Катер відчалив від стінки підземного грота, промені світильників слизнули, відбиваючись від опуклих ілюмінаторів. Тут же катер пішов у глибину, і за ілюмінаторами стало чорно. Ван сидів за кермом, і відсвіт приладів зловісно грав на його обличчі. Катер підпірнув під скелю, що закривала вихід із грота, деякий час йшов на глибині, потім почав підніматися, і за ілюмінаторами вода набула синього, а потім зеленуватого, пляшкового кольору.
Катер вирвався на поверхню, струсив з себе воду і помчав, зрізуючи верхівки хвиль. Хвилі голосно і хльостко стукали по днищу, ніби жвавий коваль бив по ньому молотом.
Молодий, міцний, товстий зоолог Пфлюґ перераховував бляшанки в похідній валізці.
— Ви не уяввляєте, — сказав він Павлишу, — скільки там живності. Якби Дімов дозволив, я б оселився біля Косої гори.
— І харчувався б молюсками, — додав Єрихонський.
— На тому острові жити небезпечно, — промовив Ван. — Це сейсмічний район. Рай для геологів — там народжується континент.
— Для мене теж рай, — сказав Пфлюґ. — Ми тут присутні в казковий момент: утворюються ділянки суші, і тваринний світ тільки-тільки починає її освоювати.
Справа над обрієм показався чорний стовп.
— Підводний вулкан, — пояснив Ван. — Там теж буде островом.
— А чому вибрали цю планету? — запитав Павлиш.
— Вона краща за багатьох інших, — відповів Єрихонський. — Умови тут, скажімо, не екстремальні, хоча людині досліджувати її нелегко. Атмосфера розріджена, температури низькі, велика частина поверхні вкрита первісним океаном. Усе тут ще молодо, не встоялося. Взагалі, зручний полігон. Тут ми випробовуємо новітні методи, шукаємо нові форми, по можливості універсальні. Тут проходять тренування біоформи, яким належить працювати у важких точках. Поживете з нами, зрозумієте, як ми задоволені, що нам надали цю калюжу…
А калюжа тим часом котила назустріч пологі зелені вали, і її безбережжя пригнічувало уяву. Усвідомлення того, що, скільки ні пливи, не зустрінеш нічого, окрім острівців і скель, що стирчать із води, що немає тут материків і навіть великих островів, надавало океану завершеності. На Землі океани. Тут — Океан.
Сонце хилилося до заходу, захід був мирним, пом’якшеним шарами перистих хмар, що серпанком прикривали сонце. Лише далеко осторонь юрбилися чорні хмари, що ледве підіймалися над горизонтом. Найвірніше, там було пекло, там працювали вулкани.
Острів Коса гора з’явився через три години. Від Станції до нього було близько п’ятисот кілометрів. Острів був кривою горою, яка, здавалося, довго й натужно вилазила з океану і їй вдалося підвести над водою одне плече. Друге залишилося під водою. Тому голова гори була схилена набік, і від неї починався півкілометровий обрив у глибину. Зате інший край острова був похилений і обрамлений широким пляжем, усіяним камінням і невеликими скелями.
Ван розігнав катер і підняв його в повітря. Той перестрибнув через широку смугу бурунів, що крутилися навколо рифів, і шльопнувся на мілководдя.
Там, де кінчалася смуга пляжу і починався підйом на гору, стояв невеликий срібний купол.
— Це наша хатинка, — показав Єрихонський.
Вони наділи маски. Дув сильний вітер і ніс дрібні колючі сніжинки. Вода біля берега була вкрита тонкою кіркою льоду.
— Вранці лід буде в руку завтовшки, — сказав Ван. — Правда, солоність тут невисока.
— Тепер вечеряти і спати, — заявив Пфлюґ.
Він першим зіскочив на пісок з навислого над берегом гострого носа катера, потім протягнув руки, і Ван, нагнувшись, передав йому ящик з бляшанками. Щоки різало холодним вітром. Усі, крім Павлиша, опустили прозорі забрала. Вітер мав силу і свіжість молодого світу.
— Обморозитеся з незвички, — попередив Єрихонський. Його голос звучав в шоломофоні глухо, ніби здалека.
Ван відкрив двері сховища. Усередині купол підтримували масивні металеві ребра. Будиночок був розрахований на будь-які несподіванки.
— У гіршому разі, — пояснив Ван, — його скине з берега і викине в море. А там ми його підберемо.
Єрихонський увімкнув опалення. У будиночку відразу стало тепло.
Перегородкою сховище було розділене на дві частини. У передній, загальній, стояли робочі столи, машини, контрольна апаратура. За перегородкою були склад і спальня.
— Зараз приготуємо вечерю, — сказав Пфлюґ. — Грішний, обожнюю консерви. Усе б життя прожив усухом’ятку, але дружина не дозволяє.
— Хто їв моєю ложкою, хто спав на моєму ліжечку? — строго запитав Єрихонський, підходячи до столу. — Хто був у гостях?
— Ти знаєш, — відповів Ван, — навіщо запитуєш?
— Але я ж просив не чіпати мою машинку!
Єрихонський показав на портативний діагност, що стояв у кутку. З діагноста тягнулася стрічка. Купа стрічок валялася на підлозі.
— Ох уже ці любителі самолікування! — зітхнув Єрихонський.
— Мені дозволено погуляти по околицях? — спитав Павлиш. — Я все знаю, я далеко не відходитиму від будинку, не купатимуся в морі і не битимуся з драконами. Я тільки подивлюся на захід і повернуся.
— Ідіть, — дозволив Ван. — Тільки не займайтеся самостійними дослідженнями. Тим паче, що тут драконів раніше не було.
Павлиш зробив крок у перехідник.
Сонце притиснулося до схилу гори, що закривала половину неба. Сніг посилився, і довелося опустити забрало. Сніжинки з розмаху лупцювали по шолому, від чого світ став туманним, ніби Павлиш пробивався крізь хмару білих мушок. Він обернувся до вітру плечем і спустився до води. Лагуна, захищена грядою рифів, була спокійна, хвилі повільно наповзали на берег, хрускотіли льодком закраїн і відповзали назад, залишаючи водорості, дрібних черепашок і шматочки піни. За галечним пляжем стирчали чорні зуби каміння, кам’янистий осип теж здавався чорним через те, що сонце било в очі, вище по схилу підіймалися з чорноти світлі цівки пари, і ритмічно ухав маленький грязьовий кратер, випльовуючи згустки димлячого багна. Воно стікало до берега хвилястими, як тютюновий дим, струмочками, застигаючи біля води. Якщо на цьому острові і є якісь живі істоти, вони мають бути закуті в броню і пристосовані до того, щоб поглинати мінеральні солі гарячих джерел. Або ж вони спускаються до води і збирають на березі мізерні покидьки моря.
Павлиш пішов уздовж берега. Вітер бив у спину, підштовхував. Купол будиночка швидко зменшувався і став майже невиразним серед скель і каміння. Павлиш ішов з тією ж швидкістю, з якою скачувалося до схилу гори сонце. Він збирався дійти до коси і подивитися, як світило піде за обрій.
Хмари зникли, немов поспішили за сонцем туди, де тепло і ясно. Лід біля берега вже не піддавався ослабілим ударам хвиль, не ламався і не скупчувався довгою грядою осколків уздовж кромки води, а ніби олією прикрив лагуну, і лише подекуди в матовій олії проглядали відкриті плями кольору західного неба. Павлиш вирішив, що час повертатися.
Зі схилу гори зірвався камінь і, підстрибуючи, промайнув поруч, влетів у воду, підняв стовп води і крихт крижаної олії. Павлиш поглянув угору по схилу: чи не мчить звідти лавина? Ні, камінь зірвався тому, що з гори повільно спускався місцевий господар. Видно, вирішив поласувати черепашками на березі.
Господар був страшнуватий, але на Павлиша він не звертав уваги.
Павлиш не міг розгледіти його як слід, бо той пересувався по тіньовому схилу. Найбільше він був схожий на високу черепаху з метр ростом. Ніг її не було видно.
Тут Павлиш зміркував, що черепаха рухається не просто до берега, а до сховища, відрізуючи Павлишу дорогу додому. Він зупинився в нерішучості. Може, це було випадковим збігом, і черепаха його не бачила, а може, робила вигляд, що не помічає Павлиша.
Черепаха дісталася до двометрового обриву, і тут же з-під панцира зміями вилетіли блискучі щупальця, обхопили нерівності каміння, і черепаха легко сплигнула, повисаючи на секунду, погойдуючись на щупальцях, і м’яко опустилася на майданчик біля грязьового кратера. Павлиш зрозумів, що у черепахи кілька ніг — товстих, міцних, гнучких.
Черепаха виявилася обманщицею. Вона була зовсім не незграбною і не повільною. Вона лише прикидалася такою. Павлиш обережно, щоб не привертати уваги цієї тварюки, пішов уздовж кромки води, сподіваючись, що черепаха не встигне перетнути йому шлях. Черепаха, немов розгадавши наміри людини, швидко покотилася вниз по схилу, допомагаючи собі щупальцями й кінцівками, і тоді Павлиш, охоплений ірраціональним жахом перед первісною жорстокою силою, що виходила від чудовиська, кинувся бігти. Ноги роз’їжджалися по гальці, сніг хлистав по забралу.
Він біг по кромці берега, під ногами хрускотів лід, йому здалося, що в чорному ілюмінаторі сховища промайнуло чиєсь обличчя. Якщо його побачили, то встигнуть відчинити двері.
Люк був відкритий. Павлиш закрив його за собою й притулився до нього спиною, намагаючись перевести дух. Тепер залишалося лише натиснути на кнопку, впустити в перехідник повітря, відкрити внутрішній люк, розповісти про усе й почути рівний голос Вана: «Я ж попереджав про обережність».
Але Павлиш не встиг протягнути руку до кнопки повітродуву, як відчув, що люк за спиною повільно відкривається.
Найрозумнішим у цей момент було знову закрити люк. Потягнути за важіль і закрити. Але Павлиш утратив цілковите самовладання. Він побачив, що за край люка тримається чорне блискуче щупальце. І він кинувся вперед, щоб відкрити внутрішній люк і сховатися в сховище. Він знав, що внутрішній люк не відкриється, поки перехідник не наповниться повітрям, але сподівався на те, що усередині вже знають про те, що відбувається і тому відключать автоматику.
Люк не піддався. У перехіднику стало темніше. Черепаха заповнила собою зовнішній отвір. Павлиш обернувся, притиснувся спиною до внутрішнього люка і підняв руки перед грудьми, хоча розумів, що щупальця черепахи куди сильніші за його руки. Справу вирішували секунди. Чи зрозуміли нарешті там, усередині, в чому справа?
У перехіднику спалахнуло світло. Павлиш побачив, що черепаха вчепилася щупальцем у важіль зовнішнього люка, замикає його. Інше щупальце кінцем лежало на вимикачі. Виявляється, світло увімкнула черепаха.
— Я за вами від самого гейзера гнався, — вимовила черепаха. — Ви що, не бачили? Чи, може, злякалися?
Повітря з шелестінням заповнювало перехідник. Голос черепахи виходив з-під півкулі на її панцирі.
— А на вулиці я кричати не можу, — пояснила черепаха, — у мене говорилка малопотужна. Ви тут новенький?
Внутрішній люк пішов убік. Павлиш не втримав рівноваги, і черепаха підтримала його щупальцем.
— Ну й гнали ж ви, — сказав Ван, не приховуючи зловтіхи, — ну і мчали. Місцеві форми життя страхітливо діють на відважний Далекий флот.
— Не біг, а планомірно відступав, — поправив його Пфлюґ. Він був у фартусі. Над каструлями піднімався апетитний димок. На столі були розставлені тарілки. — Ти вечерятимеш з нами, Нільсе?
Біоформ-черепаха відповіла глухим механічним голосом:
— Не знущайся, Гансе. Ти що, не здогадуєшся, як мені іноді хочеться нажертися? Чи хоч би сісти по-людськи за стіл. Дивна річ: організму це не потрібно, а мозок усе пам’ятає, навіть смак черешні або березового соку. Ти коли-небудь пив березовий сік?
— Хіба в Норвегії є берези? — здивувався Єрихонський.
— У Норвегії багато чого є, у тому числі берези, — відповів біоформ. Він протягнув Павлишу довге щупальце, доторкнувся до руки й додав: — Вважайте, що ми знайомі. Нільс Хрістіансон. Я не хотів вас налякати.
— У мене тремтять коліна, — признався Павлиш.
— У мене теж би тремтіли. Я винен, що не розповів про Нільса, — сказав Єрихонський. — Коли живеш тут місяць за місяцем, настільки звикаєш до буденності біоформів і взагалі усього, що нас оточує. Тим більше що я сильно розсердився на тебе, Нільсе. Ти навіщо ганяв діагноста? Турбуєшся про здоров’я? Що тобі варто було викликати мене зі Станції? Я б негайно прилетів. До речі, Дімов теж тобою невдоволений. Ти вже три дні не виходив на зв’язок.
— Я сидів у кратері вулкану, — пояснив Нільс, — лише годину тому повернувся. А користувався діагностом, бо доводилося випробовувати себе при великих температурах. Я тобі все потім викладу. А тепер ви мені скажіть: що нового? Листи з Землі були?
— Лист у мене, — відповів Пфлюґ. — Закінчу з обідом, дам.
— Добре. А я доки скористаюся рацією. — І біоформ швидко підкотився до рації в кутку. — Мені треба поговорити з Дімовим і сейсмологами. На Станції зараз хто із сейсмологів?
— Усі там, — сказав Ван. — А що? Буде землетрус?
— Катастрофічний. Взагалі-то весь цей острів може злетіти в повітря. Ні, не сьогодні, напруга ще терпима. Мені треба звірити деякі цифри з сейсмологами.
Нільс увімкнув передавач. Він викликав Дімова, потім сейсмологів. Він сипав цифрами й формулами, немов вони лежали у нього в мозку шарами, акуратно пов’язані мотузкою, і Павлиш подумав, як швидко зникає страх. Ось він уже сам собі сказав: «Нільс увімкнув передавач». А ще п’ятнадцять хвилин тому він мчався з усіх ніг від цього Нільса, щоб Нільс його не з’їв.
— Драч був на нього схожий. І Грунін теж. Ви пам’ятаєте, Дімов вам розповідав? — промовив тихо Єрихонський.
— Вдосвіта прийде флаєр із сейсмологом, — оголосив Нільс, вимикаючи рацію. — Дімов просив попередити підводників.
— Ти можеш їх запеленгувати? — спитав Ван Єрихонського.
— Ні. Сандра ніколи з собою рацію не бере. Їй вона, бачте, заважає. — Єрихонський був стривожений.
— А ви де живете, Нільсе? — запитав Павлиш біоформа.
— Мені ніде не треба жити, — відповів той. — Я не сплю. І майже не їм. Я ходжу. Працюю. Іноді приходжу сюди, якщо скучу. Завтра, напевно, з’їжджу з вами на Станцію.
Вони швидко повечеряли, потім влаштувалися на матах у задньому відсіку сховища. Нільс теж залишився у сховищі зовні біля рації. Він читав. Йдучи спати, Павлиш поглянув на нього. Метрова півкуля, подряпана, роз’їдена жаром і кислотами, побита камінням, підкотилася до стіни, притиснула до неї щупальцями розкриту книгу і час від часу перевертала сторінки третім щупальцем, що вискакує блискавкою з панцира і зникає в ньому.
У спальному відсіку було напівтемно. Сопів Пфлюґ, Єрихонський спав спокійно, склавши руки на животі. Ван посунувся, звільняючи місце Павлишу.
— Спати пора, — сказав із-за загородки Нільс.
— Ти став піклуватися про наш режим? — спитав Ван.
— Ні. Мені просто приємно, що я можу комусь щось сказати. І не формули або спостереження, а щось буденне. Наприклад: Машо, передай компот. Чи: Ване, спи, завтра рано вставати.
Павлиш промучився ще кілька хвилин, потім спитав Вана:
— А Марина Кім далеко звідси?
Ван не відповів. Напевно, заснув.
Павлиш прокинувся від підземного поштовху. Інші вже встали. Пфлюґ гримів бляшанками, збираючись на полювання.
— Павлишу, ти прокинувся? — запитав Єрихонський.
— Іду.
З-за перегородки тягнуло пахучою кавою.
Павлиш підійшов до вікна, що виходило до моря. Берег дивно перетворився за ніч. Він був покритий снігом. Затока замерзла до самих рифів, об які билися хвилі, а по запоні снігу, що вкривала крижаний панцир затоки, тягнулися чорні нитки тріщин. Уздовж берега по снігу брів Нільс, залишаючи за собою дивний слід, немов по цілині проїхав віз.
Поснідавши, Павлиш одягнувся і вийшов назовні. Сонце вибралося з-за хмар, і сніг почав танути. Над чорним, покритим багном схилом підіймалася легка пара. Сніг похрускував під підошвами.
Пфлюґ сидів навпочіпки, щось виколупуючи ножем зі снігу.
— Сьогодні ми з вами зробимо принаймні три великі відкриття, — сказав він Павлишу. Голос в шоломофоні звучав захоплено.
— Чому тільки три? — запитав Павлиш.
— Я сюди приїжджаю восьмий раз і кожного разу знаходжу по три незнайомі науці сімейства. Хіба це не прекрасно?
Чорною точкою позначився на небі флаєр. Сонце припікало, і Павлиш зменшив температуру обігріву. Біла хмарка повільно повзла по небу, і флаєр підпірнув під неї, спускаючись до сховища.
Прилетів Дімов із сейсмологом Гогією.
— Де Нільс? — запитав він Павлиша, привітавшись.
— Напевно, поліз у кратер.
— Погані новини, — вимовив Гогія. Він був молодий, худий і легко червонів. — Нільс має рацію. Напруга в корі росте швидше, ніж ми вважали. Епіцентр кілометрах у ста звідси. Станції не торкнеться.
Гогія показав у бік сонця. Океан був спокійний, в затоці утворилася ополонка, над нею підіймалася пара.
— Я спробую зв’язатися з Нільсом. — Гогія пішов у сховище.
Дімов з Павлишем пішли слідом за ним.
— Хто міг припустити, — сказав Єрихонський, побачивши Дімова, — що ви влаштуєте землетрус саме сьогодні?
Він тримав у руці чашку з кавою, від якої піднімалася пара, як від гейзера.
— Передайте мені, будь ласка, — попросив Дімов. — Адже ви варили каву для гостей, чи не так?
Дімов випив каву залпом, обпікся, кілька секунд сидів, втративши дихання. Нарешті відсапався і промовив:
— Ось зараз би я загинув, і усі зітхнули б з полегшенням.
— Ми б не дали вам загинути, — заперечив Павлиш. — Я реаніматор. У крайньому випадку заморозили б вас до Землі.
Гогія відправився на гору й обіцяв повернутися через годину Дімов вийшов на зв’язок зі Станцією, віддаючи поточні розпорядження, які не встиг залишити, бо дуже рано вилетів звідти. Єрихонський знову заглибився у вивчення стрічок діагноста. Ван розбирав якийсь прилад. Дії людей, що залишилися в сховищі, були буденні, але з кожною хвилиною під куполом росла напруга, невисловлена, але яка відчувалася навіть Павлишем. Підводників чекали вже годину тому, але їх усе ще не було.
Другий поштовх землетрусу розлігся приблизно за годину після прильоту Дімова. Ван, що чергував біля рації, сказав Дімову:
— Нільс передає, що збільшилося виділення газів. Екскалація вища за розрахункову.
— Може, нам евакуювати сховище? — запропонував Єрихонський. — І тут залишилися б тільки ми з Нільсом.
— Абсурд, — відрізав Дімов. — Ване, спитай сейсмологів, які перспективи для острова.
Земля під ногами дрібно здригалася, ніби хтось просився назовні із замкнутого підвалу.
— Якщо тут буде виверження, потік має піти в інший бік. Хоча, звичайно, гарантувати нічого не можна.
Повернувся Гогія з плівками, знятими з самописців.
— Здуріти! — вигукнув він, не приховуючи захвату. — Ми свідки катаклізму справжнього масштабу. Яке скидання! Ви не уявляєте, що твориться в океані!
Дімов несхвально спохмурнів.
— Пробачте, — обернувся він до Павлиша, — слід було б дати вам можливість повернутися на Станцію. Тут може бути небезпечно. Але ми обмежені в засобах транспорту.
Павлиш навіть не встиг образитися. Дімов вже не дивився на нього.
— Ван, — продовжував Дімов так само буденно, — негайно викликайте Вершину, нехай летять сюди.
— Навіщо? — не відразу зрозумів Ван.
— Шукати. Їх шукатимемо. Тут глибини невеликі.
— Не терплю неробства, — промовив Єрихонський. — Я піду на катері їм назустріч.
— Катер поведе Ван, — наказав Дімов. — Єрихонський піде з ним. Ви, Павлише, залиштеся біля рації і, якщо потрібно, вилетите на флаєрі.
Павлиш підійшов до рації й став за спиною Вана.
Ван вимовив, піднійаючись:
— Усі позивні тут. Рація стандартна. Знайомі?
— Проходили.
Ван знизив голос і сказав на вухо Павлишу:
— Не сперечайтеся з Дімовим. Він зараз — суцільні нерви. Катаклізм на носі. Єрихонський в істериці, а підводники шукають перли в Синьому гроті, не знаючи, що їх чекає, коли вони сюди являться.
— Ви впевнені, що тривога не помилкова?
— Упевнений, — відповів лаконічно Ван. Він узяв свій комбінезон і маску.
За вікном майнуло щось біле, ніби там махнули простирадлом.
— Агов, — зрадів Ван, виглянувши назовні, — на ловця і звір біжить. Це ж Алан!
— Де? — спитав Дімов.
— Сам прилетів. Тепер ось доводьте, що телепатії не існує.
Вікно було прямо перед Павлишем. По чорному, мокрому від талого снігу, по березі повільно брів величезний білий птах.
Такий же, як той, що Павлиш бачив у день прильоту.
Єрихонський уже був одягнений, він відкривав люк. Дімов теж натягнув маску.
— Павлишу, залишайтеся тут. Не відходьте від рації. Якщо щось термінове, покличте мене. Я пішов поговорити з Аланом.
Зі Станції повідомили, що флаєр вилетів на пошуки підводників. Запитували, що нового в сховищі. Павлиш відповів, що поки нічого.
За вікном Дімов розмовляв із птахом. Птах ледве діставав йому до поясу, але його крила, навіть складені, тягнулися метра на три, і кінці їх спиралися на широкий хвіст. У птаха була невелика голова з коротким дзьобом і нерухомі блакитні очі.
Ще один поштовх змусив задзвеніти неприбраний посуд.
Підключився Нільс.
— Слухай, Ване, — сказав він своїм тихим механічним голосом, — де розташований цей Синій грот?
— Ван пішов на катері. Певно, туди. А я точно не знаю, де цей грот.
— А, це Павлиш? Тоді запиши точні нові дані.
За вікном Дімов кутався в куртку. Йому було дуже холодно. Птах, погойдуючись, незручно вибіг на довгу плиту, що здіймалася над затокою, і розправив крила. Тут же він перетворилася на шестиметрове вітрило і не встиг добігти до краю плити, як зустрічний вітер підняв його в повітря, і, щоб не втратити рівноваги, Алан сильно змахнув крилами й почав набирати висоту.
Дімов возився в перехіднику, потім відкрив люк, впустив клуб пари. Він намагався угамувати тремтіння.
— Думав, помру, — сказав він. — Молодець Алан.
— Чому? — запитав Павлиш.
— Йому не сподобалися хвилі в тому секторі. У нього своя теорія — географічна. Характер і місце землетрусу, що наближається, він розраховує по малюнку хвиль. Йому добре — згори усе видно. З сейсмологами він через це страшенно сперечається. Вважає, що його теорія — панацея від усіх бід, а вони вважають, що вона схожа на ворожіння на кавовій гущі. Мабуть, вони мають рацію, вони фахівці… Мене хтось викликав?
— Нільс просив передати вам дані по прогнозу.
— Давайте. Ні, що за молодець Алан! Прилетів саме сюди. А знаєте, Павлишу, я більше вірю птахам, ніж нашому катеру. Якби Алан не прилетів, довелося б вас на флаєрі посилати.
— Говорить Вершина. Вершина викликає Сховище, — увімкнувся приймач. — Хто на зв’язку?
— Сховище слухає, — відповів Павлиш.
Дімов підійшов ближче.
— Говорить Сен-Венан. Ми вилітаємо.
— Добре, — відгукнувся Дімов. — Не забудьте передавач. Розумієте, — Дімов обернувся до Павлиша, — наші передавачі добрі для геологів та інших наземних жителів. Приторочив до грудей і тупай. А біоформам вони незручні. У будь-який слушний час вони намагаються від них позбавитися. А насправді, навіщо літаючому біоформу зайві триста грамів ваги? Для нього кожен грам зайвий.
У сховище повернувся Пфлюґ. Він довго возився в перехіднику, зітхав, гримів бляшанками, потім насилу протиснувся в люк.
— Дивовижний день, — вимовив він, розставляючи на столі своє господарство. — Три норми, три норми принаймні. Рідкісні екземпляри самі лізуть на берег.
Він помітив, що Павлиш сидить за рацією, і сказав:
— Я бачив, як ішов катер. Тільки не встиг запитати. Що, підводники ще не приплили?
— Про всяк випадок підготуйте медпункт, — велів Дімов.
— Мабуть, краще це зроблю я, — помітив Павлиш, — а ви поки почергуйте біля рації.
— По-перше, Пфлюґ нікудишній радист, — заперечив Дімов. — По-друге, ви, Павлиш, підозрюю, нікудишній ветеринар. Ви забуваєте, що біологічно наші друзі і колеґи не відносяться до антропоїдів.
— Так, — підтвердив Пфлюґ, — правильно, як це не прикро. Але я впевнений, що нічого поганого не станеться.
Він відкрив ящик у кутку біля перегородки, став перебирати блискучі інструменти й ліки, поглядаючи при цьому на бляшанки зі своїми трофеями.
Поступили повідомлення з флаєра, який вилетів зі Станції. Флаєр пройшов уже п’ятдесят кілометрів. Нічого в океані поки не помічено.
У вікно Павлишу було видно, як зі схилу гори біжить Гогія. За ним, навантажений контрольними приладами, йшов слідом Нільс.
— Що там на катері? — спитав Дімов.
Павлиш викликав катер.
— Увесь час подаємо сигнали, — відгукнувся Ван. — Поки відповіді немає. А у вас що нового?
— Нічого.
— Сховище! — наклався на ці слова рівний високий голос одного з птахів. Павлиш ще не навчився розрізняти голоси біоформів. Видно, насадки у усіх були однотипними. — Сховище! Бачу Сандру!
— Де? — запитав Павлиш.
— Південь-південь-захід від Косої гори. Тридцять миль. Ви мене чуєте?
— А що вона? — крикнув Єрихонський. — Що з нею?
— Вона тримається на воді, але мене не помічає.
— Катер, повідомите ваш квадрат, — зажадав Дімов.
— 13-778, — відповів Ван. — Північний захід від острова.
Дімов увімкнув екран-карту.
— Сімдесят п’ять миль, — сказав він. — Навіть якщо точно вийдете в квадрат, вам знадобиться півгодини.
— До зв’язку. — Ван вимкнувся.
— Півгодини, — тихо повторив Дімов. І тут же викликав птахів: — Ви зможете надати їй допомогу?
— Ні, — відповів голос. — Я тут один. Мені її не підняти. Вона, по-моєму, непритомна.
Павлиш швидко натягував комбінезон.
— Де маска?
— Візьми мою, — велів Пфлюґ, — он вона лежить.
Дімов побачив, що Павлиш майже одягнений.
— Ти знаєш цей флаєр?
— Ще б пак.
— Я з ним, — сказав сейсмолог Гогія. — Добре, що я не встиг роздягтися.
Дімов повторив:
— Тридцять миль на південь-південь-захід. — Потім обернувся до мікрофона. — Через дві хвилини до вас вилітає флаєр. Буде хвилин через десять. А катер не встигне раніше, ніж через півгодини.
Коли Павлиш закрив за собою зовнішній люк, він устиг здивуватися тому, як змінилося освітлення. Сонце було затягнуто червонястим серпанком, і чорна гора підсвічується ззаду, немов там таївся театральний прожектор.
Сейсмолог першим ускочив у флаєр. Павлиш підняв ногу, щоб піти за ним, але тут двері в сховище відкрилися, вилетів Пфлюґ, що не встиг ні одягнутися, ні натягнути маску. Він відкрив рота, намагаючись вдихнути повітря, і кинув в їх сторону маленький медичний контейнер.
— Тепер тримайтеся, — попередив Павлиш, сідаючи за пульт і дивлячись через бічне вікно, як Дімов допомагає Пфлюґу забратися назад у сховище. — Коли розповідатимете онукам про сьогоднішній день, не забудьте згадати, що вів машину екс-чемпіон Москви по вищому флаєрному пілотажу.
— Не забуду, — відповів сейсмолог, уклавши контейнер і вчіплюючись у крісло.
Павлиш вийшов з віража і пішов на максимальній швидкості так, щоб залишити ліворуч стовп рожевого й бурого диму, що встав над далекою від сховища стороною острова.
Через сім хвилин вони побачили самотнього білого птаха, що кружляв метрах у двохстах над хвилями.
Птах, помітивши флаєр, злетів вище і завмер у повітрі, немов показуючи точку, в якій знаходилася Сандра. Павлиш кинув флаєр униз і завис метрах у десяти над верхівками хвиль. Але навіть з цієї висоти він не відразу розгледів Сандру — її тіло губилося серед бризок, які вітер зривав з верхівок хвиль.
— Бачите? — запитав сейсмолог, виглядаючи назовні.
Вітер зносив флаєр, довелося ввімкнути двигун і маневрувати, щоб не загубити Сандру з поля зору. Павлиш випустив сходи. Вони м’яко розгорнулися й пішли у воду в метрі від Сандри.
— Що в тебе, Павлиш? Чому мовчиш? — заговорила рація.
— Нема часу. Ми її знайшли й підніматимемо.
Птах пролетів зовсім поряд із кабіною. На грудях у нього була видна чорна овальна коробка передавача. Птах піднявся трохи вище, і його тінь час від часу закривала від Павлиша сонце.
Сейсмолог, захопивши моток троса, спускався до води, і Павлиш усю увагу зосередив на тому, щоб не дати вітру знести флаєр убік. Сандра, розкинувши руки, погойдувалася на хвилях, немов у люльці, і здавалося, що її рухи осмислені.
Гогія вчепився однією рукою за сходи, інший намагався підвести під Сандру петлю. Це йому не вдавалося. Павлиш пошкодував, що не може залишити керування. Він зробив би все простіше й швидше. Видно, Гогія ніколи не займався альпінізмом. Трос знову зірвався, Павлишу показалося, що хвилі відчаю, що охопили сейсмолога, досягають кабіни флаєра.
І у цей момент птах-біоформ наважився на ризикований крок. Він м’яко і швидко спланував проти вітру і, знайшовши момент, коли Сандра ковзала по зовнішній стороні хвилі і її тіло виступило назовні, схопив дзьобом петлю троса у миттєво завів її за плечі Сандри.
— Тягни! — закричав Павлиш сейсмологові.
Той насилу утримував рівновагу на сходах, але відразу потягнув, петля рушила нижче й охопила Сандру за лікті. Птах насилу примудрився ухилитися від наступної хвилі. Коли він пролітав перед флаєром, Павлиш помітив, що передавач він усе ж скинув. Павлиш підняв вгору великий палець, і птах різко пішов у небо.
Удвох з Гогією вони втягнули Сандру в кабіну. Пройшло двадцять хвилин після вильоту.
— Говорить Павлиш, — увімкнув він передавач. — Сандру ми підняли на флаєр. Вона непритомна.
— Слухай, — сказав Дімов, — Сандру не чіпайте. Надіньте їй кисневу маску і накрийте її чимось теплим.
Сейсмолог дістав запасну маску й балон. Очі Сандри були закриті, обличчя здавалося блакитним. Сейсмолог прибрав з обличчя Сандри мокре волосся і став приладнувати кисневу маску. Його руки трохи тремтіли. Павлиш ішов до сховища на бриючому польоті. Попереду, як маяк, підіймався стовп диму. Птах летів угорі, майже не відстаючи від флаєра. Рація була ввімкнена, і Павлиш чув, як Дімов наказує катеру залишатися в тому ж районі й до острова не повертатися.
Пфлюґ чекав їх на самому березі затоки. Закутану Сандру обережно винесли з флаєра й бігом перенесли до куполу. Люк був відкритий, і через хвилину Сандра вже лежала на столі. Дімов чекав їх у хірургічному халаті й рукавичках. Діагност був увімкнений, і його щупи ледь тремтіли, погойдуючись над столом.
— Мені асистуватимете, — велів Дімов Павлишу.
Біля рації стояв Нільс.
— Все гаразд, — говорив він, — не хвилюйся, Ерик, ти ж знаєш, якщо Дімов сказав…
Сандра спала. Дихання її стало рівнішим. Обличчя почервоніло, крапельки поту блищали на скронях.
— Що з нею сталося? — запитав Павлиш.
— Спрацювала запобіжна система. Якщо організм на межі і створюється небезпека для життя, вона впадає в стан, схожий на летаргічний сон. Поки ми можемо лише припускати, що підводники потрапили в землетрус на глибині. Сандра змогла вирватися назовні, хоч і була поранена. У неї зламано три ребра, великий внутрішній крововилив. Вона пливла до бази, але її сили вичерпалися. Отже, їй залишалося лише піднятися на поверхню. Потонути Сандра не могла: коли вона на зябровому диханні, легені служать повітряним пухирем. Метаболізм сповільнюється у кілька разів. Як тільки вона втратила свідомість, її винесло на поверхню океану.
Сандра опритомніла відразу, болю вона не відчувала.
— Дімов, — вимовила вона важко, — хлопців завалило…
— Спокійно, не хвилюйся, дівчинко, — відповів Дімов.
— Ми були в Синьому гроті… почало трясти… Я була осторонь… Стас сказав, що поранений… Пробач, Дімов, Ерик знає?
Павлиш протягнув Дімову кульку-ампулу. Дімов приклав її до руки Сандри, і рідина увійшла до шкіри.
— Ти можеш дати координати?
— Так, звичайно, я поспішала… мене, напевно, віднесло вбік… двадцять миль на південний захід від острова, група рифів, два піднімаються над поверхнею…
— Знаю, — сказав Пфлюґ, — місяць тому ми з Ваном туди літали.
Сандра заснула.
— Нільсе, виклич Вана. Він має пам’ятати про ці скелі.
Але спочатку в динаміці виник голос Єрихонського:
— Як Сандра?
— Сандра спить, — відповів Нільс. — Чого ти турбуєшся? Дімов сказав, що все гаразд, а ти турбуєшся…
Купол здригнувся, земля на мить пішла з-під ніг, і діагност відкотився від столу, натягнувши дроти й щупи. Сандра застогнала. Дімов кинувся до столу, повертаючи діагност на місце та прикриваючи тілом Сандру, ніби побоювався, що згори посиплються камені.
— Що? Що там у вас? — крикнув Єрихонський тонким голосом.
— Нічого особливого, землетрус триває, — відгукнувся Нільс. — Де Ван?
Єрихонський, передаючи мікрофон Вану, сказав:
— Вони не уявляють, як мені тут, коли нічого не можеш зробити.
І його голос пропав, розчинився в тиші куполу.
— Ване, — вимовив Нільс, — ти знаєш дві скелі в двадцяти милях на південний захід від сховища?
— Щось не пригадаю. Ми приблизно в цьому квадраті. Але не пам’ятаю. На карті їх нема?
— Ми ж місяць тому туди з тобою літали! — вигукнув Пфлюґ.
— Пробач, Гансе, — спокійно відповів Ван. — Місяць тому ми з тобою літали на північ від сховища. Ти збирав своїх черепашок.
— Але приблизно ти ту точку уявляєш? — спитав Нільс.
— Двадцять миль?.. У межах десяти миль від нас. Я підніму катер вище, вони мають бути на локаторі… Може, хтось із птахів знає?
— Виклич птахів, — запропонував Дімов. Він звільняв Сандру від приладів.
— Навіщо їх викликати, — сказав Нільс, — птахи тут.
— Вони тут, — підтвердив Павлиш. — Один біоформ зі мною прилетів. Той, який Сандру знайшов. А рацію він викинув.
— Павлиш, ви зараз вільні? Вийдіть назовні, запитайте у них про скелі.
Павлиш натягнув маску.
Усі три птахи сиділи на великій пласкій скелі недалеко від куполу і тихо переговорювалися, повертаючи витончені голівки. Над ними підіймалася чорна крива гора, оповита димом і облямована помаранчевим сяйвом. Давно Павлишу не доводилося бачити такого казкового видовища. Схоже було на скандинавську сагу — величезні білі птахи, вулкан і голий холодний берег.
Побачивши Павлиша, птахи поспішили назустріч.
— Як Сандра? — спитав один із них.
— Сандра опритомніла, — відповів Павлиш, — і повідомила Дімову, що підводників завалило в якомусь гроті в двадцяти милях звідси до південного заходу. Там мають бути скелі. Дві з них піднімаються над водою. Але Ван таких скель не пам’ятає.
— Там немає скель, — підтвердив другий птах. — Ми весь цей район облітали. Ти не бачив там скель, Сен-Венане?
— Ні, Алане, — відповів другий птах. — Ніколи не бачив.
Алан обернувся до третього птаха.
— А ти?
Третій птах сказав:
— Здається, я бачила там два рифи. Вони з’являються тільки під час відпливу. Самі верхівки між хвиль.
— Дякую, Марино, — сказав Алан.
— Марина? — повторив Павлиш. — Марина?
Але птах різко змахнув крилами і злетів угору до димової хмари.
— Марина Кім? — запитав Павлиш у Алана.
— Так. Так що ж ви втрачаєте час?
…Три білі птахи летіли попереду флаєра, трохи вище від нього. Від великої кількості вулканічного попелу повітря стало червонястим, зловісним, і крила птахів відсвічували пожежею.
Один з птахів був Попелюшкою, яка змінила вигляд і не хотіла, щоб Павлиш про це дізнався…
— Хто піде з аквалангом? — запитав Нільс.
Він займав середину кабіни, а інші сиділи навколо, немовби оточили величезний святковий пиріг. Нільс відкинув усі заперечення Дімова, який побоювався, що йому важко працюватиметься під водою:
— Ви без мене навряд чи зможете розібрати завал і пробитися вглиб. Ви висаджуватимете в повітря скелі? Ви їх розбиратимете голими руками? Чи чекатимете, поки з диспетчерською планетоїда вам перекинуть підводного робота?
— Ми маємо свій. Його можна змонтувати, якщо потрібно, за кілька годин.
— Ото ж то. Кілька годин. І привести його туди на катері. І він в результаті візьметься за роботу, коли буде вже пізно.
— Ти маєш рацію, Нільсе, — погодився Дімов.
— А Марина давно на станції? — запитав Павлиш через хвилину.
— Вона новенька, — сказав Дімов. — Місяць як у небі.
Внизу показався катер.
Катер розтинав хвилі, виставивши над ними голову-рубку.
Павлиш сказав Вану по рації:
— Йди на найменшому ходу.
— Навіщо?
— Я сяду до тебе на палубу.
— Навряд чи це можливо.
— Іншого виходу немає.
Птахи летіли високо, здавалися білими точками під пурпурною стелею хмар. Потім пішли вниз і вбік.
— Павлишу, — повідомив Алан, — дві скелі над самою водою в півтора кілометрах від тебе. Ми йдемо вниз. Дивися.
— Гаразд, — відповів Павлиш. Він став поступово знижуватися, щоб зрівняти свій хід зі швидкістю катера. — Рівніше йди, — попередив він Вана.
— Як по ниточці, — відгукнувся Ван.
— Тримайся!
Флаєр опустився на палубу катера за рубкою. Палуба була мокрою й похилою з боків. Павлиш випустив страхувальні ноги флаєра, і рубчасті присоски стиснули боки катера.
— Деякий час утримаюся, — кинув Павлиш тим, що сиділи в кабіні. — Відкрийте нижній люк.
Нільс зіскочив на палубу першим і, акуратно переставляючи кінцівки, пішов до рубки. Щупальця звисали з боків панцира — ними Нільс підстраховувався. Він не вмів плавати і пішов би на дно каменем. А глибина тут чимала. Катер із флаєром, що сидів на ньому, немов вершник, неспішно летів над хвилями.
Павлиш підняв голову, розшукуючи птахів. Але не побачив їх.
Гогія завмер біля люка, не знаючи, що робити далі. Пасажири по черзі сховалися в рубці. Павлиш спитав Вана:
— Усе благополучно?
— Так.
— Дай мені Дімова.
— Я слухаю тебе, Славо.
— Я хотів би піти вниз із Нільсом. Я хороший нирець, сильніше за багатьох. Можу знадобитися.
— Ні, — вирішив Дімов, — залишайся, де ти є. Може статися, що ти будеш потрібніший як пілот, ніж як нирець.
Павлиш увімкнув двигун. Флаєр, сівши від напруги, відірвав ноги від похилої спини катера й різко злетів угору.
Катер сховався під водою.
Піднявшись на сто метрів, Павлиш розгледів білі буруни, в центрі яких чорними крапками стирчали вершини скель.
Павлиш викликав Алана. Рація була лише в нього.
— Дякуй Марині. Вона вивела нас точно до місця.
Йому хотілося зайвий раз повторити це ім’я. Він раптом зрозумів, що ніякого шоку, жаху, відрази, болі — нічого подібного не відчуває. Чи то був підготовлений до такого повороту подій за останню добу, чи то мав таки рацію Дімов: біоформ залишається людиною, тільки екзотично одягненою. Марину було жалко. Півроку тому… півроку тому вона вже почала біоформування. І чомусь їй потрібно було обов’язково зустріти ту людину на Місяці, того капітана, який не захотів її побачити. Можливо, той капітан уважав за краще відмовитися від Попелюшки в хатині. Звісно, що вона вважала себе злочинницею. Втекла з інституту… її взагалі могли зняти з експерименту.
Павлиш почув голос Дімова:
— Вони тут, під осипом.
— От бачиш, — сказав Гогія, — я в цьому не сумнівався.
— Слухай, Павлишу, — промовив Дімов, — ми зараз на глибині сорока двох метрів. Ван залишається в катері. Ми з Нільсом виходимо до зсуву. Єрихонський страхуватиме нас зовні. Про всяк випадок увімкни запис, реєструй усі наші рухи.
— Ясно, вмикаю запис.
— Ми виходимо.
— Далеко їм іти до завалу? — спитав Павлиш Вана.
— Ні, я їх чудово бачу.
Павлиш уявив собі цю сцену. Катер завис біля самого дна над камінням, серед уламків коралів і переплутаних водоростей. Поряд із катером у кількох кроках Єрихонський. Промінь його шоломового ліхтаря висвічує сутулого Дімова в облягаючому помаранчевому скафандрі й черепаху, що упевнено крокує попереду.
— Ми дійшли до осипу, — продовжував Дімов. — Нільс шукає вхід. Тут має бути тріщина, крізь яку вибралася Сандра.
Настала довга пауза.
Павлиш зв’язувався з островом. Там усе було як і раніше. Сандра спала. Пфлюґ відповів, що стан у кратері стабілізувався. Йде в’язка лава. Якщо швидкість витікання збережеться попередньою, то до ранку площа острова значно збільшиться. Років через скількись можна буде саджати тут цитрусові.
Гогія відірвався від своїх приладів, сів поряд із Павлишем.
— Все-таки я не заздрю Єрихонському, — сказав він. — Кохати жінку, яка, по суті, наполовину риба…
— Але вона завжди може повернутися в попередній стан.
— Важко. Вона ж не зовсім біоформ. Підводників готували ще до Геворкяна. До того ж вона й не захоче. Сандрі подобається її життя. Вона схиблена на океані. Колись вам напевно розповідатимуть їхню історію. Дуже романтично. Вони познайомилися, коли Сандра вже працювала на Наїрі. Вона прилетіла якось до нас у Тбілісі на конференцію, там зустріла Єрихонського… ну й уявляєте… Він, коли про все дізнався, намагався її відрадити. Безрезультатно. Так що ж ви думаєте: в результаті він сам перейшов працювати на Проект, щоб бути поруч.
Гогія зітхнув.
— А ви могли б полюбити підводницю? — запитав Павлиш.
— Звідки мені знати, якщо в мене в Кутаїсі молода дружина живе? Звичайнісінька дружина. Дуже гарна. Я вам у лабораторії фото покажу. Листа прислала — три кілограми.
— Ну, а ось… — Павлиш показав на птахів, що майоріли в небі.
— Це зовсім інша справа, — сказав Гогія. — У Алана в самого дочка в нашому інституті працює. Це тимчасово. Це як маска. Прийшов додому, зняв маску і живи.
— Ага, — пролунав голос Дімова, — є щілина!
Павлиш тримав рацію на прийомі, вимкнувши передачу, щоб його розмова з Гогією не заважала іншим.
— Та що там казати, — продовжував Гогія, — ви у Вана були?
— Мене там поселили.
— Правильно. Велика кімната. Світла. Там на полиці портрет Марини Кім стоїть. Не помітили?
Гогія не дивився на Павлиша і не помітив, як той почервонів.
— Ми з Нільсом відвалили камінь, — сповістив Дімов. — Є хід. Дуже вузький. В глибині ще завал.
— Ну то й що? — спитав Павлиш у Гогії. — Ви сказали, що у Вана є портрет Марини Кім.
— Так. Він в неї смертельно закоханий. Він знав її ще на Землі, коли вона стажувалася в інституті. Мене тоді в інституті не було, я тільки тут до них приєднався. А тут ще в Марини почалися неприємності…
— Є! — крикнув Дімов. — Пішов камінь! Обережніше!
Павлиш завмер.
«Раз, — вважав він про себе, — два, три, чотири, п’ять…»
Дімов голосно зітхнув.
— Ну й сила величезна у тебе, Нільсе. Він таку брилу утримав, просто розумом не осягнути.
На зв’язок вийшла Станція. Запитували, чи вислати другий флаєр.
Павлиш велів чекати і поки змонтувати підводного робота. Може, доведеться його доставляти сюди.
— Правильно, — підтвердив Гогія. Потім продовжував свою розповідь: — Я деталей не знаю. Тільки вся справа в її батькові. Він моторошний педант. Він заборонив Марині йти до нас в інститут. Сказав, що не захоче її більше бачити… Загалом, боявся за неї, пробував впливати, але на Марину дуже важко впливати. Коли вона все-таки не підкорилася, він, як людина слова, сказав, що більше її не побачить. Правильно сказав. Батько завжди батько. Треба поважати.
— Тріщина відкрита, — повідомив Дімов, — я залишаюся поки тут. Нільс спробує до них дістатися.
— А далі? — кинув Павлиш.
— Вам, напевно, нецікаво.
— Нічого, все одно чекаємо.
— Ван допоміг Марині втекти з інституту на один день.
— На Місяць? — вирвалося у Павлиша.
— А як ви здогадалися?
— Це було півроку тому?
— Так, якраз півроку. Вона вже пройшла курс підготовки, з неї зняли біокопії й почали обробку терапевтичними засобами, щоб знизити опірність організму. Не могла вона втікати. Не мала права. На місці Геворкяна я б її обов’язково звільнив. А вона полетіла на Місяць. Звідти мав стартувати її батько. Він капітан «Аристотеля».
— Нільсе? Це ти, Нільсе? — почувся голос Вана.
— Він передає, що знайшов їх, — сказав Дімов, — знайшов.
— У якому вони стані?
— Не знаю. Чекайте.
— Ну й чим усе кінчилося? — спитав Павлиш.
— Га? Ми про Марину? Нічим. Пробачили. Ван усю провину взяв на себе. Марина усю провину взяла на себе. Дімов усю провину узяв на себе, Геворкян подивився на них, старий чоловік, м’який став… і пробачив. Романтична історія. Тільки батько не пробачив. Відлетів, розумієте? Але пробачить. Куди подінеться…
— На якій вони глибині? — спитав Павлиш Вана, увімкнувши передачу.
— Двадцять метрів нижче мене, — відповів Ван.
На катері заповнили водою вантажний відсік, помістили в нього біоформів-акул і пішли до Станції.
Павлиш тим часом повернувся до острова, щоб евакуювати звідти Сандру і Пфлюґа і вивезти устаткування.
Потік лави змінив напрям і погрожував затоці та сховищу. Сандра все ще не прокидалася.
Поки Пфлюґ з Гогією влаштовували в кабіні Сандру, Павлиш повернувся у сховище. Він витягнув прилади, вимкнув живлення рації, задраїв люк. Тепер сховище буде порожнім доти, поки природа не втихомириться. Гогія вискочив із флаєра, взяв один із ящиків, побіг назад. Залишався ще один контейнер — такий важкий, що понести його можна було тільки вдвох. Павлиш сів на край ящика, чекаючи, поки хто-небудь повернеться допомогти йому.
Усе навкруги змінилося. Добу тому затока була мирним, тихим куточком, навіть хвилі не добиралися до берега. Тепер низько над островом висіли хмари попелу, раз у раз сипав крупний каламутний дощ. Вулканчик на схилі гори плювався багном, потік лави з вершини, димлячи, досяг уже затоки й утворив язик півострова. Струмені пари виривалися крізь тріщини на схилі. Через них пробивалися зловісні відблиски помаранчевих сполохів над вершиною гори.
Один із птахів повернувся до острова вслід за флаєром і кружляв над головою. Павлиш помахав йому рукою. На птаху не було передавача, і він не міг запитати, хто це.
Грязьовий вулкан раптом викинув високо в небо струмінь рідини, немов хотів збити птаха на льоту, і той, склавши крила, пішов убік.
Підійшов Гогія.
— Давай візьмемо контейнер.
Павлиш встав, нахилився, підхопив контейнер, і вони потягнули його до флаєра. Земля під ногами дрібно тремтіла.
— У мене таке враження, — промовив Гогія, — що острів у будь-який момент може злетіти в повітря.
— Не турбуйся, — відповів Павлиш, — маємо встигнути.
— Алан про всяк випадок нас страхує, — сказав Гогія, — він теж побоюється.
— Це Алан? Ти як розрізняєш?
— Я так думаю, що це Алан. Він справжній чоловік.
Звичайно, це не Марина, подумав Павлиш. Їй же не хочеться зі мною зустрічатися.
Шолом заглушав гуркіт вулкану. До Павлиша доносився лише рівний, глухий, утробний гул. Але у цей момент у надрах гори зародився такий пронизливий і зловісний звук, що він проник усередину шолома.
Людина, що стає свідком катастрофи, раптової й швидкої, діє інстинктивно. І уявлення про те, в якій послідовності відбувалися події, складається вже потім, коли все мине і на власні враження накладаються оповідання очевидців. І якщо Павлишу показалося, що по схилу гори вдарила невидима сокира, і вона, немов дерев’яна колода, почала розвалюватися під цим ударом, то Пфлюґ, що бачив усе з відкритого люка флаєра, подумки порівняв вибух з театральною завісою, що розсувається в сторони в мить, коли оркестр гримить останнім акордом увертюри, а крізь щілину, що розширюється, проникає зі сцени яскраве світло.
Певно, Павлиш стояв нерухомо не більше секунди. Чомусь він навіть не впав, не втратив рівноваги, і мозок його встиг помітити, що гора розпадається занадто повільно. І тут повітряна хвиля штовхнула його й кинула до флаєра. Сейсмолог висів у люку і щось кричав, але Павлиш не чув. Він дивився на декорацію, що руйнувалася, і бачив, як велетенський вихор підхопив птаха, білу пір’їнку, кинув його вгору, закрутив і поніс до води…
— Швидше! — гукав Гогія. — Піднімайся!
Усередині гори було видно жовту розжарену масу, м’яку й податливу. Вона повільно вивалювалася крізь зуби скель.
Павлиш не міг відірвати погляду від грудки білого пір’я, від пушинки, що падає в воду.
— Куди? — кричав Гогія. — Ти з глузду з’їхав!
Павлиш біг до води. Птах, несений повітряною хвилею, падав мов лист із дерева, безсило обертаючись у повітрі.
Він мав упасти метрах у ста від берега, але порив зустрічного вітру кинув його ближче до суші, і Павлиш, навіть не подумавши, чи глибоко там, побіг, угрузаючи в багні, ковзаючи й намагаючись утримати рівновагу, а земля здригалася, йшла з-під ніг.
Спочатку дно знижувалося положисто, і брудна вода досягла колін лише кроків через двадцять.
Птах упав у воду. Одне крило його було притиснуте, інше білим простирадлом розпласталося по воді. У птаху відчувалася якась ватність, бездушність. Дно уступом пішло вниз, і Павлиш провалився до пояса в воду. Кожен крок давався важко, вода в затоці клекотіла й ходила вирами, хоча на поверхні в’язкий шар попелу сковував хвилювання, як піна в каструлі закипаючий суп.
Птаха повільно відносило до центру затоки, і Павлиш поспішав, розуміючи, що плисти у своєму комбінезоні він не зможе, і благав долю, щоб дно більше не знижувалося, щоб вистачило сил і часу дістатися до білого простирадла.
Він дотягся до краю крила, і в цей момент його ноги втратили дно. Не випускаючи крила й боячись у той же час, що пір’я може не витримати, Павлиш тягнув птаха до себе, все глибше йдучи у воду. Невідомо, чим би закінчилася ця акробатична вправа, якби Павлиш не відчув раптом, що хтось його тягне назад. Кілька секунд він продовжував утримувати нестійку рівновагу, потім нарешті здолав інерцію, і птах легко поплив по воді до берега.
Не відпускаючи крила, Павлиш обернувся. Гогія стояв до пояса в воді, вчепившись ззаду в комбінезон Павлиша. Очі в нього були скажені, перелякані, і він кілька разів відкривав рот, перш ніж зміг вимовити:
— Я… ви ж могли… не встигнути…
Вони підхопили легке тіло птаха, що вислизало з рук, і понесли його до берега. Голова птаха безсило поникла, і вільною рукою Павлиш її підтримував. Очі були затягнуті напівпрозорою плівкою.
— Його оглушило, — сказав Павлиш.
Гогія не дивився на нього. Він дивився вперед, на берег.
Павлиш поглянув у ту сторону. Лава, що виливалася через тріщину в горі в’язким язиком, мала намір відрізати їм шлях до берега.
— Бери лівіше! — крикнув Павлиш.
Флаєр знаходився по той бік лавовго язика і здавався мильною бульбашкою на заході.
Їм довелося знову зайти вглиб майже до пояса, щоб не потрапити в закипаючу воду, обігнути стіну пари на межі лави й води.
Павлиш насилу потім міг згадати, як вони дісталися до флаєра і занесли всередину птаха — крило ніяк не бажало складатися й застрявало в люкові…
Павлиш підняв машину над островом і кинув її в бік моря.
— Ну все, — сказав він, — вибралися, тепер якось доплентаємося додому.
Гогія задраїв люк. Пфлюґ оглядав птаха.
Павлиш увімкнув рацію.
— Скільки можна! — обурювався хтось знайомим голосом. — Скільки можна мовчати? Ми викликаємо вас уже півгодини!
— Ніколи було, — пояснив Павлиш, — довелося затриматися на острові. Дімов повернувся?
— Вони на підході, — відповів той же голос. — Ні, ви мені дайте відповідь, хто вам дав право порушувати правила підтримки радіозв’язку? Що за хлоп’яцтво! Хто керує флаєром? Це ти, Гогія? Я тебе усуваю від польотів, і навіть Дімов не зможе тебе захистити. Варто на два дні покинути Станцію, і все летить шкереберть!
— Це ти, Спіро? — спитав Павлиш.
— Я, а хто за кермом, я питаю?
— Павлиш.
— А, от хто! Вас у Далекому флоті не вчать, що треба підтримувати зв’язок із центром?
— Та почекайте ви, Спіро, — сказав Павлиш стомлено. — Я йду зараз на малій швидкості. Чекайте нас через півгодини. Підготуйте операційну.
— Стій, не відключайся! — крикнув Спіро. — Вислати тобі на допомогу другий флаєр?
— Навіщо? Щоб летів поруч?
— А хто потерпілий?
Павлиш обернувся до Пфлюґа.
— Що там у Алана? Напевно, треба повідомити.
— Це не Алан, — відповів Пфлюґ, — це Марина. У неї зламано крило. Дай-но мені мікрофон…
Вершиною на Станції називався великий, вирубаний над основними приміщеннями зал, спеціально обладнаний для птахів-біоформів. У залі був бокс для обстеження біоформів, запаси їжі для них, тут стояли їх диктофони та прилади, якими вони користувалися.
Павлиш із Мариною сиділи в залі Вершини. Павлиш на стільці, Марина в гнізді з легкої частої сітки, яку спорудив для біоформів Ван.
Павлиш ніяк не міг звикнути до її механічного голосу. Він розумів, що це не більш як приставка — дзьоб Марини не був пристосований для артикуляції. Але, слухаючи її, він намагався собі уявити справжній голос Попелюшки, яку зустрів на Місяці.
Білий птах підвів крила, розпрямив їх знову.
— У мене з’являються дивні рефлекси. Іноді мені здається, що я завжди була птахом. Ти не уявляєш, що це таке — ширяти над океаном, підніматися до хмар.
— Мені це снилося в дитинстві.
— Я хотіла б політати над Землею. Тут порожньо.
— Не залишся назавжди птахом.
— Захочу — залишуся.
— Не можна, — відповів Павлиш. — Я тебе чекатиму. Ти дозволила мені шукати тебе, коли пройдуть два роки твого самітництва.
— Ти знайшов ту безглузду записку.
— Вона не безглузда.
— Я почувала себе тоді такою самотньою, і мені так хотілося, щоб хто-небудь мене чекав.
— Поглянь. — Павлиш дістав з кишені вже потерту на згинах записку. — Я перечитую її вечорами.
— Смішно. І знайшов мене тут.
— Нічого не змінилося. Ти не позбавлена привабливості і як птах.
— Отже, якби я була черепахою, все було б інакше?
— Напевно. Я з дитинства не любив черепах. Вони не поспішають.
— Я, мабуть, все-таки дурна. Я була впевнена, що будь-яка людина, побачивши мене у такому вигляді, буде… розчарована. Я хотіла сховатися.
— Отже, тобі й моя думка не була байдужа?
— Не була… я навіть не можу соромливо похнюпитися.
— Прикрийся крилом.
Марина розпрямила біле крило й підняла його, закриваючи голову.
— От і чудово, — сказав Павлиш. — Ти хотіла передати зі мною листа твоєму батьку?
— Так. Зараз. Він уже готовий. Я його наговорила. Тільки жаль, що він не впізнає мого голосу.
— Нічого страшного. Я все поясню. Я йому скажу, що передаю лист, і тут же попрошу офіційно твоєї руки.
— Ти з глузду з’їхав! У мене немає руки!
— Це військова хитрість. Тоді твій батько повірить, що ти до нього повернешся живою й неушкодженою. Навіщо інакше мені, блискучому космонавтові з Далекого флоту, просити руки його дочки без упевненості, що цю руку я врешті-решт отримаю.
— Ви самовпевнені, космонавте.
— Ні, я так приховую свою несміливість. Мій суперник мене перевершує по всіх статтях.
— Ван?
— З першого моменту моєї появи на Проекті він здогадався, навіщо я сюди завітав. Ти б чула, як він накинувся на мене за те, що я йшов до Станції на ручному керуванні.
— Дурний, він думав про нас. Ми спимо на хмарах. Ти міг мене вбити.
— Тим більше він перевершує мене благородством і вірністю.
— Він мій друг. Він мій найкращий друг. Ти зовсім інше. До побачення, гусаре Павлиш.
Птах дивився через плече Павлиша на двері.
У дверях стояв Ван. Він, видно, стояв давно, усе чув.
— Вантажівка готова, — вимовив він, — ми відлітаємо.
Обернувся, і його підошви відбили дріб, що затихав удалині, по сходинках кам’яних сходів.
— Видужуй, — побажав Павлиш, доторкнувшись до м’якого крила…
Коли вантажівка приземлилася на планетоїді, Ван сказав:
— Ти йди, там корабель чекає, а я залишуся тут. Потрібно пригледіти за розвантаженням.
— До побачення, Ване. Мабуть, ми з тобою ще побачимося.
— Мабуть. Галактика стала тісною.
Павлиш протягнув руку.
— Так, — сказав Ван, — я зовсім забув.
Він нагнувся, дістав із ящика під пультом загорнутий у пластик плаский квадратний пакет.
— Це тобі. На пам’ять.
— Що це?
— Подивишся на кораблі.
Коли Павлиш розгорнув на кораблі пакет, виявилось, що це портрет Марини в тонко вирізаній з нефриту рамці.