Анатомічний атлас. Важко бути жабою

ІІІ

Я розплющую очі й дивлюсь на годинник. Здається, вже четверта чи п'ята ранку. Перевертаюсь на інший бік і радію від того, що спатиму скільки захочу, тим більше спатиму солодко.

На сусідньому ліжку спить Віталя. Він спить неприємно. Я не люблю, коли люди так сплять, а особливо коли вони сплять поруч. Вій спить так, наче його вбили або він захлинувся власною слиною уві сні. Зазвичай для нього це не проблема, я маю на увазі захлинутися слиною, тому що Віталя постійно її пускає, він як ота африканська отруйна ящірка, яка пускає отруйну слину, від якої каміння розповзається, неначе гнояк. Віталя спить дуже тихо. Звичайно, іноді він дозволяє собі поговорити, посперечатися з самим собою, але то буває нечасто. Коли ми вчотирьох жили у нього, у мене не виникало ніяких питань стосовно його сну, тому що поруч ворочався і посапував Андрюха, на сусідньому матраці постогнував у свою чорну бороду Толік, а тут — я, Вій і тиша. Цією тишею можна розтинати мозок, нею можна лякати дітей, її можна ненавидіти або виловлювати від неї мазохічний кайф, від неї не можна куди-небудь дітися. Вона просотується в усі твої дірки, в усі пори твоєї шкіри…

Віталя, ну скажи що-небудь, ну скажи, ну застогни, захропи, ну пукни, врешті-решт.

Навіть коли я жив сам і ненароком прокидався вночі, такої тиші не було. А зараз вона заважає заснути, вона заважає мені рухатись, тому що мені страшно, я уявляю, як Віталік захлинувся своєю слиною і лежить тут, у цій кімнаті мертвий…

Я завжди боявся мертвих. Вони мали дивовижну здатність містифікувати свою смерть, вони, посинілі, з якимсь православним восковим обличчям, так і запевняли тебе, що ми вже знаємо набагато більше, і якщо вестимеш себе погано, якщо будеш неслухняним хлопчиком, ми тобі наснимося, щоб ти прокинувся вночі весь мокрий та змучений. Так і знай, ми вже в іншому, геть недосяжному для тебе світі. Ми — мерці…

Раптом Вій підхоплюється і починає важко дихати.

— Ти спиш? — питає він, мабуть-таки, у мене.

— Ні, не сплю.

— Можна до тебе?

— Куди до мене?

— До тебе, — каже Віталя, — у ліжко.

— Але ж у тебе є своє.

— Мені страшно.

— Мені теж, — кажу, — страшно, але ж я не прошуся до тебе в ліжко.

— Ну, будь-будь-ласочка… — стогне Віталя, і я таки погоджуюся його прийняти до себе.

— Давай, — кажу, — стрибай. Тільки не заслинь мені ковдру.

Віталя заскакує до мого ліжка, інколи наші голі тіла зустрічаються дотиками, я відчуваю його гладку, майже слизьку шкіру і думаю, твою мать, думаю я, краще б ти спав окремо і захлинався своєю отруйною слиною…

Віталя ще кілька разів перевертається і засинає.

Ну от, думаю я, тепер труп прямісінько в моєму ліжку…

Так трапилося, що Віталя кудись подівся. Нам навіть дзвонила його мама, питала, де мій син, ви, ублюдки, де мій Віталій? Ви ж самі його вигнали, навзаєм кричали ми. Я його вигнала? — дивувалася Надія Олександрівна. Ви його вигнали! — знову кричали ми, після чого мама Віталіка клала слухавку.

На вулиці нас зустрічав Георгій Владиславович і питав:

— А де Віталік?

— Десь, — знизували ми плечима. — Ми не знаємо.

Дядя Жора вже зовсім опустився: вступив (у свої сорок п'ять років) до університету, де колись навчався Віталік, після пар постійно бухав, крав у своїх одногрупників гроші, а на них будував новий паркан та прокладав сантехніку. Після того як він викинув ту проблядь, він почав багато пити. Він заснував якийсь гурток радіоветеранів, колишніх радіоаматорів, які зараз були просто ханигами, вони зустрічалися, забивали козла, напивалися і слухали якийсь важкий рок.

— Не знаємо, де ваш Віталік, — відповідали ми і розбігалися.

Хто куди.

Я повернувся назад до Києва, де заліг у зимову депресію. Мене ніхто не турбував, і я розумів, що нікому не потрібен. Якщо я нікому не потрібен тут, тоді вже точно ніхто не зверне на мене уваги там. Я зібрав речі і звалив за бугор. Скорші, це була Польща.

Толян запив.

Андрюха серйозно зайнявся музикою і, здається, почав досягати непоганих результатів.

За кордоном я пробув десь півроку, після чого мене депортували, і я повернувся на батьківщину. Ще не встиг я зайти додому, не встиг я відчинити двері та взагалі ще нічого в житті не встиг, як пролунав телефонний дзвінок. І я подумав тоді: хто мені може зараз телефонувати, хто взагалі сподівається застати мене вдома, адже мене не було півроку, зрозумій, ти, який дзвониш, ти, який зараз думаєш, що я вдома, ти, який не знаєш, що я маю бути за кордоном, ти, паскуда, чого ти взагалі мені дзвониш?

Я підіймаю слухавку і чую знайомий голос.

— Чувак, — каже мені голос, — це я.

— Хто «я»? — не розумію, хто ж там такий, хоча розумію, я одразу впізнав голос Віталіка, однак мені ж необхідно вдати, мовляв, ні, не знаю, хто це може бути, ви, певно, помилилися, хоча ні! Привіт, Віталя, я тебе таки впізнав. Де ти був стільки часу?

— Це я, — каже мені Віталя. — Віталя.

— О, Віталя, — кажу я, — привіт! Я тебе таки не впізнав, багатим будеш. Де ти був стільки часу?

— А ти де був? — питає в мене Віталя.

— Я взагалі-то за кордоном був, чортзна-чим займався, а ти чим займався?

— Я?

— Hi, — кажу, — Юра.

— Який Юра? — не розуміє Віталя і вже, мабуть, збирається класти слухавку або вішатися, та я йому пояснюю, що це я так про Юру якогось згадав, не сприймай близько.

— Не сприймай, — кажу я, — ти, звичайно, а хто ж? Чим займався?

— Та чортзна-чим, — відповідає Віталя. — Я зараз у Києві. Давай зустрінемося?

— Ну давай, — кажу, — чому б ні?

Хоча мене не було вдома більш ніж півроку і першим з усіх знайомих побачити Віталіка мені хотілося щонайменше, але, зрештою, я його стільки не бачив. Нехай, думаю, зустрінемося. Я взагалі думав, що його підрізали десь абощо? А він ні, диви, розмовляє, навіть зустрітися захотів.

— То де ми зустрінемося? — питає Віталя. — Я ж Києва не знаю…

— А ти де зараз?

— Та, власне, — каже мені Віталя, — в Бердянську.

— Де? — перепитую.

— Та на Азовському морі, - відповідає мені Віталя.

— Але ж не сезон? — дивуюся я і зиркаю у віконце, аби переконатися, що дійсно не сезон. І справді, голодні горобчики жмуться один до одного, пищать щось собі. Надворі, здається, хоч і рання, але осінь.

— Чого тебе туди понесло? — питаю я, хоча розумію, що для того, аби Віталіку потрапити до Бердянська, особливих причин не треба.

— Та тут якісь пацани, вони мене, — каже, — накурили.

— Що за пацани? — питаю я.

— Не знаю, — каже Вій.

— А як їх хоча б звати?

— Не знаю, — каже, — я, здається, кросівок загубив.

— Що загубив?

— Кросівок, — хниче той. — Лівий кросівок десь загубив, а пацани не знають де. Я завтра вранці буду в Києві. Можна у тебе нічку переночувати?

— Можна, — кажу.

А сам думаю: може, і не можна…

— Я об одинадцятій завтра на вокзалі буду, — каже Віталя і починає щось кричати, потім я чую голоси, які приглушено долинають до мене, мабуть, там у них якась хата, якийсь притон, і Віталя почуває себе щасливим.

— Віталя… — кажу я, але розумію, що Віталіка вже немає, бо короткі гудки сповіщають мене про те, що його, чувак, вже дійсно немає, точніше, він є, але десь за сімсот чи скільки там кілометрів, і він, чувак, накурений, так що можеш сміливо не йти завтра на вокзал, тому що Віталік все одно не приїде, а якщо і приїде, то запізниться, бо у твого, блядь, Віталіка ненаглядного завжди так, тому що твій Вій галімий постійно спізнюється, щось плутає, потім взагалі просипає, не приходить, а натомість іде в запій, після чого він, не запій, звичайно, буде довго казати, що, ман, ти розумієш, так трапилось, але ти скажеш, та ладно, Віталя, забудь, і він, звичайно, забуде і стрельне у тебе цигарку, і ти, звичайно, даси йому ту цигарку, це ж Віталя як-не-як. Але все одно на вокзал не йди. Не буде його там.

Я забуваю настанови коротких гудків і наступного ранку все ж таки приходжу на вокзал. Я слабо вірю в те, що хтось приїде, але дивлюся на розклад поїздів і таки дійсно бачу, що потяг «Запоріжжя — Київ» прибуває об одинадцятій. Ним, мабуть, і приїде Віталя.

Я виходжу на платформу і чекаю.

Через деякий час прибуває потяг. З нього вивалюється сіре і стомлене населення нашої держави, я обходжу весь перон, але Віталіка не бачу, аж раптом хтось кричить з восьмого вагона.

— Ман! — протягує хтось. Цим хтосем, звичайно, виявляється Вій. Я заходжу до вагона і бачу, як оскаженілий провідник намагається щось зробити з Вієм.

— Що ти робиш? — питаю я у провідника. — Ти його б'єш?

Ну, думаю, якщо провідник б'є Вія, то, значить, у нього на те є свої ґрунтовні причини.

— Я його не б'ю, — лякається мене провідник, — я намагаюся звільнити його ногу.

І справді, Віталікова нога десь таки застрягла, причому так нога може застряти лише у Віталіка.

— Як це трапилось? — питаю.

— Та як, — каже Віталя, — все дуже просто. Я хотів подивитися у вікно, чи бува не видно фоста поїзда…

— Чого не видно?

— Фоста, — каже Вій. — Це так на вокзалах говорять. Нумерація вагонів із фоста поїзда. Так от, хотів, значить, я подивитися, чи бува не видно того самого фоста, як раптом нога моя зісковзує і потрапляє до стальних щелеп ось цього хитрого механізму, — і він показує на механізм утримування у вертикальному положенні сидушок, — нога застрягла. Я хотів, коли їхав, подивитися на Лавру, розумієш, а воно застрягло, і я так на неї і не подивився.

— Так на фоста чи на Лавру?

- І на Лавру теж, — каже Віталя.

— Нема чого на неї дивитися, — каже провідник, звільняючи босу ногу Вія, який цілує провідника у лисину, і ми виповзаємо з неприємних пахощів вагона.

— Віталя, — питаю я, — а чого ти лисий, тюху, босий?

— Я тобі зараз все розкажу, тільки відвези мене додому і нагодуй.

Я відвожу його додому, щастя, живу я неподалік від вокзалу, годую Віталіка овочами і чаєм, у принципі, тим, що встиг купити дорогою додому, а купити іншої їжі у мене елементарно не було часу.

— Фух, — каже Віталя замість «дякую», розвалюється посеред кімнати і підкурює цигарку.

— На балкон, — безжалісно, немов Толян, кажу я.

— Один разочок, — каже Віталя.

І я йому дозволяю. Кури, чого ж там…

Загасивши беника, Вій залазить рукою під штани, торкається своїх яєць та підносить руку до носа.

— Що ти робиш?

— Досліджую, — гордо каже Вій, — стан своєї забрудненості.

- І які показники?

— Високі, - каже Вій, — але мені не звикати. Я людина бруду! Пантагрюель!

Який Пантагрюель, не розумію я і змушую Вія сходити помитися. З ванної кімнати лунає спів Віталіка, у якому той кляне своє життя, своїх друзів та загадкову країну дурману, де живуть дивні істоти і Віталя — їхній вождь. Пісня мені здається цілком непоганою, я думаю, що Віталя талант, та, певно, і Вій так думає, але він кричить, що зронив мою зубну щітку в унітаз і щоб я не хвилювався, він перший нею почистить зуби, щоб убити всі бактерії. Здається, він не тільки талановитий, але й цілком припизджений тип, тому що в його голові ніколи не вкладеться те, що коли він ненароком почистить моєю зубною щіткою зуби, то я, перш ніж почистити нею свої зуби, скорші прополощу її в унітазі.

— Не треба, — кричу я, — чистити нею зуби! Можеш викинути!

— Нічого! — кричить у відповідь Віталя. — Я вже почистив.

Він виходить з ванної, загорнений у мій червоненький, курва, рушничок, підспівує щось собі під носа і каже, що, мабуть, залишиться у мене на довше.

— Не треба, Віталя.

— Та ні, - каже Вій, — мені тут затишно.

А мені — ні, думаю я.

Віталя сідає на ліжко і починає мені щось розказувати. Через кілька хвилин я розумію, що він мені оповідає історію свого життя за останні вісім місяців, скільки ми не бачилися.

— Розумієш, ман… до речі, коли ми там з тобою останній раз бачились?

— Вісім місяців тому… Ти розкажи, що з тобою трапилось тоді. Куди ти подівся?

— Так я ж до того і веду, чувак. Усе трапилось якось раптово, тобто розумієш, жилі ми, билі ми, аж раптом мене женуть з універу, мамка виганяє з хати… Що мені робити? Я подзвонив Шраму, ну, Сережі, той мені і каже, що давай, Вій, приїжджай до мене, у Харків.

— У Харків?

— Так, у Харків. Він там собі знайшов якусь дівулю, студентку-філолога, я не знаю, що там у них могло бути спільного, але все ж таки. Приїхав я туди, а він там якраз з нею в якійсь общазі жив на околиці Східного. Я притулився хвостиком, щоночі слухав, як вони за ширмою займаються сексом, вранці вони кудись ішли, а мене залишали самого. Так я прожив у них три тижні, аж поки дівуля не затіяла скандал, мовляв, давай, Сережа, вибирай, або я — і ми живемо з тобою тут, і ти надалі мене натягуєш, або цей твій кінчений друг — і він натягує тебе деінде. Тобто я зрозумів, що став тягарем, що Шрам може позбутися даху над головою, ну ти зрозумів, да?

— Ага, — кажу, — зрозумів.

— Я кажу Сережі, пробач, чувак, не хочу бути для тебе тягарем, прощавай, мужик, поїду шукати кращої долі. Деінде, — додав я. Шрам каже, стривай-стривай, ти мій друг, і я не збираюся міняти тебе на свою дівулю, тим більше я її вже не люблю, а ще тим більше у неї з рота постійно пахне чужими членами. Як — чужими? — не зрозумів я, проте він каже, що да, чувак, може, то і не членами зовсім пахне, але чимось-таки пахне і мені це не подобається, я одразу уявляю якісь члени, і мені це ще більше не подобається, так що я звалюю разом з тобою, і давай ще наостанку спиздимо у неї відик. Коротше, ман, ми так і зробили. Спиздили відик, а потім продали його за п'ятдесят гривень на станції, здається, Борова. В електричці ми познайомилися з пацанами з Ізюма. Давайте, сказали пацани, поїдемо до нас, в Ізюм, там ми вас добряче накуримо, тим більше ви, здається, продали відик, бо ж ми за вами ще з Харкова стежимо, то ж і у вас, і у нас є бабки, і ми їх всі прокуримо в Ізюмі.

— Віталя, — кажу я, — тільки не кажи, що ти таки поїхав в Ізюм.

— Ти що, ман, я сам не їздив, ми зі Шрамом поїхали…

— Ще краще…

— В Ізюмі нас повели до якогось притону. Пам'ятаю лише те, що там були тьолки.

— Хто?

— Дєвки, баби там були, розумієш? І багато трави, тобто ми з пацанами її купили за наші бабки, що ми з відика вторгували. Ми накурилися, і Шрам сказав, що йому час вертатися, тим більше він збирався допомогти мамі. Коротше, начесав щось про маму, про те, що у нього в інституті завал, я йому, звичайно, не повірив, але відпустив, а сам залишився з пацанами. До речі, класні пацани.

— Ну да, — кажу, — трави ж у них до фіга.

— Та не тільки тому, розумієш, вони, як і ми, — репери, ну не всі, а один там був, Паша.

- І скільки ти провів в Ізюмі?

— Два місяці я просидів на хаті у пацанів, вони добрі, годували мене, потім у мене почався, здається, заворот кишок, і я зрозумів, що маю поїсти якогось супу.

— Заворот мозку, Віталя, у тебе почався, а не кишок. І що, ви весь цей час дубасили?

— Ну да, я ж кажу, що класні пацани.

— А далі?

— А далі я з Пашею поїхав у Донецьк до його пацанів.

- І там пробув ще два місяці? — питаю.

— Нє, там ми були три місяці, аж після чого мене одвезли в Бердянськ, але там така ситуація була нестерпна, постійно приїздили якісь ліві люди, якісь таджики, якісь румуни, цигани, привозили палену техніку, потім її одвозили, половина з них на ширці сиділа. Нє, думаю, треба звалювати. І ось, подзвонив тобі.

— А де гроші взяв на білет?

— У пацанів украв.

— Дуже весело. А де кросівок загубив?

— Та я його програв. У нарди.

— Кому?! — не розумію я. — Віталя, кому потрібен один кросівок?

— Та ми не встигли дограти. Я ще один поставив, але його потім визвали кудись, того пацана, а потім мусора нагрянули, я звалив, подзвонив тобі оце від того Паші, що з Ізюма чи Донецька, а потім приїхав. Спочатку цей провідник мене не хотів упускати, але я сказав йому, що я ді-джей і іду до Києва грати у крутому клубі. Він все одно, падла, мені не повірив.

— Ну і чим ти тепер плануєш займатися? — питаю я і очікую неодмінно почути щось типу накуритися, а потім просрати своє нікчемне життя у спітнілому підвалі імлистого урбану.

— Знаєш, чувак, — каже він не без гордощів, — спочатку, коли я їхав у поїзді, я думав, що приїду до тебе, накурюся, а потім піду і просру своє нікчемне життя у спітнілому підвалі імлистого урбану. Але життя така штука, що воно, життя, постійно змінюється, воно обертається навколо своєї осі, і ти не встигаєш за ним, ти виловлюєш лише шматочки від нього, тож виловив на цей раз я таку річ. Буду я, ман, займатися бізнесом.

— Чим?

— Бізнесом, чувак, ага, не дивуйся, бізнесом…

— Так ти ж його проспиш, — не втримався я.

— Що просплю?

— Бізнес проспиш.

— Не просплю!

— Життя проспав, от і бізнес свій проспиш…

Віталя, здається, ображається, але, викуривши цигарку і допивши свій солодкий чай, відходить і продовжує.

— Я завтра починаю нове життя, чувак, я прокинуся близько шостої, зроблю зарядку, з'їм салат… у тебе овочі залишились?

— Да, — кажу.

— Зроблю салат, це ж здорова їжа, вона іде прямісінько в кров. Так от, а потім піду пробивати якісь шляхи сполучення з бізнесом. Проб'ю всі умови кредитування і взагалі… Нове життя! Лозу пам'ятаєш?

— Юрія? — не розумію я.

— Ні, бізнес! — патетично промовляє він і падає на сусіднє ліжко, де я йому постелив. Пристрасно обійнявши подушку, Віталя засинає мертвецьким сном.

Я прокидаюся і дивлюся на годинник.

Якщо я все правильно розумію, то Віталя вже давно мав би стати успішним бізнесменом, однак він чомусь не став, а, навпаки, спить собі тихцем, позіхає. Я його не буджу, нехай, думаю, поспить, певно, втомився. Беру попільничку і тікаю на балкон, де затримуюся з книжкою на півтори години.

— Чех, — чую голос Вія, — Чех! — Голос Вія продовжує лунати. — Чех, твою…

— Що треба? — зазираю я до кімнати.

— Котра година?

— Пів на першу, — кажу я.

Віталя мовчить. Йому анітрішки не соромно, хоча я можу помилятися, десь усередині, він, мабуть, думає, блядь, думає він, який же я галімий урод, який же я дурень, проспав свій бізнес. Дурень я, думає Віталя.

Я уважно дивлюся в його очі й посміхаюся собі, теж десь усередині, дурень ти, Віталя, думаю я, галімий урод.

— Чех, — потягується Вій, — дай щось поїсти…

— Салатик зробити? — питаю я.

— Ні, - каже Віталя, — я хочу м'яса…

— Ти ж овочів хотів…

— Уже не хочу, — промовляє той і падає з ліжка. Я намагаюся йому допомогти, але Віталя наполягає на своєму, мовляв, я сам, я мужчина, а мужчина мусить сам підняти себе в таку скрутну годину.

Віталя одягається, просить у мене грошей, я йому їх даю і кажу, що крім пельменів треба купити ще того і того.

— Добре, — каже Віталя. — А де у вас тут того продається?

— Там-то, — кажу я.

— А того?

— Того теж там-то, але в іншому відділі, тому давай збирайся і пиздуй вже скоріше. — Що Віталя і робить. Збирається, дорогою підпалює цигарку і пиздує.

У спину йому під силою протягу хряпають двері.

— Знаєш, — говорить мені Віталя, — коли я був маленький, у нас у класі був хлопчик один…

— Савка? — перебиваю я.

— Та ні, - каже, — до чого тут Савка? Інший хлопчик…

— У вас ще були хлопчики?

— Ага, — каже Віталя, уплітаючи пельмені, - невеличкий такий хлопчик. Якось він не з'явився на заняттях. Ну, всяке буває. А наша вчителька, Оксана Муренівна, почала щось нервувати, типу чого цей хлопчик не ходить на уроки, прогулює, мовляв, курва отака… галіма у нас була вчителька. І вона, коротше, подзвонила його мамі. Алло, каже, це я, Оксана Муренівна, вчителька вашого синочка галімого, та я і сама галіма, але все одно, це діла не стосується, ви, блядь, краще поясніть мені, чому ваш синок не ходить на уроки. Що, прогулює? Та ви що, каже мама хлопчика, у нього рак. Який рак? — не зрозуміла вчителька. Ну болєзнь у нього, онкологія, розумієте? Розумію, відповіла вчителька і поклала слухавку. Вона взагалі не любила мати справу зі смертю.

Віталя замовк. Мовчить, а я собі думаю, чи це все, що він хотів мені розповісти, чи не все, чи в цьому є якась міжрядкова підоснова, глибинний і прихований зміст, чи він це так розповів, аби не мовчати…

— Ну? — питаю. — Це все?

— Ні, - розважливо каже Вій, — не все. Зачекай, зараз доїм і розповім далі.

Він дійсно доїдає, смачно закурює і продовжує:

— Отже, пройшло якихось півтора місяця, здається, так, півтора, я вже не пам'ятаю. Так от, проходить деякий час, і мама приводить цього хлопчика й каже: це той самий Баня, — його звали Ванєй, — це Ваня, каже вона, він перехворів на рак, тепер він продовжить навчання, але ви не знущайтеся з нього… А ти, ман, собі уявити не можеш, як виглядав цей Ваня. Такий весь лисий, блідий, з важкими фіолетовими мішками під очима, такий худий-худий, наче з Бухенвальду. Сідає за своє місце і починає плакати. Ви впевнені, що хочете, щоб Ваня ваш, оного, вчився з усіма дітками, він же у вас, як би це правильно сказати, трошки лисуватий, смішний, каже вчителька. Да, каже мама Вані, він у мене такий же, як і всі інші діти, він у мене нормальний, щоправда, на хімії… Тобто? перебиває її Оксана Муренівна. На хімії, пояснює мама, лєчіца, але він цілком хороший хлопчик, правда, Ваня? А Ваня знай собі слину пускає і посміхається жовтими потрісканими губами. І ще, додала мама, тут ось для нього цей, уточка. Хто? — не зрозуміла вчителька. Уточка, каже мама і витягує з пакету утку. Нехай під час уроків він на ній сидить, на уточкє. Ну добре, каже вчителька.

— Щось ти забрехався, Віталя, — кажу.

— Та я тобі клянуся, що так було, нє, можливо, було трішки не так, але наскільки моя дитяча свідомість змогла це все запам'ятати, то було все саме так. Коротше, на наступній перерві Надя з Вітою забрали у Вані ту уточку, почали нею у футбол гулять, кидатися нею у Ваню, дражнити його лисибеном, ну він же був лисий, зрозумів?

— Та зрозумів.

— Так знаєш, ман, хто заступився за Ваню? Ми з Сережок». Тільки ми, тому що всі реально нависли на того Ваню, а він нічого не може зробити, лише слиною плюється і посміхається, у пацана ж травма, він же нічого не може їм зробити… Ми, звичайно, з Сережою не були крутими, сам знаєш, нас трошки заганяли, але все одно ми його взяли під своє крило, мовляв, давай, Ваня, стрибай до нас, принижених мудаків. Так до чого я це все веду? А до того, що ти мені зараз нагадуєш нас з Сережою, тому що коли всі від мене відвернулися, ти, ман, знайшов сили і витримку мене приютити, нагодувати і допомогти мені в пошуках роботи…

Здається, думаю, я погодився прийняти Вія лише на одну ніч.

— Ти погодився допомогти мені в пошуку роботи, — продовжує він, — надав мені дах над головою, теплу їжу і вовняну ковдру. Я ж поживу у тебе тижня пів?… два?…

— Нє, Віталя, — починаю я одразу ставити його на місце. — Два дні максимум.

— Ну, це мало…

— Віталя, не тобі вирішувати. Якщо хочеш, я тобі проведу екскурсію по Києву, зорієнтуєшся на місцевості — і… вперед, у широку путь…

— У широку путь, — повторює Віталя і посміхається. — Ну добре, показуй мені свій Київ…

Ми збираємося, Віталя намагається вдягтися з викликом, це він обумовлює вільними поглядами міста, яке, він впевнений, прийме його в будь-якому вигляді, я кажу йому, що так то воно так, але, можливо, ти вдягнеш щось більш прозаїчне, але ні, він все ж таки натягує на себе червоні олдскулівські штани «адідас», квітчасту кітчеву сорочку і чорного кашкета.

— Такий кєпарь був у Гранд Мастера Флеша.

— Я радий за нього, — кажу, — а разом і за Африку Бамабаатаа і ді-джея Кул Херка.

Віталя одразу нагадує мені про Снупа Дога, який нормально розправив крила в Європі, але мені вже по фіг, і він розуміє, що мені все по фіг, адже я сам нещодавно носив кілт, тому він, щоб якось привернути до себе мою увагу, починає розповідати про дівчинку Катю, у якої лікарі знайшли побутовий сифіліс, а вона з ним приперлася до школи…

— Розумієш, ман, — каже Віталя, — до школи! З сифілісом!

— Розумію, — кажу я і зачиняю вхідні двері.

Надворі сонячно, в очі задуває приємний вітерець, а п'яний кіт гріє своє облізле пузо біля смітника…

Я провів Віталіку екскурсію містом, показав йому найвизначніші місця, продемонстрував на прикладі бомжа, що розчісував на собі себорейну екзему, та жінки за кермом «мазератті» столичні контрасти, я зводив Вія до в подальшому необхідних для нього генделів, ми прочесали весь центр, ми познайомилися з мандрівним монахом та двома баяністами: одним сумним, а іншим веселим. Сумний був схожий на російського актора Баширова, здавалося, що він як мінімум маніяк, він мав зализане масне волосся і дуже стомлений, я б оце сказав, глобально стомлений вираз обличчя. Натомість веселий баяніст був без однієї ноги і підспівував своєму гранню, він посміхався і блищав очима. Ввечері до нас почали чіплятися шльондри, Віталя вже було погодився, але в нього не виявилося грошей, він образився на життя.

— Сука, — казав він, — де мої гроші?

— Віталя, — сказав я, — їх у тебе ніколи не було…

— Будуть, — твердо відповів він, і я йому не повірив.

Він проспить свої гроші, я в цьому не сумніваюся, а от стосовно Вієвого подальшого життя в Києві у мене якраз було чимало сумнівів, він не підлаштується під цю, як він каже, систему, він зайвий гвинтик, такі не виживають, такі не пристосовані, такі, як він, — прості жаби, які народжені повзати, у крайньому разі, стрибати, але гідно ходити землею вони не вміють. Я зайвий раз повторюю собі, що нічого путнього не буде, що Віталя ніколи нічого не досягне, я не вірю в нього і вважаю це цілком нормальним, його очі іноді загоряються, він починає діяти, але його вистачає на десять відтискань вранці і чищення зубів, а далі — його шкіра стає слизькою, вона, шкіра, стає зеленавою, його очі витріщаються на цей навколишній неприємний світ і він — повзе. Літнє сонце його нікчемного життя висмоктує з нього всю вологу, і він силкується доповзти до свого ставка, що обріс шершавим очеретом; там на нього чекає трава і бухло, там він може спати до шістнадцятої години, він зможе робити такі речі, які не вимагають від нього зусиль, він зможе бути самим собою, себто зеленою, слизькою, лінивою жабкою.

— Віталя, що ти робиш зі своїм життям?

— Ман, тобі не зрозуміти.

— Мені якраз зрозуміти, як нікому.

— Ман, це поки що. А далі — я розправлю крила, неначе зловісний Снуп Дог над Європою, і полечу, я почну нове життя, я стану самітником, крутим заможним меном, який матиме право спитати будь-що у будь-кого, розумієш?

— Ні, Віталя, не розумію… Годі вже сидіти у мене на шиї, давай вали заробляти гроші, давай влаштовуйся на пристойну роботу, давай починай своє нове життя, ти ж стільки про нього триндів, ти ж мені показував креслення свого майбутнього, де немає місця п'янству, розпіздяйству та нестримному пориву накуритися. Де воно, твоє нове життя?

— Ман, зачекай, не підганяй мене, дай мені все зважити…

— Ти вже двадцять один рік зважуєш, годі вже, час діяти…

— Ось ти кажеш діяти, мужик, а сам дієш?

Я замовкаю, адже теж не дію, адже я, в принципі, як і він, стою на місці й тішу себе тим, що я міцно стою, а він намагається повзти, і навіть це у нього виходить не дуже виразно, вайлувато.

— Дію, Віталя, — кажу я, — у чиїй хаті ти живеш, Віталя?

— Ну так, справді, - юродствує він. — Але ж не ти платиш за неї.

— А хто? — безбожно брешу я.

— Мені по фіг, — каже Вій. — Я жаба, я все життя був жабою, я отой Ваня, — каже він, — знаєш, що з ним потім трапилось?

— Що? — питаю.

— Мамка здала його до інтернату, а сама пішла в забух. Того Ваню вихователі забили до смерті цинковими тазиками… Мене теж здали до інтернату… мене теж забивають тазиками й смердючими обісцяними уточками…

— Ти сам себе здав до інтернату, Віталя, ти сам себе забиваєш цинковими тазиками…

— Я сам себе… — повторює він, і я його починаю виганяти, давай, Віталя, вали вже, роби щось, дій!

— Ще один день, — благає Вій.

— Цей один день тягнеться вже місяць. Мені вже осточортіло підтирати тобі сраку, збирати після тебе брудні шкарпетки та залишені по всій квартирі чашки.

— Я сам буду їх збирати.

— Ні, Віталя, — суворо промовляю я. — Ти починаєш жити самостійно…

Кілька хвилин ми сидимо мовчки, потім Вій тягне лапу до моїх цигарок, дивиться на мене винувато, але поблажливо щодо своєї провини, — сам себе виправдовує, що у нього немає цигарок.

— Тобі легше, ман, — каже він.

— Мені? Чому?

— Ти сильно любиш одну людину, і це тебе в багатьох випадках рятує.

— Яку людину? — не розумію я, але здогадуюся, що якогось Ісуса або Будду, але ж я не так вже і люблю того Ісуса, а тим більше Будду, я взагалі мало кого люблю…

— Яку людину, Віталя? — питаю ще раз.

— Артема Чеха, — каже Вій, — Артема Чеха…

— А тобі що заважає любити Артема Чеха?

— Мені не його треба любити, а Віталіка цього. Кінченого…

З цими словами він ненароком ламає свою-мою цигарку, однак наглості йому не бракує, аби потягнутися до мого «Вінстона» ще раз. З тим самим виразом обличчя він досі стоїть перед моїми очима, я досі бачу, як він бере цигарку, як своїми великими губами засмоктує в себе сивий дим, як видихає його, як важко і стомлено закидає назад голову, від чого його тонка і довга шия розправляє свої зморшки, в яких набилося достатньо бруду, аби життя не здавалося таким цукровим та вилизаним…

Воно таким і не здається, а чому ж йому, цьому життю, здаватися цукровим, а тим паче вилизаним, коли на Віталіка звалилася така купа проблем, брудних проблем. Звичайно, він, Віталік, не звик жити так, як він нещодавно почав, але і нормальним життям це не назвеш… Замутивши кооперацію з Сережою Савкою, Віталік зняв дуже маленьку квартирку десь на Дорогожичах, чи навіть на Куренівці. Савка поновив навчання і вирішив не жити більше в гуртожитку, тим більше що одного разу його там побили, причому побили добряче, а отже відбили всю охоту до такого життя. Вій Шрама не чіпав, а тому останній був цілком вдоволений існуванням такого типа, як Віталя, поруч. Квартири на той час були не дорогі, я маю на увазі, оренда їхня була досить доступна, здається, сто п'ятдесят доларів вони платили. Добиратися до них було вкрай важко, створювалося враження, що живуть вони в Південному Бронксі середини вісімдесятих. Час від часу долинали розпачливі звуки міліцейських сирен, поруч з їхнім будинком стояла напівзруйнована, добряче обгоріла общага, кварталом, де вони жили, постійно бродили дивні, втім неагресивні типи, іноді траплялися агресивні, тоді ми витягали з наплічників наші обрізані гвинтівки і починали відстрілюватися, іноді когось з нас могли поранити: у голову або в серце. Тоді ми перебинтовувались і йшли далі, до найближчого ларька, в якому купували заражені сальмонелою консерви, запліснявілі крупи, мокрий цукор, відсирілі цигарки та запасні набої, серед яких, курва, половина були браковані, однак іншого виходу не було, і тому на два постріли — одна куля, яка, можливо, і не потрапляла в ціль, проте лякала добряче. Я кажу «ми», тому що я іноді заходив до Віталіка і Сережі. Вони жили більш ніж скромно. Спали на ліжку і на підлозі по черзі. Ще було місце для кухонної плитки. Сама кухня була відсутня, але це не лякало пацанів, вони, навпаки, раділи таким екстремальним умовам проживання, мовляв, пацан, — це так вони до мене, — бачиш, ми теж на щось здатні, ми будемо загартовані голодом і холодом, сірістю шпалер і сирістю килима, у нас з динаміків постійно валить французький репняк, ми випалюємо по три пачки цигарок вдень і по чотири вночі, ми ходимо дрочити до туалету, так що ти туди не ходи, бо там зараз хтось із нас займається цим ділом, ти ж бачив плакат напівроздягненої Кармен Електри?

— Ні, - кажу, — не бачив ще.

Намагаюся зазирнути до туалету, але там зачинено. І не дивно, продовжують вони, там зараз хтось із нас, у тому туалеті, розумієш, ми тут живемо, іноді пиздимо наріків, що валяються на сходовому майданчику, вони там все обблюють, а один, курва, якось кров'ю насрав. Побачили б — взагалі вбили, у нас є два обрєза і один пизджений макар, так що ми не здохнемо, нє баісь за нас.

— За вас, — кажу, — я, можливо, і не боюся, розумієте, я боюся за Віталіка. Ти, Шрам, мені до одного місця, я в отвєтє за Вія, я його приручив, я його і вб'ю, тьху, я його і… коротше, сам зрозумів, ми з ним тіпа друзі.

— Нє, - каже Шрам, — ти не правий, ми друзі, розумієш? А ти типу збоку притесався і не знати чого хочеш…

— Я знаю, чого я хочу. Але і вирішувати, кому Віталя більший друг, не збираюся, тим більше не такий вже цей Віталя і хороший, щоб ділити його.

В цей час Вій вилазить з туалету і, застібаючи ширінку, говорить:

— Ну і сіськи у цієї Електри!

Я вдягаю пальто і звалюю з їхньої квартири.

Вій почав працювати в піцерії, там йому платили сто доларів, чайові, щоправда, не були передбачені, тому йому доводилось іноді їздити до рідного міста підробляти у клубах.

Піцерія розташовувалася на Павловській, її щойно відкрили, а тому клієнтів майже не було, це, звичайно, дещо поліпшувало умови праці, адже графік нормований, ставка, так чого, питається, напружуватися, викладатися?

Іноді я заходив до Віталіка на роботу, замовляв найдешевше, а найдешевшим було какао, і сидів по дві години, спілкуючись з ним про вічне. Звичайно, предмет наших розмов вічним не назвеш, однак ми були близькі до того, і відчуття близькості з вічним деякою мірою покращувало нашу самооцінку. Потім до тієї піцерії почав заглядати Шрам, і його невдовзі також взяли на роботу. Його головна робота полягала у митті підлоги, а тому він трохи заздрив Вію, який був офіціантом.

Щовечора ми з Віталіком зустрічалися біля його роботи, або я його дочікувався безпосередньо в піцерії, і ми йшли блукати містом. Ми гуляли, заходили до торговельних та розважальних центрів, панкували, їли хот-доги, інколи покурювали травичку, зустрічалися з його подругою Юлею, невисокою, проте амбіціозною стриптизеркою. Юля зазвичай годувала нас у невибагливому кафе, ми їй за це дякували і навзаєм годували нашими смішними байками про життя-буття, і вона коли-не-коли дозволяла нам розділити з нею ліжко. Віталя постійно позичав у неї гроші і, звичайно, не віддавав… Інколи до нас приїздили Толік з Андрюхою, вони привозили з собою концентрований запах нашого міста і враження від безтурботного життя, ми мріяли про те, як відкриємо свій власний мистецький часопис, де друкуватимемо лише бідних і алкоголіків, розмістимо на сторінках порнографічні картинки, расистські та анархічні заклики і маніфести. Потім пацани від'їздили, а ми стояли на пероні, біля поїзда, або на автобусній зупинці і хапалися за останні знайомі запахи, які перемішувалися з сотнею інших, і це запашне місиво викликало у нас ностальгію, що породжувала різного роду стреси, які ми приглушали конячою дозою пива…

Для Вія життя потроху набрало сенсу, він, можливо, і не до кінця, але принаймні намагався і все ж таки розправив свої худенькі крила й одразу заходився організовувати якийсь фестиваль, зустрічався з Согомоновим, місцевим хрещеним батьком хіп-хоп культури, викладав йому план дій, однак той лише крутив своєю неосяжною шиєю і пригощав нас «Парламентом». Потім ми змовницьки перезиркувалися, врешті забивали болт на Согомонова і йшли в сутінь міста, розрізаючи своїми тілами туман, неначе святковий пиріг.

Ми заходили на спортивні майданчики шкіл і розпивали там дешеве вино, ми піднімались на дахи житлових висоток і плювали донизу, відраховуючи секунди польоту плювків, немовбито відраховували свої дні, наче жити залишилося два, максимум три тижні, і ми не шкодували за таким коротким життям, воно здавалося нам безкінечним, ці три тижні були для нас століттями, і ми були згодні прожити ці дні неначе століття. Все непогано складалося, ми були закохані і п'яні, місто відкрило для нас усі двері, всі потаємні схованки свого щастя, однак ми не знали, що воно, це грьобане щастя, й без того було, але ми його не помічали, коли ж воно щезло — все в цьому житті втратило свою принадність і свій сенс. Навіть той безкінечний кредит на свободу. Ми ж і не думали, що за неї, за цю кляту свободу, згодом доведеться платити, платити тою самою свободою, можливо, цілим життям, якого залишилось так багато і так мало. Ті осінні дні я згадую в такому самому тумані, в якому вони були й тоді. І коли ти маленька дитина, у миті найгострішого відчуття гри і азарту, коли весь світ належить тобі, коли реальність перетворюється на казку, твої батьки обов'язково загонять тебе додому і скажуть тобі, що ти брудний, як свиня, і від тебе тхне підвалом… Такі штуки виникають і в дорослому житті, однак увесь цей, вибачте за пафос, інфернальний облом від перерваної гри ти відчуваєш набагато гостріше і болючіше…

Одного разу прийшов я до Вія в піцерію, а він мене зустрічає такою тирадою:

— Уяви, що ти — Господь Бог, ти найкрутіший чувак планети, а тут наплодилася на цій планеті купа непотребу, купа людей, мільйони, мільярди людей, і ти не в змозі з ними владнати, тому що ти один… Знаєш, чому кажуть, не вимовляй ім'я Бога всує? Та тому, що це як казка про пастуха, який кричав: «Вовк! Вовк!» Іде якась сука вулицею, аж раптом вітерець подув, і вона, така сучка: «О Господи». І ти на неї раз глянув, другий раз глянув, вона знову: «О Господи», ти в третій раз глянув, і тут тобі настільки набридло допомагати їй у дрібницях, що ти береш і хуячиш її блискавкою! На тобі, кричиш ти, сучко! І вона падає і така, о Господи, а ти добиваєш її контрольною блискавкою, і таких мільйони, мільярди, і всі: о Господи, о Господи, тисячі людей щосекунди волають до тебе, кажуть: Господи, Господи — і ти не можеш розірватися, їх мільярди, а ти один, ти думаєш: от ви, суки, воші на нечесаній голові Землі, ви, падли — вони тебе вже задрали, ти їх ненавидиш, бо кожна гнида кричить до тебе: «О Господи», і ти вже не звертаєш на них уваги, а натомість напускаєш цунамі, яке їх поглинає, ти регулюєш народжуваність і не дозволяєш перенаселенню, а тут є ще й такі, що кличуть до сатани. Ах ви ж, суки, кажеш ти, до сатани будете кликати? Я вас, сук нічтожних, породив, воші задрочені, а ви до сатани? А чому вони до нього звертаються? Бо ти не встигаєш їм допомагати, тому вони і змушені шукати порятунку у когось іншого, вони кажуть, сатано, скажи Богу, щоб допоміг, вони лижуть зад сатані, сатана лиже зад Богу, а він, тобто ти, Бог, не встигаєш кожному приставити ангела-охоронця, тому що ангели так швидко не народжуються, над ними треба працювати, їх треба вдосконалювати, розумієш, щоб потім не було ніяких збоїв у твоїй власній, Божій, системі, щоб вони старанно допомагали людям, це ж тобі не чорти, що, як орки, у своїх тихих вирах тисячами народжуються, неначе китайці, ти знаєш, я тобі скажу, що китайці — це чорти, в принципі, так і є, а ще негри, сука, ці кляті негри, які сидять, плюють на свою африканську культуру, живуть за рахунок соціальних допомог і нарікають, мовляв, ці кляті працьовиті фермери з Техасу такі расисти, а як тут не бути расистом, коли кляті нігери заполонили всю Америку, а щодо арабів, то тут вже сам Бог, тобто ти, суддя, сам все бачиш. Заїдеш до тихого провінційного містечка десь у Франції, колись там у кав'ярнях виспівувала Едіт Піаф, а тепер там самі араби та нігери, розумієш, там лунають їхні мудацькі завивання, неначе ти потрапив до сунітської мечеті. У що ці кляті азіати перетворили нашу Європу? І ти Бог, і кожна тварь до тебе звертається, каже, що труба, Боже, все горить, допоможи, а ти їх хуяк блискавкою, хуяк цунамі, всю скотину градом побив, помідори. І правильно, тому що ти не встигаєш. А одного разу, я в цьому не сумніваюся, візьмеш і заб'єш на них болт, свій великий божественний болт, і тоді ця планета просто лусне від перенаселення, ці воші нап'ються крові з надер кори головного мозку, все вип'ють і перестріляють одне одного! І тоді ти вже не будеш робити таких фатальних помилок, не створюватимеш ще одну таку обітовану планету, а просто відпочиватимеш у своїй кімнатці під назвою вічність, впадеш на ліжко під балдахіном і заснеш мертвецьким сном! І правильно зробиш!

— Віталя, — питаю я в нього, — що трапилось, чого ти такий злий?

— Чого? Бо ця Лариса Степанівна, директриса моя — сука.

— Ти впевнений?

— Я тобі кажу! Сука ще та! Я, вибач, її знаю краще від тебе.

— Можливо, — зітхаю я. — Але ж є якісь більш об'єктивні причини, чому вона сука. Ти ж це не з пальця висмоктав.

— З хуяльця, — бризкає слиною заведений Вій. — Ця сука звільнила мене і зарплату не виплатила.

— Сука, — погоджуюсь я, але думаю собі, що звільнила вона Віталіка не просто так.

— А мені за квартиру платити… Сука!

І справді сука, знову думаю я, проте на всі ці штуки щодо Бога в мене є свої міркування.

Ми сідаємо, я замовляю два какао, ми сидимо і мовчки дивимось один на одного, Віталя вже як відвідувач, а не як офіціант. Я бачу, що він катастрофічно стомлений, він стомився працювати, йому, вочевидь, набридло самому думати про своє життя, а жити так, як він жив раніше, він змучився ще більше.

— Віталя, — не витримую, — здається мені, що ти стомився жити.

— Да, стомився! І зараз волаю до Господа, чуєш, Господи, розірви мене своєю блискавкою, да, мене, своєю триклятою святою блискавкою, нехай мене поглине чорне ніщо, у якому я готовий пробути вічність, нехай мене чорти штрикають вилами у сраку, я витримаю, розумієш, я перенесу усі страждання, тільки їбани, а? їбани своєю блискавкою по моїй дурній макітрі…

Через два тижні Вія і Шрама поперли з їхньої конури, сказавши, як завжди, що вони козли, засрали всю хату, і сусіди скаржаться, і взагалі, пацани, сказала хазяйка, здається, ви підараси, якщо я не помиляюся.

— Помиляєтеся, — кажуть пацани, — коли ми в'їхали, квартира була більш засраною, ніж зараз, і сусіди у вас такі, що нам самим потрібно на них скаржитися.

— Ну то й що? — відповіла хазяйка. — Валіть давайте з моєї квартири.

— Нічого, Шрамєц, — заспокоював Сережу Вій, — все одно, аби заплатити за наступний місяць, нам не вистачає сто тридцять доларів, а за ті двадцять, що у нас залишилися, ман, нам вистачить добратися до нашого затхлого прокопченого димом з крематоріїв міста і жити собі, пускаючи радіоактивне повітря у дві дірки…

Савка дійсно повернувся до рідного міста, натомість Вій обрав інший шлях. Він перебрався до мене.

— Чувак, — сказав він мені, - я швидко знайду і нову роботу, і квартиру, буду жити сам, без Шрама, тим більше ти ж побачив, що я здатен і працювати, і знайти житло, і взагалі, я тобі не буду напрягом.

Спочатку я засумнівався, а потім таки розкинув мізками, і так, звісно, подумав я, Вій, здається, взявся за голову і, в принципі, здатен і працювати, і шукати житло, і взагалі, він же мій друг, можливо, я не такий йому друг, як Шрам, однак теж нічого. Давай, Віталя, перебирайся до мене, тиждень-другий поживеш, а там видно буде, знайдеш житло, роботу, дівчину, собаку, камін і вовняні шкарпетки. Давай, чого ж там.

— Нічого, — сказав Віталя і поліз до моєї ванної змивати з себе кіптяву та цвіль, як він сказав, засраних Дорогожичів і зариганої піцерії Челентано…

— Віталя, — запитав якось я, — от скажи мені, чому у тебе так завжди, чому тебе скрізь виганяють, і всюди, де ти буваєш, ти залишаєш або мокрі сліди свого, вибач, нікчемного існування, або, у кращому разі, свої мобільні телефони, чому ти постійно все губиш і все просипаєш? Я просто не можу зрозуміти, ти взагалі не збираєшся змінювати своє життя? Поясни мені.

— По-перше, ман, — із знахабнілим спокоєм в очах почав Вій, — нєфіг мене лікувати, а по-друге, я тобі скажу таку річ: у будь-якому випадку треба залишатися самим собою, розумієш?

— У твоєму випадку, Віталя, самим собою краще не залишатися, і чим швидше ти змінишся, тим швидше твоє життя посвітлішає…

— Життя, ман, воно скаче синусоїдами, розумієш, сьогодні мені класно, а завтра — хріново. Так завжди.

— А мені здається, що сьогодні тобі класно, і ти радієш тому, що тебе на халяву накурили, залили в тебе літру поганенького вина і запропонували дах над головою, а завтра, думаєш ти, якось буде…

— Якось буде, — сказав Віталя, так нічого й не зрозумівши і, здається, образившись.

Так і є, подумав я, так і є. Перші два дні він робив вигляд, що шукає роботу, а потім розпластався посеред кімнати і, без упину палячи цигарку за цигаркою, дивився телевізор.

— Диви! — кричав він. — Ця сука зняла новий кліп!

— Ага, — індиферентно промовляв я і міняв попільничку за попільничкою.

Дистанційка, здавалося, приросла до його долоні, а сам Віталя приріс до ліжка. Я влаштувався на роботу і кожного дня приходив знесилений. Від тієї роботи у мене їхав дах; приходячи додому, я хотів побути наодинці, почитати книжечку, заварити собі ромашковий чай, попарити ніжки, підлікувати свої подряпини і садна, які накладав на мене пролетарський спосіб життя. Я мріяв про тихенько граючого Джеймса Брауна або Рея Чарлза, а натомість отримував забиті доверху попільнички, брудні склянки, смердючі шкарпетки і лінивого та ситого Віталіка, який приохотився до нюхання своїх яєць. Він кожні п'ять хвилин залазив рукою у труси і підносив ту запашну руку до носа, він вже не досліджував стан своєї забрудненості, він це робив автоматично, ці дії були викликані несвідомими позивами його предків-пітекантропів. Одного разу, коли мій настрій перебував у стані між веселою істерикою й безумною ейфорію, я вирішив дослідити реакції самців Віталіка. У цей період Віталіки не грайливі, вони не полюють на здобич, а, навпаки, мляво, неначе накачані сіркою, відлежуються в затінку свого життя і чухають свою пухнасту шерстку, їхні ікла притупляються, власне, як нюх та зір. Я почав кидатися в нього прищіпками з балкона і зробив висновок, що реакція у нього дещо загальмована. Лише через три-чотири секунди після того, як я кину в нього прищіпку, він, піднімаючи свою довгу й худу руку з пролежнями, відмахується від можливої загрози.

Віталя перестав помічати й усі інші подразники. Одного разу він просто не помітив мене, коли я десь півгодини стояв навпроти нього і вдивлявся у його випнуту, майже заячу нижню губу і витріщені водянисті очі.

Не знати чого, але я мовчав, я нічого не говорив, я вичікував, сподівався, що він сам дійде думки стосовно своєї знахабнілої поведінки, я чекав того моменту, коли сміливо візьму невеличкий кухонний ніж і почну штрикати ним у Віталікове бліде, майже зелене тіло. І я дивитимуся, як сіра кров упереміш з нікотином заляпуватиме мої пожовтілі шпалери, я штрикатиму йому в очі коркотяги, я зриватиму йому ніздрі плоскогубцями, а під кінець я приведу зграю голодних і сексуально стурбованих псів, які відтрахають цього Вія в рани і під кінець з'їдять його понівечене тіло… Ще тиждень такого життя, і я втілю свої дикі фантазії в дійсність, яка виявиться для Віталіка фатальним фіналом…

— Віталя, — якось сказав я, — якщо і далі так житимеш — потрапиш у пекло…

— Не потраплю, — сухо відповів Вій, перемикаючи канали. — Бог симпатизує аутсайдерам…

— Помиляєшся, не симпатизує… А тепер… — раптово для себе промовив я й відчув, як шалена злоба динамічно підкочує до моєї шиї, - збирай свої лахи і пиздуй куди далі!!!!!!!

— Та зачекай ти, я ж ще не знайшов де жити, — підстрибнув він.

- І не знайдеш, Віталя, ти вже нічого не знайдеш, я розкусив тебе, я зрозумів твою натуру. Ха-ха! — істерично засміявся я. — Ти гівно, Віталя, і я вже ніколи тобі не повірю…

— Чекай, я завтра — обіцяю — почну нове життя, я вже завтра, чуєш, вже завтра у мене все буде, я ж талант, ман, згадай, як ми колись сиділи у мене. Га? Згадав? Усі сиділи, і ти сидів, жив у мене, ти бухав у мене і спав на моїх матрацах, ти слухав разом з нами нашу музику, ти також травився цим дешевим бухлом, ти пам'ятаєш, як ми колись нажерлись, і ти показував ногою патисон, га? Це ж ти у мене так, у мене, чувак…

Вій підстрибнув, життя знову довгою медичною голкою вжалило його у сраку, його мозок потроху, не кваплячись, аби не розгубити усі шестерні та підшипники, почав набирати обертів, почав думати, намотуючи мідний дріт мислення на котушки свідомості. Віталя заметушився, почав стріляти аргументами, очі стали колючими, як морські їжаки, мікросхеми заіскрили, а серце — це я відчув на відстані трьох метрів — закалатало з такою силою, що, здавалося, от-от розірве грудну клітку і вистрибне, почне душити мене, здавлювати всі артерії на моїй шиї: давай, суко, залиш мене в себе, нагодуй і дай нормально просрати своє життя, чуєш, воно щось погано просирається, коли тобі немає де жити, тоді ти просто змушений ворушити задом, а ти сам знаєш, що мені, жирному й хворому серцю, не тягатися з цією пласкою дупою, вона на порядок спритніша від мене…

Потім це серце через усі свої клапани та камери почне харкати в мене згустками запеченої крові й густим чорним нікотином, почне хрипіти та задихатися…

— Все, Віталя, нічого не кажи, а просто бери і забирайся. Можеш це зробити завтра, і не потрібно мені нагадувати про те, що ми робили разом. Це різні речі.

— Не різні! — плювався Вій. — Не різні! Ми ж друзі!

— Так, Віталя, ми друзі, але зіграти на цьому в тебе не вийде.

Все одно програєш, подумав я.

Не програю, подумав Віталя, а якщо і програю, то, значить, так і буде, піду… кудись…

Наступного ранку я зачинив за ним двері. Серед усіх його речей він забрав лише дорожню сумку з необхідним, залишивши мені якісь каструлі, магнітні записи з драм'н'басом та репом, чорні полатані підштаники, блокноти з пилюкою, що в'їлася в аркуші, та потріпані кольорові зошити, списані віршами…

Перед тим як зачинити за собою двері, він якось зосереджено глянув мені поміж очей і запитав:

— Ми ж іще друзі?

— Друзі, - відповів я.

«Здається», — наздогнала відповідь думка…

Після того як я вигнав Віталіка, моє життя наповнилося незрозумілим смутком. Я ніяк не міг второпати, що ж мене так пресує. За вікном цвірінькали горобці, вітерець розгрібав сірі хмари, з'являлося сонечко, і все мало стати на своє місце. Я щодня приходив з роботи і одразу лягав спати, робити ще щось — не було сили. Перед тим як заснути, я довго (хоча, можливо, це мені лише здавалося) розмірковував над тими речами, які колись у мене були, я згадував події, що розгорталися навколо мене рік-два тому, як ми всі, забиваючи болт на споглядання в майбутнє, ніжилися на матрацах і просирали життя. Все змінилося, кожному довелося йти своїм власним шляхом, пробиратися через власні терени, можливо, хтось обрав сміливий шлях і застряг в чагарниках дорослішання на довше, хтось обрав більш легку путь і зараз вже семимильними кроками наближається до фінішної прямої своїх мрій. Я займався літературою, принаймні я так думав, що нею займаюся. Фріл набрав обертів і став чимось типу зірки, читав з одним своїм корешом реп і навіть заробляв на цьому якісь бабки. Толян захворів якоюсь смертельною хворобою, щось із нервами чи нервовою системою, я вже точно не скажу. Віталя… Віталя подався у мандри, і ми знову загубили його кінці та кінцівки. Я вже потім зрозумів, що Вій, у принципі, має на життя свої погляди. Ми змушували його підкоритися загальним правилам суспільного існування, ми хотіли соціалізувати його з головою, однак тільки він з усіх нас в труні бачив раціональний спосіб життя, і Маркс, напевно, був би його найлютішим ворогом, хоча, скорші, Віталя був би ворогом Марксу… Я любив жити поступово, до певної міри розплановано, я був людиною речей, і ці речі поглинали мене, я був одним з тих, кому дорогі його книжки, побутові речі, календарі за минулі роки, візитки давно померлих людей, зручне, гармонійно влаштоване життя, інша річ, що у мене не було такого життя, однак я щосили прагнув його. Мене діставав найменший клопіт, навіть невеличкий срач у квартирі змушував мене замислитися: а чи правильно я живу, чи все нормально з моєю психікою? На думку Вія, я, мабуть, був йобаним матеріалістом, який живе речами і який вдихає аромати спокою, а він, напевно, шукав себе в артеріях вуличного життя, а потрапляючи в рамки влаштованого не ним існування, тупів і перетворювався на овоч. Віталя живе усупереч суспільству і суспільним нормам, і я, а тим більше хтось інший, не маю права втручатися в його життя. Живи, Віталя, насолоджуйся, приймай свої принципові рішення, давай, теплотраса чекає на тебе, але пам'ятай про смерть. Да, ман, відповів би мені Віталя, пам'ятаю, однак знаєш, якщо скажуть мені померти — я кістьми ляжу, але не помру. Так і знай!

Так і знаю…

Познайомився Віталя з Мар'яною у Броварах. Його запросили тамадою на одне весілля, і він, замість того щоб нормально провести те весілля, подався до одного місцевого клубу, де грала всяка психоделічна муть. Молодь, накачавши себе наркотою, прогнивала зсередини, не усвідомлюючи того. Десь там, у блискавках стробоскопу та лазерних променях, Віталя побачив одну дівчину, бліду, як і інші, прогнилу зсередини від екстезі та СНІДу. Вона одразу розкрила Віталіку свої погляди на життя, сказала, що сприймає любов лише з лібідозним началом, і через десять хвилин знайомства віддалася йому в зариганій параші. Віталя був вражений таким перебігом та швидким розвитком подій, а тому миттєво закохався в дівчину. Було їй сімнадцять, і звали її Мар'яна. Мар'яна, як і решта відвідувачів клубу, була вгашена всмерть і мріяла, щоб життя протікало з високим артеріальним тиском та великим вмістом наркотиків у крові. їхні погляди на життя були вкрай близькі, та це, в принципі, і не дивно, адже життя коротке, життя довге, життя це життя, тому що це життя, і ми з тобою, Мар'яна, такі класні, такі цвітні і справжні, ми не бутафорія суспільства, нас не поглинає соціум та інша муть, ну, ти розумієш, то ж давай жити разом, тільки попереджую тебе, я придурошний.

— Так, — сказала Мар'яна, — ти справді придурок і, здається, схожий на жабу.

Вони поселилися у Броварах, у квартирі батьків. Батьки тимчасово мешкали в Москві. Мар'яна постійно псувала Віталіку нерви, кричала, що дай мені ширнутися тут, інакше я піду ширятися на вулицю, Віталя був не проти, і все складалося для нього якнайкраще, адже Мар'яна така сама, вона повністю некерована, не підпорядкована, не розбита на полички та комірки, в яких кишать таргани з притупленим нюхом, однак об'єктивні причини спільного життя були, як то кажуть, наліцо. Віталіку ніхто не виїдав мозок, аби той ішов і робив що-небудь, Мар'яні також ніхто нічого не казав, вона малювала яскраві кислотні картинки і сподівалася, що існування таким чином позитивно впливатиме на їхні з Віталіком стосунки, а побут не поглине буття.

Однак через два місяці приїхали батьки, глянули на Віталіка і сказали, що коли цей дебіл не звільнить приміщення, то буде йому несолодко і летітиме він фанерою над гніздом зозулі.

— Ага, — додали батьки, — як фанера. Ф'ють, і нема!

Мар'яна пішла на принцип і пішла з дому, захопивши попередньо двісті доларів, які належали мамі. На ті гроші вони купили наркотиків і прожили ще місяць під мостом Патона.

У Вія вистачило розуму подумати головою, і він вирішив вернутися до Черкас. Два роки Віталя не з'являвся вдома і не бачив мами, і от завалює він в квартиру разом з Мар'яною, розмальованою припудреною кислотницею.

— Мамо, це хто, фея? — запитала Вєра, п'ятирічна Віталікова сестра.

— Це проститутка, — сказала мама і відвернулася від сина та його, так би мовити, нареченої.

Віталік, набравшись хоробрості, заявив про своє право жити в цій квартирі, адже прописка така річ, яка говорить сама за себе, так що давай, мамо, виділяй для мене кімнату, і я там житиму.

Мама похитала головою, і сказала: якщо Віталік хоче жити в цій хаті, нехай звільняє кімнату для роздягання від мотлоху, робить там ремонт і живе.

Віталік очистив кімнату від мотлоху, однак обійшовся без ремонту.

— Нам не звикати, — сказав він, і так вони почали жити.

Вій працював у нічних клубах, губив мобільні телефони, харчувався «мівіною» та шоколадними батончиками. Мар'яна сиділа вдома, малювала картинки, ліпила з пластиліну різних звірів та помирала з нудьги.

— Я хочу два куби кітаміну! — кричала вона. — Вій, суко, якщо ти не даси мені кітаміну, я піду від тебе.

Віталіку нічого не залишалося, як шукати для неї кітамін, а знайшовши його, довго заспокоювати Мар'яну, що це їй все ввижається і не потрібно так переживати.

Дядьсірьога недвозначно поглядав на Мар'яну, від чого одного разу дістав в обличчя від Віталіка і від мами. Діставши, він образився і найнявся дальнобійником, зваливши за бугор. Підчепивши якусь гидоту від Аліни, проститутки з варикозними ногами, загнив десь під Козятином і не збирався вертатися до жінки. Жінка приїхала до Козятина, витягла його з пригону, відправила в КВД, де плюгавий доктор знайшов у нього трипер на останній стадії. Дядьсірьогє ампутували органи зовнішньої секреції, і він став посміховиськом для всієї сім'ї. Навіть Вєра тикала у батька пальцем і кричала:

— А-а-а! Папка — інвалід!

На протез грошей не вистачало, тому дружина, Надія Олександрівна, звернулася до заможних батьків Мар'яни з проханням допомогти фінансово, адже вона годує їхню доньку.

— Розумієте, я годую вашу доньку!

Батьки Мар'яни, якісь там рубінові вседержителі ейвон, відмовилися, посилаючись на кризу в їхніх з донькою стосунках, і взагалі, додали вони, це ваші проблеми, і ми ніякого відношення до пенісу вашого чоловіка не маємо.

— Але ж я годую вашу доньку! — не заспокоювалася Надія Олександрівна.

Насправді Мар'яну і Віталіка ніхто не годував, вони були самі собі господарі, більше того, Надія Олександрівна забирала у Вія половину зароблених ним грошей і видавала йому по п'ятірці на день. Цих грошей не вистачало навіть на цигарки, не кажучи вже про кітамін. Мар'яні довелося йти працювати. Працювала вона на заводі ЧАРЗ, де клепали автобуси «Богдан» для міст усієї України. Одного разу Вій попрохав Фріла занести Мар'яні на роботу ключі від квартири — Мар'яна свої загубила, що він і зробив, зустрівши на тому заводі одну неприборкану дівчину з блакитними очима і маленьким ротом, яка вдень була клепальницею, а вночі — танцівницею в нічному дешевому гальюні. Нею виявилася шістнадцятирічна дівчина Юля.

— Блядь, — сказав Фріл, — знову Юля.

Через три місяці Андрюха і Юля перебралися до Києва, а Віталя вигнав свою ненаглядну Мар'яну і сказав їй щось типу того, що ти, блядь, мене вже допекла, а вона, Мар'яна, таки дійсно допекла Віталіка всією своєю неврівноваженою поведінкою. Навіть для Вія така поведінка була вкрай асоціальною. Тим більше, чувак, пояснював він мені потім, я не побачив жодних перспектив, я не хочу, щоб мати моїх дітей була тупою малолітньою безгрудою наркоманкою, зі своїми притупленими життєвими принципами, які базуються на запереченні заперечення. Це ж, блядь, дебілізм…

— Це, чувак, — кажу, — діалектика.

Мабуть-таки, він зі мною погодився…

Через місяць Вій не витримав і подзвонив Мар'яні. Вони прожили разом ще два місяці, після чого Віталя знову послав її куди подалі, однак його вистачило лише на два тижні, і ця тягомотина тривала десь півроку, аж поки Мар'яну не збила вантажівка. Це трапилось уночі, коли вони посварилися і вона, ображено гупнувши дверима, поїхала на кладовище. Це, як пояснював мені Віталя, її заспокоювало. Там, біля кладовища, її наздогнав ЗІЛ, який їхав порожняком на склади, що знаходилися за містом. Досі залишається загадкою, чи то воділа не впорався з керуванням, чи сама Мар'яна стрибнула під колеса, хоча це, зрештою, не важливо, головне, що смерть настала миттєво. Вона, стара сива тітка, прийняла її у свої холодні обійми, залишивши на асфальті кривавий відбиток протектора… Що цікаво, батьки Мар'яни і досі не знають про загибель своєї доньки, а якби й дізналися, то не виключено, що і не здивувалися б. Ну і не дивно: вони пропонували Мар'яні квартиру в Броварах, навчання у кращих вузах України, забезпечене життя в тихому мулистому середовищі рубінових директорів та провідних менеджерів, з дружинами їхніми, накачаними силіконом та кокаїном, однак Мар'яна обрала шершаве, покопане життя разом зі своїм розбавленим кокаїном і силіконовими фарбами їдких кольорів, свій транс і мрії про ніщо. Оголюючи рожеву пластмасову скриньку власної свідомості, вона просотувалась до притуплених образів і тіней свого майбутнього. Яким воно їй уявлялося — залишиться таємницею, відомою лише її власному Егону Альту та іржавому бамперу вантажівки…

Тоді у Віталіку щось надломилося, і він подався до Ізюма, де його не могли дочекатися пацани. Вони вже давно сиділи на чорній, тому нас це серйозно хвилювало. Два рази ми з Толіком, клянучи брудні обідрані плацкарти, їздили забирати звідти Віталіка, однак він все одно втікав і вертався до пацанів, яких, чесно кажучи, мало хвилювало існування якогось Віталіка, тим більше що з його головою щось трапилось. Чи то від надлишку наркотиків у тілі, чи то від постійних психологічних травм, але Вій іноді не впізнавав нас, брикався, кусався, і одного разу, коли ми його забирали з ізюмського вертепу (півночі грали у преферанс з одним росіянином; з туалету тхнуло сечею, з сумки росіянина — мертвечиною, по прикупу бігали таргани) він відкусив Толіку півпальця. Толян мужньо переніс травму, поламав Вію носа, однак він, не ніс, звичайно, а Віталік, знову втік і цього разу кудись в незвідану промзону Донбасу, у якесь таке заригане і забите містечко, де не було навіть жінок, а самі лише чоловіки, які перетворилися на чорні бездушні машини з добування вугілля. Ловити Вія бажання більше не було ні в кого.

Ми жили собі тихим, помірним життям. Андрюха в Києві знайшов роботу в книгарні від одного харківського видавництва, паралельно записував пісні та їздив на гастролі. Він жив у жебрацькій халупі на Виноградрі зі своєю Юлею, яка працювала офіціанткою в одній київській забігайлівці на Пушкінській, у підвалі, де збиралася всяка нетвереза письменницька наволоч. Толік потроху помирав, переглядаючи картини свого короткого життя. Я завів сім'ю…