Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Як менi на сходах зустрiвся лев

Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся iз засiдання ради дружини i запропонував нам влаштувати змагання, хто найбiльше збере макулатури. Всi охоче погодилися. Мене обрано вiдповiдальним за збiр макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирiшили ходити по квартирах, дзвонити i питати, чи є непотрiбний папiр. Адже макулатура має велике значення.

Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собi. будинок. Як вiдповiдальний за збiр макулатури по загону, я пiшов у перший будинок. Вiзок ми залишили бiля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсi. Починати слiд було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пiзнiше. Дверi вiдчинила чорнява дiвчина. Пильно подивилася на мене i в'їдливо так запитала:

-- Чого тобi?

Рiзкий тон запитання збив мене з пантелику, i, не знаючи, що вiдповiсти, я вмить почервонiв. Я страшенно серджусь на себе, але нiчого не можу вдiяти з собою, коли зi мною так розмовляють.

Грюк! -- i дверi зачинились. Якусь мить я постояв, а тодi подумав: спробую ще раз, може, у неї справдi є папiр, i знову подзвонив. Чорнява дiвчина вийшла знову.

-- Чи ти не з тих дзвонарiв, що ходять скрiзь попiд дверима та людей дратують?

-- Нi, -- пролепетав я. -- Менi потрiбен папiр.

-- I ти прийшов до мене? Купи собi, що треба, в магазинi письмових приладь!

Грюк! -- i дверi знову зачинилися. Оце так початок! Але я вiдразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далi справи пiшли краще. Маленька повна жiнка дала менi цiлий стiс газет. Я зрадiв i сказав:

-- Дуже вам вдячний, панi Таде.

Її прiзвище я щойно прочитав на табличцi. Жiнка була така добра, що дала менi ще й невеличкого картопляного млинця. Я пiднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвiд. Але вже на третьому поверсi нести стало важко. Я тримав обiруч купу паперу i кульок iз кiстками. На четвертому поверсi теж дали чимало. Тут жив професор. Вiн познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого iншого непотрiбу. Професор теж був дуже добрий.

Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папiр униз було б легше. Пiдiймаючись на останнiй поверх, я хекав i кректав. Тут менi теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве мiг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Пiд професоровими дверима сидiв лев. Вiн пильно дивився на мене i не ворушився. Я блискавично вiдскочив назад i з переляку присiв. Чи це не привид морочить мене? I ще раз скоса глянув за поруччя. Справдi, там, втупивши в мене погляд, тихо сидiв лев, немов приготувався стрибнути. А може, вiн почув запах кiсток?

Куди менi тiкати? Якщо я зроблю рiзкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, вiн теж кинеться за мною. Вислизнути у вiкно надвiр? Праворуч, поряд зi мною, було напiврозчинене вiкно. Обережно я вiдчинив його навстiж i поглянув униз. Там чекав на мене мiй загiн бiля вiзка. Я трохи висунувся i прошепотiв:

-- Я не можу вийти -- лев не пускає!

Але говорив я пошепки, i вони нiчого не зрозумiли. Тодi я сказав трохи голоснiше:

-- Лев! Обережно!

I обернувся. Та звiр сидiв собi й тiльки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали менi язика i пiшли до iншого будинку.

Я сiв на схiдець i закляк. А лев сидiв унизу i теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Бiльше я не мiг терпiти. Покликати на допомогу? Два стрибки -- i лев опиниться бiля мене. Я мiг утекти крiзь вiкно, але як спуститися на землю? Пiд вiкном рiс каштан. Невисокий, щоправда, пiд ним трава. Почекавши ще з пiвгодини, я вирiшив тiкати. Тихенько взяв увесь зiбраний папiр (треба ж його врятувати) i викинув у вiкно. Та якраз дмухнув вiтер i рознiс так тяжко зiбраний папiр, але одна пака впала просто пiд ноги якiйсь старiй жiнцi. Я хутко влiз у вiкно i озирнувся на лева. Той сидiв, витрiщивши на мене очi, немов набрав у рот води. 'Я обережно перелiз на товсту гiлку. Каштан був не дуже високий, гiлки -- товстi, i все йшло гаразд. Лише кульок iз кiстками та латуннi палички заважали менi. Я саме збирався пустити останню гiлку, як хтось ухопив мене за штани.

-- Ага, -- загув чийсь бас, -- то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах i витоптує траву? I папiр це ти теж понакидав?

Це був двiрник. Вiн дивився суворо i мiцно тримав мене дужою рукою.

-- Та нi, -- пробелькотiв я. -- То не я.

-- А що ж ти тут робиш? I чи не тебе впiймав я на цьому деревi?

-- Нi, -- сказав я. -- Ви справдi впiймали мене на деревi. Але я не пустун, я тiкаю вiд лева. Я -- пiонер Альфонс Цiттербаке, збираю макулатуру.

-- Отакої! Де ж узятися левовi на каштанi? -- здивувався двiрник. Вiн усе ще мiцно тримав мене за штани.

-- Та не на каштанi! Вiн сидить пiд професоровими дверима, отож менi довелося тiкати у вiкно, -- пояснив я.

Двiрник змiряв мене суворим поглядом.

-- Ходiмо нагору! -- наказав вiн.

-- Нi, нi! -- зарепетував я. -- Не хочу, щоб мене зжер лев!

Тим часом навколо нас зiбрався гурт людей. Вони перешiптувалися :

-- Побачив лева i вискочив у вiкно!

Хто засмiявся, хто спохмурнiв.

-- А де ж той лев? -- поцiкавився один чоловiк.

-- Сидить отам на площадцi, -- вiдповiв я.

Тут нагодилися нашi пiонери, i Петер проштовхався до мене.

-- Ти щось накоїв, Цiттербаке? -- запитав вiн. -- Знову прикрощi?

I я розлютився.

-- А як менi збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев i не пускає? Нiколи не щастить менi!

Довелося-таки менi повести нагору двiрника та ще одного чоловiка, щоб показати їм лева. Двiрник узяв iз собою лопату, а той чоловiк -дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок iз кiстками. Кину їх левовi, вiдверну його увагу, а сам утечу.

Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двiрник -- до нього.

-- Пане професоре, -- сказав вiн. -- Цей хлопець запевняє, що пiд вашими дверима сидить лев.

Професор заперечливо похитав головою:

-- То не лев, а гiєна.

Всi навколо захвилювались, а я голосно сказав:

-- Бачите, я сказав правду.

Петер прошепотiв менi на вухо:

-- Ти сказав неправду. Гiєна не лев. Не лови гав на уроках бiологiї...

А чоловiк iз дрючком сказав професоровi:

-- Чому ж ви пускаєте гiєну на сходи? Ось хлопцевi довелося лiзти у вiкно.

Професор нiчого не зрозумiв:

-- У вiкно? Пускаю гiєну?

I раптом професор страшенно зареготав. Вiн аж трусився вiд смiху. Тодi скинув окуляри i протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.

-- Нiчого смiятися, -- зауважив я. -- Гiєна теж небезпечна, вона кусається.

-- Нi, ха-ха-ха... Нi, ця гiєна... ха-ха-ха... -- реготав професор, хапаючися за живiт, мабуть, вiд смiху в нього болiло всерединi.

-- Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла мiль, i я виставив на сходи, гадав, ти вiзьмеш його.

I всi зареготали, та так голосно, що прибiг полiцейський з'ясувати, що тут дiється.

-- Нiчого не сталося, -- сказав двiрник i пирснув зо смiху. -Просто цей хлопчина злякався опудала гiєни i вискочив у вiкно.

Тим часом позбирав я свiй папiр i вiднiс до вiзка.

Отаке буває, коли дуже стараєшся.

Наступного тижня ми вивчали з бiологiї тваринний свiт Африки. Коли вчитель згадав про гiєн, Бруно пiдняв руку i сказав:

-- Хай Цiттербаке розповiсть, як вiн полював на гiєн!

Весь клас закихкотiв, а я зашарiвся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. I хто його знає, що я ще накою.

Що сталося зi мною в трамваї

Якось я вирiшив поїхати до тiтки Зiгрiд. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нiкого не було. Поступово людей ставало все бiльше й бiльше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стiльки, що я не мiг їх порахувати. Трамвай зупинився, i тут почалися мої пригоди. Один лiтнiй чоловiк сказав iншому:

-- Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.

Я почув це i злякався. Чому дорослi кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад i -- просто на ногу жiнцi. Як вона лаялася! Тодi я протиснувся далi назад, став i подумав собi: ви ще побачите, який я ввiчливий. I став зовсiм позаду. Всi сiли. Коли ж я хотiв ускочити в дверi, водiй гукнув:

-- От лобуряка! Прибiгає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!

I трамвай поїхав без мене.

Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував i став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:

-- Таке мале, рябе, а як штовхається!

Я тихенько вiдказав:

-- Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тiєї ж.

Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна лiтня жiнка в чорному капелюсi з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шулiки, не витримала i крикнула верескливим голосом:

-- Вiн ще й сперечається!

Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навiть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова -- срiбло, а мовчанка -- золото", -- i негайно замовк.

Жiнка з крилами шулiки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусiди, чоловiка, що палив люльку:

-- Ну й зухвалий хлопчисько i впертий до того ж.

Чоловiк вийняв люльку з рота i сказав:

-- Але ми теж iнодi поводимося не так, як слiд.

Ззаду протискувались у вагон i так штовхнули чоловiка з люлькою, що вiн ледве втримався на ногах.

До тiтки їхати шiсть зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати лiктями. Що тiльки кричали менi навздогiн дорослi!

Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед -- погано, тупцювати позад усiх -- теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобi десять рокiв i ти нiчого не можеш сказати на свiй захист.

Iнколи менi сниться, що я водiй i мiй трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. I всi вони нiби нiмiють i робляться маленькi на своїх сидiннях. Вони все меншають, а я бiльшаю, зловтiшно смiюсь i лечу з ними темними, тихими вулицями.

А вам таке не сниться?

Чому в мене з рук випав тромбон

Все почалося з того, що на Новий рiк менi дозволили провiдати дiдуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному мiстi. Я дуже зрадiв. Звiсно, зрадiв я не тiльки тому, що знову побачу те мiстечко, а передовсiм тому, що в дiдуся i бабусi зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.

Якось я застав за розмовою трьох дiдусiв. Перший був мiй дiдусь. Другий i третiй -- не мої дiдусi, але я знаю їх давно. Це дiдусi Поллiх i Мюркельмайер. Вони сидiли за столом дуже сердитi i розмовляли так голосно, нiби сварились.

Дiдусь Поллiх сказав:

-- Паулю (це так звати мого дiдуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?

Мiй дiдусь у вiдповiдь:

-- Фрiдрiху, повiр менi, я б охоче пiшов, але з нежиттю i хворим горлом...

А йому дiдусь Мюркельмайєр:

-- Паулю, не кидай нас у бiдi. Вже двадцять рокiв ми робимо це. А що тепер мiсто подумає про нас?

Мiй дiдусь мало не заплакав:

-- Але ж, Евальде, зрозумiй, я просто не можу!

В цю мить вони помiтили мене i почали бурчати -- чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хатi. А я все крутився коло вiкна, намагаючись зрозумiти, про що сперечаються дiдусi. Нарештi збагнув: мiй дiдусь не може грати на тромбонi. Три дiдусi завжди в новорiчний вечiр грають пiсень на баштi ратушi. Мiй дiдусь грає на тромбонi, дiдусь Мюркельмайєр -- на маленькiй сурмi, а дiдусь Поллiх -- на рiжку.

Тепер же мiй дiдусь такий застуджений, що не хоче i не може грати. Два iншi дiдусi дуже непокоїлися i, коли суперечка загострювалась, вони знову присiкувалися до мене, нiби я був винний.

-- Паулю, ти мусиш грати, -- знову й знову наполягали дiдусi.

Але мiй дiдусь тiльки заперечливо похитав головою i крекчучи сказав:

-- Я й так голосу не пiдведу.

Дiдусь Поллiх, мастак на жарти, засмiявся:

-- А що, як Альфонс пiде з нами? Вiзьмiмо його на башту. Вiн замiнить тебе, Паулю.

Мiй дiдусь сердито зиркнув на нього крiзь окуляри:

-- Фрiдрiху, не жартуй. Альфонс же не вмiє грати!

-- Але ж ми повиннi грати, -- правив своєї дiдусь Мюркельмайер. -А то що подумає про нас мiсто?

Дiдусь Поллiх захопився своєю iдеєю:

-- Чому б йому не пiти? Хлопець майже такий, як ти на зрiст. Одягнемо його у твiй кожух i хутряну шапку. Вiн тiльки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нiчого не помiтять.

Всi три дiдусi подивилися на мене.

-- А як пiдiймаються на башту? -- поцiкавився я (у мене ж вiд висоти наморочиться голова).

-- Як? Що за дурнi питання! Звiсно ж, по дерев'яних сходах! -сердито сказав мiй дiдусь i сьорбнув грогу[*] iз склянки. Однак пропозицiя дiдуся Поллiха йому начебто сподобалася, бо вiн покликав мене: [* Грог -- напiй iз рому чи коньяку та окропу з цукром.]

-- А пiдiйди-но сюди!

Я пiдiйшов i став поруч нього. Ще трохи, i я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дiдуся). Обiзвався дiдусь Мюркельмайер:

-- Отже, вирiшили. Менi теж подобається такий вихiд iз становища. Альфонс iз тромбоном стане бiля нас, а ми гратимемо. Тодi буде вже без десяти хвилин дванадцята, i люди не роздивляться, хто там стоїть на баштi.

Бiльше вони зi мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене вiд висоти паморочиться голова.

Настав новорiчний вечiр. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дiдусiв:

-- Ви мов дiти. Облиште хоч раз своє грання...

А менi сказала:

-- Альфонсе, ти щось дуже блiдий.

Але я мовчки влiз у дiдусiв кожух, натяг на вуха його шапку, вiд чого удвiчi поважчав, i пiшов iз дiдусями Мюркельмайєром та Поллiхом до ратушi. Мiй дiдусь стояв бiля вiкна i дивився нам услiд. Його шия, вуха i нiс були вкутанi у величезну вовняну шаль.

Як стали пiдiйматися сходами, дiдусь Поллiх, узяв у мене тромбона, а менi дав рiжка. Але навiть iз рiжком я зумiв зачепитися за поруччя. Рiжок трохи погнувся. Це було погано, але найгiрше чекало нас попереду. Коли ми вийшли з великих поточених шашелем дерев'яних дверей на майданчик башти, у мене аж пожовкло в очах (чом не почорнiло -адже був вечiр?). Внизу, мов маленькi жучки, метушилися люди -- вони поспiшали до ратушi, бо знали: незабаром на баштi має початися концерт.

Дiдусi ще раз нагадали менi:

-- Не дми в тромбон, стiй собi спокiйно, а коли ми закiнчимо, щоб i ти разом iз нами махав шапкою.

Я кивнув i мiцно притис до грудей тромбон. Дiдусi почали концерт. Думаю, вони грали добре. Внизу, наче мурашки, ворушилися люди. Другу пiсню дiдусi пiшли грати на iнший край майданчика. Тут, нагорi, почуваєш себе так, наче ти повис над прiрвою. У мене аж похололо в грудях. В цю мить десь поруч двiчi страшенно гримнуло. Менi здалося, що то пальнули з гармат. Мов божевiльний, я подув у тромбон. З переляку, звiсно. Тромбон застогнав, потiм забурчав.

Дiдусь Поллiх вмить перестав грати i гукнув до мене:

-- Облиш, Альфонсе, облиш!

Вiн знову почав грати, але нiяк не мiг попасти в такт iз дiдусем Мюркельмайєром.

-- Геть! -- зашипiв вiн на мене.

Я вiдiйшов убiк i задивився в чорну глибину на барвистi лiхтарi та натовп. Поруч мене дiдусi грали якихось неймовiрно гарних пiсень. А потiм знову пролунав той самий грiм. Цього разу аж тричi. З переляку я мало знову не подув у тромбон, та в головi блискавично промайнула думка: ти не смiєш дути! I тут я впустив тромбон, а може, вiн просто вислизнув у мене з рук. Я спробував пiдхопити це страховисько, притиснути його до поруччя. Руки в мене заклякли вiд холодного вiтру та страху i були мокрi вiд снiгу, що лежав на поруччi. А тромбон все далi й далi перехилявся через поруччя. В розпачi я вхопився просто за холодне пузо тромбона. Наче велика золота рибина, пропав вiн з очей.

-- Допоможiть! -- зарепетував я. -- Вiн же всiх повбиває!

Дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр перестали грати.

Тримаючи свого рiжка задубiлими пальцями, дiдусь Поллiх запитав мене:

-- Альфонсе, а де тромбон?

Я показав униз. Але тромбон нiкого не вбив. Вiн покотився по даху i застряв там у глибокому снiгу, зачепившись за ринву. На жукiв, тобто на юрбу внизу, посипалася цiла снiгова лавина. Ми бачили, як люди махали нам, чули їхнi вигуки. Я кинувся вниз сходами. Я чув, як позаду сварилися дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр.

-- Це ти запропонував, Евальде!

-- А ти наполiг узяти Альфонса!

Коли я знову вiдчув пiд ногами тверду землю, то трохи повеселiв. Однак в ту ж мить чиясь мiцна рука вхопила мене за вухо, i я почув дiдусiв голос:

-- Що ти, хлопче, зробив iз нами? Вже двадцять рокiв ми даємо чудовi концерти на баштi. Тепер люди смiються над нами. А мiй тромбон, де мiй тромбон?

Цього разу я показав угору.

Не знаю, чого вiд мене завжди хочуть дорослi. Адже тодi нiхто як слiд не дослухався до тих пiсень, дехто в той час уже пiдпалював фейєрверки. Може, люди навiть подумали, що падiння тромбона було в програмi новорiчного вечора.

До речi, дiдусiв тромбон уцiлiв. Наступного дня пожежники полiзли драбиною i дiстали його. Пропав тiльки мундштук. Це найнезначнiша частина тромбона. Звiсно ж, дiдусi кажуть, що мундштук найголовнiший.

Сьогоднi 4 сiчня, а троє дiдусiв усе ще сперечаються, хто з них узяв мене нагору. Я знаю, то був дiдусь Поллiх, але мовчу, бо дiдусi не надто зважають на мої слова. Вони мають мене за невиправного шибеника i йолопа. Вони аж нiяк не самокритичнi. Вся ця iсторiя сталася через дiдусiв нежить. А я хiба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрiвельником -- коли виросту, будуватиму тунелi. I нарештi, про те, що гримiло. Тiльки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратушi. Вiн бив половину, а потiм без чвертi дванадцяту. Уявiть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?

* * *

Ага, ось i панi Цвой.

-- А вже скоро вечiр, вже посутенiло, -- кажу я.

-- Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засiдання, -вiдповiдає вона.

-- Еге ж, -- кажу я, -- тато завжди так говорить, коли приходить додому пiзно ввечерi. Мама каже, що вона цього не зносить.

Панi Цвой нiяковiє i каже: -- Воно то так...

Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.

-- Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, -- весь час приказує вона, смiється i поплескує мене по плечу. Потiм дає менi 50 пфенiгiв на зворотний шлях -- 20 пфенiгiв на проїзд i 30 на лимонад.

Тiльки випивши на вокзалi ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництвi я так i не здав те оповiдання, що написав на конкурс -- воно лишилось у мене в кишенi. Але туди я бiльше не пiду. Краще вiдмовлюся вiд конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?

Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповiдання, напишiть у дитяче видавництво.

Ваш Альфонс Цiттербаке.

Частина II

Озеро Кюдер, що бiля нашого мiста, невелике, але дуже поросле очеретом. Одначе дехто в ньому купається. А я там проводжу цiлi днi -готуюся до першостi школи з плавання. Заважають водоростi, але дарма, я наполегливо тренуюся, бо вважаю, що хоч i важко в навчаннi, зате пiзнiше, на змаганнях у басейнi легко вирвуся вперед. Он радянський чемпiон свiту iз стрибкiв у висоту Брумель тренувався iз свинцевим поясом i в черевиках iз свинцевими пiдошвами. А я вправляюсь серед водоростей. Пропливши дистанцiю двадцять разiв i добряче втомившись, лягаю на пiсок, весь у зеленiй рясцi, з баговинням у волоссi. Уявляю, як пiд час шкiльних змагань усi на трибунах захоплено вiтатимуть мене i хором гукатимуть: "Альфонс, Альфонс!"

Аж раптом чую жiночий крик. Бачу, жiнка стоїть у човнi недалеко вiд острова i махає руками.

Якусь мить я спостерiгав за нею, але вона все не заспокоювалася. Тодi я ввiйшов у воду i поплив до тiєї жiнки. Врятувати людину -- це ж прекрасно! Ти вчинив по-геройському, i тебе всi шанують. Виявилось, її човен застряв у баговиннi й дуже розгойдався. Коли я пiдплив ближче, жiнка сказала:

-- Я звiдси не виберусь, тут так заросло...

-- Не турбуйтесь, я вас врятую! -- гукнув я.

-- Ой-ой! -- забiдкалася жiнка. -- Цього ще не вистачало!

-- Заспокойтесь! Покладiться цiлком на мене -- я майже майстер з плавання стилем брас серед школярiв! Не бiйтеся, усе буде гаразд!

Та далi сталося таке, чого я досi не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жiнка була не уважна, але коли я спробував улiзти в човен, вiн перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у водi, з зеленим баговинням у волоссi, жiнка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) i зашарiвся. Найнеприємнiше те, що я завжди червонiю, навiть без причини.

-- Нiчого, -- сказав я, -- ходiмо он туди, на острiвець, -- там ви будете справдi врятованi.

Жiнка знову влiзла в човен, i я попхав його до острiвця. Там ми посiдали поруч. Жiнка роззулася i вилила на пiсок воду з туфель.

-- Дуже вдячна за порятунок, -- тихо мовила вона. -- А вудки пропали... Справдi, дуже вдячна.

-- Ет, це не бiда, -- вiдказав я. -- Я ж говорив, що залюбки врятую вас.

Але жiнка, мабуть, не дуже радiла, що її врятовано. Вона мовчала.

-- Озеро дуже заболочене, правда? -- аби не мовчати, сказав я.

I раптом жiнка почала смiятися. Здавалося, тому смiховi не буде кiнця.

"Може, у неї сонячний удар", -- злякано подумав я i став пригадувати, як навчав нас пан Фiлькендорф рятувати потерпiлих вiд сонячного удару. У мокрому одязi, вся в зеленому баговиннi, жiнка качалася по пiску.

-- Просто неможливо, -- приказувала вона, -- помру зо смiху... хто ж iще мiг бути... це ж Альфонс Цiттербаке... хто рятує мене i перекидає човна, переплутує мої вудки... не можу повiрити... Альфонс Цiттербаке...

Мене мов громом приголомшило. Звiдки вона знає мене? Та ще й смiється надi мною.

-- Ти ж Альфонс? -- запитала вона i ласкаво поплескала мене по щоцi. А я цього взагалi не люблю.

-- Так! -- стримано пiдтвердив я. -- Це справдi я, ваш рятiвник Альфонс Цiттербаке.

-- I ти не впiзнаєш мене? -- запитала жiнка i змахнула зi своєї брови нитку баговиння. Я уважнiше придивився до неї i вмить зблiд. Упiзнав! Це ж панi Цвой! Це їй розповiдав я тодi про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якiй усi смiються надi мною i нiхто не сприймає мене всерйоз.

-- От так зустрiч! -- сказала вона. -- Яка зворушлива зустрiч!

-- Гм, я теж радий зустрiчi з вами, панi Цвой, -- промимрив я.

-- Так, любий Альфонсе, -- витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала панi Цвой. -- Нам доведеться довгенько посидiти на цьому острiвцi. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, -- i вона показала на свiй мокрий одяг, що прилип до тiла, а по-друге, мене може затримати рибiнспектор Шмiдтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвiл на ловлю риби, а Шмiдтке ой який суворий!

-- Я можу перепливти на той берег, -- сказав я.

-- Нi, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселiше.

-- А що менi робити? -- невдоволено пробурчав я. -- Можу шiсть разiв пiдтягтися на руках або зробити стiйку на головi -- сiм хвилин стою! Це рекорд нашого класу.

Панi Цвой засмiялася.

-- Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.

Я розповiв їй про свої пригоди з шiстдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на "кротовi". Панi Цвой безугавно смiялась.

-- Ви давно висохли, -- зауважив я. -- А я вже стомився розказувати.

-- Нi, Альфонсе, розповiдай далi. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! -- приказувала вона.

Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а панi Цвой не вiдпускала мене, i я весь час розповiдав.

Як я програв змагання слiдопитiв

Всiм класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два днi -- суботу i недiлю. Я вперше їхав разом з усiма i дуже радiв. Адже ми будемо спати в сараї i самi куховарити. На жаль, iз самого початку подорожi у мене почалися прикрощi. Все через те, що мама наготувала менi велику валiзу.

-- Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в походi, -- приказувала вона, кладучи у валiзу ту чи iншу рiч.

А тато ж учора застерiгав:

-- Тiльки не накладай хлопцевi багато. Вiн же сам усе нестиме. В дорогу беруть тiльки найнеобхiднiше.

Менi й самому хотiлося взяти тiльки найнеобхiднiше, але мама вважала, що й валiзи замало. Бо коли похолоднiє, мовляв, то будуть потрiбнi пiдштанки i товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботi.

Тiльки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали смiятися.

-- Що за дурний смiх? -- крикнув я, хоч i розумiв, що смiються надi мною та моєю валiзою.

Ервiн був iз рюкзаком. Смiючись, вiн сказав усiм:

-- Альфонсовi потрiбен носильник! Може, замовимо?

-- Я ще посмiюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а менi в пуловерi буде тепло, -- вiдрiзав я.

Всi зареготали ще дужче.

-- В червнi не буває холодно i пуловер нi до чого, -- не вгавали вони.

Я розсердився не на жарт.

-- А якщо в дорозi пiде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! -закричав я.

Усi знову засмiялися. Вони гадали, нiби я хочу, щоб нас застав дощ. Пiд час нашої першої подорожi! На щастя, прийшов Гаррi, наш вожатий.

Всi замовкли i тiльки презирливо позирали на мене, а я мовчав.

Петер почав шикувати нас.

-- Рiвняйся! -- скомандував вiн.

У строю я став поруч Бруно i поставив бiля себе свою пузату валiзу.

-- Альфонсе, глянь, твоя валiза псує стрiй, -- пробурчав Петер.

Я поставив валiзу перед строєм. Петер лишився задоволений i хотiв уже доповiсти Гаррi, що загiн вишикувано. Вiн пiшов уперед i перечепився через мою валiзу. I знову прикрощi. Всi сказали, що я iз своєю валiзою порушую дисциплiну. А в нiй же тiльки найнеобхiднiше, так сказала мама.

Вже на вокзалi я помiтив у себе на руках пухирi. Це вiд валiзи. У поїздi нашi спiвали веселих пiсень, а я шукав у валiзi рукавицi. Вони були б так до речi для моїх пухирiв. Але мама, певно, подумала, що в червнi рукавицi не потрiбнi.

До нашого сарая треба було йти три кiлометри. Через кiлометр Гаррi взяв у мене валiзу. Вiн чудовий хлопець. А iнших це розсердило. Петер пробурчав:

-- Через його валiзу перечепився голова ради загону, а за нього несуть iншi!

Прийшли. У сараї було повно свiжої соломи. На лузi ми запалили вогнище i стали спiвати пiсень.

Наступного ранку мало вiдбутися змагання слiдопитiв. Три групи за компасом повиннi були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тодi Бруно запропонував:

-- Вiзьмiмо Альфонсову валiзку i заховаймо.

Всi пiдтримали його, i то iз зловтiхи. Я погодився. Гаррi не заперечував. Мої речi склали в ковдру. Потiм Луїза, Поллi та Сiмон пошепталися з Гаррi, i вiн вiдправив їх кудись iз валiзою. Тепер це був скарб. Ми роздiлилися на три групи.

Спочатку вирiшили, що нашу групу поведе Ервiн, та Гаррi порадив iнакше:

-- Альфонс Цiттербаке добровiльно вiддав у наше розпорядження свою валiзу, то нехай вiн поведе вашу групу.

Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!

Кожна група мала свiй маршрут. Хто перший знайде заховану валiзу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста крокiв вулицею, потiм три тисячi крокiв на пiвнiч, тодi кiлометр на захiд i там шукати.

Я наказав своїй групi рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на пiвнiч. Я витяг iз кишенi компас, що його дав менi Гаррi. Покрутив. Де ж та пiвнiч? Всi нетерпляче позирали на мене.

-- Швидше! -- пiдганяли вони. -- Ми гаємо час.

Я показав праворуч. Бруно не витримав:

-- Менi здається, пiвнiч має бути в iншому напрямку.

Менi теж мало вiрилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир i тому крикнув:

-- Бруно, не порушуй дисциплiни!

I той замовкнув.

Далi шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крiзь нього, ми подряпали собi ноги.

-- Пiонери вмiють переборювати труднощi! -- не припиняючи рахувати, кинув я. Iншi теж рахували. Я наказав групi зупинитися.

-- Вам не треба рахувати. Рахує командир, -- оголосив я i далi рахував сам. -- Тисяча сорок вiсiм, сорок дев'ять...

Раптом Ервiн заверещав i вiдскочив за дерево.

-- Знайшов скарб! -- закричали всi.

-- Нi, -- вiдказав Ервiн. -- Там ящiрка.

Ми всi залягли, вичiкуючи, -- може, та ящiрка з'явиться знову? I тут я згадав про скарб:

-- Мерщiй вставайте! Треба йти далi!

А скiльки ж я нарахував крокiв? Вiсiмсот дванадцять чи двi тисячi двiстi вiсiм? Через ту кляту ящiрку я збився з рахунку. Проте я нiчого нiкому не сказав.

Раптом лiс розступився, i ми опинилися перед великим полем жита. Далi йти було нiкуди.

-- Ще триста крокiв, -- пошепки сказав я. -- Вперед.

Одначе група не послухалася. Ервiн навiть покрутив пальцем бiля лоба.

-- То я пiду сам! -- спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестiло i хилилося менi до самiсiньких нiг.

-- Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!

Бiля моєї групи стояв якийсь чоловiк. Я повернув назад. Може, вiн знає, куди нам треба йти? Проте чоловiк не дав менi й слова сказати.

-- Ти пiонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хлiб!

I чого вiн менi тiльки не наказав! Виявилося, що вiн -- бригадир мiсцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильнi. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервiн погодився з бригадиром:

-- Цiттербаке все робить сам. I хтозна, куди вiн нас завiв.

Ми знову йшли мовчки i рахували. Зробили три тисячi триста сорок два кроки, обiйшли якесь велике озеро i попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колодi, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячi триста вiсiмдесят шiсть крокiв i зупинилися перед залiзничним насипом.

-- З того боку неодмiнно має бути скарб, -- промимрив я, але нiхто менi не йняв вiри. Ми ще довгенько поневiрялися. Група перешiптувалась. Вони хотiли мене вiдлупцювати, якби я завiв їх у болото.

Раптом зовсiм близько почулися голоси.

-- Гаррi! -- закричали ми i навiть спробували бiгти, але не змогли. I як це ми опинилися за нашим сараєм? Двi iншi групи давно вже повернулися, попоїли i навiть каструлi вишкребли. На наше щастя, Гаррi залишив для нас трохи їжi.

-- Де ви ходили? Вже двi години, як ми тут. Гаррi вже став побоюватися за вас, -- галасували всi навколо нас.

А моя голодна група сидiла на землi i наминала манний суп. Я став доповiдати Гаррi.

-- Навiть не знаю, чому так сталося, -- почав я.

-- А покажи менi на компасi, де пiвнiч, -- звелiв Гаррi.

Я показав. Гаррi сплеснув руками:

-- Якраз навпаки! Стрiлки компаса спецiально пофарбованi в рiзнi кольори.

-- Мене ж не було тодi, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворiв на свинку.

Але ж хiба це виправдання для них?

Мов на зло, скарб розшукала дiвчача група, яку вела та чванькувата Зiгрiд. Мою валiзу! Пiсля гри я нiяк не мiг зачинити валiзу. Мама наклала менi дуже багато необхiдних речей, але я ними так i не скористався. Згодом Зiгрiд написала такий допис до нашої стiннiвки:

"Наше змагання слiдопитiв.

Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валiза Альфонса Цiттербаке. Наша група перемогла. А Цiттербаке повiв свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Цiттербаке не знав, де пiвнiч, i неправильно порахував кроки. Тепер усi називають Цiттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!"

Отаке написала Зiгрiд. Той допис читала вся школа. Я розповiв про все татовi. Вiн каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна рiч, а самокритика ще краща. Але я iншої думки. Хiба у всьому винен тiльки я? Винна валiза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похiд я не брав стiльки речей. Про це вiн поговорить iз мамою. Ту Зiгрiд я теж критикую, -- бiльше не розмовляю з нею. А всi на мене сердяться. Хiба це справедливо?

Як я проводив домашнiй телефон

Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частiше радитись, наприклад, коли виконуємо домашнi завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити i запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємнi телеграми. "Будь ласка, привiтай тьотю Емiлiю" могло б означати: приходь о третiй до грота в парку. Чи щось подiбне. Така iдея спала на думку Бруно тому, що нашi будинки поруч. Вона менi теж сподобалася.

-- А де ж ми вiзьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.

-- Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!

-- А коли буде проводити не пошта, то де ми вiзьмемо телефонний апарат?

Бруно розповiв менi про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кiнцiв довгого шматка шпагату прикрiплюють по кришечцi вiд коробки з-пiд вакси або чогось iншого. Над кришечками натягують пергаментний папiр.

Все це ми проробляємо. Бруно iде в один куток кiмнати, я -- в iнший. Кришечку тримаю бiля вуха.

-- Нiчого не чути, -- кажу я.

-- Зараз буду шкрябати.

Бруно шкрябає по паперовi. Справдi, в коробочцi шарудить. Чути досить чiтко. Потiм шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота i щось говорить. Спочатку я не розумiю нiчого. Та коли вiн починає говорити голоснiше, чути добре:

-- Чудовий телефон, правда ж, Цiттербаке?

-- Так! -- кричу я.

Бруно теж зрозумiв. Це ж так просто! Папiр, шпагат, коробочка з-пiд вакси -- i телефон готовий.

-- Протягнемо шпагат вiд квартири до квартири i тодi зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, i другий бере коробочку.

Ми вийшли у двiр. Нашi будинки стоять зовсiм поруч. Бруно живе на першому поверсi, я -- поверхом вище.

-- А тепер давай протягнемо шпагат через двiр вiд квартири до квартири, -- запропонував Бруно.

Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило вiд будинку до будинку. Вийшло багато вузлiв, i я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кiмнати.

-- Треба просвердлити у вiкнi дiрку, -- сказав Бруно.

Менi не хотiлося цього робити, i я запропонував:

-- Можна причепити телефон до вiкна знадвору. Коли ти подзвониш, я вiдчиню вiкно, i будемо говорити.

-- А якщо я подзвоню вночi? Тодi ти не почуєш i не вiдчиниш вiкна.

-- А чому це вночi? -- здивувався я.

-- Ну, коли влiзе злодiй або так просто...

Це мене переконало, i ми стали свердлити дiрку. На жаль, ми зламали татiв свердел, та хоч те добре, що зламався вiн у ту мить, коли робота була майже закiнчена.

Приладнавши телефон у мене, ми заховали його пiд лiжком, а другий кiнець шпагату опустили надвiр. Тепер треба протягти його в кiмнату Бруно.

-- Проведемо над цим деревом, -- дiловито сказав Бруно. -- Вилазь на дерево, мiцно прив'яжи проводку до гiлки, а далi потягнемо в нашу квартиру.

-- Гаразд, -- погодився я, хоч i не дуже менi хотiлося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, i до того ж, це дерево -- не просто дерево, а слива панi Матнер.

Водночас менi так хотiлося мати таємний телефон! Тримаючи кiнець шпагату в зубах, я видерся на сливу й мiцно прив'язав його до гiлки. Знову Бруно допомагав менi порадами.

-- Здається, нiби справдi натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тiльки слiдкувати, щоб нiхто не вiшав на неї бiлизни.

Раптом до моїх вух долинув крик панi Матнер.

-- А побий його лиха година! Цiттербаке на моїй сливi!

Я не встиг злiзти, а Бруно накивав п'ятами.

-- Менi зовсiм непотрiбнi вашi сливи, -- сказав я i залився рум'янцем.

Панi Матнер тiльки зловтiшно засмiялась:

-- А чого ж ти на сливi? Не вигадуй казочок. А сливи ж iще зеленi!

-- Та не треба менi ваших слив! Мама щойно купила в магазинi п'ять фунтiв!

-- А що ж ти тодi робиш на моєму деревi, га? -- запитала панi Матнер.

Мама радить завжди бути чесним, i я вирiшив признатись :

-- Я проводжу телефон.

Але це не заспокоїло панi Матнер. Навпаки, вона ще дужче розсердилася.

-- Телефон? -- перепитала вона. -- Не забивай менi баки своїми вигадками! Ти що, глузуєш надi мною?

В будинку стали вiдчинятися вiкна.

-- Еге ж, Цiттербаке на сливi. А в мене обiрвали агрус, -- почувся чийсь голос.

Менi хотiлося негайно обернутися в той бiк i сказати, що я взагалi не їм агрусу, а тим бiльше у своєму дворi. Обертаючись, я спiткнувся i впав додолу. Прямо пiд ноги панi Матнер. Я скочив на ноги i кинувся навтiкача. Ще почув, як панi Матнер гукнула менi вслiд:

-- Ось я розповiм твоїй матерi.

У дверях мого будинку я зустрiв Бруно.

-- Утiк, Цiттербаке?

Ох, який я був сердитий!

-- Та втiк, але ж тепер усi думатимуть, що я крав сливи. I що, як про це довiдається мама?

Та Бруно думав тiльки про телефон.

-- Проводити низом не годиться, треба спробувати горою.

-- По зовнiшнiй стiнi будинку? Дерись туди сам!

-- Навiщо дертися? Проводитимемо вiд квартири до квартири.

-- А хто нам дозволить ходити по квартирах, i що ми казатимемо людям?

-- Це я сам владнаю.

I Бруно таки все владнав.

-- У школi нам дали завдання обмiряти зовнiшню стiну будинку, -сказав вiн пановi Гонфенгайту, який живе над нами.

Той буркнув:

-- Новомоднi витiвки.

Але зайти дозволив. З вiкна пана Гопфенгайта Бруно опустив шпагат униз. Коли надворi знову все стихло, я прив'язав кiнець проводки до свого вiкна. Потiм треба було тягти проводку до сiнешнього вiкна, далi до Мiхалакiв, тодi до Штенiв i, нарештi, вниз до вiкна Бруно. Це не так просто -- передати провiд од вiкна пана Гопфенгайта до сiнешнього вiкна. Бруно знову знайшов вихiд iз становища. Менi довелося розшукати камiнця i прив'язати його до кiнця шнура.

-- Розгойдай камiнця так, щоб вiн долетiв до сiнешнього вiкна, а там я вхоплю його i прив'яжу проводку, -- сказав вiн.

Бруно висунув свою круглу голову з сiнешнього вiкна i гукнув:

-- Розгойдуй!

Я почав гойдати. Тiльки-но я добре розгойдав камiнця, коли це розчинилося вiкно панi Матнер. Вона, певно, помiтила камiнця, що саме пролiтав повз її вiкно, i спробувала його схопити. Угледiвши мене, вона крикнула:

-- Та хай його поб'є лиха година, цього Цiттербаке! Спершу вилiз на мою сливу, а тепер хоче побити менi вiкна!

Пан Мiхалак теж виглянув iз вiкна. Вiн уже почув од Бруно про обмiрювання будинку, i тому сказав панi Матнер:

-- Не чiпайте хлопцiв! Вони працюють для науки.

Панi Матнер сказала, що ми плетемо небилицi, а наша наука -- це те саме, що й краденi сливи. Ще й порадила пановi Мiхалаку займатися його власними справами.

Камiнець усе ще розгойдувався, i панi Матнер знову мало не спiймала його.

Я так розхвилювався, що випустив з рук шпагат. Камiнець ударив по сливi так, що зеленi сливи посипалися градом.

В цей день ми не встигли провести телефон, бо весь будинок тiльки й говорив, що про нас. Через цей телефон у мене була ще й не зовсiм приємна розмова з мамою.

Наступного дня у нас вийшло. Ми провели проводку до вiкна Штенiв, а тодi вниз до вiкна Бруно.

-- От i все, Цiттербаке, -- сказав Бруно.

-- Так, все готово, -- сказав я.

-- Все гаразд, -- сказав Бруно (звiсно, у нього не було прикрощiв, вiн полишив їх менi). -- Все гаразд, Альфi. Отепер ми як слiд поговоримо по телефону.

I ми розiйшлися по своїх кiмнатах. Я взяв кришечку i притулив до вуха, але нiчого не було чути. Прочекав двi години, а тодi пiшов до Бруно. Його мама сказала, що вiн давно пiшов грати в футбол. Сердитий, побiг я до нього. Бруно саме забив гол.

-- Чому ти не подзвонив? -- запитав я.

А вiн:

-- Зараз у мене часу нема, але менi здається, з проводкою не все гаразд. Перевiр ще раз.

Я перекривив його.

-- З мене досить, не хочу бути злодiєм, що краде сливи, i не хочу обдурювати пана Гопфенгайта.

Бруно побачив, що я розгнiвався, i полагiднiшав.

-- Подзвоню тобi сьогоднi ввечерi, -- сказав вiн. -- А ти щоб вiдповiв менi росiйською.

-- Гаразд, -- великодушно погодився я. -- Тричi пошкрябаєш.

Ввечерi знову нiчого не було чути. Я вiдчинив вiкно i крикнув через двiр:

-- Бруно, ти подзвониш нарештi?

Його вiкно було за деревами. Аж ось i вiн обiзвався до мене:

-- Ти здурiв, чи що? Дзвоню тобi вже чверть години, а ти мовчиш!

-- Перевiряй проводку i вивчай слова сам! -- сердито крикнув я.

В цю мить повiдчинялися вiкна у панi Матнер i пана Мiхалака i звiдти залунало:

-- Тихiше! Хай вам всячина! Лиха година!..

Цього вечора я лiг спати сердитий, а вночi не раз прокидався вiд шкряботiння. Так, я добре чув його. Це дзвонив Бруно. Я подумав, що коли вiзьму телефон i Бруно скаже, що до них влiз бандит, менi, мабуть, доведеться побiгти i вигнати бандита. Бруно страшенний боягуз. Я сам упораюся з бандитом, а Бруно сховається пiд ковдрою. Але брати телефон менi не хотiлося. Проте шкряботiння не припинялось. Я взяв коробочку i тихо сказав:

-- Цiттербаке слухає. Що там таке?

У коробочцi -- нiчичирк. Може, Бруно втiк? А може, скоїлося щось ще гiрше? Я вiдчув, як у мене волосся стало дибом, а по спинi наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:

-- Бруно, вiдповiдай же! Чи ти ще живий?

Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло свiтло. У дверях з'явилася мама, в халатi наопашки.

-- Що тобi, Альфi? -- схвильовано запитала вона i потермосила мене. -- В чому справа?

-- Я... коли з Бруно щось сталося... весь час дзвонить телефон...

-- Що дзвонить?

-- В коробочцi шкрябає, кажу...

-- Що шкрябає? Альфi, тобi приснилося щось страшне. Може, ти захворiв?

-- Ну, а ти хiба нiчого не чуєш? -- запитав я. -- Чуєш, як шкрябає?

-- То ж дощ iде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вiкно.

I справдi, надворi йшов дощ.

Мама дала менi випити ковток якогось напою i добре вкрила ковдрою.

-- Тобi щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!

Вранцi я викинув свiй телефон на смiтник. I тут я зустрiв пана Гопфенгайта.

-- Ну як, обмiряли будинок? -- буркнув вiн.

-- То ми проводили телефон, -- зiзнався я.

Пан Гопфенгайт не зрозумiв мене. Зате Бруно добре зрозумiв, коли я йому сказав:

-- Можеш дзвонити кому хочеш, а менi зась!

-- Чому це? -- здивувався вiн. -- Учора ввечерi у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.

Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"

Якось приїхала до нас iз Захiдної Нiмеччини моя двоюрiдна бабуся Паулетта. Бабусi завжди хорошi. Я люблю бабусь i бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощi. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:

-- Ось ви, злидарi зi Сходу...

I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:

-- Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?

Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.

Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:

-- Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.

Тато насупився.

-- Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта -- твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.

Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.

-- Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж? -- усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину. -- Це вам знадобиться. Тут же його нема.

Цiлком спокiйно тато сказав:

-- Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.

-- Будь ласка, -- звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, -- принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.

Тiтка Паулетта побачила.

-- Ну, гаразд, коли так, -- сказала вона, -- але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема! -- I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.

-- Це справжня американська жувальна гумка! -- урочисто проказала бабуся.

Тато не витримав:

-- Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.

Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" -- було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру -- її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.

Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.

-- О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.

-- Хай так, -- не заперечував тато. -- А яка квартплата?

Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:

-- Тато має рацiю, а жувальна гумка -- то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.

-- Альфi, -- стурбувалась бабуся Паулетта. -- А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?

"Що за дурницi, -- подумав я. -- Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".

-- Гумку треба тiльки жувати! -- вигукнула бабуся.

-- Чому тiльки жувати? -- здивувався я. -- Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.

-- Та нi ж бо! -- схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. -Жувальна гумка тiльки для жування!

Якесь безглуздя та й годi.

-- Скiльки ти з'їв? -- злякано запитала бабуся.

-- Ну, так... чотири плитки чи п'ять.

-- Ой горенько! -- скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню. -- Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?

Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.

-- Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? -- запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.

-- Це ось так, -- сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати. -- Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.

-- Як безглуздо! -- не витримав я. -- Це ж так жує жуйку корова.

Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.

Раптом бабуся перестала жувати.

-- М-м-м... -- вирвалося в неї з рота.

Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:

-- Це так завжди мимрять, коли жують гумку?

Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося "м-м-м..." i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити "м-м-м"!

Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.

Менi було так смiшно -- що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.

Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.

Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:

-- Знаєш, Альфi, то вчора вийшло погано, але повiр менi: жувальна гумка -- чудова рiч! Коли ти кiнчив жувати i хочеш їсти чи палити, тодi витягаєш її i де-небудь прилiплюєш.

Якби я не брав бiльше гумки в рот, то не було б i прикрощiв. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб нiхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота i прилiпив пiд столом. Такi тримається. Тодi я ще прилiпив одну знизу до тарiлки, одну за вухом, хоч i розумiв, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вiсiм гумок, якi ще були в пакетику, я прилiпив їх до сидiння стiльця. Вийшов нiби садочок iз пластилiнових дерев. Ну, а потiм почалися прикрощi.

Мама приготувала обiд i покликала нас:

-- Iдiть їсти печеню! Тiльки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стiльця, бо тут не вистачає.

Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку i щоб у мене були чистi руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стiльця i занiс у кiмнату. Мама послала мене також по суп i компот. Тим часом бабуся Паулетта i тато вже посiдали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка -- печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, i вона смачна.

Пiсля їжi ми збиралися пiти на прогулянку, повставали, сидiла тiльки бабуся.

-- Ти ж, напевно, пiдеш з нами? -- запитала мама.

Бабуся Паулетта чомусь скривилася i вiдповiла:

-- Я... я... не... не можу.

Ми перезирнулись.

-- Тобi недобре? -- стурбувалася мама. -- Чи в тебе, може, ще болить рот?

Бабуся Паулетта жалiбно похитала головою.

-- Я не можу звестися на ноги, -- сказала вона. -- Мабуть, у мене прострiл. Може, тут у вас на Сходi таке повiтря, що вiд нього буває прострiл.

Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стiльця. Мама i тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. I тут я згадав про сорок вiсiм жувальних гумок! Зрозумiло, чому бабуся Паулетта прилипла до стiльця.

-- До побачення! Пiду попереду! -- кинув я i подався геть.

Отакий був у нас Великдень, iз прикрощами. Мама перестала зi мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.

Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Вiн сказав їй:

-- Так тобi й треба, що ти приклеїлася. Тi янкi, якби могли, всiх людей поприклеювали б на свої гумки.

Всi троє дорослих розсердилися на мене. Я бiльше не жую цiєї поганi. Прикро тiльки те, що мiй Чистун знайшов прилiплену пiд столом гумку i занiс до себе в клiтку. Коли вже вiн щось ухопить у свiй дзьоб, то нiзащо не вiдбереш.

Хай йому всячина, тому великодню!

Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами

Мабуть, нiколи в життi я бiльше не їстиму макаронiв i помiдорiв. Вiд самої згадки про них менi стає погано. А було ось як.

В суботу наш клас поїхав на екскурсiю. Як це було чудово! Ми спали в барацi на солом'яних матрацах. Приємно пахла свiжа солома. Самi варили собi їсти. Першого дня готували дiвчатка -- гороховий суп i сосиски. Другого дня дiвчатка приготували суп iз локшиною i м'ясо.

Наступного дня мала вiдбутися мандрiвка до руїн замку. Бруно сказав менi:

-- Щось не хочеться плентатись до тих руїн. Це ж далеченько -кiлометрiв з п'ять буде.

Я вiдповiв:

-- У мене теж нема охоти. Ми з татом уже були там.

-- Давай залишимося, -- прошепотiв Бруно.

-- Нi, так не годиться, -- вiдповiв я теж пошепки. -- Дисциплiна є дисциплiна.

Бруно невдоволено кивнув, а потiм скорчив страшну пику.

-- Я дещо придумав, Цiттербаке, -- сказав вiн. -- Ось побачиш.

А що вiн придумав -- не сказав.

Наступного дня Гаррi, наш пiонервожатий, знову призначив куховарити дiвчаток, але тi вiдмовилися, їм теж хотiлось побачити руїни. Раптом обiзвався Бруно:

-- У мене пропозицiя. Ми з Цiттербаке вмiємо куховарити, то й побудемо сьогоднi за кухарiв.

Всi здивувались, а Гаррi нам просто не повiрив. Але Бруно так розходився, що Гаррi таки погодився. Всi пiшли, а ми з Бруно залишилися куховарити. Бруно навiть не схотiв вислуховувати вiд дiвчаток поради. Коли всi пiшли, вiн запитав мене:

-- А ти вмiєш куховарити, Цiттербаке?

-- Так, -- сказав я. -- Можу насмажити смачної картоплi.

Зупинилися на смаженiй картоплi. Але тiльки поговорили, та на тому й кiнець. Смажити картоплю передумали, а як приготувати щось iнше, я не знав.

-- А я гадав, ти вмiєш куховарити, -- сердився Бруно.

-- Чому ж саме я? Це ж ти не захотiв iти разом з усiма! -обурився я.

-- А чому я? -- гарячкував Бруно. -- Ти ж сказав, що не хочеш iти до руїн, бо вже бачив їх!

Трохи посперечавшись, ми знову заходилися думати, що ж готувати.

-- Треба щось зварити, -- вголос мiркував Бруно. -- Без обiду не можна. У мене самого вже бурчить у животi. Як же так без обiду?

-- Я залюбки попоїв би макаронiв з томатним соусом.

Це я чудово придумав.

-- Гаразд, -- погодився Бруно. -- Якщо ти бiльше нiчого не вмiєш, давай хоч це приготуємо.

Ми пiшли до сiльської крамницi й попросили макаронiв.

-- Скiльки фунтiв? -- запитала продавщиця.

Ми здивовано переглянулись.

-- Хвилинку, -- попросив я її, -- ми зараз повернемось.

Надворi ми стали гадати, скiльки ж фунтiв узяти. Нас двадцять п'ять чоловiк i пiонервожатий. Бруно гадав, що треба купити двадцять п'ять фунтiв. А я думав, що пiвфунта макаронiв на людину досить. Ми вернулись в крамницю i купили дванадцять фунтiв. Бруно попрохав також дванадцять фунтiв помiдорiв.

-- Е, хлопче, на початку лiта помiдорiв не буває! -- продавщиця, мабуть, гадала, що ми смiємося над нею.

-- Хвилинку, -- заїкаючись, попрохав я. -- Нам треба ще раз вийти.

Надворi Бруно пробурчав:

-- Таке запропонував! Макарони без помiдорiв не пiдуть.

Що я мiг сказати? Ми вернулися в крамницю, i я запитав:

-- А чогось iншого у вас нема?

Продавщиця, мабуть, здогадалася, що нам треба:

-- Є консервованi помiдори у банках.

Ми були врятованi. Купили дванадцять банок помiдорiв i всi покупки принесли в табiр. Бруно вiдразу ж заходився розпалювати вогнище. Зрозумiло, чому. Бруно не вмiє куховарити. Отже, вiн хотiв бути за кочегара, а менi лишалася кухня. Вiн розпалив у плитi величезне вогнище i все пiдкладав дров, а я ходив сюди-туди по кухнi.

-- Ну, Цiттербаке, -- запитав мене Бруно, -- скоро варитимеш?

-- А чому саме я? Я не знаю, як варити макарони з помiдорами! -закричав я.

Ми знову посперечались, але нiчого не вдiєш, обiд треба готувати. Мама варить макарони якось у водi. Я намагався пригадати, як саме.

-- Принеси води! -- трохи подумавши, звелiв я. Ми висипали макарони в каструлю, налили туди трохи води i все це поставили на вогонь.

-- А помiдори?

Я знову мало не посварився з Бруно.

-- Ти не маєш нiякого уявлення про кулiнарiю! -- крикнув я. -Помiдори вкинемо наостанку.

Поки варилася повнiсiнька каструля макаронiв, ми тим часом пiшли пограти в бадмiнтон.

Десь за годину Бруно раптом закляк iз ракеткою в пiднятiй руцi.

-- Цiттербаке, щось смердить! -- крикнув вiн. Я хотiв заперечити, але й сам вiдчув запах. Вiн долинав з кухнi. Ми прожогом кинулися туди. Каструля димувала й шипiла. Фунтiв зо два макаронiв здулися над каструлею i, мов довгi бiлi черев'яки, падали на плиту. Пiд каструлею теж лускотiло й шипiло. Ми перекинули каструлю над великою мискою, хотiли висипати макарони. Але висипалась тiльки частина. Решта макаронiв прикипiли до дна i не випадали. Ми втупилися в каструлю. Скидалося на те, що ми зварили купку вугiлля.

-- Може, вистачить тих, що висипалися? -- стиха промовив Бруно. Висипалося чимало. Ми вишкребли каструлю i знову налили води. Бруно покуштував уцiлiлих макаронiв i вiдразу виплюнув, просто менi на черевик:

-- Ще зовсiм сирi, -- сказав вiн.

Ми поставили макарони доварюватись, а самi знову пiшли грати в бадмiнтон. Перегодом Бруно згадав;

-- Цiттербаке, а пiди поглянь, чи не закипiла вода.

-- А як дiзнатися, чи кипить? -- запитав я. -- Вдома ми кип'ятимо воду в чайнику. Коли кипить, чайник посвистує.

Велика каструля не свистiла. Бруно порадив менi встромити пальця в каструлю -- тодi, мовляв, буде видно, закипiло чи нi. Я пiшов на кухню i зробив так, як вiн порадив. В ту ж мить я закричав, вискочив надвiр i, мов навiжений, заходився дмухати на червоний ошпарений палець.

-- Отже, кипить. Все гаразд, -- нiби нiчого й не сталося, сказав Бруно. Я сiв на траву. Палець так болiв, що грати в бадмiнтон бiльше не хотiлося.

Потiм ми досипали в каструлю ще макаронiв i варили їх зо двi години. Цього разу вони не пригорiли, а тiльки трохи розварилися.

-- Погано, -- сказав Бруно. -- Та будемо вважати, що це суп iз макаронами.

Ми вiдкрили банки i висипали помiдори в каструлю.

-- А тепер покуштуй! -- запропонував Бруно. Я взяв велику ложку i сьорбнув. Пiсля цього з пiвгодини я не мiг сказати й слова, так обпiк рота. Суп мав якийсь дивний присмак. Чогось йому бракувало.

-- Не солоний, -- пояснив Бруно. I справдi, суп треба посолити. Ми стали мiркувати, скiльки ж треба солi. Я гадав, що для двадцяти шести чоловiк вистачить чотирьох фунтiв. Бруно був iншої думки.

-- Трьох фунтiв вистачить, -- сказав вiн.

Ми висипали в каструлю три пачки солi i дали суповi поваритися ще з пiвгодини.

-- А тепер ти покуштуй, бо я не можу, -- запропонував я Бруно.

Вiн покуштував i вмить роззявив рота, нiби йому на зуб потрапив камiнець.

-- Води! -- заволав вiн. -- Рятуйте! Води!

Тiльки випивши з пiвкухля, вiн заговорив:

-- Мабуть, вистачило б пучки солi. А то...

Добре, що я обпiк рота i не мiг бiльше куштувати. I тут ми почули пiсню. Загiн вертався, спiваючи:

-- Ми хочемо їсти, їсти, їсти...

Швидко всi похапали тарiлки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обiд.

-- Ну, що там у вас? -- поцiкавився Гаррi, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорнi макарони. А Бруно тихо вiдповiв:

-- Та є дещо добреньке... Макарони з помiдорами.

Всi нетерпляче застукотiли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.

-- Якiсь вони не такi, вашi макарони, -- сказала котрась iз дiвчат.

-- Зате смачнi, -- вiдказав я.

Поки що нiхто не їв. Всi чекали на застiльну промову. Я сiв бiля дверей. Бруно вмостився поруч мене -- чому, не знаю.

Пiсля застiльної промови кожен зачерпнув по повнiй ложцi.

Тим часом я шепнув Бруно:

-- А чому ти не їси?

-- Менi й так погано, -- вiдповiв той.

Я знову:

-- Менi теж, я краще зовсiм не їстиму.

Раптом -- всi стали плюватись i кашляти. А Луїза зарепетувала:

-- Я отруїлась!

Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услiд помiдора. Помiдор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсiм не дошкулило. А в мене щемiв обпечений палець i в ротi палало, мов у печi.

Тепер ми з Бруно сидимо на березi озера i ловимо рибу. А там нагорi дiвчатка швиденько готують манну кашу i малиновий сiк. З нами нiхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.

-- Нiчого, -- порушує мовчанку Бруно. -- Впiймаємо кiлька рибин, засмажимо i обiйдемося без їхньої манки.

-- А хiба ми знаємо, як смажити рибу -- з кiстками чи без кiсток? Краще перестань.

Про макарони й помiдори я бiльше i чути не хочу. А в животi у мене гарчить так, нiби там сидить лев.

Як я ходив до амбулаторiї

Ця пригода почалася просто з прикрощiв, а скiнчилася ще бiльшими прикрощами. Менi треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусiдньої школи. Перед початком гри ми хотiли прокричати хором:

"Ми у наступ пiдем мужньо,

бо команда наша дружна!

Ми ваш захист прорвемо,

ми вам гол заб'ємо!"

Тiльки-но зiбрався йти, а мама каже:

-- Можеш пiти на футбол, але спочатку -- швиденько збiгай в амбулаторiю i забери мою довiдку.

Я вже й так запiзнювався на футбол, але в амбулаторiю теж треба збiгати. Це на вулицi Шмiдта. Мама пояснила, як туди йти. I я подався. Якраз на вулицi Шмiдта я зустрiв нашу команду та iнших хлопцiв, що йшли на футбол.

-- Хiба ти не будеш грати? -- закричали друзi. -- Ходiмо з нами.

-- Обов'язково! Тiльки швиденько принесу мамi з... -- Я не мiг пригадати, як воно називається.

Бруно помiтив, що я затнувся, i вiдразу напосiв на мене:

-- Що, не знаєш, як викрутитись?

-- Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! -вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тодi подумають хлопцi?

Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки -- свiтильники -- абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:

-- Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.

Продавець насупився:

-- Медичну довiдку? -- перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.

-- Ти що, глузуєш надi мною? -- запитав вiн сердито.

Я почервонiв.

-- Нi, зовсiм нi! -- Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?

-- Хiба це не ламполаторiя?

Продавець раптом засмiявся:

-- Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.

Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!

Аж ось i амбулаторiя. При входi -- медсестра:

-- Ну, малий, де в тебе болить?

Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!

-- Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.

Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула:

-- Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.

Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:

-- Це, мабуть, боязкий -- не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.

-- А тепер оглянемо зуби.

Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?

Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився:

-- Такий великий i боїшся?

-- Нi, -- заперечив я i бiльше не встиг нiчого сказати, бо лiкар уже вставив менi мiж зубiв дзеркальце i паличкою став шкрябати мої зуби.

-- Гм... я... по... ма... -- Це мало означати: "Я ж прийшов по довiдку для мами". Але лiкар нiчого не зрозумiв.

Вiн усе нишпорив дзеркальцем у мене в ротi i шкрябав мої зуби.

-- Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...

-- Гм... я... по... -- Та вже гула бормашина.

-- Ну, хiба було боляче? -- привiтнiше запитав лiкар. -- Все. До побачення, малий.

Лiкар назвав мене малим, хоч i сам був не набагато бiльший за мене. В ротi у мене було солодко i пекло.

Я знову стояв сам у порожнiй приймальнi. Вiдчинилися iншi дверi, й сестра гукнула:

-- Наступний, будь ласка!

Я озирнувся. Певно, це я наступний.

-- Що в тебе болить? -- запитав новий лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, заговорив сам. -- Зараз подивимось, тiльки не хвилюйся, сiдай...

У цього лiкаря була сива борода i веселий погляд -- це впало менi в очi. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собi шию, вiдчув, як лiкар щось устромив менi в нiс, а потiм посвiтив у вуха.

-- Все гаразд! -- вигукнув лiкар i засмiявся. Потiм враз посерйознiв:

-- Правда, вуха...

Я злякався. Що з моїми вухами?

-- ...треба краще мити. А то доведеться посiяти в них моркву.

Точнiсiнько, як мама. Вона теж завжди присiкується до моїх вух.

"Якась дурна ам..." -- подумав я i знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожнiй приймальнi. В третiх дверях з'явився третiй лiкар. Я скоса глянув на табличку на дверях: "Лiкар по всiх хворобах Пайкельт".

Що ж цей буде зi мною робити? Я вирiшив мовчати та й годi. Навiщо говорити, коли нiхто тебе не розумiє?

-- Пiзненько ти прийшов, -- сказав лiкар Пайкельт, позирнувши на мене крiзь окуляри. Я мовчав.

-- Ти останнiй з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.

Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта i нiякий не останнiй.

Лiкар Пайкельт обслухав мене, звелiв зробити десять присiдань i знову обслухав.

-- Здоровий, -- сказав вiн. -- Тiльки заслабкi м'язи. Дуже худий. Погано їси?

Я кивнув.

-- Треба бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбiльше овочiв.

Точнiсiнько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лiкар Пайкельт записав у якомусь паперi, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. I лiкар, мов тато.

Нарештi я пройшов усiх лiкарiв. Мерщiй тiкати з цiєї дурної... а... а... Ет, все одно, як воно називається.

Коли я пробiгав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довiдку. Я ж не для того ходив до а... амбулаторiї (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присiдання. Ще швидше я помчав назад.

Час прийому скiнчився. Дверi замкнули. Я подзвонив. Нарештi вийшла та сама медсестра.

Цього разу я спершу теж не мiг нiчого сказати, так захекався.

-- Ти ж тiльки-що був тут. Чого тобi ще треба?

-- Я не хотiв... менi... Я не боявся, бо менi ж треба тiльки довiдку для мами... Цiттербаке.

Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.

-- Ти мiг би це зразу сказати.

Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. "По три краплi тричi на день" -- так було там написано.

Я зарiкся ходити в амбулаторiю. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха i добре їстиму.

Але на цьому прикрощi не скiнчились. Ще ж футбол!

Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фiнальний свисток закiнчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всi сердито дивилися на мене, нiби я був винний у цьому.

-- З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. I напевне виграли б.

Навiть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:

-- Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!

-- Я був у лам... лампо... Як воно, кляте, називається?

Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:

-- Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Цiттербаке на раду загону!

Мабуть, завтра доведеться менi виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповiм, як лiкарi говорили менi: чистити зуби, мити вуха, бiльше їсти. Вони ще й закинуть менi, що, мовляв, я не виконую пiонерського правила: "Пiонер дбає про чистоту i здоров'я свого тiла".

А ще довготелесий Герберт iз сьомого "А" скаржиться, що хтось був у лiкаря i видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тiльки попадеться Гербертовi, то вiн йому... Ну, зробить щось погане.

Отака пригода сталася зi мною. А хто у всьому винний?

Як я готувався стати космонавтом

Космонавт номер 4 -- Цiттербаке

Iнколи тато каже:

-- Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усi свої таємницi. Ми, Цiттербаке, зовсiм iншi -- ми мовчазнi. Це у тебе, мабуть, вiд маминої рiднi.

Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рiдня не балакуча, але у неї нема таємниць вiд тата i їй нема потреби бути мовчазною.

Я вирiшив довести, що добре вмiю мовчати. I сподiвався, що обiйдеться без прикрощiв. Адже тривало це недовго.

Почалося в середу. Я вирiшив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймнi номер 6. Ранiше менi хотiлося бути продавцем овочiв, клоуном, водiєм таксi, водолазом, гонщиком на велосипедi, генералом Народної Армiї i бригадиром на вугiльнiй шахтi. Але все це менi якось не зовсiм личило. Та й час у мене ще був.

А цiєї середи я прочитав книжку Гагарiна, космонавта номер 1, i вирiшив остаточно -- стану космонавтом. Вирiшив також: нiкому про це нi слова. Нi вдома, нi в школi. Тато, можливо, не мав би нiчого проти, а мама, певно, скаже, що ця професiя дуже важка. А ще вона скаже так:

-- Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?

У класi я не скажу нiчого, щоб iншi теж не захотiли стати космонавтами. Бо тодi буде вiдбiр. Можливо, буде багато охочих i я не пройду. Петер, Ервiн чи Бруно -- всi троє мiцнi хлопцi. До того ж Петер ще й голова ради загону.

Наступного дня запитав Петера:

-- Ким ти хочеш стати?

-- Конструктором телевiзорiв, -- вiдповiв той. Я йому зразу ж пiвкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.

-- Бери, -- сказав я. -- Та старайся.

Ервiн хотiв iти у прикордонники.

-- Чудовий намiр, -- похвалив я. -- Добре загартовуй себе i тренуй зiр, щоб мiг бачити у пiтьмi й не пропустив жодного ворога.

З Бруно було гiрше. Вiн мрiяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трiшки i йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.

-- О-о-о! Льотчик-випробувач -- це дуже небезпечно, мiй любий. Тобi доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрiв!

-- Ну то й що? Я вiзьму з собою два парашути.

-- А як обидва не розкриються, що тодi?

Бруно насупився. Вiн не знав, що вiдповiсти.

-- А уяви собi, що пошкоджено мотор i лiтак загорiвся або раптом вiдвалилося крило.

У вiдповiдь Бруно тiльки щось буркнув.

-- Я нiзащо не став би льотчиком-випробувачем, -- продовжував я. -- Дуже небезпечна професiя. Нi, нi! Знаєш що? Краще бути водiєм таксi, водолазом чи клоуном у цирку.

Бруно спалахнув:

-- Клоуном у цирку? Я тебе зараз вiдлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.

Як менi його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач -- це ще не космонавт.

Я склав собi програму, як стати космонавтом. А для цього потрiбно багато чого. Зокрема, треба терпiти -- рiзнi муки. i я почав з мовчання.

Як я мовчав

У космосi має бути зовсiм тихо. Смiшно уявити тiльки: нiякого шуму, нi пташок, нi дерев, нi радiо, нi шелесту листя. Найважливiше для космонавта -- це щоб нерви витримали до кiнця. Я вирiшив три днi мовчати. Це буде моє перше тренування.

Я взяв два ватянi тампони i позатикав вуха, зачинив вiкна, позавiшував їх i сiв посеред кiмнати на стiльцi. Спочатку все йшло добре, i я вже подумав, що сидiти нерухомо зовсiм легко. Та за кiлька хвилин у мене засвербiли ноги, а у вухах почало дзвенiти.

Незабаром нiби здалеку крiзь ватянi тампони долинув мамин голос:

-- Альфонсе! Альфi! Ти що, не чуєш?

"Навiть у космосi мене гукає мама", -- сердито подумав я. Аж ось у коридорi почулися її кроки, грюкнули дверi. Потiм вона зазирнула до мене в кiмнату, але, мабуть, нiчого не побачила, пiдiйшла ближче i наштовхнулася на мiй стiлець.

-- Ой! -- з несподiванки зойкнула вона, ввiмкнула свiтло i сплеснула в долонi. -- Що це за витiвки, Альфi? Такий чудовий день, а ти сидиш на стiльцi у темнiй кiмнатi! Iди погуляй!

Спершу я хотiв усе пояснити, але вчасно похопився. Космонавти ж повиннi бути мовчазнi. -- Чи ти оглух? -- запитала мама.

Я втупився в стелю i уявив, що бачу там сузiр'я Великої Ведмедицi.

-- Далi нiкуди, -- зробила висновок мама. Тодi дала менi грошi, господарську сумку i сказала:

-- А тепер сходи до магазину. Принеси мармеладу, маргарину i пiвфунта сала.

Вiдмовитися не можна було нiяк. Отож я взяв мовчки грошi, сумку i пiшов. У магазинi пальцем показав, що менi треба.

-- Чи в тебе язика нема? -- здивувалася продавщиця.

А я дивився кудись у порожнечу i думав собi: звiдки їм знати, що я саме пролiтаю повз Мiсяць, а там же цiлковита тиша. За вечерею тато спочатку пильно подивився на мене, а тодi звернувся до мами:

-- Чи не здається тобi, що сьогоднi Альфонс якийсь мовчазний? Певно, щось сталося. Може, заробив погану оцiнку, чи викликали на раду загону. Або покритикували в стiнгазетi.

Я мовчки їв картоплю.

-- Ану покажи щоденник.

Тато не знайшов у щоденнику жодного запису. Я мовчки вийшов у свою кiмнату i знову сiв на стiлець. Тихенько зайшла мама, притулила руку до мого лоба.

-- У тебе, мабуть, температура. Альфi. Чуєш, -- гукнула вона татовi, -- вiн хворий! Це точно. Вже й вуха позатикав ватою. Напевне, протягло i йому болить у вухах.

Наче старiй бабi, мама закутала менi хусткою голову. Я все стерплю, але буду мовчати!

Як на те, увечерi прийшов Петер, щоб обмiркувати зi мною новий номер стiнгазети. Вiн говорив так тихо, що я його ледве чув крiзь вату у вухах. А Петер говорив i говорив щось про велику статтю, в якiй треба засудити пiдказування. До мене ж долинало тiльки якесь: блуб, блуб, блуб.

"Щось негаразд iз трансмiсiєю, -- подумав я. -- Досi ж не було перебоїв". I я почав ходити по кiмнатi туди й сюди -- мiркував, як урятувати себе i ракету. Петер не витримав i схопився за голову:

-- Та вiн збожеволiв, геть збожеволiв!

I пiшов собi.

Вранцi наступного дня в школi я теж мовчав. Менi хотiлося витримати три днi (власне, три днi -- нiщо, коли летиш до сузiр'я Орiона). Пан Фiлькендорф поставив менi "п'ятiрку", бо я стояв бiля дошки, мов нiмий. А шкода, задача була легка, як дитяча забава. А пан Дорiан, наш учитель музики, подивився на мене крiзь окуляри й запитав:

-- Альфонсе, чому ти не спiваєш з усiма?

Я не вiдповiв:

-- Еге, ти не хочеш розмовляти з учителем, -- розсердився вiн. -Добре, тодi, будь ласка, заспiвай сам.

Весь клас повернув до мене голови. Раптом Петер сказав, щоб усi чули:

-- Я вам скажу: Альфонс геть збожеволiв!

Вiн пiдвiвся й розповiв учителевi про нашу зустрiч напередоднi ввечерi. Пан Дорiан викликав мене до дошки i звелiв роззявити рота.

-- Може, порвав голосовi зв'язки, -- припустив вiн. -- Ану, скажи "а".

-- А-а-а, -- видавив я.

В класi розлiгся регiт. Я б розiрвав себе, якби мiг. Отак пiдвели мене! Але сказати "а" -- це ще не означав заговорити.

Того дня бiльше я не видав жодного звуку, хоча прикрощiв зазнав ще чимало. До всього ще й запис у щоденнику дiстав. Звiсно ж, увечерi тато побачив той запис i насупився, а це вже погано.

-- Не вчора, то сьогоднi запис у щоденнику. Я ж казав, -- зробив висновок тато.

Мовчки я пiшов спати. Добре, що швидко заснув. Коли спиш, усе мовчить, i нiхто тебе не запитає, чому ти мовчиш. А космонавт мусить мовчати. Мовчати i мужньо терпiти мовчанку.

Все в тюбиках

Мама завжди каже, що я поганий їдун та ще й дуже вередливий. Вона, мабуть, гадає, що я в цьому винний. Тато завжди її заспокоює. Бо вiн теж не все їсть охоче. Не любить, наприклад, зелених бобiв. А коли я не хочу їсти бурячкiв чи гребую макаронами з томатним соусом (це ще вiд тiєї подорожi), чи не їм печiнки, бо вiд неї менi стає погано, чи вiдмовляюсь од ванiльного пудингу i холодцю, то мама завжди свариться зi мною.

Дарма. Коли стану космонавтом, тодi не матиму прикрощiв через маму, бо, як пише Юрiй Гагарiн, космонавти не їдять нi холодцю, нi бурячкiв, анi ванiльного пудингу. Смiшно було б, якби космонавт брав iз собою в полiт на Мiсяць, скажiмо, десять фунтiв холодцю. Космонавти харчуються тiльки з тюбикiв. Менi це дуже подобається. I швидше, i не треба довго сидiти за столом. Бо мама завжди говорить:

-- Альфi, чому ти поспiшаєш, мов на пожежу? У тебе ж є час! А насправдi у мене того часу нiколи нема. Надворi на мене чекають хлопцi з футбольної команди, або менi треба на пiонерськi збори чи йти пускати паперових змiїв. Тому менi так хочеться їсти з тюбикiв. Просто мимохiдь видавлюєш пiвтюбика в рот: смачно i наїдаєшся вiдразу. Я вирiшив потренуватись: харчуватися тiльки з тюбикiв. Космонавти все спочатку вiдпрацьовують. Почав я вранцi:

-- Дякую, мамо. Сьогоднi менi не хочеться нiчого.

А мама:

-- Отакої! Знову своєї. Чого це ти не хочеш їсти?

Та як менi вiдповiсти на її питання?

На уроках у мене так бурчало в животi, що пан Фiлькендорф занепокоївся i спитав:

-- У кого це весь час рипить парта?

Петер сердито зиркнув на мене i зашипiв:

-- Альфонсе, пам'ятай про дисциплiну!

Але шлунок, у який не потрапило нi крихти їжi, не дотримується нiякої дисциплiни. На перервi я попрохав Бруно:

-- Дай менi пiвбутерброда.

З'їв тi пiвбутерброда, i розiзлився на себе, що не витримав. "Добре почав ти харчуватися з тюбикiв, Цiттербаке", -- подумав я.

А державна торгiвля, як тут не нарiкати на неї? У магазинi нема їжi в тюбиках! Раптом я згадав про зубну пасту, що, як i мiй папуга, називається "Чистун", а на смак, мов шоколад. Ось де вихiд! Паста потрiбна менi не для того, щоб чистити зуби, а щоб їсти. Я видавив усю пасту собi в рот. Спочатку паста справдi була на смак, мов шоколад, а вже потiм, як гiпс iз клейстером.

За вечерею тато не витримав:

-- Альфi, Альфi, чому це ти не їси? Певно, щось iз тобою не гаразд?

-- Я попоїв.

-- Ох, Альфi, -- i мама сумно поглянула на мене, -- кажи правду. Ти не їв i потай нiчого не брав. Я ж бачу.

-- Я...

Я мало не виказав, що перейшов на їжу в тюбиках. Саме в цю мить менi так сильно вiддало шоколадним клейстером, що я не мiг бiльше нi слини ковтнути, нi слова промовити. Моє щастя! А потiм занудило. Менi здавалося, нiби скрiзь у квартирi пахне шоколадним клейстером. Нарештi мама сказала:

-- Альфi, йди спати, вмийся, почисть зуби... Ой лишенько! Який ти блiдий! Мов стiна. Що в тебе болить?

Коли вона сказала: "Почисть зуби", я згадав про порожнiй тюбик, i мiй шлунок ракетою рвонувся до горла. Мене перенесли в лiжко. Я не опирався. Мої думки знову були про тренування. Яка це важка справа!

Вранцi менi стало краще. Але їсти зубної пасти я бiльше не мiг. До того ж це помiтили б. Бо прийшовши з ванної, мама сказала:

-- Альфi, ти витрачаєш страх скiльки зубної пасти! Ти що, їси її?

Вдруге я не дозволив собi просити у Бруно хлiба. Я зайшов до магазину i спитав у люб'язної продавщицi:

-- Що у вас є в тюбиках?

Спершу вона подумала, що я глузую з неї, але потiм усе-таки вiдповiла:

-- Майонез, гiрчиця i анчоусова паста.

Дивна якась їжа! А де вiн росте, той анчоус? Я витрусив усi свої грошi й купив усього по тюбику. Вирiшив почати з гiрчицi, бо знав, що воно таке. Зайшов у якийсь пiд'їзд, видавив гiрчичного черв'яка i злизав. Припекло так, що я закричав, наче навiжений, i стрiмголов вискочив надвiр. Менi здалося, що у мене просто з рота стартує ракета, а з носа б'є полум'я.

Якийсь добродiй саме збирався зайти в будинок, але помiтив мене i схопив за руку.

-- Чого ти плачеш, малий? -- спiвчутливо запитав вiн. -- Хтось набив тебе? Чи, може, загубив маму?

Я тiльки застогнав: -- о-о-о-х, у-у-у, а тодi вирвався у нього з рук i помчав вулицею. Коли пробiгав повз пожежний сигнал, то ледве втримався, щоб не розбити скло -- може, пожежники допомогли б менi.

Вдома я припав до крана i випив лiтрiв зо три води. Згодом я ще спробував видавлювати гiрчицю по рiсочцi, але пекло однаково. Пiсля того, як я з'їв пiвтюбика, язик у мене геть затерп i став, як ганчiрка. З очей безперестанку текли сльози. Мама вже хотiла повести мене до лiкаря. Менi треба було засмiятись, але замiсть смiху вийшло якесь хрипiння. Чого це я мав iти до лiкаря? Космонавт же не пiде до лiкаря через те, що вiн їсть iз тюбикiв. Вночi менi приснилося, що в мене день народження i все на столi, -- i тiстечка, i хлiб, i печеня, -- було з гiрчицi. Я закричав.

Прибiгла мама i приклала менi до лоба руку. Я чув, як вона прошепотiла татовi:

-- Наче не скарлатина, а очi червонi. Обкладений язик i горло ясно-червоне.

Наступного ранку я був дуже кволий i потай з'їв п'ять шматочкiв хлiба. Ой, яке тяжке тренування! Тiльки тепер я зрозумiв, який мужнiй був Гагарiн. Вiд тюбика гiрчицi довелося вiдмовитись, бо це нi до чого хорошого не привело б. Майонез, мабуть, кращий. На тюбику написано: "Майонез додає їжi смаку. Приправляйте їжу хорошим майонезом". Я обережно видавив трохи на нiготь i лизнув. Так, майонез смачний. Тодi я взяв тюбик у зуби, а їсти менi хотiлося добряче, i все вичавив у рот. Трохи перегодом менi стало так, нiби тюбик майонезу перетворився в животi на величезний камiнь.

-- Слухай, Петере, я не зможу пiти на тимурiвське завдання, -насилу проказав я.

-- Це чому ж? -- запитали всi хором.

-- Я... я...

-- Не викручуйся! -- сказав Ервiн.

-- У мене не гаразд iз животом, -- вiдповiв я i миттю вилетiв у дверi.

-- Поговоримо на радi пiонерського загону, -- навздогiн менi кинув Петер. Але я не мав часу на вiдповiдь, треба було поспiшати до вбиральнi. Там я пробув цiлу годину. I в мене сяйнула думка: чи не вiдмовитися вiд їжi в тюбиках, а набрати в ракету смаженої картоплi i мисливської ковбаси? Але ж космонавт повинен виконувати до кiнця все, за що береться.

Увечерi я з'їв пiвтюбика анчоусної пасти. О, в нiй є щось вiд риби, але вiдчуття таке, нiби з'їв ножа чи тертушку. А може, у мене язик став нечутливий од гiрчицi. Я попрохав маму пошепки:

-- Завари менi, будь ласка, ромашки.

Вигляд у мене, мабуть, був кепський, бо, нiчого не кажучи, мама швидко приготувала настiй. Цiлу годину я полоскав ним горло.

Вiд сьогоднiшнього ранку я знову п'ю какао з сухариками, а на нiч їм щось тепле.

Сьогоднi перед вечерею мама сказала:

-- Я принесла тобi дещо смачненьке. Намаж скибку хлiба. Це анчоусна паста.

Не знаю, як воно трапилось, але я заплакав i дозволив татовi перенести мене в лiжко.

Але я стану космонавтом! Всупереч усьому!

Десять квиткiв на карусель

Моє тренування посувається вперед. Пiсля того як я повправлявся мовчати в космосi, а також їсти з тюбикiв, тепер маю виконувати фiзичнi вправи, як Гагарiн чи Титов. Найважливiша фiзична вправа -- на невагомiсть. Це незвичайна вправа. Кружляєш, як, наприклад, папуга Чистун по кiмнатi. Я довго обдумував, як би менi зробити те ж саме. Спочатку спробував простягтися, пiдскочивши в лiжку. Але вiд цього невагомим не став. Тiльки здiйняв страшенну пилюку. Якраз увiйшла мама. Вона закашлялась i спитала, чому так димить грубка.

Я перечитав багато книжок, кiлька номерiв журналу "Троммель"[*], аж поки натрапив на потрiбну менi думку. [* "Троммель" ("Барабан") -- журнал нiмецьких пiонерiв.]

Щоправда, це коштувало б багато грошей. Я вичитав, що космонавти тренуються витримувати невагомiсть на центрифузi. В мене легко паморочиться голова, але коли хочеш стати космонавтом, то маєш пройти всi тренування. На центрифузi треба крутиться, аж поки з'явиться вiдчуття, нiби ти в ракетi. Але де взяти центрифугу? Я питався скрiзь, однак нiхто не мiг допомогти. Аж ось одного разу, коли ми з татом їхали до рiчки, я побачив невеличкий майданчик, де були i ланцюгова карусель, i гойдалки, i дитяча карусель iз бiлими кониками. Я врятований!

Звiсна рiч, за одне катання на каруселi не натренуєшся. Треба купити вiдразу п'ятдесят квиткiв, а це дорого. На жаль, свої заощадження я витратив на їжу в тюбиках. Спробую попросити у мами.

-- Мамо, дай менi, будь ласка, три марки! Розумiю, це багато, але я поверну їх тобi згодом, -- сказав я.

Мама здивовано подивилася на мене:

-- Так, це чимало, але знаєш, Альфi: коли це справдi щось важливе, я дам тобi охоче. Та хто його знає, чи ти не розтринькаєш їх на якусь дурницю. Купиш собi щось непотрiбне або кататимешся до неохочу на каруселi.

Я, мабуть, почервонiв, адже мама розгадала мої намiри. Але ж це був мiй обов'язок -- покататися на каруселi. Тiльки як про це сказати мамi?

-- Нi, -- заперечив я. -- Це серйозна службова справа, але таємна.

Мама насупилась. Треба було швидко ще щось сказати, щоб домогтися свого.

-- Сподiваюся, згодом ти прочитаєш про це в газетах, -- додав я.

Тепер мама зацiкавилась:

-- А чи не можеш ти хоч трохи менi розповiсти?

Я засмучено похитав головою.

-- Ми, пiонери, повиннi також учитися зберiгати таємницi, -пояснив я. -- Це державна таємниця.

Мама не була цiлком певна i зажадала вiд мене чесного пiонерського слова, що я не розтринькаю грошей на дурницi.

Один квиток на ланцюгову карусель коштує 30 пфенiгiв. Моїх грошей вистачить якраз на десять разiв. Цього замало. Та нiчого, вистачить i десяти. Щоб заощадити на трамваї, я пiвгодини бiг пiшки, поки дiйшов до тих атракцiонiв. Було десь опiвднi. Карусельник налаштовував музику.

-- Хiба сьогоднi не працюєте? -- запитав я.

-- Ще рано, -- буркнув вiн. -- От увечерi тут усе закрутиться.

Я витяг свої три марки:

Чи можна у вас за один раз покататися на всi цi грошi?

Карусельник здивувався:

-- Десять квиткiв -- i все за один раз?

-- Це важливо. Треба десять, не менше.

-- А як тобi стане погано?

-- Я вже пройшов харчування з тюбикiв, тепер уже нiчого менi не станеться.

Карусельник здвигнув плечима i попередив:

-- Ну, гаразд, але щоб потiм не наскаржився мамi!

Я сiв на сидiння i прив'язався ланцюжком. На жаль, своїм подвигом я мiг здивувати лише кiлькох малих хлопчакiв. "Дуже шкода, -- сердито подумав я. -- От якби було багато людей i всi дивувалися!"

Карусель заскрипiла i стала поволi обертатися. Карусельник ще гукнув до мене:

-- Коли стане погано, подай менi знак.

Я замахав на нього обома руками.

З гучномовця полинуло:

"Як люблю я мандрувати по країнi..."

А я почув тiльки: "... люблю я... вати... їнi..." Голосно пiдспiвуючи, я вигукнув:

-- Ракета, старт! Дати газ! Другу швидкiсть!

Карусель закрутилася швидше. Я летiв у напiвлежачому положеннi. Миготiли будинки i дерева парку. А коли я глянув на дерева, то здалося, нiби вони обхопили мене своїми гiлками. З пiснi до мене дiйшло тiльки: "... вати... раїнi..."

Я вже не вiдрiзняв будинкiв од дерев. Все злилося в сiро-зеленi плями. Заплющивши очi, я ледь чутно гукнув:

-- Якщо можна, вимкнiть другу швидкiсть! Здається, я вже став невагомий!

Тiльки мiй живiт ще був вагомий. Навiть поважчав.

Певно, я вже катався за п'ятий квиток. Лунала iнша пiсня, але я вже нiчого не розумiв. Дуже нудило. Але ж космонавт мусить терпiти також нудоту. Тому я не сказав нiчого, а тiльки дужче заплющив очi й поклав руки на живiт, сподiваючись, що скоро буде край цьому польоту в невагомостi. Коли карусель нарештi зупинилась, я -- не мiг пiдвестися.

Карусельник пiдiйшов i злякано сказав:

-- Ти бiлий, мов крейда!

Говорити я теж не мiг. У мене i язик, мабуть, став невагомий. Карусельник пiдняв мене. Спотикаючись, я ледве спромiгся перетнути майданчик i лiг пiд кущем. Розплющив очi, але дерева все кружляли, i грала музика. Звучала знайома мелодiя. "Можливо, це справжня невагомiсть", -- подумав я. Мимо проходила якась дiвчинка. Побачила мене i заверещала:

-- П'яний! П'яний!

Одразу ж до мене пiдiйшов дiдусь, з яким гуляла та дiвчинка. Вiн поглянув на мене i сказав:

-- Вставай, хлопче, а то застудишся!

Я спробував пiдвестися, але знову поточився i впав на другий бiк. Дiдусь нахилився до мого рота i понюхав. Вiн, певно, подумав, що я справдi напився. Але ж нi, я тiльки з'їв бутерброд iз сиром.

-- Тобi погано, хлопче?

Я хотiв похитати головою, але дерева все кружляли навколо мене, i я навiть не зворухнувся. Пiдiйшла якась жiнка.

-- У нього, мабуть, розлад кровообiгу, -- сказала вона.

Я хотiв усе їм пояснити, але язик зовсiм не слухався мене. Здавалося, вiн став товстий, як цеглина. Тому я тiльки промимрив:

-- Як люблю я мандрувати... за три марки... десять квиткiв...

Дiдусь задумливо похитав головою, а тодi пiдвiв мене. Хоча вiн пiдтримував мене, але я заточувався то в один бiк, то в другий. Здавалося, разом iз дiдусем я кружляю все швидше i швидше.

-- А де ти живеш? -- запитав дiдусь.

Це я мiг сказати.

-- Ходiмо, Фрiдо, -- сказав дiдусь дiвчинцi. -- Вiдведемо хлопця додому. Пiдтримуй його з того боку.

Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потiм i додому.

Мама перелякалася, побачивши мене з дiдусем i дiвчинкою. Коли вони пустили мене в коридорi, я поточився, намацав стiну, якось дiстався до лiжка i впав.

Дiдусь почав розповiдати. Мама дуже розхвилювалась i тiльки сказала:

-- З ним ще нiколи нiчого подiбного не було! Де ви його знайшли?

-- А бiля атракцiонiв, -- защебетала Фрiда. -- Цей хлопець усе кружляв i кружляв на каруселi.

-- А покажи-но три марки, -- зажадала мама.

Я тiльки похитав головою.

-- Отже, ти все-таки був на каруселi? -- доскiпувалася мама.

Я кивнув, а менi здалося, нiби захиталися пiчка й шафа.

-- Отже, ти порушив обiцянку? -- докiрливо сказала мама, розгнiвалась i вийшла з кiмнати.

Три днi у мене паморочилася голова. Про карусель я не смiв навiть думати. Варто було менi про неї згадати, як усе починало перевертатися в животi. А мама ще довго гнiвалася на мене. Вона вважала, що я її обдурив, i навiть не бажала розмовляти зi мною. А все це я робив заради важливої справи! Тепер знаю, що терпiти невагомiсть дуже тяжко; але що має бути, те вiдбудеться. Адже пан Фiлькендорф завжди говорить: "Заради хорошої справи треба вмiти йти на жертви". Менi здається, я вже склав безлiч жертв. Тепер мене справдi можуть узяти в космонавти. Я досить натренований.

Лишається зовсiм небагато: дiстатися до Москви i там сказати про це.

Великий старт

Їхати в Москву найкраще пiд час канiкул. Я так i вирiшив зробити. Грошей на дорогу у мене не було. Я знав, що вiд мами нiчого бiльше не одержу, хоч би як доводив їй, що це потрiбно для дуже важливої справи. Вiдкритися ж їй я не мiг. Навiть татовi. Бо це дiйсно дуже важлива справа, i краще хай вона залишиться в таємницi.

Канiкули почнуться тiльки за два тижнi, а я вже все пiдготував. Поклав у рюкзак нiчну сорочку, спортивнi черевики, атлас для орiєнтування i дещо iз заощаджених харчiв: двi пачки сухарiв, кiлька шматкiв хлiба, а ще шматок сала. Всього цього мало вистачити. В передню кишеню рюкзака поклав пiонерський галстук, бинт -- на випадок, якщо в космосi я вдарю молотком по пальцю або вивихну ногу, а також пiонерський квиток.

Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канiкул наш загiн наче зумисне збирається в iншу подорож. Триденну подорож iз змаганням слiдопитiв i екскурсiєю в частину Народної Армiї.

Як менi хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу пiти разом з ними, я вiдповiв:

-- Друзi, я охоче пiшов би з вами, коли б не надумав щось важливiше.

-- Що саме? -- нетерпляче запитав Бруно.

А Луїза пирснула:

-- Важливiше!

-- Ось побачите, -- сказав я. -- Ваша екскурсiя -- нiщо в порiвняннi з моїм задумом.

Я наче бджiл розворушив у вулику. Вони напосiлися на . мене, почали дорiкати, що я, мовляв, егоїст i виступаю проти колективу. Але ж насправдi це не так! Полiт у космос таки набагато важливiший за справи пiонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летiти в космос, анiж мандрувати з ними.

-- Друзi, -- сказав я. -- Менi справдi шкода, але я не можу.

Гаррi, наш пiонервожатий, навiть хотiв поговорити з моїми батьками, щоб довiдатися, що ж то у мене за важлива справа. Тодi б я мав клопiт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.

Бруно написав до стiнгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стiльки макулатури минулого мiсяця, що посiв друге мiсце! Але нiчого. Коли стану космонавтом i проїздитиму автомашиною, а вони всi стоятимуть на вулицi й вiтатимуть мене, я дозволю собi зупинитись i скажу:

-- Це стоїть мiй загiн. Коли я зiбрався летiти на Мiсяць, вони посварилися зi мною через якусь там екскурсiю. -- I всi люди на вулицi докiрливо подивляться на мiй загiн. А пiонери мого загону похнюплять голови, бо зрозумiють, як недооцiнювали вони мене.

В останнiй день перед канiкулами нiхто зi мною не розмовляв у класi. Вдома я написав листа:

"Дорогi батьки!

Не турбуйтесь за мене. Я був i лишаюся Вашим хорошим пiонером Альфi. Поїду на якийсь час у Москву сказати товаришевi Гагарiну, що хочу бути наступним космонавтом, який полетить до Мiсяця (ось чому, люба мамо, я катався на каруселi). Отже, Вам доведеться трохи почекати на мене. Мамо, не забувай годувати Чистуна. Ти ж знаєш -- через день йому треба мiняти воду. Напишу з дороги. А коли полечу, слухайте радiо, я передам привiт i вам.

Будьте здоровi й бадьорi. Чого й собi бажаю. Щиро вiтаю i цiлую.

Ваш Альфонс Цiттербаке".

Цього листа я поклав на столi в кухнi, коли рано-вранцi першого дня канiкул тихо виходив з дому.

Я подивився в атлас, але вiн нiчим не мiг менi допомогти. Тож я запитав полiцейського:

-- Може, ви скажете, куди буде Москва?

-- Як на пiонера, то ти дуже нахабний! -- вiдрiзав той. -Прокритикували б тебе в стiннiй газетi.

Я почервонiв.

-- Це вони давно зробили, -- сказав я сердито. -- Але менi треба в Москву! -- I швидко пiшов далi.

За двi години наше мiсто скiнчилось, i почалися поля й лiси. Я зробив невеликий перепочинок i з'їв половину свого хлiба i пачку сухарiв. "Схаменися, -- подумав я, -- ти вже витратив майже половину своїх .запасiв. А тобi ж має вистачити до Москви!"

Трохи я пiд'їхав кооперативною пiдводою, а за наступним селом рушив далi пiшки. Тут зi мною сталася незвичайна пригода.

Тiльки-но пiдiйшов я до лiсу, як раптом бiля самого шосе, за кущами, почувся страшний рев. Мозок менi пронизала думка: тiкати! Але тут я пригадав, що космонавти йдуть тiльки вперед, i кинувся через рiв у кущi -- треба негайно перемогти страховисько! Може, то лев утiк iз цирку. А воно все ревло в самiсiнькiй гущавинi. Якщо це лев, то вiн з'їсть мене i оком не моргне. Тодi подорожi на Мiсяць кiнець. I тут я побачив на шосе двох дiвчаток, якi, нiчого не пiдозрюючи, котили велосипед. Певно, вони не знали про небезпеку.

"Альфонсе, -- сказав я собi, -- ти й так незабаром станеш героєм, а тепер трапилася нагода стати героєм одразу". Я теж заревiв i кинувся туди, звiдки долинав той рев. Але перечепився через корч i впав. I в цю мить чудовисько стало надi мною. Воно ревнуло i почало товкти мене в спину. Я закричав, трохи обернувся i схопив його за рiг. "Однорiг, -- подумав я, -- однорiг iз казки! Тепер менi кiнець!"

I я закричав так голосно, як тiльки мiг. Але хоч i перелякався, та рога не вiдпустив. Коли накричався, то помiтив, що той рiг не такий уже й великий та гострий. До того ж вiн уже не ворушився. Тодi я обернувся зовсiм i побачив, що то був коров'ячий рiг, маленький коров'ячий рiг. Вiн належав рябому телятi в чорних i бiлих плямах. Теля стояло поруч i здивовано дивилося на мене.

-- Гей, тут хтось є? -- почувся дiвчачий голос.

-- Так, тут Цiттербаке! -- вiдгукнувся я. -- Пiдiйдiть сюди!

Дiвчатка зайшли в чагарник. Побачили, що я сиджу на землi i тримаюся за рiг рукою, а мокра теляча морда схилилась до мого обличчя, i зареготали.

-- Лiзо! -- озвалася одна з них. -- Лiзо, ми тебе шукаємо, а ти забiгла аж сюди!

Я зрозумiв, що це теля втекло, i виходить, я його впiймав. -- Ось воно. Це я так, ненароком, ради вас упiймав його, -- повагом сказав я.

Дiвчатка були менi дуже вдячнi. Вони залигали теля, i ми разом рушили до сусiднього села.

Бригадир iз ферми подякував менi i потис руку, та так, що я зойкнув, але тихенько, щоб не почули дiвчатка.

-- Не варто дякувати, -- була моя вiдповiдь. -- Готуюсь до бiльшого.

Пiсля цього я знову рушив у дорогу. Йшов десь до другої години. Далi йти не змiг. Довелося роззувати черевики, бо на лiвiй нозi я натер великого пухиря. Подивився в атлас нi, далеко не зайшов. Мабуть, воно й краще. В Москву можна б надiслати телеграму, щоб вийшли мене зустрiчати. Може, в наступному селi я домовлюся з телеграфiсткою. Отак роздумуючи, пошкутильгав я далi i доїв рештки своїх харчiв. Через годину, ледве переставляючи ноги, я входив у наступне село. Треба було зайти в аптеку i на пошту. Але я не дiйшов нi до аптеки, нi до пошти. Десь поблизу почувся дитячий гамiр. Голоси видалися менi дуже знайомими. Раптом хтось крикнув:

-- Усi сюди! Цiттербаке прибув!

I ту ж мить iз будинку пiд вивiскою "Молодiжна база "Ганно Гюнтер" назустрiч менi ринувся мiй загiн.

-- Ура вiрному Цiттербаке! -- галасував Бруно. -- Вiн усе-таки прийшов!

Я намагався не шкутильгати i мiркував, як бути. Кинутися назад я не мав нi сил, нi часу. Всi радо потискували менi руки.

-- Нiчого дякувати. Кожен робить те, нащо здатний. Ви що, здивованi? А я впiймав дорогою бика -- небезпечна тварюка! Ох i дав же вiн менi по нозi! -- показав я на свого великого пухиря.

Нiхто не заперечував. Лише Гаррi засумнiвався:

-- Мабуть, сильний удар -- його мiг завдати й бик. Але менi здається, це звичайнiсiнький пухир.

I вони гуртом повели мене на базу та все приказували:

-- Чудово, що ти прийшов, Цiттербаке!

Незабаром прибула вантажна машина Народної Армiї i вiдвезла нас на аеродром. Ми зустрiлися з вiйськовими льотчиками. Нам дозволили навiть залiзти в лiтак. Офiцер розповiв, що для того, щоб стати льотчиком, треба дуже багато знати й тренуватися.

Ой-ой-ой! Для цього потрiбно в тисячу разiв бiльше, нiж оте моє мовчання, харчування з тюбикiв та катання на каруселi. Менi сподобалося на аеродромi. Я вирiшив не йти в Москву, а поки що нишком тренуватися далi.

Увечерi я розповiв про все Гаррi, нашому пiонервожатому. Згадав i про записку батькам. Вiн негайно подзвонив додому i все пояснив мамi. Мама сприйняла записку за один iз моїх жартiв i зрадiла, що я з усiма.

Гаррi -- хороший хлопець. Вiн пообiцяв тримати в таємницi те, що я йому розповiв. Вiн, мовляв, нiкому не скаже, що я випадково потрапив на молодiжну базу, а насправдi прямував на Москву.

-- Але покарати тебе треба, -- пiдморгнув вiн менi.

А наступного ранку Гаррi оголосив:

-- Сьогоднi ввечерi Альфонс Цiттербаке розповiсть про полiт у космос. У нього є досвiд!

Увечерi, коли всi зiбрались, я розповiв про свої пригоди. Не забув i про зустрiч у лiсi з биком. Я признався, що то, власне, був не великий бик, а теля, але все-таки бичок, не теличка. Було дуже весело. Бруно навiть забрав назад свiй допис.

Пiсля всiх цих пригод я замислився: а чи не краще спочатку стати льотчиком на реактивному винищувачi? Вiд льотчика на винищувачi до космонавта вже недалеко. Тепер менi хоча б автограф одержати вiд когось iз радянських космонавтiв.

А катання на каруселi? Наступнi три роки про нього не може бути й мови. Вiд самої згадки про нього менi стає погано. А того анчоусу нiколи в життi навiть у рот не вiзьму.

Як я помилково порубав етажерку

Я люблю читати книги. Дуже подобається менi книжка "Тимур i його команда". Ми теж працюємо так, як тимурiвцi з книжки. Петер, наш голова ради загону, якось запитав нас:

-- Чи не створити нам тимурiвську команду? Що скажете, хлопцi?

Всi захопилися. Всi, крiм Бруно.

-- Якщо тимурiвцям треба так багато працювати... -- почав вiн.

-- То й що ж, як працювати? -- перепинив його я. -- Ми допомагатимемо, а це ж так важливо!

Всi пiдтримали мене. I Гаррi, наш пiонервожатий. Вiн сказав:

-- Альфонс має рацiю. Допомагати -- це дуже важливо. На радi загону ми склали довгий список. Записали, де живуть старi й хворi, де малi дiти лишаються самi вдома, а також iз яких родин служать в армiї солдати. Вирiшили всiм їм допомагати, але по змозi таємно. Домовилися на їхнiх будинках понамальовувати голубою крейдою великi "Т" -- це мав бути наш знак.

Коли не вдасться допомогти таємно, тодi треба подзвонити i ввiчливо усе пояснити.

Я одержав доручення принести однiй бабусi вугiлля з пiдвалу, нарубати дров хворому пенсiонеровi, доглянути маленьку дiвчинку, бо її мама пiзно повертається з роботи.

-- Все зрозумiло. У Цiттербаке все буде гаразд, -- сказав я.

Примчавши додому, я взяв у пiдвалi сокирку i подався виконувати завдання. Гаррi попередив:

-- Подзвониш до бабусi Тiфтрунк i попросиш у неї ключ вiд сарая.

Та я був хитрiший. Цiкавiше ж усе зробити потай. Спочатку я крадькома обiйшов навколо будинку, а потiм пiдiйнявся i спустився сходами. На подвiр'ї гралося кiлька малят.

-- Гей, карапузи, де тут сарай бабусi Тiфтрунк? -- запитав я.

Вони показали. На сараї висiв замок, але вiкно було прочинене.

"Витримка, Цiттербаке", -- подумав я i пригадав, як заради важливої справи Тимур їздив на мотоциклi. I я тихо залiз в сарай. Дiти на подвiр'ї закричали:

-- Тепер будемо гратися у вовка й сiмох козенят. А вовка ми замкнемо!

Грюк! I вони зачинили вiкно. Отак просто попав у пастку! Я постукав тихенько, потiм дужче. Дiти показали менi язика i повтiкали. Я застукотiв у дверi так, що вони аж задрижали. Менi ж треба вийти, щоб виконати завдання. Проте нiхто не приходив. У мене пiд курткою була сокирка. А чи не вибити дверi? Нi, це не годиться. Щоб не марнувати часу, я пiдгорнув на купу вугiлля, перебрав картоплю, вичистив стару гасову лампу i з сокиркою став полювати мишей.

Вже смеркало, коли до сусiднього сарая прийшов якийсь дiдусь. Вiн, певно, хотiв набрати вугiлля. Я загупав у дверi й погукав:

-- Випустiть мене! Я в сараї бабусi Тiфтрунк!

-- А хто ж ти? -- недовiрливо запитав дiдусь. -- I як ти туди попав?

-- У мене тимурiвське доручення, а малюки зачинили вiкно!

Нарештi той дiдусь привiв бабусю Тiфтрунк. Бабуся здивовано поглянула на мене:

-- Чим ти тут займаєшся, i що тобi треба?

Я показав їй прибраний сарай.

-- Маленьке тимурiвське доручення, -- пояснив я i, схопивши вiдро з вугiллям, кинувся повз обох старих людей сходами нагору. Поставив вiдро перед дверима бабусi Тiфтрунк i прожогом шмигнув крiзь сiнешнi дверi надвiр. "Блискуче впорався. Альфонсе", -- похвалив я сам себе. А тепер за друге доручення. Треба нарубати дров для пана Тiлеке. З бабусею Тiфтрунк менi пощастило, то й тут я вирiшив допомагати потай.

Пан Тiлеке мешкає у маленькому будиночку в кiнцi вулицi Шмiдта.

Я обережно перелiз через паркан i побачив у кутку кiлька дощок, якi стояли там нiби зумисне для того, щоб їх порубали. Я заходився колоти. Але це виявилося не такою простою справою. Мабуть, дошки були з дуба чи з якогось iще твердiшого дерева. Моя сокирка пiдскакувала, мов пружина, вогнем горiли руки, i я вкрай розлютився. Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за карк.

-- Що це ти робиш iз моєю етажеркою?

В напiвтемрявi я побачив бiлi вуса i двоє голубих очей.

-- Рубаю дрова для пана Тiлеке. Виконую невiдкладне тимурiвське доручення.

Рука на мить вiдпустила мiй карк.

-- Чого це ти рубаєш для мене дрова?

-- Цього не можу сказати, -- сказав я i ступив кiлька крокiв назад. -- Тимурiвськi справи.

-- Облиш лихi жарти. Ти вже й так добряче понiвечив мою етажерку. Хiба тепер поставиш її в кiмнатi?

I довелося менi хутенько забиратися геть.

Я пiшов до родини Радтке. Довго дзвонив i стукав. Нарештi за дверима почувся тоненький голосок:

-- Хто там?

-- Це хороший дядечко Альфонс, -- сказав я. -- Вiдчини. Будемо разом гратись.

Маленька дiвчинка повiльно вiдчинила дверi. Раз! I я ввiйшов. Але побачивши мене, дiвчатко закричало й кинулося тiкати в кiмнату.

-- Чорний чоловiк! -- репетувало воно. -- Чорний чоловiк!

-- Тс-с-с, -- спробував я заспокоїти дiвчатко. -- Не так голосно! Не бiйся. Нумо гратися!

Аж раптом передi мною справдi з'явився чорний чоловiк! Я злякався i сам хотiв тiкати, але, придивившись, упiзнав себе в дзеркалi. Я був брудний з голови до п'ят, аж чорний. Синя крейда, якою я мав малювати тимурiвськi "Т", перемiшалася з вугiльною пилюкою. На чубовi почiплялось павутиння, а черевики були жовтi вiд глини iз саду пана Тiлеке.

Було вже пiзненько. Незабаром повернулася з роботи панi Радтке. Схлипуючи, дiвчатко сховалося за своєю мамою.

-- Цей чорний чоловiк хотiв мене зарубати! -- вигукнуло воно.

-- Дурницi. Я Альфонс Цiттербаке, з тимурiвської команди, -пояснив я.

Але панi Радтке не стала мене слухати, а взяла за руку й повела додому.

Тiльки-но ми переступили порiг, як мама сказала:

-- Альфонсе, Альфонсе, щоразу нове горе. Що ти знову накоїв?

Та найгiрше було наступного дня в школi. На великiй перервi в учительськiй я побачив бабусю Тiфтрунк, пана Тiлеке i панi Радтке. Вони розповiдали про якогось телепня, який був у них вчора. Я зразу ж пiдiйшов до Петера i сказав:

-- Коли вам потрiбнi дописи до стiнгазети, я напишу.

Петер недовiрливо поглянув на мене:

-- Ти ж не любиш писати до стiнгазети.

-- Напишу щось про тимурiвську команду.

-- Чудово, -- погодився Петер.

Я гадав, що коли сам напишу, то мене не так гостро критикуватимуть. В цю мить до нас пiдiйшов Гаррi. Обличчя у нього було заклопотане. Вiн спитав:

-- Хто вчора виконував тимурiвське доручення у бабусi Тiфтрунк...

А я тихенько доказав:

-- ...i в пана Тiлеке, i в родини Радтке?

Отаке виходить, коли хочеш зробити добре дiло! Всi кажуть, що тепер менi треба написати до стiнгазети самокритичний допис, бо я все зробив не так, як слiд.

Звiсно, хорошi вчинки робити нелегко. Завтра треба знову йти на завдання.

Що ж я робитиму, якщо прийду, а вiкно в сарай буде зачинене?

Як я доглядав звiрят

Якось приходить до мене Бруно та й каже:

-- Цiттербаке, ти ж мiй друг.

Ясна рiч, просто так вiн цього не казав би. Щось хоче вiд мене. Тож я тiльки пiдтакував.

-- Знаєш що? -- продовжував Бруно. -- Через два тижнi я поїду. Хай мiй золотавий хом'як поживе трохи в тебе, згода?

Я дуже люблю звiрят. У мене самого є папуга, на iм'я Чистун. Досi я тiльки чув про золотавого хом'яка. От менi б такого!

-- Добре, але принеси корм, -- погодився я.

Наступного дня прийшов Петер. Вiн теж щось хотiв.

-- Альфi, -- почав вiн. -- Я їду до заводського пiонерського табору. Батьки теж їдуть. Чи не могла б у тебе тимчасово пожити моя кiшка?

Взяв я i кiшку. А коли Ервiн запитав мене, чи не мiг би вiн принести менi своїх дев'ятеро бiлих мишей, бо теж їде до заводського пiонерського табору, я сказав:

-- Ти третiй iз звiрятами. Та вже принось. Два тижнi побуду директором зоопарку.

Я принiс усiх звiрят додому. Мама сплеснула руками i сказала:

-- Їх же треба годувати! Що ти собi думаєш! А в квартирi ще й смердiтиме?

-- Дарма, -- вiдказав я. -- Вже якось разом перебудуть.

Вночi я проснувся вiд крику. Кiшка втекла вiдчиненим вiкном, а Чистун помiтив i закричав їй услiд:

-- Дурний, дурний!

Я насилу вгамував його. Гарний початок! Отак бути директором зоопарку.

Наступного дня оббiгав я пiвмiста -- шукав Петерову кiшку. Аж увечерi вгледiв її чорно-бiлого хвоста у дверях м'ясного магазину. "Якщо кiшка з'їсть кiльце ковбаси, то доведеться менi заплатити iз своєї скарбнички", -- подумав я i кинувся за нею. Перескочив через прилавок i вже майже схопив її, але пiдсковзнувся i зачепив рукою великого горщика iз смальцем. Горщик розбився. Збiглися продавцi. Вони нiяк не хотiли вiрити, що я просто намагався врятувати ковбасу.

На нiч я замкнув кiшку в коридорi. Вона не могла втекти, то хоч вискочила на вiшалку i звалила мамину парасольку. Бiльше нiчого вона не накоїла.

Проте цiєї ночi сталося ще дещо.

Я спав неспокiйно. Все думав про кiшку: чине вискочила вона знову в вiкно? I весь час дослухався. Раптом менi здалося, нiби десь у кiмнатi пиляє маленька пилка. Потер вуха -- нiчого не допомогло. В пiтьмi все пиляла пилочка: ж-ж-ж. Вранцi я сказав про це мамi.

-- Альфi, ти з твоїми звiрятами... Хто його знає, що ти чув уночi. Ти вже став якийсь, мов не свiй.

Але ж я справдi чув. Може, хтось хотiв покрасти звiрят? Якщо таке станеться, що тодi скажуть менi друзi? Я зазирнув пiд лiжко, за шафу. Нiде нiчого. Гаразд, простежу наступної ночi.

Кiшка знову залишилася в коридорi. Шапки i парасольки я прибрав, то вона скочила на полицю i звалила корзину з бiлизною. Це трапилося серед ночi. Хiба тут заснеш? Я прокинувся. Знову чую пилку. I досить ясно. Однак я нiчого не знайшов. Зате мама знайшла. Прибираючи кiмнату, вона вимела з-пiд вiкна цiлу жменю тирси.

-- Що це? -- запитала вона мене. Я здвигнув плечима. Мама обдивилася скрiзь i знайшла в пiдлозi дiрку, завбiльшки з кулак.

-- Оце ж i є нiчна пилка! -- вигукнув я. -- Хто б це мiг бути?

Третьої ночi, коли кiшка те й робила, що скакала на дверi i клацала клямкою, я знайшов i нiчного пиляра. Золотавий хом'як вилiз iз ящика, присiв i своїми гострими зубами взявся гризти дошку. Коли я спробував його впiймати, вiн укусив мене за палець. Я взяв його обценьками для вугiлля i так посадив назад у ящик.

-- Альфонсе, iз цими звiрятами так далi не можна, -- сказала мама. -- Вони зруйнують нам квартиру. Через них не можна заснути. Щось треба робити. Ти їх хоч годуєш?

Ой леле! Про це я зовсiм забув.

Я швиденько розшукав пакетики, що їх менi дали Петер, Ервiн i Бруно. Який пакетик для кого? Щось я записував. Ага, ось i записи: "Бiльше молока", "Добре моркву", "Твердi сухарi".

Я ламав собi голову над записами i не мiг второпати, кому що давати. "Молоко бiле, -- подумав я. -- Воно напевне, для бiлих мишей. Хом'як любить твердi речi, то нехай гризе сухарi, а кiшка -- моркву".

Наступного ранку я дав хом'яковi молока, кiшцi сухарiв, а мишам овочiв. Але ж i вередливi цi тварини. I що менше вони їли, то дикiшi ставали. Кiшка вилiзла на кухонний стiл i зжерла пiвфунта фаршу -- з нього мама збиралася приготувати нам вечерю. Хом'як прогриз картонну накривку, якою я накрив його ящичок, вилiз i перегриз нiжку канапи. Мiй Чистун, що завжди був зовсiм ручний, через усiх цих звiрiв у квартирi геть здичавiв. Цiлими днями вiн кричав "дурний, дурний!" i "забирайся геть, забирайся геть!" Я ледве витримував усе це, але пiти кудись теж не смiв -- треба ж було дати раду тваринам.

Наступної ночi я зачинив кiшку на кухнi, а все їстiвне поховав. Вона нiчого не могла поцупити, то хоч звалила чайника з кухонної плити.

З хом'яком я вчинив ще хитрiше: зачинив його до Чистуна в клiтку.

-- З цiєї дротяної хатки не втечеш, -- сказав я i посварився кулаком. Хом'як уважно подивився на мене своїми маленькими чорними очицями, якi, наче. перлинки, виглядали з коричневого хутра, i менi здалося, вiн смiється надi мною. Чистун не дуже охоче прийняв нового пожильця. Вiн сидiв угорi на жердинцi й розглядав хом'яка.

Серед ночi розiгрався жахливий спектакль. Хом'як поперегризав жердинки. Чистун пурхав по клiтцi, своїм гострим дзьобом клював хом'яка в голову i кричав:

-- Забирайся геть, дурний, дурний, дурний!..

За це хом'як вирвав у нього iз хвоста три довгi чорнi пiр'їни. Менi вдалося їх вiдокремити аж пiд ранок, а моя пiжама стала на спинi мокра вiд поту.

А вранцi скоїлося найгiрше. Я зiбрався погодувати мишей.

-- Будьте розумнi, -- звернувся я до них. -- Сидiть у своїй склянцi, крутiть колесо i тiльки попискуйте.

Я так розчулився, що перекинув посудину. Мов маленькi снiговi м'ячики з нiжками, розбiглися бiлi митi по квартирi.

-- Тривога! -- заволав я.

Кiшка саме лежала на печi. Вона вмить завважила тривогу. З очей у неї посипалися iскри. Одним стрибком скочила вона вниз i стрiлою кинулася за мишами. Я перелякався, адже вона всiх їх поїсть!

-- А дзусь, злодiйко! -- крикнув я.

Раптом на кухнi заверещала мама. Що там сталося? Я помчав туди. Мама стояла на стiльцi, закривши руками обличчя.

-- На кухнi мишi! Забери геть цих жахливих створiнь! -- кричала вона.

В цю мить одна бiла миша кулею влетiла на кухню, а за нею -кiшка, вишкiривши гострi зуби. Мама закричала знову. З переляку миша подерлася по моїх гольфах. Кiшка хотiла її вхопити, пiдскочила, та тiльки вкусила мене за литку, а миша тим часом упала додолу.

-- Тривога! -- закричав я знову, схопив вiника i прогнав кiшку за дверi. Все б нiчого, тiльки дзеркальце, що висiло в коридорi, розлетiлося на друзки -- я зачепив його вiником.

А зараз треба розшукати дев'ятеро мишей. Мама сiла на кухонний стiл i сказала, що не встане, поки всi мишi не будуть пiйманi. Двох я вже упiймав. Та де шукати решту? А кiшка? Доведеться знову бiгати по всьому мiсту. I якщо вона забiгла до м'ясного магазину, то треба брати з собою i скарбничку. Хом'як теж прокинувся. Чути, як вiн догризає другу нiжку канапи. Але я не можу вийти з кухнi, бо саме присвiчую пiд кухонною шафою -- шукаю бiлих мишей. Чистун, якому золотавий хом'як обiрвав хвоста, щодень стає злiший. Чiпляється за гратчасту стелю клiтки й кричить:

-- Альфонс дурний! Забирайся геть!

Отакi у мене лiтнi канiкули!

Не можу вийти надвiр -- треба слiдкувати за звiрятами. От так халепа! Але те ще добре, що друзi не дали менi на утримання iнших тварин. Що, коли б це були орли, шакали чи крокодили? Але з мене й цих досить. Ще цiлий тиждень мушу нидiти з ними. Хто його знає, що може ще статися.

Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць

-- В цiлому ти не справжнiй Цiттербаке, -- сказав якось тато. -Ми, Цiттербаке, ось такi! -- I показав на шафу для одягу. -- А ти?

-- Тобi теж далеко до шафи, навiть до половини її! -- спересердя вiдказав я.

Мама хотiла щось додати, але промовчала, побачивши, що тато набурмосився. Потiм вiн зiгнув руку. Пiд сорочкою здiйнялася справжня гора м'язiв.

-- Спробуй i переконаєшся! -- запропонував тато.

Я натиснув спочатку вказiвним пальцем, потiм великим. Гора м'язiв здавалася залiзною.

-- Бачиш! -- I тато задоволене усмiхнувся. -- А в тебе?

-- Давай попробуємо у мене, -- вiдповiв я i зiгнув руку.

Коли тато вхопив мене своєю дужою рукою, я зойкнув, бо вiн придавив мої м'язи аж до кiстки.

-- Пхе, нiщо, -- скривився тато.

Тепер заговорила мама:

-- Ти не повинен бути таким кволим, Альфi. Передовсiм масло i вiвсяна каша...

Суп iз вiвсяної крупи! Менi аж замлоїло. Я закопилив губу. А далi пiшло й пiшло: бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, пiсляобiднiй сон...

-- I взагалi, намагайся стати справжнiм Цiттербаке, -- так закiнчив нашу розмову тато. I я заходився наминати вiвсяну кашу.

Звiсно, мати такi м'язи, як у тата, -- непогано, обдумував я нашу розмову, лежачи ввечерi в лiжку. Тодi, певно, я змiг би вiдлупцювати Бруно, якби той розсердив мене. I пiднiс би вiдразу четверо вiдер вугiлля -- по двоє в кожнiй руцi.

Прийшовши наступного дня iз школи, я мав, як завжди, пiдiгрiти собi обiд. Мама поставила його на плиту, i менi треба було тiльки запалити газ. Про це я часто забував, а сьогоднi згадав. Щоб стати справжнiм Цiттербаке, за раз виїм цiлу каструлю, вирiшив я. Каструля саме стояла на плитi. Чималесенька! Я зняв накривку i здивувався. Каструля була повнiсiнька яєць. Я повинен їх усi поїсти? "Це, напевне, випробування, -- подумав я. -- Щоб стати Цiттербаке, як шафа, всi цi яйця треба з'їсти за один раз". Я зварив усi яйця i заходився їсти. Пiсля третього менi уже не хотiлось, але все-таки я з'їв п'ятеро. Здавалося ж, я не взяв жодного. Я виклав яйця з каструлi й перелiчив їх. Лишалося 55 яєць! Нi, стiльки я не зможу з'їсти. Навiть одного не подужаю. А як не доїм яйця, будуть прикрощi. Мама скаже:

-- Ти знову не їв?

А тато додасть:

-- Справжнiй Цiттербаке... -- ну, ви вже знаєте, що вiн скаже далi.

Нiчого, я придумав. Вийшов надвiр i звернувся до Бруно, Петера й Ервiна:

-- Ви хочете їсти?

-- Нi, а що таке? -- запитали вони.

-- У нас є класнi яйця, i треба їх знищити.

Як справжнi друзi, вони прийшли до мене додому, i ми з'їли ще чимало: Бруно четверо, Петер двоє, Ервiн двоє з половиною i я пiв-яйця. Але ж це тiльки дев'ятеро! Лишилося ще 46 штук. Одне яйце я дрiбненько покришив i висипав у миску Чистуновi. Але той теж не великий любитель яєць. Отже, ще 45. Я знову вийшов надвiр i привiв цiлу ватагу дiтвори. Всi разом з'їли 17 яєць. Одна мала дiвчинка навiть запхикала, бо вiд яєць у неї заболiв живiт. У мене самого живiт уже давно болiв, та я терплячий.

Що робити з рештою яєць, я не знав. Пересиливши себе, з'їв ще одне. Пiсля цього менi не лишалося нiчого iншого, як лягти на канапу i попивати воду.

"Що ж воно буде? -- думав я. -- Тато з мамою скажуть, що менi треба нарештi стати справжнiм юнаком, а я навiть яєць не поїв".

Менi таки перепало, але трохи не за те. Я все ще лежав на канапi, коли повернулася з роботи мама. Спершу вона зайшла на кухню i гукнула до мене:

-- Альфi, ти знову нiчого не їв? Що з тебе буде?

-- Що? Я нiчого не їв? Їх залишилося всього кiлька! -- вiдповiв я. -- Не збираюся тебе обдурювати.

Було чути, як мама торохтить на кухнi посудом.

-- Навiть до смаженої картоплi не торкнувся, -- долинуло до моїх вух.