Альфонс Цiттербаке

Гольц-Баумерт Герхард

АЛЬФОНС ЦIТТЕРБАКЕ

Веселi iсторiї невдахи, записанi Герхардом Гольцом-Баумертом

З нiмецької переклав МИКОЛА НАСТЕКА

Любi друзi!

Ми сподiваємося, що ви з цiкавiстю прочитаєте веселi iсторiї про невдаху Альфонса Цiттербаке -- часом надто сором'язливого i наївного, iнколи трохи хвалькуватого i лiнивого пiонера, вашого нiмецького ровесника. Може, й декому з вас траплялося так жартувати першого квiтня, так готуватися в космонавти чи так намагатися бути пiдкреслено ввiчливим, як героєвi цiєї книги?

ЗМIСТ

Частина I

Завжди у мене прикрощi через прiзвище

Що довелося пережити менi й моєму папузi Чистуновi

Як я жартував першого квiтня

Мої пригоди на дорозi привидiв

Як я вдавав п'яного

Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри

Як я вперше стрибнув головою вниз у воду

Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука

Чому я завжди попадаю в халепу?

Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби

Як ми з Великого Змiєю звалили тацю з пирогом

Як я мiняв свого складаного ножика

Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"

Як менi на сходах зустрiвся лев

Що сталося зi мною в трамваї

Чому в мене з рук випав тромбон

Частина II

Як я програв змагання слiдопитiв

Як я проводив домашнiй телефон

Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"

Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами

Як я ходив до амбулаторiї

Як я готувався стати космонавтом

Космонавт номер 4 -- Цiттербаке

Як я мовчав

Все в тюбиках

Десять квиткiв на карусель

Великий старт

Як я помилково порубав етажерку

Як я доглядав звiрят

Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць

Як я катався на "кротовi"

Як я перервав пiонерський ланцюжок

Як я намагався бути ввiчливим

Як я запускав паперового змiя

Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат

Як у мене була нежить

Як я зробив з праски ракету ______________________________________________________________________

Частина I

Добридень!

Звати мене Альфонс Цiттербаке, а рокiв менi стiльки ж, як i вам. Ви, мабуть, запитаєте, як це менi спало на думку написати книгу. До речi, твори у мене виходять не такi вже й хорошi. А все почалося ось iз чого. Якось я прочитав у "Робiнзон-Цайтунг"[*], що органiзовується конкурс на кращий твiр, i вирiшив: спробую напишу щось. Рукопис я сам понiс у дитяче видавництво, щоб вiн, бува, не пропав, коли б я його надiслав поштою. [* Газета нiмецьких пiонерiв.]

У видавництвi мене зупинив якийсь чоловiк.

-- Добрий день, -- привiтався я. -- Чи можна побачити Робiнзона? Менi треба дещо йому передати.

Той чоловiк зазирнув у список.

-- Такий у нас не працює.

-- Е, нi, -- заперечив я. -- Робiнзон тут, у видавництвi.

Та чоловiк не пропустив мене. Я зашарiвся. Коли серджусь, я завжди червонiю. Я стояв i не знав, чим його переконати. На щастя, повз нас якраз проходила красива молода жiнка.

-- Товаришко, -- звернувся чоловiк до неї. -- Цей юнак хоче пройти до Робiнзона. Чи працює такий у видавництвi?

Жiнка тiльки усмiхнулась i повела мене з собою.

-- Авжеж, працює, -- сказала вона й пiдморгнула менi. -- Вiн сидить на четвертому поверсi. Ходiмо зi мною.

Я зрадiв i вiдрекомендувався так, як мене завжди напучує мама:

-- Мене звати Альфонс Цiттербаке.

Ця жiнка була така люб'язна, що теж назвалась:

-- А мене -- Цвой.

Панi Цвой (мама каже, що всi незнайомi жiнки -- панi) хотiла йти пiшки. А я побачив лiфт i захотiв проїхатися.

-- Гаразд, -- погодилася панi Цвой. -- Пiдiймемось лiфтом, якщо ти вмiєш ним користуватися.

Я зачинив дверi i натис на кнопку. Лiфт рушив угору.

-- Куди краще, нiж на каруселi, -- сказав я. -- Нiколи ще не катався на такому класному лiфтi.

Тут я ненароком зачепив плечем кнопку. Щось клацнуло i лiфт зупинився. Панi Цвой зблiдла. Я теж злякався. В лiфтi погасло свiтло. Я поцiкавився:

-- А лiфт, часом, не обiрветься?

Та Панi Цвой, здається, не чула мене. Вона натискувала на кнопку, але марно: лiфт не рухався.

-- Застряли. Боюся, що тут ми довго просидимо, -- iз смутком у голосi нарештi обiзвалася вона.

А я вже заспокоївся. Може, приїде пожежна команда, i ми виберемося з лiфта драбиною. Менi так закортiло спуститися пожежною драбиною! В нашому класi ще нi з ким такого не бувало. Головне, щоб лiфт не обiрвався.

-- А Ви не захопили з собою чогось попоїсти? -- запитав я. -- А то, може, довго тут пробудемо.

-- Ой лишенько! -- забiдкалася панi Цвой. -- У мене ж важливе засiдання!

-- Погано? -- знову запитав я.

-- Ще й як! Наш директор дуже пунктуальний.

-- Нашi вчителi теж, -- додав я.

Панi Цвой стукнула кулаком у стiнку кабiни й закричала:

-- Я поспiшаю на засiдання! Допоможiть!

-- Не хвилюйтесь, -- заспокоював я панi Цвой. -- Менi теж треба здати оповiдання на конкурс, та якщо ми просидимо тут довго, я не подам його вчасно i не одержу премiї.

Якийсь час ми мовчали, а тодi панi Цвой обiзвалася:

-- Розкажи що-небудь. Альфонсе. Ми тут мов той Робiнзон на безлюдному островi, то треба ж якось провести час.

-- Гаразд, -- сказав я. Уявив себе Робiнзоном у печерi та й почав розповiдати. Спочатку про папугу та про постiйнi клопоти iз своїм прiзвищем. Побачив, що це їй сподобалося, i розказав про те, як ми ходили в гостi, а також про жарти на перше квiтня, прикрощi iз складаним ножиком i ще дещо.

Панi Цвой голосно смiялася, приказуючи:

-- Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо...

Та я не збагнув до пуття, що це мало означати. Вона ж наполягала, i менi довелося ще розповiсти про долю дядькового емальованого бiдончика.

Раптом спалахнуло свiтло, i ми помчали вгору. На тому поверсi, де ми вийшли, бiля лiфта стояли два чоловiки. Один iз них скидався на вчителя. Другий, нижчий на зрiст, дивився на нас крiзь окуляри пронизливим поглядом. Вищий заговорив:

-- Товаришко Цвой, ми ж запросили вас рiвне на другу годину. -Вiн дiстав кишеньковий годинник, поглянув на нього i насупився. Панi Цвой прошепотiла:

-- Наш директор.

А я голосно:

-- Вибачте, товаришу директоре. Винний я i можу це довести.

-- Тебе не питають, хлопче, -- перепинив мене той, в окулярах. -Зачекай, поки до тебе звернуться.

-- Товаришi, -- вставила слово моя супутниця. -- Це ж Альфонс Цiттербаке!

-- Невже? -- сказав чоловiк в окулярах i глузливо посмiхнувся. А директор ще раз позирнув на годинник i сказав:

-- Перепрошую.

Вiн узяв люб'язну панi Цвой пiд руку, i вони пiшли. А зараз я сиджу тут, у видавництвi, i знiчев'я записую все, що розповiв панi Цвой. Пiду аж тодi, як повернеться панi Цвой. Треба ж таки здати оповiдання на конкурс. Отакої, сердито думаю я: стiльки протримали в лiфтi, примусили все розповiсти i навiть лимонадом не почастували.

Завжди у мене прикрощi через прiзвище

Хто мене добре знає, тому вiдомо, що я не забiяка. Вдачi я лагiдної i нiколи не встряю у сварки. Але нещодавно не стримався, то й мав неприємностi вiд дорослих. I все через моє прiзвище. Альфонс -погане iм'я. Всiм у нашому класi воно здається смiшним, i частенько мене називають не Альфонсом, а Альфонсiусом. Але Цiттербаке[*] -- ще гiрше. У кожного воно викликає посмiшку. Через нього надi мною нерiдко кепкують у класi. Новий учитель вперше зайшов до класу, я назвав своє прiзвище, i вiн теж посмiхнувся. Та найдужче дошкуляють менi дiти iз сусiднiх будинкiв. Тiльки вийду надвiр, вони й заводять: "Цiттербаке з'їв собаку!". Менi боляче таке чути про себе. I я бiжу вулицею, посвистую i мiркую собi над прiзвищами, якi б я хотiв мати: Альфонс Цеппелiн, Альфонс Мюллер ба навiть Альфонс Кнебельбарт[*], тiльки не Цiттербаке. Ось того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:

-- Цiттербаке з'їв собаку! [* Цiттербаке по-нiмецькому означає "тремтяча щока".] [* Кнебельбарт по-нiмецькому -- "борiдка клинцем".]

Нi, я бiльше не мiг цього стерпiти. Я обернувся, щось крикнув (що саме, зараз не пригадую) i сердито посварився кулаком, та де там! Навiть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не вiдставали. Зупинився -- вони теж.

-- Цiттербаке з'їв собаку -- не вгавали вони. Саме проходив якийсь хлопчик, мабуть, рокiв чотирьох. Вiн чув, як мене дражнили iншi, i сам зупинився неподалiк вiд мене, посмiхнувся та й собi:

-- Цiттербаке...

-- Але не закiнчив. Я наздогнав його i дав йому прочухана. Правда, не так вiдлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись -- i менi дiсталось вiд його мами.

-- I не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що вiн тобi зробив? -- закричала вона i дала менi ляпаса. Тим часом навколо нас уже зiбралась юрба. Дiти, що дражнилися, зникли, а дорослi пронизували мене сердитими поглядами i докоряли:

-- Бив малого... пiдняв руку... поганець такий!

Бачу, що менi не виправдатися. Вони обурювались, хоч не знали, за що перепало малому. Коли б їм хтось кричав услiд такi слова!

I тут я помiтив, що за дорослими стоїть Фреддi, найзухвалiший хлопець iз нашої вулицi. Вiн шепотiв, але по губах можна було розiбрати, що вiн каже:

-- Цiттербаке з'їв собаку!

Я показав йому кулак, i Фреддi зник. Погроза збунтувала людей, що оточили мене:

-- Бачте, вiн i досi своє поганяє! Треба розказати його батькам!

Менi нiчого не лишалося, як пiти геть.

Увечерi я сказав татовi:

-- Не подобається менi наше прiзвище.

А вiн:

-- Чому б це? Люди мають усякi прiзвища. Є багато Шульцiв, а Цiттербаке...

Дорослi, от як тато, можуть називатись i Цiттербаке. А коли тобi десять рокiв, то й прiзвище може завдати прикрощiв, i тодi мимоволi даси волю рукам.

-- Цiттербаке... -- навiть за вечерею тато мiркував над моїми словами. -- Не пiдходить прiзвище, так?

Я зрозумiв, що вiн гнiвається.

-- Ти ще пiдрости. Всi ми, Цiттербаке, кремезнi люди, а ти мов стеблина. Коли ми були ось такi, то вмiли здачi дати, а ти що?

Якби ж вiн знав, що в мене i досi щоки горять вiд ляпасiв! Нi, не люблю я свого прiзвища!

Що довелося пережити менi й моєму папузi Чистуновi

На iменини тiтка Зiгрiд подарувала менi папугу. Це був надзвичайний подарунок.

-- Спасибi, -- подякував я. -- Тепер у мене буде така чудова пташка!

Я назвав папугу Чистуном. Менi спало на думку приручити його i навчити розмовляти. Вже наступного дня я взявся до роботи. Мама пiшла до магазину, дома був я сам. Я пiдiйшов до клiтки, обережно вiдчинив дверцята.

Менi хотiлося взяти Чистуна в руки, щоб вiн звикав до мене. Вважається ж, що тварини впiзнають свого хазяїна по його запаховi. Але перш нiж я встиг його схопити, папуга вилетiв iз клiтки й закружляв по кiмнатi. Що прудкiше я ганявся за ним, то швидше вiн лiтав. Сiдав я, сiдав i Чистун -- на карниз для гардини. Коли я пiдкрадався до нього. Чистун стежив за мною, переступаючи з нiжки на нiжку, i вмить злiтав, як я кидався до нього. Довгенько так тривало.

Раптом пролунав дзвоник. Я кинувся в коридор. Чистун вилетiв за мною i сiв на газовому лiчильнику. Було зрозумiло, що тiльки-но я вiдчиню квартирнi дверi, як Чистун вилетить, i не впiймати його бiльше нiколи.

-- Хто там? -- запитав я.

-- Газiвник, хлопче. Вам треба заплатити за газ.

Ага, мама ж приготувала й грошi -- ось вони лежать на кухонному столi.

-- Хвилиночку, будь ласка! -- крикнув я в щiлину для листiв i знову повернувся в кiмнату. Чистун влетiв слiдом за мною. Я миттю вибiг iз кiмнати й причинив дверi. Чистун знову лiтав у коридорi.

-- До мене! -- сказав я. -- Хазяїн наказує!

Та Чистун сiв на газовому лiчильнику i не збирався його залишати. Тодi я пiдiйшов до кiмнатних дверей i тiльки просунув у них голову. Якби папуга влетiв у кiмнату, я просто зачинив би його там. Але вiн не зрушив з мiсця.

-- Ну вiдчиняй, нарештi, хлопче! У мене ж нема часу, -нетерпеливився газiвник за дверима.

-- Почекайте ще хвилинку, будь ласка, -- попрохав я його в щiлину для листiв.

Я вже й не знав, що його робити. Спробував ще раз старий номер. Я в кiмнату -- i Чистун туди. Прослизну в коридор, а вiн ще й випередить мене. Я пiдiйшов до дверей.

-- На жаль, не можу вам вiдчинити -- мiй Чистун немов сказився! -прокричав я.

-- То ти вiдчиниш чи нi? -- розсердився газiвник. Вiн став грюкати у дверi, дзвонити, але зрештою пiшов геть. Я чув його лункi кроки на сходах. Якщо тепер газова контора не дасть нам газу, адже ми не заплатили їм, то хай Чистун начувається. Я взяв вiника i добряче поганяв Чистуна. Шкода тiльки, що зачепив велике фото -- на ньому молодi мама й тато гуляють весiлля. Те фото впало на пiдлогу й розбилось. А Чистун налетiв на маленьку вазу з квiтами, що стояла на буфетi, i розлив усю воду. Я скочив на диван, а Чистун перелетiв на шафу.

Коли це чую, прийшла мама. Якщо вона зайде в коридор, а тодi в кiмнату, Чистун вилетить надвiр. Я пiдпер спиною дверi. Мама заклацала клямкою.

-- Облиш жарти, Альфi, -- почувся з коридору її голос.

-- Я не жартую, мамо. Будь ласка, не вiдчиняй! -- попрохав я. Але мама не слухалася.

-- Будь ласка, не вiдчиняй, а то Чистун вилетить! -- закричав я. Мама перестала клацати клямкою.

-- Чистун вилетить, коли ти вiдчиниш! -- ще раз пояснив я.

Мама пiшла на кухню.

Папуга сидiв на карнизi для гардин.

-- Досить вже! -- люто крикнув я i полiз на шафу, тодi на грубку, скочив на диван, звiдти на стiл, але Чистуна так i не впiймав. Я саме лежав на шафi i чхав -- там стiльки пилюки! -- коли увiйшла мама. На щастя. Чистун у той час сидiв на грубцi, недовiрливо поглядаючи на мене, i не помiтив одчинених дверей. Мама швидко причинила дверi, але мене нiде не побачила.

-- Я тут, нагорi, -- тихенько обiзвавсь я.

Мама побачила мене i сплеснула руками. А як її засмутили перекошенi гардини, розбита фотографiя, перекинута ваза -- увесь той розгардiяш, який панував у кiмнатi!

-- Нiяк не впiймаю. Що робити?

Я замахав вiником. Чистун облетiв кiмнату i знову сiв на грубцi. Вже й мама стала допомагати менi ловити папугу. Я заходив з одного боку, мама -- з iншого. Ненароком вона скинула iз столу чашку. Добре, що нашкодила мама. А якби це зробив я?

-- Нiзащо нам його не впiймати, -- промовив я i мало не заплакав. Я вже уявляв собi, як Чистун вилiтає надвiр, як вiн чубиться з горобцями та дроздами.

Десь за годину прийшов тато. Вiн штовхнув дверi, але цього разу їх пiдпирала мама.

-- Паулю, будь ласка, не вiдчиняй! -- благала вона. -- Чистун вилетiв.

-- Будь ласка, зачекай, -- обiзвався i я.

Тато щось буркнув про свiй голод i про те, що йому треба роздягтися.

-- Зачини всi дверi, -- попрохала його мама в замкову щiлину.

Тато зробив так, як казала мама. Тiльки пiсля цього мiг вiн увiйти. Тепер жахнувся тато. Вiн похитав головою i витер на обличчi у мами пил.

-- Я думав, ви менi приготували щось особливе, -- сказав вiн, -а ви просто перекинули квартиру догори дном.

-- Тату, допоможи нам, -- попрохав я.

-- Тут нема нiчого складного, -- сказав вiн, узяв мисочку з кормом i показав її Чистуновi. Той саме сидiв на карнизi для гардин. Побачивши мисочку, папуга радiсно застрибав по карнизовi. Тодi тато поставив мисочку в клiтку. Чистун облетiв навколо клiтки i обережно пролiз у дверцята. Мить -- i тато зачинив його.

-- А тепер давайте прибирати, -- переможно сказав вiн. Чистун жадiбно клював свої зернятка, а ми до самого вечора наводили лад у квартирi.

Перед сном мама помiтила, що грошi за газ лежать на кухонному столi.

-- Хiба не приходив газiвник? -- запитала вона. Я саме читав дитячу газету i затулився нею.

-- Не знаю, -- пролепетав я. -- Вiн мав прийти ще раз.

Через тиждень iз газової контори надiслали нам листа. В ньому йшлося про те, що сiм'я Цiттербаке не впустила газiвника до помешкання i не заплатила за газ. Якщо в триденний строк ми не заплатимо, то газу не буде. Чи це не пiдло?

Мама взялася була допитувати мене, як це так сталося, що газiвника не впустили до помешкання. Та в цю мить Чистун вiдчинив дверцята i випурхнув iз клiтки. Я кинувся його ловити. Тепер мама вже не могла розпитувати мене. Вона тiльки злякано вигукувала:

-- Обережно! Картина! Обережно! Ваза! Обережно! Чашка!

Завтра я напишу в газову контору листа i поясню, що у всьому винний Чистун. Отакий подаруночок, одержав я вiд тьотi Зiгрiд!

Я чув, що смугастих папуг можна навчити добре розмовляти. Мiй Чистун теж повинен розмовляти. Менi б хотiлося, щоб спочатку вiн опанував нiмецьку, а потiм разом ми вивчали б росiйську. Мабуть, вiн мiг би тодi питати мене окремi слова. Отже, до роботи! Я сiв перед клiткою i почав:

-- Любий Чистуне, будь уважний. Припини розваги. Будемо старанно вчитися. Ти хочеш?

Я уважно подивився на нього. Може, вiн щось скаже або зробить. Чистун здавався розумним i покiрливим, але великої охоти до науки у нього не було. Вiн пiдскочив до мисочки i почав їсти.

-- Спочатку попрацюй, а тодi їж, -- зауважив я. Та Чистун наче нiчого й не чув. Що ж, нашим учителям теж нелегко з нами! Я зачекав, поки вiн наївся, i почав знову:

-- Кажи за мною: мене звати Чистун Цiттербаке. Папуга помахав крильцями i, мов спересердя, двiчi хрипко каркнув. Для початку i це добре.

-- Браво, -- похвалив я. -- Ану ще раз: мене звати...

В цей час до кiмнати зайшла мама, i Чистун заверещав. Я попрохав маму не заважати -- менi як треба працювати з Чистуном. Мама тiльки здивовано подивилася на мене i вийшла. Пiсля того, як я разiв сто повторив "мене звати Чистун Цiттербаке", папуга зручно вмостився, сховав пiд крило голiвку i заснув. Оце так вiдповiв!

Наступного дня заняття вiдновилися. Проте Чистун нiчого не розумiв, i я помалу став сумнiватися, чи смугастi папуги взагалi можуть розмовляти. Але ж про це я десь читав.

I раптом згадав. У Робiнзона на островi теж був смугастий папуга, правда, трохи бiльший, та хiба мiй Чистун дурнiший за iнших папуг?

Бiльше тижня щодня навчав я Чистуна. Вiд тих занять я аж очманiв. Двiчi помилково назвав тата Чистуном. А коли пан Фiлькендорф, наш новий вчитель фiзкультури, прийшов у клас, i всi ми називали свої прiзвища, я сказав: "Чистун Цiттербаке".

В класi знявся страшенний регiт. Вчитель щось собi занотував, а менi тiльки лишалося здогадуватись, що вiн подумав про мене. На перервi мене присоромив Петер, голова ради нашого загону. Тодi я пiшов до пана Фiлькендорфа i пояснив:

-- Пане Фiлькендорф... вибачте менi, це не жарт. Насправдi мене звати Альфонсом, а не Чистуном, а Чистуна треба навчити розмовляти. Я весь час повторюю "Чистун, Чистун", -- i це слово застрягло у моїй головi.

З мого пояснення пан Фiлькендорф, мабуть, нiчого не второпав. Я ще щось пробелькотiв i кинувся геть. Нi, так не може бути далi. Я порадився з Ервiном. Вiн теж тримає вдома тварин i доглядає звiрят нашого класу -- тих, що в зеленому куточку.

-- Це зовсiм просто, -- сказав Ервiн, -- треба тiльки дресирувати i до того ж правильно.

Ервiн теж бiльше нiчого не знав. Вiн тiльки додав, що треба пильнувати, бо можна пiдхопити дуже небезпечної папужої хвороби. Я злякався. Може, у мене вже є ця хвороба, якщо я на себе та на iнших людей кажу "Чистун". В наступнi днi я тiльки й робив, що прислухався, чи не загострюється у мене папужа хвороба. Та нiяких змiн не помiчав. Тим часом я все обмiрковував, як менi дресирувати Чистуна. Ервiн дав менi нову пораду: шукати книжки про дресирування. Я витрусив iз скарбнички всi свої заощадження i пiшов до книгарнi.

-- Ну, малий, -- сказала менi продавщиця, -- що тобi: книжечку з малюнками чи цiкаву казку?

Я почервонiв, не знав, що й сказати. Хiба ж я малий? Якусь мить ми мовчки дивилися одне на одного.

-- То чого тобi? -- допитувалася продавщиця.

Поки я мовчав, спантеличений отим "малий", вона дiстала з полицi книжку:

-- Глянь, ось тут гарнi оповiдання i казки.

-- Нiчого не сказавши, я обернувся i кинувся навтiкача. Невже це таки папужа хвороба у мене?

Перебiг через двi вулицi й надибав iншу книгарню. Зайшов i вiдразу сказав продавщицi:

-- Добридень! Менi потрiбна книжка про дресирування тварин.

Там було безлiч гарних книжок: про мурашок, коней, левiв, жаб, але жодної про смугастих папуг. Продавщиця показала менi ще книжки про спiвочих пташок та орлiв.

-- А про смугастих папуг? -- поцiкавився я. Такої не було. Про дресирування взагалi була тiльки одна -- "Як я дресирую свого собаку". Але ж Чистун не собака. Одначе просто обернутись i пiти я не мiг. Менi довелося купити цю книжку, хоч i коштувала вона чималенько. Вдома я перечитав її всю.

Що ж, може, ще куплю собi собаку. Собака скрiзь ходитиме зi мною, виконуватиме мої команди, а коли щось загублю, принесе. А ще кусатиме моїх ворогiв. Тодi нехай хтось спробує дражнити мене!

А може, ця книжка добра i для Чистуна? Я став наказувати йому: "Дай лапу" i "На мiсце", -- але вiн нiби й не чув. Нi, з такою книжкою не навчу я Чистуна розмовляти.

Я почав усе спочатку. Два тижнi пiдряд щодня по годинi повторював "Чистун, Чистун, Чистун..." Потiм я захворiв -- почало болiти горло. Лiкар сказав, що це вiд перенапруження. Я повернувся додому дуже сердитий. А все через Чистуна.

-- Ти дурний! -- крикнув я.

Чистун кивнув, подивився на мене своїми оченятами-вуглинками i проскрипiв:

-- Дурний, дурний, дурний...

Я метнувся на кухню:

-- Мамо, Чистун говорить! Я навчив його.

Проте Чистун бiльше нiчого не сказав. Заговорив вiн аж тодi, коли до нас прийшла тiтка Анна.

-- Ой, що це в тебе за маленька гарна пташка? -- запитала вона мене.

-- Гм, це Чистун, -- вiдповiв я.

Чистун сидiв собi у мене на пальцi й дивився на тiтку Анну.

-- Ану ж iди до мене, Чистунчику, -- покликала вона.

Спочатку папуга тiльки дивився на тьотю, а потiм заскрипiв:

-- Дурна, дурна!

У всiх зiпсувався настрiй. Мама сказала, я вiдбиваю охоту в усiєї рiднi ходити до нас у гостi.

Я вирiшив бiльше не дресирувати Чистуна. От коли куплю собаку, то спробую його навчати. Учора я зустрiв на вулицi тiтку Анну. На мiй "добридень" вона лише кивнула, не промовила до мене жодного слова.

Вiдколи Чистун так образив тiтку Анну, минуло чимало часу. Бiльше вiн нiчого не навчився. Тiльки те дурне слово затямив i промовляв його саме тодi, коли це було вкрай небажано. Скiльки неприємностей мав я через того Чистуна! I найприкрiше те, що всi думають, я зумисне навчив папугу ображати людей. Та хiба ж доведеш, що ти цього не хотiв?

Помалу Чистун став зовсiм ручний. Вiн лiтав по кiмнатi, сiдав менi на голову чи плече, скуб за вухо. Пiд час обiду Чистун сидiв на столi i дзьобав з моєї тарiлки. Вiн розумiв також, коли його гукали. Свисну двiчi, i Чистун уже тут як уродився -- знає, що одержить ласий шматочок.

Якось до нашого мiста приїхав цирк, i я пiшов подивитися. Все менi дуже сподобалось. Особливо зацiкавили мене номери, що їх виконували тварини. Слони робили стiйку на переднiх ногах. Леви плигали крiзь обруч. Тюленi жонглювали м'ячами. Виступали також конi.

Вдома менi спало на думку: а чому немає циркових номерiв iз смугастими папугами? Я подумав собi, що коли б пiшов туди з Чистуном i показав, як вiн прилiтає на свист, по командi скубе за вухо чи промовляє своє "дурний", то було б ой як цiкаво. А коли б там пояснили менi, як навчити папугу iнших трюкiв, ми з ним, мабуть, змогли б виступати в цирку. Хай навiть не в цирку, а де-небудь у пiонерськiй кiмнатi чи на батькiвському вечорi. Подумав я, подумав i вирiшив таки пiти з Чистуном до цирку.

Наступного ж дня випала слушна нагода. Як на те, мами не було вдома, а то б вона не дозволила менi носитися з Чистуном по мiсту. В картонну коробку з-пiд взуття я насипав трохи корму, посадив туди Чистуна, замотав коробку рушником i пiшов до цирку. Але цирк був на замку. Я оббiг навколо нього. Десь усерединi лунали голоси. Тодi я просто перелiз через паркан i пiшов помiж фургонами до великого намету. Але не встиг я зробити й кiлькох крокiв, як раптом хтось схопив мене за комiр.

-- Пустiть! -- крикнув я i озирнувся. Але що це? Позаду стояв слон! Вiн простяг свого довгого хобота i став дмухати на мене та обмацувати моє обличчя'.

-- Рятуйте! -- заволав я, з переляку впустив коробку з Чистуном i ну тiкати. Я кидався з одного закутка в iнший, аж поки наштовхнувся на товстого чоловiка з чорною бородою. Згодом я довiдався, що то був сам директор.

-- Стiй! -- гукнув вiн. -- Куди так поспiшаєш?

-- Я... слон... схопив хоботом... -- заїкаючись, пробелькотiв я.

Директор усмiхнувся i запитав:

-- Це Емiр так тебе налякав? Емiр хороший. То вiн просив у тебе ласощiв.

Менi знову стало страшно.

А що, коли слон прийме коробку з Чистуном за ласощi i з'їсть?

-- Але я... Чистуна... з'їсть...

Директор знов усмiхнувся, скубнув себе за бороду i сказав:

-- Заспокойся. Добре, що ти прийшов. Зараз пiдемо на манеж i потренуємося.

Я знову злякався. Звiдки цей чоловiк знає про мiй план? Раптом я згадав, як тут, у цирку, виступав чарiвник. Може, то чарiвник розгадав мої думки?

Директор погукав:

-- Августе, йди-но сюди!

Iз найближчого фургона вилiз якийсь заклопотаний молодик i дружньо привiтався зi мною.

-- Це Август, клоун, -- пояснив директор. Я впiзнав його не вiдразу.

Августовi ж директор сказав:

-- А це наш новий спiвробiтник.

Я промовчав i вирiшив поки що взагалi нiчого не казати. Хотiлося побачити, що ж то буде далi. Признаюся, у цю мить я геть забув про Чистуна, такий був схвильований.

Ми вийшли на манеж. Тут було якось незатишно, пахло тваринами. Вправлялися кiлька жонглерiв. Директор звернувся до них:

-- Товаришi, дайте мiсце ось цьому хлопчинi, подивимось, на що вiн здатний.

А потiм до мене:

-- Будеш так виступати чи одягнеш спортивний костюм?

На жаль, костюма у мене не було, i я вiдповiв:

-- З вашої згоди я виступлю так.

-- Тiльки не забрудни одягу, -- застерiг мене клоун.

-- Почали! -- крикнув директор. -- Давайте сюди понi!

Вiн був такий жвавий, не давав нiкому й слова сказати. Все мало робитися швидко.

-- Отже, -- звернувся вiн до мене, -- тобi ясно: ти виступаєш iз клоуном. Поки що сиди у залi. Вийдеш на манеж, коли скiнчить Август. Сядь отам ззаду.

Я послухався i сiв на лавку. Ввели понi. Клоун Август спробував був на нього сiсти. Вiн незграбно скочив кониковi на спину i вiдразу ж сповз на землю з протилежного боку. Тодi вiн спробував сiсти ззаду, але знову впав. Цього разу головою в пiсок.

Ой же ж i реготав я! Тепер коник утiкав, Август слiдком за ним. Але сiсти йому не пощастило. Вiн тiльки мiцно вхопився за хвiст i двiчi пiдряд перекинувся в повiтрi. Нарештi Август таки опинився на конику. Тiльки лежав вiн якось кумедно, а коник дико мчав по манежу. Ось клоун зробив сальто, упав iз коника i побiг з манежу.

-- Браво! -- вигукнув директор. -- Чудово, Августе. А зараз черга нашого Бамбiно.

Менi кортiло швидше побачить, що ж то за звiр вискочить тепер. Але жоден звiр не вискочив на манеж. Директор гукнув менi:

-- Тепер твоя черга!

Що? Я не Бамбiно i хотiв тiльки запитати, чи вийде який цирковий номер iз Чистуном!

-- Я ж... не можу... -- почав я.

Та директор, певно, не почув мене. Вiн гукнув:

-- Не можна гаяти часу, а то публiка занепокоїться. Негайно виходь на манеж. Стрибок -- i на понi!

Що менi було робити? Я послухався. Коли коник пробiгав повз мене, спробував скочити на нього. Мiцно вхопився за гриву i ледве-ледве видряпався на нього.

-- Добре, Бамбiно, -- похвалив мене директор, -- це так, нiби ти ще нiколи не сiдав на коня. Глядачi смiються. А тепер вставай!

Що? Я занепокоївся. Яких зусиль коштує менi утриматися на спинi, а тепер ще стати на ноги?

-- Швидше, швидше, не гай часу! -- пiдганяв директор.

Я спробував. Трохи випростався, вiдразу втратив рiвновагу i впав у пiсок.

-- Може статися, -- заспокоїв мене директор, -- але швидше вставай. Темп! Темп!

Понi бiг спокiйно, i взагалi це була дуже сумирна тварина. Я знову розiгнався, побiг i скочив на нього. Обережно став на колiна, звiвся на ноги. Та ледве я став, як знову почав сповзати iз коникової спини. У мене запаморочилась голова, i я зiскочив. Упав просто директоровi в ноги i звалив його на землю.

-- Тьху! Хай тобi всячина! -- крикнув вiн i смикнув себе за чорну бороду. -- Чи у тебе нема нервiв? Навiщо ти стiльки вправлявся? Ти поводишся, мов жовторотий початкiвець, Бамбiно!

Я лежав у пiску i дивився на нього знизу вгору.

-- Та я ж тiльки заради Чистуна...

В цю мить у намет кулею влетiв якийсь хлопець, невеликий на зрiст, зграбний такий, з довгим чорним волоссям. Кiлька стрибкiв -- i вiн на манежi. Раз, i вже стоїть на конику. Розвiв руки й закричав:

-- Гоп, гоп!

-- Що за оказiя? -- вигукнув директор. -- Хто ти i звiдки ти?

Той хлопець саме робив стiйку на головi на спинi коника. Не мiняючи пози, вiн сказав:

-- Та ви ж мене запрошували. Я Бамбiно. Мої батьки прийдуть за годину. Ми разом покажемо новий номер.

Тут вiн пiдвiвся i почав пританцьовувати на однiй нозi.

-- Ну, а ти хто? -- запитав мене спантеличений директор.

-- Альфонс Цiттербаке, -- вiдповiв я, все ще лежачи в пiску.

-- Цiттербаке? Отже, з родини клоунiв?

-- Та нi, -- сказав я, -- мiй тато ходить на нормальну роботу.

Але директор уже не слухав мене. Вiн плескав у долонi й приказував:

-- Браво, Бамбiно, просто чудово. Тепер ще вiдпрацюємо кiнець номера, кiнець повинен вражати найдужче.

Я обережно вiдповз трохи вбiк.

-- А тодi випустимо левiв, -- додав директор.

"Оце так, -- подумав я. -- Коли тут слони на волi, то й левiв, мабуть, випустять на манеж без клiток. Леви ж не знають Альфонса Цiттербаке i ще приймуть мене за шмат корму!" Я схопився на ноги i кинувся з намету, та так прудко, як той, справжнiй Бамбiно вбiг сюди. I раптом я згадав про Чистуна. Його ж треба рятувати! Обережно визирнув iз-за фургона. Слон Емiр стояв на тому самому мiсцi. Перед ним лежала моя коробка. Емiр саме розв'язував рушника -- мабуть, хотiв подивитися, що там усерединi. Повiльно i дуже обережно я пiдiйшов ближче.

-- Можна забрати коробку. Емiре? -- звернувся я до слона.

Я аж нiяк не хотiв розгнiвити його. Емiр пiдняв хобот i тихенько форкнув. Але що це означало? "Так" чи "Нi"? Я намацав у кишенi липку цукерку.

-- Давай помiняємось, -- запропонував я. -- Ти вiддаєш менi Чистуна, а я тобi даю смачну цукерку.

Слон простяг хобот i обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звiдти почулося Чистунове "дурний".

Я низько вклонився слоновi (чого взагалi не роблю) i поволi пiшов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Менi навiть здалося, що вiн усмiхнувся. Я перелiз через паркан i опинився на вулицi. Витяг хустинку, витер рясний пiт iз чола i закрокував додому.

На жаль, я досi не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нiчого не вийде з мого дресирування.

Про свої пригоди в цирку я розповiв у класi. Хоч я нiчого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистiсiнька правда! I на циркових афiшах тепер великими лiтерами написано: "Бамбiно, малий вершник". Я неодмiнно подивлюся цей номер. Та нiхто не вiрить, що директор прийняв мене за Бамбiно i що я навiть робив красивi вправи на понi.

Як я жартував першого квiтня

Це було рано-вранцi. Я вже одягся, коли до мене в кiмнату ввiйшов тато. Вiн завжди каже менi "до побачення", перш нiж iти на роботу.

-- Альфонсе, -- насупився тато, -- яка дiрка он у тебе в шкарпетцi!

Я взагалi не терплю дiрок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов нiякої дiрки.

-- Вище, -- казав тато уже з порога, -- i трохи лiворуч. Не бачиш такої великої дiрки?

Я мало в'язи собi не скрутив, але дiрки так i не знайшов.

-- Перше квiтня! -- сказав тато, зареготав i пiшов собi, тiльки дверi хряпнули.

З самого ранку отак попався! I я розсердився -- вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось iншим, та й собi посмiятися.

Коли я йшов до школи, кiлька малюкiв гукнули менi навздогiн:

-- Он у тебе випала хустинка!

Я навiть не озирнувся, а тiльки покрутив вказiвним пальцем коло скронi та й подумав собi: "Думаєте, знайшли дурнiшого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!"

Згодом, уже в школi, полiз я в кишеню по хустинку, хотiв витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справдi випала, коли я йшов до школи. Це знову зiпсувало менi настрiй.

Тiльки-но зайшов я до класу, як Ервiн похвалився менi, що сьогоднi буде контрольна робота з географiї, i вiн, Ервiн, страшенно боїться.

-- Сьогоднi? -- здивовано перепитав я. Ервiн заклопотано кивнув. Сьогоднi контрольна з географiї, а я й не знав про це! Швидко дiстав я пiдручник i до дзвоника встиг дiзнатися про багато що на свiтi. Звiсно ж, нiякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервiна. Той вишкiрився i самими губами сказав:

-- Перше квiтня...

Нiхто цього не почув, але я зрозумiв добре. Тодi я теж спробував пожартувати. Пiтовi сказав, що у нього у шкарпетцi дiрка, але той навiть не поглянув на мене, тiльки буркнув:

-- Я вже це вшосте чую! Облиш!

Ервiну я сказав, що вiн загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишенi, пiднiс менi до очей i сказав:

-- Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географiї, ти нiзащо не зможеш. Заяложенi у тебе жарти.

Я зрозумiв, який це препоганий день, перше квiтня. Бiльше я вже не намагався жартувати. А менi чого тiльки не казали: двiчi про порванi шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку i раз про дiрку в костюмi! Пустунiв я перепиняв одразу ж.

-- На менi не поїдете, -- казав я. -- Облиште цi заяложенi жарти.

Потроху першоквiтневi жарти в класi вичерпалися. До кiнця урокiв усе йшло добре. Я був пильний, i бiльше нiхто мене не пiддурив.

Вдома послала мене мама в льох по петрушку та iншу зелень на суп.

-- А чому це зелень у льоху? -- здивувався я.

-- Там вона краще зберiгається. Бо проростає, коли довго лежить на свiтлi, Альфi.

Я взяв великий ключ i пiшов до льоху. Завжди я проливаю сто потiв, поки вiдiмкну цей замок. Нiякої зеленi у льоху я не знайшов, тiльки розсунув купу вугiлля по всiй долiвцi, та й повернувся геть чорний вiд вугiльної пилюки.

-- Вишукав скрiзь, але зеленi не знайшов, -- сказав я мамi.

-- Не може бути цього, -- цiлком серйозно почала мама, але не витримала i засмiялась. -- Та сьогоднi ж перше квiтня!

Вона сiла на кухонний стiльчик.

-- Зелень на суп у льоху... бо проростає... -- смiялася вона i втирала сльози.

Я пiшов у кiмнату, сiв за стiл i став мiркувати. Менi хотiлося вигадати якийсь неймовiрний першоквiтневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще смiялась мама, приказуючи :

-- Зелень у льоху, зелень у льоху...

Я вирiшив приголомшити батькiв за вечерею.

Повернувся з роботи тато. Мама мерщiй розповiла йому про мої пошуки зеленi у льоху. Пiд час вечерi я був нiмий. Тато дивувався.

-- Що це ти. Альфонсе, повiсив носа? -- запитав вiн. -- Тому, що не знайшов зеленi у льоху?

Хотiв я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав i мовчки заходився знову бiля своєї тарiлки.

-- Певно, щось сталося, -- сказав тато до мами.

-- Неприємностi в школi? -- запитав вiн мене. Пiсля вечерi я завжди показую татовi свої зошити i щоденник.

Мою мовчанку вiн пояснив, мабуть, тим, що в якомусь iз моїх зошитiв стоїть четвiрка чи п'ятiрка[*]. [* Нiмецькi оцiнки "5" i "4" вiдповiдають нашим "1" i "2".]

-- Ну, розповiдай, -- пiдбадьорив мене тато.

Я нiби зовсiм знiтився i пробелькотiв:

-- Я... сьогоднi... ти знаєш... ну... одержав зауваження.

Тато вiдкашлявся. Це погана ознака. Перше зауваження за весь час мого навчання в школi! Завжди з поведiнки у мене було "вiдмiнно" i лише iнколи "добре".

-- То, кажеш, зауваження. А чому? -- руба поставив питання тато.

-- Я... я пропустив чотири уроки i вчителя назвав твердолобим.

Мама злякано вiдсунулась iз своїм стiльцем назад. Вона спочатку не повiрила моїм словам.

-- Ти прогуляв i свого вчителя... -- затнулася вона, -- свого вчителя назвав твердолобим?

Я втупився в тарiлку i кивнув. Але цього менi було замало, i я додав:

-- А ще я плювався в класi i тепер менi хоч тiкай iз школи.

Я ще не договорив до кiнця, як тато грюкнув кулаком об стiл.

-- Неймовiрно! Ти поводишся у школi мов дикун!

Мама зблiдла. Вона лише сказала:

-- Що ти тiльки собi думаєш?

Я вже хотiв вигукнути:

"Та сьогоднi ж перше квiтня!" i "Гарно ж я вас пiддурив!", але не зважився. Тато й мама тим часом напосiлися на мене. Тато так стис менi руку, що аж заболiло. Я не мiг виправдатися -- вони жне давали менi й слова промовити.

-- Може, завтра ти назвеш i мене твердолобим? -- гнiвно запитав тато i ще дужче стис мою руку.

-- Марш спати! -- наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнiвається).

Мама виштовхнула мене в спальню i зачинила за мною дверi. Тепер можна б i засмiятись, адже я славно пожартував! Але менi було не до смiху. Засмiюсь, а тато почує i подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класi плювався, а тепер i над ним смiюся!

Через хвилину я знову пiшов до вiтальнi. Менi хотiлося все пояснити.

-- Я ж тiльки...

Тато зразу ж перепинив мене:

-- Не виправдовуйся, Альфонсе.

Мама теж додала:

-- I взагалi, чому ти досi не роздягся? Тебе ж вiдправили спати!

Грюкнули дверi, i менi довелося лягати спати. Потроху розлютився i я. Ну, коли так, то нiчого вам не скажу!

Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дiбрав. Лише почув, що менi треба дещо прикрутити гайки.

Спав я погано, а серед ночi й зовсiм прокинувся. Приснилося менi, начебто я плювався в кiмнатi, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та iншої зеленi. Не спалося, i я став думати про свiй першоквiтневий жарт. Тодi тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку i пiшов у вбиральню. Ввiмкнув свiтло й написав великими лiтерами таку цидулку:

"Зауваження, яке я нiбито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класi i прогуляв уроки, -- вигадка. Все це першоквiтневий жарт.

Ваш Альфонс".

Я поклав записку бiля дзеркала, де вранцi голиться тато, i задоволений пiшов спати. Вранцi я не побачив тата. Вiн пiшов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зi мною. Мама мовчки подала менi снiданок. Я мiркував собi: чи вони образилися на мене за той першоквiтневий жарт, чи вважають, що я справдi одержав зауваження i своєю запискою хочу викрутитися.

Другого квiтня вся наша сiм'я була якась сердита. Певно, так буває завжди пiсля справдi вдалого першоквiтневого жарту.

Мої пригоди на дорозi привидiв

Якось до нашого мiста приїхав мандрiвний атракцiон. Ми, хлопцi, тiльки й говорили, що про всiлякi розваги, але мама не пускала мене туди.

-- Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесi небезпечно, -- сказала вона.

Я розумiв, що найкраще пiти з татом, але в нього саме було якесь засiдання. Потай вiд мами тато дав менi марку[*]. [* Марка -- нiмецька грошова одиниця i монета, дорiвнює 100 пфенiгам.]

-- Тiльки не кажи мамi, -- шепнув вiн менi.

Коли я зiбрався йти, мама поклала менi в кишеню ще п'ятдесят пфенiгiв.

Нас було четверо: Ервiн, Петер, Бруно i я. Спочатку ми побiгали мiж наметами i каруселями.

-- Почнемо з чортового колеса, -- запропонував Ервiн. Менi не дуже хотiлось, бо в мене легко паморочиться голова.

-- Боїшся, Цiттербаке? -- спитали хлопцi.

Я вдав, наче нiчого й не чув. Тодi ми пiшли далi, до росiйських гiрок.

-- Давай! -- гукнув Ервiн. Якраз мимо прогримiв вiзок, у ньому верещали дiвчатка.

-- Для мене це дорого, -- сказав я. -- Хiба ж можна брати з дiтей по п'ятдесят пфенiгiв? Тодi у мене залишиться хiба що на яблуко та цукрову вату.

Ервiн розсердився:

-- Я так i знав, що ти не зважишся.

У Петера теж не було великої охоти. Вiн сказав, що й для нього це дорого.

Ми попрямували далi. Пiдiйшли до "дороги привидiв". Це був великий намет, над яким свiтився напис iз електричних лампочок:

"Хто ще не навчивсь боятись -- тут навчиться неодмiнно! Навiть на найсильнiших чоловiкiв "дорога привидiв" Цезаря Штiльмана наганяє жах, вiд якого течуть сльози i мороз проходить поза шкiрою".

Я прочитав це вголос i вiдчув, нiби хтось провiв холодною рукою у мене по спинi.

Петер i Бруно зовсiм принишкли, тiльки Ервiн буркнув щось.

У наметi були вхiд i. вихiд, а мiж ними лежали рейки, по яких мчали маленькi вiзки. Люди сiдали, вiзок зривався з мiсця, клацали дверi i... хтозна, що було далi. Через добру хвилину вiзок вилiтав у iншi дверi. Але якi... Жiнки й дiвчата ховалися за плечима чоловiкiв, а в чоловiкiв капелюхи були натягненi на лоба. Iз гучномовця щось завивало i вищало.

Ми стояли перед наметом i мовчали.

Перший обiзвався Ервiн:

-- Менi здається, що тридцять пфенiгiв за одне катання забагато.

-- Що, боїшся? -- запитав я, сподiваючись, що той скаже "так". Тодi ми пiшли б далi, геть вiд цього намету привидiв. Але Ервiн i так був уже сердитий. Вiн крикнув менi:

-- Сам ти боїшся!

-- Я боягуз? -- ображено перепитав я. -- Менi б хотiлось покататися "дорогою привидiв", але ж ти не хочеш.

Вiдверто кажучи, не дуже менi й хотiлося. Тато часто каже, що для справжнього Цiттербаке менi не вистачає мужностi. Але щоб мене називали боягузом...

-- Давай! -- гукнув я. -- Їдьмо!

-- Гаразд, -- понуро вiдповiв Ервiн i полiз до кишенi по мiдяки.

Ми пiдiйшли до каси. Петер i Бруно не рушили з мiсця. Вони хотiли побачити, що буде з нами. Касир проголосив:

-- Заходьте! Тут ви почуєте, як цокотять вашi зуби, тут ви затремтите, мов пси взимку.

Вiд цих слiв менi стало моторошно. Ми сiли у вiзок. Проїжджаючи повз Бруно й Петера, ми весело помахали їм. Тiльки усмiшки у нас вийшли якiсь болiснi. Вiзок рвонувся вперед, позад нас клацнули великi дверi, i ми опинилися в пiтьмi. Навкруги вило i ревло. Дорога весь час петляла, тож доводилося мiцно триматись, щоб не вилетiти з вiзка. Раптом у нас втупились якiсь палючi очi, i ми промчали пiд величезною совою. Потiм грюкнули кiлька дверей. Вiд страху я втяг голову в плечi. Зненацька перед нами постала блакитно-рожева примара i посварилася на нас пальцем.

-- Тiкаймо! -- заволав Ервiн. -- Швидше звiдси!

Але як вийти iз вiзка на ходу, що невпинно мчав уперед, та й справжнi пригоди ще тiльки починалися! Чиїсь довгi тремтячi пальцi вхопили нас за голови i обмацали нашi обличчя.

-- Пальцi мертвяка! -- закричав я i заплющив очi. Потiм бiля нас спалахнула блискавка i загримiв грiм. Коли ми розплющили очi, нас заслiпило яскраве свiтло. Раптом ми побачили двох вiдьом, якi танцювали навколо нашого вiзка. Але найгiрше чекало нас попереду. Вiзок рiзко сповiльнив рух, стало трохи виднiше. Ми з Ервiном перезирнулись i вже хотiли полегшено зiтхнути, коли зненацька щось помiтили. В освiтленiй нiшi стояв скелет i кивав нам. Тепер ми їхали ще повiльнiше, все ближче й ближче до скелета. У мене волосся стало сторч. Я скочив на ноги й закричав:

-- Не можу бiльше!..

Ервiн хотiв мене затримати, але тут вiзок сiпнуло. Наступної митi я лежав на холодному пiску i нiчого не бачив. Тiльки здаля долинав жалiбний крик Ервiна:

-- Допоможiть! Де ти, Цiттербаке?

В наметi привидiв я лишився сам. Хутчiй геть звiдси! Я звiвся на ноги. Мимо саме промчав iнший вiзок, i жiночий голос сказав:

-- Евальде, знову примара!

Це, мабуть, вона мала на увазi мене. Навпомацки я став пробиратися вперед. При свiтлi наступного вiзка я помiтив, що стояв якраз поруч скелета. Я страшенно злякався, спiткнувся i впав, зваливши скелет. Тьху, лиха година! Яка пилюка! Скелет розвалився. Тiльки в головi у нього ще свiтилася зелена лампочка. Отак обдурюють людей, подумав я. Це ж лампочка горить! Навпомацки пiшов я далi, вiд лампочки до лампочки, пильнуючи, щоб на мене не наїхав вiзок. Я й не помiтив, як пiдiйшов до примари i заплутався в її довгому бiлому вбраннi.

-- Клятий привид! -- вигукнув я. -- Тут усе з картону.

Саме проїздив вiзок iз двома дiвчатками.

-- Воно живе, воно ворушиться! -- запхикали вони i, гучно схлипуючи, знову зникли в пiтьмi.

Я почвалав далi. Натрапив також на пальцi мертвяка. Смiх та й годi! Просто зi стелi звисали вiрьовки. Мабуть, усi цi страхи -чистiсiньке ошуканство. Але я нiяк не мiг виблукати надвiр. Раптом менi спало на думку: вскочу у якийсь вiзок, коли вiн проїздитиме повз мене, i так виберуся з цiєї дурної "дороги привидiв". Бiля скелета вiзки їхали повiльнiше, i я вирiшив стрибати там. Пiсля довгих пошукiв я нарештi знайшов скелет i став чекати.

У першому вiзку для мене не було мiсця. В ньому цiлувались юнак i дiвчина.

-- Гу-гу! Ви попали в пекло! -- крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анiтрохи не стурбувало ту пару. З наступним вiзком пощастило бiльше. Мої очi призвичаїлися до темряви, тож навiть у присмерку я побачив, що у вiзку сидiла одна жiнка.

Коли я стрибнув у вiзок, то хотiв сказати: "Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цiй "дорозi привидiв". Але не встиг навiть слова мовити. Жiнка зчинила такий галас, якого я ще нiколи в життi не чув. Раптом вона затихла i повалилася на мене. Я мало знову не випав iз вiзка. Жiнка була непритомна.

Коли далi дорогою траплялися новi страхiття, менi вже не було страшно. Закривавлена рука на столi i ноги повiшеного, якi звисали iз стелi, зовсiм не злякали мене.

-- Все це картон, все пiдробка, -- сердито приказував я.

Аж ось нарештi ми виїхали з пiтьми. Спершу мене заслiпило свiтло. Потiм я помiтив Петера i Бруно. Вони приголомшено витрiщилися на мене. Кiлька дiвчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусiдка важко дихала i плакала в хустинку. Я глянув на себе i побачив, що весь аж сiрий вiд пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат бiлого покривала примари. Тiльки тепер я помiтив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зiскочив я з вiзка i кинувся навтiки. Лише встиг гукнути Бруно й Петеровi:

-- Тiкаймо!

Хлопцi побiгли за мною, i ми сховалися в парку.

-- А де Ервiн? -- перевiвши подих, запитав я.

-- Вiн вискочив iз намету та як дремене! Лише крикнув: "Альфонса вхопила примара!" -- i зник.

Наляканi словами Ервiна, хлопцi збиралися покликати полiцiю, аж тут i я з'явився.

-- Що, натерпiвся? -- запитав Бруно i показав на пiдроблену кiстку, яку я все ще тримав у руцi.

-- Та було, -- буркнув я i шпурнув геть картонну руку i покривало примари. Петер i Бруно стали благати мене, щоб я ще розповiв про свої пригоди на "дорозi привидiв", але я тiльки сказав:

-- Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашнiше, Ервiн утiк.

Вдома тато запитав:

-- Ну, як воно було, Альфi?

-- Ох! -- зiтхнув я. -- Страшенна нудьга. Ти б тiльки розсердився, коли б пiшов.

-- Принеси з льоху вугiлля, -- обiзвалася мама. Менi не хотiлось. Вiдверто кажучи, я боюсь ходити увечерi до льоху. Тож я вiдмовлявся, аж поки тато пiшов зi мною. Там, у льоху, стiльки павутиння, певно, є й пацюки. I хто його знає, що там ще ховається.

Як я вдавав п'яного

Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзiв, вiн запросив прийти пiсля урокiв на каву. Ми були самi в помешканнi. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пiсочний торт i повний кавник кави. Все було смачне.

Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в iндiанцiв. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди вiн був простим iндiанцем i звався Косий Вуж, а сьогоднi ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном i одержав iм'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її менi як чаклуновi доводилося весь час палити, не подобалась менi. Люльку Бруно взяв у свого батька, i була вона, звiсно, без тютюну. Але й без тютюну менi стало погано вiд неї (виросту i то нiколи не торкнуся до люльки).

Потiм ми гралися в пiратiв. Це теж надзвичайно цiкаво. Канапа стала пiратським кораблем, а килим -- кораблем, на який напали пiрати. Бруно, знову ж таки через свiй день народження, був капiтаном. На жаль, пiд час битви вiдламалася нiжка у канапi, i нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихiд. Вiн узяв кiлька книжок iз батькової шафи i пiдклав їх замiсть вiдламаної нiжки. Канапа знову стояла мiцно.

Ми не знали, в що грати далi.

-- Придумав, -- обiзвався я. -- Вгадайте, у що ще можна зiграти?

-- В пожежникiв, -- випалив Бруно.

Я тiльки посмiхнувся.

-- В лiкаря i хворих.

-- В пiжмурки.

-- В залiзницю.

-- В прикордонникiв.

Нi, нiхто не вгадав.

-- Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потiм будемо наче п'янi.

Всi вiдразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дiдусем Бруно i тому одержав капелюх i рукавицi.

Ервiн став офiцiантом, а ми всi -- гостями за столом у ресторанi.

-- Офiцiанте! -- покликав я.

Але Ервiн, що саме щось шукав на кухнi, не обiзвався.

Я гукнув знову:

-- Офiцiанте, книгу скарг!

Ервiн негайно ж з'явився.

Через руку у нього був перекинутий рушник.

-- Сьогоднi у мого онука день народження, -- повiльно, басом почав я. -- Будь ласка, принесiть нам п'ять чарок чогось мiцненького.

Ервiн щось записав на папiрцi i зник на кухнi. Назад вiн повернувся iз чарками на тацi. В чарках була якась червона рiдина. Ми цокнулися, побажали Бруно здоров'я i випили. Це було ситро.

Потiм усi страшенно смiялись, бо воно справдi схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервiн хотiв випити з нами, але ж офiцiантовi не можна. Тодi Бруно звелiв:

-- Хай Ервiн наллє й собi чарку. Коли в ресторанi святкується день народження, офiцiант може теж випити.

Коли ми випили по п'ять склянок ситра-вина, я сказав:

-- Тепер ми п'янi i можемо потанцювати.

Ми танцювали, щось вигукували. Похитуючись, я пройшовся по кiмнатi, пiд сорочку спереду запхнув подушку i попрохав:

-- Ще... чарочку ви...на, офiцiанте.

Надзвичайно цiкава була гра.

Але мама Бруно думала iнакше. Ми не чули, як вона зайшла до кiмнати. I треба ж було менi заточитися i впасти просто їй пiд ноги!

-- Що тут коїться? -- голосно запитала вона.

Бруно пiдморгнув менi. Вiн хотiв i далi продовжувати гру.

-- Добрий день, матусю! -- якось дивно сказав вiн. -- Ви...но... таке смачне!

Тут я гукнув:

-- Офiцiанте! Ще ч...ар...очку!

Мама Бруно швидко пiдiйшла до столу i побачила чарки.

-- Ой лишенько! Що ви наробили? Ви ж усi п'янi!

Ми засмiялися -- гра вийшла на славу.

-- Де ви взяли вино? Хто вас пiдбурив?

Мама Бруно поодинцi перетягла нас усiх на канапу.

-- Мамо, -- смiючись, почав Бруно, -- хiба ти не бачиш, що все це жарти?

-- Жарти? Ось я покажу вам жарти!

Вона була така серйозна i сердита, що ми перестали смiятись. Бруно намагався все пояснити.

-- Мамо, я повинен тобi сказати... -- але доказати не змiг.

-- Бруно! Хто вас пiдбурив пити вино? Скажи менi правду!

Бруно знову спробував пояснити, що ми пили ситро i що все це просто гра, але його мама тiльки ще дужче розсердилася i закричала:

-- Хто вас пiдбурив, скажи правду? Хто?!

Тодi Бруно показав на мене:

-- Цiттербаке пiдбурив нас.

Вона кивнула, немов iнакше i бути не могло.

-- Ти ж на таке не здатний, Бруно.

Я почервонiв, на лобi у мене виступив пiт.

-- Ти аж розчервонiвся вiд вина, -- зауважила мама Бруно.

-- Та ми ж нiчого поганого не зробили, -- пробелькотiв я.

-- Що? Нiчого поганого? Ось я вiдведу тебе додому i про все розповiм твоїм батькам!

Що ми могли iще сказати? Треба було розходитись. Мама Бруно повела мене до батькiв. Я тiльки показав Бруно кулака i шепнув йому на вухо:

-- Зрадник!

Коли я з мамою Бруно став на порозi, моя мама зблiдла.

-- Щось сталося? -- схвильовано запитала вона. Я похитав головою.

-- Можна, я вам розповiм, панi Цiттербаке? -- спитала мама Бруно.

Мене залишили в коридорi. Одначе я чув, як вони розмовляли в кiмнатi.

-- Приходжу додому... нiчого не пiдозрюю, аж там цiлковите безладдя... дiти п'янi... ваш син пiдмовив... чарками вино.

Таке почув я крiзь дверi.

Потiм покликали мене.

-- Що ти накоїв, Альфонсе? -- в розпачi запитала мама.

-- Таж нiякого вина ми не пили!

Мама Бруно обурилася.

-- Кажи правду! -- крикнула вона.

-- Ми... пили...

-- А чому ж ти сказав, що ви не пили? -- тихо запитала мама.

-- Нi, ми не пили.

Я зовсiм заплутався.

-- Ми пили, -- сказав я.

-- Вiн навiть не розумiє, що говорить, панi Цiттербаке, -- сказала мама Бруно i похитала головою.

Я не заперечував. Тепер менi було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось пiдмовив? Я вiдповiв, що все зробив сам.

-- Еге ж, мiй Бруно на таке не здатний, -- сказала насамкiнець мама Бруно.

Тодi я спересердя крикнув, що Бруно боягуз i вiн намагається все звалити на когось iншого, хоча теж пив разом з усiма i так само спотикався.

Мама сiла, мов пiдкошена:

-- Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.

Менi довелося негайно лягати в лiжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в лiжку через якiсь кiлька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу i нiчого менi не казали.

Прийшов тато, i мама негайно розповiла йому про все. Вiн спочатку засмiявся, але мама сказала, що все це небезпечно, i вiн одразу ж спохмурнiв. Тато пiдiйшов до мого лiжка i зажадав пояснень. Я розповiв, як усе було насправдi, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав i смiявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповiв їй про все, i вона теж розсмiялася. Менi дозволили встати i за вечерею дали чарочку ситра.

Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.

Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри

Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:

-- Може... ви...

-- Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.

Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:

-- Нахабний хлопчисько!

Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.

-- Чи не ви, бува, загубили? -- запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.

-- Га? Кого набили? -- перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:

-- Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?

-- Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.

Я закричав ще голоснiше:

-- Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?

-- Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе? -- гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.

-- Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?

-- От нахаба! -- розлютився перехожий.

I я хутенько накивав п'ятами.

Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.

Цього було досить. Менi перехотiлося бiгати з рукавичкою iз штучної козиної шкiри, питати всiх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я пiдфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу i лясь! -- упала на брук. I лясь! -- тут-таки одержав я звiдкись ляпаса.

-- Поганець! -- просто над вухом крикнула якась жiнка. -- Моєю рукавичкою в футбол грає!

Довелося менi побiгти i принести жiнцi рукавичку. Тодi жiнка почала мене вичитувати. Все менi не запам'яталося, тiльки дещо:

-- Хiба так роблять, знайшовши рукавичку? Слiд бути порядним. Не грати знахiдкою в футбол, а вiддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...

-- М-е-е! -- замекав я. Такого ще нiколи зi мною не було, бо я ввiчливий з дорослими. Але зараз я мiг собi таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була iншої думки. Мене покарали -- заборонили на цiлий день виходити з дому. Де ж справедливiсть?

Як я вперше стрибнув головою вниз у воду

Одного чудового дня я мав необережнiсть розповiсти, що ще нi разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотiв мати свiдоцтво плавця i склав майже всi потрiбнi нормативи. Лишався тiльки стрибок головою вниз, i я матиму свiдоцтво.

-- Навiть iз однометрової висоти не насмiлюєшся? -- не вiрив тато.

Iз тону запитання я зрозумiв, що вiн цього аж нiяк не схвалює.

-- Та насмiлююся, -- випалив я, -- тiльки що з того, коли на тебе всi дивляться i ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всi смiються.

-- Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмiлюєшся, боїшся висоти.

-- Свiчкою плигаю ж, а от головою вниз...

Тато вiдмахнувся. Це означало, що я звичайнiсiнький боягуз i край.

-- Отже, мiй син Альфонс Цiттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скiльки ж тобi рокiв?

Я мовчав, адже вiн знає не гiрше за мене, скiльки менi рокiв.

-- Вiдповiдай!

-- Ну, десять, -- сердито буркнув я. -- Ти сам знаєш.

-- В десять рокiв я стрибав головою вниз iз триметрової висоти!

В розмову встряла мама.

-- Паулю, облиш хлопця, -- сказала вона татовi. -- Хiба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе i без того дурного стрибка. Я теж не вмiю стрибати головою вниз i взагалi боюся стрибати з вишки.

Я вдячно подивився на маму. Тато вiдсунув убiк тарiлку i дав волю своєму гнiву.

-- Вiд тебе й не вимагається, -- сказав вiн мамi. -- А для хлопця його вiку боятися стрибнути головою вниз -- це просто ганьба.

-- Я не боюся, тiльки ж усi смiються, коли стрибок не виходить, -пробурчав я, бо слово "ганьба" не сподобалося менi.

-- Ти просто боїшся. Ти взагалi боягуз i край!

Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.

-- Справжнiй мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс -боягуз, -- сказав тато насамкiнець, i мама пiшла на кухню.

Ми помовчали добру хвилину.

Нарештi обiзвався тато, i я зрозумiв, що ми з ним домовимося:

-- Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тiльки соромишся, бо не опанував ще технiки.

Я задоволене кивнув. Так воно й було.

-- Ось поглянь, як це робиться.

Тато вiдсунув стiльця, скинув пiджака i став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.

-- Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз i падаєш. Повiльно... отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тодi сильно вiдштовхнися i випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колiнах, бо найчастiше роблять саме цi помилки.

Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав менi ще кiлька порад. Наприклад, пальцi нiг повиннi мiцно обхоплювати край дошки -- це щоб можна було краще вiдштовхнутися. Так ми вправлялися цiлу годину. Це було просто чудово. Тут, у кiмнатi, я сам собi здавався одним iз найкращих стрибунiв у воду.

Наступного дня пiшов я на безплатний пляж. Робив усе так, як пiд час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли менi починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? I я знову випростовувався.

Кiлька менших хлопчакiв звернули на мене увагу.

Вони загукали:

-- Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.

Я кинувся до хлопчакiв, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пiшов додому, не зробивши жодного стрибка.

Може, тато уже й забув про тi стрибки. Я так сподiвався на це. I справдi, за весь вечiр тато нi разу не запитав мене про мої успiхи пiсля наших вправ коло килима.

Кiлька наступних днiв я не ходив купатися. Все мiркував, чи взагалi потрiбне менi те свiдоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нiчого й не вирiшив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем -- мою улюблену страву, i я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.

-- Ну, як. Альфi, ти вже стрибав?

Я кивнув i напхав собi повен рот картоплi. Хоч вiдповiдати не доведеться. Бо мамi дуже не подобається, коли розмовляють iз повним ротом. Тато почекав i, коли я пережував ту картоплю, що мав у ротi, запитав:

-- Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?

Та в мене рот знову був повний. Я жував i жував.

-- Ну то як? Виходить за нашим методом?

Я нiчого не мiг вiдповiсти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кiлька зерняток гiрчицi застряло в зубах.

-- Ти нiмий, чи що? -- запитав тато, i на його чолi залягла зморшка.

-- Ти ж бачиш, у хлопця повно в ротi, -- втрутилася мама.

Певно, вона помiтила, що я в скрутному становищi й вирiшила допомогти менi. Я тiльки промимрив "угу".

-- Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, -- мабуть, знову не наважився стрибнути.

Я ще раз щось промимрив iз повним ротом, але тато махнув рукою.

-- Одинадцять рокiв хлопцю, i вiн не може стрибнути вниз головою.

-- Менi тiльки десять, -- заперечив я. Завжди, коли тато присiкується до мене, то додає менi рокiв.

-- То незабаром буде одинадцять, i вже треба вмiти стрибати вниз головою.

Тато помiркував трохи i сказав:

-- Завтра недiля, тож ходiмо разом на пляж. Повiр менi, ти навчишся стрибати головою вниз.

Я здригнувся. Мама теж.

-- Ти ж нiчого йому не зроби, -- попрохала мама.

А тато сказав:

-- Тiльки навчу його стрибати головою вниз i бiльше нiчого.

Хоч би цiєї недiлi пiшов дощ. Чи заради мене хай би снiг випав у липнi. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось iншим. Та, на жаль, погода не зiпсувалася.

Тато був у чудовому настрої. Вiн голився i наспiвував.

-- Ну, Альфi, тепер ми побушуємо у водi.

Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвiр, помахала нам рукою. Я помiтив, що вона трохи потерпає за мене.

Дорогою тато жартував i розповiдав паромниковi, який вiз нас через рiчку на пляж, що я нова олiмпiйська надiя у стрибках iз вишки, а вiн -- мiй тренер.

На пляжi спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем i на спинi. Я не вiдставав вiд тата. Потiм ми змагалися, хто далi пiрне, i тут тато перемiг, та ще й як! Вiн довго не виринав, i я вже злякався, чи вiн, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.

Весь цей час я пильнував, щоб ми не пiдпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надiю, що тато забуде про тi клятi стрибки вниз головою.

-- А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? -- запитав тато, пiдморгнув i поплескав мене по спинi. Поволi пiшли ми до вишки.

Я вилiз на вишку, пальцями нiг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зiгнув ноги в колiнах i вiдразу ж випростався.

-- Так правильно, тату? -- запитав я.

-- Так, так, -- сказав вiн. -- А тепер треба стрибати.

-- Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупi? Коли ж ноги розставленi, всi смiються, -- так я намагався розмовами виграти час.

Тато наморщив чоло, але спокiйно сказав:

-- Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тодi й ти зумiєш.

Тато став на моє мiсце, обхопив край дошки пальцями нiг, повiльно нахилився... Чи то вiн надто повiльно нахилявся, чи з якої iншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Вiн вирнув i, мабуть, помiтив, що я смiюсь. Я вмить схаменувся i, коли тато знову вилiз на вишку, хотiв уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:

-- Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобi ще раз.

Та й цього разу менi здалося, нiби ноги у тата не були притиснутi одна до одної i трохи зiгнутi в колiнах.

Я сказав йому це.

-- Мели, мели -- цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.

Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не мiг, немов мене тримала рука чарiвника. Я знову випростався.

-- Ну, яка тепер у тебе вiдмовка? -- сердито запитав тато.

-- Та нiякої. Здається, там хтось пiрнув саме -- не можна ж стрибати!

Тато уважно подивився у воду, потiм на мене.

-- Тепер стрибай! -- наказав вiн.

Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кiсточки i пiдняв у повiтря. У нього великi дужi руки.

-- Нi... -- тiльки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, i я плюснувся у воду. А що я не випростався в польотi, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловiк. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бiк.

Потираючи живiт, я швидко лiз драбиною на вишку i чув позаду могутнє сопiння. Той чоловiк, якого я ненароком штовхнув, був обурений i гнався за мною. Я сховався за тата.

-- Ах ти ж, телепню! Я тобi дам.

-- Спокiйно, нiхто тут нiкому не дасть.

-- Слухайте, -- почав той чоловiк. Тепер я помiтив, який вiн гладкий. -- Хiба ви не бачили, як цей хлопець топтався по менi?

-- Такий малий хлопець? Не смiшiть, -- цiлком правильно заперечив тато.

-- Ах так? -- не вгамовувався гладкий чоловiк. -- Не втручайтесь у чужi справи!

-- Нi, це моя справа, -- вiдказав тато. I я так вважав. Зрештою, це ж вiн мене кинув.

Гладкий чоловiк хотiв обiйти тата. Мабуть, щоб надавати менi. Тато заступив йому дорогу. При цьому вiн вiдтiснив мене до краю дошки, не помiтивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то вiдштовхнувся.

Важко повiрити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.

Вода, нiби шовк, облягла тiло. Я розплющив очi й зрадiв: яке все зелене i мчить мимо! "Отже, все так просто", -- подумав я i мерщiй виринув на поверхню. Тато i той гладкий чоловiк все ще сперечалися.

-- Добрий менi батько -- власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.

-- В мої родиннi справи нiхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.

-- Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче... -- почув я, протискуючись мiж ними, i знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода -- стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато i той чоловiк саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в полiцiю через мене? Пiшов за ними назирцi. До моїх вух долинули татовi слова:

-- Важко повiрити, що ти -- той самий Альфред. Просто неймовiрно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.

Гладкий чоловiк називав тата Паулем, -- таке дозволяла собi тiльки мама. Я вже нiчого не розумiв. Обидва сiли за стiл у прибережному ресторанi, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в головi. Тодi пiшов по тата. Вiн усе ще сидiв iз тим чоловiком за столом. Обидва пили вино.

-- Дай пановi руку, -- сказав тато.

Гладкий чоловiк щиро усмiхнувся i показав на свiй правий бiк.

-- Вибачся.

Я здивовано подивився на тата.

-- Але ж ти сам мене... -- почав я.

Але той чоловiк тiльки засмiявся i сказав:

-- Забудьмо все.

Гладкий чоловiк, якого я торпедував, виявився татовим шкiльним товаришем. Колись вони сидiли за однiєю партою, а пiсля школи не бачилися тридцять рокiв.

-- Який ти став гладкий, Альфреде! -- сказав тато смiючись.

А той показав на татову голову:

-- А де твої кучерi, Паулю?

Я розсердився -- тато ж нiколи не був кучерявий.

Потiм усi разом пiшли до вишки. Тато i його шкiльний товариш хотiли показати менi, як слiд стрибати вниз головою. Я вибiг наперед, стрiмголов шугнув униз i, не здiйнявши бризок, пiрнув у воду.

-- Божевiльний! -- вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татiв шкiльний товариш тiльки схвально кивнув головою.

Аж увечерi прийшли ми додому. -- Паулю, ти пив пиво? -здивувалася мама. -- Сподiваюсь, ви все ж таки купалися?

Ми засмiялись. Тато розповiв про свого товариша Альфреда, якого вiн зустрiв на пляжi. Але не сказав, як це трапилось i що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тiльки за вечерею, коли мама помiтила мої червонi очi, я похвалився:

-- Це тому, що я багато стрибав у воду.

Тато пiдтвердив:

-- Ось бачиш, Луїзо: пiшов батько, показав, i тепер хлопець умiє стрибати вниз головою.

Раптом йому щось спало на думку.

-- Коли ж ти перший раз стрибнув як слiд? -- пiдозрiливе запитав тато.

Але цього я не сказав. Татовi було б неприємно, якби я розповiв мамi про всi нашi пригоди на пляжi. Хай це буде таємниця мiж нами, чоловiками.

Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука

Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пiзнiше, нiж звичайно. Раптом я помiтив павука -- вiн бiг по ковдрi. Я натяг сорочку на голову i гукнув:

-- Мамо, мерщiй iди сюди з вiником! Тут павук! Вимети, мамо!

Я знаю, що мама не терпить павукiв i завжди воює з ними. З кухнi долинув мамин голос:

-- Ото лихо! Побачиш уранцi павука -- бути прикрощам!

Вона тут таки прибiгла з вiником у руцi й вимела павука геть.

Я швидко одягся i вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! -перервався шнурок. На однiй нозi я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла менi нового шнурка i сказала:

-- Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?

Коли панi Еке зробила менi в класi зауваження, що я запiзнився (звiдки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука i вирiшив сьогоднi пильнувати як нiколи. Згодом панi Еке викликала мене до дошки -- розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", -розлютився я.

А що я нiяк не мiг викинути з голови того павука, то весь час затинався, вiдповiдаючи на питання, i одержав слабеньку "трiєчку" та ще одне зауваження вiд учительки. Але це було ще не все. На уроцi нiмецької мови нам повернули вчорашнiй диктант. У мене знову була слабенька "трiйка", бо я забув поставити три коми i в двох словах пропустив по лiтерi.

На уроцi фiзкультури у мене не вийшла вправа на турнiку.

-- Клятий павук! -- сердито пробурмотiв я, викинув ноги вперед i напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Нашi спортсмени смiялися надi мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. I, як на те, на уроцi працi я врiзав собi пальця.

Як же я зрадiв, коли скiнчились уроки! Так зрадiв, що навiть забув сказати "до побачення" панi Еке, коли ми йшли додому.

-- Цiттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" i навiть шапки не скидаєш.

-- Старий отруйний павук, -- буркнув я.

-- Ти щось сказав? -- сердито запитала вчителька.

Я почервонiв. Звiсно ж, я мав на увазi не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить менi самi невдачi.

-- Нi, нi, -- пролепетав я, -- просто я вас не помiтив. Будь ласка, вибачте.

I я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу -- певно, Ервiн пiдклав. Вiн мастак на такi речi.

Я вирiшив сьогоднi не виходити з дому, щоб не дати павуковi нагоди ще якось дозолити менi. Однак мама послала мене в магазин, i я загубив дрiбнi грошi -- 34 пфенiги. А коли повернувся, мама почала вичитувати менi:

-- Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який вирiс, а покластися на тебе не можна.

Я заперечив:

-- До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...

Та мама й знати нiчого не хотiла:

-- Ти просто неуважний, i павук тут зовсiм не винний. Отож, не виправдовуйся!

Я вийшов у двiр погуляти, бо дома ж самi прикрощi. Хлопцi з нашої вулицi грали в футбол iз командою iз сусiдньої вулицi. Ми програли з рахунком 18:7. Всi казали, що найслабшими гравцями були воротар i я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. I як тiльки вiн мiг принести менi стiльки невдач за один день! I я сказав товаришам по командi:

-- Сьогоднi вранцi я побачив павука. Це все через нього.

Але хлопцi не зрозумiли мене, вилучили з нападу, i я пiшов геть.

Увечерi тато помiтив, що у мене поганий настрiй, i запитав:

-- Що скоїлось, Альфонсе? Неприємностi у школi?

Я кивнув:

-- Так, неприємностi.

I я розповiв про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотiв нiчого й чути:

-- Ти погано пiдготувався i був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турнiку у мене теж нiколи не виходила.

Те, що вправа не виходила у тата, втiшило мене, але я залишився при своїй думцi: все було через того павука.

Тато розсердився:

-- Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?

А потiм звернувся до мами:

-- Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?

Мама сказала, що павук -- то не дурницi.

Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.

-- Тепер напевно будуть неприємностi, -- тихо мовила мама.

-- Оце ж вони й є, -- вiдказав тато.

Я кивнув:

-- Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.

Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:

-- Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...

Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.

Ми з мамою таки маємо рацiю -- павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi -- хiба це не доказ?

Тiльки тато думає iнакше.

Чому я завжди попадаю в халепу?

Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:

-- Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця -- так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?

Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.

Вчитель помовчав i сказав:

-- Отже, першого нема.

Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:

-- Цiттербаке, ти, бува, не заснув?

Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.

Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:

-- Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?

Я сказав:

-- Просто не насмiлився.

Наступного дня пан Гiрцiг запитав:

-- А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?

Я знiяковiло вiдповiв:

-- Тут!

Наш новий учитель не помiтив, що вчора я теж був. Вiн ще не знав усiх в обличчя.

-- А де ти був учора? -- приязно запитав вiн.

Заїкаючись, я почав:

-- Я...

Знову на лобi у мене виступив пiт i, певно, я ще й почервонiв.

Вчитель насупився:

-- Ну, Цiттербаке, що сталося?

Я, нарештi, признався, бо перед цим добре все обдумав:

-- Я був тут, пане Гiрцiг.

Вчителеве обличчя спохмурнiло.

-- Слухай, таких витiвок у нашiй школi не повинно бути. Вчитель -твiй друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка вiд батькiв?

-- Нема, -- вiдповiв я. -- Та й навiщо вона?

-- Отже, прогуляв урок, -- зробив висновок учитель. -- Хочу сказати, що я в тобi розчарований.

Пiсля занять вiн дав менi записку для мами. Я можу тiльки здогадуватися, що в нiй було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стiл. Мама прочитала i, мов пiдкошена, опустилася на стiлець. Вона тiльки сказала:

-- Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!

-- Я не... -- почав я знову, але чомусь не закiнчив.

А мама сказала:

-- Хлопче, будь правдивий. -- I поклала менi на плечi руки. -- Ти дуже м'який. Альфонсе, -- продовжувала вона. -- Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?

Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:

-- Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.

Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.

В магазинi було людей -- нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:

-- Тiльки що впустив.

Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.

Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:

-- Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!

Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:

-- Так, так!

Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.

Той хлопець теж вийшов надвiр. Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.

Мабуть, то був швейцар.

-- Ну, хлопчиську, -- сказав вiн сердито, -- нарештi я тебе здибав!

-- У чому справа? -- спитав я запинаючись.

-- Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?

На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.

Чолов'яга струсонув мене:

-- Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?

Я кивнув.

-- Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, -- сказав чолов'яга.

Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.

-- От тепер ти зрозумiв! -- сказав, вiн i вiдпустив мене.

Ледве я переступив порiг, мама запитала:

-- Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.

Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?

-- Надалi я буду ходити сама до магазину, -- сказала мама.

Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.

Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися -- передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.

-- Вiн пiдслуховував, -- сказав Петер. -- Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.

Я вiдчув, що червонiю.

-- Та я...

-- Так, -- сказав Петер, -- ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?

Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?

Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби

По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою вiн нiколи не бере. Коли я його прошу, вiн каже:

-- Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.

Днями я написав на "вiдмiнно" контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:

-- Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.

Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.

-- Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, -- наказав тато.

Так рано менi ще нiколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворi було зовсiм темно. Я довго сiпав .тата, поки розбудив його. Вiн увiмкнув свiтло i поглянув на годинника.

-- Повернися на другий бiк i не здумай ще раз будити мене, -сердито сказав тато.

Годинник показував чверть на першу.

Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увiмкнув свiтло i подивився на годинника: була друга година.

-- Хай йому грець, -- позiхаючи, пробурчав тато. -- Ти спатимеш нарештi?

Я лiг i став мiркувати, чи не краще менi взагалi бiльше не спати до пiв на четверту. Але так не вийшло. Коли задрiмав, менi приснилося, що я впiймав на вудку золоту рибку i вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообiцяла завжди допомагати менi з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свiй човен, i сон минув, бо я впав з лiжка.

Тато дуже злякався i вилаяв мене.

Менi здалося, вiн навiть тихо сказав:

-- Для чого тiльки я взяв iз собою цього телепня?

Була без п'яти хвилин третя.

Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пiв на п'яту.

-- Проспали! -- крикнув тато. -- Це ти винний. Крутився цiлу нiч, а тепер вугри вже пройшли.

Ми примчали до човна i попливли. Як це було чудово! Над водою висiла величезна сiра завiса туману, а в лiсi кричала iволга. Я спробував заспiвати iволгою.

-- Тихiше поводься в човнi! -- гримнув тато. -- Попереджую востаннє, а то прожену.

Невже вiн мене викине в озеро?

Тато веслував обережно. Ми прибули на мiсце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав менi маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка i показав, як пiдсiкати, коли клює, i як витягати рибу. Собi вiн узяв довгу вудку i закинув далеко.

Ми стали чекати. Сидiли довгенько. Раптом мiй поплавець смикнуло.

-- У мене клює! -- крикнув я.

-- Тс-с-с-! -- зашипiв тато. -- Тягни!

Я пiдсiк. У водi щось стрепенулося. Потiм над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зiгнулося. Я розгубився.

-- Тягни! -- гукнув тато.

Я тяг репетуючи:

-- Щука! Ура! У мене щука!

Тато гримнув:

-- Тихiше поводься у човнi!

Я витяг рибину. Вона впала татовi просто на штани й забруднила їх.

-- Це лин. Добрих пiвфунта буде, -- сказав тато i насупився.

Знаю, вiн не дуже зрадiв, що я перший упiймав рибину. Тато знову наживив менi черв'яка. Я закинув i знов у мене клюнуло. Цього разу пiдсiк добре. На жаль, рибка була маленька -- окунь.

-- Спробуй здогадайся, чому вона у нього клює, -- буркнув тато.

Його поплавець спокiйнiсiнько плавав на водi.

Згодом у мене знову клюнуло. Я пiдсiк, та, мабуть, заранi. Порожнiй гачок вискочив iз води, пролетiв повз татове вухо i вп'явся йому в куртку. Чудовий був гачок. В тканинi вiн засiв так мiцно, що витягти його ми не змогли. Врештi-решт, нам довелося перерiзати волосiнь ножем. Гачок залишився в куртцi назавжди.

Ледве встиг я закинути новий гачок iз наживкою, як поплавець вмить потонув. Не гаючи часу, я смикнув, i на гачку затрiпотiла рибина. Цього разу попався жирний окунь. Я показав татовi свої три рибини i сказав:

-- Правда, чудово?

Тато ледь кивнув. Вiн пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й пiвгодини, як я впiймав ще маленького окунця, двi плiтки i лина. А тато не зловив нiчого. Вiн все частiше витягав свою вудку i уважно оглядав, нiби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарештi, клюнуло i в нього.

-- Пiдсiкай! -- крикнув я.

-- Нi, -- заперечив тато. -- Я дам їй краще вхопитись. Тодi буде певнiше.

-- Зiрветься! -- не вгамовувався я. -- Пiдсiкай!

Тато смикнув, але вудлище не зiгнулось. Рибина, завдовжки з палець, затрiпотiла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу пiсля цього я впiймав ще рибину, втричi бiльшу за татову. Я хотiв знову закинути вудку, i тато теж розмахнувся. Волосiнi заплуталися. Пiвгодини морочилися ми з ними, перш нiж знову змогли закинути.

Тато гнiвався:

-- Краще б ти залишився вдома!

А я казав:

-- Але ж до мене йде найкраща риба!

I тато замовкав.

Потiм я ще впiймав окуня i двi плiтки, а тато знову нiчого.

-- Ану, давай помiняємося мiсцями. Переходь! -- запропонував вiн. Менi не хотiлося.

-- Ти менi тiльки рибу розженеш, -- пробурчав я, але послухався.

Коли ми мiнялися мiсцями, я пiдсковзнувся. Човен сильно захитався, i я випустив з рук вудку, її вмить однесло течiєю геть. Татовi довелося вiдв'язати човна, щоб дiстати мою вудку. Вiн знову дуже розсердився, але сказав тiльки:

-- Рибалцi край. Ми розiгнали всю рибу.

Тодi ми попливли в очерети i знову закинули вудки. Тато попрохав мене:

-- Поглядай на мою вудку, а я налаштую спiнiнг.

Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу менi прийшов тато з пiдсакою. Витягли ми коропа -- фунтiв зо два було в ньому, не менше.

-- Це я впiймав, -- кажу татовi.

А вiн не погоджується:

-- Але ж моя вудка!

Справдi, чий же це короп? Чи мiй, бо я його впiймав, чи татiв, адже на його вудку? Ми так i не дiйшли згоди. Посидiли ще трохи, але бiльше нiчого не ловилося. Стало жарко. Знiчев'я вирiшив я дати своїм рибинам iмена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня -- Максом, а плiток -- Анною i Петрою. А тато тим часом змотав вудки i запропонував :

-- Ану, берись за весла. Тiльки веслуй поволi. Сподiваюся, впораєшся. А я закидатиму спiнiнг -- може, впiймаю щуку.

Вiн узяв маленьку вудочку з котушкою i причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смiшна наживка!

-- Це ж як? -- поцiкавився я. -- Зовсiм без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?

Тато взявся за голову.

-- Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.

Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та нiщо не чiплялось. Раптом тато крикнув:

-- Альфонсе, зупинимось тут.

Але човен плив собi далi -- я нiяк не мiг його зупинити. Тато стояв на кормi. Вудлище нап'ялося, нiби лук.

-- Назад! -- крикнув вiн. -- Ти ж порвеш менi всi снастi.

Але як подати назад, я не знав i геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.

-- Що робити? -- спитав я тата. -- У нас тепер нема жодного весла!

Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?

-- Може, руками? -- запропонував я.

Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:

-- Зате ми наловили такої гарної риби.

Але тато навiть не поглянув на мене.

Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.

Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я -- iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:

Ловлю-ловлю, тягаю

I спритно пiдсiкаю

Плiток та окунiв,

Линiв та коропiв.

Рибинка є i в тата,

Що я помiг пiймати.

-- Припини свою дурну пiсню! -- гримнув на мене тато.

I чого моя пiсенька йому не сподобалася?

-- Тут же нема риби, щоб я її наполохав, -- вiдказав я.

Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.

Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.

Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.

-- Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.

Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.

-- Що ти на це скажеш? -- спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.

-- Чудово! -- захоплено сказала мама. -- Пощастило ж татовi!

-- Та це я все сам наловив, -- заперечив я.

Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.

-- Наступної недiлi знову поїдете на рибалку? -- поцiкавилася вона.

Тато заперечливо похитав головою.

-- Ви ж стiльки наловили цього разу! -- не розумiла мама.

-- Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.

Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!

Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом

Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:

-- Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.

Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.

Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:

-- Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.

Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.

Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.

-- Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? -запитала мама.

-- Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.

-- Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.

Я кивнув i подумав: почалися готування.

Мама запитувала далi:

-- А що пiсля того, як привiтаєшся?

-- Ну, тодi сяду i буду їсти.

А то ж як iще?

-- Зовсiм не те, -- заперечила мама. -- Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.

-- Не буду кланятись, -- вiдказав я.

-- Хлопець має рацiю, -- втрутився тато, що вже добрих пiвгодини морочився з краваткою -- у нього нiяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собi отаке на шию!..

-- Ось ти не носиш краватки, а сьогоднi вдягаєш, бо ми йдемо в гостi, -- сказала мама. -- I Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!

Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гостi, їй не можна перечити, бо вона вiдразу починає сердитись.

До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не змiг навiть у вiкно виглянути, бо мама безугавно повчала:

-- Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собi найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.

Я тихенько заперечив:

-- Поганого шматка я теж не їстиму.

I так усю дорогу.

Татiв шкiльний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослi вiталися довго. Тато вiдрекомендував маму, дядько Альфред -- свою дружину. Тодi настала моя черга. Дорослi знайомилися i весь час приказували:

-- Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...

Я мiркував, чи й менi треба щось сказати. Менi хотiлося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирiшив промовчати. Дядько Альфред потис менi руку.

-- Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?

Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, i забув про уклiн. Як подивилася на мене мама! Уклiн дружинi дядька Альфреда вийшов чудовий.

Раптом я помiтив, що тут є ще й дiвчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Iльза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотiла мама, я зробив низький уклiн. Однак я не помiтив, що при цьому Iльза ледь-ледь присiла. В той час, коли я нахиляв голову, Iльза саме випростувалася. I ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Iльза заплакала. Моя мама геть знiтилася. Мої та Iльзинi батьки стали взаємно вибачатися. Нiхто на нас не дивився, тож Iльза показала менi язик, а я їй -- кулак.

Потiм ми зайшли до кiмнати. На столi було повно всякої всячини, але я вiдразу ж прикипiв поглядом до чудового пирога. Я не витримав i прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.

Всi посiдали. Я зрадiв, що не було нiяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою i вiдкусив стiльки, що не мiг i язиком повернути. Раптом я вiдчув, що хтось наступив менi на ногу. "Еге, ця дурна Iльза тепер хоче менi вiддячити", подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподiванки.

I знову хтось штовхнув мене. Я зовсiм розлютився.

-- Хто тут штовхається ногами? -- голосно запитав я i подивився на Iльзу.

Мама поклала менi на плече руку i я зрозумiв, що хто-хто, а вона мої слова почула.

-- Бери пирiг ложкою, -- зашипiла мама.

-- Та їх же тут нема, а тiльки виделки, -- теж пошепки вiдказав я.

Тодi мама тихенько пояснила:

-- Та це ж i є виделки для пирога.

Таких виделок у нас нема. Я кивнув i почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помiтив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!

Довелося покласти виделку. Помiтивши це, дядько Альфред сказав:

-- Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то нiколи не виростеш.

-- Красно дякую. Я наївся, -- вiдповiв я i скоса глянув на пирiг.

Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:

-- Та вiзьми ще шматочок, вiзьми!

Я тiльки похитав головою.

-- Не манiрся, -- додав тато i вiдразу ж здригнувся.

Певно, мама наступила йому на ногу.

Я бiльше нiчого не їв. Пiсля кави нам з Iльзою довелося вийти з кiмнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дiзнався, що вона чудово вмiє гратися в пiжмурки. А коли я довiдався, що їхнiй загiн любить бавитися в iндiанцiв, що там Iльза -- дружина ватажка i звати її Велика Змiя, вона менi сподобалася.

Раптом у мене забурчало в животi.

-- Страшенно голодний, -- пробурчав я.

Велика Змiя теж хотiла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гостi. Але Iльза знайшла вихiд iз становища.

-- В комiрчинi є таця з пирогом, -- згадала вона. -- Ми проберемось туди i вiзьмемо трохи.

Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гiсть не смiє заходити в чужу комiрчину. Та Велика Змiя нагадала, що ми iндiанцi, а iндiанцям усе дозволяється. До того ж ми голоднi. Ми зайшли до кiмнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присiла. Дорослi приємно здивувалися, що ми добре затямили їхнi настанови.

Потiм ми прокралися на кухню. Велика Змiя тихо вiдчинила комiрчину. Пирiг був високо вгорi. Ми принесли стiльця. Полiз я, бо був вищий на зрiст.

-- Нам ще потрiбнi виделки, -- нагадав я. Гостi ж не повиннi забувати про такi речi.

Велика Змiя показала менi язик:

-- Нащо тi дурнi виделки? Обiйдемось i без них.

Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потiм я полiз iще. Цього разу у мене вийшло не зовсiм як слiд. Тiльки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумiв пiдхопити, а другий упав Великiй Змiї на праве плече, крихти посипалися їй за комiр. Та найгiрше було те, що, впавши, таця страшенно загримiла. З переляку ми так i вклякли на мiсцi. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були нашi мами.

-- Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? -- сердито запитала моя мама.

Я стояв на стiльцi й лепетав:

-- Я дуже хотiв їсти, i Велика Змiя теж, тодi ми...

-- Як ти називаєш Iльзу? -- крикнула мама. -- Негайно вибачся перед нею!

-- Але ж її звати Велика Змiя.

-- Цить! Ти невихований хлопець! -- гримнула мама. У Великої Змiї, чи то пак Iльзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помiчала. На неї напосiлася її мама:

-- Що тiльки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!

Iльзу повели у ванну.

На щастя, тато з дядьком Альфредом пiшли собi, смiючись, у кiмнату.

Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:

-- Нiчого ти не затямив iз того, що я тобi говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тiльки; мiй син Альфонс вривається в чужу комiрчину, краде пирiг, хоч вiн його тiльки що їв, та ще й називав милу Iльзу змiєю!

Решту вечора просидiли ми з Iльзою поруч своїх мам, прямi, мов жердини. Тiльки позирали одне на одного, але й слова не сказали.

Дорогою додому мама зауважила, що мої бiлi гольфи стали бруднi. Ми ж гралися в пiжмурки! Мама лише застогнала i сказала:

-- Що воно з тебе буде?

Я вирiшив надалi щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гостi.

Як я мiняв свого складаного ножика

Тато подарував менi складаного ножика. З двома лезами i з напилочком для нiгтiв.

Чудовий ножик! Вiн так менi сподобався, що за вечерею я почав нарiзати ним хлiб. Мамi це не сподобалося, i ножика довелося заховати.

Через три-чотири тижнi по тому хлопцi з нашого класу вигадали нову гру: прищiпковий футбол. Для гри брали одинадцять строкатих прищiпок, за м'яча була паперова кулька. Грали двома командами, як i в справжньому футболi.

Менi теж дуже хотiлося мати такий футбол, i я вже придумав назву для своєї команди. Вона називатиметься "Лок-Цiттербаке". Однак моїх заощаджень не вистачало на коробочку строкатих прищiпок.

Що я мав робити? Менi спало на думку помiняти ножика на прищiпки. Дуже шкода було вiддавати його, але ж менi не дозволяли рiзати ним хлiб i так хотiлося мати прищiпки, тож я i помiнявся. Ервiн iз нашого класу погодився на це. Вiн оглянув мого ножика з усiх бокiв, випробував на шматку газетного паперу, чи гострi леза, i на знак згоди кивнув головою. Я одержав його прищiпковий футбол, а вiн мого ножика. Тепер я переграв усю вищу лiгу, взяв також участь у мiжнародних змаганнях i без шахрайства здобув перемогу. Мiй найкращий матч був: "Лок-Цiттербаке" проти збiрної Туреччини. "Лок-Цiттербаке" виграла з рахунком 23:4.

Якось я запропонував у нашому класi влаштувати турнiр з прищiпкового футболу. Всi подивилися на мене, мов на дивака.

-- Хiба ти граєш у цей футбол, Альфонсiусе?

-- Звичайно!

Вони засмiялися i сказали:

-- Прищiпки -- це не сучасно. Тепер ми влучаємо iз рогаток в цiль.

Я пiшов подивитись, як вони це роблять.

На гiлцi дерева в мiському парку хлопцi повiсили мiшень iз тонкого паперу. Вони понамальовували на тiй мiшенi рiзних звiрiв i з вiдстанi десяти крокiв стрiляли в них з рогаток. Ох, якi то були чудовi рогатки! Деякi дерев'янi, та найкращi -- з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камiнець, -шкiряний кружок!

Ось свиснув камiнець, i там, де був намальований крокодил, вмить стала дiрка.

Звiсна рiч, у мене теж мала бути рогатка i обов'язково металева. Я кинувся в льох -- шукати стару парасольку. Iз ребер вiд парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець iз паралельного класу запропонував менi обмiн. Я дав йому свiй прищiпковий футбол i зiпсовану автомашину, а вiн менi -рогатку.

Це була добряча рогатка iз ребер вiд парасольки. Дома я негайно заходився стрiляти в дверi -- хотiв випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала менi облуплену фарбу, i менi довелося полишити поле бою.

Через якийсь час я досить вправно стрiляв з рогатки. Але через кiлька тижнiв рогатка менi обридла. Тепер я хотiв навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирiшивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенiсними м'ячиками. Жонглер мiг легко впоратися з шiстьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тiльки одного м'ячика. Грошi на новi м'ячики у мене, звiсна рiч, були, але вони лежали в скарбничцi, тож я вирiшив знову мiнятися. На щастя, в четвертому класi саме ввiйшла в моду стрiльба з рогатки. Свою рогатку разом iз колекцiєю щонайменше п'ятдесяти камiнцiв я помiняв на тенiсного м'ячика. Третього м'ячика я вимiняв за магнiт i кiлька камiнцiв iз своїх запасiв.

Тренувався знову в кiмнатi. Та коли якось м'ячик упав на клiтку Чистуна i мiй папуга, мов божевiльний, заметався, застрибав, аж пiр'я полетiло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався i перейшов у двiр.

Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тодi я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всi три м'ячики падали менi на голову.

-- Терпiння, терпiння!

Цi слова нашого вчителя фiзкультури пана Фiлькендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетiв у вiкно бельетажа. З вiкна визирнула якась жiнка i, перш нiж вiддати м'ячика, прочитала менi довгеньку нотацiю. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.

Iз парку мене прогнав сторож, -- йому не сподобалося те, що я топтався по травi, коли туди падали м'ячики.

Скрiзь, де тiльки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтiли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б пiти в цирк до жонглера i попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то вiдразу ж побiг туди, але тiльки-но повернув за рiг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я пiдфутболив м'ячика ногою. Вiн залетiв аж на дах якогось сарая i зник. Я хотiв дiстати м'ячика i вiдчинив хвiртку в той двiр, де стояв сарай. Але тiєї ж митi й зачинив хвiртку i так врятувався вiд великих жовтих зубiв пса-боксера.

Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, i я вiдмовився вiд свого намiру опанувати цей фах.

Засмучений повернувся я додому i раптом побачив кiлькох хлопцiв iз саморобними вiзками. Тепер я знав, що менi робити: змайструю вiзка. Непотрiбнi вже тенiснi м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зiпсованого компаса я помiняв на четверо колiщат iз осями вiд дитячої коляски. Фанери я дiстав -- у торговця огiрками. Тато допомiг менi майструвати. Так з'явився на свiт неоковирний вiзок. Я нарiк його "Кометою", а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посiв третє мiсце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).

Пiд час змагань у кар'єрi, де ранiше добували гравiй, я йшов другий, коли у мого вiзка зламалися осi. Мене "диспропорцiонували"! Я довго сперечався з нашим суддею Ервiном, доводив, що це називається не "диспропорцiонувати", а "дисквалiфiкувати". Та хiба може спортсмен сперечатися з суддею?

Я мiг би ще багато розповiдати про свої обмiни. Я дав четверо колiс без осей одному другокласниковi, що саме почав майструвати вiзка. За них я одержав п'ять свинцевих фiгурок звiрiв, кульку, яка дзвiнко клацає, коли її кинеш на землю, i маленького гумового м'ячика. Власне, все це менi не було потрiбне, але тих колiс я не мiг бiльше бачити. Наступного дня Тео запропонував менi свої автомобiльнi окуляри за мої колiщата. Я кинувся до того другокласника -- хотiв умовити його помiнятися назад. Але той глянув на мене i сказав:

-- Обмiняне лишається обмiняним. Забирати назад -- це все одно що красти.

Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я вiддав Петеру свинцевих звiрiв, кульку i гумового м'ячика за сорок картинок iз сигаретних коробочок i кiлька трибочкiв од кишенькового годинника. Iз трибочкiв вийшли чудовi дзиги.

Саме тодi, коли я вимiняв картини i трибочки, у наш клас прийшов Юлiус. Вiн приїхав iз своїми батьками з Рудних гiр. Юлiус розмовляв якось кумедно, зате чудово рiзьбив по дереву. Ми не повiрили йому, коли вiн показав нам деякi речi й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:

-- Нi, нi! Ти купив їх у магазинi, у вiддiлi подарункiв. Там завжди стоять баранцi та оленi.

Наступного дня Юлiус принiс у школу ножа, шматок дерева i пiсля урокiв у нас на очах вирiзав чудову фiгурку собачки. Нам фiгурка дуже сподобалась, i ми всi захопилися рiзьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б вимiняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класi. Я дав йому за ножика сорок картинок вiд сигаретних коробок, усi трибочки, двi струни вiд мандолiни, велику нитку для паперового змiя i три свої найкращi кольоровi олiвцi. Щоправда, вимiняний ножик не дуже подобався менi. Одне лезо пощерблене, друге iржаве i весь вiн був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрiбен менi. Я взяв його i поспiшив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалкiв i заходився вирiзувати. Мама сварилася, бо по всiй кiмнатi валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечерi:

-- Хай працює -- це тренує руки й очi.

Вiн оглянув мою роботу i висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправдi то була козуля, i я сердився, що вiн того не помiчав.

Потiм тато взяв у мене ножика, оглянув його з усiх бокiв i сказав:

-- Оце такий став той ножик, що я подарував тобi? Вiн же в тебе зовсiм недавно, а здається, нiби його знайшли в курганi пiд час розкопок.

Що я мiг сказати? Я вдавав, нiби з ножем нiчого не сталось, а тим часом думав, що б його вiдповiсти. Раптом нiж наче обпiк менi руку. Краще б я викинув його -- адже це був мiй ножик! Серед численних подряпин я розгледiв на ньому дрiбненькi лiтери "А" i "Ц". Отак мiй ножик знову повернувся до мене.

-- Що ти з ним зробив? -- запитав тато, i я з острахом помiтив зморшку у нього на лобi. На щастя, в цю мить зайшов наш сусiда i запросив батькiв на телевiзор, а я тим часом хутко заховав ножика в кишеню.

Бiльше я вже не вирiзую. Кому ж тепер помiняти цього ножика на ракетку для настiльного тенiса? Я так хочу стати чемпiоном нашого класу з тенiса!

Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"

Коли тато й мама сказали, що на осiннi канiкули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадiв. Адже я нiколи не був у селi i, крiм папуги Чистуна, не бачив жодної свiйської тварини.

Вперше менi дозволили самому їхати поїздом, та ще й цiлi чотири години. На жаль, не обiйшлося й без прикрощiв. Коли я з вiкна поїзда махав татовi й мамi хустинкою, вiтер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, i я не знав, чим собi зарадити. Спробував рукавом. Воно б нiчого, та це не сподобалося жiнцi, що сидiла навпроти. Тодi я спробував шморгати. Це стурбувало чоловiка, що сидiв поруч мене. Отож я просто облишив носа -- хай тече. Тодi провiдник сказав:

-- Хлопче, хiба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!

Дядько Тео зустрiв мене i повiв через усе село. Найдужче менi сподобався кооперативний корiвник. Вiн був чистий i свiтлий. Тiльки сталася тут зi мною пригода. Я стояв у проходi мiж коровами i тримався за дядька Тео. Я хотiв дiзнатись, як дояться корови, бо на технiцi не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литцi. З переляку я закричав, спiткнувся i впав у годiвницю. I тут я побачив над собою мокрi коров'ячi морди, що дихали менi просто в обличчя.

-- Дядьку Тео, допоможiть! Вони кусаються! -- зарепетував я.

Але дядько Тео та iншi селяни, що стояли поруч, тiльки надривали животи зо смiху.

-- Корова лизнула язиком, а вiн -- у годiвницю... Корови кусаються... Ха-ха-ха...

Лютий скочив я на ноги i зарiкся робити надалi щось таке, над чим могли б посмiятися селяни. Менi кортiло показати їм, що я за молодець. I коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селi) дiти гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика!", я подумав собi: "Ви ще побачите, який я". Через кiлька днiв трапилася чудова нагода показати себе. Тiтка Марта, дружина дядька Тео, дала менi великого голубого емальованого бiдончика з кавою i корзинку з їжею -- обiд для дядька. Все це я мав однести дядьковi Тео в поле.

-- Вiн на картоплi за березовим гайком, -- сказала тiтка Марта.

Я нiчогiсiнько не зрозумiв. Як це дядько Тео може бути на картоплi?

-- Вiн копає картоплю, -- пояснила тiтка Марта. -- Второпав?

Я кивнув, але й це пояснення здалося менi кумедним. У нас же тiльки дiти копають, i то пiсочок. Картоплю ж треба збирати. Тiтка Марта розказала менi, як потрапити на поле, i я рушив. Вийшов iз села i подався вздовж вигону; далеченько обiйшов корiв, добре пам'ятаючи пригоду в корiвнику, i незабаром прийшов до лiсу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанiв, i менi стало моторошно. Вепри такi небезпечнi! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.

Все було гаразд, але зненацька щось зашелестiло в кущах. Я кинувся до старої сосни i подерся на неї. Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи пiдлiз угору i, мов ганчiрка, повис на гiлцi, заплющивши очi. Але нiчого не сталося. То зашелестiв заєць, а злякався вiн не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дiрка). Та ще й в обiд дядька Тео насипалося пiску, бо я впустив корзинку на землю. Проте менi поталанило. Я таки не здибав жодного дикого кабана. Незважаючи на все, я зрадiв, коли вийшов iз лiсу i побачив поля.

Позаду був лiс, а попереду -- березовий гайок, за яким працював дядько Тео з бригадою. Але що це? Над березовим гайком повисли голубi пасма диму. Так, я не помилився. Десь там горiло. А он там ще бiльше диму, i там, i там... Лiс горить!!! Миттю я повернувся i кинувся назад.

"Тепер я вам покажу, на що здатний, -- мiркував я. -- Я врятую лiс, врятую село. Про мене напише пiонерська газета, а в нашому класi всi заздритимуть менi. Може, мене навiть нагородять медаллю".

Я щодуху мчав i тепер уже зовсiм не боявся диких кабанiв. Незабаром у мене щось кольнуло в боцi. "Це, певно, так завжди болить у бiгунiв", -- подумав я. Тодi повернув голову набiк i роззявив рота, але не зупинився. Щоб скоротити шлях, я подався через вигiн. Корови обмахувалися хвостами i пряли вухами, витрiщивши на мене свої дурнуватi баньки.

-- Дайте дорогу, скотиняки, горить! -- крикнув я, але вони спокiйнiсiнько обмахувались собi й зовсiм не зважали на мої слова. Я прошмигнув пiд парканом i зробив ще одну дiрку в штанях. Та що там штани, коли треба рятувати село!

Коли я влетiв до хати, тiтка саме куховарила. Побачивши мене, вона побiлiла, мов стiна.

-- Альфонсе, що скоїлося? Тебе набили хлопцi?

Тiтка стулила у мене на спинi розiрвану сорочку. Я навiть не пам'ятав, коли розпанахав її.

-- Все це пусте! -- випалив я. -- Село... Я повинен врятувати село...

Тiтка не розумiла, в чому справа. Вона тiльки хитала головою.

Я напружив усi свої сили i закричав:

-- Тiтко Марто, горить!

-- Ой лишенько! Де?

-- Пожежа, пожежа! Лiс горить!

Тiтка Марта вибiгла надвiр у своїх дерев'яних черевиках. Я за нею.

А тiтка Марта теж непогано бiгає! Вона зупинилась аж бiля пожежного сарая, що над сiльським ставком, i щосили закалатала в рейку, яка там висiла, ще й закричала так, що у вухах лящало:

-- Пожежа, пожежа! Лiс горить!

-- Я сам бачив! -- закричав i я.

Вмить село стало мов розворушений мурашник. Спочатку з будинкiв повибiгали дiти. Потiм жiнки. Останнi з'явилися чоловiки. На бiгу вони одягали пожежну форму. Сам бургомiстр очолив пожежну команду. Вiн уже одяг каску, але був тiльки в сорочцi й штанях з пiдтяжками.

Я швидко розповiв, де горить. Чоловiки вiдчинили пожежний сарай i гуртом витягли помпу. Привели коней.

-- Недотепи! -- закричав бургомiстр. -- Назад помпу! В лiсi ж нема води. Помпа нам не потрiбна!

Принесли лопати. Приїхала пiдвода. Шестеро чоловiкiв iз добровiльної пожежної команди i я вискочили на неї. Я мав показувати шлях.

Конi помчали учвал. Я мiцно тримався, щоб не впасти. Тим часом пожежники повдягали, хто що прихопив. Усi лаялися, бо кожен щось забув. Один був у формi, але на ногах мав дерев'янi черевики. Iнший встиг узяти портупею. Бургомiстр забув пожежну куртку i, помiтивши це, крикнув:

-- Стiй!

Кучер смикнув за вiжки. Бричка зупинилась, i ми всi попадали одне на одного.

-- Я забув свою куртку! -- випалив бургомiстр, поправляючи каску, що спала йому на нiс.

-- Та хай уже буде так, -- сказав вiн, трохи подумавши, i махнув рукою. -- Поїхали, Йоганне. Лiс же горить!

Тодi я гукнув:

-- Стiй!

Коней вмить зупинили, i ми знову попадали одне на одного, а бургомiстрова каска знову спала йому на нiс.

-- В чiм рiч? -- стурбувалися пожежники.

Я пояснив:

-- Ми можемо скоротити шлях, якщо поїдемо навпростець.

Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомiстр потер забитого носа i пробурчав:

-- Сонько! Хiба пiдводою переїдеш через паркан?

Поїхали далi.

Тепер ми мчали лiсом. Раптом я помiтив на дорозi щось строкате. Спочатку я не розгледiв, що воно таке, а коли розгледiв, було вже пiзно. Емальованого бiдончика i корзинку дядька Тео розчавили колеса.

-- Зупинiть! -- гукнув я.

Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали, а бургомiстр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носi.

-- Хай тобi всячина! Що таке?

-- Там обiд для дядька Тео! -- пояснив я, зiскочив iз брички i побiг назад. Бiдончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витiк у пiсок. Я ледь не завив зi злостi. I нащо я залишив обiд серед дороги?

-- Поїхали! -- закричали пожежники. -- Дiло не жде. У нас нема часу!

Ми помчали далi. Проїхали березовий гайок i опинилися там, де працював дядько Тео iз своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на пiдводi, вся бригада збiглася до нас.

Я хотiв щось сказати, але бургомiстр заволав:

-- Всi чоловiки за мною! Пожежа!

Я смикнув його за пiдтяжку.

-- Та вiдчепись ти! -- гримнув бургомiстр. -- Ти й так уже двiчi нас затримав.

А менi ж треба було сказати їм щось таке важливе!

Чоловiки повсiдалися на пiдводi, кучер смикнув вiжки, i ми помчали далi. Тiльки тепер дядько Тео помiтив мене. Вiн кинув погляд на сплющеного бiдончика у моїх руках i на мою розiрвану сорочку.

-- Що ти тут робиш? -- запитав вiн.

Всi обернулися до мене.

-- Вiн же виявив пожежу, -- сказав бургомiстр, потираючи свiй червоний нiс.

-- Стiй! -- крикнув я. -- Негайно зупинiться!

Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали одне на одного, а каска знову вдарила бургомiстра по носi.

-- Прокляття! -- заволав той. -- З мене досить!

-- Але ж пожежа! -- вигукнув я.

-- Де, де? -- закричали всi.

Я показав назад на поле. Там же горiло! По всьому полю були розкиданi маленькi вогнища, просто в небо здiймалися голубi димки.

-- Та он i он -- скрiзь!

Вся добровiльна пожежна команда спантеличено витрiщилася на мене. Бургомiстр скинув з голови каску. Засмiявся один, тодi другий, засмiялися також дядько Тео та бургомiстр. Вони всi аж почервонiли вiд смiху, втирали сльози, а бургомiстр тiльки ляскав долонею по своїй касцi. Вiн прохрипiв:

-- Хлопче, то ж не пожежа, то картоплиння палять! Пiсля цього сiльськi хлопцi бiльше не гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика", а дражнили мене "Вогняним Альфонсом". Я попрохав дядька Тео нiчого не писати додому про пригоду з пожежею. За свої кишеньковi грошi я куплю їм нового емальованого бiдончика, може, тодi вони й не напишуть. Картоплi ж тепер i в рот не беру через ту пожежу. I якщо про цю справу взагалi надрукують, то тiльки на тiй сторiнцi, де вмiщують жарти.