Антирак. Новий спосіб життя

Знищення клітинами S180

З усіх штамів ракових клітин, які використовують дослідники, клітини штаму S180 (клітини саркоми 180) найнебезпечніші. Отримавши такий штам від особливої миші зі швейцарської лабораторії, його вирощують у великій кількості. У всьому світі ці клітини використовують, щоб вивчати рак в ідентичних умовах. Клітини штаму надзвичайно анормальні з огляду на незвичайну кількість хромосом. До того ж вони виділяють величезну кількість цитокінів – отруйних речовин, що руйнують капсули клітин, з якими контактують. Коли S180 впорскують в організм мишей, то ці клітини розмножуються так швидко, що маса пухлини подвоюється що десять годин. Вони окупують навколишні тканини й руйнують усе на своєму шляху. Коли такі клітини перебувають у черевній порожнині, вони розростаються так швидко, що перевершують дренажні можливості лімфатичних судин. Рідини, які називають асцитами, накопичуються в черевній порожнині, ніби в засміченій ванні. Ці рідини світлого забарвлення становлять ідеальне середовище для зростання клітин S180. Вони й далі небезпечно швидко розмножуються, поки не виходить з ладу життєвий орган і не розривається головна кровоносна судина, що призводить до смерті організму.

ПРАВА ТВАРИН

Миша, яка чинить опір раку

У лабораторії Університету Вейк-Форест, Північна Кароліна, професор біології Женґ Цуй вивчає не рак, а метаболізм жирів. Для дослідів йому потрібні антитіла, тому, щоб отримати їх, мишам упорскують оті сумнозвісні клітини S180. Введені клітини провокують утворення асциту, з якого легко можна вилучати антитіла. Жодна з мишей, якій впорснули кілька тисяч клітин S180, не прожила понад місяць, тому для цієї стандартної процедури мали постійно оновлювати «поголів’я». Аж поки одного дня не сталося цікаве явище.

Молода дослідниця, кандидатка наук Лія Цінь впорснула 200 000 клітин S180 групі мишей – звичайну дозу для цієї процедури. Однак одна з них, миша № 6, чинила опір, уперто зберігаючи плаский живіт. Лія Цінь повторила ін’єкцію, але не було жодних змін. За порадою Женґа Цуя, який керував її роботою, дослідниця подвоїла дозу. Проте знову не було жодних змін. Тоді вона впорснула десятикратну дозу, тобто приблизно два мільйони клітин. На її превеликий подив, у непокірній тваринці не було ні раку, ні асциту. Женґ Цуй засумнівався в технічних навичках своєї помічниці й вирішив сам зробити ін’єкцію. Щоб отримати очевидну картину, він ввів 20 мільйонів клітин і переконався, що рідина насправді проникла в черевну порожнину. Два тижні по тому – і далі жодних змін! Тоді він спробував 200 мільйонів клітин – у 1000 разів більше за звичайну дозу – і знову даремно.

Рис. 2. Фото «Могутнього Мишеняти», миші № 6, яка опирається раку. Фото вміщено з люб’язної згоди кандидата наук Женґа Цуя, Університет Вейк-Форест.

Жодна миша, якій ввели клітини S 180, не прожила в цій лабораторії довше, ніж два місяці. Миша № 6 жила вже восьмий місяць, попри астрономічні дози ракових клітин, впорснутих безпосередньо в її черевну порожнину, де вони зазвичай розмножуються якнайшвидше. Аж тут Женґ Цуй почав здогадуватися, що вони, може, мають справу з неможливим – з мишею, яка від природи резистентна до раку.

Упродовж минулого сторіччя в медичній і науковій літературі повідомляли про випадки з пацієнтами, які мали «термінальну стадію раку», але несподівано той відступав і зрештою зникав безповоротно. Однак такі випадки ставалися надзвичайно рідко. Очевидно, їх складно вивчати, бо вони непередбачувані й ці випадки не можна відтворити на вимогу. Найчастіше їх зараховують до помилок у діагнозі («мабуть, то був не рак») або до запізнілої дії на попередні курси лікування («то, мабуть, далася у знаки тогорічна хіміотерапія»).

Хай там як, але кожна сумлінна людина має визнати, що в цих несподіваних ремісіях хвороби беруть участь поки що погано зрозумілі механізми, які можуть протидіяти розвиткові раку. Протягом останніх 10 років деякі з цих механізмів були виявлені й вивчені в лабораторії. Миша професора Женґа Цуя пролила світло на один із перших механізмів – на силу повністю мобілізованої імунної системи.

Після того, як Женґ Цуй переконався, що миша, тепер відома як «Могутнє Мишеня» (див. фото вище), насправді опирається раку, перед ним постало нове завдання. У професора було тільки одне Могутнє Мишеня, а миші щонайдовше живуть лише два роки. Як можна буде вивчати неймовірну опірність хворобі, коли ця миша помре? А що як вона підхопить якийсь вірус або захворіє на пневмонію? Женґ Цуй думав зберегти ДНК Могутнього Мишеняти або навіть клонувати його – тоді саме виникали повідомлення про успішні клонування мишей. Однак хтось із професорових колег сказав, що було б добре отримати від Могутнього Мишеняти нащадків.

Крім того, що Могутнє Мишеня одержало малят від самиці, яка не мала такої резистентності, половина його онуків успадкувала опірність клітинам S 180[7]. Так само, як і їхній дідусь, ці миші, отримавши два мільйони клітин S 180, могли повноцінно чинити опір такій дозі, що стала мало не звичною для цієї лабораторії. Вони навіть витримували два мільярди клітин S 180, що становило майже 10 % від їхньої загальної маси, а це для людини еквівалентно ін’єкції в 7—8 кілограмів надзвичайно небезпечної пухлини.

Таємничий механізм

Одного разу Женґу Цую довелося на кілька місяців піти у відпустку й не бувати в лабораторії. Коли він повернувся й відновив свої досліди з мишами, резистентними до раку, то на нього чекало велике розчарування. Через два тижні після звичайної ін’єкції Женґ помітив у мишей розвиток черевного ракового асциту. У всіх без винятку. Що ж сталося? Чому протягом його відсутності миші втратили свою опірність хворобі? Цілими днями Женґ безперервно розмірковував над причинами невдачі, намагався здогадатися про допущену помилку. Як і передбачала більшість його колег: мабуть, «відкриття» виявилося надто добрим, щоб бути правдою. Женґ так розчарувався, що перестав провідувати своїх мишей. Усі вони мали померти протягом чотирьох тижнів після ін’єкцій. Коли, нарешті, з важким серцем Женґ зайшов у лабораторію, то підняв кришку й закляк: поза сумнівом, усі миші були живі, а їхній черевний асцит зник.

Після кількох днів гарячкових дослідів виникло пояснення. У деякому віці – 6 місяців для миші – еквівалент 50 років для людини – механізм опірності послаблюється. Тому рак починає розвиватися, що й пояснює набрякання черевної порожнини від асциту. Однак приблизно два тижні по тому (через один чи два роки за людськими мірками) уже сама наявність пухлини, зрештою, приводить у дію механізм опірності. Пухлина тане щохвилини та зникає менш ніж за 24 години (протягом одного чи двох місяців за людськими мірками). Миші повертаються до своєї звичної активності, зокрема і статевої. Уперше наука отримала експериментальну модель спонтанної регресії раку, відтворювану на вимогу. Належало тільки зрозуміти, за допомогою яких механізмів могло відбуватися таке таємниче розсмоктування. І саме колезі Женґа Цуя кандидату наук Маркові С. Міллеру, фахівцеві з питань розвитку ракових клітин, вдалося відкрити цю таємницю.

Вивчаючи під мікроскопом клітини S 180, узяті з черевної порожнини дивовижно зцілених мишей, Міллер виявив справжнє поле битви. Замість звичайних ракових клітин – округлих, волохатих та агресивних – він побачив гладкі, зім’яті та діряві клітини. Вони стиснулися в сутичках з лейкоцитами імунної системи, зокрема зі знаменитими «природними клітинами-вбивцями», або скорочено клітинами «NK» (natural killer). Міллер навіть зміг на відеомікроскопі зафільмувати напад імунних клітин на клітини S 180. Він пояснив цю загадку. Стійкі до раку миші змогли дати потужну відсіч хворобі завдяки своїй імунній системі навіть після цілковитого вкорінення ракових клітин.

Спеціальні протиракові агенти

Природні клітини-вбивці, або NK-клітини, – це спеціальні агенти імунної системи. Як і всі білі кров’яні тільця, вони безперестанку патрулюють організм від бактерій, вірусів або новоутворених ракових клітин. Водночас, якщо інші клітини імунної системи потребують попереднього впливу з боку агентів хвороби, щоб їх упізнати і з ними боротися, NK-клітини для своєї мобілізації не потребують антигена. Виявивши ворожі клітини, вони оточують зловмисників і намагаються забезпечити контакт своєї мембрани з їхньою мембраною. Щойно контакт встановлено, NK-клітини спрямовують усю внутрішню «зброю» на ціль, немовби на танкову башту. Ота «зброя» транспортує пухирці, наповнені отрутою.

Під час контакту з поверхнею ракових клітин пухирці випускаються й хімічна зброя NK-клітин – перфорини та гранзими – проникає крізь мембрану. Молекули перфорину набувають форми крихітних кружків або мікрокілець.

Вони збираються у формі трубки і в такий спосіб утворюють прохід для гранзимів крізь мембрану ракових клітин. Відтак гранзими в ядрі ракової клітини приводять у дію механізми запрограмованого самознищення. Вони ніби дають цим клітинам наказ вчинити самогубство, наказ, який не можна не виконати. У відповідь на таке повідомлення ядро клітини дробиться, що призводить до колапсу ракової клітини. Знесилені залишки клітини готові до того, щоб їх перетравили макрофаги – оті сміттярі імунної системи, що завжди перебувають у кільватері NK-клітин.

Так само, як імунні клітини в мишей Женґа Цуя, NK-клітини людини можуть убивати клітини різних форм раку, зокрема клітини саркоми, раку молочної залози, простати, легень або товстої кишки.

Дослідження за участю 77 жінок, уражених раком молочної залози, тривало протягом 12 років і довело, якою важливою може бути роль цих клітин в одужанні. Передусім витяжки з пухлин, зроблені на час установлення діагнозу, вирощували разом з їхніми власними NK-клітинами. NK-клітини деяких пацієнток не реагували, ніби їхня природна життєздатність була якось загадково заморожена. NK-клітини інших жінок, навпаки, енергійно взялися за очищення. Дванадцять років по тому, наприкінці дослідження, майже половина (47 %) пацієнток, у яких NK-клітини не реагували в лабораторії, померли, тоді як 95 % жінок, чиї імунні системи виявляли активність під мікроскопом, залишалися живі.

В інших дослідженнях дійшли схожих висновків: що менш активні під мікроскопом NK-клітини та інші білі кров’яні тільця, то швидше прогресує й ширше поширюється рак у формі метастазів, залишаючи менше шансів на виживання. Отже, активність імунних клітин – суттєвий чинник у протидії розвитку пухлин і поширенню метастазів.

Приборканий рак

Мері-Енн, шотландка, яка не потерпала від жодного раку, з власного досвіду в досить трагічний спосіб дізналася про важливість імунної системи у протидії пухлинам, що намагаються вкоренитися. Вона мала ниркову недостатність – тяжку хворобу нирок, яка робить їх нездатними фільтрувати кров, призводячи до накопичення токсинів в організмі. Щоб уникнути діалізу, який жінка мала відбувати в лікарні кілька разів на тиждень, їй пересадили нирку. Протягом року Мері-Енн змогла жити майже нормально. Єдине обмеження полягало у щоденному вживанні ліків із пригнічення імунітету. Їхнє завдання – послаблювати її власну імунну систему, щоб організм не відторгнув трансплантат, який підтримував у ній життя. Після додаткових 6 місяців уживання ліків навколо пересадженої нирки раптом розвинувся тупий біль, а в її лівій молочній залозі помітили аномальний вузлик під час призначеної мамографії. Біопсія виявила в обох випадках метастази меланоми – тяжкого раку шкіри, хоча на шкірі Мері-Енн не було жодної первинної пухлини, що могла б спричинити ці метастази. Дерматолог Рона Мак-Кай, що відгукнулася на прохання хірургів, також не змогла якось пояснити[8] загадковий випадок з примарною меланомою. Лікарі зробили все, щоб урятувати життя Мері-Енн: зупинили вживання ліків, що пригнічували імунну систему, видалили хвору нирку. Однак було надто пізно – 6 місяців по тому жінка померла від всеохопного ураження меланомою, причину виникнення якої так і не встановили.

Невдовзі після цього випадку у Джорджа, ще одного пацієнта, якому пересадили нирку в тій самій лікарні, розвилася метастатична меланома без початкової пухлини. Цього разу докторка Мак-Кай уже не повірила у звичайний збіг і не вважала це за непроникну медичну таємницю. Завдяки реєстру трансплантованих органів вона відстежила походження обох нирок, виявивши, що їх отримано від однієї донорки. Загальний стан здоров’я донорки відповідав усім звичайним вимогам: у неї не було гепатиту, СНІДу і, безперечно, раку. Однак докторка Мак-Кай наполегливо шукала і, зрештою, виявила ім’я цієї жінки в шотландській базі даних пацієнтів з меланомою. Вісімнадцять років тому донорка була прооперована через малесеньку пухлину на шкірі розміром 0,26 см (1/10 дюйма). Потім протягом 15 років жінка перебувала на обліку у клініці з лікування меланоми. Нарешті, за рік до її смерті від нещасного випадку, тобто смерті, не пов’язаної з цим старим зниклим раком, жінку оголосили пацієнткою, яка «повністю одужала». Отже, цілком здорові на вигляд внутрішні органи пацієнтки, що «вилікувалася» від раку, далі залишалися носіями мікропухлин, приборканих її імунною системою. А тоді ці мікропухлини пересадили в нові організми – Джорджа й Мері-Енн, чиї імунні системи були навмисно ослаблені, щоб не допустити відторгнення пересадженої нирки, і мікропухлини дуже швидко відновили хаотичний інвазійний розвиток.

Завдяки своїй детективній роботі Рона Мак-Кай змогла переконати колег з відділу пересадження нирок припинити щодня давати Джорджу ліки з пригнічення імунної системи. Натомість йому призначили активні засоби зі зміцнення імунітету, щоб якнайшвидше відбулося відторгнення пересадженої нирки – носія меланоми. Через кілька тижнів Джорджу видалили пересаджену нирку. Попри те, що він знову був змушений вдаватися до діалізу, два роки по тому Джордж, як і раніше, жив і не виявляв жодних ознак меланоми. Щойно імунна система відновила природну силу, вона виконала свою місію з придушення пухлин[9].

«Природа не читала наших підручників»

На мишах професора Женґа Цуя дослідники змогли довести, що білі кров’яні тільця здатні за кілька тижнів ліквідувати до двох мільярдів ракових клітин.

Щойно минуло 6 годин після ін’єкції ракових клітин, як черевну порожнину мишей заповнили 160 мільйонів білих кров’яних тілець. Перед лицем такого напливу 20 мільйонів ракових клітин зникли за півдн я́ ! До дослідів на Могутньому Мишеняті та його нащадках ніхто не міг сподіватися на таку мобілізацію імунної системи, яка здатна перетравити рак, що становить 10 % від загальної ваги організму. Ніхто навіть не міг собі уявити, що таке можливе, а імунологи й поготів. Панівний консенсус щодо меж можливостей імунної системи, мабуть, завадив би класичному імунологу приділити увагу феноменальному здоров’ю миші № 6. У цьому переконаний доктор медицини Ллойд Олд, професор ракової імунології в онкологічному центрі Слоуна-Кеттерінга у Нью-Йорку. Звертаючись до професора Женґа Цуя, який не знався на імунології до того, як несподівано натрапив на мишу № 6, Ллойд Олд писав: «Ми маємо бути вдячними за те, що Ви не були імунологом. У противному разі Ви обов’язково б викинули ту мишу без зайвих вагань». На що професор Цуй відповів: «Ми радше маємо бути вдячними за те, що природа не читає наших підручників!»

Ресурси тіла та його потенціал протистояти хворобі дуже часто недооцінює сучасна наука. Безперечно, у випадку з Могутнім Мишенятою надзвичайна опірність пов’язана з його генами. А як щодо тих, хто, як і я, а може, як і ви, не наділені такими винятковими генами? До якої міри можемо ми покладатися на «звичайну» імунну систему, щоб розв’язати надзвичайні завдання?

У науковій статті, опублікованій 2007 року в журналі «Nature», дослідили імунний потенціал цілком звичайних мишей, позбавлених захисних механізмів Могутнього Мишеняти. Кетрін Кобел та її команда у Вашингтонському університеті, що в Сент-Луїсі, ввели деякій кількості нормальних мишей смолу, навіть ще канцерогеннішу, ніж та, що міститься в тютюновому димі[10]. Як ми й очікували, у мишей однієї групи швидко розвинулися фатальні пухлини. Як не дивно, у мишей іншої групи не виникло жодних пухлин. Дослідники виявили, що ці здорові миші насправді були носіями ракових клітин, але такі клітини залишалися «сплячими» – імунна система стримувала їхній поділ. Дані, які отримала докторка Кобел, свідчать, що коли імунна система ослаблена, є більша ймовірність, що клітини мікро-пухлини вивільняться й почнуть розмножуватися. Історії з Мері-Енн і Джорджем, про яких ішлося вище, саме й ілюструють оцю концепцію «сплячої пухлини».

Команда Кетрін Кобел продемонструвала вперше в лабораторних умовах докорінно нову концепцію в галузі онкології. Результати їхнього дослідження пропонують висновок, що рак виникає лише від тих ракових клітин, що мають родюче «підґрунтя» для розвитку пухлин. Відповідно ракові клітини розвиватимуться тільки в індивідуумі, чий імунний захист ослаблений. Передусім ідеться про брак здорових захисних механізмів, завдяки чому «сплячі» ракові клітини можуть стати агресивними пухлинами.

Така концепція відкриває цілком новий підхід до лікування раку. Мета нових підходів уже не полягає у викоріненні пухлин завдяки знищенню самих ракових клітин, а у «стабілізуванні» цих пухлин протягом тривалого часу внаслідок зміцнення й мобілізації наших природних захисних механізмів.

Складно переоцінити важливість перебування наших білих кров’яних тілець у бойовій готовності. Вони – основні елементи у здатності нашого тіла чинити опір і перемогти рак. Ми можемо підвищити їхню живучість або щонайменше припинити вповільняти їхню активність. Супермишам це вдається, як нікому іншому, але кожен з нас може «спонукати» білі кров’яні тільця до цілковитої самовідданості у протистоянні з раком. Численні дослідження доводять, що так само, як солдати, імунні клітини людини вступають у боротьбу щораз із більшою готовністю, якщо (1) до них ставляться з повагою (вони отримують належне живлення й захищені від токсинів) і якщо (2) їхній командувач має «холодну голову» (керує своїми емоціями й діє розважливо).

Як ми побачимо далі, дослідження активності лейкоцитів (серед них NK-клітин і білих кров’яних тілець, спрямованих на боротьбу з раком) свідчать, що вони перебувають у найкращій формі, коли наше харчування здорове, наше довкілля «чисте», а наша фізична активність залучає все тіло (а не тільки мозок і руки). Лейкоцити також дуже чутливі до наших емоцій. Вони позитивно реагують на стан, коли ми відчуваємо добробут і зв’язок із тими, хто нас оточує. Усе відбувається так, нібито імунні клітини мобілізуються ліпше, коли вони на службі в життя, яке об’єктивно варте того, щоб жити. Ми натраплятимемо на цих вірних вартових протягом усіх наступних розділів, розглядаючи природні підходи до лікування, що мають супроводжувати всі курси профілактики й лікування цієї хвороби[11].

ТАБЛИЦЯ 1. ЩО ПРИГНІЧУЄ І ЩО ПІДТРИМУЄ ІМУННІ КЛІТИНИ

Дволичність запалення

Усі живі організми від природи здатні відновлювати свої тканини після поранень. У тварин та людей в основі цього відновлення перебуває запалення. Діоскорід, грецький хірург І століття нашої ери, описав запалення такими простими словами, що їх досі вивчають у всіх навчальних медичних закладах: «Rubor, tumor, calor, dolor». Це почервоніння, набряк, жар і біль. Однак за цими простими зовнішніми виявами відбуваються складні й потужні процеси.

Щойно тканина зазнає якогось ушкодження – удару, порізу, опіку, отруєння, інфекції, – її одразу виявляють кров’яні пластинки (тромбоцити). Збираючись навколо ураженої ділянки, вони вивільняють хімічну речовину – ФРТ, або фактор росту тромбоцитів. ФРТ приводить до готовності лейкоцити імунної системи. Своєю чергою, лейкоцити виробляють низку інших хімічних трансмітерів. Вони мають дивні назви й різноманітну дію. Оці цитокіни, хемокіни, простогландини, лейкотрієни та тромбоксани координують відновлювальні дії. Передусім вони розширюють судини навколо ушкодженої ділянки, щоб забезпечити приплив інших імунних клітин, покликаних на допомогу. Відтак вони закривають прогалину, спричиняючи згортання крові навколо купи тромбоцитів, а тоді надають сусіднім тканинам проникності, щоб імунні клітини мали можливість увійти й переслідувати зловмисників, хай би де вони не заховалися. Нарешті, вони запускають розмноження клітин ушкодженої тканини. Тож тканина може відновити втрачену частинку й утворити в окремих місцях невеличкі кровоносні судини, щоб постачати кисень і живлення до будівельного майданчика.

Ці механізми абсолютно необхідні для цілісності тіла, адже в ньому постійно відбуваються відновлювальні процеси, що мають справу з невідворотними травмами та агресією. Коли ці процеси добре відрегульовані й урівноважені з іншими функціями клітин, то вони гармонійні й самообмежені. Отже, нові тканини припиняють зростати, щойно відбулося потрібне заміщення. Імунні клітини, активовані для боротьби зі зловмисниками, тепер повертаються до стану сторожкого очікування. Це надзвичайно важливий крок, щоб не допустити імунні клітини до подальших нападів на здорові тканини (див. рис. 3).

Протягом останніх років ми дізналися, що рак, як той троянський кінь, експлуатує процес відновлення, щоб захопити тіло й довести його до руйнації. У цьому й полягає дволичність запалення: покликане підтримувати утворення нових зцілювальних клітин, воно може зійти зі свого шляху та сприяти розвитку раку.

Рани, що не загоюються

Доктор медицини Рудольф Вірхов був великим німецьким лікарем і засновником сучасної патології – науки, що вивчає зв’язки між хворобою та процесами, які ушкоджують тканини. У 1863 році він зробив спостереження, що в багатьох пацієнтів рак, схоже, розвинувся саме в тих місцях, де вони зазнали ударів, або там, де їх натерло взуття чи робочий інструмент. Під мікроскопом дослідник помітив численні лейкоцити всередині ракових пухлин. Тоді Вірхов висловив припущення, що рак – це спроба відновити ушкодження, яка пішла в неправильному напрямку. Його опис, що скидався на анекдотичний чи навіть на поетичний, ніхто не сприймав серйозно. Майже 130 років по тому Гаролд Дворак, доктор медицини, професор патології в Гарвардській медичній школі, повернувся саме до цього припущення. У статті «Пухлини: рани, що не загоюються» він наводить вагомий аргумент на підтримку оригінальної теорії Вірхова. У тій статті Дворак показує дивовижну схожість між механізмами, залученими природним запальним процесом, і механізмами, що виробляють ракові пухлини.

Дворак також зауважує, що більш ніж один рак із шести, безпосередньо пов’язаний зі станом хронічного запалення (див. табл. 2). Це стосується раку шийки матки, який найчастіше розвивається після хронічної інфекції вірусу папіломи, і раку товстої кишки, який часто виявляють у людей, що мають хронічні запальні хвороби кишківника. Рак шлунка пов’язують з інфекцією від бактерії Helicobacter pylori (також спричиняє виразку); рак печінки – з інфекцією від гепатиту В або С; мезотеліому – із запаленням, спричиненим азбестом; рак легень – із запаленням бронхів, спричиненим багатьма токсичними домішками в сигаретному димі.

Майже через 20 років після новаторської статті Гаролда Дворака Національний інститут раку підготував доповідь, у якій особливу увагу приділено дослідженням запальних процесів – дослідженням, якими надто часто нехтують онкологи.

ТАБЛИЦЯ 2. ДЕЯКІ РАКОВІ ЗАХВОРЮВАННЯ, БЕЗПОСЕРЕДНЬО ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ ЗАПАЛЬНИМИ ПРОЦЕСАМИ

У доповіді докладно описано процеси, завдяки яким ракові клітини змушують механізми одужання організму збиватися з правильного шляху. Так само, як імунні клітини, залучені до загоєння ран, ракові клітини мають створити запалення, щоб підтримати власне зростання. Для цього вони починають у великій кількості виробляти ті самі речовини з високозапальними властивостями – цитокіни, простагландини й лейкотрієни, чию роль ми вже бачили у природному загоєнні ран[12]. Вони діють, як хімічні добрива, сприяючи поділу клітин, – у такому разі поділу ракових клітин. Пухлина, зростаючи, використовує ці речовини, щоб сприяти своєму розвитку та зробити проникнішими бар’єри довкола неї. У такий спосіб увагу того самого процесу, що дає змогу імунній системі загоювати рани й переслідувати ворогів по всіх закутках організму, відвернуто від виконання свого обов’язку на користь ракових клітин. Вони використовують цей процес, щоб поширюватися й розмножуватися. Завдяки створеному запаленню ракові клітини проникають у сусідні тканини, а, потрапивши у кровотік, мігрують та утворюють віддалені колонії (метастази).

Порочне коло в «осерді» раку

У разі нормального загоєння рани вироблення цих хімічних речовин зупиняється, щойно відновлюється тканина. Проте у випадку з раком вироблення цих речовин триває безперервно. Своєю чергою, надлишок хімічних речовин, що підбурюють запалення, призводить до блокування природного процесу у прилеглих тканинах, який називають апоптоз – самогубство клітин. Апоптоз генетично запрограмований у кожній клітині, щоб запобігти анархічному перевиробленню тканин. Клітини природно входять в апоптоз, відповідаючи на сигнали, що достатньо клітин, щоб утворити здорову тканину. Отже, ракові клітини стимулюють власне зростання й залишаються захищеними від смерті. Саме поєднання таких факторів найбільше спричиняється до поступового збільшення пухлини.

Рис. 3. Нормальний запальний процес. Рана у тканині притягає імунні клітини. Вони атакують і знищують бактерії, а тоді стимулюють відновлення поділу клітин й утворення кровоносних судин, щоб залатати прогалину. Щойно відбулося залатування, ситуація повертається до нормального стану.

Підливаючи олію у вогонь запалення, пухлини здійснюють ще одну підривну діяльність. Вони «знезброюють» імунні клітини у прилеглих тканинах рани. Простіше кажучи, перевироблення запальних речовин призводить до того, що лейкоцити, які перебувають поряд, не знають, що робити. У такий спосіб нейтралізуються й самі лейкоцити, і NK-клітини. Вони навіть не намагаються боротися з пухлиною, яка розвивається й росте буквально в них на очах.

Здебільшого рушійна сила пухлини – порочне коло, що вдається створити раковим клітинам. Заохочуючи імунні клітини продукувати запалення, пухлина змушує організм виробляти пальне, потрібне для її зростання й захоплення прилеглих тканин. Що більша пухлина, то більше запалення вона спричиняє, підтримуючи своє зростання (див. рис. 4).

Це припущення цілком підтверджено в нещодавніх дослідженнях, а його огляд подано в журналі «Science». Науковці довели: що успішніше рак провокує місцеве запалення, то агресивнішою стає пухлина й легше їй вдається поширитися на більшу відстань, сягаючи, зрештою, лімфатичних вузлів і створюючи метастази.

Оцінювання рівня запалення

Спровокований раком запальний процес такий важливий, що вимірювання рівня запальних речовин, які виробляють пухлини, може передбачити тривалість виживання в разі численних онкологічних захворювань (раку товстої кишки, молочної залози, простати, шийки матки, шлунка та мозку).

У лікарні Ґлазґо, що в Шотландії, онкологи вже з 1990-х років вимірюють маркери запалення у крові пацієнтів, які хворіють на різні форми раку. Ці показники засвідчили, що пацієнти з найнижчим рівнем запалення мають удвічі більше шансів, ніж інші, залишитися живими впродовж багатьох років. Такі маркери легко виміряти[13], і, на превеликий подив онкологів з Ґлазґо, вони – ліпші індикатори шансів на виживання, ніж загальний стан здоров’я пацієнта під час встановлення діагнозу. Скидається на те, що рівень запалення в організмі – вирішальний показник здоров’я. Це стосується також тих випадків, коли запалення здається несерйозним, не виявлене як біль у суглобах і не призводить до серцево-судинної хвороби.

Рис. 4. Порочне коло раку. Ракові клітини діють, ніби рани, які не загоюються. Вони виробляють запальні фактори (цитокіни й хемокіни), що стимулюють зростання пухлини й розвиток нових кровоносних судин (ангіогенез) та притягають дезактивовані імунні клітини, які, своєю чергою, продукують ще більше запальних факторів.

Кілька досліджень довели, що люди, які регулярно вживають протизапальні медикаменти (адвіл, нупрофен, ібупрофен тощо) менш вразливі до раку, ніж ті, хто їх не вживає. На жаль, ці препарати мають побічні дії: вони збільшують ризик виразки шлунка та гастриту. Нові протизапальні медикаменти, як-от Vioxx і Celebrex, спочатку подарували надію. Це інгібітори злощасного СОХ-2 – того самого ферменту, який виробляє пухлина, щоб пришвидшити своє розширення. Кілька дослідницьких проектів вивчали захисну протиракову дію цих медикаментів і дали дуже обнадійливі результати. Однак їхній вплив на підвищення ризику серцево-судинних захворювань, продемонстрований 2004 року, набагато зменшив початковий ентузіазм, і тепер ці медикаменти в лікуванні раку клінічно не застосовують.

Чорний лицар раку

Завдяки наполегливим зусиллям дослідників ахіллесову п’яту механізму запального процесу, спричиненого раком, на сьогодні чітко встановлено. У лабораторії Мікаеля Каріна, кандидата наук, професора фармакології в Каліфорнійському університеті, що в Сан-Дієго, дослідники, які працювали з великою німецькою фундацією[14], довели це на мишах. Зростання й поширення ракових клітин залежить великою мірою від єдиного фактора, який виробляють клітини пухлини, щоб сприяти запальному процесу, – такого собі чорного лицаря, без якого пухлини стають набагато слабші. Той фактор називають ядерним фактором-каппа В (або NF-kappaB), і, якщо заблокувати його вироблення, то більшість ракових клітин знову стануть «смертними». Він також не дає їм утворювати метастази. Основну роль, яку відіграє NF-kappaB у розвитку раку, зараз так добре визначено, що Альберт Болдвін, кандидат наук, професор Університету Північної Кароліни, дійшов висновку в огляді в журналі «Science», що «майже всі антиканцерогенні речовини – інгібітори NF-kappaB».

Власне кажучи, численні природні впливи можуть заблокувати запальну активність цієї основної речовини. У тій самій статті, опублікованій у «Science», ідеться – і не без іронії, – що вся фармацевтична промисловість тепер шукає ліки, які б пригнічували NF-kappaB, тоді як молекули, відомі своєю успішною дією проти цього фактора, уже дуже поширені. Стаття наводить тільки дві з цих молекул, зарахованих до так званих «low-tech»: катехіни, що містяться в зеленому чаї, і ресвератроли, що містяться в червоному вині. У харчових продуктах таких молекул чимало, і деякі з них навіть ще дієвіші. Ми докладно розповімо про них у розділі про протиракове харчування.

Стрес: підливання олії у вогонь

Одну з причин перевироблення запальних речовин рідко згадують, говорячи про рак: ідеться про постійну безпорадність і відчай, що не полишає людину. Такий емоційний стан супроводжує секреція підвищених доз норадреналіну (відомого як гормон «бий або втікай») і кортизолу – «гормону стресу». Ці гормони готують організм до потенційної рани, почасти миттєво стимулюючи запальні фактори, потрібні для відновлення тканин. Водночас вони виконують роль добрив для ракових пухлин – латентних чи вже сформованих.

Визначальну роль запалення в розвитку й поширенні раку відкрили досить недавно. Статті англійською мовою про зв’язок запалення та раку, знайдені в головній базі даних «Medline», доводять, що науковий інтерес наразі лише пробуджується (2 статті – 1990 р., 37 – 2005 р.). Це одна з причин, чому в порадах щодо профілактики та лікування раку рідко згадують про те, як вибрати засоби, що контролюють запалення в нашому тілі. До того ж протизапальні ліки мають надто багато побічних дій, щоб добре розв’язувати проблему. Однак завдяки природним засобам, доступним кожному, ми можемо вжити заходів і зменшити запалення в нашому організмі. Ідеться про усунення сприятливих для запалення токсинів, вибір протиракового харчування, піклування про нашу емоційну рівновагу й задоволення потреб організму у фізичних навантаженнях. До цих питань ми повернемося в наступних розділах.

Малоймовірно, що лікарі запропонують нам такі підходи. Зміни у способі житті не можна запатентувати: їх не вважають ліками, тому для них не потрібно виписувати рецептів. Отже, більшість лікарів не визнають ці підходи за такі, що стосуються їхньої практики, і кожному з нас вирішувати, чи застосовувати їх.

ТАБЛИЦЯ 3. ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ЗАПАЛЕННЯ

Як перемога Жукова під Сталінградом

Борючись проти раку, часто згадуєш воєнні метафори. Жодна з них, на мій погляд, не така вдала, як найбільша європейська битва у Другій світовій війні.

Серпень 1942 року. На підступах до Сталінграда на берегах Волги Гітлер зосереджує найбільшу руйнівну потугу в історії людства. Понад один мільйон загартованих у боях солдатів, яким не змогла чинити опір жодна військова сила, танкова армія, 10 000 гармат, 1 200 літаків. Перед ними виснажена, погано озброєна Червона армія, частково сформована з підлітків або навіть школярок, які не тримали в руках зброї, але захищають свою країну, свій дім, свою сім’ю. У неймовірно жорстокій битві радянські війська, яких підтримує цивільне населення, тримають оборону всю осінь. Попри їхній героїзм, сили нерівні, тому перемога нацистів здається справою часу. І от генерал Георгій Жуков повністю змінює стратегію.

Замість того щоб продовжити лобові сутички, у яких немає жодних шансів на перемогу, він перекидає залишки свого війська в тил загарбникам, де розміщені підрозділи, що відповідають за постачання німецьких військ. Румуни та італійці в цих підрозділах менш дисципліновані й завзяті, тому вони недовго чинять опір. За кілька днів Жуков змінює, здавалося б, невідворотний хід подій у битві під Сталінградом. Щойно лінії постачання були перекриті, Шоста армія генерала Паулюса вже не могла вести бої та здалася в полон.

У лютому 1943 року німецький наступ захлинувся, війська Вермахту були відкинуті назад. Сталінград став поворотним пунктом у Другій світовій війні. Він ознаменував початок відступу нацистського раку в усій Європі.

Військові добре знають про стратегічну важливість постачання армій на фронті. А от застосування цієї стратегії в лікуванні раку протягом тривалого часу дослідники вважали безглуздістю. Тож, може, не випадково така думка зародилася спочатку в голові військового хірурга.

Інтуїція військово-морського хірурга

У 1960-х роках медику американського військово-морського флоту, докторові Джуді Фолкману доручили придумати спосіб консервування запасів свіжої крові, потрібної для хірургічних операцій під час багатомісячних морських походів на перших атомних авіаносцях. Щоб випробувати систему консервування, Фолкман здійснив експеримент, прагнучи дізнатися, чи збережена в такий спосіб кров відповідатиме потребам невеликого живого організму. Він випробував її in vitro на ізольованій під скляним ковпаком щитоподібній залозі кролика й переконався, що збережена кров відповідає належній кондиції. Тоді постало запитання: чи зможе його система так само спрацювати з клітинами, що швидко розмножуються, як це відбувається у випадку із процесом загоювання? Щоб у цьому переконатися, Фолкман ввів в ізольовану щитоподібну залозу кролика ракові клітини, відомі своїм швидким розмножувальним циклом. На нього чекав великий сюрприз.

Справді, введені ракові клітини розвинулися в пухлини, але жодна з них не була більша за булавкову головку. Спочатку Фолкман подумав, що ці клітини мертві. Однак коли він знову ввів їх уже мишам, клітини швидко розвивалися в масивні смертоносні пухлини. Яка ж різниця між щитоподібною залозою кролика in vitro та живими мишами? Одна різниця одразу впала Фолкманові в око: пухлини, що розвинулися в мишей, повністю пронизані кровоносними судинами. Пухлини у щитоподібній залозі, ізольованій під скляним ковпаком, таких судин не мали. Це спостереження привело до можливого висновку, що ракова пухлина просто не може рости, якщо їй не вдається використати на свою користь кровоносні судини.

Одержимий цим здогадом, Фолкман знаходить цілу низку підтверджень у своїй хірургічній практиці. Ракові пухлини, які він оперує, завжди мають одну й ту саму ознаку: вони рясно змережані кровоносними судинами, слабкими й викривленими, ніби створеними нашвидкуруч.

Фолкман недовго розмірковував, щоб зрозуміти, що жодна клітина організму не виживає, якщо не контактує з найдрібнішими кровоносними судинами – волокнами, завтовшки з людську волосинку, які називають капілярами. Вони постачають клітині кисень та поживні речовини, необхідні для її виживання, і забирають відходи клітинного метаболізму. Ракові клітини також потребують постачання поживи й відведення відходів. Щоб вижити, пухлини мають бути глибоко пронизані капілярами. Пухлини розвиваються надзвичайно швидко, тому й нові кровоносні судини мають утворюватися дуже швидко. Фолкман назвав це явище «ангіогенезом» (angiogenesіs), від грецьких слів angio – кровоносна судина та genesis – народження.

Зазвичай кровоносні судини – це стійка інфраструктура. Клітини з їхніх стінок, за винятком особливих обставин, не діляться й не утворюють нових капілярів. Нові судини починають рости, коли потрібно загоїти рани, а також після менструації. Тому цей механізм «нормального» ангіогенезу самообмежений і чітко контрольований. Мета обмежень, що накладає на нього природа, полягає в тому, щоб запобігти утворенню ламких судин, які б занадто легко кров’яніли. Щоб зростати, ракові клітини «викрадають» в організму здатність створювати нові судини. Фолкман розмірковує й каже, що один з методів боротьби зі зростанням ракових клітин – запобігти такому «викраденню». Тоді ракові клітини завжди були б розміром з булавкову головку. Атакуючи кровоносні судини, а не самі ракові клітини, ми зможемо висушити пухлину й навіть змусити її регресувати.

Рис. 5. Ангіогенез, або неоваскуляризація, – це швидке розростання нових кровоносних судин. Під час цього процесу крихітні, зазвичай безпечні пучки анормальних клітин (відомі як tumor in situ) перетворюються на велику масу та здатні поширюватися в інших органах. Вплив, здійснений на них за допомогою харчування чи в інший спосіб, може перешкодити виробленню нових кровоносних судин і запобігти зростанню пухлин або ж навіть утримати їх у сплячому стані. За деяких умов такий вплив може спричинити навіть регресування вже наявної пухлини.

Перехід через пустелю

У науковій спільноті ніхто не хотів заглиблюватися в теорію «водопровідника», яку придумав хірург. На думку науковців, Джуда Фолкман був лише роботяга, який під час операцій мав справу із дренажною системою і, мабуть, не знався на біології раку. Однак він усе-таки був професором медичного факультету в Гарвардському університеті й очолював хірургічне відділення дитячої лікарні (одне з найбільших у США), тож 1971 року «New England Journal of Medicine» погодився опублікувати його ексцентричне припущення.

Пізніше Фолкман згадував про розмову, яку він тоді мав з сусідом по лабораторії в госпіталі, професором Джоном Ендерсом, лауреатом Нобелівської премії в галузі медицини. Фолкман цікавився, чи не забагато він розповів про свої ідеї, побоюючись, що лабораторії-конкуренти можуть просто списати в нього дослідницьку програму після того, як стаття буде опублікована в журналі. Потягуючи люльку, Ендерс відповів: «Ти цілком й повністю застрахований від інтелектуальної крадіжки. Тобі ніхто не повірить!»

І справді, Фолкманова стаття не мала жодного відгуку. Ба більше, його колеги заходилися виказувати своє несхвалення. Вони шумно вставали й полишали зал, коли Фолкману надавали слово на конференціях. Казали, що Фолкман нібито притягав за вуха свої дослідницькі результати, щоб підтвердити власну теорію, називали його також шарлатаном, що навіть гірше для вченого. Мовляв, після яскравої кар’єри хірурга він дещо розгубився. Студенти, такі потрібні для дослідницької лабораторії, почали уникати Фолкмана й не хотіли заплямувати своє навчання зв’язком з якимось диваком. А під кінець 1970-х років Фолкман навіть втратив посаду завідувача хірургічного відділення.

Попри всі ці негаразди та приниження, Фолкманова рішучість не слабшала. Двадцять років по тому ось як він це пояснив: «Я знав щось таке, чого не знав ніхто інший, я багато часу працював в операційній. Мене критикували не хірурги, а дослідники фундаментальних наук. Я добре знав, що багато хто з них ніколи не бачив раку, хіба що у пробірці. Знав, що вони не бачили того, що бачив я. Те, що пухлини розвиваються у трьох вимірах, що їм потрібні кровоносні судини в оці, у черевній порожнині і ще в багатьох місцях, усі форми раку in situ, а також сплячі пухлини – усе це я бачив на власні очі. Тому й далі казав: «Я вважаю, що мої ідеї правильні, і людям знадобиться багато часу, щоб їх зрозуміти».

Дослід за дослідом Джуда Фолкман напрацьовував основні положення своєї нової теорії раку:

1. Мікропухлини не можуть переростати в небезпечний рак, якщо не створять нової мережі кровоносних судин для власного живлення.

2. Для цього вони виробляють хімічну речовину «ангіогенін», що змушує судини наближатися до клітин і формувати нові відгалуження.

3. Нові пухлинні клітини, поширені на решту тіла (метастази), стають небезпечними тільки тоді, коли можуть, своєю чергою, притягати до себе нові судини.

4. Великі первинні пухлини розсилають метастази. Однак, ніби в колоніальній імперії, вони не дозволяють цим віддаленим територіям стати надто важливими, виробляючи іншу хімічну речовину, що блокує розвиток нових кровоносних судин, – «ангіостатин». (Це пояснює, чому метастази інколи раптом розростаються після того, як головну пухлину видаляють у хірургічний спосіб.)

Фолкман накопичував результати дослідів, але для більшості науковців ідея здавалася надто простою, тому вони казали: «То, мабуть, якась єресь». Ба більше, як це часто стається в науковій спільноті, ідею не можна було сприймати серйозно доти, доки не роз’яснено механізм, за допомогою якого пухлини контролюють кровоносні судини. Потрібно було надати переконливі докази «ангіогеніну» та «ангіостатину».

Голка в копиці сіна

Джуда Фолкман жодного разу не дозволив критикам загнати себе на слизьке. Він ніколи не втрачав упевненості в тому, що колеги зможуть визнати очевидність його теорії, якщо їм надати достатньо доказів. Фолкман, очевидно, завжди пам’ятав про вислів Шопенгауера: «Усі великі істини проходять через три фази. Спочатку над ними сміються, потім різко критикують, а вже тоді визнають як самоочевидні», – наполегливо намагаючись довести наявність речовин, що могли запобігти зростанню нових кровоносних судин.

Однак, як їх віднайти серед тисячі різних протеїнів, вироблених раковими пухлинами? Це все одно, що шукати голку в копиці сіна. Після багатьох років невдалих пошуків Фолкман уже хотів був відмовитися від свого задуму. Аж тут йому пощастило.

Майкл О’Рейлі, молодий хірург і дослідник, прийшов на роботу у Фолкманову лабораторію. Він надумав шукати ангіостатин у сечі мишей, несприйнятливих до метастазів. Наполегливість О’Рейлі була така сама, як у його керівника. За два роки він процідив сотні літрів мишачої сечі (пізніше О’Рейлі розповідав про її огидний сморід) і, нарешті, знайшов протеїн, що блокував створення кровоносних судин, коли його перевіряли на курячому ембріоні, у якому судини переважно розвиваються швидко. Мить істини настала. Тепер вони могли перевірити цей потенційний «ангіостатин» на тваринах у лабораторії й побачити, чи запобігатиме він розвитку раку в живому організмі.

О’Рейлі взяв 20 мишей і пересадив на їхню спину небезпечний рак, чиї метастази агресивно поширювалися та швидко росли в легенях, щойно було прооперовано головну пухлину. Одразу після видалення пухлини одній половині мишей він ввів ангіостатин, а в організмах другої половини мишей дозволив хворобі розвиватися своїм звичаєм. Кілька днів по тому в деяких мишей виникли ознаки хвороби. Настав час перевірити теорію.

Фолкман знав, що навіть якщо результати будуть позитивні, ніхто йому не повірить, тому запросив усіх науковців на поверсі у свою лабораторію, щоб ті засвідчили результати досліду. На очах у численних свідків О’Рейлі відкрив грудну клітку першої миші, яка не отримувала лікування. Її легені виявилися чорні й подірявлені метастазами. Потім він відкрив мишу, яка отримувала ангіостатин. Її легені цілком здорового рожевого кольору не мали ознак раку. О’Рейлі не вірив своїм очам. Одна за одною мишей, яким не вводили ангіостатину, з’їв рак. А всі ті, хто отримував лікування, повністю одужали. У 1994 році після 20 років зневаги результати досліджень побачили світ у журналі «Cell». Уже наступного дня ангіогенез став одним з найголовніших напрямків у дослідженні раку.

Виняткове відкриття

Пізніше Фолкман зміг довести, що ангіостатин здатний зупинити низку форм раку, зокрема три форми людського раку, пересадженого мишам. На превеликий подив наукової й медичної спільноти, запобігання створенню нових кровоносних судин спричиняло навіть регресію вже наявних форм раку. Як і у випадку з ударом Жукова по нацистських лініях постачання, пухлини, позбавлені провізії, почали зменшуватися. Коли ж вони сягнули мікроскопічних розмірів, то стали цілком нешкідливі. Крім того, дослідники продемонстрували, що ангіостатин вражає лише кровоносні судини, які швидко зростають, і жодним чином не впливає на інші наявні судини. Він не вражав здорових клітин організму на відміну від традиційних антиракових курсів лікування, зокрема хіміо- або рентгенотерапії. Якщо вжити військову термінологію, то він не завдавав «супутніх втрат», тобто становив набагато менш радикальне лікування, ніж хіміотерапія. У статті про результати досліджень, опублікованій у журналі «Nature Medicine», автори доходили такого висновку: «Цю регресію первинних пухлин без отруйної дії на організм раніше не описували». За лаконічним стилем, притаманним науковій мові, можна помітити збудження від виняткового відкриття.

У двох статтях Фолкман та О’Рейлі остаточно довели роль ангіогенезу в раковому метаболізмі. Вони докорінно змінили наше уявлення про лікування раку. Якщо є можливість контролювати ворога, нападаючи на його лінії постачання, тоді можна придумати довгострокові курси лікування, які підривають спроби пухлин створювати нові кровоносні судини. Як і у військовій стратегії, курси лікування можна чудово поєднувати з набагато потужнішими ударами, як-от хіміо- або рентгенотерапією. Планування в довгостроковій перспективі передбачає «терапію сплячих пухлин», що захистить від рецидивів уже після лікування, а також від можливих спалахів метастазів після хірургічних операцій.

Природні механізми захисту, які блокують ангіогенез

Сьогодні фармацевтична промисловість виробляє багато ліків, схожих на ангіостатин (наприклад, авастин), однак їхня дія на людину не виправдовує покладених на них надій. Попри те, що такі ліки можуть уповільнювати розвиток деяких форм раку й навіть змушувати деякі пухлини регресувати великою мірою, усе-таки результати їхнього застосування на людях не такі послідовні, як на мишах. До того ж, навіть якщо людина ліпше сприймає їх, ніж звичайну хіміотерапію, антиангіогенні медикаменти також мають більше побічних дій, ніж передбачали науковці. Як наслідок, такі препарати не стали довгоочікуваними чудодійними медикаментами. Однак у цьому немає нічого дивного, адже рак – багатовимірна хвороба, що рідко коли відступає перед якимось однотипним лікуванням. Отже, щоб отримати належний ефект, потрібно, як і під час лікування СНІДу, поєднувати кілька підходів.

Однак факт залишається фактом: контролювання ангіогенезу – головна проблема в лікуванні раку. Альтернативою очікуванню на чудодійні ліки можуть стати природні підходи, які потужно впливають на ангіогенез без побічних дій і які можна ідеально поєднати зі звичайними курсами лікування:

1. Специфічна дієта (нещодавно відкрито численні природні антиангіогенні продукти, зокрема звичайні їстівні гриби, деякі зелені чаї, а також деякі спеції та трави).

2. Усе, що зменшує запалення – безпосередню причину зростання нових судин.

Рак – чарівне й порочне явище. Він позичає свій дестабілізувальний інтелект у наших життєвих процесів, щоб підірвати їх і, зрештою, повернути проти себе. Нещодавні дослідження дали змогу ліпше зрозуміти, як відбуваються такі дестабілізувальні перетворення. Утворюючи запалення чи кровоносні судини, рак мавпує нашу вроджену здатність відновлюватися, бо має на меті протилежний результат. Він – протилежність нашого здоров’я, заперечення нашої життєвої сили. Однак це ще не доводить його невразливості. Фактично рак має слабкі місця, і наша природна імунна система добре знає, як їх можна використати. На аванпостах оборони наші імунні клітини, зокрема NK-клітини, становлять потужну хімічну зброю, що безперестанку придушує рак у самому його зародку. Усі факти сходяться на одному: те, що зміцнює наші імунні клітини, перешкоджає розвитку раку. Загалом стимулюючи імунні клітини й борючись із запальними процесами (за допомогою належного харчування, фізичних вправ, емоційної рівноваги) та ангіогенезом, ми підриваємо здатність раку поширюватися. Діючи паралельно з чітко усталеними медичними підходами, ми підвищуємо можливості нашого організму. «Ціна», яку маємо заплатити, – це усвідомленіше, урівноваженіше і, зрештою, прекрасніше життя.