Вулкан Консепсьйон розташований посеред острова Ометепе. Острів Ометепе розташований посеред озера Нікараґуа. Озеро Нікараґуа розташоване посеред Нікараґуа, яка розташована в центрі Центральної Америки.
Я виліз із затертого до блиску брудно-жовтого спальника. Підняв його з вогкого піску й витрусив. Світало. На тлі неба чорнів силует острова з вулканом, над ним збиралися важкі дощові хмари. Спав я погано, уклавшись під зовнішнім тином хостела, щоб зекономити п’ятдесят кордоба — два долари. Цілу ніч навколо вешталися п’яні місцеві, гавкали собаки, гурчав туди-сюди по пляжу пікап, і я боявся, щоб він не наїхав на мене, щоб не наштовхнулися пси чи п’яні.
Витрусивши спальник, я сам став обтрушуватися від піску. Футболка липла до тіла, як пластилінова. Друга — давно брудна, у порваному рюкзаку. Треба помитись і попратися. Я нахилився, щоб витрусити пісок із волосся. Коли фотографувався для посольства Коста-Рики, здивувався, які довгі за рік мандрів виросли патли та як вони вигоріли. А ще — який червоний облізлий носяра. Коста-Рика вже вдруге відмовила у візі. Я не міг підтвердити документами, як опинився в Нікараґуа. Не міг і розповісти, що перетнув кордон верхи на мулі через річку й перебуваю в Нікараґуа нелегально. Панама візу дала, але як тепер до неї дістатись?
Учора Сімон написав імейл:
«Антоне, я вирішив перетнути кордон Коста-Рики без тебе. Мене одразу обшукали! Здається, шукали наркотики, як тоді на Кубі. Я радий, що тебе без візи тут не було, вони б тебе депортували».
Я сидів у півтемряві інтернет-кафе у Ґранаді й не міг повірити. Перечитав іще раз. Відхилився на стільці й протягнув руки до клавіатури:
«Dude! Чувак! Ти мене лишаєш із двадцятьма баксами — без візи — в Нікараґуа — самого? Unbelievable. Неймовірно. Удачі в подальшій подорожі!»
Відповідь надійшла одразу. Мабуть, Сімон теж сидів зараз в інтернет-кафе, у Коста-Риці:
«Dude! Я на тебе вже й так витратив кількасот баксів. Я думав не нагадувати. Але тепер ти хочеш, щоб я подорожував далі з гидким відчуттям. With a nasty feeling».
Я написав батькам в Україну, що в мене все чудово, пишу їм зі славного міста Ґранади, вагаюся, чи їхати далі на південь, чи вертатись на північ. Вийшов з інтернет-кафе. Листопадове сонце пекло. Глянув у бік туристичного центру Ґранади. Попри тропічне світло, я бачив місто чорно-білим. Я розвернувся й пішов назад на трасу.
Ми проїхали з Сімоном від Бостона сюди. Майже рік автостопа та випадкових підробітків. Сварилися, мирилися. Я жартував, що ми вже схожі на стару подружню пару. Відбивали один в одного випадкових дівчат. Раз мало не побились. Але все було добре, поки не закінчилися зароблені разом гроші. Тоді виявилося, що в нього є ще. Він злився, заплативши п’ятдесят доларів за мою візу в Беліз. Йому самому віза не була потрібна. Потім Сімон знову злився, заплативши «койоту»[81] за те, що той переправив мене через річку в Нікараґуа. Сімон перейшов по мосту: американцям без віз. Заробляти на подорож у бідніших країнах ставало важче. Ми з Сімоном уже подорожували окремо Ґватемалою, щоб відпочити один від одного. Тепер у Нікараґуа. Я поїхав у порт Коринто, або ж Коринф. За парканом із колючим дротом стояли тисячі залізних контейнерів, перед парканом в одному з таких самих контейнерів була контора. У конторі молода жінка ввічливо мені відмовила. Так, у них ходить один корабель до Сан-Франциско. Але в мене нема паспорта моряка. А пасажирів брати на вантажні кораблі заборонено. Та й прикордонники не пропустять. Я написав Сімону — попросив позичити на дорогу до США, там легко заробити й віддати. Сімон написав, що в нього принцип: не позичати друзям, бо це псує стосунки. Зустрінемось на Панамериканському шосе, біля південного кордону Нікараґуа, і поговоримо! Я пішов спати на шматок скелі між піщаним пляжем і колючим дротом порту Коринф. Місяць був у повні. Коли я прокинувся вранці, скеля виявилася затопленою припливом Тихого океану. Я роздягся й по пояс у воді переніс речі через пляж на дорогу. Дорога була розбита й обгороджена колючим дротом з обох боків, по ній їздили фури з одним залізним контейнером кожна. За вантажівками здіймалася хмари пилюки. Водій однієї з фур мене й підібрав:
— Залазь, челе!
«Челе» в Нікараґуа позначає будь-якого білого іноземця, як у Мексиці «ґрінґо». Залежно від інтонації слово може бути або образливим, або дружнім. Водій фури говорив дружньо. Я заліз.
А тепер-от Сімон узагалі мене залишив. Я йшов трасою біля Ґранади й бачив світ чорно-білим. Звуки чув приглушено, ніби крізь вату. Лоб стискало обручем, ноги були дерев’яні, на всьому тілі лежала вага, ніби пірнув на глибину. У голові темно.
Далі на південь більше не треба. Сімон по той бік кордону. Але й на північ ні до чого, бо візи Гондурасу нема так само, як і візи Коста-Рики. Я з обох боків відгороджений у Нікараґуа, де перебуваю нелегально.
Раніше я запланував побачити острів Ометепе, бо ж він у центрі Центральної Америки, пуп Землі. А далі Сан-Хуан-дель-Сур, позначений на карті як порт. Грошей автостоп не забирає. Раптом я наважуся знову йти нелегалом. Усе одно треба рухатися, щоб не здохнути від болю в торсі.
Ометепе не радував. Я дивився спідлоба на хмари й шукав місце ночівлі.
У порту Сан-Хуан-дель-Сур стояла одна іржава баржа. Я туди навіть не пішов. Треба було помитися. Хостел коштував стандартні п’ятдесят кордоба. У мене лишалося вісімсот. Кімнатка була окрема, без вікна. Чисте ліжко й навіть вентилятор на стелі. Душ загальний на подвір’ї, вода ледь тепла: бак гріє сонце. Я мився довго. Поправ обидві футболки й обидві пари шкарпеток милом у залізній раковині. Чорні колись, а тепер сірі потріскані черевики вивернув, як міг, і виставив на сонце. Хай просохнуть. Картонні устілки розлізлися, я їх викинув, знайду новий картон пізніше. Ходив по теплому сухому бетону подвір’я босий.
Із сусідньої кімнати вийшла дівчина. Челе, як і я. Усміхнулась.
— Привіт. Щойно приїхав?
— Так. А ти давно вже?
— Тиждень. Тут серфінг хороший.
— О.
— Але в Сальвадорі був кращий.
— А.
— Я Мері. — Вона простягла руку.
Рука була засмагла. Вузька долоня. Двері її кімнати відчинилися знову, з них вийшов худий довгий хлопець.
— А це Джоні, — сказала Мері.
Я випустив її руку й махнув йому.
— Ми на пляж, — сказала Мері. — Приходь.
— Так. — Я всміхнувся. — Пізніше.
Американська ввічливість.
За півгодини я вийшов на пляж. Він був великий і порожній. Я пішов назад у кімнату. Роздягся догола, ліг на ліжко під вентилятор, розкинувши руки й ноги.
Через кілька годин повернулися сусіди. Усі кімнатки хостела під стелею з’єднані вузькою щілиною для вентиляції. Тому я добре чув, як вони займалися коханням. Мері ритмічно постогнувала. Я мастурбував. Після цього стало ще гіркіше. Поплакав.
Цілий день не виходив із кімнати. Не їв. Лишився ще на ніч. Зрозумів, що це крайня точка подорожі. Я не наважуся знову переходити кордон нелегально. Минулого разу надто боявся. На мосту щось вигукували, я сидів на крупі мула позаду «койота» й боявся, що кричать нам і що стрілятимуть у спину.
Уранці я вийшов на трасу й поїхав на північ, у Матаґальпу. З білборда над дорогою мружився з-над вусів Даніель Ортеґа. Його щойно обрали президентом, бігборд був передвиборним. «Vos ganás», — казав мені він. — «Ти переможеш».
У Матаґальпі жила єдина людина, яку я знав у країні. Керрі, донька знайомих Сімонової мами. Ми колись ночували в неї кілька днів. Доти її не знав навіть Сімон. Керрі була антропологом і проводила дослідження для Ph.D.[82] у віддалених гірських селищах над Матаґальпою.
Перший водій, який підібрав мене, був молодий бізнесмен. Він дуже непокоївся перемогою сандініста Ортеґи.
— Бачив будівництво в Сан-Хуані?
Я кивнув, хоча не бачив.
— Усе заморозили. Прийшов цей комуняка — інвестори йдуть із країни.
Я обережно розпитав, чи нема в нього роботи. Бізнесмен відповів, що йому потрібна людина зі знанням мов. У тому числі й русо[83]. Але після виборів він боїться щось починати. Він мене нагодував.
За Ґранадою мене підібрала велика родина на двох пікапах. Білому та червоному. Старші сиділи в кабінах, молодші — у відкритих кузовах.
— Давай рюкзак! — гукнули мені з кузова білого пікапа, а потім подали руку. — Ти куди?
— Матаґальпа.
— Ми в Естелі. Висадимо в Себако, на роздоріжжі.
Ми більше не говорили, бо траса була Панамерикана, їхали швидко, вітер шумів у вухах. Біля Масайї звернули на вузьку дорогу, заплатили на в’їзді та стали підійматися круто вгору.
— Volcano Masaya, — пояснив мені юнак, що сидів поруч. Він був стрункий, із дуже гарним обличчям темно-коричневого кольору та розумними очима.
Біля кратера була велика парковка. Вулкан був не такий, як я уявляв. Пласке місце, а серед нього широке провалля. Звідти здіймалася біла густа пара. Смерділо тухлим яйцем. Вулкан не викликав жодних емоцій.
Усі розминали ноги. З кабіни виліз кремезний чоловік років п’ятдесяти, із правильними рисами обличчя й коротким, зачесаним назад чорним волоссям.
— Hello, how you doing?[84] — Він говорив англійською без акцента.
— Buenas. Hablo espaňol[85]. — Я дуже не любив, коли мене сприймали за американця.
— Он як, — розсміявся чоловік. — А я англійською.
Його звали Антоніо. Родичі називали його Тоні. Він працював інженером у Сан-Франциско й давно був громадянином США. Пасажири обох пікапів ставилися до нього з пієтетом.
Після вулкану ми заїхали в ресторан. Тоні платив за всіх. Я їв біфштекс із картоплею фрі. Тоні розповів, що приїхав на батьківщину у відпустку та трохи у справах.
— Приїжджай до нас, в Естелі. — Він написав на папірці адресу й телефон. — Вілла велика. Поживеш — безкоштовно, звісно, — подивишся, як ми живемо. Mi casa es tu casa. Мій дім — твій дім.
Його сестра, донья Елеонора, перезирнулася зі своїм чоловіком. Обоє були огрядні, на відміну від збитого, але в гарній формі Тоні.
— А заодно і робота є. — Тоні помахав виделкою з наколеним шматком біфштексу, поклав м’ясо до рота й запив кока-колою. — Ми думаємо басейн копати.
Донья Елеонора знову перезирнулася зі своїм чоловіком.
— Ось Алехандро буде відповідальний, — вів далі Тоні, не помічаючи. — Він у нас теж інженер. Правда?
Алехандро скромно потупив очі. Це був той красивий юнак, який сидів біля мене в пікапі.
Вони висадили мене в Себако. Я зберіг папірець із адресою й телефоном, але не збирався дзвонити. Я досить довго пробув у Латинській Америці, щоб відрізняти справжні запрошення від умовних.
Квартира, яку Керрі знімала в Матаґальпі, виявилася замкненою. Я лишився чекати під будинком. Сутеніло. Я сидів під стіною на рюкзаку. Стемніло. Почався дощ. Я підвівся, щоб сховатися під вузьким козирком даху. Дощ перейшов у зливу. Вода відбивалася від бруківки й хлюпала на мене. Нижче від колін ноги були мокрі.
Праворуч відчинилися двері, з них визирнув літній чоловік. Зараз буде проганяти, подумав я.
— Заходьте, — сказав він.
Я мовчки підняв рюкзак і пішов за ним. Чоловік горбився. Він провів мене довгим темним коридором у вітальню, де стояло кілька старих крісел. Оббивка була потерта.
— Лягайте тут. — Чоловік показав на вузьку кушетку, на ній уже була постіль.
— Дякую! Щиро вам дякую, сеньоре! — Я закивав головою.
Він мовчки махнув рукою на прощання й вийшов. Я роззувся, виніс мокрі черевики до вхідних дверей, роздягся й ліг. Слухав дощ.
Коли я прокинувся й заходився збиратися, на звуки прийшов маленький хлопчик і вивів мене надвір.
Удень приїхала на моторолері Керрі.
— You and Simon ended up badly? Ви з Сімоном погано закінчили? — У її очах були сльози.
Вона залишила мені ключ, бо сама на тиждень їхала у віддалене гірське село Амістад.
— Потім можна замкнути, а ключ пропхати під двері.
Я зрозумів, що мене не повинно тут бути, коли вона повернеться. Два дні сидів у квартирі чи тинявся Матаґальпою. Вітався з місцевою проституткою: нас із Сімоном познайомили з нею на якійсь п’янці минулого разу. Тепер подумував купити її, так самотньо було. Доларів п’ятнадцять іще лишалось. Але ця жінка викликала в мене неприязнь як людина.
На третій день я зателефонував у посольство України в Мехіко, яке відповідало й за Центральну Америку. В Нікараґуа дешевий міжнародний зв’язок voice over IP, звідси я колись навіть уперше за рік дзвонив батькам.
— Embajada de Ucrania[86].
— Д-добрий д-день. — Язик погано мене слухався, бо за рік відвик від української.
— Добрий день. — Я сподівався дружності, бодай здивування, але голос був безбарвним. Я уявив, як дипломат років тридцяти в діловому костюмі тримає слухавку, сидячи в шкіряному кріслі прямо й не рухаючись.
Я частково пояснив ситуацію. У мене є віза в Панаму, але нема в Коста-Рику. Є віза в США, але нема в Гондурас.
— Перелетіть. — Я уявив, як дипломат знизав плечима.
— У мене нема грошей на літак.
— Що ж ви там робите без грошей? — У дипломата був оксамитовий, угодований голос.
Я зрозумів, що він не може посприяти в отриманні віз.
— Добре, дякую, — сказав я.
— На все добре.
Я поклав трубку. Вийшов із кабінки. Вийшов на площу. Сонце припікало. По спині тік струмок поту. Я повернувся на пункт зв’язку. Тут було прохолодно, і мене пробив дріж. Я дістав з-поміж сторінок закордонного паспорта папірець.
— Ven, — сказав, вислухавши мене, Тоні. — Приїжджай.
Через тиждень я напився на дискотеці в Естелі, куди мене повели племінники Тоні. Я так і не сказав їм, що в мене був день народження. Через два тижні донья Елеонора заплатила за мене штраф і легалізувала в Нікараґуа. Вирахувала із зарплатні, яку Тоні присилав усім із Сан-Франциско. Через три місяці котлован для басейну був готовий, його викопали я та ще кілька чорноробів лопатами та кайлами. Грошей я так і не назбирав, бо отримував двадцять доларів на тиждень, як і решта чорноробів. П’ятсот кордоба. Мої батьки заробляли стільки ж, як я чорноробом у Нікараґуа, бо батьки мої хоч були інжеренами, як Тоні, але працювали не в Сан-Франциско, а в українській провінції. Тому батьки знали тільки, що в мене все чудово. Нарешті друг-емігрант прислав мені з Парижа через Western Union триста доларів. Скажені гроші, яких тоді не було більше ні в кого зі знайомих. Тим часом я з другої спроби отримав візу Гондурасу. У Ґватемалу вже й тоді українців пускали без віз, мексиканська віза досі діяла. У Мехіко мені позичила ще сто доларів Аліса. Через чотири місяці я прибув до США, хоч і знову без грошей, але там уже було просто.
Мексиканські хлопці висадили мене в прикордонному місті Хуарес. Сутеніло. Простягаючи на прощання руку, вони засміялися:
— Холодно, ге?
— Increíble[87], — протягнув я, із сильним наголосом на третій склад. Я цокотів зубами.
Я був радий, що останній райд у Мексиці нарешті закінчився, і нарешті зліз із багажника відкритого пікапа. Думав уже, просто там і задубію. Було перше лютого.
От тобі й Чіуауа, подумав я.
Пустелю вкривав шар снігу. Останні півтори доби, просуваючись на північ, я мерз дедалі більше. Десь починаючи від мексиканського штату Дуранґо.
Зіщулившись і запхавши долоні якомога глибше під пахви куртки-безрукавки, я потупав у бік американського кордону.
— Йа гаварью па-русски. Как дьела?
— Хорошо, — збрехав я.
Американський прикордонник задовольнився цим діалогом і знову перейшов на англійську. Прикордонник був старий, коротко стрижений, із зовсім білим волоссям. Його молодий чорнявий напарник усміхнувся до мене:
— Бачиш, а мене вже не вчили.
Старий був задоволений собою:
— Мене колись на курси відправили. — Він сяяв, наче дитина, яку похвалили люблячі батьки.
Я був радий такому повороту, бо дуже боявся переходити через кордон. У перший приїзд до США мене «випадково відібрала для більш ретельної перевірки» та кілька годин мудохала Homeland Security. До того ж у той приїзд я підробляв нелегально на будовах. А раптом прикордонники про це якимось чином дізнаються й не пропустять? Що я тоді робитиму? У Мексиці на квиток додому не заробиш. У кишені залишається трохи більше ста доларів.
Молодший прикордонник, навіть не просячи розкрити рюкзак, провів сторінкою з візою по сканеру та з усмішкою простягнув мені паспорт:
— Welcome to the United States, sir.
— Thank you.
Я заховав паспорт і знову зіщулився, готуючись вийти в пітьму за склом КПП. Молодший чорнявий прикордонник глянув на мене й засміявся:
— Холодно, ге?
— Incredibly, — бряцнув я з ледь чутним наголосом на другий склад. Англійські звуки, після звички до іспанських, давалися важко й бились об зуби.
Я запитав, де автобусна станція, та пройшов повз прикордонників у темряву Ель-Пасо.
— Ні, сер. Ви не зрозуміли. Не вісімдесят, а СТО вісімдесят. — Молоденька негритянка дивиться мені в очі з-за скляної перегородки. Розмовляє з підкресленою ввічливістю: — Гаразд, я ще раз перевірю. Ні, сер, нічого дешевшого тепер нема. Сто вісімдесят доларів.
— Оу, — сказав я. — Тоді не треба. Дякую, міс.
Після року в Латинській Америці язик справді заплітається, коли я вимовляю англійські фрази. Хоча взагалі я знаю англійську значно краще, ніж іспанську.
— На все добре, сер, — із підкресленою ввічливістю прощається негритянка. Цікаво, у мене дуже обідраний вигляд? Цікаво, скільки всього ця дівчина перебачила, працюючи в нічну зміну? Цікаво, а скло броньоване? А вона симпатична. Дуже й дуже.
У терміналі Greyhound[88] порожньо. Тихо гудуть лампи денного світла. Надворі вже зовсім темно. Я вийшов і зорієнтувався, куди йти. Це було нескладно: на кожному перехресті до назв вулиць приписані літери S, N, E, W — південь, північ, схід, захід. Мені спершу на північ, щоб дійти до траси, — а далі на схід. Я їхав у незнайоме місто Джорджтаун, Техас, — там тепер жила дівчина, у яку я колись закохався. Ми листувались останні кілька місяців, відколи я вирішив повертатися. Дівчина писала, що рада, однак останніми днями, коли я розповідав про своє наближення, перестала відповідати на імейли. Я все одно їхав, без особливих надій. Просто мусив доїхати, щоб знати: я зробив те, що міг.
Ель-Пасо вночі майже не освітлений. На ходу я майже не мерз: температура була тільки два чи три градуси нижча від нуля. Я ніде не зупинявся. Часто натрапляв на сині таблички на стовпах, із намальованим великим оком. Neighborhood Watch. We watch out for each other. «Ми стежимо одне за одним», — переклав я для себе, навмисне не зовсім правильно. Згадався Орвелл. На інших табличках було дописано: «Про будь-яку підозрілу діяльність буде повідомлено поліції». На деяких був намальований символічний грабіжник — але я сприймав ці таблички на власний рахунок. У Штатах уміють змусити тебе почуватися злочинцем, хоч ти нічого не скоїв, подумав я.
Намагався йти не зупиняючись, аби не викликати підозри. Крокував тротуарами вздовж траси, щоб вийти за межі міста. Хайвей був настелений на бетонних стовпах над містом, за десяток метрів над головою. Машини проїжджали полотном високо наді мною раз на десять хвилин. Стояла глупа ніч. У тьмяному світлі вуличних ламп повільно й тихо падав лапатий сніг.
Одного разу, коли я вимушено переходив дорогу — тротуар був настелений тепер тільки з лівого боку від траси, — мене таки зупинив помічник шерифа.
— Я щойно приїхав у місто. Ще не знайшов, де переночувати. Ось, іду поки що кави випити, — белькотів я, киваючи на заправку неподалік.
— У вас є документи, сер? — підкреслено ввічливо запитав шериф.
— Так. Паспорт. Я сьогодні перейшов кордон із Мексики. Ось віза.
— Ви перетнули кордон тут, в Ель-Пасо?
— Так!
— Зачекайте хвилинку, будь ласка.
Помічник шерифа торкається двома пальцями до крис свого техаського капелюха, який має дещо недоречний вигляд на тлі дороги, укритої свіжим шаром пухнастого снігу. Відтак залазить із паспортом у свою машину. Веде переговори по рації. Переписує дані. Тицяє стилосом у монітор праворуч від керма. Нарешті виходить назад і простягає мені паспорт:
— Будьте обережні, сер. На добраніч.
Через кілометр я знайшов біля траси досить нові кросівки. Видно було, що їх навмисне залишили на видному місці: на бетонному приступку під мостом, просто під ліхтарем і так, щоб на взуття не падав сніг.
Я сів на бровку й перевзувся в кросівки. Вони виявилися трохи завеликими, зате дуже м’якими. Мої старі черевики давно були діряві. Я ще від Ґватемали підкладав у них ізсередини пакувальний картон, який знаходив біля базарів. Картон часто промокав від дощу та поту. Його доводилося міняти майже щодня.
Старі черевики про всяк випадок залишив там, де знайшов кросівки. Раптом у наступного перехожого взуття буде ще гіршим.
На виїзді з Ель-Пасо я нарешті знайшов те, що шукав.
Попереду, в тихій зимовій тиші, тьмяно білів великий прямокутник truck stop. Зупинка для далекобійників була подекуди освітлена лампами денного світла, які трохи гуділи та потріскували. Свіжий сніг, який падав останніми годинами, приглушував звуки. Коли по шосе проїжджала машина чи коли один із далекобійників заводив свою фуру й рушав, гарчання двигуна долинало, наче крізь ковдру.
На стоянці було з півтора десятка вантажівок із причепами. Я пройшов крізь високу заправку всередину кафетерію. На дверях висіла табличка: No dogs and hitchhikers inside. «Вхід собакам і автостопникам заборонено».
Приміщення було паралелепіпедом зі скла та коричневих металевих рам, розділене на цілодобове кафе та зачинений зараз, о пів на четверту ранку, ресторан.
Я налив собі кави за дев’яносто дев’ять центів і взяв із полиці донат, американський пончик-бублик, за сімдесят дев’ять центів. Нічний касир, молодий хлопець у кепці з логотипом Shell, глянув на мене без особливої приязні. Я сів за столик і спробував якомога швидше, обпікаючи піднебіння, випити каву ще зовсім гарячою, щоб зігрітися всередині. Коли в шлунку стало розтікатися тепло, узявся за донат, уже спокійно запиваючи його рештою кави. Добре, що її в Штатах наливають порціями по півлітра.
Попри ніч, заходили й виходили відвідувачі. Переважно це були суворі неголені далекобійники. Але ще я помітив кількох людей, не схожих на водіїв. Двоє чи троє старших за мене чоловіків із дорожніми сумками — одному з них явно за п’ятдесят. Чоловіки були не схожі й на безтурботних шукачів пригод, яким донедавна вважав себе я сам.
Крім білих, у найтемнішому кутку сиділи двоє дуже молодих мексиканців, ще майже діти, в однакових новісіньких зелених куртках. Куртки були легенькі, не зимові.
Час від часу я й решта виходили з кафетерію на заправку чи стоянку й намагалися напроситися далекобійникам у компанію. Ті суворо, але без ворожості, відмовляли. Водії заводили свої велетенські фури, і важкі машини з тихим гуркотом двигунів і низьким посвистуванням ресор вирушали в темряву.
Білі чоловіки намагалися триматися кожен сам по собі: «Я не такий, як вони, — я просто тимчасово опинився у скрутному становищі». А з мексиканцями я таки заговорив. Тихо й іспанською.
— Ви щойно перейшли кордон, правда?
— Так, через Ріо-Браво, — довірливо сказав старший з підлітків.
Ріо-Браво — мексиканська назва річки, яку американці називають Ріо-Ґранде.
— Узимку? — Я аж здригнувся.
— Та там неглибоко.
Старший підліток показує рукою рівень води, трохи нижче своїх колін.
— Ну, будьте обережні. Мене вже сьогодні перевіряла поліція. Але в мене є віза. — Останнє речення, несподівано для мене самого, прозвучало з якоюсь ніби гордістю. Мені стало соромно.
Хлопці були із села неподалік Ґвадалахари. Рідні брати. Чому їхні зелені куртки однакові, новісінькі та не відповідають сезону, я не запитав. Усі подорожні й далі часом виходили з кафетерію та напрошувалися на «райд» до чергового далекобійника, який із тихим низьким свистом зупинявся на заправці чи стоянці позаду. Брати-мексиканці добирались аж в Атланту, де в них були родичі. Здається, вони не дуже уявляли, де та Атланта. Я був упевнений, що ці діти не доберуться.
Очі пекли: хотілося подрімати.
— Так, ану всі вимітайтеся! — Усі подорожні в кафетерії давно чекали, коли це прозвучить. Ранкова прибиральниця вже мила підлогу під нашими ногами. Касирів стало двоє.
— Але ж я… — почав кожен із нас. Ми вже давненько, впавши у відчай, не виходили до далекобійників, а грілися в кафетерії. Ми кимарили, притулившись головами до стін, не наважуючись відверто спати в кафе.
— Вимітайтеся, — повторив касир, — бо те, що ви зараз робите, — це loitering!
Я, іноземець, ніколи не розумів точно це суто американське поняття. Loitering — це коли ти незаконно, на думку власника чи його представників, перебуваєш на приватній території. Але, на відміну від trespassing, на цій території тобі перебувати в принципі дозволено. Як-от у магазині чи на тротуарі. Чи в кафетерії заправки.
— Це не loitering! — мляво відбивався я, поки касир штовхав мене в плечі. — Я клієнт! Я купую! Я саме збирався купити ще кави!
Не допомогло. Касир вигнав усіх. Далекобійники останні півгодини не заходили.
— І не вештайтесь на заправці! А то викличу поліцію!
Слово «поліція» подіяло миттєво. Кожен із нас тихо занурився в засніжену пітьму за межами освітленого прямокутника стоянки.
Пухкий свіжий сніг за ніч укрив дорогу на півтора дюйма. Тут і там уже неголосно гули басом і мигали жовтими лампочками снігоочисники. Було ще темно, але ранок наближався.
Я був такий обурений, що аж перехотів спати. Мене вигнали, як якогось бомжа! Як усіх цих людей! Але ж я…
Я стишив крок і врешті зупинився.
Але ж я — що?
Кожен із нас зневажав інших: це через них вигнали мене. Мене сприйняли за такого ж лузера, як вони.
Кожен пішов сам.
І тільки мексиканські брати-селяни — удвох.
Ми познайомились із Елвіном у лютому 2007 року в чорному кварталі Нового Орлеана. Я тоді жив у приміщенні колишньої католицької школи Святої Марії. Після урагану Катріна St. Mary’s став одним із центрів допомоги спільноті.
Елвіна спрямували до мене, бо я розмовляв іспанською. Він англійської не знав.
— Навчи його користуватись інтернетом, — сказали мені.
У St. Mary’s тоді, серед іншого, можна було безкоштовно посидіти в мережі.
Елвін був маленький вусатий чоловічок із несміливим поглядом. Очі, як у сумної спокійної дитини. Він був кучерявий, із темно-коричневою шкірою.
— Сідай, — усміхнувся я, щоб підбадьорити Елвіна.
Він м’яв у руках папірець, на якому було записано імейл. Я довго допитувався, яку адресу він хоче завести для себе. Він не розумів, як це не можна відправити листа без зворотної адреси. Боязко пояснював, що ніде не зареєстрований. Урешті, я вибрав сервіс сам, створив для Елвіна скриньку та записав йому його нову адресу на тому ж папірці. Заповнив поле «до» та пересів назад на своє місце.
— І якщо я туди напишу, брат отримає це вдома? — перепитав він. — А коли?
— Одразу, — запевнив я.
— І це безкоштовно?
У дитячих очах Елвіна читалася недовіра. Але він півгодини повільно, одним пальцем вистукував по клавішах, а тоді покликав мене.
Я перевірив. Багато слів написані з помилками, проте лист дійде.
— Добре. Тепер натискай на «відправити». Так… Усе. Повідомлення у твого брата. Тепер, коли він відкриє свою поштову скриньку, то зможе тобі відповісти.
— А правда, що він зможе мені фотографії з дому присилати? — з дитячою, радісною усмішкою запитав Ельвін.
Йому на той час було тридцять три роки.
Удома в нього залишилися дружина та донька-підліток. Практично все зароблене Елвін надсилав їм.
Ми обоє ходили шукати поденну роботу на заправку біля будівельного супермаркету Lowe’s.
Серед натовпу заробітчан, яких американці називали мексиканцями, власне мексиканців було лише близько чверті. Решта — з Центральної Америки. Білий, окрім мене, був тільки один — патлатий, хворобливо худий реднек із нервовими рвучкими рухами. Якось він позичив у мене двадцять доларів і так і не віддав. Потім один із друзів-активістів докоряв мені: «Ніколи не давай гроші наріку». Друг ужив слово «джанкі».
Ми з Елвіном, та й решта «мексиканців», не боялися копів. Навіть коли приїжджала поліцейська машина, ніхто не сахався. Власник заправки дозволив нам бути тут, бо за день ми багато купували кави, сигарет і снеків. Отже, це не loitering. Решта патруль не цікавить.
Люди з усього Нового Орлеана й околиць наймали заробітчан на день, на кілька днів, часом лише на кілька годин виконати маленьку роботу. Це був найбільший будівельний супермаркет в околицях. Одного разу ми з Елвіном поїхали перестеляти дах аж у Батон Руж.
— Мені потрібно двоє, — гукнув дядько з пікапа.
— Ти підійди до нього, він тебе швидше візьме. Ти білий, — підштовхнув мене в спину Елвін.
— Але я не вмію стелити дах, — прошепотів я.
— Я вмію, візьмеш мене із собою.
І нас найняли. Елвін працював утричі швидше. Я був помічником. Носив і піднімав по драбині пачки покрівельного матеріалу, shingles. Елвін мене вчив. Одного разу довелось обережно відривати й заново прибивати два ряди. Я їх косо постелив. Елвін не злився.
Того дня ми заробили по сто двадцять доларів кожен. Я залишив свої собі, Елвін відіслав сотню в Гондурас.
Часом роботи не було по кілька днів. Ми поверталися з-під Lowe’s годині о третій дня, коли вже було зрозуміло, що сьогодні нас не наймуть. Нам подобалося винести з їдальні St. Mary’s стільці й курити на автостоянці, що колись належала церкві, а нині стояла порожня посеред закинутого району.
У St. Mary’s тоді вже майже не залишилося студентів-активістів, яких ми з Сімоном, Алісою й Момо застали рік тому. Тепер тут жила передусім місцева жеброта. Постійне населення — кілька «мексиканців», один білий (я), переважно ж чорні. Усі ми прибилися в це місце, бо тут можна перекантуватися безкоштовно в обмін на кілька годин «робіт на спільноту», від яких усе одно всі відмазувалися. Communal works виконували студенти-активісти, що приїжджали на кілька днів. Постійні мешканці ходили в пошуках оплачуваної праці.
Часом бракувало грошей на сигарети. Елвін відрізнявся від решти мешканців колишньої школи тим, що завжди ділився тютюном. Одного разу він віддав мені останню сигарету.
— Бери, у мене в кімнаті ще пачка є, — сказав він, коли я був відмовився.
Я знав, що це неправда.
Тоді я саме читав «Волоцюг дхарми» Керуака. Там багато поп-дзену. Тож я подумки називав Елвіна боддхісатвою.
В один із перекурів на стільцях, на стоянці навпроти школи, Елвін розповів мені трохи про своє місто.
— Не думай, що я поїхав з дому тільки заради грошей, — сказав він. — Там іще й просто було страшно. Через банди. Pandillas. Вони тримають усе місто. Ти можеш їхати в автобусі. А підійде один і сяде навпроти тебе. І тільки так очима покаже тобі: «Давай, виходь». І мусиш виходити.
— Чому? В автобусі, серед людей, безпечніше!
— А ти ніколи не знаєш, скільки їх, — спокійно пояснив Елвін. — Може, півавтобуса. Тому виходиш на наступній зупинці. Там їх кілька чоловіків. Ідеш із ними за ріг. І віддаєш усе, що маєш. Вертаєшся додому й радієш, що не вбили.
Якось у березні я поїхав зі студентами-активістами до Вашингтона. На акцію проти війни в Іраку. Автобус нам надали безкоштовно. В акції брали участь кілька десятків тисяч людей. У Вашингтоні якісь байкери-реднеки рвалися до нас повз поліцейські кордони з криками. «Commie, traitor, bitch!»[89] — кричали вони.
А ми співали з Боба Ділана:
Коли я повернувся через тиждень, у St. Mary’s саме розганяли тих, хто не був активістом.
Елвін лупав своїми великими дитячими очима. Він розумів, що в нього проблеми, — проте не розумів, за що. За ці місяці я пробував навчити його трохи розмовляти англійською, давав завдання «додому» — проте, крім цифр, він так нічого й не вивчив. Та й то. Питав мене, чому два різні числа, thirty та forty, звучать англійською однаково. У його вимові вони й справді звучали однаково.
— Скажи Елвіну, що через тиждень йому треба виселитися! — сказала мені дівчина-координатор. І додала різким голосом: — This is not a homeless shelter!
«Це не притулок для бездомних». Я потім багато про цю фразу думав. Бо St. Mary’s таки перетворилася на притулок для бездомних. Вони вдавали із себе активістів, подібних до приїжджих студентів, представників середнього класу. Проте бездомні, звісно, не надто працювали на благо спільноти: бездомні мусили виживати.
У мене сяк-так виходило вдавати із себе активіста. Допомагало в мімікрії те, що я білий європеєць. Я залишився. Елвіна виселили разом із двома десятками тих, хто не був активістом із середнього класу.
Елвін майже не користувався інтернетом, а я не мав мобільного, тож на певний час ми втратили зв’язок.
За наступні кілька місяців після того, як Елвіна вигнали, у St. Mary’s відбулися зміни: тепер тут уже офіційно селили бездомних. Бо активісти під час останніх весняних канікул просто не приїхали. Від урагану минуло майже два роки, тема в пресі більше не звучала. Мабуть, активісти думали, що Новий Орлеан давно відновлено. Вони дуже помилялися.
Улітку в Новому Орлеані стояла липка спека. Я після роботи сидів на ґанку колишньої школи та курив. Намагався рухатися якнайменше.
З боку центру приїхав на велосипеді Елвін. Велосипед здавався завеликим для нього.
— Елвіне! — зрадів я.
— Привіт! Я вже втретє приїжджаю! Ніяк тебе не застану!
— Hermano! — Ми поплескали одне одного по плечах. «Мексиканці» називали мене братом, і мене це тішило.
— Який я радий тебе бачити, Елвіне! Як твоя англійська?
Коли його виселяли, він попросив написати йому в блокноті деякі фрази.
— Та не дуже, — відвів погляд Елвін.
Я знав: йому й іспанською важко читати. Не книжна людина.
Виявляється, вони з кільканадцятьма співвітчизниками винайняли будинок. Дуже дешево виходило. Елвін запросив до себе.
Там не було меблів, тільки старі матраци на підлогах усіх кімнат. Стіни обдерті до каркасу.
Це був один із затоплених, згодом не відновлених будинків. Таких у чорному районі досі стояли сотні.
— Якщо хочеш, переселяйся до нас, — запропонував Елвін.
Я подякував і сказав, що подумаю.
Ми випили по кілька бляшанок пива й сиділи на бровці біля заправки, де й купили те пиво. Дитячі очі Елвіна блищали:
— Або приходь якось у неділю. Ми по неділях проститутку приводимо. Чорну.
Тільки іспанською кажуть «коричнева». Puta morena, сказав Елвін.
— Вона наркоманка. За двадцять доларів вона тобі що хочеш зробить. Хочеш, у сраку. Хочеш, стане на коліна й буде тобі смоктати.
Тільки іспанською кажуть «лизати». Lamar, сказав Елвін.
Я подякував і сказав, що подумаю.
Я бачив якось ту проститутку. Це була негритянка років під п’ятдесят, дуже товста і з целюлітом. Казали, що вона джанкі. У районі було багато джанкі, але переважно вони дуже худі.
— А як же твоя дружина? — запитав я у Елвіна.
Я намагався, щоб це не звучало як докір. Запитав просто з цікавості. Проте Елвін розсердився:
— Я тут живу, як собака! Більшість грошей посилаю їм! А вони там що? Витрачають їх на шмотки та на дискотеки ходять!
Я вперше бачив, щоб Елвін злився. Списав це на алкоголь. Правда, раніше від пива він тільки добрішав і м’якшав.
Наступного дня він зізнався. Брат в імейлі написав, що дружина Елвіна там, удома, зійшлася з іншим. Усі сусіди про це теревенили.
За тиждень, пересердившись, Елвін таки продовжив слати родині гроші.
— Це для доньки, — пояснював він. — Їй треба вчитися, щоб не була така, як я.