Атланти з планети Земля

Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім другий. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти сорок другого поверху панораму зимового міста. Дзвін бамкнув утрете, і чоловік голосно гукнув:

— Заходьте! Відчинено!

Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:

— Добрий день. Ви Самійло Борунь? Я не помилився?

— Атож, — відповів чоловік і повернув до незнайомця довгобразе зморшкувате обличчя. — Я Самійло Борунь.

— Пробачте. Я журналіст. Хотів би взяти у вас коротке інтерв’ю, — він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався; на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, яку він тримав у руці, лежав сніг.

— Сідайте. Що привело вас саме до мене?

Журналіст квапливо роздягнувся.

— Ви сьогодні прилетіли з Інкани на запрошення Земної Ради?

— Так, на урочисту церемонію десятої річниці…

Запанувала довга мовчанка. Журналіст марно шукав слова і раптом сказав:

— Зима, — подивився у вікно.

Чоловік у тон йому додав:

— Зима, та снігу зараз куди менше, ніж торік… Я знову на Землі…

Здавалося, Самійла Боруня цілком задовольняла розмова про сніг, про погоду, він жодним словом чи рухом не виказував цікавості. Дивився на високі будинки, що біліли за вікном, на темну смужку лісу, на те, як пливе магістраллю рухлива маса гелікомобілів.

— Розкажіть, будь ласка, про ті події, — мовив нарешті журналіст. — Розумієте?

— З мене поганий оповідач.

— Будь ласка, пригадайте все, розкажіть, це дуже важливо для мене…

— Для вас особисто? Пробачте, не знаю вашого імені… — Борунь усміхнувся, на його обличчі майнула цікавість. — Мені часом хотілось написати книжку. Я ні на хвилину не забував тих днів. А ось тепер усе пригадується надзвичайно гостро, бо я знову на Землі…

— Розповідайте, прошу вас, — схвильовано сказав журналіст, поклавши на коліна увімкнений фонозаписник.

— Розповідати?

— Так, усе від самого початку.

— Десять років тому наш трансангуляр спеціального призначення “Інкана” зробив посадку в північноамериканському космоцентрі, — Самійло Борунь на хвилину замовк. Журналіст тим часом напруженим поглядом заохочував його до розповіді.

— Нам не дозволили сісти на території Європи, хоч звідти шапкою докинути до Нойвіда. Нам дарували ще годину й сімнадцять хвилин, щоб уже на Землі все зважили й збагнули глибину нашої відповідальності… Вам цікаво? Я поганий оповідач. Я просто робітник…

— Розповідайте.

— У космоцентрі нас зустрів голова Земної Ради Іван Моревіль. Він помітно хвилювався, але був дуже стриманий. Його хвилювання передалося й нам. Сказав: “Хлопці, сподіваюся, ви розумієте, чому Земля викликала саме вас…” Наша бригада спеціального призначення вважалася найкращою. Цієї слави ми зажили після того, як попрацювали у 142-му штучному зоряному метакаскаді астероїдного поясу. Але кожен розумів — то все іграшки порівняно з тим, що нас чекає на Землі. “Хлопці, шість мільйонів населення Нойвіда евакуйовано ще вчора. Ми розуміємо, що в разі вашої помилки чи просто якоїсь фатальності треба думати про евакуацію всіх землян, та в нас немає ні часу, ні такої кількості транспортних кораблів… А на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи… Тож щохвилини може трапитись…” — так сказав Моревіль. Ми пішли за ним до червоного овоїдного гелікомобіля. Я тоді вперше побачив Землю. Я народився на орбітоні “Земля-8”, мої батьки і досі працюють там… Того дня кожен із нас уперше бачив сніг. Не просто замерзлі краплі води, не вкриті памороззю тенета арматури, а справжній сніг, що повільно кружляв у небі, як у кінофільмах. Лапаті сніжинки падали на наші плечі, на наші когерати, перекинуті через плече, і довго не танули. А одна на вилозі мого комбінезона виблискувала кілька хвилин ще й у салоні гелікомобіля, вона була прекрасна, як споруда сучасного орбітона, коли дивитися на нього здалеку. Але, врешті, розтанула…

— Ви — поет, — мовив журналіст.

— Облиште, краще слухайте… До речі, як вас звати?

— Даруйте, я б хотів відрекомендуватися згодом, — сказав журналіст, підсилюючи цими словами таємничість свого приходу. — Розповідайте, будь ласка…

— Добре… Моревіль провів нас аж до станції пневматичного трансатлантичного зв’язку. “Одна година і сімнадцять хвилин, хлопці, щоб ви зрозуміли…” — почав Моревіль, але біокібер Гайвір раптом перебив його: “Ми все розуміємо. Даремно не дозволили сісти в Європі. Час такий дорогий. А ми все розуміємо. І ніщо нас не злякає. Не зупинить. Ми ж любимо Землю. Ця любов закладена ще на першому конвейєрі…” Пам’ятаю, він раптом замовк, поглянув на інших, а потім упевнено додав: “Так, вона закладена у кожному з нас”. Моревіль тоді стомлено всміхнувся, його тонкі губи затремтіли — так усміхаються злякані діти, безневинно і сторожко. “Спасибі, хлопці. Там, у Європі, вас зустрінуть. Другий день ідуть роботи. Земля чекає вашої допомоги”. І ми поїхали. Пасажирська пневматична капсула була майже порожня. Спершу подумалося, що то особисто для нас виділили увесь величезний салон, але я раптом збагнув — хто ж зараз може їхати в Європу, окрім таких, як ми? З кожною хвилиною ми відчували, як щось огортає пеленою свідомість, наші усмішки ставали дедалі напруженішими, як остання усмішка Моревіля, а обличчя — схожими на театральні гумові маски. Ми ніби потрапляли в якесь потужне поле, заплутувалися в його силових лініях, і я добре розумів, що та пелена, те невидиме павутиння — страх. Він наближався до нас, ми наближались до нього. Мені тоді було тридцять шість. Уперше в житті кожною клітиною свого єства я відчував, що таке страх. Ні, це не хвилювання, не усвідомлення небезпеки. Це якесь раптове, болісне, подібне до вибуху усвідомлення фатальної матеріальності народжень і фіналів. А за напівпрозорими стінами салону на арках підземного тунелю миготіли видовжені в тонкі волокна сигнальні ліхтарі. За ту годину й сімнадцять хвилин кожний з нас справді збагнув глибинний сенс слів простих, мов газетне повідомлення, — в Європі під містом Нойвід, на глибині двох кілометрів, під час прокладання додаткової транспортної пневмомагістралі виявлено велетенські запаси древньої нуклонної зброї, на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи, другий день ведуться роботи по врятуванню. Сьогодні всі ці події — історія. Я зараз уже знаю і найменші подробиці, яких тоді ніхто з нас не знав, хоч ми й були учасниками тих подій… Ловлю себе на думці, що згадую книжку Олеся Буркуна “Земля, народжена вдруге”. Ви читали?

— Так, — кивнув журналіст.

— Та книжка загалом про нас, і тепер я, мабуть, не зможу додати жодної нової деталі до створених письменником образів, до опису нашої роботи. Хоч там і багато вигаданого. Але я можу погодитися, що все було саме так. Я просто не міг тоді запам’ятати, що в Авеніра Горлача — ми з ним сиділи в салоні пневмокапсули поруч — на правому плечі був пошкоджений комбінезон, і Авенір уважно розглядав дірку, силкуючись пригадати, де саме він подер костюм. Бернард Болл, можливо, й справді цілу дорогу мугикав пісеньку про сороку, а Аскольд Зимнич сидів нерухомо із заплющеними очима, ніби дрімав, тільки руки судомисто стискали когерат. Будимир Глей щохвилини зиркав на стінний годинник і якось байдуже повторював: “Уже скоро приїдемо”, а Вацлав Манчарський запропонував випити кожному по ковтку міцного боро з його похідної фляги, і ніхто не відмовився; біокібер Доброслав усю дорогу перевіряв свій когерат.

Рудочубий хлопчина у блискучому захисному костюмі з шоломом у лівій руці зустрів нас на третій європейській колекторній станції лиш одним словом: “Ходімте!” А потім додав: “Ходімте швидше!” Біля пластиконових боксів з костюмами радіаційного захисту він нетерпляче чекав, доки ми всі перевдягнемось. Руки в нього тоді тремтіли, обличчя ж, кругловиде і ще таке дитяче, було навдивовижу спокійне. Відгалуженням основного тунелю ми пішли за ним. Невдовзі побачили в кінці кам’яного коридора людей, їхні постаті, освітлені потужними прожекторами, кидали химерні тіні на стіни підземної зали. її вирили променями стаціонарних когератів навколо велетенських контейнерів, що громадились посередині. Вони були страхітливо буденні й скидалися на продуктові блоки сільськогосподарської фірми “Гуллівер”. “Ось вони, древні нуклонки”, — мовив рудочубий, його голос спотворювався динаміком або ж просто хвилювання насичувало його нелюдськими модуляціями. Без привітання і традиційного потиску рук до нас звернувся кремезний бородань. Під кулястим шоломом його борода також видавалась кулястою. Пригадую, він сказав: “Мене звати Іліан Берн. Ми третю годину чекаємо на вас. Треба все узгодити, зупинитись на якомусь із варіантів. Ми вирішили законсервувати це проклятуще лайно, та на двох контейнерах пошкоджено захисні рифи. Рано чи пізно це призведе до вибуху. Отже, ці два контейнери доведеться анігілювати. Що скажете на це?” — “А відновити захисні рифи?..” — спитав я тоді і сам відразу збагнув, що відновлення рифів та ще в таких умовах небезпечніше за анігіляцію.

Олесь Буркун писав, що в цю хвилину я особисто думав про сина та дружину, які залишились на Веріані, про тридцять шість прожитих літ, а ще про Землю, про її долю… Так, мабуть, я тоді думав про це. Руки тремтіли, а ноги підкошувались… Я зголосився першим почати анігіляцію одного з контейнерів. Довго порався біля когерата на розсувних триногах. Мене ніхто не підганяв, хоч кожен розумів, що часу в нас обмаль: чутливий лічильник Бакса сухо клацав. Зростав рівень радіації. Наші костюми ще рятували, та час прискорював свій плин, і небезпека щомиті зростала. Філігранність роботи полягала в тому, що прямий когерентний промінь відразу б викликав вибух… В Олеся Буркуна це описано з цікавими подробицями. Я скажу лише одне — з першим контейнером ми морочилися вісім діб без хвилини перерви. Працювали по черзі, часто мінялися.

Безліч разів виходив з нами на зв’язок Іван Моревіль, питав про самопочуття, про допомогу, від імені всіх землян переказував вітання і бажав успіху… Та лічильник Бакса вже захлинався. Часом здавалося, що я відчуваю, як мене пронизує потік нейтронів. Костюми вже не рятували. Першим знепритомнів Лавро Білий, і відразу за ним Лукаш Гудим. їх винесли представники медичної служби, з’явившись несподівано, ще до нашого виклику, з глибини головного тунелю. Аж тоді я зрозумів — за нами постійно стежили. Роздивившись, помітив п’ять червоних сигнальних вогників телекаріусів — тож усі ці дні нас транслювали по Всеземній Телеінформаційній Системі…

— А чому ви відмовилися від допомоги? Пам’ятаю, тоді навіть ішлося про заміну всіх бригадою біокіберів… — несміливо перебив його журналіст.

— Так, коли знепритомніли Лавро Білий та Лукаш Гудим, Іван Моревіль категорично заявив, що вимагає нашої заміни. Але то було недоцільно. Кожен з нас був уже, як решето. До того ж нас вважали найкращими когераторами Сонячної Системи… Біокібери не були б нам гідною заміною. Зрозумійте мене правильно. Вони молодці, вони завжди працюють з максимальною віддачею, та коли треба зробити неможливе, тоді потрібна людина. Вона часом витримує неможливе…

— Людина справді велика загадка, — мовив журналіст. — Але біокібер Доброслав був з вами до останньої хвилини. Він також витримав.

— Можливо. Я погано пам’ятаю останні дні… З другим контейнером було ще важче. Вивільнення енергії катастрофічно прискорювалось, ми самі це прискорювали своїм втручанням. А швидкості анігіляції змінити не могли;. До того ж з кожним днем нас ставало менше, і більше часу доводилось перебувати під смертоносним потоком нейтронів… Останніх днів я зовсім не пам’ятаю. Не можу сказати точно, коли відмовила пам’ять. Здається, то був день одинадцятий… Але я так само затято брався до когерата, як надходила черга, впевнено краяв смертоносний контейнер. Так розповідали мені потім ті, хто сидів біля телеекранів. Та я нічого не пам’ятаю, — в голосі Самійла Боруня вчувалася гордість за себе, за людину. — Кажуть, я останнім вийшов після знешкодженого другого контейнера…

— Так, ви були останнім. Вас виніс біокібер Доброслав. Ви вже не могли самі йти… З його пошкоджених вазопроводів витікала біоплазма, та він виніс вас, мов малу дитину. Напружуючи останні сили, ви кричали: “Чуєте, хлопці! Все гаразд! Земля, наша Земля!”

— Справді? Не пам’ятаю цього. І ніхто мені не розповів. І Олесь Буркун не писав про це… А чому?

— Останні години жоден з телекаріусів не працював. Вони були пошкоджені нейтронним потоком. Тож телеінформатори на Землі мовчали… А лікар, що відправляв вас і Доброслава на поверхню, був такий схвильований… Тому про це ніхто й не знав. Та й хіба це так важливо? А ви справді не пам’ятаєте?

Самійло Борунь голосно розсміявся:

— Справді, я нічого не пам’ятаю. Ви мені не вірите?

— Колись не вірив…

— Даруйте, а звідки вам відомі такі подробиці?

— Я… біокібер Доброслав.

— Ви? Доброслав?.. — Усе тіло чоловіка напружилося. — І ви чекали десять років, щоб сказати мені про це? Чому?! — Йому на очі навернулися сльози. — Ми дуже змінилися, — сказав по паузі. — Чому ми з вами не зустрічалися ці роки? Позаминулої осені в “Континенталі”… Всі, хто залишився… Чому вас не було, Доброславе?

— Пробачте, я гадав, що ви не хочете мене бачити… Я не розумів чому, але так думав… Пробачте, я не вірив, що ви не пам’ятаєте…

— Як ти міг, Доброславе? — Самійло Борунь уже не стримував сліз.

Вони довго дивились один на одного.

— Це треба бути біокібером, щоб отак… — крізь сльози мовив Самійло. — Ти дуже змінився.

— Та й вас важко впізнати. Але ми живемо. І я завжди казав собі: то пусте, що він не хоче мене бачити, що він забув про мене. Головне — ми всі витримали, залишилася Земля… А знаєте, у мене в серці ніколи не було зла… Я тоді витримав тільки завдяки вам, тільки завдяки вам…