Біла сукня Попелюшки

ГУСАР І ПОПЕЛЮШКА

Гусар Павлиш у синьому картонному ківері з коротким плюмажем з мідного дроту, білому ментику та виблискуючих театральних еполетах, яких гусарам носити не годилось, виглядав безглуздо, з сумом усвідомлював це, але не міг нічого поробити. Чужий монастир…

Він ішов спорожнілим центральним тунелем.

На естраді оркестранти під проводом шумного метушливого товстуна з чорними мишачими очицями встановлювали рояль. Біля дверей до залу юрбилися ті, кому не дісталося місця. Павлиш поглянув поверх їх голів.

На сцені під білим щитом з написом «Селенопорту 50 років», обвитим вінком із синтетичних ялинових гілок, стояв, не знаючи куди подіти руки, знаменитий професор із Сорбонни. Він заплутався в урочистій промові, і численні творіння карнавальної фантазії, що заповнили зал, лише насилу зберігали відносну тишу. Глибоко вкорінене почуття обов’язку змушувало професора детально інформувати присутніх про досягнення в селенології та суміжних науках і суттєвий вклад місячних баз в освоєння космічного простору.

Павлиш оглянув зал. Найбільше там виявилося мушкетерів. Чоловік сто. Вони поглядали один на одного недоброзичливо, як жінки, що випадково зустрілися на вулиці, в однакових сукнях, бо до останньої миті кожен з них вважав, що така світла ідея прийшла в голову лише йому. Між мушкетерами погойдувалися високі ковпаки алхіміків, заважаючи дивитися на сцену, нечасті чалми турецьких султанів і квадратні скерли марсіан. Щоправда, повної впевненості в тому, що це карнавальні марсіани, а не співробітники місячних лабораторій з Корони або П-9, не було.

Павлиш протиснувся крізь натовп арлекінів і гномів, яким не вистачило місця в залі. З білої стелі тунеля звисали намиста ліхтариків і ґірлянди паперових квітів. Оркестр на естраді вже пробував інструменти. Безладні звуки котилися по порожньому коридору. У такт дробу ударника затремтіли квіти над головою. Дві циганки пройшли мимо, кутаючись у шалі.

— Ти не врахувала анігіляційний чинник, — сказала строго циганка в чорній шалі з червоними квітами.

— І ти мене цим докоряєш? — обурилася циганка в червоній шалі із зеленими огірками.

Товстун, який керував установкою рояля, наздогнав Павлиша і сказав йому:

— Галагане, ти несеш повну відповідальність.

— За що? — запитав Павлиш.

— Спіро! — покликав з естради саксофоніст. — Чому не включено мікрофон? Гелій не може співати без мікрофона.

Павлишу захотілося палити. Він дійшов до сходів на нижній ярус, спустився на один марш. На майданчику стояла канапка, і над нею, в ніші, була витяжка для курців. На дивані сиділа Попелюшка в кришталевих черевичках і гірко плакала. Попелюшку образили: не взяли на бал.

Коли людина плаче, це ще не означає, що її треба негайно втішати. Плач — справа інтимна.

— Здрастуйте, — сказав Павлиш, — я з палацу. Принц збився з ніг, розшукуючи вас.

На майданчику було напівтемно, лампа поряд з канапкою, схожа на старовинний вуличний ліхтар, не горіла. Дівчина завмерла, замовкла, немов хотіла дотерпіти, поки Павлиш піде.

— Якщо вас образили злі сестри і мачуха, — Павлиша несло, він не міг зупинитися, — то досить одного вашого слова, навіть кивка, і ми тут же відправимо їх на Землю. На місяці немає місця кривдникам і наклепникам.

— Мене ніхто не кривдив, — відповіла дівчина, не обертаючись.

— Тоді повертайтеся в палац, — запропонував Павлиш, — і признайтеся в усьому принцові.

— У чому?

— У тому, що ви вже заручені з бідним, але чесним пастухом і не потрібні вам діамантові палати й шовкові алькови.

— У вас поганий настрій? — запитала дівчина.

Вона могла запитати що завгодно, зажадати, щоб гусар пішов, відстав. Вона запитала несподіване.

— Я веселий і задоволений життям.

— Тоді чому ви зі мною заговорили?

— Мені прикро. Ви сидите тут зовсім одна, коли з залу доносяться урочисті промови, а оркестр налаштовує труби. Тут можна палити?

— Паліть, — відповіла дівчина. Голос її був настільки рівним і спокійним, ніби й не плакала.

Павлиш сів на канапку, дістав запальничку. Йому хотілося поглянути на обличчя дівчини. У неї був дивний голос, глухий, бідний інтонаціями, і в той же час усередині нього щось дзвеніло, ніби він міг ставати іншим, і дівчина стримувала його навмисно, щоб звучав приглушено. Павлиш клацнув запальничкою так, щоб вогник спалахнув між ним і дівчиною. На секунду висвітилися профіль, щока, око, мочка вуха з-під білого парика.

Дівчина протягнула руку й увімкнула лампу, схожу на вуличний ліхтар.

— Якщо вам так цікаво подивитися на мене, — сказала вона, — навіщо хитрувати? До того ж вогник у запальнички слабенький.

Вона повернула лице до Павлиша і дивилася на нього не посміхаючись, як дитина, що позує фотографові, очікуючи, що з об’єктиву зараз вилетить пташка. У дівчини була вилицювате широке обличчя з великими, трохи розкосими очима, яким слід було виявитися чорними, а вони були світло-сірими. Дуже повні, майже негритянські губи підводилися в куточках, готові посміхнутися. Білий парик з діадемою трохи зсунувся, і з-під нього вибилося пряме чорне пасмо.

— Тепер здрастуйте ще раз, — вимовив Павлиш. — Я дуже радий з вами познайомитися. Павлиш.

— Марина Кім.

— Якщо я справді можу вам чимось допомогти.

— Паліть, — нагадала Марина. — Ви забули дістати сигарету.

— Забув.

— Ви з якого корабля?

— Чому ви вирішили, що я нетутешній?

— Ви з Далекого флоту.

Павлиш промовчав. Він чекав.

— Я почула, як стукають підкови на ваших каблуках.

— У кожного планетольотчика.

— …магнітні підкови. Ось і брюки від повсякденного мундира ви не змінили на гусарські лосини. І ще перстень. Данина курсантської молодості. Такі смарагди гранує кухар на Землі-14. Не пам’ятаю, як його звуть.

— Ганс.

— От бачите.

Нарешті Марина посміхнулася. Одними губами.

— Врешті-решт, нічого в цьому немає дивовижного, — сказав Павлиш. — Тут кожен десятий з Далекого флоту.

— Тільки ті, хто затримався заради карнавалу.

— Їх немало.

— І ви до них не належите.

— Чому ж, Шерлоку Холмсе?

— Я відчуваю. Коли у тебе поганий настрій, починаєш відчувати чужі біди.

— Це не біда, — поправив Павлиш, — це дрібна неприємність. Я летів на Корону, і мені сказали на Землі, що мій корабель стартує з Місяця після карнавалу, як і всі. А він відлетів. Тепер невідомо, як добиратися.

— Ви мали летіти на «Аристотелі»?

— Ви й про це знаєте?

— Єдиний корабель, який пішов у день карнавалу, — пояснила Марина. — Я теж до нього квапилася. І теж запізнилася.

— Там вас хтось… чекав? — От уже не думав Павлиш, що так засмутиться картинкою, що підказала уява: Марина біжить до трапа, біля якого розкриває їй обійми могутній капітан… чи штурман?

— Він міг би залишитися, — сказала Марина. — Ніхто б його не осудив. Він не хотів мене бачити. Він підняв корабель точно по графіку. Напевно, команда була невдоволена. Отже я винна в тому, що ви не потрапили на Корону.

— Боюся, що ви перебільшуєте. — Павлиш намагався побороти в собі атавістичні, негідні цивілізованої людини почуття.

— Я не здаюся вам фатальною жінкою?

— Ні в якому разі.

— І все-таки я злочинниця.

Павлиш погасив сигарету й поставив найбезглуздіше з можливих питань:

— Ви його любите?

— Сподіваюся, що й він мене теж любить, — відгукнулася Марина, — хоча зараз я почала сумніватися.

— Буває, — вимовив Павлиш порожнім голосом.

— Чому ви засмутилися? — запитала Марина. — Ви побачили мене вперше в житті десять хвилин тому і вже готові влаштувати мені сцену ревнощів. Безглуздо, правда?

— Безглуздо.

— Ви смішна людина. Зараз я зніму парик, і мана пропаде.

Але Попелюшка не встигла зняти парик.

— Ти що тут робиш? — театрально заволав римський патрицій у білій трагічній масці. — Це просто диво, що я пішов по сходах.

— Познайомтеся, — Павлиш піднявся, — мій старий друг Саліас. Він мене пригрів тут і навіть забезпечив карнавальним костюмом.

— Не я, а мої добрі медсестри, — поправив Саліас, простягаючи руку. — Я працюю ескулапом.

— Марина, — сказала дівчина.

— Мені ваше обличчя знайоме.

Марина повільно підняла руку й стягнула з голови білий кучерявий парик. Пряме коротке чорне волосся відразу перетворило її обличчя, але внесло в нього гармонію. Марина труснула головою.

— Ми з вами бачилися, докторе Саліасе, — нагадала вона. — І ви все знаєте.

— Парик вам іде, — промовив добрий, м’якотілий Саліас.

— Хочете сказати, що мене в ньому важче впізнати?

— Чи тактовно мені втручатися в чужі справи?

— Чудесно! — засміялася Марина. — Я вас заспокою. Моя пригода добігає кінця. До речі, ми вже давно розмовляємо з вашим другом, але я про нього майже нічого не знаю. Крім того, що він смішна людина.

— Смішний? Я швидше сказав би, що він погано вихований, — явно зрадів зміні теми Саліас.

— Так, добре вихований гусар не видаватиме себе за прекрасного принца.

— Він навіть не гусар. Він просто доктор Слава Павлиш із Далекого флоту, судновий лікар, геній біології, що не відбувся, банальна особа.

— Я мала рацію, — кивнула Марина.

— Я з вами не сперечався, — вимовив Павлиш, відверто милуючись Мариною.

Саліас кашлянув.

— Вам треба йти, — сказала Марина.

— А ви?

— Мені пора. Б’є дванадцята.

— Я питаю серйозно, — наполягав Павлиш. — Хоча я розумію…

— Ви зовсім нічого не розумієте, — відрізала Марина. — Я постараюся прийти до естради, де оркестр, тільки спочатку візьму в кімнаті маску.

Марина підібрала поділ довгої білої сукні й побігла вниз по сходах. В іншій руці, як живе пухнасте звірятко, сіпався білий парик.

— Я чекатиму! — крикнув їй услід Павлиш. — Я вас знайду навіть в іншому вигляді, навіть біля плити в бідній хатинці.

Вона нічого не відповіла.

Саліас потягнув Павлиша за рукав.

— Послухай-но, — сказав Павлиш, коли вони пішли вгору, — ти справді з нею знайомий?

— Ні, не знайомий. Краще забудь про неї.

— Ще чого не вистачало! Вона заміжня?

— Ні.

— Ти так упевнено говориш про незнайому людину?

— Я старий, мудрий ворон.

— Але чому я маю про неї забути?

— Так краще. Зрозумій, ти зустрічаєш людину, тобі хочеться побачити його знову, але обставини складаються таким чином, що більше ти її ніколи не побачиш.

— Ти мене недооцінюєш.

— Можливо.

Вони вийшли в коридор. У нього вливався натовп із залу. Оркестр зустрічав карнавал нерівним ритмом модної пісеньки.

— Вона прийде до естради! — кивнув Павлиш.

— Можливо, — відповів Саліас.

Людський потік розтікався по широкому тунелю. Прожектори з різноколірними стеклами водили променями над натовпом, і тому створювалася ілюзія літнього вечора й відкритого простору. Важко було повірити, що події відбуваються на місяці, в тридцяти метрах під її мертвою поверхнею.

Хвилин через десять, вислизнувши від щебечучих медсестер, Павлиш пройшов до естради. Над його головою круглилися ніжки рояля, і він бачив, як черевик піаніста мірно натискає на педалі, немов керує старовинним автомобілем.

Марини Кім ніде не було. Не може ж бути, щоб вона обіцяла прийти тільки для того, щоб спекатися Павлиша.

Чорний чернець в низько насунутому капюшоні, підійшов до Павлиша.

— Ти не впізнав мене, Славо?

— Бауер! — вигукнув Павлиш. — Звичайно! Гліб Бауер. Ти що тут робиш, стара перечниця? І чи давно ти пішов зі світу?

— Не лихослов, сину мій, — відповів Гліб. — Хоч бога і немає, я залишаюся його представником на Місяці.

— Ви танцюєте, ченцю? — запитала вимогливо жінка в лускатому костюмі русалки. — Ви не чули, що оголошено білий танець?

— Із задоволенням приймаю ваше запрошення, — схилив голову Бауер. — Постарайтеся без потреби не вводити мене в гріх.

— Подивимося, — пообіцяла русалка.

— Славо, — сказав Бауер, якого тягнули вже від естради, — не йди!

— Я почекаю, — відповів Павлиш.

Мушкетери котили діжку з сидром і запрошували охочих пройти до столиків. Голова танцюючого Бауера височіла над натовпом. Алхімік у халаті з наклеєними на нього фольговими зірками підскочив на естраду й заспівав. Хтось запалив поруч бенгальський вогонь. Марини все не було.

Павлиш вирішив чекати до кінця. Іноді він бував дуже впертий. Вона прилетіла сюди, щоб побачити капітана «Аристотеля». А той не захотів її бачити і навіть не дозволив команді затриматися на карнавал. Жорстока людина. Чи дуже скривджена. Треба запитати Бауера, який усіх знає, як звуть капітана. Саліасу щось відомо, але він уникає розмови. Ну, нічого, змусимо його признатися, коли залишимося удвох у кімнаті.

Павлиш вирішив повернутися до сходів. Якщо Марина прийде, він її зустріне там. Але, пройшовши кілька кроків, Павлиш озирнувся й побачив, що Бауер повернувся до естради і крутить головою, мабуть, розшукуючи Павлиша. До Бауера пробився маленький товстун із чорними мишачими очицями, піднявшись навшпиньки, почав наполегливо й серйозно щось вимовляти йому. Бауер нарешті побачив Павлиша й підняв руку, закликаючи його до себе. Павлиш ще раз окинув поглядом танцюючих. Попелюшки не було.

— Він лікар? — запитав товстун Спіро, коли Павлиш підійшов до них. — А я думав, що він Галаган. Навіть завдання йому дав. Ну гаразд, я побіг далі. Ви йому самі повідомите. Мені треба терміново розшукати Сидорова.

— Ходімо, Славо, — запропонував Бауер, — я тобі по дорозі розповім.

Над головою гримів оркестр, і ніжки рояля трохи здригалися. Навкруги танцювали. Та все ж Павлиш уловив у загальних веселощах якусь чужу нотку. Серед масок з’явилося кілька чоловік, одягнених буденно, діловитих і поспішаючих. Вони розшукували в цьому скопищі людей тих, хто був їм потрібний, шепотіли їм щось, пари розділялися, і ті, з ким вони говорили, швидко покидали коло.

— У Шахті вибух, — промовив Бауер тихо. — Кажуть, нічого страшного, але є обпечені. Оголошення не буде. Свято нехай триває.

— Це далеко?

— Ти не бачив Шахту?

— Я тут перший день.

Біля ліфта зібралося чоловік п’ять-шість. Павлиш відразу зрозумів, що вони про усе знають. Усі зняли маски, і з масками зник безтурботний дух свята. Мушкетери, алхімік, неандерталець у синтетичній шкурі, прекрасна фрейліна забули про те, що вони на карнавалі, забули, як одягнені. Вони були лікарями, вакуумниками, механіками, рятувальниками. А карнавал залишився в минулому. І музика, яка хвилями докочувалася до ліфта, і розмірений шум залу були не більш, ніж тлом у тверезій дійсності…

Вже під ранок Павлиш стояв біля носилок, винесених з медвідсіку Шахти, і чекав, поки місяцебус розвернеться так, щоб зручніше було занести в нього потерпілих. Крізь прозору стіну куполу світила смугаста Земля, і Павлиш розгледів циклон, що збирається над Тихим океаном. Водій вискочив з кабіни й відсунув задню стінку місяцебуса. За ніч він осунувся.

— Ну і нічка була, — сказав він. — Трьох відправляємо?

— Трьох.

Носилки були накриті надутими чохлами з пластику. Чергові нижнього ярусу Шахти, що отримали важкі опіки, спали. Їх сьогодні ж евакуюють на Землю.

Саліас, щоки якого були покриті рудою щетиною, що виросла за ніч, допоміг Павлишу й водієві навантажити носилки в місяцебус. Він залишався в Шахті, а Павлиш супроводжував потерпілих в Селенопорт.

Тільки за годину Павлиш остаточно звільнився та зміг повернутися у великий тунель міста. Прожектори були вимкнені, і тому повітряні кулі, гірлянди квітів і згаслих ліхтариків, що звисали зі стелі, здавалися чужими, незрозуміло, як потрапили туди. Підлога була всіяна конфетті й обривками серпантину. Подекуди валялися загублені паперові кокошники, напівмаски та зім’ятий мушкетерський капелюх. Самотній робот-прибиральник в розгубленості водив розтрубом у кутку. Йому ще не доводилося бачити такого безладу.

Павлиш підійшов до естради. Кілька годин тому він стояв тут і чекав Марину Кім. Навкруги була безліч людей, а Бауер у чорній сутані танцював із зеленою русалкою…

До ніжки рояля липкою стрічкою була прикріплена записка. На ній великими квадратними літерами було написано: «ГУСАРОВІ ПАВЛИШУ».

Павлиш потягнув записку за куточок. Серце раптом стиснулося, що він міг сюди й не прийти. На листку навкіс бігли квапливі рядки:

«Пробачте, що не змогла підійти вчасно. Мене знайшли. В усьому я винна сама. Прощайте, не шукайте мене. Якщо не забуду, постараюся відшукати вас через два роки. Марина».

Павлиш перечитав записку. Вона була немов з якогось іншого, незрозумілого життя. Попелюшка плаче на сходах. Попелюшка залишає записку, в якій повідомляє, що її наздогнали, і просить її не шукати. Це вписувалося скоріш у якийсь старовинний, обтяжений таємницями ґотичний роман. За відмовою від зустрічі мало ховатися безмовне благання про допомогу, бо викрадачі прекрасної незнайомки стежили за кожним її кроком, тому, побоюючись за долю свого обранця, нещасна дівчина під диктування одноокого негідника писала, обливаючись слізьми, на клаптику паперу. А в цей час обранець…

Павлиш усміхнувся. Романтичні таємниці ростуть на благодатному ґрунті карнавалу. Нісенітниця, нісенітниця…

Повернувшись до Саліаса в кімнату, Павлиш прийняв душ і приліг на диван.

Його розбудило дзеленчання відеофону. Схопившись, Павлиш поглянув на годинник. Восьма двадцять, Саліас так і не повертався. Павлиш увімкнув відеофон. З екрану посміхався Бауер. У відпрасованому мундирі штурмана Далекого флоту, свіжий, поголений, діловитий.

— Ти встиг поспати, Славо? Я тебе не розбудив?

— Години три спав.

— Слухай, Павлишу, я говорив із капітаном. Ми йдемо з вантажем до Епістоли. По судновій ролі ми маємо місце лікаря. Можеш полетіти з нами. Ну як?

— Коли стартуєте?

— Катер іде на стартовий пункт о десятій. Встигнеш?

— Так.

— Ну й чудово. До речі, я вже повідомив диспетчера, що ти летиш з нами судновим лікарем.

— Отже, наша розмова була порожньою формальністю?

— Авжеж.

— Дякую, Глібе.

Павлиш вимкнув відеофон і сів писати записку Саліасу.