Антирак. Новий спосіб життя

Перетворення на «пацієнта»

Дізнавшись, що маю пухлину в мозку, я відразу відкрив світ, що здавався мені знайомим, але про який достеменно я нічого не знав, – світ хворих. Я побіжно був знайомий з нейрохірургом, до якого мене направили. Ми мали спільних пацієнтів, і раніше він цікавився моїми дослідженнями. Після того, як в мене виявили хворобу, наші розмови змінилися докорінно. Більше жодних натяків на мої наукові роботи. Я мав викласти всі інтимні подробиці свого життя, докладно розповісти про свої симптоми. Ми говорили про мій головний біль, нудоту й напади епілепсії, які могли статися. Позбавлений своїх професійних атрибутів, я потрапив до лав звичайних пацієнтів і відчував, як мої ноги буквально підкошуються.

Я щосили чіплявся за статус медика. Хай це було жалю-гідно, але до лікаря я йшов у білому халаті з вишитими на ньому блакитними літерами прізвищем і науковим ступенем. У моїй лікарні, де дотримуються чіткої ієрархії, мед-сестри й санітарки, які знають про ваш статус, з повагою називають вас «доктор». Однак коли ви опиняєтеся на ношах і більше не вдягнені в білий халат, до вас звертаються «пане такий-то» або просто «дорогенький». Як усі інші, ви чекаєте в коридорі, який перетинаєте, немов вітер, з високо підведеною головою, не дивлячись в очі пацієнтів, щоб ті не почали з вами розмовляти. Як усіх інших, вас везуть в оглядову кімнату на візку. Немає жодного значення, що решту часу ви бігаєте цими самими коридорами. «Так заведено в лікарні», – сказала санітарка. Тому ви поступаєтеся своїм статусом і до вас ставляться, як до нездатного ходити.

Я ввійшов у безбарвний світ. У світ без звань, ступенів і професій. У світ, де нікого не цікавило, що ви робили в житті і що відбувається у вашій голові. Часто лише цікавляться вашим останнім знімком. Я помітив, що більшість моїх лікарів не знали, як до мене ставитися: як до пацієнта чи як до колеги. Одного разу на вечірку прийшов я та мій тогочасний онколог, чудовий фахівець, якого я дуже поважав. Увійшовши в кімнату, я побачив, як він одразу зблід, а тоді підвівся й через якусь незрозумілу причину пішов звідти. Раптом я відчув, що є якийсь клуб живих, і мені дали зрозуміти, що до того клубу я вже не належу. Виникло неприємне відчуття належності до окремішньої категорії – категорії людей, означених за їхньою хворобою. Я боявся стати невидимим. Боявся перестати існувати ще до смерті. Може, я скоро помру, але хочу жити повноцінно до самого кінця.

Через кілька днів після злощасного сеансу сканування з Джонатаном і Дуґом у Піттсбург у якихось справах приїхав мій брат Едуард. Про свою хворобу я нікому не розповідав, крім Анни. З клубком, що підступав до горла, я пробував поговорити з братом якомога розкутіше, боячись завдати йому болю і, як не дивно, оголосити себе проклятим. На Едуардових гарних блакитних очах забриніли сльози, але він не запанікував, лише стиснув мене в обіймах. Ми заплакали, а потім говорили про можливе лікування, про статистику та про все те, з чим мені надалі доведеться зіткнутися. Згодом брат мене розсмішив, як умів це робити лише він. Едуард сказав, що з поголеною головою я нарешті матиму вигляд панка, як того хотів у 18 років, але так і не наважився втілити свій задум. Принаймні тоді з братом я залишався ще живим.

Наступного дня Анна, Едуард і я пішли вечеряти в ресторан неподалік від лікарні. У веселому настрої ми виходили з ресторану. Старі спогади так розсмішили нас, що я аж хапався за ліхтарний стовп. Саме тоді я побачив Дуґа, який перетинав вулицю в нашому напрямку. Він мав понурий і дещо ошелешений вигляд. У його очах вгадувалося несхвалення. Здавалося, його очі питали: «Як ти можеш реготати, коли маєш такі погані новини?»

Я почувався розгубленим. Більшість людей вважає: якщо хворієш на тяжку хворобу, не можеш сміятися. Відтоді протягом усього життя на мені стояло тавро людини, приреченої вмерти.

Помираю? Цього не може бути…

А потім було набридливе болісне питання смерті. Часто перша реакція на діагноз «рак» – невіра. Коли ми намагаємося уявити власну смерть, наш мозок повстає. Нібито смерть може прийти лише до інших. Цю реакцію чудово описав Толстой у «Смерті Івана Ілліча». Як і багато хто до мене, я впізнав себе в головному герої. Іван Ілліч – суддя в Санкт-Петербурзі. Він веде добропорядний спосіб життя, аж поки не занедужує. Від нього приховують тяжкість його хвороби. Коли ж наприкінці Іван Ілліч усвідомлює, що вмирає, усе його єство повстає супроти цієї думки.

Цього не може бути!

Очі розплющені

Поки ми не наразилися на свою смертність, життя видається безмежним, і ми хочемо, щоб так тривало далі.

Здається, що завжди матимемо час на пошуки щастя. Спочатку мені потрібно було отримати ступінь, виплатити позики, виростити дітей, вийти на пенсію… Про щастя потурбуюся пізніше. Поки відкладатимемо на завтра пошуки найсуттєвішого, може виявитися, що життя висиплеться поміж пальців, так що ми навіть не відчуємо його смаку.

Інколи рак зцілює таку короткозорість, цей танець вагань. Виставивши напоказ короткість життя, діагностований рак може відновити справжній його смак. Через кілька тижнів після діагнозу в мене виникло дивне відчуття, ніби з моїх очей спала полуда, що затуманювала зір. Якось у неділю пополудні в маленькій, сонячній кімнаті нашого крихітного будиночка я дивився на Анну. Зосереджена й сумирна, вона сиділа на підлозі біля журнального столика та пробувала перекладати французькі вірші англійською. Уперше я побачив її такою, як вона є, не думаючи про те, чи волів би я бачити когось іншого. Просто побачив локон волосся, що граційно спадав їй на очі, коли вона нахиляла голову над книжкою, її витончені пальці, які ніжно стискали ручку. Я був здивований, що ніколи не помічав, як трепетно вона ледве стискає губи, коли не знаходить потрібного слова. Раптом я побачив її такою, як вона є, без усяких там запитань і сумнівів. Її присутність стала надзвичайно зворушливою. Я отримав величезний привілей – бути свідком цієї незвичайної миті. Чому раніше я ніколи не бачив її такою?

В «Екзистенційній психотерапії», книжці про перетворювальну силу прийдешньої смерті, Ірвін Ялом, видатний психіатр зі Стенфордського університету, наводить лист, який на початку шістдесятих років написав один сенатор невдовзі після того, як йому повідомили, що він хворий на тяжку форму раку.

Тож наближення смерті іноді приводить до своєрідного звільнення. У затінку смерті життя раптом набуває інтенсивності, дзвінкості, особливого смаку й запаху, чого ми раніше не знали. Звісно, коли прийде час, нас охопить відчай через те, що ми відходимо, прощаючись з тими, кого любили, і знаючи, що більше ніколи їх не побачимо. Смуток лякає мало не кожного з нас. Однак чи не було б набагато гірше піти з життя, так і не відчувши вповні його смаку? Хіба не набагато гірше, коли нема за чим сумувати в мить розставання?

Зізнаюсь, на самому початку я сказав собі, що маю пройти ще довгий шлях. Коли я допомагав Анні розкладати книжки, які вона перевезла в мій будиночок, то натрапив на книжку «Про що думав Будда». Ошелешений, я запитав: «І нащо тратити час на такий мотлох?» Тепер мені не віриться, що я міг це сказати. Однак той випадок чітко виринає в пам’яті: мій раціоналізм межував з глупотою. З погляду моєї культури Будда та Христос щонайліпше були застарілі моралісти та проповідники, а щонайгірше – агенти морального придушення на службі буржуазії. Я був майже шокований, що моя приятелька, з якою я збирався жити, підсіла на такі нісенітниці, захопившись уявленнями, на які мене вчили дивитися, як на «опіум для народу». Анна скоса глянула на мене, поклала книжку знову на полицю та сказала: «Думаю, одного дня ти все зрозумієш».

Зміна шляхів

Увесь цей час я далі відвідував лікарів і зважував усі «за» та «проти» щодо різноманітних курсів лікування. Нарешті, таки зважився на операцію, тому шукав хірурга, який вселяв би достатньо довіри. Той, кому я вирішив довірити свій мозок, може, і не був хірургом, якого найбільше рекомендували з огляду на високу кваліфікацію. Однак мені він здався людиною, яка найкраще розуміє, ким я є, і добре відчуває, скільки я всього витерпів. Я відчував, що мене він не покине, якщо щось піде не так. Хірург не зміг одразу призначити день операції. На щастя, тоді пухлина ще не розвивалася надто швидко. Довелося чекати кілька днів, поки в хірурга буде «вікно». Я гаяв час, читаючи авторів, які розмірковували над нашим протистоянням смерті, з головою поринав у книжки, що кілька тижнів тому поклав би на полицю, навіть не розгорнувши. Завдяки Анні, – а їй подобалися письменники з батьківщини, – я прочитав Толстого, якого, до речі, також любив Ялом, неодноразово цитуючи у своїй майстерно написаній книжці з екзистенційної психотерапії. Спочатку я прочитав «Смерть Івана Ілліча», а тоді оповідання «Господар і робітник», яке справило на мене велике враження.

У цьому творі зображено господаря, одержимого власними інтересами. Толстой розповідає про перетворення, що стаються в головному героєві. Сповнений рішучості укласти угоду купівлі за дуже низькою ціною, він виїжджає на санях, коли вже вечоріє, хоч насувається негода. Разом зі своїм робітником Микитою господар потрапляє в хуртовину, їх бере блуд, тому вони збиваються з дороги. Коли головний герой усвідомлює, що це може бути остання ніч у житті, відбуваються докорінні зміни в його поглядах. Він лягає на Микиту, який замерзає, вдаючись до цього життєдайного жесту, щоб зігріти того своїм тілом. Господар помирає, але йому вдається врятувати робітника. Толстой описує, як спритний і дуже розважливий купець, жертвуючи собою, відчуває благодать, якої він раніше ніколи не знав. Уперше він живе теперішнім. Коли його пробирає холод, він почувається одним цілим з Микитою. Його власна смерть більше не має значення, аби лише жив Микита. Поза своїм егоїзмом господар пізнає істину, що торкається самої сутності життя, а в час смерті бачить світло – яскраве біле світло в кінці темного тунелю.

Саме тоді я докорінно змінив розуміння своєї діяльності. Дотепер переважну більшість часу я присвячував науці для науки, але потроху відмовився від такого підходу. Як і більшість медичних досліджень, моя робота в лабораторії була лише побіжно пов’язана з полегшенням страждань. Багато таких дослідників, як я, на початку своєї професійної кар’єри з великим ентузіазмом наївно поринають у роботу, вірячи, що вона допоможе вилікувати хворобу Альцгеймера, діабет або рак. Однак потім, самі того не розуміючи, вони раптом ніби прокидаються й бачать, що напружено працюють над розробленням найліпшої вимірювальної техніки для клітинних рецепторів, на які впливають ліки. Під час роботи в таких дослідників накопичується досить матеріалу, щоб публікувати статті в наукових журналах, отримувати гранти й забезпечувати роботу своїх лабораторій. Однак вони вже на довгі милі відійшли від людських страждань.

Припущення, яке ми з Джонатаном вивчали, – роль лобних часток мозку в шизофренії – тепер теорія, широко визнана в неврології. Вона й далі генерує програми в різноманітних лабораторіях у всьому світі. Безперечно, то була ґрунтовна наукова робота, але вона нікому не допомагала вилікуватися, не допомагала навіть частково поліпшити чийсь стан. І тепер, коли я жив у щоденному страху перед хворобою, стражданням і смертю, мені хотілося працювати над тим, як змінити своє життя й життя інших людей.

Після операції я повернувся до своєї дослідницької роботи й до постійного консультування в лікарні. Виявилося, що на противагу очікуванням, мене найбільше цікавила робота лікаря-практика. Здавалося, ніби я полегшував власне страждання щоразу, коли допомагав пацієнтові, який потерпав від безперервного безсоння або чий нескінченний біль підштовхував його до самогубства. Я ніби ставав одним цілим з пацієнтом. З цього погляду робота лікаря перестала бути для мене обов’язком і перетворилася на такий собі чудовий привілей. У моє життя прийшло відчуття благодаті.

Вразливість

Пригадую одну з незначних подій, завдяки яким ми відчуваємо слабкість життя й дивовижну єдність з іншими людьми – такими, як і ми, смертними. То була геть непримітна річ – коротка зустріч на автостоянці напередодні моєї першої операції. Усе це здалося б якоюсь дурницею, але для мене той епізод мав особливе значення.

Ми з Анною приїхали в Нью-Йорк автомобілем і припаркували його біля лікарні. Я стояв там і дихав свіжим повітрям кількох останніх хвилин свободи перед госпіталізацією, аналізами й операційною. Аж ось помітив стару жінку, яка, очевидно, поверталася додому після перебування в лікарні. Вона була сама й несла сумку, ідучи на милицях. Її ніхто не супроводжував, а без допомоги жінці важко було сісти в автомобіль. Я дивився на неї, здивований тим, що їй дозволили піти в такому стані. Стара зиркнула на мене, і з виразу її очей я зрозумів, що від мене вона нічого не чекає. Нічогісінько. Зрештою, ми були в Нью-Йорку, де кожен дбає сам про себе. Я відчув, як мене потягло до цієї жінки якимось поривом дивовижної сили, який виходив з того, що я, як і вона, пацієнт. Це було не співчуття, а внутрішнє почуття братерства. Я відчув надзвичайну близькість до тієї старої, відчув, що створений з того самого матеріалу, що й вона – жінка, яка потребувала допомоги, але не просила її. Відтак поклав її сумку в багажник, сів за кермо й вивів авто на доріжку, допомігши старій протиснутися на сидіння водія. Усміхнений, я зачинив двері. Оті кілька хвилин жінка не була самотня. Я тішився, що зміг зробити їй невеличку послугу. Насправді це вона зробила послугу, бо потребувала мене саме в ту мить, давши можливість відчути, що ми частинки одного людського стану. Ми зробили подарунок одне одному. Я досі бачу її очі, у яких пробудив упевненість у людях і відчуття, що життю можна довіряти, якщо воно, як це щойно сталося, дає допомогу, якої ти так потребуєш.

Ми заледве перекинулися між собою кількома словами, але я впевнений, що ми обоє відчули дивовижний зв’язок. Та зустріч зігріла мені душу. Ми, вразливі, можемо одне одному допомагати й усміхатися. На операцію я лягав у злагоді із самим собою.

Рятувати своє життя до кінця

Усі ми маємо відчути, що одне одному корисні. Це необхідна пожива для душі. Якщо такої потреби не задовольняти, вона породжує біль, який з наближенням смерті стає щораз пекучішим. Велика частина того, що називають страх перед смертю, походить від страху, що наше життя не мало сенсу, що ми прожили його даремно, що наше існування байдуже всім і кожному.

Одного дня мене покликали до Джо, юнака, вкритого татуюваннями, із тривалою історією алкоголізму, уживання наркотиків і насильства. Він утратив самовладання, коли йому повідомили про рак мозку, тому трощив усе в кімнаті. Налякані медсестри боялися до нього підступитися. Коли я відрекомендувався психіатром, Джо перетворився на лева у клітці, але погодився зі мною поговорити. Я сів біля нього і сказав:

– Я знаю, про що вам повідомили. Знаю, що ви страшенно засмучені. Уявляю, така звістка може дуже налякати.

Він ударився в різку викривальну промову, але через 20 хвилин заплакав. Його батько був алкоголік, мама від нього відсахнулася й наче не помічала синової присутності. Джо не мав друзів, а його товариші по чарці, безперечно, тепер його покинуть. Він пропав. Я сказав йому:

– Не знаю, чи можу вам допомогти. Однак можу пообіцяти, що бачитимуся з вами щотижня, поки це вам допомагатиме.

Джо заспокоївся і приходив до мене щотижня протягом 6 місяців, аж поки не помер.

Упродовж тих зустрічей я не мав що йому сказати, лише слухав. Джо трохи працював електриком, але роками геть нічого не робив, живучи на соціальну допомогу. Він не розмовляв зі своїми батьками і з ранку до вечора дивився телевізор. Джо був страшенно самотній. Незабаром стало зрозуміло, що смерть стала для нього нестерпна через те, що за своє життя він зовсім нічого не зробив. Я запитав Джо, чи міг би він за той час, що йому залишилося жити, зробити для когось щось корисне. Про таке він ніколи не думав. Якийсь час Джо розмірковував, а тоді відповів:

– У нас на районі є церква, думаю, міг би щось для них зробити. Їм потрібна система кондиціювання повітря. А я знаю, як її зробити.

Я підтримав його бажання піти й побачитися з пастором, який радо пристав на цю пропозицію.

Щоранку Джо вставав і йшов на свою верхову роботу зі встановлення системи кондиціонування в церкві. Робота просувалася повільно. Через велику пухлину в мозку йому складно було зосереджувати увагу, але Джо не мав куди поспішати. Парафіяни вже звикли бачити його на даху церкви. Вони розмовляли з ним, приносили на обід сендвічі й каву. Про це Джо розповідав ледь не зі сльозами на очах. Уперше в житті він зробив щось таке, чого потребували люди. Джо став зовсім іншою людиною й більше ніколи не вибухав гнівом. Справді, під брутальною зовнішністю він мав велике серце.

Одного разу Джо не зміг піти на роботу. Його онколог зателефонував мені і сказав, що Джо в лікарні – кінець уже близько, його переводять у госпіс. Я прийшов до нього в палату, яскраво освітлену сонцем. Джо лежав дуже спокійно, майже спав. Йому зняли всі крапельниці. Я сів на ліжко біля нього, щоб попрощатися, і Джо розплющив очі. Він намагався щось мені сказати, але вже не мав сили. Кволою рукою зробив знак присунутися ближче. Я нахилив вухо до його губ і почув, як Джо прошепотів:

– Нехай Бог Вас благословить за порятунок мого життя. Досі я не забуваю урок, який дав мені Джо: на порозі смерті ще можна врятувати своє життя. Я впевнився: потрібно братися за справу, яку я маю виконати для самого себе, – бути готовим, коли прийде час. Якоюсь мірою Джо також врятував мені життя.

Ось уже вчотирнадцяте я святкую «річницю» свого діагнозу. Не можу точно пригадати день, коли відбувався сеанс сканування з Джонатаном і Дуґом, лише пам’ятаю, що то було приблизно 15 жовтня. Тож період між 15 і 20 жовтня – це особливий час для мене, такий собі тиждень Йом-Кіпур, Страсний Тиждень або піст під час Рамадану. У мене свій ритуал. Я вибираю час, щоб побути наодинці з самим собою. Іноді здійснюю щось на зразок особистої «прощі», іду до церкви, синагоги, святого місця. Розмірковую над тим, що сталося зі мною, думаю про цей біль, про цей страх, про цю кризу. Дякую за те, що перемінився, дякую за те, що після другого народження став щасливішою людиною.