органи державної виконавчої влади за погодженням із центральним органом виконавчої влади.

У разі необхідності в місцях пріоритетного розвитку туризму зазначені органи можуть створювати представництва в галузі туризму.

§ 3. Спортивні товариства й спілки

Добровільні спортивні товариства є масовими громадськими об’єднаннями. У своїй діяльності вони керуються законами України «Про фізичну культуру і спорт», «Про об’єднання громадян» та іншими законодавчими актами України. В Україні створено добровільні спортивні товариства «Україна», «Колос», «Динамо», ЦСКА, «Гарт», які діють відповідно до статутів і положень про них. Так, Положення про ДСТ «Гарт» затверджено Міносвіти та Держкомспортом України 22 листопада 1992 р.

Товариство «Україна» займається фізкультурно-оздоровчою роботою у виробничій і соціально-побутовій сферах, проводить масові спортивні змагання, а також бере участь у міжнародних спортивних змаганнях майже з усіх видів, які входять до програми Олімпійських ігор.

Добровільне спортивне товариство «Гарт» проводить свою роботу серед учнівської та студентської молоді, об’єднує професійні, навчально-виховні й вищі навчальні заклади, організовує масові спортивні змагання, поєднуючи спорт з інтелектуальним, духовним і естетичним вихованням.

Спортивне товариство «Колос» охоплює сільське населення. Пріоритетним напрямом його роботи є реформування організаційних основ фізкультурно-спортивного руху, що передбачає створення в сільській місцевості територіальних фізкультурно-спортивних клубів, забезпечення їх адміністративної та господарської самостійності, впровадження ефективних форм, методів і засобів фізкультурно-спортивної діяльності й видів спорту з урахуванням регіональних особливостей, традицій і економічних чинників. Відповідно до Указу Президента України про цільову комплексну програму «Фізичне виховання — здоров’я нації» перед товариством поставлено завдання: засновникам сільського кооперативно-профспілкового фізкультурно-спортивного товариства «Колос» реформувати його у Всеукраїнську державну фізкультурно-спортивну організацію «Колос» агропромислового комплексу України.

Відомчі спортивні товариства «Динамо» та ЦСКА здійснюють масову фізкультурно-спортивну роботу серед робітників органів внутрішніх справ, військовослужбовців, особового складу правоохоронних органів, військових формувань і членів їх сімей. Ці товариства створюють регіональні центри, клуби й оборонно-спортивні табори з фізичної підготовки молоді до служби в Збройних Силах України; розробляють і впроваджують програмно-методичне й нормативно-організаційне забезпечення фізичної підготовки військовослужбовців, особового складу правоохоронних органів та інших військових формувань з урахуванням специфіки їх службової діяльності.

Крім добровільних спортивних товариств, значну роль у розвитку фізичної культури й спорту відіграє Національний олімпійський комітет України (далі — НОК України), який є незалежною, неурядовою, громадською організацією. У своїй діяльності НОК України керується законодавством України, Олімпійською хартією та власним Статутом. НОК України має виключне право представляти Україну на Олімпійських іграх, у Міжнародному олімпійському комітеті, міжнародних олімпійських організаціях. Держава сприяє розвиткові матеріально-технічної бази НОК України, надає йому фінансову й організаційну допомогу щодо участі членів збірних команд у Олімпійських і Параолімпійських іграх, сприяє встановленню міжнародних зв’язків.

Розвиткові фізичної культури, спорту та туризму сприяють також національні спортивні федерації (громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості). Спортивні федерації мають виключне право представляти спорт України в міжнародних спортивних змаганнях і міжнародних спортивних організаціях, а також право на організацію й проведення відповідних національних спортивних змагань. Спортивні федерації створюють за потреби в усіх обласних і міських спортивних комітетах.

Первинною ланкою самодіяльної організації фізкультурного руху в Україні є колективи фізкультури на підприємствах, в установах, організаціях, що об’єднують на засадах добровільності громадян за їх інтересами у фізкультурно-спортивному русі.

§ 4. Місцеве самоврядування й фізична культура, спорт і туризм

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає систему й повноваження органів місцевого самоврядування в галузі фізичної культури, спорту та туризму. До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження: управління закладами фізкультури й спорту, оздоровчими закладами, молодіжними, підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення. Вони розв’язують питання організації медичного обслуговування й харчування в закладах фізичної культури та спорту, створюють умови для занять фізичною культурою й спортом за місцем проживання населення та в місцях масового відпочинку; відповідно до законодавства реєструють статути (положення) фізкультурно-оздоровчих закладів, незалежно від форм власності.

Згідно із Державною програмою розвитку фізичної культури, спорту та туризму виконавчі комітети місцевих рад за участю структурних підрозділів міністерств і відомств на місцях розробляють регіональні програми розвитку фізичної культури, спорту та туризму. Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 27 січня 1997 р., наприклад, затверджено харківську програму «Фізичне виховання — здоров’я нації», у якій визначено пріоритети в діяльності структурних підрозділів міської та районних рад щодо забезпечення здоров’я дітей, молоді, робітників, підлітків і службовців, а також інших працівників, створення дійового механізму залучення коштів з різних джерел для поліпшення матеріально-технічної бази галузі. Органи місцевого самоврядування сприяють розвиткові самодіяльного масового спорту (основу його становлять різноманітні фізкультурно-спортивні секції), заохочують і стимулюють діяльність підприємств, установ, організацій і громадян у цій сфері.

Місцеві ради запроваджують систему пільг і заохочень для підприємств, які спрямовують частину свого прибутку на розвиток фізичної культури й спорту, будівництво об’єктів фізкультури та спорту, організацію відпочинку. Координуючу роль щодо проведення державної політики в сфері соціального становлення й розвитку молоді здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, який забезпечує її реалізацію та несе відповідальність за її виконання (ст. 4).

§ 1. Засади й принципи державної молодіжної політики

Молодіжна політика в Україні є пріоритетним напрямом діяльності держави. Її засади й принципи сформульовано в Декларації «Про засади державної молодіжної політики в Україні» від 15 грудня 1992 р., яка стала основою для подальшого розвитку державної молодіжної політики, базою практичної діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування.

Державна молодіжна політика ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов і гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України.

Основними завданнями державної молодіжної політики є: вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових і матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій з метою повноцінного соціального становлення й розвитку молоді; допомога молодим людям у реалізації і самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив; широке залучення юнаків і дівчат до активної участі в національно-культурному відродженні українського народу, формуванні його свідомості, розвитку традицій і національно-етнічних особливостей тощо.

Державна молодіжна політика поширюється на громадян України віком від 15 до 28 років незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, роду та характеру занять і здійснюється через органи державної виконавчої влади, установи, соціальні інститути та об’єднання молодих громадян.

Державну молодіжну політику в Україні щодо освіти, соціально-політичної, економічної сфер, розвитку духовного, культурного, фізичного потенціалу молоді та функціонування молодіжних організацій визначає законодавство України.

Державну молодіжну політику формують та реалізують шляхом: прийняття законодавчих актів, інших рішень у цій сфері; проведення у Верховній Раді щорічних слухань про становище молоді та підготовки доповіді з цього питання Верховній Раді, Президентові України; діяльності в органах державної влади структурних підрозділів, що займаються проблемами молоді; створення соціальних служб для молоді й підготовки соціальних працівників; розроблення та реалізації цільових комплексних молодіжних програм тощо.

§ 2. Організаційно-правове забезпечення реалізації молодіжної політики

Правові засади політики в справах сім’ї та молоді сформульовано в ст. 51 Конституції України, згідно з якою сім’я, дитинство, материнство й батьківство охороняються державою. Держава постійно дбає про матеріальну підтримку молоді, про що свідчить низка законів України та інших нормативно-правових актів. Цьому сприяють Закони України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 р., «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України» від 5 лютого 1993 р. та «Про внесення змін до Закону України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України», які визначають загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов, соціального становлення й розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрями реалізації державної молодіжної політики в Україні щодо соціального становлення й розвитку молоді. Законом України від 18 листопада 2003 р. затверджено Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004–2008 роки.

Держава забезпечує право молоді на створення молодіжних громадських організацій — об’єднань молодих громадян. Обов’язковою статутною вимогою таких організацій є припинення членства в них за досягнення певного віку. До молодіжних громадських організацій належать також об’єднання громадян і фонди, основними статутними цілями яких є розв’язання молодіжних проблем і сприяння соціальному становленню й розвиткові молоді. Органи громадських молодіжних організацій мають право вносити пропозиції з питань соціального становлення й розвитку молоді до органів місцевого самоврядування.

Проведення державної політики з питань сім’ї, соціального становлення та розвитку молоді здійснює Державний комітет України у справах сім’ї та молоді разом з міністерствами й центральними органами виконавчої влади, місцевими адміністраціями, в складі яких діють структурні підрозділи по роботі з молоддю, органами місцевого самоврядування, а також шляхом взаємодії з молодіжними громадськими організаціями та їх всеукраїнськими об’єднаннями.

Державний комітет разом з іншими органами виконавчої влади розробляє, а Кабінет Міністрів затверджує спеціальні норми й нормативи щодо соціального становлення та розвитку молоді, урахування яких є обов’язковим для всіх органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності.

Місцеві державні адміністрації реалізують державну політику стосовно сім’ї, жінок, молоді та дітей, охорони материнства й дитинства, створення сприятливих умов для фізичного, інтелектуального та духовного розвитку зазначених категорій громадян, забезпечення рівних прав і можливостей, а також організовують виконання актів законодавства України, здійснюють контроль за їх реалізацією в межах своєї компетенції.

Соціальні служби для молоді надають молодим людям інформаційну, правову, психолого-педагогічну, медичну та інші форми соціальної допомоги, реалізують необхідні заходи з метою запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі (правопорушенням, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, проституції тощо) та їх подолання, здійснюють соціальну опіку над окремими категоріями молоді, зокрема інвалідами, дітьми-сиротами.

Держава гарантує працездатній молоді рівне з іншими громадянами право на працю. Особливості праці неповнолітніх встановлює законодавство України.

Місцеві ради можуть встановлювати пільгову плату за реєстрацію підприємств, створених молодими громадянами та молодіжними громадськими організаціями, реалізують програми підготовки й перепідготовки молоді, яка займається підприємництвом, у тому числі за кордоном, з використанням для цих цілей коштів молодіжних фондів.

Держава забезпечує молодим громадянам рівне з іншими громадянами право на освіту, охорону здоров’я, заняття фізичною культурою й спортом тощо.

Будь-які прямі або непрямі обмеження прав і свобод молоді залежно від віку, крім передбачених законодавством, є протиправними і тягнуть за собою відповідальність, установлену законами України. Використання молодими громадянами прав і свобод не повинно завдавати шкоди інтересам суспільства, правам інших громадян.

Під особливим захистом держави перебувають неповнолітні. Відповідальність неповнолітніх за вчинені ними правопорушення настає лише з визначеного законодавством віку. Примусові заходи до неповнолітніх за вчинення ними злочину або в інших передбачених законодавством випадках застосовують тільки за вироком або рішенням суду.

Державні органи й посадові особи, педагогічні та соціальні працівники не можуть застосовувати щодо неповнолітніх заходи впливу, які ґрунтуються на публічному поширенні відомостей про вчинені неповнолітніми діяння, що містять ознаки злочину або правопорушення, за винятком випадків, коли названі заходи є видом кримінального покарання або адміністративного впливу (стягнення), які застосовано за рішенням суду.

§ 1. Організаційно-правові засади управління соціальним захистом населення

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним із важливих напрямів діяльності держави. Держава несе обов’язки щодо матеріального підтримання своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці заборонено. Громадянам гарантовано захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання винагороди.

Громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантується страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для соціальних виплат і допомоги. Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 6 грудня 1992 р. гарантує всім непрацездатним громадянам України право на соціальну захищеність шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв’язку зі збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету й підвищенням ефективності економіки країни.

Для здійснення управління фінансами пенсійного забезпечення створено Пенсійний фонд України, який є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Основним завданням Пенсійного фонду та його органів на місцях є забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України «Про пенсійне забезпечення» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», пенсій військовослужбовцям і працівникам органів внутрішніх справ строкової служби, допомоги на дітей, а також інших витрат, фінансування яких відповідно до чинного законодавства покладено на Пенсійний фонд. Виконанню завдань по соціальному захисту населення України сприяють Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р., закони України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» від 25 червня 1997 р., «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р., «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їх сімей.

§ 2. Система органів соціального захисту населення

Відповідно до Конституції України Указом Президента України з метою посилення соціальної спрямованості реформ і проведення активної соціальної політики щодо координування й комплексного здійснення соціальних перетворень у сфері трудових відносин, зайнятості, соціального захисту та пенсійного забезпечення населення створено Міністерство праці та соціальної політики України (далі — Мінпраці України). Згідно з Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 30 серпня 2000 р., Мінпраці України в процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами АРК, органами місцевого самоврядування, а також із відповідними органами інших держав. Рішення Мінпраці України з питань праці, зайнятості та соціального захисту населення, видані в межах його повноважень, є обов’язковими до виконання центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами й організаціями всіх форм власності, фізичними особами — підприємцями та громадянами.

Мінпраці України реалізує єдину державну політику щодо соціального забезпечення населення й соціальної захищеності інвалідів і громадян похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи; займається організацією роботи щодо призначення та виплати пенсій відповідно до чинного законодавства тощо.

Відповідно до Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку» від 16 грудня 1993 р. громадяни похилого віку користуються всіма соціально-економічними й особистими правами та свободами, закріпленими Конституцією України, іншими законодавчими актами. Дискримінацію громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров’я, соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах заборонено, а посадових осіб, які порушують ці гарантії, притягають до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Ветеранами праці визнають осіб, які сумлінно працювали в народному господарстві, державних установах, організаціях і об’єднаннях громадян, мають трудовий стаж (35 років — жінки і 40 років — чоловіки) та вийшли на пенсію. Право на пенсію за віком надано кожному громадянину, який досяг пенсійного віку (55 років — для жінок і 60 років — для чоловіків) і має необхідний трудовий стаж.

Порядок і умови пенсійного забезпечення встановлює Закон України «Про пенсійне забезпечення». Громадянам похилого віку, які не мають права на трудову пенсію, призначають соціальну пенсію. Вік для призначення соціальної пенсії, розмір і порядок виплати встановлює законодавство України про пенсійне забезпечення.

Згідно з чинним законодавством до системи органів захисту населення входять відомчі органи соціального забезпечення (МВС, Служби безпеки, Міноборони України). Цим питанням займаються також управління (відділи) соціального забезпечення обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Заяву про призначення пенсії працюючий подає за місцем роботи, а непрацюючий — до районного (міського) відділу соціального забезпечення за місцем проживання заявника. Пенсії призначає районний (міський) відділ соціального забезпечення.

Важливу роль у справі соціального забезпечення відіграє комісія для призначення пенсій при місцевих державних адміністраціях, виконкомах районної (міської) ради. Пенсійні справи до засідання комісії готує відділ соціального забезпечення.

У віданні органів соціального забезпечення перебувають медико-соціальні експертні комісії, на які покладено визначення постійної або тривалої втрати працездатності й установлення групи інвалідності, її причин, часу настання, визначення для інвалідів умов праці безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях, перевірка правильності використання інвалідів на роботі відповідно до висновку медико-соціальної експертної комісії.

§ 3. Місцеве самоврядування й соціальний захист населення

Виконавчі комітети (сільської, селищної, міської ради) мають такі повноваження в галузі соціального обслуговування населення: здійснюють управління належними раді або переданими їй закладами освіти, охорони здоров’я й соціального забезпечення, культури, фізичної культури та спорту, організовують їх матеріально-фінансове забезпечення; призначають на посаду й звільняють з посади їх керівників або встановлюють інший порядок їх призначення та звільнення відповідно до законодавства; створюють за рахунок коштів ради або на часткових засадах нові заклади соціально-культурного призначення для досягнення рівня соціального обслуговування не нижче від установлених нормативів; надають громадянам установлені пільги щодо утримання дітей у школах-інтернатах, інтернатах при школах (групах) з подовженим днем; організовують роботу щодо запобігання бездоглядності неповнолітніх; організовують медичну допомогу населенню, надають встановлені пільги й допомогу, пов’язані з охороною материнства та дитинства, поліпшенням умов життя багатодітних сімей; сприяють у необхідних випадках громадянам у призначенні їм пенсій; призначають у межах виділених коштів допомогу особам, які не мають права на одержання пенсій, а також доплату до пенсії і допомоги; видають одноразову допомогу громадянам, що постраждали від стихійного лиха; вживають заходів щодо поліпшення житлових і матеріально-побутових умов інвалідів, сімей, які втратили годувальника, громадян похилого віку, що потребують обслуговування вдома, щодо влаштування в будинки інвалідів і громадян, які мають потребу в цьому, дітей, що залишилися без піклування батьків, тощо.

Діяльність органів управління у сфері соціального захисту населення тісно пов’язано з широким колом суб’єктів суспільства. Допомогу органам соціального забезпечення надають професійні спілки. Представники профспілкових органів входять до складу медико-соціальних експертних комісій. Комісії з пенсійних питань на підприємствах або в установах разом з адміністрацією підприємства або установи готують необхідні для призначення державних пенсій документи, вивчають причини інвалідності та травматизму й розробляють заходи щодо їх усунення. В містах і районах створюють ради пенсіонерів, які надають допомогу органам соціального забезпечення, обстежують побутові й житлові умови пенсіонерів та інших громадян, яким потрібний соціальний захист. Для працевлаштування інвалідів (глухих, сліпих), підвищення їх культурного й загальноосвітнього рівня створено спілки глухих і сліпих.