Анексія: Острів Крим. Хроніки «гібридной війни» - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Тарас Валерійович Березовець (Розділ 1. НАБЛИЖЕННЯ БУРІ) #5

Розділ 1. НАБЛИЖЕННЯ БУРІ

18–22 лютого. ВТЕЧА ЯНУКОВИЧА ТА ПОЧАТОК АНЕКСІЇ

18–21 лютого в центрі української столиці на Майдані Незалежності та прилеглих вулицях відбулися запеклі бої між представниками Євромайдану та силовиками, підконтрольними тодішньому президенту Віктору Януковичу й міністру внутрішніх справ Віталію Захарченку. Як сьогодні випливає зі свідчень «беркутівців» і міліціонерів, із розслідувань Генеральної прокуратури та МВС України, до операції силового придушення й розстрілів мирних протестувальників, окрім «Беркута» і Внутрішніх військ, були також залучені російські спецслужби.

У ніч на 22 лютого 2014 року Віктор Янукович утік із Києва й далі транзитом через Харків і Донецьк вирушив на територію Автономної Республіки Крим.

Як про це розповів міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, уночі 22 лютого гелікоптер з Януковичем попрямував з Києва до аеропорту Харкова, звідки тодішній президент вирушив до своєї резиденції, розташованої в лісопарку. Працівників дачі за дві години до приїзду Януковича змусили покинути об’єкт.

Журналісти ТСН провели власне розслідування подробиць утечі Януковича. Згідно з ним, четвертий президент із синами провели ніч на харківській дачі й далі поїхали до аеропорту, звідки вилетіли до Донецька. Приблизно о 16 годині 22 лютого його літак з охороною приземлився в Міжнародному аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва. Звідти літаком «Фалькон» Янукович планував вилетіти до Москви. Проте зробити це йому завадили донецькі прикордонники.

Сергій Пашинський, в. о. глави Адміністрації Президента України в березні 2014 року, так згадує цей епізод: «Зазначу ще одну важливу річ. З 23 лютого Путін по бойовій тривозі підняв російські бойові частини. Він сам визнав, що в нього було кілька сценаріїв. І на путінській медалі стоїть дата захоплення Криму — 20 лютого. Ми ж думали, що вони почали операцію 26–27, а вони знають, що 20. А 20 лютого, нагадаю, ще Майдан стояв, Янукович ще не втік. І ми повинні розуміти, що цей механізм був пропрацьований завчасно. І перший сценарій був — Крим. У нього були ще й інші сценарії — захоплення Лівобережної України. Ми тоді нікому не розказували, боялися паніки. Але з 22–23 лютого російські війська вийшли на лінію кордону з Чернігівською областю. Журналісти „5 каналу“ це зняли, але ми просили їх не давати це в ефір.

Для розуміння: танкові колони тоді дійшли б до Києва за три години. А в нас проти них були 500 самооборонівців Майдану з дерев’яними щитами».

До речі, це пояснює питання щодо медалі Міністерства оборони РФ «За возвращение Крыма», яка датована 20 лютого — 18 березня 2014 року!

Кримські силові підрозділи Внутрішніх військ України та «Беркута» 22 лютого повернулися на півострів з київського Євромайдану. Вони втратили кілька своїх товаришів, пережили серйозний стрес. Міністр внутрішніх справ України Віталій Захарченко цього дня втік у Росію. Загальний стан кримських силовиків найкраще характеризували два слова — гнів і розпач.

Тодішній начальник управління Кримського територіального командування Внутрішніх військ МВС України генерал-лейтенант Микола Балан пригадує, що 22 лютого підпорядковані йому підрозділи ВВ повернулися з Києва та «Межигір’я» (де несла охорону кримська спецрота ВВ) до Криму. Того ж дня він дав команду підлеглим відпочивати протягом п’яти днів. Рядові та офіцери Внутрішніх військ Криму того ж дня прощалися з офіцерами кримського управління ВВ та «Беркута», які загинули під час сутичок на Євромайдані в Києві. Це були співробітник кримського спецпідрозділу «Беркут» старший прапорщик міліції 42-річний Андрій Федюкін, військовослужбовець Кримського територіального командування ВВ МВС України старший лейтенант 24-річний Віталій Гончаров і старший лейтенант ВВ МВС України 32-річний Дмитро Власенко.

Зі спогадів Миколи Балана: «22 лютого до нас [у Кримське територіальне командування ВВ МВС України. — Прим. ред.] у Сімферополі прибув особовий склад, який був на охороні громадського порядку в Києві. У нас було двоє загиблих, два офіцери [Гончаров і Власенко. — Прим. ред.]. Було прощання в Сімферополі в Українському домі. Після цього, в суботу, 22 числа, я дав наказ особовому складу відпочивати п’ять днів, нікому нікуди не йти, а нормально відновитися, привести себе до ладу, побути із сім’ями, адже деякі були у відрядженні протягом місяця, по два тижні без замін. Потім я намагався вийти на зв’язок із командуванням у Києві, уточнити завдання. Командуючого не було взагалі в кабінеті, генерал Шуляк [Станіслав Шуляк, тоді командувач Внутрішніх військ. — Прим. ред.], який зараз перебуває в розшуку, генерал Конопляник [Сергій Конопляник, тоді перший заступник командувача Внутрішніх військ України. — Прим. ред.] виконував обов’язки, але теж не міг нічого чітко сказати».

Своєю чергою, Олексій Нікіфоров, тоді заступник командира в/ч А 0669 морської піхоти в Керчі, згадує, як керівництво Міністерства оборони України задіювало армійські підрозділи під час подій на Євромайдані: «Раптом — ні з того, ні з сього — 18 лютого феодосійський батальйон відправили до Києва, і нас розділили на роти й частково відправили до Феодосії, прикривати військове містечко. При цьому нагніталася обстановка: ось, мовляв, приїжджають молодчики із Західної України, спалюють частини, забирають зброю. Ми взагалі нічого не розуміли. Крім того, у мене частина тоді підпорядковувалася Національної гвардії, я сам колишній нацгвардієць. І спілкувалися з представниками МВС, у мене там товаришів багато. Кримське управління МВС весь час там стояло. І один з їхніх командирів частини приїжджав до нас у Керч і розповідав, що діється в Києві на Інститутській. Причому розповідав, як калічили їхніх хлопців, як вони гинули. Тобто ставлення кримчан до Майдану було дуже неоднозначним».

На самому півострові керівництво Верховної Ради Криму в цей час уже повним ходом готувалося до майбутньої операції «зелених чоловічків». Орган проросійських сепаратистів, одна з найбільш тиражних газет півострова «Крымская правда» 18 лютого в коротенькій замітці під невиразним заголовком «Крепить связи с Россией» пише про майбутній візит делегації Верховної Ради АРК до Москви: «Завтра офіційна делегація Верховної Ради Криму на чолі зі спікером Володимиром Константиновим відправляється в Москву. „У ході нинішнього візиту заплановані зустрічі з російськими офіційними особами, зокрема із головою Державної думи РФ Сергієм Наришкіним“, — розповів голова парламентської комісії з нормотворчої діяльності, організації роботи ВР АРК і зв’язків з громадськістю Костянтин Бахарєв». Малозначимий візит із буденною програмою, яких було десятки на рік.

Але в ході саме цього візиту 19–20 лютого, коли Віктор Янукович ще був в облозі в «Межигір’ї», залишаючись президентом, його однопартієць і прямий підлеглий Володимир Константинов поїхав до Кремля, щоб отримати останні інструкції перед початком анексії.

Цікаво, що за підсумками цього візиту з’явилася доволі нейтральна інформація щодо проведених переговорів Володимира Константинова в Москві. Як повідомляла прес-служба спікера автономії, у рамках свого робочого візиту голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим провів зустрічі з головою Державної думи Федеральних Зборів Російської Федерації Сергієм Наришкіним, головою Ради Федерації Валентиною Матвієнко, а також провів ряд зустрічей із депутатами фракцій «Справедливая Россия», КПРФ та ЛДПР.

Відповідаючи на питання депутатів Держдуми про можливі сценарії розвитку подій, Константинов зазначив, що в разі приходу екстремістів до влади насильницьким шляхом Російська Федерація не повинна визнавати таку нелегітимну владу. Крім того, він прокоментував імовірність надання Росією військової допомоги.

«Ніяких прохань на цю хвилину немає. Потрібно пройти свій шлях. Навіщо російська армія, якщо своя не воює?» — сказав Константинов. Ще один украй цікавий аспект його публічної промови. Константинов несподівано заявив у Москві, що не виключає застосування «крайніх заходів захисту автономії». Спікер кримського парламенту пояснив, що мав на увазі, ніби в разі повалення законної влади в країні, настання хаосу й беззаконня «крайнім заходом» може стати денонсація акту про передачу Криму Україні.

«У нас єдиний шлях — у нас їх не два і не три — це денонсація рішення президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму. Одна країна передавала іншій країні на знак дружби, вікової дружби — тій країні, яка сьогодні називається Україною. Що відбувається з дружбою, ми бачимо. І якщо припиняє існування сама країна, то припиняють відносини всі ті акти. Буде вже зовсім інша політико-правова історія», — наголосив Володимир Константинов. Знову нагадаю, що ці слова пролунали в момент, коли в Києві ще перебував законний на той момент президент Віктор Янукович, який жорстоко карав своїх підлеглих і за менші провини. Проте публічний коментар Януковича до прозорих натяків Константинова так і не пролунав.

Симптоматично, що в наступні дні кримська преса почала розставляти у своїх публікаціях дуже дивні акценти. «Крымская правда» у статті «Захарченко, проснись! Бандеровцы убивают милиционеров и мирных граждан» від 20 лютого пише, що «екстремісти взялися за вогнепальну зброю і почали вбивати мирних громадян і міліціонерів. Жахає й те, що руки майданутим радикалам з „Правого сектора“ розв’язує сама центральна влада, проявляючи повну нерішучість». Дуже цікавий акцент на бездіяльності влади, яку на той момент уособлював Віктор Янукович, якому кримчани віддали на виборах абсолютну більшість голосів!

В іншій статті кримські журналісти наводять просто-таки фантастичні дані з Києва. «У суботу [15 лютого. — Прим. ред.] бойовики так званої самооборони майдану знову напали на киян. Вони атакували активістів громадського руху „Кияни за чисте місто“, які прийшли прибирати барикади в центрі столиці. Активісти майдану з криками „Зіг хайль! Рудольф Гесс! Гітлерюгенд — СС!“ били беззбройних людей битками, дрючками, ланцюгами, саперними лопатками». Зрозуміло, така розповідь може видатися маячнею хворого мозку журналіста, але треба розуміти тогочасні реалії інформаційного поля, у якому жили кримчани. Інформаційну картинку для них створювали насамперед російські телеканали, українські на зразок «Інтера» й «Тоніса» та місцеві кримські, які, за винятком хіба «Чорноморки», місяцями теж транслювали подібні страшилки.

А ось яке цікаве опитування публікує «Крымская правда» в номері вже від 21 лютого. Зверніть увагу на формулювання питань. Активно просуваються дві ключові тези: необхідності створення й озброєння «народних дружин» та введення надзвичайного стану й відділення від материкової України («перекопати Перекопський перешийок»).

22 лютого, на другий день після останніх кривавих сутичок на київському Майдані, у Сімферополі було тихо й безлюдно. Нечисленний мітинг кримчан зібрався перед будівлею Верховної Ради Криму. Як стверджує «Крымская правда», незадоволені люди намагалися потрапити всередину парламенту, аби поспілкуватися з депутатами від Партії регіонів, проте міліція цьому завадила.

Прес-служба Верховної Ради АРК поширила 22 лютого коротке повідомлення: «У фракції „Регіони Криму“ у Верховній Раді АРК обговорювалося питання про політичну ситуацію в Україні. Підкреслювалася необхідність негайного припинення братовбивчих зіткнень на вулицях міст, звільнення адміністративних будівель, розпуску незаконних органів, які заявляють про своє право на контроль за діяльністю влади. На думку депутатів, розвиток політичної ситуації в Україні дає вагомі підстави для побоювань за долю автономії, створює загрозу миру й стабільності в Криму. Депутати закликали всі політичні сили республіки зберігати витримку й розсудливість, усвідомити спільну відповідальність за безпеку кримчан».

Готуючи матеріал до цієї книги, я намагався знайти ту точку відліку, з якої процес анексії, власне військової анексії, Криму став неминучим. З формального погляду, таким початком варто вважати 26 лютого 2014 року, коли була запланована позачергова сесія Верховної Ради АРК, зібрана тодішнім спікером Володимиром Константиновим, яка, однак, так і не відбулася через мітинг представників кримськотатарського народу, українських і російських активістів, ультрас футбольних клубів «Таврія» та «Севастополь», просто небайдужих громадян. Тоді під Верховною Радою Криму сталися масові сутички, у яких з боку проукраїнських сил, за різними даними, взяли участь 10–13 тисяч людей, з боку проросійських — лише 3–4 тисячі, переважно місцевих «тітушок» і завезених так званих козачків — громадян РФ. Білоцерковець наполягає, що основну масу проросійського мітингу склали жителі Севастополя. У тих сутичках померли дві людини — літні чоловік і жінка.

Російський депутат Державної думи, нині опозиціонер Ілья Пономарьов, проти якого в Росії порушена кримінальна справа і який тепер мешкає в Сполучених Штатах Америки, в інтерв’ю, яке він дав в рамках підготовки цієї книги, стверджує, що насправді точкою неповернення стало 22 лютого, коли Владімір Путін віддав наказ Генеральному штабу Міністерства оборони РФ розпочати операцію захоплення Криму. На думку Пономарьова, останньою краплею, яка переконала Путіна в тому, що анексію потрібно починати негайно, стали події на Євромайдані в Києві 18–21 лютого 2014 року.

«Я вважаю, Путін прийняв рішення анексувати Крим 22 лютого. У день, коли Янукович утік. Той лист, про який говорять, це просто записка, з тих, які постійно пишуть до адміністрації. Багато таких записок пишуть міські божевільні. Це писав Малофєєв [Константін Малофєєв, російський олігарх. — Прим.ред.], який на той момент узагалі не мав упливу. Але його позиція на той момент збіглася з позицією Кремля. Ні, я думаю, що розігрування карти сепаратизму та розпаду України було домашньою заготовкою — під президентські вибори, які мали відбутися 2015 року. Спекулювати на цьому, залякати й домогтися переобрання Януковича. Це — було. А задумки військової операції, впевнений, не було», — розповів в ексклюзивному коментарі Ілья Пономарьов.

Проте відомий в Україні та Росії журналіст, експерт-міжнародник Віталій Портніков спростовує цю думку й стверджує, що план відторгнення Криму від України існував в російському істеблішменті ще з 1991 року.

«Я, взагалі, думаю, що в нас дуже погано усвідомлюється анатомія всіх цих подій. Вони почались навіть не в 1990-х, а в 1988–1989 роках. І це були різноспрямовані події. З одного боку, союзний центр усвідомлював, що він може втратити контроль над республіками, і він створив цілу низку проектів під егідою Анатолія Івановича Лук’янова — колишнього голови Верховної Ради СРСР. Це були Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Гагаузія, Нарва, там такі дії стимулювалися, було створено рух „Интердвижение“. І от кілька таких проектів, які вже на момент серпневого путчу 1991 року були самопроголошеними республіками, і з ними зустрічалися й повідомляли їм, що вони мали взяти участь у цьому проекті наведення порядку, і всі вони підтримали путч, на відміну від тих, із ким боровся цей центр влади. Криму в цьому проекті не було, тому що Українська РСР вважалася партійним керівництвом „фортецею“. Але був ще один процес, пов’язаний не із зусиллями союзного центру, а із зусиллями КДБ. Цей процес називався дестабілізацією ситуації заради поразки партійного апарату. І почався він із Криму.

З кримських татар, які перші кинули виклик тодішньому режиму. Вони першими приїхали в Москву, першими проводили демонстрації, і Мустафа Джемілєв, і Рефат Чубаров, й інші готувались до організації цих мирних протестів на знак повернення людей до Криму. КДБ весь час займалось цим процесом і, в принципі, могло їх зупинити, але вони цього не зробили. Коли Комуністична партія пішла, і разом із нею пішов Радянський Союз, був один день — день найбільшого тріумфу КДБ і найбільшої його поразки. Це відбулося практично хронологічно в одну й ту ж саму мить, може, з різницею в 60 хвилин. 24 серпня було заборонено Комуністичну партію в Москві й було проголошено державну незалежність України, що не входило в плани організаторів всієї цієї історії. Через дві години після цього прес-секретар президента Єльцина Вощанов заявив про те, що державна незалежність України взагалі виглядає дуже дивно, тому що не враховує бажання кримського населення. Тобто питання Криму виникло того ж самого дня, коли заборонили КПРС і коли було проголошено незалежність України. До Києва було відправлено делегацію союзного центру, очолювала її людина, безпосередньо пов’язана з нинішнім російським політичним керівництвом, Анатолій Собчак, і тут вони говорили про наслідки цього українського рішення. Російське керівництво посміялось стосовно питання Криму, сказали, що прес-секретар висловлює власну думку. Нас врятувало в цій ситуації тільки те, що ми оголосили референдум про незалежність», — розповів у інтерв’ю Віталій Портніков.

Дні Революції Гідності позбавили Україну диктаторського режиму Януковича. Проте під час цих кривавих подій унаслідок утечі четвертого президента в країні утворився «вакуум влади», силові структури виявилися паралізованими, чим не могла не скористатися Росія та її поплічники в Криму. Не чекаючи розв’язки в Києві, Путін віддав команду розпочати анексію півострова.

23 лютого. МІТИНГ У СЕВАСТОПОЛІ ТА ОБРАННЯ АЛЄКСЄЯ ЧАЛОГО «НАРОДНИМ МЕРОМ»

Уранці 23 лютого з донецької резиденції Ріната Ахметова, де Віктор Янукович провів ніч, він поїхав Маріупольською трасою в напрямку Криму.

«Це був найзагадковіший відрізок його маршруту, бо кінцевим пунктом призначення було чисте поле. Очевидці розповідають, що туди ж з’їхалися десятки дорогих автомобілів, прилетіли два досі не встановлені гвинтокрили», — повідомляли журналісти ТСН.

Далі маршрути Віктора Януковича та Олександра Януковича розійшлись. Старший син президента вирушив до Луганська, а сам він із молодшим сином Віктором відправилися до Криму.

Згідно з інформацією Служби безпеки України, 23 лютого Янукович заїхав до ялтинського управління СБУ, де працівники Управління державної охорони написали заяви на звільнення. Янукович із вірними бодігардами оселилися в пансіонаті поряд з рестораном «Тифліс».

За свідченнями одного з лідерів севастопольського Євромайдану Дмитра Білоцерковця, дорогою з Ялти до Севастополя Янукович зробив ще одну зупинку. Про це, стверджує Дмитро, знали окремі офіцери управління СБУ в Севастополі, які нібито чекали наказу на затримання Януковича, проте так і не дочекалися.

Розповідає Дмитро Білоцерковець, лідер молодіжного крила партії «Удар», корінний севастополець: «Щойно він [Янукович. — Прим. ред.] утік до Криму, він їхав чи то з Харкова, чи Донецька, не пригадую. Отже, він їхав на авто, доїхав до Криму. Ми знали, куди він їхатиме, — у Севастополь, він спочатку чомусь заїхав у свою резиденцію в „Межигір’я-2“ в Ласпі [бухта під Севастополем. — Прим. ред.], подивитись, як вона будується, після цього продовжив рух.

На Ялтинському кільці його навіть зустріли наші хлопці! Янукович залишив Севастополь на військовому кораблі, і, за інформацією місцевих жителів „Козачки“ [Козача бухта в Севастополі. — Прим. ред.], з великою кількістю охорони на катері добрався до одного з кораблів Чорноморського флоту РФ і прямо на військовому кораблі відправився в бік Новоросійська. А затримати його змога була. По тій причині, що, навіть коли їхав катер до корабля, декілька гелікоптерів і берегова охорона українських прикордонників могли спокійно його затримати. І найсмішніше, що, куди їхатиме Янукович, про це знали всі. Але нічого не робили. Можливо, дійсно, Аваков не знав про це особисто, а його вводили в оману працівники, котрі на той момент у нього працювали й обдурювали. Утім, на жаль, пасивність була. Кумедно, що ніхто з Києва не давав ніяких доручень СБУ про те, що потрібно затримати Януковича».

Менше з тим. Як стверджують журналісти ТСН, о 23:30 23 лютого в Козачій бухті Севастополя Віктора Януковича зустріли морпіхи 810-ї окремої бригади морської піхоти ЧФ РФ. Російські військовослужбовці доправили президента-втікача на десантний катер, і наступного дня корабель пришвартувався в порту російського Новоросійська.

Ось що про це говорить сам Арсен Аваков: «У Криму був безлад, і 24 лютого ми туди полетіли з Наливайченком. Ми поспішали за Януковичем, прямо по гарячих слідах. До речі, він [Янукович. — Прим. ред.] знав, що ми прилітаємо, і покинув країну з Криму. Тоді нас у цих силових операціях супроводжував „Беркут“, який потім перейшов на інший бік [сепаратистів. — Прим. ред.], і Нацгвардія, яка значною частиною повернулася в Україну. Ми заблокували [аеропорт. — Прим. ред.] „Бельбек“, думаючи, що туди може полетіти або звідти може вилетіти Янукович. Тому ми полетіли до Сімферополя, а вже із Сімферополя поїхали прямо в Бельбек. Упевнилися, що там ситуація під контролем.

Ми переконались, що в Бельбеку Януковича нема й він там не з’являвся, що там стоять наші підрозділи, і поїхали далі на його дачу, в Масандру. Лише потім нам стало зрозуміло, що ми йшли за ним із запізненням на дві — три години. Зрештою, частина його особистої охорони повернулася назад».

У зізнанні, яке Владімір Путін зробив під час засідання клубу «Валдай» уже 24 жовтня 2014 року, йдеться про фактично сенсаційні деталі операції з вивезення Януковича: «Не приховуватиму, ми допомогли йому перебратися в Крим. <…> До Києва повертатися [йому. — Прим. ред.] не було сенсу. Усі забули про всякі домовленості. <…> Він попросив вивезти його до Росії, що ми і зробили», — розповів російський президент.

У словах Путіна найбільше привертає увагу пасаж не про допомогу втечі до Росії, а про те, як «ми допомогли йому перебратися в Крим». Адже саме шлях Януковича з Маріуполя до Ялти викликає найбільше запитань, особливо в аспекті допомоги російських спецслужб. Це зізнання Путіна трохи прояснює дійсний ступінь контролю російською розвідкою та спецпризначенцями ситуації на півострові станом на 23 лютого 2014 року, за чотири дні до першої появи «зелених чоловічків» у будівлях Верховної Ради Криму та Радміну.

Політична криза в Україні, наслідком якої стали Революція Гідності та зміна політичних еліт, спричинила політичне загострення в найбільш проросійських регіонах України, особливо в Криму й на Донбасі, де активно поширювалися та пропагувалися ідеї «руського міра».

Через відчутну слабкість нової української влади (новий уряд був призначений лише 27 лютого) і втечу Януковича Кремль, використовуючи кримських сепаратистів, організував 23 лютого на площі Нахімова в Севастополі проросійський мітинг «Народная воля против фашизма на Украине». Російські ЗМІ заявили про 20 тисяч учасників, місцеві джерела повідомляли про 3 тисячі. Мета була очевидною — створити чи продовжити підтримку альтернативи Майдану — Антимайдану. Учасники протестної акції змінили на флагштоку прапор України на російський державний, постійно скандували «Россия!», «Путин — наш президент!», «Россия, мы брошены, возьми нас обратно!», вимахуючи триколором, на сцені виступали проросійські активісти — «Русь единая», «Русский блок» та ін.

Учасниками мітингу, за твердженням Дмитра Білоцерковця, були переважно члени родин військовослужбовців Чорноморського флоту Росії, які проголосували за «нового мера» (згідно з Конституцією України, особливий статус Севастополя не передбачав посади міського голови) — одіозного бізнесмена, власника групи «Таврида Електрик», громадянина Російської Федерації Алєксєя Чалого, а також відмовилися «платити податки до Києва».

Хто такий Алєксєй Чалий, за словами Білоцерковця, дуже добре знала вся місцева еліта: «Цей мітинг [у Севастополі. — Прим. ред.] є ключовим, там з’являється фігура Чалого. До того він був великим місцевим бізнесменом, представником компанії „Таврида Електрик“, вони займались виробництвом напівпровідників. Тобто це компанія, яка розвинулась, свого часу, за рахунок коштів із Великої Британії, вони отримали гранти та перші контракти з британцями, вони піднялися після падіння Радянського Союзу й виживали в час розрухи за рахунок британських та європейських контрактів. Чалий мав досить добре фінансове становище, він завжди був прибічником російської шовіністичної імперської ідеї, але до часу активно її не проявляв. У нього в Севастопольській міськраді завжди було не більше п’яти своїх депутатів, на більше він ніколи не претендував. На той мітинг він потрапив абсолютно випадково, і оскільки Кремлю необхідно було вибрати якусь людину на місце лідера, вони вирішили зробити ставку на нього, бо він постійно був присутній в деяких колах Кремля».

Акцію охороняли прихильники партії «Русский блок»¹. Ця проросійська партія, як уже йшлося, мала в Криму досить скромну електоральну базу. На виборах до Верховної Ради України в жовтні 2012 року за неї проголосували 1,2% виборців-кримчан, проте до парламенту вона так і не потрапила. Лідер партії Геннадій Басов став депутатом Севастопольської міської ради у жовтні 2010 року.

На мітингу 23 лютого Алєксєй Чалий зробив таку заяву: «Ми захищатимемо своє місто й не дозволимо нікому диктувати нам умови, тим паче націоналістам»². Згодом на сесії Севастопольської міської ради його затвердили головою Координаційної ради з організації управління із забезпечення життєдіяльності міста. Проте, як стверджує Білоцерковець, депутати Севастопольської ради, уважаючи Чалого вискочкою, зовсім не горіли бажанням підігравати йому та ставати пішаками в чужій грі.

Про це вдало сказав опозиційний до правлячої Партії регіонів на момент тих подій депутат Верховної Ради АРК Леонід Пілунський (фракція «Народний рух»): «Крим — це дуже великий шматок, яким Росія може вдавитися. Вона не проковтне. Севастополь — найстаріше місто в усій Україні».

Про «авторитет» Алєксєя Чалого серед місцевих депутатів свідчить ось такий спогад Дмитра Білоцерковця: «У Севастополі в цей момент безуспішно проходить сесія. Конкретно ситуація була така, що, враховуючи факт, що на мітинги приходять не більше 300 людей, це виглядає досить кумедно, адміністрація продовжує працювати, призначає в. о. голови міської адміністрації, також проходить сесія Севастопольської міськради, на якій приймають цікаве рішення про створення абсолютно „лівого“ органу, якоїсь громадської ради при міськраді, яку очолює Чалий. Це було все навмисно, тобто депутати „прокатили“ Чалого для того, щоби нічого не ухвалити, але хоча б якийсь статус дати. Тоді масово вривалися на сесію проросійські активісти, проплачені й громадяни Росії. І депутати дуже грамотно й гарно себе вели. Вони ухвалили рішення, яке їх ні до чого не зобов’язувало, не маючи ніякого положення, ніякого інструмента, вони тримались до останнього. Навіть представники „Русского блока“ та інших проросійських організацій не хотіли в Росію, тому що вони розуміли: щойно Севастополь стане Росією, то автоматом у них обрубується все фінансування. Вони також не ідіоти, і вони все це прекрасно прорахували. Тоді розпочинався поступовий тиск, і депутати міськради Севастополя здалися пізніше депутатів ВР Криму, вони здалися, тому що зрозуміли, що іншого вибору в них уже не було».

Голову Севастопольської міської державної адміністрації (СМДА) Володимира Яцубу довго не пропускали виступити на мітингу, а коли нарешті він пробився на сцену, його засвистали. Крізь крики Яцуба намагався заспокоїти натовп, закликав «для проформи» до єдності України, проте ці заклики виявились марними.

Виступаючи на мітингу 23 лютого, Яцуба сказав: «Не діліться, хто звідки приїхав. Бо якщо ми почнемо ділитися, це погано скінчиться, і проллється кров. Не можна розділити Севастополь і Україну»³.

Дмитро Білоцерковець уважає, що роль Яцуби в усій цій історії була вкрай непривабливою: «Активно відстежуючи діяльність Володимира Яцуби, я міг упевнитись у тому, що це людина зарозуміла, яка вважає, що все контролює в місті, а в реальності нічого не контролює. На мою думку, спровокував даний мітинг [23 лютого. — Прим. ред.] безпосередньо Яцуба, який на сьогодні, на жаль, ще не поніс жодної відповідальності».

Уже наступного дня, 24 лютого, Яцуба, заявивши, що «немає керівників, які його призначали», подав у відставку та вийшов із Партії регіонів.

Разом із загостренням ситуації в Севастополі на півострові різко активізувалися проросійські організації, які до цього були доволі пасивними.

Реакція та коментарі окремих органів влади Криму були конкретнішими й оперативнішими.

Прокурор міста Севастополя Ігор Пілат у заяві цього дня наголосив: «Я нагадую всім правоохоронцям — ми з вами давали присягу на вірність Українському народу та Державі. Закликаю всіх припинити протистояння, сприяти правопорядку в місті, миру та спокою й не допустити жертв і самосудів»⁴.

Відомий кримський тележурналіст Олександр Янковський так пригадує події тих днів на півострові: «22 лютого 2014 року стало зрозуміло, що Янукович утік з України. А вже 23 лютого люди вийшли на великий мітинг на площі Леніна в Сімферополі. Там були й кримські татари, і росіяни, і українці. Активісти хотіли знести пам’ятник Леніну негайно. У принципі, уже все для цього було готове. Але вирішили дати можливість зробити це міській владі. Навіть встановили термін — до 10 днів».

Як бачимо, 23 лютого стало «тестовим» днем на початку так званої Кримської весни. Переконавшись у пасивності місцевої адміністрації та силових структур, сепаратисти й Кремль вирішили вийти за межі Севастополя, поширивши свої дії на весь півострів.

24 лютого. БЛОКАДА СЕВАСТОПОЛЯ

За свідченням проукраїнських активістів, цього дня неідентифіковані БТР [очевидно, вони належали ЧФ РФ. — Прим. ред.] повністю перекрили всі в’їзди-виїзди до Севастополя.

Там уже з’явилися протитанкові «їжаки»⁵, у місті почали формуватися загони «самооборони». Голова МВС Арсен Аваков прокоментував це так: «Я не можу говорити, бо це компетенція СБУ. Однак учора я також займався цим. І нам вдалося зупинити певні негативні дії у Криму»⁶.

Голова Ради міністрів автономії Анатолій Могильов виступив із заявою щодо закликів активістів проросійського мітингу в Севастополі 23 лютого зняти його з посади: «Я категорично не згоден із тим, що, як то кажуть, треба б Могильову піти. Корабель одержав пробоїну, капітан в єдину шлюпку сів, віддав честь, утер сльозу й пішов із цього корабля! Я таким капітаном бути не хочу»⁷.

Анатолій Могильов був одним із керівників так званої «македонської команди». Фактично він стояв за розробкою всіх злочинних схем за часів панування на півострові Партії регіонів. На місцевих виборах 2010 року всі кандидати до Верховної Ради АРК, усі кандидати на міські голови, усі списки в міські ради погоджувалися безпосередньо за участю прем’єра Криму Василя Джарти та його першого заступника Павла Бурлакова.

Багато людей уважали, що свого максимуму використання адмінресурсу досягло на території Донецької та Луганської областей — то це не зовсім правда, точніше, зовсім неправда. Зоною максимального тиску адміністративного ресурсу була саме Автономна Республіка Крим, де опозиційним кандидатам неможливо було діяти взагалі, де їх залякували, зокрема й фізично. Установлення саме цього режиму страху й терору під егідою Партії регіонів відбувалося при безпосередньому керівництві Анатолія Могильова, Василя Джарти та Павла Бурлакова. Могильов зробив усе можливе, щоби висунути на перші ролі місцевого мультимільйонера бізнесмена Володимира Константинова, якого донецькі відверто вважали не дуже розумним, а поза очі називали блазнем.

Справді, у Константинова була репутація не дуже розумної людини, яка змогла побудувати свій бізнес і заробити свої статки здебільшого на родинних зв’язках. Донецькі розглядали його чи не єдиною маніпульованою, суто прохідною фігурою на посаді голови Верховної Ради АРК. За повного засилля «македонців» на всіх щаблях влади — у Радміні, у ВР АРК, місцевих радах — потрібно було створити принаймні ілюзію присутності місцевих на керівних посадах. Вони, зокрема Могильов, розглядали Константинова на ролі «бесполезного идиота», що нічим не може загрожувати гегемонії «македонських». Багато хто з них відверто глузували з метросексуальної зовнішності Константинова, називаючи його «напомадженою особою з вибіленими зубами».

Ось як про Володимира Константинова відгукується Андрій Щекун: «Що стосується Константинова, то це відома особа, яку породила українська корупційна система ще за часів Кучми. До того як він став очільником Верховної Ради Криму, він очолював найвідомішу будівельну компанію „Консоль“, яка, до речі, й будувала єдину україномовну гімназію в Сімферополі. Чим вона відома? Корупційними схемами, „відкатами“, практично всі державні тендери в Криму надавалися цій компанії. І останні роки діяльність цієї компанії супроводжувалася конфліктами з людьми, що вкладали кошти, та величезними сумами боргів перед кредиторами. Уже на той час Константинов розумів: тільки-но буде зміна політичного режиму — і по ньому заплаче тюрма. Це розуміли й знали і російські спецслужби, які, напевне, уже давно взяли його під контроль, пообіцявши, звісно, закрити всі його проблемні місця».

Своєю чергою, відомий український режисер Ахтем Сеїтаблаєв так описує спікера Константинова:

«Константинов — справжнісінький бандит, який має сидіти в тюрмі. Усі знають його фірму „Консоль“, яка займалася будівництвом у найбільш ласих куточках Криму, зокрема й заповідних. Можна лише уявити, якими методами він домагався дозволу на будівництво. Але в нього на підприємствах люди не затримувалися надовго. Проте затримувалися зарплати. І він чудово розумів, що це переформатування України як держави йому світить щонайменше судовим розглядом. Він просто кидав своїх партнерів на гроші».

Могильов повівся цілком звично. Формально відсторонившись від дій сепаратистських угруповань, він, тим не менш, не зробив нічого, щоби завадити процедурі свого нелегітимного відсторонення та призначення, знову ж таки — нелегітимного, на посаду голови Ради міністрів Криму Сергія Аксьонова, якого Могильов, міліціонер зі стажем, дуже добре знав за кримінальним минулим — як члена угруповання «Сейлем» (назва запозичена в популярних у 1990-х роках сигарет Salem). Колишній керівник управління МВС України в АРК, а згодом міністр внутрішніх справ — він не міг не мати повного досьє на Аксьонова і на «Сейлем».

Про партнера Константинова Сергія Аксьонова добре розповідає кримськотатарська активістка, засновниця «Крим-SOS» Таміла Ташева: «Про Аксьонова було відомо, що він „Гоблін“. У свій час він загравав із кримськими татарами, ходив на наші заходи. До речі, є відео, де він заявляє, що Крим — з Україною, що ніхто нас не роз’єднає. Чому Кремль на нього поставив — бо це людина, яку легко підкупити. І я впевнена: Аксьонов стане таким же відпрацьованим матеріалом. За нашими даними, сім’я Аксьонова зараз вивезена з Криму».

Слова Ташевої підтверджує не хто інший, як… сам Сергій Аксьонов. У 2012 році в ефірі кримськотатарського каналу ATR, відповідаючи на питання Лілі Буджурової «Ваші попередники на ниві російської ідеї були не проти входження до складу Росії. Як ви до неї ставитеся?», майбутній кримський «прем’єр» відповів: «Я гадаю, час для цього процесу вже минув. Сьогодні ми живемо в Україні, у мене український паспорт, українське громадянство. Тому обговорювати всі проблеми [між Україною та Російською Федерацією. — Прим. ред.] потрібно в дружніх, братніх відносинах».

Повертаючись до попередника Аксьонова, Анатолія Могильова, варто згадати, що українські й закордонні медіа повідомляли про його особливу роль у розпалюванні сепаратистського вогнища на іншому кінці України, у місті, яке стало відомим на весь світ навесні 2014 року — у Слов’янську Донецької області, уродженцем і почесним громадянином якого він був.

До моменту, поки ці чутки щодо Анатолія Могильова не будуть розвіяні, підозра в спонсорстві й підтримці тероризму, захопленні цього міста російськими найманцями та сепаратистами тяжітиме над ним. Зрештою, більшість керівників «народної мерії» Слов’янська, за винятком приїжджих росіян, були його безпосередніми висуванцями та протеже. Роль Могильова в російській окупації Криму ще потребує окремого дослідження, хоч сам він свою причетність до співучасті в анексії півострова неодноразово заперечував.

25 лютого. «СПЕЦНАЗ» У ЯЛТІ ТА ПРИЛІТ ДЕПУТАТІВ ДЕРЖДУМИ

Тодішній лідер фракції «Батьківщина» Арсеній Яценюк, що вже за два дні буде призначений прем’єр-міністром України, виступаючи у Верховній Раді, заявив, що Україна не терпітиме жодних «спроб сепаратизму», і звернувся до будапештських гарантів України, аби ті вжили необхідних заходів на виконання однойменного меморандуму 1994 року: «Звертаємося до всіх країн — учасниць Будапештського меморандуму, у тому числі до Росії, пам’ятати про гарантії територіальної безпеки, які були надані країні. <…> В Україні не потерплять спроб сепаратизму й тиску на Україну»⁸.

Експерт Atlantic Council (США) Аліна Полякова так коментує слова Яценюка: «Західні союзники не виконали обов’язків, передбачених Будапештським меморандумом. Це зрозуміло. Суверенітет України як державна гарантія похитнувся, і Захід мало що зробив, аби запобігти цьому. Проблема цього договору полягала в тому, що в ньому не було чітко окреслених дій, до яких би вдалися сторони у випадку, якби суверенітет України похитнувся, адже цей договір мав служити як запобіжний захід. Український уряд очікував захисту та військової допомоги, але тоді західні союзники не вбачали необхідності в дотриманні умов договору».

О 17:00 цього дня, як стверджує блоґер Сергій Псарьов, до Ялти заїхали дві військові машини «Урал» із російськими військовими та зброєю. На своєму каналі в YouTube він опублікував відповідне відео⁹, де на мітках 1:11 і 1:45 можна чітко побачити автомат у військовослужбовця. Псарьов запитав охоронця санаторію, чому приїхали російські військові — той сказав, що не знає. Після цього на криках російською мовою «Убрали камеру!» в бік журналіста зйомка різко обривається.

Факт прибуття «Уралів» до Ялти також визнали російські ЗМІ, відповідна новина з’явилася на сайті neftegaz.ru¹⁰.

Поряд із цим соціальними мережами почали ширитися й фантастичні чутки про прибуття до Криму одинадцяти тисяч російських десантників із Сочі, де 23 лютого закінчилася Олімпіада.

Крім того, як повідомляв сайт ЛИГА.Новости з посиланням на TLT.ru, «для охорони одного зі стратегічних об’єктів з Тольятті (Росія) в Крим була направлена окрема бригада спецназу ГРУ РФ. Силовики нестимуть службу до повної стабілізації обстановки в Україні»¹¹.

Також у цей день до Сімферополя прибула група депутатів Держдуми на чолі з Лєонідом Слуцкім, головою думського комітету у справах СНД. Зараз це звучить сюрреалістично, але Слуцкій також був головою правління міжнародного громадського фонду «Российский фонд мира».

Тоді росіяни принесли до Криму точно не мир, а війну (Слуцкій допомагав у 2007 році «відроджувати Чечню», за що отримав від Кадирова вищу державну нагороду). Саме Слуцкій зробив заяву, яку можна трактувати як першу офіційну претензію Кремля на «захист співвітчизників» у Криму. Фактично його вустами був озвучений головний пріоритет кремлівської зовнішньої доктрини — захист російськомовного населення скрізь, хоч би де воно перебувало: «Якщо життя й здоров’я наших співвітчизників опиняться під загрозою, не буду, зі зрозумілих причин, розводитися далі, але думаю, ви розумієте, що ми не залишимося осторонь»¹².

Увечері цього дня голова Верховної Ради України Олександр Турчинов зібрав у Києві екстрене засідання РНБО, головною темою якого була ситуація в Криму.

Як повідомляє ТСН, нарада була закритою для журналістів, і на ній Турчинов «також дав доручення керівникам силових відомств пришвидшити розслідування масових убивств в Україні, покарати винних у насиллі та спробах сепаратизму»¹³.

З усіх головних постів у країні тоді був обраний лише голова Верховної Ради України Олександр Турчинов, який щойно прийняв на себе функції виконувача обов’язків Президента й був єдиним легітимним представником виконавчої влади.

В ексклюзивному коментарі для цієї книги Олександр Турчинов так згадав події цього дня: «Росіяни вважали, що нова влада не протримається й тижня під тиском тих проблем, з якими ми зіткнулися: відсутність фінансів, системи управління, дієвої оборони».

Ще не було призначено навіть прем’єр-міністра (це відбудеться 27 лютого), міністра внутрішніх справ (Арсен Аваков став в. о. міністра 22 лютого після втечі Віталія Захарченка, повноцінним міністром Верховна Рада призначила його 27 лютого), голову СБУ (з 24 лютого в. о. шефа Служби безпеки став Валентин Наливайченко), інших силових відомств.

Українські збройні сили та сили безпеки на півострові виявилися паралізованими, як, власне, і в Києві, бо нікому було наказувати, як саме діяти в конкретних умовах.

26 лютого. БІЙКА ПІД ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ АРК І ПЕРШІ СМЕРТІ

За попередні дні, від 18 лютого, напруга в Криму помітно зростала, російські спецслужби діяли все більш зухвало, проросійські сепаратисти не приховували своїх намірів протидіяти «київській хунті».

У повітрі відверто відчувалося, що на півострові зріють екстраординарні події, але столиця була зайнята траурними заходами з поховання жертв розстрілів на Євромайдані, і ще тільки відбувалися консультації депутатських груп щодо формування нового уряду. У Києві відверто не бачили тої загрози, яка вже назрівала на Півдні України. Власне, 26 лютого й стало «моментом істини», зламним днем, який чітко окреслив усі наступні події. Формально ця дата позначена перемогою проукраїнських сил, адже їм вдалося скасувати позачергову сесію парламенту Криму. Але саме 26 лютого о 4-й ранку президент Росії Владімір Путін дав наказ міністерству оборони провести раптову комплексну перевірку боєздатності військ і сил Західного і Центрального військових округів.

Дмитро Тимчук, тоді керівник групи «Інформаційний спротив», так розповідає про цей день: «Треба згадати, яка ситуація була в Україні на той момент. Після перемоги Майдану і з початком подій у Криму міністр оборони України Лебедєв (ставленик Януковича) просто зник, а потім „сплив“ у Севастополі, начальник Генштабу Ільїн також просто „самоусунувся“ (і зрештою опинився в Севастополі). Усе керівництво ВМС чомусь різко „захворіло“ й опинилося в госпіталях. Війська були деморалізовані — якраз у першу чергу в Криму та в східних регіонах України, де населення не підтримувало Майдан. У цій постреволюційній ситуації, фактично — у період анархії в органах управління, провести спецоперацію в Криму для росіян виявилося досить простою справою. У тих умовах анексію Криму провів би й спецназ Зімбабве. Тим більше що найпотужніша база для проведення цієї операції існувала в самому Криму й у Севастополі задовго до згаданих подій. Ідеться про Чорноморський флот Російської Федерації. Та й взагалі, в цілому Крим показав, що наша армія й флот були готові до чого завгодно, тільки не до війни. Власне, цього варто було очікувати, ураховуючи, що двадцять три роки незалежності держава й суспільство сприймали армію як непотрібного дармоїда, який тримався в „чорному тілі“, начисто забув про бойову підготовку та жебракував за подачки з бюджетного столу. Тільки в липні 2014 року українська армія, після багатьох утрат і ганебних провалів, нарешті почала вчитися зі зброєю в руках захищати Україну».

Відомий американський аналітик Ян Бжезінський, син колишнього помічника президента Сполучених Штатів Америки з питань безпеки Збігнева Бжезінського, проаналізував хвилі раптового проведення навчань і кількості залученого персоналу в арміях НАТО та Збройних Сил РФ, зокрема звернув увагу на те, що кількість збройних сил, залучених російською армією, досягала пікових результатів у певні дні. Ян Бжезінський свідчить, що найбільші навчання в Збройних Силах РФ перед тим відбулися 13 липня 2013 року в центральних і східних військових округах і охопили понад 160 тисяч військовиків. Наступні масштабні навчання відбулися 17–18 вересня 2013 року в західному окрузі «Запад-13» — понад 90 тисяч.

Ще одні навчання, за участю понад 150 тисяч військовиків, пройшли саме з 26 лютого по 3 березня 2014 року — і саме в тих військових округах, особистий склад яких захоплював Крим. Згодом, як стверджує Ян Бжезінський, було ще дві хвилі, які теж стосувалися ситуації в Україні. 21–28 червня 2014 року навчання охопили 65 тисяч військовиків, а 11–18 вересня 2014 року — понад 100 тисяч. Легко помітити, що всі хвилі військових російських навчань у 2014 році дивовижно збіглися із захопленням українського Криму та наступом російської армії на Донбасі.

Олександр Турчинов цілком переконаний, що Росія планувала анексію Криму дуже детально й давно: «У чому була надзвичайна складність і небезпека ситуації? Вони почали підготовку до анексії Криму й вторгнення в Україну ще у 2005 році після Помаранчевої революції, коли побачили, що наша країна, вирвавшись із обіймів РФ, може відійти в бік Європи. Тому вторгнення до Криму — це була не імпровізація, а ретельно спланована операція. Так, у них був варіант отримати всю країну у випадку, якби зберігся повністю контрольований режим Януковича, але він упав. Революція Гідності перемогла, і вони перейшли в наступ. Це виявився, дійсно, найбільш зручний момент для агресії. Армії фактично не існує, максимум, що могли зробити міністр оборони та начальник Генштабу — зібрати зі всієї країни близько п’яти тисяч військових, здатних виконувати хоч якісь накази. Отже, що ми мали на той момент: армії немає, силових структур немає, влади немає, міліція розбіглась, хто залишився, боїться виходити на вулицю, де догорають шини. Держустанови не працюють, у їхніх приміщеннях знаходяться озброєні люди. А на казначейському рахунку 0,0 гривень. Унікальна ситуація для того, щоб атакувати, що й зробила Росія. Але при цьому вони ставили собі завдання не лише захопити Крим, завданням було повалити нову владу та реанімувати маріонетковий режим Януковича».

Отже, тепер ми можемо сказати, що саме в цей час Путін ухвалив остаточне рішення щодо застосування Збройних Сил РФ для захоплення приміщень Ради міністрів і Верховної Ради АРК. До того стратегія Путіна полягала у зовні законному, конституційному сценарії. Він сподівався, що сил сепаратистів і російської агентури вистачить, аби продавити необхідне рішення Верховної Ради Криму. Та переконавшись, що українські сили є достатньо міцними, він готувався до несподіванок, тому вирішив застосувати «зелених чоловічків». Тож далі детальніше.

26 лютого РФ оголосила про проведення чотириденних військових навчань уздовж кордону з Україною¹⁴, і під цим прикриттям у ніч на 27 лютого «зелені чоловічки» захоплять Верховну Раду Криму. Трохи раніше, о 4-й ранку, Владімір Путін наказав провести раптову комплексну перевірку боєздатності військ¹⁵.

За словами міністра оборони Сєргєя Шойгу, «перевірку передбачається провести в період з 26 лютого по 3 березня у два етапи. Начальнику Генерального штабу на першому етапі, з 26 по 27 лютого, привести війська, що залучаються до раптової перевірки, у вищі ступені бойової готовності та здійснити їхнє розгортання на загальновійськових і морських полігонах». На другому етапі, з 28 лютого по 3 березня, начальнику Генштабу доручено провести «оперативно-тактичне навчання з 6-ю й 20-ю арміями Західного військового округу, 2-ю армією Центрального військового округу, командуванням ВДВ»¹⁶. За словами Шойгу, до раптової перевірки було залучено понад 150 тисяч військовослужбовців різних видів і родів військ, 90 літаків, понад 120 вертольотів, до 880 танків, понад 1200 одиниць військової техніки, до 80 кораблів і суден.

Разом із тим Шойгу божився, що раптові навчання жодним чином не пов’язані з подіями в Україні: «Перевірка, загалом кажучи, ніяк не пов’язана з подіями в Україні»¹⁷. Запам’ятайте ці слова, російські очільники будуть постійно так брехати в оцінці подій, які стосувались Криму та України.

Як повідомляє сайт ruposters.ru, уже о 7:20 «великий десантний корабель (ВДК) Балтійського флоту РФ пр. 775 „Калининград“, бортовий номер 102, який належить 71-й бригаді десантних кораблів БФ МВФ РФ, пройшов протоку Босфор (Туреччина) у напрямку Чорного моря. Відразу ж за ним слідував великий десантний корабель БФ МВФ РФ пр. 775 „Минск“, бортовий номер 127 із невеликим інтервалом у 20 хвилин, о 7:40. Цей корабель також належить 71-й бригаді десантних кораблів БФ МВФ РФ. Це достовірна інформація, отримана з турецьких камер відеоспостереження, розташованих уздовж берегової лінії протоки Босфор»¹⁸.

У цей день керівник фракції «Справедливая Россия» у Держдумі РФ Сєргєй Міронов зробив відверто «дивну» заяву, що явно свідчила про спланованість подій у Криму: «Усім громадянам України, які бажають стати громадянами Росії, ми повинні дати можливість у спрощеній формі протягом шести місяців стати громадянами Росії»¹⁹.

Позицію Путіна та його подальші кроки можна простежити, уважно слухаючи його «спікерів» — наприклад, одіозну ЛДПР на чолі з не менш одіозним Жиріновскім чи «піхотинця»²⁰ Путіна — Рамзана Кадирова.

Того дня ЛДПР разом із партією «Родіна» заявили про відправлення в Крим «братнього десанту» та оголосили про набір добровольців, які ближчим часом можуть бути відправлені в Україну для захисту російськомовного населення й підтримки легітимної влади. «Два депутати фракції ЛДПР сьогодні виїхали в Крим і Харків, щоби на місці оцінити ситуацію, зустрітися з представниками діючої легітимної влади, обговорити з ними необхідність подібного „десанту“»²¹, — повідомляє сайт ridus.ru.

Глава Чеченської Республіки Рамзан Кадиров написав у Twitter, що готовий їхати до Криму: «Їдемо з Просвірніним на „поїзді дружби“ підтримувати росіян у Криму»²².

Російська влада діяла доволі активно в цей день, при міжнародному комітеті Ради Федерації була створена Комісія з моніторингу ситуації в Україні.

Тоді ж, 26 лютого, сталася сутичка проукраїнських і проросійських груп кримчан під стінами Верховної Ради Криму та було зірвано екстрену сесію цього парламенту щодо обговорення політичної ситуації в регіоні.

Олександр Янковський згадує події цього дня: «А потім було 26 лютого. І був великий мітинг перед будівлею Верховної Ради АР Крим. Тисячі кримчан, які вийшли на площу, щоби не дати депутатам проголосувати за сепаратистські постанови. Там було багато кримських татар, але були й українці і росіяни — усі, хто підтримував європейський шлях розвитку України».

Серед проукраїнських груп були кримські татари (за даними ТСН²³ та «Дзеркала тижня»²⁴, їх було близько 10 тисяч, iPress.ua²⁵ повідомив про 13 тисяч), ультрас «Таврії», активісти «Євромайдан-Крим». З іншого боку будівлі ВРК зібралися кілька сотень російських націоналістів під триколорами (ТСН²⁶), після чого до них підвезли ще кілька автобусів «тітушок». Зі слів Джемілєва: «Сьогодні до Верховної Ради АР Крим прибуло близько 3 тисяч проросійськи налаштованих жителів Криму, зокрема козаків, молодчиків і 5 автобусів тренованих хлопців із Севастополя»²⁷.

О 8-й годині група проросійських мітингарів заблокувала вхід до будівлі ВРК та вивісила над нею російський триколор. За даними порталу lb.ua, вони вимагали «повернути Конституцію Криму 1992 року, за якою півострів був практично незалежною державою; попросити Росію про допомогу кримчанам; оголосити референдум про український або російський статус Криму»²⁸.

О 8:36 прес-секретар Меджлісу Лейла Муслімова повідомила «Комментарии»²⁹, що 26 лютого об 11-й годині кримські татари проведуть свій мітинг під стінами ВРК. За її словами, таке рішення прийняте 25 лютого на засіданні Меджлісу кримськотатарського народу.

Кримський тележурналіст Осман Пашаєв так пригадує буремне 26 лютого: «Збираються кримські татари з одного боку, з іншого — з Краснодарського краю звозять козаків. Аксьонову вдалося зібрати мітинг у Сімферополі. АТR дає пряму трансляцію — весь світ дивиться, що там відбувається. Усі чекають, що ось зараз проллється кров, і відразу ж введуть російські війська. Але того дня Чубаров і Аксьонов потиснули один одному руки, закликали людей розійтися.

І в той момент здалося: ну от, все обійшлося, усе добре. Це відчуття було до ранку. Тому що вранці ми всі дізналися, що невідомими озброєними людьми захоплена Верховна Рада Криму й Радмін».

Лейла Муслімова також закликала кримських татар спокійно реагувати на всі провокації проросійських активістів, аби не дати їм можливості принести смуту до півострова.

Кримський блоґер Ліза Богуцька так згадує мітинг під ВР АРК: «26 лютого я вийшла з кримськими татарами на мітинг. І я тоді зрозуміла, що коїться щось дуже серйозне. Тому що вийшло дуже багато татар. Вийшли наші хлопці з Євромайдану. Але їх був мізер. Зізнаюся: у мене теж була легка ейфорія — ось, зараз вони побачать, як нас багато, і все закінчиться. Але потім під’їхали севастопольські автобуси, і з них почали виходити „нові російські севастопольці“. Але був хороший знак: у першого, хто йшов із російським прапором, він зачепився за дерево й зірвався із флагштока. А потім упав на землю. І я голосно крикнула: „Росія впала!“. Мені здавалося, що зараз усе й закінчиться. Хоча внутрішня напруженість була дуже висока. Пам’ятаю жінок — кримських татарок, які вплутувалися в цю юрбу, їх виштовхували, вони поправляли зачіски, і знову — в бій. Я зрозуміла, що кримські татарки стоятимуть на смерть, аби відстояти свій дім. Занадто довго вони поверталися на свою землю і відчували, що не готові з нею розлучатися».

Об 11-й годині розпочався мітинг: з одного боку — кримські татари, ультрас «Таврії», євромайданівці, які скандували «Банду геть!», «Аллаху акбар!», «Крым — не Россия!», з другого — нечисленна групка проросійських активістів, так званий мітинг «Русского единства».

Олег Комуняр, голова ГО «Клуб уболівальників Таврія» був у самому епіцентрі подій: «Про мітинг під Верховною Радою Криму важко було не дізнатися. Тим більше що проросійськи налаштовані сили анонсували його за кілька днів. На цю акцію зібралося кілька десятків ультрас. Можливо, більше. Але я б не сказав, що ці хлопці себе проявили якось по-особливому. Мабуть, так само, як й інші учасники акції. В основному там активність проявляли представники кримськотатарського народу. Звичайно, не обійшлося без конфліктів. Коли наші хлопці прийшли під Верховну Раду з червоно-чорним прапором, це викликало обурення серед кримськотатарських активістів. Вони нас обізвали провокаторами й наполегливо попросили прибрати стяг».

Нардеп, а пізніше заступник глави Адміністрації Президента Андрій Сенченко згадує мітинг 26 лютого: «У мене був певний мандат на проведення розмов. Я ж спеціально прилітав на той проблемний мітинг 26 лютого. Я спочатку зустрівся з Могильовим, який підтвердив, що він виконає будь-які команди Києва, у тому числі написати заяву. Тільки, сказав, узгодьте там усе. Після цього я зустрічався з особовим складом кримського „Беркута“ протягом двох годин. Намагався їх до тями привести. Потім розмовляв з особовим складом територіального командування Внутрішніх військ. Вірніше, із самим командуванням: там одних полковників був повний зал. Ще з представником Президента України в Криму. Після цього — з Константиновим. Він був у дикому стані: руки тремтять, погляд божевільний. Навколо його кабінету вже було достатньо молодих людей тридцяти — сорока років, явно „спецслужбівської“ зовнішності. Змістовної розмови з Константиновим не вийшло. Також я намагався виступити, коли вони спробували зібрати сесію. У них не було кворуму, я зайшов до зали, попросив слова. Почалися викрутаси з боку Константинова, але я вийшов і виступив без включеного мікрофону. І попередив їх про наслідки їхніх фокусів».

Як писала «15 минут»³⁰, між двома групами розпочалися сутички, кримські татари намагалися відібрати російський «триколор». Лідер Меджлісу Рефат Чубаров пішов на переговори до спікера Володимира Константинова, щоби умовити його не проводити сесію. Міліція стояла лише біля входу до ВР АРК і жодним чином не розбороняла дві протестні групи, чим, очевидно, зумисно провокувала силовий конфлікт. На мітинг прийшли також воїни-афганці — за їхніми словами, для охорони порядку.

Політолог, сімферополець Сергій Костинський ділиться спогадами того дня: «Акція 26 лютого, яка стала символом захисту кримчанами територіальної цілісності України, стала, насправді, наступним актом волевиявлення жителів півострова після акції 23 лютого — дня пам’яті Номана Челебіджіхана. Саме в той день на головній площі Сімферополя зібралось близько 15–20 тисяч кримських татар та інших жителів півострова, які підняли питання про загрозу для територіальної цілісності та суверенітету країни. Також мітингарі, очолювані Меджлісом, виступили за знесення пам’ятника Леніну. Тобто Сімферополь мав стати одним із перших міст в Україні, де, якби не відбулась окупація, мав початися рух декомунізації — зі знесення пам’ятника тоталітарному минулому. До речі, тоді влада не встигла зібрати будь-який альтернативний захід, як вона завжди робила, що мав би артикулювати її позицію.

Альтернативна акція відбулася в Севастополі, де мітингарі стали учасниками російського плану окупації міста, обравши „народним мером“ громадянина Росії. Уже 26 лютого ми стали свідками другого етапу спротиву кримчан явній зраді національних інтересів частиною місцевих еліт. У той день до Сімферополя на підтримку місцевих сепаратистів були привезені автобусами „туристи“ з Кубані, Севастополя та Феодосії. Але, тим не менш, співвідношення патріотів і сепаратистів склало в середньому 15:1 на користь прихильників України. Саме тому кримські татари, українці й навіть російські націоналісти, як себе відкрито позиціонували ультрас кримського футбольного клубу „Таврія“, узяли під контроль парламент автономії та не дозволили росіянам провести в ручному режимі сесію, на якій планувалося ухвалити рішення щодо проведення „референдуму про відділення“ автономії від України. Незважаючи на те, що роками значна частина правлячої еліти півострова послідовно інвестувала в розпалення національної ворожнечі та ненависті до України, українців і кримських татар, кримчани, які у своїй більшості не зрозуміли Революції Гідності, не підтримали сепаратистську акцію.

До речі, опитування останніх років уже явно демонстрували, що більшість населення Криму хотіли жити в єдиній країні. Аналіз політичних процесів тих часів показує, що будь-які намагання розділити народ та країну мали „механічний“ характер і відбувались за підтримки Росії. Згадую запитання журналістки Al Jazeera, яке вона задала мені вже під час окупації: „Я бачила приклади окупації територій, але подібний бачу вперше. Якщо кримчани хотіли до Росії, де масові акції на підтримку її дій? Де щасливі юрби на вулицях міст?“. Дійсно, Росію в той час підтримали тільки дві сили: представники корумпованої місцевої влади та маргінали. Переважна більшість кримчан перебували в розпачі та сум’ятті».

У цей же час паралельно проходив мітинг під держадміністрацією в Севастополі, де уважно стежили за подіями в Сімферополі. Як писала Газетами: «На мітингу під міськадміністрацією Севастополя ширилися чутки, що депутати міськради готові присягнути Києву. Цю ініціативу в сесійній залі озвучив екс-губернатор Леонід Жунько, соратник колишнього спікера Верховної Ради Володимира Литвина»³¹. Помилкою української влади в цій ситуації стала повна відсутність адекватної реакції на події. Фактично кримчани-патріоти залишилися із сепаратистами сам на сам.

Дмитро Білоцерковець добре пам’ятає кримські мітинги в ті дні: «Тут слід зазначити наступне. Щоденно в Севастополі в геометричній прогресії чисельність учасників мітингів зменшувалась. Спочатку вийшло не більше трьох тисяч, на третій не більше тисячі, на четвертий уже було чоловік 300.

Але 26 лютого сталася ключова подія, яка різко змінила все в Криму. Проходить мітинг Євромайдану в Сімферополі, на якому були присутні близько 12–13 тисяч людей, кримських татар, проукраїнських, навіть частина проросійських, але які підтримували Євромайдан і державу Україна, фанати ФК „Таврія“ та ФК „Севастополь“. На той момент проросійських активістів під керуванням Аксьонова й другого представника „Русского единства“ Цекова було близько 5 тисяч, тобто на 7 тисяч менше, ніж проукраїнських. Цих сепаратистів практично роззброїли, забрали російські прапори, але, на жаль, тоді померло двоє людей, на цьому фоні проспекулювали Аксьонов і Цеков, сказавши: давайте потиснемо руки, розійдемося, а завтра прийдемо.

Це був ключовий момент, тоді євромайданівцям потрібно було заходити у ВР Криму, але вони цього не зробили.

Чому? Це дуже велике питання. Наступного дня, на мою думку, Путін зрозумів, що він втратив Крим, що він програв політично, що, якщо євромайданівців виходить втричі більше, ніж проросійських у Сімферополі, то Крим вони [Росія. — Прим. ред.] явно програли. І починається силовий захват „спецназом“ РФ 27-го числа. Тут дуже ключовий момент, було видно, що вони програли, і тому це ключовий момент, коли Путін пішов ва-банк. І вони захоплюють ВР Криму».

Очевидно, не дочекавшись, доки демонстранти почнуть битися, міліція зумисно пішла з мітингу під стінами парламенту — як згодом виявиться, на дві години. Саме тоді розпочалися активні сутички. О 14-й годині на мітинг підвезли автобуси проросійських демонстрантів із Севастополя. Пристрасті нагніталися все більше, тому до мітингарів вийшли Чубаров і Аксьонов, аби трохи вгамувати сутички й умовити людей, які ввірвалися на перший поверх ВРК, піти з будівлі. У цей час на горизонті з’явилася міліція, яка створила коридор для двох політиків. Чубаров і Аксьонов змогли заспокоїти натовп, змінивши акценти: «Лідери двох сторін переносять гнів натовпу проти „макіївських“. Хтось із натовпу заявив, що не буде жодних рішень про передачу Криму. Гасло „Геть макіївських!“ підтримали всі присутні», — повідомляло видання «15 минут». Проте цього вистачило ненадовго, і мітингарі знову повернулися до проблем, що їх роз’єднували: у хід пішли пляшки й держална прапорів. У цей час, за інформацією «15 минут», «Константинов спостерігає за ситуацією з вікна шостого поверху»³². У натовпі розпочалася масова бійка: було чутно вибухи петард і світлошумових гранат.

Закликами до миру мітингарів намагався перекричати нардеп від Батьківщини Андрій Сенченко: «Не чіпайте їх [Верховну Раду Криму. — Прим. ред.], поки парламент не ухвалить рішення. Погром дозволить списати їм все. Мене просили передати кримчанам, що кримська влада складатиметься тільки з кримчан. Дорогі кримчани! Ще раз — ніхто не збирається замість макіївських завозити львівських чи київських. Наше завдання — зберегти мир і спокій у Криму»³³.

Сьогодні Андрій Сенченко згадує свою реакцію на ці події так: «Мене важко було обдурити, бо я розумів, що відбувається.

Розумів у якійсь мірі, тому що до кінця ніхто не розумів.

Так от, я був упевнений, що Аксьонов у цьому всьому бере активну участь. Але я думаю, що ні Константинов, ні Аксьонов до кінця не розуміли сценарію Кремля, до якої міри це все дійде. Звідси — істеричний стан у Константинова і явна невпевненість у Аксьонова».

У той же час прес-служба Константинова поширила заяву, що на засіданні ВР Криму 26 лютого не прийматимуть жодних радикальних рішень, а поширена ЗМІ інформація про це — плітки: «У кримському парламенті не ставлять питання про вихід Криму зі складу України. Це провокація для дискредитації Верховної Ради автономії, позбавлення її легітимності. На жаль, ця провокація організована й підтримана макіївської командою в кримському уряді, яка заради збереження влади готова пожертвувати громадсько-політичною стабільністю на півострові»³⁴.

Як бачимо, Константинов услід за російською владою цинічно брехав кримчанам про реальні події. Очевидно, він, увійшовши в тісний контакт із російськими спецслужбами, уже точно отримав завдання провести засідання для винесення ключових рішень: насамперед змінити голову Ради міністрів Криму — замість Могильова призначити Аксьонова, а далі ухвалити проведення референдуму на території Криму.

Ближче до 16-ї години Чубаров закликав кримських татар піти з мітингу, заявивши, що цього дня сесія не відбудеться: «Я хочу подякувати нашим російським сусідам, тим, у кого прокинулася гідність, ви розумієте, що в Криму не може бути домінанти однієї культури, одного народу, однієї релігії. Ми всі рівні, і ми зробимо, щоб у Криму це було в усіх сферах нашого життя. <…> Друзі, дуже організовано, незважаючи на те, що бувають провокатори, їх мало, ви головне зберігайте терпіння, не піддаючись провокації, організовано, групами по районах, по містах, ми прямуємо додому! Ми говоримо всім, що Крим переміг!»³⁵.

Цю думку підтримав і Мустафа Джемілєв, підкресливши роль кримських татар у скасуванні сесії: «Ми вимагали, щоб він [голова ВР Криму Володимир Константинов. — Прим. ред.] не проводив сьогодні цю сесію. Тим не менш він сказав, що обов’язково проведе цю сесію, бо інакше втратить голоси своїх прихильників, і на підтримку своїх намірів сьогодні до Верховної Ради автономії були підтягнуті близько трьох тисяч проросійськи налаштованих людей. Тоді почали підтягуватися кримські татари, яких за різними оцінками зібралося близько 12–13 тисяч. У результаті Константинов відмовився приймати таку заяву. Навпаки, було підготовлено заяву, що Крим є невід’ємною частиною України, і ми нікуди не збираємося. Тепер вони не хочуть у Росію, і це дуже добре»³⁶.

Більше того, Джемілєв заявив, що в ході переговорів із Константиновим досягнуто згоди про зміну виконавчої влади: «Сьогодні вже є домовленість про те, що Могильов — головний проросійський елемент, який у нас в автономії буде знятий зі своєї посади, і буде сформовано коаліційний уряд. Я хочу сказати, що все це відбулося завдяки Майдану, завдяки тому, що тут ми скинули цей терористичний режим. І завдяки нам, я впевнений, Крим теж буде очищений від сепаратистської зарази»³⁷.

Біля ВРК ще залишалися чимало активістів, які скандували «Референдум!».

Журналіст Севгіль Мусаєва-Боровик так згадує наслідки заяви Рефата Чубарова: «Мені стало справді страшно під час бійки біля будівлі Верховної Ради Криму. Я бачила, як кримські татари стояли й стримували прихильників відділення Криму.

І мені досі… дошкуляє виступ Рефата Чубарова, який тоді сказав — усе, йдіть додому, щоби не провокувати. І я собі думаю: якщо б він так не сказав, можливо, кримським татарам вдалося б стримати, і нічого б цього не було».

Як стало відомо згодом, засідання ВРК скасували не через домовленості Чубарова з Константиновим, а з відсутності легального кворуму — було лише 49 депутатів зі 100³⁸.

Ахтем Сеїтаблаєв так згадує поведінку Аксьонова й Чубарова в цей день: «Мені запам’яталося, як Аксьонов бігав, мов ошпарений, і кричав: „Ми всі один народ, одна сім’я, треба жити в мирі й злагоді!“. Я чудово пам’ятаю, як потім вийшов Рефат Чубаров разом із Аксьоновим і сказав: „Ми домовилися, ми разом бережемо нашу землю, охороняємо церкви, мечеті, синагоги. Давайте розходитися й організовувати щось на каштал інтернаціональних дружин“».

Крім згаданих двох смертей³⁹, МОЗ Криму зауважило, що після мітингу по медичну допомогу звернулися 30 людей⁴⁰.

Сергій Костинський так описує мітинг під стінами парламенту та час після нього: «Як учасник тих подій, оцінюю минулорічні події як збіг трьох факторів: військова агресія Росії за підтримки найманців із Кубані та Сербії, місцевих маргіналів — проросійськи налаштованого козацького руху; тимчасове безсилля Центру, де саме завершувалася Революція Гідності, і вплив центральної влади на місцеві еліти був замалий, навіть у рамках „владної вертикалі“; а також корупції місцевих еліт, яка була ладна домовлятися з окупантом заради гарантованого політичного майбутнього, оскільки багатьом, у тому числі Сергію Аксьонову й Володимиру Константинову загрожувала „політична смерть“, переділу влади на свою користь і, врешті-решт, безкарного „дерибану“ регіону.

З останнього, що запам’яталось більше всього. Тільки-но сепаратисти піднімали російські прапори, патріоти жорстко йшли „на контакт“. Розуміючи, що от-от почнеться бійка, провокатори ховали прапори. Щойно наші опоненти починали скандувати „Росія!“, ми заглушали їх, скандуючи „Україна!“, і це було фантастично. Тоді ми стояли впритул одне до одного й розуміли, що готові до будь-якого розвитку подій. Нашою проблемою стало те, що ми гадали, що держава стоїть із нами пліч-о-пліч. Але це виявилось не так. Є багато запитань до влади того часу, що представляла одну політичну силу та контролювала регіон по всій вертикалі, як на державному, так і на партійному рівнях. Те, наскільки бездіяльною вона була тоді, коли потрібно було діяти, як у часи „кризи через острів Тузла“, наскільки легко вона пішла на змову з окупантом, дає підставу говорити про те, що на найвищому рівні, на рівні „президента-втікача“ була згода на анексію, рішення про яку, скоріш за все, було спущене вниз по вертикалі. Символом цієї безпорадності й невмотивованості стали кримські міліціонери. Ця невелика групка людей у формі, яка, здавалось, випадково потрапила на мітинг 26 лютого, продемонструвала своє безсилля та ворожість до кримського громадянського суспільства, яке давало відсіч ворогу: в якості мітингарів, в якості перших волонтерів, які годували та підтримували безпорадних українських військових під час активної фази окупації. На жаль, сьогодні багато хто звинувачує кримчан в окупації Криму та колабораціонізмі. Але про це легко говорити, коли ти не був учасником тих подій, легко говорити, коли живеш у вільному суспільстві, в умовах свободи слова й преси. На жаль, сьогодні кримчани — заручники окупантів. Щоби передати умови, в яких опинилось кримське суспільство, наведу один приклад. Для того щоби „перепрошити“ українських активістів, які потрапили в СІЗО, їх не вмовляють і не переконують. У камерах їх змушують 24 години на добу дивитись російське телебачення. Не всі можуть витримати подібні експерименти».

Близько 19-ї години на в’їздах до Севастополя (Ялтинська траса й траса Інкерману) почали діяти блокпости з російськими прапорами. Як повідомляв сайт Форпост, «крім міліції та українських співробітників ДАІ, на блокпостах стоять члени народних дружин — звичайні городяни, які викликалися захищати місто. Вони нічим не озброєні. На рукаві в них або біла пов’язка з написом „Русский блок“, або георгіївська стрічка»⁴¹.

За інформацією «Дзеркала тижня», установкою блокпостів керував особисто Алєксєй Чалий⁴².

Офіційний Київ по-різному реагував на події цього дня: у ГПУ відкрили кримінальні справи, голова МВС Арсен Аваков заявив про розпуск «Беркута», що кримчани сприйняли явно негативно. Багато з них підтримували бійців, а в Севастополі їх взагалі зустрічали як героїв⁴³. За словами в. о. генпрокурора Олега Махніцького, «керівники прокуратури регіону отримали доручення попереджати прояви сепаратизму»⁴⁴, утім, ці попередження жодного ефекту, зрозуміло, уже не мали.

Політик Леся Оробець у коментарі Лента.Ру запропонувала історичні паралелі: «Перед нашими очима стоїть приклад Грузії. Те, що відбувається в Криму, — провокації в Севастополі, величезна кількість російських військових, у відставці вони чи не у відставці, військовий флот, роздача паспортів Росії та формування дружин самооборони, — це все підривна діяльність, яка може обернутися „грузинським варіантом“»⁴⁵.

Реагувала й міжнародна спільнота. Тодішній міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський нагадав, що в 1994 році, після відмови України від ядерної зброї, три держави: США, Велика Британія й Росія — підписали так звану Будапештську декларацію: «У цій декларації <…> чітко зазначені зобов’язання гарантувати незалежність, непорушність кордонів і відмову від тиску на Україну».

Спеціальний представник ОБСЄ з питань України посол Тім Гульдіманн пообіцяв: «Верховний комісар ОБСЄ відвідає Крим, аби на власні очі побачити й оцінити ситуацію, що там склалася. Лише після цього ОБСЄ зможе прийняти скоординовані рішення, які стосуються проблем Криму»⁴⁶.

Політолог зі світовим ім’ям Збігнев Бжезінський ще 22 лютого в статті для Financial Times передбачив, що за такі дії в Криму Росія може бути піддана економічним санкціям: «Спроби дестабілізувати молоду демократію в Києві або відокремити деякі частини України — не кажучи вже про відкриту або таємну участь Росії у внутрішніх конфліктах у сусідній країні — змусять Вашингтон скористатися його міжнародним впливом для кроків, які заподіють Москві значних економічних втрат»⁴⁷.

Кримський політолог Павло Казарін пояснив події в Криму міфо-темпоральною дилемою: «Крим, як і решта України, теж хоче змін. Головна відмінність лише в тому, що це бажання сфокусоване не стільки в майбутнє, скільки в минуле. Після Союзу весь радянський міф півострова розбився вщент. А новий так і не з’явився». Однак природа конфлікту з Києвом зовсім інша: «Крим стомився від половинчастості: за ступенем своїх повноважень республіка мало відрізняється від інших областей. Главу кримського Радміну хоч і затверджує парламент півострова, але пропонує український президент. <…> Майбутнє півострова жителі бачать лише в контексті відносин Москви й Києва. А в рамках Чорноморського регіону півострів себе ніяк не розглядає»⁴⁸.

Мислячі росіяни, представники громадянського суспільства, зокрема Андрєй Макарєвіч, виступили проти інтервенції російських військ до Криму. «Це не наша територія. Це навіть не спірна територія»⁴⁹, — підсумував співак.

26 лютого, як бачимо, принесло й радісні вісті, і сумні. Проукраїнські активісти змогли відстояти українську владу та суверенітет України над Кримом. Але, на превеликий жаль, тут уперше пролилася кров. Ніхто з учасників мітингу ще не знав, що вони виконали історичну місію, лише на один день спинивши страшний сценарій «російської весни» в Криму та зламавши маніакальні плани Владіміра Путіна.

Російська влада переконалася в нездатності місцевих сепаратистів виконати план відокремлення Криму від України без участі російських військових. Хоч би скільки мільйонів російські влада й спецслужби вкачували у своїх агентів, вони все ще боялися відверто виступати проти Києва, навіть попри відсутність там офіційної влади.

За свідченнями кількох інсайдерів, зокрема російських, на певному етапі Москва розглядала головою Ради міністрів АРК лідера місцевих комуністів Леоніда Грача⁵⁰. Він був останнім першим секретарем обкому компартії на момент розвалу СРСР. Прагматичний і хитрий, Грач зміг вибудувати свою систему влади й бізнесу на півострові, яка роками бездоганно діяла, приносячи його родині мільйонні прибутки. Пізніше його усунули «донецькі», звівши його владу фактично до нуля, а скандал між ним і лідером КПУ Петром Симоненком завершив політичну кар’єру Грача не тільки в усеукраїнському, але й навіть у кримському масштабі.

Як свідчать наші джерела, ставка Кремля на Леоніда Грача ґрунтувалася на його тривалій — можливо, ще з радянських часів — співпраці зі спецслужбами Росії. Завадила цим планам лише істерична реакція Володимира Константинова, який навідріз відмовився співпрацювати з екс-комуністом. Обидва кримчани, вони мали доволі довгу й суперечливу історію стосунків, тому Константинов висунув умову участі в цьому державному заколоті: на місце прем’єра автономії має стати хто завгодно, тільки не Леонід Грач. Тож російські спецслужби обрали кандидатуру маловідомого політика, лідера партії «Русское единство» Сергія Аксьонова.

Саме йому належить зловісна роль у подіях наступного дня. А поки, 26 лютого, ми востаннє побачили, як лідери двох мітингів, проросійського й проукраїнського, Сергій Аксьонов і Рефат Чубаров удвох упередили конфлікт, що міг перерости в масову бійку. На спомин дня лишилося відоме їхнє спільне фото під час гамування пристрастей під Верховною Радою Криму.