Альфонс Цiттербаке

"Чому це смаженої картоплi? -- сердито подумав я. -- Спершу 60 яєць, а тодi ще й смаженої картоплi!"

Раптом мама зойкнула, i на пiдлогу впала металева накривка.

-- Що... це? Де яйця? Що ти з ними зробив?

-- Та яйця... -- почав я, i менi захотiлося бути чесним. -- Я їх поїв iз своїми друзями, але бiльше ми не подужали.

Мама стояла у дверях i сердито свердлила мене поглядом.

-- Яйця, яйця! -- приказувала вона. -- Ними я хотiла пiдсипати квочку! Такi чудовi яйця! -- ще раз вигукнула вона.

На кухонному столi лежала мамина записка: "Пiдiгрiй смажену картоплю i приготуй собi яєшню". У мене в животi бурчала купа яєць, а мама ж наказувала менi з'їсти тiльки одне.

Мама вкотре каже, що я страшенно неуважний. А що менi робити? Гадав, хоч раз по-справжньому попоїв, а виявляється, знову все не так, як треба.

Я лежу на канапi й спостерiгаю за Чистуном. Вiн сидить у своїй клiтцi, схилив набiк голiвку i дивиться в миску на покришене яйце.

-- Так, так, -- уголос подумав я. -- Обом нам тяжко...

Як я катався на "кротовi"

Я завжди думаю собi: в селi не буває нiяких пригод, адже там нема технiки, а тiльки корови, конi та собаки, що на технiцi не розумiються.

На лiтнi канiкули я знову поїхав до дядька Тео й тiтки Марти.

-- Тiльки цього разу в корiвник я не пiду, -- з самого початку попередив я дядька Тео, бо добре затямив торiшню пригоду з коровами.

Дядько Тео засмiявся: -- О, у нас новий корiвник, i доїмо по-новому, "ялинкою". Цю рiч тобi треба обов'язково побачити, хлопче з мiста.

"Що воно за ялинка?" -- подумав я, але промовчав. На вечерю тiтка Марта подала картоплю в лушпиннi й маринованого оселедця. Чудовий оселедець! Я їв, а думав про ялинку в корiвнику. Дiдько його знає, як можна ялинкою доїти корiв? Може, то корiвника вистеляють ялинками? Але чи подобається коровам лежати на глицi? Чи ялинками годують корiв? Може, вони залюбки їдять такий корм?

Я похвалився тiтцi Мартi й дядьковi Тео, що у нас тепер смiття вивозять не кiньми, а машинами. Ззаду до машини пiдносять ящики, i вона сама вигрiбає смiття. I смiттярам тепер менше мороки.

Тiтка Марта i дядько Тео зовсiм не здивувалися, коли я розповiв їм про це.

Тiтка Марта сказала:

-- А у нас тут комбайни. Вони самi косять збiжжя, зразу ж його обмолочують i викидають готовий хлiб.

Дядько Тео пiдморгнув менi:

-- Печеного хлiба комбайн ще не викидає, але до цього вже недалеко, i тодi праця селянська стане ще легша.

-- У нас нове електричне освiтлення на вулицях, -- гордо повiдомив я.

-- А в нас у кооперативi тепер електричнi доїльнi апарати, -сказав дядько Тео i знову пiдморгнув менi. А я подумав собi: "Того, що у нас є, у вас не буде, а ваше ми побачимо".

Наступного дня ми з дядьком Тео пiшли подивитися на новий корiвник. Який же вiн чудовий, а чистота -- мов у лiкарнi!

-- Тут коровам добре, i молока вони дають бiльше, нiж давали у тих старих темних хлiвах, -- розповiдав дядько Тео, погладжуючи корову по лобi. Я вже був навчений i остерiгався пiдходити близько до корiв. Але менi не хотiлося здаватись, i я сказав:

-- Так, у вас у кооперативi гарний корiвник. Що правда, то правда. Але одне незрозумiло: де ви рубаєте для корiвника ялинки?

Дядько Тео здивовано подивився на мене:

-- Якi ялинки?

-- Ну, найновiша наука. Ви ж самi казали, що доїте корiв ялинкою?

Спочатку менi здалося, що заревiв бугай. Але це так зареготав дядько Тео, приказуючи:

-- Ялинки... може, ними лоскочуть корiв, щоб надоїти бiльше молока? Го-го! Ну й насмiшив ти мене!

Дядько Тео реготав так гучно i так сопiв, що всi корови, якi були в цьому науковому корiвнику, повернули до нас голови i понашорошували вуха.

Я був ображений.

Дядько Тео поплескав мене по плечу своєю широкою, мов лопата, рукою.

-- "Ялинка", Альфонсе, -- це така установка, нове досягнення науки. Нею ми доїмо корiв швидко й чисто. Глянь, зовнi вона скидається на ялинову гiлку. Ось чому i назва така. Хiба ти цього не знав?

Отак я осоромився iз своєю машиною-смiттєвозом та новим освiтленням вулиць.

Тут, на селi, у них таки багато цiкавого. А скiльки ще прикрощiв тут було у мене!

У дiтей сiльської школи теж є пiонерський табiр. Я ходив туди, хотiв побачитись iз торiшнiми знайомими. З ними було дуже весело. Ходив я також на їхню пiонерську лiнiйку. Щоб вони не мали мене зовсiм дурним, я їм сказав при першiй же зустрiчi:

-- У вас чудовий корiвник. А "ялинка"? Це ж найновiше досягнення технiки!

I я вдав, нiби давно вже все це знаю.

Якось до мене прийшов Вiллi, агрономiв син. Вiн хотiв порадувати мене хорошою новиною:

-- Завтра ми, найкращi пiонери школи, йдемо в МТС -- побачимо "гусеницi" i "крота".

Ото знайшов, чим мене здивувати!

-- Пхе, -- махнув я рукою. -- Гусеницi та кроти для мене не новина. Вони є i в нашiй школi. Один крiт стоїть у нас у вiтринi.

Вiллi витрiщив на мене очi.

-- Отож, -- гордовито сказав я, -- не думайте, що тiльки ви щось можете.

Наступного дня ми пiшли в МТС. Нас вiв молоденький тракторист.

Вiллi сказав дiтям:

-- Альфонс уже вивчив будову "гусениць" i "крота".

Всi здивувалися. На подвiр'ї МТС стояли трактори та багато iнших машин, яких я нiколи не бачив i не знав, для чого вони потрiбнi. Тракторист пояснив усе: якi машини самi збирають картоплю, якi кукурудзу, а якi -- буряки. Був тут також комбайн, заввишки майже з наш будинок. Я вiдразу ж уявив, як iз нього вискакують хлiбини.

Що тут iще може бути? Кiлька строкатих гусениць i напхане опудало крота. Отут буде нагода розповiсти, чому крiт слiпий i чому такi сильнi у нього лапи-лопати.

-- Отже, оце "гусеницi", -- сказав тракторист. Я дивився на трактор i не бачив нiяких гусениць.

-- А де ж тi гусеницi? -- тихо запитав я Вiллi.

-- Ось тут, -- сердито буркнув вiн.

-- Та де ж? -- прошепотiв я.

-- А я гадав, ти знаєш, де "гусеницi", -- зовсiм розсердився Вiллi. Я лише кивнув головою.

Ми стояли перед могутнiм трактором, що височiв на широчезних ланцюгах.

-- Цi гусеничнi трактори виготовляються в Радянському Союзi. Цим трактором можна їздити по найгрузькiшому болоту, -- пояснював тракторист.

Оце здорово! Якi цi "гусеницi" товстi та широкi! Тракторна таких "гусеницях" має бути сильний, мов слон, вiн може проїхати просто крiзь наш будинок.

-- А оце "крiт", вiдоме самохiдне шасi.

Але перед нами був не крiт, а трактор, до якого можна чiпляти багато рiзних знарядь. Я мовчки дивився i не знав, чим би похвалитися. Сказати було нiчого. А тракторист звернувся до мене:

-- Я чув, ти вже знаєш "крота". Може, у себе в мiстi ти вивчав його на уроках виробничого навчання й навiть їздив на ньому?

Я кивнув. Не хотiлося зiзнаватись, що я не знаю нової технiки, зокрема "крота".

-- Ну, то сiдай, -- усмiхнувся тракторист.

Признатися б...

Я набундючився i вилiз на трактор.

-- Одне коло зробимо вдвох... Тут натисни ногою... так, угору важiль... Добре тримай кермо!

-- Я ж iще... ще... не...

Загуркотiв двигун, i залiзний "крiт" поволi рушив. Поруч мене стояв тракторист i разом зi мною мiцно тримав кермо.

-- Обережно вiдпускай педаль, -- голосно сказав вiн. Я був дуже схвильований i вiдразу прийняв ногу з педалi. "Крiт" плигонув, нiби тигр, що доганяє зайця.

-- Прокляття! -- долинуло до моїх вух, i тракторист упав iз "крота". А я таки утримався за кермом. Описуючи велику дугу, "крiт" мчав уперед, слiдком за ним бiгли дiти. Серед них я помiтив Вiллi. Вiн бiг, витрiщивши очi i роззявивши рота. Крiзь гуркiт двигуна я чув, як тракторист гукав:

-- Гальмуй! Гальмуй!

Але ж як я загальмую, коли не знаю, де гальма! Спочатку "крiт" мчав мене сiльською вулицею, потiм -- польовою дорогою просто до корiвника. Корови, що були надворi, збилися докупи i безтямно дивилися на мене. Краєм ока я ще помiтив, як дядько Тео впустив на землю великi вила.

Мiцно тримаючись за кермо, я приказував:

-- Зупинися! Стiй! Загальмуй! Ну, зупинися, кроте!

Там, де, гуркочучи, проїздив "крiт", кури кудкудакали так, нiби на них напала сотня шулiк. Вони лопотiли крильми понад парканами, пiдлiтали аж до вершкiв дерев. Один кудлатий собака якусь хвильку бiг поруч трактора i все намагався гризнути його за колесо.

Розворушилося все село. Коли я проїздив повз наш будинок, iз вiкна визирнула тiтка Марта. Побачивши мене на тракторi, вона впустила з рук тарiлку i та розбилася на дрiбненькi черепочки.

"Хоч би викликали пожежну команду", -- подумав я, i сльози потекли у мене з очей.

"Крiт" уже виїхав iз села. Польова дорога кiнчалась. Я посiпав за важелi, натис на педаль. "Крiт" загув дужче i помчав ще швидше. Вдалинi виднiв великий лiс. "Крiт" їхав саме туди. Я спробував керувати, але хоч куди повертав кермо, трактор уперто повертав до лiсу. На очi менi навернулися сльози. Раптом поруч, немов iз води, виринула руда трактористова голова. Я ще дужче налякався. Тракторист наздогнав "крота" на старому-престарому велосипедi. Пiт струмками стiкав у нього з лоба. Зненацька тракторист зiскочив з велосипеда, пiдбiг i одним стрибком вискочив на "крота". Трактор запирхав i зупинився, а тракторист люто зиркнув на мене.

-- Хiба я погано їхав? -- обережно запитав я.

-- Я думав, ти вмiєш поводитися з "кротом". Ти ж сам казав це!

-- Ну, я ж мав на увазi справжнього крота.

-- А це хiба не справжнiй?

Тракторист, певно, трохи заспокоївся. Вiн поплескав свого трактора рукою, точнiсiнько як дядько Тео поплескує корiв, якi. дають найбiльше молока.

-- Та нi-бо, я мав на думцi справжнього крота, того, що нагортує купи землi, слiпого крота, у якого великi лапи-лопати, -- пояснив я.

-- Ой леле! -- тiльки й сказав тракторист, утираючи пiт на лобi.

Коли ми поверталися селом назад, -- тракторист на своєму залiзному "кротовi", а я на старому-престарому велосипедi з кiлькома спицями, -менi довелося витерпiти багато образ. Навiть не хочеться повторювати все те, що про мене казав Вiллi. А iншi сiльськi дiти!

Тепер вони смiються надi мною:

-- Вiн же не уявляє, що воно таке технiка! Де йому вiдрiзнити крота вiд "крота"-трактора! Не знає навiть, де гальма, хоч це вiдомо дiтям другого класу.

Вiд Петера, нашого голови ради загону, я одержав гнiвного листа. Нещодавно я написав йому, що їздив на кротовi, а як саме, не розповiв. I ось що написав менi Петер: "Що ти. Альфонсе, умiєш викидати коники, це вiдомо. А про те, що можна їздити на кротовi, розповiси на наступному уроцi бiологiї -- ото буде смiху! Ти хвастун! Кроти дуже малi, на них не можна їздити, i до того ж у них лапи, а не колеса".

Скрiзь усi розсердилися на мене. Не скажу бiльше анi слова. Краще мовчатиму.

Тут, у селi, так багато всiлякої технiки. Я вже думаю, чи не приїхати менi пiсля школи в село i не очолити усi цi корiвники та доїльнi установи або чи не стати трактористом на гусеничному тракторi чи на "кротовi"?

Як я перервав пiонерський ланцюжок

На пiонерських зборах Гаррi запропонував:

-- Що, коли ми створимо пiонерський ланцюжок?

Ми не знали, що воно таке. Тодi Гаррi пояснив. Наприклад, нам треба: термiново зiбратись у дуже важливiй справi. Тодi Петер, наш голова ради загону, дає сигнал, а ми передаємо його один одному i швидко збираємось. Ми захопилися пропозицiєю Гаррi. Розробити, пiонерський ланцюжок доручили Луїзi. Через кiлька днiв вона прийшла з великим списком. Ми розташувалися навколо столу, i Луїза все пояснила. Я був п'ятий. Мене мав викликати Бруно, а я повинен був бiгти до Луїзи та Ервiна.

-- А що робити вночi, коли дверi до пiд'їзду зачиненi? -- запитав я.

Обiзвався Петер:

-- Альфонс має рацiю. Це треба обмiркувати. Запропонуй нам щось, Цiттербаке.

Тут вихопився Бруно:

-- Треба взяти камiнця i кинути у вiкно.

Я згадав про маятник i панi Матнер i зауважив:

-- Бруно збожеволiв. Це ж призведе до прикрощiв.

Зчинився галас. Однi казали, що я образив Бруно, iншi пiдтримували мене. Тим часом менi сяйнула iнша думка:

-- Мабуть, краще свиснути! А кожний наступний умовним свистом передає сигнал далi.

-- Я не вмiю свистiти, -- не погодилася Луїза.

Зiйшлися на тому, що Луїза має заспiвати. З'ясувалося, що бiльшiсть дiвчат не вмiє свистiти. То нехай усi вони спiвають.

Гаррi слухав-слухав нашу суперечку, а тодi усмiхнувся й сказав:

-- Пiд час наступної подорожi дiвчата повиннi навчитись свистiти.

Отже, згода. Всi були радi, що створили гарний пiонерський ланцюжок. Насамкiнець Гаррi сказав:

-- Я, мабуть, влаштую репетицiю, щоб подивитись, як воно вийде насправдi. Треба дiяти швидко. Ви ж знаєте: коли того вимагають важливi справи, пiонер має з'являтися негайно.

Як уже всi розходились, я пошепки запитав Гаррi:

-- Може, зробиш нiчну репетицiю?

Гаррi тiльки пiдморгнув менi. А це могло означати все, що завгодно.

Ввечерi я спакував речовий мiшок. Мама здивувалася:

-- Що це ти робиш, Альфi?

Я розповiв їй про пiонерський ланцюжок. Татовi наша вигадка сподобалася. Вiн сказав, що в його робiтничiй дружинi теж є такий ланцюжок, але не радив укладати речовий мiшок негайно.

-- Хто його знає, коли це трапиться. Вас можуть викликати через чотири, а може й п'ять днiв, -- сказав тато. А мама стурбувалася:

-- Коли це затягнеться надовго, то вiзьми й бiлизну. Вона добряче напакувала речовий мiшок. Може, вона не вiрила в ланцюжок i хотiла тiльки пожартувати, адже я насилу завдав мiшок собi на плечi. Ще й нагадала менi:

-- Альфi, раптом пiонерський ланцюжок буде вночi, то звечора добре начисть черевики.

Того вечора я довго не спав, все дослухався, але нiхто не свистiв. Не чути було нiчого також наступного вечора. Побачивши Гаррi, я пошепки запитав його: -- Що робить пiонерський ланцюжок? Гаррi тiльки пiдморгнув менi.

Восьмого дня ввечерi, о пiв на десяту (це я пам'ятаю точно, бо подивився на годинник) почувся свист. Я добре чув свист, але коли пiдбiг до вiкна i виглянув, надворi не було нiкого. Певно, Бруно вже помчав до школи. Я вбiг у кiмнату. Тато саме перевiряв, як мама виконала шкiльнi завдання. Вона вчиться заочно.

-- Оголошено пiонерський ланцюжок! -- крикнув я. -- Менi треба поспiшати!

Мама розсердилася, що їй заважають. А тато сказав, що це важлива справа, i все iнше має вiдступити на заднiй план. Мама швидко зробила менi кiлька бутербродiв i нагадала, щоб я не дуже барився, бо вже темно. Тато дав менi свiй кишеньковий лiхтарик. Я нацупив речовий мiшок на плечi й подався з дому, та одразу ж вернувся i подзвонив. Мама вiдчинила.

-- Я тiльки-но сiла за уроки, а ти знову заважаєш, Альфi. Що, порвався ваш пiонерський ланцюжок?

-- Нi, забув ключ вiд дверей будинку, -- випалив я, вхопив ключ i помчав, як було передбачено, до Луїзи.

Звiсно, її будинок був уже замкнений. Я став насвистувати. Моїм сигналом був уривок iз пiснi "Минула нiч". На третьому поверсi, де мешкає Луїза, не засвiтилося жодне вiкно. Я засвистiв голоснiше. Коли ми в класi намагаємося пiдказувати Луїзi, вона чує добре. "Будь чесний"! -- шипить вона тодi нам, а тепер, як iдеться про таку важливу справу, це капосне дiвчисько вдає, нiби недочуває. Я все свистiв i свистiв. Раптом вiдчинилось одне вiкно.

-- Вибачте! -- швидко обiзвався я. -- Невiдкладна справа! Чи не могли б ви сказати Луїзi Заллiн, що оголошено пiонерський ланцюжок, а їй свистить Цiттербаке.

-- Нiчого не розумiю, -- вiдповiв голос. -- Яка Луїза?

-- Ну, тут же мешкає Луїза Заллiн?

-- Нiяка Заллiн тут не мешкає i взагалi тут нема жодної Луїзи!

-- Невже! -- розчаровано протяг я.

Грюк! -- i вiкно зачинилося. Татовим кишеньковим лiхтариком я посвiтив на номер будинку. Це ж вiсiмдесят другий, а не тридцять другий номер! I даремно я стiльки свистiв.

Я помчав до потрiбного будинку. На третьому поверсi свiтилося. Я свиснув. Вiкно не вiдчинилося. Я засвистiв голоснiше.

Якийсь чоловiк iз дивною бiлою iстотою на повiдку пiдiйшов до мене.

-- Слухай, хлопче, вже давненько ходжу я за тобою слiдком i скрiзь ти турбуєш людей своїм свистом. Облиш це заняття, -- сказав вiн менi.

Бiла iстота, що у пiтьмi видалася менi вiвцею, стала бiля мене, i я вiдчув, як щось тепле потекло по моїх штанях.

-- Лиха година! Ваша вiвця поводиться непристойно, -- закричав я i посвiтив кишеньковим лiхтариком на свої штани.

-- Прошу вибачення, -- вiдразу той чоловiк став дуже люб'язний. -Моя довгошерста сiамська такса робить такi речi тiльки бiля людей, якi їй подобаються.

Я пояснив йому, чого свищу, i вiн приєднався до мене. Тепер ми свистiли удвох. Виходило досить голосно, однак у Луїзи нiхто не обiзвався. Зате цього разу вiдчинились одночасно двоє вiкон.

-- Ви тiльки подивiться на отаке! Пiдтоптаний парубiйко i молодий телепень весь вечiр свистять коло нашого будинку. Ану тихi-i-i-ше!

Я хотiв запитати про Луїзу Заллiн, але не встиг. Полилася вода на другу, ще суху холошу. Це згори вилили на нас каструлю води. Чоловiк iз собакою вмить покинув мене. Я залишився сам i бiльше не насмiлювався свистiти. "Може, краще побiгти до Ервiна, -- подумав я. -- Втягну його в пiонерський ланцюжок, а тодi пошлю до Луїзи. Хай i його обiллють".

Будинок Ервiна я знайшов швидко, але моє свистiння нiчого не дало. В кафе бiля його будинку грала музика, та так голосно, що заглушувала мiй свист, i тому Ервiн, напевне, нiчого й не чув. Тут до мене теж пiдiйшов якийсь чоловiк, тiльки цей був у чорному костюмi й вийшов iз кафе.

-- Це, хлопче, державне кафе "Гордiсть виноградаря", -- почав вiн.

-- Ну то й що? -- огризнувся я. -- Менi однаково, що це таке i як воно називається.

-- Зате менi не однаково. В цьому кафе сьогоднi я справляю весiлля, -- сказав вiн i веселими очима подивився на мене. -- А ти самотнiй i невеселий. В цей день нiхто не повинен сумувати.

Чоловiк у чорному костюмi витяг iз кишенi й простяг менi марку. Я вiдмовлявся, бо стояв на посту, а марка могла бути хабаром. Але вiн не дав менi навiть слова промовити.

-- Бери i будь веселий, бо Пауль Кафка справляє сьогоднi весiлля з найкращою дiвчиною на свiтi.

Мабуть, вiдмовлятися справдi не треба, адже Луїза та Ервiн однаково цього не почують.

Я покинув будинок Ервiна i рушив до школи, нашого мiсця збору, намагаючись пiдiйти непомiтно. Я знав, вони знову будуть говорити, що Альфонс Цiттербаке погано виконує пiонерськi доручення, а Петер нищечком покаже менi кулак. Але i в школi i навколо школи -- скрiзь панувала цiлковита тиша. Я почекав якийсь час -- нiхто не приходив. Страшна пiдозра хробаком заворушилася в менi: це Бруно пожартував надi мною! "Свиснув пiд вiкном i втiк", -- вирiшив я. Хто ж iще мiг таке встругнути?

-- Вiчна помста! -- крикнув я в пiтьму i пiшов додому.

-- Ну як там, Альфi? -- запитала мама. Я показав їй на мокрi холошi.

-- Оце собака, а це -- з третього поверху водою. А ще пан Кафка одружується з найкращою дiвчиною на свiтi, -- вiдповiв я i забряжчав подарованою маркою. Мама не повiрила менi, а тато -- навпаки.

-- Справдi, у цього Пауля Кафки iз сусiдньої бригади сьогоднi весiлля. Там уся його бригада. А звiдки ти знаєш? -- запитав тато.

Нiчого не пояснивши, я пiшов спати. Хай самi здогадаються.

Наступного ранку ми з Бруно зустрiлися на розi.

-- Здоров! -- улесливо привiтався вiн. -- Сьогоднi божевiльний день!

Я промовчав i навiть не глянув на нього. Бруно занепокоївся:

-- Що сталося, Цiттербаке?

-- Якщо ти думаєш, що пiддурив мене своїм свистом, то помиляєшся. Я нiкуди не побiг, як тобi хотiлося, навiть iз лiжка не вилiз, от!

Бруно здивовано подивився на мене. Саме пiдiйшла Луїза.

-- Альфонс наче збожеволiв. Плете казна-що, -- сказав Бруно Луїзi.

-- А ти, -- напосiвся я на неї, -- не так мiцно спи i повiдтикай вуха!

На першiй же перервi Бруно i Луїза поскаржилися Петеру, що я їх образив.

Наступний урок була бiологiя. Пан Фiлькендорф принiс малюнки птахiв i програв нам пластинку iз записом голосiв соловейка, дрозда, вiвсянки та iволги.

Раптом пролунав той самий свист, що я чув учора ввечерi! Я глянув на Бруно. Нi, це не вiн.

Свиснуло ще раз.

-- Пiонерський ланцюжок! -- крикнув я i схопився з мiсця.

-- Так свистить шпак. Саме тепер його можна часто почути... -сказав учитель i невдоволено подивився на мене.

Петер пiднiс руку:

-- Сьогоднi весь день Цiттербаке якийсь неспокiйний.

А дехто з учнiв показав менi язика.

Отак пташка пошила мене в дурнi. Я нiкому не розказував про свої нiчнi пригоди, щоб не смiялися надi мною. А з Бруно ми домовилися про iнший сигнал. Тепер Бруно повинен густи в лiйку. Це мов лев'яче гарчання, а левiв у нашому мiстi не так багато, як шпакiв. Тепер я не переплутаю.

-- Пiонерський ланцюжок -- чудова рiч, -- сказав я Бруно, -- але перш нiж сигналити вночi, не забудь одягти водонепроникнi штани.

Бруно подумав, що я все ще серджусь на нього. Вiн показав менi язика i побiг собi. А я ж хотiв його застерегти. I це називається дружба?

Як я намагався бути ввiчливим

На осiннi канiкули менi дозволили знову поїхати до бабусi i дiдуся.

-- Тiльки одне прошу тебе. Альфi, будь ввiчливий. Просто не знаю, що сталося з хлопцем останнiм часом! -- сказала мама i суворо подивилася на мене. Я кивнув. Тато щось буркнув. Я так i не збагнув, що вiн хотiв сказати. Мама продовжувала:

-- Чи настане коли-небудь такий час, що ти запам'ятаєш усi правила ввiчливостi: перед самим носом у людей не зачинятимеш дверi, не триматимеш руки в кишенях, розмовляючи з людьми, не вискакуватимеш перший, а чекатимеш, поки до тебе звернуться...

Навiть на вокзалi, коли я вiд'їздив, мама гукнула менi навздогiнцi:

-- Прошу тебе, Альфi, будь ввiчливий, це ж так важливо!

"Гаразд, постараюся", -- подумав я. I постарався. А що з того вийшло? Хiба хто зважив на мої старання?

Оце я й хочу розповiсти, як я намагався бути ввiчливим та що з того вийшло.

Все почалося в поїздi. Ми вже якийсь час їхали, i я подумав: ану ж трохи провiтрю вагон i покажу, який я ввiчливий! Я вiдчинив вiкно i привiтно подивився на сусiдiв.

-- Хай йому грець! -- пробурчав один iз пасажирiв. -- Куди це годиться? Тягне, аж свистить. Неподобство!

Оце так вiдповiдь на мою ввiчливiсть! Пiсля цього я бiльше не показував своєї ввiчливостi в поїздi i все було гаразд.

Вiд залiзничної станцiї до мiстечка, де живуть дiдусь i бабуся, треба їхати автобусом. На мене знову найшло -- закортiло бути особливо ввiчливим. Я вирiшив перечекати, поки всi ввiйдуть в автобус. Я хотiв сiсти останнiй, щоб мене стали вважати за найввiчливiшого. Поки я тупцював, автобус вiдiйшов. Водiй посварився менi пальцем i гримнув iз вiкна:

-- Граєш бiля автобуса! Iди бався деiнде!

-- Менi ж хотiлося ввiчливо зайти в автобус! -- гукнув я. Але водiй, певно, не почув. Наступного автобуса менi довелося чекати цiлу годину.

Бабуся i дiдусь дуже зрадiли моєму приїздовi. "Поводитимусь, як завжди, без пiдкресленої ввiчливостi, так буде краще", -- подумав я собi. Але згадав маминi слова i вирiшив: щойно трапиться нагода, негайно доведу, який я ввiчливий.

Менi так добре в бабусi й дiдуся. Вони ладнi виконати будь-яку мою забаганку. Бабуся знає, що я дуже люблю пироги з маком. Вона й спекла пирога -- завбiльшки, як стiл i завширшки, мов цеглина.

А потiм бабуся налила в чашки з голубого кавника кави i попередила мене:

-- Обережно, хлопче, -- може, кава ще гаряча!

Ось, нарештi, нагода показати ввiчливiсть! Я пiдхопився i похапцем вiдпив по ковтку з бабусиної та дiдусевої чашок.

-- Не гаряча, все гаразд. Можете пити, -- сказав я i дуже запишався, адже я такий ввiчливий.

Дiдусь якось дивно подивився на мене.

-- Що з тобою сталося. Альфонсе!

-- Нiчого! -- бадьоро вiдповiв я.

Бабуся похитала головою. Мабуть, їй не дуже сподобалася моя ввiчливiсть.

Пiсля кави треба було прибрати зi столу.

-- Я встану останнiй, -- попередив я. -- Мама ж каже, що хлопець не повинен протискуватися поперед усiх. Я так i зроблю.

-- Чого це останнiй? -- невдоволено запитала бабуся. -- Ти що, запанiв i не хочеш прибрати посуд? Хай прибирають твої старенькi дiдусь i бабуся, а ти розвалишся в крiслi? Бери кавника i марш!

Оце так виявив увiчливiсть! "Завжди у мене все виходить не так, як слiд", -- сумно подумав я.

Дiдусь, мабуть, помiтив, що у мене зiпсувався настрiй.

-- Ходiмо на прогулянку пiсля кави. Ти ще раз оглянеш наше старе мiсто i все буде гаразд, -- сказав менi дiдусь. Я вмить пригадав маминi настанови: "Не штовхайся мiж людей, а йди збоку. Коли йдеш iз дамою, то тримайся лiворуч. Альфонсе. Це ти добре затям". Правда, бабуся для мене нiяка не дама, а дорога бабуся, мiркував я собi, проте менi саме зараз хотiлося бути винятково ввiчливим. Але ж лiворуч уже йшов дiдусь. Я смикнув його за рукав i попросив:

-- Будь ласка, дiдусю, стань з правого боку. Тут я повинен iти.

Дiдусь знову здивовано подивився на мене.

-- Що з тобою? -- запитав вiн тихо, але сердито. -- Ти змiнився, став якийсь смiшний!

Вiн похитував головою, але зробив так, як я просив. Тепер я йшов бiля бабусi з лiвого боку, ввiчливий i нiжний.

Щоправда, коли ми пiдiйшли до великої калюжi, я розгубився. Iз ввiчливостi я пройшов просто через калюжу, щоб тiльки весь час бути в бабусi з лiвого боку.

-- Альфонсе, -- сказала вона. -- По калюжах не ходять! Я обходжу стороною, а ти не звертаєш... i мене оббризкав!

-- Я ж хотiв тiльки...

-- Еге ж, ти тiльки хотiв, -- передражнила мене бабуся. -- В хлопця наче дiдько вселився!

На щастя, нам зустрiвся дiдусь Мюркельмайєр, товариш нашого дiдуся, i бабуся перестала дорiкати менi. Дорослi привiталися. Я пригадав маминi слова: "Почекай, поки дорослi звернуться до тебе, не встрявай у розмову перший!" I я стояв мовчки, заклавши руки за спину, втупивши в землю очi. Бабуся пiдштовхнула мене. "Еге, значить, поводжусь правильно", -- подумав я. Дiдусь Мюркельмайєр вiдкашлявся, а бабуся, яка нiколи так не говорила, швидко сказала:

-- Ви тiльки гляньте. У хлопця вселився дiдько. Цiлий день такий неввiчливий, чи його блоха вкусила. Може, ти нарештi привiтаєшся з дiдусем Мюркельмайєром?

Я пiдвiв погляд угору i не сказав жодного слова. Спочатку ж повиннi говорити дорослi.

-- Ну, що з тобою? -- сердито запитав дiдусь. Тодi крiзь сльози я сказав:

-- Але ж дiдусь Мюркельмайєр нiчого не говорить, то й я нiчого не скажу.

Бабуся й дiдусь iще дужче розгнiвались, а дiдусь Мюркельмайєр усмiхнувся i погладив мене по головi.

По обiдi ми сидiли мовчки, настрiй у всiх був поганий. Тiльки ввечерi, коли прийшли дiдусi Мюркельмайєр i Поллiх, знову стало весело. В недiлю всi три дiдусi завжди грають у карти. Бабусi це не подобається. "Коли вони грають, то палять люльки, а вiд диму жовтiють гардини", -- каже бабуся.

Три дiдусi грали в карти i були дуже веселi. То один, то другий вигукував:

-- Ану, придави його, Паулю... тепер йому край... поглянь, як вiн сердиться.

Тим часом бабуся готувала для них бутерброди.

У мене сяйнула нова думка. Я ще раз покажу, який я ввiчливий i бiльше не буду. Я хотiв помиритися iз своїм дiдусем, виявивши до нього особливу ввiчливiсть. Отож я обiйшов навколо столу i подивився в карти iнших гравцiв. Пiдiйшов знову до дiдуся i шепнув йому на вухо:

-- У дiдуся Мюркельмайєра два валети i два тузи, а в дiдуся Поллiха все чирви, крiм дев'ятки й сiмки.

Дiдусь Мюркельмайєр грюкнув кулаком об стiл.

-- Тепер усе ясно! -- вигукнув вiн так, що аж шибки задеренчали. (Дужий у нього голос!) -- Спершу хлопчисько не подавав менi руки i мовчав, як риба, а тепер виказує мої карти!

Дiдусь Поллiх теж розсердився. Моєму дiдусевi на превелику силу вдалося заспокоїти їх i переконати, що вiн нiчого не знає i не пiдбурював мене шпигувати. Вiн зовсiм засмутився.

-- Iз хлопцем щось таки скоїлося. Весь день тiльки й робить дурницi, а тепер зiпсував нам таку чудову гру. Геть звiдси! -- гримнув дiдусь на мене.

Менi довелося пiти на кухню, з'їсти ковбаси з хлiбом i лягти спати. Наступного дня я вiдмовився вiд пiдкресленої ввiчливостi i тодi все стало на свої мiсця. Всi ми почали розумiти одне одного, i менi знову стало добре у бабусi й дiдуся.

Зате прикрощi чигали на мене вдома. Мама помахала у мене перед носом поштовою карткою. Я впiзнав на нiй бабусин почерк.

-- В чому справа? -- запитала мама i почала читати листiвку: "З Альфонсом усе добре, але де в чому ми з ним не знаходимо спiльної мови. Вiн якийсь дивний i не люб'язний. Але, може, це минеться".

-- Мабуть, ти не був увiчливий, синку? Хiба ж я тобi не наказувала бути ввiчливим? Коли ти це затямиш нарештi?

Отаке буває, коли хочеш бути особливо ввiчливим!

Як я запускав паперового змiя

Якось Петер запропонував:

-- Давайте влаштуємо змагання: хто краще запустить паперового змiя. Хто хоче зробити змiя i взяти участь у змаганнях?

Звiсно, я захотiв i ще багато однокласникiв. Шестеро з нас утворили команду. До команди потрапила й дiвчина Луїза. Я прямо сказав:

-- Дiвчата -- самi змiї, але робити змiїв вони не можуть. Нам не виграти змагання, коли з нами буде Луїза.

Та iншi зi мною не погодилися.

Потiм виробили умови змагань. Визначили, якого розмiру має бути кожен змiй, коли вiдбудуться змагання тощо. Менi не сподобалося, що встановлюються норми. Я вирiшив зробити величезного змiя. З ним наша команда неодмiнно переможе.

Ервiн теж був у нашiй командi. Вiн хотiв, щоб ми майстрували змiя разом. Iншi так робили, але я не схотiв. Свого я робив дома сам. I вийшла справдi дивовижна рiч завбiльшки з паровозне колесо. Я працював чотири днi, а потiм ще й намалював на змiєвi страшну пику, якої й сам злякався, коли прокинувся вранцi й побачив її в кутку. Змiй був важкий, iз триметровим хвостом.

Настав день змагань. Я все вiдмовчувався, коли Петер, Ервiн, Бруно i Луїза допитувались, як посувається у мене робота над змiєм. Врештi-решт Бруно не витримав i сказав:

-- Альфонс i не починав робити свого змiя.

Ще трохи i я зацiдив би йому. Та дарма, незабаром вони всi побачать, що я зробив.

Мiсце для змагань вибрали недалеко за мiстом. Там i зустрiтися мали. Я прихопив iз собою татовi шкiрянi рукавицi, щоб шпагат не так рiзав у руки, коли змiй пiдiйматиметься вгору.

На трамвайнiй зупинцi мене спiткала перша невдача. Кондукторка дала сигнал дзвiнком i крикнула:

-- Посуду з пальним, товару в бочках i велетенських паперових змiїв у трамвай не вносити!

Я розсердився, бо й так запiзнювався. Кондукторка наступного трамваю була значно люб'язнiша, але сталась iнша бiда: якийсь пiдстаркуватий добродiй наступив на змiя своїм великим черевиком.

Папiр трiснув, та так гучно, що всi обернулися до мене. Змiєва пика тепер нiби смiялася. Прорваний рот обвис, мов одна товста губа.

-- Ви розтоптали мого змiя! Неподобство! -- закричав я. -- Може, ви тепер виграєте менi змагання своїми черевиками?

В суперечку встряла добра кондукторка i почала мене лаяти. Тож довелося менi вийти однiєю зупинкою ранiше. Коли я протискувався до виходу, в мого змiя вiдiрвався такий чудовий триметровий хвiст. Цього я спочатку не помiтив, а лише згодом побачив, що залишилось саме охвiстя.

Через мою вiдсутнiсть наша команда була неповна i у всiх був поганий настрiй. Щойно я прийшов на мiсце змагань, як усi стали менi дорiкати. Найдужче галасував Бруно:

-- Це через тебе! Через тебе у нас неповна команда!

-- Я ж прийшов, -- тихенько сказав я. -- I погляньте: хiба у мене поганий змiй?

Прийшли суддi, члени Вiльної Нiмецької Молодi з 10-го класу, i один iз них сказав менi:

-- З такою штукою тебе не допустимо!

-- Штукою? -- обурився я. -- Сам зроби такого змiя. Вам буде не до смiху, коли вiн пiдiйметься на п'ятсот метрiв!

Петер тiльки сердито зиркнув на мене. Всi були такi схвильованi перед початком змагань.

Подивитися на змагання прийшли навiть учителi. Пан Фiлькендорф виголосив напутню промову.

Мене таки дисквалiфiкували. Змiй у мене був завеликий та й прийшов я пiзно. Гаразд. Я ще вам докажу, я все одно запущу його! Тодi ви попадаєте на колiна i знову приймете мене в команду, але я тiльки зневажливо посмiхнусь i скажу:

-- Нi, самi тепер змагайтеся! Змагання почалися.

Паперовi змiї поволi лiтали туди й сюди, пiдiймалися i падали.

Я вiдiйшов убiк, щоб запустити свого змiя. Тепер вони звернуть на мене увагу! Але запускати змiя треба удвох. Один тягне, а другий тримає змiя високо над головою. Нiхто не схотiв допомогти менi. Тодi я поклав змiя на землю, одяг татовi рукавицi i потяг його за собою. Вiн скрипiв i трiщав, але не здiймався. Тiльки ще дужче пошкодився. Я по-справжньому розлютився. Це ж саботаж!

Обережно я почепив змiя на паркан i додав шпагат, а тодi потяг. Тепер злетить, мов орел! А вiн тiльки ледь пiдскочив. Шпагат перервався i я впав. Просто Луїзi пiд ноги.

-- Не заважай, -- продзижчала Луїза своїм мушиним голоском та ще й на руку менi наступила. -- Поглянь, як здорово мiй пiдiймається!

-- Стара коза! -- крикнув я. -- Куди твоїй воронi до мого змiя!

I пiшов зв'язувати шпагат, потираючи руку, що болiла в тому мiсцi, де наступила Луїза.

Я добрих пiвгодини проморочився i все даремно. У iнших змiї злiтали, а мiй був нiби зачарований. Я геть знервувався.

-- Чи ти полетиш, нарештi? -- тихенько буркнув я до свого змiя. -Ну, давай.

I допомогло! Змiй неохоче пiднявся над парканом. Так, тепер настав мiй час.

-- Мiй пiшов! -- закричав я. Всi почули той крик i звернули увагу на мене i на мого змiя. Страшна пика поволi здiймалася вгору. Вiтер пiдхопив її i ну кидати на всi боки.

-- Вiдiйдiть убiк, -- закричав я. -- Всi вiдiйдiть!

Змiй труснув головою, наче хотiв .вирватися на волю. Пика обернулася праворуч i, мов снаряд, врiзалася в гущу iнших змiїв.

-- Забери його! Все нам зiпсував!.. Усе заплутав! -- закричали мої товаришi.

Але змiй мене вже не слухав. Вiн кидався на всi боки, плутався в шпагатах iнших змiїв, а тодi раптом закляк на якусь мить i ракетою пiшов до землi. Це б ще нiчого, але ж вiн падав просто на суддiв!

-- Тривога! -- заволав я. -- Мiй падає!

Єдиний, хто зумiв урятуватися, був пан Фiлькендорф. Вiн одскочив убiк. А потiм пролунав трiск, чiткий, мов удар гонга. Суддi, троє з 10-го класу i двоє вчителiв, опинилися пiд уламками змiя. Видовище було таке, наче сталась автокатастрофа. Всi жертви лежали на землi. В одному мiсцi з паперу стирчала чиясь рука, в iншому -- голова, i не чиясь там, а саме того десятикласника, який дисквалiфiкував мене. Вiн роззявив рота, мов риба на сухому. Тут i там упало ще кiлька змiїв. То мiй потяг їх за собою.

Чудовий кiнець, чи не так? Та менi довелося хутенько забиратися геть. Бруно, чий змiй теж упав, горлав менi вслiд:

-- Ти сам змiй! Ти нiкчема. Альфонсе! Ось зв'яжу тебе i запущу в повiтря, ти...

Коли я прийшов додому, мама запитала:

-- Що це ти сьогоднi так рано вернувся, Альфонсе?

Я повагом скинув шкiрянi рукавицi i вiдповiв: -- Вiн пiднявся дуже високо, вiдiрвався i десь залетiв. А то б я став переможцем.

Тодi зачинився у своїй кiмнатi i до вечора не виходив. А ввечерi прийшов тато i мама похвалилася йому:

-- Подумай тiльки, Альфi мало не став переможцем!

Щось у її голосi менi не сподобалось. А змагання виграла Луїза. То ж треба!

Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат

Я ледве утiк од великих хлопцiв. Вони хотiли вiдлупцювати мене, а це ж пiдло! Нiчого я їм не зробив, нi в чому не винний. А на мене ще й кiлька дорослих нагримали.

Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тiльки-но я прийшов, усi й почали надi мною смiятись:

-- Ось i Цiттербаке iз своєю качкою! Нiби так важливо, якi в кого санчата i на що вони схожi. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:

-- Не турбуйтесь. Iз своєю качкою я всiх вас переможу i встановлю рекорд!

Ми каталися всiм загоном -- готувалися до шкiльних змагань. Але я нiяк не мiг здобути перемогу, хоч дуже старався. "Мабуть, справа таки в санчатах", -- подумав я. А потiм сталося оте трикляте зiткнення.

Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозi, то кричали:

-- Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помiтив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто передi мною в снiгу лежать двоє дiвчаток, i санчата перекинутi. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слiд було: "Геть з дороги, носороги!", а крикнув:

-- Геть з дороги, доги-гоги!

Просто таке спало менi на думку. Так чи iнак, дiвчатка не зважили на мiй крик -- подумали, певно, що я жартую. Я налетiв на їхнi санчата, розбив свою качку i трохи носа. Всi кинулися до мене. Але побачивши, що я тiльки розбив свої санчата i трохи носа, а бiльше нiчого й не сталося, вони перестали спiвчувати менi й почали мене лаяти. А Петер сказав:

-- Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до бiди.

-- А це що? -- показував я на рештки моєї качки.

Однак, Петер був невблаганний:

-- Я гадаю, що на сьогоднi ми виключимо Цiттербаке з нашої команди.

Я тiльки викрикнув свою нiсенiтницю "Геть з дороги, доги-гоги!" i засмучений подався геть.

Бруно кинув менi навздогiн:

-- Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!

Я справдi задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гiрше. На розi я зупинився i постояв, задерши угору носа. Тут нашi не могли побачити мене i подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бiгти кров. Тодi я вiдiйшов i здивувався: на тому мiсцi, де тiльки що стояв я, було кiлька старших хлопцiв й навiть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. "Мабуть, теж поламали санчата i порозбивали носи", -- подумав я i пiшов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пiшов на гiрку. Менi хотiлось хоч побачити, хто став переможцем. А на розi вже зiбрався чималий натовп. Чоловiк п'ятдесят. Вони сперечалися.

-- Кажуть, пролiтав аеростат... нi, метеор... та то промайнув лiтак iз стрiлоподiбним крилом... тут один хлопчина перший бачив... -почув я.

-- Ага, ось i вiн! -- вигукнув хтось.

Я озирнувся. Про кого це?

-- То що ж ти бачив? -- спитав мене якийсь чоловiк.

-- Я-а-а? -- здивувався. -- Нiчогiсiнько!

-- Що? -- закричали хлопцi. -- То вiн нас усiх пiддурив!

-- Вiн же стояв на розi i вдавав, нiби щось там побачив угорi!

Ох яке й лютi були всi! Я хутчiй накивав п'ятами, а то старшi хлопцi надавали б менi духопеликiв.

I треба ж, щоб у цю мить мене помiтив Бруно! Завтра ж вiн обов'язково розповiсть у класi, що я знову щось утнув.

Але хiба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?

Як у мене була нежить

Я помiтив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу iз закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене нiби корабельний дзвiн у головi бив, а з очей текли сльози, мов у дiвчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати i не говорити про мою нежить. Вирiшив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тодi я й ляжу в лiжко.

В четвер увечерi в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись i почав гучно чхати i сякатися -- виходило, мабуть, не гiрше, нiж у хворого ведмедя.

-- Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, -- спiвчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними слiз. Мама приклала менi до лоба руку.

-- I так зрозумiло, що є температура, -- швидко сказав я, щоб випередити маму.

-- Певно, треба тобi трохи полежати. Альфi.

Менi не хотiлося в лiжко, але я згадав про контрольну з арифметики i погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, лiг на канапi та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.

Був чудовий вечiр. Я читав книжку i радiв, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.

Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапi. Вiн спочатку злякався.

-- Альфонсе, ти що, хворий?

Я повагом кивнув.

-- Температура? -- запитав вiн.

Ми з мамою здвигнули плечима. Тато принiс термометр. Я мiцно затис його пiд пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не пiдiйнявся, зупинився якраз на червонiй рисцi.

Тато уважно подивився на мене, потiм звелiв мамi принести ложку i подивився менi в рот.

-- Все гаразд, -- сказав вiн. -- Горло болить?

Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.

-- Послухай, -- тихо сказав тато мамi, -- у хлопця легенька нежить, таку дуже просто пiдхопити за цiєї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.

Я не на жарт розiчхався i дав волю усiм дзвонам у своїй головi. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навiть не глянув на мене.

-- Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирi. На свiжому повiтрi все швидше минеться.

-- Я ж його не зачиняю. Вiн сам лiг. А попередити хворобу легше, нiж вилiкувати.

Я помiтив, що мама сердиться -- мабуть, тому, що не може переконати тата.

-- Простудi найкраще запобiгти на свiжому повiтрi, -- стояв на своєму тато.

-- Вiд того вiн ще дужче захворiє. Не в кожного ж такий мiцний органiзм, як у тебе, -- не здавалася мама.

А тато знову:

-- Альфонс мiй син, для нього нежить -- наймiзернiша дрiбниця. Правда ж, Альфi?

Що менi було сказати? Я вiдповiв:

-- Нi, для мене це просто дрiбниця.

-- Не збивай хлопця з пантелику. Хай вiн полежить i вилiкується, -- ще дужче розсердилася мама.

-- Якщо нема хвороби, то нiчого й лiкувати. Нi температури, анi болю в горлi...

За вечерею всi ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж двi тарiлки рисового бульйону, зовсiм забувши про свою нежить. Перед сном i наступного ранку менi ставили термометр. Обидва рази було тридцять шiсть i вiсiм десятих. Довелося йти до школи. Менi не хотiлось, але тато суворо сказав:

-- Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.

Отак нежить пiдвела мене -- довелося йти на контрольну.

Пан Фiлькендорф диктував задачi, а я сидiв собi, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нiчого не роблю, пан Фiлькендорф здивувався i спитав, чи я вже розв'язав усi задачi. А я й не починав, бо не пiдготувався.

-- Цiттербаке, не розумiю тебе. Ти ж мав досить часу, щоб пiдготуватися, -- сказав вiн.

Замiсть вiдповiдi я чхнув так, що аж сльози бризнули на папiр i розвезлося написане.

Був чудовий сонячний день, а я чхав, i все приказував:

-- Тiльки тихiше, нежить, не зраджуй мене!

Увечерi тато спроквола зайшов до кiмнати. Замiсть привiтання вiн гучно чхнув:

-- У мене страшенна нежить, -- сказав вiн i протер хустинкою очi. -- Болить голова, нiби от-от розпадеться.

Тато навiть не помiтив, що за вечерю я з'їв тiльки половину омлету. Я взагалi не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Пiсля вечерi вiн лiг на канапу.

Я запропонував:

-- Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежитi -- на свiжому повiтрi вiдразу стає легше.

Тато тiльки махнув рукою i затулився газетою. Мама розхвилювалася:

-- Тiльки не захворiй, Паулю. Так погано, коли ти хворiєш.

-- Облиш мене, -- простогнав тато, ковтаючи таблетки, якi я не встиг попити.

Я принiс термометр, але тато не схотiв мiряти температуру i сказав, щоб я не турбував його такими дурницями. Зрештою, вiн усе-таки помiряв температуру. Термометр показував тридцять сiм, точно на червонiй рисцi.

-- Завжди у мене тридцять шiсть, а тридцять сiм -- це вже висока температура, -- буркнув вiн i знову затулився газетою.

Потiм вiн одяг вовнянi шкарпетки i закутав собi шию хусткою.

-- У тебе й горло болить? -- запитала мама.

Тато буркнув iз-за своєї газети:

-- Нi, але якось неприємно у ротi.

-- У мене теж! -- вигукнув я. -- Це вiд омлету.

Мама розсердилась. Ох, який це був довгий вечiр! Ми, чоловiки, лежали зайнятi нежиттю i наввипередки чхали. Коли говорити вiдверто, то тато чхав i стогнав бiльше, нiж я. Навiть увi снi я чув, як вiн чхає. Вранцi я зустрiв тата, коли вiн виходив iз ванни.

-- Пiдеш сьогоднi на роботу? -- запитав я. Тато стояв перед дзеркалом i розглядав своє горло.

-- Мушу йти, Альфонсе, -- буркнув тато. -- Хоч у мене гуде в головi, мов у цеху, але обов'язок є обов'язок. На мене чекає бригада.

-- Теж писатимеш контрольну з арифметики? -- поцiкавився я.

-- Верзеш казна-що, -- здвигнув плечима тато, ковтаючи таблетку.

-- Еге ж, -- сказав я, i менi захотiлось якнайшвидше стати дорослим. Тодi легше буде терпiти нежить. I нiяких тобi контрольних з арифметики.

Як я зробив iз праски ракету

Це було за день до Нового року. Тато запросив у гостi всю свою бригаду. Вiн сидiв i мiркував, як приготувати крюшон[*]. Мама теж була заклопотана. Вона не знала, що їй одягти. [* Крюшон -- сумiш вина з ромом чи коньяком, готується iз свiжими фруктами.]

-- Як ти гадаєш, що менi краще вдягти: довге чорне плаття чи коротке темно-блакитне? -- звернулася вона до тата.

Тато не мав часу на марнi розмови. Вiн тiльки промимрив:

-- Так, так, одягайся вже... Цукор, ананаси, а тодi поставити в холодильник...

Я знiчев'я сортував фейєрверки, якi збирався запалити ввечерi.

Мама щось прасувала на кухнi. Раптом вона почала проклинати праску. Тодi пiдiйшла до тата, що все ще роздумував над своїм крюшоном.

-- Паулю, зiпсувалася праска. Що робити? Я ж не одягну плаття...

Але тато був зайнятий своїм:

-- Крюшон смачний...

-- Крюшон, крюшон! Менi треба попрасувати чорне плаття! -- не витримала мама.

Тато порадив:

-- Однеси до майстернi. Там її полагодять. Пiсля ананасiв вино...

Менi було невтямки, чого це мама не може обiйтися без плаття.

Я зайшов на кухню. Мама зiтхала:

-- Буде гарне свято. Прийдуть татовi товаришi, а я не зможу одягти плаття.

-- У тебе ж є лижнi штани! -- сказав я.

-- Лижнi штани! Таке вигадаєш. Альфi! Менi треба плаття.

Мама була невтiшна, хоча у неї в шафi висiло чимало платтiв.

-- Гаразд, -- подумавши, сказав я. -- Давай праску, несу її.

-- Велике спасибi, Альфi, але вже не треба. Завтра переддень Нового року i праску не встигнуть полагодити.

Раптом у мене виникла iдея.

-- Заспокойся, мамо. Я полагоджу праску сам. Гаррi, наш пiонервожатий, завжди говорить: "Кожен повинен умiти все робити сам".

Мама не дуже довiряла менi. Вона звернулася до тата:

-- Послухай, Альфi хоче полагодити праску. Як ти гадаєш, вiн зумiє?

Певно, тато не дочув, що сказала мама.

-- Так, так. Тiльки дайте менi нарештi спокiй. На п'ять пляшок вина три пляшки шампанського...

Мама дала менi праску, i я зачинився у своїй кiмнатi. Викрутив кiлька шурупiв i здивувався, коли побачив, що там усерединi. Досi я мав справу тiльки з кубиками та металевим конструктором. У порiвняннi з ними праска видалася менi дуже складною. Я покрутив викруткою тут i там. Потiм добряче струснув праску i насамкiнець зiгнув кiлька якихось дротинок. Коли все знову позакручував, то лишилося кiлька зайвих шурупiв, але праска була як праска. Я ввiмкнув штепселя в розетку. I зробив це дуже обережно. Ви ж знаєте, з електрикою не жартують. У прасцi щось зашипiло. Я зрадiв i вже хотiв побiгти до мами й сказати: "Все гаразд. Було маленьке пошкодження. Уже полагодив".

Не встиг я це продумати, як у прасцi знову зашипiло (цього разу дужче), здiйнявся голубий димок i почувся гидкий запах паленої гуми. Я миттю вимкнув праску i знову все повiдкручував. Усерединi трохи почорнiло. Цього разу я стiльки крутив, сiпав, тис, i гнув, що в прасцi все стало нерухоме. Ввiмкнув i навiть не зашипiло. Я поклав її -- хай полежить пiвгодини, а сам тим часом почитав. "Може, вона прохолоне, -- подумав я, -- i сама собою полагодиться". Мама постукала i спитала, як справи.

-- Ще трохи, -- вiдповiв я. -- Хвилинку i сюрприз буде готовий!

Насправдi ж я не знав, що робити далi. Хотiв уже вийти i сказати, що з мого лагодження нiчого не вийшло, коли це раптом згадав про фейєрверки. Вставлю в праску штук три чи чотири, як ракетний заряд, вони нагрiють її i можна буде прасувати. Я пожертвував трьома iз своїх п'яти фейєрверкiв -- уставив їх у праску. Це було не легко!

-- Тепер можна заходити. Ой, як здивує вас, мамо й тату, мiй винахiд!

Мама недовiрливо подивилася на мене.

-- Давай плаття, -- сказав я. Але мама вирiшила перевiрити мою роботу на фартусi. Вона хотiла ввiмкнути праску, а я сказав:

-- Нi, мамо, штепсель i розетка тут не потрiбнi. Тепер прасуй за методом Альфонса Цiттербаке!

Я запалив сiрничок i пiднiс до праски-ракети. Спочатку праска засвистiла, тодi, мов кiнь, вирвалася у мене з рук i з трiском та димом поскакала по фартусi.

-- Тривога! -- заволав я i сховався пiд кухонний стiл. Мама кинулася вiдчиняти вiкна, а тато смiливо вскочив на кухню i спробував зупинити збожеволiлу праску. Але вона прискала в його руках, наче зла кiшка.

Коли дим розвiявся, я обiзвався iз своєї схованки:

-- Було дуже гарно, правда ж? Тiльки великуватий заряд. Якби два фейєрверки, тодi вийшло б чудово.

Не знаю чому, але на мене нагримали. Мама сказала, що вона страшенно злякалась. Як же вона злякається завтра, коли буде салют! Тато обпiк собi руку i вважає, що я зовсiм не розумiюся на технiцi. I бригадi вiн завтра розповiсть про це, i менi слiд бути уважнiшим на уроках виробничого навчання...

А менi ж хотiлося застосувати сучасну технiку! Електрична праска є у всiх, а праску-ракету має тiльки родина Цiттербаке.

Я читав, що всiм великим винахiдникам спочатку було тяжко, i люди смiялися над ними. Отак i в мене. Та нiчого. Коли за своє вiдкриття одержу Нацiональну премiю, тодi вони побачать...

Тато втiшив маму:

-- Нема лиха без добра. Тепер тобi доведеться одягти червоне плаття -- воно менi дуже подобається. Але що це я кажу? Скiльки пляшок шампанського треба для крюшону?

Внизу на мене вже чекають Бруно, Ервiн i Петер. Треба йти пускати фейєрверки. їх у мене лишилося небагато, але що вдiєш: витратив же для важливої справи.

* * *

Вже смеркло, коли хтось гукнув баском:

-- Гей! Є хто на "островi любовi" ?

-- Ой, лишенько! -- забiдкалася панi Цвой. -- Чому ж це "любовi"?

-- Вiн же так називається, цей острiв, i ми не можемо змiнити назву, -- сказав я, а тодi крикнув:

-- Так, тут нас двоє: Альфонс Цiттербаке i панi Цвой!

Панi Цвой занепокоїлась i шепнула менi на вухо:

-- Це ж iнспектор Шмiдтке!

З очерету виринув важкий рибальський човен i пристав до берега.

-- О! Панi Цвой? Добрий вечiр! О! То з вами ще й приємний хлопчина?

Панi Цвой зовсiм знiяковiла i сказала:

-- Вiн мене врятував, коли перекинувся мiй човен.

-- Браво, хлопче, -- похвалив мене iнспектор Шмiдтке. -- А тепер, будь ласка, ваше посвiдчення.

-- Любий пане Пiмiдтке, -- жалiбно сказала панi Цвой. -- Я його загубила, коли перекинувся човен.

Та iнспектор Шмiдтке був невблаганний:

-- Це не допоможе. Три марки штрафу.

-- У мене ж i грошей нема з собою!

-- Тодi я повинен заявити у Спiлку рибалок, -- сказав iнспектор Шмiдтке. -- А тепер сiдайте у мiй човен. Уже вечiр, а ввечерi нiхто не вудить.

Я зрадiв, що менi бiльше не треба розповiдати. Але панi Цвой ще завдала менi прикрощiв. Ми сидiли в човнi позад iнспектора Шмiдтке, i я їй шепнув:

-- Я знаю, де стоять вершi. Дозвольте, я завтра принесу вам лина. Це буде наша помста.

-- Хлопче, -- сердито вiдказала панi Цвой, -- так не годиться. Невже ти збираєшся красти? Я в тобi розчарувалась.

Так гарно почався день, i так я добре тренувався, а от увечерi знову прикрощi. До того ж я це тiльки так сказав, щоб розважити панi Цвой. Насправдi ж я навiть не знаю, де стоять тi вершi.

Ну, гаразд, краще помовчу. Бо хто його знає, що зробить панi Цвой iз тим, що я їй нарозповiдав.