Американські боги

Додаток

Я нетерпляче чекав, як описуватиму зустріч Тіні з Ісусом, весь час, поки працював над книгою. Врешті, як же писати про Америку, не згадуючи Ісуса? Він — наріжний камінь у фундаменті цієї країни.

Але коли я написав сцену їхньої першої зустрічі у п’ятнадцятому розділі, вона мені не сподобалась. Було відчуття, ніби я приступився до чогось, що не можна побіжно згадати і рухатися собі далі. Це було щось занадто значне.

Тому я видалив написане.

Я майже наважився все ж вставити цей шматок, коли формував розширену версію книги. Власне, я його вставив, але потім знову вирізав і подав тут. Тож можете прочитати цю сцену. Я просто не певен, що це невід’ємна частина «Американських богів».

Можливо, варто сприймати її як апокриф.

Одного дня Тінь повернеться до Америки.

І там на нього чекатимуть прецікаві зустрічі...

Навколо роїлися люди — чи то у нього в голові, чи в реальності. Декого з них він, здавалося, знав, інші були чужими.

— А ким є незнайомець, якщо не другом, якого ти ще не зустрів? — проказав один з перехожих, вручаючи йому келих.

Тінь узяв напій і покрокував із незнайомцем уздовж маленького коричневого коридорчика. Будівля, у якій вони перебували, була в колоніальному стилі, тож через глинобитний коридор вони пройшли у відкритий внутрішній дворик, а з нього — у наступний коридор. Сонце безжально заливало світлом клумби навколо ставочків і фонтани.

— Він також може бути ворогом, якого ти ще не зустрів, — відповів Тінь.

— Дуже похмурий світогляд, Тіне.

Тінь відпив зі свого бокалу. То було терпке червоне вино.

— Я пережив кілька дуже похмурих місяців, — процідив він. — Чи навіть кілька похмурих років.

Незнайомець був струнким, засмаглим, середнього зросту, він позирав на Тінь із лагідною співчутливою усмішкою.

— Як там іде чування, Тіне?

— Дерево? — він і забув, що зараз висить на сріблястому дереві. Цікаво, що ж іще він забув? — Боляче.

— Інколи страждання очищує, — промовив його співбесідник. Його одяг був простим, але недешевим. — Воно може звільняти.

— Ще воно може накрити все мідним тазом.

Незнайомець провів Тінь до просторого офісу. Втім, письмового столу там не було.

— Чи думав ти колись, що значить бути богом? — запитав господар. Він носив бороду і бейсболку. — Це значить проміняти своє смертне буття на можливість стати мемом: тим, що вічно житиме у людській свідомості. Ніби мелодія колискової. Це значить, що кожен може відтворити тебе у своїй голові. Ти вже заледве маєш самість. Натомість ти складаєшся із тисяч іпостасей того, чим ти маєш бути на потребу людей. І кожен хоче від тебе чогось свого. Нічого певного, нічого сталого.

Тінь вмостився у зручному шкіряному кріслі коло вікна. Незнайомець сів на величезний диван.

— Нічогенька у тебе тут оселя, — промовив Тінь.

— Дякую. А тепер по-чесному — як тобі вино?

Тінь завагався.

— Боюся, кислувате.

— Вибачай. Вічна проблема із вином. Нормальне я можу зробити заввиграшки, але добре, не кажучи вже про чудове вино... ну, тут треба підходяща погода, кислотність ґрунту, кількість опадів, навіть те, на якій стороні пагорба росте лоза, важить. І я навіть не буду заводитися про збір винограду...

— Воно хороше, правда, — запевнив Тінь і влив у себе решту бокалу за один довгий ковток. Він міг відчувати, як напій обпікає порожній шлунок, як перші бульбашки сп’яніння б’ють у голову.

— І уся ця ситуація зі старими богами, новими богами, — раптом завів його самопроголошений друг. — Якби мене хто спитав, я вітаю нових богів. Хай будуть. Бог вогнепальної зброї. Бог бомб. Усі ці боги невігластва і нетерпимості, сваволі, дурості і провини. Усієї фігні, якою вони випробовують моє терпіння і доводять до краю. Це знімає немаленький такий тягар з моїх плечей... — зітхнув він.

— Але ти маєш такий успіх, — здивувався Тінь. — Глянь лише на це місце.

Він обвів жестом полотна на стінах, паркетну підлогу, фонтан у внутрішньому дворику позад них.

Його друг кивнув.

— За це треба платити, — промовив він. — Як я й сказав. Ти мусиш бути чим завгодно для кожного з них. Досить швидко розтягуєшся настільки сильно, що втрачаєш бодай якусь щільність. Це недобре.

Простягнув зашкарублу долоню — пальці були помережані старими шрамами — і потис Тіневу руку.

— Я знаю, знаю. Синиця в руках. Бути вдячним за те, що маю. Зокрема, за можливість знайти час отак просто з тобою зустрітися і поговорити. Чудово, коли маєш змогу таке робити. Справді чудово. Більше ми не незнайомці.

— Більше ні. Я просто друг, якого ти ще не зустрів, — відповів Тінь.

— А ти жартівник, — посміхнувся бородань.

Рататоск, рататоск, заверещала білка над Тіневим вухом. Він досі міг відчувати гіркуватий присмак вина у роті і в горлянці. Майже стемніло.