Ангел пригляду

Глава 1 Лікар Ясинський

Обережно, криючись і щулячись, лікар Ясинський висунув носа надвір, глипнув ліворуч, потім праворуч… Орків не було видно. Утім, не очам він зараз довіряв — а носові, шостому чуттю, спинному мозку, звіриним інстинктам. Чутливі, зубаті, вони піднялися з глибин підсвідомості, сторожовими псами лягли поруч, дивилися, слухали, придивлялися, готові будь-якої миті із гавкотом кинутися на ворога або, підібгавши хвоста, шугнути геть…

Навколо клубочився блідий холодний туман. Крижана сніжинка лягла лікареві на щоку, потеплішала, ковзнула підборіддям, упала на землю, випалила в насті крихітний дірявий кратер і щезла навіки. Заметіль завила: вона мела і свистіла тепер на всі чотири сторони світу, над головою і по землі.

Лікар здригнувся — виходити просто в заметіль страшно… Зимно, холодно, незатишно, але найбільше — страшно. Сніг стояв у повітрі стовпом, немов мрець підвівся з труни, вітер тріпав поли його савана, білі очі сліпо дивилися.

— Зачиняйте, — кинув лікар через плече, ніби боявся відвести обличчя, боявся, що мрець насунеться на нього всім своїм крижаним громаддям, задавить, увіб’є в мерзлу землю по самі брови.

Він потупцяв на порозі ще секунду-дві, не наважуючись відпустити ручку дверей… Тупцяй чи не тупцяй, а йти треба. Ясинський зітхнув, зробив крок уперед і відразу опинився посеред хуртовини. Сніг, як із мішка, засипав його обличчя і брови, вітер по-котячому стрибнув за комір, сухо хльоснув по щоках, потім затихнув на мить, відступив, глянув, дивуючись із зухвалості людини.

— З Богом, лікарю, — прошепотіла вслід йому старша медсестра, незграбною рукою перехрестила його спину, квапливо рвонувши двері за себе. Вискнув рудий засув.

Лікар зробив кілька кроків і зник у білій сипкій імлі…

Але зник не назовсім. Через кілька кроків, там, де в заметілі була діра, він знову виринув на світ Божий. Ішов обережно, але впевнено, дивився під ноги, вишукуючи під сніговою потертю сірі сліди асфальтових доріжок.

Так він пробирався у віхолу, намацуючи шлях оком і ногою, то зникаючи, то знову виринаючи, туманний у своєму темному пальті, як зимова риба під кригою. Зле було цій рибі: кидало з жару в холод — зараз би не хуртовину місити, а влаштуватися в кабінеті, гортати історії хвороб, і щоб старша медсестра принесла чаю, гарячого, солодкого.

Вітер хльоснув по обличчю дрібним крижаним піском, засліпив, забив подих. Святий Боже… Була б його воля, нізащо б не виповз лікар із застудженої, мокрої, але все ще живої психіатричної лікарні номер п’ять. Тут, за вовчим військовим часом, тимчасово виконував він обов’язки головного лікаря. Що означає тимчасово? А ось те й означає: до смерті, до дурної кулі, сліпого снаряду. Свисне, гахне, довбоне в мерзлу землю, плюне кривавими осколками — і немає лікаря Ясинського, тільки й бачили Станіслава Владиславовича, кандидата медичних наук, дисертація на тему «Клініко-соціальні особливості суїцидальної поведінки населення Одеської області»…

Та й хіба не суїцид — виткнутися в такий час із лікарні? Усе ж хоч якісь стіни, двері, подекуди навіть уцілілі вікна. А де шибок немає, там надимається-пухне під вітром у віконних отворах гуманітарна плівка. Тут же, серед заметілі, панував чистий жах, посвистували дурні кулі, чітко цокотів кулемет і далеким голосом гриміла артилерія, відправляючи в Місто свої смертельні, туго запаковані презенти.

Суїцид, друзі, справжнісінький суїцид, тут навіть сперечатися нема про що. Проте з лікарем випадок особливий. Не задля самогубства поліз він ведмедем-шатуном у заметіль — через крайню необхідність. Препарати закінчилися, настав їм капут — війна клята, перебої з постачанням. Адже пацієнтам не втовкмачиш, куди пропали галоперидол із циклодолом, а натомість пишно квітують психози, афекти, нав’язливі стани…

І були б тут самому лікареві абзац і капець, коли б не близька аптека. Вдалося дійти згоди, щоб там замовили хоч щось із потрібного — за будь-які гроші, а лікар Ясинський прийде й забере. Тож саме туди, осліплий і оглухлий, брів він посеред верескливої заметілі.

Востаннє ліки завозили їм волонтери, ще два тижні тому. Тоді ж головлікар Онопко зметикував: знайшов десь автобус, напхав його під зав’язку хворими на евакуацію — найтяжчими. Ті, що з легшими справами, лишилися в Місті.

Автобус прибув іржавий, посічений осколками, казна-звідки викопаний. Ще з блаженних мирних часів муляла очі в салоні попереджувальна бляшана табличка: мовляв, водій «зобов’язаний видавати квитки». Кому він був серед цього пекла і хаосу «зобов’язаний», які ще «квитки» — за останні тижні забулося, вигоріло, немов вогнеметом чи НКРСом угатило в довбешку. Череп цілий, а пам’ять спалило дощенту, до того, що найпростіші слова не лізуть у голову, а російська мова, собака, плутається з українською.

Лікар Ясинський стояв спиною до лікарні, дивився, як найтяжчих хворих заводили в автобус, як добра тітка Нюра, санітарка, підбігла і, ніяковіючи, прив’язала на дзеркало заднього огляду білу ганчірку. Іншу ганчірку, також білу, головлікар Онопко присобачив на свої «жигулі» сам — на дзеркало й на антену. З «жигулів» цих, криваво-червоних, напханих стриноженими буйними, злякано витріщалися ці самі буйні: не розуміли, куди, навіщо, що за кара така. Краще б зафіксували на ліжку, вкололи що треба, побилися б, помучилися, та й по всьому…

За спиною в Ясинського, дивлячись на ганчірки, перемовлялися залишені психи.

— Нащо білі, хто їх на снігу побачить?..

— Вони зачаровані, бабою Любихою заряджені. Оберіг це… Снаряди відводить…

Ох, не відводить, похмуро думав лікар, не можуть снаряди вбік повертати, хіба керовані ракети — та й ті в бік смерті дивляться. І ніхто, звичайно, не побачить із пекельного свого далека ці білі ганчірки, а якщо й побачить — наплювати.

Але нічого цього не сказав Ясинський, махнув не дивлячись рукою, погнав хворих у корпус — ті подалися підтюпцем покірно, бо легкі, без особливої дурини.

Лікар подивився їм услід… Що казати, змінюються часи. Не в такому й глибокому минулому, ще в Давньому Римі, психів лікували батогом, а нині все їм як на тарілочці: чисті простирадла, галоперидол, гамівні сорочки. От лишень обстріли нервовість підвищують, а так — живи й радій, якщо гаубицею не накриє… Утім, гаубиць боялися не дуже — довбоне, та й відкотить, «гради» гірше: тут уже якщо дістане — все.

А головлікар Онопко все тупцяв серед заметів, скрипів снігом, дивився на небо, на дорогу, не наважувався. Потім таки ступив до Ясинського, взяв його руку обома своїми, стиснув, запитально глянув знизу своїми безсонними, червоними очима, — і раптом не витримав, ткнувся лисою головою лікареві в підборіддя, просто в сіру щетину, затрусився в сухих риданнях.

— Пробачте, якщо зможете… Напризволяще ж кидаю…

Від головлікаря пахло медичним спиртом, він просотався ним в останні дні наскрізь, ніби не пив, а обливався вранці і ввечері замість одеколону. Насправді пив, пив, проспиртувався до нутра, до останньої мозкової звивини. У звичайному житті був дебелий мужик, а війни, смертей не витримав — зламався.

— Ну що ви, Петре Петровичу, облиште… — Треба було втішити Онопка, йому ще з повною машиною буйних через лінію фронту тягтися. — Буде оказія — повернетеся, заберете інших.

— Авжеж, заберу, — головлікар відірвався, підвів голову, темні намистини дивилися з надією, ніби сам він залишався в Місті, а Ясинський обіцяє його врятувати. — Обов’язково заберу, вірте слову!

І, боячись знову втратити самовладання, відпустив лікареву руку, обернувся і побіг до машини старечим підтюпцем. Грюкнули двері, заревів мотор, рушив, трясучи розбовтаними потрухами, автобус, за ним, ковзаючи і газуючи на кризі, покотилися червоні «жигулі». Головлікар за кермом квапливо змахнув злодійкувату сльозинку…

Отак не поспішаючи виїхали за ворота — до порятунку. Лише хворі витріщалися на Японського, притискаючи білі перелякані обличчя до шибок. А за парканом уже повзли валкою інші машини з білими ганчірками на антенах, на дзеркалах — немов у цей жалобний похід вирушило майже все Місто…

Збрехав, не дотримав слова лікар Онопко Петро Петрович, докторська дисертація на тему «Клінічні особливості перебігу гострих алкогольних галюцинозів в умовах традиційної терапії». Не повернувся ні наступного дня, ні пізніше… Може, потрапив на зворотному шляху під обстріл, може, орки завернули. Або, швидше за все, запив по-чорному, до гострих галюцинозів, що люди звуть «білочкою» і «чортами зеленими». Це буває, особливо з тими, хто повернувся із зони бойових дій, щось комусь обіцяв, та не виконав обіцяного.

А орки — що ж… Орки — то ніби погода, на котру, як відомо, скаржитися немає сенсу. Чи ви гадали, якщо вони всюди наступають, то нас обминуть делікатно, по ниточці? Та ще й решту попередять: «Не треба, друзі, турбувати лікаря Ясинського Станіслава Владиславовича і психів, яких він лікує,— усі вони як один гідні поваги люди…» Можливо, десь у Криму й водяться такі орки — ввічливі, зелені,— але не тут, на сході.

Натомість наші орки взяли лікарню в кільце, обступили воронячим станом, нікого не впускали, не випускали, самого лише Ясинського, та й то не щоразу. Строкаті вони були, різнокаліберні, відразу видно — добровольці. Справжні ввічливі приїжджали сюди повзводно й поротно, зрізавши заздалегідь погони. Кожен був у курсі, хто в якому званні і кому честь віддавати. А ці, наші,— з одного тіста ліплені, гірші тільки козаки дурнуваті…

Крім усього іншого, були вони ще й осатанілі — не від війни, а так, від життя. Вбивали весело, з матюком — подобалося їм це. Натомість ввічливі відпускники, або, простіше сказати, кадрові, дивилися поверх усього, — нічого особистого, просто війна. Треба вбити — вб’ємо, не треба — теж, але без радості й завзяття.

Утім, на справі своїй орки теж розумілися непогано, у них навіть гармата була. Вони цю гармату націлювали в український бік і гатили, причому доволі прицільно. Укри у відповідь скаженіли, але відповісти серйозно остерігалися: знали, що в лікарні люди, і за таке варварство ніхто їх по голівці не погладить: ні ООН, ні ПАРЄ, ні місія ОБОЄ, ні свої ж таки генерали, що просиджують галіфе в Києві…

Ясинський, ні на що особливо не сподіваючись, кілька разів усе-таки ходив до орків: прохав відійти далі. Боявся, не витримають укри, вгатять по лікарні, знесуть усе к бісу. Орки поблажливо посміювалися, шкребли в брудній, просмерділій порохом щетині, але відмовитися від своєї тактики не бажали. Ми, кажуть, життя свої повинні берегти, щоб вас, дурнів, рятувати від фашистів і жидобандерівців.

— Бачив, як луплять по Місту — і по житлових кварталах, до речі?! — запитав головний орк, більше схожий на гобліна або, скоріше, на троля: лисий, череватий, у камуфляжі-цифрі і з гнилими пеньками в пащі.

— Та ви ж перші по них звідси б’єте, — обережно мовив Ясинський.

— Ми — то інше, — терпляче пояснив дурневі черевань. — Це наша стратегія така: життя свої берегти. Укри ж не стануть по божевільні гатити, їх за це Гейропа не похвалить. Ми ж звідси будемо їх мочити цілком безкарно. А ви, ліпили, краще б нам спирту відлили, бо ми добровільні захисники вашої смердючої батьківщини, ну і я ваш особистий ангел-охоронець, коли що…

— Де ж я тобі спирту візьму, якщо його навіть на хворих не вистачає? — не витримав Ясинський. Допекло все ж таки лікареві.

— А де хочеш, там і бери, — байдуже відповів орк і відвернувся. Зовсім відвернувся, немовби не було перед ним нікого. Лікар дивився в жирну потилицю, ярів поволі. Мерзотники — вони тут грають у війнушку, а там люди гинуть, хворі, беззахисні… Якусь мить лайки перекочувались у нього в горлі. Потім раптом прорвало — посипалися, як з гори. Били в череп, стукали, як каміння. Підскакували. Усе там було: і про наволоч, і про матір, і про місце, куди їм належало податися разом зі своїми гарматами й «градами».

Гоблін секунду постояв, не вірячи вухам, потім повільно обернувся. Зовсім близько лікар побачив гнилу щілину рота, вузьке примружене око, — і прірвою смерті глипнув на нього ствол «калаша», знятого з запобіжника. Лікар проковтнув останнє слово, але потім махнув рукою — давай, чого там! — хоча все одно боявся.

Автомат чорнів дірою, страх надимався в горлі, погрожував задушити ще до першого пострілу. Аж раптом захиталися, вибухнули сміхом орки, заіржали на весь голос — нестрашно, весело, якось необразливо. І ватажок їхній, череватий троль, теж іржав, як кінь. Ясинський спершу заморгав — як це розуміти? — потім осяяло. Смішно їм, бачте: цивільний, Пілюлькін нікчемний, клістирна трубка висловлюється, як реальний пацан! Ану, ліпило, забирайся, поки цілий, до своїх психів, не спокушай долю…

З тим і повернувся Ясинський до лікарні, подумки лаючи всіх орків на світі — скільки їх там.

Нині, засипаний снігом, він ішов до аптеки, і задкувала перед ним заметіль, відступаючи помалу. Чи то десь згори, чи, навпаки, просто з пекла подали сигнал, і завірюха стихла, тулячись поземкою до землі, а Місто з’явилось у холодному повітрі, прозоре, як міраж.

Міраж цей, щоправда, вигляд мав поганенький. Будівлі стояли, потворно і мертво шкірячись порожніми вікнами, — немов жахливий жук-короїд вигриз із них усі нутрощі. Машин не було видно зовсім, а якщо котрась і з’являлася, то поспішала проскочити швидше. Лежали поперек тротуару винесені вибухом обшарпані двері, поодинокі перехожі боязко їх обминали: раптом під ними міна! Заметіль милосердно присипала старий наст, ще відучора засипаний битим склом і голим гіллям — ніби погуляв тут якийсь злодій, пописавши гігантською бритвою околиці.

Позаду пролунав пронизливий дитячий крик. Лікар здригнувся, присів, пригнувся, занурився в придорожню заметіль. Тільки звідти, зі снігової куряви, посмів озирнутися назад — готовий до всього, до найстрашнішого. Але позаду нікого — ні дитини, ні дорослого, тільки виє знавіснілий кіт із відстріляним хвостом, сирота, неборака. Хвіст не загоївся, ще кровоточить, кіт сором’язливо ховає обрубок між ніг, з плямистої морди пригасло дивляться зелені очі… Іншим разом не затримався б Ясинський, поступився б котові дорогою, як і годиться, але зараз… Зараз усі вони союзники в цій війні, усі постраждалі, і ті, хто з хвостами, і ті, хто без.

— Киць-киць-киць, — покликав лікар, нишпорячи рукою в промерзлій кишені — чи не завалялося щось: сухар, цукерка, хоч натяк на їжу. — Киць-киць-киць!

Плямиста морда дивилася з надією, очі зеленіли. Але нічого не знайшлося, порожня кишеня.

Кіт усе зрозумів. Безгучно, з болем відкрив рота, немов позіхаючи, — і провалився крізь землю безіменним грішником, безхвостим злидарем…

Будівля аптеки, як завжди, виникла несподівано. До останньої миті не було її видно за посіченими липами, а потім наче з-під землі вистрибнула, сліпо втупилася тьмяними, заклеєними навхрест більмами.

Колись, іще за мирного життя, ця аптека була найбільшою в місті. Разом із туристичними конторами розташовувалася вона в багатому особняку дев’ятнадцятого століття. Тепер від колишньої пишноти лишився тільки під’їзд, який стерегли боягузливо вишкірені сірі кам’яні леви з притиснутими вухами. Між левами над дивом уцілілими дверима — напис: «Добрі ліки».

Неподалік, метрів за п’ятдесят, — похмура триповерхова будівля міськради з бурими плямами на ґанку. Чи то вчора, чи то третього дня впав снаряд, убив кількох людей. Прибрали їх не відразу — не до того, нехай мертві ховають своїх мерців.

Скам’янілі, як манекени, лежали вони на сходах, і страшні були їхні білі обличчя, куди страшніші за будь-яку неживу матерію. Вибиті силоміць душі не просто залишили тіла, вони спотворили їх, і то так, що ті холодили серце живим, ніби мстилися за розлуку.

Тіла потім прибрали, звичайно, але кров так і не змили. Та й кому цим займатися? Чиновники-брехуни просто тут, на площі, погрожували дати відсіч, клялись у вірності країні, але як посипалися снаряди, загуркотіли гаубиці — чкурнули через лінію фронту вгодованими зайцями. Один з усіх не втік — заступник мера з соцпитань. Ну, цей завжди був придуркуватий: хабарів не брав, вислуховував людей, навіть щось намагався вирішити… Тепер сам залишився відгавкуватися за всю владу.

Щоденно, як на службу, сходилися до дверей міськради стурбовані бабці й дами старшого віку. Усі як одна вбрані в старе й зношене — хоча звідки така вбогість, війні всього місяць від народження? — і все ж таки. Не буденне зношувалося, ні,— зісподу діставали найжахливіше дрантя і з люттю напинали на себе в три шари. На вигляд дами були як хворі й стурбовані ляльки — з присипаними снігом маківками, з розпашілими через холод щоками та верескливими голосами. Переймалися вони одним: чи не буде якогось послаблення або полегшення, а то, може, оголосять усе-таки кінець війні.

Ну, війні кінця не передбачалося, не для того починали. Але преференції, бувало, мали місце в ті дні, коли волонтери на своїх барбухайках[1]проривалися крізь задимлену лінію фронту, що гуркотіла вибухами. Тут починалися військові чудеса: замовкала артилерія, самі собою шикувалися черги, щедрою рукою роздавалися крупи, борошно, олія, цукор, сіль, консерви, плівка — конопатити биті вікна. У чергах зазвичай стояли жінки та літні люди, чоловіки ховалися по домівках, боячись насильницької мобілізації. А жінки стояли, терпіли, чекали, коли дадуть хоч щось. І у всіх в очах одне й те саме питання — навіщо, ну навіщо? Навіщо кров, за що катують людей? Ми ж прості, прості ми… З непростими — олігархами там, жидівнею всілякою, — робіть що хочете. Але нас за що, га?

Мужики — ті ховалися, без крайньої потреби носа на вулицю не потикали. А чого ховалися, питання? Як же свобода, незалежність, про які всі язики стерли? Поки одні базікали, другі озброювалися, грабували помалу — така незалежність припала їм до смаку. Та коли з’ясувалося, що за свободу треба голову під кулі підставляти, і то не чужу, а власну, — свободолюбці з числа місцевих розповзлися, як таргани по шпаринах. Утім, особливого прагнення від них і без того не чекали, хороших ополченців постачали з-за кордону, але все одно якось дивно…

— Що ви за люди таакі? — виговорювали орки місцевим, і чулася в їхній мові московська говірка. — Земля ваша стогне під ярмом фашистської хунти, а ви поховалися…

— Та за що нам воювати, ця хунта нас не зачіпає поки, — непослідовно, тубільною говіркою відповідали місцеві.— Дурні ми чи шо?

Розмови ці взаємної приязні не додавали. Орки зневажали місцевих, місцеві ненавиділи орків. Але й ті, й інші на дух не переносили карателів-укропів, які сплять і бачать, як би розтоптати весь Південний Схід.

А місто трималося завдяки мало не самим лише волонтерам. Молодці, звичайно, нічого не скажеш… Понаїхали з усіх кінців світу, голови свої підставляти. Навіщо, чого? Явна клініка. Що це, скажіть-но, — гіперкомпенсація? Манія грандіозу? Ким вони себе вважають — рятівниками людства? Адже вбити можуть у будь-яку хвилину…

Лікареві раптом стало до сліз шкода молодих дурних волонтерів, усіма забутих старих, психів, невдах, які приїхали сюди класти свої молоді життя. І себе чомусь разом із ними, хоча ніякий він був не волонтер, працював за зарплату і взагалі вважав себе людиною прагматичною й діловою.

Але якщо так, лікарю Ясинський, чого ти валандаєшся зі своїми психами? Життя ж один раз дається. Ну так, шкода хворих. Але в них, між іншим, родичі є, чого ж вони їх тобі на шию повісили, чого ти голову свою підставляєш? Фахівці твого рівня всюди потрібні, з руками відірвуть, психів тепер скрізь повно. Тож рвав би ти кігті звідси, Ясинський, поки не благословило тебе дурним осколком межи очі…

Що, не можеш? Не вмієш? А чому? Великодушність, клятва Гіппократа не пускає? Яка, в біса, клятва… А якщо ні, тоді що? Не знаю, не знаю, не знаю… Просто страшно за них, хоч які вони… Люди ж…

Отямившись, виявив, що стоїть посеред аптеки, бурмочучи якісь нісенітниці обвітреними губами. У приміщенні було холодно, трохи тепліше, ніж надворі,— рознесло, мабуть, трубу теплотраси, посікло осколками. Провізор, не стара, але вже сива жінка в несвіжому білому халаті, дивилася на нього з острахом, певно, не впізнавала. А може, злякалася, вирішила, що в лікаря й самого дах поїхав.

— Ангеліно Іванівно, це я, лікар Ясинський…

Старався, щоб прозвучало лагідно, спокійно, але зуби клацнули — раз, удруге. Що за дурня, невже зі страху? Глянув на годинник — десята тридцять, до наступного артобстрілу ще хвилин двадцять, а то й півгодини. Це укри вигадали, на американський копил, — стріляти за розкладом, щоб мирне населення заздалегідь могло у сховища заповзти. Але куди там… ні хріна не розуміють, просто під вогнем вулицями гасають, неприємностей на власний зад шукаючи.

Проте що ж це, даруйте, за клацання зубами?

Лікар Ясинський оглянув себе подумки, провів моментальну діагностику і виявив усередині лихоманку… Гм, погано, зовсім погано. Схоже, захворів ти, лікарю, притому найбанальнішим чином — через переохолодження. Дай Боже, щоб звичайна застуда, не пневмонія. Утім, за такої погоди і в пневмонію запросто перейде. А ще кажуть — мовляв, на війні не хворіють, стрес у тонусі тримає, надниркові залози щосили працюють. Ось тобі й працюють. Тільки цього йому не вистачало — звалитися…

— Ангеліно Іванівно, я вам замовлення лишав, не забули? І ще аспірину мені дайте, будь ласка, — розчинного, з вітаміном «С». Боюся, трохи застудився…

Провізорка дивилася мовчки, обличчя пливло в повітрі, розпливалося. А може, він уже марить, і ніякої провізорки немає зовсім, а лежить він де-небудь під тином, занесений снігом, замерзає?..

Лікар не пам’ятав, як вийшов з аптеки, міцно притискаючи до себе пакет із ліками. Надворі знову засніжило. Крижаний вітер ненадовго привів його до тями. Не можна розслаблятися, треба йти. Не зупинятися ні в якому разі — тільки вперед. А куди й навіщо, він і сам не розумів: закипав застудний жар у крові, колисав мозок, хилився і падав довкола простір.

Занепокоївшись, вийшла слідом за ним на ґанок провізорка Ангеліна Іванівна, секунду дивилася, як лікар стоїть похитуючись на ґанку, не знаючи, як зробити перший крок. Гукнути б назад, відігріти, але ж не піде нізащо. У лікаря Ясинського характер — кремінь, нікого й нічого не боїться: ні орків, ні укрів, ні систем залпового вогню.

Глянула Ангеліна Іванівна довкола. Як на зло, самі баби: туляться до стін, ховаються від хуртовини. Видно, доведеться-таки лікаря силоміць тягти назад в аптеку. Але що та аптека — йому ліжко потрібне тепле, чай з медом, спокій…

Тут, на щастя, виринув з хуртовини червонопикий орк з автоматом, обтрусився, як пес, рушив до міськради — відігріватися. Кинулася до нього Ангеліна.

— Шановний військовий, треба допомогти, прошу вас…

— Іди нах, завалю!

Що вже там вона йому казала, які слова знайшла чи, може, тицьнула щось особливе зі старих запасів — та червонопикий, буркочучи й згадуючи матір, узяв-таки лікаря за рукав і потяг за собою. Лікар не опирався, йшов спокійно, як дитина, тільки пакет із ліками притискав до живота й здригався через звуки артобстрілу, який щойно розпочався…

Отямився він лише на підході до лікарні. На фасаді будівлі зяяла півтораметрова діра. З неї струменіло чорне, без електрики повітря. Неподалік шкірилася ще одна дірка, теж мертва, чорна…

Лікар глянув — і похитнувся, впустив на землю згорток. Уже було видно обгорілі трупи, багряні плями крові на кахельній підлозі, роздерті смертю білі халати…

— Дістали, значить, — сказав орк, шанобливо оглядаючи діри. — «Гвоздикою» саданули.

Лікар, не відчуваючи холоду, сів у сніг. А з дверей уже бігли до нього старша медсестра Наталя Онисимівна і медбрат Іванчук, дужий чолов’яга з рудою шерстю на все обличчя.

— Лікарю, — кричала Наталя Онисимівна Андрухович, — що з вами? Ви поранені?!

— Та не поранений він, — спльовуючи, відповів орк. — Хворий трохи, але на всю голову, — це так…

Ясинський узяв старшу медсестру за теплу загрублу руку, зазирнув в очі.

— Хворі? — тільки й запитав він, сам злякавшись свого голосу — глухого, сиплого.

— Живі, всі живі, слава Богу, сиділи в підвалі…

— Ну й добре, — промовив лікар, непритомніючи.

Отямився Ясинський у ліжку, накритий двома ковдрами. Почувався слабким, але думки були ясні: вітаміни в крапельниці і цефтобіпрол внутрішньовенно робили свою справу. Ліжко йому поставили просто в кабінеті, біля масивного столу завідувача. Він подумки схвалив — тісно, але затишно. Набагато гірше лежати у великій холодній палаті.

Варто було лікареві розплющити очі, як у кабінет зайшла Андрухович, наче тільки того й чекала. Сіла поруч на стілець.

— Станіславе Владиславовичу, як ви?

Він слабко всміхнувся.

— Бувало гірше…

Андрухович поклала руку йому на чоло.

— Температуру ми начебто збили, до пневмонії, думаю, не дійде.

Лікар дивився на старшу медсестру і на те, що його збентежило. Та перехопила цей погляд, запахнула на собі пальто. І тут лікар зрозумів: Наталя Онисимівна не в звичайному білому халаті, а в коричневій драповій одежині.

— Електрики немає,— ніби виправдовуючись, сказала Андрухович. — Опалення вимкнули… Нічого немає, навіть води.

— Гарячої чи холодної? — запитав Ясинський.

— Ніякої. Взагалі нічого.

Ясинський замислився.

— Дуже швидко приміщення вистигає,— винувато сказала медсестра. — Треба щось вирішувати, Станіславе Владиславовичу…

У кабінет шулікою зазирнула гачкувата старенька — Олена Іванівна Повалій, депресивно-параноїдний синдром. Андрухович перехопила погляд лікаря, повернулася до дверей, сказала лагідно, але твердо:

— Бабусю, йдіть у палату…

— Що дають? — похмуро запитала Повалій.

— Нічого не дають. У палату йдіть, бабусю…

— Бабусю, — пробуркотіла та, жуючи зморшкуватою губою. — Сімдесят років була стара потвора, склеротичка клята, а тепер бабуся. Видно, смерть близько.

Хвора зникла у дверному отворі. Андрухович знов обернулася до Ясинського.

— Що робити будемо, Станіславе Владиславовичу?

Лікар, як та стара, пожував губами. Але різниця між ними була в тому, що Олена Іванівна відвернулася від світу й пішла в безумство, а він такої розкоші дозволити собі не міг. Має слушність старша медсестра, треба рішення приймати, а вони одне гірше за інше.

— Збирайте персонал, — мовив він нарешті і прикрив очі — сил небагато, треба економити…

Через п’ятнадцять хвилин у кабінеті зібралися всі співробітники, дивилися хто сумирно, хто похмуро, але всі — з надією. Лікар Ясинський уже не лежав — сидів у кріслі, блідий, як мрець, промовляв ледь чутно:

— Евакуюватися немає ні найменшої можливості… Будівля непридатна і, до того ж, пристріляна, наступний обстріл може знищити хворих разом з нами… Звідси висновок: треба лікарню розпускати, ризикувати життям людей ми не маємо права.

Билася-стукотіла кров у скронях, під блідою шкірою спалахували лімфоцити, борючись із хворобою. Що ж ти робиш, лікарю Ясинський, де це бачено — розпускати божевільню? Куди вони підуть, психохроніки, хто їм догляд забезпечить? А де бачено, спитаймося, щоб по живих людях з артилерійських систем гатити? Ото ж бо й воно, і не базікайте про те, чого не знаєте. До того ж, не просто так ми лікарню розганяємо: у кого є рідні — до них, з докладними інструкціями, решту розберемо між собою.

Ще за чверть години все було вирішено, залишилося всього двоє неприкаяних.

— Панотець Михайло, — підсумував лікар. — І ще Катя-юродива…

Отже, Катя… Параноїдна шизофренія. Її тут звуть юродивою Христа ради. Молода, кучерява, цибата, а в душі геть стара — то темна, то кумедна. За іншого часу, за государя імператора, бути б їй місцевою прикметою, ходити брукованими вулицями, погрожувати перехожим тонким пальчиком, показувати червоний язик, пронизливо викрикувати дурниці про Бога та ангелів, лякати рогатих бісів, які з напівп’яні забрели в провулки, що ведуть до храму, а ночами, видершись на дзвіницю, бешкетувати, розправляти крила й кукурікати, закликаючи архангела Рафаїла.

Ну а тепер законопатили її, як решту, в жовтий дім, надійні замки, в гамівні сорочки, напихають галоперидолом, пророцтв ніхто слухати не хоче, нікому її не треба…

— Панотця Михайла хто візьме, питаю? І Катю-юродиву?

Усі мовчать, опустили голови. І старша медсестра, сувора Наталя Онисимівна, яка навіть до буйних у бокс заходила з самим шприцом напереваги і з молитвою. І добра тітка Нюра, санітарка, що останню сорочку готова з себе зняти заради інших… Медбрати теж мовчать, похнюпивши стрижені голови на могутніх шиях. Хоча ні, не всі. Один підвівся, шукає очима — рудий Іванчук, з новеньких, навіть півроку в лікарні не відпрацював.

— Я візьму, — каже. — Я Катю візьму…

Не сподобався лікареві блиск в очах — солодкий, хтивий. Для Ясинського всі вони — хворі, суцільна неміч і сльози, муки й страждання. А цей у Каті бачить жінку. Недобре це. Але виходу немає. Отже, доведеться втовкмачити йому, щоб несамохіть гріха на душу не взяв… Якщо, звичайно, знає, що це таке… Але спробувати треба.

— А панотця Михайла візьмеш, Іванчук?

— Що?

— Панотця, кажу, Михайла візьмеш?

Правду сказати, він би й сам їх узяв — і Катю, і панотця Михайла. Кому ж брати тяжких пацієнтів, як не завідувачу відділення… Аж ось біда — нікуди їх йому брати. Три дні тому рознесло його однокімнатну, сама чорна діра в будинку лишилася, як дупло в зубі, ані тобі стін, ані підлоги. Добре хоч, що його вдома не було — пощастило. Божий промисел, не інакше. Порадів був — отже, навіщось потрібен він ще на цьому світі. Ну а навіщо потрібен лікар, окрім як хворих доглядати?.. Хворі є завжди, тож лікареві Ясинському теж треба бути. І не дістане його ні артилерійський снаряд, ні міна, ні куля, не підірветься він на розтяжці і п’яний ополченець не встромить йому в горлянку широкий штик-ніж…

Так принаймні здавалося йому нещодавно. А вийшло зовсім по-іншому. Знищили лікарню, і тепер лікар сам розпускає хворих по домівках. І куди податися йому самому — незрозуміло, всі ці тижні Ясинський жив при лікарні. Тимчасово, звичайно, можна і в бомбосховище, а там видно буде. Але брати в бомбосховище хворих не можна — їм догляд потрібний, режим, харчування нормальне. А якщо завтра все-таки вб’ють його — хто про них подбає? Ні, йому нізащо не можна…

Лікар знову подивився на Іванчука. А в того очі сховалися під важку лобову броню, похмуро дивляться, як миші з підпілля, губи ворушаться.

Ясинський напружив слух, зосередив увагу…

— Не можу, лікарю, вибачте… З двома не впораюсь. А Катю взяти — це будь ласка…

Ах Катю, Катю… Струнка, висока, м’які риси обличчя, очі глибокі, сірі… У періоди ремісії лагідна, привітна, ні з ким не сперечається, з усіма погоджується. В інший час, з іншими препаратами, певно, одужала б, пішла б у білій фаті під вінець, обсипали її хмелем, а щасливий наречений ішов би поруч, задивлявся на неї…

Спалахнув раптом у жилах застудний жар, скипіла кров, затягло свідомість мороком. На мить здалося лікареві, що саме він — той щасливий наречений. Це його обсипають хмелем. Це він іде попідруки з Катею, і вона дивиться на нього закоханим, довірливим, не каламутним поглядом.

Лікар здригнувся. Струсив із себе морок, глянув на Іванчука.

Невже віддати її цьому? Ні, не годиться. Хто знає, що він з нею зробить? Що ж, хай буде як буде.

— Гаразд, — сказав лікар. — Я сам візьму Катю…

Ошуканий Іванчук ображено засопів.

— А панотця Михайла?

— І панотця Михайла, звісно… Обох.

І теж, як і Катя, з’явився перед ним панотець Михайло — сидів навпроти за столом, дивився, схиливши голову набік, погляд уважний, співчутливий. А він, лікар, навпаки, сердився, ніби хтось невидимий під’юджував, сердито тупцяв ратицями, бив у бік кривими ріжками…

— Ну а якщо не клеїти дурня, панотче Михайле? — суворо допитувався лікар. — Ну який же з вас небесний бухгалтер? Що ви там, на небесах, підраховувати зібралися? Гріхи людські? Чи срібляники юд усіляких?

— Та не підраховую я, — відповів панотець Михайло. Промовляв утомлено — ліки діяли. — Нічого не підраховую, просто встановлюю міру.

— Чого міру? — не зрозумів лікар.

— Усього. Добра і зла, поганого й доброго, бруду і святості…— Потім подумав і додав: — А взагалі-то ви праві. Ніякий я не бухгалтер… Але справжньої своєї посади назвати ніяк не можу. Не годиться.

Зітхнув лікар, постукав олівцем по столу. Ось і говори з ними після цього! У всьому іншому — цілком нормальна людина, але як до небес доходить, тут панотця Михайла до тями нічим не повернути. І галоперидол закінчується… З іншого боку, навіщо йому галоперидол? Він же тихий… А що, як раптом хвороба почне прогресувати? Якщо він, приміром, себе архангелом стане вважати й почне карати грішний рід людський?..

Зіщулився лікар. З’явився перед його внутрішнім поглядом панотець Михайло заввишки з телевежу, з чорними крилами за спиною — саме чорними, як гнів архангельський. Хоча, власне, навіщо йому крила? Він і без крил може. Тут головне, щоб гострий предмет трапився під руку. І не дай Боже трапиться йому дорогою який-небудь орк — бухий чи обдовбаний… І дивитися не стане, хто перед ним — архангел чи псих, угатить чергою, і прощавай, панотче Михайле, — там, де немає ні хвороби, ні журби, ні смутку, а лише життя нескінче-е-енне!..

Відчув на собі лікар пильний погляд панотця Михайла, стрепенувся, напустив на себе суворість. Не личить себе перед пацієнтами принижувати, архангел тут один — це він сам, лікар Ясинський.

А панотець Михайло раптом тепло всміхнувся, аж борода засвітилася, та й каже:

— Не треба, лікарю, нічого боятися… Ви ж добра людина, я це бачу…

— Яка там, у біса, добра… — пробурмотів лікар, притискаючи долоні до обличчя, масажуючи повіки — тріщала безсонна голова, мозок відмовлявся працювати, страйкував. — А якщо навіть так, то снаряду байдуже. Він не вибирає…

— Істинно кажу вам: не бійтеся!

Голос божевільного попа лунав упевнено і якось по-особливому переконливо… Ну, цим нас не проймеш. Психи в цьому майстри. Скаже на біле — червоне, і сам засумніваєшся: може, й справді, червоне? Чи, може, помаранчеве… Проте якось спокійніше на душі стало.

Раптом звідкись, наче крізь подушку, глухо долинуло:

— Як же ви впораєтеся, лікарю?

Лікар насилу розліпив обважнілі повіки. Персонал усе ще дивився на нього, а говорила старша медсестра, як її прізвище, в біса? Усе, усе з голови повилітало… Ні, так не можна, після наради відразу крапельницю й антибіотик, потім у ліжко і хоча б кілька годин поспати.

— Як же ви з ними впораєтеся, Станіславе Владиславовичу? — турбувалася Андрухович (еге, ось вона, її прізвище, згадав-таки!) — Вам і самому жити ніде…

Ясинський, долаючи себе, насилу всміхнувся:

— Нічого, Наталю Онисимівно, Бог дасть… якось уже буде. Світ не без добрих людей, знайду де приткнутися. Беру, чого вже там, — і Катю беру, і панотця Михайла…

Сказав і одразу відчув — полегшало. Скотився камінь, що лежав на серці. Ще вчора не знав, куди самому діватись, і це бентежило. А тепер, безпритульний, узяв на себе відповідальність за двох хворих — і душа злетіла.

— Беру, беру, аякже… — повторював лікар уже сам до себе. І так захопила його ця ідея і та незвичайна легкість, з якою тепер він дивився на світ, що навіть не відчув, як вибухнув навколо всесвіт, розпадаючись на атоми, як у груди увійшов осколок, як у горлі скипіла й заклекотіла кров і в одну мить скінчилося все, що було.

А перед тим як душа його відлетіла в небеса просто з холодних кахлів підлоги, побачив він не своє життя, не обсипану хмелем Катю у фаті, а бородате обличчя панотця Михайла, який усе кивав і повторював:

— Не треба, лікарю, нічого боятися… Все буде добре…

Глава 2 Рубінштейн

Усе було добре. Ну, не те щоб добре, але стерпно. У всякому разі, аж до сьогодні. Але о п’ятій ранку цього самого дня Рубінштейн раптово прокинувся й підскочив — як мишу цвяхом ткнули… Глупий чорний ранок, ворожий, земний, зимовий, дивився з вікон, вивалювався всією тушею крізь шибку на старе підвіконня, що тихо рипіло вночі, ніби хтось випробовував його на міцність сухою пташиною лапою.

Утім, не будемо наводити туману. У московській жулебінській[2] дірі прокинувся не самотній пенсіонер Іван Іванович Рубінштейн — прокинувся ангел пригляду. А скромним єврейським прізвищем і непоказною зовнішністю нагородили його вищі Сили, відправляючи на довгу й важку службу в земній глушині.

Кажете — Рубінштейн? Саме Рубінштейн, і якраз таки Іван Іванович. Дивне поєднання…

Напевно, не обійшлося тут без того похмурого сарказму, який властивий усьому крилатому племені, а не самим лише бунтівним.

Відповідальний ангел, споряджаючи Рубінштейна в дорогу, сардонічно посміхався.

— Чудово, — глузливо зауважив він, тонкими нервовими пальцями засмикуючи на ньому тлінну плоть. — Натуральний homo sapiens, хоч просто зараз на смітник…

На смітник чи ні, але вигляд новоявлений син людський мав вельми кепський. Лисий, худий, скоцюрблений, з виряченими за товстими скельцями окулярів здивованими очима — пенсіонер, старий уже, з усіма належними людській плоті хворобами та недугами… Смертний, до знемоги смертний, як і решта всього в цьому пеклі, в юдолі страждань і сліз… І досі, через роки на землі, очі його дивилися здивовано — хоч який уже він був ангел, а все одно не міг звикнути до жорстокості й беззаконня, які чинили люди самі над собою…

Рубінштейн сів на ліжку, увімкнув бра під ворсистим від старості абажуром. Хворобливе світло пролилося на підлогу, вимастило стіни примарною жовтизною.

Нестерпно боліли скроні, співала, спалахувала, тріпотіла в них дика, нелюдська мелодія. Лікар Ясинський, оглянувши Рубінштейна, визначив би з ходу, що ці пісні виспівує уповільнена шизофренія. Але лікар помилявся: концерт давала не хвороба, а хор ангельських чинів. Особливо виразно звучали в ньому жахливі баси-профундо Влад і пронизливі рулади Начал.

То був знак поклику: архангел сходить на земні рівнини. На ті, де споконвіку правив Сатана- їл — за однією дуже давньою угодою між пеклом і вищими Сферами. Земля з усіма її горами, річками, океанами й пустелями була віддана дияволу в безстрокове володіння — тому й звався він князем світу цього, хоч і хибно.

Що ж до Рубінштейна, то саме він мав зустріти архістратига хлібом-сіллю, а також сприяти його аварійній місії. Про яку він нічого не знав, хоча, звичайно, гадати й припускати ніхто заборонити йому не міг.

Утім, достеменно відоме одне: архангел просто так спуститися на Землю не може. Архангелу взагалі не місце на Землі — як і будь-кому з небесного воїнства. За тією ж давньою угодою, виняток робиться лише для ангелів пригляду, на зразок Івана Івановича Рубінштейна. Лише вони безперешкодно сходять із осяйних висот у земні прірви. І то лише тому, що люди, які перекинулися нині до Люцифера, колись були дітьми Божими. І малі ангели, скоцюрбившись у тлінних тілах, стежили за ладом по всій планеті, у найрізноманітніших її місцях. Щоб земне чистилище не спалахнуло врешті справді пекельним вогнем. Щоб не занадто явно порушувалися постанови і не настільки відверто зневажалися закони. І нарешті, щоб князі ночі не забували про міру страждань, відміряну людству, і ні в якому разі її не перевищували.

Тож ангел пригляду Рубінштейн, звичайно, приглядав, — але не більше. За гамбурзьким рахунком, втручатися ні в що він не міг. Хіба в дрібниці: бабусю через дорогу перевести, оформити кредит безвідсотковий, штовхнути під руку снайпера-вбивцю… І взагалі — не його це була компетенція — втручатись у земні справи. Лише з крайньої необхідності слав він нагору сигнали, а там уже як начальство, тобто Начала, вирішить. Разом із Престолами, Пануванням, Силами і Владами.

Але останнє слово, як завжди, — за архістратигом.

І ось тепер, схоже, слово це нарешті має пролунати. Поклик Левіафана і гуркіт наднової, жар тисячі сонць і покаянне виття чорної діри, загибель світу і його порятунок крилися в слові архангела.

Але тут, як у будь-якій справі, були тонкощі. Існував якийсь таємний манускрипт. Текст його на початку всіх часів узгодили між собою і виклали зірками на Молочному Шляху — щоб уникнути хибних тлумачень. Пізніше він був записаний арамейською на шкурі цапа, а зовсім нещодавно відсканований і завантажений у пам’ять Рубінштейнового мобільника.

І тепер, у пошуках отого мобільника, Рубінштейн провів рукою по тумбочці, вколовся гострою тріскою, загнав скалку, охнув, підніс палець до рота і спробував викусити темну гнилувату цятку. Однак вона легко вислизнула від нерівних старечих зубів. Тіло — смертне, старе, хворе — явно глузувало з нього.

«Пізніше витягну», — вирішив роздратований Рубінштейн.

Він почепив на носа старомодні окуляри без оправи і тут же виявив загублений мобільних. Той розлігся на самому краю тумбочки, тільки торкнися — гепнеться на підлогу, розлетиться на пластикові уламки. Таке вже трапилось одного разу, добре, що вся інформація була на сім-карті.

Уже обережніше — хто в нас береженого береже? — ангел узяв мобільних із тумбочки лівою рукою, підніс ближче до очей, тицьнув у кнопку «меню», перейшов у «файли» і звідти — в «інше». Саме там лежав манускрипт — як у галактичній версії, так і в спрощеній, старозаповітній. Зрозуміло, ангелу пригляду текст був ні до чого. Слова угоди були випалені в його голові божественним паяльником, небесний розум зберігав усі літери до останньої. Однак дірява людська пам’ять, пам’ять Рубінштейна, потребувала підкріплення й звіряння.

Про що ж ішлося в цьому манускрипті?

По-перше, про те, що між Землею і Сферами встановлено настільки давню й потужну Перепону, що здолати її звичайним шляхом не зміг би навіть начальник ангельського воїнства. Потрапити на землю архангел міг лише крізь пекельну воронку.

По-друге, про те, що пекельна воронка розташовується в місцях найбільших на цей час страждань, як правило — у зонах бойових дій.

По-третє, там було сказано, що прохід крізь воронку цілковито позбавляє архістратига божественної сили — принаймні на якийсь час.

У примітці уточнювалося, що, в принципі, сходження архангела на Землю є порушенням угоди. А отже, ніяк за нього не відповідають ані отець лжі, ані його піддані: демони, нечисть, люди або інші темні сили.

Була також іще одна умова, про яку не згадувалося в манускрипті, але яка малась на увазі: архістратиг сходить на землю в геть крайньому випадку — напередодні неминучої загибелі людства.

Отже, заклик пролунав. У ньому, щоправда, бракувало конкретики — заважала Перешкода. Але головне Іван Іванович з'ясував: архангел спустився, треба його зустріти і обов'язково супроводити до місця виконання місії.

Залишалися питання.

Перше — куди вести архангела?

Ну, з цим просто. Якщо заклик звернений до нього, московського ангела, отже, й вести слід до Москви.

Друге — де його зустрічати?

Це здавалося трохи складнішим, але навіть тут здогадатися неважко: «Новоросія». Саме там точилися криваві бої, там день за днем у братовбивчих сутичках гинули люди. Саме звідти мав початися Армагеддон, здатний знищити небо й землю.

Рубінштейн похитав головою, посміхнувся невесело… Хто б міг подумати, що біблійна битва добра і зла станеться не в холодному космосі і навіть не на малій, терпкій, до всього звичній землі юдеїв, а в неозорому українському степу, що розщепляється нині на криваві атоми ударами ракет, снарядів і мін?

«Новоросія» велика, сказав би пенсіонер Рубінштейн, куди ж їхати? Та ангел пригляду знав загальний напрямок. А де саме з’явиться архістратиг, про те його повідомлять у відповідний час — щойно в руках небесного гостя опиниться мобільник. Але до того моменту, ангеле пригляду, хочеш не хочеш, а вже мусиш бути в дорозі…

Думку цю він додумував, складаючи речі в сірий рюкзачок. Зміна білизни, непромокальний комбінезон, швейцарський ніж, гроші, паспорт… Добре, що досі на українську землю — чи чия вона там зараз? — можна в’їхати без візи. Стільки було розмов про закриття кордону — ні, так і не зважилися. Справді, незвичайна це війна. Війна, де вороги торгують один з одним, кличуть один одного братами і навіть безперешкодно ходять у гості, як сусіди на весіллі. Нівроку собі… Підлі нині часи, навіть для ангела пригляду дивні.

За десять хвилин усе було готове. Гроші на проїзд Рубінштейн заздалегідь поклав у ліву кишеню джинсів, решту — в потертий гаманець разом із документами. Наостанок зазирнув на кухню, вимкнув плиту й холодильник, перевірив водопровідні крани і вийшов у спільний коридор, густо завішаний дротами телефонів, кабелями Інтернету, телебачення та інших дарів цивілізації. Праворуч, за похмурими коричневими дверима, мешкає Юрій Олексійович Субота, автор глянцевого журналу «Інше», а ліворуч… ліворуч ніхто не живе, там навіть квартири ніякої немає. Рубінштейн замкнув двері на два ключі, хоча зазвичай на один лінувався; постояв якусь мить біля дверей журналіста… Витяг із кишені мобільник, почаклував над ним, відправив повідомлення. Ще раз подивився на сусідські двері.

«Треба б йому наснитися — про всяк випадок», — подумав Рубінштейн і тицьнув чолом у двері сусіда, просто у вирячене вічко. Постояв так секунд із десять, потім повернувся, проминув другі, спільні двері, спустився сходами, виринув на вулиці, зробив два кроки й розчинився в ночі.

Точніше, готовий був розчинитись. Але тут назустріч із сизих досвітніх сутінків вилупився п’яненький чолов’яга, який смердів чортзна-чим. Повалився на ангела, чіпляючись за поли, — обличчя проникливе, відчайдушне, хоч язик ледь ворушиться.

— Друже, душа горить!..

Рубінштейн здригнувся, кинув стривожений погляд. Але ні — душа ніби при ньому, нехай дірява, пропита, але жива. І єдине, чого вона зараз жадала, то це похмелитись. А казав він так з однієї причини — не знав, що є на світі люди, чию душу вилучено ще за життя і кинуто в пекло. І горить вона там, поки власник похмурою тінню все ще топче землю.

— Допомоги прагну, — майже не затинаючись мовив п’яниця. Зітхнув і скрушно додав: — Бо співрозмовник я нікудишній…

Рубінштейн теж зітхнув, нагріб по кишенях жовто-білого дріб’язку, віддав нікудишньому співрозмовникові. Треба було давати? Звичайно, ні. Усе одно проп’є. Але… хто просить — дай. Не нами заповідано і не нам. А живучи серед людей, ангел підпорядковується тутешнім законам.

Чолов’яга прийняв пожертву в малу, несподівано м’яку долоню.

— Задоволений? — спитав Рубінштейн.

Той розцвів лукавою усмішкою.

— Ми дуже задоволені,— сказав, — і ви задоволені будьте…

І закотився назад у сутінки, наче й не було. Тільки тут Рубінштейн подумав, що треба б викликати таксі. Але потім махнув рукою: метро вже відкрите, та й грошей — не розгуляєшся.

Риплячи рубчастою підошвою по свіжому снігу, ангел кинувся до ближчої станції, тому й не бачив, як до ощасливленого ним чолов’яги підійшли двоє в чорних пальтах, обидва без шапок, але доволі переконливі з вигляду…

Через півгодини вони, так само без шапок, неспокійно озираючись, чекали Рубінштейна на Київському вокзалі. При електричному світлі очі їхні виблискували жовтим, як у скажених котів. Чи то через очі, а чи через інше щось, але люди довкола них незабаром швидко випарувалися, немов хтось узяв і підірвав нейтронну бомбу малого радіуса дії.

Жовтоокі чекали півгодини, годину, але так нічого й не дочекалися. Тоді перший, нижчий на зріст, у пальті швидше сірому, ніж чорному, нервовою ходою попрямував до розкладу, швидко оглянув його і видав звук, середній між пострілом і ударом хокейної ключки. Помилилися хлопці, та що там, облажалися: прямих потягів з Москви до Донецька не було, та й бути не могло. Вираз нелюдської злості з’явився на обличчі здорованя, і вся його постать застигла, як символ жорстокості.

— Може, з пересадками подався? — обережно припустив другий.

Той, що трохи нижчий, але явно старший за рангом, облив його холодним, наче з відра, поглядом, спитав обурено:

— Якщо з пересадками, то де він? Чому не з’явився?

Не дочекавшись відповіді на власне риторичне питання, перший підійшов до каси, нахилився до віконця. Усміхнувся огрядній немолодій касирці, намагаючись виглядати симпатичнішим:

— Дівчино, як дістатися до Донецька, якщо не потягом?

Касирка, призначена під старість дівчиною, звична до будь-яких грубощів і наруг, глянула у відповідь офіційно.

— Тут вам не довідкове бюро, — кинула сердито. — Треба квиток — купуй, ні — вали!

Той, який питав, бувалий у бувальцях, миттю змінив тон.

— Ти, дурепо стара, слів людських не розумієш чи що? — і так блиснув на неї жовтим оком, що касирка на мить заціпеніла. Потім здригнулася, стрепенулася й заговорила, лякливо спотикаючись і пританцьовуючи:

— Автобусом… Але це залежно від того, з пересадками чи без…

Чолов’яга думав недовго.

— Без.

— Від Новоясенівської тоді. Добу їхати.

— Добу… Коли рушає?

— Десь за півгодини.

— По конях! — вигукнув другий, і обидва кинулися до виходу з вокзалу. Касирка прилипла носом до шибки, провела приголомшеним поглядом, а потім відкинулася на стілець.

Обидва проскочили у важкі вокзальні двері так, ніби тих зовсім не було, і опинилися на площі перед торговельним центром. Там вони стрибнули в задушливе нутро лілового «Мерседеса», дали по газах і, розкидаючи брудний сніг, загвинтились у череду ранкових автомобілів, що повзли в ранкових заторах.

У той самий час Рубінштейн дістався нарешті до автостанції і придбав квиток до Західного автовокзалу міста Донецька. На це пішли всі відкладені в ліву кишеню гроші, після чого він підтюпцем побіг до автобуса. Умостився на останньому сидінні, пошматованому чиїмось ножичком по коричневому дерматину. Їхати там було незручно, зате тепер він бачив усіх в автобусі, а його — ніхто.

Однак, як зазвичай це буває, взявся невідь звідки дід-пролетар: обличчя в зморшках і старечому пігменті, широкі кістляві ручиська, побитий ватник на голе тіло, на грудях — георгіївська стрічка. Обернувся з переднього сидіння, кивнув ріденькою сивиною на тімені, повагом завів розмову.

— У Новоросію, солдатику? — запитав, посміхаючись так, що стало видно зламаний міст у лівій щелепі.— Битися за праве діло? Дамо перцю укрофашистам!

І войовничо потрусив жовтим кулаком. Був би дід випадковим перехожим, можна й промовчати. Безвідмовна тактика з компатріотом: якщо мовчить, то людина особлива — начальник або, чого доброго, з органів. Але їхати треба майже добу, і Рубінштейн вважав за краще налагодити взаєморозуміння.

— Додому їду, — сказав коротко.

— До дочки чи онуки? — поцікавився настирливий старий, розтискаючи грізний кулак.

— Саме так, — кивнув Рубінштейн, і спантеличений співрозмовник на якийсь час замовк, збираючись думки: то до доньки чи онуки? Чи до обох?

Народ потихеньку набивався в автобус. Публіка була потерта, похмура, наче кимось навмисне ображена. Воно й сама Москва — місто невеселе, а вже про Донецьк, куди збиралися, годі й казати.

Через півгодини автобус, трусячи пасажирів на вибоїнах, відвалив від автостанції. Двері зачинились, і всередині відразу запахло кислим, ропою, наче й не людей везли, а огірки або, що гірше, оселедці. Але Рубінштейн нічого цього вже не відчував, бо спав на покраяному сидінні простим старечим сном.

Ще за п’ятнадцять хвилин на автостанцію закотив ліловий «Мерседес». Звідти вискочили два здоровані з жовтими очима, зробили коло пошани по станції, переконалися, що потрібний автобус від’їхав безповоротно, знову завантажилися в машину і з ревом помчали, на автостраду.

Глава 3 Субота

Юрія Олексійовича Суботу, штатного фрілансера глянцевого журналу «Інше», пробудив від сну по-варварськи ранній дзвінок мобільного. Сон був сумний, болісний, якийсь неосяжний — немов останній, який випало йому бачити за життя. Незвичайний був сон, мабуть, пророчий, тільки от ніяк не згадати, про що саме.

Телефон дзвонив, і Субота, розліплюючи сонні повіки, глипнув на годинник — смарагдовим полум’ям палали на ньому цифри 8:15. На душі зробилося тоскно: знав Субота, що не телефонують так рано, щоб повідомити добру новину, а поганих і без того було через край.

Слухавка тьохкала солов’їними трелями, Субота дивився на неї похмуро, з огидою. Може, не брати? А раптом звістки не лише погані, але й важливі пропустиш — каятися будеш, а вже пізно: поїзд пішов, гудок локомотива розсік життя на «було» і «не було»…

До всього, страшенно боліла голова. І що найгірше, боліла звично. Хміль тепер не вивітрювався з Юрія Олексійовича, хіба тільки за недоглядом. А якщо раптом і траплялося таке, напоготові завжди стояла пляшечка односолодового віскі — ну, може, й не односолодового, звичайного дешевого, — і рятівний туман у голові поповнювався справно. Головний біль кращий за душевний, кращий, — страждає сама лише смертна плоть. Безсмертна ж, на думку багатьох, душа в цю мить стискалася, ховалася в потайних тілесних порожнинах, не подавала ознак життя.

Віднедавна Субота повірив: якщо пити без упину, душа не витримає, впаде в кому, а отже, більше не болітиме. Те, що разом з душею може не витримати печінка, а потім і решта тлінного організму, його не хвилювало.

— Тьох-тьох-тьох! — з останніх сил витьохкував солов’їну пісню телефон, не бажаючи зупинятися, рвав нерви.

— Вішайся! — роздратовано сказав йому Субота, зітхнувши, простягнув руку і зняв слухавку.

— Сі,— мовив італійською. Може, біда злякається міжнародного скандалу, обійде манівцями.

Але біді на таке начхати — у слухавці відкашлювався баритон відповідсекра Алімова.

— Слухайте, Субото, — нарешті похмуро промовив він, — у мене для вас паскудна новина.

— Вірите, нічого іншого від вас і не чекав, — відповів Субота.

Алімов раптом розлютився.

— Припиніть поводитися по-хамськи! — плаксиво закричав він. — Що ж це таке, ані слова простого… Ви можете нарешті повестися пристойно хоч раз у житті?

— Раз у житті — можу, — лагідно погодився Субота, і Алімов заспокоївся так само раптово, як спалахнув.

— Ви, звичайно, чули про кризу, — продовжував він тим же похмурим тоном. — Так от, вона дісталася до нас. Вас звільнено, Субото, звільнено під три чорти…

Субота відчув, як до серця підступає нудота. Відкашлявся, подихав — не допомогло.

— Що означає звільнений? — хрипко перепитав він. — Я не можу бути звільнений, я працюю за гонорар.

— Ні,— заперечив Алімов, — не працюєте, тому що від цього дня жодних гонорарів у журналі не буде. З усіма, хто не на зарплатні, ми прощаємося.

Суботі стало огидно. Вони, бачте, прощаються, — сказав він сам до себе. Які високі слова! Цікаво, хто їм писатиме? Неграмотні редактори, які в слові «корова» роблять три помилки, чи бабці-коректорки?

— Прошу без образ, — озвався Алімов на тому кінці дроту. Виявляється, Субота, забувшись, казав не подумки, а вголос. — У нас журнал, а не Інститут мовознавства, що і як писати, вирішує керівництво, а не сторонні автори.

— Ну тоді переказуйте вітання вашому керівництву і йдіть до свинячої матері,— сказав Субота й відключився.

Давно вже він не злостився, навіть головний біль минув. Багряна ненависть, посмикуючи повіки, заливала його розум. Звільнити фрілансера — підлість, свинство! Фрілансер тому й фрілансер, що не бере грошей за просиджені штани, як штатні роботяги, а тільки за товар. Тепер, отже, й за товар не будуть платити…

Гарна новина, особливо якщо врахувати… Що врахувати? Думка блукала, крутила хвостом, не давалася. Субота намацав пляшку, рішуче ковтнув, у голові частково прояснилось — і згадав. Ось що треба врахувати: у нього немає житла, він мешкає в орендованій квартирі, а жити йому тепер нема на що. Він і без того вже заборгував за місяць. Господиня, стара кобила сталінського виїзду, вже перейшла від нагадувань до погроз.

— За радянської влади, — казала вона, дихаючи мишачою ненавистю в телефонну слухавку, — таких мешканців миттю ставили до стінки!

— Самі ставили, мадам? — з вишуканою ввічливістю уточнював Субота.

Господиня лютувала, горлала в слухавку щось нерозбірливе, згадувала прокурора. Він не слухав, тільки час від часу вставляв: «так, мадам», «ні, мадам», і все невлад, чим ще більше дратував її. Закінчила вона страшною клятвою, що коли через тиждень він не заплатить, то вилетить, як корок з пляшки, до Фебової матері. Може, він недочув, малася на увазі якась інша матір, але суті це не змінювало.

Поклавши слухавку, Субота замислився щодо перспектив. Не схоже, щоб бесіда з господинею надто поліпшила їхні стосунки. Утім, надія ще лишалась аж до сьогодні. Тепер кінець, грошей чекати немає звідки.

Субота подумав, що якби господиня була років на тридцять — а краще на сорок — молодшою, її можна було б спокусити. Але вона, як висловлюються у вищому світі, давно вже некондиція… Не кажучи про те, що джентльменові не личить. Простіше вже зарубати її, зі старенькими завжди так роблять, цього навіть класики вчать. Але тоді треба плентатися в будівельний по сокиру, а це знову непередбачені витрати. Та й яку, власне, сокиру брати — різницьку чи згодиться звичайна?

Він не втримався, гмикнув — чула б його зараз господиня!

Від міркувань фривольних і злодійських Субота перейшов до реальних стратегій. У нижній шухляді письмового столу припадав даремно порохом диплом педагогічного інституту. Згадавши про це, він вирішив зробити запаморочливу кар’єру — піти в школу вчителем мови! Думка, безперечно, дика, але за це платять якісь гроші… У всякому разі, мають. Навряд чи вчителі працюють за голу ідею…

Субота набрав в айфоні слово «вчитель», пошуковик послужливо викинув посилання: вчителя побили… звинуватили… скалічили… завели кримінальну справу… Тут же вилізли відео, де школярі ображали підстаркуватих наставниць, плювали в них, гамселили стільцями, билися з ними навкулачки і, що прикро, регулярно перемагали. Субота, звичайно, не бабця-вчителька, він і сам, либонь, когось відлупцює, а потім викине у вікно двох-трьох учнів… Та хоч і весь клас — здоров’я дозволяє. Це, звичайно, чудово, але що потім? Жебрацька доля та арештантська неволя… Ні, школа — це не для нього. Краще вже щира праця мозолева, як той казав… Тим паче, що вчительської платні все одно не вистачить на життя та оплату житла.

Сум знов охопив його.

Ах, як усе це невчасно, як жахливо, ганебно, огидно… Так, криза, але чому так по-варварськи грубо, чому він першим потрапив під колесо? Субота заскреготів зубами, відсьорбнув ще ковток, лють здійнялась до горла, світ знову вбрався в багряні тони… Руки свербіли від бажання помститися, повіка сіпалася.

Що ж тепер робити, куди бігти, у кого просити вибачення, кого звинувачувати, кого все-таки прикінчити? Відповідсекра Алімова з його смутком віслюка, головреда Железнова, що вічно чухався, чи власника журналу — спортивного, сухорлявого Терентьєва? Ні, не те… Нікого не треба вбивати. Піднеси свій дух і ні на чому не зосереджуй його — і вже поготів на злі та помсті… Мені помста належить, і аз воздам… Хто такий цей «аз», хто воздасть за Суботу, за всіх принижених, ображених, несправедливо звільнених? Та той же, хто й завжди. Господь наш Бог, творець неба і землі…

Стало важко дихати. Субота навстіж відчинив фрамугу, безпритульне повітря зими ввірвалось у кімнату, від холодного подиху волосся на мить заворушилося.

Кажете, негідники, помер Бог? Брешете. Не помер він, живий, неодмінно десь тут, поруч… Тільки ховається від вас — від ліні, дурості, жадібності, злості. Сховався в глибокому космосі, а на видимому обрії залишив тільки скло небесне, непроникне склепіння. Де ти, Господи, на чиїх небесах?..

Кімната стрімко вихолоняла.

Субота зачинив вікно, пройшов у ванну, зупинився перед дзеркалом. Круті плечі, потужний торс, рельєфні біцепси, обличчя тверде, немов з граніту, — ось що хотів би він там бачити. Але нічого цього не було — ні в дзеркалі, ні будь-де. А були огрядне тіло, сірувата фізіономія, гірка зморшка біля губ. Очі? Колись ясні, хоч дивись у них, а нині тьмяні, ніби попелом притрушені. Мабуть, волосся ще нічого — густе, темне, з ледь помітною сивиною. На решту й дивитися нема чого.

Але жінки все ще кохали його. За що? За те, що чоловіків набагато менше в наших краях, ніж жінок? Чи все-таки за талант, який іноді спалахував легким вогнем в очах? Але коли навіть так, вогонь цей приречений, скоро згасне, майже вже згас…

Субота став під душ, блаженно замружився. Гнів і обурення поступово відпускали, в очах прояснилось, але Бог усе не йшов з голови. Що він таке? Сказано ж — Бог є любов, він усім за все помститься, а потім усіх помилує…

Він витерся, одягнувся, прихопив пляшку, сів у кухні і став пити… І раптом зупинився — як блискавкою вдарило. З чого б це згадався йому Бог? Він же навіть до церкви не ходить, Субота, хоча хрестик, ясна річ, валяється десь — на згадку про стару няню, яка навіщось умовила його хреститися в зрілому вже віці. Грішний Субота, не носить хрестик. Та й як носити, якщо не сповідатись і не причащатись? Усім відомо — тоді хрестик пекти починає, на грудях розквітають червоні виразки. І алергія тут ні до чого, не дуріть голову…

Він хотів ковтнути ще, але, забувшись, промахнувся, боляче вдарив шийкою пляшки по яснах. У роті озвалося залізом, заболіли зуби, і він згадав усе — немов щойно прокинувся.

Юрій Олексійович вискочив з кухні, кинувся до комп’ютера, увімкнув, засмикав мишкою, пританцьовуючи з нетерплячки. Як же він міг забути?!

Комп’ютер, порохкуючи, завантажився, розлив монітором зелену хвилю робочого столу. Субота запустив «Експлорер», увійшов у «Фейсбук». Зітхнув глибоко, відмахнувся від вічного «Про що ви думаєте?», потім на секунду завис над клавіатурою, немов яструб над курчам, та й упав на неї зі всього розгону, всіма десятьма пальцями, що скажено застукотіли:

«І явився мені ангел з безодні, і був він величезний і страшний. Чорні крила його накрили половину землі, а решта перебувала в мороці й стражданні… Зійшов він з небесної тверді, щоб урятувати світ, який не можна було врятувати… І ось стояв він, як гора Морія, і вибухали над ним снаряди, ракети й міни…»

На мить Субота зупинив скажений перестук пальців, глянув на екран з подивом. Що таке — якісь снаряди, якісь міни? Ангелові належить бути у сяйві блискавиць, до чого тут цей військовий натуралізм… Він заплющив очі, і виник образ, бачений ним сьогодні вві сні — і так воно все й було. Ангел, безумовно, міцно стояв обома ногами в безодні, а ракети і снаряди, злітаючи, вражали його жовтим вогнем. Крила його потоншали, стали рябими від ран і кіптяви, на обличчі відбивався нелюдський смуток, і гнів, і лють…

Субота в тяжкій задумі опустив руки на клавіатуру, кілька секунд вони лежали — потворні, нерухомі, як мертві птахи. Випадково зачепив мізинцем «Enter», і недописаний шматок виник на екрані, вирушив у дорогу по нескінченних просторах світової мережі. Схаменувшись, хотів стерти готовий пост, але спізнився. Користувач Jivanich відреагував миттєво:

«Аффтар, випий йаду!»

Іншим разом він би за словом у кишеню не поліз, щонайменше запропонував би поділитися цією самою отрутою. Але зараз у ньому щось спинилося, немов програвач поставили на паузу…

А коменти вже посипалися, як котяхи з-під кози.

«Валяюсь!»

«Сам придумав?»

«Біблія?»

«Ацький сотона?»

На останній репліці пальці його, до того мертві й німі, невпевнено заворушилися, воскресаючи.

«Не думаю…» — набрав Субота.

«А хто?» — миттю запитали на тому боці, засмикалося тонке павутиння-.

Секунду він мовчав. Потім пальці заворушилися самі собою, і по екрану поповзли літери. Вони повзли, лякаючи, зростаючи на очах, заповнюючи весь видимий простір…

«І був він найвеличнішим з ненароджених, і ім’я йому було — архістратиг Михаїл…»

Субота дивився на екран, не розуміючи, чи він викликав до життя ці слова, чи вони виникли самі собою, вишикувалися в бойову лаву, а слідом за ними повинні були виникнути інші, нові фаланги й раті.

Як наяву, згадався тепер йому весь сон, побачений цієї ночі. І це був навіть не сон, а видіння на зразок тих, які бували святим і духовидцям. Жахлива фігура архангела, безмірна, неймовірна, височіла в неосяжній далині, розкинувши могутні чорні крила й затуляючи собою обрій. Натомість він, Субота, знав про архангела все: звідки той узявся, чого хоче і де саме перебуває в цей момент. Поряд із архангелом бачив він також жіночий силует — напівпрозорий, осяяний неяскравим світлом, від нього йшло відчуття надзвичайної давнини. І жінку він теж знав, невідомо звідки, але знав: свята Катерина Александрійська, колись замучена римським цезарем Максиміном.

Він дивився на все це, а пальці його рухалися самі, і на екрані поспіхом тіснилися все нові літери. Раптово комп’ютер пікнув і завис. Літери заворушились і обсипалися з екрана в темну купку, а потім зовсім зотліли, розтанули. Субота завмер — невже вірус? Він намацав пляшку, принесену з кухні, відпив трохи, в очах прояснилося. Ні, комп’ютер працював, але останній його пост кудись зник…

У чат до нього сухо постукав невідомий. Так і було позначено: «Невідомий», а на аватарці зяяла порожнеча.

«Доброго дня, Юрію Олексійовичу, — ввічливо писав Невідомий. — Ми б хотіли з вами поспілкуватися — для взаємної, сподіваюся, вигоди…»

«Яка ще вигода? — тут же нагрубив Субота, він не любив дешевої таємничості.— Кому? І що це за „ми“ такі?»

Відповідь з’явилася одразу.

«Ми — це рекламно-видавнича корпорація „Легіон“. Якщо вам зручно, під’їжджайте сьогодні на п’ятнадцяту нуль-нуль. Адреса: Цвітний бульвар, 21, будівля 2».

«Це де раніше Інститут практичного сходознавства був?» — виявив обізнаність Субота.

«Саме там», — відповіли йому.

Субота здивувався:

«Що це в біса? Будівлю ж зачинено, опечатано..»

Комп’ютер мовчав. Невідомий або думав, або відійшов, або просто помер, що теж не можна було виключити, з огляду на панування безладу в рекламно-видавничому бізнесі.

Раптово посеред суцільної тиші пронизливим тьохканням озвався телефон. Субота скинувся, взяв слухавку.

— Алло? — сказав він похмуро.

— Юрію Олексійовичу, це ми вас потурбували, корпорація «Легіон», — слухавка співала солодко, хоча й не без солідної басовитості. І, немовби випереджаючи запитання, квапливо додала: — Щодо телефончика не хвилюйтеся, ми його у вашого відповідсекра взяли, Алімова. Скажу по секрету: нездара й дурень, незрозуміло, куди дивиться начальство — його б звільнити, а не вас… Утім, зі звільненням ще встигну, я зовсім в іншій справі. Ну то що, чекати на вас сьогодні чи як?

Субота думав. Чомусь раптом виступив на обличчі холодний піт. Крапля з чола сповзла на губу, він облизнув — виявилася гидкою, несолоною. Слухавка чекала, а йому, як на зло, ну ніяк не хотілося вибиратися з дому і тьопати незрозуміло куди.

— Слухайте, але ж будівлю опечатано, — промовив він кисло. — Там ніби суперечка якихось суб’єктів господарювання…

— Юрію Олексійовичу, дорогий, та про що ви?! — поблажливо відповіла слухавка. — Китайський «Канон змін» читали, правда? Пригадуєте, про що каже шістдесят третя гексаграма? Сьогодні суб’єкти, завтра об’єкти, а післязавтра взагалі упокоїлись…

В ефірі, як здалося Суботі, окремо пролунав смішок, але слухавка миттю опанувала себе.

— Печатки та інші атрибути — це для відсікання марних перехожих, ділові люди не звертають на такі дрібниці уваги. Ви, головне, підійдіть до дверей, смикніть їх — вам відчинять. Чули, мабуть: стукайте — і відчинять? Ну ось, а тут і стукати не доведеться, — поспішала слухавка, — смик — і шашка проходить у дамки, або, якщо хочете, пішак у ферзі. У шахи хоч граєте, Юрію Олексійовичу?

— Та трохи, — Субота був спантеличений і вже починав сердитися на розв’язного співрозмовника.

— От і добре, можемо зганяти партію… Як вам Карлсен, бешкетник, в останньому баден-баденському турнірі? Обіграв таки Найдича, як школяра. А ми, зізнатися, за Найдича були. Ну, то не біда, віділлються вовкові овечі сльози… То ми чекаємо на вас, я правильно зрозумів?

Субота відкрив був рота, але його знову перебили, немов прочитавши думки — не цілком безкорисливі.

— А щодо грошей не турбуйтеся, — лагідно співала слухавка, — гроші будуть, і дуже добрі, через це й зустрічаємося. Ми вам таку пропозицію зробимо, що від неї сам Володимир Ілліч Бланк покійний не відмовився б, та й ніхто, між нами кажучи, в тому числі й ви також, не відмовиться. Отже — на все добре. Чекаємо з нетерпінням!

Слухавка на тому кінці дроту знову грайливо зареготала і повісилa сама себе. Ще кілька секунд там грала якась легковажна мелодія. Потім вона замовкла, і тільки глуха тиша, крекчучи, оберталася в мембрані.

Субота теж повісив слухавку. Усе це було вкрай підозрілим, нахабним і в чомусь навіть протизаконним. Але з роботи його дійсно поперли, а жити на що? Може, це і є та сама усмішка долі?..

До того ж, цікавість уже переповнювала його і з кожною секундою дражнила дедалі більше. Однак цікавість цікавістю, а голова на те і є, щоб не робити дурниць. Субота ковтнув ще віскі й вирішив мислити тверезо.

Однак хоч як він прикидав, виходило, що йти на цю зустріч не варто. Було в тоні співрозмовника щось надміру несерйозне, несолідне і ніби як образливе. Добре було одне — пообіцяли грошей. Але обіцяють, як відомо, всі, а як доходить до справи — задурять голову й кинуть. Не помре він, справді, з голоду — рано чи пізно щось та й нагодиться.

Ні, панове, твердо вирішив він, самі з собою зустрічайтесь, а Юрій Олексійович Субота займеться чимось більш важливим і корисним. Та ось хоч би й пляшку прикінчить, якщо вже все одно працювати не треба…

Глава 4 Панотець Михайло

Заметіль здибилася між небом і землею, покружляла, завила, метнулась туди-сюди вовчицею — і раптом рівно лягла на землю, обійняла світ білим саваном, вкрила собою все. Тепер і з висоти в кілометр не було видно нічого, крім цього савану, холодного й сумного, як виття вовкулаки. Проте якщо все-таки пильно придивитися, можна було помітити, що смертна ця пелена не лежить незрушно, щось ледь помітно ворушиться під нею і на ній.

У найнижчій координаті цієї землі, між кучугурами, насипаними серед поля, чорніли дві фігурки, дві малі людинки. Одна — бородатий чоловік, із циганськими очима, вбраний в одяг зовсім простий і старий, наче з чужого плеча, друга — жінка. Рудувате хутряне пальто здавалося їй замалим, з нього безглуздо стирчали довгі руки й ноги.

— Ну от і прийшли… — сказав бородань, із цікавістю й подивом роззираючись довкола.

— О захиснику і судде, сину світла, вартовий раю, архістратигу, владний над життям і смертю, вороже темряви, що вбиває дракона, той, хто як Бог… — почала була жінка, але бородань у паніці замахав руками.

— Просто панотець Михайло, — м’яко промовив він, притримуючи супутницю за рукав. — Ми вже на рівнинах, не треба, щоб про нас дізналися зарано. Розумієш мене, сестро?

— Так, панотче Михайле… розумію, — повагавшись, боязко мовила жінка.

— От і добре, — кивнув він. — Думаю, ангел уже в дорозі. Я веду його світом, але тут сила небес майже не владна. Непогано б телефон десь знайти…

Жінка теж роззирнулася, наче щось шукала.

— Але де тут можна щось знайти? — мовила вона розчаровано. — Навколо тільки сніг та пустеля.

— О, це нічого, — сказав той, кого жінка назвала архістратигом. — Пустеля не безмежна, рано чи пізно вийдемо до людей.

В очах жінки промайнув страх.

— Люди… — сказала вона. — Як вони нас зустрінуть?

— Як завжди, — відповідав архістратиг. — Як люди людей.

— Саме цього я й боюся…

Слідом за тим пролунало низьке, ніби підземне гудіння, що чулося, одначе, просто з небес. Якби хто мав зір на кшталт оптичного прицілу, за секунду до того він устиг би помітити, як високо вгорі виникли з порожнечі кілька снарядів і, розпоровши повітря, вдарили точно в те місце, де стояли прибульці. Пролунали чотири потужні вибухи, що злилися в один. Коли дим розвіявся, в глибокій вирві без руху лежали два тіла. На дні її, строкатій від сірої землі та блакитного снігу, була жінка, а на ній, прикривши її собою — той, кого вона кликала панотцем Михайлом. Обоє лежали мертво, безнадійно, для них, вочевидь, усе було скінчено раз і назавжди…

Але якби хтось третій опинився в полі в цю мить і, відкинувши страх, придивився уважніше, він із подивом і захопленням виявив би, що обидва тіла неушкоджені. Незважаючи на пряме влучення, навіть одяг на них залишився цілий — тільки злегка присипаний розкиданим ґрунтом.

Минуло кілька секунд… Чоловік ворухнувся, підвів голову, сторожко роззирнувся на всі боки, а потім звівся на ноги. За ним, обтрушуючись, підвелася й жінка. Чоловік стривожено подивився в низькі небеса, звідки з’явилися посланці смерті, і запитав похмуро:

— Хто міг знати, що ми тут з’явимося?

Жінка мовчала, старанно обтрушуючи своє рябе, як курка, пальто. Потім глянула на панотця Михайла, промовила несміливо:

— Ніхто не міг. Мабуть, випадково…

Супутник її невесело посміхнувся.

— Що ти кажеш, Катю? Чотири снаряди в чисте поле, і точнісінько так, щоб влучити в нас, — це випадковість? Не буває таких випадковостей.

— Але навіщо? Звичайною зброєю нас однаково не вбити.

— Вбити — ні. Залишки сил забрали — це погано.

Катя сумно помовчала, не зводячи з панотця Михайла великих довірливих очей. «Що ж тепер робити?» — ясно читалося в цих очах.

— Те саме, — відповів архістратиг на непоставлене питання. — Те, заради чого спустились. А поки що давай звідси вибиратися. Щоб по нас знову вогонь не відкрили.

— У який бік підемо? — запитала Катя.

Супутник її подивився на низькі білясті небеса, але, певно, не знайшов того, що шукав.

— От якби зараз була ніч, — зауважив він задумливо, — і були б зірки, одразу стало б ясно, куди йти… Добре, довіримось волі Божій. Хоч тут її навіть знати не хочуть.

Налякавши свою супутницю цими страшними словами, він, не втрачаючи бадьорості, рушив безкрайою сніговою цілиною. Наст неголосно постогнував у нього під ногами, подекуди провалювався до кісточок, а він усе йшов собі, дивлячись під ноги, і думав про щось.

Про що ж думав він, торуючи стежину в глухому снігу? Дивна річ, думки його були прості, людські: про сім’ю, про Отця, про братів.

Отець Небесний… Він його не бачив уже цілу вічність… Отець Світлоносний, Той, що є любов, не витримав злоби людської та дрібних сварок, зник із цього простору, перенісся в інші виміри. Ходили глухі чутки, що міг він неймовірним зусиллям волі перервати своє існування, залишивши Михаїлові, першому з синів, важкий тягар підтримувати лад у доступних світах.

Але важко, дуже важко нести цей тягар… Ще важче виконувати обов’язки. Люди, колись молодші брати, відгороджені Перешкодою і кинуті в пекло ще за життя. Усі вони — від немовляти до володарів світу — перебувають у геєні, самі про те не відаючи. А стало так за угодою між пеклом і Сферами. Спочатку — як тимчасовий захід: Землю визнано мовби чистилищем, де кожен має шанс піднестися, злетіти до втраченого раю… Але минали віки, тисячоліття, а люди не ставали кращими. Тобто дехто, звичайно, ставав, натомість більшість не змінювалася. Прогрес, цивілізація, культура — усе це тонким шаром прикривало мозок стародавніх рептилій, заклопотаний лише двома речами: розмноженням і їжею. Дивитися на це було нестерпно… навіть Отець розгубився, втратив віру в людей. Тимчасове небо чистилища закрилось і перетворилось на пекельну пащу, де мучаться приречені мільярди.

Але все ж таки горіла незгасно в небагатьох іскра божественної любові. Саме через це він, Михаїл, перший з ангелів, доглядав їх і тому зійшов зараз зі справжніх небес крізь пекельну воронку — щоб урятувати, щоб давню цю угоду можна було розірвати і повернути все на кола своя… Пеклу — пекельне, людині — людське…

Він ішов цілиною, і легкий сніг обсипав його обличчя, забивався в бороду, вітер змушував мружитися, проникав крізь діряву тілогрійку, холодив груди. Смертне тіло нагадувало про себе, смертний розум із жахом дивився на себе з похмурих глибин, сумнівався, тремтів.

І чи була насправді та угода, і чи був Бог? Усі знали, що тільки вони троє — Михаїл та його брати — бачили Бога в усій його силі й славі. Але що таке бачили? Він, архістратиг, пам’ятав лише власну появу — і світло, без краю добре, лагідне, всеосяжне. Не більше пам’ятали й інші. А що як не було Його ніколи, і все це лише видіння, якими свідомість захищається від жаху пекла? А якщо Отця немає і не було, тоді й братів нема — ні Люцифера, ні Гавриїла, ні решти, та й самого Михаїла-Михайла, якщо подумати, теж не існує… І тоді ніякий він не архангел, а нещасний безумець, який казна-що надумав про себе. І чи ангелів він бачить, а чи всього лише медбрати сновигають навколо у своїх білих халатах, готуючи черговий укол…

Може, він просто втік із божевільні?

А може, й не втік. Зараз закінчиться дія ліків — і він побачить себе в домі скорботи, де в минулому році повісився китаєць Ся, бо хотів виписатися назад у Піднебесну, а цього допустити не можна було, тому що як випишуться всі китайці, то що ж це буде?

Він відмахнувся від диких думок, не дав їм волі, став думати про Гавриїла. Але й тут пам’ять підкидала невеселе… не радувало воно, не могло радувати. Архістратиг подумки звів очі до невидимих небес, пронизав їх до останніх галактик, підніс голос свого серця.

О брате, в глибинах далекого космосу сущий! Слідом за багатьма повторюю: навіщо залишив мене? Обдурений нікчемністю, ображений ницістю людського роду, вирушив ти блукати серед чорних дір і наднових, у надії знайти інше, краще життя, а якщо пощастить, то й самого Отця… Як міг ти, Гавриїле, відкинути холодне пекло ближнього космосу, в якому обертається Земля, зректися диявольських лабіринтів Молочного Шляху, що розкинув свої щупальця далі, ніж йому призначено? Тепер я сам перед лицем Ворога, і немає в мене тут тієї сили, яка належить мені за правом.

Хто такий я сам, той, хто вперто топче білий сніг? Мала частка могутнього архангела Михаїла, другої у світі сили після Творця Вседержителя… Чи все ж таки третьої? Невже другим був Проклятий, той, чийого імені тепер не вимовляють, бо саме це ім’я здатне випекти криваві виразки в роті, а мовлене тричі — геть позбавити розуму? Але ж він сатана, ворог людей і молодших ангелів, створених навздогін Першим. А що пам’ятаю про нього я? Світло, і любов, і відданість, і краса, які випромінювала кожна клітина його божественного єства… І ще гіркі сльози туманять очі від думки про скинутого в пітьму нещасного брата Денницю, ангела Ранкової зорі.

I ось я серед людей, щоб урятувати їх або згинути самому… То чого ж прагне поріддя лукаве і перелюбне? Того ж, чого й завжди, — знамень, одкровень, чудес, воскресінь мертвих… Нічого цього я, наймогутніший з ангелів, тут не можу. Сила полишила мене. З чим я прийду до Ворога, до брата, який став ворогом? Як зможу переконати його? Чи стоїть іще за моїм плечем Уседержитель, чи покинув він нас, як покинула мене сила?

Немає відповідей на ці питання, і ні на які питання немає відповідей. Але хай там що, треба йти туди, в лігво темряви й тіней. У цьому мій синівський обов’язок перед іншими Його дітьми, яким у небесах і на землі немає числа…

Думки ці, гіркі й скорботні, могли б знищити цілу галактику, якби думав їх архістратиг Михаїл. Але між ним і світом тепер стояла бліда тінь відставного священика, чиєю смертною плоттю була стриножена сила його.

— Панотче Михайле… Панотче Михайле!..

Немов крізь щільний замет долинув до нього голос Катерини. Архістратиг отямився, витер обличчя, мокре від снігу. Обернувся, підбадьорливо всміхнувся, насилу розтягуючи сухі, готові тріснути губи.

— Що тобі, Катю?

— Церква, панотче Михайле!

Катя вказувала на малу сільську церковцю, що наче виросла на ріденькому узліссі, наполовину похована під двометровими кучугурами.

— Церква — добре. Де церква, там і люди… — сказав Михайло.

Катя подивилася на нього розширеними від жаху очима.

— Не можна нам туди, — пробурмотіла. — Там — дім антихриста, притулок нечистого.

— Нічого, — сказав Михайло. — Не всяка церква — дім антихриста. Є такі, де збереглася благодать. До того ж, я знаю цю церкву.

Він дійсно знав її. Знав не архістратиг, а божевільний панотець Михайло. Давно, ще в минулому попівському житті, служив він тут настоятелем. Інших священиків не було. Церква була мала, заштатна, як жартували парафіяни. Служили тут лише двоє — він сам та бездітний вдівець, дячок Антоній, за сумісництвом сторож.

Архістратиг злегка наморщив чоло, пригадуючи дячка, піднімаючи його з-під брил людської пам’яті, від якої зараз лишилися самі руїни, але дещо можна було дізнатися… Старий паламар був людиною доброю, поступливою, православній церкві відданою, а ще більше — особисто панотцеві Михайлу. Навіть якби батюшці, боронь Боже, раптом заборонили служити й піддали анафемі, Антоній усе одно б молився про здоров’я його і вважав своїм настоятелем. Єдине, що могло відвернути дячка від панотця Михайла, це якби той раптом звернувся в латинську єресь або, скажімо, став проповідувати з амвона яку-небудь хатха-йогу. Оцього б старий точно не витримав.

Але не до йоги та іншого чужорідного бісівства було зараз панотцеві Михайлу. Найбільше потребував він притулку, тепла, гарячого чаю і телефону. А все це можна було знайти тільки в старого псаломника.

Сам же Антоній, не відчуваючи архангелових думок про себе, сидів зараз у своїй малій теплій хатинці, дивився, як, потріскуючи, жовтим сильним полум’ям горять у грубці березові дрова, і слухав, як сумно підвиває за вікнами вітер. Відпивав дрібними ковтками з фаянсового кухля солодкий темно-вишневий чай, занурював у нього сухар, відщипував розм’якшений краєчок натрудженими яснами, поглядав у красний кут на іконки, які заради збереження переніс із церкви до себе в сторожку.

Усе начебто було в дячка для щастя, але не було щастя в його душі. Сумував Антоній, тужив, що церква стоїть порожня, а від панотця Михайла вже котрий місяць — жодних звісток. Боліло його серце від війни, хай їй грець, клятій. Не радували Антонія ікони, не радував солодкий міцний чай, навіть сухарики, власноруч висушені на печі — і ті не радували. Довго він кріпився, не дозволяв собі сумувати, не давав впадати у відчай. Але сьогодні скінчилися сили його душі, і смерть відкрила перед ним свою жадібну пащу. Смерте, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога? Та ось же вона, ось, поруч — наче неситий крук над подорожнім, який замерзає в степу…

Зневірився дячок, махнув на життя рукою, але помирати все одно здавалося якось страшнувато. Був він людиною простою, боязкою, гріхів мав багато, хай навіть уявних — такому в рай дороги нема. Від цієї думки йому стало так ніяково, що він пішов і ліг на лавку, вкрившись червоно-строкатою ковдрою. Ковдра була не проста, власними руками з насмиканих клаптиків пошита. Хендмейд, печворк — ось як це називається, обізнаний чоловік сказав, племінник дільничного Сергій Ґудзій. Побачив світ, не нам рівня. Якось випадково забрів він в Антонієву сторожку, вгледів цю ковдру, захопився. За таке, каже, в Америці та Європі великі гроші дають… Ну й нехай дають — не в. Америку ж їхати! Та й навіщо старому псаломникові гроші, йому б душевного спокою трохи. А того якраз і немає, за жодні гроші не купиш.

Лежав Антоній на лавці, накрившись ковдрою, і думав чорні думки. Усе, думав, помираю — остаточно й безповоротно. І через що? Не через хворобу чи старість — через образу, несправедливість, через те, що обдурив мене світ і Бог теж обдурив, нехай святиться ім’я його… Як це, запитаєте, Бог обдурив, чого? Де дячок і де Отець Небесний, з чого б йому в ігри з дячками грати? Усе це знав Антоній не гірше за інших, проте наполягав на своїй образі.

Якщо ви такі розумні, тоді скажіть, куди зник панотець Михайло, де парафіяни, де причт і клір, а ще — навіщо оця війна? І якщо вже пішла така розмова, дайте відповідь — чому люди помирають страшною смертю? За Антонієвого життя стільки людей у нього на очах перемерло, і хоч би один воскрес! Ох, Ісусе, де ж ти ходиш, люди без тебе всього розучилися — ні тобі воскреснути, ні слово добре ближньому сказати!..

Скорботні ці міркування, мабуть, довели б дячка якщо не до смерті, то до розлиття жовчі, але тут раптом хтось легенько постукав у вікно.

Дячок вирішив спочатку, що це вітер жартує, і лише щільніше закутався в ковдру, розпалюючи тугу та образу на весь світ. Але за якусь мить стук повторився — тепер уже в двері.

Паламар підвівся на своїй лежанці — кого це Бог приніс у таку погоду? Чи не приблудні біси бешкетують? Коли так, то дулю їм, а не відчиню, хоч скільки собі стукайте!

Упав Антоній на лавку і накрився ковдрою весь — з головою та вухами.

Однак біси продовжували стукати, явно натякаючи на сумну долю, що чекає на одинака-паламаря по смерті. Та й не біси то насправді, а звичайні орки з автоматами, які нишпорять по околицях у надії на поживу.

Не витримав Антоній, скинув печворк-ковдру на долівку, зліз із лави, вхопив допотопний рогач і почовгав до дверей. Налаштований він був рішуче, як ніколи.

«Першого — в око, другого — в рило… Першого — в око, другого — в рило… — думав він. — Молитвою з будь-якими бісами впораємося. Ну а як не впораємося, то вже діло таке: зі святими упокій…»

Але вийшло, як це буває, не так, не сяк, а зовсім інакше.

— Чого стукаємо? — гукнув Антоній, підходячи впритул до дверей. — Чого марно добрих людей турбуємо? Гляди, пса спущу!

Збрехав тут старий, узяв гріх на душу. Не мав він кого спустити. Не лише собаки, але навіть кота не водилось у нього в хаті. І не тому, звичайно, що шкода було дати притулок живій тварині, а так уже склалось. Але зі страху чого не збрешеш, аби відчепилися.

— Відчини, Антонію, — промовив за дверима чийсь голос.

І такий знайомий та водночас несподіваний, що дяк мало не підскочив з подиву, відкинув убік рогач і тремтливими руками взявся відмикати клямки — всі три. Раніше їх менше було, але в мирні часи Антоній більше на молитву сподівався, а тепер, коли над головою літали міни та снаряди, з трьома засувами якось спокійніше. Але зараз клямки ці заважали, застрягали, плутались, а Антоній усе боявся, що не встигне, і чарівний голос зникне, розчиниться так само раптово, як і пролунав. Останню клямку він рвонув з такою силою, що вона, насилу тримаючись на іржавих кривих цвяхах, вискочила з пазів та й залишилась у нього в руці.

Пожбуривши її вбік, дячок відчинив двері і побачив на порозі того, кого вже й не сподівався побачити живим — панотця Михайла власною персоною. Вигляд у нього був стомлений, борода вкрита інеєм, на брови намерз дрібний сніжок, але все це не мало ніякого значення, головне — сам він був тут, немов з-під землі виник, або, точніше сказати, зійшов з небес.

— Панотче!..

Упав дячок навколішки, обійняв ноги панотця Михайла, притиснувся до них, тремтячи, як приблудний пес, якого після довгих місяців і страшного голодного життя надворі раптом пустили в теплу й затишну хату.

— Ну-ну, Антонію, що ти, Їй-Богу… — збентежений панотець Михайло нахилився, міцно взяв дячка за плечі, став підводити. Але той підводитися відмовлявся, мало того — не бажав відпускати новознайденого настоятеля. Проте рішучість панотця Михайла перемогла, і дячок усе-таки звівся на ноги, але все дивився допитливо й жадібно, ловлячи щось у чорних циганських очах священика. Потім, отямившись, повів панотця Михайла в хату, як і раніше, міцно тримаючись за його рукав, ніби той міг узяти і розчинитися в повітрі так само раптово, як виткався з хуртовини й заметілі.

— Господи, щастя яке! — радісно бубонів паламар. — Щастя яке… А я вже зовсім був помирати зібрався…

— Ну, помирати тобі ще рано, — суворо мовив йому панотець Михайло. — Це абсолютно ні до чого зараз — помирати.

Він обернувся, побачив, що Катерина так і стоїть зовні, в наметеному біля порога снігу, махнув їй.

— А це ось сестра Катерина, познайомся…

Антоній глянув незряче, кивнув головою, усміхнувся широко, і від цього фізіономія його набула вигляду вже зовсім комічного.

— Щастя яке!.. — знову завів він своєї.

Катя й сама ледь стримала усмішку. Чи то Бог, чи то, навпаки, нечистий ніби на сміх нагородив дячка абсолютно цапиною зовнішністю, тільки рогів не вистачало. З огляду на його довгу, худу, зарослу фізіономію з рідкою борідкою і голосом-меканням на думку спадали карикатурні малоросійські дячки Гоголя. Утім, може, й не було ніякої карикатури, такими вони і були, ці дячки, ще від початку часів, такими дійшли й до наших днів.

І за минулих часів парафіяни ніяковіли через невідповідну зовнішність паламаря, пропонували йому навіть бороду зголити, щоб не ганьбити церкву православну. Однак той відмовлявся, соромився: без бороди обличчя в нього було негарно перекривлене — начебто внаслідок пологової травми.

Але зараз було не до того — втомились і гості, і сам дячок хвилювався так, що ослаб і всівся на лаву, хапаючись за серце правою рукою.

— Що таке? Недобре тобі? — стривожився панотець Михайло.

— Трохи прихопило, — радісно блиснувши очима, відповів дячок, — з радості, мабуть.

— То ти приляж, відпочинь, — дбайливо мовив архістратиг, — нема чого надриватися.

— Куди ж я приляжу? — злякався дячок. — Такі гості дорогі, а раптом ви підете?

— Нікуди ми не підемо, — заспокоїв архістратиг. — Поночіє, хуртовина розігралася. Заночуємо в тебе, якщо ти не проти.

Кілька секунд дячок не міг слова вимовити.

— Я… я не проти? — пробурмотів він. — Та я… Та як я можу бути проти… Та я всім серцем… Бажаю, щоб завжди…

— Ну от і гаразд, — посміхнувся архістратиг. — Де б у тебе закип’ятити чаю?

Захват відобразився на обличчі дячка:

— А чай, панотче, вже готовий. Гарячий… Хоч зараз наливай та пий.

Панотець Михайло задумливо кивнув.

— Наллємо обов’язково, — він подивився на паламаря. — Є в тебе телефон?

— Аякже, — промовив дяк, — без телефону ми тут як без рук. Ведмежий закут, глушина. Обов’язково треба, щоб телефон. Нести чи як?

— Будь ласка, — попрохав його панотець Михайло.

Дяк кинувся до скрині в кутку, накритої церковною парчею, — теж із храму перенесено, заради порятунку від злодіїв і шахраїв — відчинив, здійнявши хмару куряви, став викидати на підлогу пожовклі журнали «Крестьянка» і «Работница» за бозна-який волохатий рік. За ними пішли зламаний годинник, старі молотки, гнуті цвяхи, залізні совки, якісь дощечки, вирізки з газет, смугасті вовняні ганчірки, компаси, вентилятори на ручному ходу та інший мотлох, незрозуміло навіщо збережений досі. Сягнувши майже дна, Антоній урочисто витяг циклопічних розмірів стільниковий телефон, здатний, упавши на голову, покласти на місці коняку. Телефон був навіщось загорнутий у картату ганчірку.

— Ач як ти його ховаєш! — крекнув панотець Михайло. — Як у швейцарському банку…

Смішлива Катя не витримала, пирснула, соромлячись і прикриваючи обличчя рукою. Усміхнувся, задоволений, і сам дяк.

— Аякже, — мовив. — Річ корисна, в будь-який момент може знадобитися.

Панотець Михайло взяв у руки важкий телефон, потицяв у кнопки, приклав до вуха. Апарат мертво мовчав.

— То він у тебе незаряджений чи що? — запитав він.

— А навіщо, панотче? — здивувався паламар. — Кому мені тут телефонувати? Хіба що на той світ. Та звідти, мабуть, самі потурбують…

Панотець Михайло похмуро побарабанив пальцями по телефону.

— Ну а електрика в тебе є, розетка працює?

— Нема електрики, війна все списала, — охоче відповів старий дяк. — Кого тут електрикою гріти, мене, старого пенька?.. Але я нічого, не скаржуся. Свічечки є, дрова, сірники — і добре.

Панотець спохмурнів ще більше.

— А в селі є електрика? Чи там теж війна все списала?

— У селі ніби має бути, — невпевнено сказав Антоній. — Там, як снаряд на лінію впаде, приїжджають електрики, лагодять. Має бути, я думаю.

Архістратиг кивнув кудлатою головою, замислився. Потім зітхнув і підвівся зі стільця.

— Дякую тобі, друже Антонію, за гостинність! — Узяв здивованого дячка за руки, міцно стиснув у своїх. — А нам треба йти.

Паламар занімів з несподіванки, стислося його серце, знову защеміло.

— Як іти, куди? Щойно ж переступили поріг, двох слів не сказали…

— Ти вибач, але справа в нас, дуже важлива справа. Неодмінно треба зателефонувати до Москви, там людина чекає.

— То що ж, як людина? — дячок хвилювався. — Невже не почекає трохи? Тільки-но я повернувся до життя, і ось на тобі. За що таке покарання, Господи? Хоча б до ранку залишіться, оно заметіль…

На Антонія гірко було дивитись: очі були сповнені сліз, борідка труситься. Панотець Михайло мимоволі розчулився.

— Не можемо ми чекати, розумієш? — сказав він, поклавши на плече співрозмовникові міцну руку. — Від нас життя людей залежить… вони загинуть без нас…

— А так ви загинете! — впирався дячок. — Замете вас. Та й як ви підете в село? Там бої були кілька днів поспіль, невідомо, хто там зараз — свої чи наші.

— Мене не чіпатимуть, я особа духовна, — твердо сказав священик.

— Та їм однаково, яка особа, — з гіркотою відповів Антоній. — А якщо вас не чіпатимуть, то до вашої супутниці, сестри Катерини, точно дістануться. Хіба можна дівчині туди, де солдатня колобродить?

Панотець Михайло замислився, дячок дивився на нього з надією. Потім перевів підсліпуваті, неспокійні очі на Катю.

— Хоч ви йому скажіть, не можна так… Це ж справжнє самогубство… Зачекайте до ранку, а вранці я сам піду на розвідку, дізнаюся, що до чого. Мене не чіпатимуть, я місцевий, мене всі знають. А про вас уже майже забули, та й не впізнати вас після божевільні…

Сказав дячок і занімів з переляку — дурницю ляпнув, ще й образливу. Однак панотець Михайло ніби нічого й не помітив. Мовчки дивився у вікно — там мела хурделиця, замітаючи світ до самого краю, надворі вже сутеніло. Ще півгодини, і поглине все зимова чорна ніч, і самого себе не розгледиш у ній, не те що дорогу до села.

— Гаразд, — нарешті мовив священик. — Хай буде по-твоєму. Залишимося ми в тебе на ніч, може, є в цьому якийсь сенс…

Глава 5 Корпорація «Легіон»

Настала все-таки третя година дня, вибило п’ятнадцяту нуль-нуль на кремлівських курантах. Рівно за хвилину до того Юрій Олексійович Субота вийшов із метро «Цвітний бульвар» і став перед знайомим будинком, роздивляючись його, мов уперше. Коштовним камінням сяяв під сонцем сніг, засліплюючи відвиклі очі городянина, підтікали перші несміливі струмки, оголюючи чорний мокрий асфальт… Будинок, наче торт, ніжився в кремових із зеленню тонах, сталеві двері берегли його тендітні нутрощі.

Там усередині, в самому серці, розташовувався колись Інститут практичного сходознавства з його примруженими від азійської муки вчителями та з учнями, у яких усі муки були ще попереду — тони, ключі, ієрогліфи. При вході в інститут, збоку, тулилася симпатична крамничка «Академкнига».

Тепер усе це закінчилося, розчинилося, розквітла натомість буйним цвітом загадкова малина — корпорація «Легіон», куди й прямував заінтригований Субота.

Хтось вирішить, що він повівся неправильно, непослідовно: не хотів іти, а все ж пішов. Соромно, скажуть, отак змінювати рішення. Ну, вчителів навколо повно, усі знають, як треба. Але була все-таки причина, через яку Субота з’явився на призначену годину, і легкодухість тут ні до чого. Уранці після дзвінка вдерлася до нього власниця квартири, зчинила страшенний скандал, вимагала знову платню за житло. Ну хіба не правильно отой Достоєвський закликав кришити бабусь на вермішель? Ледве випровадив її Субота: клявся післязавтра все заплатити, та ще й уперед за місяць. І не можна сказати, щоб брехав — були б гроші, він би й за два місяці вперед віддав. Або придбав би власну квартиру. Але про свою квартиру він міг поки що тільки мріяти, ось і доводилося вгамовувати біснуватих баб обіцянками.

А ті, хто безоглядно судить інших, краще хай почекають із вердиктом. Може, й не збрехав Юрій Олексійович. Може, й чекала на нього в «Легіоні» добре оплачувана робота. В усякому разі, він на це дуже сподівався.

Саме тому Субота і з’явився точно на призначену годину: запізнитися неввічливо, а прийти раніше — несолідно.

Зовнішні двері мали вигляд зовсім неприступний. Сумніваючись, узявся Субота за ручку — не схоже, що тут на когось чекають. Але двері відчинились напрочуд легко: не збрехала, отже, телефонна слухавка, яка призначила йому тут рандеву.

Подумавши трохи, Субота витер-таки ноги об сірий жорсткий килимок, проминув якийсь передпокій і піднявся сходами. Другі, вже внутрішні двері відчинилися навіть раніше, ніж він їх штовхнув. За ними були абияк поштукатурений коридор з наростами вапна на стінах і кам’яні сходи, якими можна було піднятися вгору або взагалі не підніматися.

Субота похмуро роззирнувся. Будинок великий, якщо блукати навмання, бозна-куди може занести безтурботного відвідувача. Настрій його вмить зіпсувався: знову вляпався він у сумнівну історію, на обрії маячили самі лише збитки, жодних перспектив.

Малодушна думка плюнути, обернутися й піти собі геть уже крутилася в голові… аж тут невідомо звідки намалювався поруч із Юрієм Олексійовичем незнайомець напрочуд легковажної зовнішності. Був він лисий і пухкий, скидався на барбоса в райдужних бермудах, жовтій футболці і з вишневим коктейлем у руці. Ніби перенесли його сюди просто з південного пляжу, де він насолоджувався товариством тамтешніх гурій.

— Щось шукаєте? — підозріло поцікавився барбос.

Субота відповідав, що шукає корпорацію «Легіон».

— А вам призначено?

Субота пояснив, що призначено телефоном. Хотів був додати, що він, Субота, відомий журналіст і не звик витрачати час, але стримався.

Барбос вислухав і відправив його сходами на другий поверх — до приймальні. А Субота, перш ніж вирушити, куди було вказано, подякував йому стримано і з гідністю.

— Що я — моя роль маленька. Це все долі-парки тчуть свою пряжу, — відмахнувся барбос і, струснувши тілесами, поплив у коридорну далечінь.

Субота, трохи дивуючись місцевим звичаям: бермуди, коктейлі, долі-парки, — рішуче рушив сходами нагору. Сходи були звичайні, цементні, навіть без килимової доріжки. Проте він би не здивувався ще якійсь екзотиці, однак її не було. Хіба що пройшли повз троє молодиків, усі в чорному, як похоронні агенти. Розмовляли вони неголосно, але палко, Субота легко вловлював окремі фрази:

— Абсолютно хибна херня…

— Старші хлопці сказали…

— Виродки з адміністрації…

— Ні розпилів, ні відкатів?

— Суцільний позитивчик!

Фрази ці, на його погляд, ніяк не були пов’язані, але молодики, схоже, мали іншу думку і чудово один одного розуміли.

Шлях на другий поверх, як здалося Суботі, зайняв несподівано багато часу. А ще його здивувало дике відчуття — ніби він не піднімається вгору, а спускається в безодню. Субота, однак, списав це на жарти вестибулярного апарату, який, як і нерви, у всього людства вічно жартує.

Подолавши останню сходинку, він виявив зліва похмурі чорні двері. Навіть зачинені, вони зяяли, мов паща пекла. Знову схотілося піти звідси, але кляті двері, обладнані хитрим механізмом, повільно і плавно відчинилися перед ним самі.

Тепер іти геть було пізно, та й непристойно. Сповнений наймерзенніших передчуттів, Субота переступив поріг, і його погляду відкрилася звичайнісінька приймальня — неприємно порожня і погано освітлена, як у німому кіно. За кілька кроків від нього стримів конторський стіл. Вікно позаду було щільно завішене чорними шторами, жоден сонячний промінь не потрапляв сюди ззовні. Ліворуч і праворуч від столу були білі двері, абсолютно однакові з вигляду. На лівих красувався «Чорний квадрат» Малевича, на правих — його близнюк, «Чорний прямокутник». Субота ступив ближче, щоб побачити підпис на картині, але чийсь м’який, трохи хрипкуватий голос запобігливо промовив над самісіньким вухом:

— Альфонс Алле, «Битва негрів у глибокій печері глупої ночі».

Субота здригнувся: за секретарським столом, за яким щойно нікого не було, тепер нудився доглянутий юнак із меліруваним волоссям. Невідомо, звідки він узявся, — Субота міг би заприсягтися, що в передпокій ніхто не заходив. Напевне, загадковий секретар ховався під столом, і тільки переконавшись, що Субота не страшний, вибрався назовні.. Припущення, звичайно, страшенно дурне, але нічого розумнішого на думку не спадало.

Між тим молодик, схоже, скучив без співрозмовника.

— От уже ці негри, усе б їм битись у глибокій печері,— інтимно поскаржився він Суботі.— Цілодобово без упину б’ються, хоч і написано «глупої ночі». Не вірте, вдень те саме. Де трудова дисципліна, я вас питаю? І, головне, навіщо, чому ця ідея вбилася їм у голову? Чому б не зупинитися на п’ять хвилин, не розпити пляшечку шаблі? Ось ви, наприклад, любите шаблі? По очах бачу, що любите!

І молодик лукаво погрозив пальчиком. Субота подумки погодився, що випити зараз би не завадило. Але не шаблі, звичайно. Натомість віскі — так, залюбки. Щодо віскі він би не заперечував, особливо при помірному вживанні…

Субота, однак, не встиг розвинути думку про помірне вживання — співрозмовник уже не дивився на нього, а напружено прислухався до чогось.

— Знову, — нарешті промовив він із досадою, піднімаючи палець. — Чуєте?

Субота і справді чув кректання та глуху метушню. Мимоволі глянувши на картину, він здригнувся: пітьма на ній явно ворушилася.

— Знову ці негри, — поскаржився секретар. — І до порядку не закличеш: у разі чого — миттю в печеру… Ні, так працювати неможливо! Доведеться вимагати прибавки до зарплати! Як ви вважаєте, скільки їх там?

— Кого? — ошелешено запитав Субота.

— Та негрів!

Субота знову втупився в картину. Але де там: у такій темряві міг сховатися цілий полк чорношкірих.

— Я гадаю, не менш ніж десять, — почав гаряче міркувати юнак. — Якщо, скажімо, за кожного негра вимагати п’ять відсотків надбавки, то загалом вийде п’ятдесят. А якщо враховувати кризу та інфляцію, хіба я не маю права вимагати подвоєння зарплати, згодні?

— Мені взагалі призначено, — похмуро мовив Субота. Нескінченна розмова про негрів почала його дратувати, та й печінка озвалася ні з того ні з сього, у роті з’явився мідний присмак. — Може, мені зайти пізніше?

— Ах, тисяча вибачень! Я затримую вас! — зніяковів секретар. — Це все через цих французів з їхнім колоніалізмом. Запхали б у печеру японців, ті принаймні не б’ються… Утім, я з цим Алле потім сам поговорю. А вас чекають, і то з нетерпінням!

— Невже з нетерпінням? — недовірливо посміхнувся Субота.

— Саме так, з нетерпінням, змучилися вже… Адже це вам ми сьогодні вранці телефонували, так? Готовий заставитися на всіх негрів, скільки їх є, що ви не хто інший, як Юрій Олексійович Субота.

Суботі нічого не залишалося, як визнати очевидне.

— Ну от і чудово! — зрадів юнак. — Прошу почекати секунду, я доповім.

Балакучий юнак підвівся з-за столу, і Субота обімлів. Під суворим сірим піджаком у секретаря виявилася спідниця до колін, а нижче — жіночі ноги незвичайної краси і стрункості. Відразу стало ясно, як страшенно весь цей час помилявся Субота. Перед ним був не хлопець, а дівчина. Тепер він розгледів і маленькі діамантові сережки, немов уживлені в мочки вух, і легкі сині тіні на повіках, і навіть бліду, ледь помітну помаду на м’яких губах. Уся фігура секретарки навіювала спокусу.

Чарівно всміхнувшись, вона розтанула за правими дверима. Субота ж залишився в приймальні — розмірковувати про дивні трансформації людської природи…

Отямився він через галас у коридорі. Він повернув голову і побачив, як повз двері ведуть під руки закривавленого чоловіка. Той ішов ледь пересуваючи ноги, а конвоювали його недавні сперечальники в чорному — двоє з трьох. Субота здригнувся.

«Що за чортівня? Що тут коїться?!» — він не міг відірвати очей від моторошного видовища.

Один із конвоїрів помітив чужинця і поспіхом причинив двері, але закривавлений таки встиг кинути на Суботу дикий погляд. У погляді цьому був безмірний відчай і німий заклик про допомогу. І хоча обличчя чоловіка спухло й посиніло від побоїв, Субота все ж упізнав його: це був відомий політик, депутат — зовсім нещодавно його показували по телевізору, він протягував якийсь безглуздий законопроект.

Несамохіть Субота ступив був до виходу, але тут у приймальні з’явилася секретарка. Підозріло глипнувши на Суботу, вона зиркнула в бік коридора. Але двері вже зачинилися. Секретарка суворо кивнула Суботі й сказала:

— Хіліарх[3] чекає на вас.

Субота на мить заціпенів. Хіліарх? Який ще в біса хіліарх, що вона має на увазі — посада, ім’я, ще щось? Що за маячня? Натякають вони чи просто знущаються?..

Роздратований далі нікуди, Субота увійшов.

Кабінет лежав перед ним, як волейбольний майданчик. Біля дальшої стіни сірим надгробком височів стіл із кріслом. До головного столу тулився другий, для нарад, — довгий, як бігова доріжка. Біля стін стояли шафи з книжками — грубими, похмурими, шорсткими від часу.

Незважаючи на холод за вікном, тут була спека. Але якась негарна, неправильна, зовсім не така, як від батареї чи обігрівача. Жар був не зовні, а десь усередині самого Суботи, немов раптом спалахнула в кістках лихоманка.

Коли з’явився гість, власник кабінету підвівся з крісла. Таємничий хіліарх виявився струнким, горбоносим, із довгастим кінським обличчям, на додачу до всього кульгавим. Рухався він стрімко, незважаючи на те що помітно тягнув ногу, і за кілька секунд перетнув увесь кабінет. Тепер він стояв, дивлячись просто в обличчя Суботі, і той не спромігся відвести очі.

Від хіліарха йшло відчуття витонченої елегантності. Чи то від добре пошитого сірого костюма, чи то від зверхньої манери тримати кінську голову, чи то від чогось іншого, зовсім невловного, — важко сказати. У першу хвилину Суботі здалося, що він десь бачив його, точно бачив. І почуття це зростало з кожною секундою.

— Доброго дня, чарівний Юрію Олексійовичу! — мовив кульгавий глибоким баритоном, боляче стиснувши його руку відразу обома долонями — твердими й холодними.

— Доброго дня… — похмуро відповів Субота. — Хоча, гадаю, чарівність мою ви дуже перебільшуєте.

Хіліарх на це злегка посміхнувся, але очі його не засміялися: продовжували свердлити гостя. Дивні це були очі: таких Субота раніше жодного разу не бачив. У білки немов чорнил додали, райдужна багряна, а зіниці, навпаки, сталевого відтінку. Але не це вразило Суботу. Очі ці, чорно-багряні, страшні, сповнені були стражданням і мукою.

«Та він хворий, — раптом осяяло Суботу, — і то тяжко хворий!»

Власник кабінету, без сумніву, прочитав цей здогад у його очах. Обличчя його здригнулося. Він через силу торкнувся власного чола крижаною рукою і тепер дивився вже абсолютно спокійно — весело й люб’язно.

Підкоряючись жесту господаря, Субота присів за стіл для переговорів.

— Отже, Юрію Олексійовичу, ми давно за вами спостерігаємо, — прихильно почав хіліарх.

Заява ця дуже не сподобалася Суботі. Та й кому, вибачте, таке сподобається? Спостерігають вони… З якого дива і на якій підставі? Що він такого зробив, щоб за ним спостерігали, та й хто вони взагалі такі, ці «ми»?

Хіліарх тут же схаменувся, ніби й ці його думки прочитав:

— Зрозуміло, я маю на увазі лише вашу творчість, нічого більшого… Тільки за нею ми й спостерігаємо. П’єси, сценарії, дитячі книжки, статті, есе — адже ви дуже плідний і талановитий автор.

Субота злегка нахилив голову. Зрозуміти це можна було і як подяку за комплімент, і як стриману згоду з думкою співрозмовника. З цими хіліархами по-іншому не можна. Дай їм палець — усю руку відхоплять.

Але з дальшої розмови вималювалося таке, що навіть бувалий у бувальцях Субота здивувався. Їм, бачте, дуже припав до душі останній його опус — той, про архангела, який він почав публікувати в Мережі. Цікаво, як виникла в автора ця ідея? Ах, наснилася… Чудово! У такому разі корпорація «Легіон» готова замовити авторові цілу книжку про цього самого архангела… Зрозуміло, за гідний гонорар.

Власник кабінету взяв зі столу аркуш і золотим пером накреслив на ньому суму… В очах Суботи замерехтіло від нулів.

— Це в рублях? — уточнив він про всяк випадок, тому що це цілком могла бути яка-небудь нікудишня валюта — наприклад, японські єни або навіть вірменські драми, тож питання треба було ставити з ходу.

Хіліарх усміхнувся.

— Ображаєте, пане Субота, ми ж не босяки які-небудь. Усе — у найтвердішій валюті, яку тільки можна уявити. Може, не надто патріотично, зате солідно. А ви можете додати до цифри будь-який знак — долара, євро, фунта стерлінгів. Ставте, ставте, не соромтеся!

Субота ще раз глянув на цифру. Вона вже не мерехтіла, але від цього не стала менш приголомшливою. В уяві його раптом постав закривавлений депутат, він хитався, ледь тримаючись на ногах, благально ворушив губами… За що такі гроші? Він же не Стівен Кінг… А якщо книга не розійдеться?

Кульгавий поблажливо всміхнувся.

— Дарма турбуєтеся. Книжка ваша стане бестселером. Ну а якщо навіть і ні, це зовсім неважливо. Ми — заможна установа… так, і то дуже. І нас тут хвилює не вигода, а істина. Власне, за істину ми й платимо. То вас улаштовує ціна питання?

Авжеж, улаштовує. Та що там улаштовує: Субота навіть думки не припускав, що за книжку можуть заплатити гроші, та ще й такі.

Щоправда, корпорація мала одну умову: він, Субота, не має нічого вигадувати, оповідь має бути документальною. Це його вразило.

— Тобто як? Роман про архангела — і все геть документальне?

— Так, а як інакше?

— Отже, нічого не вигадувати, ані слова?

— Вигадати будь-який дурень може, — власник кабінету твердо наполягав на своєму.

— Але звідки ж брати інформацію? — розгубився Субота.

— Сни! — дивний співрозмовник звів палець до стелі.— Ви будете бачити сни, записувати їх і тут же передавати нам. А пізніше ми… гм… опублікуємо все це належним накладом.

Суботу ця умова приголомшила не менше, ніж запропонована сума.

— Але ж це така… е-е… тендітна матерія… А якщо мені взагалі нічого ніколи не насниться?

— О, щодо цього не турбуйтеся. Якщо сни почалися, нікуди вони не дінуться — закон збереження, так би мовити, Ломоносова — Лавуазьє. А ваше діло — просто записувати і своєчасно передавати нам. Ну що, по руках?

Субота мовчав, розмірковуючи… У житті йому доводилося переживати найрізноманітніші почуття: злість, любов, гнів, біль, розчарування і багато іншого, чого й не згадаєш. І тільки почуття страху практично не відвідувало його. Натомість зараз йому раптом зробилося страшно і з кожною секундою ставало все страшніше. У скронях гупала кров, негри плуталися з депутатами, хмільні барбоси пливли вдалину, секретарка в приймальні трансформувалася то в молодика, то в русалку. На його чолі виступив холодний піт.

— Про що ви думаєте? — раптом суворо запитав кульгавий. — Про що тут узагалі думати?

Субота ковтнув, губи заворушилися самі собою.

— Я не розумію… Тут якийсь підступ, — насилу вимовив він.

Кульгавий подивився на нього похмуро, майже з огидою.

— Ну а вам яка різниця? — неприязно кинув він. — Беріть гроші й робіть свою справу, інше вас не стосується.

Субота насилу витримав і цей тон, і погляд. Він мовчав. Мовчав і власник кабінету, на обличчі його було крижане невдоволення. Нарешті Субота запитав, не дивлячись на співрозмовника:

— Я маю вибір? Можу відмовитися?

Той знизав плечима.

— Ми нікого не змушуємо.

— І мені нічого за це не буде? — не вгамовувався Субота.

Він прекрасно знав усіх цих бізнесменів: на кожне питання слід отримати чітку, недвозначну відповідь, нічого не можна додумувати самому. Потім скажуть: ми не примушуємо, але залишаємо за собою право покарати за відмову від співпраці… А якщо сни не будуть снитись? А якщо їм не сподобається те, що він там побачить? Ні, так просто погоджуватися не можна!

— То мені нічого не буде за відмову? — продовжував наполягати Субота.

Господар блиснув очима, обличчя його закам’яніло.

— Не розумію ваших натяків, — сухо промовив він. — Прошу висловлюватися чіткіше.

— Чіткіше — то чіткіше, — Субота розлютився. — Дозвольте спитати, чому ваша корпорація називається «Легіон»?

— Ах, ось воно що… — кульгавий був роздратований. — Любите серіали? Усі ці небилиці про ангелів, демонів і домогосподарок? Думаєте, що потрапили в якусь пекельну канцелярію. Що ось-ось відчиняться двері, увійде армія демонів під проводом князя Асмодея, і…

Тут двері справді відчинились. Але в кабінет ступило не воїнство пекла, а один-єдиний чоловік, аж ніяк не схожий на демона. Більше того — цей чоловік був знайомий Суботі, він його миттю впізнав. І не дивно: перед ними стояв той самий дивовижний барбос у бермудах з першого поверху. Щоправда, при ньому не було вже ані вина, ані бермудів, а вбраний він був у просторий світлий піджак і легкі брюки в смужку.

Барбос усміхнувся з надзвичайною приємністю і схилив голову набік, незмигно дивлячись пташиним оком і на Суботу, і на власника кабінету.

— Що тобі, Леонарде? — невдоволено поцікавився хіліарх.

Леонард, як з’ясувалося, приніс постійну перепустку для Суботи. Хоча навіщо потрібна перепустка в установу, яку ніхто не охороняє, було абсолютно незрозуміло.

— Зачекай із перепусткою, — відповів хіліарх невдоволено, — пан Субота вагається.

Вираз обличчя в Леонарда змінився, він обернувся до Суботи й заговорив з ним надзвичайно серйозно.

— Дорогий Юрію Олексійовичу, я бачу, ви не зовсім зрозуміли, з ким розмовляєте. Маю честь представити вам нашого хіліарха, проконсула, трибуна і незмінного вождя — пана Томаса Вольфовича Геніуса-Лоцмана… І до того ж, хоч про це й не прийнято казати, князя.

— Світу цього? — похмуро пожартував Субота.

Жарт цей чомусь не видався смішним ні Леонарду, ні самому князеві. Вони перезирнулися, князь скривився:

— Світу цього? Ну, ні, мабуть, не так широко. Хоча все залежить… — він трохи подумав, подивився на Леонарда, — від того, що вважати світом. Щодо нашої корпорації — це, вважаю, більш-менш справедливо. Утім, навіщо це все? Пан Субота все одно не бажає співпрацювати.

— Цього просто не може бути, — не повірив Леонард. — Немає такої людини, яка б вам відмовила… До того ж це далеко не безкоштовно. Хороші, навіть дуже, грошики…

— Юрій Олексійович уже в курсі,— сухо зауважив князь. — Але його нічим не проймеш.

Леонард розгубився остаточно, навіть щоки його безпорадно обвисли. Він із жахом дивився на Суботу:

— Ви це серйозно? Відмовляєтесь?

— Я не відмовляюсь, — проскрипів Субота. — Але я хотів би знати, чим ризикую…

Глава 6 Ввічливі люди

Скінчилася заметіль… Недовго повисіла в повітрі та й упала заметами — білими, горбатими, лисими — просто посеред Маринівки. Тим часом Маринівка, яка цілу добу ховалася в імлі, проясніла нарешті, згадавши про свою місію прикордонно-пропускного пункту. Тепер вона короткозоро дивилася вдалечінь, у порожнечу, а якщо хтось під’їжджав, зустрічала зі страшнуватим кокетством вокзальної повії — під залатаним асфальтом і сніговою мрякою мимоволі проступали рани й виразки війни.

Сам пропускний пункт побитий гаубицями й мінометами, зритий прямими влученнями. Перед шлагбаумом і відразу за ним тупцяють плямисті ополченці без погонів, але з автоматами, витріщаються на машини, що під’їжджають. На обличчях — похмура нудьга, прилипла, як лишай, не віддерти. Зрідка лише пожвавлюються в нападах страшнуватих веселощів, а спитайся, з чого радіють, не дадуть відповіді: смерть блукає навколо… Блукає, зирить, шкіриться, але не чіпає іржавим кігтем — поки що. Тому-то й грає в солдатах дурна радість, організм радіє кожною клітиною — як, буває, в морзі граються прозектори: ти здох сьогодні, а я — ніколи.

Були, втім, тут і такі, хто не радів і не злостився, а сухо й діловито, як і належить людині військовій, ніс свою службу. Нехай навіть не було в них на плечах зірчастих погонів, але всі пам’ятали присягу, кожен знав своє місце і розумів, де кінчається своя воля і починається товариш майор.

Допущений до цього знання був також контрактник Василь Кураєв, який сидів зараз у терміналі. Кам’яним задом устромився в стілець, розпухлими з холоду червоними пальцями тицяв у планшет, зубрив за електронним підручником В. С. Калашника українські слова:

— Це діло… Це не діло… Найкращий…

На стіні гриміло радіо, не давало зосередитися. Пісня, головне, була якась дебільна: начебто й армійська, і бадьорим басом, як належить, але слова лізли дикі, немовби зі сміху:

Узяти б зараз цей приймач та мордою об стіл, замріявся Кураєв. Але не можна — сам товариш майор, Терпилін Ігор Іванович, слухає. Подобається йому, видно, інакше б давно сам об стіл угатив. А він — нічого, сидить, салатиком напихається, всім задоволений. Доведеться терпіти — хоч вони й без погонів тут усі, але субординацію ніхто не відміняв. Навіть суворіше тепер — усе ж таки воюємо…

Василь зітхнув, опустив погляд у планшет, знову забубонів упівголоса:

— Це… діло… це не діло… Найкращий…

Нарешті не витримав, підняв важку стрижену голову, подивився на майора.

— Проста мова… На російську схожа.

— Та вона ж і є російська, — сказав Терпилін, і крізь його кам’яні зуби мляво глянув бурий шматочок огірка. — Російська, тільки попсована зі злості до нашої православної людини.

— Тут сказано, що з давньоруської походить, — невпевнено зауважив Василь.

— Ось, а я ж про що, — майор колупнув у зубі, й огірок кудись зник. — Ти класиків почитай, що пишуть. «Білу гвардію», наприклад. Нема, каже, такої мови, української. Нема і не було.

— Це хто ж таке сказав? — здивувався Василь. — Лев Толстой чи що?

— Не Лев, а Булгаков. Теж класик. А класик дарма пургу не гнатиме. Чи ти проти класики, га?

Ні, проти класики Василь нічого не мав. Але, незважаючи на її авторитет, не вгамовувався, проста майорська картина світу ніяк не лізла в голову. Щось непокоїло, турбувало, мучило…

— Сказано, що від давньоруської пішли три мови: українська, білоруська й російська, — похмуро пробурчав Василь, косуючи в планшет.

А навіщо — незрозуміло. Будь-який дурень знає, що в армії з начальством сперечатися — тільки неприємності на дупу матимеш. Ось і має: став Терпилін потроху заводитися, на щоках спалахнули червоні плями, як від грубки.

— Та хоч би й пішли — далі що? — майор аж голос підвищив. — На хріна ти взагалі її вчиш, цю фашистську мову?

— З місцевими спілкуватися, — відповів Василь, очей, однак, не підводячи. — Щоб розуміли…

— Вони й так розуміють, — майор поволі звірів. — А хто не розуміє, тому даси чергу над головою — і відразу все як на долоні. Автомат Калашникова модернізований — найкращий перекладач, перевірено часом!

— глузувало зі стіни радіо.

Кураєва охопило собаче роздратування. До чого тут ангели, нащо, який стосунок вони мають до військово-політичної підготовки та ситуації на фронтах? Але не було на те відповіді, тож Василь плюнув і знову похмуро втупився в підручник. Не сказати, щоб мова жидобандерівська була йому зовсім чужа: у дитинстві нею розповідали анекдоти. «Самопер попер до мордописні», «мені усе до сраки», — та інше такого ж кшталту. З вигляду нічого особливого, але якось не вчиться, пролітає, як вітер.

Хоч там що було причиною наполегливого опору мови — чи сам Василь, тупий до хохляцької говірки, чи хибна методика, — але слова, які він читав, не вкладалися в голові. Замість них спливали якась загадкова «слухавка», підозріла «штрикавка» і, нарешті, підступний «чахлик невмирущий». Що за чахлик, куди його пристебнути, навіщо — невідомо.

Василь знову, вже втретє втупив стомлені очі в планшет, заворушив губами. Літерки повзли дрібні, огидні, чужі, і, що найгірше, було їх дуже багато. «Многа букаф, — невідомо чому згадалася мережева мова „падонків“, вона ж олбанська. — Нє асіліл… Аффтар, випий йаду… Аццкій сотона… Пацтолом».

Літер справді було так багато, що брав сумнів: а чи можна взагалі її подужати, цю українську, хоч вона всього лише попсована російська? Адже не просто так попсована — спеціально, через злість, через ненависть до слов’ян. Проте тут Василь засумнівався: укри теж ніби як слов’яни… А якщо так, то хто до кого ненавистю палає — оце питання? І спробуй щось зрозумій у всьому цьому без ста, а краще б двохсот грамів фронтових…

У двері без стуку забіг ополченець із місцевих, щелепа його стрибала, обличчя було сірим.

— Товаришу майоре, до-до-до вас!..

Додокання урвалося. Рішуча рука відсторонила ополченця, а в двері квадратно вступив середнього зросту офіцер років сорока п’яти з міцним, дуже скошеним назад чолом, як у бульдога, і неприємним важким поглядом. Василь іще тільки скошував очі на погони, навіть не уявляючи масштабів лиха, а майор уже схопився, виструнчився, гаркнув хвацько:

— Доброго здоров’я, товаришу генерал-лейтенанте!

«Ось тому він і майор, а ти все життя в сержантах проходиш», — дорікнув собі Василь, теж витягнувшись і вирячивши очі, як і належить за статутом.

— Здорові, диво-богатирі,— незрозуміло до кого звертаючись, сказав генерал, глипнув швидким оком по хаті й окремо — по морді Кураєва, застиглого у службовому завзятті. Слідом немов із повітря виткався ще один — довготелесий, у чині підполковника, — мабуть, ад’ютант. Просочився тихо, непомітно розташувався збоку і трохи позаду: чи то ангел-охоронець, чи то навпаки. Якщо начальник скидався на кремезного пса, то цей — на хитрого, вишкіреного в усмішці лиса.

— Генерал-лейтенант Супрун, — неголосно, але вагомо представив підполковник начальство.

Супрун простяг руку майорові, кивнув підборіддям у бік сержанта, присів на стілець, розставив ноги, примружив око і став дивитися — холодно і якось із жовтизною. Секунди плинули в повній тиші, навіть радіо заткнулося.

«Що за генерал такий? — гадав Василь. — Інспекція чи що? Чи так, дорогою, у своїх справах?»

Але сам генерал швидко розвіяв усі сумніви. Виявилося — ні, не дорогою, а саме до них.

— Вільно, — процідив він крізь бульдожу щелепу. — Про мій візит попереджені?

— Так точно, спецзв’язком, товаришу генерал-лейтенанте! — відрапортував Терпилін.

— Чудово. Сержанте, вільний.

Василь, залишивши планшет на столі, подався на вихід, насилу стримуючись, щоб не врізати стройовим. Проминув коридор, не чуючи ніг, опинився надворі.

Лише там, на свіжому повітрі, трохи відітхнув, витер холодний піт. Стояв, дивився на себе ніби збоку, нічого не міг зрозуміти. Що це було, чого він так злякався? Ну, генерал, але що йому до того? Далі фронту, за приказкою, все одно не пошлють. Однак було в цих несподіваних гостях щось неправильне, моторошне. Зараз хотілось одного — бути від них подалі… та хоч би й на передовій.

Василь витяг цигарку, не з першого разу запалив, руки тремтіли… Цигарка гасла, смерділа чужим, незнайомим запахом. Страх розчинявся, йшов помалу, на зміну з’явилася звична армійська злість. Дати б зараз комусь у зуби, а то й з автомата вгатити…

Кураєв глянув на дорогу, побачив, як шлагбаум пропустив легковик із білими брудними ганчірками на дзеркалах. Тут усі так їздили, від обстрілів береглися. За легковиком на холостому ходу, економлячи бензин, підповз автобус. Василь цей автобус знав: «Москва — Донецьк», за кермом — знайомий водій, у якого завжди можна розжитися пачкою-двома пристойних сигарет «Парламент» там чи «Вінстон». Звичайно, навар на цьому ділі водила мав солідний — приблизно один до трьох. Ну та нема питань, гроші підвозили справно. Росіяни на війну податків не шкодували, тим більше, на святу справу — братам-українцям мізки вправити, а генерали якщо й крали, то здебільшого в тилах. Швидко зметикували: справа серйозна, раптом щось станеться, чикатися ніхто не буде, погони з плечей, трибунал, та й по всьому. Ну, може, не трибунал, але великі неприємності. Тож і на сигарети вистачало, і на інше.

Василь рушив до автобуса — перекинутися слівцем із водієм. Але його випередили. Усередину полізли двоє з місцевих ополченців, покрутилися там з хвилину і витягли якогось літнього, лисого, в окулярах, зовнішності аж ніяк не військової. Той не пручався, однак вели його жорстко, чітко до терміналу, де зараз розводили секретні розмови майор з генералом. Вели швидко, підганяли, та так, що чолов’яга в окулярах мимоволі спотикався. Секунда-дві — і заштовхали б усередину, але тут з автобуса випав старий у брудно-жовтому ватнику на голе тіло, потрюхикав слідом, закричав гнівно, з натугою:

— Куди? Не смійте! Немає паспорта?.. Вкрали! Ручуся! Як за самого себе… Відпустити!.. Негайно… Фронтовий товариш… Хай живе наша радянська батьківщина!

Кістлявими ручиськами вчепився він в ополченців, хотів зупинити, плутався в ногах. Одному конвоїру це набридло, він коротко тицьнув старого ліктем у ніс, відправив на землю. Той полежав секунду, підвівся на ліктях, замотав головою, замукав здивовано, відпльовуючись кров’ю, — та лягала нерівними згустками на білий сніг.

А чолов’ягу мовчки заштовхнули просто в двері. Перед тим як зникнути, він устиг кинути на Василя дивний погляд — розгублений і гнівний.

Від цього погляду спалахнув у грудях сержанта вогонь, стало гаряче й неспокійно. Може, звісно, погляд тут узагалі ні до чого — просто печія від учорашніх біляшів на прогірклій олії. Кухар, сука, економить, тижнями олію не міняє… Але печія та була дивна — Василеві тут же захотілося кудись бігти, щось пояснювати…

Не знаючи, однак, куди й навіщо, він просто пішов слідом за ополченцями та заарештованим чоловіком. Однак, увійшовши всередину, зрозумів, що спізнився. Двері в кабінет майора були зачинені, звідти долинали невиразні голоси. Василь зміг розібрати тільки «документи», «шпигун» і «за законами воєнного часу…».

У цих словах не було нічого доброго. Він хотів послухати ще, але не вийшло — у дверях стирчав на посту ополченець Вадя. Ополченця цього Кураєв знав: він був не місцевий і не контрактник, як Кураєв, а строковик зі споротими погонами, «відпускник», як їх тут називали. Незважаючи на це, Вадя був хлопець тямущий, не дурний, статут знав. Такого на кривій козі не об’їдеш, під такого потрібний особливий транспорт. Хоча спробувати було варто, за це не б’ють морду.

З іншого боку, якщо «відпускника» поставили охороняти двері, справа, мабуть, серйозна, — продовжував розмірковувати сержант. І не треба бути дуже розумним, щоб зрозуміти. Що тут міг забути товариш генерал-лейтенант, навіщо він, падло, припхався? Щось не схожий він на бойового офіцера, а саме на шакала з Головного розвідувального управління. Яким, судячи з усього, і є. Але якщо приїхав справжній генерал, то й справа, певно, особливої важливості. А отже, слово «шпигун», яке тут пролунало, не випадково мовлене…

На цьому й відвалити б сержантові, не пхати свого кирпатого носа у військову таємницю, поки не звинуватили в шпигунстві. Але хочете вірте, хочете ні, не міг він відвалити, ноги не несли. У грудях пекло, тягло відіпхнути вартового, незважаючи на автомат і посадовий злочин…

Тут двері самі прочинилися, визирнув майор, помітив Василя.

— А, ти тут, — сказав. — Чудово. Супроводиш заарештованого.

Василь здригнувся. На польовому жаргоні «супроводити» означало — розстріляти. Вивести в чисте поле, поставити обличчям до обрію і шльопнути. Причому чисто, ніби шалена куля людину дістала — хіба мало їх навколо літає.

Майор нетерпляче кивнув, і Василь зайшов у кабінет. Там був уже знайомий краєвид: двоє штабних — генерал і підполковник. Ще до них додався лисий і очкастий на стільці — вже в наручниках, погляд пронизливий і тривожний. Щось відчував очкастий, чогось боявся, але зовсім не того, про що подумав був Кураєв. Не смерті, цей страх сержант добре знав. Тоді чого?

Товариш генерал теж глянув на сержанта, перевів очі на майора, підняв брови запитливо.

«Надійний, — самими очима відповів майор. — З най-най…»

Це була щира правда. На совісті в Кураєва до того моменту був не один, кого він чисто шльопнув. Та й не на совісті. Совість його не турбувала, тому що завжди все обставлялося правильно й розумно. Начальство давало наказ, підлеглий виконував. І сам процес проходив швидко — начебто ведуть під конвоєм, тут раз — і нема його. Деінде ополченці полюбляють повиставлятися, «вирок» зачитують, тягнуть. Але приємного все одно мало, звичайно.

Тут, головне, ніяких військових злочинів. Присяга, контракт, служба батьківщині. І не легше, ніж на передовій. Там ворог, у нього зброя. Або ти його, або він тебе. А коли він, голий і босий, під твоєю владою, та ще й дивиться жалібно: куди, мовляв, мене? — тут, чесно кажучи, потрібні і стійкість, і морально-вольові якості.

Генерал Супрун ще раз оглянув бравого сержанта, промовив неголосно до майора:

— На пару слів.

Усі троє вийшли з кабінету, двері за собою причинили. Василь стояв, намагаючись не дивитися на лисого, в голові крутилася одна думка: «За що його? За що?» До думки цієї чомусь домішувалося притаманне йому почуття сорому й туги, навіть у ногах з’явилася якась слабкість.

Раптом лисий заговорив швидко, діловито.

— Сержанте, тебе як звати?

— Василь Кураєв, — чомусь підтягнувшись, відповів сержант, хоч ніде й не сказано, що заарештованим треба доповідати такі речі і взагалі вести з ними будь-які розмови. Тим більше з такими, яких підозрюють у шпигунстві.

— Чудово. А мене — Рубінштейн Іван Іванович.

— Рубінштейн? — слабким голосом перепитав сержант. — 3 євреїв чи що?

Той тільки скривився, але законних сумнівів не спростував.

— У мене, — каже, — в кишені мобільник. Прошу — візьми його собі. На нього мають зателефонувати…

— Вас шльопнути хочуть, — перебив Кураєв, хоча за такі слова його самого, напевне, чекала б не догана, а натуральний трибунал.

— Знаю, — нетерпляче кивнув загадковий співрозмовник, — тому й прошу. Дзвінок дуже важливий, його не можна пропустити. А я, сам розумієш, найближчим часом буду поза зоною досяжності.

— Та ви що, громадянине Рубінштейн, який ще дзвінок?! — Кураєв несподівано для себе розхвилювався. — Вас зараз розстріляють, ви хоч це розумієте?

Рубінштейн знову кивнув, і знову нетерпляче. Хоча нетерпіння його зрозуміти можна: кінець зовсім близько.

— За мене не турбуйся, є речі важливіші,— промовив Рубінштейн. — Твоє завдання: щойно зателефонують, зустріти цю людину і доставити куди скаже, цілим і неушкодженим. Зрозумів, Василю: цілим і неушкодженим? Це дуже важливо, солдате, надзвичайно важливо…

Заарештований ніби вп’явся в очі сержанта, палив очима-лазерами з-під окулярів. І Василь раптом усвідомив, що насправді дуже важливо відповісти на дзвінок, набагато важливіше за все, що коли-небудь було в його житті. Важливіше навіть за те, що дуже скоро сам Рубінштейн ляже на сніг із кривавою діркою в грудях, закотивши в порожні небеса скляний погляд.

Василь, нічого більше не питаючи, підійшов до Рубінштейна, порився в кишені, витяг старенький мобільних. Ледве встиг заховати — у кабінет зайшли майор, генерал Супрун і його ад’ютант. Генерал із підозрою глянув на арештованого, потім на сержанта. Запитав:

— Говорив щось?

Василь із жахом зрозумів, що збрехати генералові не зможе, просто не посміє. Але тут його наче хто в спину штовхнув, і язик сам, без його участі, браво відрапортував:

— Ні, товаришу генерале!

— Що, навіть не намагався? — здивувався Супрун.

— Так точно, намагався. Усі спроби були рішуче припинені…

— Молодець, хвалю, — кивнув Супрун, хоча й прозвучала в його голосі тінь сумніву.

Рубінштейна підняли, як був, у наручниках, і повели надвір. Конвоював його Василь, іззаду тупцяли, діючи на нерви, генерал з ад’ютантом.

Сержант повів засудженого на задній двір і далі — до невеличкої улоговини.

Там, під прикриттям лісосмуги, була в нього затишна місцина — пристріляна, тиха, хоч матір рідну туди вкладай. Дно лощини було присипане снігом, неподалік у снігу стояли невисокі, нещодавно висаджені клени та вільха. Серед голого степу місце те здавалося теплим, домашнім, немов спеціально прихованим від мінливості війни.

Кураєв навмисне обрав найдовший шлях: усе сподівався, що відстане кляте начальство. У нього самого вже визрів план: не вбивати Рубінштейна, нізащо не вбивати, незважаючи на лисину та єврейське походження. Відвести до виярку, дати чергу в повітря, а самого відпустити — нехай котиться на всі чотири. Якщо судилося йому — то піде, а як ні — то він, Кураєв, не винен. «Не винен я в крові праведника цього!» — згадалося йому казна-звідки — чи то з уроків православ’я в школі, а чи, навпаки, з церкви, куди його хлопчиком водила бабуся. Як у воду дивилася стара, гріхів на його вік випало чимало…

Але гріхи гріхами, а план зривався. Попереду не озираючись ішов Рубінштейн — руки скуті. Ззаду напирали Супрун з ад’ютантом. Не схоже було, що відстануть, швидше навпаки. Так і дійдуть разом просто до лощини, дочекаються пострілу, може, ще й копнуть бездиханне тіло для перевірки, вони, звірюки, такі. У ГРУ тільки такі й служать.

Нарешті Василь не витерпів, повернув голову, скосив очі. І побачив уже зовсім нерадісне: метрів за десять позаду, за генералом, тупотіли ще двоє «відпускників» з автоматами. Василь здригнувся, думки погані зароїлись. А цим що тут треба? Чи думають, що його одного не вистачить уколошкати чолов’ягу, хай би був він самим Джеймсом Бондом? Може, начальство перестало довіряти? Чи спершу він цього Рубінштейна вколошкає, а потім і його самого — для секретності? Ех, сержанте, невчасно ти повернувся, даремно трапився майорові на очі. Розстрільними справами не ти один займався, могли б когось іншого взяти. А тепер що? Зі святими упокій чи ще ні?

Можна, звісно, розвернутися, однією чергою скосити всіх чотирьох — і «відпускників», і офіцерів. Ну а потім? Бігти з цим, в окулярах, на руках? Куди, я вас питаю? До укропів чи що, де правосеки звірствують, а вже російського солдата точно не пожаліють… Чи через кордон, додому махнути? Та куди там! Пішки далеко не підеш, вертольоти піднімуть, наздоженуть із собаками — і амінь. Добре, якщо на місці шльопнуть, а то доставлять в особливий відділ, стануть душити «слоником» та за причандали підвішувати…

Але як бути? Не хочеться молодим від рук своїх гинути. І за що? За вірність? За зразкове виконання військового обов’язку? Добре Рубінштейну, хоча б знає, за що помирає. А він тут до чого?

Нерви в Кураєва натяглися, як струна, що ось-ось лусне.

На щастя, раптово прийшла рятівна думка: не погнали б строковиків його розстрілювати, таку справу тільки контрактникам можна довірити, або, на зовсім крайній випадок, — самим офіцерам.

У відповідь на цю думку, цілком слушну, виткнулася друга — гірша. А може, не строковики його шльопнути мусять, а самі заїжджі генерал і підполковник? У них там, у ГРУ, і не такі штуки відколюють. Але якщо так, то, знову ж таки, питання: навіщо знадобилися солдати-строковики? Чи їх теж усіх до ноги?..

Зовсім заплутався сержант, плюнув і вирішив — хай там як, а вбивати своїх же, пацанів жовторотих, не стане. Досить із нього і Рубінштейна, якому він чомусь співчував зараз, як рідному.

Так і не помітив Кураєв, як опинилися на місці. Рубінштейн оглянув балку, з розумінням став просто на краю, щоб зручніше падати, почимчикував, приминаючи сніг. Черевички його, чорної шкіри, міські, зовсім не годилися для степу. Зимно лежати в таких, нехай навіть і вбитому, аж доки притрусить сніжком, укривши від лютого степового вітру. А вже якщо тільки поранити, то й зовсім відморозиш ноги…

Немов прочитавши ці думки — проти присяги й статуту, — підполковник підійшов до сержанта ззаду, нахилився до вуха, дихнув гнилизною, сказав:

— У голову бий, боєць.

— Навіщо в голову? — не зрозумів сержант. — У серце краще, акуратніше.

— Сказано в голову, отже — в голову, — не змінюючи виразу на лисячій морді, повторив ад’ютант. — Чи сам хочеш поруч прилягти?

Ох, недарма вони йому відразу не сподобалися. Ясна річ, звичайний контрактник або, наприклад, офіцер теж далеко не святі. Але все ж таки з ГРУшниками їм не зрівнятися, ці на світ лише й народилися, щоб живцем людей жерти…

Рубінштейн, схоже, теж почув, обернувся на голоси. Але з підполковником скандалити не став, одразу до головного звернувся.

— Ну й сволота ж ти, товаришу генерал-лейтенанте, — промовив Рубінштейн із люттю, дивовижною для такого непоказного суб’єкта. — Я тебе офіційно попереджаю: це вам так не минеться!

Тут Кураєв міг би присягнутися: страшний Супрун раптом злякався. Позадкував злегка, зблідла бульдожа морда.

— А що я? — знизав він плечима, голос раптом зазвучав тоненько, тремтливо. — Я — людина підневільна, самі розумієте. Що наказано, те й роблю…

— Навіщо ж у голову? — не вгамовувався засуджений.

— Так звеліли, — незрозуміло відповідав генерал. — За законами воєнного часу, громадянине Рубінштейн!

Приндився генерал, робив гарну міну при поганій грі, словом, бундючився, але сам боявся страшенно, це й без армійської оптики було видно. Кураєву навіть цікаво стало: уперше в житті бачив, як стовідсотковий жмур безстрашно пресує катів.

— Воєнного часу? — біляста брова чолов’яги поповзла вгору мало не до середини чола. — Що за час такий, відколи?

— А то самі не знаєте! — огризнувся Супрун, а його ад’ютант немовби стиснувся в розмірах, сховався за широкою спиною начальства. — Михаїл на рівнини зійшов. Чи не за ним ви сюди прийшли?

— А це вже не твоє собаче діло, — люто гримнув Рубінштейн. — Тільки якщо вже Михаїл зійшов, то роздере він вас на шмаття. І за стрілянину в голову точно нікого не похвалить.

— Це ми ще побачимо, хто кого роздере, — знов огризнувся генерал, правда, без особливої впевненості. Потім, видно, згадавши, що вони тут не самі, обернувся до сержанта, гавкнув: — Чого стоїш, стріляй!

— У довбешку давай, точно в лоба! — фальцетом підхопив підполковник, схоже, і в нього нерви здали. — Валяй, боєць, трибунал по тобі плаче!

Кураєв міцніше взявся за автомат, гостро відчув раптом його смертоносну тяжкість, немов не чотири кілограми заліза в руках, а кам’яна брила. Подивився в очі Рубінштейну, немов питаючи дозволу: стріляти — не стріляти?

— Стріляй, чого вже там, — буркнув Рубінштейн. І додав навіщось: — Не забувай про свій обов’язок, солдате.

Кураєв перевів запобіжник на стрілянину одиночними і звично зловив у приціл білу крапку в центрі голого людського чола…

Глава 7 Капітан Голощок

Постріл гримнув просто над вухом, скинув з ліжка, покотив по підлозі, розпластав по мостинах… Нічого не розуміючи, очманілий зі сну, стояв капітан Голощок посеред кімнати лише в рудих кальсонах, широко розставивши ноги і крутячи неголеною пикою. У долоні пітнів ребристим руків’ям пістолет: хтозна-як стрибнув у руку, в будь-яку мить готовий виплюнути кулю…

Світ навколо повільно збирався з осколків, уточнювався, робився різкішим. Усе тихо, це головне. А постріл… та не було ніякого пострілу. У сусідній кімнаті стілець упустили, уві сні ще й не таке примариться. Там, за стінкою, рівно гули голоси хлопців з розвідроти, і тільки різкий фальцет прапорщика Боровича випинався, азартно кукурікав. Ціна цієї півнячої пісні невелика: прапорщик набрався брехні з Інтернету, то й гнав собі пургу. Небилиці сипалися з Боровича, як із кози котяхи, без упину, це всі знали — та однаково вірили.

— Брехня… — бубонів за стінкою ламкий басок лейтенанта Римаря. — Локшину на вуха вішаєш, прапоре, за дурнів нас маєш.

— Локшину? — з обурення прапорщик навіть кудкудакнув. — Коли таке було, щоб я брехав? Та щоб мені провалитися, якщо брешу!

Голощок відчув, як замерзають на підлозі босі ноги. Поклав пістолет на тумбочку, присів на ліжко, натягнув шкарпетки, штани, потім важкі армійські черевики. Устав, потупцяв — краще не стало.

З ногами діло взагалі було швах, вони тепер мерзли майже постійно. І не просто мерзли, а в останні тижні й зовсім були як не свої. Пухли, німіли пальці, шкіра втратила чутливість, а на стопі виросли невеличкі водяні подушки. Ходити поки, щоправда, не заважали, але відчуття було не з приємних.

Лікар батальйонний, оглянувши, сказав, що, за всіма ознаками, наче діабет. Поміряв цукор глюкометром, той виявився майже в нормі. Але лікар наполягав — діабет і діабет, тільки початкова стадія. Думка ескулапа капітанові була неприємна, адже він звик вважати себе здоровою людиною. Хоча, якщо подумати, яка різниця, коли в будь-який момент може накрити тебе «градом» або, припустімо, просто міною. Самі поміркуйте, чи велика радість знати, що помираєш у чудовому здоров’ї?

Усе це розумів капітан Голощок, проте все одно було огидно. Уявити себе опухлим, обважнілим, на інсуліновій голці він не міг, краще вже в спину штик-ножем від АК74, і не морочте голову. Тож вирішив капітан не вірити лікареві щодо діабету, а знайти якесь більш прийнятне пояснення…

І знайшлося воно досить швидко. Кореєць Міша, з контрактників, пояснив, що діабет тут зовсім ні до чого, а насправді капітан холоду хапонув — так у їхній вузькоокій медицині воно називається. Оце вже було схоже на правду, тому що на початку зими мусив Голощок цілу добу кантуватися в мокрому снігу, ховаючись від орків. Історія була неприємна, закінчилася, щоправда, добре — повернувся до своїх без жодної подряпини, то й забув про те. А ось за кілька місяців, виходить, історія відгукнулася на повну.

Ще Міша сказав, що річ тут не в ногах — ті просто відгукуються на хворобу, — а в нирках. Нирок, одначе, капітан особливо не відчував, пив, як і раніше, — горілку, пиво, спирт, усе підряд. Щоправда, на спідньому з правого боку, трохи вище від попереку, стали з’являтися чорні сліди, ніби бітумом злегка мазнули. Якби на гімнастерці, ще можна зрозуміти — забруднився десь. Але зсередини?? Чи справді мав рацію кореєць, і чорнота ця йде просто з тіла? Але що ж тоді всередині діється?

Про це, втім, він волів не думати. Тим більше що Міша казав: нирки вилікувати можна — за старим корейським рецептом. Бульйон із собаки зварити й пити регулярно. Рецепт не дуже припав по душі Голощокові: собак він любив, але не так, щоб із супу їх ложкою виловлювати, а по-справжньому, по-людськи. І хоч кореєць пропонував зловити бродячого пса з тих, які попри бомбардування довкола крутились, і зварити ліки, капітан заборонив. Нічого, потерпимо до кінця війни, а там, дивись, і без живолупів вилікуємося.

Голощок убрався за формою, як годиться, і визирнув у вікно. Завірюха, що мела останні дні, стихла, замети сяяли під сонцем райдужним пилом. Сніг усюди був незайманий, пухнастий: на сільських дахах, на подвір’ях, на тротуарах, і тільки на дорозі його вже порозмітали гусениці й колеса БТРів та вантажівок. Там, за вікном, панували зараз мир і спокій. Захотілося відчинити раму, вдихнути на повні груди чисте, холодне повітря. І хоч капітан твердо знав, що насправді смердить воно пороховим гаром і чадом солярки — однаково хотілося.

Помилувавшись зимовим краєвидом, капітан відвернувся від вікна. Погляд його впав на старовинну різьблену скриню, що стояла в кутку, і настрій ураз зіпсувався. До чого вона тут, ця скриня, користі від неї нуль, замок наглухо заварений. Може, й зберігали в ній господарі щось цінне, але якось сумнівався капітан щодо цього. Одного разу навіть копнув скриню — і надто легкою та йому видалась. Але нехай, скриня — це ще півбіди. Весь дім був наче напоказ напханий випадковими речами — вишиванками, рушниками, килимками, глечиками, макітрами, ще чимось суто українським. Нічого цього раніше не було, нанесли в останні місяці, патріоти, блін…

Схаменулися, згадали нарешті, якого роду — коли ворог у хату ввалився просто в брудних чоботях. А раніше чи багато у вас тут було рушників та вишиванок? І нефіг тепер оселедці відрощувати — протринькали неньку зі своїм бізнесом. Збагачувалися в поті чола, себе не тямлячи… Хто мільярди в банки, хто малу грошву в калитку. На чорний день збирали — а він уже й тут, найчорніший… Озирнулися — що за притичина, що таке з Україною?

А нічого, на місці стоїть. Тільки гупають нею ворожі чоботи, вивертають ґрунт танки, виють над головою снаряди. Зміями повзуть по зраненій, онімілій землі страшні білі гумконвої, а вона лише зуби стиснула. Везуть гуманітарний вантаж: консерви, зерно, борошно, насіння. А до них — міномети, гранати, ракети, боєкомплект і пальне для танків та БМП. Назад теж не повертаються порожніми: тягнуть мерзлий, вишкірений, із закоченими білками «вантаж двісті», щоб було над ким пустити покірну сльозу матерям і дружинам у Росії, поставити поминальну чарку та безіменний сирітський хрест.

І скрізь, де зміяться білі колони, війна спалахує з новою силою, немов бензину у вогонь хлюпнули, і розцвітають пишним цвітом злість, і біль, і ненависть, і зрада, і знову гинуть діти й старі і тоскно виють ночами оскаженілі зі страху пси…

Слава героям, слава Україні… А герої сотнями йдуть на небо, одна за одною. I мертвим уже нічим не допоможеш, у вуста їм повітря не вдихнеш, не впаде сльоза на землисту щоку…

Заболіла голова в капітана від цих думок, затріщала, опустився він на ліжко, заплющив очі, відкинувся спиною на стінку…

Кому була потрібна ця війна? Хто першим зуби вишкірив, хто вирвав шмат м’яса з теплого беззахисного людського тіла? Хто почав усе це божевілля, братове, ось де питання… І той, хто почав, той і відповість… Хоча як їх потім дістати на їхніх тропічних островах?

Сил уже немає — ні воювати, ні ненавидіти… І коли це все скінчиться? А швидше за все, ніколи, якщо вже почалося… Ми їх повбиваємо, чи вони нас — однаково кінця не передбачається. До останнього набою, до останнього бійця. А останнього якраз і не буде, ось у чому річ. Баби нових народять, і будуть одні за нас, а другі за них…

У двері постукали — коротко, діловито. Увійшов прапорщик Борович. Міцна шия туго червоніє в комірці, очі витрішкуваті.

— Товаришу капітане, дозвольте доповісти?

— Доповідай, — кивнув Голощок.

— Зловили двійко підозрілих, бабу і якогось попа, — прапорщик трохи нахилився вперед, додав неголосно, переконливо. — Документів ніяких. Схоже, шпигуни…

— Шпигуни, кажеш? — капітан невесело посміхнувся. — Гаразд, зараз подивимося.

Твердо ступаючи по рипучій підлозі, увійшов у сусідню кімнату, за спиною, незважаючи на неабияку вагу, пританцьовував прапорщик.

«Шпигуни» смирно сиділи на лавочці біля біленої пічки під наглядом лейтенанта Римаря. Капітан мазнув швидким поглядом по обличчях. Піп, років сорока-сорока п’яти, бородатий, обличчя відкрите, гарне, але з якоюсь таємною думою. Жінка поруч із ним… тут досвідчене око спіткнулося, забуксувало. Молода ще, не більше за двадцять п’ять. Ніжні риси обличчя, сірі очі, глибокі, довірливі… щось у них незвичайне. Подивилася на капітана, а той у цьому погляді взяв і потонув. Більш нічого вже не бачив, тільки очі ці стояли перед ним, вабили, притягували.

Як же це виходить, що чоловік прожив тридцять років, наче за кам’яною стіною, а потім раз — і пропав? І справді зник капітан Голощок — диверсант, гуляка, шибайголова, холоднокровний розвідник, який голими руками брав здоровенних російських десантників. Закохався капітан, інакше не скажеш, але ж навіть не знав, хто перед ним — свої чи чужі, законослухняні обивателі чи справді, як запідозрив прапорщик, шпигуни. Ну та тепер уже все одно…

Страшним зусиллям волі струсив Голощок із себе мару. Кашлянув суворо, мовив, не підводячи очей:

— Ну, панове, будемо знайомитися. Прізвища, імена, по батькові, військові звання, мета перебування в зоні бойових дій?

І втупився у священика, намагаючись випадково не зустрітися поглядом із сіроокою. Натомість піп дивився з легким докором, хитаючи кудлатою головою:

— Ну що ви, Григоре Леонідовичу, яке військове звання у священика? Ми ж не в Росії: самому лише Богу служимо, а не державі.

Почувши власне ім’я й по батькові, Голощок аж захолов — звідки? Однак тут же схаменувся: мабуть, язикатий прапорщик обмовився, бажаючи, либонь, підкреслити близькість до начальства.

Піп тим часом продовжував не моргнувши оком:

— Аз єсм недостойний слуга Божий отець Михайло, колишній настоятель місцевої церкви. За мене паламар наш Антоній може поручитися. А це супутниця моя, Катерина, прошу знайомитись.

Висловлювався він, як на Голощока, надто кучеряво, але не це стурбувало капітана — на те він і священик. Капітан здригнувся від іншого, від слова «супутниця», яким назвав сірооку спритний панотець. Що значить — супутниця? Зазвичай так називають близьких жінок — супутниця життя, наприклад…

Але стривайте, як це? Вони ж, священики, з жінками не дуже собі дозволяють, це вам не декамерон якийсь. Хоча стоп, начебто це стосується лише ченців, а біле духовенство має право… Ну так, має, точно… Але якби вони в шлюбі були, то панотець Михайло назвав би її паніматкою, та й по всьому. Отже, не вінчані… З іншого боку, хто ж тепер зрозуміє, що їм дозволено, а що ні…

Від цієї думки спалахнуло вогнем обличчя капітана, а серце, навпаки, похололо. Супутниця, отже?..

З ревнивою огидою дивився він тепер на фізіономію попа і нічого в ній уже не бачив доброго, саму лише байдужість, а в примружених очах угледів навіть брехливу хитрість, і хіть, і обман.

Як би з’ясувати все ж таки, що там між ними? Або ні, краще вже нічого не з’ясовувати. Не витримає капітан Голощок, особисто відведе священика в поле, поставить спиною до пейзажу і шльопне, як шпигуна з того боку. А може, він і справді ворог і шпигун, тоді взагалі нема питань…

Пашіло капітанове обличчя, кипіла кров, у роздутих жилах клекотіли чорні ревнощі. Не панував над собою більше, сам себе не впізнавав…

Саме цієї миті глянув панотець Михайло на Голощока, на очі його опущені, на рот, що судомно смикався — і одразу все зрозумів. Не офіцер української армії стояв перед ним. Стародавній демон, сторож підземного світу — пес Кербер — шкірив зуби, рвався з ланцюга, дихав смердючою злістю й намагався розірвати.

Пес Аїда не міг покинути безодню в природному вигляді, і сили пітьми підшукали йому смертну оболонку. Але чи знає людська частина капітана, хто він зараз, чи керує він собою, а чи його використовують наосліп через його силу й лють?

Якби з’явився тут зараз справжній панотець Михайло, простий сільський священик, був би він збентежений до краю. Сходження архангела з небес — річ небувала, але можлива, адже архангели, на погляд християнина, існують, то чому б рано чи пізно не зійти одному з них до людей з якоюсь грізною місією? Але Кербер, Аїд, інші міфи та байки, вигадані давніми греками для зміцнення людських дурощів — вони звідки в нашому речовому, тілесному, наскрізь реальному світі?

«Ох, люди, люди, — сумував архангел, — дарма стараються, виснажуються, самі вигадують міфи, а потім починають думати, що як одне є, то другого вже не буде. Ні, одне не виключає другого: і те, і це, і в пекло зійшов Христос, і радісні боги античності, і чорні мерці вуду, і товсті життєлюбні ідоли голодних китайців. Усе це було, було — а якщо й не було, то тут же й виникало, заледве знаходилося відповідне ім’я. Бо що придумане, вже не зникає — або, в усякому разі, зникає нескоро».

Але вся ця філософія зараз була не до речі. Кербер, чи то пак капітан Голощок, не володіючи собою, скипав ревнивою люттю, намацуючи тремтячими пальцями кобуру, щоб одним пострілом вирішити питання, закрити його раз і назавжди.

— Григорію! — голос архангела звернувся до глибин душі, до християнського первня, до даного при хрещенні таємного імені.— Григорію, чи ти чуєш мене?!

Але, видно, сили архістратига пішли на боротьбу з пекельною воронкою, тобто на те, щоб прикрити їх із Катею від ворожих снарядів. Ніщо не сколихнулося — як і раніше, дивився на нього Голощок лютим поглядом, сповненим божевілля. Потім перевів погляд на лейтенанта Римаря, гаркнув:

— Зі шпигуна очей не спускати. У разі спроби втекти — вогонь на ураження.

Узяв Катю за лікоть, повів геть із кімнати. Та розгублено озирнулася на панотця Михайла, очима попрохала допомоги.

Той підвівся з лави на весь зріст, простяг правицю, загримів:

— Іменем Отця Небесного — зупинись!

Вишній гнів заповнив смертну оболонку, потік жилами, вихлюпнувся в мозок, закипів, вибухнув, заворушилися за спиною крила, набираючи сили… Ще мить — і здригнувся б світ від явленої благодаті. Аж тут хтось угатив важким кулаком панотця Михайла по потилиці, і настала темрява навколо — тиха, ватяна, доволі довга.

До тями він прийшов раптово, немов зі скелі вниз стрибнув. На лобі лежало щось мокре й холодне. Розплющив очі, побачив над собою сумне обличчя Каті. Вона прибрала з його чола вологий рушник. Панотець Михайло лежав на короткій дерев’яній лаві, ноги з неї звисали, поруч на стільці сиділа Катя.

— Тебе не чіпали? — тривожно запитав він.

Зазвичай для вічного небожителя це не так уже й важливо, але зараз у смертній оболонці жило, крім божественного, непостійне, мінливе, людське. І це людське зачіпало його не менше, ніж вічне.

— Не чіпали тебе? — повторив він.

Вона похитала головою.

— Григорій мене врятував, — сказала вона.

Здивування блиснуло в його очах золотими іскрами.

— Як же ти відвернула його від зла? Що сказала? — запитав архістратиг.

— Правду…

Слабка усмішка майнула на пересохлих вустах. Як мало треба, щоб розсіяти морок людського життя! Говоримо про високі матерії, а тут щира правда, немов меч, розсікла темряву невігластва, злоби й ненависті! Воістину, високому не здолати ницість світу, зате мале змінює людину з ніг до голови.

— Як ви почуваєтеся? — запитала Катя.

— Мізки болять, — пожартував архангел, відчуваючи, що людини в ньому з кожною хвилиною стає все більше. Людська оболонка не змінювала його споконвічної суті, але сили в ній, смертній, виявилося набагато більше, ніж він думав. Згадалися ангели пригляду: відпрацювавши належний термін унизу, на рівнинах, поверталися вони якимись диваками, не могли згадати заведений споконвіку лад, а згадавши, ніяк не могли збагнути.

— Пора, Катю, — пролунав звідкись збоку знайомий голос.

Панотець Михайло поглянув ліворуч, угледів у в’язкому й тьмяному світлі лампочки під стелею кремезну темну постать, зрозумів — Голощок. Повернув голову — зазирнути в обличчя, особливо в очі. Зазирнув. Нічого страшного, чужого, інфернального. Смутку, мабуть, трохи більше, ніж треба, ну то смуток тут звична річ, у муках і на муки народжена людина…

Сперся на підставлену Катею руку — тонку, але міцну, надійну, присів на лавці. Боліла потилиця, але не так щоб дуже. Утім, що таке «дуже», архангел не уявляв до цього дня: як і всякий ненароджений, не відав він фізичного болю.

Побачивши, що панотець Михайло підвівся, капітан прочинив двері й визирнув надвір. Синій вечір ступив однією ногою в хату, затремтів, викликав тугу і радість. Але ні сумувати, ні тужити не було в них часу — за хвилину вже йшли вони втрьох розсипаним уздовж дороги снігом до броньованого, в армійській зелені джипу.

Капітан сів за кермо, Катя і панотець Михайло вмостилися позаду.

— Отже, у Москву? — запитав капітан, не дивлячись на архангела.

— Так, у Москву, — відповів той.

— А документи?

Панотець Михайло і Катя перезирнулися.

— Немає документів, — сказала Катя. — Згоріла лікарня, а з нею і всі документи.

— Це погано, — сказав капітан, — зовсім погано. Як же ви без документів дістанетеся до аеропорту, як до Москви полетите?

— А ти нам не допоможеш? — несміливо запитала Катя. — 3 тобою ж нас не чіпатимуть, правда?

— Зі мною не чіпатимуть, — кивнув капітан. — Тільки я з вами їхати не можу, це вже дезертирство. А якщо спіймають — піду під трибунал. Тут уже взагалі ніхто вам не допоможе.

Капітан похмуро замислився, смикалася над скронею блакитна жилка. Катя тривожно дивилася на панотця Михайла.

— Нічого, — сказав він підбадьорливо, — не пропадемо, є одна людина.

— Що за людина? — насторожився капітан. — Росіянин?

— Не так щоб дуже, — ухилився від прямої відповіді священик. — Можна ваш телефон?

Капітан витяг із кишені захисного кольору мобільник, покрутив у руках, з деяким сумнівом протягнув панотцеві Михайлу.

— Майте на увазі, зв’язок відкритий, можуть прослуховувати…

— Це не страшно, — заспокоїв панотець, — крамольного все одно нічого не почують.

Невпевнено потицяв пальцями в кнопки на дисплеї, приклав апарат до вуха.

— Слухаю, — відповів на тому кінці низький хрипкий голос.

Заклопотана зморшка з’явилася на чолі архангела.

— Рубінштейн? — невпевнено промовив він.

— Він не може підійти, — відповів голос. — Я за нього.

Панотець Михайло секунду мовчав, погляд його повільно важчав.

— Хто ви такий? — запитав він нарешті.

— Василь, — відповіли йому.

— А що з Рубінштейном?

Голос на тому кінці мовчав. Усі напружено слухали, боялися, що слухавка вже не оживе. Але ні — заговорила.

— Його розстріляли, — здушено сказала слухавка.

— Хто розстріляв?!

Слухавка принишкла.

— Ви мене чуєте? Хто його розстріляв?

— Я, — насилу вимовила людина на тому кінці.

Священик мовчав. Мовчав і загадковий Василь, у телефоні лиш електричні шерехи, та в шаленій далечі виє космічний вітер. Потім слухавка знову заговорила — тьмяно, винувато.

— Я не винен. Наказ виконував. Я хотів його врятувати, але він заборонив… Сказав, що ви зателефонуєте. Сказав, що треба вам допомогти потрапити в Москву.

— А ви можете допомогти? — згаслий було погляд архангела загорівся. — Де ви зараз?

— Я на КПП, — відповів Василь, — у Маринівці.

Панотець Михайло запитально глянув на капітана. Голощок мовчки забрав у нього слухавку.

— Це капітан Голощок, — виразно промовив він. — 3 ким я говорю?

— Сержант Василь Кураєв, КПП Маринівка, — відповіли на тому кінці.

— Сержант російської армії? — після паузи уточнив капітан.

— А якої ж іще? — промовив Василь. — Чи ти з укрів?

— Не з укрів, а українець, — підвищив голос Голощок.

Панотець замахав на нього, відняв слухавку, знову заговорив:

— Ви допоможете нам дістатися до Москви?

— Де ви зараз? — запитав Кураєв.

Панотець Михайло подивився на капітана. Той скривився, буркнув щось під ніс… Проте священик розібрав, повторив у слухавку, щоб було чути Кураєву.

— О, чорт! — тільки й мовив той.

З хвилину, не менше, сержант мовчав. Чи то прикидав щось, а чи звірявся з мапою. Потім заговорив знову.

— Я б вас, звичайно, перевів через кордон. І в Росії доставив куди треба. Якби ви в ДНР були. Але ж ви на тому боці. Як вам через лінію фронту йти?

Архангел подивився на капітана. Той роздратовано знизав плечима.

— Ми не знаємо, — сказав панотець Михайло.

— А капітан ваш не допоможе? Посадив би на літак у Дніпрі, дві години льоту — і ви в Москві.

— Він офіцер, йому не можна залишати передову, — відповів священик.

— А мені можна? — розлютився Кураєв. Потім, щось пригадавши, сказав примирливо: — От якби ви до нас дісталися…

Панотець Михайло подивився на капітана. Той похмуро грав жовнами.

— Це безумство, — промовив він нарешті.— Самогубство.

На тому кінці знову мовчали, думали. Нарешті сержант зітхнув і заговорив:

— Гріх на мені, інакше б не поліз у цю справу… Але виходу немає, треба, а там уже як вийде… Спробую все-таки до вас дістатися. А ви зачекайте мене, хоч би що сталося…

— Ми дочекаємося, — твердо пообіцяв панотець Михайло.

Сержант мовчав, у трубці скрекотали якісь коники.

— Дайте-но мені вашого укропського капітана…

Панотець Михайло простягнув трубку Голощоку.

— Слухаю, — похмуро сказав той…

Голощок метався кімнатою, як тигр у клітці — оскаженілий, лютий, тільки хвоста бракувало. План вони з Кураєвим розробили чудовий, коридор зі свого боку капітан йому забезпечив, усе мало спрацювати. Одного не врахували — кривавої тупості орків, яким життя не життя, якщо день минув без стрілянини й трупів.

Мабуть, тому серед тиші й спокою гахнуло раптом за лінією фронту, прилетіло валізою, бухнуло в тилу… Наступ не наступ, обстріл не обстріл, а так, казна-що. За всіма розвідданими, та й на думку командування, не мали б сепаратисти наступати, бойових дій теж не планували. Але як зайвий раз не напаскудити укропам? Тим більше що орки тут самі собі пани, до Бога високо, до Москви далеко…

І треба ж такому статися: саме перед обстрілом Кураєв надіслав есемеску, що починає перехід. А за кілька хвилин вступила ворожа артилерія, запрацювали гаубиці.

Капітан кинувся до телефону — додзвонитися, скасувати все до біса. Плювати, що зв’язок відкритий, не кодований, плювати, що свої ж у разі чого в шпигунстві звинуватити можуть — усе рвалося, розвалювалося на частини. Але російський сержант, як і слід було очікувати, на дзвінок не відповідав. Вимкнений був мобільник з обережності, а та несподівано обернулася чистим самогубством. Не свої, то наші мали б Кураєва цього підстрелити.

Скреготів зубами капітан, матюкався, штурхав табуретки, але вдіяти нічого не міг. Нарешті не витримав, кинувся до полковника Петренка — просити не відповідати на провокації, ігнорувати обстріл з того боку.

— Ти що, з глузду з’їхав? — гаркнув полковник, синіючи пикою. — По нас із гаубиць гатять, а я мовчатиму?

— Олександре Івановичу, перебіжчик занадто важливий, — не моргнувши оком брехав капітан. — Стратегічна інформація. Нехай тільки дістанеться, а потім уже ми їм дамо…

— Я тобі просто зараз дам, та так, що не прочухаєшся! — закричав полковник, навісніючи. — Геть звідси, капітане, і щоб очі мої тебе не бачили!

Але Голощок уже й сам подався геть, не чекаючи наказу. Не стріляти у відповідь — ніхто на таке не піде, лише з відчаю могло таке на думку спасти. Однак під час розмови з начальством відкрився йому інший шлях — спробувати самому все залагодити просто на полі бою.

Через десять хвилин він уже був на позиції, тобто в придорожній канаві — брудній, як смітник, навіть не прикритій снігом. Опустився був навколішки, потім плюнув, ліг — не до комфорту зараз… Утупився у важкий артилерійський бінокль на голе, обдерте поле, нечутно ворушив підмороженими губами, люто навіснів.

Там, куди дивився своїми лінзами бінокль, за розщепленою зеленкою, за горбом земної кулі, переховувався ворог. З того боку покашлювали гармати, поки не купно — то недоліт, то переліт. Пристрілювались. Але вже й зараз життя медом їй не здавалося. Смерть явно гуляла навколо, смердючий її подих вітер доносив крізь поле, дивилося з сірої пустки алмазне бездушне око.

Звідти ж, із боку смерті й пристрілювального вогню, мусив з’явитися російський сержант Кураєв. І його, Голощока, завдання полягало в тому, щоб не вбити ворожого сержанта, а навпаки — врятувати його, вивести з-під вогню цілим і неушкодженим, хай йому грець!

Хлопці з розвідроти залягли неподалік. Голощок не дивився на них, знав, що лейтенант Римар сам упорається не гірше, без суєти розставить усіх по місцях.

Трохи віддалік, у тилу, метушився піхотний комвзводу, незнайомий капітану лейтенантик, певно, щойно прибулий зі своїми необстріляними.

— Снайпера, снайпера давай… Є прикриття?

Краєм ока капітан відчув, як позаду пропливла величезною блідою рибою БМП. Гармати вже стояли на узбіччі, обслуга залягла поруч, чекала команди. Цариця полів, піхота, поки не час, присіла за кущами, пострілювала один в одного цигарки, матюкалась упівголоса, набиралася снаги.

Орки на якийсь час притихли, не стріляли: може, вичікували, може, готувалися до нового обстрілу.

Хтось із піхоти ввімкнув маленький транзистор, засичала, настроюючись, станція.

«Продовжуємо концерт за заявками радіослухачів. Виступає чоловічий хор філармонії Донецької народної республіки», — з фальшивим натхненням оголосив диктор.

Бійці злобно загомоніли («Донецька, блль, народна!»), побажали відправити весь хор у повному складі до такого місця, звідки не відразу й витягнеш.

Хор тим часом почав неголосно, проникливо, майже речитативом:

— Прибери на хрін цих козлів! — закричав якийсь боєць, перекриваючи загальний гомін.

Власник приймача потягся був змінити хвилю, але тут другий, просунутий спинив:

— Стривай-стривай, зараз приспів…

І точно: вступив соліст, глибокий чоловічий бас, повів мелодію, набираючи голосом сили й проникливості. І раптом зажадав:

Піхота вибухнула. Транзистор збився з хвилі, захарчав, ганяючи частоти туди й назад.

— гримнув якийсь інший хор.

— Назад, назад! — заволали бійці.

Власник транзистора покрутив коліщатко, знайшов колишню станцію.

— далі наполягав донецький бас.

Піхота зайшлася, хтось навіть істерично повискував з лівого флангу.

— Вони там що, зовсім з глузду з’їхали? — здивовано запитав маленький рудоволосий боєць.

— Та це до них Валерія приїжджала, виступала з хором. Валерія поїхала, а пісня залишилася… — пояснив просунутий.

Бійці знов заіржали. Комвзводу невдоволено озирнувся.

— Відставити сміхуйочки! — гаркнув. — Демаскуємо, мать вашу!

Транзистор слухняно змовк, ніби йому в рота кляп сунули. Але бійці все ще сміялися, не могли вгамуватися. Знову вдарило з того боку, прилетіла міна, рвонула десь у тилу…

З поля хробаком приповз мокрий і брудний сержант Копійка.

— По антені б’ють, суки. Засліпити хочуть. Там у них на висотці гаубиця…

— Перебіжчика не бачив? — не відриваючись від бінокля, запитав капітан.

— Який там, на хрін, перебіжчик… Кому охота голову підставляти?

Але капітан уже не слухав. За спиною заревів мотор БМП, глухо тріснув постріл, відлетіло з протяжним шумом у бік ворога.

— Пішли! Пішли! — закричав, зриваючи голос, піхотний лейтенантик.

Необстріляні бійці побігли до БМП, стадом, як вівці, не знаючи, як безпечніше. Голощок бровою не повів, вивчав поле.

— Зачепився! — в паніці заволав хтось із піхотинців. — Зачепився, мать його!

Голощок скривився, не відриваючи від очей бінокля. Новобранці, хлопчаки, бояться, панікують. Запанікуєш тут! У БМП, в залізній тісняві, лункій, наче в труні на гусеницях. Накриє прямим влученням, тільки розкатані гусениці й залишаться. Один постріл — і кінець.

— Давай другу! — репетували піхотинці.— На медицину женемо…

— Ще раз повтори! Ще! — надривався в рацію лейтенант.

Нічого цього Голощок уже не чув. Потім раптом вичепив поглядом крихітну камуфляжну точку, що повзла посеред поля, зрадів, повів її біноклем. Він, Кураєв, кому ж іще бути?!

Але не один капітан помітив перебіжчика. Шмагонула черга з ДШК з того боку.

— Ах ти с-сука! — вилаявся Голощок, залізними пальцями до хрускоту стиснувши бінокль.

Знову затукав кулемет. Точка лягла, розчинилася. Накрили? Ні, не злякався сержант, почекав кілька секунд, поповз далі. Тепер його було вже добре видно в недоречному серед заметів камуфляжі. Кулемет знов ожив, бив короткими, не давав Кураєву голови підвести.

— Придушити заразу! — гаркнув Голощок.

Прапор Борович перебіг до артилеристів, став щось азартно пояснювати. Через півхвилини гармата смикнулася. Довго, з шумом полетіло в поле, гримнуло — кулемет замовк. Кураєв ожив, побіг — усе ближче й ближче…

— Давай, рідний, давай! — шепотів капітан, не відводячи очей від маленької рухливої фігурки. — Не підведи!

— Чи встигне? — раптом запитали над вухом.

Голощок глипнув убік — поруч лежав панотець Михайло, який казна-звідки взявся, задирав бороду вгору, вдивлявся в поле. Мало не матюкнувся капітан: тільки цивільних йому тут не вистачало, але в останню мить стримався, прикусив язика: поруч із панотцем лежала, спираючись на лікті, Катя сіроока.

— Ви що? — зашипів капітан. — 3 глузду з’їхали чи що? Марш звідси, негайно!

— Я допоможу, — сказав панотець Михайло.

— Допоможу?! Щоб за мить духу вашого…

Підвівся капітан, готовий ділом підкріпити слово. Але тут прилетів снаряд, ліг зовсім близько, рвонув, змусив ткнутися носом у землю, оглухнути на мить. Коли Голощок підвів брудну фізіономію, Кураєва в полі вже не було. Кинувся капітан до бінокля, оглянув поле з кінця в кінець — і нарешті побачив камуфляжну фігурку.

Вона лежала нерухомо, перемащена чорним — чи то кров, а чи багно. Мало не скрикнув з досади Голощок.

Аж тут Кураєв поворухнувся — живий, слава Богу.

— Ну давай, давай, повзи… — зашепотів капітан. — Повзи, сержанте…

Не витримав, уголос закричав:

— Повзи, братан!!

Але Кураєв — ні туди ні сюди, навіть перестав ворушитися. Зачепило, значить, зрозумів капітан, не може рухатися. Ну що ти скажеш!

Матюкаючись, схопився Голощок, поповз туди, де ще кілька секунд тому, пригинаючись, біг сержант Василь Кураєв і звідки зараз мертво зирила порожнеча. Прикриваючи командира, безладно поливала ворога вогнем розвідрота, пукали підствольники, загупали гаубиці, міномети вдарили. Небо оніміло, висіло мертве, зяяло сірим рваним черевом, загрожувало впасти, придушити…

Але Голощок уже повз назад, тягнучи на собі закривавленого Кураєва. Звалився в канаву, перевернув горілиць. Сержант був увесь чорний від крові.

— Пробачте, — ворухнув блідими губами. — Пробачте мені…

Катерина підповзла, узяла його голову в долоні, заплакала. За кожну з цих сльозинок капітан життя б віддав, а вони падали, гарячі, на остигаюче обличчя Кураєва, скочувалися, замерзали. Затихли розвідники, лише Голощок усе ще трусив за плечі сержанта: тримайся, не помирай, уже повз із рятівним адреналіном санінструктор — але було пізно, пізно.

Не чув нічого російський солдат Василь Кураєв, не чув і не відчував. Заплющивши очі, лежав закривавлений і холонув на чужій землі, на яку з’явився невідомо навіщо, вбитий своїми ж.

І творив над ним беззвучну молитву панотець Михайло, розгорнувши під сірими небесами нікому не видимі, гіркі й не потрібні тепер крила…

Глава 8 Діана

Субота спав у своїй кімнаті мертвим сном, не бачачи й не чуючи анічогісінько. Якби він міг відкрити зараз обважнілі, мало не кам’яні повіки, то побачив би видовище надзвичайно дивне: над ним, біліючи в місячному сяйві, сиділа Діана. Обличчя в неї було тривожне, вигляд звичайний жіночий, зачіска втратила форму, волосся впало хвилею і було зараз не чорне і не біле, а просте — русяве. Спрагло, з сумом вдивлялася вона в Суботу, дивилася на бліде змучене обличчя, гірку бганку губ, шепотіла, ворожила. Слова були дивні, незнайомі, але за самим плином мови, яка то текла долу, то підносилася в небеса, за жаром, яким палало кожне слово, будь-яка жінка зрозуміла б, що вона читає приворотне замовляння.

Вітер бився у вікна, підвивав пораненим вовком, чорні зірки дивилися з пораненого неба, мерзла шкіра, вкривалися бісером поту щоки й губи, і лунали вічні, як саме кохання, слова.

— Суджений, ряджений, прийди до мене вечеряти…

Субота заскреготів зубами, застогнав уві сні. Привидівся йому кошмар, наліг на груди, став душити. Спочатку лапи сну були м’якими, котячими, потім з’явились на них кігті, вп’ялися в серце. Лапи росли, тяглися, важчали, тиснули на горло, повітря не вистачало, не було навіть сил, щоб прогнати мару…

А привиділося Суботі, що якийсь олігофрен у камуфляжі з автоматом напереваги вивів у біле засніжене поле його доброго знайомого пенсіонера Івана Івановича Рубінштейна, який мешкав за сусідніми дверима, і розстріляв на краю якоїсь лощини.

Уві сні він виразно бачив, як куля ввійшла в лоб Рубінштейна, пробила в ньому дірку і вийшла ззаду. Рубінштейн мовчки впав навзнак і покотився в яр. Не в силі опиратися хворобливій цікавості, Субота зробив кілька кроків і зазирнув услід убитому.

Той покірно лежав на дні, горілиць. Зламані старі окуляри злетіли з носа і зарилися в сніг, несподівано глибокий у лощині. Обличчя Рубінштейна було біле, на диво спокійне, очі заплющені, і весь він був зовсім мертвий, навіть закрижанілий. Порожнє тіло, покинуте душею.

Ще Субота бачив, як олігофрен упустив автомат на сніг, опустився навколішки і заплакав, розмазуючи по обличчю сльози навпіл з багном. Суботі стало страшно, і він теж став навколішки, з жахом дивлячись на розстріляного.

Але цей жах тривав недовго. Щойно Субота усвідомив, що Івана Івановича вбито і він більше ніколи його не побачить, жах кудись подівся, а натомість невимовна туга вступила в його серце і розляглася там, як удома, — надовго, може, й назавжди. Він відчув, як очі наливаються сльозами, а нижня щелепа, тремтячи, сама собою випинається для ридань. Він знав, що зараз заплаче і на мить йому стане легше, але потім усе знову повернеться, і він буде мучитися цією тугою і болем до кінця віків.

Однак у ту мить, коли сльози вже спотворили світ навколо, Субота побачив, як мертвий Рубінштейн розплющив очі, повні білого сяйва, подивився на нього і приклав палець до мерзлих губ. Немов хотів попередити про щось або, навпаки, щось заборонити. При цьому Рубінштейн, як і раніше, був мертвий, Суботу не бачив і дивився кудись убік.

Тут нарешті Субота здригнувся з жаху і прокинувся.

За вікном був ранок. У кімнаті відчувався теплий запах яєчні з шинкою. Йшов він із кухні, де, судячи зі слабких звуків, ця сама яєчня саме зараз шкварчала, розлігшись на сковороді. Дивуючись, Субота натягнув штани, футболку, засунув ноги в капці і рушив на кухню — з’ясовувати.

Тут багато хто скаже, звичайно, що це була дурість несусвітня: а раптом у кухні зачаївся грабіжник? Але якщо грабіжник починає свій день з того, що смажить яєчню, тим паче з шинкою, то його, мабуть, не варто боятися.

Тому Субота зайшов на кухню абсолютно спокійно. І перше, що він побачив там, була не яєчня. Першою явилася йому Діана. Небесного кольору брючний костюм так підкреслював усі вигини та опуклості її тіла, що серце Суботи завмерло. Волосся, зазвичай русяве, немовби подовшало за ніч. Вона стояла спиною до дверей, обличчям до кухонного столу і над чимось чаклувала…

— Чай чи каву? — раптово запитала вона не обертаючись, і Субота здригнувся з несподіванки.

Справді, чай чи каву? Йому було все одно, і він викрутився за звичаєм усіх чоловіків.

— Те саме, що й ви.

— Я — каву, — вона нарешті обернулася. На столі вже стояв, немов маленька фортеця, акуратно нарізаний шоколадний торт — чорно-коричневий, маслянистий, апетитний.

— Тоді я так само кави.

Він дивився на неї, а вона на нього: який він сонний і скуйовджений, — і серце її млосно стискалося.

Субота всівся за стіл. Вона виклала на тарілку яєчню, поряд — кусень хліба, виделку і ніж… Ну, без ножа він би цілком обійшовся. Повагавшись трохи — ніби нашвидкуруч підрахувавши калорії — вона поклала яєчню й собі, потім сіла навпроти. Усе було так буденно і просто, ніби вони разом тисячу років.

Він скуштував яєчню. Смачно. Дуже смачно, надзвичайно смачно — такої яєчні він у житті не куштував. І ніколи не їв нічого схожого. Він хотів сказати про це, але вона подивилася на нього з несподіваним сумом, і слова тут же застрягли у нього в горлі. А наступної миті остаточно провалилися в шлунок разом із шинкою.

Деякий час їли мовчки, і він намагався не дивитися на неї, щоб якось випадково не виказати себе. Потім вона налила кави, поставила перед ним шматок торта. Він скуштував — і торт був чудовий. А, може, річ зовсім не в торті, а в тому, що вона сиділа навпроти? Він пошукав у собі ті відчуття, які завжди супроводжували ранки: головний біль, прикрість, розчарування. Нічого цього не було. Тільки ясний, ледь відчутний смуток, та й не смуток, мабуть, — сумна радість…

— Хто такий Дій? — раптом запитав Субота.

Вона завмерла. Потім відклала ложечку, підвела очі, глянула допитливо, уважно. Затремтіли довгі вії, під ними жила болісна таємниця.

— Звідки ти знаєш про Дія?

— Випадково почув. Князь і цей… Леонард між собою говорили.

— І що ж вони говорили?

— Князь сказав, що Дій не дозволить…

Вона кивнула. З хвилину, мабуть, мовчала, опустивши очі.

— Дій — це закон, — сказала вона нарешті так, ніби й сама не була цілком певна. — Це шлях, це світло і темрява, життя і смерть.

— Ви що — йому поклоняєтеся?

Вона спохмурніла.

— Ми виконуємо закон…

Ще трохи помовчали, Субота збирався з думками.

— А він… схожий на людину, цей ваш Дій? Його можна бачити, говорити з ним?

— Тобі цього знати не треба. І так забагато було сказано…

Діана знову взялася за торт. Не дивлячись на нього, спитала байдуже, ніби несамохіть:

— Що снилося?

Субота знав цей тон. Дівчата завжди так кажуть про найважливіше. Але Субота вирішив не виводити її на чисту воду і чесно розповів про Рубінштейна. Діана завмерла, не донісши ложку, спохмурніла, стулила губи. В очах її, щойно м’яких і сумних, промайнула важка лють.

— Отже, кулею в голову? — процідила вона, граючи загостреними вилицями.

— Просто в лоба.

Діана відклала ложку, підвелася. На її щоках поволі розквітав отруйний рум’янець.

— Їдьмо до Лоцмана!

— А торт? — збентежено запитав він.

Йому насправді хотілося торта і чаю. Шматок льоду, який дзеленчав, холодячи груди, вже багато днів поспіль, здавалося, починає відтавати — і все це завдяки її очам, цьому чаю, торту…

Діана мовчки взяла і жбурнула торт у відро для сміття. Прицільність не мала значення: торт ляпнувся об стіну і з ганебними кривляннями поповз униз по кахлях.

— Збирайся! — повторила вона…

За півгодини вони вже стояли перед знайомими дверима з повішеним Малевичем. Негри в печері на дверях навпроти притихли, не подавали ознак життя. Видно, справи коїлись дійсно нечувані.

У кабінет увійшли без стуку — спочатку Діана, потім Субота. Князь, схоже, чекав гостей: сидів у своєму кріслі чорний, багряні очі дивилися просто в нутро, в серце, як місяць темної ночі дивиться в колодязь, розмірковуючи: впасти чи не впасти?

— Кажи! — звеліла Діана Суботі.

— Уже на «ти», — хіліарх похмуро всміхнувся. — Без брудершафту, гадаю, не обійшлося?

— Кажи, це важливо, — повторила Діана, проігнорувавши кпини.

Юрій Олексійович, злегка плутаючись, оскільки слів виявилося більше, ніж треба, переказав свій сон також князеві.

— Отже, просто в голову? — так само, як Діана, запитав той.

Субота кивнув, почуваючись дедалі більш незатишно. Щось насувалося — погане, страшне. «Догрався, — ущипливо зауважив внутрішній голос, — продав душу великому бізнесу. Тепер не нарікай, мусиш розплачуватися…»

Князь перевів погляд на Діану.

— І що ти про це думаєш? — запитав він.

— Я думаю, що це ти, — відповідала вона, не відводячи погляду.

Обличчям князя, як змія, ковзнула звивиста посмішка.

— Я… — повторив він з гіркотою. — Хоч би що сталося, завжди винен я.

— Слухай, Геніусе, заспокойся, — квапливо мовила Діана. — Так не можна, ти робиш помилку за помилкою… Рубінштейн — це вже занадто. Дій тебе не похвалить.

Хіліарх раптом грюкнув кулаком об стіл, підскочивши мало не до стелі.

— Дій! — закричав він. — Знову Дій, усюди Дій! Дій не дозволить, Дій не похвалить! Я був тут задовго до нього… Це моя єпархія! І жили ми зовсім непогано. З якого дива він диктує тут свої закони? Усі ці угоди, манускрипти, усі ці незліченні рубінштейни — ми цього не хотіли, ми нікого не кликали, жили своїм розумом. І раптом він падає на нас із небес…

— Князю! — урвала Діана, очима вказавши на Суботу, але той тільки відмахнувся.

— Та чорт із ним… Дій звалюється на нас і починає порядкувати тут. А я маю кланятись, усміхатись і коритися його наказам? Не буде цього! Досить із мене, я ситий!

— Не святотатствуй… — тихо, але твердо сказала Діана. — Ти знаєш своє місце.

— Моє місце тут! — крикнув хіліарх так, що на столі злякано дзеленькнула ложкою порожня склянка. — Я тут був і буду до кінця віків. Я — Геніус-Лоцман, я князь! А Дій… Дій нехай іде туди, звідки з’явився! Це моє останнє слово!

Грюкнувши дверима, князь вийшов з кабінету. Діана глянула на Суботу.

— Не слухай його, — сказала вона. — Він дурниці верзе, з ним таке буває. Раніше князь був тут головним, а тепер ні. Він це зі зла, розумієш?

Субота похмуро кивнув.

— Дуже добре розумію…

Діана стояла сумна, опустивши очі долу. Минула хвилина, друга, і вона немовби зовсім забула про Суботу. Аж ось зітхнула легенько, потягла його за рукав… Через мить вони якось мимоволі опинилися в адміністратора.

— Хай тобі грець, я тобі…— багатообіцяюче донеслося з темряви картини, де, схоже, уклали тимчасове перемир’я негри.

Субота здивувався.

— Вони що, по-нашому можуть?

— Навчилися, — байдуже відповіла Діана, машинально поправляючи волосся. — Адже зайнятися все одно нічим: бийся собі та чужі розмови підслуховуй.

— Зрозуміло, — кивнув Юрій Олексійович, хоча достоту нічого не розумів. Навіть якщо відкинути будь-яку містику і прийняти як даність, що на стіні висить планшетний комп’ютер, який, згідно з програмою, видає всілякі рідкісні звуки, все одно головне було незрозумілим — навіщо?

— Ходімо, я тобі покажу наше хазяйство, — сказала секретарка. — Тільки ти не дуже дивуйся, гаразд? Усе-таки контора в нас впливова, люди різні ходять, події теж різні трапляються. Списуй усе на місцевий колорит і гру уяви, так буде простіше.

— Як скажете, — погодився Субота.

— І давай все-таки на «ти», — попросила вона. — Сам скоро переконаєшся, що так набагато легше.

— А на брудершафт будемо пити? — пожартував Субота і, мабуть, не зовсім вдало, тому що обличчя Діани якось сіпнулось і вона нічого не відповіла.

А за мить Діана вже тягла його за собою нескінченними коридорами в спекотну утробу таємничої корпорації «Легіон». І куди тільки поділися її спокій, м’який смуток і погляд, який так його хвилював. Тепер перед Суботою була акула адміністративного сектора — рішуча, холодна, чужа.

Першим на черзі виявився сценарний відділ.

— Сценарний? — перепитав Субота. — Кіно знімаєте?

— І кіно теж, — дещо невизначено відповіла Діана. — 3 ухилом у реалізм.

Невідомо, що за реалізм тут знімали, але в сценарному відділі панував тотальний сюр.

Це було велике, погано освітлене приміщення, у кутках якого панував морок. До стін липнув чорний оксамит, що стишував звуки, та й рухи теж. Подекуди темрява розчинялася сяйвом смолоскипів, які стриміли просто зі стін, або напівмертвими лампами, що вихоплювали з мороку шматки простору, як крокодил вихоплює рибу з води.

Спочатку Суботі здалося, що вся кімната втикана розташованими по периметру скульптурами. Потім він зрозумів, що це все-таки живі люди, тільки аж надто нерухомі. А придивившись, здригнувся: нерухомість виявилася не найстрашнішою, набагато гіршим був зовнішній вигляд.

Здавалося, що купа мерців різних ступенів розкладу підвелися з безодні пекла й розсілися всюди, а деякі навіть стояли, жахаючи обвислим лахміттям гнилої плоті. Поки що вони не бачили Суботу, але він чомусь знав, що коли його виявлять — уся зграя кинеться вперед, роззявляючи в голодних корчах бездонні пащі. Не зводячи з них очей, Субота замахав руками позаду, намацуючи двері, але Діана штовхнула його вперед, а сама плеснула в долоні.

Від цього світло спалахнуло яскравіше, стали помітні деталі. Не на цвинтарі вони опинилися в ніч на Геловін, а на театральній виставі, моторошнуватій, але ефектній. Так, це був саме театр, причому невеликий, заштатний, а персонажів тутешніх у жодну психлікарню не пустили б, не кажучи про звичайний цирк.

Найближче до дверей сидів кудлатий, похмурий, як ніч, запнутий у безбарвний вовняний гіматій, у сандалях, із довгою палицею в руці, надійно впертою в підлогу, з вигляду могутній, міцний, — і притому безтілесний, більше схожий на похмуру тінь, крізь яку зяє прірва. У його очах, порожніх, підземних, мерехтіли червоні вулканічні спалахи.

Діна поглядала на Суботу, насолоджувалася його сум’яттям.

— Схожий? — несподівано запитала вона.

— На кого? — розгубився Субота.

— На Гадеса…

Він знову кинув погляд на кудлатого. Той не ворухнувся, але якось відреагував — смертним жахом, холодом пекла повіяло від нього. Мабуть, схожий… якби владика Аїду не був богом, а мав смертне тіло, напевне, саме так би він і виглядав… У сценарному відділі явно готувалися до стародавніх містерій — і далі, наскільки сягало око, можна було розрізнити всіляких чудовиськ у людській подобі. А деякі, пригадував Субота, не лише в людській.

Йому хотілося ще раз поглянути на Гадеса, але він побоявся. Здалося, що актор, відокремлений від них коконом страшної ролі, раптом виломиться зсередини назовні і, охоплений чорним божевіллям, виявиться не зовсім актором або навіть зовсім не актором…

За кудлатим Гадесом сиділа жінка. Червоний пеплос вільними складками стікав з її сильного тіла. На поясі висіли довгий кинджал і важка зв’язка ключів. Поруч горіли два смолоскипи, розріджуючи електричне світло, надаючи йому непевності, біля ніг жінки, тихо попискуючи, корчився в судомах, помираючи, чорний цуцик. Очей жінки не було видно, їх приховувала чаклунська маска, що складалася з трьох облич: одне дивилося прямо, інші — ліворуч і праворуч. Жінка здригнулася, глянула на Суботу фальшивим ликом, і волосся на її голові заворушилося: немов ожило безліч змій. Субота відсахнувся, але одразу ж збагнув, що йому здалося: просто замиготів поблизу смолоскип.

Він озирнувся на Діану з острахом і захопленням.

— Геката?

Діана кивнула.

— Богиня смерті й чаклунства, княгиня пекла.

Ні, Субота не помилився: це була масштабна містерія, з виходом і представленням богів, і не лише античних.

Наступний сидів просто на підлозі — напівголий червоношкірий індіанець, довгий шкіряний фартух прикривав його стегна, спадаючи до колін. Точніше сказати, до коліна — нога в нього була лише одна. Вона стояла в невеличкій купці борошна, вставлена в неї навіки. Обличчя індіанця було розфарбоване чорним і посмуговане жовтими поперечинами, очі, вкриті кіркою льоду, нерухомо дивилися всередину. Прибите до скроні тонким цвяшком мідне дзеркальце нічого не відбивало — з нього сотався назовні, каламутячи простір навколо, ріденький сірий дим, — а на грудях божества висіло на жовтій стрічці кругле шкіряне кільце, темне, нещадне.

Цього бога Субота не знав, і Діана підказала:

— Примхливий володар, ворог, серце гір, сіяч розбрату… Великий і страшний Тескатліпока…

Ацтекський божок раптово вишкірив дрібні жовті зуби, посміхнувся, затягнув курявою все довкола: щось невимовне рвалося назовні з мідного дзеркальця, мороз повз по спині… Субота здригнувся, прискорив крок, залишивши примхливого владику позаду: ні, куріть краще без нас.

Далі стояв, дивлячись із викликом, чоловік без віку в чорно-червоному шкіряному вбранні, у чорних м’яких чоботях, з русявим, сивим, випаленим вічною темрявою волоссям, з гордовитим і злим поглядом. Ліва рука його в срібній рукавичці стискала короткий отруєний спис.

Його Субота впізнав легко: це був принц Нуада з фільму «Хелбой. Золота армія».

— Аргетламх, — пробурмотіла тихенько Діана, і в голосі її, зазвичай трохи глузливому, Субота вловив тінь дивної поваги.

Ще далі завмер єгипетський бог з головою віслюка — чудово зробленою, не відрізнити від живої. Біля ніг його схрестилися дві променисті сталеві кістки, гарячі вітри пустелі віяли навколо. Він щось тихо бурмотів собі під ніс, тонким голоском, як у євнуха, не турбуючись тим, чи його чують і розуміють.

З-за чолов’яги з головою віслюка раптом виринула індійська апсара з оголеними грудьми, уся в блискучих намистах і браслетах. Посміхнулася, підморгнула Суботі так, що спалахнув у ньому — в серці і нижче пояса — хтивий вогонь. У високій золотій шапці у вигляді ступи, в прозорих широких шароварах і зовсім гола вище пояса, вона була негарна, грубувата на обличчя, але фігуру мала довершену. Надзвичайна, відчайдушна спокуса струменіла від неї, такі спокусливі бувають тільки негарні жінки. Субота раптом відчув, що ось-ось утратить голову… Але Діана застережливо глянула на апсару, прикрила від неї Суботу, і він відчув, як морок відступає. Йому стало страшенно соромно, він зашарівся.

— Хто це? — вибачливо запитав він.

— То таке, — спохмурніла Діана, — одна індійська повія. Уявила себе богинею, мерзотниця…

Далі косяком пішли індійські боги.

Володар загробного світу Яма сидів на залізному троні весь у червоному, в руках петля з мотузки — витягати душі з могильного мороку. Підібгавши короткі ніжки, сердито озирався стародавній карлик Вішну в золотих обладунках. З’явилася ще одна жінка, але зовсім інакша — з чорним зі злості обличчям, плямистою шкірою і намистом з дрібних черепів на шиї. То була Дурга, велика господиня, гнівна, жахлива… Останнім мерехтів і клекотів ворог Будди, жахливий Мара з синім брехливим обличчям — безмірний, нищівний, повелитель майї.

Субота, наче обмарений, ішов далі. На якусь мить укотре затьмарилося в голові, здалося, що ніякий не театр перед ним… Невідомо навіщо зібрали тут справжніх богів, змусили шкіритися, кам’яніти, виблискувати очима. Чи розрахована ця вистава лише на нього, а чи планується якесь набагато грандіозніше видовище?

— Адже це все — професійні актори? — запитав він без будь-якої впевненості.

Діана нічого не відповіла на це, лише загадково посміхалася.

— У всякому разі, свої ролі вони знають добре…

Тут вона глянула вбік — пильно, стурбовано. Субота повернувся туди ж — і на мить глипнула на нього з-під сплутаного сивого волосся старезна, жахливого вигляду баба, в примружених очах якої палахкотіло божевілля. Він перелякано застиг. Але, на щастя, мара тут же розсіялася. Ніякої баби не було — перед ним стояла молода жінка з ясним поглядом, неземної сили і краси.

— Володарка Заходу Сіванму… — шепнула Діана.

Субота насилу відірвав погляд від вічної відьми і не повірив очам: перед ним сидів його святість Далай-лама, — який же він там за номером, дай Бог пам’яті, здається, чотирнадцятий? Звичайно, ніякий це був не Далай-лама, просто справжній двійник, актор, схожий на нього як дві краплі води. Червона з жовтим ряса, велика голена голова, густі брови, що злітають над окулярами, хитрувате і зморшкувате старече обличчя — час не щадив удаваного будду, женучи віковічним прокляттям до нових і нових перероджень… Великий геген коротко реготнув, очі пробіглися обличчям Суботи, і той виразно розгледів: на дні цих добрих очей хлюпотіла брехня архата — грандіозна, незборима. Невдале слово, незграбний жест, недоречний погляд збоку — і ця брехня вихлюпнеться назовні, заллє півсвіту..

Субота почувався спустошеним. Усі ці боги, ідоли, темні духи висмоктували з нього залишки сил, свідомість його здригалася, мерехтіла, ледь сяяла, падала в пітьму… Він ледве стояв на ногах, хотів прилягти, не чути й не бачити нічого, хотів, але не міг.

— Годі, прошу тебе!

Але Діана не слухала, вела твердою рукою до глибокої ніші, запнутої сірою шторою. Субота відчув за нею щось жахливе.

— Не треба, — пробелькотів він. — Будь ласка!..

Діана відсмикнула штору. Перед ними сидів Чорнобог — повелитель Наві, володар смерті, цар божевілля. Був він темний, димний, без обличчя, лише вуса срібніли зоряним вогнем. Сидів мовчазний, закривавлена коса сяяла в лівій закрижанілій руці — і чорний вінець на голові.

Під його нестерпним поглядом душа забилася, закричала останнім криком, витекла з жил… Але тут на плече лягла жива долоня, торкнулася, наповнюючи теплом, повертаючи з потойбіччя.

— Не бійся, — ледь чутно мовила Діана, — його тут нема, це просто ідол.

Субота заморгав, випростався… І справді — Чорнобог був не живий, просто статуя. Може, не знайшли актора, який погодився б на таку роль, може, просто не ризикнули, бояться, що навіть через акторське втілення прорветься в світ жахлива, некерована темрява, смерть випалить, вистудить усе живе, тепле, слабке…

— Навіщо ти мені це показуєш?!

— Для того, що ти маєш знати.

— Що я маю знати?!

— Що чекає всіх наприкінці. Адже це не просто боги. Це деміурги. Вони мислять світ і тим створюють його.

Він скреготнув зубами: його мають за дурня чи що?

— Боги зла, мороку й загибелі створюють світ?!

— Зрозумій, — Діана заговорила примирливо, заспокійливо, — життя є страждання, і на кожного чекає смерть. Боги мислять майбутнє. А всяке майбутнє — це і є смерть. Життя — лише малий відрізок буття, гра випадку. Все інше потопає в темряві.

— А де ж добрі боги?

— Добрих для обману і власної втіхи вигадали собі люди. Їх немає і ніколи не було.

Ошелешений Субота не вірив своїм вухам.

— А докази?!

— Яких ще тобі доказів? У світі панують несправедливість, брехня, взаємне знищення.

— Не скрізь і не завжди…

— Скоро так буде скрізь, повір.

Субота відвернувся, не став ні відповідати, ні сперечатися. Мовчав, грав жовнами.

— Мовчиш? Тому що знаєш: я кажу правду.

— Та мені що до того… — буркнув він, уже сердячись, що вплутався в якусь дурнувату розмову про уявних богів і нібито деміургів.

— Ну от і добре, — сказала Діана лагідно, немов вередливій дитині.— Спершу таке собі, а з часом усе прояснюється. Ходімо, покажу тобі наш відділ реалізації.

Відділ реалізації аж ніяк не був схожий на сценарний — жодного зв’язку. На білих стінах висіли фотографії різних, здебільшого видатних осіб. На першому портреті Субота з подивом упізнав до болю знайомі риси президента Зімбабве Роберта Ґабріеля Муґабе. Крім нього, були Ленін, Троцький, Сталін, Гітлер, Че Ґевара, Путін, Лукашенко та інші, кого прийнято іменувати «політичними діячами», але аж ніяк не людьми.

У самому відділі безперервно відбувалося щось підозріле. У стерильну білу кімнату заходили й виходили молодики похоронного вигляду — на зразок тих, кого Субота зустрів тоді на сходах. Одні, тихо перемовляючись, заклопотано сновигали туди-сюди. Інші збирали й чистили зброю, час від часу для проби пострілюючи в своїх — мабуть, холостими. Треті вправлялися в невідомих бойових мистецтвах, четверті переливали з колб у реторти димні реактиви, п’яті пробували голос, шості безоглядно гамселили один одного по кутках. Словом, активності було більш ніж досить. І, на відміну від сценарного відділу, на прибульців не звернули жодної уваги, ніби їх зовсім не було.

— То була думка, яка сама себе мислить, а це, мабуть, воля, яка сама собою керує? — не без сарказму поцікавився Субота.

— Не сама, — суворо відповіла його супутниця, — але взагалі можна й так сказати. Хоча я не розумію цієї вашої пристрасті порівнювати все з усім. Навіщо в новому шукати риси старого?

— Щоб було не так огидно…

Субота знову згадав депутата, якого тягли молодики в чорному, — скривавленого, зі страшними очима, — і його пересмикнуло. Деякий час він з відразою розглядав молодиків, які тинялися всюди, — тепер вони нагадували йому якихось отруйних павуків.

Діана, відчувши його стан, махнула рукою, потягла геть.

Вони продовжували рухатися коридором, освітленим так кепсько, що дальший кінець губився в півтемряві, а можливо, і взагалі не було ніякого кінця. Хоча це навряд: усе повинне мати кінець, тим паче коридор — така вже московська архітектура. Проте чим далі вони йшли, тим більше Субота сумнівався в наявності цього кінця.

Нарешті не витримав:

— Ну й площі тут у вас!..

— Тільки заввишки чотири поверхи.

— А що, є ще в глибину? — здивувався Субота.

— Скоро сам побачиш, — загадково відповіла Діана, глянувши на годинник. — Обідній час, пора підкріпитися…

Глава 9 Обід

Обід виявився непростою і, відверто кажучи, карколомною справою. До того ж він був таким тривалим, що хоч відразу переходь до вечері.

Утім, головні дива почалися пізніше. Спочатку вони спустилися в підземну частину будівлі. І Субота, як і обіцяла Діана, побачив усе сам. Усе чи не все, але дещо справді побачив. Причому таке, про існування чого навіть здогадуватися не міг, незважаючи на бурхливу фантазію журналіста й літератора.

Униз їх відправив ліфт, на вигляд — звичайний, електричний. Коричневі панелі, сірі кнопки, подвійні двері — усе як скрізь. Щоправда, рухався він абсолютно безшумно, немов блідий привид, аїдова тінь. Тому неможливо було зрозуміти, чи їде цей ліфт куди-небудь, чи просто стоїть на місці. Якби Субота був у такому ліфті сам, його вхопив би напад паніки й клаустрофобії. На щастя, поруч були Діана і ліфтер. Так-так, справжнісінький ліфтер, як у незапам’ятні часи, — похмурий хлопець із відділу реалізації, тільки окуляри в нього були не з затемненими, а з дзеркальними скельцями. З них на Суботу дивилося подвоєне і моторошно викривлене його власне обличчя.

Приблизно через хвилину такої їзди (або стояння на місці) двері відчинилися. Діана зробила крок назовні, за нею з полегшенням викотився Субота. І застиг від несподіванки.

Перед ними сяяла вирізана в товстій крижаній стіні блакитнувата арка, розписана морозними візерунками, як палац Снігової королеви. Він торкнувся стіни пальцем — обпекло морозом. Без обману: справжня крига. Схоже, всередині стіни проходили невидимі труби з фреоном, не дозволяючи кризі розтопитися на калюжу.

За аркою була простора зала: жовті лаковані столики, крісла і м’які канапи, як у великому й дуже дорогому ресторані. Столики і канапи починалися просто біля входу й тяглися до самої естради, яка замикала собою залу — і всю перспективу.

Дивне відчуття охопило Суботу — щось у всій цій пишноті було небезпечне, ненадійне… Проте назустріч уже поспішав, мов бульдог, трясучи товстими щоками, Леонард — любитель південних красунь і коктейлів. Цього разу не в легковажних бермудах, навіть не в піджаку, а в чорному смокінгу з білими, як у пінгвіна, грудьми.

— Принцесо! — захоплено вигукнув він, з несподіваною витонченістю схиляючись перед Діаною. — Чи не обманює мене моя стара сітківка — ви й справді вшанували наш скромний спетаколе?

— Так, Леонарде, і, як бачиш, не сама, — трохи зверхньо відповіла секретарка.

— Уі, уі![4] — тарасконським поросям вискнув Леонард, очі його спалахнули непідробним захватом. — Бачу, вотр альтес,[5] мав честь бути відрекомендованим. Чарівний молодик, цілком у вашому дусі! Схвалюю всією душею, всім тілом — аж до спинного мозку…

Субота не зрозумів, про кого мова, озирнувся — чи не стоїть позаду хтось інший? Будь-що він ладен був думати про себе, тільки не «чарівного молодика». Однак Леонард дивився просто на нього, кивав заохочувально: мовляв, так і є, ніякої помилки: якщо чарівний, то ми так і кажемо!

Проте Діана не підтримала грайливого тону, скривилася.

— Легше на поворотах, любий. Це тобі не якийсь там хлопчисько, він… Словом, скоро дізнаєшся.

І повела Суботу просто до естради. Церемоніймейстер кинувся слідом, тихо бурмочучи:

— Я, здається, здогадуюся, міа синьйора, супоре, капіско[6]… Чи не він наш новий барбатос? Пора, давно пора… Попереднього поглинула безжальна безодня, а тепер ми як діти в трьох соснах..

— Не базікай, чого не знаєш! — обірвала Діана, навіть не повернувши в його бік чарівну голівку. Леонард замовк, задріботів слідом, лише зрідка видаючи здушені звуки, сенсу яких однаково годі було зрозуміти.

Субота незабаром переконався, що перше враження обмануло його. Незважаючи на розставлені всюди столики, приміщення більше скидалося не на ресторан, а на бальну залу. Високі білі колони стояли коло стін, упираючись у натерту до осяйної рудизни паркетну підлогу і гіпсову стелю, де сплітались у хтивих війнах голозаді римські боги й богині. Велетенські люстри, що кришталевими каскадами спадали вниз, горіли м’яко, але в будь-який момент готові були спалахнути сонцями в мільйони свічок. Між колонами, другим і третім ярусом, тяглися балкони з різьбленими балюстрадами, також заставлені столиками й інтимними диванчиками, оббитими м’якою шкірою. На стінах сяяла позолота, а великі, у два людські зрости ромбоподібні вікна з мозаїчними шибками затишно цвіли м’ятною електрикою.

Зала вже не була порожня, за столиками подекуди сиділи чоловіки й жінки. Ідучи за Діаною, Субота щоразу з цікавістю роззирався на всі боки.

Вигляд у тутешньої публіки був надзвичайно солідний. Чоловіки були в дорогих костюмах — шовкових і вовняних, кожен свого кольору — від білого до кривавого, немовби наквацяного на палітрі. На волохатих пальцях веселками сяяли персні, манжети утримували коштовні запонки, але звідти, з-під манжет, все одно підморгували золоті та платинові «Ролекс», «Патек Філіп» і «Шопард» — мружилися на чужинця, нахабніли: «Ти хто такий? Давай, до побачення!»

Пані щодо розкоші навіть випереджали сильну половину. З глибоких вирізів вечірніх суконь спокусливо мерехтіли бездоганні спини, усюди видніли оголені руки, натомість ноги оголювалися, не переступаючи межі, даючи зрозуміти, що тут не доступні жінки, а ті, хто давно й однозначно визначився з життєвими орієнтирами. Жадібно сяяли браслети, діадеми і кулони, за кожен з яких можна було придбати невелику африканську країну. На відміну від чоловіків, зайнятих собою, жінки, як і належить їхньому племені, кидали навсібіч погляди. Зухвалі, цікаві або, навпаки, перебільшено боязкі, майже дівочі. Ці погляди ковзали Суботою і Діаною, оцінювали, обмацували, шарпали.

Була й третя категорія гостей — з обличчями примарними, місячними, ні те ні се, третя стать, вбрані так, що не скажеш, чоловік перед тобою чи жінка. Вони не виставляли себе на огляд, ховалися по далеких кутках, маскувалися тінню. Ці були найдивніші, від їхніх поглядів по спині пробігав мороз.

Поки йшли крізь залу, Суботу бентежило — чи не ведуть його просто на естраду, щоб виголосити промову. Що це має бути за промова і з якої нагоди, він навіть гадки не мав. Але ж уся корпорація «Легіон» так само була явищем настільки дивовижним, що чекати можна було чого завгодно — навіть промови.

На щастя, до естради вони так і не дісталися. Просто перед нею стояв довгий стіл на дванадцять осіб. Зараз він був порожній, хоча на крохмальній скатертині вже лежали срібні прибори з тьмяно витисненими на них квадратами й вензелями і стояли келихи для вина — величезні прозорі краплі.

Пурхаючи навколо, немов траурний метелик, Леонард миттю відсунув два важезні стільці й церемонно допоміг сісти спочатку Діані, а потім Юрію Олексійовичу. Клацнули товсті пальці, і дві високі й стрункі, як змії, китаянки в червоних сукнях-ципао з зухвалим розрізом до стегна підпливли до столу. В руках у них бундючилися довгоносі арабські чайники для вина. Наблизившись, дівчата віртуозно наповнили кришталеві келихи терпкою рідиною з важким залізним запахом. Келихи захлинулися темно-червоним, наче їх поранили ножем.

— Перший тост, за традицією, — за знайомство! — Діана чарівно, але холоднувато посміхнулася.

Холодність ця вразила Суботу просто в серце. Уранці вони, як здавалося йому, перетнули ту особливу межу довіри й симпатії, а тепер перед ним знову сиділа жінка-цариця, приваблива, але зовсім чужа.

Однак журитися через це часу не було — виголошено тост. Уже приємно вишкірився Леонард, потупилися китаянки, маленькими пальчиками притримуючи небезпечні розрізи на сукнях, а Діана, піднісши келих, торкнулася ним келиха Суботи. Той, відвівши погляд убік, обережно пригубив.

Вигляд і запах вина виявились оманливими. Замість важкуватого, насиченого, терпкого воно було прозорим, летючим, трохи солодкуватим і більше нагадувало витримане шампанське, ніж звичайне вино.

У Суботи зашуміло у вухах, але лише на мить. Минуло кілька секунд — і довкола запанувала надзвичайна ясність. В очах немов додалося світла, і все навкруги стало яскравішим і виразнішим. Тепер він бачив усе до дрібниць — і кришталеву підвіску в далекій люстрі, і родимку в куточку губ китаянки, і сонячну райдужку в очах Діани, що сиділа навпроти. Вона вже не видавалася чужою і далекою, навпаки — хотілося простягти до неї руку, притягнути до себе…

Не втримавшись, він озирнувся й кинув погляд на інших гостей. Усі — і розкішні пані, і кокотки в алмазах, і страшенно багаті чоловіки, і навіть люди місячного сяйва — зараз дивилися на нього, дивилися з очікуванням і голодною заздрістю. Тільки тепер Субота зауважив, що столи їхні порожні, на них немає навіть столових приборів. Отже, вони з Діаною тут найповажніші особи, саме з них мало початися частування.

Тут же меткі офіціанти — червоний верх, чорний низ — понесли перші страви. Гарсони струменіли довкола, обминаючи їхній стіл так, щоб і Діані, і Суботі було все видно, і тільки після цього ставили страви на стіл. Кожну Леонард рекомендував особисто, волаючи на всю залу:

— Тушкований слонячий хобот у гострому соусі по-юньнанському. Чудово відновлює м’язи й сухожилля, виводить токсини… Ненароджені пташенята африканського страуса — зміцнюють життєву силу… Філе річкового дельфіна в бульйоні з гірськими травами… Смажені стегенця лілової жаби… Броненосець, тушкований за рецептом з Оахаки… Мадагаскарська дзьобата черепаха в карамелі… Зміїна кров з горілкою маотай…

— Усе свіже, щойно із зоопарку, — шепнула йому на вухо Діана.

Він навіть бровою не повів. Іншим разом, звичайно, вся ця екзотика не викликала б у Суботи нічого, крім жаху й огиди. Але зараз, розпалений дивним летючим вином, він відчував лише гостру цікавість і жадібне бажання з’їсти все, що ставили на стіл. Тут і церемоніймейстер нагодився. Глузливо підморгнувши Суботі, він виразно промовив пошепки:

— Ми народжені не для того, щоб ізжерти світ, а щоб змінити його… Керманич Мао — китайському народу.

Однак Суботі було вже байдуже, що там промовляв покійний керманич: нехай мертві ховають своїх мерців, а ми займемось обідом. Такий неймовірний апетит збудило в ньому вино, що він із жадібністю накинувся на всі страви, які стояли перед ним. Підхоплював виделкою гострі, пряні, запашні шматочки, відправляв їх у рот, на мить завмирав, мружився, майже непритомніючи з неймовірної витонченості смаку, потім тягся за чимось новим, знову відправляв у рот, знову завмирав… Голова йшла обертом, серце калатало, немов він не їв, а занурювався в безодню любовних насолод — а поруч сяяли ненаситні, яскраві очі Діани, принцеси й водночас секретарки…

Отямився він так раптово, ніби його облили крижаною водою. На тарілці неохайною гіркою лежали бліді кістки і якісь недоїдки, в серці панував дивний холод, а в шлунку і стравоході, навпаки, розгорялася кислим вогнем печія. Він раптом усвідомив, що лишився за столом на самоті — Діана кудись зникла.

Але Субота не встиг зрозуміти, що це означає і що йому тепер робити. Лукавий Леонард пурхнув на естраду і сповістив звідти, роздуваючи товсті щоки:

— На десерт, друзі мої, у нас лекція про кулінарні традиції Китаю! І це не випадково. Усі ми тут люди культурні, а що ж таке культура, як не кулінарія зокрема і їжа в цілому? Їжа — єдине, чим може насолоджуватися всяк і кожен, незалежно від віку, статі, освіти та соціального статусу. Вона належить і генію, і дурневі, всьому людству. Ось про це ми й поговоримо. Але говорити абстрактно — справа безглузда й невдячна. Візьмемо за ілюстрацію два конкретні приклади — крокодила і мавпу.

Тут він зробив багатозначну паузу, підняв палець і, знизивши голос, додав:

— Звичайно, мова піде про живі страви, на менше не варто замахуватися…

Світло в залі стало поволі гаснути, на стіні за естрадою матово забілів величезний екран. Субота проґавив момент, коли Леонард залишив естраду і опинився просто на екрані, щоб продовжити лекцію на віртуальній кухні, повній булькітливих казанів і величезних блискучих ножів на столах. Обличчя його було зовсім серйозним, але в голосі Суботі вчувалися ті самі глузливі нотки.

— «Живий крокодил», як відомо, — це старий китайський рецепт. Згідно з ним, абсолютно безоплатно збирається компанія найкращих друзів і всідається за довгий, грубо збитий дерев’яний стіл — остаточну довжину його не встановлено правилами, вона залежить тільки від розмірів споживаного крокодила.

Камера трохи від’їхала і показала стіл — точнісінько як той, що тільки-но був описаний лектором.

— Усі всідаються, — продовжував він, — перекидаючись жартами й принагідними побажаннями. У цей же час уздовж довгого краю столу офіціанти розташовують розпашілі китайські самовари хого, в яких булькає, доварюючись, гострий червоний бульйон, що складається з безлічі різних інгредієнтів. Особливе місце в ньому займає сичуанський перець — він холодить і пощипує язик, покращуючи настрій. Там само, вздовж столу, розташовуються закуски сяочі і вдосталь доброго шаосінського рисового вина в глиняних глеках — для додавання трапезі пишноти й веселощів…

Поки Леонард виспівував, у кадр зайшли і розсілися за столом приблизно десятеро різнокаліберних китайців, здебільшого молодих і середнього віку, але був серед них також один дуже старий із кількома довгими волосками на підборідді й жадібними, неспокійними очима.

— Нарешті настає урочистий момент: приносять власне крокодила, — протуркотів Леонард. — Він буро-зелений, як виловлена з болота гнила колода, і весь у мурашках від жаху. Кінцівки крокодила скуті, щелепи міцно зв’язані, щоб він, бува, не виблагав милості у своїх губителів.

Кілька дужих офіціантів занесли в кадр ноші з крокодилом і стали прилаштовувати їх на столі. Надзвичайне пожвавлення з’явилося на обличчях китайців, вони захоплено пересміювались і показували один одному великі пальці.

— Далі живого ящера, який спочатку реве з люті, а потім заливається гіркими сльозами, міцно прив’язують до столу. Окремо кріплять хвіст, щоб він не зачепив ним кого-небудь, бо в хвості у крокодила прихована жахлива сила — він здатний збити ним з ніг іспанського бика, вихованого для кориди, не кажучи вже про пересічного китайського п’яничку.

Леонард зник з екрана, його місце зайняв великий план крокодила. Тепер голос за кадром тільки коментував події, які відбувалися там, на магічному простирадлі екрана.

— «…Після остаточного закріплення до крокодила з приємною усмішкою наближається кухар-китаєць у білосніжному, аж рипучому від крохмалю халаті, і всі спрямовують на нього зажерливі погляди, очікуючи демонстрації чарівної кулінарної майстерності, або по-китайськи — гунфу. Людина недосвідчена може подумати, що все ще попереду, однак крокодил своїм невеличким, але тямущим мозком усвідомлює, що все скінчено, і тепер єдина надія — на товсту крокодилячу шкіру.

Насправді надії немає, але крокодил цього поки не знає. Немає її, бо в руках усміхненого кухаря — жахливого вигляду ніж, наточений до мікронної гостроти, тобто ніж, здатний розрубати людську волосину не тільки впоперек, але й уздовж, та ще й не раз. Це знаряддя придумав демон, а не людина — навіщо людині ніж такої надзвичайної гостроти, що ним різати? Жодна відома нам шкіра не витримає такого ножа — не те що крокодиляча, але навіть ангельська. Але крокодила це порівняння навряд чи втішить, хіба що ангел раптом візьме та й спуститься з небес на легких білих крилах, забере знаряддя тортур у кухаря і покришить ним усіх учасників обіду, а потім відправить їх туди, де їхнє місце, — в пекло, на розпечені сковороди…»

Якесь дивне пожвавлення і навіть легкі панічні вигуки викликали ці слова в залі, але Субота все не міг відірвати погляд від того, що відбувалося на екрані. Голос Леонарда гримів:

— «…Однак ангел не спускається — може, відволікся на інші справи, а може, крокодилам і не треба ніяких ангелів, бо вони чимало грішили, перш ніж потрапити на святковий стіл. І тепер цей конкретний крокодил своєю страшною смертю спокутує провини своїх родичів, зате вже потім, напевне, вознесеться на небо і буде допущений до крокодилячого раю… Отже, ангел не з’являється, його ефемерні прозорі крила тріпочуть в інших, вищих сферах, і крокодил готується стати головним учасником кривавого бенкету.

Не хочеться мені описувати, що відбувається далі, але доведеться, бо хто ж іще розповість про гірку долю крокодилів, яких їдять?

І ось крокодил крізь сльози дивиться на жваві обличчя своїх мучителів, потай мріючи про те, щоб нейлонові мотузки раптом луснули від вогню його люті, а він кинувся б уперед і до того, як його заб’ють, встиг би з’їсти хоч кількох ненависних ненажер, а інших жорстоко розтерзати. Поки він зайнятий цими думками, до нього підкрадається кухар — і швидким помахом вирізає шматок його плоті…

О, цей перший удар вимагає великої майстерності! Мало вирізати з крокодила частинку — важливо, щоб у довгій пластинці був і шматочок шкіри, і тонка смужка м’язів. Крокодил здригається і трубно реве. Йому ще не боляче, повільні рецептори не встигли донести сигнал біди до мозку. Біль прийде пізніше, а зараз крокодил волає з образи й розчарування, з ганьби і насильства, яких завдали йому ці люди, народжені лише для того, щоб зжерти весь світ.

Перший шматок подають почесному гостеві — найповажнішому або найстаршому за столом… (Камера великим планом бере фізіономію старого, він хтиво мружиться.) Але не тому, що цей шматок найсмачніший: гризти крокодилячу шкіру — заняття болюче й невдячне, особливо якщо у вас вставні щелепи, що нерідко трапляється з почесними гостями. Але так уже повелося ще з первісних часів: перший шматок — вождю.

Почесний гість бере в руки шматок плоті, що стікає бурою кров’ю і, схоже, все ще здригається, видає слабкий писк чи навіть кричить. Але ні — це кричить з іншого боку столу крокодил, до мозку якого нарешті дійшов сигнал про порушення цілісності його тіла. Гість солодко посміхається, піднімає шматок вище, немовби присвячуючи його всім присутнім, і починає обгризати й облизувати, викликаючи заохочувальні вигуки у бенкетувальників.

Тут уже кухар починає працювати ножем із подвійною швидкістю. Крокодил б’ється, реве, стікає крокодилячими сльозами, виє — але марно: з кожним помахом ножа він стає все меншим. Більш цивілізовані гості кидають крокодилячі шматочки в киплячий самовар хого і, почекавши трохи, витягають їх уже вареними, гострими, запашними. Натомість ті, хто цінує яншен — „науку вигодовування життя“ — і вірить, що від споживання сирого м’яса ворога можна стати таким самим сильним, лютим і неприборканим, поїдають крокодила в сирому вигляді.

Щоб урізноманітнити страву, до крокодила подають дрібні закуски — наприклад, одноденних мишей. Це маленькі рожеві грудочки, ще сліпі, вони слабенько борсаються на столі, вкриті рідким блідим пухом. Вони нічого не бачать і не розуміють, але інстинкт виживання змушує їх повзти геть, далі від клекоту вулканів з гострою, запашною лавою. Однак гості пильно стежать за закускою і не дозволяють їй тікати. Спритні пальці хапають мишенят за хвостик, піднімають і з маху ляскають об стіл, оглушаючи. Потім, тримаючи паличками вниз головою, злегка обпалюють пушок на свічці, що стоїть поруч, пхають у самовар і чекають, поки провариться, — але недовго, вистачає хвилини.

Мишенят, зварених у такий спосіб, можна споживати відразу: кісточки в них ніжні й легко пережовуються.

На десерт у таких компаніях іноді подають мозок живої мавпи. Мавп приводять зв’язаними, даючи їм презирливих стусанів, що має показати, як низько вони впали і наскільки вище на сходинках еволюції стоять люди, які зараз з’їдять їх живцем.

З мавпами не церемоняться і ніколи не пояснюють їм, навіщо привели до обідньої зали. Однак якимось чином вони все-таки розуміють, що на них чекає, тому, за свідченнями очевидців, складають перед грудьми лапки і благають своєю мавпячою мовою, щоб їх відпустили або хоча б не катували і вбили відразу. Але ніхто їх не помилує, не за те заплачено гроші, це може зіпсувати гурманам усе свято.

Мавпу, чіпко тримаючи за холку, садять у спеціальний столик на зразок тумбочки, обмежуючи її рухи таким чином, щоб вона не борсалась і не псувала гостям задоволення. Голову тварини просовують в особливий отвір і закріплюють у ньому. Мавпа, передчуваючи нестерпні муки, щосили верещить, борсається, плаче — але марно. Гостро відточеним скальпелем їй розкривають верхню частину черепної коробки — немов консервну бляшанку з м’якої жерсті, відкривається її беззахисний вміст з усіма надіями, пристрастями і сподіваннями, тому що і мавпа — Боже створіння, і вона страждає, сподівається й прагне. Після чого подають спеціальні ложки, і бенкет триває…»

Тут нарешті камера від’їхала від нещасної мавпи і знову показала Леонарда. Він жваво потер руки і ступив з екрана просто на сцену. І знову Субота не зрозумів, яким чином він перемістився з одного простору в інший. Утім, його це вже не цікавило. У горлі стояла грудка, йому було зле, жаль і відчай зашкалювали. Він готовий був упасти на підлогу, а всі з’їдені ним слони, черепахи й дельфіни збунтувалися в шлунку…

— Ну-бо, випий, — пролунав наказ Діани, і перед ним виник келих із вином.

Він зробив ковток, другий і відчув, як жах і нудота відступають, а там і зовсім розчиняються в темряві. Ще ковток — і все прояснилося, засяяло свіжими барвами, повернулося до комфорту і святкових веселощів.

І вже майже не пригадував він, з чого йому стало так зле, — бачив тільки Діану і радісних, жвавих людей довкола, які спрагло чогось чекали.

Глава 10 Суд

Прийшовши до тями, Субота зрозумів, що не тільки ті, хто навколо, але й сама Діана, і навіть він — усі чекають чогось дивовижного й рідкісного, такого, чого не буває в звичайному житті і навіть подумати про це дивно.

— Чого ми чекаємо? — запитав він у Діани. — Що зараз станеться?

Обличчя дівчини раптом набуло багатозначного і поважного виразу.

— Суд, — сказала вона, немов завдавши удару невидимим мечем по настільки ж невидимій шиї.

— Суд! — підтвердив усюдисущий Леонард, чорно-білим м’ячиком вискакуючи казна-звідки.

— Суд, суд… — зашепотіли офіціанти, і цей шепіт став розходитися колами по залі, приростати басистим гомоном, відбиватися в крижаних дзеркалах, злітати до балконів і люстр і сипатися звідти вниз, розбиваючись на дрібні краплини й градини: «Суд-суд-суд-суд…»

Слово це тепер лунало звідусіль, гриміло у вухах, виверталося разом із тельбухами. Церемоніймейстер миттю кинувся на естраду, крутнувся дзиґою, замахав руками, диригуючи хором, — немов сподівався видобути з цієї какофонії складну симфонію.

І за мить симфонія народилася-таки з розрізнених звуків, злилася, здригнулася, здійнялася прибійною хвилею, вигнулася, ринула до кульмінації, загрожуючи будь-якої миті обвалитися на залу. Почувши це, Леонард зробив передостанній помах на чотири чверті, дав повний ауфтакт[7]і, відкинувшись назад, показав: субіто піано.[8]

У залі запанувала мертва тиша. У цій тиші пролунали чиїсь кроки і легке шкутильгання, наче зміїний шурхіт. Субота озирнувся й побачив, що крізь усю залу, осяяний нестерпно яскравим світлом люстр, суне князь із грізним кінським обличчям.

Гості як один підвелися з місць. Субота теж виявив, що стоїть, хоч і не пригадував, як це сталося. Серед загального мовчання князь пройшов до столу, де посадили Діану й Суботу, і, дивлячись просто перед собою, опустився на стілець. Тепер він був ліворуч від Суботи, а Діана — праворуч. Його обличчя, сіре, наче мармурове, яке щойно можна було роздивитися до останньої рисочки, раптом зникло серед безлічі тіней, які взялися казна-звідки, тіней, які привів, здається, він сам. Не було мовлено ні слова, Діана також мовчала.

Леонард, який усе ще стояв із піднятими руками, опустив їх, набравши якнайсуворішого вигляду.

— Те, заради чого ми зібралися сьогодні тут, — урочисто проголосив він, — суд праведний, чесний і непідкупний. Тож нехай переможе правосуддя! Тож нехай буде покарано винних, а невинних виправдано!

На цих словах у м’якому щокатому обличчі жвавого церемоніймейстера раптом проглянуло щось сталеве й вічне. І лишилося. Не було більше верткого барбоса, любителя жінок, гурмана і п’яниці — перед ними виник непохитний судовий пристав, здатний, здавалося, на самого Люцифера надіти наручники й відпровадити в його прокляту Небом в’язницю. Згустились і скам’яніли лукаві риси, легковажний смокінг обважнів, немов обладунки, у кожному русі з’явилися поважність і нетутешня сила.

Субота скосив очі й виявив, що Геніус уже сидить у старомодній суддівській шапочці, а на плечах у нього — суддівська мантія. Більше того, виявляється, і на його власні плечі чиясь рука накинула таку саму чорну мантію, зашпилила її на горлі білою платиновою запонкою у вигляді скорпіона. З усього виходило, що йому теж доведеться судити.

Субота, вже не криючись, глянув на Діану — може, й вона у складі суду, праведного і непідкупного? Але та сиділа в звичайному вигляді, дивилася на естраду, однак у руці в неї з’явилося гусяче перо, а на столі — чорнильниця і жовтуватий пергамент зі слідами якихось стародавніх знаків.

А на естраді тим часом відбувалося щось дивне. Там виник невідь-звідки потворний залізний стілець, якась пародія на трон, з парою хижого вигляду наручників на підлокітниках. Від стільця віяло лютим холодом і незатишністю, весь він був у якихось дірках.

Двоє в чорному вивели на естраду довготелесого підтоптаного чолов’ягу з масивним носом, роздвоєним підборіддям, короткою зачіскою з сивиною та білястими бровами. Брови були вигнуті вгору, немовби питали здивовано: але ж ми в чому винні, але ж нас за що, люди добрі?!

Чолов’ягу, видно, заскочили зненацька. Одягнений він був дико й недоладно: у синій футболці з чиєюсь фізіономією на грудях, у спортивних блакитних трусах, синіх гетрах і таких самих кедах. На цьому тлі блідо і пронизливо визирали голі коліна. Така вдяганка годилася б для тренажерного залу, але аж ніяк не для величного судилища.

Ті ж двоє чорних посадили підсудного на залізний стілець, з брязкотом замкнули на руках вкриті іржею наручники. Підсудний не став опиратися, тільки стріляв очима туди-сюди, але сидів як камінь і не зміг би втекти, навіть якби вистачило сміливості. Він зіщулився, скам’янів, живими залишалися тільки рухливі оченята та криво вигнутий рот, який шепотів чи то молитву, чи то прокляття.

— Дозвольте, ваша честь, відкрити засідання? — звернувся Леонард до хіліарха. Той кивнув. Церемоніймейстер утупився в підсудного і кілька секунд пильно роздивлявся його. Нарешті, задоволений побаченим, заговорив:

— Пане Каїн-Голдевський, чи усвідомлюєте ви, де перебуваєте?

— Я… — чолов’яга дрібно затрусився, — я нічого не робив, слово честі. Ось — бігав у лісі, у мене там пес…

— Я не питаю, чим ви займалися, — Леонард підвищив голос, — я питаю, чи усвідомлюєте ви, де перебуваєте?

— Не можу знати, — з переляку, мабуть, чоловік уживав якісь старорежимні звороти, які не пасували ні до його конверсів, ні до хамовитого модернізму всієї фігури. Ще й на додачу Субота помітив, що принт на майці, який він помилково спершу сприйняв чи то за Христа, а чи за Че Ґевару, зображує не когось іншого як самого пана Каїна. Чи то самопоклоніння, потяг до власної особи, чи то простий нарцисизм.

— Георгію Михайловичу, доводжу до вашого відома, що ви присутні в ролі підсудного на так званому Радамантовому суді…

Гострі очиці під пшеничними бровами забігали ще швидше, надзвичайна прикрість відбилася на безбородому обличчі бігуна.

— Як, даруйте? Радамантовому? — забурмотів він. — Що означає… Чи я, вибачте на слові, вже помер?

Чоловік із жахом оглянув суддів і гостей, які безмовно сиділи на задньому плані, і з відчаєм звів очі до високих балконів і стелі. Невідомо, що він там побачив, тільки раптом скрикнув диким вовчим голосом, що відбився луною під склепінням. І тут же, немов злякавшись, вдавився й замовк.

— Радамант[9]…— приречено мовив він, — отже, всьому кінець… Але де ж Мінос, де Еак?

Пропустивши повз вуха питання підсудного як такі, що не стосуються справи, Леонард продовжив:

— Ви винні в безлічі гріхів і злочинів, з яких головним є нелюдська гординя… Бо немає нічого огиднішого, ніж зарозумілість, властива нікчемі. Багато років ви безглуздо топтали землю, перебуваючи в заслуженій безвісті й забутті. Однак, улаштувавшись завдяки протекції на скромну посаду диктора радіо, ви уявили себе надлюдиною.

— Я? Надлюдиною?..

Обвинувач, однак, не дозволив підсудному виправдатись і продовжував гриміти:

— Ви поширювали брехню й некомпетентність… Ви вдавали, що маєте переконання, але всього лиш виконували вказівки начальства і потурали власним примхам. Ви обмовляли гідних людей і підносили нікчем!

Таких звинувачень Георгій Михайлович витримати не міг.

— Але ж усі так роблять, — відчайдушно закричав він, — абсолютно всі! Це журналістика, не йти ж із професії! Чим я гірший за інших?

— Пристойна людина має бути не гіршою, а кращою, — раптом подав голос князь, який мовчав до цього моменту. З його кам’яних вуст це прозвучало так несподівано і мало не сентиментально, що Субота здивувався. Чого не можна було сказати про підсудного.

— Та якби я був пристойною людиною, я б давно на цвинтарі лежав! — із запалом заявив Каїн-Голдевський, вимахуючи голими безволосими ногами. — Фокус у тому й полягає, щоб не бути пристойним, а видаватися. Ось у чому хитрість, а решта — для лохів.

— Дамо лохам спокій, життя в них і так несолодке, — знову вступив Леонард. — Дозвольте дізнатися, напівшановний, з якого дива ви читаєте лекції з літератури, та ще й берете за це гроші? Ви професор чи дійсно на цьому розумієтесь?

— А зараз будь-хто професор, — нахабно відповів Каїн, — будь-хто при посаді. А якщо й ні, то це нескладно — були б гроші. Лекції зараз читає кожен, кому посада дозволяє.

— Посада?! — похмуро повторив хіліарх. — А решта, отже, не має значення?

— Чому не має? Воля — велика річ, рішучість, зв’язки. Треба вміти себе подати. А хто не може, того геть із професури!

У залі на цих словах раптом почулись оплески, які тут же злякано стихли.

— Та ви хоча б Франка від Франкенштейна відрізняєте, професоре? — з важкою неприязню запитав князь.

— Аякже, ваша честь, — Каїн із надією засовався на своєму стільці,— аякже. Франко — шість літер, Франкенштейн — дванадцять…

— Як я розумію, ви людина високоморальна? — нетерпляче перебив його князь.

— Саме так, ваша честь. Про народні традиції читаю, навіть вірую… трохи, — погодився підсудний.

— Тоді чому ви кинули дружину?

— Яку саме? — улесливо уточнив Каїн. — У мене їх три.

На безпристрасному обличчі князя з’явилася гримаса огиди, але тут же зникла, немов муху змахнули.

— Я маю на увазі вашу першу дружину, яку ви залишили з дитиною на руках.

— Чи ж лише я такий! — раптом заверещав зі свого крісла підсудний — він узагалі, схоже, був людиною нервовою, реактивною. — Так склалося, розумієте! Невдала трапилася — дика, неосвічена… Важко мені з нею було… — із запалом вів далі Каїн, брови його рухалися вгору і вниз. — Самі подумайте, хто я тоді був? Дрібний гівнюк, у школі викладав… А зараз я — зірка, своя передача на каналі, читаю лекції, викликаю добрі почуття. Знаєте, як про мене кажуть? Педагог милістю Божою! І дружина в мене нова, і машина нова, скоро і квартира буде нова! Ще й як! Зі мною великі люди добре знайомі: політики, поети, художники, олігархи всілякі! А чому? А тому, що можу на всю країну людину розхвалити, а можу й змішати з багном, це ж радіо, хіба не ясно?!

Чолов’яга на залізному стільці страшенно завівся, смикав ногами, бризкав слиною, кричав — ніби радіо могло спокутувати не тільки гріхи, але й усі можливі злочини.

— Ну досить, — сказав князь, скривившись. Його багряні очі дивилися похмуро. — Вам надається останнє слово, після чого присяжні вирішать вашу долю. Говоріть!

Підсудний спрямував хитрі оченята за спини суддів, у залу. Дивився лагідно й прохально, голос його зазвучав проникливо.

— Панове присяжні… По-перше, прошу вибачення, що промовляю сидячи. По-друге, радий бачити настільки шанованих людей. Багатьох з вас я впізнаю, бо ви бували в мене на передачах. З іншими особисто не знайомий, але чув чимало хорошого. Та й не можуть бути поганими люди, які заробили стільки грошей…

Його слова перекрили оплески, гучніші з кожною секундою. Князь обернувся і з бридливим обуренням глянув на людей, що сиділи за столами, плещучи в долоні.

Підбадьорений несподіваною підтримкою, Каїн заговорив голосніше.

— У чому, власне, мене тут звинувачують, питаю я вас? У якійсь там гордині… І в чому ж гординя? У тому, що колись дружину кинув? Але ж я завів нову, і це ще не кінець. Та якщо за таке судити, панове, жодного невинного не залишиться. Ніхто не святий, недарма сказано. І хто я такий, щоб судити інших, а тим паче — самого себе? І якщо ви зараз мене засудите, то потім прийде хтось інший і за те саме засудить вас. Подумайте про це, панове присяжні, не дозволяйте задурити вам голову. Як кажуть, готуй сани влітку, і воза теж. Я все сказав, дякую за увагу.

По тому підсудний кокетливо схилив стрижену, непропорційно велику голову, чекаючи на оплески. І оплески справді загриміли були, але тут же стихли. Діана застрочила гусячим пером на пергаменті, князь сидів насупившись. Леонард уїдливо посміхався.

Продовжуючи посміхатися, він ступив наперед і одним поглядом окинув розчепурену юрбу.

— Отже, панове присяжні, голосуємо. Усіх, хто вважає підсудного невинним, прошу підняти руки.

Ліс, як кажуть у таких випадках, рук миттю виріс над столиками. Тягли руки зрілі мужі, не відставали від них прищаві молодики зі стійким фінансовим станом, нетерпляче махали долоньками дівчата й пані, недбало, немов гукаючи офіціанта, демонстрували мляві кисті люди місячного сяйва…

— А хто вважає його винним? — не змінюючи виразу обличчя, поцікавився Геніус.

Смикнулися були вгору дві-три боязкі кінцівки, пролунав чийсь обурений голосок, але в наступну мить їх змів шквал захоплення й галасу.

— Невинний! — гриміло під склепінням. — Невинний!

Леонард посміхнувся, Діана продовжувала строчити в пергаменті, князь мовчав, опустивши очі долу.

Тут Леонард знову підняв руку, закликаючи до тиші, і тиша настала. Лише совався на залізному стільці чи не одностайно виправданий Каїн.

Повільно, ніби знехотя, підвівшись, і дивлячись упритул на Каїна, князь проголосив:

— Підсудного визнано невинним. Засуджується до подальшого відбування життєвого строку за місцем постійного проживання.

— А як щодо роботи? — уточнив Леонард. — Як завжди, на радіо?

— Ні,— суворо відповідав хіліарх, — ніякого радіо, там і без нього дурнів досить. Вигнати до біса, нехай заробляє на життя чесною працею.

Тут же набігли двоє в чорному, спритно забрали зі стільця пройдисвіта Георгія Михайловича і, копаючи в зад, кудись потягли. Друга пара молодиків у чорному, практично нічим не відмінна від першої, впаяла в залізне сідало нового підсудного.

Це був не старий ще чоловік із бородатим і настільки солідним обличчям, що в його присутності хотілося шанобливо встати. Весь він був доладний, викликав довіру, чому сприяли і білий медичний халат, і дорогі черевики. І тільки скривджений вираз обличчя й очі щирої блакиті виказували в ньому затятого шахрая.

Знову ступив наперед Леонард, знову було сказано про Радамантів суд, Діана черкнула щось на пергаменті, і засідання почалося.

З промови обвинувача стало ясно, що підсудний був лікарем, не надав належної допомоги пацієнтові, в результаті чого той помер. Лікар із промовистим прізвищем Лікаренко геть заперечував свою провину.

— Як це так, колеги? — гув він натужним басом, яким користуються девіантні підлітки і впливові комуністи. — Я не розумію, на якій підставі? Лікування було прописане згідно з діагнозом, загляньте в медичну карту…

— Неодмінно заглянемо, — заспокоїв його Леонард, клацнув пальцями, і розтріпаний жовтуватий зошит опинився у нього в руках. При цьому Лікаренко страшенно зблід: схоже, він чекав чого завгодно, тільки не появи злощасної карти.

— Але як? — пробурмотів він, коли до нього повернулася здатність говорити.

— Що? — Леонард підняв ліву брову. — Ви, мабуть, думали, що карти цієї немає вже на світі, знищена згідно з інструкцією. А чи відомо вам, що докази не горять?

— І не тонуть, — несподівано вставив Субота і тут же спіймав на собі схвальний погляд Леонарда.

— Саме так, — кивнув той, — дуже слушне зауваження. Не горять, не тонуть і не розчиняються в сірчаній кислоті. Нумо, подивимося, що тут у нас.

Він розкрив зошит і з цікавістю заглибився в нього: шурхотів сторінками, кректав, повертався до початку, коментував.

— Аналізи… аналізи… знову аналізи… — бурмотів Леонард. — Забагато, звичайно, ну то що ж, кожен грошей коштує, клініці ж треба якось виживати, правда? Ось іще аналізи, ще… Ага, а тут і процедури пішли… Гм, досить дорогі, чого вже там… Але де ж пацієнтові взяти грошей на таке лікування, панове? Де — якщо він не олігарх і не має ресурсів у заморських офшорах?.. Можна, звичайно, продати що-небудь непотрібне — наприклад, квартиру. Непогана ідея, справді непогана… Що, зрештою, дорожче — життя чи квартира? Смішне запитання. Ось і наш пацієнт так вважав… Знов аналізи, процедури, аналізи… А ось, до речі, і збір коштів на лікування через Інтернет… навіщо ж суспільству залишатися осторонь, нехай розщедриться… Далі знов аналізи, процедури, підтримувальна терапія… і блискуче завершення курсу лікування — смерть!

Леонард закрив карту, відкинув геть і іронічно подивився на лікаря. У цьому погляді не було осуду, але якби поставити поруч із лікарем його пацієнта, то невідомо, хто б виглядав більшою мірою небіжчиком.

— Вітаю вас, шановний, чиста і… м-м-м… професійна робота, — схвально промимрив Леонард, киваючи підсудному. — Високий клас… Проте дозвольте спитати, скількох пацієнтів ви отак уколошкали?

Лікаренко сидів мовчки, втупившись у підлогу, потім підвів мученицькі очі на князя.

— Це помилка, — промовив він гірко, — жахлива, катастрофічна…

— Згоден, випадок нікудишній, — закивав розпорядник, — але точно помилка?

— Так, так, — в очах лікаря спалахнула відчайдушна надія. — Помилка, клянуся вам усіма святими.

— Ось тут дозвольте вам не повірити, — Леонард скривив гримасу. — Лікарська помилка — це коли замість проносного хворому дали ціаністого калію. А от коли ставлять чортзна-який діагноз, призначаючи купу дорогих аналізів і процедур, про помилку навряд чи йдеться. І до речі: за нашими даними, це не єдиний випадок. О так, далеко не єдиний!

Тут лікар збунтувався. Він заверещав, почав хвицятись і викручувати руки з наручників.

— Ви не маєте права! — волав він, миттю втративши солідний бас. — Я не визнаю цього судилища! Усе це брехня, наклепи ворогів! Вимагаю негайно звільнити мене!

Князь гидливо скривився — вереск різав вуха. Але Леонарда, здавалося, вся ця сцена тільки потішила.

— Запевняю вас, шановний, у нас усе гаразд зі слухом, — вигукнув він. — І ми неодмінно вас звільнимо, якщо на те буде воля панів присяжних.

— Яких ще присяжних?! — не вгавав лікар. — За яким правом? Це жалюгідні, нікчемні люди, вони не мають права мене судити!

— А ось це ви дарма, — раптово зауважив хіліарх. — Наші присяжні — люди надзвичайно пам’ятливі. Думаю, така поведінка не полегшить вашу долю.

Судячи з гнівного галасу в залі, саме так воно й було.

— Бажаєте скористатися правом на заключне слово? — поцікавився князь, звертаючись до підсудного.

— Я вас зневажаю! — вигукнув той.

— Світ складається з людей, — глухо промовив князь. — Померла людина — всесвіт став меншим. Наблизився його край — обірваний, нерівний. І видно, як безпорадно тріпоче він, мов ненапнуте вітрило на космічному вітрі. А за ним — чорна, глуха безодня…

Князь кивнув Леонардові, той обернувся, подивився в залу. Десятки очей — похмурих, злих, ображених — витріщилися на нього.

— Панове присяжні, хто вважає пана Лікаренка винним? Прошу підняти руки!

І знову в єдиному пориві злетіли майже всі руки — тільки цього разу з осудом і звинуваченням. Двоє в чорному стягли Лікаренка зі стільця, але не повели, а залишилися на естраді, тримали так міцно, що засуджений не міг поворухнутися.

— Що… що ви хочете зі мною зробити? — задихаючись від хвилювання, заговорив він. Голос його звучав хрипко, скрипуче, немов стерся.

Відповів йому князь:

— Хоч ви й не визнаєте нашого суду, але іншими, набагато впливовішими інстанціями його визнано єдиним і остаточним. Суд цей правий і справедливий, а вирок його неможливо оскаржити. І якщо вже мова зайшла про злочинця і його жертв, то буде справедливо, якщо сама жертва виконає вирок.

Лікаренко здивувався.

— Як… яка жертва?.. — Він облизав пересохлі губи і забігав очима по обличчях, не розуміючи. — Звідки жертва… вона… вона…

— На тому світі, ви маєте на увазі? — люб’язно поцікавився князь. — Так, не буду сперечатися. Скажу тільки, що заради вас ми готові піти на деякі… м-м-м… відхилення від законів природи й професійної етики.

Хіліарх клацнув пальцями, Леонард на сцені здійняв руку, і світло в залі стало потроху згасати. Лише два мертвотно-сині прожекторні промені викусили з темряви чорні постаті й застигле з жаху обличчя лікаря. Через секунду звідкись знизу почулося важке гудіння, підлога завібрувала, захиталася, загупали по столах шматки штукатурки, падаючи із золочених стін і розписаних склепінь. Стогін жаху пронісся в рядах гостей, пані чіплялися за кавалерів, а ті й самі сиділи ні живі ні мертві.

Субота про всяк випадок намацав руку Діани. Та відповіла йому теплим, заспокійливим потиском.

Тим часом гомін наростав, вібрація посилювалась, і коли вже здавалося, що барабанні перетинки ось-ось луснуть, пролунав жахливий тріск. Естрада розпалася навпіл. З розколини, глибокої, як прірва, піднялася темрява, огорнула медика, заповнила його рот, вуха й очниці. Вартові негайно відпустили його і позадкували, але засуджений продовжував стояти нерухомо, широко розкривши очі й розвівши руки.

Так тривало кілька страшних секунд. Раптово все його тіло здригнулось. Очі скажено вирячились і зупинилися, з грудей вирвалися хрип і клекіт.

А за секунду до того — це бачили всі — перед естрадою виникла людина в подертій лікарняній піжамі, виснажена й ослаблена настільки, що здавалася тінню. Тінь ця була безтілесною, але на диво об’ємною, немов голограма з іншого виміру. Від мерця віяло пеклом, а його обличчя було затьмарене якоюсь скорботною думкою. Він із сумом і гнівом дивився на лікаря, який задихався, ловив повітря губами і не міг вимовити ані слова…

— Я помер, — сказав небіжчик, не зводячи з Лікаренка мертвих очей. — Хочу, щоб ти був зі мною. Там страшно, водночас холодно і жарко, і мозок кипить, і тіло холоне… Тобі там місце. Ходімо!

Він простяг руку до лікаря, той посинів, двічі судомно вдихнув, схопився за груди і впав на підлогу. Посланець пекла секунду постояв над його тілом, після чого розтанув у повітрі.

Двоє в чорному потягли бездиханне тіло геть, щілина в підлозі зімкнулася; прожектори згасли, а замість них загорілися люстри. Секунду публіка сиділа мовчки, потім гримнули оплески — як після надзвичайно захопливого циркового номера.

Субота мимоволі озирнувся на публіку — та немов збожеволіла, аплодувала, волала. Серед безлічі спотворених облич його увагу привернув чоловік, чиї риси видалися йому ніби знайомими, хоча до цього дня він бачив їх тільки на фотографіях.

Чоловік сидів за три столи від Суботи — невисокий, лисуватий, із поперечною зморшкою на переніссі. Мертвотний погляд водянистих очей, тверді бганки, що окреслюють рот таємного вбивці…

Субота захвилювався, не міг повірити.

— Це він? — шепнув він Діані.— Правда, він? Діана секунду дивилася на нього насмішкувато.

— Ну так, звичайно, — промовила вона нарешті.— Саме він.

Могутність лисуватого була страшною. Подейкували, що навіть більшою, ніж у решти вищих чиновників і міністрів разом узятих. Навіть сам президент, за чутками, був усього лише слухняною лялькою в його руках, і всі важливі рішення приймав саме він…

Лисуватий перехопив погляд Суботи, несподівано підморгнув і всміхнувся. Обличчя його, щойно похмуре й страшне, раптом ніби засвітилося зсередини, поманило, вимагаючи відповідної посмішки. І Субота не стримався, показав зуби у відповідь.

Діана помітила, глянула з докором. Субота зніяковів.

— Зовні наче на людину схожий, — винувато промовив він.

— Так, із чарівністю в них усе гаразд, — кивнула вона. — Он ще один сидить, теж на людину схожий.

Субота глянув туди, куди йому вказали, і побачив пана з м’яким обличчям, що трохи нагадувало морду бегемота, і великими зірками на синіх погонах.

— Головний тюремник, — пояснила Діана. — Сидить, винце потягує. А того не чує, що по його душу скоро прийдуть.

— Хто?

— Такі ж, як він, — недобре посміхнулася Діана. — І відпровадять туди, куди він відправляв інших. А було ж йому сказано: приводь до ладу тюрми та колонії, не приведи Господи, сам туди потрапиш. Не вірив, сміявся… Мене, каже, не чіпатимуть, я з такими людьми ходжу в сауну… Ось і буде йому сауна, попариться за ґратами досхочу…

Субота хотів щось запитати, але не встиг.

Раптово залунала звідусюди музика — нахабна, паскудна, як у найгіршому шинку. Ноти плуталися, гриміли, ритм змінювався через такт, у мелодії вчувалося то верескливе жіноче голосіння, то довірливий басок, то веселі загрозливі вигуки.

Почувши знайоме, гості за столами почали притупувати, підспівувати, рухати стегнами, плескати в лад. Музика тим часом ставала все гучнішою, все вульгарнішою, і цього вже ніхто не міг витримати: зриваючи з угодованих тілес піджаки, задираючи вечірні сукні вище колін, перекидаючи стільці, вибрана публіка танцювала, б’ючи в паркет міцними підборами, гейкаючи, перекидаючись жартівливими лайками.

Двійко струнких офіціанток скинули свої тугі червоні сукні, залишившись у вузьких зміїних смужках матерії на стегнах, і закрутилися навколо жердини, встановленої невідомо ким просто на естраді. Музика задзвеніла, гримнула, ахнула, полетіла слідом за ними — підкоряючись і водночас немовби підштовхуючи. Публіка загоготіла, повалила ближче роздивитись у подробицях, насолодитися прекрасним. Тут же двоє офіціантів скинули тісні фраки, залишившись у жилетках на голих м’язистих тілах, і почали підтанцьовувати, напружуючи тугі біцепси, млосно усміхаючись і доводячи до шалу слабку стать і людей місячного сяйва.

До Діани вертким бісом підскочив Леонард, знову в легковажному фраку, затупотів лакованими бальними черевичками, склав губки курячою гузкою, затуркотів:

— Принцесо… Уна данца! Публіка жадає! Тільки вас і чекають. Пер кортезіа![10] Благаємо! Один-єдиний танець! Припадаємо до ніг, цілуємо порох біля ваших ніг і все таке інше!..

Діана кинула швидкий погляд на князя, той смикнув кутиком рота, нахилив голову. Вона скинула підборіддя, повернулася до Суботи і мовила з гіркотою:

— На брудершафт!

Вино в її келиху зблиснуло тьмяним рубіном, закипіло, хлюпнуло в келих Суботи.

— На брудершафт, — повторив він онімілими губами.

Очі її виявилися зовсім поруч, палаючи легким полум’ям, сяяли, зачаровували. Їхні руки сплелися, він потягнувся до неї, торкнувся губами, забув себе, побачив тільки, як вона тут же віддалилася на нескінченну відстань, на мільйони кілометрів, але на його губах усе ще палав, пощипував солодкий поцілунок. Чи це був смак вина, а чи її вуст, рожевих, ніжних.

Усе закрутилося навколо, затремтіло, взялося кольоровими плямами, вигнулось веселкою, попливло. В очі впали гості, що звивалися в танці гігантськими хмільними черв’яками. Замерехтіла поблизу худорлява платинова дівчина зі сліпучо маленькими грудьми. Якийсь солідний пан підняв зелений келих. Упав поряд військовий з великими зірками… Обличчя, розпливаючись і розтоплюючись, помалу перетворилися на свинячі морди, зарохкали, заверещали, пішли колесом, навколо замиготіли роги й хвости, зацокотіли копита, твердим лускатим панциром вкрилися піджаки і голі спини, рухаючись назад, у морок часів, до кільчастих, вусоногих, найпростіших…

«Що вона домішала до вина?» — тільки й устиг подумати Субота, сповзаючи з крісла, і впав на холодну кам’яну підлогу, боляче приклавшись вилицею. Страхітливі пики, всі до одної, обернулися до нього, дивлячись мовчки, моторошно. Наостанок Діана схилилася, погладила його по голові, торкнулася губами лоба.

Від цього поцілунку він провалився у віковічну темряву і вже не бачив, як двоє чорних мовчки попрямували до його бездиханного тіла, підняли і потягли геть, — треба думати, туди, де немає ні хвороб, ні печалі, ні зітхань…

Глава 11 Антоній

Але життя нескінче-е-енне! — трепетним козячим тенорком пробелькотів старий паламар. — Господи помилуй, Господи помилуй, Господи поми-и-илуй!..

Антоній нікого не відспівував — по-перше, не за чином, по-друге — співав суто для бадьорості духу. Дух цей, безсмертний нібито, геть був занепав, коли стало ясно, що панотець Михайло і його супутниця, добра Катерина, рушили-таки в далеку дорогу, в сатанинську Московію.

Ви що хочете думайте, а не міг дячок просто так узяти й кинути їх напризволяще. Вони ж як діти малі, будь-хто образити може. Ну куди вони без Антонія? У такій справі потрібний чоловік досвідчений, позитивний, який знає місцевість і публіку, який навіть самому чортові втре носа — особливо за нинішнього часу розрухи й розбрату.

Саме тому — і більше ні через що — заледве вийшли панотець Михайло і Катерина вранці з хати, як тут же за ними кинувся й сам Антоній. Лише хату замкнув надійніше, на висячий замок, завбачливо знятий зі скрині. Замок був чудовий, надійний, тільки трохи з іржею, але тримав мертво. Простіше всю хату знести під фундамент, ніж із таким возитися.

Не бажаючи бути виявленим наперед, він рухався короткими перебіжками, ховаючись серед високих заметів. За ніч навалило їх заввишки з людину, тож не один дяк, а цілих півтора могли там ховатися хоч до самої весни. Але так далеко Антоній не зазирав — йому б тільки до села своїх супроводити, а там уже Господь направить.

Так вони йшли — панотець Михайло з супутницею просто по шосе, розганяючи передранкову імлу, а паламар стрибав козлобородим зайцем по цілині, блимав підсліпуватим оком, плутав сліди, тільки б лишитися непоміченим. Знав Антоній: якщо виявить його панотець Михайло — неодмінно назад пожене. Натомість він уже все для себе вирішив, навіть запас сухарів прихопив — мало не кіло помістилось у відтягнутих кишенях старенького мишастого пальтечка.

Добре, що хоч цього разу Христос і ангели-охоронці були на боці дячка. Немов під чиїмось крилом дістався до самого села. На власні очі бачив, як зупинив панотця Михайла патруль, а потім разом із Катериною повів до штабу на перевірку.

Очистив Антоній вуличну лавочку від снігу, сів, став чекати, коли вийдуть назад. Годину чекав, дві, три — нічого. Ось тоді й завів він для бадьорості поминання покійних. Не те щоб боявся, що військові вколошкають дорогих його серцю мандрівників, але надто вже це відповідало настрою.

Так і досидів старий паламар за рогом, на холодній лавці, до самого вечора, аж доки відчув напад голоду. Похваливши себе за передбачливість, витяг із кишені сухар, сунув звичну страву в задубілий рот і почав смоктати та мусолити. Він і радий би був погризти, як годиться, зубами, але ближче до старості Господь забрав у нього зуби безповоротно — мабуть, за великі гріхи.

А мороз набирав сили, міцнішав, діймав крізь і пальто, і бабину кофтину, надягнуту Антонієм для тепла, дістався до самісіньких нутрощів і вибивав зі старечого ока сльозу. Йому б піти в комендатуру, вдарити чолом об землю, запитати смиренно, де, мовляв, панотець Михайло й Катерина, чому досі не виходять. А коли що не так, то він, Антоній, спасінням душі за них поручиться — люди хороші, для українського війська цілком безпечні.

Але не ризикнув дячок поткнутися до начальства, злякався, хоча все в нього було гаразд — і паспорт, і комунальні рахунки, і військовий квиток. І тепер сидів, трусився, точив, давлячись, свій сухар.

Однак змилостивився Господь, дивлячись на його страждання. Заледве посутеніло, відчинились двері комендатури, звідти вийшов незнайомий капітан, а з ним і Катерина, і сам панотець Михайло. Миттю відірвав Антоній змерзлий зад від лавки, зібрався трюхикати куди завгодно — хоч на край світу.

Але не довелося — уся трійця всілась у військову машину. Страшенно злякався тут старий паламар, зрозумів: зараз дадуть газу та й згинуть у вечірній імлі, а потім уже точно шукай вітру в полі. Підхопився і чкурнув щодуху до машини, а там учепився за колесо, припасоване до задньої стінки, обхопив його руками й ногами. Все — тепер уже без нього не поїдуть.

Але вони, схоже, нікуди не поспішали. Крізь бруднувату задню шибку бачив дячок, як велися якісь телефонні переговори. Але перерві цій Антоній не повірив, з колеса злазити не став.

У такому вигляді його й заскочив здивований капітан Голощок.

— Діду, — тільки й запитав, — ти що тут робиш?

— Бомби, бомби розміновую, — бовкнув Антоній, бо нічого розумнішого на думку не спало.

— Які бомби? Здурів чи що?

Голощок жилавими руками рішуче віддер його від колеса, чому Антоній був тільки радий. Капітан, однак, особливої радості не виявив. І сидіти б старому паламареві в комендатурі як злісному терористові, аж тут із машини вийшов панотець Михайло.

Ох і дав він прочуханки старому — аж піт пройняв, незважаючи на мороз. Яких тільки слів не наговорив, але Антоній нічого, ображатися не став, лиш усміхався й повторював як заведений:

— А я з вами… З вами поїду…

Чи треба казати, що напоумити дячка намагалися всіма доступними способами, але той стояв на своєму твердо: їду з вами.

Несподівано на бік Антонія став капітан Голощок.

— Дідок, схоже, спритний, а ось ви обоє — не від світу цього, — заявив він. — Такий може стати в нагоді.

Антоній закивав: мовляв, ваша правда, пане офіцере, я беручкий, спритний, пролазливий, скрізь без мила пролізу, візьміть із собою заради Господа Ісуса Христа і всієї животворчої Трійці!

І таки вмовили панотця Михайла, домоглися, одним словом, свого.

Але все перевернулося, розвалилося, коли загинув їхній провідник, російський сержант Василь Кураєв. Тепер уже капітан не хотів нікуди відпускати ні з паламарем, ні без, — мовляв, чисте самогубство.

Антоній зрадів, але зарано: і панотець Михайло, і Катерина наполягали — до Москви, до Москви! Схоже, самі були готові померти, але до Москви бісівської дістатися. Невідомо, які переговори вели вони з капітаном — дячкові, особі некомпетентній, про це не доповідали — але тільки зламали його залізну рішучість. Та й не міг він їх утримувати, хіба що заарештувати. Але цього капітан чомусь робити не став, і Антоній здогадався, в чому тут причина, навіть не дивлячись у бік сіроокої Катерини. У той бік капітан, до речі, теж не дивився, принаймні на людях, а що там між ними сталося наодинці, про те тільки панотцеві Михайлу відомо.

Без документів, однак, не те що до Москви, але навіть Україною пересуватися вони не могли. Однак для капітана Голощока і це виявилося не проблемою. Уже наступного ранку всі посвідчення були готові, тепер мало що відрізняло їх від законослухняних громадян. Вирішено було все-таки не ризикувати, не йти крізь лінію фронту, а відправити подорожніх літаком. А там уже як вийде.

Для доправлення всієї компанії до аеропорту було виділено машину і при ній сержанта Копійку.

Виїхали не відразу. Капітан чомусь усе відкладав момент прощання: то був зайнятий, то погода не та. І тільки він один знав, чому погода виїзду не сприяє, та ще, може, Катерина.

Якби зараз хтось зазирнув у його кімнату, то побачив би щось дивне й несподіване: Катя відчужено дивилась у вікно, а перед нею стояв Голощок, стискаючи її руки у своїх.

— Ну куди ти, навіщо, — умовляв він її.— Залишайся зі мною, я ж кохаю тебе більше за життя!..

Вона повернула нарешті до нього обличчя, подивилася туманно, ніби здалеку.

— Ти не перший, хто просить мене залишитися, — промовила Катя. — І не перший, кому я скажу — ні…

Прикусив губу капітан Голощок, озвалися в ньому ревнощі. Але тільки на мить: дивлячись на неї, нічого більше не пам’ятав і не знав він, крім кохання.

— То йдеш? — спитав тремтливим голосом.

Вона лагідно подивилася на нього знизу вгору, долонею наїжачила його волосся, нічого не сказала і вийшла. А він, немовби втративши решту сил, звалився просто на ліжко. Крекнули пружини, але Голощок уже нічого не чув, провалившись у відчай…

За годину пора було вже їхати. Проте капітан не з’являвся. І ніхто з його підлеглих не міг сказати, де він зник, наче крізь землю провалився. Сержант, приставлений до них, нервував, поглядав на годинник, нарешті почав благати:

— Їдьмо вже, мені треба завидна повернутися…

Мусили їхати не прощаючись. Залізли в машину, завели, щоб двигун прогрівся. Антоній сидів попереду веселий, крутив головою, як горобчик: ще б пак — перша в житті далека подорож. Не Америка з Європою, звичайно, але щось таке. Панотець Михайло думав про своє, Катерина була сумна.

— Ну, з Богом, — промовив сержант, витискаючи зчеплення…

Вони рушили, поступово набираючи швидкість на зледенілій дорозі. Аж тут Антоній глянув у дзеркальце заднього огляду й мовив:

— Біжать.

— Хто? — не зрозумів сержант.

— За нами біжать.

Сержант озирнувся, ахнув, вилаявся, пригальмував, здав назад. Через кілька секунд водійські дверцята відчинилися, з’явився захеканий Голощок.

— Вилазь! — наказав він сержантові.

— Това-аришу капітане…

— Вилазь, кажу! Сам поведу!

За хвилину вони вже їхали далі, машину потрушувало, крутило на вибоїнах. Капітан у дзеркальце заднього огляду час від часу поглядав на Катерину. Та не дивилася на нього, ховала погляд, але в стиснутих губах чаїлася посмішка.

— А як же твоя служба? — нарешті запитав панотець Михайло. — Не влетить тобі від командування за самоволку?

— Нічого, — буркнув капітан, — я тут сам собі начальство. Заднім числом оформимо як відрядження.

Брехав, звичайно, капітан не гірше за прапорщика Боровича. І начальство в нього було, і ніякого відрядження оформити він не міг, таки ж не міністр оборони. Тож фактично з будь-якого боку був він дезертир. Немає більшої ганьби для кадрового офіцера, проте він на це пішов.

А чому, спитаєте ви? А тому, що не знайшов у собі сил залишатися на місці, коли люди ці, які дивним чином увійшли в його життя, мали вирушити в чужу і тепер уже ворожу країну. І причиною була не сама лише Катя, хоча вона, звичайно, передусім. Річ була в тому, що Катя йому розповіла про те, заради чого всі вони прямували до Москви.

Він вірив, і не вірив, і не вірити не міг… Чи все ж таки вигадка? Але ні. Це ж Катя сказала, а вона брехати не могла. Це все одно як лебідь би збрехав або ангел — ну, словом, річ немислима, небувала.

Утім, не все вона сказала, він і сам це розумів. Але навіть сказаного було досить, щоб у людини з менш міцною головою мізки з’їхали набакир. Чесно кажучи, у самого Голощока теж час від часу виникали сумніви: чи він сповна розуму, чи ясно бачить диспозицію, а чи вкинутий якоюсь зовнішньою силою у важкий і приголомшливий сон?

Але наразі все вже було вирішено. Роту свою Голощок залишив без доповіді начальству, тому що компанія дібралася нівроку: двоє втікачів із божевільні, дячок, теж несповна розуму, і дезертир. На що може розраховувати така бойова одиниця в тилу ворога, не хотілося й думати.

Він і не думав — крутив собі баранку та додавав газу, де дорога дозволяла. І коли вже позаду лишилося чимало кілометрів, раптом запитав, немов отямившись:

— А в Москві куди саме?

Панотець Михайло покосився на Антонія. Але той уже встиг задрімати і вві сні виводив носом рулади, а отже, чути нічого не міг.

— На самісінький верх, — похмуро мовив панотець Михайло.

Капітан тільки свиснув.

— Легко сказати — на самісінький верх… Як же ми туди дістанемося? Резидента ж вашого, схоже, вколошкали…

Похмурість пройшлась обличчям священика.

— Нічого, — сказав він. — Є люди, які допоможуть.

— Запасний варіант, отже? — запитав Голощок. — Розумно. Завбачливо.

Хотів запитати ще щось, але втрутилася Катерина.

— Ти, Грицю, за дорогою краще стеж, — мовила вона м’яко, але рішуче. — Не дай Бог, колесо проб’ємо.

Порада була слушна, тому капітан міцніше взявся за кермо.

Далі їхали в цілковитій мовчанці, яку лише зрідка порушувало сонне посвистування старого паламаря. Дорога, поцяткована обстрілами, не дозволяла рухатися швидко, тому поля й села, засипані снігами, повзли довкола довго-довго, і здавалося, немає їм кінця-краю, нема кінця-краю цій війні…