Аутсайдери

1

— Інколи я тебе просто не розумію, — сказав Замбіцький.

Симон Сич лише скривив вуста в гіркій усмішці, тримаючи слухавку між вухом і плечем, і потягнувся за блістером цитрамону. Виколупавши дві пігулки, вкинув їх до рота й почав повільно жувати, відчуваючи на пересохлому язику знайомий бридкий смак. Чорти б узяли цю вогненну воду.

— Що тут розуміти, Петре? — мовив нарешті, через силу ковтнувши. — Ти чудово знаєш, як я ненавиджу ці збіговиська. А вони так само ненавидять мене. Вештатися між геніями та вислуховувати їхні взаємні компліменти? «Ой, чудово виглядаєте!» «Ах, ви сьогодні неймовірні!» «О, ви знаєте, ваш новий роман — просто диво!» «О, дякую!..» Ні, прошу тебе, тільки не сьогодні. Боюся там усе заблювати.

— Звідкіля в тобі стільки жовчі?

— З міхуром у мене ніколи не було проблем.

— Не смішно, — відрубав Замбіцький і важко зітхнув. — Невже не розумієш, що для тебе ж стараюся? Якщо так і будеш сидіти у своїй мушлі й посилати весь світ до біса — гадаєш, про тебе ще довго пам’ятатимуть?

— Мені байдуже, — буркнув Симон. Господи, коли ж він відчепиться і залишить його наодинці з улюбленим похміллям?

— А мені ні. За останні півтора року ти не написав НІЧОГО! Нічогісінько! То хоч з’явися там, покажи всім, що ти ще живий!

— Не кричи, будь ласка, — попросив, майже простогнав Симон. — Змилуйся над бідною головою…

— Мені здається, це єдина мова, яку ти розумієш.

— Я працюю над повістю, і ти це знаєш.

— О так, звісно. На якій сторінці ти зараз? На дев’ятнадцятій?

— На двадцять восьмій, — відповів Симон невдоволено. Іноді він просто ненавидів свого видавця. Той завжди знав, як краще натиснути на найболючіший мозоль.

— Це несерйозно, Симоне, — сказав Замбіцький більш м’яко, проте рішуче. — І далі так не можна. Сподіваюся, ти це усвідомлюєш.

— Петре, якщо я піду туди, то обов’язково нажеруся. А мені дуже цього б не хотілося.

— Я простежу за тобою. Про бар можеш забути.

— Завжди знав, що на тебе можна покластися, — в’їдливо промовив Симон. — То що ж мені там робити? Вишкірити зуби і вдавати із себе процвітаючого письменника?

— Зроби таку ласку. І ще спробуй ні з ким не лаятися. Минулого разу мені це дорого коштувало.

— Чи не забагато вимог? Гаразд, гаразд, — швидко додав він, коли Замбіцький багатозначно кашлянув у вухо. — Жартую. Роблю це тільки для тебе.

— О сімнадцятій, писако. Не забудь.

— Відбій, отче.

Симон поклав слухавку і важко гепнувся назад на ліжко, розтираючи лоба спітнілою долонею. Потім відкрив очі і глянув угору, на своє бліде відображення у дзеркалі на стелі. Колись, сповнений шляхетного бажання покинути пити, він причепив його туди, сподіваючись, що віддзеркалення власного бридкого стану дозволить зробити це швидше. Проте коли кожного дня бачиш одне й те саме, врешті-решт звикаєш і перестаєш реагувати… Шкода, ідея була непогана.

Він намацав у кишені штанів напівзім’яту пачку цигарок, витяг із неї одну мальборину, встромив у рота й закурив. Деякий час очі стежили, як пасма диму, чудернацько перекручуючись, спливають угору й розбігаються навколо дзеркальної поверхні. «Ось так і моє життя», — промайнула нечітка думка. Не краще від цього диму. Йому вже сорок, а він і досі не вчинив нічого путнього. Не звів будинок, не виростив сина, а замість дерева, як у тому жарті, посадив хіба що власну печінку. Дружина пішла від нього, писати дедалі важче. Все це було ланками одного ланцюга, проте мозок не бажав міркувати над цим, поки в горлянці стояв смак перегару, а зір сприймав навколишнє занадто яскравими кольоровими плямами. А таке було майже завжди.

— Підіймайся, паскуднику, — промовив Симон до свого двійника на стелі, кощавого суб’єкта у зім’ятій одежі, з типово єврейським довгим носом та кучерями, в яких уже оселилася сивина. Двійник був не проти. Врешті-решт вони обидва підвелися з болісним кректанням і загасили сигарету в переповненій недопалками попільничці. Новий день на дворі, хай йому грець. Час удавати з себе нормальну людину.

Симон доплентався до ванної кімнати, потер щоку, розмірковуючи, варто чи ні позбавляти себе колючої дводенної щетини, а тоді махнув рукою, і замість того, щоб поголитися, пішов на кухню заварити велику кружку чаю. У дверях довелося переступати через барикаду порожніх пляшок. Певної миті він усе ж таки зачепив їх капцем, і весь цей скляний частокіл із дзвоном та гуркотом розкотився по підлозі, викликавши в голові ще один болісний спалах. Лаючись на чому світ стоїть, Симон дістався до табуретки й гепнувся на неї, переводячи дихання. Невже він — та сама людина, що колись поставила країну на вуха своїм романом «Червоне каяття»? Це було неначе в минулому втіленні — до того, як колесо карми зробило оберт, скинувши його у багнюку. Тоді критична преса ще пророкувала йому блискуче майбутнє, а Вікторія, колишня дружина, з надією в очах спостерігала за поступовим сходженням нової «зірки», вибачаючи чоловікові дрібні вади.

Та тільки зірочка виявилася з дефектом. Чи були чогось варті книги, які він сам не пам’ятав, як писав, що у них потрібні слова народжувалися під спиртовою анестезією мозку, в запоях, що розтягувалися на місяці?

Симон нагрів чайника, кинув у чашку пакетик заварки й залив його окропом. Чи не хильнути б чого міцнішого? Щоб трохи збадьоритися? Ні, звісно, ні. По-перше, до ранку в нього ніколи нічого не залишалося, а по-друге, сьогодні ж довбана презентація. Якщо почати лікуватися зараз, то вже опівдні він стане зовсім нетранспортабельним. І чорт би з ним, та тільки не міг він знову підвести Замбіцького. Не пропив іще решту совісті, яка настійливо волала в голові, що кілька звичних вибриків — і Петро таки пошле його до біса, скинувши з плечей непотрібний тягар. А якщо це станеться — тоді хоч у зашморг.

Схилившись над духмяним випаром індійського чаю, Симон подумав, що копирсатись у причинах свого падіння — марна справа. Це лише деякі психіатри полюбляють проголошувати, що алкоголізм сягає корінням важкого дитинства, або питущих батьків, або постійних депресій… Маячня. Коли стаєш одним із них, то приходить розуміння, що насправді причина цьому лише одна — ти п’єш, бо інакше вже не можеш. Не має значення — письменник ти, хірург чи бетоноукладач; якщо бажання перехилити чарчину виникає дедалі частіше, заступаючи все інше — ласкаво просимо, друже, ти визрів.

Симон просто пив. Не через те, що справи йшли погано; якраз навпаки, все починалося саме так, як зазвичай бачить собі у рожевих мріях кожен письменник-початківець. Після «Віроломства», його другого роману, звідкілясь з’явилося видавництво «Унісон», очолюване Петром Замбіцьким, і запропонувало купу грошей за право видання його книжки. Тоді вони з дружиною нарешті змогли нашкребти на двокімнатну квартиру… Не було причини і в тому, що зсередини письменницьке коло виявилося зовсім іншим, ніж він собі уявляв раніше. На мистецьких вечірках, які Симон у ті часи інколи відвідував, він не міг знайти собі місця в атмосфері штучних пишномовних фраз, тому шукав порятунок лише в барі, що не минуло непоміченим… Але й це він міг пережити. Так само і в стосунках із Вікторією спочатку не було нічого такого, що примушувало б його щоразу глибше пірнати на денце гранчака. Але поступово з тонесенької тріщини між ними розверзлася прірва. Навіть напідпитку Симон розумів, що дружині болісно на це дивитися. Тому бувало таке, що він на кілька днів тікав з дому, їхав на стару занедбану дачу і днями просиджував там, надудлившись під зав’язку й шукаючи у хмільному напівзабутті вдалих ідей.

У цьому досить-таки сумному становищі Симон усе ж розпочав роман номер три. Література виявилася для нього наркотиком не гіршим за щоденну півлітру. Нехай писати ставало дедалі важче, але й кидати він не збирався — врешті-решт, багато хто з письменників мав ту саму ваду, та це не заважало їм творити справжні шедеври. Він сумнівався, що пише настільки ж талановито, але його книжки досі продаються, то чи не є це доказом того, що він може продовжувати почате?

Можливо, він помилявся. Зараз Симон згадував останній відрізок життя як дивний макабричний калейдоскоп. Розрізнені шматочки власної долі, які ніяк не бажали поєднуватись у цілісну картину. Пам’яталося, що в процесі написання третьої книжки, яку містичним чином вдалося-таки завершити, Вікторія пішла від нього. Самого моменту він не міг пригадати, хоч як намагався, та воно було й не дивно. Усе, що залишилося в пам’яті — це болісне пробудження у напівпорожній кімнаті, відчинена шафа з лише його речами та коротенька записка на столі. Повне усвідомлення прийшло пізніше — коли дружина зателефонувала й повідомила, що подає на розлучення. Симон навіть не сперечався. Дивно, але рішення не стало для нього болючим — навпаки, прийшло полегшення, бо тепер ніхто не мав страждати разом із ним і терпіти його витівки.

І знову все закружляло й заоберталося, міріади однакових днів-близнюків злилися в одне нескінченне свято, приурочене до власного падіння. Він не здивувався, коли третій роман із промовистою назвою «Вихід у нікуди» був сприйнятий досить прохолодно. В очах та словах колег виразно бриніло лише співчутливе презирство, нічого більше. Зрідка в пресі, де раніше його творам співали дифірамби, тепер з’являлися коротенькі замітки, в яких автори висловлювали знущальні припущення, чим викликана криза талановитого літератора. Між рядків було читати ще легше — він алкаш, і нічого тут не вдієш. Ось тобі за те, що ігнорував незламну міць письменницької машини, друже. Се ля ві, як кажуть, нічого особистого.

Він не вірив, що талант можна пропити. Врешті-решт питання наскільки ти талановитий зазвичай постає в останню чергу, коли тираж твоєї книжки розкуповують, як гарячі біляші. Набагато важливіше те, як добре ти вмієш грати за правилами та йти на компроміси — ось де собака заритий. Він усе життя намагався щось комусь довести, а насправді лише руйнував власну кар’єру. І невже збирався залишити все як є?

«Ще чого», — подумав Симон. Підсвідомо він розумів, що або він покине пити, або рано чи пізно вб’є себе. Час спливав, тепер уже не заспокоїш себе, як у безтурботні вісімнадцять… «А, до біса, я маю спробувати все, а покласти край своїм забаганкам для мене — раз плюнути»… Звісно, буде нелегко, попередні спроби це довели, але… Він уже почав нову повість, і нехай зараз вона пишеться не найкращим чином, та він гадав, що зможе її завершити, якщо тільки вдасться приборкати себе, непокірного. Хай там що, але його зарано списувати на брухт.

— I’ll be back,[1] панове, — пробурмотів він нікому в нікуди, проковтнув чай і пішов-таки голитися.

2

Львів

«Ти спиш», — пролунав звідкілясь власний голос. — «Прокидайся».

Ні, невже це сон? Не може бути. Ось двері до його квартири, зараз він увійде в них і все стане саме так, як повинно бути. Виявиться, що сон — це насправді те, що було з ним досі, те, що здавалося жахливою реальністю. Реґіна своїм звичаєм дорікне, що він затримався на роботі, проте вона буде жива й здорова. Звісно, жива… А донька Настя, його білява принцеса, похвалиться гарними оцінками, а потім розповість із блиском в очах, що її обрали на головну роль у шкільній виставі… А потім…

Двері чомусь були відчинені.

Даромир знав, що чекає його по той бік. Сон-зрадник ніколи не показував йому іншого, щасливішого закінчення, де він устигає запобігти страшним подіям і виходить переможцем. Це його прокляття — вкотре бачити все й усвідомлювати власну безпорадність, неможливість перехопити руку невидимого Стрілочника Життя, який раптом перевів рух на іншу колію. Несправедливо…

Ні, він може. Даромир штовхнув двері й кинувся всередину, на далекий жіночий крик, якого ніколи не чув у житті. Цього разу встигне… Але чому так повільно рухаються ноги? Неначе біжиш дном озера. Байдуже, зараз він дістанеться до цих негідників і виб’є їм мізки до того, як вони…

«Прокидайся!»

По стінах збігали патьоки крові, неначе жахливі живі шпалери, а крику більше не чути. Чи був він узагалі? Чи кричали насправді його дружина й донька? Мабуть, ні, бо інакше чому ж ніхто не прийшов їм на допомогу?

«Я сплю, я сплю, я сплю…»

Ось перед ним з’являються дві чорні постаті, химерні монстри, в яких немає нічого людського. Даромир підіймає свого пістолета, підіймає точнісінько на рівень їхніх голів. Зараз він сам здійснить правосуддя. Та раптом обличчя в них починають змінюватися, перетворюватися на інші, і він із жахом розуміє, що пізнає їх усіх. Чи варто стріляти? Чи змінить це щось? Він не може розгадати цю загадку, не розуміє, і врешті-решт його палець усе ж таки тисне на спусковий гачок. У яскравому спалаху він бачить, що стріляє в обличчя власної дружини, поміж її сповнених слізьми очей. А потім диявольський вихор закрутив навколо жахливу карусель, і пітьма проковтнула все.

Даромир повернувся в реальність, хапаючи ротом повітря, неначе аквалангіст, у якого закінчився кисень у балоні. Серце гупало, як паровий молот, ледь не вистрибуючи з-поміж ребер. Він відчув, що зсудомлені кулаки пульсують болем, примусив себе розслабити їх і підніс руку до очей. На кінчиках пальців залишилася волога.

— Трясця… — прошепотів він у порожнечу кімнати.

Відповіддю йому був відчайдушний телефонний дзвінок.

Даромир не поспішав знімати трубку. Телефонувати йому могла тільки одна людина, а з нею він зараз хотів розмовляти менш за все. Хоча вибору вже не було… Життя — вірніше те, що від нього залишилося — більше не належало йому. Справжнє життя обірвалося в той страшний вечір разом із двома іншими; а зараз він був усього лише машиною, інструментом у чужих руках, і ці руки дедалі міцніше стискали його горлянку.

Телефон продовжував нав’язливо дзеленчати, і врешті-решт Даромир схопив слухавку.

— Кажіть! — гаркнув він.

— Спокійніше, — мовив Артур. З голосу відчувалося, що він усміхається. А чому б ні? Нема нічого приємнішого, ніж влада однієї людини над іншою. — Це не та реакція, яку я хотів од тебе почути.

— Вибач, що розчарував, — руки свербіли від бажання придушити цю сволоту, яка дзвонить зі свого чепурного офісу, щоб віддати черговий наказ. Клятий сучий син.

— Справді. У мене добра новина.

— Та невже?

— Саме так. Для тебе є останнє завдання.

— Останнє? — Даромир нервово запалив сигарету, глибоко вдихнув отруту. — Цього тижня?

— Ні. Взагалі останнє. Зробиш це для нас — і бувай здоровий.

Він підозріло примружився. Усемогутній Артур вирішив його звільнити? Щось тут не так.

— Яке саме завдання?

— Дізнаєшся з листа. Але це потрібно виконати на «відмінно». Не так, як минулого разу. Зрозумів?

— І після цього ви ось так запросто мене відпустите? — перепитав Даромир, ігноруючи останню репліку.

Артур пхикнув.

— Слухай… Ми ж не звірі. У нас із тобою, як то кажуть, була плідна співпраця. Ти мені — я тобі. Чи забув?

— Ні, — крізь зуби. — Я пам’ятаю.

— Ми знайшли тобі тих покидьків, — вів далі той. — Дотрималися обіцянки, на відміну від твого відділу. А за послугу віддячують іншою послугою. Зараз ми з тобою майже квити. Виконаєш це — отримаєш зароблені гроші й путівку в інше життя. Так що дивися на речі простіше.

— А якщо не виконаю? — спитав Даромир. Тліюча сигарета обпекла йому пальці, і він розчавив її об брудний лінолеум.

— Ну, не треба про сумне. Ти все зробиш, я певен. Не будемо згадувати минулий раз… Рука зрадила, це я можу зрозуміти. Але тепер усе буде о’кей.

— Зрозуміло.

— Молодець, — задоволено відповів Артур. — До справи: після того, як вивчиш деталі, їдеш у Київ. Тобі потрібно буде отримати борг у декого. Надворі коло твого під’їзду стоїть сріблястий «опель». Ключ від нього у конверті. Усе інше в багажнику. Коли зробиш, передзвониш мені. Вайя кон діос, аміго.

У слухавці клацнуло, пішли гудки. Даромир поклав її і замислився.

Знову безвихідь. Він надто добре знав цю компанію, щоб повірити в те, що його відпустять після завдання. У професії, яку йому мимоволі довелося опанувати, звільнення не передбачені — хіба що ногами вперед. Та який вибір? Якщо відмовитися, попереду чекатимуть лише дві альтернативи: його або ліквідують, або здадуть у те саме місце, де він колись працював. Скоріше останнє… Іронія долі, чи не так? Преса змалює його митарства одним простим реченням заголовків: «Колишній оперативник після вбивства його сім’ї перетворився на кілера і холоднокровно відправив на той світ п’ять осіб». Поразка чекала у будь-якому випадку.

Чи мав він тоді вчинити інакше? Якби знову довелося обирати, Даромир скоріше за все зробив би те саме. Лишитися без сім’ї, але продовжувати шанувати закон? Навіть після того, як справу закрили за відсутністю доказів? Недоречній жарт. Помилкою було взагалі йти у слідчі органи, наївно вважаючи, що зможеш щось змінити. Чого він досяг? Усе свідоме життя гадав, що виконує корисну для суспільства роботу, а в цей час двоє виродків-наркоманів убивали його дружину й доньку, щоб поцупити триста сімдесят гривень та китайську магнітолу. Хтось щось казав про справедливість?

«Ми можемо допомогти», — сказав йому тоді незнайомець із машини. Вони підібрали Даромира на розі вулиці, геть п’яного й одурілого. «Ми знаємо, хто це зробив. Ми даємо тобі шанс помститися. Якщо попрацюєш на нас».

Звісно, відповідь була «так». Він усе б віддав заради того моменту, коли нарешті зможе зустрітися віч-на-віч із людьми, які відібрали у нього майбутнє. І він зустрівся, в порожній кімнаті без вікон, куди тих двох скоро привезли несподівані доброзичливці. Даромирові вклали в руку пістолета й полишили наодинці з цими нелюдами — молодими хлопцями, яким, мабуть, іще не було й двадцяти. Але він не вагався. Ні їхній вік, ні перелякані очі його не стримали.

Він тиснув на гачок, доки не зрозумів, що набоїв більше немає.

«Чудово, — промовив із минулого голос Артура. — Без сумнівів і без жалю. Прекрасна робота. Ти нам потрібен, чоловіче».

Пізніше були сумніви — але надто пізно.

«А якщо відмовлюся?»

«Тоді твої колишні колеги пізнають Даромира Люб’яцького не з кращого боку. Ти ж цього не хочеш?»

Він трусонув головою, відганяючи спогад. Який сенс знову це пережовувати? Так, він дозволив перетворити себе на вбивцю задля хвилини реваншу. Але чи була помста варта цього? Розстрілявши тих хлопців, Даромир не зміг повернути сім’ю, а лише занапастив власну душу, і попереду чекали тільки куля або в’язниця.

«Ти вбиваєш негідників, — знову промовив безтілесний Артурів голос. — Пам’ятай це. Вони нічим не кращі від тих шмаркачів». Але тепер йому було байдуже. Майже сім місяців минуло з того часу, п’ятеро людей полишили цей світ його зусиллями, і він відчував, що більше так не може. Він виконає для них це останнє замовлення, а далі… Що ж, якщо йому не пощастить вибратися з цієї багнюки живим, то пекло навряд чимось здивує.

Даромир з’їхав ліфтом униз, на перший поверх, і відкрив поштову скриньку. Так і є, великий конверт із цупкого кремового паперу. Затиснувши його під пахвою, він визирнув на двір. На майданчику коло під’їзду справді припаркований сріблястий «опель». Нічого дивного, його наймачі ніколи не кидають слів на вітер. Чи не збрешуть і щодо звільнення?

Він повернувся у квартиру і розірвав пакунок. Там була фотокартка якогось товстуна у профіль, аркуш паперу з надрукованим текстом, трохи грошей та ключі від машини. Даромир розклав усе це на ліжку, подивився, потім узяв листа. З нього випливало, що зображений на фото чоловік, який щось комусь заборгував, винаймає номер в одному з київських готелів. При собі має ключ від камери схову аеропорту «Бориспіль», де зберігається важливий кейс. Треба добути ключ, ліквідувати товстуна й повідомити Артура про завершення. Після цього залишиться тільки забрати з камери кейс і передати його «своїй» людині на Бориспільській трасі. Там він отримає гонорар за справу. От і все. Далі, якщо вірити телефонному дзвінку, Даромир вільний.

На зворотному боці фотокартки було виведене ім’я жертви: Сергій Семенович Тулін. Він довго вдивлявся в це обличчя. Незабаром воно має доповнити фотоальбом його пам’яті, і цього разу повинно бути на останній сторінці.

Що ж, Даромир сподівався, що вони будуть грати за правилами, бо більше йому не було на що сподіватися.

З

— Гей, падло! — гримнув над вухом посилений відлунням різкий голос, а сильна рука вхопила за комір. — А ну стій! Куди це ти зібрався?

Максим уже шкодував, що вирішив пройти до сходів саме цим коридором. Такий героїзм тепер здавався ідіотством, якщо не самогубством. Зараз, по обіді останнього дня навчання, школа майже порожня, а на цьому поверсі тим паче. Хоч кричи, хоч верещи, а якщо тут щось станеться, ніхто не прийде на допомогу. У будь-якому разі вчасно не прийде. Кому цікаво, як лупцюють п’ятикласника? Але він знав, що кричати не буде — ніколи не кричав, і зараз не міг собі цього дозволити. Це б означало покірно визнати свою поразку.

Який дідько штовхнув його пройти повз цих хлопців? Не міг розвернутися й піти іншим шляхом? От зараз він своє от…

Щось велике й важке, як бетонна паля, вдарило його по шиї, примусивши свідомість заколиватися. Максим розтягнувся на змащеному мастикою паркеті, встигши подумати, що тепер цю одежу не відпереш, і відчув образу, яка підкотила до горла. Він же лише хотів пройти до сходів, нікого не чіпав… У вухах залунав несамовитий сміх, який повідомив, що розвага тільки починається. Йому треба підвестися й тікати звідси, подалі від цих темних постатей у коридорі, схожому на горлечко пляшки, поки ще не пізно.

Чиїсь руки рвучко підхопили його й відкинули до стіни. У полі зору з’явилося видовжене прищаве обличчя Чмиря, одного з місцевих хуліганів. Решта, звісно, теж тут. Як завжди, він опинився не в тому місці і не в той час… Максимові вдалося повернути голову праворуч, і він побачив, як з напівмороку виходять іще троє чи четверо підлітків. Перспективи відкривалися невтішні.

— Ах ти чмо, — просичав Чмир, дихнувши йому в обличчя смородом тютюну та гнилих зубів. — Ти куди йшов, козел? Га? Хто тобі дозволив тут ходити?

— Я йшов додому, — відповів Максим, але сам себе не почув. Один із хлопців вирвав рюкзака з його рук, інший різким ударом ноги, позиченим із якогось бойовика, влучив хлопчака у груди, і Максим знову опинився на підлозі. Навколишнє раптом почало здаватися жахливим сном. Чому стільки неприємностей на його голову? Ні, це все не насправді. Зараз він прокинеться у своїй кімнаті, надворі вже будуть канікули, і більше не доведеться йти в цю пекельну школу. І, звісно, мати теж буде з ним, а не в лікарні…

— Гляньте, пацани! — проревів один з нападників, заходячись у реготі. Почувся звук тканини, що рветься, шарудіння паперу. Яблуко, не з’їдене протягом дня, прокотилося повз його очі. Максим схлипнув, не в змозі більше терпіти. Чому вони це роблять?

— Віль-ям Гол-дінг! Ги-ги, Голдінг! Шо за фігня?!

Книжку класика, яку він саме збирався здавати у шкільну бібліотеку, жбурнули йому в обличчя роздерту навпіл. І знову руки — він уже не міг розрізнити вологими очима їх власника — вхопили його за барки.

— То ти книжки читаєш, педик?! Тільки педики таке читають! Ти що, малий, розумніший за всіх?!

«Вони порвали маминого рюкзака», — з’явилася болісна думка. Невідомо, чи для того, щоб іще більше додати жалю, чи це був заклик до дій… Але, перш ніж зміг зрозуміти, що робить, Максим із відчайдушним криком змахнув ногою прямо перед собою і влучив у щось м’яке. Хтось голосно зойкнув; користуючись цією миттю, він вирвався з рук своїх мучителів і побіг геть. Проте хулігани отямились досить швидко. Наступної секунди його знову схопили, повалили долі й почали щосили молотити носаками.

— Ах ти ж суко!

— Він мене вдарив! Падло, він мене вдарив!

— Ну, педик, зараз ми тебе обробимо!

Він не пам’ятав, скільки ударів отримав — десять, двадцять… Поступово його почала огортати темрява. Та раптом почувся знайомий голос:

— Гей, ви!

Батько? Невже він?

Стусани відразу припинилися, і Максим із тремтінням підвів голову догори. Він побачив, що нападники теж усі як один повернулися до міцної постаті чоловіка, яка раптом виросла поза ними. А той чекати не став: могутньою рукою згріб Чмиря, як миршаве щеня, і без зайвих сумнівів запустив його через увесь поверх. Максимові ще не доводилося бачити таких кидків. Його кривдник із голосним лементом пролетів кілька метрів у повітрі, розмахуючи кінцівками, а тоді покотився по підлозі, як лантух ганчір’я, жовтіючи від тієї ж мастики. Інші кинулися врозсип, встигнувши проте отримати у вухо кожен. А тоді батько нахилився до нього і в одну мить підняв на ноги.

— Ти як, синку, йти можеш? — запитав він схвильовано. — Дуже болить?

— Усе гаразд, тату.

— Негідники, — пробурмотів батько у розпачі. І раптом вигукнув на весь голос:

— Негідники!!!

Клацнув замок одного з класів, і в коридор висунулася молоденька вчителька з куснем торта в руці.

— Що тут коїться? — промовила вона невдоволено. — Що за галас?

— ЗАКРИЙ ДВЕРІ, ІДІОТКО! — проревів батько. Хлопчик аж підскочив. Учителька зойкнула і зникла в класі, немов перелякана миша.

Щось у його обличчі було не так, і навіть у своєму стані Максим помітив це. Раптом зрозумів: батькові очі були червоними, неначе він плакав.

— Що… що сталося? — прошепотів, миттю забувши про свої синці та кров із носа. — Чому ти тут?

Батько похитав головою, міцно стиснувши вуста.

— Ні, — промовив він нарешті. — Не зараз. Ходімо звідси, синку.

— Щось із мамою? Так? З нею?

— Їй дуже погано, — цього разу сльози стримати не вдалося, і вони тонесенькими цівками побігли по мужньому обличчю. — Дзвонили з лікарні… Кажуть, що скоро все скінчиться.

Реальність остаточно захиталася, перетворюючись на марево, все навколо стало зовсім чужим, неначе з іншої планети: порожній шкільний коридор, золотаве світло весняного сонця за вікном, навіть рідне таткове лице. Як уві сні Максим підійшов до свого розірваного рюкзака, повільно склав у нього розкидані навколо речі й пошкутильгав до сходів. Батько йшов слідом; здається, він казав про те, що зараз вони поїдуть у лікарню, але спочатку треба зайти додому перевдягнутися, бо мати не повинна бачити його таким… Максим не чув. Слова не доходили до нього, лише самотня думка билася в мізках, заступаючи увесь світ: «Скоро все скінчиться».

Здається, він був удома, змивав засохлу кров із верхньої губи, тоді довго плакав, схилившись над умивальником. Перевдягнувся у щось чисте; після цього вони якийсь час їхали містом у машині. За всю поїздку ніхто з них не вимовив ані слова. Далі була лікарня. Люди в білому навколо та запах медикаментів у повітрі. Напис «Онкологія» над дверима викликав майже містичний страх. Там Максима вдягли у такий самий білий халат, що був трохи завеликий, і повели довгим освітленим коридором. Лише в палаті, де лежала його мати, він знову прийшов до тями.

Пізнати її було важко, хоча він бачив її востаннє лише місяць тому. Пожовкла, неначе слонова кістка, шкіра, запалі очі та чахле тіло у зім’ятих простирадлах. Але, безумовно, то була його мама, бо цей погляд не міг належати нікому більше.

— Максиме… — прохрипіла вона з кволою посмішкою, і він узяв її худу руку, намагаючись не розревітися. Це було складним завданням.

— Я тут, мамо.

— Тебе… знову ображали? — запитала мати, пильно вдивляючись у його обличчя.

— Хтось… знову… чіпав тебе?

— Ні, — прошепотів Максим. — Ні, не ображали. Я просто забився.

— Будь хоробрим хлопчиком, — промовила вона слабким голосом. — Не дозволяй нікому ображати тебе.

— Добре, мамо.

Яків стояв поруч, спостерігаючи, як дружина розмовляє із сином. Він розумів, що це, скоріше за все, їхнє останнє побачення. Лікар сказав, що залишається кілька днів. Якби справа стосувалася лише його, то він провів би ці останні дні тут, поруч із Марією, але треба було думати про хлопчика. Максимові й без того надто сильно діставалося від життя. Тепер попереду чекали жахливі часи. Він не мав усамітнюватися з бідою — з цього часу батьківство лягало тільки на його плечі. Яків не знав, чи вийде у нього виконати свої обов’язки так, як належить, але він буде намагатися. З усіх своїх сил.

— Якове, — покликала дружина.

Він схилився над ліжком, із нестримним сумом вдивляючись у її обличчя. Як могло статися, що вона помирає? Чому? Чому залишає їх саме зараз? Стався безглуздий збій у Вселенській Справедливості, якщо тепер їхнє життя мало складатися таким чином.

— Подбай про сина, — прошепотіла Марія. — Зроби все, що зможеш, щоб він був щасливий.

— Звісно, я зроблю, — він міцніше стиснув її тонесеньку долоню. — Відпочивай, тобі не можна зараз…

— Ні. Слухай мене. Їдьте звідси… Знайди місце, де Максимові буде добре. Ти маєш…

Вона глибоко зітхнула й розтиснула руку. Яків одійшов від ліжка, обійняв сина за плечі. Обидва вони почувалися такими самотніми, як ніколи у житті.

Двері відчинилися, і лікар зазирнув у палату.

— Час прийому закінчується, — байдуже повідомив. — Ми розпочинаємо процедури…

— Так, звісно.

Вони обидва рушили до дверей, коли з ліжка почулося тонесеньке:

— Стережися… мого обличчя… Стережися облич, синку!

Не обертаючись, Максим до болю замружив очі й заплакав. Мама починала марити. Він не хотів запам’ятати її такою, як зараз. Хай вона назавжди лишається тією усміхненою жінкою, яка полюбляла співати сонячним ранком і готувала найсмачніший пиріг на кожен його день народження. Хай саме цей образ супроводжує його решту життя…

Яків ішов коридором поруч із ним, залишаючи палату позаду. Вони не розмовляли, бо жодні слова не мали сенсу.

4

Симона не полишала думка, що в усьому винні клони. Він навіть згадав фільм на цю тему — «Атака клонів» чи як там його. Так і тут. Подібні літературні посиденьки були схожі одна на одну, як сусідні серії якогось нескінченного мексиканського теледопінгу для домогосподарок. Чи так він уявляв богему, коли писав першу книжку? Він відчував себе тут зайвим, вештаючись поміж столів, як те гидке каченя, а в поглядах читаючи лише поблажливий інтерес — а, це той самий, «колишній». Легка усмішка, яку Симон начепив перш ніж увійти сюди, вже звела м’язи обличчя судомою. Приблизно через тридцять хвилин свого перебування тут він відчув перші прояви клаустрофобії, проте все ще намагався стримувати бажання поліпшити настрій гранчаком, і досі це йому вдавалося.

Місцем проведення заходу виявилося фойє старезного будинку культури сталеливарного заводу, де тріщини у стінах вдало маскувалися паперовими гірляндами та портретами літературних класиків. Сцену символізувало дощане узвишшя в одному кутку, по якому вже розгулював конферансьє з аркушами тексту в руці. Наскільки можна було зрозуміти, вечір присвячувався виданню першої збірки віршів якоїсь молоденької поетеси. Симон уже давно примітив винуватицю — біляве дівча років двадцяти сором’язливо стояло біля стіни, ніяково озираючись навколо. Схоже, вона й досі не усвідомлювала, що увесь галас саме через неї. Так, він міг її зрозуміти. Згадувався власний перший вихід у люди, коли він так само перелякано готувався до визнання. До речі, набрався він тоді, як чіп…

Хтось торкнув його за лікоть, і Симон здригнувся, розплескавши мінералку, яку тримав у руці. Поруч стояв Замбіцький, хитрувато посміхаючись — мабуть, насолоджувався його стражданнями.

— Сорок хвилин. Політ нормальний?

— Я мав би звикнути, що ніщо ніколи не розпочинається вчасно, — пробурмотів Симон, допиваючи воду. — До речі, ти знаєш, що клони серед нас?

— Здається, ти вже підкріпився? — Замбіцький втягнув носом повітря.

— На жаль, ні. Оно, — Симон витягнув руку зі склянкою в напрямку рудої круглобокої дами в окулярах-«хамелеонах», яка замислено жувала грінку неподалік від них. — Таїсія Савицька, дамський роман. Чотири роки тому вона брала в мене автограф. Сьогодні вдає, що мене не існує.

— І що?

— Мій висновок: вона — клон. Хтось зробив із Таї точну копію й випустив у люди, попередньо стерши з її пам’яті всі згадки про мене. Що скажеш?

— Коли ти не п’єш, то кажеш розумні речі, — вишкірився той.

— А оно — Анатолій Лебідь, який колись збирався писати свою нову книжку в співавторстві зі мною, — продовжував Симон. — Та сама історія.

— Ти маєш рацію. Вибач, мушу ще зустрітися з пресою, — Замбіцький ляснув його по плечу. — Хай клони, але не пий сьогодні нічого міцнішого від шампанського. Побачимось…

— Єретик, — пробубонів Симон, дивлячись, як той зникає в натовпі. Він підійшов до столу і взяв бутерброд із сиром, потай кидаючи погляди у дальній куток, де хлопець у білій сорочці вишикував на стійці ескадрон пляшок із паливом. Виглядали вони набагато привабливіше, ніж дешеве шампанське та кока-кола на столах. Не настільки ще в нас цінують літературу, щоб дозволити письменнику безкоштовно промочити горло…

Початок дійства ознаменувався гучною фонограмою «Польоту валькірій», і Симон зміг нарешті зітхнути з полегшенням. Голови присутніх повернулися до імпровізованої сцени, де конферансьє добре поставленим голосом мовив у мікрофон:

— Пані й панове! Леді та джентльмени! Любі гості! Наш вечір, присвячений сходженню на небосхилі української поезії нової яскравої зірки, оголошується відкритим!

Пролунали оплески. Дівчина-поетеса, червоніючи, вийшла до ведучого і стала поруч, але він не поспішав надавати їй слово. Зазирнувши в папірець, продовжив:

— …Та спершу дозвольте мені репрезентувати наших спонсорів, завдяки яким ми сьогодні тут зібралися!

Почалося стандартне представлення кожного з меценатів, що перемежовувалося вибухами оплесків. Симон знову звернув увагу на столи. Нічого суттєвішого, ніж шампанське, не помітив, та й на тому спасибі. Він знайшов відкорковану пляшку, націдив повного келиха й повернувся в куток спостерігати за святом. Внутрішній голос ненав’язливо нагадав, що краще б йому сьогодні втриматися від градуса, проте Симон швидко заткнув йому пельку.

Зрештою, потрібний же хоч якийсь стимул, щоб і надалі слухати все це?

Вино подіяло цілюще, поступово навіть презентація почала здаватися не такою вже й нудною. Він устиг наповнити келиха ще двічі до того моменту, як ведучий нарешті вирішив представити поетесу:

— Пані та панове, ось вона, наша почесна гостя! Вітайте — Наталія Білич!

Знову оплески. Дівчина ніяково ступила до мікрофона:

— Дякую, — промовила вона схвильовано. — Дуже рада, що мене запросили сюди… Приємно, що комусь сподобалися мої твори.

Симон зітхнув. Помилковий початок. Надмірна скромність тут не зробить їй честі — багато хто це запам’ятає. Конкуренція, люба, жорстока річ. Але дівчина йому імпонувала — своєю природністю, відкритістю та простотою. Якщо їй удасться втриматися у бурхливому літературному океані, то скоріше за все правила гри її зіпсують, зроблять цинічною. Такі наслідки еволюції, нічого не вдієш. Проте він побажав би їй успіхів.

— Здається, я бачив її у переході на Майдані, — сказав хтось поруч. — Ти диви, як швидко вилізла…

Симон озирнувся у пошуках власника голосу. Ним виявився сухорлявий лисий чоловік у темно-синьому костюмі. Тримаючи в руці коктейль із бару, він говорив до своєї супутниці — товстої напівсивої тітки з обличчям суворої вчительки. Та лише хитала головою на його репліки, косуючи оком у бік естради. Ці двоє видалися йому знайомими, і через мить він пригадав. Сухорлявий — то Федір Ляшко, а його дама — Ганна Добренко. Обоє — відомі письменники, із тих непотоплюваних, що можуть відвідувати будь-які подібні заходи, маючи за перепустку власне ім’я. Зараз вони дивилися на дівчину, вочевидь, не схвалюючи такої юнацької зухвалості, як видання першої книжки. Симон відчув обурення. Він ненавидів принцип народженого повзати, за яким ти ще повинен комусь доводити, що маєш право займатися тією ж справою — і боронь Боже тобі досягти в ній ще більших успіхів! Такого не пробачають. Він сам відчув це свого часу… та, власне, відчував і досі. Бісові клони.

Випити закортіло до нестями. Симон кинув оком над натовпом, вишукуючи Замбіцького, і помітив його в іншому кінці фойє. Той давав інтерв’ю якійсь пишногрудій молодиці. От і добре, ніхто не заважатиме. «До дідька все, — подумалось йому. — Я ж „колишній“, скандаліст, що полюбляє закладати за комір. Мені можна». Треба підтримувати епатажний імідж, який йому нав’язали — неначе котові прикрутили до хвоста порожні бляшанки.

Симон витяг із кишені гроші, підійшов до бару й замовив порцію горілки. Холодна склянка в руці неначе сама по собі вплинула на нього позитивно, свідомість ставала прозорою, як скло. Він зробив великий ковток, скривився від звичного смаку й знову повернувся на своє місце біля «солодкої парочки». Чомусь ці двоє не давали йому спокою.

Внутрішнє «я» завбачливо порадило йому не робити нічого, про що потім він буде шкодувати. Ні, звісно ж, ніяких дурниць. Минулого разу він хлюпнув водою в обличчя репортера, який мав нещастя розреготатися, проходячи повз нього, але тоді Симон був добряче напідпитку. Зараз усе в нормі, усе під контролем.

Після музичного номера конферансьє запросив поетесу прочитати щось зі своєї книжки. Та взяла мікрофон тремтячою рукою і почала виразно декламувати свою поезію. Голос у неї виявився приємним, дзвінким і соковитим. Симон навіть забув про склянку у своїй руці, вслухаючись у нього.

Вона читала, закривши очі, неначе забула про натовп навколо. Симон подумав, що попередня година нудьги була варта того, щоб почути це. Чорт забирай, це дівчисько — геній. Її рядки приємно його вразили, чого не бувало вже досить давно. Він продовжував зачаровано слухати, коли біля вуха почулося:

— Ба, який пафос… Мистецтво з калюжі набирає обертів.

Цю репліку знову видав Ляшко, тягнучи свій коктейль через соломинку. Його протеже Ганна засміялася, прикривши вуста рукою. Симон глянув навколо — або ніхто цього не чув, або всі вдавали, що не чули. Дивлячись на метра, він відчув роздратування. Слова, які той виголошував, неначе самозваний Цар Гори та істина в останній інстанції, йому зовсім не сподобались, і, проковтнувши залишок своєї горілки, Симон нахилився до нього.

— Ви щось сказали?

Ляшко повернув обличчя до нього і зміряв поглядом із голови до ніг. Тоді всміхнувся, імітуючи раптове впізнавання.

— A-а, пане Сич! Ви теж тут? Не знав, що ви досі виходите в люди…

— Я поставив вам запитання, — промовив Симон, ігноруючи останню загонисту фразу. Ганна Добренко дивилася на нього з холодною іронією цариці Савської.

— Якщо ви любите підслуховувати чужі розмови, то поясню, що ми з Ганною дискутуємо щодо віршів шановної пані Наталі, — сказав Ляшко з тим же виразним сарказмом. Він опустив погляд на порожню склянку в руці Симона. — Давайте я вас пригощу.

— Обійдуся, — відповідь пролунала занадто голосно. Дехто з цікавістю озирнувся, але він продовжував дивитися тільки на Ляшка. Посмішка повільно зійшла з обличчя сухорлявого.

— Якщо вам щось не подобається у цих віршах, то тримайте свою думку при собі, — спокійно зауважив Симон, відставляючи склянку. Він розумів, що знову починає гарячкувати, проте нічого не міг із собою вдіяти. — Не всі мають її поділяти.

— Чого це ви втручаєтеся? — нервово почала Ганна, але замовкла під його холодним поглядом.

— Я не до вас звертаюся, вельможна пані.

— Слухайте, ви, — тихо, але грізно промовив Ляшко. — Я не дозволю вам так розмовляти з жінкою! Де ваша повага?

Симон презирливо посміхнувся.

— Повага, кажете? Ви обоє стоїте тут і нахабно відпускаєте коментарі на адресу талановитої дівчини, яка вперше у житті виступає перед людьми. Де ваша повага, шановні? Навчилися б цінувати ще чийсь талант, окрім свого!

Тепер майже всі довкола звернули увагу на них, забувши про сцену, на якій Наталя продовжувала натхненно читати вірші. Звісно, видовище під назвою «Літератор напідпитку» обіцяло бути набагато цікавішим. Симон та Ляшко дивились один на одного, як розлючені березневі коти. Десь поблизу блимнув спалах фотокамери. «От іще один цвях у труну моєї кар’єри», — подумалося йому.

Поруч опинився Замбіцький. Він став між ними, примирливо піднявши долоні.

— Шановні, спокійніше. Ви ж не самі. У чому справа?

— Пан Сич продовжує сичати, — єхидно промовив Ляшко. — Здається, він сьогодні не допив.

— Закрий свою геніальну пельку, Хемінгуею, — прошипів Симон.

Натовпом пробіг збуджений гомін. Замбіцький стиснув його плечі.

— Симоне, ти забуваєшся. Припини негайно.

— Так, він перший почав! — викрикнула пані Ганна за його спиною. — Він!

— Я в нормі, Петре, — спокійно відповів Симон, і далі дивлячись над його плечем.

— Хотів тільки сказати панові Ляшку, що він у дечому неправий.

— Гадаю, тобі краще піти звідси, — дуже тихо мовив Замбіцький, підштовхуючи його до дверей.

— Без проблем. Із превеликим задоволенням.

Він уже почав розвертатися, коли Ляшко промовив:

— Не дивно, що дружина його послала.

Далі все відбулося зі швидкістю світла. Червона лють перед очима примусила Симона діяти, перш ніж мозок усвідомив це. Він схопив зі столу перше, що трапилося під руку — келих з-під шампанського — підскочив до письменника і луснув його ним по лобі. Від удару скло розлетілося на безліч гострих бризок, із розсіченої шкіри потекла кров. Сухорлявий зойкнув і захитався. Симон випустив із руки відколоте денце, підхопив того за краватку і від душі зацідив кулаком у щелепу, вигукнувши в розпачі:

— Ще раз повториш це, і я тебе вб’ю, наволоч!

Ці слова подіяли як вибух гранати. Натовп завирував, приміщення освітилося від канонади спалахів. Хтось іззаду схопив його за руки, відтягуючи геть. Ляшко на підлозі повз у інший бік, залишаючи за собою краплини крові та відчайдушно волаючи:

— Божевільний! Заберіть його! Заберіть ідіота!

Хтось засміявся, хтось закричав. Почалася цілковита катавасія. Сильні руки протягли Симона через хол, і за мить він опинився на вулиці. Озирнувшись, глянув у холодне обличчя Замбіцького. В погляді товариша більше не було ніякого співчуття.

— Забирайся, — сказав він різко. — Все.

— Петре, я…

— Я сказав — усе. Ти щойно вчинив напад на людину. Я був про тебе кращої думки… А тепер їдь додому.

— Ти з ними, так? — прохрипів Симон. — Я гадав, що ти підтримуєш мене… Невже ти не чув, як той тхір шкірив зуби з дівчиська?

— Не має значення. Ти що, записався в Робін Гуди? Їдь додому. У найближчі місяці не хочу тебе бачити.

Він розвернувся й пішов до дверей.

— Ну й чорт із тобою! — вигукнув Симон навздогін. — Переживу! Рано мене ховаєте! Ви… — слова раптом закінчилися.

Алілуя! Ось і фінал. Багаторічна агонія щойно скінчилася повним фіаско. Він не лише остаточно зруйнував усе, чого досяг, а ще й примудрився зіпсувати вечір тій дівчині, Наталії Білич. Залишалося тільки дивуватися, як майстерно йому вдається будь-яку добру справу перетворити на лайно… Схоже, що це й було його справжнім покликанням.

Симон востаннє озирнувся й поплентався геть, відчуваючи гіркоту й сором.

5

Тулін з’явився на поверсі о двадцять першій п’ятнадцять. В абсолютній тиші, що панувала в номері, Даромир почув, як у холі відкрилися двері ліфта. Потім неквапні кроки по лінолеуму. Добре, що там не килимове покриття — не проґавиш. Дешеві готелі неначе призначені для такої роботи, подумав він невесело. Та й замки тут… З його двома досвідами — колишнього криміналіста й нинішнього кілера — потрапити до номера вдалося за якісь півтори хвилини. Діяти саме таким чином — повільно й розсудливо — підказувала обережність.

На мить перед очима постала та жінка. Притуляючи до себе тремтячого від жаху сина-підлітка, вона шепотіла: «Ви ж не будете нас убивати? Ні? Ви ж не чіпатимете нас?»

Чорт забирай, викинь це з голови! Треба зробити все як годиться… Ще один раз. Востаннє.

Кроки завмерли з іншого боку дверей, а смужка світла під ними раптом поділилася надвоє. Потім клацнув замок. Повернулася ручка. Даромир продовжував стояти нерухомо, глибоко дихаючи й прислухаючись, готовий до будь-яких сюрпризів. Ось двері відчиняються, на мить наближаються до нього, впускаючи людину в номер. На підлогу лягає пляма світла з коридору, в якій вирізняється знайомий огрядний силует, та його тінь, що сягає аж до вікна. Потім двері знову почали зачинятися, і саме в цю мить Даромир рушив із місця. За ті три секунди, що суб’єкт стояв у темряві, похитуючись та видихаючи в повітря солодкуваті хвилі випитого в барі, він беззвучно прослизнув за його спину. Дуло вперлося точнісінько в потилицю саме тоді, коли клієнт намацав вимикача і клацнув ним. Звісно, світла не було.

— Ніяких питань, — тихо промовив Даромир, коли хрипкий подих товстуна обірвався коротким здивованим бульком. — Зроби п’ять повільних кроків уперед. Я буду рахувати. Один.

Тулін не ворухнувся, тому довелося посилити тиск глушника в голову. Разом вони зробили одночасний крок і зупинилися.

— Два.

Те саме, тільки лівою ногою. Даромир відчув, що дихання жертви помітно почастішало.

— Гей… Ви… Що ви робите? Я ж приніс…

— Три.

Знову правою. «Вальтер» немовби приріс до руки.

— Чотири.

— Прошу, — прошепотів Тулін. Схоже, хміль виходив із нього з блискавичною швидкістю. — Вам що, наказали?.. Благаю вас, не треба!

— Тихо. П’ять.

Схлипнувши, той зробив останній крок. Даромир за його спиною підняв вільну руку вгору, знайшов лампочку і крутонув її за годинниковою стрілкою. Спалахнуло світло. Він відступив трохи назад, продовжуючи цілитися клієнтові у потилицю, і чітко промовив:

— Повернешся до мене, коли я скажу. Якщо ойкнеш, гикнеш чи зіпсуєш повітря, твої мізки вилетять крізь вікно до швейцара внизу. Усе зрозумів?

Товстун хитнув головою, зсутуливши тремтячі плечі в позі винуватого учня. Підійшовши до дверей, Даромир крутнув ручку замка на два оберти, потім озирнувся.

— Гаразд, тепер глянь на мене.

Тулін покірно повернувся на сто вісімдесят градусів і подивився на Даромира круглими переляканими очима. На його вапняному чолі блищали великі краплі поту, а руки сіпалися, неначе в паралітика.

— Благаю вас, — знову простогнав він. — Не стріляйте! Я приніс гроші! Вас же за цим прислали?..

— Нічого не знаю про гроші, — відповів Даромир. — У тебе є ключ. Дай-но його мені.

— Так-так, звісно! Ось він.

Що ж, виходить, у кейсі гроші. Можна було здогадатися.

Товстун витягнув із піджака маленького блискучого ключика з прикріпленим до нього номером і простягнув йому.

— Беріть. Усе, як домовлялися.

Даромир узяв ключа і не дивлячись поклав у кишеню сорочки. Тепер потрібно лише натиснути на курок і забиратися звідси.

— Вам наказали мене вбити, так? — пробурмотів Тулін. — Але ж… я не розумію… я все зробив! Я повернув усі гроші, до копійки! Що не так?

— Вибач, — тихо сказав Даромир. — Не знаю.

— Ні! Зачекайте! Благаю, не робіть цього! У мене маленька дочка, як же ви можете…

Господи, тільки не це. Знову з пам’яті виплив образ жінки та її сина, вся вина яких полягала лише в тому, що їх годувальник комусь заважав. Тоді він не зміг. Зняв із запобіжника, прицілився… але не зміг вистрілити. Що він робить? В ім’я Ісуса та усіх його святих, що він робить? Відповідь надійшла від самого себе, проста й вичерпна: тепер він точнісінько такий, як і ті наркомани. Збирається так само вбити чиюсь сім’ю. Хто ж він тепер? Чи за цю людину виходила заміж його дружина?

Того разу він утік. Але Артур, як завжди, не залишав йому надії.

«Шкода, дуже шкода. Але їх усе одно знищили. Знаєш? Ти відмовився, проте робота мала бути виконана… Не картай себе, той чоловік був наволоччю, і цей урок змінить його життя».

Як вчинити зараз? Якщо Даромир не вб’є товстуна, справу довершить інший. А йому самому вдруге такий прояв милосердя вже не пробачать…

Але ж він має ключ, це головне. Потрібно ризикнути.

Він наблизився до Туліна, який продовжував щось бубоніти, і несподівано завдав йому блискавичного удару кулаком у скроню. Той миттєво обм’як і розпластався на підлозі. Напруживши м’язи, Даромир доволочив його до ліжка і кинув туди. До біса. Хай там що, але він не збирався брати на душу ще один гріх. Якщо тому й доведеться померти, то принаймні не від його руки.

Він задумливо глянув на тіло, потім нахилився й забрав у нього ключ від апартаментів. Тепер потрібно діяти швидко.

— Солодких снів, друже, — промовив він.

Погасивши світло, Даромир вийшов з номера й замкнув двері. На останньому оберті ключа переломив його навпіл, залишивши решту в замку. Ось так добре. Це дасть трохи зайвого часу. Він повісив на ручку прихоплену з номера табличку з написом «Не турбувати», попрямував до ліфта і спустився у вестибюль. Ключ від власної кімнати, куди він заселився відразу по прибутті вчора увечері, віддав портьє. Той, здається, здивувався такому швидкому від’їздові, проте з формальною ввічливістю побажав усього найкращого. Виписка зайняла не більше п’яти хвилин.

У машині дістав телефон і подзвонив Артурові. Слухавку на тому кінці зняли після першого ж сигналу.

— Так?

— Це я, — мовив Даромир. — Зроблено. Їду за кейсом.

— Чудово, чоловіче, — відказав Артур задоволено. — Молодець. Як отримаєш, зустрінешся з потрібною людиною о двадцять третій. Тридцятий кілометр. І без вибриків. Бувай.

— Ти ще не передумав? Щодо мене?

Той щиро зареготав.

— Слухай, ну ти комік… Я завжди тримаю слово, якщо ти досі цього не зрозумів. Сказав, що звільню — отже, звільню. Сподіваюся, ти поїдеш далеко-далеко і про все забудеш. Так?

— Можеш не сумніватися.

— Тоді до зв’язку. Вірніше… прощавай.

Даромир відкинув телефон убік і завів двигуна. Що ж, попереду останній етап. Йому не сподобалося, як Артур сказав «прощавай»… Але він буде обережним. Виїхавши з паркінгу, його машина розчинилася серед вогнів міста.

6

Лікар, як виявилося, мав рацію — все скінчилося швидко.

Були розчавлені квіти під ногами, і портрет у чорній рамці, і завішані дзеркала. Товста сусідка, що гладить його по голові та примовляє щось втішне. Кілька днів видалися довгим сном.

Цвинтар був велетенським піщаним плато, з усіх боків оточеним стінами гостроверхих сосен. У всі боки тягнулися ряди могил, що здавалися нескінченними; металеві оградки виблискували на сонці. Над усім цим панувала цілковита безмовність, що порушувалася лише легким подихом вітру та цвірінчанням пташок десь у вишині.

Максим разом із батьком стояв перед сріблястим хрестом, у центрі якого була прикріплена овальна фотографія матері. Мабуть, найкраща її фотографія. На ній Марія чарівно посміхалася, озираючись через плече, хвилясте волосся збігало по ньому, неначе водоспад. Люди, які вміють так усміхатися, повинні жити до ста років.

Дивно, але на кладовищі Максим почувався краще; тут було тихо, спокійно, тут він міг залишитися наодинці зі своїми думками. Батько йому не заважав. Вочевидь, відчував те саме. Тікаючи з незвично мовчазної квартири, вони за взаємною згодою щоранку приїздили сюди. Іноді розмовляли, щось згадували, але здебільшого просто стояли й думали.

Яків непокоївся за сина. Він очікував, що в глибині душі той буде звинувачувати його в смерті матері, проте, здається, хлопчик сам зміг усвідомити неминучість усього, що сталося. Узагалі, за останні кілька днів Максим неначе подорослішав, став ще серйознішим і небагатослівним. Горе наклало відбиток на його лице, однак і без цього він був мало схожий на типового одинадцятирічного хлопчака — навіть в очах був сум цілком дорослої людини. Поглинутий своєю роботою, Яків проґавив цей швидкий період раптового дорослішання, і тепер гадав, що припустився великої помилки.

У школі той був аутсайдером. Він іноді помічав, як Максим повертається додому із синцями або ґулями, проте ніколи не думав, що справи настільки погані. Вважаючи (із власного юнацького досвіду) це неприємним, але звичайним явищем, зробив іще одну помилку, не приділивши шкільним справам сина належної уваги. На запитання, що сталося, хлопець просто відказував, що «забився», і миттєво переводив розмову на іншу тему. Але надто часто намагався залишитися вдома, посилаючись на нездужання…

Що поробиш, його Максимко не був бійцем. Він не вмів постояти за себе, ніколи не мав схильності вчиняти бійку. Гени не передали йому батькової сили та міцної статури. З більшим захопленням він перечитував гори бібліотечних книжок, ніж ганяв із хлопцями м’яча. Таких зазвичай називають «ботаніками». Невже несхожість з іншими була його вадою?

Яків згадав слова дружини в лікарні: «їдьте звідси. Знайди місце, де Максимові буде добре». Так, треба їхати звідси. Не має значення, куди. Зараз він єдиний, хто залишився у хлопця. Батьки Марії померли кілька років тому, а своїх він втратив ще в дитинстві, тому розраховувати доведеться на власні сили. Він подумав, що зможе. З майстерні він уже звільнився, зароблених грошей вистачить на кілька найближчих місяців, а з його спеціальністю автомеханіка можна знайти нове місце роботи будь-де і без особливих труднощів — така професія зараз скрізь у ціні.

— Знаєш, — промовив Яків, кладучи долоню на худорляве плече хлопчика. — Я ось подумав… Ти не будеш проти, якщо ми поїдемо?

Той підвів голову — великі блискучі очі на блідому обличчі.

— Куди?

— Це ми ще вирішимо разом. Куди-небудь. Підшукаємо місце, де тобі буде добре… нам обом буде добре. А як знайдемо, оселимося там назавжди.

— А як же школа? — запитав Максим безбарвним голосом.

— Я не сказав раніше, — відповів Яків. — У той день я забрав твої документи. Більше тобі не доведеться до неї ходити.

Він очікував побачити хоч краплину полегшення на його лиці, проте марно. Лише невизначений рух плечима.

— Ми знайдемо іншу школу, Максиме. Гарну школу.

— А як же мама?

Зітхнувши, Яків повільно присів перед ним і зазирнув у вічі.

— Мама завжди залишатиметься з нами, синку. Хоч би куди ми поїхали, ти завжди будеш відчувати її присутність. Поки ти про неї пам’ятаєш… А ми ж будемо про неї пам’ятати, чи не так?

— Будемо, — прошепотів хлопчик.

— От і добре. Я справді радий, що ми з тобою все ще близькі, — сказав Яків, проте вимовляти наболіле вголос було важко. — Хочу признатися, я… досить розгублений зараз, і не знаю напевно, що і як маю робити, щоб вийшло правильно. Але мама хотіла, щоб нам із тобою було добре. Вона хотіла, щоб ти був щасливий. І я теж цього хочу. Я — це ти, а ти — це я. Усе, що я роблю, то лише з цієї причини, тому прошу тебе допомогти. Підказуй мені, якщо я щось роблю не так, і вибачай за це…

Він не знав, що ще додати до цього. Надто складно перетворювалося у слова те, що він відчував, чого прагнув і чого боявся, — не існує ще таких слів, які виказали б його внутрішній стан. Проте, глянувши на сина, Яків зрозумів, що це зайве. В очах хлопчика світилося розуміння; мабуть, той знав усі його думки краще за нього самого.

Максим нахилився до батька, обхопив руками і тихо мовив:

— Ти все правильно робиш, тату. Чесне слово. Давай поїдемо.

Засміявшись від полегшення, Яків обійняв сина у відповідь. Так вони й сиділи удвох, а палаюче око сонця продовжувало спостерігати за ними з безхмарного волошкового неба.

7

Симон Сич прийшов до тями на підлозі власної кухні, де він лежав у самих лише майці й трусах. Розліпити повіки вдалося з третьої спроби; разом із нечітким зображенням з’явилися нудота й різкий біль у скронях, неначе хтось встромив у кожну по великому шматку скла. Застогнав і обережно поворухнувся. Поперек ломило від ночівлі на холодній долівці, потилиця впиралася у щось тверде. У батарею опалення, зрозумів він. Навколо були розкидані якісь зім’яті папірці. Руки намацали один із них, розгорнули й піднесли до очей. Сфокусувавши зір, він пізнав сторінку своєї багатостраждальної повісті. Просто чудово.

Отже, не втримався. Симон зібрав усі залишки сили волі й спробував підвестися. Шлунок негативно відреагував на це намагання, повідомивши, що зараз відбудеться евакуація, і довелося докласти великих зусиль, щоб його заспокоїти. Врешті-решт удалося якось стати навколішки, і з цієї позиції він повільно озирнувся навколо.

На кухні панував розгардіяш. Скоринки хліба та порожні обгортки від розчинної китайської локшини доповнювали витончений натюрморт із кількох недоїдених шматків ковбаси. До старого запасу порожніх пляшок додалися новобранці, і було їх ніяк не менше трьох. В одній щось залишалося на денці; Симон рефлекторно простяг до неї руку, але зрозумів, що зараз не зможе примусити себе ковтнути цю гидоту. Чи надовго? Обіцянки ніколи більше не торкатися випивки своєю кількістю, напевно, перевершили найбільший наклад його книжок. Проте зараз, сидячи на підлозі, він вкотре пообіцяв собі: «Досить із мене. Фініш».

Зв’язність спогадів про вчорашнє раптово уривалася після його бенефісу на презентації. Далі йшли самі лише шматки нечітких подій та образів, неначе уламки криги на річці під час весняного льодоходу. Він пив у барі, потім із якимись підозрілими суб’єктами біля складу овочевого магазину, потім, відчувши раптове піднесення духу, купив іще й пив тут самотужки. Спаскуджений рукопис свідчив, що наприкінці пиятики власні літературні здібності були послані до біса. Він сподівався, що це був його єдиний прояв агресії після вчорашнього виступу в БК.

Нарешті Симон відчув, що може підвестися на ноги. Зробивши це, він на мить замислився, що ж йому тепер робити. Учора ввечері у голові крутилися якісь плани, але зараз їх неначе вітром видуло. Нинішній статус кво не тішив багатством вибору… У будь-якому разі спочатку було б непогано вмитися й одягтися.

Він попрямував до ванної кімнати, супроводжуючи кожен крок болісним стогоном. Десь на середині шляху в свідомість увірвався надто голосний дзвінок телефону, викликавши в очах кольоровий калейдоскоп. Зціпивши зуби, Симон змінив маршрут і кинувся в кімнату, боячись почути це ще раз. Це йому майже вдалося, другий дзвінок обірвався на половині, проте мозок усе одно добряче трусонуло, перш ніж він устиг схопити слухавку.

— Хто це? — промовив з острахом. Після пам’ятних подій минулого дня на добрі новини можна було не сподіватися. Але все ж здивувався, коли пролунав голос, якого він зовсім не чекав почути.

— Симон?

Це Вікторія, його колишня. Чорт забирай, невже він і з нею встиг учора посваритися? Зараз його пам’ять нагадувала чорну дірку.

— Так, здається, це я. Віко? Що ти хотіла?

— Взагалі-то я збиралася спитати в тебе те ж саме.

— Що?

— Ти не пам’ятаєш? Ти ж телефонував мені вчора.

— Я?

Він наморщив лоба, проте це не дало жодних результатів. Йому здалося, що Вікторія з розумінням хитає головою на іншому кінці лінії.

— Усе ще п’єш? — запитала вона.

— Так, — добре, що він зміг бути відвертим у цьому і перед нею, і перед самим собою. — Топив неприємності.

— Ти завжди так робиш. Що сталося цього разу?

— Гадаю, скоро дізнаєшся з гумористичних фейлетонів. Що… що я казав учора?

— Зовсім нічого не пам’ятаєш? — співчуття в її голосі починало його дратувати, проте Симон спробував відповісти спокійно:

— Ні. Нічого. Майже…

— Я й сама не все зрозуміла. Ти ледь ворушив язиком. Здається, казав, що ти нікому не потрібен і ніхто тебе не цінує.

— Гм… Зрозуміло. І це все?

— Ні, ти багато чого казав. Щось верз про якихось клоунів, тоді назвав мене Наталкою і довго за щось вибачався.

— От чорт, — Симон відчув сором, неначе йому повідомили, що він на п’яні очі розгулював голяка територією жіночого монастиря. Що ж, не вперше він робить із себе посміховисько.

— Що? — перепитала вона.

— Та ні, нічого. Вибач за цю маячню.

— Мені було навіть цікаво, — відповіла Вікторія весело. Звісно, їй було цікаво слухати, як колишній чоловік патякає у стані повної алкогольної прострації. Тепер у неї інша сім’я, і можна дивитися на це з іронією. Дуже добре, Віко. Як там кажуть про зів’ялі помідори?

— Ще ти казав, що збираєшся кудись поїхати, — додала вона.

— Куди?

— Уявлення не маю. Сказав тільки, що «світ за очі». Невже не пам’ятаєш?

— Так, тепер пригадую.

Справді, Симон згадав, що така думка не давала йому спокою, коли він ще залишався більш-менш тверезим. Куди ж він збирався їхати? Мабуть, усе одно. Зараз це не мало жодного значення. Після свого ганебного падіння можна було сміливо відряджатися хоч до дідька лисого.

— Симоне? Ти ще там?

— Так. Я тут. Дякую, що подзвонила.

— То ти кудись збираєшся? — спитала Вікторія зацікавлено.

— Гадаю, що так.

— І який же пункт призначення, якщо не секрет? «Світ за очі»?

— Саме він. Бувай.

Симон поклав слухавку і присів на ліжко біля телефону. В голові почало трохи розвиднюватися, і він зрозумів, що саме так і вчинить. Збере докупи свій рукопис, деякі речі, сяде в перший-ліпший автобус… а далі буде видно.

Останнім часом він сам собі здавався карикатурним персонажем із книжки якогось графомана-аматора — письменник і п’яничка в одному флаконі, й рішення про поїздку теж було досить банальним. Але плювати на це — хіба саме життя не менш банальне? І дурню зрозуміло, що інших варіантів у нього немає. А якщо він поїде, то цілком можливо, що там, куди таким чином дістанеться, можна буде розпочати все з самого початку. Завершити кляту повість, потім видати під псевдонімом — ось так і народиться нова особистість. І, звісно, від цього моменту він більше не візьме до рота жодної краплини.

Масуючи скроні пальцями, він підвівся й пішов умиватися. Потрібно було приводити себе до ладу.

8

Даромир повернув ліворуч, і вогні аеропорту в дзеркалі заднього огляду зникли за деревами. Він відчував, як закипає адреналін, проте наказав собі розслабитися. Гарячкувати зараз ні до чого. Якщо бути уважним і зосередженим, кількість помилок, яких він може припуститися, зменшиться до мінімуму, і тоді ними ніхто не скористається.

При отриманні кейса не виникло жодних проблем. Зараз той поблискував на сидінні поруч, і погляд Даромира час від часу до нього повертався. На годиннику було 22.40. У будь-якому випадку через двадцять хвилин усе повинно скінчитися, а на чию користь — поки що гадати зарано, та й нерозумно. Пістолет, яким він мав пристрелити Туліна, відтягував кишеню плаща. Це на всяк випадок. Якщо Артур збирається його прибрати, Даромир сподівався, що зможе ускладнити йому це завдання, наскільки можливо. Разом зі шлунковим соком у ньому вирувала злість; хай краще його відпустять по-доброму, бо інакше він влаштує невеличку демонстрацію можливостей людини, якій нема чого втрачати.

На трасі у цей час машин було небагато, здебільшого велетенські вантажівки, що мчали назустріч, сліплячи вогнями. На тридцятому кілометрі він збавив швидкість і повільно рушив узбіччям, пильно вдивляючись у темні хащі лісу. Його мають чекати десь тут. Чудове місце для зустрічі з бандитами… коли щось і станеться, то свідками будуть хіба що нічні птахи. Якось не хочеться йому бути закопаним у лісовому піщанику поряд із шосе…

«Цього не станеться, — заспокоїв він себе. — Не станеться».

Серед дерев тричі блимнули фари. От воно, його помітили. Тепер головне — зосередитися. Даромир уповільнив хід до п’ятнадцяти кілометрів на годину, потім до десяти. Попереду між соснових стовбурів виднілася не надто широка ґрунтова дорога, що заглиблювалася в ліс перпендикулярно до траси. Два автомобілі змогли б проїхати нею бік у бік. Він повернув туди, опустивши праву руку в кишеню плаща, де пальці миттєво обхопили рукоятку вальтера. Попереду висвітився чорний BMW із напівпригашеними фарами, розвернутий до нього передом; біля нього стояв якийсь чоловік у шкіряній куртці. Даромир напружив очі. Так… руки тримає в кишенях. Ще один сидить у машині, на місці водія. Більше нікого не видно. Отже, двоє.

Під’їхавши достатньо близько, він зупинився й вимкнув фари. Чоловік не ворухнувся. У слабкому світлі його обличчя залишалося невидимим. Водій також сидів нерухомо. Гаразд, хлопці, час розставити крапки над «і».

Даромир вийшов із машини і став за відчиненими дверцятами. Спітніла рука і далі міцно стискала пістолет у кишені, напружені м’язи були готові будь-якої миті його вихопити. Якийсь час ніхто не зронив ні слова. Потім чоловік у шкірянці промовив:

— Клієнт мертвий?

— Мертвішого не буває.

— Приніс?

— Так.

— Покажи.

— Хлопці, — сказав Даромир. — Спочатку я хочу переконатися, що ми розуміємо один одного. Я маю передати вам кейс, і після цього можу бути вільним, як вітер. Так?

— Абсолютно, — озвався чоловік.

— І ще я маю отримати свої гроші.

— Ти отримаєш свої гроші, коли віддаси нам те, що потрібно, чоловіче.

— Ні, не піде. Спочатку ви покажіть.

Можливо, правильніше було просто жбурнути їм кейс, скочити в машину та рвонути геть… але він так не вчинить. Врешті-решт, йому ж пообіцяли заплатити за роботу? То треба грати до кінця. До того ж у кейсі, напевне, набагато більша сума — ніхто не буде настільки все ускладнювати заради копійок — і він не бачив сенсу ось так просто відмовлятися від грошей. Його страждання мають бути оплачені.

Обличчя суб’єкта у куртці Даромир усе ще не бачив, проте відчував на собі його нетерплячий погляд. Нарешті той витяг із кишені товстого білого конверта.

— Тут те, що ти заробив, — сказав він. — Тепер неси наше.

Не зводячи з нього погляду, Даромир нахилився, витяг лівою рукою з машини кейс і неквапно попрямував до BMW. Чоловік також рушив у його напрямку. Вони зупинилися на відстані двох кроків, пильно дивлячись в очі один одному. Лице бандита не виявляло жодних емоцій, окрім самовпевненого спокою.

Даромир підняв кейс, суб’єкт підняв конверта. Вони обережно обмінялися й задкуючи рушили до своїх машин.

— Не поспішай їхати, поки ми не перевіримо, що всередині, — промовив чоловік у шкірянці, продовжуючи віддалятися.

— Будь ласка, — відповів Даромир. Він майже дістався до свого «Опеля». — Я не з тих, хто риється в чужих речах, моя справа була доставити. Після того, як перевірите, я можу їхати?

— Можеш, — усміхнувся той. — Тебе звільняють з посади.

Чоловік у куртці поклав кейс на капот машини, клацнув замками і відкрив його. Даромир зі свого місця побачив, що той ущерть заповнений пачками купюр. Здається, американські президенти.

— Усе нормально? — запитав він, обходячи дверцята.

— Так. Усе нормально. Ти вільний.

— Було приємно мати з вами справу, хлопці.

Даромир сів за кермо, і в цей момент в очі вдарило яскраве світло фар, на мить засліпивши його. Усе-таки це пастка, блискавично промайнуло в голові, проте він очікував чогось подібного. Інстинкт самозбереження штовхнув його вбік, геть із кабіни, і наступної миті куля зі свистом пробила лобове скло і влучила в сидіння, де щойно була його голова. Наступна продірявила залізо дверей.

Бісові покидьки. Ви самі цього захотіли.

Падаючи, Даромир устиг вихопити пістолет і перекинути його у ліву руку. Через секунду він гепнувся на землю плечем. Відчинені дверцята затуляли очі від фар, тому він чудово бачив ноги чоловіка в шкіряній куртці, і знав, що робити. Він вистрелив, нога бандита миттєво підвернулася під неприродним кутом, і той, виючи, завалився на бік. Даромир побачив його обличчя; якусь мізерну мить вони дивилися один на одного, а потім він іще раз натиснув на гачок. Бандита відкинуло геть, неначе ляльку.

— Ах ти ж б!..

Дверцята BMW відчинилися. Глянувши над землею, Даромир побачив ногу водія, що ступила з машини на ковдру хвої. Він поспіхом викотився з «Опеля» і прудко поповз навколо нього, відчуваючи несамовиту лють. Невже вони гадали, що зможуть пристрелити його, як шолудивого пса? То він їх неприємно здивує.

Гримнуло кілька пострілів, і заднє скло вилетіло геть, обсипавши його дощем гострих осколків. Водій стріляв навмання. Вочевидь, вони не чекали такого несподіваного опору. Що ж, давай, наволоч, побачимо, скільки набоїв лишається у твоєму магазині.

Даромир відкрутив глушник, потім підняв руку й стрельнув над машиною — відповіддю були ще три кулі, що просвистіли над головою і зрикошетили десь позаду від стовбурів дерев. Потім почулося очікуване клацання порожньої обойми.

Він вийшов із-за машини й рушив до BMW, навівши ствол точнісінько у груди водія, який намагався гарячково перезарядити свою зброю. Швидкість підвела — схоже, бракувало досвіду.

— Привіт, паскудо, — сказав Даромир. — Можеш не поспішати.

Зціпивши зуби, він натиснув на спусковий гачок. Потім ще… і ще раз. Водія відкинуло від машини, він захитався й позадкував, круглими очима дивлячись на дірки у власному тулубі. Остання куля примусила його закружляти дзиґою й упасти долілиць. Для впевненості Даромир вистріляв решту патронів, дивлячись, як сіпається тіло.

— Артуре, сучий сину, — прошепотів він, коли луна від пострілів змовкла. — Ти мене звільняєш? Ні… Засунь своє звільнення собі в дупу. Обійдуся без ваших послуг і сам сплачу собі гонорар. Здачі не треба.

Даромир жбурнув конверта геть, і зелені папірці закружляли навколо, вкриваючи землю й нерухомі тіла. Він підібрав кейс і закинув його у BMW, потім нахилився й підхопив пістолет водія — парабелум. Це йому ще може згодитися. Свій він обтер хустинкою з кишені й закинув подалі в кущі.

— Доведеться взяти вашу машину, — мовив він до мертвого водія. — Моя втратила презентабельний вигляд.

Ключі стирчали в замку запалювання. Даромир завів двигуна і зрушив із місця. Об’їхавши «Опеля», він виїхав на шосе, на зустрічну смугу, яка бігла геть від міста. Куди тепер? Не має значення. Якнайдалі звідси. Туди, де минуле зникне, як жахливий сон.

Він надто довго цього чекав.

9

Ранок привітався до них променями поки що лагідного травневого сонця, яке за кілька днів збиралося перетворитися на червневе і влаштувати навкруги справжню спеку. Максим завовтузився у ліжку, ховаючись від них, потім усе ж таки здався й розплющив очі. З кухні долинали грюкіт посуду і запах смаженої картоплі. Це примусило його миттєво скочити з ліжка й вибігти з кімнати.

«Мама?», — кольнула думка.

— Доброго ранку, синку, — промовив батько. Він порався коло газової плитки, пов’язавши навколо поясу материного фартуха у червону клітинку; на сковорідці разом із картоплею спокусливо шкварчала яєчня. — Добре спалося?

— Так, — Максим опустив очі, підійшов до стільця і вмостився на ньому.

— Візьми собі тарілку, поснідаємо.

— Я не хочу їсти, тату.

— Без розмов. Ти забув, що сьогодні за день?

Ні, не забув. Сьогодні вони вирушають у подорож. Настрій у Максима трохи покращав, коли він подумав про це. То була добра ідея. У коридорчику він уже помітив дві пузаті спортивні сумки з речами, зібрані батьком.

— Куди ми поїдемо? — запитав він.

— Гадаю, дізнаємось, коли приїдемо… Просто оберемо маршрут і будемо його дотримуватися. Гаразд?

— Гаразд.

— А тепер мусимо добряче підкріпитися.

Вони мовчки жували сніданок, розмірковуючи кожен про своє. Яків думав про майбутню поїздку, намагався зазирнути вперед, знайти щось таке, що підтвердило б — цей вихід найкращий. Та вибір був досить простим: або щось робити, або ні. Можна залишити все як є, просидіти у цій квартирі ціле літо, кожного дня роз’ятрювати рану, що не загоїться ще досить довгий час, і сина примушувати робити те саме… Ні, подорож була єдиним правильним рішенням. Нехай дорога поглине їхнє горе.

Максим відчував, що батько все ще хвилюється за нього, непокоїться, що робить щось не так. Марно. Насправді йому ніколи тут не подобалося. Навіть коли мама була ще жива… Щиро хотілося жити десь у забутому Богом відлюдному місці, де не було б жодного його однолітка — цього, втім, він ніколи не казав батькам, не бажаючи їх засмучувати. Так само, як і про справи у школі, де всі — й учні, й учителі — чомусь ненавиділи його. Він не розумів, за що. За те, що вдягає окуляри при читанні? Чи за те, що на уроці фізкультури лише один раз може підтягнутися на турніку, що зазвичай викликало загальний регіт? А може, причиною були його замкнутість і потяг до усамітнення? Невідомо, та й не має значення. Вочевидь, у ньому є щось неповноцінне, чого Максим ніяк не міг збагнути, і він має покірно нести це крізь життя.

Він не знав, чи буде в іншому місці краще, ніж тут, але так само, як і батько, прагнув зміни оточення. У цій квартирі тепер будь-яка річ викликала біль: материні книжки; іграшки, які вона купляла Максимові ще в дитинстві — вони все ще зберігатися у великій картонній коробці під його ліжком; речі у шафі; її останні листи з лікарні. Пам’ять була нещадною. Але зараз він був готовий полишити все це, і єдине, що він візьме із собою, це материну фотокартку. Ніщо більше не тримало його тут.

Після сніданку Максим швиденько зібрав речі, яких було небагацько. Лише кілька книжок, одяг, маленький радіоприймач… Він взяв у руки мамине фото, з хвилину дивився на нього, потім поцілував і поклав у нагрудну кишеню куртки.

— Ти готовий? — запитав Яків з передпокою.

Хлопчик озирнувся навколо, востаннє глянувши на знайомі речі. Так… він готовий. Давним-давно готовий.

— Тоді вирушаймо?

І вони пішли.