Атланти з планети Земля

Років п’ятнадцять тому я — мистецтвознавець-історик, який тоді тільки-тільки починав, — працював у Москві з архівом цікавого, але маловідомого художника Костянтина Миколайовича Істоміна.

Перебираючи різне листування, я сподівався знайти потрібні мені відомості.

І от мою увагу привернув списаний з обох боків розгонистою рукою аркуш паперу. Вихоплені з тексту фрази свідчили про його незвичайний зміст. Зацікавившись, я прочитав лист від початку до кінця. Наводжу зміст повністю:

І все… Однісінький аркуш, що не має продовження. Який жаль!

Мої подальші зусилля знайти хоч що-не-будь схоже на почерк невідомого автора не увінчались успіхом. Нічого схожого не знайшлося і за змістом. Лишилося загадкою: хто автор? Кому він писав? Нарешті, яка подальша доля молодого біофізика з його загадковими думками?

Минали роки. Уривок із листа починав стиратися в пам’яті.

Однак недарма існує крилатий вислів: “Для кожної речі свій час під сонцем”.

Якось на новорічному вечорі один із моїх нових знайомих, ніби ненароком, запитав сусіда:

— Як тобі сподобалося повідомлення про нову методику наукового аналізу деяких середньовічних картин?

Я аж здригнувся від несподіванки. Інтуїція підказувала, що тут є якийсь зв’язок із майже забутим листом.

— Що-небудь особливе? — швидко спитав я.

— Надруковано в останньому номері “Искусства”. Не читали?

— Ні, не читав, будь ласка, розкажіть! Автор часом не біофізик?

Новий знайомий залюбки відповів:

— Стаття невелика, але цікава… Один учений, якийсь Костров, повідомляє: винайдено оригінальний випромінювач, за допомогою якого можна дуже своєрідно тлумачити зміст картин, написаних художниками у середні віки. Тоді дехто з них, схоже, користувався фарбами з домішками невідомих досі компонентів, які володіють суперрадіоактивністю, що виникає при опроміненні їх променями певної частоти… Як я зрозумів, ці таємничі компоненти в момент коагуляції фарб, після нанесення їх на полотно, під дією розумового процесу художника кристалізувалися з певною орієнтацією кристалів… А тепер кристали при опроміненні збуджуються і своєю суперрадіоактивністю викликають у дослідника думки, аналогічні думкам художника в період творчого процесу… І ще Костров твердить, ніби ці компоненти могли активізувати організм художника, допомагати йому з особливою силою відчувати натхнення…

Вночі я майже не спав. Перший день нового року минув у чеканні другого числа, щоб зранку взяти в бібліотеці потрібний журнал.

Там, у журналі, справді надрукована стаття доктора фізичних наук Кострова. Читаю, перечитую, але доповнити розповідь нового знайомого нема чим.

Зв’язатися з самим Костровим виявилось непросто. Його лабораторія була в іншому місті.

Я все-таки додзвонився, домовилися зустрітись через тиждень.

Вчений двічі перечитав копію листа невідомого автора. Перечитував з неабияким інтересом. Та за свого не визнав.

Я чекав коментарів. Але дочекався запитання:

— Пробачте, мені хотілося б знати, що вас цікавить більше: наша наукова робота чи автор цього листа? Хоча розумію, як мистецтвознавцеві, вам не байдуже ні одно, ні друге…

— Ваша правда, — відповів я. — Однак, якщо задовольнити обидва інтереси неможливо, перевагу віддам науковим дослідженням.

— Гаразд… — Костров, схоже, був задоволений моїм вибором, та подумавши, додав: — Що ж до автора листа, можливо, теж прислужуся… Тільки з цим пізніше…

Мені здалося, що й Костров не залишився байдужим до листа.

Вчений був уже в літах, з помітною сивиною в поріділій хвилястій шевелюрі блондина. Високий лоб перетинали три зигзаги зморщок, на переніссі дві розходились донизу. Довге худорляве обличчя теж не було гладеньке. На зріст він був невисокий, рухливий, але не метушливий.

Після короткої паузи Костров заговорив приємним баском:

— Почну із зізнання: публікація статті вимушена. Через обставини… Музеї не довіряють, бояться за свої скарби… Мовляв, якщо не опубліковано, значить, ще в стадії експериментальних досліджень, тому для картин — небезпечно… Нам же треба через свій апарат пропустити багато картин різних музеїв, спробувати визначити, чи широке коло застосування фарб, які здатні “розповідати” при опроміненні. Підозрюю, що воно обмежене як художниками, так і часом… А якщо це так, то треба від таких картин узяти все, на що вони здатні…

Я втрутився із своїм запитанням:

— Про це вже є остаточна думка?

Костров з жалем посміхнувся:

— До остаточної ще далеко… Проте нам вдалося “поговорити” з одним експонатом і дізнатись про дуже цікаві відомості. Один із портретів невідомого художника “розповів”, ніби його сучасники живуть під страхом винищення рослин, соки яких “оживлюють” фарби… Для нас, як ви розумієте, це є найважливішою обставиною… Але мало… Бажано дізнатись: яка рослина, хто знищував, де і таке інше… Треба шукати й шукати! Раптом щось стане відомо і про саму рослину! Тоді з’явиться надія розгадати таємницю радіоактивності фарб — “мови” картин…

— Сподіваюсь, це не єдина мета ваших досліджень? — запитав я, хоч і без того був упевнений, що це не так.

Вчений поспішив заспокоїти:

— Розумію, розумію, що вас найбільше бентежить. І не хвилюйтесь!.. При обстеженні картин ми робимо якомога повніший запис з усього полотна… Для вас, мистецтвознавців-істориків, матеріал багатющий…

Однак і це мене не заспокоїло.

— А спосіб одержання інформації — не таємниця?

— Ні, ми його вже запатентували.

— І для мене він може бути доступним? — з пристрастю допитувався я.

Костров усміхнувся такій зацікавленості й відповів:

— Цілком. Особливо буде дохідливим під час експерименту.

І запросив до лабораторії.

До світлого залу ми ввійшли, коли там стояв свистячий шепіт, а виставлені рядами блоки ЕОМ, пульти, щити з приладами, стенди підморгували зусібіч безліччю своїх різноколірних вічок.

На передньому плані стояла громіздка установка, швидше схожа на горизонтально-фрезерний верстат небачених розмірів, де замість фрези на шпинделі красувалась, ніби із золота, багатоголчаста головка.

Костров зупинився біля входу в зал і широким жестом правої руки показав на обладнання лабораторії.

— Все це задля одного — розшифрування чужих думок… А тут — центр! Звемо його “Лічильний генератор”…

Учений підійшов ближче до установки і заходився пояснювати докладніше.

— Пересувний стіл має безліч датчиків… Ось ці крапочки. — Діставши з внутрішньої кишені піджака авторучку, він показав на майже суцільне мигтіння блискучих бугорців. — На цю площину кладуть полотно картини тильним боком. Коли лицьовий бік картини опромінюється за допомогою оцієї головки потрібними променями, радіоактивне збудження кристалізованих компонентів фарб сприймається датчиками… їхні сигнали передаються на спеціальний блок БХП, звідки ЕОМ одержує завдання на пошук…

Логічна пауза, яка намітилась у поясненнях Кострова, дала змогу спитати:

— А для чого потрібне таке складне обладнання, якщо дослідник може сам сприймати думки художника?

Костров усміхнувся.

— Вся біда в недосконалому зв’язку людського мислення з фіксацією думок для читання іншими особами. Наприклад, ви щось зрозуміли, хотіли б зафіксувати, а на вас швидкою лавиною напливають інші думки… Як їх утримати? А нас цікавить об’єктивна інформація, що не залежить від індивідуальних особливостей дослідника…

У мене виник сумнів: чи можна взагалі за допомогою ЕОМ Зафіксувати людські думки, і я спитав:

— А який же застосовано метод одержання мовного мислення художника із сигналів датчиків?

Вченого запитання не здивувало, і він з готовністю відповів:

— Ця робота виявилася для нас надто трудомісткою. Довелося складати широкий текстовий набір фраз, якими міг би мислити художник у процесі творчості, і за допомогою тих самих датчиків знімати вироблені мозком експериментатора сигнали при усвідомленні заданих текстів… Так була створена і вдосконалюється далі пам’ять ЕОМ. Тепер ЕОМ за сигналами датчиків з картин відшукує в своїй пам’яті аналогічні тексти і видає їх нам. Якщо аналогів нема, машина сповіщає про це пропусками між фразами, які вона видає. Це полегшує нам визначення текстів, яких бракує в загальному плині думок.

— І вам вдається одержувати позитивні результати? — не переставав дивуватися я.

— Поки що не в усьому досягли успіху. Але в цьому розшифруванні дуже допомагає безпосереднє читання сигналів експериментатором… Он той шолом… — Костров показав на чудернацьку споруду з гніздом для голови. — Вмикається він паралельно до датчиків столу й одержує дублюючі сигнали, які здатні збуджувати в мозку експериментатора думки, аналогічні думкам художника. Це полегшує подальше текстування фраз для пам’яті ЕОМ…

Костров уважно спостерігав за виразом мого обличчя, прагнучи зрозуміти, чи дохідливо він пояснює. І, видно, лишився задоволений, бо закінчив словами:

— А тепер перейдемо до експерименту…

Настав час обідати, а я ніяк не міг відірватися від захоплюючого експерименту.

Нарешті Костров подав сигнал вимкнути напругу і запропонував:

— Тепер — у їдальню…

Я ще перебував у стані шоку від побаченого й почутого, тому на запрошення погодився швидше механічно.

Коли сіли до столу, Костров, розуміючи мій стан, вирішив зробити психологічну розрядку.

— А тепер можна і про автора листа, — трохи підвищив він голос.

Побачивши у мене на обличчі непідробну радість, він сповістив:

— Скоріш за все, лист написано академіком Семенчуком. На жаль, уточнити цього зараз ми не зможемо — академік у Голландії… Вилетів туди для ознайомлення з деякими архівними матеріалами середніх віків. — Костров зробив паузу, чекаючи, поки в мене візьмуть замовлення, і вів далі: — Саме він започаткував наші дослідження… Та й до архіву Істоміна міг бути причетний. Вам, очевидно, відомо, що сім’я художника Казеніна зіграла вирішальну роль у збереженні творів і архівних матеріалів Істоміна? А з сім’єю Казеніних академік Семенчук у юнацькі роки мав безпосередні стосунки: він дружив з онуком художника — Юрієм і кохав його сестру. Але та згодом вийшла за іншого… Однак мова не про те… Лист академіка міг випадково потрапити до архіву з матеріалами Істоміна від кого-небудь із сім’ї Казеніних…

“Ось як просто все пояснюється! — подумав я, радіючи збігові обставин. — Тепер конче треба зустрітися з самим академіком, мабуть, людиною цікавої долі…”

Після обіду ми вийшли в парк прогулятися.

Розмова точилася далі після мого запитання про мету поїздки академіка Семенчука в Голландію.

Костров відповів:

— Для нас і досі лишається загадкою рослина, яку застосовували фарбовари сімнадцятого століття в Голландії. І академік не втратив надії знайти розгадку. Він уже натрапив на одну легенду про чудесну краплину соку якоїсь рослини з нікому не відомою назвою — “Радощі Карла”. Нібито від цієї краплини, розтертої художником по картині, фарби раптові ожили, засяяли, заговорили…

Я зловив себе на тому, що від подиву аж рота розкрив, і мимоволі скрикнув.

А Костров вів далі:

— Так, так, не дивуйтесь, академік Семенчук надає цій легенді дуже серйозного значення і ретельно шукає. Його мета — будь-що знайти суперрадіоактивну речовину, якої з фарб поки що не зуміли виділити ні фізичним, ні хімічним шляхом. Вся таємниця, можливо, криється у способі кристалізації якоїсь невідомої нам рослинної структури з високим ступенем радіоактивності.

Домовившись, що Костров сповістить мені про приїзд академіка, ми попрощалися з гостинним ученим.

Вдома я з подробицями розповів своїй сім’ї про результати поїздки, тим більше що старший син вирішив присвятити себе найновітнішим наукам — квантовій хімії і квантовій біології.

У наступні дні поточні справи захопили мене і відвернули від думок про таємничі картини.

Проте тижнів через два відлуння всієї цієї історії дало про себе знати у моїй власній сім’ї.

Вже стемніло, коли старший син повернувся додому з університету незвичайно збуджений і з радістю повідомив:

— Послухай, тату, декан усе-таки дав згоду включити до плану науково-дослідних робіт кафедри тему “Дослідження і створення синтетичних “стимуляторів для активізації художніх фарб”. І я візьмусь за це… Ти схвалюєш?.. Адже якщо в природі можливо, то й для науки доступно. Я певен, що тут без квантової хімії і квантової біології не обійтися!