Анатомічний атлас. Важко бути жабою

IV

He знаю, що робив Віталік довгі півтора місяця, але, очевидно, нічого путнього.

В принципі, я міг би зазирнути йому в голову і побачити, що ж там, у його голові, відбувається…

…Колись я гортав анатомічний атлас. Дуже дорогий, з крейдяним папером та яскравими фотографіями якогось препарованого негра. В тому атласі було дуже детально показано мозок. І я дивився в голову тому негру, розрізаному вздовж і впоперек, і намагався зрозуміти, що ж таки відбувається в його голові, однак нічого не зрозумів, тому що мозок оцей виглядав настільки мертвим, що, здавалося, він зроблений з пластмаси. Не виключено, що в усіх негрів мозок зроблено з пластмаси, але ж Віталя не негр і мозок його справжній, не порожній, трошки хворий, звичайно, але живий… І от я, сидячи десь у стодолі або ще десь, цмулячи гірке пиво і спостерігаючи за сивим мереживом у кутку, що сплів свого часу восьминогий павучок, розмірковував над вмістом голови Віталіка.

Да, казав мені вміст голови, важко бути Віталіком. Сидячи у глухомані Донбасу на берегу Сіверського Дінця, я жалію себе, поца, галімого поца, який сам себе довів до такого порожнього та гіркого життя. Хоча я тут до чого? Я всього-навсього іржавий гвинтик цієї системи, гвинтик, який відкрутив п'яний майстер, аби було чим прикрутити оранжевий відбивач на передок свого мопеда. Я ні в чому не винен, у всьому винен він, майстер, чи Бог, чи як там його взагалі звуть, цього чувака, який зробив моє життя таким спустошеним. Ти, блядь, майстре, поверни мені Мар'яну, чуєш, ти? Поверни мене до життя, не заганяй мене у глухий кут, га?

— Стоп-стоп-стоп! — закричав я. — Вій! — намагався я втрутитися в його мозок. — Віталя, не треба все звертати на НЬОГО, чуєш, він тут ні до чого! У всьому винен ти, а тому і вигрібати доведеться самому…

— Що вигрібати? — дав зворотну реакцію мозок Вія.

— Сміття з вигрібної ями твого життя, гівно, яким ти забив до краєчків свою грьобану посудину карми, чи як там її, чакру свою невиліковну і все таке. Ти сам у всьому винен, і тепер нема чого з'їжджати…

— Та я знаю, ман, але дивись, у мене було все…

— У тебе нічого не було, — перебив його я, — ти з дитинства травмований, власне, як і всі ми, і з самого дитинства не був у змозі вилізти зі смердючої ями, в яку впав, тільки-но виліз з утроби. Ти навіть свіжого повітря не встиг ковтнути.

Ми замовчали. Після паузи Віталя підвівся, — до того він лежав на холодній дощатій підлозі, - потягнувся до сірого, непретензійного тіла, яке лежало поруч із ним, відпихнув його і дістав з-під ковдри, на якій лежало тіло, баян з отрутою.

— Бачиш, ман, чим я закінчив?

— Ти ще не закінчив, Віталя.

— Закінчив. Нас от-от накриють мусора, і тоді все, труба.

— Давай ми тебе заберемо? Давай привеземо додому, до мами, нагодуємо тебе супом, і ти заснеш, заснеш біля своєї мами, обнімеш матінку свою, га, Віталя? Давай ми з Толіком зараз приїдемо і заберемо тебе?

— Нічого не вийде, чувак, я вже кінчена людина. Мене залишилося лише в кунсткамері показувати.

Він задумався.

Потім щось таки прийшло йому в голову, і він якось надто різко заговорив:

— А знаєш, як мого діда і батька називали в селі?

— Це в тому, де баба гнеться?

— Ну да, у ньому.

- І як їх називали?

— Мене, до речі, так само називають. Киня!

Вій, не побачивши жодної реакції з мого боку, додав:

— Правда, це звучить, наче якась лайка, щось типу какашка…

— Ну… є трохи…

— Так от, ман, я — Киня. Киня, галімий поц…

— Віталя, ми тебе витягнемо!

— Витягнете? Яке, в пизду, витягнете? Себе краще витягніть, а я, якщо буде потрібно, сам себе витягну. Як Мюнхгаузен!

І він відключився. Я занервував, тілом пронеслося щось схоже на холодок. Я розірвав павутину і вискочив на вулицю. Мозок у пивному огранюванні, здавалося, от-от вискочить з черепної коробки, наче серце з грудей. Вони билися в такт одне з одним…

Мою розповідь про Вія Толік зустрів співчутливою усмішкою і, поплескавши мене по плечу, сказав, що все нормально, мужик.

— Все нормально, мужик. Поїхали на Донбас!

— Знову?

— Знову, — твердо відповів Толян і приїхав до мене в Київ.

Потім ми разом взяли квитки до Донецька, а звідти електричкою добралися до Стаханова, де закисав наш друг поц, себто Вій.

Наш друг поц, себто Вій, у цей час думав про те, яка ж честь випала на його долю, честь бути страждальцем та мучеником, і чи не фіктивне це відчуття, пронизане ефемерним змістом. Так, думав Віталя, мій батько мене покинув. Він любив мене, але в нього не вистачило сміливості підкорити собі характер своєї дружини та свою власну силу волі. Ти, блядь, батьку, пам'ятаєш, як ти приніс мені три кілограми гнилих мандаринів та четвертий том шеститомника Конан-Дойля, а потім сказав, що ти мене любиш і це найкращий подарунок за все моє життя? Так скажу тобі чесно: ні хуя він не найкращий. Чи пам'ятаєш ти усі ті атласи та контурні мапи, усі ці твої беззмістовні повчання і вдавану любов до свого сина? Ні хуя ти не пам'ятаєш, тому що ти вмів мені лише брехати, ти сам вірив своїм словам, ти казав, що ніколи не покинеш мене, а виявилось, що ніякого батька в мене немає, а є тільки якийсь незрозумілий і невідомий мені мужик. БАТЬКО! Нема в мене батька! А ти, мамо? Думаєш, ти в мене є? Думаєш, ти щось дала мені? Хоча б один раз ти запитала в мене: синку, можливо, тобі щось болить, чи, може, ти закохався в дівчину? Може, тобі чимось порадити? Що тебе турбує, синку, скажи мамі! Ніколи! Ніколи ти такого не казала, ти навіть і не знала, що потрібно твоєму сину, що відчуває твій син. Ти ненавиділа моїх друзів, але саме вони мене розуміли, саме з ними я відчував батьківське та материнське тепло. Не твоє тепло, мамо (МАМО!), а тепло моїх друзів. Свого часу ти викинула мене з дому, ти навіть не запитала в мене, а чи не піду я від безвиході топитися у Кременчуцькому водосховищі? А я думав утопитися, заходив у воду по шию, але боявся, що не зможу, тому що не знав, як це робиться… А зараз? Ти знаєш, мамо, чим я зараз займаюсь? У мене померла дівчина, яку я любив… Ні, я її не любив, але вона все одно померла, я сиджу на чорній і нормально себе почуваю. Мої ноги, мамо, навіть не відчувають землю, тому що вони ватяні, мене постійно тягне на солоденьке, а я не звик його їсти, я не відчував смаку шоколаду, бо тобі, мамо, навіть і в голову не могло прийти, що мені його хочеться… Я зараз втикаю тут, у цьому сраному смітнику, де нас, сміття, життя вимітає поганою мітлою зі свого подвір'я. Мамо, папо, тут ніхто нікого не любить, тут тхне кров'ю, рибою і важким чоловічим потом!

У вагоні дійсно тхнуло рибою і потом. Ми з Толіком вклали Віталіка спати, а самі подалися до тамбура заробляти чесним курінням рак легень, шкіри, шлунка, мозку. Рак раку, врешті-решт!

- І що ти про це думаєш? — запитав я сонного Толіка, який замість того, щоб спати, дві доби швендявся вагонами та залізничними станціями.

— Я думаю, що труба пацану.

— Труба? — не зрозумів я.

— Пиздець пацану, — сплюнув Толян.

— Жалко? — запитав я, вкладаючи в запитання риторичний сенс.

— Сам винен, — сказав Толік.

— Не суспільство?

— Суспільство не винне у слабкості духу когось із його членів.

— Я теж так думаю, — сказав я і задумався, а чи дійсно я так думаю? Можливо, незмірно більше винний час, у якому ми живемо? До чого тут час? Ну, Віталіку треба було народитися у час середньовіччя, стати п'яним і веселим монахом, або ж десь у Вероні початку шістнадцятого сторіччя, стати якимось дотепним і мудрим Меркуціо. Тоді і спека була б винна, і всі навколо, а не він. Було б виправдання…

Для таких, як він, немає виправдання. Середовище заїло? Тут таке не проходить.

— Все ж таки частково винне і суспільство, — вголос подумав я.

— Вибірково, — поправив мене Толік. — Два-три чоловіка, але на першому місці — він, наш друг, себто поц.

— Себто Вій? Ти це хотів сказати?

— Я хотів сказати, що пиздець пацану.

— Да, — задумався я, — Бог не симпатизує аутсайдерам.

— Бога немає, - сказав Толік і стоячки заснув.

За вікном стогнали телеграфні дроти та стомлені мешканці Східної України.

Спочатку Надія Олександрівна не хотіла нас впускати.

— Ви п'яні, - сказала вона.

— Ми Віталіка принесли, — сказав Толік.

— П'яного? — грізно запитала мама Вія.

— Та що вас, заклинило? — зірвався роздратований і всмерть стомлений Толік. — П'яний! П'яний! Не п'яний він. Йому погано.

Віталіка всього трусило, і здавалося, що він з хвилини на хвилину помре, але чомусь не помирав. Натомість він почав ригати на нові, напевно щойно придбані, килимки.

— Та він п'яний! — не вгамовувалася мама, затуляючи своїм рихлим тілом Вєру, яка все-таки мала змогу побачити своїми сільськими очима все, що відбувалося в коридорі Віталікової квартири, в тому коридорі, в якому ми провели стільки часу, скільки не провела Надія Олександрівна. Тільки оцих тупезних килимків тут не було. Замість них був бетон. Такий рідний нашим серцям бетон. На ньому колись Андрюха спав і застудив нирки, а ще колись Віталя розбив дволітровий слоїк, а Толян поранив ногу, і ми його відвозили до третьої міської. Чи це він у ванній розпанахав ногу?

— Толян, де ти ногу розпанахав?

— Отам, — показав він у бік ванної.

— Яку ногу? — не зрозуміла Надія Олександрівна. — Що тут проісходить? Синок! Що з тобою? Синочок! — кричала вона і намагалася підібратися до Вія, однак боялася чи то свого сина в такому стані, чи то погрозливого погляду Толіка. — Віталій, що з тобою?

Віталія теліпало, неначе прапор України на Майдані Незалежності у вітряний серпневий ранок.

— Усе! — крикнув на цей раз Толян. — Пізно синочкать тут. Чех, грузи його на плече. Чого взагалі ми його сюди привезли?

— Куди ж це ви його? — плакала мама.

— Та яке вам діло? — кинув Толян і хряпнув дверима.

Цікаво, подумав я. Ти мама, яка б ти не була, але все ж таки мама. Сумнівні друзі приносять тобі твого сина, він, синок, все обригує, і його уносять. А ти все це пери.

— А ти все це пери, — зітхнула Надія Олександрівна і пішла вкладати у ліжко Вєру.

Ми викликали таксівку. Через десять хвилин приїхала тачка, у якій сидів знайомий нам мужик.

— Я його не повезу, — зарепетував воділа, вказуючи на Вія. — Що з ним? Його що, ламає?

— Це вже ближче до суті, - проговорив я крізь зуби.

— Я його не повезу! — намагався закрити дверцята мужик.

— Повезеш, — сказав Толян, і воділа таки погодився. Певно, його розчулив наш безпорадний вигляд або налякала погрозлива фізіономія Толіка. Навіть подушку дав, аби Вій не захлинувся своєю блювотою.

— Якщо він мені тут нові ковріки заблює… - почав мужик.

— Ми тобі нові купимо, — сказав Толік. — Пиздець, усі трусяться за ковріки, а на людей їм насрати. Мужик, тобі що, на людей насрати?

— Толян, не треба, — почав я заспокоювати Толіка.

— Нє, ти почекай. Мужик, га? Тобі людей не шкода?

— Толян, він кожну ніч таких возить. Він вже броньований. І не дивно, що ковріки йому дорожчі…

— Сука, — вилаявся Толік і заплющив очі.

Здається, гірше за всіх було Толіку. Він мав такий вигляд, що я сам почав його побоюватися. Грізний Толік — непередбачуваний Толік.

Іноді все нагадує часи, коли ти сидиш на поминках батька твого друга. Там зібрались усі сусіди твого друга, аби нажлуктатися горілки і поспівати весільних пісень. Ти не міг собі уявити, що бувають такі люди, тобто вони бувають, ти знав це, але коли вони твої знайомі, то якось перестаєш помічати їхню побутову гнійність, а коли вони тобі анітрішки не знайомі, то дивишся на них з виряченими очима. Господи, думаєш ти, куди котиться світ, чому всі навкруги гниють? І от раптом ти ненароком глянув на себе у вилизане дзеркало, що планово розмістилося у ванній кімнаті, й помічаєш, що гниєш і ти, причому неначе риба, з голови, ти дереш своє обличчя, розбиваєш свою голову і видряпуєш звідти свій мозок. Зогнилі шматки твоєї голови, неначе переспіла диня, ляпають на кахельну плитку, і ти намагаєшся кричати, але у тебе не виходить. Ти маєш відповідати за все, що коїться навкруги, і ти думаєш, невже таке відбувається зі мною? Невже це я? І втратити голову в прямому розумінні — це так само безнадійно назавжди, як втратити близьку тобі людину, і ти думаєш, що все, тобі більше її не повернути. От курва, сива зогнила голова, тобі її не повернути.

І я оце подумав, як же воно виглядало збоку, ну, я маю на увазі, коли ми приїхали до Толіка і почали відкачувати Вія. Це, мабуть, виглядало так, коли ти на поминках обіймаєшся з п'яним дядь Пашею, який якось відсидів і зараз цим хизується, або коли баба Галя розповідає, як її онучка Катя почала курити. Ти це слухаєш і думаєш, куди ж я потрапив, думаєш ти, однак ти вже зогнив і все зрозумів, тобі вже все давно відомо, тебе вже ніщо не здивує. Ти профі. Ти навчився жити і приймати рішення, ти навчився відповідальності за всі речі, які стосуються безпосередньо тебе або твого оточення, наприклад, твоєї зогнилої голови, і зараз на твоїх плечах лежить (ні, не голова) відповідальність за життя твого друга, який піниться і трясеться, неначе осиковий прапор на серпневому Майдані, чи щось типу того.

Жив-був старий дід Ієгуда. Він кожного дня лежав на кабиці й чекав суботи. В суботу рано-вранці він підіймав своє важке тіло і йшов працювати. Працював до пізньої нічки, після чого знову лягав на кабицю і не злазив з неї до наступної суботи.

Була в нього дружина Лея, яка дозволила йому одружитися з Рахель, однак дід Ієгуда почесав потилицю і вирішив, що двох дружин малувато, тому він взяв собі у дружини ще й Агарь і Сару. Він міг собі дозволити мати чимало дружин, адже всі вони любили діда Ієгуду за неймовірні розміри його статевих чересел.

Ієгуда частенько насміхався над своїм сусідом рабі Мотелє:

— Якщо у Мотелє що і велике, так це лише ніс.

А потім смачно прицмокував і гиготав:

— Ох-хох-ох!

А ще потім дивився на себе і повторював:

— Аіда кейсл апотс егрейстл, — що значило «розумний єврей з великим членом».

Вирізнявся Ієгуда поміж усіх євреїв ще й своєю сексуальною вдачею. «І ні з якою скотиною не допускай вилив сім'я свого, щоби не опоганиться нею. І жінка най не встане перед скотиною задля злягання з нею: мерзенність це».

— Фігня! — казав дід Ієгуда і, спльовуючи на руки, йшов до свинюшні.

Іноді полюбляв почастувати свининкою та з'їсти зупки зі свинячих вух.

Дід Ієгуда мріяв про величезні статки, які неодмінно мають впасти йому на голову, або, у крайньому разі, у скрині, які він тримав про всяк випадок. У чудо дід вірив, однак продовжував грішити і не дотримуватись писань Тори.

Два архангели, що стояли по обидва боки від людини, постійно сперечалися, а тому не давали Ієгуді спокою. Біни Цафкіель, темний архангел, всякчас намагався вжалити світлого архангела Хохму Раціель своїм заточеним гріхами ятаганом, і йому, цьому темному Цафкіелю, таки вдавалося зачепити доброго, однак не менш грізного Раціеля. У давніх єврейських сказаннях йдеться про те, що коли людина згрішила і переклала провину на інші плечі, то темний архангел фіксував цей гріх, і потім десь там тобі нагадають про нього вилами та кип'яченою смолою, але коли людина взяла відповідальність на себе і погодилась, що у цьому разі винна саме вона, людина, і ніхто інший, то це автоматично очищало її карму.

Цафкіель постійно доповідав Люциферу.

— Так і є, - казав Цафкіель, — дід Ієгуда прагне золота і срібла, жінок та скотину, однак має лише жінок та скотину, а срібла і золота не бачити йому, як своїх вух.

— Так це необхідно виправити, — відповів на те Люцифер. — Треба дати йому золота. Скажи Ієгуді, що буде йому багатства за умови, що він поклониться мені і зречеться Бога. Якщо я не помиляюся, він і без того грішник, яких світ не бачив. Давай, холопе, йди і вмов Ієгуду.

І почав Цафкіель умовляти діда Ієгуду повестися на цей лохотрон.

— Слухай, Ієгудо, — нашіптував темний архангел, — будуть у тебе такі скарби, яких ні в кого ніколи не було. Навіть у Полуботка. Тільки знаєш, прийдеться скоритися моєму шефу, Господарю Темного Царства — Люциферу.

А в той час Хохма Раціель нашіптував Ієгуді в інше вухо протилежне:

— На фіга тобі ті скарби? Подумай головою. Ти що, хочеш залетіти через свою дурість у Гейіном? Там тебе чорти вилами штрикатимуть, розумієш, ви-ла-ми!

— Та не слухай ти того підора, — у свою чергу нашіптував Цафкіель. — Давай, у нас там карнавал, на землі буде тобі багатства, а потім Люциферчик забере тебе до себе і буде тобі щастя.

Дід Ієгуда довго не думав.

— Знаєте, пацани, — сказав він, — я вже старий, мені жити залишилося якихось років п'ять, і щоб я за якісь багатства потім зогнивав у пеклі? Ні, не треба мені ваших багатств. Йду на твій бік, Раціелю. І нехай ударить грім і проллється світло на чисті думки мої. Ось так.

Прийшов темний архангел до Люцефера і каже йому:

— Не погодився старий дід Ієгуда. Каже, що не хоче в Гейіномі зогнивать. Ніякі вмовляння не допомагають.

— Ясно, — каже Люцифер, — тоді я сам піду до нього і з усім сам розберуся.

Прийшов, значить, Володар Темряви до Ієгуди і каже йому:

— Ти що, дєд, баран? Я тобі такі багатства пропоную, що ти просто обісрешся від блиску того золота і дорогоцінного каміння. Давай, дєд, погоджуйся. Я тебе потім пристрою. Будеш у мене з грудастими фемінами на киселевих берегах ноги свої задубілі в молочні ріки вмочати, на курорті будеш, чуєш, подагру свою лікувати. Давай погоджуйся.

— Та ні, - відповів йому дід Ієгуда. — Якось це не по-правовірному.

— Та чо' ти ламаєшся, дєд, тобі ж живі гроші пропонують.

Не стерпів Ієгуда, та як закричить на Люцифера:

— Та пішов ти на хуй! Я ж сказав тобі, що не треба мені цього всього. Мені й так нормально. Он льоху свою заб'ю і влаштую собі свято. Так що йди ти, Люцику, туди, звідки прийшов.

Зрозумів Володар Темряви, що нічого у нього не вийде, і подався до своїх володінь.

А через п'ять років дід Ієгуда, як і передрікав, переставився.

Викликав його Бог і каже йому:

— Ти, многогрішний Ієгудо, до садів Едему закортіло?

— Мугу, — хитає головою Ієгуда, заламуючи руки.

— Дик, — каже Бог, — не буде тобі Раю. Я тебе і на гарматний постріл до райських воріт не підпущу. Місце твоє в Гейіномі, шариш?

— Нічого не розумію, — знітився Ієгуда, — чого ж це ти мене не підпустиш? Я оно Люциферу відмовив, аби до твого царства потрапити…

— Що, друже, — грізно глянув на нього Господь, — хотів стражданнями купити вічну гармонію? Не вийде. Малі твої муки. Ти скотолозтвом займався, перелюбством, ти свинину жер, щосуботи працював, та й твоя відмова була нещирою. Не буде тобі прощення. І дарма ти не погодився вступити з Люцифером у згоду. Він би тобі приніс щастя.

— Прости мене, Господи.

— Та я на тебе і не ображався. Просто, знаєш, закон є закон. Пошкварчиш вічність-другу в пеклі, грішна душенько, можливо, й наберешся розуму…

Коли Ієгуду спровадили до пекла, сів Бог на ослін та й задумався. Ох, думав він, не люблю я, коли душею кривлять та не знати чого хочуть. Неприємно це все. Неприємно…

- І що з ним робити?

— Не знаю, — відповів Толік. — Викликай «швидку».

— Не пізно?

— А що робити. Телефонуй давай.

Я викликав «швидку».

Ми сиділи майже в суцільній темряві, лише час від часу автомобільні фари відбивалися від стелі і пробігали нашими обличчями. Віталікове тіло лежало на холодному лінолеумі, і ми не знали, що з ним робити. Не з лінолеумом, звичайно. Здавалося, що він подеколи схлипує, і від цього нас кидало в короткотривалу гарячку.

— Толян, мені здається, що вони ніколи не приїдуть…

— Приїдуть, — сказав Толян, і вони дійсно приїхали.

— Грузіть його, — наказав ревматичного вигляду санітар. — Здається, у пацана проблеми.

Вія понесли до «швидкої». Несимпатична медсестра з білими товстими ногами намагалася віднайти в темному просторі кисневу подушку, однак які подушки, подумала медсестра, які можуть бути подушки в цій країні, добре, що хоч бензин є, а то б кіньми добиралися.

— З ним буде все гаразд? — перелякано запитав я.

— Не знаю, чи гаразд, але буде, — просторово відповів санітар. — Уже третій за ніч.

Дверцята «швидкої» зачинилися, і «рафік», не вмикаючи сирени, аби не пробудити сплячих бездомних псів, рушив у напрямку лікарні.

— Толян, ти щось зрозумів?

— Нічого я не зрозумів. Чув, що сказали? Здається, у пацана проблеми. Не знаю чому, але я їм вірю.

— Кому «їм»?

— Ну не проблемам же ж! — сердито промовив Толік.

Наступного ранку ми, не маючи ані хвилини сну, тролейбусом дісталися лікарні. Біля реєстратури пахло морфіном та етиловим спиртом.

— Нам потрібен Ромашин, — звернувся Толян до товстої негритянки, яка, не помічаючи нас, фарбувала свої акрилові нігті.

— Нам потрібен Вій, тобто Ромашин. Віталій Ромашин. Його привезли вчора вночі, десь о третій, де нам його можна знайти?

Негритянка повільно відвела погляд від нігтів і невдоволено глянула на нас.

— Я не знаю, де ваш Рюшин! — з викликом проговорила вона.

Через її великі пластмасові сережки я зміг побачити смугастого барбуса суматранського, який звільна плавав у акваріумі, що стояв за її спиною.

— Так! — вже закричала вона. — Я не знаю, де ваш Рюшин!

— Божевільня, — простогнав Толік.

— Божевільня, — простогнав я, побачивши на реєстраційній тумбі табличку з ім'ям, скоріш за все, негритянки. Звали її Дашикі Степанівна.

Одинокий барбус пропливав крізь штучний алюмінієвий грот і дивився на безпорадних нас. Що, пацани, казав барбус, стомилися?

— Стомилися, — сказав я і несподівано для себе побачив, що хтось, а саме Толік, ухопив Дашикі Степанівну за лікарняне кашне і по-кіношному, додаючи до свого голосу рафінованого голлівудського акценту, промовив:

— Слухай, ти, мозамбікська сучко, якщо ти зараз не глянеш у свої грьобані папери і не знайдеш нам Ромашина Віталія, ти повернешся в південні штати до тисяча вісімсот шістдесят п'ятого року! Ти мене зрозуміла, ти… — Він задумався, підбираючи слова, однак я його випередив:

— Мозамбікська сучко!

— Да, — підтвердив Толік мої слова.

— Я не з Мозамбіку, — образилась Дашикі Степанівна, — я з Ефіопії…

Антураж досяг піку своєї неправдоподібності.

Потім вона подивилася в наші набряклі очі, їй, напевно, стало соромно, і вона полізла до паперів прийому пацієнтів.

— Одну секунду. Одну секундочку. Зараз-зараз, — тараторила вона. — Зараз знайду. Так, зараз. Здається, ось, Рюшин.

— Ромашин! — в унісон прокричали ми.

— Ах, справді, Ромашин. Ось, такий теж є. Будь ласка.

Вона витягла якийсь бланк і заходилася кудись телефонувати.

— А ким ви будете?

— Брати.

Толік запитально подивився на мене.

— Так, ми його брати.

— Двоюрідні? — по-дебільному глянула негритянка.

Ми промовчали. Дашикі Степанівна щось щебетала у слухавку, з чого ми змогли розібрати лише те, що ми брати, прийшли дізнатися про долю нашого іншого брата, який ледь не загинув від куль ворогів чи від фінки неголеного вбивці, і… що-що? А, наркотики, ну так, звичайно. Зараз, секундочку. Брати прийшли, так. Вони вже тут. Ага. Зараз, секундочку.

— Секундочку, — знову глянула на нас негритянка.

— Слухай, Толян, — пошепки проговорив я, — якщо вона ще раз скаже «секундочку», я її вб'ю, як мінімум.

— Вам на третій рейх, тобто поверх. Лікар вас там зустріне.

— Дякую, — процідили ми крізь зуби і піднялися на третій поверх, тобто рейх.

Нагорі на нас вже чекав лікар. Він був одягнений у традиційно білий халат, мав чудову ясну посмішку та широкі скандинавські вилиці.

— А-а, — протягнув він, — брати?

Ми закивали.

— Да-да, брати це добре. Ну що, брати? Новини невтішні. Помер ваш братик. — І він радісно підморгнув спочатку мені, а потім Толіку. — Але не хвилюйтесь, — продовжив веселий лікар. — Помер ваш Рюшин не фізично.

— Тобто? — не зрозуміли ми.

— Шкода хлопця, звичайно, — зітхнув лікар, — однак що поробиш? У нього психоз. Ні, не психоз. У нього цей, психопатичний стан. Він злий.

— Як злий? — знову нічого не зрозуміли ми.

— Злий, — повторив лікар і закліпав очима, очікуючи нашої реакції. Ми і далі нічого не розуміли. Нам кажуть, що він помер, але не фізично, у нього психоз, а на додачу він ще й злий.

— Поясніть, — звернувся Толік, — по-людськи. Як це — злий? Що значить злий? Він що, на людей кидається?

— В яблучко, мій ненаглядний, — зрадів кмітливості Толіка лікар. — Ми його відкачали, однак він, неначе жаба якась, обповз усю палату і заліз за батарею.

— Чекайте-чекайте, — замахав руками Толян. — Так і раніше було. Він уві сні завжди заповзав у різні дірки…

— Так це, шановний, — не полишаючи посмішки, перебив Толіка лікар, — не уві сні було. Він там і досі, здається, повзає. Як гусінь, — додав лікар і загиготав. — А ось буквально півгодини тому відкусив Паличу палець.

— Так він і мені колись палець відкусив. — І Толян показав лікарю ще забинтований обрубок.

— Яка чарівна штучка, — прогоготів лікар і доторкнувся до огризка. — Так це, знаєте, лікарям такого не можна робити. Вони одразу діагнози ставлять. Ех, шкода Палича, а він вашому Рюшкіну якраз збирався чергове промивання робити. Ох! — раптом здригнувся лікар. — Знаєте, наркотики — це так погано. Ой, як же це погано. Повезло вашому братику. Тільки… доведеться його на Смілу вести.

— Як на Смілу! — злякався Толік.

— А отак. Ви даєте добро везти його на Смілу?

— Та Господь з вами, — Толік знову замахав руками. — Ми беремо його на поруки і обіцяємо стежити за ним і вдень і вночі, - задумався він і для певності додав: — На правах братів, звичайно.

— Та які з вас брати, — засміявся лікар. — Ми вже його мамашкє зателефонували. Вона дала добро. А ви молодці, пацани, я вас поважаю. Секундочку… — лікар витягнув вказівного пальця, імітуючи секундочку, і зник у кабінеті, з якого тхнуло цибулею та людськими стражданнями.

— Гондон, — промовив Толік і сплюнув на лікарняну підлогу.

Я з ним погодився і теж сплюнув. Нехай сучка з Мозамбіку, себто з Ефіопії, потім вимиває.

За хвилину з'явився лікар. Він, вишкірений, але вже без посмішки, підійшов до нас упритул, схопив за ґудзики наших сорочок і крізь стиснуті губи промовив:

— Мені все одно, хто ви і що ви, однак мама вашого наркомана сказала, що згодна здати вашого друга в дурдом. Якщо ви хочете, можете супроводити його разом з нашими санітарами, а якщо ні, то пиздуйте звідси куди подалі і не розстроюйте Палича. Він і без того не в гуморі.

— Руку прибери, Мєнгєлє, - хижо заричав Толік і пустив ніздрями полум'я.

Лікар і справді прибрав руку, сказавши, що йому все одно, але, хай там як, Віталіка везуть на Смілу сьогодні ввечері, о шостій.

— Можете супроводжувати свого пацана, — додав він й розтікся в масляній посмішці.

Я глянув на його ліву руку і побачив забинтованого мізинця.

— Ми прийдемо, Палич! — крикнув я лікарю і натиснув кнопку ліфта.

— Божевільня, — простогнав Толік.

— Гірше Сміли, — додав я.

Залишивши позаду себе лікарню, ми попрямували в бік нашого будинку. До нього йти години дві, тому ми вирішили сісти в автобус і доїхати за двадцять хвилин. Тим більше, враховуючи три безсонні ночі, це був найкращий варіант добратися додому.

— Важке випробування для пацана, — сказав Толян, засинаючи на моєму плечі.

Вдома ми зателефонували мамі Вія, намагалися пояснити, що Сміла для Віталіка не найкращий варіант, однак та нічого не хотіла слухати.

— Ви ще сцикуни, хлопці, - казала вона, — а в сім'ї потреби, і я вже доросла до того віку, коли можу приймати рішення.

— Але ж ви загубите Віталіка.

— Значить, так буде краще, — незворушно стояла на своєму Надія Олександрівна.

— Але ж він ваш син. Ви про це думали?

— Не вам рішать, чий він син.

В останніх словах ми не почули жодної логіки, а тому лягли спати, аби прокинутись десь о п'ятій і піти провести нашого друга в останню путь…

Заснути ми так і не змогли. Яскраве травневе сонце все ж таки пробивалося крізь щільні штори. У квартирі стояла неймовірна задуха.

Ми напилися кави, Толік дістав з антресолі стару вось-мибітну приставку, раритетне явище в нашу тридцяти-двобітну епоху. Ми сіли перед екраном телевізора, настроєному на хвилі приставки, і почали різатися в танчики. Господи, думав я тоді, та і Толян тоді так само думав, Господи, думали ми, що ж це відбувається? Чому ми сидимо і граємо в цей, як його, Сюбор, у ці танчики, збиваємо ворожі танки, неначе свої власні спогади?

Ми дуже довго не розмовляли, ми опинилися в перетині вічності та безкрайності простору, ми сиділи на брудному килимі, від якого тхнуло котячими сцяками та смаженою картоплею, ми, затягнувши вікна шторами, сиділи в пильній прокуреній кімнаті й з азартом мочили наших ворогів, наші страхи та комплекси, наше багатовимірне роздоріжжя паралітиків, наші пошуки, наші намагання, нашу лінь та нашу безглузду трату часу.

— Мочи їх усіх! — кричав я.

— Да! — в'їдався Толян пальцями у джойстик.

Потім хтось подзвонив у двері, Толік пішов відчиняти.

На порозі стояв сусід Толіка Юра. Здоровий тридцятилітній мужик, який свого часу займався пошуками себе, однак залетів через дурощі в тюрягу і зараз сидить на шиї у своєї матері діабетички.

— Давай набухаємося, Толю, — запропонував той. — Мені погано.

— Усім погано! — рявкнув Толік. — Але заходь.

Він зайшов, тримаючи перед собою дві пляшки горілки. Ми сиділи на кухні і пили горілку. Дешеву, смердючу горілку, і закусювали черствим хлібом та зів'ялим баликом. Ми сиділи, палили цигарки і розмовляли з нецікавим Юрою, який постійно бігав до туалету, — у тюрмі він сильно застудив сечовий міхур, — ми сиділи, а я все думав про танчики. Мені хотілося повернутися до кімнати, взяти в руки джойстик, у зуби вкласти цигарку і провести решту життя за грою на восьмибітці. Коли ми допили першу пляшку, другої вже не хотілося, і Толян запропонував Юрі разом з нами пограти в танчики.

— Я більше люблю Маріо, — відповів той, будучи, певно, миролюбним створінням. — Але і в танчики можна.

Ми вже втрьох сиділи і грали, як це називається, на виліт. Господи, думали ми втрьох, сидять здорові лоби, одному тридцять, а двом іншим по двадцять одному, вони сидять, поглинені грою, несправжнім життям, і чекають, коли прийде мама і забере їх від гри, однак ще стільки непройдених рівнів, ще вбивати і вбивати, і ти вже взяв пістолєтік і чотири зірочки, ти можеш розбивати броню та їздити по воді, а тебе вже кличуть додому. Тебе кидає в жар від усвідомлення того, що це може не повторитися, що твоя власна гра може перерватися назавжди, і все, решту часу ти проведеш, у кращому разі, за уроками.

— Мамо, ну будь ласочка, ну ще трошки, ми ще не дограли.

— Ніяких ще трошки. Давай збирайся, тобі у психушку треба.

І ти повільно взуваєшся, прощаєшся зі своїми друзями, а вони тільки раді, що ти йдеш, адже джойстиків два: за одним постійно грає Господар приставки, а за другим ви граєте по черзі, тому вони зітхають з полегшенням і кажуть, що давай, йди вже, хоча чекай, ти ключі від хати забув. Ти забираєш ключі і йдеш додому, вкладаєш у дідову пожовану валізу необхідні тобі в дурдомі речі… все. А далі лише важкі схлипування і пожовклі спомини про безтурботне життя. Ти благаєш маму залишити тебе вдома, ти згоден кожного дня підмітати і мити посуд, ти навіть підеш на макаронну фабрику стояти в черзі за борошном, але мама твоя залишається невблаганною і каже тобі, ховаючи посмішку:

— Все нормально. Так буде краще.

І ти їй начебто і віриш, і все таке, але чомусь ти думаєш, що тебе обманюють. Тебе обдурювали все твоє дитинство, все життя, у школі тобі постійно казали: Ленін хороший, потім тобі казали, що він поганий, потім вони взагалі нічого про нього не казали.

— А де Ленін? — дивуєшся ти.

— Який Ленін? — питають у тебе.

— Наш Ленін, хороший, поганий, яка в дідька різниця? Дайте мені Леніна! Я хочу Леніна! І пива! Хмільного! Багряного!

— Що ти хочеш? — не розуміють вони. — Немає Леніна. І пива немає.

— Але ж було. Я пам'ятаю, як усі посміхалися, казали мені, що в житті нічого не буває випадково. Невже мені брехали? І про Леніна казали. Довго-довго розповідали легенди і оповідання про графин, який маленький Ленін ненароком розбив і не зізнався у скоєному, ось бачте, я все пам'ятаю. Я знаю розташування усіх штатів Америки та назви їхніх центрів. Літл-Рок — це Арканзас. Чуєте, не забирайте мене, це Арканзас, я знаю! Джорджія! Юта! Ман! Оклахома! Господи, та не забирайте ви мене, та що ж ви робити! Аляска, вашу мать!

— Усе, пацан, твій час вичерпано. А він у тебе був, що ж ти його так профукав?

— Профукав?

— Так, профукав. Давай, пішли-пішли.

— А танчики?

— Пізно, пацан, пізно!

Коли я прокинувся, була вже перша година ночі.

Я тихенько вдягаюся, збираю свої речі й вибігаю в нічну прохолоду. Гострий пронизливий вітер задуває мені у вухо, і я думаю, що не вистачало ще отит підхопити, однак підхоплюю не я, а вітер, причому не отит, а мене. І несе цей вітер мене до траси, до цього неосвітлювального шосе, де проїжджають здебільшого вантажівки та п'яні таксисти. Я молю Бога, аби мені зустрівся хоча б один п'яний таксист, який би відвіз мене у Смілу, або, в крайньому разі, на вокзал. Крізь морок нічної траси вискакує розбита «копійка», і я розумію, що за кермом сидить, можливо, і не таксист, але п'яний, і кажу: дякую тобі, Господи. Будь ласка, відповідає Господь. Водій зупиняється, сідай, каже, куди тобі? У Смілу? У Смілу я точно не поїду, я ж п'яний, а там гаішників повно. Ну тоді до вокзалу підкинеш? Підкину, каже водій, сідай. Я сідаю, і ми починаємо розмовляти про різні такі штуки, типу дівчат, алкоголю.

— Я більш за все, — каже воділа, — люблю темне пиво. А ще, — продовжує він, — я люблю повненьких дівчаток.

Я поки що мовчу, але мене прориває, і я йому розповідаю історію про свого друга, якого мамка засадила до психушки.

— Труба твоєму другу. Це я тобі одразу скажу. — Обличчя воділи якось перекошується, певно, він впадає в алкогольне небуття, він заплющує очі і, здається, намагається щось пригадати, якісь уривки зі свого життя, дрібні картинки випливають у його свідомості, і ось, нарешті щось пригадавши, він каже мені:

— Труба твоєму другу.

Він знову заплющує очі, однак на довше. Мене це добряче лякає, я кажу воділі, щоб він не спав.

— Не спи, мужик, — кажу я йому.

— Я не сплю, — говорить він і вивертає кермо, нас заносить, але він вправно вирулює і повертається на пряму.

Він зупиняється біля вокзалу, я намагаюся дістати із задньої кишені якісь купюри, однак він каже, що це зайве, не треба, каже він, у мене є гроші. Я не бідний. Я тобі допоміг, бо в мене велике і п'яне серце, каже він, а як будеш у Красній Слободі, моє рідне село, пояснює він, то я тебе ще і з дружиною познайомлю.

— Добре, — кажу, — дякую.

Я заходжу до приміщення вокзалу. Вокзал порожній. У таку годину він і має бути порожнім. На дальніх лавках залу очікування сидить старий, як світ, дід і лузає насіння в потріпані рукава своєї тілогрійки. Я підходжу до каси і прошу дати мені квиток до Сміли.

— На найближчий, будь ласка.

Мені продають квиток на електричку чи на дизель, я, чесно кажучи, в них мало розбираюся. Електричка відходить з другої колії о четвертій ранку. Мені ще дві години чекати, чим я і починаю займатися. Вокзальне кафе зачинено, тому я підсаджуюсь до діда і прошу в нього насіння. Він відсипає зі своєї потрісканої долоні мені невеличку жменю, і ми сидимо далі, очікуючи кожен своє…

Мене хилить у сон. Я доїв своє насіння і тепер виколупую його з щілин між зубами. Дід, що сидів поруч, кудись зник, мабуть, його забрали на утилізацію або на жиркомбінат, хоча скільки там того здору з цього діда, і на брусок дитячого мила не вийде…

Приміщенням вокзалу прогулюється протяг, і я думаю, що було б недоречно зараз застудитися. Нехай негри хворіють, думаю я. А ще я думаю про Вія, до якого незабаром доберуся, і ще не факт, що мене пустять до того дурдому, що дозволять побачити свого друга, можливо, вони його вже вбили. Хтозна, що з ним, якщо він не мертвий, і що йому робити?

Що йому робити, думаю я, в принципі, у нього є багато шляхів для відступу та нападу. Наприклад, Віталя міг би намутити в баден-баденському відділку Дойчебанка дві валізи з сотнею золотих зливків, загрузити ті валізи до багажника чорного «мерседесу» (номерний знак TL9246) і перерізати своїми лисими шинами половину Європи, пересікти Дніпро та Дністер, Тису та Дунай, Саву, врешті-решт, доїхати до Альп, до Півночі Італії, але він все одно б не добрався до своєї мети, до берега своєї загадкової утопії, де невдахам неймовірно щастить тільки тому, що вони невдахи. Так, він міг подолати дві тисячі миль, постійно зупиняючись у дешевих мотелях та хостелах, п'ючи гидку каву в придорожніх забігайлівках, курячи драп з угорцями та цмулячи тепле баварське пиво з австрійцями, однак далі чорні сили його талану перекриють йому шляхи, ці запилені артерії його власного щастя, вони виставлять величезний паркан з колючим дротом, через який неодмінно проведуть електричний струм, і він, Віталя, зверне зі своєї найважливішої артерії щастя і наїде на білу кобилу з фурою вівса, і його чорний «мерседес» перекинеться десь на узбіччі в Больцано, єдиному місті у всій Італії, де не вміють готувати справжні спагеті… І це все неодмінно станеться, і ніхто не оплакуватиме його невдачу, і вся Європа, перекроєна ще на Ялтинській конференції, глузуватиме з нього, всі жебраки та невдахи світу не позаздрять йому, тому що попаде Віталя до рук рожевощоких швейцарців, які знущатимуться з нього, досліджуючи його пальці на ногах, а потім продадуть сицилійській мафії, яка захоче зробити з Віталіка свого хрещеного дітвака, однак він не витримає тяжкої долі молодого сицилійця і втече від цієї палермської босоти на плоту до Корсики, і ніколи не бути йому увічненим в опусах Маріо Пьюзо, а навпаки, блукати йому Європою аж до смерті, яка настане дуже скоро, тому що радикальні ірландські угруповання підпалять Вія, попередньо загорнувши його в національний триколор, або копчені піренейським сонцем баски переріжуть горлянку трофейним марокканським ятаганом, або підступні кардинали Бенедикта XVI втоплять його в Тибрі, або він просто здохне, неначе шолудивий пес, від браку вітамінів в організмі.

Звичайно, ще можливий варіант Третьої світової, коли пригноблений Схід дасть відсіч відгодованому Заходу. Тоді психушка у славному місті Сміла підлягатиме, як важливий стратегічний об'єкт, обов'язковому бомбардуванню, і лише він, Віталя, вціліє, і це буде його найбільшим проривом у його невдачливому житті, він найметься до Північно-Західного Альянсу у вільнонаймані бійці й воюватиме на боці НАТО, у його руки потрапить секретний чіп, яким можна відчинити сейф з рятівною червоною кнопкою, і на нього полюватиме третина мусульманського населення, але він прорветься крізь бетонні дзоти і віддасть той чіп головнокомандуючому Альянсу. І вони обидва зрадіють. Перший — тому що нарешті він натисне ту червону кнопку, яка зітре з лиця землі всіх арабів та жовтолицих разом з Росією, а другий радітиме, тому що його нарешті підвищать у складній ієрархічній моделі армійських звань, і він нарешті стане капралом. Але життя — безжалісна штука, бо ніхто його нікуди не підвищить, а навпаки, у кращому разі, після закінчення війни відправлять його назад, у відновлену психушку, а в гіршому — пристрелять на місці, тому що Віталя забагато знав.

— Ти багато знаєш, Віталя, — скажуть йому і всадять у потилицю тринадцять куль із браунінга «хай пауер», що перетворить голову Ромашина Віталія Георгійовича на рожево-сіре місиво з крові, хрящів, мозку та свинцевих вкраплень. Додати солі за смаком…

У принципі, якщо б не почалася Третя світова, Вій мав би можливість стати відомим письменником, якого доля звела б з такою страшною напастю, як сліпота. Він би наділив цей недуг своєю виключною фішкою, і всі сприймали б його як талановитого та фізично обділеного митця, когось типу Рея Чарлза, Стіві Вандера або Діани Гурцької, врешті-решт. Він би заробив мільйони, пишучи непретензійні книжечки для дітей, хворих на онкологію, він би отримав у 2017 році Нобелівську премію за вклад у літературу та у 2022-му — Нобелівську премію миру, яку б видав йому головний шведський мудак, якого, сподіваюся, під кінець його розбещеного життя задушить чорний накрохмалений метелик, подарований йому дружиною на річницю шлюбу. Звичайно, цьому мудаку Вій потискатиме руку, казатиме, що о, ти класний шведський дядько, дякую за премію, за гроші, вони мені якраз потрібні, і, будь певен, я піду твоїми слідами, візьму з тебе приклад і не витрачу ці гроші на благодійність чи дослідження цього нового вірусу, який скосив уже чверть планети, ні, я навіть не подарую ці гроші червоному хресту, я, шоб ти знав, спушу ці гроші на дванадцятилітніх проституток, які зроблять все, чого я побажаю.

— Гуд! Гуд! — казатиме той шведський мудак зі славного міста Мьольме. — Літл ґьорлз.

І вони разом поїдуть до Норвегії, зайдуть до збомжевілого кварталу в Осло, який вони куплять з усім начинням, і відтрахають кожну мокрощолку, яка трапиться їм на шляху, а трапиться їх щонайменше штук триста, і вони (всі разом: і мокрощолки, і Вій, і шведський дядечка з метеликом) здохнуть від хвороб під церквою Святого Лукаса, після чого їхні трупи розкладуться й просочаться у ґрунтові води. На місці їхньої смерті виросте величезний тюльпан, який зірве маленька дівчинка Гертруда Сорбсен, подарує мамі і скаже, що на світі так мало сонця і що якраз воно їй і потрібне, адже маленька дівчинка вже знесилилась кашляти кров'ю.

— Можливо, Герті, ти хочеш, аби ми переїхали на Південь, у сонячну Італію?

— Так, матусю, — скаже Герті й помре.

І тільки тюльпан стоятиме на підвіконні у вазі з австрійського скла, знаменуючи велику трагедію в сім'ї Сорбсен, а також як спогад про велику жабу дитячої літератури Віталіка Ромашина, і весь світ наповниться співчуттям до Герті й вилікується від усіх хвороб, адже проллється світло до їхніх організмів, а згодом людство скасує інститут війни, і настане тотальне щастя і непорушний мир, і всі люди гладитимуть левів та жирафів, французи посміхатимуться арабам та неграм, а гої, на знак пошани до євреїв, не їстимуть свинину, а лише стиглі яблука та шовковицю з садів Господніх.

Бля.

…Я йду темним ранковим лісом, який розділяє залізничну станцію з психушкою, й насвистую собі під ніс давно забутий шлягер. Якого дідька я взагалі пруся в цю психушку, йду цим темним лісом, а не сиджу вдома і не п'ю прохолодне пиво, яке, щонайменше, підняло б мені настрій. І чого я не дочекався Толіка, а гайнув без нього, можливо, у цьому є якась закономірність, у тому, аби переживати важкі миті життя один на один, тому що якби нас було троє, хтось із нас обов'язково б нервував, лаявся б, кудись зникав, тягнув резину, і взагалі, у мене з Вієм власні рахунки, я з ним поквитаюся, як ніхто інший ніколи ні з ким не квитався, та ні, думаю я, що це мене так занесло? Я просто прийду, подивлюся умови, в яких його тримають, спитаю, що йому тут потрібно, можливо, тепла одежа або акваріум, якщо його там немає і він взагалі дозволений. Що ще може знадобитися в дурці, ну, не знаю, якесь письмове приладдя, якісь книжки, передам йому блок «Монте-Карло», вибач, Віталя, скажу я, але у мене зараз з баблом голяк.

— Та нічого, мені хоч би що-небудь покурити. Тільки б покурити.

— Ну, все одно, міг би хоча б «Вінстона» тобі взяти.

— Та заспокойся, у нас навіть санітари «Вінстон» не курять. Усі на «Прилуках» сидять. Тільки старша сестра іноді потягує «Галуаси». Все нормально, чувак.

Я йду тихим, запаскудженим лісом, крізь крони дерев на мене падають промені ранкового сонця, з-під кущів дикої бузини видніються чиїсь ноги, певно, мертвих дітей, яких нацисти замордували задля розваги, або жертви сталінського терору, або спадщина початку дев'яностих. Я уявляю, як кооперація енкаведистів, гестапівців та братчиків якогось солнцевського угруповання виловлюють дітей та вивозять їх до лісу, там катують, ґвалтують, заганяють під нігті соснові голки, а в очниці встромляють ялинкові шишки, потім відрізають руки, ноги, жінкам груди, а чоловікам пеніси, потім розкидають це все лісосмугою або вкидають до траншей, засипаючи чорноземом та гашеним вапном. І ось я йду і бачу все це, і мені має бути моторошно від усього цього. Крізь невеличку товщу землі має просочуватися запах розкладу, але я підходжу до кущів, з-під яких стирчать ноги, і розумію, що це спить якась бомжиха, її брудна спідниця задерлась до інтимних частин тіла, однак їх, слава Богу, не видно, а видно лише брудні білі ноги в язвах та порізах.

Я далі проходжу повз неї і виходжу на галявину. За невеличким муром з берізок видніється світло-жовтий цегляний паркан. Я обходжу огорожу і прямую до КПП. З вікон на мене дивляться дівчатка-цербери. Панує ворожа атмосфера, здається, з підвалів лікарні лунають крики фізичного болю.

— Привіт, мужики, — звертаюся я до двох мужиків, що фарбують каплицю, яка чимось нагадує собачу будку.

— Привіт, — зацікавлено дивляться вони на мене.

— Я знаю, мужики, що це не психлікарня, а будинок мандрівників, але менше з тим, мені треба тут до одного клієнта, Віталія Ромашина. Чули?

— Не чули, — каже один своїм надтріснутим голосом.

— Мені до нього треба. Його вчора ввечері привезли, — спльовую я на зелену траву, — куди їх там всіх відправляють?

— Туди… — загадково промовляє один з мужиків, вказуючи на небо. — Якщо твій друг мандрівник — він там. Усі мандрівники там…

Він відвертається і продовжує фарбувати каплицю.

— Здуріти, — кажу я і намагаюся пройти на територію, що мені з успіхом вдається.

На території до мене підходить лисуватий чоловік у білому халаті та з більмом на оці, певно один з головних, і питає, чого я, власне, хочу.

— Я, — кажу, — власне, прийшов до одного свого друга, якого мама його кінчена відправила сюди, бо той начебто псих, але ж він не псих, зрозумійте. Ромашин його прізвище, розумієте, він не псих. Це все мама його.

— Кінчена, — ствердно киває лисуватий лікар і, здається, збирається щось фіксувати у своєму блокноті.

— Ну да, я ж кажу, він не псих!

Я намагаюся пояснити лікарю, що Ромашина конче необхідно відправити назад, додому, і я бачу в очах лікаря рятівне порозуміння, він, здається, погоджується зі мною, да, каже лікар, все нормально, ми зараз відпустимо твого друга…

— Да, — каже лікар з більмом, — все нормально, ми зараз відпустимо твого друга, і ти з ним підеш куди захочеш, підеш і сядеш в електричку, доїдеш до свого міста, нап'єшся з ним з нагоди, або і чого крутіше, там травички, га? А потім твій друг Рюшин знову комусь пальця відкусить… Смішні ви всі.

— Але ж…

— Смішні ви, — перебиває він мене.

Сам ти смішний, думаю я, теж мені, клоуна знайшов.

— А побачити Ромашина можна?

— А чого ж ні? Він у першому відділенні, там усі майже нормальні. Він у нас швидко освоївся.

Краще б він швидко виписався, думаю я і хочу це сказати, однак лікар уже веде мене до приміщення, я роздивляюся вікна, з яких мене проїдають поглядами дівчата-цербери. За їхніми спинами бавляться психи, не виключено, що плетуть якісь інтриги, ховають від санітарів алкоголь та порнографічні картинки, хтось уже два місяці вмудряється ховати невеличкий радіоприймач, однак цербери все одно його знайдуть, а винуватого, щоб покарати, нашпигують сіркою.

У приміщенні все залито багряним сонцем, що перебуває у стані постійного заходу. Все в оранжевих та криваво-червоних кольорах. Створюється враження, ніби приміщення заставлене театральними декораціями, що зображують пекло.

У натовпі психів я бачу одне знайоме обличчя. Воно належить до гарнітуру з інших частин тіла, що вкупі складає нашу колишню подружку-художницю Свєту. Гарнітур, мушу визнати, не повний. Господи, думаю я, де ж її рука?

— Я знаю цю дівчину, — кажу я. — Це Свєта.

— Справді? — дивується лікар, але по його очах бачу, що йому по фіг, чи знаю я когось, чи ні.

— Я підійду до неї?

— Давай, — байдуже промовляє лікар.

— Свєта, — питаю я. — Чого ти тут?

— Так склалося, — відповідає Свєта і намагається приховати свою руку, себто відсутність такої.

— Як склалося?

Але вона не відповідає, а йде від мене, кудись завертає, ховається.

Тоді я ще нічого не знав, але вже потім мені розповіли, що, закінчивши університет, Свєта посварилася зі своєю подружкою-художницею Юлею, знайшла собі мужика, якого звали Валєра, і перебралася до Києва, вони вдвох поселилися в столиці, точніше, не безпосередньо в столиці, а десь у Вишгороді чи Вишневому, напевно не пам'ятаю. Валєра працював на хімкомбінаті, а Свєта працювала на птахофабриці. Одного разу їй м'ясорізкою обчекрижило два пальці на лівій руці. Вона важко перенесла травму, замотала обрубки брудним фартухом і поїхала до лікаря. Той так-сяк забинтував їй культі і відправив додому відіспатися. На ранок у неї почалося зараження крові. Через тиждень гангрена сягнула ліктя, й довелося робити ампутацію.

— Ти мене тепер не любиш, — казала вона Валєрі.

— Люблю, — відповідав Валєра.

— Не любиш. Ти зі мною тільки тому, що я інвалід. Визнай, все це лише жаль до мене, а я не хочу, щоб мене жаліли.

— Та я тебе не жалію, я дійсно тебе люблю! — кричав Валєра.

— Не любиш. Якби любив, то жалів би…

— Господи, ну як тобі довести, що я тебе люблю?

— Я інвалід, — плакала Свєта.

— Ти дебілка, — нервував Валєра.

Пройшов якийсь тиждень.

— Покинь мене, ти мене все одно не любиш.

— Люблю.

— Покинь мене, чуєш! Мені не потрібна твоя жалість, теж мені. Не хочеш — не треба, нема чого жаліти мене.

Як Валєр'ян не намагався втлумачити, що він її любить, що все нормально, все добре, він її любитиме, навіть якщо від неї залишаться лише ступні… Нічого не допомагало.

— Покинь мене! — кричала вона.

— Заїбала, — сказав Валєра і покинув.

— От бачиш, ти таки не любив мене.

Свєта не змогла перенести розставання з коханим і підвісила себе на контрабасній струні, яку поцупила ще позаминулої осені в одного джазиста з театру оперети.

Валєра таки переніс втрату, однак безпосередньо перенесення далося йому важко…

Віталік сидить спиною до мене на білому пластиковому стільці.

Я підходжу й обережно торкаюся його плеча.

— Привіт, — каже він. — А ти тут як?

— Привіт, — кажу, — лікар ваш провів. Таке враження, що ти навіть не здивований.

— Та чого тут тільки не надивишся, — каже Вій. — Це повна антиутопія, це показовий приклад того, як одного разу ти засинаєш, тобі сниться поганий сон, але десь там, углибині, жевріє думка про те, що ти все одно прокинешся, ця думка потроху просотується в твій сон, і тобі стає набагато легше. Так ось тут, чувак, немає цієї думки. Ти просто знаєш, що не прокинешся, а якщо і прокинешся, то мертвим… Мені ось чергове промивання зробили, — радісно каже він, перериваючи самого себе. — Сиджу, відпочиваю після процедур. Бачиш, чим займаюсь? Окуляри продаю. Тут таке важке червоне світло, що усім постійно потрібні сонцезахисні окуляри. Я їх продаю, а виручку здаю кастелянші, старій сивій бабі. — Він засміявся. — А я, як бачиш, окуляри не ношу. Мені і без того все здається таким феєричним.

Я подивився в його жовті суїцидальні очі. Побачити в них щось було нереально. Мутне водянисте забарвлення. Як у жаби.

— У мене, чувак, — каже мені Вій, — завтра день народження. Двадцять три. Приходь давай, буде торт, крем-сода, марципани…

— Які ще марципани?

— Вкусняшки будуть, — індиферентно додає Вій.

— Знаєш, — кажу, — у мене часу обмаль. Краще скажи, як ти тут? До речі, ось, тримай, — я протягую йому блок «Монте-Карло». — Вибач, — кажу, — але у мене зараз з баблом голяк.

— Та нічого, мені хоча б що-небудь покурити. Тільки б покурити.

— Ну, все одно, міг би хоча б «Вінстона» тобі взяти.

— Та заспокойся, у нас навіть санітари «Вінстон» не курять. Усі на «Прилуках» сидять. Тільки старша сестра іноді потягує «Галуаси». Все нормально, чувак.

— То як ти тут? Лікар сказав, що ти освоївся.

— Та тут, знаєш, нема чого освоюватися. Система проста: сиди, окуляри продавай. Простіше, ніж на волі.

Слово «воля» він вимовив з непідробним екстазом.

— Дивись, — каже Вій, — тебе тут лікують, іноді пиздять, але якщо вести себе тихо і бути чесним з працівниками, то пиздити не будуть. За нашим відділенням спостерігає одна мадам, пані Гнусен, їй допомагають три санітари. Розумієш, все дуже просто. Ти сидиш, ковтаєш їхні пігулки, підставляєш жопу, в яку тобі всовують шланг і вимивають залишки отрути та гівна. У мене, щоправда, на резиновий шланг алергія. Висипка по всій жопі. Я тепер плямистий, неначе леопард. — І він заричав: — Р-р-р-р…

— Як скоро тебе випустять? — запитав я після недовгої паузи.

— Та ніколи мене не випустять.

— Як це?

— Чувак, ти нічого не знаєш, це — пекло.

— Та я розумію, що це пекло, але менше з тим…

— Ні, ти не зрозумів, це справжнє пекло, звичайно, краще, ніж зображував Босх, однак пекло. Тут діє своя система. Дев'ять кіл, себто відсіків, неначе на підводному човні. У кожному свій цербер. Дивись, бачиш, он сидить за склом? Це і є пані Гнусен. Місцевий констебль гестапо, тільки з дуже великим і пружним бюстом. Бачиш, як її буфера стирчать?

— Що за маячня, Віталя? Тобі точно кришу зриває.

— Ні, - каже Віталя, — подивись он туди, — і він показав на роздільне скло, яке закриває вхід до якогось коридору.

Я подивився, але нічого не побачив.

— Там стоїть Мар'яна. їй холодно, ман, їй дуже холодно. Вона у другому відсіку, а там страшенна холоднеча. Ми знаходимося в першому відсіку, пак відділенні, розумієш? Тут сидять такі, як я, наркомани, аліментники, дрібні злодії, деякі проститутки, ображателі вдів, бачиш, за столиком сидять мужики? Це вони, ображателі вдів. Вони постійно грають у карти, а на чолі у них рудий ірландець, мій дядя Гєна, вони називають його Мак. Усі сидять на своїх місцях, інциденти бувають рідко, шкода лише, що я не знаю, що коїться там, в інших відділеннях цього пекла, хоча сестра Гнусен каже, якщо я себе погано вестиму, то неодмінно потраплю у друге. А я не хочу у друге.

— Але ж там Мар'яна…

— Та в пеклі я її бачив. Мені тут добре. Я навіть не знаю, чому її туди відправили.

— Самогубство? — я починаю грати в його ігри.

— Не певен. Мій дядя Гєна теж самогубця, однак сидить тут, ріжеться в карти. Щось інше. Що — не знаю. Тут багато людей. Дуже багато. Сотні тисяч, мільйони, навіть більше… Тут майже всі. Вони ходять безрозмірними коридорами і мугикають, мугикають, розумієш, ман, тут страшно, тут навіть Джек Лондон є. Сидить постійно в уявній рубці і покурює тютюн. Смішний дядько.

— Зрозуміло, а ще хто?

— Не знаю, всякі є. Годину тому пробігав Круг. Централ, всі діла, ну, сам знаєш.

— Знаю, — кажу я і розумію, що нічого не розумію.

Боже, думаю я, якщо це дійсно пекло, то чому я тут, що я роблю в цих диявольських пенатах? Чи, може, я сраний поет, а Вій сраний Вергілій?

— Може, й так, — відповідає Господь, а може, ти просто у хворому сні Віталіка.

— Та ну, — кажу, — що за маячня?

— Вій, — питаю я, — це точно пекло?

— Точно, — відповідає він.

Я розвертаюсь і прямую до виходу, дорогу мені затуляє чорношкірий санітар, від якого приємно пахне жіночими парфумами, однак лікар кричить, щоб той випустив мене, і шанувальник тонких ароматів дійсно випускає, навіть відчиняє мені двері і каже, щоб я добре поводився, інакше опинюсь тут. Добре, кажу я, і дивлюся на мужиків, що фарбують капличку.

— Туди, — каже один з них і показує в небо.

— Лови, — кидаю я йому півпачки «Кемелу», що залишилась.

Він відскакує від моєї подачки й починає тихенько плакати.

Дорогою до вокзалу я проходжу той самий ліс, минаючи ту саму бомжиху. По її білих брудних ногах повзають мурахи. Як я зрозумів, бомжиха не спить, здається, що хтось-таки вбив її, а можливо, і вона сама себе вбила або померла від браку вітамінів в організмі. Яка різниця, думаю я, від чого вона померла, яка різниця, від чого помру я, головне результат, і яка різниця, що ми робили задля досягнення мети, перш за все — результат. І от, думаю я, завтра у Вія день народження. Йому виповнюється двадцять три. Раптом мені пригадується наша розмова, коли він казав, що в двадцять три у нього буде затишна квартирка зі своїм дизайном, іномарочка, не дуже така дорога, ще якісь штуки, а Тетяна Вікторівна носитиме під серцем його дитину. Ну, Віталя, і де ж це все, де дитина і квартирка з драконами, га?

— Ман, — чую я Вія, — ще не вечір. День народження тільки завтра.

Ну невже він за цю неповну добу встигне вибратися з пекла і дістатися хоча б вокзалу, цього безформного, сірого вокзалу, звідки потяги вирушають в Рівне, Астану, Москву, Одесу. Я не вірю йому, я вже взагалі йому не вірю. Віталя, кажу я подумки, все, що тобі залишається, — це сидіти в пеклі і продавати окуляри.

Раптом я розумію, що я поводжуся надто жорстоко зі своїм другом, який сидить у пеклі, я, мабуть, не маю ніякого права дорікати йому і вказувати на його помилки. Я збавляю.

Пам'ятаєш, як ти хотів робити бізнес? Згадай лозу. Ні, не Юрія. Згадав? Як тобі моя ідея, ти повернешся з пекла, і ми замутимо конвеєр. Толік відповідатиме за рекламу, га?

— Можливо.

Давай, Віталя, я поговорю з лікарем, кажу я, знаючи, що ні з ким так і не поговорю. Він зрозуміє, він, як мені здалося, нормальний мужик. Усі ці потойбічні сили відсмокчуть у нас, як дорогі віденські шлюхи.

— Я не знаю, як смокчуть віденські шлюхи.

Я теж не знаю, але, будь певен, дуже класно. Давай вилазь, разом завдамо нищівного удару системі. Будемо заступати за жовту обмежувальну лінію на ескалаторі, викинемо свої мобілки та телевізори, віддамося первозданній природі, візьмемо з собою Толіка, йому це також не завадить, йому лікуватися треба, він же вмирає. Андрюху візьмемо. Пам'ятаєш, як колись?

— Як колись, вже ніколи не буде. Все змінилося. Я просрав своє життя. Я до цього йшов, і ось маю. А ти, ман, вирулюй з цього потоку, що засмоктує тебе у смердючу каналізаційну руру.

Та нічого мені не загрожує. А ти пробач, майже в усьому винні ми.

— Та ні в чому ви не винні.

Винні. Згадай, як я викинув тебе на вулицю, Толян теж молодець, носа тобі поламав…

— Але ж я сам, я сам відкусив йому палець. Як Смеагол.

Як придурок, кажу я, та ти і сам знаєш, таким, як ти, важко, вони постійно в пошуках, причому пошуках на такій безглуздій та невизначеній стадії, коли ще не знаєш, що тебе очікує. Ти жаба, Віталя, а жабою бути важко!

Раптом я замовкаю і бачу перед собою приміщення вокзалу. Я заходжу всередину, купую квиток і сідаю до вагона. Мені стає не по собі, я намагаюся продовжити розмову, однак якесь дивне, майже всевишнє розуміння приходить до мене, що я вже ніколи не заговорю з Вієм, ніколи не торкнуся його слизької шкіри і не почую цокання його нігтів на пальцях ніг по кахельній плитці, все, цього не буде, і марно щось собі про це думати. Однак я уявляю Вія, який застряг у цій лікарні, він, вочевидь, нещасний, він думає, що, можливо, не скоїв би він десяток зайвих гріхів, не сидів би в тому пеклі, а гортав книжки-розмальовки в райських садах, покурював би фіміам свого умиротворіння та годувався б виноградом з рук прекрасних німф у декольтованих туніках…

Навряд чи знайти йому щастя…

Посеред вагона стоїть дівчина. Років тринадцяти, вона проститутка, вона дозволяє п'яним мужчинам гладити себе по сідницях, вона не знає, що може трапитися з нею через годину, через годину її можуть убити. Її вб'ють нещасні мужики, вони її вб'ють, тому що їм більше нема куди дівати свою злість, що накопилася з роками важкої праці. Вона знає, що її можуть убити, зігнати на ній зло, і один мужик буде пристрасніше за інших бити її по голові дешевою малазійською кросівкою, він буде її так бити тому, що у нього донька її віку, доньку, певно, звуть Юля або Настя, ну, в принципі, як ще можуть звати дівчину такого віку, це вже потім, коли вони підростають, коли набираються розуму, їхні імена змінюються, власне, як і імена їхніх хлопців, але ім'я тієї дівчини, яку вб'ють, не зміниться, вона так і залишиться Лесею. З брудним понівеченим тілом. її не шукатимуть, а тим більше не шукатимуть її тіла, і вб'ють її в такій глухій місцевості, що ніколи не знайдуть. На ній сидітимугь мухи декількох поколінь, вони відкладатимуть свої мушині яйця в її ніздрях, її потроху під'їдатимуть миші, і зараз, дивлячись на неї, я розумію, що вона погоджується зі своєю долею, вона так і каже всім мужикам у вагоні, мужики, каже вона радісно, я згодна ризикувати заради бабок, які ви мені дасте, або не дасте, це вже залежить від того, чи встигне Юра, мій сутенер, дібратися з сьомого вагона. Мужики кивають головами, погоджуються її поки що не вбивати, але вони брешуть, усі знають, що вони брешуть, і навіть ця Леся знає, однак все одно погоджується вийти на наступній станції, і вона вийде, і буде забита ногами за десять кілометрів од сраних Черкас…

Я приїжджаю на вокзал і їду до Толіка. Дзвоню в двері і розумію, що збудив його. Нічого, думаю я, годі вже спати. Ми сідаємо на кухні, він пригощає мене цигаркою, і ми закурюємо.

— Знаєш, — кажу я, — бути письменником з Черкас краще, ніж поетом з Житомира.

Толік погоджується, він скрушно хитає головою, і ми мовчимо.

Довго ж ми мовчали. Дуже довго. Аж поки не вмерли…

Написано під музику Рея Чарлза та полохливі стогони «Зе Піпс» з 10 березня по 1 травня 2007 року.

м. Київ

Майже всім героям цієї повісті по фіг, що я про них написав. Вони так і сказали: чувак, нам по фіг, що ти там про нас написав, що ти написав про наших батьків, і взагалі, - додали вони, — ти ж такий самий, як і ми. Тим, кому не по фіг, що про них написано, я до відома не доводив.