Айвенго

«Айвенго» і зміна тематико-художньої парадигми історичного роману Вальтера Скотта

Англомовний письменник Вальтер Скотт – шотландець за походженням; у Шотландії минуло його життя, на шотландському ґрунті виникла й розвинулася його творчість. Завдяки поетичним творам, i особливо романам Скотта, цей гірський край, його народ та історія стали знайомими й близькими людям далеко за межами батьківщини письменника. Тому в першій половині XIX століття кожна європейська країна чекала свого Вальтера Скотта, який прославить її так, як Скотт прославив свою Шотландію.

А що цей видатний письменник належить i до шотландської, i до англійської літератур, адже писав він англійською мовою, то у Великій Британії це сприймається як звичне явище. У нас близька йому в цьому плані постать Миколи Гоголя, який народився й виріс в Україні, чия творчість формувалася на ґрунті українського життя, історії, культури; він став видатним російським письменником, залишаючись разом з тим письменником українським.

Народився Вальтер Скотт 15 серпня 1771 року в Единбурзі, давній столиці Шотландії. Його батько – спадковий баронет i відомий адвокат, мати – донька професора медицини, теж походила із старовинного роду. Майбутній письменник одержав широку освіту, ще в дитинстві опанував кілька мов – латину, французьку, італійську, а згодом i німецьку. Вчився він легко, багато читав, особливо захоплювався поезією й історією. Палка уява хлопця перетворювала сухі факти на яскраві картини, що легко запам’ятовуються; це робило навчання цікавим i навіть захоплюючим. Так, за зізнанням самого Скотта, він заглиблювався в історію, i такою вона постане пізніше в його творах.

Для зміцнення здоров’я батьки часто виряджали сина в гори. Немовлям майбутній письменник пєрєхворів на поліомієліт, через що накульгував усе життя; на щастя, інших наслідків ця недуга не лишила, i сучасники згадують його як людину, чия кремезна постать випромінювала силу i здоров’я. Старовинні замки, мальовничі руїни, легенди та повір’я, що становлять екзотику старовини, – усе це з дитинства стає істотним складником світу Скотта.

Мандрівки Шотландією, аж до її найвіддаленіших гірських куточків, тривали й пізніше, коли Скотт, закінчивши у 1792 році правничий факультет Единбурзького університету, працює адвокатом, а згодом – шерифом одного з округів, що вимагало постійних інспекційних поїздок. Обов’язки шерифа він сумлінно виконував до кінця життя, навіть тоді, коли став всесвітньо відомим письменником.

Та подорожував Скотт не лише рідною землею, а й різними історичними епохами. Тогочасна Шотландія була дуже специфічною, можна навіть сказати – унікальною, країною. Як відомо з географії, вона поділяється на Верховину, або Шотландію гірську, i Низовину, або Шотландію рівнинну. Цей поділ досить умовний, бо гірська зона відрізняється від рівнинної лише висотою й стрімкістю гір. Значно істотнішим було те, що в різних географічних зонах країни відмінними були й уклад життя, й культура, й мова, й рівень суспільно-історичного розвитку.

На Верховині, гірському пасмі, яке перетинає острів із південного заходу на північний схід, жили гели – шотландські горяни. Жили вони родами, або кланами, спільно володіли угіддями й у своєму житті відзначалися патріархальною простотою і зберігали риси общинного ладу. їхня рідна мова – гельська – належить до кельтських мов і від англійської відрізняється не менше, ніж, скажімо, наша, українська. У Низовині, де невисокі гори й пагорби, між якими лежать придатні для землеробства долини, здавна будувала замки, а пізніше засновувала маєтки шотландська знать. Тут іще й на початку XIX століття зберігалися залишки феодального ладу. Але разом з тим рівнинна Шотландія швидко втягувалася в орбіту капіталістичного розвитку, особливо великі міста й ті її території, що межували з Англією. Говорили тут шотландським діалектом англійської мови, яким зокрема писав і славетний народний поет Шотландії Роберт Бернс.

Отже, на невеликій території країни ще в другій половині XVIII століття існували три різні суспільні устрої, що протягом століть європейської історії змінювали один одного.

Вальтеру Скотту судилося жити на зламі XVIII–XIX століть, у час докорінної зміни життєвого ладу Європи. Це був період, коли історія ніби прискорила свій плин. Цілі епохи, стиснуті у часі, пройшли перед очима одного покоління, що стало свідком зрушень, які раніше потребували б століття. I розкрилося те, що губилося в розміреному плині часу: історія – це рух, перехід від одного етапу суспільного буття до іншого, і кожний з них має свій зміст і свій колорит. На цій хвилі виникає загальний інтерес до історії, задовольнити який і був покликаний історичний роман.

Тож невипадково саме шотландець Вальтер Скотт став творцем новочасного історичного роману, потреба в якому ставала все нагальнішою в першій половині XIX століття, в добу романтизму.

Але свою творчу діяльність Скотт розпочав не романами, до них пролягав довгий, майже двадцятилітній, шлях. Розпочав він її наприкінці XVIII століття перекладами поеми Готфріда-Августа Бюргера «Ленора» та історичної драми Йоганна-Вольфганга Гете «Гец фон Берліхінген», що мали всеєвропейський відгомін. Інтерес Скотта до німецьких передромантиків був настільки великим, що він навіть вивчив німецьку мову, щоб краще познайомитися з їхніми творами. Річ у тому, що в німецькому передромантизмі активно осмислювався теоретично та художньо освоювався фольклор i відбувалося звернення до середньовічної старовини, а це збігалося з творчими устремліннями письменника-початківця. Першою ж публікацією Скотта, яка привернула до нього увагу, була тритомна фольклорна збірка «Пісні шотландського кордону» (1802–1803), поява якої теж була для Скотта закономірною. Мандруючи Шотландією, він збирав народні пісні, зокрема історичні, балади, перекази, легенди тощо. Цій великій за обсягом збірці притаманна тематична єдність. Це – саме пісні шотландського кордону, де кордон – поняття не географічне, a скоріше епіко-історичне; це – смуга землі, де Шотландія віками протистояла Англії, боронячи свою свободу, щось на зразок Дикого поля в українській історії та епічній поезії. Від цієї збірки пряма дорога веде не тільки до поетичної творчості Скотта, а й до його історичної романістики.

Для повноти уявлень про особистість і життя Скотта слід ще сказати, що він збирав не тільки духовні скарби минулих часів, а й пам’ятки матеріальної культури. Ще в молоді роки він заклав основу славнозвісної колекції старожитностей, яку потім поповнював усе життя. Скотт був непересічним знавцем історії й археології, а також завзятим антикваром. Придбавши 1811 року ділянку землі на березі Твіду, він побудував дім у вигляді середньовічного замку і перетворив його на справжній музей шотландської старовини. У своїх спогадах письменник розповідає, що, коли він із сім’єю перебирався до Ебботсфорда, їхній багаж складався з 24 возів, завантажених переважно різними старожитностями: рицарськими обладунками, зброєю, давніми предметами домашнього побуту та ін. В Ебботсфорді він прагнув по змозі дотримуватися середньовічного стилю життя. Та разом з тим він прикуповував навколишні земельні ділянки й налагодив на них прибуткове сільське господарство. Таке поєднання закоханості в Середньовіччя і пристосованості до умов реального життя в буржуазному суспільстві характерне для Скотта.

Після «Пісень шотландського кордону» Скотт звертається до поем на історичні й фольклорно-легендарні сюжети, які домінують у наступний період його творчості (1804–1813). Ці поеми, чи принаймні більшість із них, мали величезний успіх у читачів і вивели його в ряд провідних поетів раннього англійського романтизму, таких як Вільям Вордсворт, Семюел Колрідж, Роберт Сауті. В них драматична фабула поєднується з мальовничими пейзажами й ліричними піснями та відступами в стилі народних балад. Написані першими «Пісня останнього менестреля» (1805) та «Марміон» (1808) відзначаються яскравим, навіть дещо декоративним, середньовічним колоритом; не чужі їм і ірраціонально-містичні мотиви, притаманні ранньому англійському романтизмові. Гірська гельська Шотландія вперше з’являється в поемі «Діва озера» (1810), за визначенням автора, поемі «про кохання, магію й війну, що зображає звичаї наших горян». Саме ця поема й зробила Скотта надзвичайно популярним; на гірських дорогах до озера Лох-Кетрін, місця дії поеми, з’явилися сотні шанувальників твору; вони, до речі, підказали ідею туристського маршруту, який діє і нині. Але наступні поеми Скотта вже не мали такого великого успіху: «Рокбі» (1813), де змальовано образ розчарованого благородного розбійника, і «Володар островів» (1815), де виведено легендарного національного героя Роберта Брюса. Ім’я шотландського патріота, який зазнав чотирьох поразок від англійців, був відлучений від церкви й поставлений поза законом, але врешті-решт переміг і став королем вільної Шотландії, буде фігурувати і в романістиці Скотта. Пізніше, вже наприкінці XIX століття, образ Роберта Брюса зацікавив Лесю Українку, і вона написала поему про шотландського національного героя.

Уже в очах сучасників Скотта його поеми поступалися романістиці. Але не варто на цій підставі їх недооцінювати, забуваючи про принципово важливу роль, яку відіграли вони у формуванні історичної поеми, що була дуже поширеною в літературі доби романтизму, зокрема в українській; згадаймо хоча б про те, яке значне місце історичні поеми посідають у творчості Тараса Шевченка.

Вальтер Скотт писав понад тридцять років. За цей час він створив 26 романів, до яких слід додати ще повісті й оповідання, дев’ять поем, кілька балад, багато праць літературознавчого та історичного змісту, зокрема «Життя Джона Драйдена» (1808), «Життя Наполеона Бонапарта» (1817), «Життєписи романістів» (1821–1824), «Смерть лорда Байрона» (1824), «Історія Шотландії» (1831) та інші. Він редагував зібрання творів Джонатана Свіфта і Даніеля Дефо, регулярно виступав з публікаціями в періодиці, був видавцем. На його творчому шляху чітко вимальовуються два періоди – поетичний та прозовий. I віхою, що розділила їх, була поява у 1814 році першого роману Скотта «Уеверлі». Цей роман він почав писати ще 1805 року, але потім відклав його на невизначений час, зосередившись на поемах та баладах. Роман вийшов анонімно, що загалом було тоді звичним явищем. Можливо, Скотт, який тоді вже став знаменитим поетом, не хотів ризикувати своєю літературною репутацією. Успіх роману перевершив усі сподівання! Проте його автор не розкрив, як на те чекали, свого інкогніто. Наступні романи Скотта аж до 1827 року видавалися як «твори автора “Уеверлі”», а за їхнім творцем закріпилося ім’я Великого Невідомого. В історії європейської літератури це була чи не найбільша містифікація, за успіхом якої Скотт ревно стежив. Проте вже в середині 20-х років стало ясно, що ніхто, крім нього, не поєднує в coбì всього того, що необхідно для написання цих творів, – знання історії і фольклору, високу ерудованість, любов до Шотландії, схильність до жартів та дотепних витівок, обізнаність із життям різних суспільних верств і, звичайно, літературний талант.

Надзвичайний успіх свого першого прозового твору практичний В. Скотт енергійно підтримує, публікуючи щороку один, два або й три нові романи. Наступного 1815 року з’являється друком «Гай Маннерінг», 1816-го – «Антикварій», «Чорний карлик» і «Пуритани» (так пропонують передавати назву твору «Old Mortalíty» російські перекладачі), 1817-го – «Роб Рой», 1818-го – «Единбурзька в’язниця», 1819-го – «Ламермурська наречена», «Легенда про Монтроза» і 1820-го – знову три: «Айвенго», «Монастир» і «Абат». Такій продуктивності певною мірою сприяв притаманний письменникові «імпровізаційний» стиль творчості, використання розроблених раніше сюжетних ходів, замальовок, перефразувань, топосів тощо. Особливо цим позначені його пізні романи, в них знаходимо немало повторень і штампів.

Інтенсивність творчої праці письменника ще більше зростає в останні роки життя, після того, як 1825 року збанкрутувало видавництво, компаньйоном якого він був. Юридично Скотт міг відмовитися від сплачування боргів, але це суперечило його поняттям про честь. На плечі письменника звалилася величезна частина боргу в 130 тисяч фунтів стерлінгів, яку він прагнув покрити літературними гонорарами. З-під його пера виходять не тільки романи, а й історичні праці, біографії видатних осіб, критичні статті, дитячі книги тощо. Одного зі своїх героїв, Сезара Бірото, О. Бальзак назвав «мучеником комерційної чесності», і це визначення можна перенести на В. Скотта. Непомірна напруга підірвала його міцне здоров’я. Останні два романи, «Небезпечний замок» і «Граф Роберт Паризький», він писав, будучи тяжко хворим. У 1832 році Вальтера Скотта не стало, що в різних країнах було сприйнято як величезна втрата для європейської культури.

До історії літератури Вальтер Скотт увійшов як творець історичного роману. Його твори мали яскраво виражений новаторський характер, були дійсно новим і вагомим словом у літературі. Самому авторові вони уявлялися як освоєння літературою величезного материка історії. Цю думку поділяли його сучасники не лише на Британських островах, а й в усій Європі.

Вони небезпідставно вважали його творцем нового жанру. Наприклад, відомий російський критик В. Бєлінський твердив, що Вальтер Скотт «створив історичний роман, який до нього не існував». Це не зовсім правильно: історичні романи писали й до Скотта, і в значній кількості. У Франції на початку ХІХ століття виходила «Нова універсальна бібліотека романів», до якої входила серія «Історичні романи», що нараховувала десятки томів. Ці романи характеризуються поєднанням романного змісту, що розумівся лише як вимисел, і змісту історичного, що розумівся як розповідь про історичні події та історичних діячів. Але цим романам бракувало органічного поєднання цих двох змістів, вони розшаровуються в структурі творів і з’єднуються лише зовнішніми фабульними зв’язками.

Важливо тут нагадати, що починаючи з античності і до середини ХІХ століття історія вважалася не тільки і не стільки наукою, скільки літературним прозовим жанром. її зближали з епікою, вбачаючи близькість у тому, що вони є розповідними мистецтвами (невипадково у давніх греків муза Кліо була їх спільною покровителькою), а головну різницю – у тому, що, як визначив Арістотель, історія розповідає про дійсні події і людей, а епіка – про те, чого реально не було, але могло бути за доцільністю і вірогідністю. Як зазначає відомий вчений Б. Реїзов, ця традиція на початку ХІХ століття ще лишалася в силі, «історія – це все ще література, жанр, близький до епосу й роману, недаремно Гомера вважають першим істориком, а Геродота – Гомером історії».

Вальтер Скотт здійснив органічний синтез роману й історичної прози, як її тоді розуміли. У нього романний та історичний зміст не лише пов’язуються, а й взаємопроникаються, витворюючи цілісну й завершену жанрову структуру. В цьому синтезі, прагнення до якого проявлялися й раніше, полягає чи не головна заслуга письменника перед літературою.

З попередників Скотта найближче до подібного синтезу історії та літератури підійшли автори англійських історичних хронік, і насамперед Шекспір. Скотт спирався на його досвід в усіх своїх творах, у тому числі і в «Айвенго», де особливо відчутні паралелі з «Генріхом IV». Подібно до Шекспіра, Скотт робить учасниками історичних подій представників усіх верств населення – від свинопаса, розбійника і єврея-лихваря до вищих церковних чинів, феодалів і короля, він так само перемежовує «високий» план, де діють сильні світу цього, комічними сценками й жартами, скажімо, блазня Вамби чи веселого монаха Тука. При цьому він йде далі за драматургів англійського Ренесансу: історію роблять не тільки діячі Історії – полководці та королі, а всі, хто живе у цей час, тому «низовий» план романіст не відокремлює від «високого» і задіює персонажів з діаметрально протилежним суспільним статусом в одній і тій самій сцені: король бенкетує з розбійниками, а лицар рятує єврея та його доньку (тоді як за часів дії роману між ними існувала величезна соціальна прірва). Врозріз із домінуючою у попередні віки традицією, Скотт перерозподіляє сфери дії серйозного і комічного: відданий своєму господареві блазень Вамба постає в ореолі героя, а образ нащадка саксонських королів, вайлуватого ненажери Етельстана містить комічні конотації.

Далі за свого великого попередника Скотт іде й в іншому: за життя Шекспіра вважалося (ця думка зберігалася ще довго), що рухається час, спричинюючи зміни в світі, проте люди залишаються незмінними. Тому в Шекспіра, байдуже в якій країні і в який історичний момент розігрується дія, герої – англійці, сучасники драматурга. Моделювати мислення, внутрішній світ людей, які жили в інші епохи, письменники почнуть пізніше – на зламі ХVІІІ і ХІХ століття, і принципова роль у цьому належатиме саме Вальтеру Скотту.

Та як конкретно створювався історичний роман, які основні складники й механізми вищезазначеного синтезу? за часів Скотта в Англії інтенсивно розвивалися два основні романні різновиди – настільки різні, що англійці, на відміну від нас, мають для них різні назви. Це були novel і romance; перший зображав звичайних людей за звичайних обставин і, за відомим визначенням, був «епосом приватного життя». Він ішов від «літератури “факту”» – мемуарів, звітів про подорожі, листів і т. ін. – і був прив’язаний до емпіричної дійсності. Другий будувався на фантазії, а вихідним матеріалом для нього були, крім іншого, лицарські романи; його дія відбувалася за обставин, далеких від буденності: у старовинних замках, серед руїн і дикої природи, в атмосфері містики і таємничості. Названий «готичним» (або «романом жахів»), він по-своєму відбив захоплення старовиною, характерне для 2-ї половини ХVІІІ століття. Романістика Скотта виникла на перехресті існуючих романістичних традицій і увібрала досвід обох романних різновидів.

За вихідну основу письменникові послужив англійський сімейно-побутовий роман ХVІІІ століття Г. Філдінга, Т. Смоллетта, О. Голдсміта та інших, який досягнув високого рівня у зображенні життя, побуту, звичаїв, ментальності різних прошарків тогочасного суспільства. Тому не безперечною є звична точка зору, що у творчості Скотта відбувається перехід до реалізму, розвинутого у творчості романістів наступного покоління – Діккенса й Теккерея. Та безсумнівним є те, що він збагатив роман ХІХ століття вправним відтворенням «колориту часу» й впливу історії на суспільне й індивідуальне буття.

Англійські реалісти ХVІІІ століття рельєфно змальовували середовище й характери персонажів, часто в комічному, а то й у сатиричному висвітленні. Але це був світ приватного життя приватних людей, до якого лише іноді долітали притлумлені відзвуки історичних подій. Історія протікала десь поза цим світом, десь збоку або, точніше, зверху, у «високих» сферах, не позначаючись на ньому. Вона була предметом історіографії, яка мала переважно наративний (розповідний) або наративно-описовий характер.

Інша річ Скотт: уже в першому циклі романів, написаних на сюжети з недавнього минулого Шотландії, він прагнув показати, що приватне життя й історія – не ізольовані світи, що життя як особистості, так і всього суспільства підпорядковане історії, впливу її закономірностей та колізій. Ці романи, від «Уеверлі» до «Айвенго», називають «шотландським», або «уеверлійським» циклом. В основних рисах у них була вироблена модель історичного роману, яка лягла в основу європейської історичної романістики першої половини ХІХ століття.

Як правило, будуються вони так: спочатку Скотт, у стилі романістів ХVIII століття, малює повсякденне життя в маєтку джентрі (поміщика) чи в буржуазній родині. Але далі в це розмірене життя, занурене в побут, вторгається історія, розігруються історичні події, у вир яких, нерідко всупереч його намірам і бажанням, втягнуто головного героя, молодого дворянина чи буржуа, і це тягне за собою важливі зміни в його житті. Найвиразніше ця схема проглядає в романі «Уеверлі», а також у «Пуританах», «Роб Рої» та деяких інших. Розгортаючи твір таким чином, Скотт що далі, то більше відходить від просвітницького роману ХVІІІ століття, звертається до ресурсів любовно-авантюрного, пригодницького, готичного романів.

Тут варто підкреслити, що «Айвенго» – перший роман, названий письменником у підзаголовку «А Romance». Це любовно-авантюрний твір, який має багато спорідненого з літературною «готикою». Візьмемо, наприклад, замок Фрон де Бефа: похмура кам’яна споруда з переходами, підземеллями і потаємними кімнатами, яка ховає жахливі таємниці вбивств і кровозмішання; істоти, що його заселяють, більше схожі на демонів, ніж на людей, їхні душі сповнені ницих пристрастей, чорною злобою й жадобою помсти; особливо характерна в цьому плані Ульріка, добровільна бранка норманів-господарів. «Готичні» риси притаманні й деяким іншим персонажам, насамперед тамплієрові Бріану де Буа-Жільберу, жорстокому і пристрасному водночас. Скотт вдало обігрує рису європейської середньовічної ментальності, яка «сарацинське» часто ототожнювала з «диявольським», і наділяє героя характерними рисами зовнішності: засмаглим під південним сонцем обличчям, багряним вбранням й дає йому у супровід двох слуг-маврів, які мають, звернімо увагу, не тільки темну шкіру, але й душі, чужі християнському милосердю. Є щось пекельне в тому, як охоче вони беруться виконувати найжорстокіші вказівки господаря.

Та на відміну від авторів «готики», Скотт розгортає дію в Англії, а не, скажімо, у ренесансній Італії чи Іспанії, як це було у них заведено у «класичних» творах цього жанру, він лише зрідка замикає її в обмеженому просторі старого замку, характерному топосі «готичних» творів, набагато частіше події розігруються під відкритим небом – скажімо, у зелених дібровах чи на лицарському турнірі. А головне, в романах Скотта практично відсутні містика, така важлива для Радкліф, Льюїса чи Волпола.

Зло, яке діється у «готичному» антуражі і є його невід’ємною частиною, він пояснює результатами людських діянь: «Люди часто звинувачують долю в наслідках своїх пристрастей», – говорить героїня роману Ребекка. Зловісна атмосфера, яка панує в замку Фрон де Бефа, – породження часу, який настав після норманського завоювання; це результат жорстокості переможців щодо переможених, яка, у свою чергу, провокувала жорстокість останніх. Скотт не перетворює Ульріку чи Буа-жільбера на демонів зла і пояснює негативні прояви їхніх понівечених душ суспільно-історичними факторами.

Увібрала в себе творчість Скотта і досвід «антикварного роману»: писаний знавцями старовини, він відзначався докладним її відтворенням на різних рівнях, у тому числі мовному.

Сюжети романів Скотта завжди вигадані, вони будуються на перипетіях долі головного героя, який, наражаючись на небезпеку, долає випробування і набуває життєвого досвіду. Але інтригуюча фабула не відсуває на другий план історичні події, бо саме вони становлять стрижень кожного твору. На відміну від авторів пригодницьких романів, захоплюючий сюжет не був для Скотта самоціллю. «На якого біса той сюжет, як не для того, щоб залучити до роману багато цікавого», – заявляв він. Залишаючись у своїх творах також істориком, Скотт надавав важливого значення їх пізнавально-інформаційній наповненості.

Центральні персонажі у романах Скотта теж завжди вигадані. Автор послідовно уникав виведення в цій ролі історичних діячів, бо це потребувало їхнього зображення і в повсякденно-побутових обставинах. Вони з’являються на сторінках його творів епізодично, але їх поява багатозначна, вона викликає поворот у розвитку подій і долі інших персонажів. Робилося це письменником для того, щоб вони поставали в історичному ореолі й сприймалися читачами як уособлення історичних сил і тенденцій. Мабуть, єдиний виняток становить образ французького короля Луї ХІ з «Квентіна Дорварда», занадто своєрідний і яскравий, щоб бути витісненим на периферію читацької уваги. Ці настанови діють і в романі «Айвенго». У коментарях здійснена спроба хоча б у загальних рисах окреслити, хто з героїв роману має прототипа серед дійсних історичних осіб, а хто є лише породженням авторської фантазії, хто змодельований у відповідності з історичними джерелами, а хто – з легендарними, фольклорними.

Часто історичні романи Вальтера Скотта тлумачать як певну типологічну єдність, з чим важко погодитись. Насправді між ними існують істотні відмінності не лише в тематиці, а й у структурі й поетиці. Не випадково їх здавна поділяють на групи чи цикли, виходячи в цьому з різних засадничих принципів – «національного», хронологічного, типологічного. Найдоцільнішим є поділ за типологічним принципом, що засновується на особливостях структури й стилю творів, на співвідношенні в них різних художніх систем. За цим принципом романи Скотта подаються як «уеверлійські» (з історії Шотландії недалекого минулого, де вихідною є модель реалістичного роману ХVІІІ століття) і середньовічні (де вихідною є модель романів готичних та пригодницьких). У романах першого циклу, де письменник значною мірою спирався на власні спостереження та розповіді старшого покоління, його малюнок набував життєвої повноти й рельєфності. Не останню роль у цьому зіграла традиція англійського просвітницького роману з його пильною увагою до побуту та звичаїв.

Та що далі він відходив від сучасності й рідної Шотландії, то «романтичнішими» (в узвичаєному розумінні) ставали його романи. Дедалі більшою мірою їх дія розігрується скоріше в середньовічних декораціях, аніж у реальному життєвому середовищі, добре знаному й глибоко відчутому. Відповідно, характери персонажів втрачають у життєвій повноті й переконливості, перетворюються на уособлення лицарських ідеалів i чеснот. Дедалі частіше автор зловживає середньовічною екзотикою i драматичними ефектами, а також згадуваною вже «імпровізацією». I що далі занурювався він у глибінь часу, то менше його цікавили конкретні історичні події, як це було в «уеверлійських» романах, i щоразу більше – узагальнений образ епохи. Втрачаючи у життєвій конкретиці, пізні романи В. Скотта вигравали у «видовищності» та у враженні, яке вони справляли на уяву читачів. У них Скотт не намагався перенести читача у минуле, він пропонував поглянути на нього як на серію яскравих і захоплюючих картин. Якщо метод Скотта в «уеверлійських» романах британські критики часом називають «історичним реалізмом», то в середньовічних – «декоративним медієвізмом» (не будемо вдаватися у дискусію щодо наукової коректності цих визначень і приймемо їх як описові). Свої пізні романи Скотт часто писав поспіхом, тому нерідко вони поступаються раннім і на рівні стилістики.

За словами відомого критика Леслі Стівена, перший «середньовічний» роман «Айвенго» став водночас і першим кроком на шляху Скотта «з бібліотеки до класної кімнати». Втім, всі романи Скотта здійснили цей шлях. Якщо в першій половині ХІХ століття ними зачитувалися найсерйозніші люди: критики, письменники, історики й філософи, знаходячи в них не лише естетичну насолоду, а й багату поживу для думки, то тепер вони стали надбанням переважно юного читача. І мало хто нині задумується над причинами цього явища, над тим, якими новаторськими були твори Скотта для його сучасників, які незвідані світи й горизонти відкривали вони перед літературою, і не лише англійською.

«Айвенго» дійсно у певних відношеннях поступається «шотландським» романам, та, незважаючи на оцінки критики, продовжує бути улюбленцем десятків поколінь читачів і тримати пальму першості за кількістю перекладів і видань. Скажімо, лише українською він дотепер перекладався двічі: у 1929 році А. Волковичем, на основі його скорочення й обробки, і згодом у повному обсязі Ю. Лісняком та Г. Лозинською.

Перший із середньовічних романів Скотта є водночас і кращим у цій групі. З’явившись 1820 року, «Айвенго» став важливою віхою на творчому шляху письменника. В ньому розширені як часові, так і географічні обрії його романістики: досі Скотт писав романи з історії Шотландії, причому її недалекого минулого, лише зрідка виходячи за межі ХVІІІ століття. Тоді він вважав недоцільним заглиблюватися в історію більше, ніж на час життя одного покоління (60 років, хоча й постійно виходив за окреслені ним самим межі). Саме така часова дистанція, на його думку, давала можливість показати відмінність тодішнього життєвого устрою, зберігаючи водночас відчуття причетності до зображуваної доби, відомої сучасникам з розповідей батьків і дідів.

В «Айвенго» він відступає від своєї попередньої настанови: дія тут відбувається у ХІІ столітті, у глибині Середньовіччя. До того ж письменник зображує тут Середньовіччя англійське, тобто виходить за межі шотландської тематики. Скотт і після «Айвенго» звертатиметься до неї, щоправда, вже до давніших епох життя своєї батьківщини. Однак тепер він писатиме переважно романи з історії Англії («Кенілворт», «Монастир», «Вудсток», «Пертська красуня» та інші), а також з історії інших країн: Франції («Квентін Дорвард»), Швейцарії («Анна Гайєрштайн»), з історії Хрестових походів («Талісман», «Граф Роберт Паризький»), проте головними героями у цих творах залишатимуться, як правило, шотландці. В «Айвенго» шотландців немає, і шотландська тема у романі реалізується імпліцитно.

Про складнощі, які перед ним постали при написанні «середньовічного» твору, Скотт сам розповів читачеві в авторській передмові. Уперше він мав справу з епохою, про яку не збереглося «живих» свідчень, і міг спиратися лише на історико-літературні джерела, наприклад на монографію Генрі, яку він згадує у вступному слові; не меншою мірою у пригоді стали художні тексти, насамперед «Кентерберійські оповідання» Чосера. У сукупності вони допомогли «одягти» героїв, побудувати й облаштувати їхні житла, організувати розваги тощо. Розмірковуючи над тим, як знайти золоту середину між осучасненням матеріалу і надмірною його архаїзацією, яка загрожувала зробити роман нечитабельним, Скотт вирішив активізувати традиції зображення Англії та англійців у добре знайомих усім жителям Британії Чосера та Шекспіра, тобто письменників, які жили на два-три століття пізніше за час дії «Айвенго», у них же він знаходить лексико-стильові ресурси для стилізації мови своїх персонажів «під старовину». На жаль, значна частина архаїзмів та інших засобів цієї доволі різноманітної стилізації при перекладі буває втрачена, часом свідомо – заради полегшення сприйняття тексту сучасними читачами.

В «Айвенго» виняткова масштабність i багатогранність у відтворенні цілої історичної епохи поєднуються з глибиною та переконливістю її художнього витлумачення. Дія роману відбувається в останній чверті XII століття, десь у 1191–1192 роках, але, за небезпідставним твердженням автора, він створив картину англійської історії того її періоду, що настав після завоювання країни норманами (в середині XI століття), «змішав звичаї двох чи трьох століть i приписав правлінню Річарда I явища, які мали місце або значно раніше, або значно пізніше зображуваного часу». Історичний контекст у необхідному письменникові освітленні Скотт прояснює сам: через авторські коментарі на початку першого розділу і далі у тексті. Він писав ще в ті часи, коли письменник не вважав за потрібне самоусуватися з твору й удавати, ніби художня реальність сама розгортається перед читачем. Тут маємо традиційний тип нарації, де високоактивна роль належить авторові. Він веде оповідь, перериваючи хід подій своїми коментарями, пояснює, ставить необхідні наголоси тощо. До цього треба додати, що Скотт підкреслює часову відстань між зображуваними подіями i сучасністю; його голос – це відсторонений коментар людини, яка перебуває на історичній відстані, така позиція має забезпечити їй об’єктивність. Водночас він акцентував увагу читачів на тих рисах поведінки чи побуту людей минулого, які різняться від сучасних, адже він завжди мав на меті показати своєрідність кожної епохи, її власний колорит.

Не заглиблюючись в історію Англії, слід нагадати, що під час Великого переселення народів (у III–VII століттях) на Британських островах розселилися германські племена англів i саксів, які згодом утворили свої королівства. В 1066 році Англія зазнала останньої навали – на острів вдерлося військо норманського герцога Вільгельма Завойовника, який у битві при Гастінгсі розгромив англосаксів i захопив країну. I хоча з часу завоювання минуло вже майже півтораста років, його наслідки даються взнаки на кожному кроці. Країну роздирають гострі суперечності – етнічні, соціальні, політичні, мовні, культурні. Нормани, що завоювали Англію, прийшли не зі Скандинавії, а з герцогства Нормандія на півночі Франції. Вони принесли з собою французьку мову й вищу за рівнем французьку лицарську культуру. Звідси їхнє зверхнє ставлення до саксів. Це протистояння норманів i саксів В. Скотт слушно розкриває не лише як національне, а й як соціальне. Завойовники знищили більшість саксонської знаті, заволоділи її землями й замками, й хоча деякі давні роди (як Седрік Сакс та Етельстан Конінгсбурзький) i вціліли, автор все ж небезпідставно твердить, що «сакси збереглися саме як простолюд». їхня спадкова знать із її патріархальною культурою близька до народу, i вони спільно протистоять норманському лицарству й норманові королю. Саме це засвідчують i перші сцени роману, де діють віддані Седріку слуги – свинопас Гурт та блазень Вамба – i вперше з’являється норманський лицар-храмівник Буа-Жільбер.

Чотири покоління людей змінилися з часу норманського завоювання, пише Вальтер Скотт, проте нормани все ще почувають себе чужинцями на цій землі й поводяться як загарбники. Вони все ще дивляться на неї як на воєнну здобич, і в цьому – причина жорстоких злочинів i моральної деградації норманської верхівки. Безпечно вони почуваються лише за міцними мурами замків, які нагадують розбійницькі кубла, як, наприклад, замок барона Фрон де Бефа. їхній зарозумілості й poзбeщeнocтi автор протиставляє простоту й чистоту звичаїв саксів. Але слід зауважити, що за всієї симпатії до саксів В. Скотт їх не ідеалізує: вони – неосвічені, схильні до обжерливості (останнє письменник вважав також рисою сучасних англійців), пасивні.

А проте в цьому світі взаємної ненависті й боротьби починають торувати coбí шлях об’єднавчі процеси й тенденції, яким автор приділяє особливу увагу. Серед молодих саксів з’являється потяг до звичаїв i культури норманів; i головний герой твору Айвенго, син Седріка Сакса, стає лицарем короля Річарда. Сам того не підозрюючи, він «пробиває стіну» відчуженості між саксами й норманами i сприяє примиренню між ними. Але особлива роль у доланні взаємовідчуження та ворожнечі належить королю Річарду Лев’яче Серце, якого письменник відверто ідеалізує. У Скотта цей історичний персонаж вважає себе королем уже не лише норманів i саксів, а є символом того поєднання, з якого формується англійський народ та його державність. Тим самим політика Річарда в інтерпретації Скотта стає зламом в історії Англії i уможливлює формування англійської нації.

Тут доречно згадати про тлумачення Вальтером Скоттом історичних процесів i закономірностей, про його концепцію історичного розвитку. Скотт розумів історію як поступальний рух людства від варварських форм життя до форм цивілізованіших, від грубих i жорстоких звичаїв до гуманніших i витонченіших. На цьому шляху можливі зупинки й навіть відступи, поступ відбувається за умов протистояння старого й нового, яке, загострюючись, переростає у конфлікти – соціальні, релігійні, політичні тощо. Це – зламні моменти історії, i саме на них, як правило, зосереджує увагу письменник. Однак, зображуючи їх, він не пристає на бік жодної зі сторін i ставиться до них з однаковою толерантністю, адже історична й моральна правда, на його думку, не буває на боці лише когось одного. Поступ, у розумінні Скотта, – це ніби рівнодіюча різноспрямованих сил, він можливий лише за умови компромісу між супротивниками. Підтвердження цього Скотт убачав у пєрє6ігу англійської революції XVII століття, що завершилася славною революцією 1688 року, компромісом конфліктуючих сторін. Сто років по тому, вже за життя письменника, історія майже повторилась у Франції.

Автор віддає належне мужності й самовідданості, з якими його герої обстоюють свої ідеї, але якщо їхні нетерпимість i фанатизм ведуть до кровопролиття, він їх засуджує. Об’єктивність Скотта в цьому можна порівняти з гомерівською, але вона зовсім не свідчить про відсутність авторської позиції. Один з основних критеріїв, за якими Скотт судить cвоїх героїв, – це їхня відповідність загальнолюдським моральним нормам i цінностям, які чинні однаковою мірою i в Середні віки, i в XIX столітті. Це – чесність, вірність слову й переконанням, шляхетність, гуманність, здоровий глузд. Форми їхнього прояву в різні епохи можуть бути різними, але їхня сутність залишається незмінною.

Другий з основних критеріїв автора полягає в тому, наскільки дії i прагнення героїв відповідають поступові історії. Ці два критерії у нього взаємопов’язані. Так, високими моральними якостями Скотт нерідко наділяє прибічників історично приречених сил та ідей, але їхня висока моральність не рятує їх від поразки. Хоч би яку повагу викликали у нас чесноти Седріка Сакса – його сміливість, принциповість, мужність, – але повернути хід історії назад вони не можуть, як не можуть відновити на англійському престолі саксонську династію королів. I останній представник цієї династії Етельстан, призначений леді Ровені Седріком Саксом у чоловіки, попри певні прояви мужності й благородства, зображений у романі скоріше в комічних, аніж у героїчних, тонах. Та й сам Етельстан не прагне королівського трону – ця династія вже виродилася, показує В. Скотт, i Седріку це теж час зрозуміти.

«Айвенго», перший роман про англійську історію, був написаний шотландцем. Відгуки в англійській пресі на цей твір містили цікаву думку: Скотт досяг успіху в тому, що не під силу було іншим його співвітчизникам: взяти реванш у англійців. Відомі конфліктні історичні стосунки двох країн, невдалі спроби якобітів (прихильників шотландської королівської династії) відвоювати корону, остання з яких мала місце у 1745 році, лише за півстоліття до появи перших творів Скотта; відоме також негативне ставлення англійців до емігрантів з економічно слабшої Шотландії (про це можна прочитати в романах іншого видатного шотландця Тобайаса Смоллетта, який сам зазнав цієї долі). Проте романи Скотта і про Шотландію, і про саму Англію англійці сприйняли із захопленням. Та головне, зазначають британські критики, саме шотландець Скотт дав англійцям уявлення про їхні національні витоки, про їхніх предків, витворив образ «старої доброї Англії» – передусім у романі «Айвенго». Цей образ міцно закріпився у їхній свідомості, так само як і у свідомості людей за межами Великої Британії.

При створенні «Айвенго» Скотт задіяв різного роду і походження літературні джерела: і лицарські романи, привезені до Англії норманами, і англосаксонський епос, який розвивався до їхнього завоювання, і згадки про міфологію давнішого, кельтського періоду. Тим самим він доносить до читачів, що історія Англії – це цілий ланцюг завоювань, що тут проживали і проживають різні народи і етноси, які робили свій внесок у формування англійської культури, мови і загалом нації, що це є процесом, який триває здавна і не зупиняється досі.

Скотт створює образ Англії на певному зрізі історії, уведеного до невпинного плину часу, проте існує певний стрижень, якого час не торкається. Цей стрижень намічений цитаціями та алюзіями із Біблії, а персоніфіковане втілення позачасова моральна ідея отримує в образі Ребекки, яка стає в романі також уособленням милосердя і вірності, про які більшість персонажів забули у змальований кризовий час. Вона ж озвучує її словами, зверненими наприкінці роману до Буа-жільбера. «твою волю збуджує мінлива течія людської думки, – говорить вона, – а моя воля спирається на скелю вічності». Час, коли відбувається дія роману, сповнений жорстокості, жорстокість існувала й в інші епохи, нагадуванням про що стає доля гнаних євреїв. «Єврейський» мотив загалом відіграє важливу роль у романі: він ілюструє те, що навіть позбавлена власної землі нація зберігає свою духовну й культурну ідентичність. Водночас він звучить і засудженням будь-яких форм національно-етнічної чи релігійної нетерпимості.

Порівняно з романами «уеверлійського циклу» композиція «Айвенго» має суттєві відмінності. Тут немає розгорнутої експозиції з картиною мирного приватного життя. Історія, її процеси й колізії присутні в романі вже з перших сторінок. Центральний герой, ім’ям якого названо твір, з’являється не в родинно-побутовому оточенні, а як загадковий незнайомець i виконавець місії короля Річарда. Дія з перших же розділів набуває динаміки й драматизму. Розгалужений сюжет витворюється з переплетіння кількох сюжетних ліній, які формуються на основі мотивів різного походження i характеру, що дозволяє авторові широко представити епоху, зобразити її життєвий устрій i звичаї, суперечності й конфлікти.

Перший мотив можна визначити як «відвоювання головним героєм нареченої»; цей мотив втілюється в сюжетній лінії Айвенго й леді Ровени, навколо якої й розгортається фабула твору. Подібний мотив присутній майже в ycix романах Скотта; в ньому поєднані елементи, характерні для сюжетобудови любовного й авантюрно-пригодницького романів, найдавніших різновидів романного жанру. Головна функція цього мотиву – переважно «технічна»: надавати твору сюжетної цілісності й тримати в напрузі увагу читача.

Другий мотив – відвоювання влади королем – це лінія боротьби за трон короля Річарда Лев’яче Серце з принцом Джоном i феодалами, які скористалися тривалою відсутністю короля в країні (він брав участь у Третьому хрестовому поході й, повертаючись, потрапив до австрійського полону). Його правління започатковує нову добу в історії країни. Функція цього мотиву – висловити історичну концепцію твору, домінанту його ідейного змісту.

Третій – історія красуні-єврейки Ребекки, яка стала жертвою насильства лицаря-храмівника Буа-Жільбера. Ця лінія передусім характеризує епоху Середньовіччя з його забобонами й жорстокими звичаями, засуджує релігійну й національну нетерпимість.

І нарешті, четвертий – мотив фольклорного походження, запозичений Вальтером Скоттом з англійських народних балад про Робіна Гуда, який виступає в романі під ім’ям Локслі.

Усі ці мотиви існують у романі не осібно – вони переплітаються, підсилюють та увиразнюють один одного. Усі разом вони з можливою повнотою i конкретністю підкреслюють основну ідею твору – ідею подолання протистоянь i необхідності згоди основних суспільних сил. Уособленням цієї ідеї в романі виступає король Річард – реальна історична особа. Проте тут слід сказати, що цей образ – ідеалізований i має великі розбіжності зі своїм історичним прототипом. Реальний Річард Лев’яче Серце відзначався винятковою навіть для свого часу войовничістю i все життя провів у війнах, які призвели королівство до розорення. А у Скотта – це мудрий правитель, який перший усвідомлює себе не королем норманів, а норманів i саксів, тобто всього англійського народу. Він заявляє Седріку: «Hi, благородний Седріку, я – Річард, король Англії. І від щирого серця бажаю, щоб усі сини Англії жили в мирі та злагоді…»

У такому тлумаченні образу короля Скотт наслідував традицію. Письменник не прагнув ламати стереотипи, що склалися у людей про ту чи іншу епоху, про тих чи інших історичних осі6, a волів спиратися на вже існуючі в їхній свідомості уявлення, часто зафіксовані у фольклорі. Аналіз романів Скотта, зокрема й «Айвенго», свідчить, що письменник часто не тільки оперував існуючими уявленнями про події та героїв, а й використовував сюжетні блоки літературного чи фольклорного походження, дещо видозмінюючи їх i наповнюючи потрібною йому інформацією – історичною, моральною, соціальною тощо. Так, уже зазначалося, що в тканину роману Скотт вшив легенду про Робіна Гуда. А щодо сюжетної лінії про прекрасну єврейку Ребекку та її батька, жорстокого, але чадолюбного лихваря Ісаака, то вона здавна існує в англійській літературі, зокрема в п’єсах К. Марло «Мальтійський єврей» та В. Шекспіра «Венеціанський купець».

Та наскрізна провідна ідея роману – це ідея формування із середньовічного хаосу племен та етносів, різних суспільних прошарків i станів англійської нації, єдиної англійської народності й англійської державності.

Читачі й дослідники доробку Скотта давно помітили, що в багатьох його творах центральні персонажі з художнього погляду поступаються персонажам другого плану; не є винятком i роман «Айвенго». Головний герой переважної більшості романів Скотта – юнак привабливої зовнішності, наділений багатьма чеснотами, що викликають повагу в yci часи. Він – порядний, хоробрий, чесний, добрий, розсудливий, шляхетний, що незмінно забезпечує йому читацьку симпатію. Як правило, він не має твердих політичних, національних чи релігійних переконань, а родинні, дружні стосунки чи моральні зобов’язання пов’язують його з представниками ворогуючих таборів. Перебуваючи в епіцентрі історичного конфлікту, він зберігає безсторонність та об’єктивність, i в його судженнях ми часом чуємо голос самого автора.

Образи головних героїнь – теж неглибокі й малоіндивіду-алізовані. Як i чоловіки, вони наділені високими моральними чеснотами, добре виховані, цнотливі й гарні. Простежується певна відповідність між зовнішністю героїнь та їхніми характерами й поведінкою. Це два поширені в романтичній літературі жіночі типи: чарівні синьоокі білявки з лагідним характером, що не здатні до рішучих дій, але можуть чинити пасивний опір волі батьків, коли йдеться про їхнє особисте щастя; i чорноокі й темнокосі красуні, наділені бурхливим темпераментом та незалежним характером; дещо ексцентричні у своїй поведінці, вони здатні до активних дій. Втім, ніхто з них ніколи не переходить межі благопристойності, як її розуміли сучасники Скотта. Часом ці два типи героїнь співіснують в одному романі, створюючи одна для одної виграшний контраст, як це ми бачимо в образах Ровени i Ребекки. Проте Ребекка виглядає яскравішою, вона чи не найпримітніший образ у романі. Тому не дивно, що саме їй були віддані симпатії читачів, а переробки роману для сцени, популярні у ХІХ столітті, закінчувалися шлюбом Вілфреда Айвенго не з Ровеною, а з Ребеккою. Та треба сказати, що художня структура образу Ребекки не особливо складна. Виграшності йому додає ситуативний контекст: вона жертва релігійних і расових забобонів і виступає в ролі носія позачасової ідеї гуманності.

Давно помічено, що більш яскраві у Скотта образи другого плану, вписані в історичне тло й побут доби. Підраховано, що романи Скотта населяють близько 2800 персонажів, створених його творчою уявою. I практично кожен із них індивідуалізований, незалежно від того, яке місце в сюжеті посідає. Вміння Скотта створювати колоритні образи було поціноване ще його сучасниками, які навіть називали його «Шекспіром роману», що за часів романтизму було чи не найвищою похвалою. Створюючи їх, Скотт, як правило, спирався на соціо-психологічні типи, які здавна існують у мистецтві, – скажімо, наділений чеснотами батько родини, благородний розбійник, жорстокий лихвар, скривджена дівчина, спритний слуга тощо. Водночас письменник моделює їхні типи у відповідності до епохи, яку вони представляють, наділяє їх становою атрибутикою, відповідною суспільному укладу зображуваної епохи. Інваріантами цих архетипів можна вважати в «Айвенго» і Седріка Сакса, й Ісаака, й Робіна Гуда, і Ровену з Ребеккою, й Вамбу. Це – основний механізм «закладання» у певний образ історичного змісту, «колориту часу», який практикує Скотт.

Про співвідношення в людині непідвладного часу й історично змінного Скотт писав ще в романі «Уеверлі» і потім неодноразово повертався до цього. Стрижень людської природи він вбачав у пристрастях, які не змінюються: любов завжди залишається любов’ю, а ненависть – ненавистю. Але прояви цих пристрастей суттєво відрізняються залежно від суспільних умовностей того чи іншого моменту історії. Тому Скоттів метод нанесення «прикмет часу» на існуючі літературні типи не лише полегшував йому роботу, а й сприяв унаочненню відмінностей між людьми різних епох.

У багатьох поколінь читачів виникало питання: наскільки намальована Вальтером Скоттом у романі «Айвенго» картина Середньовіччя відповідає дійсності? Сучасники не сумнівалися в її вірогідності, вони були переконані, що для автора «Айвенго» таємниць в історії не існує. Але з часом ставало все очевидніше, що i його обізнаність з історією неповна, що в його романах чимало неточностей, похибок, домислів, що нерідко він досить вільно поводився з історичними фактами й постатями. Наскільки картина англійського ХІІ століття умовна, можна судити вже з того, що витворювалася вона Скоттом переважно на основі джерел пізнішого періоду, і скоріше відповідає ХІV – ХV століттям. Та в найсуттєвішому – у відтворенні духу й колориту епохи, в осягненні історичних процесів – Скотт виявив глибоке розуміння історії, причому не як учений-історик, а як митець, що створив у романі панорамний художній образ англійського Середньовіччя, по-своєму переконливий i правдивий.