Аутсайдери

22

— Тут ми й живемо, — сказала Реґіна, показуючи чоловікові оселю.

Звичайнісінький одноповерховий будинок із білої цегли всередині також не вирізнявся нічим особливим — дві кімнати, менша й більша, та кухня з газовою плитою, на якій голосно висвистував чайник.

— Чаю? — запитала вона.

— Що? А… так.

Даромир сів за стіл, намагаючись заспокоїтися, але це виявилося зовсім непросто.

— Я все ще не розумію, — пробурмотів він. Десятки запитань, що не мали відповідей, кишіли в голові, як мурахи в мурашнику. Перш ніж він вимовив хоч одне з них, Реґіна нахилилася й торкнулася пальцями його вуст.

— Деякі речі краще не розуміти, — сказала вона. — Вони є, і це все, що потрібно знати. Я не шукаю пояснень, і тобі не варто.

— Я лише хочу переконатися, що не сплю, — нервово посміхнувся він.

— Вір мені — ти не спиш. І це не марення. Хіба ми з Настею схожі на привидів?

— Ні… Господи, ні, — він зазирнув у свою чашку, неначе шукаючи там пояснення.

— То ти кажеш, що це… що тут виправляються помилки життя?

— Саме так ти повинен думати. Хіба не було помилкою, що нас розлучили таким несправедливим чином?

— Так. О, так, — очі знову запекло, а в роті з’явився солонуватий присмак. — Я гадав, що цього неможливо виправити.

— Усе можливо, — лагідно заперечила Реґіна. — Бачиш? А те, що було раніше — вважай, що то був довгий страшний сон.

— Тепер ти залишишся з нами, тату? — запитала Настя. Вона сиділа поруч, жувала печиво й уважно дивилася на батька. Даромир нахилився й ніжно провів рукою по її волоссю.

— Так, доню. Тато більше нікуди не зникне. І не дасть зникнути вам.

Він підвів очі на дружину.

— Я повинен зізнатися тобі, — вимовив він із тремтінням у голосі, яке ніяк не вдавалося подолати. — Коли я залишився сам, я теж накоїв багато помилок. Страшних помилок. Я був у розпачі… Гадаєш, мені їх теж пробачать?

— Бог милосердний, — відповіла Реґіна.

— У мене є гроші… — сказав Даромир, змахнувши сльозу з ока. — Багато грошей. Ми можемо поїхати дуже далеко і розпочати все заново…

— Ні, Даре.

— Ні?.. Чому?

— Бо якщо ти залишиш це місто, все зникне, — відказала вона. — Не треба вимагати більшого, ніж є у тебе в руках. Ти не випадково потрапив сюди, і якщо хочеш, щоб ми залишилися з тобою, ти повинен бути тут. Такі правила. Ти можеш їх прийняти?

Справді, навіщо кудись їхати? Знову ризикувати, коли до нього повернулося найдорожче, що було в житті? До біса кляті гроші — за них не купиш те, що є справжньою цінністю.

Даромир підвівся на ноги й знову міцно обійняв дружину. Він не має права ще раз втратити свою сім’ю — цього разу через власну примху.

— Звісно, я можу, — тихо мовив він. — Вибач. Я залишуся. Досить постійних переживань… Я люблю тебе, люблю вас обох, і зроблю все, що завгодно, аби нас більше ніщо не розлучило.

Що завгодно.

23

Визирнувши у вікно, Максим побачив у садку Гришка. Той стояв серед дерев і, здавалося, дивився просто на нього. Його незграбна постать знову викликала почуття тривоги, приглушуючи радощі. Поява матері почала здаватися не такою вже й природною. Він замислився — чого ж хоче від нього цей товстун? Що він хотів показати?

Хіба можливо, щоб померлі поверталися?

Батько з мамою сиділи за столом і розмовляли. Яків захоплено розповідав про подробиці поїздки і нічого навкруги не помічав. Але мати раптом повернула голову і глянула у Максимові очі. У цьому погляді він помітив занепокоєність і… підозрілість?

«Я радий, що ти знову з нами, — несподівано чомусь подумав він. — Я справді радий і дуже щасливий».

Мати всміхнулася йому, і дивний вираз схвильованості зійшов з її обличчя.

Максим підійшов до ліжка й натягнув куртку.

— Ти кудись ідеш? — запитав батько.

— Пройдуся вулицею, — відповів Максим, надаючи голосу ноток безтурботності, і знову ствердно подумав: «Я всього лише вийду прогулятися».

— Синку, я хотіла, щоб ми усі разом пішли в мій дім, — промовила мати. Тоді додала, звертаючись до Якова: — Ви ж не збираєтесь і надалі жити у Ярини?

— Звісно ж ні, — кивнув батько. — Максиме, то, може, й справді…

— Я швиденько, — відказав він якомога спокійніше. — За кілька хвилин повернуся, і ми підемо. А ви поки що поговоріть.

Яків із Марією засміялися.

— Гаразд, — сказала мати. — Тільки швиденько.

Хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами. Помітивши внизу Ярину, він промчав повз неї, перш ніж та встигла до нього звернутися. Раптовий здогад був занадто фантастичним, але хто сказав, що фантастика в книжках є лише вигадкою? Може, мама Марія, якою вона повернулася, справді читає думки? Дуже схоже на те. Але Максим примусив себе викинути зі свідомості ці підозри — якщо він має рацію, то краще їй про це не знати.

А якщо це не його мати? Чи безпечно залишати її з батьком наодинці? З іншого боку, він мусить про все дізнатися. Може, слова Гришка — то лише маячня божевільного, але поки він це не з’ясує, то не зможе заспокоїтися.

Максим вискочив на двір і попрямував уздовж фасаду будинку, обережно пригинаючись під вікнами. Товстун стояв на тому ж місці, причаївшись біля стовбура яблуні. Хлопчик підійшов до нього.

— Якщо ти хотів щось сказати, — мовив він, косуючи на вікно кімнати, — то кажи швидше.

— Ти-и відчуваєш, щось неправильно, так? — пробубонів той. Він простяг руку. — Ході-імо.

— Куди?

— Недале…еко. Покажу. Ти сам… побачиш.

Що залишалося? Він мав дізнатися. Можливо, це пояснить, що ж відбувається. Максим узяв його велику долоню, і вони вийшли на тротуар. Товстун кумедно підстрибував на кожному кроці й насторожено крутив головою навсібіч. Хлопчик ледь устигав за ним.

— Усі думають, що Гришко дурни-ий, — протягнув той. — Що в нього не все гаразд отута, — він тицьнув себе у скроню пальцем. — Але ві-ін б-бачить! Ба-ачить все!

— Моя мати… — Максимові довелося ковтнути клубок у горлі, щоб продовжити.

— Моя мати, яка померла… Вона щойно повернулася. Ти знаєш, як це сталося?

— То н-не вона.

— Що?

Їм почали зустрічатися люди — виходячи з-за хвірток, зупинялися й дивилися на них. Цього разу ніяких усмішок, очі мешканців були підозрілими й ворожими.

— Куди це ви? — промовляв кожен із зустрічних. — Куди ви йдете? Хлопчику, куди ти йдеш із ним?

Максим зберігав мовчанку, позираючи на ці обличчя. Жоден із мешканців не спробував їх затримати, продовжуючи лише несхвально дивитися вслід. «Вони не знають, куди ми йдемо, — майнуло в голові. — Вони не можуть читати його думок!» Гришко похмуро поглядав на них, але не уповільнював ходи. Коли вони дісталися площі й звернули на знайомий шлях, що біг до виїзду з міста, Максим знову спитав:

— Що ти мав на увазі? То не моя мати?

— Ні. Т-тво-оєї матері тут немає.

— Але хто ж це тоді? — крижаний страх дедалі сильніше стискав груди.

— Вона… з них.

«Ми що, прямуємо до школи?» — запитав хлопчик сам у себе, коли вдруге за сьогодні побачив «Діброву». Але товстун перевів його через вулицю й потяг у якийсь провулок, що поступово перетворився на широку стежину. Максим помітив, що вона створена колесами багатьох автомобілів, які колись тут проїжджали. Стежка поступово заглиблювалася в ліс, і, озирнувшись, він побачив лише шматочок міста у просвіті між сосновими стовбурами.

— Я не розумію, — знову заговорив він до свого дивакуватого проводиря. — З кого — «з них»? Там залишився мій батько!

— Вона… заб-б-бере його. Усіх вас забе-еруть.

Слухаючи нерозбірливе бурмотіння Гришка, він поступово починав розуміти. Невже все насправді так? А якщо цей дурник вигадує?

— Не п-послухали Григорія… Ніхто н-не слухав…

— Куди ми йдемо? — почав пручатися Максим, проте пальці товстуна тримали міцно.

— М-майже п-прийшли.

Між сосен майнула збита з дошок кособока халупа. Товстун махнув рукою в її бік:

— Моя. Григорій живе.

— Ти тут живеш? Ти це хотів мені показати?

— Н-ні, інше. Сюди.

Дерева розступилися, і за кілька кроків сонце знову вдарило в очі. Гришко нарешті зупинився й відпустив Максима. Він підвів руку у вказівному жесті:

— Ось.

Хлопчик зрозумів, що це було міське звалище. Але зрозумів підсвідомо, бо всю його увагу поглинуло інше.

За кілька кроків від нього у землі була глибока яма чи котлован. Але замість звичайного сміття (одного разу під час прогулювання ненависних уроків йому довелося опинитися на київському звалищі, тому він знав, як воно виглядає і що в ньому має бути) — цей байрак був забитий автомобілями. Вони утворювали велетенську металеву купу, що здіймалася майже до країв ями. Деякі з машин були геть потрощені, деякі майже цілі, якщо не рахувати вибитого скла та зірваних бамперів. Було важко сказати, скільки їх тут. Кілька десятків… Різних кольорів і різних марок. Ті, що лежали нижче, були дірявими й проіржавілими, і схоже, що спочивали тут не перший рік. Від цього видовища Максим на мить забув про все інше, так і закляк із відкритим ротом. Потім той страх, що досі приспано кублився в душі, почав торкати його спину своїми крижаними голками. Одне жахливе припущення змінювало інше, і він безпорадно глянув на Гришка.

— Усі, що п-приїздили, — відповів дурник на його мовчазне питання. — Коли вво-н-ни потрапили у п-пастку, всі скидали сюди свої м-машини. Б-бо самі с-с…ставали іншими.

— Боже мій, — прошепотів Максим і не почув свого голосу.

— Так, так, їм с-сподобалося, вони залишилися й стали усіма… стали з ними одним…

Гришкові слова відійшли на задній план, а в голові раптом зблиснуло припущення, яке могло бути єдино правильним. Він згадав страшне оповідання, яке читав колись дуже давно. Одна з історій Рея Бредбері з «Марсіанських хронік» про космічну експедицію із Землі, яка прилітає на Марс, і кожен член команди зустрічає там усіх своїх родичів, котрі вже давно померли. Зачаровані раптовими спогадами дитинства, земляни втрачають пильність, і тієї ж ночі всі ці рідні та знайомі перетворюються на монстрів і вбивають увесь екіпаж. Тоді ця оповідка налякала його до нестями, але зараз, коли він почав порівнювати своє становище із фантастичною історією, жах ставав справжнім, а не навіяним цікаво написаною книжкою. А якщо і в Ковильці все приблизно так відбувається?.. Так, але навпаки… Ні, хоч би ким були мешканці містечка, вбивати їх вони не збиралися, інакше зробили б це ще вночі.

— Бо вони ставали іншими, — повторив він Гришкові слова. — Яка ж метаморфоза з ними сталася? Вони потрапляли сюди, і… І їх брали в полон тим, про що вони мріяли, — була власна відповідь.

Так, бо в цьому місті вміють читати думки. Зовсім як у тій книжці…

Тут він пригадав останні слова матері в лікарні, коли вважав, що вона марить… «Стережися мого обличчя, синку!» Невже вона тоді якимось чином побачила все це? Зараз її слова набували нового, моторошного змісту.

Максим залишив батька з істотою, яка прикидається його дружиною. Чи означає це, що тоді він бачив батька, справжнього батька, востаннє?

— Ні, — вирвався з грудей відчайдушний стогін. — Ні, не буває так! Не може бути, це ж реальне життя, а не книжки!

Хотілося сподіватися, що все це виявиться лише неймовірним збігом обставин, і насправді ніякої загрози немає. Але як це перевірити?

Він подивився на Гришка. Той стояв поруч, звісивши руки, і співчутливо позирав на хлопчика.

— Ти не міг нікому допомогти, так? — тихо промовив Максим. — Бо тобі все одно ніхто б не повірив…

Гришко похитав головою, насупившись.

— Але чому ти не такий, як інші? Чому вони не чіпають тебе?

Товстун повів плечима — мабуть, він і сам не знав відповіді.

Максим узяв його за руку й запитав:

— Як нам усім вибратися звідси? Ми ще можемо втекти?

— Усі не мо-жуть, — заперечно хитнув головою той. — П-пізно, їм уже т-тут подобається. Т-тікай сам. Туди, — він указав на стіну лісу на протилежному кінці ями. — Я проведу, т-тільки тут можна.

— Я повертаюся в місто, — відказав Максим.

— Ні! — Гришко вхопив його за плечі. — Ні, н-не можна у місто! Вони вже ззнають! Тікати! По-покажу с-стежку, більше д-дороги немає!

— Там тато! — закричав хлопчик у відповідь. — Я не можу сам! Куди я піду?

— Ні, не в місто! — схлипнув божевільний. — Треба т-тікати, поки ще…

Їхню суперечку раптом обірвало гарчання машини, яка поступово наближалася.

24

Ступивши на кам’яні східці будинку культури точнісінько в зазначений час, Симон мимоволі повернувся спогадами до позавчорашнього вечора. Знову вечірка… Але цього разу він на ній головний гість. Чи не дивно? «Замбіцький, сучий ти сину, — подумалося йому. — Бачив би ти мене зараз…»

На дошці перед дверима красувався намальований гуашшю плакат: «Ковильці! Запрошуємо вас на урочисту зустріч із відомим письменником Симоном Сичем! Уперше в нашому місті! Початок о 14.00». Він подумки усміхнувся. У швидкості цим хлопцям не відмовиш. Відчуття було, як у старому анекдоті: «Здається, життя налагоджується…» Куди вже краще — це ж просто вершина всіх мрій. Нарешті він отримав визнання, і байдуже, що лише в межах цього маленького містечка. Ні, недарма він сюди потрапив. Приємно після стількох років бачити, що нарешті твій труд оцінений, як треба, а ти сам ще не пішов у забуття.

Він потягнув на себе латунну ручку важких дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У цей же момент вибухнули оплески, і на мить він закляк на місці, зовсім такого не очікуючи. У просторому світлому фойє було повно народу, звичайнісіньких людей з провінції, одягнених у таку ж звичайнісіньку одежу. Звісно, це неможливо, але здавалося, що тут зібралася половина мешканців Ковильця. Декого з них він уже зустрічав, блукаючи вулицями. Також він примітив Олесю, продавщицю з «Діброви». І увесь цей люд захоплено дивився на нього й аплодував. Симон зніяковіло оглянув натовп, раптом відчувши бажання зайтися в реготі. Цей захід видавався пародійною протилежністю тому, минулому, звідки його викинули коліном під зад. А тут усі погляди спрямовані на нього, як на Нобелівського лауреата. Бракує хіба що спалахів фотокамер. Він не витримав і засміявся.

Від публіки відокремилася постать Метлуха. Напевно, той був єдиним, хто вдягнув костюма — не Версаче, звісно, але найкраще, що міг собі дозволити міський голова. Він підійшов до Симона й жестом запросив його всередину.

— Ось і він, панове! — виголосив Метлух до глядачів, геть як справжній конферансьє. Ті відповіли ще одним вибухом оплесків та окремими схвальними вигуками. — «Симон Сич власною персоною!»

Натовп розступився, коли голова повів письменника до невеликого майданчика для виступів біля протилежної стіни. У центрі фойє Симон побачив кілька зсунутих в один ряд столів, які буквально ломилися від різноманітних харчів та пляшок із вином і горілкою. Він рефлекторно ковтнув слину. Коли ж вони встигли організувати такий бенкет?

Симон піднявся на узвишшя й обвів очима глядачів. Усі як один дивилися на нього, чекаючи промови — чоловіки, жінки і навіть діти. Ці обличчя не належали професійним критикам, чи митцям, чи ще комусь із літературної когорти; дивлячись на них, узагалі не можна було припустити, що ці люди захоплюються матеріями, вищими за повсякденний сільський клопіт. Але всі вони були тут, усі знали, хто стоїть перед ними. Ось що таке справжній успіх. Він зрозумів, що досі не усвідомлював справжнього значення цього слова.

Розмірковуючи таким чином, звернувся до них, хоча й не знав точно, що ж збирається сказати. Мікрофона тут не було, але акустика працювала не гірше, не довелося навіть підвищувати голос.

— Шановні ковильці, — почав він не дуже впевнено. — Чесно кажучи, я здивований від самого початку, щойно потрапив у ваше містечко, і дивуюся досі. Але мій подив приємний, бо я взагалі не очікував подібної зустрічі. Для мене цілковита несподіванка, що ви всі знаєте моє ім’я і читали мої книжки. Я вперше бачу таке… і хочу вам за все подякувати, бо саме про це я завжди мріяв.

Його перервали оплески. Почулося:

— Молодець!

— Ласкаво просимо!

Симон розгублено глянув на Метлуха, що стояв поруч, і той підбадьорливо йому моргнув. Він продовжив упевненіше:

— Справді, я почуваюся так, неначе потрапив у рідні краї, де провів усе життя. Спершу я подорожував у пошуках містечка, де міг би оселитися на якийсь час, відпочити від великого міста й набратися нових вражень. Але виявляється, що я знайшов набагато більше. І тому я думаю, що тепер залишуся у вас на довший термін — звісно, якщо ви не проти.

Знову оплески, ще триваліші. Слово взяв голова. Він підняв руку, закликаючи до тиші.

— То як, ковильці? — голосно запитав він у глядачів. — Приймемо пана Сича до нашого гурту?!

— Так!!! — вигукнули всі.

— Дозволимо йому стати одним із нас?!

— ТАК!!!

«Схоже на коронацію, — подумав Симон приголомшено. — Нічого собі поворот сюжету. Ось тепер він почесний громадянин Ковильця, селища міського типу, яке загубилося у чортзна-якій області, з усіма належними привілеями. Цікаво, чи дадуть якусь відзнаку на згадку?»

— Отже, переважна більшість, — усміхнувся Метлух. — Чули, Симоне? Поздоровляю.

— Дякую, — пробурмотів він.

— Може, у вас є запитання до пана Сича? — звернувся голова до присутніх. — Питайте, а тоді почнемо наш бенкет.

Питань було небагато. Чи подобається йому місто, чи пише він зараз книжку та чи не написав би він і про Ковилець. Симон коротко відповів усім, пообіцявши, що поміркує щодо останньої пропозиції.

— Справді, чудова ідея, — кивнув Метлух. — Гаразд, не будемо більше втомлювати пана Сича балачками — переходимо до гастрономічної частини нашої зустрічі!

Звідкілясь залунала приємна музика, і епіцентр святкування перекинувся до столів. Симонові відвели почесне місце у центрі, всі інші розмістилися по периметру, неприховано роздивляючись гостя. Від цих поглядів йому було досить ніяково, і він перемкнув увагу на те, що було на столах. У цьому плані організатори попереднього вечора були осоромлені — таке розмаїття страв не на кожному весіллі зустрінеш. М’ясні й овочеві салати й закуски, домашні ковбаси та консервація… З рівними інтервалами були вишикувані пляшки із червоним вином і «казенкою». Він замислено подивився на блискучу півлітру, що стояла якраз перед ним. Поки він її споглядав, голова, який зайняв місце поруч із літератором, наповнив його чарку із сусідньої пляшки.

— Давайте, пане Сич, за ваш приїзд!

Симон збирався було відмовитися, але подумав, що мешканці сприймуть це за образу. Він згадав обіцянку, яку дав собі. Знову доведеться її порушити… Але цього разу хоч можна було виправдатися перед самим собою, що порушує її не з власної вини. Та й не буде ж він напиватися? Минулого разу він наробив дурниць через свій складний характер і погану компанію. Але зараз компанія була просто-таки чудова. Нікому з цих людей він не збирався трощити посуд на голові, та й узагалі, трошки випити не завадить. Усі присутні вже наповнили свої келихи, очікуючи його слова. Симон зважився й підняв чарку:

— За вас і за ваше місто.

Під схвальний гомін він проковтнув пекучу рідину і скривився, коли вона обпалила горлянку і вибухнула у шлунку хвилею тепла. Здається, всі були задоволені — письменник, котрий знає, як поводитися з чарчиною, не може бути поганим письменником. Застукотіли ложки й вилки, і бенкет увійшов у фазу закушування.

Через якийсь час публіка почала відходити від столів і кружляти навколо Симона, намагаючись доторкнутися до нього, поплескати по плечу або й перекинутися словом. До того часу його третя чарка благополучно приєдналася до двох попередніх, і він заходився виливати свою підживлену благодушність на присутніх. Насолоджуючись солодким туманом у голові, Симон безперервно сипав компліменти Ковильцю, який зараз видавався ще привабливішим, та ділився з усіма планами на майбутнє. А чому б, чорт забирай, справді не написати про це містечко у своїй повісті? На тих двадцяти восьми сторінках ще не змальоване місце дії, то хай він провалиться крізь землю, якщо не опише там цей райський куток! Це найменше, чим він може віддячити мешканцям. Його співбесідники кивали з розумінням, неначе прекрасно знали, що таке фабула й сюжетна лінія, та погоджувалися, що селище у них і справді незвичайне.

— Так, пане Сич, — казали вони. — Ви тепер станете одним із нас і побачите, наскільки це гарно…

Після кожної такої розмови в його пальці встромляли наповнену до країв чарку, і він хвацько осушував кожну. Хай бачать, що він теж мужик, а не просто якийсь там белетрист.

Згодом, вештаючись по фойє з усмішкою Мони Лізи й тарілкою недоїденого салату в руках, Симон усе ж зрозумів, що хильнув зайвого. Мелодія, що лунала у вухах, почала здаватися нескінченною, і він замислився, скільки ж часу тут провів. А ще — сміх та й годі… в очах оточуючих він більше не бачив зіниць — як казали в одному фільмі, «надо меньше пить». Тепер їхні очі були білими та виряченими, як у смажених карасів. Він подумав, чи не виправить іще одна порція горілки цей зоровий дефект, але після деяких вагань вирішив, що переборщувати не варто. Краще піти додому й лягти спати, доки не примарилося щось іще гірше. З таким наміром він розшукав у білоокому натовпі Метлуха й плеснув його по плечі, мовивши:

— Е-е… Олексію Степановичу, гадаю, що з мене вже досить. Дякую вам за прийом, дуже вдячний, але координація в мене підгальмовує, а це вірний знак, що треба…

Міський голова повернув до нього обличчя. Риб’ячі очі вже не були для Симона несподіванкою, але, окрім цього, на лиці Метлуха під шкірою жваво рухалися якісь темні плями. Його посмішка була схожа на слід, що залишає палець у густому тісті.

— Залишіться ще ненадовго, — сказав він привітно. — Ще на мить.

25

Усамітнившись із Реґіною в її кімнаті, Даромир нарешті дав волю почуттям. Руки обхопили тендітне тіло, і він рвучко пригорнув дружину до себе, впізнаючи вигин її спини та ніжність шкіри під халатом. Вона відповіла такими ж міцними обіймами, а потім відштовхнулася від підлоги й повисла на ньому, охопивши ногами. Не було насолоди більшої, ніж відчувати живу вагу Реґіниного тіла! Пірнувши у гаряче дихання дружини, Даромир несамовито припав до її вуст, як спраглий мандрівник припадає до живлющого джерела в оазі. З нею на руках він закружляв по кімнаті. Потім, наштовхнувшись на ліжко, вони обоє впали на нього, ні на мить не припиняючи своїх палких пестощів. Якоїсь миті, коли він перервав поцілунок, щоб розстебнути решту ґудзиків її халата, йому здалося, що очі Реґіни цілковито білі. Але повіки змигнули, і ця короткочасна омана зникла без сліду.

Даромир знову пірнув у світ її тіла, який був зараз єдиною реальністю. Губи ковзали по її оголених грудях, і в цей момент танули всі суперечки з власним здоровим глуздом, відчайдушні пошуки істини та причин, які могли б пояснити те, що відбувається. Більше жодних пояснень не треба. Так приємно розчинятися у незнанні, фізично відчувати те, чого насправді не може бути, і не замислюватися над цим. Це і є справжня, природна реальність, непідвладна слабкому людському мозкові. З кожним дотиком пальців до тіла воскреслої дружини він усе більше відчував себе зовсім іншою істотою, якій була дарована ласка пізнати реальність вищого ґатунку.

Раптом дружина відсторонилася від нього. Вона дивилася кудись угору відсутнім поглядом.

— Щось сталося? — стурбовано запитав Даромир, підіймаючись на ліктях.

— Хлопчик… — прошепотіла вона. — Цей хлопчик…

— Що?

Реґіна поглянула йому у вічі.

— Той хлопчик, що живе у Ярини. Він лізе, куди не треба.

— Тобто?

— Ти виконаєш моє прохання?

Він сів на ліжку.

— Слухаю.

— Малого треба провчити, — мовила Реґіна лагідно. Вона торкнулася теплою долонею його щоки, і Даромир замружився від задоволення. — Провчити, бо забагато вже через нього клопоту.

— Ти хочеш, щоб я його вбив? — байдуже запитав Даромир, не розплющуючи очей.

— А й справді… Невелика для нас втрата. Любий, — підвівшись, вона поцілувала його у скроню. — Ти зробиш це?

— Звісно, зроблю, — спокійно відказав він, підводячись на ноги й приводячи одежу до ладу. — Де він?

— Там, де йому бути не слід… Ми покажемо.

Даромир попрямував до дверей, сповнений рішучості.

На порозі Реґіна гукнула його, і він озирнувся.

— Коли зробиш, повертайся до мене, — промуркотіла дружина. Повністю оголена, вона лежала на ліжку, підперши голову, і дивилася на нього білими як сніг очима.

— Обов’язково повернуся, — відповів він з усмішкою і вийшов з кімнати.

Даромир сів за кермо свого BMW і виїхав з узбіччя на дорогу. У свідомості панував цілковитий спокій. Зараз він знайде цього пацана, зверне йому шию, а тоді повернеться до своєї сім’ї, і далі буде, як у казках — «жили вони довго і щасливо». Ні, для чого звертати шию? Ось кращий варіант: він прострелить йому голову, зробить із неї друшляк своїм трофеєм, прихопленим з останнього поля бою. Він потягнувся до бардачка, і в руку впав приємно важкий парабелум. Не даремно ж він його прихопив? Про Артура вже можна забути, зате щеня отримає з цієї штуки кілька порцій металу, який умить позбавить його цікавості. А може, і його батько теж, якщо почне захищати свого вилупка.

Поодинокі мешканці, помічаючи його автомобіль, зупинялися і вказували рукою напрямок, у якому потрібно шукати хлопця. Даромир аж засміявся, побачивши таку одностайність. Як це чудово! Природний комунізм… їдучи вулицями Ковильця, він вдячно кивав головою до кожного із зустрічних і навіть почав насвистувати веселу мелодію.

26

Максим визирав назовні крізь щілину в дошках Гришкової халупи, напружуючи слух і зір. Вони вчасно зійшли з дороги, але схованка була досить умовною. До того ж він уже здогадувався, хто сюди їде, і від цієї думки ставало зовсім погано. Хоча, можливо, що це їхній сусід Даромир на своїй іномарці… Але в будь-якому разі той, хто наближався сюди, навряд чи був людиною.

Звук двигуна посилювався, за мить затріщали гілочки під колесами, й автомобіль опинився в полі зору. Максим застромив пальця до рота й до болю прикусив, аби не закричати, бо він бачив таткові «Жигулі». Усі надії розбилися вщент. А потім водій і його пасажир вийшли з машини — Яків і Марія.

— Погані! — прошепотів Гришко, припавши до іншої щілини. Але Максим тепер і сам це знав. Це не його батько і не його мати, і скоро він теж стане таким, якщо залишиться тут. Але куди він зможе втекти самотужки? Треба знайти інших людей — Даромира або письменника — і сподіватися… сподіватися, що вони виявляться справжніми.

— Відійди, люба, — долинув голос батька. Максим бачив, як він підійшов до багажника й наліг на нього своїми міцними руками. Машина зрушила з місця й покотилася до краю урвища.

— Ні, тату, — шепнув хлопчик, хоча чудово знав, що його справжній батько цього б не зробив. — Благаю тебе, не треба!

Передні колеса автомобіля з’їхали із землі й закрутилися над ямою. Потім «Жигулі» повільно перехилилися через край, неначе дивна гойдалка, й зірвалися вниз. Секунду було тихо, а потім пролунав розкотистий гуркіт і брязкіт скла, і луна прокотилася лісом. Марія засміялася й заплескала в долоні, поглядаючи вниз.

«Чого я чекаю?» — запитав Максим самого себе. Він уже побачив більш ніж достатньо. Сидіти тут було небезпечно — адже не можна сховатись у містечку телепатів.

У щілину він угледів, що Марія дивиться на їхній сховок із веселою посмішкою.

— Виходьте, хлопці! — гукнула вона. — Досить бешкетувати.

Яків підійшов до неї й обійняв за плечі. Вони не нападали. Що ж, можна ризикнути. Максим роззирнувся по Гришковій оселі, відшукуючи хоч якусь зброю, бо здаватися без бою він не збирався. Тут було повно всілякого непотребу, вочевидь, зібраного товстуном для використання у господарстві. Він схопив перше, що трапилося під руку — металевий номерний знак. Ним цілком можна розбити голову, якщо добре вдарити. Максим рушив до дверей, але Гришко схопив його за куртку.

— Ні, не йди д-до н-них! Ті-ікай!

— Відчепися, — огризнувся хлопчик. Він більше не боягуз і не збирається помирати боягузом. І нікому не дозволить зробити з ним те, що зробили з його батьком.

— Ні!

Він вийшов назовні, стискаючи перед собою номерний знак, неначе меч. Істоти, що начепили обличчя його рідних, все ще стояли на місці, по-батьківськи лагідно дивлячись на нього.

— Я знаю, хто ви, — розлючено видихнув він.

— Синку, ти помиляєшся, — відказав Яків, із награним розчуленням схиляючи голову. — Насправді ти нічого не знаєш, а лише припускаєш. Ти не можеш нічого знати, доки не підійдеш до нас. Я запевняю тебе, це неймовірно! Хіба ти не хочеш жити справжнім життям?

— Я тобі не син! — вигукнув Максим тонесеньким голоском.

— Ну, для чого ж так? — засміялася Марія. — Ти ж наша плоть і кров! Я твоя мама, а це твій тато, і ми хочемо, щоб ти приєднався до нас. Повір мені, ти не пошкодуєш. Ми всі тут — одне ціле, одна щаслива свідомість, і це саме те, про що ти завжди мріяв. Хіба не чудово відчувати за собою міць цілого суспільства, частиною якого ти є? Підійди до мене, сину, я хочу обійняти тебе.

— Ні! — скрикнув він, виразно відчуваючи у своїй голові чиюсь сторонню присутність — неначе слизька рука залізла в мозок і почала замінювати одні думки на інші, як дитячі кубики. — Пішли ви!..

— A-а, Гришко, — сказала мати, переводячи погляд йому за спину. — Хто ж, як не ти, міг учудити таке? Усе ще дитинство в голові…

Максим кинув оком назад. Товстун стояв поруч, насупивши брови. Марія знизала плечима.

— Ти завжди був поганою вівцею, — сказала вона. — Виродок нашої великої сім’ї… Як тільки тобі вдалося вискочити в цей світ? Ходяча помилка… Ти назавжди нею залишишся.

— Не прикидайтеся людьми! — Максим намагався обминути їх, тримаючи знак перед собою. Їм не зупинити його, і решті міста також. Хай не вважають його безвільним слабаком, він іще покаже, на що здатний…

— Людьми? — перепитала мати, а потім перезирнулася з Яковом і обидва засміялися, неначе почули дотепний жарт. — А хто ж ми, як ти гадаєш? Невже ти думав, що ми якісь інопланетяни чи демони? Твої книжки брешуть, хлопче! Ми кращі з людей!

— Ні…

— Тобі все одно ніде сховатися, синку, — мовив Яків, пересміявшись. — Хоч би куди ти пішов… Тож не варто відтягувати неминуче. Ходи до свого тата!

Максим більше не збирався з ними сперечатися. Він перестрибнув через кущі, вибіг на шлях і щодуху помчав до міста, залишаючи позаду і псевдо-батьків, і божевільного Гришка. Досить цієї вистави; нерви вже не витримували. У пам’яті раптом зринув урок історії, на якому вчителька розповідала про філософа Діогена, котрий шукав людину на вулицях давньогрецьких міст. Господи, допоможи і йому знайти справжню людину в цьому проклятому містечку. Допоможи виплутатися з найбільшої в житті халепи…

Максим мчав щодуху, як не бігав навіть стометрівку на уроках фізкультури. Вкрита сосновими голками земля перейшла в асфальт, і він, розмахуючи руками, повернув ліворуч, ані на мить не зупиняючись. Забарвлені червоним маревом надвечір’я вулиці знову спорожніли. На відтинку від провулку до центру Ковильця не трапилося жодної людини — так само, як і вчора. Вони зачаїлися… і спостерігають. Може, навіть підсміюються.

Біля клумби його втомлені ноги перечепилися одна за одну, і хлопчик повалився долілиць, відчувши, як крізь штани обдер коліна до крові. Обличчю від падіння теж дісталося — з носа потекло, а губи неначе поцілували розпечену праску. Номерний знак випав із рук, глухо дзенькнувши. Максим заскиглив у безсилій люті, роблячи слабкі спроби підвестися. Мабуть, він так і залишиться лежати тут, доки його не знайдуть і не перетворять на одного зі щасливих мешканців.

І знову почувся звук автомобільного двигуна. Звівши голову, він побачив, як до нього наближається чорна Даромирова машина. Надія, що фортуна все ще на його боці, розтягла закривавлені вуста в усмішці. Та коли водій вийшов із кабіни, усмішка сповзла з лиця.

27

Він дістався площі й там побачив хлопчика — той лежав на асфальті, як зламана лялька. Що, втомився робити шкоду? Ну, то зараз отримаєш коротку лекцію на тему «Що таке добре, а що таке погано».

Даромир зупинив машину, вийшов із салону й наблизився до малого розбишаки, зважуючи пістолет у руці. Що ж ця мала паскуда накоїла, що йому довелося полишити власну сім’ю, аби провести виховну роботу?

Малий підвів на нього очі й пропищав:

— Вас уже перетворили? Ви тепер із ними?

— Що це ти верзеш? Краще скажи на прощання, що ти накоїв? Замість того, щоб бути зі своїми дружиною й донькою, я маю няньчити якогось шмаркача!

— Ваші… дружина і донька? — хлопець трохи підвівся на ліктях. — Але ж ви приїхали сюди один!

Даромир зняв із запобіжника й націлив пістолет на малого. Треба кінчати з ним і повертатися. Для чого це безглузде базікання?

— Вони ж були мертві, чи не так? Ваші…

— Що? — він зупинив палець, що вже тиснув на курок.

— Ваші дружина й донька. Вони ж померли?

— Звідки ти знаєш?! — гаркнув Даромир. — Можливо. А тепер вони живі…

— …і вони наказали вам убити мене?

Рука з пістолетом повільно опустилася.

— Це не вони! — вигукнув Максим, стаючи навколішки. — Послухайте… Моя мати нещодавно померла, а в цьому місті вона знову з’явилася! Але це не моя мама! Вона забрала тата, перетворила його на… на когось іншого. Вони — не люди! Вони хочуть захопити всіх нас!

«Дитячі казочки», — хотів було сказати Даромир, але раптом неначе хтось штурхонув його у плече, приводячи до тями. Він підніс зброю до очей і здивовано спитав у себе, якого це біса він надумав.

«Ви ж не чіпатимете нас?» — послужливо підкинула спогад пам’ять.

«Моя дружина замовила мені вбивство», — була наступна думка.

— Ви повинні мене послухати! — продовжував хлопчик. — Той божевільний попереджав усіх нас. А ми так нічого й не зрозуміли… Але я бачив машини всіх, хто приїздив сюди раніше! Вони там, у лісі, розбиті…

Він казав щось іще, але Даромир уже не слухав. До свідомості нарешті дійшла кричуща невідповідність… Хіба його дружина могла бажати чиєїсь смерті? Хіба його справжня дружина могла поводитися таким чином? А що ж він сам? Відпустив віжки й дозволив комусь маніпулювати собою…

Даромир ще не повністю розумів, що ж відбувається, але інстинкт самозбереження наполегливо натякав, що пора вшиватися звідси. Усе це несправжнє. Його охопило відчуття смертельної небезпеки..

— Ви ще людина! — вимовив Максим. — Я бачу! Вас іще не встигли перетворити… І нам треба тікати!

— Маєш рацію, — кивнув Даромир, замислено озираючись навколо. — Здається, я щойно ледь не вступив у лайно… Не розумію, що до чого, але щось мені й не хочеться це з’ясовувати. Кажеш, твій батько…

— Мій батько мертвий! — крикнув Максим. — Благаю вас, їдьмо!..

— Гаразд, — він засунув парабелум за пояс і допоміг хлопцеві підвестися. — Сідай у машину, хутко. Ми їдемо… але спочатку я хочу ще раз навідатися в будинок Ярини.

— Що?! Невже ви ще не зрозуміли? Вони ж…

— Сідай у машину! — відрізав Даромир. — І не галасуй… ми швидко. Я знаю, що роблю.

Та чи справді він знав? Чи не безглуздо було повертатися туди за грошима? Ні, переконував він себе, зовсім ні. Щойно його пошили в дурні, використавши обличчя найдорожчих йому людей. Яким чином? Потім подумаємо над цим. Але він зовсім не збирався сплачувати їм за цю виставу сорок тисяч доларів.

— Прошу вас, повернімо! — заскиглив хлопчик, скулившись на пасажирському сидінні. — Вони можуть читати думки! І вони знають, що ви будете робити!

— Не встигнуть, — похмуро відповів Даромир і натиснув на акселератор. Вони помчали вулицею і за хвилину дісталися до будинку. Максим сховав лице в долонях.

— Це помилка, — пробурмотів він крізь пальці.

— Сиди тут, — Даромир заглушив двигун і витяг ключі із замка запалювання.

Потім дістав пістолет, клацнув запобіжником. — За три хвилини ми поїдемо звідси. Твої речі забирати?

Хлопчик мовчав. Даромир знизав плечима й вийшов із машини, ще раз озирнувшись навколо. Ані душі, лише червоне око сонця витріщилося на них над верхівками дерев. Кляте містечко… Що ж за чортівня тут коїться? Мабуть, така, що й не снилася нормальній людині навіть у найгірших снах. Але його сім’я здавалася справжньою, живою, з плоті й крові…

Він ударив себе долонею по лобі, відганяючи спогад. Сентименти зараз йому не допоможуть, а тільки зашкодять. Треба робити свою справу й тікати. Аби не довелося потім шкодувати.

Він піднявся сходами й штовхнув двері будинку. Всередині його зустріла тиша — ані грюкоту посуду, ані потріскування дров у каміні. Будинок теж видавався порожнім, але він на це не купиться. Даромир обережно попрямував до дерев’яних східців, тримаючи зброю напоготові, проте ніхто не нападав. Тут було порожньо.

Він ризикнув повернутися спиною до світлиці й побіг нагору. Рипіння дошок під ногами у цій тиші пролунало дуже голосно, але ніхто не вискочив із мороку на цей звук і не кинувся за ним. І все ж серце піднялося аж до горлянки й калатало там, утруднюючи дихання.

Напружено водячи пістолетом навсібіч, Даромир дістався до своєї кімнати, й увірвався в неї, готовий до раптового нападу. Нічого не сталося, тут теж нікого не було. Дозволивши собі полегшено видихнути, він підскочив до столу й ухопив кейс. От і все — а тепер час полишати це хлібосольне селище, доки його гостинність не вийшла боком. Він рвонув до дверей і наштовхнувся на Реґіну, яка несподівано виросла перед ним. Скрикнувши від переляку, Даромир відхитнувся назад, та жінка залишилася стояти на тому ж місці й дивилася на нього такими знайомими очима.

— Шкода, — промовила вона. — Ти все вчинив по-своєму. А я гадала, що ти нас любиш.

— Відійди від мене, — прохрипів він, судомно ковтнувши слину. — Ти — це не вона.

— Надто багато часу я на тебе витратила, — сказала Реґіна із жалем у голосі, роблячи крок уперед. — Треба було зробити все відразу… що ж, буду знати. Чоловіки всі однакові. Кажуть одне, а роблять зовсім інше.

З вулиці пролунав гудок клаксона, а потім слабкий крик хлопця: «Допоможіть!» На жаль, Даромир зараз нічим не міг йому допомогти. Він відступив, тримаючись від жіночої постаті на відстані стрибка. Вони повільно кружляли по кімнаті, як два голуби у період шлюбних ігор.

— Невдалий фокус, — відказав Даромир. — Я все одно зрозумів би, що це підробка.

— І яким же чином? — поцікавилася вона, вишкірюючи гострі зуби.

— Ось яким.

Він націлив дуло пістолета їй поміж очей — якщо вони й справді вміють читати думки, як казав хлопець, то цю його думку вона проґавила. Обличчя псевдо-Реґіни миттєво змінилося — очі запалали білим, а рот розверзся, як ікласта печера, здатний відкусити йому голову одним рухом щелеп. Палець спрацював швидше. Порох вибухнув у вічі цій невдалій копії його дружини, а на стіну полетіли бризки прозорого слизу. Постріл відкинув її до вікна, де вона відчайдушно змахнула руками, прагнучи затриматись у кімнаті, а потім провалилася крізь шибку. Тріск рами й дзенькіт розбитого скла злився з виттям істоти; фіранку, за яку вона встигла вхопитися, смикнуло униз і зірвало з металевого карнизу. Навряд чи це врятувало її від зустрічі з асфальтом.

У вуха вдарило голосне пронизливе вищання. Даромир крутнувся на сто вісімдесят градусів, готовий до ще одної сутички. У дверному отворі він помітив мініатюрну дитячу фігурку, що була клоном його дочки… от тільки на обличчі своєї Насті він ніколи не бачив такої ненависті, та й очі в неї були зовсім інші. Ця істота продовжувала вити на довгій пронизливій ноті, свердлячи його лютим поглядом. Він засунув пістолет за пояс і ступив до неї, мимохідь підхоплюючи з підлоги табуретку. Набої ще можуть знадобитися. Наступної миті його рука виписала в повітрі півколо, роблячи потужний удар.

28

Ярина з’явилася через дві хвилини після того, як Даромир зник у будинку, але зараз вона була мало схожа на людину. Білі очі й розтягнута до вух крокодиляча усмішка аж ніяк не могли належати представниці роду людського. Вона збігла зі сходів і з гигиканням кинулася до машини, виставивши перед собою товсті короткопалі руки з наміром схопити хлопчака.

— Маленький мандрівець! — прогарчала вона. — Куди це ти зібрався?

Максим увімкнув підйом скла з боку водія відразу, як помітив істоту, і напружено спостерігав, як те повільно повзе угору. Він боявся, що вона встигне просунути руку в щілину, але скло вчасно стало на своє місце, і гладка долоня лише із силою гупнула в нього. Ярина опустила свою жахливу фізіономію, зазираючи в салон, потім смикнула ручку дверцят. Марно — Максим завбачливо її заблокував.

Кулак врізався у скло, потім ще й ще раз. Іще кілька ударів, і воно не витримає, а тоді гаплик. Хлопчик натиснув на клаксон тремтячою рукою. Ну, де ж він? А може, вже мертвий? Тоді сподіватися більше нема на що.

— Допоможіть!!! — закричав він щосили.

Щось голосно бабахнуло — схоже на постріл. Потім вікно на другому поверсі висадили геть, і якась жінка вилетіла крізь нього подібно до гумової ляльки. Ярина заклякла, побачивши це. Німа сцена тривала з півхвилини — вочевидь, опору ці істоти не чекали. Потім, забувши про автомобіль, із голосним, схожим на сирену виттям вона побігла до сходів. Але коли дісталася дверей, гримнув іще один постріл. Ярина-монстр важко завалилася на спину, і Даромир вийшов із будинку, переступивши через неї.

— Нічорта собі провінція, — пробурмотів він.

— Швидше! — скрикнув Максим, нахиляючись до водійських дверцят, щоб висмикнути блокування ручки. Він бачив, що жінка, яка випала з вікна, ворушиться й намагається підвестися. Даромир теж це помітив. Якщо їх не зупиняє навіть куля в голову, подумав він, то справи насправді кепські.

Він швиденько сів у машину, закинув кейс на заднє сидіння, а сам сів за кермо. Глянувши у дзеркальце, побачив, що створіння, сіпаючись, підвелося з асфальту, але людину тепер нагадувала хіба що його статура. Руки й голова перетворювалися на якусь безформну масу, змінюючись і вигинаючись.

— Хай їм грець, — буркнув Даромир. Вискнули колеса, BMW рвонув уперед, і хлопчик нарешті зміг перевести подих. Клятий будинок зникав удалині. Але поки вони не виїдуть із міста, розслаблятися зарано.

Даромир схилився над кермом, із подивом вдивляючись уперед.

— А це що таке?

Максим теж подивився. Сюрпризи тривали. Від центральної площі їм назустріч щодуху біг якийсь чоловік. За ним сунув натовп мешканців, неначе людська лавина; у повітрі лунали незрозумілі вигуки.

— Це ж письменник! — скрикнув хлопчик. Схоже, той теж устиг скуштувати неприємностей.

— Відчини задні дверцята, малий, — наказав Даромир. — І пристебни пас безпеки.

Письменник замахав до них руками, роблячи знак зупинитися. На його розчервонілому обличчі застиг вираз людини, яку замкнули в клітці з левом-людожером. Максим перехилився через спинку сидіння і смикнув ручку задніх дверей, потім перекинув через плече пасок безпеки. Губи без упину шепотіли молитву, бо врятувати їх могло тільки диво.

Даромир почав пригальмовувати, напружено спостерігаючи, як насувається маса людей (чи нелюдей?), наміри яких зараз навряд чи були такими ж привітними, як на початку. За мить письменник добіг до автомобіля і незграбно пірнув на сидіння, вигукнувши:

— Їдьте, заради Бога! Не дайте їм схопити мене!!

— Давіть їх! — і собі крикнув Максим.

Даромир не сперечався. Він натиснув на газ, і автомобіль стрибнув уперед, прямо в натовп. Перед очима промайнуло чиєсь перекошене обличчя, залишивши на лобовому склі павутиння тріщин із патьоками слизу, потім колеса на щось наїхали, і BMW затрусило, як необ’їжд-женого коня. Проскочили. Лишаючи позаду слід із кількох розчавлених тіл, машина вирвалася з живого заслону і знову торкнулася шинами асфальту.

— Туди! — залементував Максим. — До виїзду!

— Знаю я, — роздратовано кинув Даромир, обертаючи кермо. Симон озирнувся назад, витираючи спітніле чоло.

— Мама мія! — видихнув він захекано. — Це що, страшний сон Стівена Кінга? Сподіваюся, ви знаєте, що відбувається, бо я ні чорта не зрозумів…

— Вони не люди, — коротко відказав Максим. За вікном якраз пропливало кафе. Він повернув голову і глянув на провулок, що вів до автомобільного кладовища. Яків і Марія стояли там, тримаючись за руки, і супроводжували машину поглядами. Вони все ще посміхалися. Хлопчик відчув, як холоне у грудях, а на очі навертаються сльози.

— Зачекайте! — гукнув Симон, теж помітивши їх. — Хіба це не твій…

— Ні, — голос хлопчика був удавано спокійним. Він підніс долоню до рота й витер кров, що знову почала сочитися. — Вже ні. Мого батька більше немає.

— Якщо ви реаліст, то зараз саме час змінити свій кругозір, — сказав Даромир, звертаючись до письменника. — Бо такої чортівні я ще не бачив. Що з вами сталося?

— Мене запросили на святковий вечір, — розгублено мовив Симон. — Сказали, що на мою честь. А потім із ними щось почало відбуватися… Вони напали на мене!

— Пощастило, що врятувались, — Даромир продовжував стежити за дорогою.

Схоже, всі мешканці залишилися позаду. Праворуч з’явилася школа — отже, до виїзду лишається вже зовсім небагато.

— Але що вони хотіли? І хто вони?

— Давайте відкладемо запитання на потім. Точно скажу лише одне — це місце шкідливе для здоров’я… Що за дідько! — він різко натиснув на гальма.

За останнім поворотом, наскільки він пам’ятав, шлях мав заглиблюватися в ліс, ведучи геть із Ковильця. Але зараз вони вперлися у глухий кут — асфальтована дорога обривалася, неначе кимось відрубана, і далі була лише стіна лісу без жодного проїзду. Той сріблястий пам’ятник, який іще вчора зображував солдата з прапором у руках, перетворився на щось зовсім незрозуміле — тепер це була велетенська кругла маса, із якої стирчали дрібні руки, ноги та обличчя. Цей витвір хворої уяви стояв якраз між ними й деревами.

— Що це? — пробурмотів Симон спантеличено. Даромир не відповів. Він теж не вірив своїм очам. Вийшов з машини, зробив кілька кроків до монумента, збираючись перевірити на дотик, чи справді все так, як він бачить, але зрозумів, що зовсім не хоче торкатися цієї мерзенної штуки. Проте далі шосе справді не було — тільки стовбури велетенських сосен, які неначе росли тут одвічно.

Неприродна тиша панувала навкруги, і шурхіт підошов по асфальту пролунав дуже голосно. Він повернувся в машину, відчуваючи, що до божевілля лишається один крок. Максим витяг з кишені материну фотокартку і дивився на неї затуманеними очима.

— Вони нас не випустять, — сказав хлопчик спокійно. — Це капкан. Усе їхнє місто — велика мишоловка.

— Це ми ще побачимо, — прошипів Даромир, барабанячи пальцями по керму. Максим здивовано поглянув на нього.

— Ви що, досі не зрозуміли? Вони відкрили шлях, щоб усі ми змогли сюди потрапити, а тепер він знову зник! Ніхто не збирається нас відпускати, а самі ми не виберемося!

— Я піду пішки, чорт забирай! — гримнув Даромир у відповідь, але миттєво вгамував свій гнів. Хлопчина скоріше за все правий. Це було б занадто просто. А якщо ліс — також частина цієї божевільні? Те, що він бачив попереду, красномовно це засвідчувало. Вони можуть увійти туди й не повернутися. Але не в його принципах відразу викидати білу хустку.

— Що будемо робити? — порушив мовчанку Симон.

Максим напружив пам’ять. Згадалися слова товстуна:

«Тільки тут можна»… Той казав, що знає стежку, яка веде з Ковильця. На іншому боці звалища… Але щоб знайти її, доведеться повертатися назад. Якщо враховувати, що їхні думки для цих істот — відкрита книга, то цього разу мешканці будуть напоготові й навряд чи дозволять гостям вислизнути з рук. Може, саме так усе й сплановано — щоб вони переконалися у марності своїх спроб і повернулися…

Максим поділився здогадами зі своїми супутниками. У салоні запанувала тиша.

— Чи не забагато довіри до того божевільного? — спитав нарешті Симон. — А якщо він теж один із них? Якщо вони тільки цього й чекають?

— Оскільки інших пропозицій немає, ми спробуємо, — Даромир смикнув важіль перемикання передач і розвернув машину в протилежний бік. — Мені ця бісівщина вже остогидла.

— Знову туди?! — запанікував Симон. — Це ж безглуздя!

— Якщо хтось проти, може залишатися тут і чекати розвитку подій, — підвищив голос Даромир. — Особисто я всією душею бажаю опинитися по той бік клятого лісу, і зроблю для цього все можливе.

Більше заперечень не було. BMW рушив у бік міста, поступово набираючи швидкість. Усе навколо дедалі більше насичувалося червоним, перетворюючись на дивну подобу марсіанського ландшафту, і Максим знову згадав оповідання Бредбері. Згадав його драматичний фінал. Він боявся, що, попри всі зусилля, їхня власна пригода завершиться не менш драматично. Збирався спитати письменника, чи він читав цю річ, коли той несподівано вигукнув:

— Подивіться! Господи Боже, що це таке?! Бачите? Над деревами!

Даромир загальмував, зачаровано дивлячись уперед. Такого він ніколи не бачив, і навряд чи ще якийсь смертний на Землі мав честь споглядати подібне — звісно, якщо тільки не бував у містечку під назвою Ковилець. Видовище, що відкривалося їм, примусило у буквальному сенсі заворушитися волосся на голові.

Попереду над землею здіймалася велетенська округла маса тілесного кольору, вона коливалася, похитувалась — і невпинно рухалася в їхньому напрямку. Дерева заступали її майже повністю, але та частина, що височіла над кронами, неначе маківка айсберга, давала змогу виразно уявити розмір цього явища. Навіть звідси можна було розгледіти людські кінцівки, що стирчали з неї, та десятки облич. Асоціації з пам’ятником, який вони щойно бачили, напрошувалися автоматично.

— ЩО ЦЕ? — Симон втратив голос і зміг вичавити лише сиплий шепіт. Максим зводив очі все вище й вище, спостерігаючи, як величезна маса суне вулицею прямісінько на них. Так кроленя дивиться на велетенського удава в останні секунди життя.

— Це вони, — відказав він тихо. — Йдуть по нас.

Разом із рухом неймовірної істоти насувався і звук, схожий на бурмотіння кількасот голосів. Він поступово гучнішав, доки не стало зрозуміло, що всі вони повторюють одне й те саме слово: «Залишайтеся».

«Залишайся» — мамин голос пролунав у голові Максима, поступово знижуючись і перетворюючись на татків бас. І знову виникло знайоме відчуття, яке було біля звалища — щось стороннє вовтузиться у мізках, як проткнута голкою гусінь. Він стиснув маленькі кулаки й голосно закричав, намагаючись заглушити всі ці звуки — у повітрі й у власній голові.

Крик хлопчика примусив Даромира отямитись. Він дав задній хід і завертів головою навкруги, вишукуючи хоч якийсь захисток. Ага, ось воно!

— До школи! — крикнув він своїм пасажирам, зупиняючи автомобіль і відчинивши дверцята. — Мерщій!

Симону двічі повторювати не довелося — він викотився із салону й подерся на пагорб, на якому височіла цегляна будівля. Але Максим не рушив із місця — так і сидів, обхопивши руками голову. Даромир чортихнувся, висмикнув із замка його пас безпеки й витяг хлопчика з машини. Він помітив, що фотокартка випала з Максимових пальців, але не зупинився, щоб підібрати її. З ним на руках він побіг до пагорба, мимохідь глянувши на страхіття, яке продовжувало наближатися. Тепер воно постало перед ними в усій красі — гігантська потворна куля перекочувалася по шосе, відштовхуючись десятками рук і ніг. Невже він цілував частку цього?! До горла підступила нудота. Він трусонув хлопця, приводячи його до тями.

— Максиме, чорт забирай, допоможи мені! Повзи!

Той застогнав, але поліз, чіпляючись за траву, Даромир за ним. Долетів Симонів крик:

— Покваптеся!

Він уже стояв біля дверей. Даромир подвоїв зусилля, але раптом завмер і вилаявся. У машині ж залишилися гроші! Але повертатися, звісно, він не збирався. Та й до дідька їх! Поглинутий цією живою горою, він не потребуватиме грошей до кінця життя — у Ковильці інші методи розрахунків.

Вони з Максимом видерлися на схил і побігли до школи, де їх, нервово підстрибуючи на місці, чекав Симон. Двері були зачинені, що й не дивно. Але навісний замок принаймні давав надію, що всередині нікого немає.

«Якщо ця істота захоче увійти, то навіть фасад навряд чи її втримає», — похмуро подумав Даромир. Але хіба був інший вихід? Зараз мала значення будь-яка відвойована хвилина.

— Пригніть голови! — порадив він своїм супутникам, діставши пістолет і навівши його на двері. У кіно перший же постріл відчиняє що завгодно, але в житті рикошет може піднести сюрприз. Він натиснув на спусковий гачок. Куля, вискнувши, підкинула замок, але той утримався.

— Вже близько! — істерично повідомив Симон. Даромир не став озиратися, щоб переконатися в цьому. Наступний оглушливий постріл зніс нижню частину замка, блискуча дужка із дзенькотом упала до його ніг. Він смикнув ручку дверей на себе, пропускаючи письменника з хлопцем, а сам востаннє озирнувся на шлях.

Злиті в одне тіло мешканці Ковильця дісталися до його машини. Цей велетенський пухир насів на неї, і відразу декілька рук ухопилися за ручки дверцят і дах. Скло репнуло й вилетіло геть, кузов прогнувся під вагою істоти. За мить відразливі пульсуючі складки поховали BMW під собою.

Тепер, щоб вибратися звідси, залишалося розраховувати тільки на власні ноги.

У кутку фойє Даромир знайшов швабру і просунув її крізь ручку дверей. Краще хоч такий засув, аніж зовсім ніякого. Він підійшов до заґратованого вікна й визирнув назовні. Істота зникла з поля зору, але вона, безперечно, десь поруч. Голос Реґіни продовжував жити серед його власних думок. Він прикинув, чи багато часу знадобиться потворі, щоб наздогнати їх, якщо вони вирішать тікати. Тварюка здавалася повільною, як личинка плодожерки, але після всього побаченого ні в чому не можна бути впевненим. А якщо вона знову розділиться на окремих людей? Тоді нікому не врятуватися, хай вони будуть хоч чемпіонами з бігу.

Почекавши якийсь час і переконавшись, що бліцкрігу на школу з боку чудовиська не передбачається, всі троє за взаємною згодою рушили на верхній поверх. Сходи вивели у невеличкий хол, з якого в обидва боки тяглися вузькі коридори з рядом дверей. Усі класи виявилися зачиненими. Врешті-решт невдалі мандрівники розмістилися біля вікна, яке виходило на шкільний стадіон. Вмикати світло не наважилися — невідомо, як воно могло подіяти на монстра, що вештався неподалік. Зовсім не хотілося погіршувати й без того паршиве становище. Вони всілися на підлогу в полум’яному світлі вечірнього сонця і перезирнулися, неначе останні вцілілі після бомбування.

— Гадаю, тепер можна поміркувати над нашим становищем, — сказав Симон, оглядаючи компаньйонів. — Можливо, знайшовши пояснення тому, що відбувається, знайдемо й вихід? Що бачив кожен із вас?

Максим розповів їм про зустріч із дітьми на спортивному майданчику, про слова місцевого дурника, про повернення матері й нарешті про автомобільний цвинтар. Його голос був утомленим, як у старого діда, що переповідає онукам історію свого життя, а очі дивилися крізь слухачів. Як швидко все сталося… Ще вчора життя було простим і зрозумілим, а сьогодні він опинився в якомусь жахливому світі, де все шкереберть, і де він утратив останню рідну людину. Скінчивши розповідь, хлопчик затулив обличчя долонями й заплакав.

— Співчуваю, — озвався Симон. — А може, треба було залишити все, як є? Може, якби ми прийняли те, що нам пропонували, нічого подібного не сталося б?

— Що ви мелете? — витріщився на нього Даромир. — Ви що, сліпий, нічого не бачите навколо?! Нас же зваблювали підробками! Як у тих клятих фільмах про інопланетян, що можуть перетворитися на будь-кого… Ці створіння не збиралися нас втішати або влаштовувати рай на землі — їх цікавили ми самі, а не наші почуття. І вони майже отримали те, чого хотіли…

Він коротко розповів про зустріч зі своєю сім’єю, і як зрештою дружина наказала йому вбити хлопчика. Яким природним видався йому тоді цей наказ… Неначе вона послала його у магазин по хліб. Звісно, адже найлегший шлях захопити слабкий людський розум — зіграти на його бажаннях і почуттях — горі, розчаруванні, незгоді з самим собою. Особливо в тих, кого доля загнала в глухий кут. Саме такі люди й цікавили мешканців містечка. І, напевно, лише такі й могли сюди потрапити. Аутсайдери.

— А мені тут починало подобатися, — пробурмотів письменник. — Я вже навіть збирався залишитися…

— Як і всі ми.

— Боже, невже ніхто більше не знає про це місце? — Симон скочив на ноги й почав міряти відстань від стіни до стіни. — Як це можливо? Це ж не Америка, де міста-привиди на кожному кроці, це ж УКРАЇНА! Яким чином…

— Не знають, — похитав головою Максим. — Бо Ковилець не існує для більшості людей. Він існує тільки для таких, як ми. От і все.

— Все? І що ж нам тепер робити?

— Якраз це ми й вирішуємо, — Даромир підійшов до вікна. Ще півгодини, і стане зовсім темно. Він не знав, що гірше — сидіти тут і чекати, поки асимільовані мешканці вдеруться до будинку, або ж ризикнути пробиватися назовні. Але навіть якщо станеться диво і вони знайдуть ту стежку, про яку казав хлопчик, чи далеко зможуть утекти? У лісі вже зараз за десять кроків нічого не видно, а блукати там уночі — абсолютне самогубство. Ця дилема загрожувала їм поразкою в обох випадках.

— Гадаю, нам краще залишитися тут, — нарешті промовив Даромир. — Принаймні до ранку. В лісі зараз може бути ще небезпечніше, а школа — це все ж надійніший прихисток.

Максим звівся на ноги.

— Дивно, — мовив він. — Я більше їх не відчуваю. А ви?

Симон похитав головою. Даромир прислухався й зрозумів, що шепіт Реґіни зник зі свідомості. Виявляється, він так призвичаївся до нього, що перестав звертати увагу. Ззовні теж панувала цілковита тиша.

Максим наблизився до Даромира й визирнув у вікно. Лише порожній стадіон із навислим над ним склепінням лілово-червоного неба, і жодного вогника навкруги. Ніяких ознак присутності істоти також не спостерігалося.

«Куди вони поділися?» — подумки запитав він сам себе.

За їхніми спинами Симон відповів:

— Хіба потрібен натовп, коли з цією проблемою може впоратися навіть письменник?

Хлопчик відчув, як його кров умить скрижаніла. Він почав поволі повертатися, і наступної миті Даромир поруч із ним сіпнувся й захрипів. Звівши погляд, Максим побачив, що Симон устромив тому долоню в потилицю і продовжує просовувати її все глибше. Очі письменника були білими й сяяли, як зорі.

Максим закричав, шокований несподіваним розвитком подій. Він кинувся вбік, але перечепився й упав. Симон, зловісно посміхаючись, повернувся до нього, підняв руку вгору, і ноги Даромира зависли у повітрі. Тіло звивалося в корчах, із горла чулися хрип і булькотіння. Пістолет із глухим стукотом випав із-за пояса, і письменник ногою штовхнув його до хлопчика:

— Давай, стріляй, малий. Якщо вважаєш, що це тобі допоможе.

Голова Даромира почала деформуватися, перетворюючись на желеподібну мішанину пухирів, потім стекла з руки Симона, і тіло впало додолу. Але він був усе ще живий. Руки помацали навколо, потім відштовхнулися від підлоги, підводячи тулуб у сидяче положення. Те, що було головою, почало набувати попереднього вигляду, начебто вливаючись у невидиму форму. За кілька секунд він знову став точнісінько таким, як і раніше — за винятком білих очей.

— Бачу, ви вже багато знаєте про справжній стан речей? — прогарчала істота-Симон до хлопчика. — Усе по полицях розставили… але так і залишилися дегенератами.

В усьому шукаєте причини, пояснення, трясця їх матері, хочете видаватися розумнішими, а насправді…

— …є дурними свинями! — продовжив Даромир, зводячись на ноги. — Невдячними до того ж… Вам повертають ваші мрії, вибудовують їх у всіх деталях, пропонують нове, краще життя у суспільстві — а що ж ви? Хіба ви знаєте, чого хочете? Дідька лисого. Коли вам робиш добро, починаєте шукати обман! Коли чогось не розумієте, приплітаєте прибульців! З якими дурнями доводиться мати справу…

— Хто ж вас примушує? — просичав Максим, піднімаючи пістолет. Він знав, що це не допоможе — але й покірно чекати, поки йому відкриють радість нового життя, він не збирався. Знову школа, знову його оточують вороги, і він хотів гідно завершити це останнє випробування. Тремтячий приціл перестрибував з одного монстра на іншого, а ті зробили синхронний крок уперед, задоволено шкірячись.

— Ми навіть із таких безнадійних ідіотів можемо зробити ідеальних людей, — сказали вони в унісон. — Твої попередники це зрозуміли. Ніхто з тих, що приїздили сюди до вас, не залишився незадоволеним, ніхто навіть не думав тікати! Ні — ось тепер знайшовся маленький розумник, який вважає, що сам з усім упорається! Хто ти такий, щоб змагатися з громадою? Від громади не втечеш! Більшість завжди знає, що краще для тебе!..

Не було більше сили це слухати. Він натиснув на курок, цілячи в Симона… але нічого не сталося. Пістолет не спрацював. Як же так?!

— О, завжди всі забувають про запобіжник, — зітхнув Даромир і простягнув руку.

— Дай мені, я покажу, як це робиться.

Треба тікати. Спробувати якось знайти Гришка. Чому він одразу його не послухав? Хотів урятувати інших… Тепер його зловлять… Так чи інакше, але спробувати все одно варто. Максим відкинув пістолет геть і підхопився на ноги. Тієї ж миті за його спиною віконна шибка гучно вибухнула, бризнувши всередину дощем скалок. Перекриваючи дзенькіт скла, гримнули спарені голоси Симона-Даромира:

— Все ще хочеш утекти?! Залишити свого нового татка?

Він озирнувся, хоч зовсім не хотів цього. У віконний отвір, сповзаючи з даху, як тісто, ввалювалася тілесна маса мешканців Ковильця. Вона обтікала, неначе грязюка, ноги Симона й Даромира, які й далі стояли в холі й сміялися. Потім від субстанції відокремилася голова Якова на довжелезній м’язистій шиї. Максим безвільно притулився до перил, дивлячись, як ця страшна пародія наближається, світячи нелюдськими очима.

— Ось ти де, синку, — прогуділа басом голова. — А я тебе всюди шукаю… Мама чекає на тебе. Скоро все скінчиться.

Із шиї виросли довгі вузлуваті руки. Вони простяглися вперед.

«Це сон, — спокійно подумав Максим, — всього-на-всього сон. Скоро все скінчиться».

Він заплющив очі.